Похоронне бюро суперобслуговування

2

Солідна фірма була ця «Віта». Великий засклений палац на центральній вулиці.

А дівчата в уніформі посміхалися собі під ніс. Бачив я по очах, що за дурня мене мають. Я для них був такий собі сільський дядько. Правда, прийняли мене чемно, провели в канцелярію.

За столом сиділа носата молодиця. Чиста тобі квочка. І квоктала, як та квочка.

Рада, мовляв, що їхня фірма має клієнтів і в нашому селі. І що вони зроблять мене тут же, на місці.

— Що це ви мені баки забиваєте, — кажу я сердито. Завжди злюся, коли з мене дурня роблять.

А та квочка лиш хихоче і головою трясе. І вже ведуть мене до якоїсь комірчини. А за хвильку виводять з тої комірчини.

Вели б мене чоловіки — я б опирався, але ведуть мене молоденькі веселі дівчатка, то я й іду, баран бараном.

Вже й не тямлю, що це вони зі мною виробляють, куди ведуть. Слухняно йду куди кажуть, а все навколо дзижчить, гуде, шумить…

Прикладають до мене якісь баняки, світять на мене якимись блимавками…