Покладіть її серед лілій

І

Дзенькнув внутрішній телефон, і платинова блондинка відірвала свої витончені форми з-за столу та підійшла до мене. Повідомила, що містер Віллет мене прийме. Говорила вона урочисто, наче у церкві, але виглядала, мов найкраща манекенниця Марка Джейкобса у його останньому шоу в «Оркід-рум».

Я стежив за колиханням її стегон, коли вона неспішно перетнула усю приймальню і підійшла до «святая святих» — кабінету Віллета. Постукала смарагдово-зеленим нігтиком у двері, відчинила їх, підправила кучерики так, як лише жінки вміють це робити, і оголосила:

— Містер Меллой!

Відступила убік, пропускаючи мене. Я увійшов.

Віллет окопався за масивним столом, і вигляд у нього був такий, ніби він якраз розмірковував над останньою волею й заповітом померлого — можливо, так воно і було. Солідна сигара із золотою смугою на кінчику диміла між його бронзовими пальцями. Не підіймаючи очей від паперів, він махнув рукою, показуючи мені на крісло.

Платинова блондинка пропливла до виходу. Я провів її поглядом. Вже біля дверей вона примудрилася хитнути стегнами так, що її чорна сукня звабливо сколихнулась. Я дуже пожалкував, коли двері за нею врешті зачинилися.

Усівся в крісло та уважно оглянув підкладку свого капелюха, намагаючись згадати, коли я його купив. Здається, це було дуже давно, бо стерлося навіть ім’я капелюшника, вибите на ньому Я пообіцяв собі, що придбаю новий капелюх, якщо мені вдасться «розкрутити» Віллета розлучитися зі ще невеличкою сумою. Якщо ж ні — вдовольнюся й старим.

Я думав про все це, просто аби вбити час. Здається, Віллет повністю поринув у всі ці тонкощі спадкування: яскравий образ процвітаючого адвоката, який заробляє великі гроші. Було майже чутно шелест купюр, що перекочовували на його банківський рахунок.

— Паліть, — раптом неуважно озвався Віллет. Не відриваючи очей від гори паперів, підштовхнув до мене срібну сигаретницю.

Я вибрав собі товсту, із золотою фольгою на кінчику сигару і запалив. Сподівався, що від того почуватимуся хоч трошки багатшим, але намарне. Сигара була набагато кращою на вигляд, аніж на смак — як це переважно трапляється.

Зненацька, коли я саме почав дрімати, Віллет жбурнув папери на тацю для сміття, подався вперед і сказав:

— Ну, містере Меллой, тепер до справи; то в чому річ? Через десять хвилин у мене інша зустріч.

— То краще я прийду іншим разом, — мовив я. — За десять хвилин ми не встигнемо. Не знаю, у скільки ви оцінюєте спадок Кросбі, але це — кругленька сума. Не хочу кричати про це на усіх перехрестях, але невдовзі ви ним уже не розпоряджатиметися.

Ці слова змусили його здригнутися. Він похмуро глянув на мене, з притиском загасив сигару і перехилився через стіл до мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Бажаєте почути подробиці чи достатньо побіжного огляду? — уточнив я. — Справа погана, як на це не поглянь, але в деталях вона викличе у вас мурашки по шкірі.

— Скільки часу вам потрібно?

— Півгодини; можливо, трохи більше. Крім того, у вас можуть виникнути питання. Тоді, скажімо, годину чи десь так. Але ви точно не нудьгуватимете: це я вам обіцяю.

Нахмурившись, він пожував нижню губу, потім узяв слухавку і скасував три наступні зустрічі.

Я бачив, що йому дуже цього не хотілося. Десятихвилинна зустріч з таким крутим чолов’ягою, як Віллет, приносить сотню, а то й більше баксів — звичайно, йому.

— Говоріть, — сказав він, відкидаючись у кріслі. — Чому ви не зв’язалися зі мною раніше?

— А це якраз частина моєї історії, — сказав я йому і поклав капелюх на крісло. Мав відчуття, що з купівлею нового мені доведеться зачекати. — Останніх п’ять днів я провів у божевільні.

Цього разу мені не вдалося його приголомшити. Він щось буркнув, але вираз обличчя не змінився.

— Але ще до того, як почну, — сказав я, — можливо, ви б повідали мені про стан банківського рахунку міс Кросбі? Уже поглянули на нього?

Він заперечно хитнув головою.

— Управитель банку цілком слушно відмовив мені. Якби він показав рахунок і про це стало відомо, банк утратив би клієнта — а це великі гроші. Але він таки повідомив мені, що була оформлена боргова розписка на пред’явника і гроші страховки зняті з рахунка.

— А він не сказав, коли?

— Невдовзі після офіційного затвердження заповіту.

— То ви написали міс Кросбі й запросили її до себе?

— Так. Вона буде у мене завтра в обід.

— Коли ви їй написали?

— У вівторок: п’ять днів тому.

— Вона вам відповіла?

Він кивнув.

— Не думаю, що вона прийде, однак побачимо.

Я струсив попіл у срібну попільничку.

— Тоді це все. А тепер перейду до своєї частини розповіді.

Я оповів йому, як Мак-Гроу і Гартселл навідали мене. Він слухав, зручно вмостившись у кріслі, й очі його були такі самі непроникні, як пара автомобільних фар. Він не виявив жодних емоцій, коли я описував йому, як ті двоє мене дубасили. Оскільки це відбувалося не з ним, то чого йому було переживати? Але коли я змалював йому появу на сцені Морін, він ледь помітно звів брови і почав барабанити пальцями по столу. Напевно, це був для нього найпромовистіший вияв почуттів.

— Вона відвезла мене в будинок на скелі, розташований на схід од траси на Сан-Дієґо. Сказала, що будинок — її власність: пречудовий куточок, якщо ви любите хатинки, що коштують силу-силенну грошей і достатньо стильні для того, щоби приймати там кінозірок. Ви знали про нього?

Він заперечно хитнув головою.

— Отож, ми просто сиділи й балакали, — провадив я далі. — Вона хотіла знати, чому я нею цікавлюся, а я показав їй сестриного листа. Її це чомусь налякало. Ні, вона не вдавала, а була справді налякана. Я запитав, чи її, бува, тоді не шантажували, але Морін заперечила і сказала, що Дженет, імовірно, просто хотіла завдати їй клопотів. І ще сказала, що Дженет її ненавиділа. Це правда?

Віллет тепер крутив у руках ножичок для розрізання паперів; вираз обличчя зосереджений, очі заклопотані.

— Наскільки розумію, вони не ладнали між собою — але не більше. Ви ж знаєте, як це буває між зведеними сестрами.

Я сказав, що знаю.

Збігло ще кілька хвилин. Тишу порушувало лише цокання настільного годинника.

— Продовжуйте, — нарешті коротко озвався Віллет. — Що ще вона сказала?

— Ви, напевно, знаєте, що Дженет була заручена з хлопцем на ім’я Дуґлас Шеррілл, але вам може бути невідомо, що Шеррілл — темна конячка; ймовірно, шантажист; словом, пройдисвіт. Як стверджує Морін, вона відбила Шеррілла у Дженет.

Віллет мовчав, вичікуючи.

— Сестри влаштували сцену ревнощів, яка поступово перейшла у боротьбу, — продовжив я, — і Дженет схопила рушницю. Саме в цей момент і з’явився старий Кросбі та намагався забрати у неї зброю. І був випадково застрелений.

Якоїсь миті я подумав, що Віллет вискочить з-за столу. Але він стримався, лише сказав утробним голосом:

— Морін сама вам про це розповіла?

— Так: вона хотіла вилити душу. Є ще дещо, що вам неодмінно сподобається. Про перестрілку вирішено було замовчати. Я помилявся, коли стверджував, що свідоцтво про смерть підписав доктор Зальцер: він цього не робив. Це зробила його дружина. За її словами, вона — дипломований лікар, до того ж, друг сім’ї Кросбі. Одна зі сестер зателефонувала їй, тож місіс Зальцер приїхала і все залагодила. Лессвейз, який не справляє враження людини, котра створюватиме незручності багатіям, проковтнув байку про те, що старий Кросбі чистив рушницю і випадково вистрелив у себе. Він повірив на слово. Так само, як і Брендон.

Віллет запалив сигару. Мав вигляд людини, якій пообіцяли пиріг з начинкою, але начинки у ньому не виявилося.

— Продовжуйте, — сказав він, відкинувшись у кріслі.

— З якоїсь причини медсестра на ім’я Ейнона Фрідлендер тоді перебувала в будинку і стала мимовільним свідком убивства. Місіс Зальцер ризикувати не стала. Вона запакувала медсестру в божевільню — аби бути певною, що та не заговорить. Відтоді Ейнона і перебувала в звуконепроникній палаті санаторію доктора Зальцера.

— Ви хочете сказати — всупереч її волі?

— Не просто всупереч волі — впродовж двох років її накачували наркотиками.

— Але ж ви не думаєте, що до цього причетна Морін Кросбі?

— Цього я не знаю.

Тепер Віллет важко дихав. Сама думка, що така багата клієнтка, як Морін Кросбі, може бути звинувачена у викраденні, здається, справді його шокувала, хоча нещастя Ейнони Фрідлендер залишило його байдужим.

— До речі, якщо у вас викликає співчуття доля Ейнони, — додав я, — то знайте, що минулої ночі нам вдалося викрасти її зі санаторію.

— Справді? — Віллет спохмурнів. — Чи спроможна вона вчинити скандал?

Я йому неприємно посміхнувся.

— Гадаю, що це більш як імовірно. А ви б не хотіли цього, якби вас протримали два роки у божевільні лише тому, що певні багатії надто сором’язливі, аби їхні імена з’являлися в газетах?

Він підпер підборіддя рукою і глибоко замислився.

— Думаю, що я міг би виділити їй невеличку компенсацію, — нарешті озвався він, але сказав це нерадо. — Хотів би зустрітися з нею.

— Ніхто її не побачить, поки вона не буде до цього готова. Просто зараз Ейнона ще не при тямі, — я з притиском загасив сигару і запалив власну сигарету.

— Про її викрадення буде повідомлено в поліцію. А якщо це стане відоме, то й уся брудна історія потрапить на перші шпальти газет. І тоді вашим завданням буде передати мільйони Кросбі в дослідницький центр. А там уже самі вирішуватимуть — хто обслуговуватиме рахунок: ви чи хтось інший. Боюся, що це буде хтось інший.

— Тоді ще більше підстав поговорити з Фрідлендер, — сказав Віллет — Як правило, такі конфлікти легко залагоджувати.

— Не будьте так упевнені в цьому. До того ж, іще маленький інцидент, що стався зі мною, — м’яко нагадав я. — Мене також викрали і тримали за бранця впродовж п’яти днів, і мені теж уприскували певну кількість наркотичних речовин. І про цю дрібничку також стане відомо поліції.

— Навіщо вам позбавляти себе такої хорошої роботи? — запитав він і вперше відтоді, як я з’явився у його кабінеті, дозволив собі криву посмішку. — Я саме мав намір запропонувати вам додатковий гонорар: скажімо, якихось п’ятсот доларів.

Із такою сумою мій новий капелюх ставав реальністю.

— Ви мене спокушаєте. Ми могли б це назвати «доплатою за ризик», — запропонував я. — Але, сподіваюся, це буде окрема оплата — понад гонорар, що належить нашій конторі за виконану роботу?

— Звісно.

— Ну, тоді облишмо поки що Ейнону Фрідлендер і продовжимо нашу розмову, — сказав я. — Нам є що ще обговорити; далі історія стає цікавішою.

Віллет відштовхнув од себе крісло і підвівся. Я спостерігав, як він іде до невеличкого бару біля протилежної стіни й повертається з пляшкою шотландського віскі та двома маленькими склянками.

— Ви це п’єте? — запитав він, знову всідаючись у крісло.

Я сказав, що п’ю — за першої-ліпшої нагоди.

Він налив віскі у дві склянки, присунув одну до мене, іншу перехилив собі в горло й відразу ж наповнив свою склянку знову. Поставив пляшку між нами.

— Наливайте собі самі! — сказав.

Я відпив ковток. Віскі було дуже хорошим: практично найкраще, що я пив останнім часом. І я подумав, як це чудово, коли такий респектабельний адвокат прогинається перед вами, щойно відчує, що йому загрожують неприємності, а його ім’я може бути в цьому замішане.

— Якщо вірити Морін, то смерть старого Кросбі — на совісті Дженет, — повідав я Віллетові. — Можливо, це й так, але дівчина дивнувато це демонструвала.

Я чомусь думав, що вона не стане грати у теніс і вести безладний спосіб життя в такий час. Так чи інакше — якщо знову ж таки вірити Морін — то через шість чи сім тижнів після того вбивства Дженет вчинила самогубство. Вона прийняла миш’як.

Крихітна крапля віскі скотилася з Віллетової склянки на промокатку.

— Боже правий! — сказав він, затамувавши віддих.

— І це також зам’яли. Так сталося, що на той час місіс Зальцер не було в місті, отож Морін і доктор Зальцер прикликали лікаря Бьюлі, сумирного старого козла, та повідали йому, що Дженет страждала від злоякісного ендокардиту, і той покірно підписав свідоцтво про смерть. У Дженет була особиста покоївка, Юдора Дрю, котра, ймомвірно, підслухала розмову Зальцера з Морін. Вона вирішила заробити на цьому, і вони їй заплатили. Я вийшов на її слід і надумав з нею зустрітися. Вона виявилася достатньо розумною для того, щоби спекатися мене, зв’язатись із Зальцером і розповісти йому, що я пропонував їй п’ятсот баксів за інформацію, і якщо він хоче, щоб вона тримала язик за зубами, то мусить підняти ставку. В місіс Зальцер була готова відповідь на це. Вона підіслала до Юдори колишнього бандита, котрий працював у санаторії, щоб той трохи її урезонив. Але, як висловилася місіс Зальцер, злочинець дещо «перевищив повноваження» і вбив дівчину.

Віллет глибоко зітхнув та зробив довгий ковток віскі. Видно було, що він відчайдушно потребує випити.

— Дворецький сім’ї Кросбі, Джон Стівенс, також щось знав, чи принаймні підозрював, — провадив я далі. — Я саме вмовляв його розповісти це мені, коли його викрали шестеро «макаронників», які працюють на Шеррілла. Вони також були з ним «занадто грубі», й Стівенс помер від серцевого нападу — що є, по суті, також убивством. Тож маємо вже два вбивства. Тепер переходимо до третього. То як вам це подобається?

— Продовжуйте, — твердим голосом сказав він.

— Чи пам’ятаєте ви сестру Гарні? Місіс Зальцер визнала, що викрала її, але, якщо вірити її словам, Гарні послизнулась, упала з пожежної драбини і зламала собі шию. Місіс Зальцер заховала її «десь у пустелі». А це також убивство.

— Фантастика, — озвався Віллет.— Просто неймовірно!

— Але це неймовірно, лише якщо брати до уваги мотив. І тут у нас виступають двоє: місіс Зальцер і Шеррілл, які скоїли три вбивства на двох, не кажучи вже про викрадення Ейнони Фрідлендер та моє власне. І все це лише заради того, щоб уберегти Морін від преси! Ось що робить цю справу такою неймовірною. Але, гадаю, тут приховано набагато більше, ніж ми знаємо. Щось мені підказує, що ті двоє відчайдушно намагаються втримати у мішку вельми енергійного кота, котрий щосили рветься звідти. Я маю намір дізнатися, що це за кіт.

— І зовсім не розголосу вони бояться, — зауважив Віллет. — Врахуйте, що тут крутяться великі гроші.

— Так, але за всім цим ховається якийсь таємничий кіт, котрого ми ще не знайшли. І я маю намір оголосити на нього полювання. Так чи інакше, а роботу продовжуватиму: моя місія не закінчена. Однак я ще не завершив розповідь. Ниточка в’ється далі. Морін повідала мені, що коли вона успадкувала гроші, Шеррілл виявився звичайним шантажистом і почав вимагати свою частку. Він сказав їй, що підкине газетам історію про те, як вона відбила його у Дженет, а натомість та вбила батька й покінчила життя самогубством. Але якщо Морін придбає для нього «Дрім шіп», то він триматиме язик за зубами. Вона змушена була купити йому цю яхту: тому й перевела гроші зі страховки в облігації на пред’явника. І передала облігації Шерріллові. Уявіть, який галас здіймуть газети, коли стане відомо, що Морін Кросбі утримує кубло розпусти! Хіба не перейдуть тоді усі грошенята родини Кросбі у розпорядження дослідницького центру?

Віллет позеленів.

— Морін купила «Дрім шіп»?

— Принаймні так вона мені повідала. Також сказала, що боїться Шеррілла, й саме в цей драматичний момент Шеррілл і з’явився власною персоною. Він заявив, що має намір помістити Морін туди, де ніхто ніколи її не знайде, та спекатися мене у той же спосіб. Я почав, було, з ним невеличку суперечку, аж раптом хтось за моєю спиною огрів мене кийком, а отямився я вже у санаторії доктора Зальцера. Не описуватиму вам, що було далі, аби не марнувати час. Достатньо сказати, що моєму помічникові вдалося обдурити Лессвейза, відрекомендувавшись відомим письменником, і напроситися на щомісячний візит до клініки разом з членами міської ради. Він знайшов мене у клініці і витягнув звідти, а ми прихопили зі собою ще й Ейнону Фрідлендер. І тепер нам слід з’ясувати, чи виконав Шеррілл свою погрозу сховати Морін. Якщо завтра вона не з’явиться, то її таки сховали: можливо, навіть на яхті Шеррілла. Але якщо Морін таки прийде, то я схильний думати, що вона замішана в цьому бізнесі — разом з усіма, а відвезла мене в той свій будинок, аби Шеррілл зміг легше вийти на мене.

Віллет налив собі ще порцію, і рука його при цьому тремтіла.

— Не думаю, що це можливо, — сказав він.

— Побачимо. Але якщо Шеррілл справді утримує її силою, то чи маєте ви повноваження заблокувати її кошти?

— Я взагалі ніяк не можу вплинути на її гроші. Усе, що можу зробити — це повідомити іншим опікунам, що вона порушила умови заповіту.

— А хто ці інші опікуни?

— Містер Ґлинн та містер Копплі, мої шефи з Нью-Йорка.

— Чи не повинні ви з ними порадитися?

— Не на цьому етапі, — сказав він і почухав підборіддя. — Буду відвертим з вами, Меллою. Вони без жодних вагань точно виконають усі умови заповіту і не зважатимуть на те, що дівчина може бути невинна. Як на мене, умови заповіту надто жорсткі. Кросбі обумовив: якщо ім’я Морін потрапить у газети, то гроші мають перейти у розпорядження дослідницького центру. Гадаю, він справді трохи втомився від її вибриків, але навряд чи усвідомлював, що дав безпринципному шантажистові прекрасну зброю проти неї. Саме так, певно, й сталося.

— Чи спадало вам на думку, що ми фактично покриваємо три вбивства? — спитав я, щедро пригощаючись віскі. Від усіх цих розмов у мене пересохло в роті. — Поки що Брендон копає не дуже глибоко, бо він боїться грошей Кросбі, але якщо всі факти вказуватимуть на те, що Морін замішана у цих вбивствах, то йому доведеться забути про її гроші та вдатися до якихось дій — і тоді нам з вами це так не минеться.

— Усі сумнівні моменти ми повинні витлумачити на її користь, — якось ніяково сказав Віллет. — Я би собі не пробачив, якби поквапними діями несправедливо позбавив дівчину грошей. То що з тією Фрідлендер? Як скоро вона зможе заговорити?

— Не знаю. Якщо судити з її вигляду, то принаймні через кілька днів. Поки що вона навіть не може згадати, хто зона.

— Дівчина зараз у лікарні?

Я заперечно хитнув головою.

— Нею опікується моя секретарка, міс Бенсінґер. Я викликав до Ейнони лікаря. Він сказав, що мало чим може зарадити і що це лише питання часу. Сьогодні я вирушаю у Сан-Франциско, щоб зустрітися з її батьком. Можливо, він допоможе повернути їй пам’ять.

— Ми оплатимо видатки, — озвався Віллет. — Виставте нам рахунок.

Він запалив іще одну сигару.

— Що ви маєте намір робити далі?

— Слід вичекати і з’ясувати, чи не з’явиться Морін. Якщо ж ні, то прослизну на «Дрім шіп» і пошукаю її там. Я дещо замислив, і в мене є кілька ниточок, які слід зв’язати в одне ціле.

Почувся стук у двері, зайшла платинова блондинка і, погойдуючи стегнами, пропливла до стола Віллета.

— Місіс Поллард уже втрачає терпець, — проворкотіла вона. — І щойно надійшло ось оце. Я подумала, що ви захочете негайно про це дізнатися.

Вона подала йому клаптик паперу. Віллет прочитав написане, і брови його полізли вгору.

— Гаразд. Скажіть місіс Поллард, що я прийму її через п’ять хвилин.

І він поглянув на мене.

— Міс Кросбі завтра не прийде — вона летить у Мексику.

— А хто телефонував? — спитав я, подавшись уперед.

— Той чоловік не відрекомендувався, — повідала, звертаючись до Віллета, платинова блондинка. — Він лише сказав, що говорить від імені міс Кросбі й попросив переказати вам це негайно.

Віллет, значуще звівши брови, глянув на мене.

Я кивнув.

— Гаразд, міс Пальметер, — сказав він. — Можете йти.

Я узяв капелюх і звівся на ноги.

— Здається, мене чекає візит на «Дрім шіп», — резюмував я.

Віллет сховав склянки та віскі.

— Краще не розповідайте мені про нього, добре? — сказав він. — Ви ж будете обережні, чи не так?

— Вас здивує, наскільки я буду обережний!

— Можливо, вона й справді летить у Мексику? — із сумнівом у голосі додав Віллет.

Я криво йому посміхнувся, але він мені не відповів.

— Побачимося, — сказав я і вийшов у приймальню.

Огрядна, кричуще одягнена жінка з перлами на шиї завбільшки як мариновані цибулини сиділа, важко дихаючи, в одному з крісел. Коли я проходив мимо неї, вона зміряла мене крижаним поглядом.

Вишкірившись, я озирнувся на платинову блондинку.

Та широко розплющила очі, подивилася на мене без всякого виразу й відвела погляд.

Я вийшов, і на моїх губах застигла посмішка — як небажане дитя на ґанку будинку.

II

Джек Керман саме показував Тріксі, моїй телефоністці, як Ґреґорі Пек[30] цілує головну героїню, коли я важкою ходою увійшов у приймальню. Вони відскочили одне від одного зі швидкістю блискавки. Тріксі плюхнулася на стілець і гарячково почала втикати та виймати штекери, демонструючи при цьому дивовижну невправність.

Керман самовдоволено посміхнувся, скорботно кивнув головою і зайшов слідом за мною в кабінет.

— Чи мусиш ти це робити? — спитав я, підходячи до свого столу та відчиняючи шухляду. — Чи не занадто вона молода?

Керман хмикнув.

— Судячи з того, як вона поводиться — ні! — відповів.

Я витягнув із шухляди свій поліцейський револьвер 38-го калібру, засунув його у бічну кишеню штанів і взяв кілька додаткових обойм.

— А в мене новини, — сказав Керман, скоса спостерігаючи за мною. — Хочеш почути їх зараз?

— Почую вже у машині. Ми з тобою їдемо в Сан-Франциско.

— Озброєні?

— Так. Віднині я більше не ризикуватиму. В тебе зброя при собі?

— Можу її прихопити.

Поки він ходив за своєю «пушкою», я зателефонував Полі.

— Як там Ейнона? — запитав, коли вона взяла слухавку.

— По-старому. Щойно був лікар Манселл. Він зробив їй укол — дав заспокійливе. Лікар каже, що знадобиться чимало часу, перш ніж вона отямиться.

— А я збираюся зустрітися з її батьком. Якщо він забере її до себе, у нас розв’яжуться руки. Ти хоча в порядку?

Вона сказала, що так.

— Загляну на зворотному шляху, — пообіцяв я і повісив слухавку.

Ми з Керманом спустилися ліфтом на перший поверх, вийшли з контори і попрямували до «бьюїка».

— Сьогодні увечері нам ще треба буде пробратися на яхту, — повідомив я, заводячи двигун.

— Офіційно чи неофіційно?

— Неофіційно: так, як це зазвичай роблять у фільмах. Можливо, нам навіть доведеться добиратися туди плавом.

— А як же акули? — запитав Керман. — До того ж, нас можуть застрелити, коли ми пробиратимемося на борт.

— Вони неодмінно так і зроблять, якщо нас помітять, — я прослизнув повз вантажівку і виїхав на Центральну авеню на такій швидкості, що це приголомшило двох таксистів та дівчину в «понтіаку».

— Так, справді: чудовий вибір, — похмуро сказав Керман. І втиснувся у своє сидіння. — Я просто не можу цього дочекатися. Можливо, мені краще таки скласти заповіт.

— А в тебе є що залишати? — уточнив я, здивований, і різко загальмував перед червоним світлом.

— Кілька старих заяложених поштівок та опудало щура, — пояснив Керман. — Залишу їх тобі.

Коли світлофор блимнув зеленим, я запитав:

— То які в тебе новини? Накопав щось на місіс Зальцер?

Керман запалив сигарету і жбурнув сірник прямо на заднє сидіння «понтіака», який саме намагався обігнати нас.

— Еге ж. Дивися на дорогу, а то тебе занесе на повороті. Я копав увесь ранок. І знаєш, хто вона?

— Кажи вже!

— Друга дружина Макдональда Кросбі: матір Морін!

Я різко крутонув кермо убік, мало не врізався у вантажівку, що глухо гуркотіла поруч, і майже почув, як водій матюкнувся. Умить я вивернув кермо в інший бік.

— Я казав тобі: стеж за дорогою, — промовив Керман, вишкірившись. — Гарненька новина, чи не так?

— Продовжуй: щось ще?

— Двадцять три роки тому місіс Зальцер працювала лор-лікарем у Сан-Франциско. Кросбі познайомився з нею, коли вона лікувала Дженет з приводу якоїсь дрібниці. Одружився. Вона продовжувала практикувати, перепрацьовувала, мала нервовий зрив і змушена була полишити практику. Кросбі з нею не зжився. Він застукав її із Зальцером і розлучився. Коли Кросбі переїхав у Оркід-сіті, вона переїхала також — щоби бути поближче до Морін. Як тобі це?

— Думаю, це пригодиться нам.

Ми виїхали на трасу Лос-Анджелес — Сан-Франциско, і я натиснув на педаль газу.

— Це пояснює багато що, але не все. Тепер зрозуміло, чому вона замішана в цю гру. Звісно ж, вона зацікавлена у тому, щоби донька зберегла свої гроші. Але... Боже ж мій! Подумати лише, як далеко вона в цьому зайшла! На мою думку, вона ненормальна.

— Можливо, що й так, — самовдоволено заявив Керман. У Медичній асоціації про неї висловлювалися дуже обережно. Просто констатували, що був нервовий зрив, не вдаючись у подробиці. Вона надто затисла горло пацієнта... просто у розпал операції. Медсестра казала мені, що якби не анестезіолог, вона б перерізала пацієнтові горло: ось так.

— У Зальцера є гроші?

— Ані копійки.

— То на які гроші він придбав цей санаторій? Імовірно, за гроші Кросбі. Смерть сестри Гарні їй так не минеться. Коли поліція знайде тіло, я маю намір піти до Міффліна.

— Вони можуть так ніколи й не знайти тіло, — озвався Керман. Він був не надто високої думки про поліцію Оркід-сіті.

— Після того, як побачусь із Морін, я їм допоможу.

Наступні кілька хвилин ми їхали мовчки, бо я напружено розмірковував.

Нарешті Керман сказав:

— А чи не змарнуємо ми час, зустрічаючись із старим Фрідлендером? Чи не краще було б просто йому зателефонувати?

— Запізно тебе осявають блискучі ідеї, чи не так? Фрідлендер може бути не в захваті від того, щоб забрати доньку до себе. Телефонну розмову можна урвати надто швидко, а в мене відчуття, що з ним треба побалакати довше.

За кілька хвилин по третій ми перетнули міст Окленд-бей, звернули з Третьої вулиці на Монтгомері-стрит і виїхали на Каліфорнія-стрит.

Помешкання Фрідлендера було десь на середині вулиці, справа. Це — один із стандартних непоказних багатоквартирних будинків: шестиповерховий «мурашник», звідкіля долинали різкі звуки радіо та крики дітлахів. Назустріч нам кам’яними сходами злетіла зграйка галасливих хлоп’ят. Вони почали виробляти з нашою машиною все, що хотіли: хіба лише не попроколювали шин і не вкинули запалений сірник у бак з пальним.

Керман вибрав найбільшого і найміцнішого з них та вручив йому півдолара.

— Тримай своїх приятелів подалі від машини і тоді отримаєш ще півдолара, — додав він.

Хлопець трохи відступив і відразу ж уперіщив одному з дітлахів межи вуха, аби продемонструвати свої добрі наміри. Коли ми полишали його, він саме давав стусана іншому.

— Хороша місцина, — зауважив Керман, підкручуючи вуса.

Ми піднялися сходами і почали вивчати два довгих ряди поштових ящиків. Квартира № 25, в якій мешкав Фрідлендер, — на п’ятому поверсі. Будинок без ліфта, тож нам довелося долати сходові марші пішки.

— Чудово буде, якщо він не вдома, — задихаючись і витираючи піт з чола, мовив Керман, коли ми зупинилися на четвертому поверсі перепочити.

— Ти забагато п’єш, — сказав я, підіймаючись вище.

Нарешті ми вийшли у довгий тьмяний коридор. З далекого радіоприймача долинали звуки джазу, що наче огортали коридор.

Неохайно вдягнена жінка вийшла з квартири навпроти. На ній був чорний солом’яний капелюшок, який бачив кращі часи. В руках вона тримала господарську сумку. З непідробним інтересом зирнула на нас і пішла до виходу. Обернулася, щоб поглянути ще раз, і Керман скорчив їй гримасу. Вона швидко пішла вниз, обурено піднявши голову.

Ми попрямували до кімнати № 25. На дверях не було ні дзвінка, ні молоточка. Щойно я підняв руку, щоб постукати, як у кімнаті пролунав приглушений вибух: такий звук видає паперовий пакет, якщо його надути і різко ляснути по ньому рукою.

Я витягнув свій кольт і взявся за дверну ручку — ще до того, як звук завмер. Натиснувши на ручку, штовхнув двері. На мій подив, вони відчинились. Я зазирнув у простору кімнату: судячи з її умеблювання, це була вітальня.

Чув, як позаду мене важко дихає Керман. Швидко озирнув кімнату. В ній нікого не було. Туди ж виходило ще двоє дверей, однак вони були зачинені.

— Гадаєш, то був постріл? — пробурмотів Керман.

Я кивнув і поквапно зайшов у кімнату, знаками звелівши йому залишатися на місці. Він так і зробив. Я перетнув вітальню й біля дверей справа прислухався, але десь так голосно кричало радіо, що почути інші звуки було просто неможливо.

Махнувши Керману рукою, щоб він сховався, я натиснув на ручку і легенько штовхнув двері, а сам умить увійшов та притиснувся до стіни. Ми з Керманом трохи вичекали, але нічого не відбувалося. Крізь відчинені двері я унюхав сильний, їдкий запах пороху. І подався вперед, зазираючи в сусідню кімнату.

На підлозі лежав чоловік. Ноги підібгані, руки складені на грудях. Кров просочувалася крізь пальці, омивала долоні й стікала на підлогу. Це був чоловік років шістдесяти; ймовірно, сам Фрідлендер. Коли я поглянув на нього, він мовби захлинувся, і руки його безсило впали на підлогу.

Я не рухався, бо знав, що вбивця десь поруч. Він просто не міг нікуди втекти. Керман прослизнув у вітальню і притиснувся до дверей. Масивний револьвер 45-го калібру виглядав у його руках, мов гармата.

— Виходь! — раптом гаркнув я. Мій голос прозвучав, наче циркулярна пилка, що вгризається у дерево. — Руки вгору!

Почувся постріл, і над моєю головою просвистіла куля.

Керман просунув руку в двері й двічі вистрілив. Від його пострілів задзвеніли шибки.

— Ти не зможеш утекти! — гукнув я, намагаючись наслідувати твердий голос копа. — Ти оточений!

Але цього разу вбивця не схильний був жартувати. Запала цілковита тиша. Жодного поруху. Ми вичікували, але нічого не сталося. Подумки я вже бачив, як сюди наїжджають копи, але не дуже прагнув познайомитися з місцевими копами: надто вони вже вправні.

Кивком показав Керманові, щоб він залишався на місці, а сам прослизнув до вікна. Керман знову пальнув у кімнату, і, скориставшись звуком пострілу, мені вдалося безшумно відчинити стулки. Я визирнув. За кілька футів від мене було вікно сусідньої кімнати. А це означало, що я зможу дістатися туди карнизом, що тягнувся нижче. Висунувши ногу з вікна, я озирнувся. Керманові очі стежили за кожним моїм рухом. Він мені кивнув, і я потягнувся до іншого вікна та ліг на підвіконня.

Хтось вистрелив у мене знизу, і куля відбила кусок штукатурки просто мені в обличчя. Я був такий приголомшений, що ледь втримався на карнизі. Й поглянув униз на вулицю — на звернені догори обличчя чималого натовпу. Просто в центрі його красувався здоровенний коп, цілячись у мене.

Я глухо скрикнув, раптово гойднувся туди-сюди, хитнувся у бік сусідньої кімнати і, пробивши собою скло, приземлився там просто на підлогу. Постріл поцілив майже мені в обличчя, й одночасно з цим гупнула Керманова зброя, відколовши зі стелі шматок штукатурки.

Я випростався, відчайдушно звиваючись і намагаючись заховатися під ліжко, бо в кімнаті пролунали нові постріли. І раптом побачив смагляве, злобне обличчя, що дивилося на мене з ліжка, та зловісне сизувате дуло автоматичного пістолета, націлене прямо в мою голову. Потім рука, яка тримала зброю, зникла — під звук автоматної черги, що пролунала тієї ж миті — а потім знову з’явилась, але вже у вигляді кривавої маси.

На ліжку був мій давній приятель-«макаронник» — отой, який у брудній сорочці. Він заревів і, похитуючись, кинувся до вікна, а Керман рвонув до нього. Італієць ударив Кермана тильним боком неушкодженої долоні, оминув його і вискочив у двері, проминув іншу кімнату та кулею вилетів у коридор. Знову пролунали постріли, скрикнула жінка, й чиєсь тіло з глухим стукотом гепнуло на підлогу.

— Обережно! — задихаючись, сказав я Керманові. — Внизу озброєний до зубів коп. Він радо вистрілить у тебе, щойно помітить.

Ми стояли нерухомо, вичікуючи.

Але коп чекати не хотів.

— Усім вийти! — гаркнув він з-за дверей. Навіть на відстані було чутно його важке дихання. — Якщо не кинете зброю, я висаджу всіх вас у повітря!

— Ми виходимо, — подав голос я. — Не кип’ятіться так і не стріляйте!

Із піднятими руками ми вийшли в коридор.

У проході лежав «макаронник». Посеред його лоба красувалася велика дірка. Коп був масивний — високий та ширококостий.

Він щось рявкнув, тримаючи нас під прицілом.

— Заспокойся, брате! — примирливо сказав я. Мені не сподобався його вигляд. — У тебе й так уже два трупи на руках. Ти ж не захочеш іще два?

— Мені байдуже, — зауважив він, вишкіривши зуби. — Два чи чотири — однаковісінько. Пиками до стіни, поки не приїде поліцейський фургон!

Ми відвернулися до стіни. Невдовзі почулося виття поліцейської сирени. Дві постаті у білих уніформах, важко дихаючи, підіймалися сходами, а з ними — слідча група з відділу вбивств. Я радий був запримітити серед них начальника окружного бюро розслідувань убивств Данніґана. Раніше ми з ним уже займалися спільною справою.

— Привіт, — сказав він і витріщився на нас. — Що, мало не потрапили на власний похорон?

— Майже так, — відповів я. — Там ще один труп. Чи можете ви сказати тому поліцейському, що ми не становимо небезпеки? Мені чомусь здається, що він і досі не проти поцілити в нас.

Данніґан відкликав копа убік.

— За мить я з вами поговорю.

І пішов глянути на Фрідлендера.

— Це наш хороший знайомий — пояснив я копові, котрий тепер стояв, вирячившись на нас. — Вам слід бути розбірливішим, у кого цілитися.

Коп сплюнув.

— Ото я був бовдур, що не прикінчив вас обох, — з відразою сказав він. — Якби вони застали мене між чотирма трупами, можливо, мене б зробили сержантом!

— Яка химерна гра думки... — промовив, задкуючи, Керман.

III

О п’ятій вечора ми вирушили в Оркід-сіті — після кількох доволі неприємних годин, проведених у кабінеті начальника окружного бюро розслідувань Данніґана. Він зробив усе, щоб докопатися до справи, але тільки-но намагався дістатися до суті її, як ниточки вислизали йому з рук. Тож початок розслідування був для нього малоуспішним.

Я більш-менш чесно й відверто виклав йому всю історію. Розповів, що доньку Фрідлендера кілька років тому викрали. Це він може перевірити, зателефонувавши в Бюро розшуку зниклих безвісти Оркід-сіті. Також оповів йому, що зустрів на вулиці дівчину, яка втратила пам’ять, і що я привів її в помешкання своєї секретарки, а сам негайно всівся у машину й поїхав у Фріско[31], щоб привезти до неї батька.

Данніґан хотів знати, звідкіля мені відомо, що дівчина — донька Фрідлендера. Я оповів, що бачив детальний її опис у «Бюлетені зниклих безвісти» і запам’ятав його.

Кілька хвилин він похмуро дивився на мене, розмірковуючи, вірити мені, чи ні, а я у відповідь так само понуро оглядав його.

— Гадав, що ви щось краще вимислите, — нарешті озвався він.

Я продовжив свою розповідь, описуючи, як прибув у квартиру Фрідлендера, почув постріл, увірвався в помешкання і знайшов Фрідлендера на підлозі мертвим. А також виявив італійця, котрий намагався втекти. Я повідомив, що той стріляв у нас, а ми — в нього, і пред’явив Данніґанові наші дозволи на носіння зброї. Я припустив, що італієць був грабіжником. Ні, не думаю, що бачив його колись раніше, хоча це і ймовірно, бо всі «макаронники» для мене на одне лице.

Данніґан мав цілком слушне відчуття, що за цим всім криється набагато більше, ніж я розповідаю. Це чітко читалося на його квадратному обличчі. Він так і сказав.

Я ж відповів йому, що він читає забагато детективів, і запитав його, чи не можна мені вже їхати, бо вдома дуже багато роботи.

Але він почав усе зі самого початку, промацуючи мене, ставлячи безліч питань, і ми змарнували купу часу та, зрештою, скінчили тим, з чого почали. Вигляд у Данніґана був уперто-спантеличений, коли він сидів отак, дивлячись на мене. На моє щастя, «макаронник» таки поцупив у Фрідлендера гроші та золотий годинник — єдині цінні речі в помешканні, й це була ідеальна зачіпка для відповідного розслідування. Врешті-решт Данніґан таки вирішив нас відпустити.

— Можливо, це все-таки звичайне пограбування, — неохоче визнав він. — Якби тут не були замішані ви двоє, то це справді могла би бути квартирна крадіжка, але присутність у цій справі вас змушує мене замислитися.

Керман відповів, що якщо він перейматиметься такими дрібницями, то постаріє і вийде на пенсію ще до того, як займеться справді значущими справами.

— Нехай вас це не обходить, — кисло озвався Данніґан. — Уже не знаю, що з вами, хлопцями, не так, але тільки-но ви з’являєтеся в нашому місті, неодмінно починаються неприємності — причому саме в мене. Тримайтеся звідси подалі — в мене й без вас роботи по самі вуха.

Ми з Керманом ввічливо засміялися, потиснули Данніґанові руку, пообіцяли виконати прохання і радо полишили його.

Мовчали, аж поки не всілись у «бьюїк» і через міст Оук Бей не поїхали додому. Аж тоді Керман обережно сказав:

— Якщо колись той хлопець дізнається, що вбитий італієць був причетний до викрадення Стівенса, — боюся, він зробить усе, щоб ускладнити нам життя.

— А воно у нас і без того нелегке. Тепер ми добряче загрузли з Ейноною, — і я проїхав ще з милю, перш ніж сказав:

— Знаєш, це якась диявольськи заплутана справа. Мене не полишає відчуття, що хтось із усіх сил намагається приховати великого та жирного кота, аби той не виліз із мішка. Ми упустили щось дуже важливе. Увесь час шукаємо мішок, а не кота, а саме кіт — розгадка всієї цієї історії. Саме так. Усіх, хто хоч раз поглянув на таємничого кота, змусили замовкнути: Юдору Дрю, Джона Стівенса, медсестру Гарні; а ось тепер і Фрідлендера. Відчуваю, що Ейнона також знає цього кота. Нам конче потрібно відновити їй пам’ять — і то швидко.

— Якщо вона щось знає, то чому вони її не прикінчили — замість того, щоби тримати в божевільні? — запитав Керман.

— Це мене й хвилює. Досі всі з них помирали більш-менш випадково, за винятком Фрідлендера — той був убитий неприкрито. А це означає, що той хтось запанікував. І що Ейнона — у смертельній небезпеці.

Керман випростався.

— Гадаєш, вони спробують дістатися її?

— Так. Нам слід буде сховати її надійніше. Можливо, попросимо доктора Манселла помістити її в лос-анджелеську клініку, а я візьму в Крюґера кілька його здорованів для охорони.

— Боюся, що ти також начитався детективів, — зауважив Керман, косо дивлячись на мене.

Я гнав «бьюїк» із шаленою швидкістю, постійно розмірковуючи над смертю Фрідлендера, і чим більше думав, тим неспокійніше мені ставало.

Коли ми в’їхали в Сан-Лукас, я зупинився біля місцевої аптеки.

— А тепер що не так? — здивовано перепитав Керман.

— Хочу зателефонувати Полі,— пояснив я. — Мені слід було подзвонити їй ще із Сан-Франциско. Щось мені не по собі.

— Заспокойся, — сказав Керман, але вигляд у нього був стурбований. — Твоя уява надто вже розгулялася.

— Сподіваюся, що причина саме така, — сказав я і попростував до телефонної будки.

Керман схопив мене за руку і потягнув до себе.

— Поглянь-но!

І показав на стос вечірніх газет на прилавку кіоску.

Дюймові заголовки, набрані жирним шрифтом, кричали:

«Дружина відомого лікаря-натуропата покінчила життя самогубством!»

— Купи це, — сказав я, висмикуючи руку і зачиняючись у будці.

Набравши номер Полиного помешкання, вичекав. Чув зумер, але ніхто не відповідав. Я стояв у телефонній кабінці, міцно притиснувши слухавку до вуха, й серце моє бухкало.

Вона повинна бути вдома — ми погодили, що Ейнону не слід залишати саму. Підійшов Керман і крізь скло втупився в моє напружене обличчя. Я заперечно крутнув головою, закінчив виклик та попросив оператора з’єднати знову.

Поки мене з’єднували ще раз, я відчинив двері.

— Ніхто не відповідає, — пояснив. — Виклик повторюють.

Обличчя Кермана спохмурніло.

— Поїхали. Нам ще добру годину пиляти.

— Ми доїдемо швидше, — пообіцяв я і вже клав слухавку, коли вклинився оператор і повідомив, що лінія в порядку, але таки ніхто не відповідає.

Я поквапно повісив слухавку на важіль, і ми вибігли з аптеки. Я скерував «бьюїк» на головну вулицю, і, щойно ми виїхали з міста, помчав чимдуж.

Керман намагався читати газету, але на такій швидкості не міг втримати її в руках.

— Її знайшли сьогодні опівдні, — гаркнув він мені у вухо, — вона прийняла отруту після того, як Зальцер повідомив про смерть Квелла в поліцію. Ані слова про Ейнону. Також нічого про сестру Гарні.

— Вона перша з них не витримала, — зауважив я. — Або ж хтось підсипав їй отрути. Та до біса з нею! Я боюся за Полу.

Опісля Керман розповідав, що ще ніколи в житті не їхав так швидко і не хотів би повторення подібної їзди. За якийсь час стрілка спідометра досягла позначки дев’яносто дві милі на годину[32] і трималася так деякий час, поки ми з гуркотом і завиванням клаксона мчали широким прибережним шосе. Один сумлінний коп спробував, було, погнатися за нами, але не наздогнав. Спочатку відстав на кілька миль, а потім і зовсім зник із поля зору. Я логічно розсудив, що він подасть наш детальний опис у найближче місто, тож з’їхав з головної дороги й почав петляти вузькою бічною, що була не ширшою за двадцять футів. Керман сидів із заплющеними очима і мовчки молився.

Ми домчали до Оркід-сіті на п’ятнадцять хвилин раніше запланованого — і що то була за їзда! Шістдесят повних миль за сорок п’ять хвилин!

Пола винаймала помешкання на Парковому бульварі — за сто ярдів від «Парк-госпітал». Ми вихором промчали широкою вулицею і загальмували біля тамтешньої лікарні з таким пронизливим скреготом, наче то був день забою свиней на бойні.

Ліфт, здається, повз, а не їхав на третій поверх. Нарешті він зупинився, і ми вискочили у коридор перед Полиним помешканням. Я щосили натиснув на кнопку дзвінка, ще й навалившись на нього всім тілом. Чув, як калатає дзвінок, але нам ніхто не відчиняв. Піт заливав мені обличчя, наче я щойно вийшов з душу.

Я відступив од дверей.

— А тепер навалімося разом, — запропонував я Керманові.

Ми підважили двері плечима. Це були міцні двері, але ж і ми далеко не слабаки. З третьої спроби замок піддався, і ми ввалилися в охайний маленький хол.

Тримаючи кольти напоготові, пройшли крізь вітальню у Полину спальню. На ліжку панував безлад, але кімната була порожня. Ні Поли, ні Ейнони. Я кинувся до телефону і набрав номер нашої контори. Тріксі відповіла, що Пола не телефонувала, але двічі дзвонив якийсь чоловік, котрий не відрекомендувався.

— Якщо той ще раз зателефонує — повідом йому номер Поли, — сказав Тріксі та повісив слухавку.

Тремтячою рукою Керман подав мені сигарету. Я механічно запалив її і сів на ліжку.

— Нам треба вирушити на «Дрім шіп», — сказав рішуче Керман. — І то негайно.

Я кивнув головою, погоджуючись.

— Та не переживай ти так! — заспокоїв.

— Якого дідька! — вигукнув Керман і вирушив до дверей. — Вони схопили Полу. Нам треба піти туди і поговорити з ними. Ходімо ж!

— Заспокойся! — знову сказав я, не рухаючись. — Сядь і не метушися!

Керман рушив до мене.

— Ти що, здурів?

— А ти гадаєш, що при повному розумі я наважуся наблизитися до того судна удень? — спитав я, дивлячись на нього. — Поміркуй сам! Ми таки підемо туди: але вирушимо лише під покривом ночі.

Керман зробив нетерплячий жест.

— Я йду негайно. Якщо ми зволікатимемо, може бути пізно!

— Стули пельку! — гаркнув я. — Випий чогось. Ти залишатимешся тут!

Він завагався і вийшов на кухню. Невдовзі повернувся з пляшкою віскі, двома склянками та кухлем крижаної води. Змішав напої, подав склянку мені й сів поруч.

— Ми нічого не можемо вдіяти, якщо вони надумали стукнути Полу по голові, — зронив я. — Але навіть якщо вони цього ще не вчинили, то неодмінно зроблять, щойно побачать, нас. Тож вирушимо на яхту лише коли стемніє — але не раніше.

Керман не озвався жодним словом. Він сидів, потягуючи віскі й час од часу стискаючи кулаки. Отак ми й сиділи, дивлячись у підлогу, нерухомо й бездумно: просто чекаючи. У нас було в запасі не менш ніж чотири години до того, як зможемо діяти.

0 пів на шосту ми продовжували непорушно сидіти. Пляшка з віскі наполовину спорожніла. Недопалки рясніли в попільничці. Ми рвались у бій.

І тоді задзеленчав телефон: різкий звук, що прозвучав зловісно в маленькому мовчазному помешканні.

— Візьму, — сказав я, підходячи на дерев’яних ногах до апарата й беручи слухавку.

— Меллою? — спитав чоловічий голос.

— Так!

— Це Шеррілл.

Я мовчки вичікував, дивлячись на Кермана.

— Ваша дівчина у мене на яхті, Меллою, — сказав Шеррілл. Голос його був м’який: він наче проворкотів це мені на вухо.

— Знаю.

— Ти б краще прийшов за нею, — порадив Шеррілл. — Скажімо, годині о дев’ятій. Раніше не треба. Я накажу підготувати для тебе човен на причалі. Але приходь сам і нікому про це не кажи. Якщо приведеш із собою поліцію чи ще когось, дівчину стукнуть по голові та викинуть у море. Зрозумів?

Я сказав, що зрозумів.

— Тож до зустрічі о дев’ятій, — повторив він і повісив слухавку.

IV

Лейтенант Бредлі з Бюро розшуку зниклих безвісти був міцно збитий, розчарований життям поліцейський середнього віку, який просиджував довгі години за обшарпаним столом маленького кабінету на четвертому поверсі поліцейського управління, постійно відповідаючи на запитання, на які відповіді не було. Цілісінький день — а то й частину ночі — до нього приходили або телефонували родичі зниклих, вимагаючи негайно розшукати їхніх близьких.

Нелегка робота — зважаючи на те, що у більшості випадків чоловік або жінка зникали, бо ситі були по горло своїми домівками чи власними чоловіками або дружинами і робили все для того, щоб їх ніколи не знайшли. На таку роботу я би не погодився навіть за платню, вдвадцятеро більшу за ту, яку отримував Бредлі, — просто б не зміг її виконувати.

Коли я постукав, крізь шпарину в дверях кабінету все ще пробивалося світло. Ввічливий голос, що прозвучав за звичкою сердечно, запросив мене увійти. Лейтенант сидів за столом із люлькою в зубах, і в його карих, глибоко посаджених, пронизливих очах застиг втомлений вираз. Міцний чолов’яга з ледь помітною залисиною та мішками під очима. Чоловік, який робив корисну справу, але не отримував за це жодного визнання чи винагороди — та й не прагнув цього.

Нахмурився, коли мене побачив.

— Іди звідси, — сказав він якимось безнадійним голосом. — Я зайнятий. Не маю часу вислуховувати твої проблеми — в мене повно власних.

Я зачинив за собою двері й прихилився до одвірка. Не був налаштований жартувати з лейтенантом поліції, до того ж, поспішав.

— Мені потрібна твоя послуга, Бредлі, — сказав я. — І то швидко. То ти надаси її чи мені йти до Брендона?

У світло-карих очах з’явився спантеличений вираз.

— Тобі не слід говорити зі мною таким тоном, Меллою, — озвався лейтенант. — Що тебе гризе?

— Багато що; але в мене нема часу вдаватись у подробиці, — і я подолав невеличку відстань між дверима та його столом, поклав руки на стос промокального паперу і пильно глянув на нього.

— Мені потрібно все, що тобі відомо про Ейнону Фрідлендер. Пам’ятаєш її? Вона була медсестрою в санаторії Зальцера на Футхілл-бульвар. Зникла 13 травня 1947 року.

— Пам’ятаю, — відповів Бредлі, й кошлаті брови його ледь помітно здійнялися. — Ти вже другий, хто цікавиться її особовою справою за останні чотири години. Дивно, як таке ходить у парі: я й раніше це помічав.

— І хто був той перший?

Бредлі натиснув на кнопку дзвінка.

— А це вже не твоя справа, — озвався він. — Сядь і не напирай на мене.

Я присунув до нього стілець, і тут увійшов клерк та став, чекаючи розпоряджень.

— Принесіть справу Фрідлендер знову, — сказав йому Бредлі. — Але хутко — джентльмен поспішає.

Клерк глянув на мене байдуже, як столітній дідуган, який стоїть перед крутими сходами.

Бредлі запалив люльку і витріщився на свої замазані чорнилом пальці. Й тихо зітхнув.

— Ти все ще пхаєш носа у справи Кросбі? — запитав він, не дивлячись на мене.

— Так, — коротко сказав я.

Він кивнув головою.

— Невже ви, молоді й амбіційні, так ніколи нічому і не навчитеся? Чув, що Мак-Ґроу й Гартселл днями навідали тебе?

— Так, і справді. Але тут нагодилася Морін Кросбі й урятувала мене. Як тобі це?

Він вишкірився.

— Шкода, що мене там не було... Чи це не вона зацідила Мак-Ґроу в пику?

— Вона.

— Ну й дівиця!

— Чув, у Зальцера була якась буча, — зронив я, спостерігаючи за Бредлі. — Здається, від цього ваш спортивний фонд може відчутно постраждати.

— Не надто переживатиму — мені нема чого перейматися спортом у моєму віці.

Хвилину чи дві ми мовчки дивилися один на одного, а потім я ненароком спитав:

— Чи не надходили вам повідомлення про зникнення дівчини з прізвищем Гарні? Це також одна з медсестер Зальцера.

Почухавши м’ясистий ніс, Бредлі заперечно хитнув головою.

— Ні. Як ти кажеш — одна з медсестер Зальцера?

— Так. Хороша дівчина і має прекрасне тіло, але, можливо, ти занадто старий, щоб цікавитися жіночими принадами.

Бредлі сказав, що справді застарий для цього, але продовжував задумливо дивитися на мене.

— Так чи інакше — з неї тепер мало користі, бо вона мертва, — додав я.

— Ти на щось натякаєш, чи просто у тебе такі жарти? — запитав він уїдливо.

— Мені стало відомо, що місіс Зальцер намагалася викрасти її з власного помешкання. Дівчина впала з пожежних сходів і зламала шию. Місіс Зальцер полишила її десь у пустелі — ймовірно, поблизу санаторію.

— Хто тобі це сказав?

— Одна ворожка нашептала.

Тепер Бредлі почухав щелепу кінчиком люльки і тупо вирячився на мене.

— Краще б ти розповів про це Брендону — це робота відділу убивств.

— Але ж це просто підказка, друже, а не свідчення. Брендон любить факти, а я не готовий їх йому надати. І кажу тобі це лише тому, що ти можеш передати інформацію кому треба, не вплутуючи мене в усе це.

Бредлі зітхнув, усвідомив, що люлька його погасла й потягнувся за сірниками.

— Ви, молоді, надто спритні, — констатував він. — Гаразд, я нашепчу це кому треба. То що тут правда?

— Практично все. Як ти гадаєш, чому місіс 3. отруїлася?

Цієї миті зайшов коп і поклав папку на стіл. Вийшов навмисно повільно. Можливо, його мозок працював так само повільно, як і ноги.

Бредлі розв’язав стрічки й відкрив папку.

І кілька хвилин ми споглядали півдюжини чистих, складених удвоє аркушів.

— Що це, в біса, таке? — почав, було, Бредлі, й кров прилинула до його обличчя.

— Заспокойся, — сказав я, простягнув руку і торкнувся аркушів. Нічого, крім чистого паперу.

Бредлі поклав палець на дзвінок і там його й залишив.

Можливо, клерк учув тривогу, бо негайно повернувся.

— Що це таке? — спитав Бредлі. — Ти що, граєшся зі мною?

Клерк витріщився на чисті аркуші.

— Я не знаю, сер! — сказав він, збліднувши. — Папка була зав’язана, коли я брав її у вас.

Бредлі важко дихав, намагаючись щось сказати, але передумав і лише махнув рукою на двері.

— Забирайся! — вигукнув він.

Клерк вийшов.

Запала тиша, а тоді Бредлі сказав:

— Це може коштувати мені посади. Той покидьок підмінив папери!

— Ти хочеш сказати, що він забрав справжні документи і замінив на чисті аркуші?

Бредлі кивнув.

— Так воно й було. Коли я давав йому папку, там були: фотографія, детальний опис і проміжні результати нашого розслідування.

— І нема жодних копій?

Він заперечно хитнув головою.

Якусь мить я розмірковував.

— А той хлопчина, який просив папку, — додав я, — був високий, міцний і темноволосий? Щось на кшталт кінозірки?

Бредлі витріщився на мене.

— Т-так! Ти знаєш його?

— Бачив.

— Де?

— Тобі потрібні ті папери?

— Звісно! Що ти хочеш цим сказати?

Я підвівся.

— Дай мені час до завтра — до дев’ятої години вечора, — сказав йому. — І я доставлю тобі або папери, або чоловіка, котрий їх узяв. У мене є план, Бредлі. Щось, про що не хочу, аби знав Брендон. Тож нічого не кажи йому до завтра, добре?

— Про що це ти говориш? — вимогливо спитав Бредлі.

— Завтра в мене будуть або папери, або той чоловік — якщо сидітимеш тихо й не відкриватимеш рота, — сказав я і вирушив до дверей.

— Агов! Вернися! — гукнув Бредлі, зводячись на ноги. Але я не повернувся. Злетівши сходами, вибіг через парадні двері на вулицю, де на мене у «бьюїку» чекав Керман.

V

Нас було четверо: Майк Фіннеґан, Керман, я і заклопотаного вигляду чоловічок у чорному, заяложеному безформному капелюсі, без піджака, в брудній сорочці та білих парусинових штанях сумнівної чистоти. Ми сиділи в задній кімнаті бару «Дельмоніко», і на столі перед нами стояла пляшка з віскі та чотири склянки. Густий тютюновий дим завис у повітрі.

Чоловічка у заяложеному капелюсі звали Джо Декстер.

Він займався транспортними перевезеннями: допроваджував вантажі до суден, що стояли на якорі у гавані. Фіннеґан стверджував, що це його друг, але той поводився щось не надто дружньо.

Я виклав своє прохання, але маленький чоловік продовжував сидіти, витріщившись на мене так, наче я божевільний.

— Вибачте, містере, — нарешті озвався він. — Але такого я не можу зробити — це б зруйнувало мій бізнес.

Керман погойдувався у кріслі — сигарета в зубах, очі заплющені. Врешті розтулив око і сказав:

— А кому яке діло до твого бізнесу? Розслабся, друже: у світі повно справ, важливіших за роботу.

Декстер облизав губи, сердито глянув на Кермана і зіщулився в кріслі. Благально зирнув на Майка.

— Я не можу цього зробити, — повторив він, — просто не можу. Власник «Дрім шіп» — один з найкращих моїх замовників.

— Недовго він ним ще залишатиметься, — зауважив я. — Тож поспіши добре заробити: матимеш з цього сотню баксів.

— Сотня баксів, — презирливо сказав Декстер. — Та Шеррілл платить мені набагато більше — постійні гроші й то щомісяця. Ні, я на таке не піду.

Я кивнув Майкові, аби він не горячився. Бо той уже подався вперед, щомиті готовий вибухнути.

— Послухай! — сказав я Декстерові. — Усе, чого ми хочемо, — це щоб ти доправив нас сьогодні увечері на яхту з партією провізії. Зроби це — і отримаєш свою сотню. Що тебе так лякає?

— І ви будете всередині одного з ящиків, — зауважив Декстер. — Це далеко не найкраща ідея. Нікому не можна ступати на борт того судна без спеціального дозволу. Якщо вони вас схоплять — а це неодмінно зроблять — то зрозуміють, що до цього причетний я. Найменше, що вчинить Шеррілл, це заблокує мої рахунки. А найімовірніше, пошле когось, щоби проломити мені череп. Я на це не піду.

Наповнивши склянки знову, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Час невпинно збігав.

— Послухай-но, Джо, — сказав Майк, подавшись уперед, — цей хлопець — мій друг, розумієш? І він хоче дістатися на борт тієї яхти. А якщо він чогось хоче, то так і буде. Шеррілл — не єдиний, хто здатний проломити тобі череп. То ти робитимеш, що ми кажемо — чи нам вдатися до рішучіших дій?

Керман витягнув свій кольт 45-го калібру і поклав на стіл.

— Коли він закінчить з тобою, то за справу візьмусь я, — зауважив він.

Декстер зирнув на кольт, намагаючись уникнути Майкового пильного погляду.

— Ви, хлопці, мене не залякаєте, — якось кволо озвався він.

— Але спробувати можна, — спокійно зауважив Керман. — Даємо тобі десять секунд на роздуми.

— Не тисніть на чоловіка, — сказав я і витягнув з гаманця десять десятидоларових банкнот. Розклав їх на столі й підсунув Декстерові.

— Ну ж бо — бери свої гроші та рухаймося. Зі Шерріллом уже майже покінчено. Назавтра там будуть копи. Тож бери гроші, поки тобі їх пропонують.

Декстер повагався, потім зібрав купюри і перерахував їх брудними пальцями.

— Для іншого я би й пальцем не поворухнув, — сказав він Майкові.

Ми допили віскі, відсунули стільці й вирушили у порт. Була задушлива ніч — ані натяку на вітерець чи дощ. Далеко на горизонті я розгледів вогні яхти «Дрім шіп».

Темним провулком ми дісталися складу Декстера. Й усе це — в цілковитій темряві. Коли відчинили двері пакгаузу, в ніс нам ударив запах смоли, масел, вологого одягу та гуми.

Склад був великий, заставлений ящиками, бухтами канатів та згортками у просмоленому папері, що чекали своєї черги, аби бути доставленими на судна, які стояли на рейді. Посеред пакгаузу виднівся квадратний п’ятифутовий пакувальний ящик.

— Ось він, — похмуро сказав Декстер.

Ми зайнялись ящиком.

— Мені потрібні молоток і стамеска, — повідомив я Декстерові.

Поки той ходив за інструментами, Керман перепитав мене:

— Ти впевнений, що варто це робити?

Я кивнув.

— Якщо поталанить, то матиму принаймні півгодини на борту — адже вони чекають на мене лише о дев’ятій. Зможу багато чого зробити за цей час. Коли ви з Майком підгребете туди близько дев’ятої, я вже щось надумаю, щоб ви також змогли дістатися на яхту. А вже опісля кожен діятиме самостійно.

Повернувся Декстер з інструментами.

— Прицвяховуйте мене якомога легше, — попередив я Кермана. — Мені треба буде вибратися звідти якнайшвидше.

Майк махнув рукою, щоби Декстер відійшов.

— Ми самі цим займемося, друже. Просто сядь он там і будь чемний.

Він не хотів, щоб Декстер бачив кулемет Стена, котрого витягнув зі своєї валізи. Під прикриттям окоренкуватої постаті Фіннеґана Керман поклав зброю на дно ящика.

— Тут достатньо місця, — сказав він мені. — Ти впевнений, що не хочеш, аби я зробив це замість тебе?

Я заліз у ящик.

— Ви з Майком прибудете о дев’ятій. Але якщо в човні Шеррілла буде більше, ніж один чоловік, і ви прикинете, що не впораєтеся з ними, тоді сідай у човен сам. У будь-якому разі вони вважатимуть, що ти — це я. Якщо почуєш стрілянину на борту, мчи до Міффліна за підмогою і розпочинайте бій. Гаразд?

Керман кивнув. Вигляд у нього був стурбований.

— Майку, будь поруч із Декстером. Якщо він нас продасть, стукни його по голові й викинь за борт.

Люто зирнувши, Майк сказав, що неодмінно так і зробить.

Коли Керман закріпив кришку, в ящику виявилося достатньо місця для того, щоб я міг сісти, притиснувши коліна до підборіддя. Повітря надходило через стики у стінках. Я прикинув, що зможу вибратися звідти приблизно за хвилину.

Керман забив кришку цвяхами, і втрьох вони поставили ящик на тачку. Моя мандрівка на пристань виявилася достатньо жорсткою, і поки вони перевантажували ящик на моторний човен, я заробив кілька гарненьких синців.

Двигун з пихтінням завівся, і ми вийшли у відкрите море. Вітер, що долітав до мене крізь щілини в ящику, був пронизливий, а рух човна крізь буруни добряче докучав мені.

Спливали хвилини, й нарешті Майк шепнув мені крізь щілину, що ми причалюємо до «Дрім шіп».

Чийсь голос окликнув нас, і відбулася коротка сердита розмова. Хтось рішуче заперечував проти того, аби перевантажувати ящик у темряві. Декстер зіграв свою роль добре. Він сказав, що назавтра має навідати хворого брата, і якщо вантаж не заберуть зараз, то чекатимуть на нього ще день.

Чоловік на борту матюкнувся і звелів чекати, поки він спустить піднімальну стрілу.

Майк тримав мене в курсі, коментуючи все, що відбувається, крізь вентиляційні отвори в ящику.

Після деякої затримки ящик різко смикнули й підняли в повітря. Моє приземлення також не можна було назвати лагідним — воно було до біса грубим. Ящик гепнув кудись униз, і мене добряче струсонуло.

Чоловік, який сварився з Декстером, знову матюкнувся. Його голос прозвучав десь зовсім поруч, потім гримнули двері, і я залишився сам.

Вичекав, прислухаючись, однак нічого не почув. Невдовзі вирішив, що можна вже вилазити. Підважив стамескою кришку й відхилив фанеру. Менш ніж за хвилину вибрався з ящика. Тепер я був у суцільній темряві. Запах у приміщенні був такий, як і на складі Декстера, тож я вирішив, що перебуваю в трюмі.

Витягнувши ліхтарик, я освітив просторе приміщення. Тут було повно краму, спиртне та бочки з пивом, до того ж, панувала абсолютна тиша. У дальньому кінці виднілися двері. Я підійшов, відчинив їх на кілька дюймів і визирнув у вузький, тьмяно освітлений коридор.

На стегні відчував важкість кулемета. Я не дуже хотів його брати, але Керман наполіг. Він сказав, що зі «Стеном» при собі я зможу посперечатися чи не з половиною екіпажу. Я ж у цьому сумнівався і взяв кулемет лише, щоб заспокоїти Кермана.

Почав прокрадатися коридором до вертикальних залізних сходів, котрі спостеріг у дальньому кінці, що вели, як гадав, на палубу. Але на півдорозі різко зупинився. Бо на сходах з’явилася пара черевиків, а потім і ноги в білих формених штанях. За мить переді мною уже стояв матрос і витріщався на мене.

Він був кремезний — майже такий самий, як я — і вигляд у нього був далеко не дружній. Я наставив на нього ручний кулемет і вишкірився.

Його руки так швидко зметнулися вгору, що він кісточками пальців зачепив низьку стелю.

— Відкриєш пащу — і я прошию тебе наскрізь! — прошипів я.

Він стояв нерухомо, вилупивши очі на мій кулемет, і щелепа його відвисла.

— Обличчям до стіни! — наказав я.

Він розвернувся, і я огрів його руків’ям зброї по м’язистій потилиці.

Коли він падав, я підхопив його за комір і лагідно поклав на підлогу.

Будучи схвильованим, я аж спітнів. Мені слід було його кудись відтягти, поки в коридорі не з’явився хтось іще.

Поруч зі мною були двері. Повернувши ручку, я зазирнув у порожню каюту. Можливо, це й була каюта того матроса, з якої він щойно вийшов.

Я підхопив моряка під пахви й затягнув у каюту. Причинив за собою двері, а потім ще й узяв їх на засув.

Діючи швидко, перебрався у його одяг.

Кашкет із козирком був трохи завеликий на мене, але принаймні приховував обличчя.

Я заткнув йому рота, загорнув у простирадло й обв’язав ременем, а потім ще й мотузкою, яку знайшов у каюті. Вклав його на койку і залишив кулемет обіч, натомість витягнув з кишені штанів свій кольт 38-го калібру і попрямував до дверей.

Прислухався, не почув ані звуку, відчинив двері й визирнув. У коридорі було порожньо, мов у мізках мертвяка — і так само тихо. Я вимкнув ліхтарик, вислизнув з каюти і зачинив за собою двері.

Глянув на годинник. Восьма двадцять п’ять. До появи Кермана залишалося тридцять п’ять хвилин.