Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Під Брищем

Земля втікала з-під кінських копит. Темні смуги лісу чергувалися з яснішими, розсвітали в місячному світлі малі поляни, вилискувалися тут і там дзеркальні води тихих озерець.

Погоня йшла все дальше й дальше, щоб скоріше, щоб ближче, щоб дігнати. Нарешті увірвався ліс. Стало видніше.

Тільки кущі ялівцю відбігали від лісу, як заблукані вівці від отари. Але й ті щезали. Річка... Через річку!.. Далі, далі!

Край дороги стара хатина. Стара й самітня. Нечай здержав коня. Стати!.. — пішло по сотнях. Нечай вбіг у хату. Пуста. В комору... Нікого. Вибіг надвір. За хлівом балка, кущі. Гукнув:

— Коваль! Гей. Коваль! Миколо!

— Хто там? — відізвався голос із дна балки.

— Свої! Ходи! Ти потрібний.

— Хто кличе?

— Свої! Приходь! З Петром!

Зашаруділо десь глибоко в кущах. І знову тихо. Ні кущ не ворухнувся, ні ходи не було чути. Нечай нетерпеливився. Час утікав. Накінець промовив хтось біля нього.

— То ви, пане Нечаю?

Впізнавав голос, та не був певний.

Нечай повернувся всім тілом до новоприбулого.

— Коваль! Коли ляхи тут були?

— Недавно. Може вспіли проїхати пів-милі. Ми тому й утекли з хати... Петре!

— Куди пішли?

— На Брище. Спішно їм було.

— Були в тебе? Говорили з тобою?

— Якийсь козак та мабуть, якийсь німець. Розпитували дорогу.

— Про що питали?

— Куди на Махнівку. Я сказав, що через Брище. Тоді козак спитав, чи є ще яка інша дорога туди...

— А ти що сказав?

— Що можна через Майдан.

— Це все?

— Ніби все. Спішилися.

— Поїхали на Брище?

— На Брище.

— На Майдан куди тут дорога?

— Там за ліском, що при озерах, є також дорога на Майдан. Тільки я був би чув, коли б їхали туди.

Нечай глипнув на козака, що стояв при ньому.

— Скоч по сотника Красносельського. Тільки швидко!

Під’їхав Красносельський на височенному гнідому коні.

— Бери своїх людей і через Майдан скачи на дорогу на Дубровну. Туди веде дорога на Брище. Там ми їм перетнемо шлях. Тільки поспішай, що можеш, щоб їх не пропустити. Коли доїдете до шляху, беріть назад на Брище. Там ждіть на нас. Петре! Покажеш сотникові дорогу. Знаєш її добре?

— Знаю.

Коли сотня Красносельського вирушила і сховалася в темному лісі, Нечай відізвався до старшин, що були при ньому.

— Є ще одна дорога з Брища. Правда, Миколо?

— На Лунин.

— Бачиш. Я пам'ятаю ще. Коли б ми на них ударили, вони могли б туди втікати. Сотнику Дочило!

Сотник Дочило, сивовусий січовий братчик, підступив ближче.

— Бери, друже, оцього чоловіка, дай йому коня і зброю, як захоче. Він дороги тут знає, як ніхто інший, їдьте лісовими доріжками просто на шлях, що веде з Брища на Лунин. Там ждіть на мене.

Тепер Нечай не поспішав. Він знав, що райтарія Забуського йому не вимкнеться, бо в Брищі вони мусіли переправлятися через річку. Напевно — думав Нечай — будуть напувати коні й будуть думати, що їх стривожив якийсь незначний повстанський загін, який відважився напастувати їх тільки під покровом ночі, та дадуть коням перепочинок. За той час Красносельський матиме доволі часу, щоб забігти дорогу від Дубровни, а Дочило від Лунина.

Нечай глядів на небо. Ніч була ще темна, але на північному сході стало зоріти.

Козаки годували коней. Минав час. У тихих лісах кругом поволі, поволі починало будитися життя. Там і сям відзивалися вже птахи. Озивалися й утихали. Тільки жаби на озерах не вгавали, не втихали, не томилися, не запереставали свого розговору.

Як стало сіріти, сотня була готова. Підвели буланого. Нечай скочив у сідло. За ним рушили довгі ряди його найкращої сотні. В'їхали знову в ліс, але вже не такий великий, як попередній. Часто піскова дорога переходила в калюжі, що ніколи не висихали. На їх берегах виразно відбивалися численні сліди тяжких кінських копит, що їх тільки що залишила райтарія в утечі. Цілі великі смути лісового молоднику чергувалися з старим бором. Переїхали бір. За бором стало видніше. Щораз виразніше було видно кіньми столочену, рідко вживану, травою порослу дорогу. Нечай прискорював похід. Коли розвиднілося, притьмом увірвався молодник і козаки побачили перед собою дорогу, що круто спадала вниз, дальше глибоку балку, що бігла праворуч дороги.

— Брище! — відізвався Нечай до полкового осавула, Кривенка, що їхав поруч нього. — Їдьмо дальше!

З-поза цих дерев ми повинні бачити брід на річці й село.

Сотня зупинилась. Обидва виїхали за вільшину, яка заслоняла їм вид. Коли минули кущі, побачили внизу Брище, як на долоні: кільканадцять хат, млин, цю частину річки, якої не закривали високі вільхи та сосни, і в місці, де кінчалася глибока балка, брід та майдан коло млина.

— Є! — аж скрикнув Кривенко.

— Є! — кивнув головою Нечай і вдоволення відбилося в його голосі.

Уздовж плотів на майдані, при хатах та біля огорожі й повіток довгими рядами стояли поприв’язувані коні, всі однієї гнідої барви.

По майдані між хатами крутилися райтари. Біля самого млина великий гурт вояків скупчився при чомусь, чого ні Нечай, ні Кривенко з віддалі не могли добачити.

Нечай іще раз охопив поглядом Брище й зморщив брови. Тепер, коли побачив околицю, зрозумів, що зробив помилку. І Красносельський, і Дочило мали чекати, поки не вдарить. Тим часом він усвідомив собі тепер, що такий його наступ уздовж вузької дороги був би виставлений увесь час на обстріл із другого боку річки й коштував би його великих жертв у людях.

Дорога була вузька. З одного її боку були стрімкі стіни, з другого густий ліс також не давав змоги сотні розвинутися в наступ. Довелося б користати тільки з дороги, на якій могло найбільше чотирьох їздців поміститися поруч себе та й ті, що проскочили б через мушкетний вогонь, пішли б під райтарські рапіри, заки інші могли б доскочити.

— Павле! — рішив Нечай — пішли чоловіка до Красносельського і другого до Дочила, щоб наступали, не чекаючи на нас.

Минали хвилини дожидання. Сонце викотилося на небо. Наставав теплий, літній день.

Нечай стояв серед кущів і глядів на Брище та на шляхи, що вели на Дібровну і Лунин. З Брища стали доноситися вигуки, крики. Райтари стали вести коні до водопою. Найкращий час, щоб ударити. Нечай почав нетерпеливитися. Але за Брищем усе було тихо, спокійно.

— Вони збираються в дорогу — висловив здогад Кривенко.

— Приведи сотню під ліс. Рушимо самі.

Кривенко стиснув коня й рушив із місця скоком.

Нечай знову кинув зором через Брище й нараз увесь насторожився. Побачив як із синяви лісу від Дубровни висунувся на зелені поля довгий, предовгий вуж і став швидко зближатися до Брища. Можна вже було розрізнити поодинових їздців, що висувалися поза густі ряди.

Численні блискучі іскорки, ясні, як сонце, полискували раз-у-раз у різних місцях понад тією довгою змією. То грали й грілися до сонця гострі леза списів. Нечаєві очі заграли такими самими вогниками, коли охопив оком цілу свою драгунію. Часом заграв наглим світлом панцер, коли на нього впав соняшний промінь. Часом зброя їздця, чи виряд коня замерехтіли яркими вогнями і все те зближалося, росло, могутніло.

Нечай перевів зір наліво. І тут серед кущів чагарників, ялівцю та придорожніх дерев стали світити такі самі іскри, наглі блиски, короткі й ясні. Хоч із цього боку не видно було ні одного їздця, він знав, що Дочило теж уже недалеко.

— Але що Забуський не поставив чат, ані не вислав роз’їздів — дивувався Нечай, який уважав Забуського за доброго вояка.

Над’їхав Кривенко.

— Полковнику, сотня під лісом. Чи ми?...

І не докінчив, коли повів поглядом за очима Нечая.

Тим часом на дорозі до Дубровни, яку куди краще могли бачити, ніж дорогу на Лунин, зближалася щораз більше сотня Красносельського. Одночасно Нечай завважив, що зі змія стала вона перетворюватися в лаву, готову до наступу.

По хвилині, десь від брищанських хат та в кущах наліво, залунали стріли. У Брищі серед райтарів повстав рух. Розлягся крик команди, заграли трубки на алярм. Вояки кинулися до коней, інші вибігали пішки з мушкетами на край села, відай, щоб стримувати ворога, доки цілий відділ не прийде до справи.

А люди Красносельського йшли і йшли. Коні витягалися в бігу, лискучі леза списів, що досі підіймалися понад головами їздців, грізно похилилися до висоти кінських голів.

Райтарія скоро стала в ладі. Не дивно! — подумав Нечай — це ж військова частина князя Яреми! Ротмістр в оточенні офіцерів випровадив відділ за плоти, в чисте поле, видно: рішений собі вдарити на зухвалого напасника. Старий вояк бачив, що численна перевага по його боці і постановив рушити.

Але як тільки відділ висипався за селище, з лунинського шляху висунулася друга козацька сотня, краснянська. Крик соток голосів: “Слава!” потряс повітрям і обидві наступаючі сотні, наїжені лісом списів, кинулися в повному розгоні на райтарію.

Польський відділ обкутався довгими звоями білого диму від сальви пістолів, якою райтарія звикла зустрічати наступ. Одначе сальва не здержала розгону лявіни. Почувся лоскіт зудару і поле зустрічі покрилося і вповилося димами від стрільної зброї та збитою кінськими копитами пилюгою. — Сотня! За мною! — кликнув Нечай, стаючи в стременах, і чвалом пустився в наступ.

Дорога була вільна. Доскочили до броду, якого також ніхто не боронив, і, наче вихор, увірвалися на майдан.

— Шкода, що Забуського так вихваляють за воєнний досвід — подумав Нечай.

Але скоро, на свою велику досаду, переконався, що в своїй оцінці помилився.

На майдані поляків не зустріли. Стояли там тільки вози й залишилося кількох людей із челяді, з якими козаки скоро розправилися. На середині майдану стояли три високі палі з насадженими на них іще живими людьми. На землі побачив Нечай кілька погано змасакрованих трупів. На цей вид козаки брацлавського полку піднесли крик, заки допали ще місця бою.

У слід за тим закипіло скрізь, мов у кітлі. Заблисли клинки, сплили кров’ю. Райтарія князя Вишневецького, на яку вдарено з трьох боків, розсипалась і стала гинути й гинути під шаблями невмолимих козацьких месників. Не було там ані пощади, ні пардону, ні милосердя, ні просьби. Йшла тільки смерть. Райтари вмирали, самі вбиваючи, гинули на очах товаришів, також призначених на смерть. Потворилися окремі групи, що боронилися в німім завзятті, знаючи, що іншого виходу немає, падали, танули, як тане сніг на теплому сонці, як щезає туман під подувом буйного вітру.

Нечай кидався на побойовищі, шукаючи Забуського. Але не знаходив його. Шукав за Олешичем, але і його знайти не міг. Посилав козаків до кожної групи, до хат та до поблизьких кущів, щоб шукали і сам що раз і ще раз перешукував поле бою. Одначе все безуспішно.

В одному місці, переїжджаючи, побачив ротмістра, як цей оточений, хотів перебитися і саме вістрям рапіри повалив завзятого сотника Дочила.

Скочив тоді Нечай на місце поваленого Дочила. Задзвонила шабля, зустрівшись із рапірою, аж іскри посипалися. Ротмістр заслонився ще раз від другого удару, але при третьому відбита рапіра відлетіла аж до кінського боку. Ротмістр почув вістря шаблі на своєму горлі та тверде невблаганне слово :

— Здайся!

Випала з безвладної, здеревілої руки рапіра, скінчився спротив.

— Де Забуський ?

— Ist nicht da. Нема!

— Де Забуський, кнехте?

— Hat einen anderen Weg gewaehlt. Пошля інна дроґа.

А Олешич?

— Ja, ja. Mit dem Gefangenen. З єнца.

— На майдан із ним! — крикнув і передав його в козацькі руки.

Під’їхав Красносельський.

— Хто це?

— Ротмістр. Ти знаєш? Забуського нема, ні Олешича!

— Як то?

— Висмикнувся раніше. Перед Брищем. Тепер розумію, чому не було ні сторожі, ні роз’їздів. Забуського не було!

Полонені, яких усього кількох узяли на те, щоб дещо від них дізнатися, потвердили, що Забуський іще в лісі взяв Олешича та після довшої суперечки з ротмістром, покинув із своїми козаками відділ, повертаючи на якусь лісову доріжку.

Недаром славився він незрівняним степовим ватажком, недаром татарські й турецькі матері страшили ним своїх дітей. Був відважний, жорстокий, грубий, завжди ненаситний, лакомий на достатки, на золото, на здобич, але обережний, хитрий, підступний. Де міг, був жорстокий понад міру, а де треба було, вмів зігнути шию. У небезпеці перший завертав до втечі, не дбаючи про товаришів, про людей, що були під його командою, а дбаючи тільки про власну шкуру.

Нечай знав, що поміж ним і Забуським спалахнула така ворожнеча, що її тільки кров могла б погасити, знав, що їхні шляхи, які тепер розійшлися, ще зійдуться і тоді схрестяться теж їхні шаблі. Те, що Забуський був не тільки його ворогом, але зрадником, якого генеральний суд присудив до смерти, додавало йому полегші, заохоти. Шукати його, значить шукати не тільки власного особистого ворога, повалити його, це значить повалити зрадника, запроданця, шкідника для козацтва й усього народу.

Коли на бойовищі осталися тільки обдерті трупи, коли сотні вирядилися й вирівнялися до походу, до Нечая під’їхали старшини й старші запорізькі братчики та принесли сумну вістку:

— Дочило не живе!

Нечай насупив брови. Зняв шапку. Спитав:

— Де він?

Під’їхали до місця, де лежав між трупами Дочило.

Нечай зіскочив із коня. Глянув у вічі старого козака, колись такі щирі та вірні, тепер скляні.

— Скільки впало наших? — спитав.

— Сорок вісім. Найбільше з моєї сотні — відповів Красносельський.

— Що ви думаєте, панове товариство? Не похоронити б нам їх у Загір’ї, біля церкви в одній братській могилі?

— Я також таке хотів сказати — відізвався один із старих запоріжців.

— Згода! Згода, полковнику — додали інші.

Козаки кинулись за возами. Побитих козаків уклали на сіні, щоб везти до Загір’я.

— Чи втік хто з ляхів? — випитував Нечай.

— Не думаю — сказав Красносельський.

— Скільки ми коней дістали?

— Поверх п’ятсот.

— Нова кінна сотня буде — всміхнувся Нечай, — бо своїм звичаєм у брацлавському полку коні та військовий виряд, коли не оздобні в золото й самоцвіти, ставали власністю полку.

З гурту виступив Щерстюк, сивовусий старий запорожець, друг Нечая.

— А що з Бавером, полковнику?

— Хто це ?

— Той їхній ротмістр, що ти його піймав.

— Ага! Ага!

— Ми випитували людей. Це він наказав ті палі тесати та людей на них насаджувати.

Нечай мимохіть глянув на майдан. Там ще й досі видно було три свіжо тесані палі, з яких козаки вспіли вже зняти жертви. З гострих кінців усіх трьох палів спливала кров.

— Посадіть його там! — рішив коротко, стягаючи брови, Нечай.