Покладіть її серед лілій

І

Кімната була велика й простора, стеля та стіни — сліпучо-білі. Холодні білі пластикові жалюзі закривали вікна, а затінена лампа відкидала калюжку світла під ліжком навпроти.

На ліжку сидів чоловік. Він читав. Вузьке кістляве обличчя з високим чолом надавало йому вигляду студента, який готується до іспитів.

Кілька хвилин я спостерігав за ним крізь напіврозплющені очі, якось відсторонено розмірковуючи над тим, ким він може бути і що робить у цій кімнаті разом зі мною. Було щось дивне в тому, як він читав книжку. Це був товстелезний том з дрібним шрифтом. І лише коли він перегорнув сторінку і я побачив назву розділу, зрозумів, що він тримає книгу догори ногами.

Я зовсім не здивувався, що перебуваю у незнайомій кімнаті. У мене склалося враження, що я тут давненько: кілька днів чи навіть тижнів. І мав відчуття, що на цьому вузькому ліжку я лежу хтозна-скільки: воно стало майже рідним, як власне ліжко в моїй халупі, котра, здавалося, така ж далека від мене, як минулорічний сніг.

Інстинктивно знав — і був упевнений, що мені цього не казали — перебуваю, ймовірно, в лікарні й намагався згадати чому — чи не збила мене, часом, машина — але мозок відмовлявся мені служити. Я ніяк не міг зосередитись, і думки весь час поверталися до чоловіка навпроти. Єдине, що мене насправді цікавило, — чому він тримає книгу таким оригінальним способом, бо мені здавалося, що той том і без того надто складний та заплутаний, щоб його ще й читати.

Чоловік на ліжку був молодий: мав не більше двадцяти чотирьох років, і його густе русяве волосся було довге й шовковисте. Мав глибоко посаджені очі, що у світлі настільної лампи виглядали, мов дві западини.

Раптом я усвідомив, що він також спостерігає за мною, хоч і вдає, що читає: спостерігає з-під повік у той момент коли, злегка нахмурившись, повільно перегортає сторінку.

— Вам буде легше читати, якщо ви перевернете книжку, — сказав я і був здивований, як, мовби здалека, прозвучав мій голос — неначе долинув із сусідньої кімнати.

Він підвів очі й посміхнувся. Приємний молодий чоловік: типовий студент коледжу, який краще ознайомлений із бейсболом, аніж з книжками.

— Я завжди читаю книжки таким чином, — озвався він, і голос його виявився несподівано дуже високим. — Так набагато цікавіше та зовсім неважко зрозуміти, про що йдеться: до того ж, дуже повчально.

Він відклав книгу.

— Як ви сьогодні почуваєтеся, містере Сібрайт? Боюся, вам було дуже кепсько. Як ваша голова?

Смішно, але тепер, коли він про це спитав, я усвідомив, що голова моя справді розколюється, і кров бухкає у скронях.

— Болить, — сказав я. — То це лікарня?

— Не зовсім. Гадаю, вони називають це «санітарієм».

— Ви хотіли сказати — клінікою? Клінікою для душевнохворих?

Він посміхнувся, кивнувши світловолосою головою.

— Саме так: це клініка для психів.

Я заплющив очі. Думати було важко, але я зробив зусилля. За кілька хвилин згадав свист кийка над головою, чоловіка в яскраво-червоній футболці й нажаханий крик Морін. «Санітарій». До мене врешті дійшло, і я відчув, як мурашки, наче лапки павука, пробігли мені по спині. Оце так «санітарій»!

Я різко сів, але щось тягнуло мені руку донизу, наче пришпилюючи її до ліжка. Глянув униз. Яскравий нікельований, з гумовою прокладкою наручник охоплював мені зап’ястя. Інший наручник був прикріплений до спинки ліжка.

Білявий спостерігав за мною з в’ялим інтересом.

— Вони гадають, що для нас же краще, якщо ми прикуті, — зауважив він. — Це справді кумедно але, гадаю, вони мають слушність.

— Так, — мовив я, влягаючись на спину. Знову відчув мурашки. — А хто завідує цією клінікою?

— Доктор Зальцер, звісно! Хіба ви цього не знали? Він просто чарівний і вам сподобається: він усім подобається.

І тоді я згадав, як той чоловік у червоній футболці пообіцяв мені, що сховає мене так, що ніхто ніколи не знайде. Психіатрична лікарня, звісно ж, ідеальне місце для цього. Але ж Зальцер не тримав клініку для психів — він відав санаторієм для людей з надмірною вагою! Принаймні так казала сестра Гарні.

— Я вважав, у нього санаторій здорового харчування, — сказав я обережно. — А тут — клініка для психів.

— Це справді санаторій, але в ньому є також флігель для душевнохворих, — пояснив білявий, побарабанивши пальцями по нічному столикові. — Про це мало хто знає.

І він знову побарабанив пальцями.

— Родичам набагато приємніше знати, що ви перебуваєте в санаторії для схуднення, ніж у психушці.

— То ми саме в цьому крилі?

— Так. Стіни тут звуконепроникні. Судячи з їхнього вигляду, цього не скажеш, але спробуйте лише по них постукати. Це справді потішно.

Він подався вперед і стукнув кулаком об стіну. Ні звуку.

— Гадаю, це гума. Між іншим, мене звати Дункан Хоппер. Може, ви чули про мого батька, Двайта Хоппера?

Наскільки я міг пригадати, це великий торговець фарбами і лаками. Не знав, що в нього є син.

— Меллой, — відрекомендувався я. — Віктор Меллой.

Він схилив голову набік і уважно придивився до мене.

— Хто?

— Меллой.

— А ви впевнені у цьому? — і лукаво посміхнувся. — Мені сказали, що вас звати Едмунд Сібрайт.

— Ні, я Меллой, — і знову наче лапки павука пробігли мені по спині.

— Розумію, — і він наново почав барабанити пальцями по столикові. Здавалося, отримує від цього задоволення.

— Ви не заперечуватимете, якщо називатиму вас Сібрайтом? Бленд називає вас Сібрайт. Доктор Зальцер називає вас Сібрайт. Таке ж прізвище зазначене в усіх ваших документах. Я навіть спеціально попросив Бленда показати їх мені. У вас маніакально-депресивний психоз. А ви хіба цього не знали?

Раптово у мене пересохло в роті.

— Що-що у мене?

— Маніакально-депресивний психоз; але я сказав би, що це нісенітниця.

— Так, це справді нісенітниця.

Мені ставало дедалі важче зберігати спокій і тверезо розмірковувати.

— Радий це почути. Депресивні дуже втомлюють. Ви на такого не схожі, про що я Блендові й сказав. Але Бленд дуже тупий; він геть неосвічений і ніколи не слухає, що я йому кажу. Боюся, він вам не сподобається. Бленд стверджує, що я параноїк, але це також дурня. Ми з ним сьогодні вранці з цього приводу посперечалися. Тоді він і дав мені цю книгу. В ній ідеться про параною. Справді цікава книжка. Але в мене нема жодного з цих симптомів. У ній також вміщена прецікава стаття про маніакально-депресивні розлади.

І він знову побарабанив пальцями по столикові, перш ніж запитати:

— У вас бувають галюцинації?

Я відповів, що ні.

— Дуже радий! — він справді дуже зрадів. — Однак дивно, що ви називаєте себе Меллоєм, правда ж? Чи ви так не вважаєте?

Я сказав повільно та чітко:

— У цьому нема нічого дивного, бо я справді Меллой.

— Розумію.

Він потягнувся за книгою і знову почав гортати сторінки.

— Але якщо ви не Едмунд Сібрайт, то чому ви тут?

— Це довга історія, — сказав я, і раптом мені стало дуже важливо, щоб цей хлопчина мені повірив. Бо якщо не повірить він, то хто тоді повірить?

— Я — приватний детектив, і мене найняли розслідувати одну справу. Я з’ясував, що доктор Зальцер винний у смерті однієї дівчини, Юдори Дрю. Справа тепер надто заплуталася, тому мене викрали і помістили сюди.

Не знаю, чому в мене вирвались оті останні слова. Вони прозвучали жахливо, але, щоби врятувати життя, я не зміг вимислити нічого кращого. Паніка поступово охоплювала мене, бо я бачив недовіру в очах Хоппера.

— Доктор Зальцер? — перепитав він з чарівною усмішкою. — Вбивця? Це цікаво. То ви — детектив. Справді?

— Послухайте, — сказав я, намагаючись сісти на ліжку. — Знаю, про що ви думаєте. Гадаєте, що я збожеволів, чи не так?

— Звісно ж, що ні, містере Сібрайт, — м’яко озвався він. — Я нічого такого не думаю. Впевнений, що з вами усе в порядку і ви не божевільний; упаси Боже!

Я облизав сухі губи.

— То ви в цьому переконані?

— Звісно!

Але, судячи з виразу його обличчя, я бачив, що він мені не вірить.

II

Хоппер сказав, що о дев’ятій зайде Бленд і вимкне світло.

— Він буде тут за п’ять хвилин, — додав, звіряючись зі своїм наручним годинником. — Бленд дозволяє мені носити годинник, бо я даю йому сто сигарет на тиждень. Батько надсилає їх мені — а мені, звісно ж, не дозволяють курити. Певно, гадають, що я влаштую пожежу в ліжку!

Він розсміявся, продемонструвавши ряд білих дрібних зубів. — Смішно, звичайно, але вони по-своєму праві.

Прикрившись простирадлом, я спробував позбутися наручника. Якби це мені вдалося, сказав я собі, то мене тут не втримало б ніщо — навіть дуло автомата. Але наручник був припасований до мого зап’ястя так точно, що іншого виходу, крім роздобути ключ або відрізати руку, — не було.

— Яке сьогодні число? — раптом поцікавився я.

Хоппер відчинив шухляду і витягнув звідти свій щоденник.

— 29 липня. Хіба ви не ведете щоденник? А я це роблю. Завтра у мене річниця: вже три роки, як я тут.

Але я його вже не слухав. Мусив напружити пам’ять, аби згадати, що Морін повезла мене в свій будинок 24-го липня. П’ять днів! Пола з Керманом, певно, давно мене шукають. Чи ж здогадаються вони заглянути сюди? Але навіть якщо й здогадаються, то чи зможуть дістатися до мене? Зальцер перебуває під захистом Брендона, а Брендон і слухати Кермана не стане.

Якби Шеррілл — а я не сумнівався, що чоловік у червоній футболці саме він — не був цілковито впевнений, що ніхто ніколи тут мене не віднайде, хіба б не легше просто пустити мені кулю в лоб і викинути тіло у море? І чому він, зрештою, цього не зробив? Можливо, він просто зупинився перед убивством. Стівенса ж не вбили — його смерть була лише нещасним випадком. Але Зальцера вбивство не зупиняло — хіба що Дван перевищив свої повноваження. А навіть краще було б, якби мене вбили, подумав я, ніж до кінця життя бути зачиненим у кімнаті зі звуконепроникними стінами.

Ну ж бо, Меллоє, зберися зі силами, знову сказав я собі. Мусиш виплутатися з цього! То й що з того, що тебе лупонули по голові та, судячи з металічного присмаку в роті, напхали тонною таблеток — це ще не привід розкисати. Керман з Полою неодмінно витягнуть тебе звідси. Тож вище голову і не вішай носа! Просто чекай.

Раптово двері безшумно розчахнулись і до кімнати зайшов невисокий смаглявий чоловік. Плечі в нього були широкі, як у горили, а на круглому веснянкуватому червоному обличчі застигла посмішка. Одягнений він був у білу лікарняну куртку, білі штани й такі самі черевики на гумовій підошві. В руках тримав прикриту рушником тацю і рухався легко й нечутно, мов пір’їнка, що падає на підлогу.

— Привіт, Хоппі! — сказав він, ставлячи піднос на стіл біля дверей. — Спатоньки пора! Як почуваєшся? Знайшов для себе щось корисне у тій книженції?

Хоппер махнув рукою в мій бік.

— Містер Сібрайт уже отямився, — додав.

Бленд — бо це був, певно, таки Бленд — підійшов до мого ліжка і витріщився на мене. Широка посмішка наче застигла на його обличчі — чи навіть поширшала. Але зеленкуваті очі були холодні, гострі та скрижанілі.

— Привіт, бебі, — сказав він. Говорив майже пошепки: хрипко і таємниче — наче в нього були проблеми з гортанню. — Я — Бленд. Доглядатиму тебе.

Я спіймав себе на тому, що нервово зібгав у кулак простирадло, але вчасно схаменувся. Спокійніше, сказав я собі. Розслабся. Не підганяй події.

— Привіт! — також озвався до нього, і голос мій прозвучав, мов натягнута струна. — Тобі нема потреби мене доглядати. Де Зальцер? Хочу з ним поговорити.

— Доктор Зальцер, бебі! — докірливо виправив мене Бленд. — Будь шанобливим!

І підморгнув Хопперові.

— Побачиш його завтра.

— Хочу бачити його просто зараз, — вперто повторив я.

— Завтра, бебі! Доктор також має трохи відпочити. Якщо тобі щось потрібно, скажи мені. Я — головний на цьому поверсі. І все тут залежить від мене.

— Мені потрібен Зальцер, — сказав я, намагаючись контролювати свій голос.

— Я ж тобі сказав — завтра, бебі! А тепер заспокойся. Зроблю тобі укольчик, і ти заснеш.

— Містер Сібрайт вважає, що він — детектив, — зненацька сердито озвався Хоппер. — І каже, що доктор Зальцер когось убив.

— Доволі нешанобливо: але яке це має значення? — сказав Бленд, беручи з таці коробку і набираючи у шприц якусь рідину.

— Це таки має значення: в нього галюцинації, — сердито озвався Хоппер. — Так написано у цій книзі. Не розумію, чому цей тип повинен бути в моїй палаті. Він мені не подобається, бо може бути небезпечним.

Бленд хрипко засміявся.

— Кумедно чути від тебе таке. Помовчи, любий! У мене багато справ.

І Бленд вставив голку в шприц та почав набирати в нього безбарвну рідину.

— Я поскаржуся докторові Зальцеру, — сказав Хоппер. — Моєму батькові це не сподобається!

— Хай твій батько йде під три чорти і ти разом із ним! — нетерпляче вигукнув Бленд, підходячи до мене.

— Гаразд, дай мені свою праву руку!

Я різко сів на ліжку.

— Не коліть мені цю гидоту, — сказав йому.

— Облиш, бебі; я все одно тобі це вколю, — сказав Бленд, вишкірившись іще ширше. — Просто лягай і розслабся.

— Ти мені цього не вколеш, — уперто сказав я.

Правицею він схопив моє зап’ястя. Його короткі товсті пальці впилися мені в руку, мов кліщі.

— Не хочеш по-хорошому, — сказав він, наближаючи до мене червоне веснянкувате обличчя, — то нехай буде так.

Я напружив м’язи, намагаючись ослабити його хватку, однак натомість мало не порвав собі зв’язки. Подався вперед, намагаючись поцілити йому плечем у груди, але це мені також не вдалося.

Він не ослабляв хватку, криво мені посміхаючись та очікуючи, що ще я втну. Я не змусив його довго чекати, спробувавши вивільнити ноги з-під простирадла, але намарне. Простирадло було цупке, мов брезент і припасоване так щільно, що навіть не зрушилося.

— Ти скінчив, бебі? — запитав Бленд майже привітно. — Тепер я маю намір встромити у тебе голку, і, якщо чинитимеш опір, то я її в тобі й залишу — тож будь обережнішим!

Скрипнувши зубами, я різко відкотився від нього, від чого він втратив рівновагу й похитнувся. Відразу ж відновив її, однак усміх щез.

— То ти гадаєш, що сильний, еге ж? — прошепотів Бленд. — О’кей, бебі: побачимо, хто сильніший.

І він почав згинати мені руку. Я опирався, як міг, але це було все одно, що чинити спротив котку. Він був надзвичайно сильний — просто неймовірно — і моя рука повільно згиналася, та кожен м’яз у ній аж пищав. Холодний піт почав стікати мені по спині, й дихання зі свистом виривалося з грудей. Я напружився, й мені вдалося відвоювати кілька дюймів. Бленд також почав задихатися. Можливо, якби мені вдалося натиснути на нього усією своєю вагою, то я би його подолав. Але, сидячи так на ліжку — одна рука стиснута наручником, ноги обплутані простирадлом — я не мав жодних шансів подужати його.

Дюйм за дюймом він нахиляв мене — і так само, дюйм за дюймом, я опирався йому. Моя рука повільно опинилась у мене за спиною і наче вивернулася в суглобі. Однак я навіть не відчув болю, бо ладний був убити того типа. Потім відчув укол, а він відступив, вивільняючи мою руку.

Обличчя його спітніло, а дихання було утруднене. Не все вийшло так, як хотів Бленд.

— Ну що ж, бебі, — прошепотів він. — Ти сам цього хотів. Якби я не був таким м’якосердим, то зламав би тобі руку.

Я спробував поцілити у нього, але рука мене не слухалася. Не знаю, що Бленд мені вколов, але це швидко подіяло. Ненависне червоне обличчя почало розпливатися. Стіни неначе розкололись. А поза обличчям та стінами був якийсь довгий, чорний тунель.

III

Я розплющив очі.

Бліде сонце пробивалося крізь заґратовані вікна, відкидаючи решітчасті тіні на протилежну, сліпучо-білу, стіну: шість гострих ліній нагадали мені, що я — в’язень.

Бленд нечутно снував кімнатою зі шматиною в руках. Усипане ластовинням обличчя було зосередженим. Він ретельно витирав пилюку: не оминав жодного куточка.

Хоппер сидів на ліжку і читав книгу. На його лиці застиг роздратовано-похмурий вираз. На Бленда не звертав жодної уваги — навіть коли той витирав пилюку на столику поруч з його ліжком.

Нарешті Бленд підійшов до мене і почав витирати мій столик. Наші очі зустрілись, і його посмішка-оскал зробилася ширшою.

— Привіт, бебі! — сказав він. — Як почуваєшся?

— Чудово, — відповів я, сідаючи в ліжку трохи вище. Права рука і плече все ще боліли, а на зап’ясті красувалися відбитки його товстих пальців.

— Це добре. Через кілька хвилин я тебе поголю, а потім ти зможеш прийняти ванну.

А це означає, що з мене знімуть наручники, подумав я.

Здається, Бленд одразу ж прочитав мої думки.

— Дивися мені, бебі — жодних витівок, — сказав він. — І викинь собі з голови, що зможеш утекти. Звідси не втікають. Зі мною тут ще кілька дужих хлопців. Двері на сходах зачинені, на вікнах усюди решітки. Можеш запитати в Хоппера — він тобі розкаже. Коли Хоппі щойно потрапив сюди, він також шукав собі пригод: спробував утекти, але це йому не вдалося.

Я поглянув на Бленда вдавано байдуже й нічого не відповів.

— І ще запитай у Хоппі, що роблять із неслухняними дітками. Він тобі повідає, — і Бленд, вишкірившись, зирнув на Хоппера.

— Ти ж йому це розкажеш, Хоппі?

Той відірвав погляд від книги і похмуро глянув на нього.

— Не розмовляй зі мною, плебею! Мені осоружний сам твій вигляд.

Бленд здавлено хихикнув.

— Нічого страшного, бебі! Я не ображаюся — вже звик.

Хоппер непристойно вилаявся.

— Спокійніше, малий! — кинув йому Бленд, продовжуючи всміхатися. — Дивися, не перегни палицю!

І пішов до дверей.

— Поголитеся, приймете ванну — і снідати; побачу, чи зможу вділити вам якесь додаткове яйце.

Хоппер барвисто повідомив йому, що він може зробити з тим яйцем.

Посміюючись, Бленд вийшов.

— Навіть і не намагайтеся втекти, Сібрайте, — сказав Хоппер. — Воно того не варте. Вони натягнуть на вас гамівну сорочку і триматимуть у ванні з холодною водою впродовж кількох днів. І він не бреше про двері. Не маючи ключа, звідси не вийдеш.

Я вирішив вичекати.

Невдовзі Бленд повернувся з двома електробритвами. Увімкнув їх у розетки і подав нам із Хоппером.

— Швиденько голіться, дітки, — додав він. — У мене сьогодні повно справ.

— Ти вічно бурчиш, — роздратовано зауважив Хоппер. — Краще би вийшов. Мене нудить від твоєї червоної пики.

— Це взаємно, бебі! — життєрадісно відповів Бленд. — Поквапся ж та поголись як слід! Доктор Зальцер не любить, коли його пацієнти мають неохайний вигляд.

Тож сьогодні я нарешті зустрінусь із Зальцером! Не те, щоб я чекав від цієї зустрічі чогось особливого — але, можливо, мені вдасться залякати його. Якщо мене сюди помістив Шеррілл, то, може, мені пощастить переконати Зальцера, які це небезпечні ігри — викрадати будь-кого. В успіх свого задуму я не дуже вірив, але спробувати було варто.

Коли я закінчував голитись, увійшов Бленд з білим купальним халатом у руках.

— Жодних дурниць, бебі, — сказав він пошепки і підійшов до мого ліжка, аби відстібнути наручник. — Розслабся!

Я лежав спокійно, поки він знімав з мене наручник. Хоппер спостерігав за мною зі зосередженим інтересом. Бленд відступив на кілька кроків од ліжка і також придивлявся до мене.

— Уставай же, бебі!

Я виплутав ноги з простирадла, спустив їх на підлогу й підвівся. Щойно став на ноги, зрозумів, як безглуздо розпочинати будь-що. Ноги підгинались і були наче ватяні. Я не зміг би втекти навіть від розлюченого бика.

Зробив кілька невпевнених кроків і раптом осів на підлогу. Спершу не мав наміру цього робити, але потім мені спало на думку, що непогано було б показати Бленду, що я набагато слабший, аніж є насправді.

Ставши навкарачки, врешті зіп’явся на ноги. Бленд ані порухався. Він дивився на мене з підозрою, щомиті очікуючи якоїсь пастки.

— Допоможи мені, чого витріщився! — гаркнув я. — Або ж вклади назад у ліжко!

— Послухай, бебі, — я тебе попередив, — м’яко сказав він. — Якщо ти щось утнеш — це буде останнє, що зробиш упродовж багатьох днів.

— Не дзявкай! Тобі-то що до того? Чи наклав у штани?

Здається, таку мову він розумів краще, бо таки подав мені руку.

— Не таким, як ти, мене лякати!

Він допоміг мені натягти халат, відімкнув двері, й ми разом вийшли у довгий коридор. Я зробив ще кілька кроків і зупинився, неначе не впевнений у своїх силах. Ця передишка дала мені змогу роззирнутися довкола. В одному кінці коридору виднілися масивні двері; інший кінець вінчало високе заґратоване вікно.

— О’кей, бебі, — сказав, вишкірившись, Бленд. — Тепер, коли ти маєш більш-менш пристойний вигляд, рухаймося. Уже все я тобі пояснив, і ти все побачив на власні очі.

Еге ж, я все побачив на власні очі.

Я в’яло брів коридором поруч із Блендом, гарячково розмірковуючи.

Мені конче потрібно заволодіти ключами від дверей та від наручника. Або це — або ж чекати, поки їм набридне тримати мене тут чи я просто згнию тут заживо.

Раптове сум’яття в кінці коридору змусило нас зупинитися: почувся зляканий крик і звук падіння — неначе щось важке гепнуло на підлогу.

Бленд схопив мене за руку.

Сусідні двері рвучко розчахнулись і звідти вилетіла дівчина. Перше ж, що вражало — це її цілковита нагота. Здавалося, вона вискочила просто з ванної, бо вода все ще поблискувала на її білому тілі; острівці мильної піни покривали тонкі руки. Вона була білявкою, і кучеряве волосся вінцем оповивало її голову. Її не можна було назвати гарною, але й непоказною не була. Вона була своєрідною — безумовно, і винятково цікавою, й у мене навіть склалося враження, що такою залишатиметься не тільки без одягу, а й у ньому. На вигляд їй було років двадцять п’ять. Мала чудову фігуру: довгі ноги, високий бюст, шкіра — кольору збитих вершків.

Я чув, як Бленд затамував подих.

— Гаряча штучка! — сказав він упівголоса, кинувся вперед і товстими пальцями схопив дівчину за руку. Очі його палали тваринною хіттю. Дівчина скрикнула, і крик її злетів до стелі та відбився од стін. Рука Бленда зісковзнула з її слизької від мила руки. Дівчина різко розвернулась і побігла коридором. Бігла вона з неочікуваною граційністю — швидко, мов вітер.

Бленд зробив крок уперед, але раптово наче передумав: вона і так нікуди не втече. Дівчина добігла до дверей і почала гамселити по них кулаками.

Усе це тривало лише кілька секунд, а потім з ванної вискочила медсестра: висока, могутньої будови жінка. Її обличчя з грубими рисами було блідим від тривоги і люті. Вона поглянула на голу спину дівчини в кінці коридору, а потім зирнула на Бленда.

— Забери звідси свого пацієнта, — сказала вона. — І сам також забирайся: чуєш, ти, мавпо!

— Стули пельку! — озвався Бленд, усе ще не зводячи очей з дівчини. — Облиш її, стара кобило!

— Забери свого пацієнта, інакше я на тебе поскаржуся! — розлючено гаркнула медсестра.

— Чиє б нявчало, а твоє б мовчало! — презирливо зронив Бленд.

І схопив мене за руку.

— Ходімо, бебі; вистава скінчилася! Ти не можеш сказати, що тут нудно. Прекрасний догляд і безкоштовний «Фолі-Бержер»![27] Чого тобі ще треба?

Він заштовхнув мене у ванну кімнату навпроти тієї, з якої втекла дівчина та звідки вигулькнула розлючена медсестра. Дівчина побачила сестру, яка наближалась, і повернулася до неї обличчям; її крики пробуравили мені мозок і пройшли по нервах. Я зрадів, коли двері за нами зачинились і звуки стихли.

Бленд був схвильований. Його крижані очиці блищали, й він постійно облизував пересохлі губи.

— Оце так дівка! — сказав він наче сам до себе. — Я не хотів би пропустити таке видовище навіть ціною тижневої платні! Ну, ти — знімай свій халат і залазь у ванну! Це ж треба — сидіти тут з тобою, коли там таке шоу!

— Припини — ти ж не дитина! — сказав я, знімаючи халат та піжаму. — А хто вона така?

— Дівчина? Та ти її не знаєш. Вона колись працювала тут медсестрою, але звихнулася, коли її полишив хлопець. Отака-то історія! Вона вже була тут, коли я прийшов. І що мене добиває — навіщо їй було з’їжджати з глузду лише через те, що її покинули? Я би вмить її утішив — щойно вона б цього захотіла!

Із байдужим виглядом я лежав у ванні. Медсестра! Чи, часом, не про неї мені розповідав Міффлін? Скидалося на те.

— Її звати Ейнона Фрідлендер, чи не так? — раптом спитав я.

Бленд ошелешено глянув на мене.

— Звідки ти знаєш?

— Я ж детектив, — урочисто проголосив я.

Бленд вишкірився. Сів на табурет поруч з ванною і запалив сигарету.

— Облиш, бебі! Жодних детективних історій нині — у мене роботи по самі вуха!

І він неуважно впустив сірник у воду.

— А що не так із Хоппером? — спитав я, змінюючи тему. — Чому він тут?

— Хоппі — то особливий випадок, — сказав Бленд, хитнувши головою. — У нього бувають дні, коли навіть я не наважуюся підійти. А цього не скажеш з його вигляду, правда ж? Дуже оманлива зовнішність. Якби не гроші старого, він би давно вже сидів у в’язниці. Хоппі вбив дівчину, перегризши їй горлянку. Він тут до кінця своїх днів. З ним ні в чому не можна бути впевненим. Коли він роздратований, то це знавіснілий убивця. Одного дня Хоппі цілком нормальний, а іншого — небезпечний, мов голодний тигр, який вийшов на полювання.

Я почав розмірковувати про Бленда, запитуючи себе, чи можна його підкупити.

— А як щодо сигарети? — запитав я, занурюючись у воду. — Я би не відмовився закурити.

— Звісно ж, бебі! Якщо будеш чемний, я ставитимуся до тебе, як до брата.

Він дістав пачку «Лакі страйк», витягнув звідти сигарету, запалив її і дав мені.

— Коли всі ви потрапляєте сюди вперше, то намагаєтеся мудрувати та шукаєте собі пригод. Дослухайся моєї поради — не роби цього. У нас є на все рада — запам’ятай це.

Я випустив кільце диму. Смак сигарети був не таким приємним, як очікував.

— Як гадаєш, скільки вони мене тут триматимуть?

Він витягнув з кишені старий конверт, висипав туди попіл та поклав на край ванни, щоб і я його туди струшував.

— Судячи із записів у твоїй карточці, бебі, ти тут надовго.

Я вирішив спробувати.

— А ти би не хотів заробити якусь сотню доларів?

— І що я для цього маю зробити? — в його очах промайнула тривога.

— Та нічого особливого. Просто зателефонувати моєму другові.

— А що йому сказати?

Якось занадто швидко він це спитав. Я уважно його вивчав. Ні, так не піде — його видала глузлива посмішка. Він грався зі мною.

— Проїхали, — сказав я, зануривши у воду сигарету і поклавши мокрий недопалок у конверт. — Забудьмо про це. Краще подай мені рушник.

Він простягнув мені рушник.

— Не треба так зі мною, бебі. Від сотні баксів я би не відмовився. То який номер?

— Забудь.

Він сидів, з кривою посмішкою спостерігаючи за мною: сигарета затиснута між зубами.

— Можливо, ти би підняв ставки, — запропонував він. — Скажімо, за п’ятсот...

— Я ж кажу тобі — викинь це з голови, — сказав я, натягаючи піжаму. — Колись ми з тобою ще зустрінемося — на рівних. У цьому я чомусь переконаний.

— Гаразд, бебі. Мрій собі на здоров’я. Це тобі не зашкодить, — озвався він, відчиняючи двері й визираючи у коридор. — Виходь. Мені треба ще Хоппі купати.

У ванній напроти тепер було тихо. Після купання мені стало легше. Якби в мене була найменша можливість утекти звідси, я би, без сумніву, нею скористався. Але вирішив бути терплячим. Навмисне йшов дуже повільно, опираючись на руку Бленда. Чим слабкішим я йому видаватимуся, тим більше здивую, коли дійде до невеличкої вистави.

Я влігся у ліжко й смиренно дозволив Блендові замкнути наручник на моєму зап’ясті.

Хоппер приймати ванну відмовився.

— Так не піде, бебі, — докірливо мовив Бленд. — Мусиш сьогодні виглядати охайно. Об одинадцятій — офіційний візит. Коронер Лессвейз має намір поговорити з тобою.

Поглянувши на мене, він вишкірився.

— Із тобою також поговорять. Раз на місяць члени муніципальної ради приходять поглянути на психів. Не так, аби вони звертали увагу на те, що їм кажуть усі схиблені, однак приходять — а часом навіть і слухають. Але, Хоппі, не розповідай їм оту свою дурню про вбивство: вони вже багато разів це чули. Розкажи їм краще про те, що ти — просто один з багатьох ненормальних. Таке тобі точно не зашкодить.

Він умовив Хоппера вилізти з ліжка, і вони разом почимчикували у ванну кімнату. Так я залишився сам. Лежав у ліжку, витріщаючись на шість поперечних ліній на протилежній стіні, й напружено розмірковував. Отож, сюди прийде коронер Лессвейз. Це вже щось. Як казав Бленд, мало сенсу в тому, щоб розповісти Лессвейзу про причетність Зальцера до смерті Юдори Дрю. Це прозвучало б надто вже неймовірно. Але принаймні він мав би над чим замислитись. І вперше відтоді, як я потрапив у цю халепу, в мене виникла хоч якась надія.

Раптом я побачив, що двері повільно відчиняються, але за ними нікого не було. Вони відчинилися навстіж. Я подався вперед, щоб розгледіти хоч щось у порожньому коридорі. Спочатку вирішив, що це вітер їх розчахнув, але згадав, як клацнув замок, коли Бленд із Хоппером виходили.

Вичекав, дивлячись на відчинені двері, й прислухався. Нічого. Жодного руху чи звуку, але, позаяк був упевнений, що двері таки хтось відчинив, раптово мені стало лячно.

Минула вічність, перш ніж я почув шерех паперу. В цілковитій тиші це прозвучало, мов удар грому. Тоді зауважив якийсь рух і помітив жінку.

Вона стояла у дверях, тримаючи в руці паперовий пакетик, і в її вицвілих очах застиг тупий, бездумний вираз. Поглянула на мене, як на меблі, а рука пошукала щось у пакетику. Так, це справді була вона — жінка, котра обожнює чорнослив. Більше того, вона й зараз його жувала!

Ми довго дивились одне на одного. Її щелепи рухалися повільно та ритмічно, і зуби перемелювали сливи. Вона була щаслива й радісна — мов корова, яка жує траву.

— Привіт! — озвався я до неї, однак мене здивувало, що голос мій такий хрипкий. Товсті пальці жінки знову намацали сливку, витягли її і піднесли до очей для огляду.

— Ви містер Меллой, правда? — сказала вона так ввічливо, наче дружина пастора, котра вітає нового парафіянина.

— Так, це справді я, — відповів. — Під час нашої останньої зустрічі нам не пощастило заприязнитись. А ви хто?

Ще мить вона продовжувала жувати, потім виплюнула кісточку в підставлену долоню і вкинула її назад у пакет.

— Я — місіс Зальцер, — відповіла.

Мені слід було відразу здогадатися — вона не могла бути ніким іншим.

— Мені негоже питати таке особисте, — сказав я, — але чи подобається вам ваш чоловік, місіс Зальцер?

Туманний погляд поступився місцем здивованому, котрий, своєю чергою, змінився тихою гордістю.

— Доктор Зальцер — дуже хороша людина. В усьому світі нема йому рівних! — додала вона, продемонструвавши мені своє кругле, м’яке підборіддя.

— Шкода: вам його не вистачатиме. Навіть у найпрогресивніших в’язницях чоловіків тримають окремо від жінок.

Туманний вираз знову повернувся на її обличчя.

— Не розумію, про що ви...

— А мали б розуміти. Якщо вашого чоловіка не помістять у газову камеру, то він отримає не менш як двадцять років. Викрадення укупі зі вбивством цілком тягнуть на такий вирок.

— Яке ще вбивство?

— Жінку на ім’я Юдора Дрю вбили за наказом вашого чоловіка. Мене викрали. Дівчину, котру я бачив у коридорі, гадаю, також викрали: її звати Ейнона Фрідлендер. Додайте сюди ще сестру Гарні.

Хитра посмішка освітила жирне обличчя жінки.

— Доктор Зальцер не має до цього жодного стосунку. Він гадає, що міс Фрідлендер — моя подруга, котра втратила пам’ять.

— То він, певно, думає, що я також ваш друг? — озвався саркастично я.

— Ну, не зовсім друг, але друг моєї подруги.

— А як щодо Юдори Дрю?

Місіс Зальцер стенула плечима.

— То був нещасний випадок. Вона хотіла грошей. Я послала Бенні, щоб трохи напоумив її, але він перестарався.

Я задумливо пошкрябав підборіддя і витріщився на неї. Відчував, хоча й не дуже цьому вірив, що вона говорить правду.

— То де сестра Гарні? — поцікавився.

— О, з нею трапився нещасний випадок, — сказала місіс Зальцер і знову полізла в свій пакетик. Видобувши сливу, запропонувала її мені.

— З’їсте? Вони дуже корисні тим, хто постійно у ліжку.

— Ні. Облишмо ваші сливки. То що ж із нею трапилося?

Обличчя любительки чорносливу знову стало невиразним.

— Вона спускалася пожежними сходами і посковзнулась. Я забрала її в машину, але сестра Гарні, певно, таки зламала собі шию. Не знаю, чому, але вона мене чомусь страшенно злякалася.

Я спитав строго:

— То що ви з нею зробили?

— Залишила її десь там, між кущів, у піску.

Вона знову відкусила чорнослив і махнула рукою у невизначеному напрямку.

— Десь там, у пустелі. Я нічим не могла їй допомогти.

Я пригладив рукою волосся. Подумав: хтось із нас двох таки божевільний.

— Це ви привезли мене сюди?

— О, так! — сказала вона, обпершись об одвірок. — Адже доктор Зальцер не розуміється в психічних хворобах, а я на них знаюся. У мене колись була велика практика, а потім щось сталося — не пам’ятаю точно, що саме. Тож доктор Зальцер купив цей заклад для мене. Він лише вдає, що завідує клінікою, але насправді тут усе роблю я. Доктор Зальцер лише вважається головним.

— Ні, не лише вважається, — заперечив я. — Бо це він підписав свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі, хоча не мав на таке права. У нього нема відповідної освіти.

— Отут ви помиляєтеся, — спокійно озвалася вона. — Це я підписала його: у нас однакові ініціали.

— Але ж то він лікував Дженет Кросбі від ендокардиту, — зауважив я. — Про це мені розповів лікар Бьюлі.

— Лікар Бьюлі помилився. Доктор Зальцер саме був у будинку Кросбі в справах, коли дівчина померла. Він розповів Бьюлі, що це я її лікувала. Лікар Бьюлі — людина похилого віку, до того, ж трохи глухувата. Старий неправильно все зрозумів.

— Але чому тоді він узагалі туди приходив? — вимогливо спитав я. — Чому, якщо ви справді її лікували, висновок про смерть підписали не ви?

— Мене на той час не було в місті. Чоловік правильно вчинив, запросивши лікаря Бьюлі. Він завжди робить усе правильно.

— Чудово! — зауважив я. — То йому краще випустити мене звідси.

— Він вважає, що ви небезпечний, — зауважила місіс Зальцер і знову заглянула у свій пакетик. — Ви й справді такий, містере Меллою: забагато знаєте. Мені дуже шкода, але вам таки не треба було втручатись у цю справу.

І вона знову тупувато всміхнулася.

— Боюся, вам доведеться тут і залишитися, й невдовзі ваш розум почне затьмарюватися. Розумієте, люди, які постійно піддаються впливу психотропних засобів, часто стають недоумкуватими. Хіба ви цього не помічали?

— То ви приготували мені таку долю!

Вона кивнула.

— Боюся, що так, але я би не хотіла, щоб ви погано думали про доктора Зальцера. Він — чудова людина. Ось чому я розповіла вам так багато. Насправді навіть набагато більше, ніж слід, але це не має жодного значення — ви ніколи не вийдете звідси.

І вона повільно випливла з палати — так само, як і увійшла.

— Агов! Не йдіть! — гукнув я, сідаючи в ліжку. — Скільки Морін Кросбі платить вам за те, щоб ви мене тут тримали?

Її порожні очі стрибнули по моєму обличчю.

— Морін про це не знає, — відповіла. — Вона тут ні до чого. Я думала, ви в курсі, — і пішла геть, схожа на втомленого привида після довгого й виснажливого сеансу спіритизму.

IV

Хоппер після ванни полагіднішав, і поки ми снідали, я спитав його, чи не робив він спроб утекти.

— Мені нікуди втікати, — сказав він, здвигнувши плечима. — Крім того, я прикутий до ліжка за щиколотку. Якби ліжко не було вмуроване в підлогу, то я ще міг би спробувати!

— А до чого тут ліжко? — запитав я, намазуючи джемом тоненький тост. Це було не так уже й легко — однією рукою.

— Запасний ключ від наручників — у верхній шухляді, — пояснив він, показуючи на комод біля протилежної стіни. — Його тримають там на випадок пожежі. Якби я зміг пересунути ліжко, то дістався б до нього.

Я мало не підстрибнув.

— Що?? Запасний ключ он у тій шухляді??

— Саме так. Вони вважають, що про це ніхто не знає, але одного разу я бачив, як Бленд діставав його звідти, коли загубив свій.

Я прикинув відстань між мною та комодом. Від мене це було ближче, ніж від Хоппера. Якби я був прикутий за ногу, то, гадаю, зміг би дотягнутися до шухляди. Мені довелося б добряче розтягнутись, але, певно, я спромігся би це зробити. Позаяк був прикутий за руку, то це цілком унеможливлювало подібну маніпуляцію.

— А чому вас прикували за ногу, а мене — за руку? — поцікавився у Хоппера.

— Спочатку мене також прикували за руку, — байдуже відповів той, відштовхуючи від себе тацю з їжею. — Але оскільки так незручно читати, Бленд замінив мені кайданки. Якщо ви гарненько його попросите, він і вам поміняє. Ви не проти трохи помовчати? Хочу почитати книгу!

Я був не проти: не заперечував, бо був схвильований. Якби мені вдалося вмовити Бленда, щоб він вивільнив мені зап’ястя, то я міг би спробувати дотягнутися до ключа. Ця думка не полишала мене впродовж усієї наступної години.

За кілька хвилин до одинадцятої прийшов Бленд. У руках він тримав велику вазу з розкішними гладіолусами. Поставив її на комод і трохи відступив, щоб помилуватися.

— Гарні, еге ж? — спитав він, так і сяючи. — Це — для членів ради. Аж смішно, як ті хлопці полюбляють квіти. Під час свого останнього візиту вони так і не дійшли до пацієнтів: стояли з роззявленими ротами й милувалися квітами.

Він забрав у нас таці з недоїденими сніданками і виніс їх з кімнати. Майже відразу ж повернувся. Критично нас оглянув, розправив простирадло Хоппера, підійшов до мене й поправив подушку.

— Так і лежіть, — сказав він. — І, заради Бога, не робіть тут безладу! Ти маєш книгу? — поцікавився він у мене.

— Мені її не давали.

— Мусиш мати якусь книгу — це одна з примх тих бовдурів. Їм, бачте, подобається, коли пацієнти читають.

Бленд швидко полишив кімнату і невдовзі, захекавшись, повернувся з товстелезним томом, котрий поклав мені на коліна.

— Насолоджуйся поки що цим, бебі. Коли вони підуть, я пошукаю тобі щось цікавіше.

— Але як гортатиму сторінки однією рукою? — запитав я, глянувши на книгу. Це була «Гінекологія для студентів старших курсів».

— Добре, що ти мені про це нагадав, бебі!

І він витягнув з кишені ключ.

— Зазвичай ми ховаємо наручники — ці хлопці надто м’якосерді.

Я бачив, що тепер він закріплює мені ногу, і заледве міг повірити своєму щастю. Це був чи не найкращий момент мого життя.

— О’кей, бебі! Поводьтеся належним чином! — і пішов, ще раз поправивши постелі.

— Якщо запитають, як вам тут ведеться, скажіть, що про вас добре дбають. Жодних дурнуватих відповідей — ті хлопці все одно не повірять, а вам же опісля доведеться мати справу зі мною!

Я розгорнув книгу. Перша ж сторінка змусила мене примружитися.

— Не знаю, чи достатньо я дорослий для того, щоб таке споглядати, — зауважив, показуючи сторінку Блендові.

Він витріщився, гарячково хапнув ротом повітря, вихопив книгу в мене з рук і поглянув на заголовок.

— Боже милосердний! Що це таке? — і кулею вилетів з кімнати та скоренько повернувся, важко дихаючи, з двомовною версією «Пекла» Дайте. Краще б я вже змовчав.

— Це їх вразить, — самовдоволено сказав Бленд. — Такого ті йолопи явно не читали.

За кілька хвилин по одинадцятій у коридорі почулися голоси.

Бленд, який чекав відвідувачів біля вікна, поправив свою куртку та пригладив волосся.

Хоппер сердито глипнув і закрив книгу.

— Ідуть!

До кімнати зайшло четверо. Перший був, мабуть, сам доктор Зальцер — найсолідніший з-поміж усіх, високий худий чоловік із розкішною гривою волосся а ля Падеревський[28], але сивий, як лунь. Чітко окреслене засмагле обличчя; очі глибоко посаджені й задумливі. Гадаю, він мав далеко за п’ятдесят, але був усе ще міцний, постава рівна й пряма, мов у кадета на параді. Одягнений у чорний піджак та смугасті штани, виглядав загалом бездоганно, мов манекен. Щойно розгледівши гриву волосся, ви відразу ж помічали його руки. Це були гарні руки: вузькі долоні з довгими пальцями конічної форми. Руки хірурга... чи вбивці. Вони з однаковим успіхом могли робити і те, і те.

За ним ішов коронер Лессвейз. Я впізнав його, бо час од часу бачив на світлинах у газетах; коротенький, міцно збитий чоловічок із круглою, мов м’яч, головою, свинячими очицями та міцно стиснутим злобним ротом.

Його супутник був чимось схожий на нього: такий самий повний та хитрий.

Четвертий залишився у дверях, неначе не наважуючись увійти. Втім, я на нього навіть не глянув: усю свою увагу зосередив на Зальцерові.

— Доброго ранку, джентльмени! — сказав Зальцер приємним глибоким голосом. — Сподіваюся, ви всі при доброму здоров’ї. Коронер Лессвейз, член міської ради Лінкгаймер та містер Стренґ, відомий письменник, прийшли вас навідати. Вони б хотіли поставити вам кілька питань.

І він глянув на Лессвейза.

— Ви ж бажали сказати кілька слів містерові Хопперу?

Поки Лессвейз тупо витріщався на Хоппера, тримаючись, одначе, від нього подалі, я повернувся, щоб розгледіти четвертого візитера, якого Зальцер відрекомендував як Стренґа.

На мить мені здалося, що я таки з’їхав з глузду, бо у дверях стояв із байдужим та знудженим виглядом не хто інший, як Джек Керман! Він був одягнений у білий полотняний костюм, на ніс начепив рогові окуляри, а з нагрудної кишені в нього виглядав жовто-червоний картатий носовичок — усе у найкращих традиціях справжнього денді.

Я різко підстрибнув на ліжку. На щастя, доктор Зальцер був цілком поглинутий медичною карткою і нічого не помітив. Керман глянув на мене без будь-якого виразу, звів брову й запитав у Зальцера:

— А це хто, докторе Зальцер? Вигляд у нього цілком нормальний.

— Це Едмунд Сібрайт, — повідав йому Зальцер. Його холодне обличчя освітила посмішка, і він нагадав мені Санта-Клауса, котрий ось-ось вручить іграшку слухняній дитині. — Він у нас зовсім недавно.

І простягнув Керманові мою медичну картку.

— Можливо, це вас зацікавить. Тут усе свідчить само про себе.

Керман поправив на носі рогові окуляри і скосив погляд у картонку. Я не був упевнений, що він там щось бачить, бо чужі окуляри явно не допомагали йому в цьому.

— О, так! — озвався він, міцно стиснувши губи. — Це справді цікаво. Гадаю, мені можна з ним переговорити?

— Звісно! — запевнив його Зальцер, підходячи до мене.

Керман приєднався до нього, і тепер вони обидва стояли, пильно вдивляючись у мене. Я відповів їм тим самим, сконцентрувавшись на Зальцерові, бо знав: якщо гляну на Кермана, то можу себе видати.

— Це — містер Стренґ, — повідав мені Зальцер. — Він пише книжки про психічні хвороби, — і посміхнувся Керманові. — Містер Сібрайт вважає себе славетним детективом. Правда ж, містере Сібрайт?

— Звісно, — підтвердив. — Я й справді детектив. І навіть розвідав, що Ейнона Фрідлендер перебуває на цьому самому поверсі, а сестра Гарні мертва, тіло її поховане десь у пустелі, й зробила це ваша дружина. То як вам моє розслідування?

Зальцерова всевідаюча, але сумна посмішка неначе огорнула Кермана.

— Як бачите, він говорить цілком у стилі образу, котрий обрав, — пробурмотів Зальцер. — Обидві жінки, яких він згадав, справді зникли: одна два роки тому, інша — недавно. Про це писали в газетах. Якимось дивним чином це запало йому в підсвідомість.

— Схоже на те, — відповів серйозно Керман. Він уважно вивчав мене. І мені навіть здалося (через товсті скельця окулярів я не був упевнений у цьому), що він ще й підморгнув до мене.

— Вам буде цікаво дізнатися ще дещо, — я сів на ліжку і пошепки сказав: — У мене на нозі кайданки.

Лессвейз та Лінкгаймер підійшли до Зальцера і тепер також дивилися на мене.

Керман мляво звів брови:

— Це правда? — запитав він у Зальцера.

Той ствердно кивнув. Його посмішка була страдницькою — неначе він мучився за все людство.

— Часом він буває трохи буйний, — засмучено протягнув Зальцер. — Ну, ви мене розумієте...

— Авжеж, — сказав Керман, і в його очах промайнув біль. Зробив це так натурально, що я ледь стримався, аби не копнути його.

Бленд відійшов од вікна і тепер стояв біля моєї голови.

— Заспокойся, бебі! — м’яко сказав він.

— Мені тут не подобається, — заявив я, звертаючись до Лессвейза. — Протестую проти того, що мені щовечора колють психотропні засоби. І мені не подобаються замкнені двері в кінці коридору та решітки на вікнах в іншому кінці. Це зовсім не схоже на санаторій. Це — в’язниця.

— Мій любий хлопче! — сказав заспокійливо Зальцер ще до того, як Лессвейз спромігся щось відповісти: — Невдовзі ви одужаєте й підете додому. Ми не триматимемо вас тут без потреби.

Бічним зором я помітив, як Бленд показує мені кулак, попереджаючи, аби я думав, що кажу. Я ще багато б чого повідомив, але тепер, коли Керман знав, де я, вирішив більше не ризикувати.

— Що ж, ходімо далі, — зронив Лессвейз. — А тут не так уже й погано, — і він променисто посміхнувся Керману. — То ви побачили вже все, що бажали, містере Стренґ? Ми б не хотіли вас квапити.

— О, так! — меланхолійно озвався Керман. — Якщо доктор Зальцер не заперечуватиме, я би хотів навідатися сюди ще раз.

— Боюся, що це було б проти наших правил, — сказав Зальцер. — Надто часті відвідини дуже збуджують наших пацієнтів. Сподіваюся, ви мене розумієте?

Керман замислено глянув на мене.

— Ви маєте слушність. Я про це й не подумав, — відповів він та поплив до дверей.

Це був статечний вихід, і Зальцер полишив палату останнім. Я чув, як Керман перепитав:

— На цьому поверсі більше нікого нема?

— Зараз більше нікого, — повідомив Зальцер, — але останнім часом у нас було кілька цікавих випадків. Може, ви би хотіли поглянути на карточки?

Голоси віддалялись, і Бленд зачинив двері. Косо мені посміхнувся.

— Що, не допомогло тобі, бебі? Я ж казав: ти просто один із багатьох психів.

Мені важко було вдавати розчарованого, але якось це вдалося.

V

Зальцер мав слушність, сказавши, що відвідувачі збуджують його пацієнтів.

Подібний вплив на Хоппера був очевидний, хоча це проявилось, аж коли Бленд приніс таці з ленчем.

Коли Зальцер з відвідувачами пішли геть, Хоппер ще якийсь час лежав спокійно, похмуро втупившись у стелю. Так він пролежав до самого ленчу, не звертаючи жодної уваги на мої зауваження, тож я полишив його у спокої. Мені й самому було про що подумати, і я не так уже й прагнув його товариства. Але коли Бленд поставив піднос із їжею на столик поруч із Хоппером, той зненацька вибухнув, жбурнувши тацю в інший куток кімнати, де та з гуркотом і приземлилася, спричинивши безлад на підлозі.

Хоппер сів на ліжку, і вираз його обличчя викликав у мене мурашки на шкірі. Лице так змінилося, що я заледве його впізнав. Воно якось витягнулось і наче постарішало, риси загострилися. На ньому застиг жорстокий, загнаний вираз — такий, який буває в очах диких тварин у звіринці. З дивовижною спритністю Бленд відскочив від нього.

— Заспокойся, бебі! — вигукнув Бленд, радше за звичкою, ніж щоби справді заспокоїти його.

Хоппер відкинувся на ліжку і вп’явся поглядом у Бленда так, наче пристрасно бажав, щоб той підійшов, але Бленд був стріляний горобець.

— Це ж треба, — люто вилаявся, — щоб цей напад стався з ним саме в кінці мого чергування!

Бленд старанно зібрав розбитий посуд на піднос, цілковито ігноруючи Хоппера, котрий дикими, палаючими очима спостерігав за кожним його рухом.

— Так чи інакше, а я мушу йти, — повідав Бленд. — У мене побачення, і я не маю часу його упокорювати. З тобою нічого не станеться — він до тебе не дотягнеться; можливо, це в нього ще й мине. Часом таке з ним буває. Якщо він почне дертися на стінку, теленькни у дзвоник. Після мене чергуватиме Квелл. Але без потреби не дзвони, добре?

— Ну, не знаю, — зі сумнівом мовив я. Мені не дуже подобався вигляд Хоппера. — Як довго я буду з ним наодинці?

— Квелл прийде зовсім скоро. А мене ти побачиш уже аж вранці, — нетерпляче проказав Бленд. — Якщо я не «змиюся» зараз, Зальцер ще, чого доброго, змусить мене залишитись і пильнувати цього шмаркача. Я — єдиний, хто з ним може упоратися.

Раптово мене осяяла блискуча думка. Я не хотів залишатись із Хоппером наодинці: у мене мурашки повзали уже від самого його вигляду, але коли Бленда не буде поблизу, і я матиму в розпорядженні ключ від наручників, у мене буде шанс до чогось вдатися.

— Нехай буде так — якщо хтось буде поблизу, — сказав я, відкидаючись на подушку, — але я охочіше пішов би разом з тобою. То як ти на це?

Він вишкірився.

— Моя дівиця і так достатньо гаряча — й без твоєї допомоги.

Він виніс тацю з рештками Хопперової їжі, а я тим часом спробував поїсти, але важке дихання Хоппера й те, як він вирячився на протилежну стіну, не додали мені апетиту. Після кількох марних спроб увіпхнути в себе хоч щось, я відставив піднос убік. Чого я насправді потребував, то це закурити. Нічого у світі зараз так не прагнув.

Перед тим, як піти, Бленд зайшов іще раз. Він уже зняв білу уніформу і виглядав таким чепуристим, що я ледь упізнав його. Яскрава, ручної роботи краватка Бленда мало не засліпила мене.

— Щось не так? — поцікавився він. — Чи ти гадаєш, що їжа отруєна?

— Просто я не голодний.

Бленд глянув на Хоппера, котрий, щойно побачивши тюремника, знову влігся на ліжку і тепер убивчо дивився на нього.

— Ну ж бо, не позбавляй мене задоволення! — вишкірився Бленд. — Заспокойся, бебі! Не змушуй мене вдаватися до рішучих дій!

— Мені конче треба закурити, — сказав я. — Якщо не даси мені сигарети, я здійму такий галас, що ти навіть вийти звідси не встигнеш.

— Тобі не можна палити, — сказав Бленд. — Ви, психи, не вмієте поводитись із сірниками.

— Мені й не потрібні сірники — я хочу лише сигарету. Запали її для мене і залиш ще кілька. Я сам їх потім собі розкурю. Якщо зараз не затягнутися, то мені зірве дах. Ти ж не хочеш двох божевільних нараз?

Бленд неохоче розлучився із сигаретами, розкурив одну і подав мені. Попрямував до дверей.

— Скажи Квеллу, щоби тримався від нього подалі, — сказав він уже на порозі. — Можливо, коли я піду, Хоппі все-таки вгамується. Але що б він не робив, не калатай у дзвінок хоча би п’ять хвилин: дай мені час «злиняти».

Хоппер раптом спробував схопити його за руку, але тюремник стояв надто далеко: те, як прудко Бленд вискочив за двері, продемонструвало мені, що він боїться Хоппера. Я також його боявся.

Ця пообідня пора була найдовшою в моєму житті. Я ніяк не міг наважитися дістатися шухляди комода і ключа в ній. Поняття не мав, коли врешті з’явиться той Квелл; до того ж, залишався ще Хоппер. Я не знав, як він поводитиметься, коли я встану з ліжка. Знав, що матиму лише одну спробу заволодіти ключем, і якщо схиблю, іншого шансу більше не буде. Я вирішив спробувати зробити це уночі, коли Хоппер спатиме, а Квелла не буде в палаті. Це означало, що мені слід уникнути вечірнього уколу, але я не знав, як це зробити.

Тільки-но Бленд пішов, Хоппер трохи заспокоївся. Він цілковито ігнорував мене і лежав, втупившись у стінку та щось бурмочучи про себе, запустивши руку в густе світле волосся. Я спробував, було, второпати, що він бурмоче, але до мене долітали лише незрозумілі звуки.

Я був обережний і не робив різких рухів, аби не привертати його увагу. Лежав тихо й курив, і коли мені вдавалося забути про свого сусіда, то я розмірковував, що зараз робить Керман.

Мене цікавило, як тому вдалося переконати Лессвейза, що він письменник і пише про психічні розлади; я навіть здогадувався, що до цього якось причетна Пола. Принаймні, вони тепер знають, де я. І в курсі, що Ейнона Фрідлендер також тут. Їм відомо і про замкнені двері в кінці коридору та про заґратоване вікно — адже доведеться скористатись або одним, або іншим, щоб витягти мене звідси. У тому, що вони мене таки визволять, я не сумнівався. Але як це зроблять?

Десь о пів на п’яту двері відчинились, і в палату ввійшов молодий хлопець у білій, як у Бленда, уніформі. Він ніс дві таці з чайними наборами. Був худющий, високий та незграбний. На його видовженому кістлявому обличчі застиг серйозний, зосереджений вираз — як у коня, котрий біжить на перегонах. Та й сам він був схожий на шкапу: відвисла нижня губа і великі зуби надавали йому конячого вигляду. Мене б не здивувало навіть, якби він заіржав. Але той цього не зробив. Натомість посміхнувся.

— Я — Квелл, — сказав він, ставлячи піднос на мій нічний столик. — А ви — містер Сібрайт, чи не так?

— Ні, — заперечив я. — Я — Шерлок Холмс. Якщо хочете скористатися моєю порадою, то краще не підходьте сьогодні до Ватсона. Він у не найкращому своєму настрої.

Квелл кинув на мене довгий, сумний, стурбований погляд. Із виразу його обличчя я зрозумів, що він тут зовсім недавно.

— Але ж це — містер Хоппер, — терпляче, мов дитині, пояснив він мені.

Хоппер тепер сидів на ліжку, стискаючи та розтискаючи кулаки, неначе заманюючи Квелла в пастку.

Можливо, Квелл з’явився тут і недавно, але був достатньо тямущий, аби второпати, що Хоппер зовсім не налаштований грати в «ладусі». Він дивився на Хоппера, як ви би дивилися на тигра, якщо б той зненацька зайшов у вашу вітальню.

— Гадаю, містер Хоппер не схильний пити чай, — сказав я. — Послухайте мене — тримайтеся від нього подалі, аж поки не повернеться Бленд.

— Не можу, — зі сумнівом у голосі сказав Квелл. — Доктора Зальцера нема в клініці, а Бленд повернеться аж після опівночі. Йому справді краще було б не йти.

— Тепер уже пізно про це казати, — зауважив я. — Щезни, брате! Обтруси порох із ніг своїх[29]. А якби ти ще роздобув мені трохи віскі на обід, я був би безмежно щасливий!

— На жаль, пацієнтам не дозволено вживати алкоголь,— серйозно сказав Квелл, не зводячи очей з Хоппера.

— Тоді піди випий сам: потім підійдеш і дихнеш на мене, — порадив я. — Так буде краще, ніж ніяк.

Він відповів, що не п’є, і пішов собі, й на його обличчі застиг стурбований, зляканий вираз.

Хоппер проникливо глянув на мене, і під пильним поглядом його палаючих очей мені стало не по собі. Я пристрасно сподівався, що кайданки на його нозі достатньо міцні, щоби втримати, якщо Хоппперові збреде у голову спробувати їх розірвати.

— Я оце думав, Хоппі, — сказав я, вимовляючи слова чітко й повільно, — що нам треба зробити, то це перегризти тому клятому Блендові горлянку і напитися його крові. Нам давно вже слід було це зробити.

— Так, — сказав Хоппер, і полум’я в його очах почало згасати. — Ми так і зробимо.

Я подумав, а чи не спробувати мені дістати ключ зараз, утім, вирішив поки що утриматись. Я не був упевнений у братові Квеллі. Якщо він мене застане за цим... то відчував, що життя моє стане ще сумнішим, аніж до цього.

— Я розроблю план, — повідомив Хопперу. — Бленд дуже хитрий. Його нелегко заманити у пастку.

Хоппер помітно заспокоївся, й обличчя його вже не спотворювала лють.

— Я також його виношую, — сказав він.

Решта вечора минула спокійно — він обмірковував свій план, я ж думав, що робитиму, коли нарешті звільнюся від наручників. Видавалося дуже сумнівним, що мені вдасться втекти з божевільні, але якщо я принаймні віднайду Ейнону Фрідлендер, поговорю з нею та попереджу про майбутнє визволення, то й тоді час не буде змарновано. І коли врешті тут з’явиться Керман — а я був упевнений, що він рано чи пізно таки з’явиться — нам не доведеться гайнувати час, відшукуючи її.

Вряди-годи заходив Квелл. Він лише просовував у двері голову, але Хоппер був надто поглинутий думками, щоби його помічати. Я застережливо кивав Квеллу на Хоппера. Квелл тямуще кивав у відповідь, чим ще більше нагадував коняку, й мовчки йшов геть.

О восьмій він приніс мені вечерю, а потім підійшов до підніжжя Хопперового ліжка і посміхнувся.

— Чи не хотіли б ви чогось поїсти, містере Хоппер? — запитав улесливо він.

Реакція Хоппера на таке невинне запитання змусила здригнутися навіть мене, Квелл натомість мало не отримав серцевий напад. Хоппер рвонув до нього, миттєво простягнувши руки вперед, а скрючені пальці ледь не вхопили Квелла за курточку. Той відскочив, перечепився і мало не впав. Обличчя його побіліло, мов крейда.

— Не думаю, що містер Хоппер голодний, — прокоментував я, і кусень курчати, який саме жував, раптово видався мені травою. — Боюся, що і в мене вже пропав апетит.

Але Квелла не надто цікавили мої відчуття. Він вихором вилетів з кімнати — лише майнуло щось біле, і двері вмить зачинилися.

Хоппер скинув із себе простирадло та рвонув, було, за ним, але скінчив тим, що гепнувся на підлогу, притримуваний ланцюгом. Пронизливо скрикнув, скажено смикнув ланцюг і травмував щиколотку. Врешті, усвідомивши, що не може вивільнити ногу, усією своєю вагою кинувся на ліжко — просто на цеп. Почав щосили тягти його, і я похолов, спостерігаючи за Хоппером. З того місця, де я лежав, ланцюг видавався дуже крихким. На саму думку про те, що цей божевільний може його порвати, а я залишатимуся прикутим, мене овіяв холод. Рука сама потяглася до дзвіночка, і я дзеленькнув у нього.

Тепер Хоппер тряс ланцюг обома руками, та, впершись ногами у спинку ліжка, відхилився назад, і обличчя його побагровіло від напруження. Спинка ліжка зігнулась, але витримала натиск. Ланцюг також не піддався. Нарешті Хоппер відкинувся на ліжку, важко дихаючи, і я вже знав, що небезпека минула. Піт градом скочувався моїм обличчям. Іще до кінця не усвідомивши всієї небезпеки, я вже знав, що то були найгірші хвилини мого життя.

Пурпур Хопперового обличчя поступився мертвотній білості. Тепер він лежав непорушно, із заплющеними очима, а я чекав, не зводячи з нього погляду. На мій превеликий подив, невдовзі Хоппер мирно захропів.

У палату нарешті зайшов Квелл, тримаючи в руках гамівну сорочку. Обличчя його було бліде, але рішуче.

— Заспокойтеся! — сказав я, здивувавшись, однак, як кволо прозвучав мій голос. — Він заснув. Краще погляньте на його кайданки. Мені здалося, що вони ось-ось тріснуть.

— Цього не може бути, — відповів Квелл, кидаючи гамівну сорочку на підлогу. — Наручники виготовляють на спеціальне наше замовлення.

Він підійшов до Хоппера ближче і глянув на нього.

— Краще я все-таки вколю йому заспокійливе.

— Не робіть дурниць! — різко заперечив я. — Бленд попереджував, щоб ви до нього не підходили.

— Але ж йому треба зробити укол, — заперечив Квелл. — Якщо в нього станеться ще один такий напад, то це буде дуже небезпечно для його здоров’я. Хоч я й не дуже такого прагну, але це — мій обов’язок.

— До біса з вашими обов’язками!— нетерпляче сказав я. — Упоратися з цим хлопцем не легше, ніж із бомбою. Облиште його!

Квелл обережно наблизився до ліжка й тепер стояв, уважно придивляючись до Хоппера. Хропіння тривало, і, трохи заспокоєний, Квелл підняв із підлоги простирадло та почав вкривати Хоппера. Я спостерігав за ним, затамувавши подих, не впевнений, чи не симулює, бува, Хоппер. Не міг вирішити, чи Квелл дурний, чи дуже хоробрий. Він мусив бути або геть тупим, або ж мати сталеві нерви, щоб підійти так близько до буйного безумця.

Квелл розправив простирадло і відступив убік. Я побачив краплинки поту на його чолі. Тож він не дурень, вирішив я: таки сміливець. Якби в мене була медаль, я б її вручив йому — за відвагу.

— Здається, йому вже краще, — вже бадьорішим голосом сказав Квелл. — Зроблю укол. Якщо він добре виспиться, то назавтра буде в повному порядку.

Це мене цілком влаштовувало, бо, що не кажи, а я таки перенервував. Нізащо в світі я б не наблизився до сплячого Хоппера.

— Ви ризикуєте, — сказав я. — Від уколу він може прокинутись. І якщо дістанеться вас, то вам кінець.

Квелл спантеличено глянув на мене.

— Я вас не зовсім розумію, — озвався він. — Ви поводитеся не як пацієнт.

— А я й не є пацієнтом, — урочисто промовив я. — Я ж Шерлок Шолмс, ви що, забули?

Він знову спохмурнів і вийшов. Спливали хвилини. Хоппер не рухався. Він продовжував хропіти, й обличчя його виглядало змарнілим та виснаженим.

Минула ціла вічність, перш ніж Квелл повернувся — хоча насправді не спливло й десяти хвилин. Він ніс тацю, прикриту рушником.

— Послухай! — звернувся до нього я, сідаючи на ліжку. — А що, якби ти зняв з мене кайданки? Тоді у випадку чогось я міг би тобі допомогти. Ти видаєшся мені розсудливим. Якщо він прокинеться і вчепиться у тебе, я вперіщу йому по довбешці.

Квелл серйозно глянув на мене — неначе кінь, якому пообіцяли подвійну порцію вівса.

— Я не можу цього зробити, — нарешті озвався він. — Це всупереч правил.

Ну що ж, я зробив усе, що зміг. Тепер м’яч був на його полі — йому і грати ним.

— Гаразд, — сказав я, здвигнувши плечима. — Мені залишається тільки молитися за тебе.

Він набрав ліки у шприц і наблизився до Хоппера. Я спостерігав за ним, відчуваючи, що волосся на потилиці мені стає сторч, а серце бухкає в грудях. Квелл ледь помітно тремтів, однак його видовжене, коняче обличчя було спокійне. Він обережно підняв рукав Хопперової піжами і намірився встромити голку. Спостерігати за ним було те саме, що споглядати, як закручують запальник у бомбу сповільненої дії. Я нічим не міг йому допомогли — хіба що просто дивитись і молитися за нього, що й робив. Єдине, чого я хотів, — щоб він поквапився і врешті зробив своє діло, а не стовбичив тут, як бовдур.

Незважаючи на окуляри, він був трохи короткозорий і не відразу зміг знайти вену. Голова його нахилялася все нижче і нижче й майже впритул наблизилася до білої жилавої руки Хоппера. Здається, він навіть забув, яким небезпечним є Хоппер. Усе, про що Квелл зараз думав, — це зробити укол якомога краще. Його обличчя було вже за фут від Хопперового, і він навіть задоволено хитнув головою. Знайшовши нарешті потрібну вену, повільно наблизив голку до Хопперової руки.

Тепер я майже не дихав. Учепився в простирадло. І саме тоді, коли Квелл уже вставляв у вену голку, він подався назад, щось досадливо вигукнув та пішов до підноса, котрий залишив на комоді.

Повітря зі свистом вилетіло мені з грудей, і я спитав тремтячим голосом:

— Що, в біса, тепер не так?

— Я забув спирт, — сказав він. — Як нерозумно з мого боку! Перед тим, як зробити ін’єкцію, завжди слід протирати шкіру спиртом.

Тепер Квелл спітнів майже так само, як я, але його вчили завше протирати місце уколу, й саме так він і мав намір зробити — нехай там що.

Хоппер злегка порухався, коли Квелл протер йому руку спиртом. Я мало не вистрибнув з ліжка від нервового напруження, а Квеллова рука тремтіла, коли він знову почав шукати потрібну вену.

Усе нижче і нижче схилялася його голова, і ось вона знову майже за фут від Хопперової, і очі його зосереджені на вені.

Раптом Хоппер розплющив очі. Квелл був надто заклопотаний, аби це помітити.

— Обережно! — крикнув я.

Коли Квелл нарешті звів очі, Хоппер блискавично, мов змія, схопив його за горло.

VI

Одним шаленим порухом я скинув з ніг важке покривало і зістрибнув з ліжка. Мені чомусь здавалося, що надлюдським зусиллям вдасться зрушити ліжко, і я зможу протягти його підлогою та дістатися Хоппера. Але ліжко не піддалося, натомість мені лише забракло дихання.

Квеллові дикі крики долітали до стелі, відбивалися від стін і шрапнеллю розсипалися наді мною. Квелл заволав знову, і крик його перейшов у моторошне булькання, коли руки Хоппера перекрили йому дихання.

На тих двох я не дивився — боявся. Досить було самого звуку боротьби. Тож я сів на бильце ліжка, і, перекинувши через перильце ногу, опустив її. Я був такий нажаханий, що сам ледь дихав, і трясся, мов старий дід-паралітик. Розпростерся і врешті дотягнувся до шухляди комода. Але пальці мої ковзнули мимо ручки шухляди. За спиною пролунало дике гарчання — звук, якого ніколи раніше не чув, і, сподіваюся, більше не почую. Я ще раз відчайдушно потягнувся до ручки шухляди. Мені вдалося зачепити її пальцями. Я так безжально витягав затиснуту ногу з кайданків, що щиколотка аж горіла.

Міцно вчепившись нігтями в ручку, зміг на дюйм відчинити шухляду. Цього виявилося достатньо, щоб та з гуркотом упала на підлогу. В ній було повно рушників та хірургічних бинтів, і, перехилившись через бильце, серед різного шмаття я шукав потрібний мені ключ.

Моторошне хрипіння за спиною змусило мою кров бухкати у скронях, але я не полишав відчайдушних пошуків. Нарешті віднайшов ключ між двома рушниками і, затамувавши дух, влігся на ліжку, намацуючи маленький отвір для ключа. Натруджена щиколотка кровила, але я на це не зважав. Вставив ключ у щілину і, провернувши його, відімкнув кайданки.

Я миттю скочив з ліжка й одним стрибком перетнув кімнату. Потім різко зупинився, зробив два кроки назад і ковтнув слину.

Хоппер дивився на мене з-під тіла Квелла. Вишкірив зуби, і я бачив, що вони червоні від крові. Кров була усюди: на стінах, на простирадлах, на ньому самому та на Квеллові.

Квелл лежав поперек ліжка, наче манекен, у просякнутому кров’ю одязі. Його напівзаплющені скляні очі дивилися на мене зі жахом. Хоппер перекусив йому яремну вену. Квелл був мертвіший од мертвого.

— Дай-но мені ключ, — мовив Хоппер зловісним шепотом. — Усі інші сьогодні також помруть.

Хитаючись, я відступив від нього: вважав себе міцним горішком, але крутий Меллой зараз був кволий, наче мишеня — холодний піт стікав обличчям, а в шлунок наче свинцю залили. У житті мені довелося бачити кілька моторошних сцен, але ця була, без сумніву, справді гідна «Оскара».

— Дай мені ключ, інакше я тебе теж уб’ю, — пригрозив Хоппер, скидаючи тіло Квелла на підлогу. Він поповз на ліжку в моєму напрямку — обличчя напружене, в м’якому світлі настільної лампи крапельки крові на його губах виблискують, мов бісеринки.

Це нагадувало нічне жахіття. Сон, який ви переповідатимете друзям, але вони не йнятимуть віри.

І я почав повільно, невпинно, колами відступати до дверей.

— Не йди, Сібрайте! — вигукнув Хоппер, припадаючи до ліжка і люто дивлячись на мене. — Дай же мені ключ!

Я досягнув дверей, і коли вже взявся за ручку, Хоппер видобув із себе нелюдський крик безсильного гніву та рвонув за мною вслід. Ліжко захиталось, але встояло, і Хопперові розчепірені пальці дряпонули килим за якихось шість футів од мене.

Мене трясло. Я рвучко відчинив двері й мало не випав у коридор. Коли зачиняв за собою двері, звірячий рев знову вилетів із горла Хоппера.

Кілька хвилин я стояв у довгому, мовчазному коридорі, й серце моє калатало, мало не вискакуючи з грудей, а коліна підгиналися. Поступово я опанував себе. Тримаючись рукою за стіну, повільно побрів до масивних дверей у кінці коридору. Перш ніж дістався виходу, проминув четверо бічних дверей. Обмацав ручку. Ковзнув рукою по прохолодній поверхні, відчуваючи, як м’яка гума охолоджує мою розгарячілу шкіру. Повернув ручку, однак та не піддалася. Двері були замкнені надійно, мов гробниця фараона.

Що ж — цього я й чекав. Але був налаштований будь-що вийти звідси. На саму думку про те, що доведеться повернутися в ту покійницьку, мені по шкірі забігали мурашки. Я знову взявся за ручку і щосили натиснув на неї. Нічого. З таким самим успіхом я міг би спробувати пересунути Велику китайську стіну.

Виходу не було.

Я скерував кроки в інший кінець коридору й уважно вивчив заґратоване вікно. Його можна було підважити хіба що ломом, але навіть із ним на це пішло би півдня.

Потім мені спало на думку пошукати якусь зброю. Якби я зміг знайти щось таке, що можна було б використати як свинцевий кийок, тоді мені б залишалося тільки сховатися за дверима і чекати, коли хтось увійде. Еврика! Навіть і Меллоя часом осіняє.

Я пішов коридором. Перші ж двері на моєму шляху виявилися незамкненими. Я обережно зазирнув у темряву кімнати та прислухався, але чув лише власне дихання. Намацавши вимикач, увімкнув світло. Певно, це кімната Квелла. Тут було чисто, охайно і прибрано, але в ній не побачив нічого, схожого на зброю. Біла формена курточка, що висіла на вішаку, підказала мені непогану думку. Я прослизнув у кімнату і спробував приміряти уніформу. Однак вона підійшла мені не більше, ніж шкурка крота — полярному ведмедеві, отож, я облишив цей задум.

У кімнаті поруч теж нікого не було. Над не дуже чистим ліжком висіла велика кольорова фотографія дівчини в бікіні та з низкою перлів на шиї. Дівчина вабливо всміхалася до мене, однак я не відповів їй тим самим. Мабуть, це була кімната Бленда.

Я прослизнув всередину і зачинив за собою двері. Швидкий обшук шухляд комода дав мені змогу заволодіти оправленим у шкіру кийком — та ще й із ременем на зап’ясті. Ідеально припасована, убивча маленька зброя — саме те, що мені треба.

Я пройшов через усю кімнату до стінної шафи, знайшов там запасну уніформу і приміряв курточку. Вона була мені майже до міри — трохи великувата, однак цілком пристойна. Я переодягнувся, залишивши свою піжаму на підлозі. Коли знову відчув на собі штани й черевики, мені стало набагато краще. Босі ноги та піжама — не той прикид, в яких зазвичай воюють. Я запхав кийок у кишеню штанів, і мені пристрасно захотілося заволодіти ще й пістолетом.

На дні шафи знайшов крихітну пляшечку ірландського віскі. Зірвав пломбу, відкрутив кришку і відпив ковток. Рідина спочатку пройшла, мов шовк, але вже у шлунку вибухнула, наче міна сповільненої дії.

Хороше віскі, подумав я, і, щоб остаточно впевнитись у цьому, зробив ще ковток. Таки дуже добре. Тоді поклав пляшечку в бічну кишеню і знову рушив до дверей. Тепер був екіпірований як слід.

Щойно відчинивши двері, почув кроки. Я зачаївся, мов мишка, котра узріла кота. Коридором ішла медсестра зі широким, мов лопата, лицем, щось мугикаючи собі під ніс. Вона пройшла зовсім близько і неминуче б мене побачила, якби подивилася в мій бік, але цього не зробила. Продовжувала крокувати, потім відчинила двері в кінці коридору й зайшла у тьмяно освітлену кімнату. Двері за нею зачинилися.

Я трохи вичекав, майже не дихаючи, однак після кількох ковтків віскі почувався набагато краще. Спливали хвилини. Якась пилинка, підхоплена протягом з-під дверей, сконфужено пострибала собі далі. Раптовий шквал вітру з дощем захльостав по заґратованому вікну. Вітер згорьовано зітхав, метаючись по всьому будинкові. Я й далі вичікував. Мені б не хотілося оглушати медсестру — якщо цього можна було уникнути. Я чомусь надто сентиментальний, щоби бити жінок: натомість вони лупцюють мене.

Медсестра з’явилася знову, пройшла довгим коридором, витягнула ключі та... ще до того, як я усвідомив, що вона робить, відчинила вхідні двері. Я побачив відчинені двері й зауважив за ними сходи, що вели до чогось добре освітленого. За кілька кроків я був уже коло дверей, але сестра встигла вийти і зачинити їх за собою.

Так чи інакше, я заспокоїв себе тим, що ще не готовий полишати цей гостинний заклад. Двері могли й зачекати. Вирішив дослідити кімнату, з якої щойно вийшла медсестра. Можливо, саме там і перебуває зараз Ейнона. Я витягнув кийок, подолав спокусу знову хильнути з плящини та побрів коридором. Біля потрібних мені дверей зупинився і прислухався, приставивши вухо до них. Почув лише свист вітру й стукіт дощу об заґратовані вікна. Озирнувся через плече, аби пересвідчитися, що ніхто не дивиться на мене з кімнати навпроти. Коридор виглядав таким самим самотнім і порожнім, як церква у понеділок вранці. Повільно натиснув на дверну ручку. Двері піддались, і я зазирнув до палати, що була точнісінькою копією тієї, де тримали за бранця мене.

У ній також було два ліжка, й одне з них порожнє. На іншому — навпроти мене — лежала дівчина. Нічник з блакитним світлом відкидав моторошне світло на білі простирадла та бліде обличчя. Хмарка світлого волосся відпочивала на подушці, очі дівчини були втуплені у стелю, і в них застиг стурбований вираз дитини, яка загубилася.

Я відчинив двері ширше й нечутно прослизнув у кімнату. Зачинивши за собою двері, обперся об одвірок. Я боявся, що вона закричить, але оббиті гумою двері заспокоїли мене: якщо дівчина це і зробить, то її ніхто не почує. Але дівчина не закричала: й далі дивилася на стелю, однак якийсь м’яз на її обличчі почав смикатись. Я вичекав ще трохи. Поспішати було нікуди, а лякати її не хотів.

Вона повільно перевела очі на стіну, а потім на мене. Ми довгенько дивились одне на одного. Затамувавши дух, я усвідомив, що в даній ситуації кийок пасує мені так само, як автомат «томміґан» — церковному хору. Тож сховав його в кишеню штанів.

Дівчина продовжувала вивчати мене, і жилка на її щоці засмикалася частіше, а очі розширилися.

— Привіт! — мовив до неї якомога тепліше та життєрадісніше. І навіть видушив із себе посмішку.

Ось він — Меллой і його манери звабника: талант, який пошепки й затамувавши віддих, обговорюватимуть його внуки — якщо вони колись у нього будуть; у чому він дуже сумнівався.

— Хто ви? — вона не закричала і не почала дряпатися на стінку, проте нерв на обличчі продовжував сіпатися.

— Я щось на кшталт детектива, — сказав їй, намагаючись говорити переконливо. — І тут для того, щоб визволити вас.

Тепер, коли стояв ближче до неї, помітив, що зіниці її блакитних очей сильно звужені.

— У мене зовсім нема одягу, — озвалася вона. — Його забрали.

— Я щось для вас підшукаю. Як почуваєтеся?

— Добре.

Світла голівка хитнулася вправо, потім вліво.

— Але не можу згадати, хто я. Чоловік із сивим волоссям сказав мені, що я втратила пам’ять. Він дуже приємний, правда?

— Принаймні так мені казали, — обережно підтвердив я. — Але ж ви хочете додому, чи не так?

— У мене нема дому, — і вона витягла оголену руку з-під простирадла та поправила делікатними пальчиками волосся. Потім її рука ковзнула нижче й зупинилася на нерві, що раз у раз смикався. Вона поклала палець на м’яз, щоб якось прикрити його. — Не пам’ятаю, де мій дім, але медсестра казала, що вони обов’язково відшукають його. А ви знаєте, де він?

— Так; саме тому я й тут.

Кілька хвилин вона, нахмурившись, розмірковувала над почутим.

— То ви знаєте, хто я? — сказала нарешті.

— Вас звати Ейнона Фрідлендер, — відповів я. — І ви мешкаєте у Сан-Франциско.

— Справді? А я цього не пам’ятаю. Ви впевнені?

Я продовжував дивитися на її руку. Вона вся була вкрита крихітними шрамами. Її тут кололи давно, тож вона була майже готового наркоманкою.

— Так, я в цьому впевнений. Ви можете встати з ліжка?

— Не думаю, що хочу цього, — озвалася вона. — Гадаю, мені краще поспати.

— Гаразд, — сказав я їй. — Тоді спіть. Поки що ви не готові піти звідси. Зачекаймо трохи: підемо, коли ви прокинетеся.

— Хіба я вам не казала, що у мене нема одягу? І я вкинула у ванну свою нічну сорочку: сестра дуже розлютилася.

— Вам не слід нічим турбуватися. Це зроблю за вас я. Коли ми звідси йтимемо, я щось для вас знайду.

Обважнілі повіки дівчини раптом заплющились і розплющилися знову з великими зусиллями. Рука зісковзнула з пульсуючого нерва. Той більше не смикався.

— Ви мені подобаєтеся, — сонно сказала вона. — Хто ви?

— Меллой, Вік Меллой; щось на кшталт детектива.

Вона кивнула.

— Меллой: спробую запам’ятати. У мене дуже погана пам’ять. Я ніколи нічого не пам’ятаю.

І знову повіки її почали стулятись. Я стояв, спостерігаючи за нею.

— Здається, очі в мене злипаються.

Після тривалого часу — коли я вже думав, що вона заснула, — дівчина сказала якимось далеким голосом:

— Знаєте, вона його застрелила. Я була там. Вона просто взяла рушницю і застрелила його. Це було жахливо.

Я замислено почухав ніс. У кімнаті запала тиша. Тепер дівчина спала. Що б їй не вколола медсестра, це почало діяти. Можливо, вона не прокинеться аж до ранку. А це означало, що мені доведеться нести її на руках — якщо виберуся сам. Утім, у мене ще був час над цим подумати.

Якщо мені таки доведеться виносити її звідси, загорну її в простирадло, але якщо вона наполягатиме на тому, аби йти самій, тоді доведеться знайти їй якийсь одяг.

Я роззирнувся довкола. Комод з одягом був у дівчини в ногах. Я відсовував шухляду за шухлядою. Майже всі вони були порожні; в кількох зберігалися рушники або постільна білизна. Жодного одягу.

Перетнувши кімнату, я підійшов до шафи. Відчинив і заглянув усередину. Знайшов купальний халат, шльопанці та дві великі валізи на верхній поличці. Зняв одну з них. На кришці були викарбувані ініціали: Е. Ф. Я відчинив валізу. Проблема з одягом була розв’язана: там було його повно. Я перебрав те, що у валізі. На самому споді лежала уніформа медсестри.

Я заліз у бічні кишені валізи, і в одній з них знайшов невеличкий, з блакитною палітуркою щоденник, на якому був проставлений рік: 1948-й.

Швидко погортав його. Записів було зовсім мало. Багато незаповнених сторінок. Кілька разів згаданий «Джек», і я здогадався, що це — Джек Бретт: той, який дезертирував із флоту і про котрого мені розповідав Міффлін.

21.01. Похід у кіно з Джеком. 7.45.

28. 01 Обід в «Етуаль». 6.30.

29. 01. Поїздка додому на вікенд.

5. 02. Джек повертається на свій корабель.

І жодних записів аж до 10 березня.

10. 03. Досі нема листів від Джека.

12. 03. Доктор Зальцер запитав мене, чи не хочу я працювати за межами клініки. Я погодилася.

16. 03. Почала працювати в «Крествейз».

18.03. Помер містер Кросбі.

Далі була суцільні пробіли — так само, як і в її пам’яті відтоді. Вочевидь, вона прибула в «Крествейз», щоб там когось доглядати. І стала свідком смерті старого Кросбі. Тому її на два роки зачинили в оцій кімнаті й постійно кололи наркотики, сподіваючись на те, що рано чи пізно розумові здібності настільки погіршаться, що вона не пам’ятатиме, що сталося. Все саме так і було, але вона досі все пам’ятала. Увесь жах тієї сцени не хотів полишати її мозок. Можливо, вона цілком випадково зайшла в кімнату, де дві сестри боролися за те, щоб заволодіти рушницею. Можливо, тут до боротьби долучився і сам старий Кросбі, й вона позадкувала, не бажаючи бентежити його. Побачила дуло рушниці, спрямоване на Кросбі, а тоді пролунав постріл.

Я дивився на незворушне, бліде обличчя. Колись давно — але не тепер — у цьому обличчі були рішучість та сила духу. Дівчина не справляла враження такої, що здатна щось зам’яти чи що її можна підкупити. Найвірогідніше, вона наполягла б на тому, щоб викликати поліцію. Тому вони й зачинили її тут.

Задумливо почухавши підборіддя, я легенько підкидав щоденник у руці. Наступне, що слід було зробити, — це щезнути звідси, і вчинити так якнайшвидше.

І, наче у відповідь на мою думку, пролунав раптовий та оглушливий тріск, від якого сколихнулась уся будівля: здавалося, що принаймні півбудинку завалилося.

Я підскочив, у два стрибки досягнув дверей і розчахнув їх. У коридорі було повно пилюки від уламків цегли та штукатурки, а з пилюки вималювалися дві постаті з пістолетами в руках, які швидко рухались у напрямку Хопперової кімнати: це були Джек Керман і Майк Фіннеґан! Побачивши їх, я радісно видав якийсь хрипкий невиразний звук. Вони різко зупинилися, наставивши револьвери на мене.

Раптом напружений вираз Керманового обличчя змінився широкою посмішкою.

— «Універсальні послуги» — до ваших послуг! — вигукнув він, хапаючи мене за руку. — Хочеш випити, друже?

— Мені потрібен транспорт для оголеної блондинки, — мовив я, обіймаючи його та поплескуючи по плечу Майка Фіннеґана, котрий мене таки приголомшив.

— То що ви зробили — підірвали будинок?

— Прив’язали кілька ланцюгів до заґратованого вікна та різко смикнули десятитонною вантажівкою, — пояснив мені Керман, посміхаючись од вуха до вуха, — трохи грубо, але ефективно. А де та блондинка?

Там, де щойно було заґратоване вікно, зяяла велика діра та виднілися рвані краї пошкодженої цегельної кладки.

Я затягнув Кермана в кімнату Ейнони, поки Фіннеґан вартував у коридорі. Нам знадобилося десять секунд, щоб загорнути непритомну дівчину в простирадло і винести її з кімнати.

— Тепер у гру вступає група прикриття, Майку, — зронив я, коли ми пробігали повз нього, поспішаючи до пролому. — Стріляй, якщо треба буде!

— Перекинь дівчину мені через плече, — сказав Керман, від збудження говорячи скоромовкою. — До стіни приставлена драбина.

Я допоміг йому видряпатися на хистку кладку. Через плече у нього в’яло звисали оголені рука й нога.

— Тепер я зрозумів, чому хлопці записуються в пожежники, — сказав Керман і почав обережно спускатися драбиною.

Унизу я побачив велику вантажівку, припарковану коло будинку, а біля підніжжя драбини зауважив Полу. Вона помахала мені рукою.

— Усе в порядку, Майку! — гукнув я. — Ходімо! Коли Майк приєднався до нас, двері в кінці коридору різко розчахнулись і в них з’явилося лопатоподібне обличчя медсестри. Вона злякано глипнула на нас, потім на зруйновану стіну і дико заверещала.

Ми швидко спустились і запхались у вантажівку. Пола вже сиділа за кермом, і коли ми влаштувалися в кузові, завела двигун і різко рвонула з місця.

Керман поклав Ейнону на підлогу і тепер ласо дивився на неї.

— Ням-ням! — сказав він, тереблячи вуса. — Якби я знав, що вона така гарна, то прийшов би раніше!