5


Приїхав я додому, та й розказую жінці й усім домашнім, чого тільки не зможе ота науково-технічна революція. Домашні крутять головами і кажуть: що ж тепер буде, тепер люди боятимуться ходити на кладовище, бо на могилах сидітимуть мерці.

Ой, а що було потім…

За два роки вмерла теща.

«Всі ми там будем, — подумав я, — шкода, звичайно, людини, але, що не кажи, а дома стало спокійніше. Теща, як ото теща, все накручувала жінку проти мене».

Ну, але йдемо на кладовище. Вперше після тещіної смерті. Прийшли, а на могилі… сидить теща.

Мене аж затіпало, мало не втік з кладовища. Але тут же опам’ятався. «Це ж не вона, — думаю, — це лиш її подоба, статуя з похоронного бюро».

А теща вже мене стрічає.

— Антосю, — гукає, єхидно посміхаючись, — а йди-но сюди, синочку! Нарешті я дочекалася, щоб сказати тобі все, що цілі роки в собі душила.

Що було робити? Це ж жінчина рідна мама, не хто-небудь. Рота їй не заткнеш.

Ох і дала ж мені прикурити! А я мовчав, не хотів робити на цвинтарі кумедії ворогам на втіху.

Та ще й жінка щипала мене за руку, ледь шкіри не відщипнула.

Люди дивляться на нас і регочуть. «Смійтеся, смійтеся, — думаю, — почекайте лишень, і у вас повмирають родичі, і вам буде те саме, як вони сядуть на могили. Це зараз вони такі терплячі та витримані. Хай-но тільки помруть…»

У людей аж сльози текли від сміху, дехто вже й не міг реготати і втікав геть…

«Давай, просторікуй собі, стара відьмо, — думав я. — Почекай-но, я ще сяду отут коло тебе. Тоді мені буде однаково, не панькатимуся з тобою, будь певна. А часу буде на розмови, часу… Роками, десятиліттями сидітимемо поруч».

Як тільки помру…



Загрузка...