Бажання

Сніг із шерхотом торкнувся холодного вікна.

Великий будинок проскрипів під поривом вітру, що взявся бозна-звідки.

— Що? — запитав я.

— Я нічого не казав. — Чарлі Сіммонс, сидячи позаду мене біля каміна, тихо струснув попкорн у великому металевому решеті: — Жодного слова.

— Чорт забирай, Чарлі, я чув, як ти…

Приголомшений, я спостерігав за тим, як на далекі вулиці і порожні поля падає сніг. Ніченька саме годилася для блідих привидів, які зазирають у вікна, а тоді зникають.

— Тобі примарилось, — сказав Чарлі.

А чи примарилося, подумав я. Чи є у природи голоси? Чи існує мова ночі, часу, снігу? Що відбувається між тамтешньою, вуличною темрявою, і моєю тутешньою душею?

Бо там, у сутінках, не освітлена ні Місяцем, ні ліхтарями, здавалося, незримо приземляється ціла голубина цивілізація.

І чи це сніг м’яко шепотів там, на вулиці, чи це минуле, нагромаджене за купу літ, і бажання, і розчарування спочатку кинулись у паніку, щоби зрештою заговорити?

— Господи, Чарлі. Я можу заприсягтися, що чув, як ти щойно сказав…

— Що сказав?

— Ти сказав: «Загадай бажання».

— Я?

Коли у мене за спиною пролунав його сміх, я навіть не обернувся. Я продовжував дивитися на снігопад, а поміж тим сказав йому те, що мав сказати…

— Ти сказав: «Це особлива, прекрасна, дивовижна ніч. Тому загадай своє найкраще, найзаповітніше, найдивніше бажання, бажання всього свого життя, що йтиме із найглибших глибин твого серця. І воно здійсниться». Ось що я почув від тебе.

— Ні. — Я побачив з відображення у дзеркалі, як він похитав головою. — Але, Томе, ти вже півгодини стоїш там, замилуваний снігопадом. У каміні горить вогонь. Бажання не здійснюються, Томе. Але, — і тут він затнувся, а за мить здивовано додав: — але, Господи, ти таки чув щось, хіба ні? Ну, тримай. Випий.

Попкорн уже перестав потріскувати. Він налив вина, якого я не торкнувся. За звечорілим вікном невпинно падав сніг, так наче хтось дихав.

— Чому? — запитав я. — Чому оте бажання виникло в моїй голові? Якщо ти не говорив цього, то що говорило?

І справді, міркував я, що? І хто ми? Двоє самотніх споночілих письменників, приятель, котрий зостався у мене переночувати, двоє давніх друзяк, охочих до баляндрасів і судів-пересудів про різну чортівню, котрі побували чи не на всіх можливих дивоглядствах на кшталт дощок Уїджа, карт Таро і телепатичних сеансів, і весь цей громаджений роками їхньої щирої дружби непотріб вони залюбки пересипали кпинами, жартами і помірними пустощами.

Але сьогодні цей сніг, роздумував я собі, скасовує жарти, стирає посмішки. Сніг — ти лише глянь! — хоронить наш сміх…

— Чому? — запитав Чарлі у мене за спиною, смакуючи вино і поглядаючи то на червоно-зелено-сині вогники різдвяного деревцяти, то на мою потилицю. — Чому бажання саме в сьогоднішню ніч? Ну, це ж бо ніч напередодні Різдва, так? Через п’ять хвилин народиться Христос. Народження Христа і зимовий сонцеворот — і все в один тиждень. Цей тиждень, ця ніч доводять, що Земля не помре. Зима дійшла до межі своєї темряви і тепер починає тягнутися до світла. Це щось особливе. Це неймовірно.

— Так, — проказав я, і подумав про ті незапам’ятні часи, коли серця печерних людей завмирали з настанням осені й зникненням сонця, і людиноподібні мавпи плакали, допоки світ не повертався зі снігової сплячки і якогось чудового ранку не прокидалося раніше сонце, і світ вкотре не порятовувався, хай і на короткий час. — Так.

— Отже, — Чарлі наче прочитав мої думки і пригубив іще вина, — Христос завжди провіщав весну, хіба ні? Посеред найдовшої в році ночі Час похитнувся, Земля здригнулася і народився міф. І що прокричав міф? З Новим роком! Господи, так, перше січня не є днем нового року. День народження Христа є ним. Його дихання, солодке, немов конюшина, торкається наших ніздрів й обіцяє весну відразу ж по опівночі. Глибоко вдихни, Томасе!

— Закрий рота!

— Чому? Ти знову чуєш голоси?

«Так! — Я повернувся до вікна і навіжено помислив. — Через 60 секунд настане ранок Його народження. Яка ще мить може бути чистішою, неповторнішою для загадування бажання?»

— Томе, — Чарлі взяв мене за лікоть. Але я був десь глибоко і насправді дуже далеко.

«Невже цей час настільки особливий? — розмірковував я. — І чи справді святі духи з’являються посеред нічного снігопаду, щоби прислужитися нам у цей урочий час? Якщо я таємно загадаю бажання, чи поверне мені його десятикратно ця ніч-мандрівниця з її дивними снами і сивими заметілями?»

Я заплющив очі. В горлі застряг клубок.

— Не треба, — сказав Чарлі.

Але це вже тремтіло на моїх губах. Я не міг чекати. Оце саме зараз, зараз дивна зірка горить над Вифлеємом.

— Томе, — видихнув Чарлі, — заради Бога!

Так, заради Бога, подумав я, і сказав:

— Моє бажання, щоби сьогодні на одну годину…

— Ні! — Чарлі стукнув мене, щоби я закрився.

— … будь ласка, мій тато ожив.

Годинник над каміном пробив 12 разів: опівніч.

— О, Томасе… — застогнав Чарлі. Його рука впала з мого плеча. — О, Томе!

Порив вітру жбурнув снігом у шибу, що прилип, наче саван, а відтак спав униз.

Вхідні двері розчинилися навстіж.

Сніг упав на нас зливою.

— Яке сумне бажання. І… воно щойно здійснилося.

— Здійснилося? — Я крутнувся, щоби глянути на розчинені двері, які манили, наче могила.

— Не йди, Томе, — сказав Чарлі.

Двері захряснулися. Проте я вже біг; о Господи, як я біг!

— Томе, повернися! — Далеко позаду мене губився голос у круговерті снігу. — О Господи, не треба!


Але в ті післяопівнічні хвилини я біг і біг, нічого не тямлячи, задихаючись, наказуючи серцю битися, крові ринути, ногам нестися, і я продовжував той біг, і на бігу я подумав: «Він! Він! Я знаю, де він! Якщо це мені даровано! Якщо моє бажання здійснилося! Я знаю, де він!» І нараз в усьому засніженому місті задзвонили, заспівали, забамкали різдвяні дзвони. Вони оточили мене, гнали мене, притягували мене, а я щось викрикував, тамуючи своє шаленство снігом.

«Дурень! — думав я. — Він же мертвий! Повертайся!»

Але якщо він ожив сьогодні, нехай на одну годину, а я не прийду, щоби його побачити?

Я був за містом, без шапки і плаща, проте розпаленів від бігу; солона маска застигла на моєму обличчі і пластівцями злітала з кожним моїм стрибком під радісний різдвяний передзвін, що то з’являвся, то зникав.

Вітер штовхнув мене за останній поворот тієї глухомані, де на мене чекала темна стіна.

Кладовище.

Я стояв перед важкими металевими воротами, отупіло вдивляючись всередину.

Територія кладовища нагадувала розкидані руїни стародавнього форту, знищеного століття тому, а його надгробки наче пережили новий льодовиковий період.

І тут до мене дійшло: див не буває.

І тут до мене дійшло: просто цієї ночі ми перебрали із вином, розмовами і потойбічними нісенітницями, як і я перебрав зі своїм безпричинним бігом, але тільки не з вірою, моєю глибокою вірою в те, що тут, у цьому засніженому мертвому світі, справді щось відбулося…

Він згадав.

І розпружився. Він згадав, як тремтіло його тіло, як завмерло його кволе серце, як зачинилися двері у вічну ніч.

Він дуже спокійно стояв у мене в руках, під його тремтячими повіками миготіли в голові якісь гротескні образи. Напевно, він запитав себе оте найстрашніше:

«Хто зробив це зі мною?»

Він розплющив очі. Відтак пильно глянув на мене.

«Ти?» — запитав він.

«Так, — подумав я. — Я хотів, щоби ти ожив цієї ночі».

«Ти!» — плакало його обличчя і тіло.

А потім, напівголосно, останнє запитання:

«Навіщо?…»

Тепер підійшла моя черга завмерти у роздумах.

І справді, навіщо я так учинив з ним?

Як мені вистачило серця забагнути такої страшної, болісної зустрічі?

Що мені тепер робити з цим чоловіком, із цим чужинцем, із цією ветхою, приголомшеною і переляканою дитиною? Невже я прикликав його лише для того, щоби повернути назад у землю, в могилу, у страхітні сни?

Чи я хоча би помислив про наслідки? Ні. Чистий імпульс жбурнув мене з дому на це цвинтарне поле, як легкомисний камінь до легкомисної мети. Навіщо? Навіщо?

Оцей старий чоловік, котрий був моїм татом, тепер, тремтячи, стояв у снігу і чекав на мою нікчемну відповідь.

Я, наче дитина, не міг спромогтися навіть на слово. Якась частина мене знала правду, яку я не міг повісти. Маломовний з ним за життя, я зробився ще маломовніший після його воскресіння.

Правда крутилася в мене в голові, кричала всіма фібрами моєї душі і єства, але не могла зірватися з язика. Я відчув, як мій власний крик завмер усередині мене.

Час ішов. Незабаром ця зустріч закінчиться. І я втрачу нагоду сказати те, що повинно бути сказано, те, що я мав сказати ще тоді, коли він був живий і ходив по землі багато років тому.

Десь далеко за полями дзвони вибили пів на першу цього різдвяного ранку. Христос відмірював час на вітрі. І сніг падав на моє обличчя — спільно із часом і холодом, і холодом і часом.

«Навіщо, — запитували татові очі, — навіщо ти мене привів сюди?»

— Я… — почав було я і… затнувся.

Тому що його рука стиснула мою руку. Тому що на його обличчі я прочитав знайдену ним причину.

Це був також і його шанс, його фінальна година, щоби сказати те, що мало бути сказаним, коли мені виповнилося дванадцять, чи чотирнадцять, чи двадцять шість. І не мало значення, що я стояв і ні пари з уст. Тут, посеред снігопаду, він міг віднайти замирення і піти своїм шляхом.

Його рот розкрився. Йому було важко, невимовно важко спромогтися на тих кілька забутих слів. Тільки дух усередині цієї висхлої шкаралупи, важко дихаючи, ще чіплявся за життя. Він прошепотів три слова, які зразу ж звіяло вітром.

— Що? — перепитав я.

Він міцно тримав мене, і попри нічну заметіль, не заплющував очей. Він хотів спати, але спочатку його розкритий рот спромігся на шепіт:

— …Я… лю... е!

Він затнувся, затремтів, напружився всім тілом і намарне силкувався прокричати знову:

— …Я… лю…е!

— О, тату! — заплакав я. — Давай я скажу це за тебе!

Він спокійно стояв і чекав.

— Ти намагався сказати: я… люблю… тебе!

— Та-а-а-а-а-ак! — спромігся сказати він.

І нарешті дуже чітко промовив: — О, так!

— О тату, — мовив я, і в цих словах вчувалися жаль і щастя, втрати і перемоги. — О, тату, любий тату, я теж тебе люблю!

Ми обійнялися. І так завмерли.

Я заплакав.

Я бачив, як мій тато із якихось неймовірно дивних і висхлих глибин свого потойбічного тіла видавлює сльози, які через мить вже тремтіли і виблискували на його повіках.

Саме так було поставлено останнє запитання і саме такою була остання відповідь на нього.

Навіщо ти мене сюди привів?

Навіщо це бажання, навіщо цей подарунок, навіщо ця засніжена ніч?

Тому що перед тим, як зачиняться двері і запечатаються навіки, ми мусили сказати те, чого ніколи не сказали за життя.

І ось це було сказано, і ми, тато і син, стояли, обіймаючи одне одного посеред глухомані. Син і тато — дві частини одного цілого і з однією радістю на двох.

Сльози на моїх щоках замерзли.

Ми довго стояли на холодному вітрі, під снігопадом, а тоді почули, як дзвони вибивають дванадцять сорок п’ять, і все ж ми продовжували стояти посеред засніженої ночі, не зронивши більше ні слова — все вже було сказано, — поки не проб’є урочий час.

І коли по всьому білому світу куранти вибили першу годину різдвяного ранку з новонародженим Господом на свіжій соломі, тим вони возвістили кінець того дару, що був даний нам на такий короткий час і тепер вислизав з наших онімілих рук.

Мій тато обійняв мене.

Удалині завмер останній удар дзвона.

Я відчув, як мій тато відступає назад, але тепер спокійно.

Його пальці торкнулися моєї щоки.

Я почув, як даленіє звук від його кроків по снігу.

Цей звук завмер разом із останнім моїм схлипом.

Я розплющив очі саме тоді, коли він уже віддалився від мене ярдів на сто. І саме тоді він озирнувся і махнув мені рукою.

А тоді все заступила пелена снігу.

«Як відважно, — думав я, — ти йдеш зараз туди, куди належить, старий чоловіче, без нарікань!»

Я повернувся в місто.

Я випив із Чарльзом, гріючись біля вогню. Він глянув на моє обличчя і мовчки підняв тост за те, що побачив у ньому.

Нагорі на мене чекало моє ліжко, схоже на білий сніговий замет.

Сніг падав за моїм вікном на тисячу миль на північ, на п’ятсот миль на схід, на двісті миль на захід, на сто миль на південь. Сніг падав усюди на все. Він падав на два ланцюжки слідів за містом — на ті, що вели у місто, і ті, що прямували вперед, гублячись поміж могил.

Я лежав на своєму сніговому ліжку. Я згадав обличчя свого тата, коли він помахав до мене, повернувся і пішов.

Це було обличчя наймолодшої, найщасливішої людини з-поміж усіх, що я бачив.

І з цим я заснув, без плачу.

Загрузка...