Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Дивний союзник

Хмельницький із почотом в’їжджав у табір. Цей табір, як доносили навіть польському гетьманові Потоцькому, нагадував радше сильно укріплену твердиню. З двох боків подвійний перстень уміло висипаних валів не давав доступу. Один із рукавів Базавлука та широкий, могутній Дніпро стримували доступ із двох інших боків. Легкі гармати й фальконети доповнювали оборонну силу табору. Здатністю до оборонної війни козацтво славилося здавна. Козаки були мистцями в сипанні окопів, в уладжуванні рухомих таборів, які часто нівечили всю силу наступу кінноти. Не раз опанцерена й тяжко озброєна кіннота мусіла опішуватись, щоб добувати такі наборзі творені твердині.

В таборі був лад. Скрізь видно було тверду руку нововибраного гетьмана.

Під гетьманським куренем чекав на Хмельницького гурт старшин. Між ними знаходився козак на коні, який живо щось розказував.

— А що там? — спитав гетьман іще з коня.

— Від Несторенка, що сьогодні стежу повів, козак із вістями.

— Несторенко ще не вернувся?

— Ні, батьку. Прилучився до відділу Данила Нечая. Мене вислав, щоб вістку подати.

— Нечая? Де ж він?

— Сьогодні зранку вирушив із Січі. Але в нього коні здорожені, тому мене наперед вислали.

— Багато з ним люда?

— Буде тисяча коней, коли не більше.

— Тисяча коней?.. Гей, Чорното, — кликнув бадьоро Хмельницький — це на твою голову. Щоб голодні не були! А ми, панове, хто охочий, поїдемо назустріч гостям!

Обізвався Воронченко, полковник черкаський:

— То вже, мабуть, хто охочий, поїде, але без тебе, батьку. На тебе чекають посли.

— Звідкіля?

— З Бахчисараю.

По обличчі гетьмана пробіг хвилинний блиск радости. Хмельницький зсів із коня, віддав поводи чурі, паглянув по полковниках і звернувся до Вешняка.

— Друже! Виїдь назустріч Нечаєві. Хто з панів старшин охочий, нехай їде також. Як повернетесь, скажіть Данилові, що я ще сьогодні хочу його бачити.

Гетьман увійшов до куреня. Через канцелярію, в якій, незважаючи на пізню пору, працювали похилені над паперами писарі й підписарі, перейшов до другої кімнати. Слабий каганець кидав у ній нерівне світло на стіни, вкриті турецькими килимами, й на тяжкі лави, встелені ведмежими та вовчими шкурами.

При слабому, блідожовтавому світлі каганця гетьман у першій хвилині не бачив нікого. Тільки згодом помітив постать, що при його вході піднялася з лавки.

— З Бахчисараю? — запитав гетьман, шукаючи в сутінках обличчя посла.

— Нехай всемогутня рука Аллаха береже кроки мого приятеля, великого козацького гетьмана!

— Тугай-бей! — скрикнув із несподіванки Хмельницький. — Будь дорогим гостем у мому вбогому наметі. Бачиш, куди мене загнали захланність та злоба панів із Лехістану!

— Дивні, але справедливі діла Аллаха. Хто знає, чи твоїм домом не буде увесь край, де живе відважний нарід козаків. Може своїми рабами назвеш тих собак невірних, що руку не тебе піднесли.

— Вони високо стоять у достоїнстві і славі.

— Нікому власний кісмет не знаний. Ти — вибранець Аллаха. Дійшли вістки до Бахчисараю, що ти готовиш похід проти Лехістану. Твої посли були в нас і присягали на шаблі. От і я приїхав до тебе від великого царя кримського.

— Сідай, дорогий моєму серцю, Тугай-бею. Сідай, поговоримо. Тільки скажу ще світло дати.

Гетьман склав долоні, щоб заплескати. Але Тугай-бей скорим рухом стримав його.

— Стривай. Не треба більше світла. Не треба, щоб хтонебудь знав, що Тугай-бей був у тебе. Мене тут не пізнали.

— Добре. Так що ти привозиш від його милости хана?

— Великий цар татарів звелів сказати: “Їдь до Хмельницького, який за Дніпровими порогами збирає військо проти ляхів, і скажи йому, що ми не будемо йому на перешкоді. Нехай не боїться за свої плечі, бо ми хочемо жити з ним у дружбі. Скажи, що ми задержимо ту дружбу і приязнь із козацьким вождом, хіба що козаки самі нападуть на нас. І скажи йому від мене: нехай йому Аллах помагає”.

Хмельницький піднявся. Його високе чоло вкрилося грізними борознами. Тверді, наче з бронзи литі, риси обличчя закріпли в морозному пориві гніву. Тяжкою рукою сперся бо стіл.

— І це все? В його голосі задрижала загрозлива струна. На обличчі Тугай-бея розлилась широка усмішка, при якій його великі жовті зуби заблисли у світлі каганця.

— Висока Порта бажає жити у згоді з королем Лехістану. З тієї причини й наш цар не може рушити орди вам на поміч. За те його царська високість шле тобі запевнення своєї прихильности, приязні й доброзичливосте.

Борозни на чолі в Хмельницького поглибились і потемніли. На висках виступили жили. Спершись обома долонями на стіл, гетьман похилився через стіл до Тугай-бея. Перед висланником грізного татарського хана, перед оцим хижим, славетним, жорстоким перекопським мурзою став нараз володар, могутній володар, що вміє приневолити підкоритись його волі.

— А що буде, Тугай-бею, як я піду за приказами короля?

— Як це?

— А так, що збудую п’ятсот, шістсот чайок і кину їх на море. Польські гетьмани підуть мечем і вогнем на Крим, польський король із посполитим рушенням ударить на Молдаву. Де ж тоді буде ця згода з королем Лехістану?

— Аллах! Аллах! — кликнув здивований мурза.

— Подумай, Тугай-бею, що тоді буде? Я не Бурлай, не Сулима, ні не Сагайдачний, щоб задоволитися дрібним розбоєм. Я вдарю всією силою. Я вдарю, щоб повалити.

Татарин підніс руку.

— А де в тебе сила, щоб повалити непереможне царство падишаха?

— Де сила? Ту сила! — Гетьман широкою долонею вдарив себе в могутні груди. — Тут сила! Ввесь український нарід стане, як одна буря помсти. Мало того! Польські гетьмани підуть, польський король піде, бо він іздавна про це тільки й думає, Венеція вдарить від моря. Німецький цісар рушить свої закуті у сталь полки вздовж Дунаю. Буде сила!.. А що тоді, Тугай-бею?

— На пророка!.. Ти єдиний серед невірних, що міг би до цього довести. Але тоді де твоя власна пімста?

Хмельницький підвівся на ввесь ріст, закладаючи руки за широкий пояс.

— Помиляєшся, Тугай-бею, коли говориш про мою власну кривду. Коли б тільки моя власна кривда кермувала моєю рукою й моїми задумами, то не зліталися б до мене оці всі холопи, гайдамаки, лугарі, степовики, левенці, панські невільники, піддані, не приходила б шляхта, не горнулось би Низове товариство. Я ось тут не тільки тому, щоб за свою привату платити. Це йде відплата всього народу за вікові кривди, зневаги, знущання. Тобі відомо, — говорив дальше —що діється тепер в Україні, в краю козаків. Колись ми лучилися з королем Лехістану, щоб мати силу проти вас. Тим часом ляхи ломили одну умову за другою, забували про свої присяги, пакти й кінець-кінцем довели до того, що нарід опинився в неволі, ще гіршій, ніж вона у вас. І нарід почав буритися, бо мій нарід до неволі не звик. Про козацькі повстання знаєш. Тепер настали ще тяжчі часи, бо ляхи відбудували Кодак, щоб мати око на Запоріжжя. Число козаків зменшили. Вже мало хто з нас може носити шаблю при боці. Як же, думаєш, можна рушити відразу проти панів і короля? Треба часу, щоб зібрати військо, вишколити, озброїти. Тому на початок треба мені вашої помочі. Ти розумієш. Запитаєш, може, що буде, як тієї підмоги від вас не дістану? Послушний приказам його королівської милости буду збирати військо проти вас. Чим більше війська буде під моєю рукою, тим більше будуть радіти польський король і польські гетьмани. Буде так, як за часів Конашевича-Сагайдачного. Тільки я не Конашевич! О, ні! Ні побережжя Чорного моря, ні Крим, ні Анатолія, ні сам Стамбул ніколи стільки страху не зазнали, що зазнають тоді! Дим із пожарів сонце заслонить! Чорне море — червоним стане! Буде це заплата за всі наїзди на нас. Задрижать стіни Стамбулу, як ніколи ще не дрижали, від коли нога падишаха вступила в них. І впевняю тебе, Тугай-бею, що прийде хвилина і столиця падишаха опиниться в моїх руках. А тоді? Тоді або з вами, переможеними, рушу на панів із Лехістану, або зачекаю, аж інші переможці почнуть із собою воювати. Тоді прийде моя хвилина.

Тугай-бей сидів непорушно. Гетьман скінчив говорити і став проходжуватись по кімнаті. Татарин мовчки водив за ним своїми скісними очима. В кімнаті залягла мовчанка. Тільки чути було кроки козацького гетьмана та побренькування його низько спущеної шаблі.

Під кінець Тугай-бей притьмом повернувся до гетьмана й промовив:

— Аллах великий і все в його руках. Ти сказав: рушить крім тебе король Лехістану, його гетьман, рушить Венеція і німецький цісар. А що буде, як замість їх, Аллах дасть перемогу могутньому царству вірних? Не один це вже раз невірні лучилися, щоб загарбати слугам Магомета їхні країни та їхні багатства. Але Аллах завжди благословив зброю великого падишаха та давав йому перемогу над невірними. Що тоді буде?..

— Тоді, Тугай-бею? Тоді я з усім своїм військом поверну шаблі проти ворогів падишаха. Ви всі мені поможете і сповниться моє бажання!

— Аллах! Аллах! — закричав здивований Тугай-бей, б'ючись долонями в груди... А що буде, якщо падишах не схоче твоєї помочі?

Хмельницький глянув просто в очі татаринові й засміявся в голос.

— Ти віриш у те, Тугай-бею? Відмовився б від помочі всього козацтва в тяжке врем’я такої війни? Адже знаєш, Тугай-бею, що той є моїм союзником, хто є ворогом моїх ворогів. Ось так, чи так, а я свою мету осягну.

— А яка ж твоя мета, великий гетьмане всіх козаків? — запитав до краю збентежений і здивований Тугай-бей.

Хмельницький зупинився в ході. Звернувся до Тугай-бея, але його погляд понісся понад головою мурзи, поза межі кімнати, табору, Диких піль, може в Київ, може й дальше: до Карпат, Сяну, Висли...

— Моя мета? Ще рано про це говорити.

Настала довга мовчанка. Побрязкувала шабля гетьмана, полискували очі татарина. Перервав мовчанку Тугай-бей, говорячи з надумою:

— Казав мені великий і мудрий кримський хан: “Іди до вождя козаків сам і на місці розглянься”.

Казали його царські милості, що ти народився на володаря, що твоя зоря ясніша від інших, що ти можеш багато. Мій цар звелів мені дізнатись, які в тебе задуми, і наприкінці промовив так: “Ми без дозволу високої Порти не можемо розпочинати війни з Лехістаном. Але ти, Тугай-бею, як схочеш і як будеш бачити, що це така людина, як про неї говорять, можеш рішити вислати перекопську орду йому на поміч”. А в моїй орді десять тисяч їздців — додав Тугай-бей.

— І ти, Тугай-бею?

— І я?.. — Тугай-бей підвівся з лави. — Чи та пам’ятаєш іще Охматів[2] ? На віки вічні я заприсяг тоді ненависть і пімсту ляхам, бо це була найчорніша година мого життя. Своїх рахунків із ними я ще не покінчив.

Ні. І з тобою — ні, пане Хмельницький. Як їм я заприсяг пімсту, так тобі на приязнь поклявся. Коли б не ти, то хто знає, чи цей молодий харциз, Конецьпольський, син тамтого, не напав би був цієї осени на мене, коли я не сподівався. Тугай-бай уміє пом’ятати добро і зло. Тому я готов. Тільки до трави треба ще заждати, щоб коні не попадали без паші.

Далеко поза козацький обоз, ген у степ проводжав Хмельницький свого першого союзника.

Вже була глибока ніч, як обидва союзники подавали собі руку на прощання. Домовились, що Хмельницький загостить іще до Бахчисараю і відвідає його милість хана Іслям-Ґірея, щоб закріпити союз і дружбу між обома народами. Після того, якщо хан сам не вирушить із ним, Тугай-бей певно поспішить із своєю ордою на поміч козакам.

У глибокій задумі повертався Хмельницький до обозу. Оце думав — перший раз в історії татарські сили підуть рука в руку з козацькими, підуть в Україну не як вороги - напасники, а як помічники - союзники. Лютий, хижий перекопський мурза Тугай-бей, пострах християнського народу, піде під його рукою, як його друг.

Події, що закриті були ще густим серпанком майбутности, доказали згодом, що справді єдиним щирим союзником українського гетьмана був Тугай-бей. Зраджували його різні союзники, зраджував не раз у хвилинах найтяжчих спроб татарський хан. Один тільки Тугай-бей злучив свою долю з долею козацького гетьмана, один Тугай-бей залишився йому вірним до смерти.