Пограймося в отруту!

Остання робота Хуана Діаза

Філомена з такою люттю захряснула двері, що загасила свічку. Вона і її діти, які без угаву скиглили, зосталися в темряві. Єдине, що можна було розгледіти, — це краєвид у вікні: цегляні будинки, бруковані вулички, однією з яких піднімався вгору пагорбом гробар із заступом на плечі, місячне світло сяйнуло, відбившись від металу, коли він досяг вершини і зник у темряві цвинтаря.

— Mamacita, що таке? — потягнув її за рукав Філеп, найстарший її син, якому щойно виповнилося дев’ять. Той дивний похмурий чоловік не сказав ні слова, просто стояв у дверях із заступом і кивав головою, доки матір не захряснула двері у нього перед носом. — Mamacita?

— Гробар, — пояснила Філомена, знову запалюючи свічку тремкими руками. — Це означає, що час оренди землі на могилу вашого батька минув. Його викопають і перенесуть до катакомб, де дротом прикріплять до стіни поруч із іншими муміями.

— Ні, Mamacita!

— Так, — сказала вона, обіймаючи дітей, — хіба що ми знайдемо гроші. Так.

— Та я… я уб’ю того гробаря! — вигукнув Філеп.

— Така у нього робота. Якщо він умре, його місце займе інший. За ним — інший, і знову, і знову…

Вони замислилися про того чоловіка і про жахливу місцину, де він жив і працював, і про катакомби, які він теж стеріг, і про дивну землю, в якій мерці висихали, наче пустельні квіти, і тужавіли, мовби підошва, і відлунювали, як барабани, які хтось натягнув і б’є у них; землю, яка породжувала брудно-коричневих шелестких сухих мумій, які лишалися такими назавжди, скріплені, наче штахетини, попід стінами залів катакомб. І думаючи про ці звичні та незвичні водночас речі, Філомена та її діти відчули холод посеред літа, і їхні серця притишилися, перетворившись на пустоти всередині їхніх тіл. Вони ще мить завмирали в обіймах, а тоді Філомена промовила:

— Філепе, ходімо.

Вони відчинили двері й завмерли у місячному сяйві, наслухаючи, чи не чути звіддалік, як сталевий заступ розбиває землю, нагортаючи на купу пісок і глибоке коріння квітів. Але надворі тихо сяяли зорі.

— Всі інші — спати! — скомандувала Філомена.

Двері зачинилися, полум’я свічки хилитнулося.

Срібна ріка місячного світла залила бруківку, стікала з пагорба повз зелені парки й крамнички, і те місце, де трунар збивав докупи гроби, цокаючи, наче велетенський годинник смерті, вдень і вночі, постійно супроводжуючи життя тамтешніх мешканців. Вздовж цієї ріки й бігла Філомена, її спідниця шерхотіла, виповідаючи її жалі, а хлопчик заледве встигав за матір’ю. Вони звернули до муніципалітету.

Чоловік За невеличким захаращеним столиком у тьмяному приміщенні здивовано підняв на них очі:

— Філомено, кузинко моя!

— Рікардо, — вона потисла йому руку. — Ти повинен допомогти мені.

— Коли дозволить Господь, — відповів Рікардо. — Кажи.

— Вони… — гіркий камінь затулив їй вуста, вона спробувала його виштовхнути. — Цієї ночі вони дістають Хуана з землі.

Рікардо, який звівся було з місця, опустився у крісло. Його очі округлились і засяяли на мить, а потім звузились і поблякли.

— Коли не Господь, то його створіння. Чи це так швидко рік минув від Хуанової смерті? Чи це справді оренда закінчилася? — він показав жінці свої долоні. — Ах, Філомено, я не маю грошей.

— Але якби ти поговорив із ними… Ти ж полісмен!

— Ах, Філомено, Філомено! Закон діє лише з цього краю могили.

— Але якщо він дасть мені десять тижнів — всього десять! — то буде майже кінець літа! Навський День прийде. А я зроблю і продаватиму зацукровані черепи — і віддам йому гроші! Будь ласка, Рікардо!

І тільки тепер, не в змозі більше утримувати крижаний холод у собі, бо якби не випустити його назовні, він би заморозив її навіки, вона закрила обличчя руками і заридала. І Філеп, побачивши, що нарешті можна плакати, також заревів, раз по раз повторюючи її ім’я.

— Тоді ось що, — сказав Рікардо й підвівся. — Так, так, я підійду до входу в катакомби і гукну в них, але ж, ох, Філомено, не сподівайся почути відповідь! Хіба що відлуння… Ходімо.

Він начепив на голову службового картуза — дуже старого, засмальцьованого і дуже зношеного.

Цвинтар височів понад церкву, він лежав вище за всі будинки, на пагорбі, вищому навіть за усі навколишні пагорби, ніби озираючи нічне місто під ним.

Перше, що побачили всі троє, увійшовши в широкі іржаві цвинтарні ворота, була спина гробаря, схилена до щомиті глибшої ями — він викидав заступ за заступом ґрунт на чимраз більшу купу. Копач навіть не озирнувся, лише тихенько озвався, коли прибульці підійшли до краю ями.

— Рікардо Албаньєз, капітане поліції?

— Припини копати! — сказав Рікардо.

Заступ пірнув у могилу і випірнув з новою порцією землі.

— Завтра похорон. Ця могила має бути порожня, відкрита і готова.

— В місті ніхто не помер.

— Щоразу хтось помирає. То я й копаю. Я вже два місяці чекав, що Філомена заплатить за свою власність. Я чоловік терплячий.

— То прояви терпіння, — Рікардо торкнувся округлого напруженого плеча похиленого копача.

— Капітане поліції, — сказав гробар, спираючись на держак заступа і стікаючи потом. — Це моя країна, країна мертвих, її мешканці не говорять до мене, і жодна жива душа так само. Я керую цією країною заступом і сталевою волею. Не люблю, коли живі приходять і базікають, порушуючи тишу, яку я так старанно викопав і наповнив. Хіба я кажу тобі, як управляти вашою міською управою? Отож-бо. Добраніч.

І він повернувся до своєї роботи.

— Перед очима Господа, — Рікардо виструнчився і взяв руки в боки, — і перед цією жінкою та її сином, ти смієш розкопувати останнє ложе їхнього чоловіка та батька?

— Воно не останнє, воно і не його, а тільки позичене, — заступ пройшов вище, зблиснувши у місячному сяйві. — І я не кликав матір і цього сина дивитися на таку сумну подію. А ти, Рікардо, капітане поліції, слухай мене — одного дня ти помреш. І я тебе поховаю. Пам’ятай це — я. Ти будеш у моїх руках. А тоді вже, о, тоді…

— Тоді що? — крикнув Рікардо. — Ти, псе, ти мене залякуєш?

— Я копаю.

Гробар уже досить глибоко занурився, зникаючи у тіні могили, тільки заступ слав замість нього відповідь у холодну ніч, знову і знову.

Перед її невеликим цегляним будинком Рікардо погладив волосся кузини і торкнувся її щоки.

— Філомено, ах, Господи!

— Ти зробив, що міг.

— Ото вже жахливий тип! Які страшні кривди заподіє він по смерті моїй бездиханній плоті? Може покласти мене у гріб вниз обличчям. Чи підвісити за волосся у віддаленій частині катакомб? Він надимає щоки від знаття, що одного дня матиме всіх нас. Доброї ночі, Філомено. Але ні — навіть не це. Бо ніч зла.

І він пішов геть униз вулицею.

Всередині, оточена численними дітьми, Філомена сиділа, схиливши голову на руки.

Наступного дня по обіді, коли сонце вже котилося долі, верескливі школярі впіймали Філепа майже біля самого дому. Він упав, вони з реготом обступили його.

— Філепе, Філепе, ми сьогодні твого батька бачили, ось як!

— А де? — питали вони одне одного.

— У катакомбах! — самі ж відповідали.

— Який ледацюга! Стоїть там, склавши руки!

— Жодним ділом не зайнятий!

— Навіть не балака! О, цей Хуан Діаз!

Тремтячи, Філеп люто скочив на ноги. Вечірнє сонце освітило гарячі сльози, які засліпили його великі очі.

У себе в будиночку Філомена все чула, і слова, мов ножі, впивались у її серце. Вона прихилилася до прохолодної стіни, і наче хвилі, кожна наступна з яких змивала попередню, її захопили спомини.

В останній місяць свого життя, конаючи, кашляючи, стікаючи потом, Хуан витріщався перед собою у необроблену стелю і шепотів, звиваючись на солом’яній підстилці, тільки одне:

— Що я за чоловік такий, що лишаю дітей та жінку на голодну смерть? І що це за смерть — у власному ліжку?

— Тихше, — вона клала йому прохолодну долоню на вуста, але він не замовкав.

— І що було наше подружнє життя, як не голод, хвороби і врешті — ніщо? О, Господи, ти добра жінка, а я лишаю тебе без копійки навіть аби мене поховати!

Тоді нарешті він зціпив зуби і заридав у нічній пітьмі, а потім затих, освітлений м’яким сяйвом свічки. Він узяв її долоні в свої і, тримаючи їх, переповнений релігійним запалом, поклявся:

— Слухай мене, Філомено! Я буду з тобою. А коли у житті не захистив, то захищу в смерті, коли в житті не нагодував, то у смерті принесу їжу. І коли я зараз бідний, то у могилі бідним не зостанусь. Я це знаю. Це я вимолив. Про це кажу тобі. По смерті я працюватиму і багато чого зроблю. Не бійся, поцілуй малих. Філомено, Філомено…

А потім він глибоко вдихнув — востаннє. Останній ковток, який робиш, поринаючи у теплу воду, затамовуючи подих, щоби перевірити, як надовго можеш пробути під водою. Вони довго чекали, що він випірне, але не дочекались. Вдруге на плесі життя він не з’явився. Його тіло лежало на підстилці, мовби восковий фрукт. Торкатися до нього було так само незвично, як кусати зубами воскове яблуко.

І вони віддали його сирій землі, ніби найбільшій з усіх невситимих пащ, яка поглинула його надовго, висушуючи яскраві барви його життя, перетворюючи його на подобизну давнього пергаменту, на мумію, легку, наче полова осіннього урожаю, що її ось-ось віднесе вітер.

Від того часу й до теперішнього Філомена знову і знову сушила голову питанням: як їй нагодувати осиротілих дітей, коли Хуан обернувся на коричневий згорток у коробці зі срібними торочками, як виростити їхні кістки, змусити посміхатись роти і розрум’янити щоки?

Надворі закричали дітлахи, радісно переслідуючи Філепа.

Філомена поглянула на далекий пагорб, на який з'їжджалися яскраві туристичні автобуси, везучи силу-силенну мешканців Сполучених Штатів. Навіть тепер вони платили кожен по песо тому похмурому чоловіку із заступом, щоби потрапити до катакомб і пройтися поміж стоячих мерців, подивитися, що сухий ґрунт і вітер робить із усіма померлими у цьому місті.

Філомена дивилася на автобус, коли почула голос Хуана:

— Філомено…

І знову.

— Філомено… Це я гукаю. По смерті я працюватиму… Не буду бідним… Філомено…

Його голос затих. Вона похилилася і мало не зомліла, бо їй на думку спала ідея — нова і жахлива, її серце закалатало.

— Філепе! — різко погукала вона.

І Філеп вирвався від глузливих дітей, увірвався до будинку, заслоняючи двері в білий жаркий вечір, і спитав:

— Так, Mamacita?

— Сядь, nino, треба поговорити, в ім’я всіх святих — треба!

Вона відчула, як старіє на лиці, бо душа її старіла щомиті, і сказала — повільно, важко вимовляючи слова:

— Сьогодні вночі треба потай пройти до катакомб.

— А ножа брати? — радісно посміхнувся Філеп. — Уб’ємо того дядька?

— Ні-ні, Філепе, послухай…

І він слухав, а вона говорила.

Години спливли, церкви продзвонили на вечір. Вечір дзвонів і співу. Віддалік із долини линули голоси, що виводили псалми вечірньої меси, було видно дітей, які крокували з запаленими свічками схилом далекого пагорба, велетенські бронзові дзвони хилиталися і калатали, наче громи, від їхнього звуку валували собаки, крутячись і кидаючись у бік порожніх вулиць.

Цвинтар виблискував білосніжною білизною мармурових плит, гравієві стежки мінилися, наче градом усипані. Гравій шурхотів під ногами у Філомени та Філепа, котрі йшли вперед, волочачи за собою чорні тіні, які відкидало позад них сяйво місяця у безхмарному небі. Вони схвильовано озиралися, але ніхто їх не зупинив. Вони бачили, як гробар із безногою тінню пішов з пагорба до вечірні.

Аж ось:

— Хутчій, Філепе, замок!

Разом вони запхали довгого металевого прута між застібкою навісного замка і дерев’яними дверима, які лежали врівень із поверхнею землі. Разом вхопили і потягнули. Тріснуло дерево, розкрився замок. Разом вони підняли важкі двері й перекинули їх набік. Разом пірнули в темряву наймовчазнішої з усіх ночі. Там чекали на них катакомби.

Філомена розправила плечі й глибоко вдихнула.

— Вже час.

І ступила на першу сходинку.

У кам’яниці Філомени Діаз її діти спали по кутках вистиглої на вечір кімнати, заспокоєні звуками власного теплого подиху.

Нараз вони всі прокинулись.

Кроки — повільні та сторожкі, човгання по бруківці знадвору. Двері різко відчинились. Раптом у дверному прочілі виросли силуети трьох людей на тлі вечірнього неба. Одне з дітей підвелося і черкнуло сірником.

— Ні! — Філомена вільною рукою загасила вогонь. Сірник упав долі. Вона зітхнула, двері захряснулись. Кімната знову наповнилася чорнотою. Тоді Філомена нарешті промовила:

— Не запалюйте свічок. Ваш батько повернувся додому.

Опівночі двері сколихнув наполегливий стукіт і грюкіт.

Філомена відчинила.

Гробар аж на лиці змінився від люті.

— Ось де вона! Злодюга! Крадійка!

Позад нього стояв Рікардо, на вигляд дуже зіжмаканий, дуже стомлений і старий.

— Кузино, дозволь увійти. Пробач мені. Оцей наш друг…

— Я нікому не друг! — крикнув гробар. — Замок зламано, тіло викрадено! Визначити, чиє тіло, — значить упізнати злодія. Все, що я можу, — це привести тебе сюди. Заарештуй її!

— Одну хвилинку, будь ласка, — Рікардо вивільнив свою руку із чіпких пальців гробаря і важко подивився на кузину. — Можна нам увійти?

— Он де, он де! — гробар ускочив досередини, тицяючи пальцем у бік протилежної стіни. — Ти бачиш?

Але Рікардо збирався дивитися лише на жінку.

— Філомено? — дуже лагідно запитав він.

Обличчя Філомени було обличчям людини, яка пройшла через довгий-предовгий темний тунель і нарешті вийшла до протилежного кінця, де було видно тіні нового дня. Її погляд горів готовністю. Вуста знали, що казати. Увесь переляк здимів. А те, що лишилося, було таке ж легке, як оберемок соломи, яку вони разом з її вірним сином принесли з пагорба. Нічого більше не могло статися з нею за все життя — це було помітно з того, як вона трималася, коли почала говорити:

— Тут немає ніякої мумії.

— Я вірю тобі, кузино, але… — Рікардо підняв погляд і прочистив горло. — Що то стоїть, приперте до стіни?

— Щоби відсвяткувати Навський день, — почала Філомена, навіть не глянувши, куди вказував Рікардо, — я взяла папір, борошно, дріт і глину та зробила ляльку в натуральну величину, яка дуже подібна на мумію.

— Невже ти справді таке зробила? — вражено спитав Рікардо.

— Ні, ні! — гробар аж підскакував від збудження.

— З твого дозволу… — Рікардо підійшов до фігури при стіні й посвітив на неї ліхтариком. — Он як, — сказав він. — Он як…

Філомена дивилася тільки в дверний прочіл, за яким світив місяць уповні.

— Я придумала цю мумію і зробила її своїми руками заради доброї справи, — оголосила вона.

— Що ще за справа? — вимогливо запитав гробар.

— Ми добудемо з неї гроші на їжу. Ти ж не відбереш у моїх дітей права їсти?

Але Рікардо не слухав. Біля протилежної стіни він крутив головою то так, то так, чухав бороду, косуючи на високу фігуру, яка ввібрала в себе власну тінь, мовчала своєю тишею, стоячи при кам’яній стіні.

— Лялька, — пробурмотів він. — Найбільша смертолялька, яку я будь-коли бачив! Я бачив скелети у натуральну величину у вікнах, картонні гроби, завбільшки з людину, наповнені зацукрованими черепами, — це я бачив. Але щоб таке! Я вражений, Філомено!

— Вражений? — аж завищав гробар. — Та це ж не лялька, це…

— Ти присягаєшся, Філомено? — спитав Рікардо, не дивлячись на гробаря. Він простягнув руку і кілька разів поплескав іржаво-коричневі груди фігури. Вона звучала, мов самотній барабан. — Присягаєшся, що це пап’є-маше?

— Клянуся Пречистою Дівою.

— Тоді гаразд, — Рікардо знизав плечима, пирхнув, а тоді розсміявся. — Тоді все просто. Якщо ти присягаєшся Пречистою Дівою, то про що мова? Тоді ніяких процесуальних заходів не знадобиться. Зрештою, пішли би тижні, щоби підтвердити чи спростувати, що це всього лише, або не всього лише, штука, скручена зі старих газет і тіста, вимазана рудою глиною.

— Тижні, місяці, підтвердити, спростувати! — гробар обернувся довкола своєї осі, ніби закликаючи всіх святих світу, які чомусь виявилися безсилими у цих чотирьох стінах. — Ця «лялька» — моя власність. Моя!

— Ця лялька, — спокійно заперечила Філомена, дивлячись на пагорб, — якщо вона лялька, зроблена мною, то мені й належить. І навіть, — вона зробила паузу, збираючи зі свого єства нові запаси спокою, — навіть коли це не лялька, а сам Хуан Діаз повернувся додому, то чи не належить він насамперед Господові?

— Хто б заперечував! — притакнув Рікардо.

Гробар хотів би спробувати. Але перш ніж він зумів зібрати слова докупи, знову заговорила Філомена.

— І хіба не перед Господом, біля Господнього вівтаря, у Господній церкві в один із найсвятіших Господніх днів, Хуан Діаз сказав, що буде моїм до останніх своїх днів?

— До останніх днів, ага-ага, — зрадів гробар. — Отож-бо й воно! Але його дні збігли, і тепер він належить мені!

— Отож, — продовжувала Філомена. — Спершу власність Господня, потім власність Філомени Діаз, якщо тільки ця лялька — не лялька, а сам Хуан Діаз. І, хай там як, володарю смерті, ти вигнав свого пожильця, ти прямо сказав, що більше його не хочеш. А коли ти так щиро його любиш і бажаєш, то чи не заплатиш ти за нього орендну плату, щоби він знову був твоїм пожильцем?

Але володар тиші аж задихнувся від люті, давши тим самим час заговорити Рікардо.

— Володарю могил, я бачу багато місяців, безліч правників, багато точок зору — добрих і міцних, — щоб підтримати ту чи іншу точку зору, включно із законами, які стосуються нерухомості, виробництва іграшок, Господа, Філомени, Хуана Діаза, де б він не був, голодних дітей, совісті гробокопача, і силу-силенну можливих ускладнень для смертельних справ. За цих обставин, чи ти готовий до довгих років судових процесів?

— Я готовий, — вигукнув гробар і затну вся.

— Чоловіче добрий, — озвався Рікардо, — минулого вечора ти дав мені невеличку пораду, яку я зараз переадресовую тобі. Я не кажу тобі, як чинити з померлими. То ти своєю чергою не вказуй мені, як бути з живими. Твоя влада не поширюється за цвинтарні ворота. За ними — вже мої громадяни, мовчазні, чи ні. Отож…

Рікардо востаннє поплескав виструнчену фігуру по лунких порожніх грудях. З її нутра відлупив удар серця — гучний і тремкий удар, від якого гробар здригнувся.

— Я офіційно оголошую цю річ несправжньою, лялькою, а не мумією. Ми тільки втрачаємо час. Ходімо звідси, громадянине гробарю! Повертайся до своїх володінь! Добраніч, Філомено, діти. О, Філомено, кузино моя!

— А що буде з цим, що буде з ним? — з безнадією в голосі запитав гробар.

— Що вам хвилюватись? — спитав Рікардо. — Ця річ нікуди не подінеться. Нехай лишається тут, якщо ви дотримуєтеся закону. Воно ж не тікає? Ні. То добраніч нарешті, добраніч!

Двері захряснулись. Гості зникли, перш ніж Філомена подячно звела руку.

У темряві вона підійшла і поставила свічку біля ніг високої висушеної солом’яно-рудої тиші. Тепер це гробниця, подумалось їй, так, гробниця. Вона запалила свічку.

— Не бійтеся, дітки, — промурмотіла вона. — А зараз спіть. Спіть…

Спершу влігся Філеп, за ним полягали й решта, а насамкінець і сама Філомена лягла на ткану підстилку й укрилася тонкою ковдрою при світлі єдиної свічки; її думки, які вона снувала у свідомості, перш ніж заснути, були довгими, мовби нескінченні дні, які призвели до того, що станеться завтра. На ранок, думала вона, автобуси з туристами загуркочуть на дорогах, тоді Філеп побіжить до них і розказуватиме про це місце. А біля дверей поставлю вказівник із написом: «Музей — 30 сентаво». І туристи прийдуть, бо цвинтар — на пагорбі, а ми перші на їхньому шляху, ми в долині, простягни тільки руку — легко дістатись. І одного дня за гроші цих туристів вони зможуть полатати покрівлю, купити великі мішки кукурудзяного борошна, навіть мандаринів — так, мандаринів для дітей! А може, колись вони всі поїдуть до Мехіко до великої школи, і все через те, що трапилося цієї ночі.

Бо Хуан Діаз справді вдома, подумала вона. Він тут, чекає на тих, хто прийде на нього поглянути. А біля його ніг поставлю глека, до якого туристи кидатимуть гроші, ті гроші, які сам Хуан Діаз так важко намагався заробити все життя…

Хуан. Вона розплющила очі. Довкола неї клубочилася пара від дитячого дихання. Хуане, ти бачиш? Ти знаєш? Чи справді розумієш? Ти пробачаєш, Хуане, ти пробачаєш?

Вогник свічки заблимав.

Вона склепила повіки. Вона побачила посмішку Хуана Діаза. І чи то була посмішка, яку наклала на його вуста смерть, чи нова усмішка, яку вона йому дарувала чи сама уявила — хтозна. Досить того, що вона відчувала його присутність — він виструнчився під стіною сам-один, озираючи й захищаючи їх, гордий за них, аж до світанку.

Далеко у безіменному місті загавкав пес.

Тільки гробар, який не склепив очей на цвинтарі, почув його.