Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Пилявці

Почалося герцями. На вільному просторі поміж обома військами відбувалися вони від раннього ранку аж до заходу сонця. Виїздили то групами, то поодинці їздці під ворожі лінії і так довго вигадували всілякі образливі слова, зневаги, лайки загальні, або й особисті, доки хтось із протилежного боку, не втерпівши покидав лінію й добігав до задирливого зачіпника, щоб покарати його за всі ті лайки, образи і зневаги.

Обидва війська стежили з запертим віддихом за тими сутичками. Краще озброєна шляхта в більшості мала перевагу в тих герцях.

У герцях славний уманський полковник Ганжа, поваливши трьох можних шляхтичів, між ними й пана Суходольського, що командував реґіментом пана Заславського, сам поліг на місці, пострілений із пістоля. Згинуло й багато інших славних отаманів та шляхти, закінчуючи ось так свою життєву дорогу. Була це властиво не війна, а радше видовище для війська, щоб показати сміливість і відвагу та щоб плекати лицарськість.

Борці з обох таборів одягалися на герці якомога найкраще, виїздили при найкращій зброї та на найкращих конях. По кількох днях таких герців поляки набрали духа, присунулися ближче річки і взялися здобувати переправу через річку Ікву, або як її звали, Пиляву.

З башти малого пилявецького замку, що то його поляки звали курником, Хмельницький із почтом стежив за боями, що розгорілися вздовж козацьких окопів. Боронив цих окопів корсунський полк під старим запоріжцем, полковником Шангиреєм, що носив татарське назвище, але щире, козацьке серце. Нечай, що приїхав саме з-під Межибожа, де все стояв його полк, був також на башті і також приглядався до боїв. Інші полковники, між ними Кричевський, Богун та Небаба, що стояли найближче, старалися пояснити йому, як новоприбулому, положення.

— Башич, Даниле, ось там за річкою на тих горбах, це польський табір. Цей табір такий великий, що займає шість горбів, переділених долинами. Тепер наші висипали греблю, вода в річці піднеслася і всі ті долини, то непроходиме болото. Щоб з одного горба перейти на другий, треба по коліна бродити в грязі.

Нечай глянув довкола. Побачив, що по правому березі Ікви розтягався далеко й широко, як оком сягнути, козацький табір на рівному, високому березі ріки. Помітив, що положення табору було корисне. Високі шанці, висипані переважно вздвож ріки, обороняли табір від польського війська. Вміло загороджений возами, він творив твердиню, тяжку до здобуття. Коли перевів погляд на другий бік річки, побачив болотнисту долину, що переходила в ряд горбів, на яких голим оком видно було польський табір.

— Та ж це найгірше місце під табор! — кликнув здивований.

— Гіршого й не могли вибрати. При тому зваж, що вони мають майже саму кінноту. Як же тут кінноті розгорнутися в бойову лінію?

— Піхоти не мають?

— Мають німців, що під Осінським. Добрий реґімент, бо це королівська Гвардія. Крім них, хіба челядь і обозні люди.

Нечай похитав головою та приглядався далі.

А Кричевський говорив, показуючи рукою:

— Ця гребля, то для них, ніби та сіль в оці. Коли б вони могли її розкинути, то в їх таборі можна було би рушитися. Тим то вони вже другий день наступають на неї.

— І не могли взяти?

— Три рази вже брали. В двох днях. Але ні разу не могли її втримати, ні не мали часу її розкинути. Ось, бачиш, і тепер ідуть знову. Гляди! Гляди!

Нечай побачив довгу лінію німецької піхоти, що стала підступати рівною лавою в напрямі греблі. Димом устелилася долина після мушкетної пальби. Німці підступали ближче й ближче, аж нараз із козацьких шанців бухнули постріли.

— Сіканцями їх б’ють — зауважив хтось із почту.

Хмельницький вихилився з муру. Брови насунулися йому на очі, в яких грали вогні.

Тим часом стрілянина ставала щораз більше безладною. Крізь хмари димів видно було червоні мундири німців, блиски вистрілів. Нагло великий крик стряс повітрям.

— Дійшли! — кинув крізь зуби Богун.

Хмельницький глянув на Чорноту.

— Пішли Вешняка з чигиринцями на поміч. Гиря також нехай буде готовий!

А там біля греблі йшла тепер жорстока рукопашна боротьба. Дими по вистрілах стали рідшати. Ніхто не мав часу набивати мушкета на ново. Видно було, як дві величезні маси людей змагалися з собою перед греблею, на греблі, на шанцях, при гарматах; видно було, як люди злітали з греблі в річку. Але в короткому часі Нечай помітив, що німці стали хитатися, слабнути, що напір ставав слабший. Людська маса, яка клекотіла й бурхала кипучою хвилею біля греблі, стала пересуватися далі взад. І ось Нечай побачив, як поодинокі люди в червоних мундирах з усіх сил кинулися бігти в напрямі польського табору.

Тим часом чигиринський полк поволі і в порядку, спішений, підсувався до греблі. Прибув у саму пору. Бо, як тільки останні німці відскочили від козацьких шанців, глибокі ряди ворожої кінноти рушили гостро проти виснаженого корсунського полку. Перший вискочив до наступу полк райтарії Заславського під славним старим ветераном-полковником Корицьким і, заки ще встиг добігти до греблі, рушив полк Остророга, а за ним пістряві, незаправлені, але бучні полки посполитого рушення.

Здавалося, що поляки постановили всіх сил ужити, щоб за одним махом здобути не тільки переправу через греблю, але й увесь козацький табір. Щораз більше відділів кінноти виходило з табору й доходило до справи.

— Ось драгунія вийшла — завважив хтось. — Багато її.

— Мабуть Конецпольського.

І заки драгунія розвинулася в бойову лаву, відізвалися нові голоси на гетьманській башті:

— Гусарія йде! Гусарія!

— Це певно Вишневецького.

— Ось знову драгунський полк.

— Кривоносе! — відізвався гетьман, не зводячи очей з поля бою. — Твоя черга! Перейди річку понижче греблі, там, де стоїть твій полк, і заходи їх збоку!

Кривоніс, що його Нечай стрічав у гетьмана, не відповів нічого. Наїжив тільки свого рудого вуса під закарлюченим носом, повернувся круто й, не підносячи низько спущеної шаблі, став збігати кам’яними сходами наділ башти. Не зважав, що дорогоцінна піхва шаблі товклася об кожний камінь.

Поле задимилось знову. Гармати, що ще не були знищені, відізвалися знову і райтарія добігла до окопів. Але в тій самій хвилині нова сальва сповила туманом долину, греблю, шанці та райтарію. Це чигиринський полк зустрів кінноту новою нищівною пальбою. Райтарія задержалася й змішалася. На те надбігли інші кінні полки з польського табору, але тільки збільшили безлад і суматоху між своїми.

— Кіннотою греблі не візьмуть! — обізвався Богун.

На поміч корсунському та чигиринському добіг білоцерківський полк із полковником Гирею. Рясний мушкетний вогонь тепер не вгавав, бо, коли одні стріляли, інші ладували мушкети та самопали. Особливо нищівними показалися гаківниці, яких козаки мали багато та з яких безупинно стріляли сіканцями у густу, збиту товпу кіннотників.

Перші стали залишати поле бою відділи посполитого рушення, проріджені й вистрашені. За ними подалася й райтарія і тепер із замкової башти можна було бачити, яке спустошення зробила гарматня та мушкетна пальба серед польської кінноти. Перед шанцями, на греблі, на полі, лежали цілі високі купи людських і кінських трупів. Найбільше потерпіла райтарія під Корицьким, якого також із трудом вирвали його вояки зі суматохи з перестріленим мушкетною кулею стегном.

На полі появилися відділи Кривоноса, численні, безладні також, але загартовані в довгих боях. Коли ж він сам побачив, що польська кіннота уступила, завернув до табору, не пробуючи вдарити на відкритому місці на ліпше вивінувані польські частини.

День сходив на пересуванні частин. Після того, як польський наступ на греблю заломився, знову стали з обох таборів виїздити охочі, щоб продовжувати герці. Небо затяглося хмарами і дрібний дощ став сікти щораз гостріше. Герці відбувалися мляво і накінець дощ зігнав борців також із поля.

Гетьман та його почот зійшли до просторої світлиці, що була внизу в замку і тут дійшла до них вістка, що корсунський полковник Шангирей, який так успішно і щасливо боронив греблі, помер від ран, заки його ще донесли до табору. Здесяткований, утомлений корсунський полк перейшов до обозу. Його місце зайняв Вешняк із чигиринцями. До гетьмана прибули відпоручники корсунського полку з бажанням, що на місці поляглого Шангирея, за яким жалував цілий полк і все військо, вони хочуть мати полковником Морозенка.

Нечай не знав його, хоча чував про нього багато. Знав тільки, що до часу повстання він був реєстровим полковником. Знайшов Кричевського й запитав:

— Михайле, ти знаєш Морозенка?

— Знаю. Добрий вояк із нього. З нами він від самого початку, від Жовтих Вод.

— Хто він ?

— Його правдиве прізвище: Мрозовицький. Козаки прозвали його Морозенком. Він учився десь у якомусь університеті в Італії, потім був королівським пажем, потім поступив до війська і врешті дістав уряд реєстрового полковника.

— Я чув про нього багато — говорив Нечай. — Слухай, Михайле, чому мене гетьман держить під Межибожем, коли тут буде битва?

— Не думай, що гетьман забув про тебе. Він мусить мати на це свої добрі рації... А ось!.. Уже маєш і відповідь. — Кричевський указав на Лисівця, що йшов у їх напрямі. — Він певно до тебе.

Лисовець підійшов справді до Нечая.

— Гетьман хоче з тобою говорити, Даниле.

— Де він?

— Ходи зо мною.

Минули світлицю, сіни й увійшли до гетьманської канцелярії. Там було також багато люда: приходили посланці, чекали старшини. Виговський говорив із Чорнотою. Коли побачив Нечая, перервав балачку і звернувся до Нечая.

— Гетьман жде на тебе.

Нечай увійшов до малої кімнати, де при столі сидів гетьман. У кімнаті був тільки стіл, стояли два, чи три стільці й незугарне ліжко, вкрите барвистим килимом. Над столом висів на стіні дерев’яний, грубо різьблений хрест із Розп’ятим Христом. Із поруччя стільця звисала гетьманська шабля; на столі були папери, на яких лежала самоцвітна булава. Коло булави стояла чарка, повна чорної рідини, що, паруючи, видавала милий запах.

Нечай глянув на гетьмана. Сидів перед ним широкий, кремезний, із повним довгим вусом підстриженою на шляхетський лад злегка сивавою чуприною. З очей і цілої постаті били достоїнство й могутність. Здавалося Нечаєві, що коли б цей гетьман ударив кулаком об стіл, то поломив би його наскрізь, що коли б хотів очима спалити все кругом себе, то все зайнялось би вогнем в одну мить!

Гетьман указав на стілець і спитав:

— Хочеш кави? Ще як я був у неволі в турків після Цецори навчився там пити каву. Ніщо так не підбадьорює і не зганяє сну з повік, як кава. А ти знаєш, що мені ніколи багато спати? За однією справою йде друга, третя, десята. От тоді то, коли втома лізе на очі, кава мене підносить і я знову здібний думати. Пив ти каву коли?

— Ні — відповів Нечай.

Гетьман заплескав у долоні на джуру Іванця Брюховецького й доручив йому принести чарку кави для Нечая. Сам говорив далі.

— Оцей дощ, то для нас правдиве Боже благословення. Ти знаєш, як то на Поділлі. Ложка дощу — миска болота. Вся польська сила в кінноті. Головно в тяжкій кінноті, бо посполите рушення не дуже то ліпше от хоча б від Кривоносової черні. Їм річка й так поле підмочила, коли ми греблю висипали, а тепер через оцей дощ — і горби для табору не будуть придатні. Вони радо змінили б табір, але це вже запізно. Вони раді б греблю взяти, як ти бачив сьогодні, і розкинути її, але це не так легко. В нас тут людей чимало, — сам не знаю, скільки, — то ж я за греблю не боюся... І тебе тому сюди не стягнув. Як твій полк?

— Двадцять і дві сотні, крім охочекомонних. Скільки люда, годі докладно сказати, бо щораз нові приходять. Тепер я їх у готові сотні не включаю, тільки творю нові, охочекомонні відділи.

— То добре. А як із піхотою?

— П’ять добрих і добре озброєних сотень, крім окремих повстанських загонів. Зеленський ними завідує.

— Добре. Він добрий вояк. Гармати?

— Двадцять шість. Пороху й куль доволі.

— Ага! Ага!.. Казали мені, що ти подумав про порох. Це дуже добра думка. Я чув, що ти Олешича настановив над порохівнями?

— Так.

— Буде могти робити більше?

— Він тільки що почав. Цей порох, що його прислав, це головно ще з його власних старих складів та зі складів пана Сєнявського. Але вже розпочав і сам. Порох, як порох, не поганий, тільки при цьому роботи багато, бо й охорону мусить мати і при млині, і при транспортах. Приділив я йому п’ятсот люда, з яких половина кіннотників. Але те все мало... Навіть бондарів для роблення бочівок тяжко було зібрати. Але поволі все наладнується. Якщо не зайде щось несподіване, сподіваюся, що ми незабаром не будемо мусіти гризтися порохом. З оловом гірше.

Гетьман перервав йому.

— Олово я дістаю, де можу. Нехай же Олешич робить порох не тільки для твого полку, але для цілого війська. Ми маємо порохівні в Київщині, в Чигиринщині, Білоцерківщині, на Задніпров’ї, але тут ближче, тому було б нам вигідніше.

— І я так думав... Що ж я тепер маю робити, гетьмане?

Хмельницький заклав руки за широкий пояс. Надумувався, попиваючи каву. Накінець глянув на Нечая.

— Під Корсунем ти зайшов полякам зади і вони програли. Чому не повторити це саме тут?

— Думаєш, гетьмане?

— Я на це держав тебе біля Межибожа. Тепер вже пора. Руш полк на Волосівці та Немиринці завтра зранку, а по полудні підсунься під їх табір і зачни обстріл табору з гармат. Я завтра виведу всі полки й почну бій. Вони всі сили стягнуть сюди. Так... З полудня ти зачнеш обстріл табору від Немиринець. Не жалуй ні куль, ні пороху. Скільки — ти казав — маєш гармат?

— Двадцять шість.

— Як хочеш, візьми ще кілька від Чорноти. Ти звідтам табору не візьмеш, але їх серця упадуть, бо будуть почувати себе, наче в сіті. Нажени їм страху!

— Добре. Нажену.

— А як кава? Добра?

— Добра.

— Гей, Іванцю! Де ти?

До кімнати всунувся Брюховецький, як той кіт, тихо й безшелесно.

— Слухай, Іванцю! Полковникові Нечаєві смакує твоя кава. Знайди його джуру — чи не Дрозд він зветься? — гетьман запитливо глянув на Нечая, а коли цей кивнув головою притакуючо: — Так, Дрозд, — дай йому каву для полковника, навчи, як робити, і дай кілька чарочок до кави. Тільки скоро, якщо хочеш мати цілі вуха!

Брюховецький, як це було в нього в звичаю, безшелесно зачинив двері за собою.

Гетьман повів оком у слід за ним.

— Привик я до нього — заговорив. — Незвичайний, уважний, точний, але влесливий, підступний, як єзуїт. Ти знаєш, що я був у єзуїтській колегії?

— Знаю.

— Отож він мені єзуїта нагадує. Хоче піддобритися, підслухати, знати. Аж гидко... Та гаспид із ним.

— Гетьман махнув рукою.

— Ліпший джура, як інші. Ага! Даниле, що ти знаєш про свого брата Івана?

Нечай усміхнувся.

— Либонь ти більше знаєш про нього, гетьмане, ніж я. Адже він був у Криму і я його не бачив уже давно.

— Він знов у Крим поїхав. Помочі нам треба. Чи ти знаєш, що він залицяється до моєї доньки Степаниди й сватає її?

— Ні! — здивувався Нечай. — До мене він нічого не писав. То твоя, гетьмане, Степанида вже так підросла? Малою дівчинкою я її ще бачив. Гарна була дитина.

— Їй пішло вже на сімнадцятий. Добра дитина з неї.

— І що ти, гетьмане?

— Нічого. Повернемося з походу, справимо весілля. А що з тобою, Даниле?

— Що ж, Іван рік старший від мене. Але мені здається, що я його дожену. То вже хіба, як повернемося з походу, справимо два весілля за твоїм дозволом, батьку.

— Ов! — аж сплеснув у руки гетьман. — От таке то! Хто ж вона?

— Олешича донька.

— Гаразд. Добра родина. То її брата убив Забуський.

— Так.

— А чи ти знаєш, що Забуський тепер у польському таборі? Щодня переходять утікачі до нас, головно челядь та служба, хоча між ними є також і шляхтичі. Отож від них ми знаємо, що Забуський там робить.

— Що?

— Ширить поголоски, що в нас немає ладу, що все зморене, голодне, без зброї, гармат, без пороху, без куль; що у війську самі хлопи від плуга, тільки з киями; що окопів ми не маємо: що табір неукріплений; що нема ні порядку, ні послуху, ні варт та що ціле наше козацьке військо щодня п’яне. Намовляв поляків, щоб підійшли ще одну, дві милі, а всі реєстрові полки перейдуть до них.

— Здурів хлоп!

— Ні, Даниле. Говорить не те, що правда, а те, що вони там хочуть чути. Говорить також, що в нашому війську нелад, що люди вже розбігаються додому, так, що нібито мені треба було всі дороги обставити й карати людей на горло, і впевняє, що нас можна батогами розігнати на всі сторони світу, шаблі не виймаючи.

— Докотився до самого дна. А колись козак був, як козак.

— Знаю. Шкода. Ще більша шкода, що вирвався тобі з рук... Отже так, Даниле, ти завтра на Волосівці й Немиринці. Вдень я тобі пришлю слово. Виговський!

Увійшов Виговський, як завжди старанно вдягнений, при багатій зброї, свіжо поголений, із випещеним чорним вусом, випещеними білими руками, всміхнений, привітний.

Нечай не втерпів. Поклав руку на плече Виговського.

— Случай, Іване! Як ти це робиш, що ти завжди такий усміхнений і чистий? Можеш мене навчити? Я ще тебе не бачив, щоб ти не всміхався.

Виговський здвигнув плечима.

— Так легше жити, Даниле. Я це роблю для себе. Пробуй сам. Будеш бачити, що життя легше.

Звертаючись до гетьмана:

— З Чигирина донесли, що орда вже в поході. Малий загін іде наперед. Думають, що цей загін може бути тут завтра.

— Гаразд! Ми й не хочемо чужими руками хліба з печі вигортати. Хочу страху їм нагнати. Ляхи не знатимуть, скільки татарви прийшло. Досить, що вони є тут. Іване, Нечай іде завтра на Немиринці і відтам буде непокоїти ляхів, а ми завтра зранку начнемо відси. Склич полковників на нараду. Тобі, Даниле, нема чого тратити час, тому не жди на нараду, тільки їдь.

Гетьман стиснув його руку.

— Їдь! — повторив. — І нехай Господь буде з тобою та з нами!