Покладіть її серед лілій

І

Я стояв у тіні вентилятора й оглядав палубу. Кремово-червоний навіс тріпотів наді мною. Вся палуба була застелена важким червоним килимом, закріпленим кілочками. Уздовж поручнів мигтіли, мов бусини, червоні та зелені вогники.

На верхній палубі я міг бачити двох бездоганно вдягнених матросів, освітлених яскравими ліхтарями над трапом. На палубу щойно піднялися дівчина у вечірній сукні та двоє чоловіків у смокінгах. Коли гості, прямуючи до залитого світлом ресторану, наблизилися до матросів, ті ввічливо їх привітали. Крізь великі довгасті ілюмінатори я спостеріг пари, які кружляли під приглушені звуки саксофонів і барабанів. Наді мною, на палубі вгорі, три постаті в білому перехилилися через поруччя, стежачи за щільним потоком новоприбулих. Там було темно, але я помітив, що один із чоловіків палить.

Ніхто не звертав на мене уваги, тож, роззирнувшись довкола, я вислизнув із тіні вентилятора, пройшов килимом і наблизився до рятувальної шлюпки. Зупинився, прислухався, знову поглянув направо-наліво та стрімко пірнув у тінь під верхньою палубою.

— А вони все прибувають, — протяжно промовив голос наді мною. — Певно, буде ще одна веселенька ніч.

— Так, — погодився інший голос. — Поглянь-но на ту даму в червоному. Яка в неї фігура! Присягаюся, вона...

Але я не розчув, що він сказав далі, бо вони могли глянути вниз і помітити мене. Поруч були двері. Я відчинив їх і оглянув сходи, що вели на нижню палубу. Десь зовсім близько розсміялася дівчина: голосний, хрипкий сміх, який змусив мене зирнути через плече.

— П’яна у дим, а сукня мов улипла, — озвався голос наді мною. — Ось які жінки мені подобаються!

На борт саме піднімалися три дівчини і чоловік. Одна з дівчат була така сп’яніла, що ледь трималася на ногах. Тільки-но вони зайшли у ресторан, як я прослизнув на сходи, що вели на нижню палубу.

Там було темно і тихо. Я відійшов подалі від сходів. Місячне світло пробилося крізь нещільну хмарку, його було достатньо, аби я побачив, що на палубі нікого нема. Самотній вогник бортового ілюмінатора оддалік впадав у вічі, мов пляма від супу на сукні нареченої.

Я попростував до нього, пересуваючись обережно й намагаючись не шуміти. На півдорозі зупинився. Переді мною виросла постать у білому, яка наближалася. Укритися нікуди. На палубі — жодного сховку: вона була гола, як тильний бік моєї долоні. Пальці мої намацали «пушку», і я відійшов до поручня та обперся об нього.

Високий широкоплечий чоловік у тільняшці та білих матроських штанях вийшов з освітленої смуги і попрямував до мене. Пройшов мимо, щось мугикаючи собі під ніс, навіть не поглянувши у мій бік, і піднявся сходами на верхню палубу.

Важко дихаючи, я знову подався до освітленого ілюмінатора. Зупинився біля нього й зазирнув усередину. І мало не скрикнув.

Бо в каюті обличчям до мене сиділа Пола. Вона читала журнал, і на лобі її залягла сувора складка. Вона виглядала такою чарівною... і такою самотньою! Я сподівався знайти її на цій яхті. Гадав, де вони можуть її тримати — але не сподівався віднайти так швидко.

Я оглянув двері каюти. На них був засув, до того ж, міцний. Я відсунув його і повернув ручку. Двері піддались, і я увійшов. Усе виявилося доволі просто. Побачивши мене, Пола підстрибнула в кріслі. Вона не відразу впізнала мене в матроській формі, а коли таки впізнала, то безсило впала у крісло, намагаючись посміхнутися. Вираз полегшення, який я прочитав у її очах, був для мене достатньою винагородою за ризиковану подорож у фанерному ящику.

— Як ти тут? — запитав я, всміхнувшись. Якби вона не була такою стриманою, я неодмінно розцілував би її.

— Зі мною все гаразд. А ти як сюди дістався?

Вона намагалася сказати це байдужим тоном, але тремтіння в голосі видало її.

— Та якось вдалося. Принаймні вони ще не знають, що я тут. Джек і Майк прибудуть близько дев’ятої. Можливо, нам доведеться добиратися до берега плавом.

Вона глибоко зітхнула і скочила на ноги.

— Я знала, що ти прийдеш, Віку!

І саме тоді, коли я вже думав, що Пола зараз розпустить своє розкішне волосся, вона додала:

— Тобі не слід було з’являтися тут самому. Чому ти не прихопив із собою поліцаїв?

— Не був упевнений, що вони захочуть піти, — відповів. — А де Ейнона?

— Не знаю, але вважаю, що вона не тут.

У каюті було так душно, що я аж спітнів.

— То що сталося? Коротко розкажи...

— Пролунав дзвінок, і я підійшла до дверей, — почала розповідь Пола. — Подумала, що то ти. Натомість у передпокій ввалилося четверо «макаронників». Двоє посунуло у спальню, і звідти почувся крик Ейнони. Двоє інших повідали, що забирають мене із собою на яхту, при цьому погрожуючи ножем. Я бачила, що вони пустять його в хід за найменшої нагоди, — тут вона ледь помітно скривилася. — Ми спустилися ліфтом, а потім вийшли на вулицю. Увесь цей час один з «макаронників» тримав ніж мені під боком. На нас уже чекала машина. Вони запхали мене в неї, і ми рушили. Коли від’їжджали, помітила біля будинку великий чорний «роллс-ройс». З під’їзду вийшов італієць із Ейноною на руках. І все це посеред білого дня. Люди дивилися на нас, але ні у що не втручались. Ейнону засунули в «роллс-ройс», і більше я її не бачила. Мене ж доправили на яхту й зачинили в каюті. Попередили: якщо зчинятиму галас, вони переріжуть мені горло. Це жахливі люди, Віку!

— Знаю, — похмуро погодився з нею. — Я вже мав з ними справу. Той «роллс-ройс» належить Морін Кросбі. Можливо, вони відвезли Ейнону в будинок на скелі.

Ще мить я розмірковував, а потім спитав:

— Чи вони когось приставили до тебе?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Хочу оглянути яхту до того, як ми її полишимо. Морін також може бути тут. Підеш зі мною?

— Якщо вони помітять, що я зникла, то зчинять тривогу. Краще залишуся тут, поки ти не повернешся. Ти ж будеш обережний, правда, Віку?

Я трохи повагався, не знаючи, як краще вчинити — вивезти Полу звідси або спершу розвідати, чи нема тут Морін та Ейнони.

— Якщо їх тут нема, полишимо яхту, — сказав я, витираючи спітніле обличчя носовичком. — У мене що, лихоманка чи в цій каюті справді спекотно?

— Тут справжнісіньке пекло! І з кожною хвилиною стає спекотніше. Скидається на те, що вони увімкнули підігрів.

— Побудь тут ще з десять хвилин, мала! Невдовзі я повернуся.

— Але будь обережний!

Я поплескав її по руці, підбадьорливо усміхнувся та вислизнув на палубу. Зачинив двері на засув і вирушив на корму судна.

— І що, в біса, ти тут робиш? — почувся голос із темряви.

Я мало не підстрибнув.

Короткий кряжистий чоловік у морському кашкеті виник нізвідки. Облич один одного ми не бачили, хоч і пильно вдивлялися.

— Скільки разів я вам казав: тримайтеся подалі від цієї палуби! — рявкнув він, коли ми зблизилися.

Він спробував схопити мене за руку, але я ухилився. І блискавично, щосили, поцілив йому в живіт. Тому перехопило подих, і він подався уперед, намагаючись віддихатись. Я врізав йому в щелепу, мало не вивихнувши при цьому собі зап’ястя. Він опустився накарачки, а потім завалився на спину. Я нахилився, схопив його за вуха і гримнув головою об палубу.

Усе це сталося за кілька секунд. Я знову побіг до Полиної каюти, розчахнув двері й затягнув туди непритомного товстуна, кинувши його на підлозі.

— Наштовхнувся на нього, — важко дихаючи, пояснив я Полі, схиляючись над чоловіком. Припіднявши повіки, заглянув йому в очі. Він був живий, але, судячи з млявості, ще деякий час пробуде у «відключці».

— Запхай його у шафу, — попросила Пола. — Я за ним пригляну.

Збліднувши, вона, проте, залишалася спокійна. Нелегко було вивести її зі себе.

Я протягнув товстуна через усю каюту до шафи. Мусив його туди увіпхати, але, щоб зачинити дверцята, довелося налягти на них усім тілом.

— Фу! — сказав Полі, витираючи спітніле обличчя. — З ним усе буде в порядку — якщо він не задихнеться. У шафі — наче в топці.

— Саме це мене й турбує — навіть підлога в каюті гаряча. Як ти гадаєш — може, десь на яхті пожежа?

Я доторкнувся до килима. Він був справді теплий — і навіть занадто. Відчинивши двері, я приклав руку до дощатої підлоги в коридорі. Вона була така гаряча, що мало не обпік руку.

— Боже мій! — вигукнув я. — Здається, ти права. Ця клята яхта десь унизу горить. — І я схопив Полу за руку й потягнув на палубу. — Ти тут не залишишся. Ходімо, мала, — і тримайся мене. Оглянемо все удвох, а потім піднімемося на верхню палубу.

Я звірився зі своїм годинником: за п’ять дев’ята. Джек буде тут через кілька хвилин.

На палубі Пола спитала:

— Може, нам слід здійняти тривогу? Бо ж на яхті повно людей, Віку!

— Ще не час — пізніше, — озвався я.

У дальньому кінці коридору помітив двері. Постояв трішечки, прислухаючись, а потім повернув ручку та відчинив їх.

Там було спекотніше, ніж у розпеченій духовці, й навіть фарба на стінах потекла. Це була гарна кімната: велика, простора і гарно умебльована — щось середнє між робочим кабінетом та кімнатою відпочинку. Великі вікна по обидва боки кімнати виходили на пляж Оркід-сіті й Тихий океан. Самотнє світло настільної лампи відкидало сліпучу калюжку на стіл та частину килима. Решта кімнати залишалась у темряві. Сюди долинали приглушені звуки музики та м’яке ковзання ніг паркетом.

Я відчинив двері, тримаючи зброю напоготові. Пола зайшла слідом за мною і зачинила двері. Тут явно відчувався запах диму та горіння, і коли я підійшов до столу, то зауважив, що килим тліє, а дим струминками просочується крізь обшивку між панелями.

— Вогонь прямо під нами, — повідомив Полі. — Тому тримайся ближче до дверей. Підлога щомиті може завалитися. Здається, це робочий кабінет Шеррілла.

Одну за одною я відчиняв шухляди письмового стола, сам не знаючи, чого шукаю. В нижній шухляді знайшов квадратний конверт. Одного погляду на нього виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що це — зникле досьє Ейнони Фрідлендер. Я згорнув його та поклав у кишеню штанів.

— Гаразд, — урешті сказав. — Тепер ходімо звідси.

Пола тремтливим голосом запитала:

— Віку — а що це там, за столом?

Я заглянув за стіл. Там справді щось біліло, за обрисами дуже нагадуючи чоловіка. Я підніс настільну лампу, і тепер світло впало просто на нього. Полі аж віддих перехопило, бо це був Шеррілл. Він лежав горілиць, і на лиці його застиг оскал. Одяг на ньому тлів; на руках, розкинутих на задимленому килимі, виднілися сліди опіків. Його вбили з близької відстані пострілом у голову. Половину черепа знесло.

Коли я нагнувся, щоб оглянути вбитого, почулося потріскування, і два великих язики полум’я вирвалися з-під підлоги та лизнули мертве обличчя.

II

Маленький італієць стояв у дверях, витріщившись на нас. У руках тримав тупоносий автоматичний пістолет, і дуло його було спрямоване мені в груди. Гидке смагляве обличчя лисніло від поту, чорні очиці палали ненавистю. Він виник наче з-під землі.

— Віддай це мені, — сказав, простягаючи до мене руку. — Ну, те, що ти сховав у кишеню.

В опущеній руці у мене також був пістолет, але я знав, що не встигну вистрелити, бо «макаронник» зробить це швидше за мене. Тож лівою рукою я витягнув досьє з кишені, зауваживши, що ненависть в очах італійця поступилася місцем рішучості. Його палець на спусковому гачку аж побілів од напруження. Все це я уздрів та усвідомив за частку секунди, і вже знав, що італієць зараз вистрелить.

Пола жбурнула стілець між нами. Його очі сіпнулися — так само, як і рука. Зброя вистрілила, і куля пролетіла за якихось два фути від мене. Не встиг він відвести очі від стільця та поглянути на мене знову, як вистрелив уже я. Три кулі миттєво прошили груди. Його відкинуло до стіни, пістолет випав з рук і обличчя перекосила гримаса.

— Утікаймо! — закричав я Полі.

Вона нагнулася, підняла зброю і помчала до дверей. Біжучи за нею, відчув, як підлога піді мною подається. Почувся тріск дерева. Мене обдало таким жаром, наче я біг розпеченими плитами. Підлога прогнулась і обвалилась. Якоїсь жахливої миті я вже подумав, що впаду разом із нею, але добре закріплений килим виявився достатньо довгим та міцним для того, щоб я встиг пробігти ним до дверей і вискочити у коридор.

Позаду мене, в Шеррілловому кабінеті, пролунав оглушливий тріск. Краєм ока я зауважив, як меблі сповзають униз у червону топку, а тоді Пола схопила мене за руку, і ми побігли на палубу вниз.

Смола повільно витікала з-під обшивних дощок, і дим клубував угору.

Звідкілясь із темряви по нас пальнули, і куля поцілила в дерев’яну перегородку за мною, зачепивши дзеркало однієї з кают. Почувся дзенькіт розбитого скла.

Я прикрив собою Полу, хоча й усвідомлював, що в своїй білій куртці є прекрасною мішенню для нічної стрільби.

Знову пролунали постріли. Відчув, як куля просвистіла повз моє обличчя. Стріляли від рятувальної шлюпки. Я побачив примарну постать, яка припала до перил. Я двічі стрельнув. Другий постріл таки дістав його. Хитаючись, чоловік відійшов од шлюпки і впав на розпечену підлогу.

— Біжімо! — гукнув я.

І ми побігли. Тепер палуба була така гаряча, що це відчувалося навіть крізь взуття. Якось ми добралися до сходів, що вели на верхню палубу. Крізь рев полум’я чули зойки та крики, а також дзенькіт розбитого скла.

Ми видряпалися на верхню палубу, де було повно чоловіків та жінок у вечірніх сукнях. Усі щосили волали. Чорний дим оповив яхту, і тут було майже так само гаряче, як і на нижній палубі.

Я міг бачити кілька чоловіків у морській формі, які намагалися контролювати ситуацію. Але з таким самим успіхом вони могли б спробувати гримнути обертовими дверима.

— Джек уже має бути десь тут, — крикнув я Полі. — Тримайся за мене і пробираймося до леєра.

Ми продиралися крізь бурхливий натовп. Якийсь чоловік схопив Полу за руку й відтягнув її від мене. Певно, він сам не розумів, що робить, бо обличчя його було перекошене, а очі дикі. Він гарячково вчепився у мене, тож я змушений був поцілити йому в щелепу, від чого той аж зігнувся удвоє, а сам я, штовхаючись, почав пробиратися до Поли.

Дівчина з розірваним ліфом сукні впала в мої обійми і заверещала. Її дихання, перемішане з алкогольними випарами, мало не попекло мені шкіру. Я намагався її відштовхнути, натомість руки дівчини мало не задушили мене. Тоді мені на допомогу кинулася Пола, відтягнувши дівчину та боляче нам’явши тій вуха. Захитавшись і заверещавши пронизливо, мов недорізана свиня, дівчина зникла у натовпі.

Ми досягли борту. Від яхти навсібіч відчалювали маленькі човни — ціла армада човнів. Море аж кишіло ними.

— Агов! Віку!

Голос Кермана перекрив цей пекельний шум, і ми побачили, що він стоїть недалеко від нас, міцно вчепившись у леєр, відбиваючись од знавіснілого натовпу, який щомиті готовий був відірвати його від рятівного троса.

— Сюди, Віку!

Я штовхнув Полу перед себе. Ми дісталися Кермана після запеклої боротьби та після того, як Пола мало не залишилася без сукні, котру з неї намагалася зірвати ошаленіла юрба.

Керман збуджено заговорив:

— Невже це ви підпалили цю паршиву посудину? — заволав він. — Ну й паніка! І що вселилось у цих бовдурів? Та вони й за тиждень не заспокояться, навіть коли ця посудина уже давно буде на дні!

— Де твій човен? — задихаючись, спитав я, спровадивши геть підпилого гульвісу, який намагався перелізти через канат.

— Спокійно, старигане! — сказав я йому. — Сьогодні надто мокро, щоб плавати. До того ж, тут зараз чи не всі човни світу!

— Наш човен якраз піді мною, — озвався Керман, показуючи кудись униз. Він підняв Полу і підніс до леєра, поки я утримував натовп від того, щоб той не наслідував Полин приклад. Керман поставив Полу на мотузяну драбину, що звисала з борту судна, і наша мала почала спускатись, як справдешній матрос.

— Це не для вас, мадам! — гаркнув Керман, помітивши, що ще якась дівчина продирається до нього. — Це приватний човен! Спробуйте щастя деінде.

Дівчина, істерично волаючи, кинулася до нього й обхопила його ноги руками.

— О Боже! — заволав Керман. — Та ви з мене так і штани знімете! Віку, дай мені руку! Ця дама точно здуріла!

Я перекинув ногу через канат і опинився на мотузяній драбині.

— А я гадав, що тобі подобаються такі пристрасні дамочки. Якщо вона аж так «запала» на тебе — бери її зі собою!

Уже не знаю, як йому вдалось її спекатися, але коли я зістрибував у човен, Керман так швидко зіслизнув мотузяною драбиною, що мало не збив мене з ніг.

— Спокійніше! — закликав я його і схопив за барки, аби врівноважити.

Майк швидко завів двигун, і човен почав віддалятися від судна. Нам довелося в буквальному сенсі прокладати собі шлях, бо кількість човнів, що прибувала до яхти, просто вражала. Це вже нагадувало Дюнкерк[33].

— Хороша робота! — похвалив я Майка, поплескавши його по широкій спині.

— Ви, хлопці, прибули саме вчасно.

І я озирнувся на «Корабель мрії». Нижня палуба тепер була у вогні, й дим оповивав яхту звідусіль.

— Цікаво, на скільки вона застрахована?

— Це твоїх рук діло? — перепитав Керман.

— Звісно, що ні, йолопе! Шеррілл мертвий. Хтось його застрелив, а потім підпалив яхту. Якби ми випадково не наткнулися на нього, то ніхто ніколи не знайшов би його.

— Дорогуваті похорони, — зауважив Керман байдуже.

— Не дуже — якщо судно застраховане. Краще заспокой Полу. А я поки що погляну ось на це, — і витягнув з кишені досьє Ейнони Фрідлендер.

Керман присвітив мені ліхтариком.

— Що це в тебе? — спитав.

Поглянувши на перший же аркуш досьє, я не повірив власним очам.

Пола незадоволено зауважила:

— Віку, може б, ми краще вирішили, що робитимемо далі?

— Що робитимемо? Ми з Джеком займемось Ейноною. А тим часом ти розповіси Міффліну про Шеррілла. Змусь його якнайшвидше поїхати у той будинок Морін на скелі. Усе повинно скінчитись уже сьогодні ввечері.

Пола витріщилася на мене.

— Хіба тобі не краще самому зустрітися з Міффліном?

— У нас нема на це часу. Якщо Ейнона — в будинку Морін, то їй загрожує смертельна небезпека.

Керман нахилився до мене.

— Що все це означає?

Я потріпав паперами перед його носом.

— Тут усе описане, а той дурень Міффлін не вважав за потрібне розповісти про це мені. З 1944 року Ейнона хворіла на ендокардит. Я ж казав тобі, що вони намагаються приховати якогось великого кота у мішку. Тож тепер той нарешті виліз!

— У Ейнони слабке серце? — перепитав Керман, витріщившись на мене. — Але ж ти маєш на увазі Дженет Кросбі, чи не так?

— Послухай-но опис Ейнони, — сказав я.

— Зріст: п’ять футів[34], темноволоса, очі карі, повненька. Обміркуйте почуте.

— Але це не так! Вона висока й білява! — заперечив Керман. — Про кого ти говориш?

Пола здогадалася перша.

— Це — не Ейнона Фрідлендер. То хто ж це?

— Ясна річ, що не вона! — схвильовано сказав я. — Хіба ви не розумієте? Тоді, у «Крествейз», од серцевого нападу померла саме Ейнона! А дівчина, яку тримали у санаторії Зальцера, — Дженет Кросбі!

III

Ми стояли біля підніжжя майже прямовисної скелі, вдивляючись у темряву. Далеко в морі палало величезне багаття, що було колись яхтою «Дрім шіп». Великий грибоподібний стовп диму завис у нічному небі.

— Видряпатися туди? — спитав Керман. — Ти що, вважаєш, ніби я мавпа?

— А про це тобі краще поговорити зі своїм батьком! — сказав я, вишкірившись у темряві. — Бо іншого шляху нема. Головний вхід заблокований подвійними воротами, через які пропущено електричний струм, а огорожа обплутана колючим дротом. Якщо маємо намір туди дістатися, то лише так.

Керман відступив на кілька кроків, щоб вивчити рельєф скелі.

— Три сотні футів — це тобі не дюйм, — сказав він, і в його голосі вчувався страх. — Боюся, що буду в захваті від кожного фута цієї милої скельки!

— Ну що ж, ходімо! Принаймні спробуймо!

Перших двадцять футів були порівняно легкими.

Великі валуни утворили біля підніжжя скелі своєрідну платформу, і туди доволі нескладно було видряпатись. Отож, ми стояли на пласкому майданчикові пліч-о-пліч, і я присвічував ліхтариком кудись у темряву. Зубчаста вершина скелі нависала над нами і, майже нагорі, випиналась, утворюючи те, що сміливо можна було назвати непрохідним бар’єром.

— Он той кавалок мені подобається найбільше, — сказав Керман, вказуючи рукою нагору. — Там, де ті вигини. Дістатися туди буде справжньою втіхою — роботонька не на життя, а на смерть.

— Можливо, все не так погано, як виглядає, — сказав я, хоча мені й самому це не дуже подобалось. — Якби ж у нас була хоча б мотузка....

— Якби у нас була мотузка, я спокійно пішов би в якесь відлюдне місце й радо би на ній удавився, — похмуро озвався Керман. — І цим зекономив би купу часу та уберігся б од важкої роботи.

— Замовкни, закінчений песимісте! — гостро урвав його я і почав дряпатися на скелю. На ній намацував підходящі виступи — опори для рук, і якби вона не була така прямовисна, то не так уже й важко було б туди вилізти. Але, так чи інакше, я усвідомлював, що один невдалий рух — і це буде кінець і сходженню, і мені. Я каменем упаду вниз — не буде жодного сповзання чи спроб ухопитися за щось руками.

Коли я піднявся приблизно на п’ятдесят футів, то зупинився, щоб перевести дух. Не міг змусити себе поглянути вниз. Найменша спроба відірвати голову від скелі призведе до порушення рівноваги, і я неодмінно впаду.

— Ну, як ти? — задихаючись, спитав я, притискаючись до скелі та дивлячись у всіяне зірками небо.

— Твоїми молитвами! — простогнав Керман. — Сам дивуюся, що досі живий. Як ти гадаєш — це справді небезпечно, чи я лише себе «накручую»?

Схопившись за черговий виступ скелі, я піднявся ще на кілька футів.

— Це небезпечно, лише коли ти падаєш сам: тоді це фатально, — заспокоїв я його.

Ми продовжували сходження. Одного разу я почув звук каменя, що покотився вниз, і Керман гарячково хапнув ротом повітря. Моє волосся стало сторч.

— Уважніше з цими камінцями, — важко дихаючи, видушив із себе він. — Один з них залишився у мене в руці.

— Буду обачним.

Пройшовши чверть шляху, я несподівано опинився перед рівним майданчиком. Видряпався на нього і притулився спиною до скелі, намагаючись відсапатися. Холодний піт стікав потилицею на спину. Якби я знав, що все буде аж так погано, то краще спробував би проникнути крізь ворота. Але тепер уже пізно щось змінювати. Я ще міг видряпатися нагору, однак аж ніяк — спуститися.

На майданчику до мене приєднався Керман. Його обличчя лисніло від поту, а ноги тремтіли.

— Це мені геть відбило охоту до походів у гори, — випалив він. — Й одного разу вистачило, щоби зрозуміти: це далеко не втіха. Як гадаєш, ми подолаємо той вигин?

— Мусимо це зробити, — сказав я, вдивляючись у темряву. — Іншого виходу в нас просто нема. Подумай лише про спуск!

Я знову спрямував промінь ліхтарика на вершину. Наліво від нас і просто вгору тягнулася чотирифутова розколина, що прорізала опуклість.

— Бачиш ось це? — спитав я. — Якщо б ми пролізли крізь цю тріщину, то подолали б той клятий вигин.

Керман глибоко зітхнув.

— Ну й ідеї у тебе, — сказав він. — Цього просто не можна зробити!

— Гадаю, що можна, — заперечив я, вивчаючи обриси тріщини. — Принаймні, я маю намір спробувати.

— Не будь дурнем! — тривога бриніла в голосі Кермана. — Ти зісковзнеш униз!

— Якщо маєш охоту подолати вигин іншим шляхом — що ж, спробуй. Я ж пробиратимуся розколиною.

І я відхилився від виступу, знайшов підходящу виїмку для ніг, ухопився за потовщення угорі й піднявся ще трохи. Це була важка та неквапна робота. Затягнутий серпанком місяць небагато допоміг мені в цьому, і безліч часу довелося витратити на те, щоб відшукати опору для рук. Коли мої голова та плечі нарешті зрівнялися з початком розколини, раптово відколовся шматок скелі під ногами. Я відчув це за секунду до того, як він відвалився, тож гарячково вчепився нігтями у стінки ущелини, намагаючись будь-що втриматися. Пальці зачепилися за краї виступу, і я завис у повітрі.

— Тримайся! — гукнув Керман істерично — як стара леді, в котрої вогонь охопив сукню. — Тримайся міцніше! Я вже поруч із тобою!

— Залишайся там, де є! — крикнув йому. — Бо інакше зіб’ю й тебе!

Я намагався знайти підходящий уступ для ніг, але ступні ковзали вздовж скелі, ніде не зачіпляючись. Тоді спробував щосили підтягнутися на руках, але це не допомогло. Мені вдалося просунутися вгору лише на кілька дюймів — оце й усе.

Щось тверде торкнулося моєї ноги.

— Спокійніше! — почав умовляти мене Керман, підставляючи плече. — Ставай на плече й підтягуйся!

— Я ж лише зіштовхну тебе вниз, дурню! — заволав я.

— Ну ж бо! — голос Кермана затремтів. — Я добре тримаюся — роби це повільно та обережно: жодного різкого руху.

Мені не залишалося нічого іншого. Дуже обережно я перемістив вагу тіла на його плече. Руками схопився за інший виступ, де міг триматися міцніше.

— Тож я стаю на тебе, добре?

— Добре, — сказав Керман, і я відчув, як він натягся.

Я напружив руки та плечі й опинився на дні ущелини.

Лежав там, спостерігаючи, як над виступом з’явилася голова Кермана. Відповз убік і притягнув Кермана до себе. Ми мовчки плюхнулися пліч-о-пліч.

Через деякий час я непевно звівся на ноги.

— Це — незабутня ніч, — сказав я, притуляючись до стінки ущелини.

— Так, — підтвердив Керман. — Чи отримаю за це медаль?

— Натомість куплю тобі випивку, — сказав я, набираючи в груди побільше повітря, опираючись плечима в одну стінку та відштовхуючись ногами від іншої. Так орудуючи ногами й руками, спромігся сісти між двома стінками.

— Й отаким чином ти маєш намір мандрувати далі? — нажаханий, спитав Керман.

— Так; це старовинний швейцарський прийом.

— Я також маю це робити?

— Авжеж: якщо не хочеш залишитися тут до кінця своїх днів, — жорстоко констатував я, — іншого способу нема.

Я почав повільно просуватися вгору. Гострі виступи скелі впивалися мені у плечі, й це була дуже марудна робота, проте успішна.

Якщо м’язи на ногах не відмовляться мені слугувати, то я таки видряпаюся на вершину. Але якщо вони мене підведуть, то моє приземлення з прямовисної скелі буде блискавичним.

Я продовжував просуватись угору. Бо краще вже так, ніж підкоряти опуклість. Подолавши третину шляху, я змушений був відпочити. Ноги боліли так, наче я пробіг сотню миль, а м’язи стегон тремтіли.

— Як ти, друже? — гукнув Керман, спрямовуючи на мене світло ліхтарика.

— Здається, я поки що не розпався на шматки, — протягнув я зі сумнівом у голосі. — Зачекай, поки дістануся вершини — тоді й ти спробуєш так розважитися.

— Не поспішай — я зачекаю: то справа не спішна.

Я знову почав сходження. Робота повільна, і плечі в мене сильно боліли. Я продовжував вдивлятись у зоряне небо. Воно неначе наблизилося до мене. Можливо, то була лише гра моєї розпаленілої уяви, але це надихнуло мене продовжувати рух нагору. Я й продовжував: повітря зі свистом виривалося крізь мої зціплені зуби, ноги мов заклякли, плечі саднили. Усе вище й вище: дюйм за дюймом, знаючи, що дороги назад нема. Я мусив або видряпатись, або померти.

Ущелина почала звужуватись, і я зрозумів, що проминаю опуклість скелі. Підйом ставав усе тяжчим. Мені доводилося підгинати коліна аж до підборіддя. Дедалі важче було користуватися ними як важелем. Раптом я зупинився, бо далі рухатися не міг. Опуклість наді мною звузилася до трьох футів. Напружившись, я витягнув ліхтарик і присвітив собі шлях нагору. На відстані витягнутої руки на скелі ріс миршавенький кущ. Праворуч був вузенький виступ — практично вершина скелі.

Я сховав ліхтарик у кишеню і потягнувся до куща. Схопився за нього в тому місці, де він вріс у гору, й легенько потягнув гілля. Кущ витримав. Я перемістив частину своєї ваги на нього. Він і далі вистояв. Тоді я, набравши в груди побільше повітря, ослабив тиск на ноги й сильно хитнувся. Це був неприємний момент. Кущ зігнувся, але коріння його було міцне. Я розгойдувався на ньому, відчуваючи, що піт градом стікає мені спиною. Тоді гойднувся у бік уступу, а вільною рукою пошукав, за що б ухопитися. Пальці занурилися в заглибину — недостатньо широку, щоби втримати мене, однак достатню для того, аби я зміг відновити рівновагу. Отак і висів: тіло притиснуте до скелі, ноги метляються в повітрі. Правицею вхопившись за кущ, лівою рукою зануривсь у вузьку виїмку в скелі. Один неточний рух — і полечу вниз. Я був страшенно наляканий. Мови нема — в житті у мене були неприємні моменти, але щоб Такий...

Дуже обережно я почав підійматися — тримаючись правою рукою, а підтягуючись лівою. Голова та плечі піднялися над виступом, і я подався вперед, торкнувшись грудьми майданчика. Отак на півдорозі завис, і серце моє мало не вискочило з грудей, а кров лунко пульсувала у вухах. За якусь мить достатньо зібрався зі силами, щоб піднятися на ще кілька дюймів. Затягнув коліно на майданчик і перепочив. Потім, із відчайдушним зусиллям, ривком кинувся вперед і опинився на уступі долілиць, усвідомлюючи лише биття власного серця та утруднене дихання.

— Віку!

Голос Кермана долинув розтрубом ущелини.

Я щось кумкнув у відповідь та підповз до краю скелі.

— З тобою все гаразд, Віку?

Голос долинав мовби здалека — ледь чутний шепіт у повній темряві. Поглянувши вниз, помітив слабке блимання ліхтарика. Я навіть не уявляв, що дістався так високо, й від того далекого світла мені стало не по собі.

— Так! — гукнув я у темряву. — Дай-но мені трохи перепочити!

За якийсь час до мене повернулася витримка, і дихання стало рівним.

— Ти цього не повториш, Джеку! — крикнув я йому. — Зачекай, поки знайду мотузку! Це надто складно — ти такого не втнеш!

— А де ти візьмеш мотузку?

— Ще не знаю — щось придумаю. Просто чекай там!

І я розвернувся та посигналив йому в темряву ліхтариком. До вершини скелі залишалось якихось тридцять футів. Решта шляху була порівняно легкою.

— Я вже майже викарабкався! — гукнув я Керманові. — Тримайся, поки не знайду мотузку!

Наступних тридцять футів я подолав майже завиграшки і вийшов якраз до вигадливого басейну. Переді мною вималювався будинок. Самотнє світло лилося з одного з вікон.

Я попрямував туди.

IV

Веранда, на яку я ступив, була безлюдною, а крісло-гойдалка виглядало спокусливо зручним. Як би я хотів зараз витягнутися на ньому і подрімати якусь часинку!

Торшер із блакитно-жовтого пергаменту освітлював велику вітальню. Стулки дверей, що вели з вітальні на веранду, були відчинені.

На сходах мене затримав звук голосу: це був жіночий голос, що дисгармоніював із цією тихою літньою ніччю, сповненою ароматом квітів і залитою світлом великого жовтавого місяця. Голос був гучний та різкий. Можливо, ще й розгніваний, бо в ньому бриніли нотки ледь стримуваної істеричності.

— О, припини! Замовкни! — повторював цей голос. — Ліпше приходь швидше! Ти й так уже забагато говорив! Просто замовкни і приходь!

Тепер я міг бачити жінку: вона сиділа на диванчику, затиснувши телефонну слухавку в маленькому, міцно стиснутому кулачкові. Сиділа вона спиною до мене. Світло лампи падало на її гарно окреслену голівку і висвічувало всі відтінки гагатово-чорного волосся. На ній були темно-зелені штани із завищеною талією і такого ж кольору шовкова блузка — цілком у стилі картин Варґи[35].

Довгонога, з вузькими стегнами і високим бюстом, рухлива та мінлива, мов ртуть, — вона виглядала справді, як одна з «дівчат Варґаса». Красуня повторювала:

— Припини! Навіщо увесь час торочити одне й те саме? Просто приходь — ось що тобі слід зробити зараз! — і жбурнула слухавку.

Я не вважав, що ситуація вимагає від мене делікатності чи особливої дипломатичності, до того ж, саме тепер не був схильний до сентиментів. Я ледь тримався на ногах, плечі у мене саднили, і все ще не міг відсапатися, тож був, як зведений курок грабіжника, котрий щомиті готовий вистрілити. Тому просто зайшов у вітальню, не надто переймаючись тим, аби зробити це тихо. Мої кроки прозвучали, як міні-вибухи.

Помітив, як напружилася спина дівчини, коли та повільно повернула голову і поглянула на мене через плече. Її великі чорні очі широко розплющилися. Запала довга пауза, і можна було полічити до десяти. Дівчина мене не впізнала. Вона побачила в мені матроса — стомленого і натрудженого: у рваних білих формених штанях з діркою на коліні й у такій сорочці, яку б відмовились узяти в пральні. На моєму обличчі бруду було більше, ніж зазвичай буває ластовиння на носі веснянкуватих людей.

— Привіт! — спокійно сказав я. — Пам’ятаєте мене? Я ваш приятель, Меллой.

І тоді вона мене впізнала. Глибоко хапнула ротом повітря, зіскочила з диванчика, сповна демонструючи гарної форми ноги.

— Як ви сюди потрапили? — запитала вона, й обличчя її та голос були такі самі невиразні, як оборки на блузці.

— Видряпався на скелю. Спробуйте колись — коли вам стане нудно, — запропонував я їй, заходячи в кімнату. — До того ж, це корисно для фігури — хоча вона у вас і без того гарна.

Морін глибокодумно поглянула на свій великий палець, а потім нерішуче куснула його:

— Ви ще не бачили її як слід, — додала вона.

— А це «ще» у вашому реченні — воно актуальне і в даний момент? — перепитав я, дивлячись на неї.

— Це залежить від вас.

— Справді? — і я присів у крісло. — Може, ми б випили? Щось я поки що далекий від належної форми. Ви помітите, коли мої рефлекси відновляться від віскі.

Вона пройшла через усю вітальню до бару.

— Це правда, що ви сказали про скелю? — поцікавилася вона. — Досі ще ніхто на неї не видряпувався.

— Леандр переплив Геллеспонт, а Геро ж і вполовину не була така гарна, як ви[36], — сказав я безтурботно.

— То ви справді видряпалися на скелю?

Вона підійшла до мене з високим бокалом, наповненим віскі з льодом, що виглядав набагато спокусливішим, аніж вона сама, але я про це їй не сказав.

— Так, я справді це втнув, — підтвердив, беручи бокал. — За ваші чудові темні очі й за фігуру, якої я не бачив сповна... поки що.

Вона стояла поруч і спостерігала за тим, як я п’ю. Тоді запалила сигарету — рукою не менш твердою, ніж скеля, про яку ми щойно говорили. Потім вийняла зі свого чуттєвого червоного ротика сигарету і подала її мені.

Наші руки зустрілися. Шкіра її була гарячою.

— Ваша сестра тут? — запитав я, обережно ставлячи віскі на кавовий столик поруч із собою.

Морін знову уважно оглянула свій великий палець і кутиком ока зиркнула на мене.

— Дженет мертва. Вона померла два роки тому, — додала.

— Я зробив купу відкриттів відтоді, як ви вперше мені це повідали, — зауважив. — І точно знаю, що дівчина, яку ваша матір два роки утримувала в санаторії, як бранку — і є ваша сестра Дженет. То мені розповісти все, що знаю?

Вона скорчила гримаску й сіла.

— Розповідайте, якщо хочете, — мовила.

— Дещо — лише здогадки. Можливо, ви мені з цим допоможете? — запропонував я, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Дженет була улюбленицею батька. Ви з матір’ю добре знали, що більша частина спадку дістанеться їй. Дженет закохалась у Шеррілла, котрий також знав про те, що вона успадкує великі гроші. Шеррілл був напористий, а такі чоловіки вам подобаються. У вас із ним закрутився роман, а Дженет про це дізналась і розірвала заручини. Ви з нею посварилися. Хтось із вас схопив рушницю. І саме цієї миті увійшов батько. То це ви вистрілили у нього чи це була Дженет?

Вона запалила сигарету, кинула сірник у корзину для сміття й аж потім зронила:

— Яке це тепер має значення? Ну, я — якщо вже вам так важливо це знати.

— Тоді в будинку перебувала медсестра, Ейнона Фрідлендер. Чому вона мешкала у вас?

— У матері було не все в порядку з головою, — буденним тоном сказала дівчина. — Однак мати вважала, що й зі мною не все гаразд. Тому й переконала батька, що за мною потрібен догляд, і приставила сестру Фрідлендер шпигувати.

— Сестра Фрідлендер хотіла викликати поліцію, коли ви убили батька?

Вона кивнула, посміхнувшись. Але посмішка не досягла її непроникних, холодних, вугільно-чорних очей.

— Мати сказала, що мене посадять у в’язницю, якщо випливе, що я вбила батька. А сестра Фрідлендер сама напросилася на неприємності. Тому мати відвезла її до санаторію і зачинила там. Це був єдиний спосіб змусити сестру Фрідлендер мовчати. Але Дженет почала наполягати, щоб мене теж помістили в санаторій. Натомість мати відіслала мене сюди, бо це її будинок. Дженет думала, що я перебуваю у санаторії. Потім дізналася, що це не так, але не знала точно, де я. Гадаю, тому вона вам і написала, бо мала намір попросити вас відшукати мене. Потім у сестри Фрідлендер стався серцевий напад, і вона померла. Це була чудова нагода усе владнати. Мати з Дуґласом відвезли її тіло у «Крествейз». І мати повідомила Дженет, що я хочу її бачити, але натомість запроторила в клініку. Її помістили в кімнату сестри Фрідлендер, а ту поклали у домашнє ліжко Дженет. Це був блискучий варіант, еге ж? Я зателефонувала лікареві Бьюлі, котрий мешкає поруч. Йому навіть на думку не спало, що померлою може бути не Дженет, отож, він з легким серцем виписав свідоцтво про смерть. Після цього усе пішло як по маслу. Опікуни нічого не запідозрили, і я отримала спадок.

Морін подалась уперед, щоби струсити попіл у попільничку, а потім продовжила тим самим нудним, монотонним тоном:

— Але те, що я розповіла вам про Шеррілла, — правда. Той негідник почав мене шантажувати і змусив купити йому «Дрім шіп». Покоївка Дженет також мене шантажувала, бо знала, що її хазяйка жива. А тут ще й ви з’явились. Я вважала: якщо розповім дещо вам, то це залякає Шеррілла, але він не злякався. Він хотів убити вас, але я йому не дозволила. Це була моя ідея — помістити вас у санаторій. Не думала, що ви витягнете звідти Дженет. Тільки-но я дізналася, де Дженет, то послала туди людей Шеррілла, і вони привезли її сюди.

— Убити батька Фрідлендер — також ваша ідея?

Вона гидливо скривилася.

— А що мені залишалося робити? Якби він розповів вам, що у доньки було хворе серце, то ви відразу б про все здогадались. Я запанікувала. Подумала: якщо ми змусимо його замовкнути і викрадемо папери з поліції, то ще якось виплутаємось. Але все намарне.

— То Дженет тут?

Морін стенула плечима.

— Так; а де ж іще?

— І ви ламаєте голову, що робити з нею далі?

— Так.

— Є якісь міркування?

— Можливо.

Я допив віскі. Справді потребував його.

— Це ви застрелили Шеррілла? І підпалили судно?

— Ви забагато знаєте.

— То це ви?

— Я. Бо знала, що Шеррілл мене видасть, тільки-но поліція вийде на нього. У будь-якому разі від нього були тільки неприємності. Підпалити таку яхту — справжня насолода. Я завжди її ненавиділа. Чи добре вона горіла?

Я сказав, що добре.

Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись одне на одного.

— Я оце саме думала про вас, — раптово озвалася вона. — Чи не могли б ми з вами об’єднатися? Безглуздо віддавати такі гроші купці якихось підстаркуватих учених. Адже залишаються ще принаймні два мільйони.

— То як ми їх розподілимо?

Морін сиділа, покусуючи палець і розмірковуючи над тим, як нам краще об’єднатися.

— Розумієте, вона — моя сестра. Тож не можу тримати її тут довго. Якщо з’ясується, що вона жива, то я втрачу всі свої гроші. Було б краще, якби вона померла.

Я ніяк не прокоментував її слова.

— Уже двічі чи тричі я піднімала на неї зброю, — сказала вона після чималої паузи. — Але щоразу, коли збираюся натиснути на гачок, мене щось зупиняє. Морін втупилась у мене, а тоді сказала:

— Дам вам половину грошей.

Я загасив сигарету.

— То ви пропонуєте мені зробити це за вас?

Цього разу безглузда посмішка таки сягнула її очей.

— Подумайте лише, чого ви могли б досягти з такими грошима!

— Я і думаю, але поки що не можу цього уявити.

— Таки дам їх вам — випишу чек просто зараз.

— Але ж ви завжди можете анулювати свій чек, чи не так? А ще можете застрелити — як Шеррілла, — зауважив я, поглянувши на неї коронним «тупим» позирком.

— Коли я про щось говорю, то саме це і маю на увазі; а коли вже даю обіцянку, то дотримуюсь її, — терпляче пояснила вона. — А крім того, ви можете отримати на додачу й мене.

— Невже? — я намагався сказати це з більшим ентузіазмом, аніж відчував насправді. — Чудово! — промовив, підводячись. — То де вона?

Морін витріщилася на мене; її обличчя й далі нічого не виражало, але на правій скроні почав смикатися нерв.

— То ви таки маєте намір це зробити?

— А чом би й ні? Лише дайте мені зброю і скажіть, де вона.

— Хіба ви не хочете, щоб я спершу виписала чек?

Я заперечливо похитав головою.

— Довіряю вам, — сказав, щиро сподіваючись, що не переборщив з отим своїм тупуватим поглядом.

Вона показала на двері в дальньому кінці кімнати — якраз навпроти двостулкових дверей веранди.

— Дженет там.

Я підвівся.

— Тоді дайте мені пістолет. Це має виглядати як самогубство.

Морін кивнула.

— Так; я про це вже думала. Але ж ви... ви не зробите їй боляче?

Тепер очі її були порожні. Здається, думками вона була десь далеко.

— Пістолет, — нагадав я їй, клацнувши пальцями.

— О, так! — Морін здригнулася, нахмурилась і обвела туманним поглядом кімнату. — Він був десь тут.

Нерв на скроні стрибав, мов жабка.

— Гадаю, він у моїй сумочці.

Сумочка лежала на одному з крісел. Морін подалася, було, до неї, але я випередив її.

— Гаразд! — сказав. — Сам дістану. А ви поки що сядьте і розслабтеся.

Я узяв сумочку і розщепнув замок.

— Не відкривай її, Меллою!

Я швидко обернувся.

У дверях стояв Манфред Віллет. У руці він тримав автоматичний пістолет, спрямований на мене.

V

Морін пронизливо закричала.

— Ти, дурню! Чому ти трохи не почекав? Він уже на все погодився! Безмозкий ідіоте!

Холодні очі Віллета ковзнули з мене на неї.

— Він і не збирався цього робити, — коротко сказав. — Просто хотів забрати в тебе зброю. А тепер заспокойся і дозволь мені самому залагодити справу.

Морін знерухоміла й повернулася до мене. Її темні очі гарячково зблиснули.

— То ви справді не мали наміру цього робити? — вимогливо спитала вона. — Так?

Я хитнув головою.

— Звісно ж, не зробив би цього, — і приязно їй посміхнувся.

— Усе це зайшло надто далеко, — сказав Віллет, заходячи в кімнату. — Сідайте, — запросив він мене. — Хочу з вами поговорити.

І — до Морін:

— Ти також присядь!

Я всівся, але вона — ні. Продовжувала стояти нерухомо, пильно вдивляючись у Віллета та покусуючи гострими зубками свій палець.

— Сядь! — гаркнув він, наставляючи зброю на неї. — Ти така ж ненормальна, як твоя матуся. Тебе також не завадило би тримати під замком.

Тоді вона посміхнулася і побрела до крісла, де раніше лежала її сумочка. Всілася, закинувши ногу на ногу та продовжуючи покусувати палець.

Віллет зупинився перед холодним каміном. Він тримав «пушку» на рівні пояса — тримаючи під прицілом одночасно і мене, і Морін. На його обличчі застиг похмурий, стурбований вираз, а очі перебігали з Морін на мене.

— То де Дженет? — запитав він.

Морін промовчала, а я показав пальцем на двері.

— Вона каже, що Дженет там.

— З нею усе в порядку?

— Так, наскільки я знаю.

Віллет зітхнув з полегшенням, однак зброю не опустив.

— Ви ж усвідомлюєте, що з цього всього ми можемо витягти купу грошей, якщо ви доручите справу мені? — сказав він. — Ми все ще спроможні узяти ситуацію під свій контроль. Я зробив помилку, давши Морін забагато свободи. Не усвідомлював, що вона настільки небезпечна. Знав, що вона неврівноважена, бо такою ж була її мати. Але гадав, що вони обидві сумирні. Я би почав діяти раніше, якби не Шеррілл. Тепер, коли він мертвий, усе спростилося. Зараз єдина перешкода — це ви. Чи достатньо вам буде п’ятдесяти тисяч за мовчання?

Я звів брови.

— Вона щойно пропонувала мені мільйон.

Він зробив нетерплячий жест.

— Послухайте: це ділова пропозиція. Не марнуймо часу. В неї нема мільйона. І вона б не дала вам ані копійки, навіть якщо б у неї були гроші. Морін не уповноважена отримати гроші за страховку «Дрім шіп». На це уповноважений я.

— А що буде з нею? — запитав я, поглянувши на Морін, котра дивилася на мене порожнім поглядом пустісіньких очей.

— Я поміщу її в клініку. У Морін нема вибору — або туди, або в руки поліції за звинуваченням у вбивстві, — швидко й лагідно проказав Віллет. — Усе це можна облаштувати по-тихому. Дженет навряд чи захоче зчиняти галас. Я переконаю її зробити так, як скажу. Вона отримає гроші від опікунської ради. А ми з вами — страховку за «Дрім шіп».

— Дозвольте мені уточнити, — мовив я. — То цей маленький план виношували від самого початку ви?

— Нема потреби вдаватись у подробиці, — коротко відповів він.

— Так, це була його ідея, — несподівано втрутилася Морін. — Цілковито його. Він шахраював із грошима фонду, а Дженет це виявила. І саме він переконав мою матір запроторити Дженет у психушку. Якби не Дуґлас, він би й мене там ув’язнив.

— Замовкни! — гаркнув Віллет, і голос його посуворішав.

— Я давно здогадувався про це, — сказав я. — Хтось із опікунів мусив бути в цьому замішаний. Я почав над цим замислюватися, коли ви не забажали повідомити про справу іншим опікунам. А коли Дженет викрали з помешкання моєї секретарки, я був уже впевнений у цьому. Ніхто, крім мене, Поли і вас не знав, де Дженет.

— Яке це має значення? — нетерпляче озвався він. — Якби не Шеррілл та ця божевільна, усе б спрацювало. Але ви не зможете звинуватити мене в убивстві. Коли вони затіяли усю цю гру, я вже знав, як зупинити Морін. А її можна зупинити. То ви зі мною? Страховку я розподілю у співвідношенні п’ятдесят на п’ятдесят.

— А якщо я не погоджуся?

— Я готовий утекти, — сказав він. — Не хочу втікати, але змушений буду це зробити. Однак мені треба буде затримати вас обох, поки не отримаю гроші за страховкою. Це буде нелегко, проте цілком можливо. Але якщо ви не дурень, то пристанете на мої умови.

Я глянув на Морін.

— А що ви на це скажете?

— Їй нічого сказати, — нетерпляче озвався Віллет. — Вона піде або в божевільню, або у в’язницю. Морін надто небезпечна, щоб залишатися на свободі.

Я проігнорував його слова і знову запитав:

— То що ви на це скажете?

Морін укотре посміхнулась, але це була жорстка посмішка.

— Нічого; однак я маю намір дещо зробити.

Напевно, десь за спинкою крісла в неї була прихована зброя, бо постріл пролунав, наче грім з ясного неба. Спалахнуло звідкілясь із-під крісла.

Віллет випустив револьвер і, схопившись за груди, зробив кілька непевних кроків. Я бачив, як він опускається на коліна, й кинувся напереріз Морін, намагаючись швидко подолати ту невелику відстань, що відділяла нас. Перехопив її руку з пістолетом, націленим на мене. Пістолет вистрілив, подряпавши мені шию. Ми з Морін упали на підлогу. Я вибив їй з руки зброю, дав ляпаса та скочив на ноги.

— Ну ж бо, спокійніше! — озався Міффлін, стоячи у дверях веранди, і вони з Керманом увійшли в кімнату.

— Ти в порядку, Віку? — поцікавився Керман.

— Так; то ви все чули?

— Усе, — підтвердив Міффлін. — Чи серйозно він поранений? — спитав, прямуючи до Віллета.

— Пильнуйте її! — закричав я і стрибнув уперед.

Морін рвонула до дверей веранди. Я спробував стримати її, але не встиг. Вона вибігла на веранду і злетіла сходами вниз.

— Він мертвий, — почув я слова Міффліна і вибіг слідом за Морін.

Ми з Керманом були на першому ярусі тераси, коли вона опинилася вже на четвертому. Я втримав Кермана за руку.

— Нехай Міффлін наздоганяє її, якщо вона йому потрібна, — сказав. Міффлін саме підбігав до нас.

— Куди вона побігла? — спитав вимогливо він.

Я показав напрямок.

Морін бігала добре і саме досягла нижньої тераси. Міфллін рвонув, було, за нею, але потім зупинився. Вона мчала просто до краю скелі — й продовжувала рухатися далі.

Кілька хвилин ми стояли нерухомо, дослухаючись і вичікуючи. Але не почули нічого. Складалося таке враження, ніби простір між вершиною скелі та морем просто розступився і поглинув її.

— Це — найкращий вихід для неї, — сказав я, повертаючись у будинок. Відчував смертельну втому. Навіть якщо Морін і була божевільна, все ж вона була прекрасна, а мені завжди шкода, коли намарно гине краса.

Коли ми вийшли на веранду, я запитав у Кермана:

— То ти таки видряпався на скелю?

Керман кивнув.

— Я викарабкався опуклістю, — сказав він, картинно здригнувшись. — Боюся, вона снитиметься мені щоночі — до кінця моїх днів. Пола теж десь тут. Вона шукає Дженет Кросбі.

— Тепер ми муситимемо якось пояснити все Брендонові, — сказав я, коли до нас приєднався Міффлін. — Оце буде потіха!

— Розбилася на смерть, — констатував Міффлін, глянувши на нас. — Ходімо, розумники, й поговоримо!

Отож ми пішли за ним і трохи побалакали.