Ніколи б не подумав, що я так виглядаю, як виглядав збоку той другий я.
Дарма. Завжди кажу собі: дарма. Це допомагає вибратися з халепи.
Пробурмотів я собі під ніс те своє «дарма», та й слухаю, що дівчата розповідають. Вони ж, знай, мелють язиками, як найняті. Що це, мовляв, зараз дуже поширено — ще за життя мати ось такого двійника, а потім посадити того двійника на могилу замість різних янголів, богородичок чи всяких інших статуй, що раніше прикрашали могили.
Що воно, мовляв, краще, а коли прикинути, обійдеться куди дешевше від янгола чи богородички.
Той двійник сидить на могилі й балакає з тими, хто до нього підходить.
На тих планетах, де фірма «Віта» вже не вдивовижу, люди ходять на цвинтарь, як ото на вечорниці-посиденьки, щоб побалакати собі з тими двійниками на могилах.
Не тільки свічки приносять.
Не тільки квіти.
Ще й залюбки бесідують з небіжчиками.
Двійники зроблені на славу, знають усе, що знав той, хто під ними лежить, і можуть говорити так само і про те саме, що й небіжчик за життя.
— Дуже приємна розвага, — переконує мене та молодиця-квочка.
«Як кому, як кому», - думаю.
А чом би й ні? Хіба мені це зашкодить? Я уявив, як ото в поминальний день прийде до мене на могилу моя стара, а я від душі скажу все, що про неї думаю. На повний голос… Як умру, то вже наберуся відваги!
А ще сусіди прийдуть, аякже, мають до кого там ходити, а я їм тоді все викладу, ось не зійти мені з цього місця, коли не викладу, — про ту кляту липу й крадені дрова…
Усе мені торочила: мовчи та й мовчи. Моя стара. Я мовчав. Ось помру — не мовчатиму. Звісно, покійник може сказати все, що тільки заманеться.
Гм, покійник… Це, звичайно, не те, що живий, але як інакше скажеш усе, що хотілось би сказати за життя?..
В тому місці, де ховають мою рідню, огорожа доволі низенька і до вулиці близько. Хай-но хтось тільки пройде мимо. Хай тільки спробує показатись наше сільське начальство. Я ж їм, злодіякам, розсучим синам, покажу, де раки зимують…
А скільки злодіїв завелося на нашому цвинтарі, крадуть усе підряд, варто комусь принести яку-небудь свічечку на могилу — тут же й украдуть…
А тепер — дзуськи. Сидітиму на могилі і все бачитиму.
«Ти, негіднику! — крикну. — Ану облиш свічку, вже як крадеш, то кради у живих, а мертвим дай спокій!»
Доведеться безперестанку сидіти, як та статуя. Але то байдуже. Зате побачу всіх злодіїв і поскаржуся сторожеві, що мене, мертвого бідолаху, обікрали. Або, ще краще, скажу жінці, щоб принесла каміняччя — рука в мене замашна й влучна…
Але що мене найбільше тішило, так це те, що тепер уже скажеш усе, що схочеш. Усе, що думаєш.
Кожному скажу все, що думаю. Не раз я собі міркував: ось жив чоловік та й помер, звільнився від усього земного, дістав повну волю. І що йому з тої волі, раз язик мертвий? А ось тепер — інша річ, тепер можна подумати, що кому скажеш…
Звичайно, я тут же заплатив за цього двійника. І за його встановлення. І попідписував усі потрібні папери. Двійника мали поставити на могилу відразу ж після моєї смерті.