Покладіть її серед лілій

І

Це був один із тих жарких, безвітряних липневих ранків, який так добре провести на пляжі, лежачи поруч з якоюсь білявкою, але котрий важко витримати, якщо ти затиснутий у чотирьох стінах контори, як оце я.

Крізь відчинені вікна долинали ранкове дзижчання транспорту на бульварі Орхідей, приглушений гул літака, що кружляв над пляжем, та неголосний шум прибою.

Кондиціонери, що гуділи десь у нутрощах бульвару Орхідей, успішно справлялись із наростаючою спекою. Сонце, гаряче й палюче, кидало відблиски на килимок, який Пола придбала, щоби справити враження на клієнтів, і котрий видавався мені надто дорогим, аби щодня швендяти по ньому.

Я сидів за великим столом, на якому недбало розкидав кілька старих листів, щоб переконати Полу — якби вона зненацька зайшла — в тому, що працюю. Хайбол, себто віскі зі содовою та льодом, — достатньо міцний, щоб у ньому розчинився навіть цемент, — завбачливо захований за парочкою солідних книг із права, привітно подзенькував шматочками льоду щоразу, коли я дотягувався до нього.

Минуло заледве три з половиною роки, відколи я заснував «Універсальні послуги»: бюро, котре не гребувало будь-якою роботою — від пошуку зниклого пуделя до викриття шантажиста, що вдало підживився фінансами нашого чергового клієнта. Це був потенційно вельми прибутковий бізнес — судячи з наших розцінок, котрі стрімко повзли вгору, бо в ті часи мільйонерів у Оркід-сіті було не менше, ніж піщинок на пляжі. За три з половиною роки ми непогано розважились, однак заробили не так уже й багато, займаючись усім потроху; в активі у нас було навіть розслідування вбивства.

Останніх кілька днів справи йшли так мляво, що це вже радше нагадувало будні старої діви. З рутиною прекрасно справлялася сама Пола Бенсінґер. І лише тоді, коли на горизонті з’являлося щось справді неординарне, до діла бралися ми з напарником, Джеком Керманом. А позаяк сьогодні на обрії не вимальовувалося нічого особливого, то ми з Джеком сиділи в очікуванні, спорожняючи пляшку віскі та всіляко демонструючи Полі, що страшенно зайняті.

Недбало розкинувшись у кріслі, призначеному для клієнтів, Джек Керман, довготелесий, худий, франтувато одягнений чепурун, зі широким сивим пасмом у густому чорному волоссі та вусиками а ля Кларк Ґейбл[1], приклавши покриту інеєм склянку до розпашілого лоба, відпочивав. Виглядав бездоганно — оливково-зелений літній костюм та жовто-червона смугаста краватка, м’які черевики з дорогої шкіри і темно-зелені шкарпетки — так, наче щойно зійшов зі сторінок журналу «Есквайр».

Після тривалого мовчання він урешті сказав:

— Що за цяця!! Відбийте їй руки — і вона буде не гіршою за саму Венеру!

Усівся зручніше й зітхнув:

— А непогано було б, якби хтось таки відбив їй оті рученята! Але ж і сильна вона була! А я гадав, що здобути її — суща дурниця!

— Ой, тільки не починай! — почав я благально, потягшись за своїм хайболом. — Це звучить до болю знайомо. Останнє, що я хотів би почути цього ранку — це про твої чергові любовні походеньки. Краще вже читатиму Крафта-Ебінґа[2].

— Той старий козел тобі нічого не дасть, — з презирством сказав Керман. — Усі свої дотепи він виклав латиною.

— Ти вельми здивуєшся, дізнавшись, як багато диваків вивчило латину лише для того, аби зрозуміти, що ж він написав. Ось що я називаю — вбити двох зайців водночас!

— Це знову ж таки повертає нас до моєї блондинки, — сказав Керман, витягуючи довгі ноги. — Минулого вечора я зустрів її в крамничці Барні...

— Мене не цікавлять блондинки, — з притиском сказав я. — Замість того, щоб сидіти тут і теревенити про жінок, краще б ти знайшов для нас якусь справу. Часом замислююся: за що я плачу тобі гроші?

Керман із вельми здивованим виразом обмірковував мої слова.

— То ти хочеш якусь нову справу? — врешті-решт запитав він. — А я гадав, що ти вирішив повісити всі діла на Полу — і щоб ми жили її коштом.

— Загалом це правильно, але було б непогано, щоби ти вряди-годи сам вимислив щось, аби відробити гроші.

Керман поглянув на мене з полегкістю.

— Ага: вряди-годи! А я вже, було, подумав, що ти хочеш сказати — «просто зараз».

Він відпив ковток віскі й заплющив очі.

— Отож, повернімося до білявки, про котру хочу тобі оповісти. Вона кмітлива штучка — найрозумніша з усіх, з ким мені доводилося мати справу. Коли я спробував «закадрити» її, вона сказала, що не бігає за чоловіками. І знаєш, що я їй відповів?

— То що ти їй відповів? — запитав я задля годиться, бо й так знав, що він неодмінно мені це розкаже, і якщо я не вислуховуватиму його побрехеньок, то хто ж тоді слухатиме мої?!

Керман фиркнув.

— «Леді, — сказав я, — можливо, ви й не бігаєте за чоловіками, але ж мишоловка і не має бігати за мишами, чи не так?» Дотепно, правда ж? І це її добило. Та не дивися так кисло. Можливо, ти вже це й чув — але вона ні, й це її обеззброїло.

І тоді — ще до того, як я встиг сховати свій хайбол, двері різко розчахнулися й на порозі постала Пола.

Пола була високою темноволосою красунею — з холодними карими очима та фігурою, що навіювала різні думки... навіювала мені — не їй. Дуже кмітлива, до того ж, вправна і невтомна працівниця. Саме вона й спонукала мене створити «Універсальні послуги» і позичила гроші на півроку, щоб розкрутитися. Завдяки її вмінню залагоджувати адміністративний бік справ наші «Універсальні послуги» і процвітали. Якщо мене можна було назвати мозком контори, то Пола була, безперечно, її хребтом. Без неї наша контора зачинилася б уже за тиждень.

— Невже ви не можете придумати нічого кращого, ніж сидіти й жлуктати віскі? — інквізиторським тоном спитала вона, зупинившись перед столом та звинувачувально дивлячись на мене.

— А що може бути краще? — запитав Керман з ноткою інтересу в голосі.

Вона кинула на нього нищівний погляд і знову втупилася блискучими очима в мене.

— Та ми з Джеком саме збиралися виходити, щоб зайнятися новою справою, — сказав я, поквапно відштовхуючи від себе стілець. — Ходімо ж, Джеку! Ходімо пошукаймо щось!

— І де ви збираєтеся шукати це «щось»? Чи, бува, не в барі Фіннеґана? — з презирством запитала Пола.

— Чудова ідея, міс Буркун! — озвався Керман. — Можливо, Фіннеґан для нас щось і знайде!

— Але перш ніж підете, було б непогано, щоб ти поглянув на це, — сказала Пола, помахуючи довгим конвертом мені під носом. — Швейцар щойно його приніс. Він знайшов оце в кишені старого піджака, який ти люб’язно йому подарував.

— Справді? — перепитав я, беручи конверт. — Дивно! Я не вдягав цей піджак принаймні з рік.

— Штемпель на конверті з головою видає тебе, — зловісно мовила Пола. — Листа надіслали чотирнадцять місяців тому. Гадаю, ти не міг просто покласти його в кишеню і забути? Ти ж не міг цього зробити, правда?

Адреса написана акуратним жіночим почерком. Лист запечатаний.

— Не пригадую, щоби бачив його раніше, — сказав я.

— Оскільки ти взагалі нічого не пам’ятаєш без мого нагадування, то це й не дивно, — їдко зауважила Пола.

— Колись, наша люба гарпіє, — м’яко проказав Керман, — хтось таки пройдеться по твоїх апетитних сідничках!

— Це її не зупинить, — зауважив я, розриваючи конверт. — Я вже пробував. Від цього вона ще лютіша.

Двома пальцями я витягнув з конверта аркуш паперу та п’ять стодоларових купюр.

— Боже правий! — вигукнув Керман, зриваючись на ноги. — І ти віддав це швейцарові?

— Мовчи хоч ти! — сказав я, читаючи листа.

Настала довга та болісна тиша. Навіть Джек Керман не мав що сказати. Ми прагнули позитивних відгуків, які б поліпшили наші справи — але отримати п’ятсот доларів від багатонадійного клієнта і пальцем не поворухнути у відповідь — не той шлях, щоб одержати позитивний відгук.

— Конфіденційним та терміновим... — пробурмотіла Пола. — І, протримавши листа чотирнадцять місяців, він передає його швейцарові! Ти би його ще всім своїм друзям дитинства показав...Чудово!

— Помовчи! — гаркнув я. — То чому ж ця Дженет не прибула сюди за поясненнями? Вона ж, напевно, здогадалася, що лист не дійшов до адресата. Але зачекай-но!.. Вона мертва! Одна з дівчат Кросбі померла. Чи то була часом не Дженет?

— Гадаю, що вона, — озвалася Пола. — Невдовзі я це з’ясую.

— А також дізнайся все, що можна буде, про Кросбі.

Коли Пола вийшла в приймальню, я сказав:

— Упевнений, що Дженет мертва. І вважаю, що нам доведеться повернути ці гроші її рідні.

— Якщо ми так зробимо, — озвався Керман, який дуже неохоче розлучався з грошима, — про це може пронюхати преса. А така історія — не надто хороша реклама для нашого бюро. Маємо бути пильними, Віку. Можливо, розсудливіше буде заникати гроші й нікому про це не розказувати.

— Не варто так вчиняти! Можливо, ми недостатньо професійні, одначе будьмо принаймні чесними!

І Керман знову зручно вмостився у кріслі.

— Не чіпаймо лихо, поки воно спить. Кросбі якось пов’язаний із нафтою, чи не так? — запитав я.

— Був. Бо він мертвий. Помер кілька років тому внаслідок нещасного випадку.

Узявши ніж для розрізання паперу, я почав тикати ним у промокатку.

— Вражений, що залишив такий документ у піджаку. Як я міг таке зробити?

Керман, який добре знав Полу, співчутливо всміхнувся.

— Дай їй ляпанця, якщо вона пилятиме тебе, — порадив він. — Радий, що то не я проштрафився!

Я продовжував протикати ножичком промокатку, аж поки не повернулася Пола з купкою газетних вирізок.

— Дженет померла від серцевого нападу 15-го травня — саме того дня, коли відіслала листа. Тож нічого дивного, що ти більше нічого про неї не чув, — додала Пола, зачиняючи двері.

— Серцевого нападу? То скільки ж їй було років?

— Двадцять п’ять.

Я поклав ножик на стіл і запалив сигарету.

— Щось вона надто молода для того, аби помирати від подібної недуги. Так чи інакше — що в нас на неї є?

— Не дуже й багато. І це все нам і так відомо, — сказала Пола, сідаючи на краєчок стола. — Макдональд Кросбі нажив свої мільйони на нафті. Він був суворим, непривітним квакером, з гострим розумом та схильністю ризикувати. Двічі одружувався. Дженет — донька від першого шлюбу. Морін, молодша від сестри на чотири роки, народилася в другому шлюбі. 1943 року Кросбі відійшов од справ і оселився в Оркід-Сіті. До того він мешкав у Сан-Франциско. Сестри нітрохи не схожі. Дженет любила вчитись і займалася живописом. Кілька її полотен можна побачити в місцевому художньому музеї. Здається, вона була справді талановита, схильна до усамітнення та спостережлива. Натомість Морін — істинна красуня. Дика, пристрасна і хтива. Аж до самої смерті Кросбі вона постійно потрапляла на перші шпальти газет як героїня скандальних історій.

— Які саме скандали? — поцікавився у Поли я.

— Кілька років тому Морін збила машиною хлопчину на Центральній авеню. Подейкували, що вона була напідпитку, і це правдоподібно, бо п’є Морін по-чорному. Кросбі залагодив справу з поліцією, і Морін відбулася лише солідним штрафом за перевищення швидкості. Іншого разу вона верхи проїхала бульваром Орхідей майже голяка, бо з кимось побилась об заклад, що зробить це — і зробила.

— Дозвольте мені уточнити: то хто був голяка — дівчина чи кінь? — посміхнувся Керман.

— Звісно ж, що дівчина, йолопе!

— І де тоді був я? Як прикро, що не побачив її!

— Морін удалося проїхати так лише п’ятдесят ярдів, а потім її заарештували.

— Якби я опинився десь поблизу, цього б із нею не сталося, — запевнив Керман.

— Заспокойся, не хвилюйся настільки!

— Так чи інакше, вона ніби створена для шантажу! — я також вставив словечко.

Пола кивнула.

— Ви, певно, знаєте обставини смерті Кросбі. Він саме чистив у себе в кабінеті рушницю, коли та несподівано вистрелила і вбила його наповал. Три чверті свого спадку Кросбі залишив без жодних умов Дженет і лише чверть — Морін, та й то під опікою. Коли Дженет померла, Морін цілковито вступила у права власності, й відтоді її наче підмінили. Після смерті сестри жодного разу Морін не згадали в пресі.

— Коли помер Кросбі?

— У березні 1948-го. За два місяці до смерті Дженет.

— Як зручно для Морін!

Пола звела брови.

— Так. Дженет була дуже засмучена смертю батька. Вона і так не відзначалась особливим здоров’ям, а це потрясіння, як стверджує преса, взагалі її добило.

— Так чи інакше, усе це вигідно Морін. І це мені не подобається, Поло. Можливо, я й надто підозріливий, але... Дженет пише, що хтось шантажує її сестру. Потім вона сама раптово помирає від серцевого нападу, а сестра успадковує всі гроші. Щось занадто все просто.

— Не знаю, що ми тут можемо зробити, — сказала Пола, спохмурнівши. — Ми не можемо представляти інтереси мертвого клієнта.

— Можемо! — і я побарабанив пальцями по стодоларових банкнотах. — Мушу або повернути гроші рідним, або спробувати їх відробити. Вважаю, що мені краще таки їх відробити.

— Чотирнадцять місяців — надто довгий термін, — сказав Керман із сумнівом у голосі. — І слід давно прохолов...

— Якщо він був, — зауважила Пола.

— З іншого боку, — сказав я, підводячись та відштовхуючи від себе стілець, — якщо й було щось підозріле у смерті Дженет, то за чотирнадцять місяців у декого виникло приємне відчуття безпеки, — а коли ви чуєтеся в безпеці, то втрачаєте пильність. Гадаю, мені слід навідати Морін Кросбі й з’ясувати, як їй сподобається те, що я збираюся зробити з грошима її сестри.

Керман аж застогнав.

— Щось мені підказує, що наш невеличкий період неробства добіг кінця, — сумно протягнув він. — Я так і думав, що все надто гарно, аби тривати довго. То мені починати працювати вже чи дочекатися, поки ти повернешся?

— Зачекай, поки повернуся, — сказав я, прямуючи до дверей. — Але якщо в тебе побачення з тією мишоловкою, скажи їй, нехай пошукає собі іншу мишку!

II

«Крествейз», маєток Кросбі, ховався за високими, увитими бугенвілією стінами, відразу за якими вивищувалась охайно підрізана жива загорожа з австралійських сосен, а позаду всього цього був ще й сітчастий пліт із гострими наконечниками. Важкі дубові ворота з оглядовими вічками справа надійно охороняли вхід.

Із півдюжини таких самих маєтків, з видом на пустельне озеро Крістал-лейк, було розкидано уздовж усього бульвару Футхілл. Кожен маєток відокремлений від сусіднього приблизно акром нічийної землі, вкритої чагарниками, заростями дикої шавлії та розпеченим піском.

Я сидів, ліниво розкинувшись у своєму довоєнному «бьюїку» з відкидним верхом і без особливого інтересу розглядав дерев’яні ворота. Крім вигадливого напису на стіні, що сповіщав назву будинку, маєток нічим не вирізнявся з-поміж інших володінь мільйонерів Оркід-Сіті. Усі вони ховалися за неприступними стінами.

Перед усіма були високі, масивні дубові ворота, що захищали від непроханих відвідувачів. Навколо усіх панувала жахітна тиша; від усіх віяло однаковим ароматом квітів та прохолодою добре политих газонів. Хоч я й не бачив, що саме є за воротами, але знав напевно, що там — величезний басейн, такий самий акваріум, така ж під’їзна алея з рододендронів і такий самий сад, що потопає в трояндах. Якщо у вас мільйон доларів — ви просто змушені жити так, як інші мільйонери: інакше ті подумають, що ви — нікчема. Ось як це завжди було, є і буде — якщо ви володієте мільйоном доларів.

Здається, ніхто не поспішав відчиняти мені ворота; отож, я виліз із машини і потягнув на себе шнур дзвінка. Дзеленькіт був приглушений та прозвучав якось боязко.

І далі нічого не відбувалося. Сонце немилосердно пекло. Температура повітря зросла на ще кілька градусів. Було надто гаряче навіть для того, щоби просто смикнути шнур дзвінка. Отож я мимоволі натиснув плечем на ворота, і, на мій подив, вони зі скрипом відчинились. Я поглянув на галявину, що простяглася переді мною і була достатньо просторою навіть для танкових маневрів. Цього місяця траву ще не підстригали — і навряд її чи косили минулого. Сумнівно також, що живоплоти з багаторічних рослин обабіч широкої дороги доглядали цієї весни — й заледве їм приділили увагу восени. Пожухлі нарциси і тюльпани поміж засохлих голівок півоній вражали неохайністю. Зів’ялі суцвіття турецької гвоздики змішалися з непідв’язаним та сплутаним дельфініумом. Облямівка з хаотично порослої травички ганебно виднілася по краях культивованого газону. По обидва боки від забетонованої дороги пробивалися бур’яни.

Недоглянута витка троянда самотньо колихалася на легкому вітерці, що віяв з пустища. Це був занедбаний, занехаяний сад, і, дивлячись на нього, я ніби чув, як старий Кросбі перекидається в могилі. У кінці під’їзної алеї виднівся будинок: двоповерховий, побудований з черепашнику, з червоним черепичним дахом, зеленими віконницями і навислим балконом. Вікна закриті жалюзі. Нікого не було видно на вимощеному зеленою плиткою патіо. Я вирішив пройтися, навіть не намагаючись відчинити важкі ворота, щоб заїхати всередину «бьюїком».

Ідучи бетонною доріжкою, на півдорозі побачив альтанку, сховану під виткою лозою. Біля неї в тіні сиділо навпочіпки троє китайців. Вони грали в кості. Гравці навіть не завдали собі клопоту глянути на мене, коли я зупинився, проходячи повз них — так само, як давно вже не завдавали собі клопоту доглядати сад. Це були брудні, тупі на вигляд чоловіки, які палили цигарки, скручені зі жовтого паперу — і їм було байдуже до всього на світі.

Я пішов далі.

За наступним вигином доріжки побачив басейн. Тут просто мусив бути плавальний басейн — однак не обов’язково саме такий. Води в ньому не було, і крізь облицювання дна пробивалися бур’яни. Його бетонні краї покрилися бурим засохлим мохом. Білий навіс, який свого часу виглядав, певно, просто шикарно, просів і жалібно зітхав од вітру.

Справа від будинку розташовувалися гаражі, їх двостулкові двері були зачинені. Якийсь чолов’яга в брудних фланелевих штанях, у тільняшці й кашкеті шофера сидів на металевій бочці, щось витісуючи з дерева. Він похмуро глянув на мене.

— Хтось є в будинку? — запитав я, знайшовши в кишені сигарету й запалюючи її.

Увесь цей час чоловік мовчав і нарешті зібрався зі силами, щоб відповісти:

— Не чіпай мене. Не бачиш — я зайнятий!

— Бачу, — зауважив я, випускаючи цівку диму прямо йому в обличчя. — Хотів би перекинутися з тобою кількома словами, коли звільнишся.

Він сплюнув просто у кадіб з торішніми пеларгоніями, які цьогоріч навіть не спромоглися пустити пагони, і продовжив своє діло. Для нього я знову став лише частиною занедбаного ландшафту.

Зрозумівши, що нічого цінного з нього не витягну — до того ж, було надто спекотно для будь-яких зусиль — я попрямував до будинку, піднявся широкими сходами і натиснув на дверний дзвінок.

Слабке деренчання прокотилося будинком, порушуючи його мертву тишу. Я зрозумів, що мені доведеться довгенько чекати, допоки хтось відізветься на мій дзвінок, однак очікувати був не схильний. Тепер я перебував у тіні, й лінива, неквапна атмосфера цього дому дивним чином заворожувала мене. Якщо я залишуся тут ще трохи, то також почну щось витісувати.

Двері нарешті відчинились, і якась істота, що віддалено нагадувала дворецького, оглянула мене так, як це зазвичай робить людина, котру щойно відірвали від пополуднього сну. Це був високий худий чолов’яга, сивий, зі впалими щоками та близько посадженими жовтавими очима. Одягнений у чорно-жовтий — «осиний» — жилет та чорні штани, які виглядали так, наче в них же й спали; ймовірно, так воно і було. Тип був без піджака, а манжети несвіжої сорочки аж просилися в пральню — але навіть їм це було ліньки.

— Ви щось хотіли? — сухо поспитав він, звівши брови.

— Хотів би бачити міс Кросбі.

Я помітив, що чолов’яга тримає у пальцях запалену сигарету, яку намагається прикрити рукою.

— Міс Кросбі зараз не приймає, — сказав він, силкуючись зачинити переді мною двері.

— Я — її давній друг. Мене вона прийме, — відповів я, підставляючи ногу під двері. — Мене звати Меллой. Скажіть це їй і простежте за реакцією. Б’юсь об заклад, що вона виставить вам шампанське!

— Міс Кросбі нездужає, — сказав тип безбарвним голосом — так, ніби грав нудну роль у нецікавій п’єсі. — Вона тепер нікого не приймає.

— Як міс Отіс із популярної пісеньки?[3]

Він не звернув жодної уваги на моє зауваження.

— Я перекажу їй, що ви заходили, — і знову спробував зачинити двері, не помітивши моєї ноги. І був здивований, відчувши, що двері не зачиняються.

— А хто її доглядає? — запитав я, посміхнувшись.

Спантеличений вираз перекосив його обличчя. Життя його віддавна було таким спокійним і тихим, що тепер він не готовий був упоратись із чимось непередбачуваним.

— Сестра Гарні.

— Тоді я хотів би поговорити із сестрою Гарні, — повідомив я йому, налягаючи плечем на двері.

Обмаль руху, забагато сну, паління і вчащання до винного погрібця знищили і натяк на м’язи, які, можливо, колись у нього й були. Під моїм натиском він піддався, мов гниле дерево перед бульдозером.

Я опинився у величезному холі, й просто переді мною були широкі гвинтові сходи, які вели у кімнати верхнього поверху. На сходах виднілася фігура в білому — це була доглядальниця.

— Гаразд, Бенскіне! — озвалася вона. — Я поговорю з ним.

Довгов’язий кістлявий тип з полегкістю ретирувався. Коротко й спантеличено глянувши на мене, він нечутно прослизнув холом і зник за дверима, закритими грубим сукном.

Доглядальниця повільно спускалася сходами, бо знала, що вона ефектна й на неї приємно дивитися. І я таки витріщився на неї. Вона й справді була медсестрою — але опереткового типу: з тих, від кого у чоловіків щоразу, коли її бачать, підвищується температура. Блондинка, яскраво-червоні губи, блакитні очі — словом, відмінний екземпляр: симфонія вигинів і справжній вибух чуттєвості; хвилююча та повна вогню, гаряча, мов полум’я карбідної лампи. Якби вона доглядала мене, я б погодився бути прикутим до ліжка до кінця своїх днів.

Тепер вона стояла на відстані витягнутої руки, і я доклав чималих зусиль, аби не простягнути руку. Судячи з виразу її очей, вона помітила враження, що справила на мене, і подумки запитав себе, чи зацікавилася вона мною так само, як я нею. Довгі гнучкі пальці підправили кучерики, що вибилися з-під білої шапочки. Ретельно вищипані брови ледь вловимо здійнялися. Червоні губи склалися в посмішку. Зеленкувато-блакитні очі, обведені чорною тушшю, дивилися пильно й вичікувально.

— Я мав надію зустрітися з міс Кросбі, — сказав я. — Чув, що вона нездужає.

— Це справді так. Боюся, що зараз вона не спроможна приймати відвідувачів.

Від її глибокого контральто усе в мені завібрувало.

— Прикро, — зауважив я, швидко оглядаючи її ноги. Бетті Грейбл[4], можливо, мала кращі — але ненабагато. — Щойно приїхав до міста. Я — її давній друг. І гадки не мав, що вона хворіє.

— Міс Кросбі нездужає вже кілька місяців.

У мене склалося враження, що для доглядальниці Гарні обговорення хвороби Морін Кросбі не видається захопливою темою. Можливо, мені так лише здалося. Я міг і помилятись, однак навряд чи.

— Сподіваюся, нічого серйозного?

— Нічого. Просто їй потрібні відпочинок та спокій.

Якби я продовжував у тому ж дусі, вона б відверто почала позіхати.

— Здається, тут достатньо спокійно, — зауважив я, посміхнувшись. — І аж занадто спокійно для вас, еге ж?

Саме на це вона й чекала. Видно було, що дівчина готова хоч зараз розсипати волосся по плечах.

— Спокійно? Та краще б мене вже поховали у гробниці Тутанхамона! — вигукнула, але згадавши, що вона — сестра милосердя в кращих традиціях Флоренс Найтінґейл[5], проявила достатньо співчуття, почервонівши.

— Мені не слід було це казати, чи не так? Це звучить грубувато.

— Вам нема потреби маніритися зі мною, — запевнив її. — Я хлопець без комплексів і не відмовився б від подвійного віскі зі содовою.

— Що ж, чудово! — в її очах був виклик, у моїх вона прочитала відповідь.

Раптом дівчина хихикнула.

— Якщо у вас не намічається нічого кращого...

— Як каже один мій хороший приятель: «А що може бути краще?»

Вищипані брови зметнулися догори.

— Гадаю, я могла б йому це розтлумачити — якщо б він справді хотів це знати.

— То скажіть мені!

— Можливо, колись і скажу. Якщо хочете випити, то ходімо зі мною. Я знаю, де сховане віскі.

Я пройшов за нею у велику кімнату поруч із холом. Ідучи, вона злегка похитувала стегнами, що перекочувалися під строгою білою уніформою, як бейсбольні м’ячі. Я міг би отак іти за нею цілісінький день.

— Сідайте, — сказала вона, махнувши рукою у напрямку двометрового дивана. — Я змішаю вам віскі.

— Чудово, — сказав я, всідаючись на обкладений подушками диван. — Але лише за однієї умови. Я ніколи не п’ю сам — таке вже у мене правило.

— Я також, — озвалася вона.

Відтак я спостерігав, як вона виймала пляшку «Джонні Вокера»[6], склянки та содову з антикварного буфета.

— Ми могли б покласти в питво льоду, але для цього треба кликати Бенскіна. Вважаю, ми прекрасно обійдемося й без Бенскіна, еге ж? — запитала вона, дивлячись на мене з-під довжелезних вій, гострих, мов списи.

— До біса з тим льодом, — зауважив я, — але не переборщіть із содовою. Вона спроможна зіпсувати найкраще віскі.

Дівчина налила у склянки по три дюйми віскі й по чайній ложці содової.

— Так добре?

— Чудово, — сказав я, нетерпляче простягаючи руку до свого віскі.

— Гадаю, тепер мушу назвати себе. Я — Вік Меллой, або для друзів — просто Вік. А всі гарні білявки автоматично стають моїми друзями.

Вона сіла, не завдавши собі клопоту обсмикнути халатик. У неї були прегарні коліна.

— Ви тут перший відвідувач за останніх п’ять місяців, — сказала вона. — Я вже почала, було, думати, що це якесь прокляте місце.

— Судячи з його вигляду, так воно і є. Чи не проясните ви мені ситуацію? Коли я навідувався сюди востаннє, це був доглянутий маєток, а не теперішня незаймана природа. Невже тепер його ніхто не доглядає?

Вона здвигнула плечима.

— Ну, ви знаєте, як це буває. Усім до всього байдуже.

— Чи справді Морін аж така хвора?

Дівчина закопилила губи.

— Послухайте-но, невже ми не можемо поговорити про щось інше? Я втомилася від Морін!

— Я також від неї не в захваті, — сказав їй, сьорбаючи своє віскі. Воно було таке міцне, що могло б викликати опіки навіть на шкірі бізона. — Але колись давно я її знав — і тому мені цікаво. То що насправді з нею таке?

Вона відкинула біляву голівку на спинку дивана і влила віскі у свою красиву, кремово-білу горлянку. Те, як дівчина пила, підказало мені, що вона в цьому — справжній професіонал.

— Я б не мала вам цього казати, — посміхнулася медсестра, — але якщо пообіцяєте нікому не розповідати...

— Нікому, — запевнив її.

— Вона наркоманка, і тепер у неї ломка — та це суворо конфіденційно.

— Що, настільки погано?

Вона стенула плечима.

— Справді, дуже погано.

— І поки кішка валяється в ліжку, мишки бешкетують, чи не так?

— Саме так. Ніхто навіть не підходить до цього маєтку. Потрібно чимало часу, поки хвора очуняє. І поки вона мало не на стіну лізе й волає, мов навіжена — обслуга відпочиває. Нормально, чи не так?

— Звісно — вони справді тим часом можуть відпочити.

Дівчина допила віскі.

— Досить уже про Морін! Я й так проводжу з нею всі ночі й сита нею по горло.

— То у вас нічні чергування? Оце так халепа!

— Чому? — в її зеленкувато-блакитних очах промайнула тривога.

— Бо я саме подумав, що було б непогано запросити вас кудись увечері та дещо показати.

— Що саме показати?

— Для початку хоча б кілька гравюр.

Вона хихикнула.

— Якщо і є щось таке, що приваблює мене більше, ніж гравюра, то це серія гравюр!

Дівчина підвелась і пішла за пляшкою з віскі. Я спостерігав за її стегнами, як гончак за дичиною.

— Дозвольте мені освіжити напій, — продовжила вона. — Щось ви зовсім не п’єте!

— Та моє віскі і так достатньо свіже. Просто мені спадає на думку, що є дещо, приємніше за віскі.

— Справді? Я так і подумала, — вона хлюпнула собі ще віскі, цього разу навіть не змішавши зі содовою.

— А хто доглядає Морін удень? — запитав я, коли ми прямували до дивана.

— Сестра Флемінґ, але вона вам не сподобається. Вона ненавидить чоловіків.

— Справді?

Дівчина всілася поруч зі мною — стегно до стегна.

— Вона не може нас почути?

— Узагалі-то мені на це начхати — але не може. Вона перебуває в лівому крилі будинку — ну, там, де гаражі. Коли Морін почала волати, її помістили туди.

Саме це я й хотів дізнатися.

— До біса чоловіконенависниць, — мовив, пригортаючи її до себе.

Дівчина нахилилася до мене.

— А ви часом не чоловіконенависниця?

— Це залежить від чоловіка.

Тепер її обличчя було так близько, що я торкнувся губами скроні. Здається, це їй сподобалося.

— То як вам цей чоловік?

— Поки що непогано!

Я забрав у неї віскі, поставивши склянку на підлогу.

— Ось так буде по-моєму.

— Шкода віскі.

— Зможете допити його зовсім скоро.

— Справді?

Вона пригорнулася до мене, уп’явшись губами в мої. Отак ми сиділи якийсь час. Раптом дівчина відірвалася від мене й підвелася. На мить я навіть подумав, що вона — з тих, хто далі поцілунків не йде, але помилився. Дівчина підійшла до дверей і замкнула кімнату на ключ. Потім повернулась і знову сіла поруч.

III

Я припаркував свій «бьюїк» біля адміністративної будівлі штату — на розі Центральної та Фельдман-авеню — і піднявся сходами, поринувши у світ бланків, безлюдних коридорів та зморшкуватих, невизначеного віку клерків, які з нетерпінням чекали на реєстрацію чергового мерця.

Відділ реєстрації народжень і смертей був на першому поверсі. Заповнивши бланк, я простягнув його у віконце червонопикому клеркові, котрий поставив на ньому штамп, узяв у мене гроші й махнув рукою в напрямку одного зі стелажів.

— Подивіться самі, містере Меллой, — сказав він. — Шоста папка праворуч.

Я подякував.

— Як ваші справи? — поцікавився він, перехилившись через стійку, готовий змарнувати і свій час, і мій. — Давненько вас не бачив!

— А й справді! — погодився з ним. — Справи йдуть добре. А у вас? Люди вмирають так само?

— І так само народжуються. Й одне кладе край іншому.

— Таке життя.

Більше я нічого не спроможний був сказати — надто втомився. Недовге побачення з міс Гарні геть мене виснажило. Я підійшов до стелажів. Папка «С» важила, здавалося, тонну, тож я ледь доніс її до стола. І в цьому була винна знову ж таки міс Гарні. Я втомлено перегортав сторінки й невдовзі натрапив на свідоцтво про смерть Дженет Кросбі. Витягнув із папки пожовклий конверт, підписаний олівцем. Міс Кросбі померла від ендокардиту 25-річною, і сталося це 15 травня 1948 року. Свідоцтво підписав лікар Бьюлі. Я записав його прізвище, а потім перегорнув ще з дюжину сторінок назад, поки не віднайшов свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі. Той помер від ураження мозку, спричиненого пострілом з вогнепальної зброї. Підписали свідоцтво лікар Дж. Зальцер та коронер Франклін Лессвейз. Я занотував і це, та, полишивши папку на столі, підійшов до клерка, який з лінивим інтересом спостерігав за мною.

— Вам хтось поставить цю папку на місце? — запитав я, перегнувшись через стійку. — Щось я не такий міцний, як гадав.

— Нехай це вас не турбує, містере Меллой!

— І ще одне: хто такий доктор Джон Бьюлі та де він мешкає?

— У нього крихітна квартирка на Скайлайн-авеню, — повідомив мені клерк. — Але якщо вам потрібний хороший лікар, не ходіть до нього.

— Чому?

Клерк стенув плечима.

— Він просто старий. Можливо, п’ятдесят років тому його і можна було вважати хорошим лікарем, але тепер цей доктор — просто коновал. Боюся, що він вважає, ніби трепанація — щось на кшталт відкривання бляшанки консервованих бобів.

— А хіба не так?

Клерк розсміявся.

— Це залежить від того, чию голову ви маєте на увазі.

— Звісно. То ви кажете, що Джон Бьюлі — спрацьований нікчема, так?

— Саме так і можна охарактеризувати його. Втім, він хоча б не шкодить своїм пацієнтам. Думаю, що їх у нього тепер не більше дюжини.

Клерк почухав вухо й підсліпувато глянув на мене.

— Працюєте зараз над чимось?

— Я ніколи не працюю, — пожартував я. — Побачимося! Бувайте!

Повільно й задумливо спустився сходами та вийшов на сліпуче сонце. Раптово помирає дівчина, спадкоємиця мільйонів, і до неї викликають абиякого лікаря. Щось зовсім несхоже на мільйонерів. Природніше було б очікувати прибуття загону найдорожчих лікарів — щоб позбавити життя таку бажану здобич.

Я заповз у свій «бьюїк» і натиснув на стартер. Помітив припаркований через дорогу оливково-зелений «додж». За кермом, читаючи газету, сидів чоловік у бежевому капелюсі. Я б його й не помітив, якби він раптово не підвів голову, і, побачивши мене, не швиргонув газету на сидіння та не завів двигун. Отоді я й пригледівся до нього, дивуючись, чому він так раптово втратив інтерес до своєї газети. Це був кремезний чолов’яга з плечима, мов шафа. Голова його, здається, була посаджена просто на плечі — без жодного натяку на шию. Мав тоненькі чорні вусики-ниточки. Очі прикриті капелюхом. Ніс і вухо були, вочевидь, колись пошкоджені, але так і не зажили остаточно. Він був схожий на одного з тих крутих хлопців, яких часто бачиш у бойовиках студії «Ворнер бразерз» та котрих зазвичай грає Гамфрі Боґарт[7].

Я влився в потік машин і поїхав на схід, у напрямку Центральної авеню, нікуди не поспішаючи й не спускаючи ока з водійського дзеркальця.

«Додж» приєднався до руху машин, що їхали у західному напрямку, однак потім, під пронизливе виття клаксонів та лайку водіїв, різко розвернувся і поїхав за мною. Я ніколи б не повірив, що таке можна безкарно зробити на Центральній авеню, але копи або ж спали, або їм було надто жарко, щоб хоч якось зреагувати.

На перехресті Вествуд-авеню я знову глянув у дзеркальце. «Додж» був у мене на хвості. Я бачив, як водій із сигарою в зубах сидів, розвалившись за кермом та виставивши лівий лікоть у відчинене вікно. Я зманеврував так, щоб побачити номери авто і запам’ятати їх. Якщо він мене переслідує, то робить це дуже невміло. На Голлівуд-авеню я натиснув акселератор і тепер їхав зі швидкістю шістдесят п’ять миль. «Додж» після хвилинної затримки рвонув уперед і невдовзі наздогнав мене. На бульварі Футхілл я зненацька розвернувся і різко зупинився. «Додж» проскочив повз мене. Водій, навіть не глянувши у мій бік, помчав у напрямку траси Лос-Анджелес — Сан-Франциско.

Я записав номер «доджа» на старому конверті, де вже раніше нашкрябав прізвище лікаря Бьюлі, й дбайливо сховав конверт у кишеню. Тоді знову завів «бьюїк» і поїхав Скайлайн-авеню. Невдовзі на одному з будинків помітив мідну табличку, що виблискувала на сонці. Вона була прикріплена до низьких дерев’яних воріт, за якими виднілися невеличкий сад та бунгало з канадської сосни, вікна котрого виходили на дорогу. Скромне, спокійне помешкання — майже нетрі порівняно зі суперсучасними будівлями по інший бік вулиці.

Я висунувся з вікна. Але з такої відстані неможливо було прочитати витерті букви на табличці. Тож я вийшов з машини і підступив ближче. Навіть і так нелегко було прочитати, що там написано, але мені все-таки вдалося второпати, що це справді будинок доктора Джона Бьюлі.

Поки я шукав клямку на хвіртці, з-за рогу знову виринув «додж» і проїхав мимо мене. Водій начебто й не глянув у мій бік, але я знав, що він мене побачив і зрозумів, куди я спрямувався. Тож я зупинився і поглянув услід авто. Воно промчало шосе і зникло з поля зору, повернувши на Вествуд-авеню.

Відсунувши з лоба капелюха, я витягнув пачку «Лакі страйк» і запалив сигарету, відтак заховав пачку в кишеню. Тоді підняв клямку на хвіртці і попростував доріжкою з гравію до бунгало.

Сад був маленький, але компактний, і такий охайний та доглянутий, мов казарма в день інспекції. Жовті жалюзі, вицвілі й бляклі, затіняли вікна. Вхідні двері явно потребували свіжого шару фарби. Втім, це стосувалося й самого бунгало.

Я натиснув на дзвінок і трохи вичекав. За якийсь час усвідомив, що хтось спостерігає за мною крізь жалюзі. Мені не залишалося нічого іншого, як надати обличчю приємного виразу й чекати далі. Що я й зробив.

Коли вирішив подзвонити ще раз, почувся якийсь скрегіт, і вхідні двері відчинилися.

Жінка, яка дивилася на мене, була невеличка, худенька та схожа на пташку. Одягнена в чорну сукню, модну років із п’ятдесят тому — і це ще за умови, що ви увесь цей час прожили на безлюдному острові й ніколи не тримали в руках журналу «Вог». Худе змарніле лице виражало покірність долі, а очі наче промовляли, що життя було нелегким.

— Лікар удома? — запитав я, ввічливо здіймаючи капелюха й усвідомлюючи: якщо хтось і здатний оцінити ввічливість, то це вона.

— Звісно! — в голосі її чулася та сама покірливість долі. — Він зараз у саду. Піду його покличу.

— Дякую, але не треба. Краще зустрінуся з ним там. Я не пацієнт — просто хочу дещо запитати.

— Гаразд.

І надія, яка вже, було, почала проступати в її очах, знову зникла. Не пацієнт — тож знову не буде гонорару: просто ситий здоровань із дріб’язковими питаннями.

— Але не затримуйте його довго, добре? Він не любить, коли його турбують у саду.

— Я його не затримаю.

І, знову піднявши капелюха та вклонившись так, як, сподіваюся, колись уклонялись їй чоловіки, пішов стежкою в глиб саду. Жінка зачинила за собою двері. За хвильку я знову помітив, що вона спостерігає за мною крізь жалюзі. Обійшовши бунгало, потрапив у дальню частину саду. Можливо, доктор Бьюлі й не належав до світил медицини, але прекрасним садівником він був. Я би навіть порадив тим трьом садівникам Кросбі прийти сюди й поглянути на цей сад. Можливо, вони чогось би тут і навчилися. Вглибині, біля розкішної жоржини, стояв високий немолодий чоловік у легкому білому піджаку, жовтій панамі, жовтувато-білих штанях та легких черевиках.

Він дивився на жоржину так, як це зазвичай робить лікар, заглядаючи вам у горло, коли ви кажете: «А-а-а...», але цей огляд видавався йому явно набагато цікавішим.

Він уважно поглянув і на мене, коли я наблизився. Обличчя його було зморшкувате й наче зіжмакане й нагадувало в’ялений чорнослив; він мав розкішну сиву шевелюру, що спадала йому на плечі. Обличчя не надто благородне чи розумне, однак це було лице дуже старої людини, задоволеної собою, котра не так уже й багато хоче від життя; людини, яка піднялася над щоденними клопотами і, хоча є впертим тугодумом, залишається непереможеною.

— Доброго дня! — привітався з ним. — Сподіваюся, не надто вас потурбував...

— Прийомні години в мене з п’ятої до сьомої, молодий чоловіче, — сказав він так тихо, що я ледь зміг його розчути. — Тому зараз не можу вас прийняти.

— Я не потребую медичних послуг, — відповів я, заглядаючи через його плече на жоржину. Кущ був просто чарівним: квітки не менше восьми дюймів у діаметрі, до того ж, бездоганної форми.

— Мене звати Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.

Він легенько торкнувся квітки товстими пальцями.

— Кого? — перепитав тугодум без усілякого інтересу.

— Дженет Кросбі, — повторив я. На сонці було дуже гаряче, а монотонне дзижчання бджіл й аромат навколишніх квітів і мене розслабили.

— А що з нею?

— Ви підписали свідоцтво про її смерть.

Він відірвався від далії та поглянув на мене.

— Як, ви сказали, ваше прізвище?

— Віктор Меллой. Мене трохи непокоять обставини смерті міс Кросбі...

— А чому це вас непокоїть? — запитав лікар, і в очах його промайнула тривога. Бьюлі усвідомлював, що він старий, мислить повільно та ще й неуважний. І знав, що, продовжуючи практикувати в такому віці, рано чи пізно припуститься помилки. Я бачив, що він очікує тепер звинувачення в тому, що таки зробив цю помилку.

— Розумієте, — почав я м’яко, не бажаючи його залякати, — мене не було в місті три-чотири роки. Дженет Кросбі була моєю подругою дитинства. Я поняття не мав, що в неї хворе серце, і для мене стало справжнім шоком дізнатися, що вона померла. Тож хочу пересвідчитися, що в її смерті не було нічого підозрілого.

Якийсь м’яз сіпнувся на обличчі лікаря, а ніздрі затремтіли.

— Підозрілого? Що ви хочете цим сказати? Вона померла від злоякісного ендокардиту. Його симптоми ні з чим не сплутаєш. До того ж, доктор Зальцер це підтвердив. Тут нема нічого підозрілого. Не знаю, про що ви говорите.

— Радий це почути. А що таке злоякісний ендокардит?

Бьюлі трохи насупив брови, і я був майже певний, що за мить він скаже, що не знає. Але лікар опанував себе і, напружуючи старечу пам’ять, сказав повільно, наче цитуючи сторінку з медичного довідника:

— Це прогресуюча хвороба, викликана мікробами, котрі вражають клапани серця. Часточки уражених виразкою клапанів розносяться кров’ю по всьому тілу. Шансів вижити у неї не було. Навіть якби мене викликали раніше, я б нічого не зміг зробити.

— Саме це мене й турбує, лікарю, — сказав я, приязно посміхнувшись йому. — Чому вони викликали саме вас? Адже ви не були її лікарем, чи не так?

— Звісно, що ні, — сказав він майже обурено. — Але викликати мене було цілком прийнятно, бо я живу поруч. До того ж, було б неетично, якби доктор Зальцер підписав свідоцтво сам.

— А хто такий доктор Зальцер?

Лікар Бьюлі знову почав вагатись, і рука його вкотре потяглася до жоржини. Я бачив, як палко йому хочеться, щоб я залишив його в спокої, аби він міг і далі безжурно насолоджуватися квітами. І щоб його не турбував такий здоровань, як я, забираючи час без жодної за те винагороди.

— Він завідує одним з тих дивних санаторіїв, що поруч з маєтком Кросбі, — нарешті озвався Бьюлі. — Він — друг сім’ї, тож навіть з етичних міркувань доктор Зальцер не міг би підписати таке свідоцтво. До того ж, він не є практикуючим лікарем. Тож я був приємно здивований, коли мене попросили допомогти.

Оце вже я міг уявити. Цікаво, скільки вони йому заплатили?

— Послухайте-но, лікарю! — сказав я. — Хочу відразу все з’ясувати. Я спробував зустрітися з Морін Кросбі, але вона нездужає. Перед тим, як піти звідси, хотів би уявити всю картину. Чув, що Дженет померла раптово. Ви стверджуєте, що через проблеми зі серцем. То що ж сталося? Ви були присутні в момент її смерті?

— Ясна річ, що ні, — сказав він, і в його очах знову зблиснула тривога. — Я прийшов через півгодини після того, як вона померла. Це сталось уві сні. Але симптоми були непомильні. Доктор Зальцер розповів мені, що вона страждала від ендокардиту впродовж кількох місяців. Він її і лікував. У таких випадках нічого порадити, крім абсолютного спокою. Не розумію, навіщо ви ставите так багато питань?

Він з надією поглянув на свій будинок — чи не кличе його, часом, дружина. Але вона не кликала.

— Хочу з’ясувати це суто для себе, — запевнив я його, знову посміхнувшись. — Коли ви зайшли в будинок, доктор Зальцер був уже там, так?

Він кивнув, з кожною миттю непокоячись дедалі більше.

— А хто там ще був?

— Міс Кросбі-молодша.

— Морін?

— Гадаю, що її звати саме так.

— І Зальцер провів вас у кімнату Дженет? Ви пішли туди разом із Морін?

— Так. Вони обидва зайшли зі мною в спальню померлої. Молодша... молода жінка виглядала дуже засмученою. Вона плакала.

Лікар ще раз торкнувся жоржини.

— Можливо, слід було зробити розтин, — раптом сказав він. — Але, запевняю вас, у цьому не було потреби. Симптоми злоякісного ендокардиту не сплутаєш ні з чим. Тут варто подбати про почуття рідних.

— І все ж тепер — після того, як минуло чотирнадцять місяців — ви вважаєте, що слід було зробити розтин? — із притиском спитав я.

— Строго кажучи, це таки слід було зробити, бо її лікував доктор Зальцер, який, за його власним зізнанням, є доктором природничих наук, а не медицини. Однак усі симптоми...

— Так, я це вже чув... Їх ні з чим не сплутаєш. Іще одне, доку. Чи бачили ви Дженет Кросбі колись раніше? Маю на увазі, до смерті?

Він втомлено глянув на мене, розмірковуючи, яку пастку я йому приготував.

— Бачив її в машині, але не говорив з нею.

— Тож ви бачили її недостатньо близько, щоб помітити якісь симптоми серцевої хвороби?

Він кліпнув.

— Цього я справді не зауважив.

— Наскільки розумію, у неї ці симптоми були впродовж кількох місяців. Ви кажете, що бачили її в авто. Як давно це було — коли саме ви її бачили? Чи задовго до смерті?

— Місяць, два — не пригадую точно.

— Саме це я й намагаюся з’ясувати, — сказав йому терпляче. — З такими симптомами ви би розпізнали хворобу, якби побачили дівчину перед тим, як вона померла?

— Не думаю.

— А ви впевнені, що ці симптоми були?

Він облизав тонкі губи.

— Я справді не розумію, на що ви натякаєте, — сказав Бьюлі, поволі задкуючи. — І я дійсно не можу вділити вам більше часу. Кожна моя хвилина — дорога. Прошу мені вибачити!

— Усе гаразд, лікарю! — мовив я. — Ну що ж, дякую! Пробачте, що потурбував вас. Знаєте, як це буває — я просто хотів зняти тягар з душі. Мені подобалася та дівчина.

Він нічого не сказав, продовжуючи задкувати у напрямку трояндових кущів.

— Ще одне, лікарю! — додав я. — Як сталося, що доктор Зальцер підписав ще й свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі, коли той випадково застрелився? Хіба тоді це було етично для неспеціаліста?

Він поглянув на мене так, як дивляться на великого павука, котрий зненацька впав на голову.

— Мені не можна хвилюватися, — сказав він тремтячим голосом. — Запитайте про це в нього самого, а мене не тривожте!

— Добре, — сказав я, — це хороша думка. Дякую, лікарю; я так і зроблю!

Він розвернувся і попрямував доріжкою до троянд. Зі спини виглядав іще старішим. Я бачив, як він обірвав засохлу головку троянди з куща, та помітив, що рука його тремтить. Боюся, що я зіпсував йому пополудневий відпочинок.

Маленька, схожа на пташку жінка стояла тепер на ґанку і дивилася на мене з надією. Але коли я підійшов, вдала, що не помітила мене.

— Боюся, що забрав у лікаря надто багато часу, — мовив я, знову здіймаючи капелюха, — бо він стверджує, що цінує кожну хвилину. Чи п’ять доларів буде достатньо за клопоти?

Її втомлені очі просвітліли. Худе обличчя просяяло.

— Ви дуже люб’язні, — сказала вона і нишком глянула на старого, котрий схилився над черговим кущем, й звідти виднілася лише його панама.

Я вклав банкноту їй в руку. Вона швидко — з проворністю ящірки, котра полює на комаху — схопила її і сховала. В мене виникла підозра, що чоловік у дальньому кінці саду й не побачить її. Але принаймні я не цілковито зіпсував його пообідній час.

IV

Я рвучко розчахнув двері контори й увійшов. Джек Керман дрімав у кріслі біля вікна. Пола сиділа за моїм столом, упорядковуючи картотеку, що давала нам змогу тримати руку на пульсі Оркід-Сіті. Завдяки їй ми точно знали, хто є хто в цьому місті — хто тут мешкає у даний момент, хто його полишив, хто з ким одружився тощо. Хоча зазвичай Полі допомагали в цьому аж четверо дівчат, вона наполягала на тому, щоб час од часу переглядати карточки самій.

Проходячи повз Кермана, я начепив на нього свого капелюха, розбудивши сплюха. Пола підвелася, Керман незадоволено щось буркнув, протер очі та позіхнув.

— То як воно — працювати? — поцікавився він. — Чи ти ще не почав?

— Почав, — відповів я і, сівши, потягнувся за сигаретою. Запалив її, потім, відчепивши брудні манжети та жбурнувши їй у кошик для сміття, розпочав розповідь. Я виклав їм усі подробиці — за винятком недовгого побачення зі сестрою Гарні. Опустив цей епізод, знаючи, що Пола такого не схвалить, а Керман надто збудиться.

— Не так багато, — підсумував я, — але достатньо, аби змусити мене думати, що цим варто зайнятися. Можливо, тут і нема нічого такого, а можливо, щось і є. Чим менше ми здійматимемо галасу, тим краще. Поки що нікому нічого не повідомлятимемо.

— Якщо той тип у «доджі» таки переслідував тебе, то, здається, витік інформації вже був, — зазначив Керман.

— Так, але ми не впевнені у цьому. Можливо, типа просто зацікавило моє обличчя. Може, він практикується, щоб стати детективом.

Я простягнув руку до телефону.

— З’єднайте мене з поліцейським управлінням, — сказав телефоністці.

— Ти знаєш номер його машини? — поцікавилася Пола, і карточки в її руках затріпотіли.

— Оце зараз встановлюю її власника, — пояснив я. — З’єднайте мене з лейтенантом Міффліном, — додав, коли безбарвний голос підтвердив, що це управління поліції. У слухавці почулось якесь булькання, а потім упевнений голос Міффліна сказав: «Алло!»

Тім Міффлін був непоганим копом, і час од часу ми з ним співпрацювали. Я завжди, коли міг, допомагав йому, і він мені платив тим самим. Міффлін покладався на мою інтуїцію на перегонах і ставив на ту конячину, яку я йому радив, тож йому часто таланило та вдавалося заробити зайву копійчину.

— Це Меллой. Як справи, Тіме?

— Тобі що до того? — гаркнув він. — Тебе ж насправді ніколи не цікавили мої справи і навряд чи колись цікавитимуть. Чого тобі цього разу?

— Мені треба з’ясувати, кому належить оливкового кольору «додж» із номером ОР-3345.

— Те, як ти використовуєш поліцейське управління заради власного збагачення, мене просто вражає, — в’їдливо сказав Тім. — Якби Брендон дізнався, що за послуги я тобі надаю, він дав би мені добрячого прочухана.

— Ну, я йому цього не скажу, а ти як знаєш, — зіронізував я і посміхнувся. — Іще одне стосовно фінансів: якщо хочеш трохи заробити, заклади сорочку, але постав на конячку «Кисличка». Завтра в забігові о четвертій тридцять вона виграє.

— Ти серйозно кажеш про сорочку?

— Авжеж. Можеш продати будинок; віддати в заставу дружину; зламати Брендонів сейф — та будь що! Бо ти отримаєш прибуток з розрахунку два до шести. Цю кобилку ніщо не зупинить — хіба б її підстрелили.

— Можливо, хтось так і зробить, — сказав Міффлін, який завжди був занадто обережний. — Але якщо вже ти радиш...

— Це — найбезпечніша ставка у твоєму житті. То як щодо номера авто?

— Так, звісно! Не клади слухавку! Через десять секунд я тобі все скажу.

Чекаючи, я зауважив, що Джек Керман діловито крутить диск іншого телефону.

— Що це ти робиш? — поцікавився я.

— Зв’язуюся зі своїм букмекером. «Кисличка» звучить справді непогано.

— Облиш. Я просто переповідаю йому те, що мені сказали інші. Це доволі безпечно для копа, але не досить надійно для друга.

Керман кинув слухавку, наче ужалений.

— А що, як він справді продасть будинок чи заставить дружину? Ти ж знаєш, який він помішаний на перегонах.

— Чи бачив ти колись його будинок і дружину? А от я бачив. Так я лише зроблю йому послугу.

Коли врешті на лінії почувся голос Міффліна, я спитав:

— То що ти з’ясував?

— Як ти казав: номер ОР-3345?

— Так.

— Авто зареєстроване на Джонатана Зальцера, бульвар Футхілл, санаторій. Ти це хотів знати?

Я намагався говорити спокійно.

— Можливо. А хто такий Зальцер і що ти про нього знаєш?

— Небагато. Він тримає санаторій для диваків. Якщо у вас болить живіт, то Зальцер заллє вас по самі вуха фруктовими соками, щоб вони там бродили. Він і справді так лікує!

— І в цьому нема жодних зловживань?

— Про що ти говориш! Йому вони й не потрібні — він і так гребе купу грошей!

— Ну що ж — дякую, Тіме!

— А ти впевнений у конячці?

— Звісно! — озвався я, підморгнувши Джекові. — Не забудь закласти сорочку!

— Поставлю аж п’ять баксів — але не більше.

Я повісив слухавку.

— П’ять баксів! Та він справжній азартний гравець!

— Машина належить Зальцеру, так? — запитав Керман.

Я кивнув.

— Можливо, ми таки недаремно старались! — і я поглянув на Полу. — Що у тебе є на Зальцера?

— Зараз погляну, — і вона поклала переді мною карточку. — Це може тебе зацікавити. Тут усе, що ми маємо на Дженет Кросбі.

Поки я ознайомлювався з деталями, Пола сходила в сусідню кімнату, де тримала картотеку.

— Танці, теніс і гольф, — сказав я, дивлячись на Кермана. — Зовсім несхоже на людину з хворим серцем. Близькі друзі: Джоан Парметта та Дуґлас Шеррілл. Кілька років тому вона була заручена зі Шерріллом, але з незрозумілих причин розірвала заручини. Хто такий Шеррілл?

— Ніколи про нього не чув. Хочеш, щоб я з’ясував?

— Було б непогано, якби ти зустрівся з тією дівицею Парметта та Шерріллом. Скажи їм, що дружив із Дженет у Сан-Франциско. Вигадай якусь легенду на випадок, якщо вони цікавитимуться твоїм минулим. Пола тебе тим підготує. Що мене цікавить, Джеку, то це їхня реакція на те, що в неї були проблеми зі серцем. Можливо, вона справді мала слабке серце; якщо ж ні, то тут нам є над чим попрацювати.

— Гаразд, — сказав Керман.

Увійшла Пола.

— Не густо, — повідомила. — Зальцер відкрив свій санаторій у 1940-му. Розкішний заклад. Перебування в ньому коштує двісті доларів на тиждень.

— Непогані прибутки, — зауважив я із заздрістю.

— Деякі люди геть з глузду з’їхали. Уявіть-но лише — платити такі гроші за якусь склянку соку! — вдавано нажахано вигукнув Керман. — Ось де легкий заробіток — нам би такий!

— Щось ще?

— Йому 53 роки. Одружений. Дітей не має. Вільно володіє німецькою та французькою. Має ступінь доктора природничих наук. Жодного хобі, — прочитала з картонки Пола. — Це все, Віку!

— Окей, — сказав я, підводячись. — Допоможи Джеку, добре? Йому потрібно знати все про цю дівицю Парметта та про Шеррілла. А я поки зійду вниз та побалакаю з матінкою Бендікс. Хочу дізнатися дещо про персонал Кросбі. Дворецький чомусь не викликає в мене довіри. Можливо, його винаймала на роботу саме вона.

V

На перший погляд — та навіть і на другий — місіс Марту Бендікс, виконавчого директора «Агенції з добору прислуги», легко можна було повважати чоловіком. Вона була огрядна й широкоплеча, стригла волосся коротко, носила чоловічі краватку і комірець та одягалася в твідові чоловічі піджаки. І лише коли підводилася та виходила з-за столу, ви зі здивуванням помічали, що на ній були хоча й твідова, але спідниця, шовкові панчохи й важкі спортивні черевики. Вона вирізнялася неабиякою силою, і якщо ви були недостатньо обережні, тримаючись од неї подалі, то місіс могла з таким завзяттям ляснути вас по плечах, що ваша спина потім боліла б добрих дві-три години. Сміх її був громоподібний і нагадував постріл рушниці дванадцятого калібру, і якщо ви не були пильні, то підскакували, мов підстрелений, зачувши цей її сміх. Не хотів би я жити з такою жінкою! Але вона була добродушна, щедра і цікавилася субтильними блондинками значно більше, ніж такий здоровань, як я.

Сором’язлива дівчина з кролячим обличчям провела мене у кремово-зеленкуватий кабінет місіс Бендікс, відскочивши від мене так, наче я виказував наміри ґвалтівника, двозначно посміхнувшись при цьому шефині.

— Заходь, Віку! — зарокотала місіс Бендікс з-за столу, заваленого паперами. — Присядь-но! Давненько тебе не бачила. Чим ти займався увесь цей час?

Я присів, посміхнувшись їй.

— Та всім потроху, — озвався. — Перебивався з хліба на воду. Мені потрібна твоя допомога, Марто. Чи мала ти колись справи з Кросбі?

— Зовсім недовго.

Вона нахилилася, дістала пляшку шотландського віскі, дві склянки та півдюжини кавових зерен.

— Випиймо, — запропонувала. — Але не хочу засмучувати Мері. Вона не схвалює, коли п’ють у робочий час.

— Мері — це та, що з кролячими зубками?

— Не зважай на її зубки — тебе вона не вкусить, — місіс Бенфікс простягла мені півсклянки віскі та кілька кавових зерен. — Ти говориш про тих Кросбі, котрі мешкають на бульварі Футхілл?

Я ствердно кивнув.

— Лише раз я мала з ними справу — і більше не хочу. Це було років шість тому. Тоді я набрала для них увесь персонал. Але коли померла Дженет Кросбі, вони всіх звільнили і взяли інших людей. Нових набирали самі.

Я сьорбнув віскі. Воно було міцним та приємним на смак — благородний напій.

— То ти хочеш сказати, що звільнили всіх?

— Саме це й хочу сказати.

— І що з ними сталося?

— Поприлаштовувала їх на інші роботи.

Я перетравив почуте.

— Послухай, Марто, — нехай це залишиться між нами і кавовими зернами — але маю намір докопатися до причин смерті Дженет. У мене є зачіпка, але чи варто над цим працювати, ще не знаю. Не впевнений, що міс Кросбі справді померла від серцевого нападу. Я хотів би поговорити з кимось зі старої обслуги. Можливо, вони щось знають. Наприклад, дворецький. Хто ним був?

— Джон Стівенс, — відповіла місіс Бендікс по коротких роздумах. Вона допила віскі, вкинула у рот кілька кавових зерен, сховала склянку та пляшку й натиснула настільну кнопку дзвінка.

Зайшла дівчина з кролячим обличчям.

— Де тепер працює Джон Стівенс, люба?

Дівчина з кролячим обличчям відповіла, що зараз з’ясує. Через кілька хвилин повернулася й повідомила, що той працює у Ґреґорі Вейнрайта, Джефферсон-авеню, Хіллсайд.

— А як щодо покоївки Дженет? Де вона тепер? — поцікавився я.

Місіс Бендікс махнула рукою дівчині з кролячим обличчям. Коли та пішла, місіс Бендікс сказала:

— Та сучка? Вона ніде більше не працює — і я не дам їй роботи, навіть якщо приповзе до мене на колінах!

— А в чому річ? — запитав я, з надією підсуваючи до місіс Бендікс свою порожню склянку. — Будь другом, Марто! Порція віскі — суща дрібниця для таких дужих та кремезних хлопців, як ми!

Місіс Бендікс хихикнула, знову дістала плящину і налила ще по склянці.

— То що не так з тією покоївкою? — повторив я, коли ми випили за здоров’я одне одного.

— Вона ні до чого, — сказала місіс Бендікс, насупившись. — Геть облінилася!

— Ми з тобою нічого не переплутали? Я говорю про покоївку Дженет Кросбі!

— І я про неї, — місіс Бендікс вкинула у рот ще три кавові зернятка. — Мовлю про Юдору Дрю — саме так її звати. Вона геть розпаскудилась. Я саме шукала хорошу покоївку для місіс Рендольф Плейфер. Поклопоталась і сама зателефонувала Дрю. А вона послала мене під три чорти! Мило так говорити з працедавцем, правда? Вона сказала, що в житті більше не працюватиме й додала, що смітник — і то краще місце, ніж робота!

Місіс Бенфікс, мабуть, знову прокрутила в пам’яті образу.

— Були часи, коли я думала, що це хороша, розумна дівчина. Бачиш, їм ніколи не можна довіряти до кінця. Присягаюся, що вона пішла в утриманки. У неї бунгало в Корал Ґейблз, і живе вона стильно.

А де це — Корал Ґейблз?

— На авеню Монте-Верде. Тебе це зацікавило?

— Ще не знаю. А що сталося з рештою персоналу?

— Я всім знайшла роботу. Можу дати адреси, якщо тобі потрібно.

Я допив віскі.

— Можливо, вони й будуть потрібні мені — дам тобі знати пізніше. Як швидко після смерті Дженет Кросбі її покоївка отримала розрахунок?

— Наступного ж дня. Увесь штат було звільнено ще до похорону.

Я пожував кавове зернятко.

— І яка причина цих звільнень?

— Морін Кросбі мала поїхати на кілька місяців, тому слуги й були непотрібні. Будинок намічали зачинити.

— Доволі незвично — звільняти весь штат, якщо хазяї виїздять на кілька місяців, чи не так?

— Так: незвично.

— Розкажи мені більше про ту дівицю Дрю.

— Тебе завжди цікавить одне, — сказала місіс Бендікс, зітхнувши. — Віддай мені склянку, якщо більше не хочеш.

Сказавши, що мені вже достатньо, я спостерігав за тим, як вона ховає пляшку та склянки і вдруге натискає на дзвінок.

Дівчина з кролячим обличчям зайшла знову і ще раз двозначно посміхнулася до місіс Бендікс.

— Знайшлася карточка Юдори Дрю, любий! — повідомила місіс Бендікс. — Хочу сама в неї заглянути.

Невдовзі дівчина з кролячим обличчям вкотре повернулася з картонкою і подала її місіс Бендікс — так, як екзальтований підліток простягає букет самому Френку Сінатрі.

Коли вона врешті пішла, місіс Бендікс сказала:

— Не знаю, чи це те, що тобі потрібно: «Вік: 28 років. Домашня адреса: 2243, Келсі-стрит, Кармель. Три роки служила у місіс Франклін Ламберт. Прекрасні рекомендації. Особиста покоївка Дженет Кросбі з липня 1943 року.» Це тобі підійде?

Я здвигнув плечима.

— Ще не знаю: може, й так. Гадаю, що все-таки краще піти і поговорити з нею. А що тебе змушує думати, що вона живе з якимось чоловіком?

— А як ще заробляє на життя? Вона ж не працює. Тож це або чоловік — або багато чоловіків.

— Дженет Кросбі могла залишити їй спадок.

Місіс Бендікс звела густі брови.

— А я про це й не подумала. Звісно ж, могла. Так — тепер, коли починаю про це розмірковувати — цілком імовірно!

— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Дякую за віскі. Заглянь якось до нас — в нас також є що випити!

— Ні, дякую! — рішуче сказала місіс Бендікс. — Та твоя Бенсінґер недолюблює мене — це видно з її очей.

Я засміявся.

— Вона й мене не схвалює, але я цим не переймаюся. Нехай то тебе не обходить!

— Мене й не обходить. Але не обманюй себе, Віку! Невже ти не бачиш, що вона закохана в тебе?

Я обміркував почуте, потім крутнув головою.

— Ти помиляєшся. У нікого вона не закохана. Вона не з тих, хто закохується.

Місіс Бендікс презирливо стиснула губи і видала голосний некультурний звук.

VI

«Корал Гейблз», вони ж «Коралові шпилі», були розташовані в глухому куті Оркід-Сіті. Ціле містечко з халуп виросло навколо порту, де процвітала торгівля губками, рибою, черепаховими гребінцями; там також швендяли підозрілі типи. Над районом гавані вивищувався бар «Дельмоніко», найкрутіший заклад побережжя, де щоночі відбувалося не менш як три-чотири бійки, причому жінки билися затятіше, ніж чоловіки.

Авеню Монте-Верде лежить позаду «Коралових шпилів». Це широка невиразна вулиця зі схожими на халупки будиночками обабіч, побудованими приблизно в одному стилі. Хоча цей район і трохи кращий за «Коралові шпилі», але ненабагато. Будинки-халупи населяють здебільшого професійні гравці, жінки легкої поведінки, кричуще одягнені бандити, котрі вдень фланірують територією порту, а свої справи вирішують з настанням сутінок; також хлопчики, які укладають парі й із того живуть, разом зі своїми подружками. Єдиний двоповерховий будинок у районі належить Джо Бетілло, трунареві й бальзамувальнику трупів, котрий, окрім виготовлення трун, за сумісництвом робить аборти та лікує ножові й вогнепальні поранення.

Я їхав «бьюїком» по авеню довгенько, поки не узрів справа потрібну мені хатинку Юдори Дрю. Це був біло-блакитний будиночок на п’ять кімнат із садочком, що складався з крихітної галявини, на якій можна було хіба що грати в галма[8]. По обидва боки від вхідних дверей у горщиках стояли зів’ялі гортензії.

Я піднявся на низький дерев’яний ґанок і постукав у двері крихітним мідним молоточком, котрий уже багато місяців не чистили.

Секунд за десять двері рвучко розчахнулися. Міцної статури молода жінка в сіро-зелених широких штанях та білій шовковій блузі, з волоссям, заколотим на потилиці, оглянула мене підозріливими, злегка почервонілими очима. Вона не належала до красунь, але було в ній щось таке чуттєве, що змушувало не одного чоловіка обертатись їй услід — і то не раз.

Я ще не встиг відкрити рота, як вона швидко промовила рипучим голосом, що був ненабагато мелодійніший за звук, який видає бляшанка, котячись сходами:

— Не витрачайте свого часу даремно, якщо щось продаєте — я ніколи нічого не купую у дверях.

— Вам слід би було помістити це на воротах, — озвався весело я, — скільки б часу ви тоді зекономили! Це ви міс Дрю?

— А вам що до того?

— У мене до неї справа, — терпляче пояснив я, — причому важлива.

— Хто ви такий?

— Мене звати Вік Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.

Верхня губа її сіпнулася — більше нічим вона не виказала своїх почуттів.

— Ну й що?

— То це ви міс Дрю?

— Так. І що далі?

— Сподіваюся, ви зможете мені допомогти, — мовив я, опершись рукою об стінку. — Річ у тім, що мене не влаштовує висновок про причини смерті міс Кросбі.

Цього разу вираз утоми заволік очі міс Дрю.

— Але це ж допотопна історія, хіба ні? Міс Кросбі давним-давно мертва. Так чи інакше, мені нічого про це невідомо.

— Де ви були в момент її смерті?

Міс Дрю притулилася спиною до дверей.

— Кажу ж вам, я нічого про це не знаю; до того ж, не хочу витрачати свій час на те, що мене не стосується.

Я вивчав її похмуре, підозріливе обличчя.

— Міс Дрю, ви знаєте, що майже не робить шуму, але що можна почути навіть за милю? — запитав я, багатозначно дивлячись на неї.

— Ви несповна розуму?

— Дехто здатний розчути цей звук і за кілька миль. Здогадалися?

Вона нетерпляче підняла широкі плечі.

— Гаразд, то скільки ви мені дасте?

— Стодоларову купюру — згорнену вдвоє та хрустку.

Похмурий вираз умить полишив її обличчя. Очі широко розплющилися.

— Невже у мене такий вигляд, що я варта лише стодоларової купюри? — з презирством зронила вона.

— Та вона б не зашкодила самому Морганові[9]. Втім, я міг би зробити перший внесок у рахунок якоїсь вашої великої покупки.

Я бачив, як вона напружено думає. Принаймні тепер ми говорили зрозумілою обом мовою. Вона дивилася кудись поверх моєї голови — у світ доларових купюр та пов’язаних із ними таємниць. І раптом посміхнулася самовдоволеною посмішкою, адресованою не мені, а тому, що зненацька спало їй на думку.

— Що змушує вас думати, ніби з її смертю щось не так? — різко спитала вона, знову переводячи погляд на мене.

— А я й не стверджую, що з цим щось не так. Я лише сказав, що не зовсім задоволений висновком. І складу власну думку лише після того, як поговорю з людьми, котрі були з міс Кросбі в момент її смерті. Чи помічали ви, що вона мала проблеми зі серцем?

— Усе це було так давно, містере, — сказала міс Дрю і дурнувато посміхнулась. — У мене погана пам’ять. Можливо, якщо ви прийдете сюди о дев’ятій, то я зможу щось згадати, але сотня доларів — не гроші для такої особи, як я. Дівчина я серйозна, і в мене великі амбіції.

— Наскільки великі?

— Це тягне радше на п’ять сотень. Заради п’яти сотень баксів мені варто буде помізкувати — але аж ніяк не за меншу суму.

— Тож сьогодні о дев’ятій? — перепитав я.

— Десь так.

— Але я не хочу ризикувати грошима, не будучи впевненим, що інформація цього варта.

— Якщо я освіжу пам’ять як слід, — сказала вона, — то впевнена, що моя інформація вартуватиме тих грошей.

— То побачимось о дев’ятій.

— І не забудьте прихопити гроші, містере! Це має бути готівка.

— Добре. Сподіваюся, це стане початком нашої дружби!

Вона поглянула на мене довгим замисленим поглядом і зачинила двері перед моїм носом. Я повільно пішов стежкою до воріт, вийшов і всівся у «бьюїк».

— Чому саме о дев’ятій? — розмірковував, заводячи двигун. Чому не зараз? Звісно ж, гроші відігравали тут певну роль, але ж вона не знала, чи є в мене тих п’ять сотень зі собою, чи ні — навіть не спитала про це. Була тямущою дівчиною, котра знала відповідь на все на світі, в якої два плюс два легко могло дорівнювати п’яти. Я натиснув на газ, і після першої ж сотні метрів стрілка спідометра відхилилася до сімдесяти. В кінці вулиці я пригальмував, щоби звернути на Біч-роуд, мало не довів до серцевого нападу немолодого джентльмена, вирівняв авто, яке занесло на повороті, й поїхав прямо, виглядаючи найближчу аптеку. Помітивши її, звернув на узбіччя і під’їхав до телефонної будки поруч.

Пола взяла слухавку майже відразу.

— «Універсальні послуги»! — сказала вона привітно. — Доброго вечора!

— Це телефонує твій добрий знайомий Вік Меллой — від аптеки в районі «Коралових шпилів». Бери свою машину і мчи сюди. Ми з тобою провернемо тут одне дільце, а потім займемося любов’ю. То як тобі таке?

Запанувала хвилинна тиша. Хотів би я бачити її обличчя в цей момент!

— Де саме ти перебуваєш? — перепитала вона, і голос її звучав буденно — наче я поцікавився, котра година.

— На Біч-роуд. Приїзди якнайшвидше, — сказав їй і повісив слухавку.

Залишивши «бьюїк» коло аптеки, пішов на ріг Біч-роуд. Звідти мені було добре видно будинок Юдори Дрю. Я обперся об вуличний ліхтар і втупився у ворота будинку.

До дев’ятої залишалося три години, і я пошкодував, що не попросив Полу прихопити пляшку віскі та кілька сендвічів — щоб веселіше було чекати.

Наступні двадцять хвилин простовбичив під ліхтарем, не зводячи очей з воріт. Ніхто не виходив і не заходив. Із сусідніх будинків виповзали якісь підозрілі типи і йшли або їхали геть. Три дівчини-блондинки з різкими голосами вийшли з хатини поруч із будинком Юдори Дрю й пішли мені назустріч, виляючи стегнами та пожираючи очима усіх чоловіків довкола. Проходячи мимо, пильно поглянули на мене, але я не зводив очей з хатини.

Пречудове місце, подумав я. Навряд чи воно сподобалося б отій, з кролячим обличчям, яка служила в місіс Бендікс.

Невдовзі маленьке двомісне авто Поли виринуло з Принцес-стрит і рушило до мене. Порівнявшись зі мною, зупинилось, і двері відчинилися.

У сріблясто-сірому костюмі Пола виглядала дуже елегантно і водночас неприступно. Вона була без капелюшка. Карі очі запитально глянули на мене.

— І куди тепер? — поцікавилася вона, коли я всівся поруч з нею.

— Їдь повільно, а за рогом пригальмуй. Будинок Юдори — отой потворний, синьо-білий, справа, — і поки вона кермувала, я коротко оповів їй усе, що сталося.

— Дійшов висновку, що вона хоче з кимось порадитися, — завершив свою розповідь я. — Можливо, й помиляюся, але мені здається, що варто припильнувати її впродовж цих кількох годин. А єдиний спосіб поспостерігати за будинком, не привертаючи уваги сусідів, — вдавати зі себе закохану парочку. Це те, що в цьому кварталі всі розуміють.

— Шкода, що ти обрав на цю роль мене, — холодно зауважила Пола.

— Не міг же я вибрати Кермана, — ядуче сказав я. — Дозволь тобі зауважити, що деякі дівчата радо б пристали на таку пропозицію.

— Якщо в деяких дівчат дивний смак — то я тут до чого? — відпарирувала вона, завертаючи за ріг вулиці. — Тут буде добре?

— Так. А тепер, прошу тебе, розслабся! Ти ж повинна отримувати від цього насолоду!

Я пригорнув її до себе. Вона прихилилася, втупившись у дорогу, що вела до халупи Дрю. З таким самим успіхом я міг пригортати до себе манекен.

— Невже ти не можеш проявити хоч крапельку ентузіазму? — я спробував вкусити її за вушко.

— Може, це тобі й сходить з іншими дівчатами, — холодно зауважила вона, відсуваючись од мене, — але зі мною таке не пройде. Відчини «бардачок» — знайдеш там віскі й сандвічі. Можливо, це тебе більше налаштує на робочий лад.

Я забрав руку з її талії і поліз у бардачок.

— Ти — сама завбачливість, — сказав я з повним ротом. — Це єдине, що може мені завадити цілувати тебе.

— Я знала, — їдко зауважила вона. — Тому й прихопила віскі та бутерброди.

Коли я доїдав другий сандвіч, вулицею промчав оливково-зелений «додж». Мені не треба було дивитись на нього двічі, бо я вже знав, що це той самий «додж» і той самий водій.

Я утиснувся в крісло, щоб стати непомітним для водія.

— Це той тип, який переслідував мене, — сказав я Полі. — Простеж за ним і зауваж, куди він їде.

— Зупинився біля Юдориної халупи і тепер виходить з машини, — повідомила вона.

Я обережно підвів голову. «Додж», як і казала Пола, зупинився біля біло-блакитної хатини. З машини вийшов амбал, з таким грюкотом зачинив дверцята, що авто мало не завалилося набік, і попростував до входу в будинок. Не постукав, а просто відчинив двері й зайшов: видно було, що чолов’яга поспішає.

— Оце, моя люба, і називається інтуїцією, — сказав я Полі. — Я вважав, що вона або зустрінеться з кимось, або комусь зателефонує. Отже, зателефонувала. І відразу ж приїхав здоровило-консультант. Здається, я недаремно цим усім зайнявся. Все, що тепер відбуватиметься, має бути вельми цікавим.

— Що робитимеш, коли він поїде?

— Зайду і скажу їй, що мені не вдалося нашкребти п’ять сотень. Побачимо, як вона поводитиметься.

Я прикінчив усі сандвічі й саме взявся за віскі, коли вхідні двері халупи розчахнулись і амбал вийшов. Він залишався в будинку одинадцять з половиною хвилин — судячи зі стрілок годинника на щитку приладів. Роззирнувшись направо-наліво, глянув на припарковане неподалік авто Поли, яке, однак, стояло надто далеко, щоб можна було роздивитися, хто в ньому. Потім неспішно пройшов доріжкою до свого «доджа», сів і поїхав геть.

— Консультація була недовгою, — констатував я. — Якби всі вирішували справи так швидко, робота б усюди кипіла. Поїхали, люба: тепер наша черга на відвідини. Підкинь-но мене до будинку, а сама зачекай у машині — я не хотів би, щоб вона нервувала, побачивши тебе.

Пола завела двигун і під’їхала до біло-блакитної халупи. Я вийшов.

— Якщо почуєш крики, — попередив я, — то не зважай на них. Знай, що то Юдора вражена моїми особистими принадами.

— Сподіваюся, вона запустить чавунною праскою тобі в голову!

— Можливо. Вона — непередбачувана особа. Мені такі подобаються.

Перелізши через ворота, я пішов стежкою до парадного входу. Постукав і вичекав, насвистуючи щось собі під ніс. Жодного звуку. В будинку було тихо — наче мишка стежить за котом.

Я постукав знову, раптом згадавши, як здоровань нишком озирав вулицю, і це видалося мені поганим знаком. Торкнувся клямки дверей — вони були замкнені. Тепер була моя черга крадькома озирати вулицю. Якщо не брати до уваги Полу та її авто, вулиця була порожня — мов обличчя старигана без курива та грошей. Піднявши дверний молоточок, я тричі стукнув ним у двері, чим зчинив неабиякий шум. Пола, нахмурившись, визирнула з віконця машини.

Я трохи вичекав. Жодного звуку. Мишка продовжувала спостерігати за своїм котом. У будинку панувала абсолютна тиша.

— Від’їдь на Біч-стрит, — сказав я Полі. — І зачекай на мене там.

Вона завела двигун і поїхала, навіть не глянувши у мій бік. Це ще одна цінна Полина риса. Вона беззастережно виконує накази — без додаткових запитань.

Я знову потай озирнув вулицю, гадаючи, чи не підглядає хтось за мною з-за щільних завісок котрогось із численних будиночків. Однак слід було ризикнути. Я обійшов будинок Юдори в пошуках чорного входу. Тильні двері були відчинені, тож я безшумно пройшов у кухоньку. Саме таку кімнату й варто було очікувати побачити в будинку, де мешкала дівчина на кшталт Юдори Дрю. Напевно, тут уже місяць не прибирали. Усюди — в раковині, на столі, на стільцях та підлозі — наставлені нечищені каструлі, брудний посуд та немиті склянки. Сковорідка, закопчена й жирна, з роєм великих мух, виглядала з мийки. Сміттєвий бак забитий порожніми пляшками з-під джину та віскі. Пречудовий аромат зіпсутої їжі, бруду та прокислого молока висів у повітрі. Щиро кажучи, не та квартирка, в якій я хотів би жити, але що вдієш — смаки у людей різні.

Я проминув кухню, відчинив двері й зазирнув у маленький, неохайний хол. Туди виходило ще двоє дверей — імовірно, вітальні та їдальні. Обережно підійшов до дверей справа й зазирнув у далеко не чепурну кімнату, де було ще більше пилюки і бруду. Юдори й тут не видно: не видно її і в їдальні. Залишалися кімнати нагорі. Я неквапно піднявся сходами, гадаючи, чи не приймає вона, бува, ванну і саме тому не відчиняє, але вирішив, що це малоймовірно. Юдора не справляє враження дівчини, яка дуже часто приймає ванну.

Вона була в першій зі спалень. Амбал зробив свою роботу сумлінно — вона ж зробила все, щоб захиститися. Лежала поперек зім’ятого ліжка, розкинувши ноги, з роздертою на спині блузкою. Навколо шиї обмотаний блакитно-червоний шарф, імовірно, її власний. Багряно-чорне обличчя, очі вилізли з орбіт, язик висунутий, у кутиках губ піна. Це було відразливе видовище, і смерть її не була легкою.

Відвівши погляд, я оглянув кімнату. Все було більш-менш на своїх місцях. Так само брудно і запилюжено, як у інших кімнатах, ще й пахло старими парфумами.

Повільно відступив до дверей, і, не глянувши на ліжко, вийшов у коридор. Протер носовичком поруччя сходів, намагаючись нічого більше не торкатися. Вийшов у смердючу, тиху кухню, відчинив двері, котрі, підхоплені легким вітром, колихнулися, ступив на садову доріжку та попрямував до воріт — туди, де на мене чекала Пола.