Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

У наметі Кисіля

Намет пана воєводи Кисіля насяк водою, намок. Земля, накрита шкурами, була повна болота і грязі. Декуди дощова вода знаходила собі дорогу до нутра, скапувала на землю, творячи малі калюжі. Дощ сік по стінах намету, а лойова свічка, що стояла засвічена на столі, видавала сильний сморід.

Воєвода, вдягнений в довгу хутряну шубу, сидів на польовому ліжку, яке треба було відсунути від стіни, що просякла водою, і глядів, як кіптять свічки, та слухав, як невгамовно шумить дощ. Тяжкі думи, наче ті осінні хмари, поорали чоло воєводи. Не хотілось йому встати, рушитися, кликнути на пажа, щоб зняв заболочені, перемоклі чоботи; не хотілося йому зустрітися з ніким, говорити; не хотілося й жити. Во ось по роках такої блискучої кар’єри, по роках успіхів, достатків, достоїнств, почестей, поважання, признання, шаноби — прийшов час, у якому він почував себе, наче той пес, що його власний пан копає зневажливо ногою. Чи це його вина була, що перемир’я не вдалося? Чи ж він не робив усього, що було в його силі, щоб не допустити до нового кровопролиття, щоб і шляхта, і він сам могли повернутись назад до своїх дібр, під свої дахи, до своєї, як він називав, мізерії. Він зробив усе. Більше, як хто другий схотів би, чи зміг би. І що дістав у заміну? З одного боку, головно завдяки Вишневецькому і його поплечникам, він дістав назву зрадника, він, найвірніший слуга тієї Речіпосполитої, він, що втратив усе для неї. Казали, що він у змові з Хмельницьким. Казали, що коли він побачив, які сили Польща виставила проти козаків, налякався, що кінець повстання недалеко, тому хотів пактами рятувати Хмельницького. А позавчора ксьондз Цєклінський, домініканець, повторив йому просто в очі те, що казав Вишневецький: що він стоїть у порозумінні з козаками та що він, Кисіль, одержав обітницю від Хмельницького, що цей поможе йому стати польським королем, дасть на те гроші і військо! Тому то він, Кисіль, не хоче, щоб поляки розгромили козаків.

А серед козацтва? Серед козацтва він також зрадник, запроданець, відступник. Хмельницький навіть не хотів укінці говорити з його комісарами, коли довідався з переловленого листа, що він, Кисіль, звертався до Москви з проханням помогти полякам, щоб покінчили з Хмельницьким. Небажаний він ані тут, ані там, зненавиджений і одними і другими.

Коли приїхав накінець до польського табору, — бо куди ж, ради Бога, мав їхати? — то ніхто до нього не вийшов, ніхто слова не промовив. Його власні люди — а мав він дві власні волоські корогви — залишили його, покинули, наче прокаженого.

Воєвода бачив, що його діла стоять погано. Він зайняв становище між двома силами, що були собі ворожі, і намагався загладити безодню, що заіснувала між ними. Тепер став він розуміти, що безодні він не виповнить, що між тими двома силами не може бути порозуміння, миру, згоди. Він зрозумів, що тут ідуть змагання про щось куди більше, ніж про те, хто має мати булаву на Запоріжжі, чи скільки людей у реєстр Польща згодиться вписати. Відкрились йому очі й перед ними ясно виринула чиста, повна, небажана для нього, грізна правда: його власний нарід, якого він кість із кости, кров із крови, хоче жити своїм власним, вільним життям і йти своєю дорогою. А він став проти власного народу, проти його природного змагання до свободи; він опинився на шнурку тих, що ним помітують, як собакою.

— Господи! Господи! — вголос кликнув воєвода, вдивляючись у непевне, блимаюче світло свічок.

Паж увійшов до намету.

— Чи ваша милість кликали мене?

— Ні! Ага, то ти? Чекай, скинь мені чоботи.

— Може я вашій милості дам іншу пару чобіт, а ці висушу й вичищу.

— Добре. Нехай буде й так... Чи там є хто коло шатра?

— Хтось, здається, приїхав.

— Поглянь перше.

Джура вийшов. Воєвода вчув голоси біля намету. За хвилину заслона відхилилася і він почув голос свого джури:

— Пан Забуський, його милість, до вашої милости пана.

— Нехай увійде!

Ввійшов Забуський. Високий. Широкий. Понурий. Темний.

— Чолом тобі б’ю, пане воєводо!

— Чолом вашмосці, пане Забуський!

Забуський, не чекаючи на знак господаря, сів на стілець і сперся на головню шаблі.

— Що ваша милість думає про сьогоднішню нараду?

Кисіль що саме повернувся з цієї ради і ще не вспів зняти чобіт, здригнувся на саму згадку про неї. Там же помітували ним також, ніби він був зрадником, приклонником Хмельницького. Знайомі люди переходили попри нього, немов його не помічували. На його питання ніхто не спішився дати відповідь, його рацій ніхто не хотів слухати.

А Забуський говорив, напів примкнувши повіки, наче скриваючи щось на дні душі, наче шукаючи розради.

— Те, що ваша милість говорив про Константинів — правда. Треба було затаборитися під Константиновом, звабити там Хмельницького, а не пускатися на пилявецькі бездоріжжя. Знає ваша милість, чому Заславський не згодився?

— Чому?

— Бо Константинів, це його власне місто. І всі села довкола. Чи ваша милість знає, що, коли військо переходило туди, він поставив сторожу по всіх своїх фільварках, щоб і снопа ніхто не взяв для коней?

— Скрізь тільки привата! — з ремством і гнівом викрикнув Кисіль, забуваючи, що саме ця привата привела його й Забуського до табору реґіментарів.

— Пам’ятаю: перед тижнем — говорив далі Забуський — прийшли вістки, що коло Тернополя, Сатанова й Гусятина збираються великі партії повстанців. Порішили тоді на нараді вислати кілька полків туди, щоб забезпечити собі зади. Думає ваша милість, що хоч одну сотню вислали? Нікого. От що! Безголов’я тут, а кожний — пан, а кожний — носа дере догори, ніби король. Ех!

І шаблею тріснув із пересердя.

Кисіль, який спочатку з нехіттю слухав слів Забуського, почав проявляти тепер зацікавлення. Ображений у своїй власній гордості, він пустив попри вуха випадок, який зайшов цього дня на нараді. Тепер пригадав собі його і зрозумів огірчення Забуського. На нараді говорили, щоб зараз зранку зрушити полки на греблю і вдарити цілою силою. І от тоді Забуський забрав голос, а що по-польськи говорив погано, перейшов на українську мову. Радив зібрати опішену челядь та пустити її на окопи, бо казав, що кіннотою тієї позиції не здобудуть.

На це піднявся крик між шляхтою, почулося тріскання шабель, посипались погрози. Якийсь товстий та закукурічений шляхтич, чи не з-під Львова, крикнув, що тут, на нараді, козаків не треба. Вони всі на те тут прийшли, щоб козаків бити, а не слухати їхніх рад.

— До плуга, до хліва з вами! — неслися голоси.

— До гною, хлопе, не на раду!

Пригадуючи собі тепер те, воєвода Кисіль дивувався тільки, що Забуський зневагу стерпів і залишився на раді до кінця. Але й на те Забуський, ідучи за своїми думками, дав йому відповідь, незапитаний.

— Кожний — король, чи воєвода! Не тому, що сам щось вартий, а тому, що в нього стільки то і стільки сіл, стільки то підданих, або що має свояків, які щось значать. Те саме, бачу, діється з вашою милістю. Я бачив, що вони роблять і думав собі, що, коли ваша милість може зневаги стерпіти, то й я можу. Може колись прийде час, що...

Забуський перервав, махнув рукою і замовк.

Кисіль, вражений також, не старався говорити. Його заболіло, що навіть такий простюх, степовик, бачив, скільки пониження доводилось йому переживати. Почув, що його нехіть до Забуського росла. Гнівало його й те, що він ставив себе самого на такій рівній площині, як його, воєводу, сенатора, каштеляна, достойника польської корони.

Тим часом Забуський, ідучи далі за ходом своїх думок, став обвинувачувати в дусі воєводу, як головного спричинника того, що він опинився по цьому боці шанців. Давні взаємини з воєводою, ще в часі, коли Хмельницький був на Січі, постійні обітниці, запевнення, що він дістане гетьманську булаву — все те перекотилося крізь думки козака й гіркістю вилилося в його словах:

— Пригадую собі, скільки то разів ваша милість обіцяв мені булаву, пам’ятаю те запевнення, що ваша милість має значення у короля у Варшаві, в соймі, в сенаті. І що з цього вийшло?

— Короля немає.

— Короля немає і ціла ваша Польща валиться. А за нашу службу що нам доводиться діставати? Погорду, зневагу, сором і стид. Це все, чим нам платять.

І знову слова: “ми”, “нас'’, “нам” заболіли Кисіля, бо ними лучив Забуський себе з ним. Він, Кисіль, на одній дошці з оцим козаком! Обидва при цьому самому дишлі!

Але Кисіль був зручний політик і знав, що таку атаку треба відбити зараз атакою, щоб мати спокій. Піднявшись із ліжка, глянув на Забуського.

— А ти, пане Забуський, додержав усього, що обіцяв? Де ж ті твої козацькі полки, що ти сподівався привести до коронного війська? Де ті всі твої однодумці, що покинули ребелію й пішли за тобою? Адже ти тут сам один, як палець. Двох чи трьох слуг маєш зі собою і то вони не козаки, а потатарщені донці. Князь Вишневецький дав тобі своїх козаків. Де вони?

Забуський утих, замовк. Але Кисіль ішов аж до дна.

— Так, я будував замки, але будував їх на льоду. Я думав: Забуський, то не хтобудь серед низового війська. За ним підуть тисячі — думав я. — Забуський, то сила. Ним можна буде Хмельницького присмирити, його ж наверх видвигнути. Тепер, подумай, мосці Забуський, якби так було сталося, як я думав, яке б наше положення було сьогодні? Хто важився б закинути тобі, що ти не до ради, тільки до плуга, чи гною?

Забуський піднявся на рівні ноги. Злі вогники злітали з його очей, рука сама рвалася до шаблі.

— Тому тепер не час на такі докори, пане Забуський, — говорив Кисіль, який помітив зміну, що зайшла в козака. — Ні тобі, ні мені нема вороття. Ми мусимо йти по тій дорозі, що її вибрали. Ти без мене нічого не будеш значити серед поляків. Але після елекції короля я знову буду натискати, щоб тобі віддати гетьманську булаву. Я тобі буду потрібний і не скриваюся з тим, що й ти мені можеш також у пригоді стати. Ось і чому нам не спорити тепер!..

— Я сам не знаю, як це сталося, що навіть мої приятелі не пішли за мною. Та ж на Пушкаря, що тепер має полтавський полк, і на переяславського Лободу я рахував, як на себе самого. Вони ж мої друзі були колись, побратими, товариші зброї. Потім я дізнався, що й вони, ті самі люди, голосували, щоб мене скарати на горло. Разом з усіма іншими Богунами й Нечаями. Я...

— При вході до намету появився джура воєводи.

— Ваша милосте! Від пана коронного підчашого офіцер до пана Забуського.

— Давай його сюди!

Увійшов поручник драгунів пана Остророга.

— Хто тут пан Забуський?

— Я.

— Панове реґіментарі рішили вислати ранком роз’їзд у напрямі Острова і Волочиськ. Вашмосць, пане Забуський, має їхати як другий у команді.

— А хто перший?

— Пан Зацвіліховський. Буде два полки драгунів і два посполитого рушення. Вашмосць пан має зголоситися до пана Зацвіліховського.

— Коли?

— Зараз. Якнайшвидше. Я їду до нього. Як вашмосць готовий, то я запроваджу.

— Добре — відповів Забуський, піднявся зі стільця і вийшов, не звертаючи уваги на воєводу.

— Ох, який же він простак! — уголос промовив воєвода, знов ображений у своїм достоїнстві поведінкою козака.