Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Передмова

В історії національно-визвольних змагань українського народу 1917–1921 рр. є чимало непересічних постатей, контроверсійно оцінених сучасниками, — суперечки навколо них тривають і досі. Серед них — Петро Болбочан, відомий військовий діяч, чия доля відбила в собі всю неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України, притаманні нашим політикам періоду визвольної боротьби. Ці суперечності й сьогодні недостатньо усвідомлені суспільством, не на всі запитання того часу ми маємо відповіді… А значить, висвітлення долі полковника П. Болбочана і особливо обставин його трагічної загибелі стануть ще одним кроком на шляху до нашого розуміння причин, які перешкодили українцям побудувати власну державу.

Низка дослідників називає полковника П. Болбочана авантюристом, чия діяльність нібито призвела до поразок на фронті. Спростувати таку точку зору, яка ґрунтується переважно на спогадах заангажованих політиків, стало можливим завдяки залученню більш широкого кола джерел, в тому числі матеріалів слідчої та судової справ П. Болбочана. Вони дозволили об’єктивно та неупереджено проаналізувати загальну ситуацію в Армії УНР, а також конкретні факти й події, що призвели до трагічної загибелі талановитого українського воєначальника.

Досліджуючи життєвий шлях та військову діяльність Петра Болбочана, автори пропонованої читачеві книги звернулись до документів Центрального державного воєнно-історичного архіву Російської Федерації, в якому зберігаються дані про проходження ним військової служби в російській армії; окремих справ Державного архіву Російської Федерації, де серед документів денікінської контррозвідки було віднайдено листування, присвячене діяльності та загибелі П. Болбочана, долі його близьких в еміграції; матеріалів слідчої справи та протоколів допитів П. Болбочана і свідків у справі так званого «повстання отамана Болбочана», які зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади України[1]. Ці документи вперше вводяться у науковий обіг. Використано також рукописи праці «Тернистими шляхами во ім’я держави» й особисті записи хорунжого Окремої Запорізької дивізії, згодом — сотника Запорізького корпусу, старшини для доручень і писаря при штабі 1-ї Запорізької бригади Степана Цапа, та документи, скопійовані полковником Армії УНР О. Шаповалом, які зберігаються у двох колекціях: Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України та Архіві всеукраїнської громадської організації — Союзу гетьманців-державників [2].

Автори висловлюють подяку П. Брицькому, В. Волченку, І. Горі, М. Дядюк, С. Кокіну, Н. Маковській і Г. Порохнюк за допомогу у підготовці монографії. Вони щиро вдячні за слушні поради в процесі роботи Т. Геращенко, А. Кентію, О. Кучеруку.

У подіях 1917–1918 рр. в Україні військові формування під командуванням П. Болбочана відіграли помітну роль у звільненні української землі від більшовицької окупації, а згодом вирішили успіх протигетьманського повстання на Лівобережжі. Послідовно відстоюючи державницьку позицію, П. Болбочан опонував політичному курсу Директорії УНР, не бажаючи миритися з радикальним соціалізмом її лідерів, який вів до деструкції у військовій справі та суспільно-політичному житті. За підозрою у намірах здійснити державний переворот полковник П. Болбочан був розстріляний. Сам факт розстрілу вплинув на переоцінку свого ставлення до Директорії багатьма українськими військовими та політичними діячами. Одразу слід зауважити, що в ситуації, яка склалась і привела до трагічних наслідків, не останню роль відіграло оточення як Головного отамана С. Петлюри, так і П. Болбочана, а також специфічний характер правових відносин, яким супроводжувалась діяльність вищого військового командування Директорії.

Петро Болбочан, як і більшість старшин Армії УНР, пройшов вишкіл у російському війську. Початок українських визвольних змагань у 1917 р. він зустрів уже політично свідомою та зрілою людиною, зі сформованими поглядами на суспільство та армію. На відміну від більшості українських громадсько-політичних діячів, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, П. Болбочан був перш за все державником, він прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армію, яка мала захищати національні інтереси. Реалізації цієї мети він присвятив той короткий відрізок часу, який йому відвела доля.

Факти біографії

Петро Федорович Болбочан [3] народився 5 жовтня 1883 р. у с. Гіджеу [4] Хотинського повіту Бессарабської губернії у сім’ї священика. Родина була незаможною і не мала жодної земельної власності (Док. № 1). Після двох років навчання у Кишинівській духовній семінарії 6 серпня 1905 р. майбутній воєначальник вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища¹. Як писав у своїх спогадах полковник Армії УНР М. Середа, в училищі, переважну більшість юнкерів якого складали українці, П. Болбочан «зорганізував український гурток для поширення рідного слова». Проте гурток існував недовго. Начальник школи полковник Фок заборонив його діяльність, обмежившись лише усною доганою П. Болбочану ², хоча подібні вияви національної самосвідомості на той час для більшості українських юнаків могли обернутися виключенням з навчального закладу, а нерідко й ув’язненням.

У 1909 р. після закінчення училища П. Болбочан у ранзі підпоручика зі старшинством був відряджений у 38-й піший Тобольський полк — одну з найстаріших військових частин, засновану в 1703 р.[5] Протягом року він тимчасово виконував обов’язки завідувача мобілізаційної частини, а через рік — у 1911 р. був призначений тимчасово виконувачем обов’язків завідувача школи прапорщиків та тимчасово виконувачем обов’язків полкового ад’ютанта. У 1912 р. переведений в ранг поручика³. Протягом двох років (1911–1913 рр.) П. Болбочан керував командою розвідників і ще півроку — кулеметним підрозділом полку. Напередодні Першої світової війни його було призначено полковим ад’ютантом 38-го пішого Тобольського полку ім. генерала Милорадовича. У своїй статті «Полковник Петро Болбочан» С. Шемет, один з активних учасників українського визвольного руху, зазначав, що командував цим підрозділом полковник генштабу М. Ейгель — видатний військовий теоретик, автор підручників з тактики та фортифікації, за якими вчилися в багатьох російських військових школах. На думку С. Шемета, «служба під командою Ейгеля була для Болбочана продовженням теоретичної військової науки і доброю практичною школою» ⁴. П. Болбочан готувався вступити до Військової юридичної академії, але його плани перекреслила Перша світова війна.

Під час війни П. Болбочан набув значного досвіду у військовій справі. Його послужний список та нагородний листок (Док. № 1) відбивають весь шлях становлення П. Болбочана як бойового офіцера, професійне та службове зростання, участь у бойових діях 1914–1916 рр. У 1914 р., на початку війни, 38й Тобольський піший полк у складі 5-го армійського корпусу був дислокований у Люблінській губернії, звідти з боями рухався до Ярослава на Сяні, потім у напрямку на Раву-Руську-Гройці, а згодом наступав на допомогу частинам, що воювали під Варшавою. У лютому 1915 р. 5-й корпус був перекинутий спочатку до Свєнцян для ліквідації Свєнцянського прориву німців, а згодом на Мінський фронт. Лише протягом другої половини 1914 — вересня 1915 рр. П. Болбочан брав участь у 37 бойових акціях, які нерідко тривали понад тиждень, а то й цілий місяць (Док. № 1).

Як полковий ад’ютант, П. Болбочан на початку військової кампанії займався формуванням двох запасних полків та маршових рот. Протягом 1915–1916 рр. деякий час він командував 1-ю, 2-ю та 5-ю ротами та командою піших розвідників. Ці посади П. Болбочан обіймав до 19 липня 1916 р., одночасно залишаючись і полковим ад’ютантом. Його діяльність у цей період із зрозумілих причин недостатньо висвітлена в послужному списку, але вочевидь саме вона принесла П. Болбочану чин штабс-капітана (22 травня 1916 р.) — «за бойові дії з 4 по 28 липня 1915 р.» (Док. № 2), а 15 жовтня 1916 р. він був підвищений у званні до капітана російської армії (Док. № 1).

9 березня 1916 р. у бою під селом Колодино його було контужено. Проте П. Болбочан залишився у своїй військовій частині й навесні 1916 р., крім своїх попередніх призначень, деякий час виконував обов’язки начальника кулеметної команди «Максима № 2» та на правах батальйонного командира наглядав за всіма кулеметними командами полку. За хоробрість, виявлену у бойових діях, П. Болбочан був нагороджений орденами Святого Станіслава 2-го ступеня, Святої Анни 2-го ступеня, Святого Станіслава 3-го ступеня, Святої Анни 3-го ступеня (Док. № 1).

За послужним списком, датованим листопадом 1917 р., та нагородним листком П. Болбочана, які зберігаються у фондах Центрального державного воєнно-історичного архіву в Москві, відомості про проходження ним воєнної служби у російській армії закінчуються лютим 1917 р. Неповним є також список боїв, у яких брав участь П. Болбочан, відсутня інформація про подальші поранення та військові посади. У зв’язку з цим можна зробити припущення, що після лютого 1917 р. внаслідок воєнних дій, переформування військових частин та їх переміщення, послужні списки офіцерів російської армії подекуди не були належним чином оформлені та доповнені, або ж після поранення П. Болбочан був госпіталізований.

В одній із перших статей про полковника П. Болбочана, написаній С. Шеметом і опублікованій у 1923 р. у часописі «ХліборобськаУкраїна», згадується про поранення П. Болбочана 4 квітня 1916 р. під Нарочем. Згодом цей факт повторювався іншими авторами у їхніх публікаціях про П. Болбочана. Однак дані послужного списку дають підстави стверджувати, що тяжкого поранення у груди він зазнав 9 квітня 1917 р., а не

1916 р. Оскільки у послужному списку згадується лише контузія 9 березня 1916 р., а подальша інформація свідчить про безпосередню участь П. Болбочана у бойових діях аж до лютого 1917 р. включно (Док. № 1), можна зробити припущення, що поранений він був все ж у 1917 р.

Висвітлюючи військову діяльність П. Болбочана у революційну добу, С. Шемет писав, що після тяжкого поранення, яке вимагало тривалого лікування, він знову повернувся до 38-го Тобольського пішого полку. В цей час частина дислокувалась під Берестечком на Волині. П. Болбочан одержав доручення реорганізувати військові поповнення, які від початку революції прибували на фронт. Вони здебільшого були погано дисципліновані, не мали достатньої військової підготовки і знаходились під сильним впливом соціалістичної пропаганди, нерідко — більшовицької. За словами С. Шемета, «це доручення дало Болбочану добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією у війську» ⁵. У рукописі статті невідомого автора «Пам’яті полковника Болбочана», написаній на основі «подробиць, зібраних від близьких людей і рідні Болбочана», яка зберігається в особистому фонді Г. Степури у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові, зазначалось, що під кінець служби в російській армії він командував запасним полком і був переведений в ранг підполковника російської армії ⁶. Це підвищення не знайшло свого відображення у послужному списку П. Болбочана, оскільки, як уже зазначалося, хронологічною межею документа є лютий 1917 р.

Після падіння самодержавства в Росії на всій території колишньої імперії розпочалося виділення вояків-українців в окремі формування, організація українських військових комітетів, військових клубів, рад, які беззастережно підтримали Українську Центральну раду. Масова українізація армії стала складовою українського національно-визвольного руху, важливим інструментом впливу на Тимчасовий уряд у боротьбі за національне самовизначення українського народу.

Разом з тим, у лідерів Центральної ради, які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, було відсутнє чітке уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звідси — орієнтація на так званий «спільний революційний фронт з російською демократією» і поборювання самостійницьких течій усередині українського руху, зокрема — серед військовиків. Найбільш послідовно цієї деструктивної позиції дотримувався лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) В. Винниченко. «Не своєї армії нам соціал-демократам треба, а знищення всяких постійних армій, — зазначав він. — Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати — українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі» ⁷. Подібна позиція не могла знайти підтримки у професійних військових з чіткою національно-державницькою орієнтацією, до яких належав і П. Болбочан.

Свою діяльність в українському військовому русі П. Болбочан розпочав під впливом подій, пов’язаних з 1-м Українським полком ім. Б. Хмельницького, який прибув на фронт і увійшов до складу 5-го корпусу російської армії. Уривчасті згадки про цей період діяльності П. Болбочана знаходимо у спогадах полковника М. Середи «Отаман Болбочан» та статті С. Шемета. Останній зокрема писав, що богданівці прибули на фронт без всякого майна та зброї і були взагалі неприхильно зустрінуті російськими військовими. Під командою П. Болбочана на той час перебував обоз 5-го корпусу і, скориставшись цим, він допоміг богданівцям організуватися й укомплектуватися ⁸. Захоплений поширенням національної свідомості серед вояків-українців, П. Болбочан розпочинає формування з вояків 5-го корпусу окремої національної військової частини. Значною мірою допомогу новому формуванню надавав 15-й Сандомирський прикордонний полк, більшість якого складали українці. Робота велася за несприятливих організаційних умов та відверто ворожого ставлення до намагань українців творити національні військові частини як з боку військового командування, так і з боку солдатських рад. Після тривалих перепон та зволікань 4 листопада 1917 р. Генеральне секретарство військових справ видало наказ про формування 1-го Українського республіканського пішого полку [6] при 5-му армійському корпусі. Командиром полку 22 листопада 1917 р. було призначено П. Болбочана ⁹. 10 грудня 1917 р. у Волочиську П. Болбочан вживає заходів до українізації цілого 5-го армійського корпусу, які, однак, зазнали невдачі ¹⁰. 12 січня 1918 р. «Робітнича газета» (4.226) повідомила про те, що формується «полк Української Республіки». У повідомленні зазначалось про необхідність «збудувати міцну військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армії західно-європейської». Вказувалося, що полк вже має свій статут, командира полку — капітана П. Болбочана і подавалась адреса вербувального пункту (Київ, вул. Михайлівська, готель «Ялта», кімната 27). На момент формування полк нараховував 5 тис. чоловік ¹¹.

Досить детально, ймовірно, спираючись на особисті розмови з П. Болбочаном, С. Шемет розповідає про події, пов’язані з формуванням 1-го Українського республіканського полку та його трагічним фіналом, що не дало цій військовій формації проявити себе у бойових діях. «Згідно з революційним звичаєм, — зазначає С. Шемет, — був присланий від Центральної ради комісар П. Макаренко, член партії самостійників-со-ціалістів» ¹². Високо оцінюючи діяльність членів цієї партії по формуванню українських військових частин, С. Шемет водночас вказує і на факти невиправданого ригоризму соціалістів-самостійників у мовному питанні. Йдеться про поставлену останніми умову — приймати до українського війська лише тих старшин, що добре володіли рідною мовою. Не слід забувати, що до листопада 1917 р. всі військовики перебували на службі в російській армії, в т. ч. й українці з походження, які виявляли свою національну свідомість. В армії, де все діловодство, уставне та службове спілкування велося російською мовою, а будь-які прояви національного самовиявлення суворо каралися дисциплінарними, а нерідко й політичними заходами, було досить важко опанувати рідну мову та ввести її в службовий обіг. Тому дотримування цієї умови вело до того, що більшість колишніх старшин російської армії, які виявили своє бажання служити в українських частинах, були позбавлені такої можливості. Зрештою, саме з цієї причини 1-й Український республіканський піший полк був недостатньо укомплектований командним складом. Це, в свою чергу, прикро відбилося на подальшій долі полку — на початку січня 1918 р. він був фактично ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету.

С. Шемет зазначав, що для того, аби перешкодити діям комітету, П. Болбочан вдався до рішучих кроків — «арешту корпусного солдатського комітету і обеззброєння ближчого його оточення». Проте це не завадило проведенню запланованої комітетом корпусу акції — 1-й Український республіканський піший полк був роззброєний, казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула ¹³. П. Болбочан із своїм заступником — сотником І. Коржем — та частиною старшин з великими труднощами дісталися Києва аж у січні 1918 р., вже напередодні більшовицької окупації міста ¹⁴. Маючи у своєму розпорядженні певну кількість старшин, які бажали служити Україні, а також знаючи про аналогічні наміри колишніх офіцерів інших частин російської армії, які усвідомлювали себе українцями, П. Болбочан звернувся до лідерів Центральної ради з проханням дозволити йому організувати у Києві офіцерський загін. Але дозволу він не одержав — з огляду на побоювання останньою офіцерів-«реакціонерів». Незважаючи на це, він все ж таки формує військовий підрозділ — курінь, переважну більшість якого складали старшини ¹⁵.

У добу Центральної ради

Перебуваючи у Києві, П. Болбочан, завдяки старанням П. Макаренка — колишнього комісара 1-го Українського республіканського полку, — потрапляє в оточення військових, які тісно співпрацювали з Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). До цього оточення належали відомі українські військові діячі Ю. Капкан, О. Греків, І. Полтавець-Остряниця та ін. Як згадував згодом гетьман П. Скоропадський, наприкінці грудня 1917 р. на запрошення Павлюка (командира Київського полку Вільного козацтва) він прибув на засідання самостійників, у якому брали участь, крім уже названих осіб, брати О. та П. Макаренки, С. Остапенко та П. Болбочан. «Вони чомусь вважали, — зазначав П. Скоропадський, — що козацтво повинно йти з ними». Саме з цією метою й запросили Павла Скоропадського — як отамана Українського вільного козацтва. «Нічого на цьому засіданні особливо цікавого не було, — писав він у своїх «Спогадах», — головним чином вони обговорювали питання про необхідність добитися зміни Порша». Але натомість вони висували, на думку П. Скоропадського, зовсім непідходящу кандидатуру П. Болбочана. Майбутній гетьман вважав плани присутніх «зовсім невідповідними реальним умовам» ¹⁶.

Аполітичність П. Болбочана наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р., відсутність у нього чіткої політичної орієнтації констатував у своїх спогадах «Записки непокірного» полковник Армії УНР В. Прохода. Характеризуючи, зокрема, позицію О. Осецького — майбутнього Наказного отамана Армії УНР (1919 р.), — він відзначав його схильність до «модної псевдосо-ціалістичної демагогії». Посилаючись на свідчення полковника А. Пузицького, В. Прохода зазначав, що в 1917 р. й сам А. Пузицький, і П. Болбочан «по своїй аполітичності ніяк не могли зорієнтуватися в революційних подіях», тоді як «Осецький приятелював з ними та давав практичні поради, як, визнаючи себе українцями, не залишитись поза загальною чинністю» ¹⁷.

Як уже зазначалось, козаки 1-го Українського республіканського пішого полку деякий час перебували у складі 5-го корпусу, що дислокувався в Проскурові. Після розгрому полку з наказу корпусного солдатського комітету в грудні 1917 р. вони попрямували до Києва, куди дісталися лише в січні 1918 р. напередодні наступу військ М. Муравйова ¹⁸. Тут на їхній основі було сформовано Республіканський курінь, який налічував близько 500 чоловік і входив до Сердюцької дивізії. На чолі цього куреня П. Болбочан брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Під час боїв у Києві Республіканський курінь, яким командував П. Болбочан, на думку деяких сучасних дослідників, був «досить потужною силою добровольчої формації». Він складався переважно з мешканців Києва — гімназистів, студентів, інтеліґенції, свідомих українських офіцерів та дуже незначної кількості вільних козаків ¹⁹. Ряд епізодів, які характеризують звитягу Республіканського куреня, подає у своїх спогадах полковник М. Середа. Згадуючи сутички у Царському саду, він писав: «Бої набрали остроти і завзяття. Декілька разів Болбочан ставив нас на ноги і кидав в атаку, але ж упертими контратаками більшовики вертали свої позиції. 4–5 годин тривав непевний стан і врешті-решт демаркаційна лінія лишилася надвечір на середині саду» ²⁰.

Невдовзі Республіканській курінь під керівництвом П. Болбочана був реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь та приєднаний до Окремого Запорізького загону, командиром якого тоді ж — у лютому 1918 р. — був призначений генерал К. Прісовський ²¹. П. Болбочан виконував обов’язки помічника командувача загону. Завдяки особистій вдачі, хисту професійного військового й талановитого командира він мав незаперечний авторитет серед вояків. У статті «Полковник Петро Болбочан і його останні дні» відомий український військовий діяч В. Євтимович писав, що він «належав до тих природжених вояків-митців, чи як їх на старому Запоріжжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків — уміють прив’язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать». «Такий люблений підвладними командир — митець, — зазначав далі В. Євтимович, — спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь і воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків — митців виробляються полководці великих форматів» ²². Вочевидь у період реорганізації та поповнення Республіканського куреня під командуванням П. Болбочана було закладене основне ядро майбутнього Запорізького корпусу. Українські вояки, що прийшли до лав цього військового підрозділу навесні 1918 р. та склали кістяк однієї з найбільш дисциплінованих та професійно підготовлених військових частин української армії, назавжди зберегли вірність своєму командиру; згодом, в тяжкі роки еміграції, вони утворили в пам’ять про нього Товариство запорожців ім. полковника Петра Болбочана.

Протистояння революційній демагогії у військових частинах, відверте неприйняття партизанщини у підпорядкованій формації, запровадження суворої дисципліни та чіткої організації були головними критеріями діяльності генерала К. Прісовського. Як більшість старшин колишньої російської армії, що пройшли професійний вишкіл та мали бойовий досвід, він відстоював ідею існування регулярних українських збройних сил і вважав, що т. зв. революційно-демократичні перетворення в армії лише шкодять її боєздатності. Генерал не сприймав практиковані владою призначення військових командирів не за ступенем їхньої професійної підготовки, а за політичною приналежністю. Подібну позицію займав і підполковник П. Болбочан, який протягом існування Окремого Запорізького загону був помічником генерала К. Прісовського і доклав чимало зусиль для перетворення формації, яка складалася з рештків окремих добровольчих підрозділів, у мобільну боєздатну частину із залізною дисципліною.

Другий Запорізький курінь [7] у складі Окремого Запорізького загону, яким командував П. Болбочан, був його найкращою частиною ²³. До складу куреня, чисельність якого сягала 400 бійців ²⁴, крім вояків колишнього 1-го Українського республіканського полку, входили бійці 1-ї Юнацької школи та Офіцерський добровольчий загін підполковника М. Полозова.

Наприкінці грудня 1917 р. Генеральне секретарство військових справ УНР прийняло «Зміни Військових уставів української армії на началах демократії» — статут, яким було скасовано військові ранги колишньої російської армії²⁵. Замість них було запроваджено відзнаки військових посад відповідно до виконуваної функції ²⁶. Як командир 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону, П. Болбочан обіймав військову посаду, що відповідала званню підполковника, а після призначення командиром 2-го Запорізького пішого полку в березні 1918 р. — полковника Армії УНР. Незважаючи на скасування військових відзнак та рангів, П. Болбочан ввів у Республіканському курені відзнаки для старшин і козаків, а згодом умовив генерала К. Прісовського поширити цю практику для цілого Окремого Запорізького загону ²⁷.

Залишилися спогади про те, яким був П. Болбочан у той початковий період становлення українських збройних сил. Командир Запорізького ім. К. Гордієнка кінного куреня полковник В. Петрів (у майбутньому — генерал Армії УНР) писав у своїх спогадах: «Командант Республіканців, людина поважного вигляду, зі спокійною трохи млявою манерою виговору, вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою а ля цар Микола II» ²⁸. Кілька виразних замальовок залишив відомий український письменник Б. Антоненко-Давидович — козак 2-го Запорізького полку, який був безпосереднім учасником багатьох подій, пов’язаних як із долею запорожців, так і самого П. Болбочана: «…мав, певно, в своїх жилах домішок молдавської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця…»; «він був завжди у френчі та кашкеті англійського зразка»; «переді мною все ще стояв цей стрункий полковник з французькою борідкою, що, приклавши долоню до дашка кашкета, пропускає перед собою курінь за куренем, сотню за сотнею 2-го Запорізького полку під час військового огляду…» ²⁹. При цьому Б. Антоненко-Давидович згадує, що полковник залишався небайдужим і до зовнішнього вигляду свого підрозділу: «Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця» ³⁰.

Усе оточення П. Болбочана відзначало його послідовну державницьку позицію, хоча часом з цього робилися не зовсім адекватні висновки. Сотник 4-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького Б. Монкевич писав, що полковник симпатизував Українській партії соціалістів-самостійників. Останні ж, за його словами, «старалися скрізь поширити чутки, що вся запорозька дивізія належить до самостійників і виконує їхні накази» ³¹. Слід зазначити, що П. Болбочан не належав до жодної політичної партії, більш того, як згадує той же таки Б. Монкевича, він постійно підкреслював, що «військо мусить бути аполітичне і що всілякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій основі своїй викорінені» ³².

На цьому ґрунті у командирів запорожців неодноразово виникали тертя з військовим і політичним керівництвом Центральної ради. Під час відступу українських військових частин з Києва на початку 1918 р. мали місце принципові розходження між генералом К. Прісовським і підполковником П. Болбочаном з одного боку та С. Петлюрою — командиром Гайдамацького коша Слобідської України, який брав участь у прикритті евакуації уряду з Києва, — з іншого. Це виявилося на нараді у с. Гнатівка поблизу Києва в ніч з 8 на 9 лютого 1918 р., де зібрались командири та отамани збройних загонів, що вціліли після боїв з більшовиками! Мета наради — обговорення можливості об’єднання військових частин для продовження спільних воєнних дій. П. Болбочан вимагав, щоб гайдамаки коша Слобідської України увійшли до складу Окремого Запорізького загону та діяли спільно під єдиним командуванням генерала К. Прісовського. С. Петлюра відмовився, і П. Болбочан, за словами Б. Монкевича, закинув йому звинувачення в тому, що «він (Петлюра. — Авт.) зі своііх персональних дрібних мотивів став на перешкоді тому об’єднанню, що одно могло врятувати останки української збройної сили від знищення» ³³. На думку деяких дослідників українського військового руху, зокрема О. Войнаренка, Б. Монкевича, Я. Штендери та ін., саме від «Гнатівської наради» «датується чисто персональна недовіра (Петлюри. — Авт.) до Запорожців та особисте вороже відношення до Болбочана» ³⁴.

Колишній вояк Окремого Запорізького загону Н. Авраменко у своїх спогадах наводить данні про кількісний склад цього збройного формування. Зокрема, він пише, що під час скликання наради у с. Гнатівка, де «зібралась вся військова сила Української Народної Республіки» (близько 4 тис. «піхоти, кінноти, артилерії, обозу, помічної частини, Вільного козацтва і штабів»); під командуванням П. Болбочана знаходилось 1500 вояків: 1. Республіканська сотня — 400 багнетів, командир — капітан Кіріков; 2. Волонтерська — 350 багнетів, командир — Ушаков; З.Наливайківська — 450 багнетів, командир — Зільницький; 4.Богунівська — 300 багнетів, командир — підполковник Кондратюк ³⁵.

Окремий Запорізький загін разом з урядом Української Народної Республіки, Центральною радою, прикриваючи їхній відступ з Києва, відійшов до Бердичева, згодом — до Житомира. П. Болбочана було призначено на посаду губерніального військового коменданта Волині. Відомий український вчений В. Верига зазначав, що «це був перший комендант від початку революції, котрий, замість мітингів, почав творити лад і порядок» ³⁶.

З ініціативи П. Болбочана в губернії розпочалася мобілізація в українське військо. При цьому він враховував потреби Запорізького загону й одночасно створював частини для охорони населених пунктів. Така діяльність не пройшла повз увагу військового відомства УНР, яке, залишаючи П. Болбочана губернським військовим комендантом, призначило замість нього командиром 2-го Запорізького пішого куреня прапорщика Мицюка. Сотник Б. Монкевич, який служив тоді у лавах запорожців, а згодом став одним із перших хроністів Запорізького корпусу та біографом П. Болбочана, писав, що підполковник, «не маючи морального права залишити свою частину», в той же час не міг не підкоритися наказу уряду. Він скликав старшинське зібрання, яке й поінформував про ситуацію. Старшини звернулись до уряду з проханням залишити П. Болбочана командиром куреня. Однак до призначення свого заступника на посаді коменданта, він змушений був залишатися в Житомирі та виконувати обов’язки губернського військового коменданта. Лише після того, як частина зазнала страшних втрат, а новопризначений командир куреня прапорщик Мицюк фактично покинув її напризволяще, П. Болбочан передав справи коменданта заступнику та приєднався до своїх бойових товаришів ³⁷.

Після укладення Берестейського миру в Україну прийшли — на запрошення Центральної ради — німецькі та австро-угорські війська. Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим С. Петлюрою. 2-й Запорізький курінь під командуванням П. Болбочана був однією з тих українських частин, які, випереджаючи німецькі війська, 2 березня 1918 р. увійшли до столиці України. Під час урочистої зустрічі українських військ у Києві запорожці зіткнулися з неприємним фактом вшанування місцевою владою червоного прапора революції, під яким билися вороги України — червоноармійські частини. Однак справедливе обурення запорожців викликало у відповідь заклики до «переведення в життя соціалізму» та гасла не допустити в Україні «сваволі військових реакціонерів». Вимога запорожців зняти червоні прапори з урядових будинків та користуватися лише національною символікою, яку П. Болбочан від імені запорожців передав Київській думі, викликала обурення серед лівих фракцій Центральної ради. Після того, як запорізька варта зірвала червоні прапори з будинку міської думи, Міністерство військових справ УНР зажадало від П. Болбочана судового покарання для цих вояків за «нечувану зневагу до емблеми революції» ³⁸. П. Болбочан не лише відмовився виконати цю вимогу, але заявив, що повністю солідарний зі своїми вояками і вважає за необхідне насамперед поважати національну символіку. Безперечно, подібні факти сіяли серед вояків недовіру до влади, яку вони захищали.

Слід підкреслити, що ще в ході наради у с. Гнатівка в лютому 1918 р., командиром Окремого Запорізького загону було призначено генерала К. Прісовського як старшого за військовим рангом і найбільш кваліфікованого військового, а також було узгоджено певний кодекс взаємин між владою та армією. Цим кроком старшини Запорізького загону демонстрували своє небажання мати на чолі збройних сил малокомпетентних старшин або й взагалі цивільних людей з партійними квитками. Було прийнято рішення про те, що військо має стати аполітичним, усілякі солдатські комітети та комісари, «які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця» ³⁹. Дисциплінарна влада визнавалась тільки за старшинами і лише вони мали карати підлеглих їм вояків, чим фактично брали на себе відповідальність за дії останніх перед владою.

Після звільнення Києва від більшовицької окупації командиром Окремого Запорізького загону за рекомендацією К. Прісовського, призначеного на посаду Київського губернського військового коменданта, став генерал З. Натієв.

Із зміцненням цього військового формування, яке мало всі підстави стати основою української регулярної армії, зростала і недовіра до її командного складу з боку впливових українських соціалістичних кіл. Лідери Центральної ради, як і раніше, недооцінювали ідею необхідності створення власної національної армії, відкрито демонстрували своє негативне ставлення до вищого офіцерства колишньої російської армії, продовжували підтримувати руйнівні для збройних сил перетворення та не перешкоджали демагогічній ліворадикальній пропаганді у війську. Крім того, формуванню української армії противилось також німецьке військове командування, яке вимагало від уряду розпуску регулярних військових частин. Одночасно у Києві поширювались чутки про можливість державного перевороту, який, на думку представників урядових кіл, міг бути підтриманий військовими.

Певну напругу в суспільстві створювали непоодинокі випадки арештів та самочинної розправи вояків Гайдамацького коша Слобідської України над особами, що співпрацювали з більшовиками. Останнє породжувало конфлікт між гайдамаками та запорожцями, які відстоювали засади правопорядку й невтручання армії у політичні процеси. За таких умов уряд вважав небезпечним залишати війська в столиці. Під приводом нібито неспроможності припинити самочинні дії гайдамаків і козаків генерала К. Прісовського було усунуто з посади коменданта столиці ⁴⁰.

За наказом від 4 березня 1918 р. Окремий Запорізький загін був відправлений на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. При цьому він залишався під політичною підозрою лідерів Центральної ради. На нараді командирів підрозділів загону міністр військових справ УНР О. Жуковський наголосив на необхідності додержання дисципліни у війську й одночасно вказав на недостатньо послідовне проведення «демократизації» у цій військовій формації. Як згадував присутній на нараді В. Петрів, міністр заявив, що, за його відомостями, у середовище запорожців «увійшло таки чимало соціально неоднозначного, а то й контрреволюційного елементу», який, за його словами, слід було «виключити, або взяти в руки… під час походу» ⁴¹.

Варто згадати, що після повернення Центральної ради до Києва розпочався новий етап національного військового будівництва. Наприкінці лютого наказом О. Жуковського були розпущені всі партизанські загони ⁴². Основою організації військових частин фактично залишався закон «Про створення Українського народного війська» від 16 січня 1918 р., який передбачав заснування міліційної народної армії. Однак частини, що вели бойові дії проти більшовиків, зводились у добровольчу «Осібну армію», статут якої був затверджений тоді ще в. о. міністра військових справ О. Жуковським наказом ч.21 від 10 лютого 1918 р. Статут передбачав негайне розформування «Осібної армії» після закінчення бойових дій ⁴³. 22 березня 1918 р. було оголошено текст військової присяги ⁴⁴. З метою унормування службових відносин в армії 27 березня 1918 р. наказом О. Жуковського вводилися військові звання для українських збройних сил. Усім старшинам наказувалось «негайно пристосувати свої ранги до тих посад, що вони посідали». Цим документом, зокрема, офіційно підтверджувалося військове звання полковника на посаді командира полку ⁴⁵.

Уже в ході переформування «Осібної армії» у регулярні військові частини за рахунок розгортання в полки та дивізії Січового, Гайдамацького та Запорізького загонів 12 березня 1918 р. Генеральним штабом Армії УНР було прийнято рішення вивести Запорізький загін під командуванням генерала З. Натієва зі складу добровольчої «Осібної армії» та за рахунок поповнення реорганізувати його у Запорізьку дивізію [8]. У складі цієї дивізії був сформований Запорізький піший полк під командуванням П. Болбочана ⁴⁶, який, за підрахунками Н. Авраменка, налічував 2600 багнетів, 80 шабель і 10 кулеметів ⁴⁷. За свідченням Б. Монкевича, дивізія на 80 % складалася з офіцерів колишньої російської армії ⁴⁸.

У березні 1918 р. в ході боїв проти більшовиків запорожці звільнили цілу низку міст та сіл Полтавщини (Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву та ін.). У цих боях українським частинам протистояли не лише червоноармійські загони, але й добре озброєні та гарно вимуштрувані чехо-словацькі відділи та матроські більшовицькі частини. Останні відрізнялися особливою жорстокістю. Запорожці, як правило, йшли в авангарді німецьких військ. Траплялося так, що полковник П. Болбочан особисто вів своїх вояків у бій. Більшовицька преса тих днів згадувала «сильний отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана». За цього «грізного супротивника радянської влади» (живого чи мертвого) більшовики обіцяли 50 тис. карбованців ⁴⁹. У цей же період з метою ліквідації П. Болбочана до Запорізької дивізії неодноразово засилались більшовицькі агенти, двоє з яких здійснили замах на полковника, на щастя — невдалий ⁵⁰. Російські добровольці, в свою чергу, також винесли полковнику смертний вирок: у Харкові білогвардійські офіцери організували на нього замах ⁵¹. Про останнє згадував сам полковник (Док. № 10), а також писали у своїх працях М. Середа, С. Шемет й І. Мазепа. Нещодавно віднайдені документи денікінської контррозвідки підтверджують, що постать П. Болбочана була в полі зору не лише більшовицьких, але й білогвардійських спецслужб ⁵².

Навесні 1918 р. українська армія, при підтримці німців, продовжувала переможний наступ. Аналізуючи наступальну операцію Запорізької дивізії, Б. Монкевич називав дві причини, які сприяли успіху. На його думку, визначальним був наступ «широким фронтом по головних залізних лініях, які ведуть в глибину краю, з наміром не дати ворогові можливості ні втекти з операційного поля, ні зробити де не будь більший центр для затримання наступу». Не менш важливим був і той фактор, що навесні 1918 р. Червона армія, яка тільки-но була створена, за словами Б. Монкевича, ще не мала «справжнього командного складу, уявляла з себе розбійничі, розпутні банди, які цілком природно не могли протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам германських військ, ні молодій патріотично настроєній українській армії» ⁵³.

6 квітня 1918 р. запорожці переможно вступили у Харків. Не очікуючи на призначення з боку уряду, П. Болбочан за погодженням з генералом З. Натієвим призначив тимчасовим губернським військовим комендантом (з виконанням обов’язків губернського комісара) полковника О. Шаповала — командира 4-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького. Через кілька днів — 9 квітня 1918 р. — Запорізька дивізія за наказом військового міністерства була розгорнута у Запорізький корпус ⁵⁴, оскільки в ході звільнення Полтавщини від більшовицької окупації чисельність Запорізької дивізії зросла, переважно за рахунок української інтеліґентської молоді. За задумом військового міністерства УНР, у процесі розгортання дивізії в корпус 1-ша дивізія мала зі свого складу виділити 2-гу дивізію. Командиром 1-ї Запорізької дивізії призначався полковник П. Болбочан, начальником штабу — підполковник Гайденрайх. Приймаючи нову посаду, П. Болбочан просив військове відомство залишити його командиром улюбленого 2-го Запорізького полку. Хоча сумісництво двох таких посад суперечило військовому статуту, генерал З. Натієв дав на це свою згоду ⁵⁵. За свідченнями Н. Авраменка, за рахунок поповнення полку добровольцями його чисельність зросла до б тис., половину з них складали старшини. Колишні командири сотень (Кіріков, Ушаков, Зільницький, Кондратюк) перебрали командування куренями, які вже складалися з 16 сотень ⁵⁶.

За короткий час існування Запорізький корпус став однією з найбільш боєздатних українських військових частин. Його найкращим підрозділом був 2-й Запорізький піший полк на чолі з полковником П. Болбочаном. Укладачі «Історії українського війська» (І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів, О. Думін, С. Шрамченко) зазначали, що полк був міцно згуртований, «зберіг кращі традиції російської армії» і водночас «був національним полком, бо мав патріота командира» ⁵⁷. Полк був найбільшим у корпусі за чисельністю, нараховував близько 4 тис. бійців, 70–80 % яких складали професійні офіцери та представники інтеліґенції. Він налічував 16 піших сотень, кінну сотню, команду піших розвідників, команду наколесників, саперну сотню, сотню зв’язку з чотою кінних ординарців, дві кулеметні сотні, одну бомбометну сотню та одну запасну ⁵⁸.

Запорізький корпус одержав нові мундири захисного кольору англійського зразка. Кашкет був прикрашений кокардою з національною символікою. Старшинські відзнаки — на комірі, посада відзначалась вузлами на лівому рукаві, у старшин — золотим позументом, у козаків — синім сукном. Військовий парад у Харкові, який 2-й Запорізький піший полк під командуванням П. Болбочана відбув спільно з німецькими військовими формуваннями, справив велике враження на населення міста й мав велике пропагандистське значення. Після параду чимало старшин та солдатів колишньої російської армії почали вступати до українського війська ⁵⁹.

Сотник Б. Монкевич у своїх спогадах подає яскраву характеристику П. Болбочана та його взаємин з вояками 2-го Запорізького полку. «Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку, — наголошує він. — В життю був дуже скромний, без тіні манії величності… Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання… Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це робить більшість строєвих начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні» ⁶⁰.

Кримська операція

Уже наступного дня після переформування дивізії в корпус — 10 квітня 1918 р. — штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду, оголошений військовим міністром О. Жуковським. Генералу З. Натієву належало виділити з корпусу окрему групу, забезпечену всіма видами зброї на правах дивізії під командуванням полковника П. Болбочана. Перед ним було поставлене окреме стратегічне завдання: випереджаючи німецькі війська на лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків, захопити Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу українських збройних сил. Групі П. Болбочана в ході операції ставилось також завдання захопити військове майно кримських портів ⁶¹.

Ще одна група Запорізького корпусу під командуванням З. Натієва мала вирушити в напрямку Лозова-Слов’янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацією та відрядженням цього формування запорожців особисто займався генерал З. Натієв, доручивши П. Болбочану командування Кримською групою. С. Шемет зазначає, що протягом усього походу корпусу з Києва до Харкова безпосереднє керівництво частинами під час бойових дій здійснював полковник П. Болбочан, у той час як генерал З. Натієв змушений був весь свій час «віддавати справам організації зібраних на швидку в Києві і посланих у похід частин» ⁶². «Натієв умів оцінити заслуги своїх помічників і не боявся конкуренції тих, хто своїми заслугами піднімався вище загального рівня, — наголошував С. Шемет, — тому він не побоявся висунути наперед Болбочана і призначити його командуючим першою дивізією Запорізького корпусу, не побоявся дати Болбочанові і його дивізії виконати окреме завдання — звільнення Криму від більшовиків, хоч це доручення очевидь давало тому можність піднятися в очах Уряду і суспільства ще вище» ⁶³.

Проведення полковником П. Болбочаном успішної Кримської операції детально описано у 3-й частині споминів генерала В. Петріва, статті С. Шемета «Полковник Петро Болбочан», монографії Я. Штендери «Засуджений до розстрілу» та ін. ⁶⁴ Походу групи Запорізького корпусу на Крим присвятив свою працю «Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим» сотник Армії УНР Б. Монкевич. Книгу було перевидано у Нью-Йорку у 1956 р. накладом Товариства запорожців ім. полковника Петра Болбочана в Америці. У передмові до другого видання було зазначено, що Б. Монкевич підготував до друку другу частину літопису Запорізького корпусу «Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана». Проте доля цього рукопису, на жаль, дотепер невідома.

У передмові Б. Монкевич зауважує, що написана ним історія Запорізького корпусу є його особистими споминами, доповненими спогадами товаришів по зброї. Книга насичена численними документальними матеріалами, проілюстрована схемами військових операцій, у яких брав участь корпус, включає списки старшин цього військового підрозділу, а тому по своїй суті виходить за рамки мемуарного жанру. Подаючи описи військових операцій, у яких брав участь корпус, Б. Монкевич звертає особливу увагу на бої, проведені під командуванням П. Болбочана.

Так, напередодні форсування Сиваша П. Болбочан зустрівся з генералом фон Кошем, командиром 15-ї ландверної дивізії, яка наступала на Крим слідом за групою П. Болбочана. Генерал повідомив полковника про намір німецького командування силами корпусу при підтримці флоту здійснити операцію й зайняти Крим. Маючи завдання уряду випередити німецький наступ і оволодіти Кримським півостровом раніше за німців, запорожці готувалися самостійно взяти Перекоп. П. Болбочан, як командир дивізії й офіцер нижчого рангу, змушений був визнати свою підлеглість німецькому генералу, але від запропонованої допомоги — німецьких військових частин та бронепоїздів, що мали прибути до Мелітополя, він відмовився. Німецьке командування досить скептично поставилось до планів запорожців з огляду на вигідне оборонне становище ворога: на Перекопі більшовики могли навіть незначними силами стримувати чисельно переважаючі частини противника, а на Сиваші природні умови робили переправи майже неприступними. Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої артилерії, яка мала підійти найближчим часом у розпорядження 15-ї ландверної дивізії, і сприйняли наміри П. Болбочана як зухвалу витівку. Можливо, саме це спонукало німецьке командування пропустити запорожців для подальшого наступу на Крим ⁶⁵.

Блискавична військова операція, проведена II. Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорізьку дивізію від значних людських жертв. Поряд із часовим та технічним факторами був урахований також і психологічний. Готуючи наступ, штаб дивізії зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті. «При таких сприяючих умовинах як непоінформованість більшовиків та їх неуважність у справі оборони переправ, — зазначає Б. Монкевич, — Болбочан відкинув попередній план форсування Сиваша моторовими катерами і рішив раптовим наскоком захопити безпосередньо залізничну переправу» ⁶⁶. Аналізуючи успіх операції, автор підкреслював, що це стало можливим лише завдяки «вмінню Болбочана передбачати дійсний стан речей у ворожому таборі, відгадувати його (ворога. — Авт.) психологію і моральний стан, а також дякуючи хитрощам Болбочана», оскільки Перекоп «звичайним приступом… здобути було б неможливо». Для кращого розуміння складності операції Б. Монкевич подає опис укріплень: «Упродовж усього берега Сальківських позицій, була зроблена лінія окопів з бетоновими гніздами для кулеметів», «всі окопи були оббиті дошками», «артилеристські позиції були збудовані по останньому слову техніки». Крім того, Б. Монкевич звертає увагу на прекрасне оснащення укріплень далекобійною та важкою артилерію, спеціально знятою більшовиками з Севастопольських фортів і встановленою на помостах. Облога Запорізькою дивізію таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий П. Болбочаном та його штабом план ⁶⁷. Внаслідок блискавично проведеної операції все військове майно та зброя укріплень перейшли у розпорядження Запорізької дивізії, що ще більше зміцнило її. «Маючи багато технічних засобів пересування і багато кінноти, — підкреслював Б. Монкевич, — Болбочан завсігди швидше пересувався, як ворог і легко маневрував кіннотою, не даючи ворогові спочинку та відрізаючи йому шляхи відвороту» ⁶⁸.

Увечері 22 квітня 1918 р. Кримська група з боєм захопила м. Джанкой — першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Частина підрозділів рушила в напрямку Феодосії, відділи кінноти почали наступати на Євпаторію. Головні ж сили було скеровано на Сімферополь, який був захоплений майже без опору ранком 24 квітня 1918 р. ⁶⁹

На тлі політичних помилок та військових поразок Центральної ради військовий рейд 1-ї Запорізької дивізії виглядає блискучою військовою кампанією, яка мала неабияке геополітичне значення і незабаром забезпечила для України здобуття Чорноморського флоту. Переможний Кримський похід Запорізької дивізії став справжнім тріумфом українського війська і продемонстрував його здатність до реалізації складних військових операцій. Сьогодні він несправедливо забутий українськими істориками новітньої доби — кримські події весни 1918 р. знайшли своє відображення здебільшого на сторінках спогадів.

Під час Кримського походу Запорізька дивізія поповнилася значною кількістю добровольців із Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями. П. Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину, проте згідно з існуючими домовленостями українського уряду з німецьким командуванням був змушений розпустити ці добровольчі загони. Однак, як зазначає Б. Монкевич, багато добровольців з Криму вступили до Запорізькі дивізії в Мелітополі ⁷⁰.

Як і раніше, авторитет П. Болбочана серед запорожців був незаперечним: за словами того ж Б. Монкевича, «запорожці, які служили під ним, гордилися тим» ⁷¹. І далі: «В боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем. У ніякім положенню і в жодних умовинах він не тратив здібності орієнтуватися… Завжди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців… Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей… Виправа на Крим зробила на Запорожців глибоке і незабутнє враження» ⁷². «Болбочан був одною з яскравіших постатей в цілому корпусі. Великий організатор і здібний стратег. Умінням користуватися всім для добра справи й успіху, пояснюється такий швидкий наступ Запорожців на Крим, хоч звідси мали перед собою значно сильнішого ворога» ⁷³.

Дуже високо оцінює професійні здібності П. Болбочана старшина УГА і майбутній військовий історик З. Стефанів. Він називає його, як і командувача Запорізького корпусу генерала З. Натієва, «визначнішим отаманом того часу». «Надзвичайно хоробрий, — підкреслює З. Стефанів, — особисто кермував боєм і завжди знаходився в найнебезпечніших місцях. Тим то й здобув собі величезну популярність у корпусі» ⁷⁴.

Рівень дисципліни серед запорожців був високий протягом усієї Кримської операції — козаки й старшини високо цінували П. Болбочана, повага до нього та його авторитет були безсумнівними. Це мало ще один, можливо, дещо несподіваний наслідок: віддане ставлення вояків Запорізької дивізії до свого командира було з підозрою сприйняте керівництвом військового відомства УНР — пішли поголоски про начебто диктаторські амбіції полковника.

Не зупиняючись детально на перебігу Кримського походу, звернемося лише до деяких фактів, які свідчать про непрості стосунки між запорожцями та німецькими військами в ході операції. Як відомо, Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР, українська делегація відмовилася це зробити, аргументуючи свою відмову правом татарського народу на самовизначення. Однак згодом уряд В. Голубовича без погодження з Вищою німецькою командою відрядив Запорізьку дивізію на чолі з полковником П. Болбочаном на здобуття Кримського півострова та Чорноморського флоту. Хоча ще за місяць до початку походу — 9 березня 1918 р. — на засіданні Ради народних міністрів міністр внутрішніх справ М. Ткаченко заявив, що «покладатися на наше військо не можна, а через це потрібно очищати територію України при помочі німців…» ⁷⁵. Така непослідовність уряду та його членів ще раз демонструвала відсутність ясної і однозначної державної політики у лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами.

Успіхи українських військ у Кримській військовій кампанії виразно проявили непрофесійність та вузькополітичну заангажованість багатьох членів українського уряду. Як результат — військовий потенціал та блискучі перемоги Запорізької дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами. Причина вельми проста: після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом і Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької ландверної дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин. Після звільнення запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та німцями загострилися ще більше.

П. Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки німці погрожували застосуванням сили до Запорізької дивізії. З іншого боку, існував наказ українського уряду оволодіти Севастополем та Чорноморським флотом. Слід підкреслити, що в цей час запорожці мали всі можливості для здійснення дорученого їм завдання. Значною мірою цьому сприяли сили добровольців, які постійно прибували до українських частин, та симпатії місцевого населення. Крім того, запорожці мали у своєму розпорядженні багато самоходів та гірських гармат, необхідних для бою в тій місцевості. Лише кінна група, підсилена Кримським кінним полком, нараховувала до півтори тисячі шабель ⁷⁶.

26 квітня 1918 р. 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику П. Болбочану було оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста та з території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що «абсолютно нічого не знає за таку групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою» ⁷⁷.

Не маючи зв’язку з урядом, полковник П. Болбочан розробив два можливі плани продовження операції звільнення Кримського півострова від більшовицьких частин. Один з них передбачав наступ на Севастополь і Ялту через гори, де легше уникнути зіткнень з німцями — він мав бути реалізований кінним полком ім. К. Гордієнка під командуванням В. Петріва та Кримським кінним полком ⁷⁸. Інший — у разі збройного протистояння з німцями — передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. У разі продовження військових операцій німців проти українців останні мали оборонятись, зайняти фортеці Керч та Енікале і встановити зв’язок з Кубанню ⁷⁹. Запорожці розпочали реалізацію першого плану, передбачаючи можливий наступ більшовицьких частин, які могли відтягнути увагу німецького командування.

Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Криму були одразу відкинуті П. Болбочаном, який тривалий час намагався зв’язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці — козаки і старшини — у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду. «Треба було багато такту з боку Болбочана, щоб усі ці бажання, пропозиції й вимагання скерувати в корисний для справи бік й уникнути всього того, що могло би принести шкоду як війську, так і Українській Державі, -зазначає Б. Монкевич. — Треба було уникнути збройного конфлікту з німцями, пам’ятаючи, що Центральна рада й Український Уряд своєю політикою й соціалістичними експериментами підірвали свій престиж і престиж Української Держави» ⁸⁰.

Не слід забувати, що в цей період зростали антинімецькі настрої як серед українців, так і серед татарського населення. Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної ради та її уряду. Серед запорожців поширювались настрої, які свідчили про їхню готовність «боронити волю України». Напруження зросло з прибуттям українських частин з Бахчисараю, де вони успішно діяли проти більшовиків, а також свіжих німецьких частин, які займали оборону навкруги Сімферополя. П. Болбочан був свідомий того, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку⁸¹.

Тому командир Кримської групи висунув німецькому командуванню свої зустрічні вимоги: запорожці лише з наказу українського уряду залишать Сімферополь; «не може бути мови про здачу зброї»; припинити ізоляцію німецькими частинами українського війська, дати змогу зв’язатися з урядом; припинити будь-які обмеження групи. Водночас він зазначив, що «її рух, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин», узгоджуватиметься з німецьким командуванням. П. Болбочан погодився прийняти умову про необхідність розпуску добровольчих загонів, набраних у Криму.

Генерал фон Кош, ознайомившись з українськими вимогами, зауважив, що «збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська». Слід підкреслити, що він, у свою чергу, також намагався уникнути збройних сутичок між українськими та німецькими підрозділами, прекрасно усвідомлюючи їх наслідки для обох сторін, і тому пообіцяв ще раз порушити справу Запорізької дивізії перед своїм командуванням ⁸².

Генерал З. Натієв, який у цей час прибув до Сімферополя, повністю підтримав позицію П. Болбочана і зі свого боку докладав зусиль для виходу з кризової ситуації. Його візит вніс певні корективи у взаємини командирів обох військових одиниць — З. Натієв, як вищий рангом за генерала фон Коша та безпосередній начальник П. Болбочана, своєю присутністю припинив оперативне підпорядкування полковника німецькому генералу. Німці допомогли налагодити телефонний контакт з Києвом. Телефонні розмови з отаманом Блонським та міністром О. Жуковським поєднували в собі заяви на кшталт: «Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запорожці» і т. п. з порадами прийняти умови німців. Усе це не вказувало жодного виходу із ситуації і свідчило, що уряд не має ніякого рішення щодо подальшої долі Кримської групи ⁸³.

Унаслідок переговорів ставало все більш зрозумілим, що не німці, а саме українська влада спричинилася до українсько-німецького конфлікту в Сімферополі. Лише більшовицький наступ на місто, як і передбачав П. Болбочан, дещо змінив ситуацію і навіть змусив німців звернутися по допомогу до запорожців. Одночасно 27 квітня 1918 р. міністр військових справ УНР О. Жуковський по телефону віддав наказ, який було оголошено в присутності генерала фон Коша, про негайний відхід Запорізької дивізії з Криму. Отаманові З. Натієву висловлювалося незадоволення тим, що він покинув групу, яка здійснювала військову операцію в Донбасі, а генералу фон Кошу було повідомлено, що попередня заява уряду УНР, у якій стверджувалося, що в Криму немає українських військових частин «була просто непорозумінням». «Уряд не сподівався, що Група (П. Болбочана. — Авт.) вже оперує в Криму, — зазначав міністр. — 3 вищим німецьким командуванням переговори тільки що почалися» ⁸⁴. Як зауважував Б. Монкевич, П. Болбочан лише згодом довідався, що ні військовий міністр, ні український уряд не вжили жодних заходів перед вищим німецьким командуванням, щоб урятувати Кримську групу ⁸⁵. Наказу про місце нової дислокації запорожці так і не одержали. Після нарад з командиром корпусу З. Натієвим було вирішено відійти до Мелітополя, де їх застав гетьманський переворот.

У результаті кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу Олександрівська.

Незважаючи на вимушене залишення завойованих позицій, Кримський похід виявив блискучий талант П. Болбочана як здібного воєначальника та продемонстрував здатність українців до творення власної регулярної армії, яка могла протистояти як більшовицькій та білій, так і німецькій арміям.

За часів гетьманування Павла Скоропадського

Державницька позиція запорожців збереглася і проявила себе під час Гетьманату П. Скоропадського. Слід зауважити, що і сам Болбочан, і його оточення не завжди розуміли дії П. Скоропадського, який опинився без підтримки основних українських політичних партій. Один із провідників Української демократично-хліборобської партії (УДХП) Віктор Андрієвський, який зустрічався із старшинами штабу Запорізького корпусу в перші дні після постання Гетьманату П. Скоропадського, у своїх спогадах згадував про тогочасні настрої українських вояків. Спираючись на слова начальника штабу запорожців полковника П. Вербицького, він, зокрема, зазначав, що «гетьманський переворот зустрінуло українське військо в більшості неприхильно, головне за те, що при перевороті було роззброєно і розпущено українські військові частини». У цьому вони вбачали страх нової влади перед національною армією і були стурбовані тим, що «влада боїться українського війська,, боїться свого народу». Старшини, за словами В. Андрієвського, їхали до Гетьмана, щоб висловити йому свої побажання: «Перше, — щоб не було соціалізації землі, а друге — щоб Гетьман боронив до останнього жовніра, до останньої краплини… жовнірської крові самостійність Української Держави» ⁸⁶.

Після падіння Центральної ради до складу 2-го Запорізького полку під командуванням П. Болбочана увійшов окремий курінь Січових Стрільців, створений з числа розформованої охорони українського парламенту, яким командував Р. Сушко. Хоча Стрілецька рада відмовилась присягнути гетьманові П. Скоропадському, цей підрозділ вирішив продовжити службу в українському війську⁸⁷. Включення його до складу запорожців дозволило хоча й частково, але зберегти унікальну військову формацію — Січових Стрільців — й одночасно уможливило тісні контакти між військовими Галичини та Наддніпрянщини. Дбаючи про підвищення фахового рівня кадрів полку, П. Болбочан відряджав своїх старшин для вербування військовиків розформованих галицьких частин та військовополонених галичан, які перебували у Великій Україні ⁸⁸.

Навесні 1918 р. в Олександрівську, де після Кримського походу розташувались запорожці, доля зводить П. Болбочана з Вільгельмом Габсбургом — Василем Вишиваним, який командував легіоном Українських Січових Стрільців (УСС) у складі 11-ї дивізії австро-угорської армії, що дислокувався у місті. Перша їхня зустріч відбулася у середині квітня, коли запорожці звільнили місто від більшовицьких частин. Як свідчить у своїх спогадах В. Петрів, ерцгерцог Вільгельм особисто полагоджував суперечності між запорожцями, які негативно сприйняли гетьманський переворот, та австро-німецькою військовою владою, виїжджаючи з цією метою до австрійського командування ⁸⁹.

З утворенням УНР й актуалізацією української проблеми у міжнародних відносинах серед політиків ширилася чутка про наміри Австрії використати ерцгерцога Вільгельма Габсбурга — командира легіону Українських Січових Стрільців — у своїх політичних комбінаціях і поставити його на чолі української держави. Після укладення Берестейського миру, коли німецькі та австрійські війська увійшли на територію України, ці поголоски посилилися. Проте навряд чи подібні плани існували в австрійських правлячих колах. Вони не мали реальної перспективи з огляду на позицію Німеччини, яка рішуче протидіяла будь-яким спробам сепаратної політики свого союзника щодо України. Після приходу до влади П. Скоропадського й утворення Української Держави про це взагалі не могло бути мови ⁹⁰. Разом з тим, політичні плани, пов’язані з особою ерцгерцога, знаходили сприятливий ґрунт серед окремих українських політиків і військових, насамперед у Великій Україні.

У першій половині травня 1918 р. серед українських соціалістів Одеси виник задум підняти повстання проти режиму П. Скоропадського й передати владу в Україні ерцгерцогу Вільгельму Габсбургу як новому гетьману України. Там же, на таємній нараді представників УСДРП й Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) з галицьким політиком О. Назаруком і командиром коша УСС Н. Гірняком, останньому було доручено поставити відповідний запит ерцгерцогу і в разі його згоди провести у Києві ширшу нараду з представниками Січових Стрільців Є. Коновальця. За свідченням Н. Гірняка, В. Габсбург дав приблизно таку відповідь: «Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Одначе, коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього» ⁹¹.

При всій пошані до особи Вільгельма Габсбурга більшість розважливих політиків і офіцерів-галичан усвідомлювала, що зміна голови держави мала носити легітимний характер. До того ж вони були переконані, що Німеччина ніколи не погодиться з кандидатурою В. Вишиваного, оскільки це привело б до переважання позицій Австро-Угорщини в Україні. Що ж стосується безпосередньої участі УСС у політичних комбінаціях, які виникали у зв’язку з особою В. Вишиваного, то ні легіон в цілому, ні його військовий провід не брали в них участі. Як відомо, до гетьманського перевороту Українське Січове Стрілецтво беззастережно виявляло себе прихильником Центральної ради, а після перевороту — покладалось на політичний авторитет опозиційного гетьманові Українського національного союзу ⁹². Високо оцінюючи особу ерцгерцога, як прихильника української справи, захисника селянських інтересів від зловживань окупаційної влади, і, безперечно, оборонця УСС перед австрійським командуванням, Українські Січові Стрільці, однак, були переконані, що український народ мав вирішувати свою долю власними силами. Чітка політична лінія УСС в цьому питанні не могла не вплинути на вироблення політичної поведінки Вільгельма Габсбурга в Україні, який надалі відхиляв пропозиції такого роду.

Однак серед військових і політичних діячів Великої України орієнтація на особу Вільгельма Габсбурга, як імовірного кандидата на голову української держави, мала своє продовження. Невдовзі після акції соціалістів Одеси П. Болбочан запропонував командиру гордієнківців В. Петріву вдатись до рішучих кроків — проголосити В. Вишиваного гетьманом усієї України, спираючись на підтримку першого й другого запорізьких полків та гордієнківців ⁹³. На думку П. Болбочана, це могло б збалансувати німецькі та австрійські впливи в Україні, ліквідувати «російсько-німецький», за його словами, режим П. Скоропадського, приєднати до України Галичину, відродити розформовану дивізію синьожупанників, формацію Січових Стрільців, послабити австро-німецькі позиції в Україні в цілому. Однак для переведення цих намірів у практичну площину не було реального ґрунту й можливостей.

Прикметним є те, що після закінчення Другої світової війни, коли Вільгельм Габсбург опинився в руках радянських каральних органів, ім’я П. Болбочана кілька разів трапляється у матеріалах слідчої справи ерцгерцога. Так, на допиті 23 вересня 1947 р. Вільгельм Габсбург підтвердив факт своїх зустрічей з П. Болбочаном і В. Петрівим. За його словами, останні «висловлювали невдоволення політикою, яка проводилась Скоропадським в Україні, і пропонували мені об’єднати їх українську групу військ для організації перевороту, щоб у подальшому очолити керівництво українським урядом. Однак від їх пропозиції я відмовився. Після цього розмови з цього приводу між нами ніколи не поновлювались» ⁹⁴.

Болбочанівську фронду щодо режиму гетьмана П. Скоропадського не слід ототожнювати з опозиційно-бойкотуючою позицією українських соціалістичних партій. Послідовна державницька лінія П. Болбочана завжди надавала перевагу національно-конструктивним пріоритетам і професіоналізму у військовій сфері, всупереч вузькопартійним аспіраціям багатьох соціалістичних лідерів УНР. Однак можна говорити, що намагання П. Болбочана залучити В. Вишиваного до політичної боротьби за владу в Наддніпрянській Україні у 1918 р. базувалось на ґрунті українського консерватизму в широкому контексті, не пов’язаному виключно з гетьманом П. Скоропадським. Адже П. Болбочан виступав не проти ідеї гетьманату взагалі, а проти самої особи П. Скоропадського, альтернативу якій він бачив у Вільгельмові Габсбургу, який, очевидно, на його думку, за всіма критеріями міг виконати важливу місію українського монарха. Прикметним є той факт, що П. Болбочан разом з соціалістами-самостійниками О. Макаренком, І. Луценком та В. Оскілком виступав проти позиції Українського національного союзу, який організував повстання проти гетьмана. За свідченням О. Андрієвського, «вони взяли участь у повстанні тоді, коли воно стало неминучим і треба було спасати національні здобутки» ⁹⁵.

Активна державницька позиція П. Болбочана викликала невдоволення у проросійськи налаштованих колах гетьманського уряду. Неодноразово робилися спроби спровокувати конфлікт між Гетьманом та єдиною на той час національною збройною силою — Запорізьким корпусом. Окрім намірів проросійських сил налаштувати П. Скоропадського проти командування корпусу — З. Натієва та П. Болбочана (які начебто перетворили цю військову частину на «якийсь зброд революційних елементів» ⁹⁶ ворожий і небезпечний для влади, отже такий, що має бути негайно розформований), — запорожцям шкодили деякі військові посадовці, що намагалися усунути їх як небажаних суперників у можливості впливати на політичні рішення влади.

Крім цих двох сил, як вважав С. Шемет — автор нарису про П. Болбочана, існувала ще третя, яка також намагалася посварити командування корпусу з Гетьманом — ліві партії та партія соціалістів-самостійників. Вони весь час штовхали командира запорожців на повстання проти державної влади ⁹⁷. Як уже згадувалося, провід УПСС постійно намагався представити Запорізький корпус як свою партійну власність, а П. Болбочана — діяльним членом партії, що не відповідало дійсності, однак викликало велику недовіру з боку гетьманського уряду. Дещо згодом, після згаданої ситуації навколо особи Габсбурга, генерал К. Прісовський приватно попередив П. Болбочана про одержану П. Скоропадським інформацію, що полковник в Олександрівську нібито оголосив себе гетьманом України. Командир запорожців одразу прибув до Києва і з’явився на аудієнцію до П. Скоропадського, намагаючись тим самим припинити інтриги проти нього й спростувати неправдиві чутки ⁹⁸.

У червні 1918 р. на північних кордонах Української Держави розпочали свої військові акції червоноармійські загони. П. Скоропадський, вважаючи недостатньо сильними німецькі частини, відправляє на зміцнення протибільшовицького фронту українські військові формування. У середині червня за наказом Гетьмана Запорізька дивізія під командуванням П. Болбочана приєдналася до свого корпусу, що охороняв українсько-російський кордон на північ від Слов’янська⁹⁹. У середині липня Запорізький корпус був перекинутий в Куп’янський повіт: запорожці відбивали більшовицький наступ на Харківщині на лінії Старобільськ-Білолуцьк ¹⁰⁰. Рівень їхньої боєздатності був високий: військовий міністр Української Держави О. Рогоза, провівши в ст. Сватове Куп’янського повіту огляд частин Запорізького корпусу, високо оцінив підготовку та озброєння військ. Міністр висловив жаль у зв’язку з намірами уряду розформувати корпус. Невдовзі він доповів про боєздатність запорожців гетьману П. Скоропадському. О. Рогоза не лише особисто симпатизував З. Натієву та П. Болбочану, але й доклав чимало зусиль, щоб зберегти корпус від ліквідації ¹⁰¹.

У серпні 1918 р. 2-й Запорізький полк під командуванням П. Болбочана з двома гарматними батареями було перекинуто на протибільшовицький фронт на Чернігівщину в район Новозибків-Новгород-Сіверський у розпорядження командування розташованої на кордоні з радянською Росією німецької військової частини. У цей період внаслідок інтриг подався до демісії командир Запорізького корпусу генерал З. Натієв, якого замінив проросійськи налаштований генерал JI. Бочковський. Він намагався витравити національний дух запорожців і застосовував систему звільнення від служби та пониження у військових рангах особливо активних українців. Повідомлений про цю ситуацію в корпусі, П. Болбочан, який знаходився разом із полком на Чернігівщині, вдруге відвідав гетьмана П. Скоропадського, переконав його у недоречності дій JI. Бочковського і домігся відміни руйнівних та дискримінаційних наказів генерала ¹⁰².

На чернігівській прикордонній смузі запорожці протягом трьох місяців вели виснажливі бої з червоноармійськими загонами. За виявлені мужність і героїзм 9 жовтня 1918 р. гетьман П. Скоропадський оголосив подяку «старшинам і славним запорозьким козакам» 2-го Запорізького пішого полку, наказав міністру військових справ нагородити їх військовими відзнаками, а командира П. Болбочана підвищити у військовому званні — до полковника ¹⁰³.

У боях на Чернігівщині загинуло чимало найближчих соратників П. Болбочана, спільно з якими він починав творити українську армію. Полковник дуже важко переживав ці втрати і надалі не шкодував своїх сил для подальшого зміцнення бойової здатності запорожців та піднесення їх морального духу. Після того, як стало відомо, що німецька армія невдовзі залишить Україну, П. Болбочан добився урядового наказу про поворот 2-го Запорізького пішого полку на Харківщину для злиття із корпусом.

С. Шемет у своєму нарисі, присвяченому історії Запорізького корпусу, заперечує симпатії П. Болбочана до політичного гетьманського руху та його зв’язки з «якоюсь Хліборобською групою» ¹⁰⁴. Зокрема, С. Шемет підкреслює факт візиту П. Болбочана до гетьмана П. Скоропадського незадовго до антигетьманського повстання, коли полковник намагався примирити Гетьмана із «збунтованою демократією» «для боротьби проти московсько-більшовицької і московсько-неділимської небезпеки… і звернувся до Гетьмана з проханням стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер» ¹⁰⁵.

Командир 2-го Запорізького полку, як і більшість українських військових діячів, цілком усвідомлював не лише наміри Українського національного союзу повалити режим П. Скоропадського, а й спроби «москвофільських українських кругів разом з російською еміграцією на Україні, підтримані Францією» ¹⁰⁶, ліквідувати державну самостійність України. Цілком імовірно, що П. Болбочан знав і про формування в Україні збройних загонів російських добровольців, що відбувалося з дозволу німецького військового командування та за його фінансової підтримки. Не секретом для нього були зміст та мета переговорів протофісівського уряду С. Гербеля з представниками Антанти в Яссах. Низка фактів свідчила про поширення та активізацію «єдинонеділимської» пропаганди, у тому числі й в українському війську. За таких обставин П. Болбочан разом із своїми запорожцями прийняв рішення підтримати антигетьманське повстання, маючи намір насамперед протистояти спробам утвердження російської білогвардійщини в Україні.

Намагаючись об’єктивно проаналізувати трагедію П. Болбочана, С. Шемет констатує, що «відносини до всіх… проявів загальної руїни у полковника Болбочана і в уряді Директорії були неоднакові». Як «виразник переконань відродженого національного вояцтва України», він, на думку автора, почував себе зобов’язаним обороняти державну незалежність свого народу і «в середині правний державний лад і порядок» ¹⁰⁷.

С. Шемет робить висновок, що причиною трагедії П. Болбочана були протиріччя між силою конструктивною — державницькою й силою руйнівною — республіканською (уенерівською). Це протиріччя спочатку породило недовір’я до Запорізького корпусу з боку революційних сил, а згодом привело й до непорозуміння, яким змогли скористатися противники П. Болбочана.

Та все ж полковник ще напередодні повстання сподівався об’єднати українську революційну демократію з консервативними хліборобськими колами. Він знову відвідав гетьмана П. Скоропадського й звернув його увагу на проросійські тенденції в його оточенні, намагаючись також пояснити причини антигетьманської позиції Українського національного союзу. П. Болбочан відверто заявив Гетьману, що в разі повстання не буде його підтримувати, а виступить на боці союзу ¹⁰⁸. Однак П. Скоропадський продовжував наполягати на тому, що для збереження Української Держави конче необхідно знайти підтримку західних кіл — навіть ціною непопулярних політичних рішень та відвертого конфлікту з Українським національним союзом.

Нарешті вже на початку повстання П. Болбочан здійснив ще одну спробу примирення П. Скоропадського із опозиційним політичним табором і звернувся до Гетьмана телеграмою, прохаючи його стати на чолі повстання і тим надати йому «всенаціональний Український характер» ¹⁰⁹. Телеграма була сприйнята у Києва як провокація. Не можна не погодитися з С. Шеметом, який зауважив, що, на жаль, «ні Гетьманові, що хотів зберегти Державу, ні Болбочанові, що хотів оборонити принцип самостійності, осягнути того не вдалося». Перший помилився «у своїх надіях на міжнародну підтримку», другий — «в своїх надіях на розум і державну здібність української революційної демократії» ¹¹⁰.

Відчуття небезпеки й тривоги за долю України, яке охопило тоді українських старшин, чи не найяскравіше передав у своїх спогадах Є. Маланюк, тоді — поручик Генерального штабу Української Держави: «Якою Ґолґотою був цей час для кожного українця! Знати, що всякий вибух в Україні, всяка спроба повстання негайно приведе на Україну большевиків (а це було ясно для кожного військового) і, в той же час, вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й ґвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі!» І далі: «Кожен притомний українець здавав собі справу з цілої пекельної ризикованості так званого тоді «повстання проти Гетьмана». Це було балансування вже не на вістрі ножа, лише бритви. Але й «не повстати» дедалі було для такого українця психічною (а то й фізичною) неможливістю.

Це була справжня, в клясичнім розумінні цього слова, «національна трагедія осени 1918 р.» ¹¹¹

У жовтні 1918 р. до П. Болбочана прибула делегація Українського національного союзу, яка запропонувала полковнику приєднатися до повстання. Приймаючи пропозицію, він висунув умову зберегти від руйнування державний апарат, який був створений на місцях за часів Гетьманату. На його думку, це забезпечило б сталість державного будівництва. Як відомо, ця умова була обіцяна делегацією Українського національного союзу, але не виконана. Фактично саме побажання П. Болбочана зайвий раз засвідчило позицію державника, яку його противники трактували як політичну наївність. Згодом йому дорікав у цьому Б. Мартос, наголошуючи, що «повстання якраз було направлене не стільки проти самого гетьмана, як проти тих москвофільських інтриганів, що купчилися біля нього і заповнювали державно-адміністративний апарат» ¹¹². Зрештою справа закінчилася не вигнанням «москвофільських інтриганів», а розвалом самого державного апарату в Україні. Деякі сучасні дослідники, зокрема П. Брицький та Є. Юрійчук, звертають увагу на особистий конфлікт між П. Болбочаном і С. Петлюрою, який вперше означився ще в січні 1918 р. За їх свідченням, серед умов, що висунув П. Болбочан делегації Українського національного союзу, і на яких він погодився приєднатися до антигетьманського повстання, була вимога «на чолі армії поставити військового авторитетного керівника (не С. Петлюру)» ¹¹³. На жаль, згадані дослідники не підтверджують цей факт жодними джерелами, але якщо це було дійсно так, то, безумовно, Головний отаман не міг не знати про ставлення до себе П. Болбочана і, в свою чергу, не відчував симпатії до полковника. Таким чином, від самого початку повстання позиції П. Болбочана та провідників Українського національного союзу докорінно різнилися, що робило конфлікт між ними неминучим.

Відрізнялися також і їхні підходи до методів та засобів здійснення повстання. Під час переговорів з представниками Українського національного союзу П. Болбочан був поінформований про досягнуте порозуміння між В. Винниченком та представниками РСФРР, а також про наміри більшовиків зосередити біля кордону Української Держави свої військові загони з тим, щоб відтягнути на себе гетьманські війська і дозволити повстанцями розгорнути акцію всередині країни ¹¹⁴. Делегація Українського національного союзу радила йому порозумітися з командуванням більшовицьких частин, які стояли на російсько-українському кордоні ¹¹⁵. Давши згоду на повстання, П. Болбочан категорично відмовився від спільних акцій з більшовиками.

Усе це важко сприймалося партійними провідниками, які не брали участі в бойових операціях і перебували в полоні доцільності «єдиного революційного фронту». Насторожене ставлення до провідників Українського національного союзу, а також відмова П. Болбочана від спільних дій з командуванням більшовицьких частин у прикордонній смузі поклали початок фактичному конфлікту між ним і представниками лівих течій в українській політиці. Підставою для критики і нападів на дії П. Болбочана з боку насамперед лівих есерів та есдеків, у т. ч. й В. Винниченка, став арешт у Полтаві ревкому на чолі з М. Шинкарем, що спирався на місцевих повстанців і не визнавав Директорію.

М. Шинкар став відомим ще за часів Центральної ради, коли після проголошення 3-го Універсалу очолив Київський військовий округ і відіграв певну позитивну роль в організації українського війська. Під час антигетьманського повстання він зник з Києва і, підбурений українськими лівими есерами, очолив повстанський комітет, який закликав до збройної боротьби проти Директорії. Сучасні дослідники звертають увагу на той факт, що кандидатура М. Шинкаря висувалася лівими есерами на посаду міністра військових справ у разі відновлення в Україні влади рад. П. Брицький та Є. Юрійчук наводять факти жорстокої розправи М. Шинкаря над представниками гетьманської адміністрації і штабу 6-го Полтавського армійського корпусу після захоплення Полтави. Як стверджують дослідники, був розстріляний командувач корпусу генерал-лейтенант В. Слюсаренко, командир пішої дивізії JI. Богаєвський і 100 старшин українського війська. Це був безпрецедентний факт масового знищення офіцерських кадрів української армії співвітчизниками ¹¹⁶. Лише за цю акцію П. Болбочан мав усі підстави заарештувати М. Шинкаря.

Саме в цей час з Радянської Росії в Україну було направлено сотні агентів, що закликали до повалення Директорії і встановлення влади рад. Про дії більшовицької агентури згадував у своїх спогадах і командувач Українського революційного штабу В. Антонов-Овсієнко: «Старанно працювала агентурна розвідка повстанських ревкомів, з якими ми перебували в постійному зв'язку… ми встановили точний «контроль» над телеграфним зв’язком отамана Болбочана, який командував петлюрівськими військами на Лівобережній Україні…» ¹¹⁷. Водночас розпочалася військова агресія: збройні сили Радянської Росії, порушуючи Берестейську угоду, перейшли у наступ проти України і загрожували Харкову. Попри удавану спільність дій проти Гетьмана більшовицьке керівництво Радянської Росії докладало зусиль, щоб перешкодити встановленню влади Директорії на Лівобережній Україні. Російські меншовики, які всупереч забороні П. Болбочана скликали в Харкові «робітничий з’їзд», де відкрито закликали до повалення Директорії, також були зацікавлені в збереженні «єдиної і неподільної» Росії. Враховуючи складність військової ситуації в підконтрольній йому прифронтовій смузі та необхідність формування місцевих органів влади, які визнавали б українську владу, полковник П. Болбочан наказав розігнати з’їзд з огляду на його виразну антиукраїнську спрямованість. Згодом він те саме вчинив зі з’їздом Селянської спілки на Полтавщині, що був скликаний українськими лівими есерами, які також закликали до боротьби з Директорією. Як засвідчує Н. Авраменко, ад’ютант 2-го Запорізького полку, «з паперів, одібраних у Шинкаря, виникало, що Червона армія прийде на поміч повстанцям визволятись з ярма поміщиків, буржуїв і капіталістів, що сидять в Директорії» “¹¹⁸. Конкретні антиукраїнські прояви змушували полковника П. Болбочана вдаватися до рішучих заходів з метою збереження української державності.

Водночас він вживає заходів, які мали сприяти подоланню анархії в армії. Враховуючи посилення наступу червоноармій-ських частин та німецьку присутність на території Лівобережної України, П. Болбочан намагається не допустити пробільшовицької агітації та рішуче обмежити вплив деструктивних політичних сил у військових частинах. Він постійно підкреслює, що українська армія стоїть на захисті національних інтересів української держави. Наприкінці листопада П. Болбочан видає наказ, яким оголошує, що «ніяких рад робітничих депутатів, монархічних організацій і взагалі організацій, що намагаються захопити владу» він не допустить. «Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька», — наголошувалось далі в документі ¹¹⁹.

Про те, що запорожцям П. Болбочана доводилося воювати на два фронти — проти більшовицьких та проти добровольчих військових формувань — свідчать записи у щоденнику відомого українського громадсько-політичного діяча Євгена Чикаленка: «…Коли почався в Селещині під Полтавою бій добровольців з Болбочаном, то місцеві більшовики організували революційний комітет на чолі з Шинкарем — українським лівим есером і порозсилали по селах посланців скликати селян брати Полтаву». Посилаючись на інформацію очевидця подій, Є. Чикаленко пише: «Через години три після наїзду селян, розбивши добровольців, в'їхав в город Болбочан і, роззброївши селян, розігнав їх, а у добровольців одняв зброю і порадив їм як найшвидше виїхати з України». За словами того ж джерела, після цих подій до війська П. Болбочана пристало «багато селян і добровольців» які, «записавшись у військо, муштруються на всіх площах Полтави» ¹²⁰.

Командувач Лівобережного фронту

Починаючи повстання проти Гетьмана, Директорія не мала ані чітких планів у сфері військового будівництва, спрямованих на створення регулярних збройних сил, ані послідовно розробленої воєнної доктрини. Найбільш сильними та боєздатними були лише окремі регулярні військові частини, які мали виразні традиції свідомої боротьби за українську державність. Серцевиною новонародженої Армії УНР стали Запорізький корпус під командуванням П. Болбочана та корпус Січових Стрільців Є. Коновальця. Характеризуючи перший, автори «Історії українського війська» зазначали, що до корпусу належали частини, які «мали за собою світлу традицію визвольної боротьби». На чолі їх були «досвідчені, національно свідомі й загартовані у боях старшини, між ними — велике число кадрових і чимало з вищою військовою освітою». При цьому справедливо наголошується, що в корпусі панувала зразкова дисципліна¹²¹. Так само характеризується корпус Січових Стрільців, який відзначався суворою дисципліною, високим рівнем підготовки та досвідом бойових дій.

Численні повстанські загони, які переважали в складі збройних сил Директорії, не являли собою надійного дисциплінованого війська і легко розкладалися під впливом тих чи інших політичних обставин, а особливо — більшовицької агітації. Слабо організовані маси повстанців, очолювані здебільшого самозваними отаманами, дуже швидко втрачали боєздатність і нерідко переходили на бік ворога. Дестабілізація повстанських частин за короткий термін досягла такого рівня, що загрожувала УНР опинитися без збройних сил. Українське командування практично не усвідомлювало реальний стан справ в армії. Щоб виправити таку ситуацію, 31 грудня 1918 р. воно зобов’язало командирів частин і з’єднань допускати в їхнє розташування співробітників пропагандистсько-політичного органу — т. зв. Контрольно-інформаційного відділу Головної команди УНР [9] із завданням перевірки лояльності особового складу ¹²². Однак подібні заходи не були ефективними. Невдовзі проти Директорії почали діяти на Одещині — отаман Заболотний, на Чернігівщині — отамани Ангел і Хименко. Командування Армії УНР змушене було висилати боєздатні частини проти вчорашніх учасників антигетьманського повстання, суттєво послаблюючи антибільшовицький фронт. 6 січня 1919 р. Головний отаман віддав наказ про розформування однієї з ударних частин Директорії — Дніпровської дивізії, очолюваної отаманом Зеленим ¹²³.

Відомо, що виступ отамана Зеленого проти республіканського уряду спровокував начальник його штабу, колишній поручик Трав’янко, «переконаний більшовик», котрий пізніше став комісаром, а також «український комуніст» А. Драгомирецький. Обидва на зв’язку мали декілька агентів і таємна більшовицька «комячейка» із 20 місцевих більшовиків, що діяла під керівництвом отамана Шевченка. Останній згодом як більшовицький комісар став пострахом для цілої Трипільщини ¹²⁴.

Слід наголосити, що тривалий час ставлення Директорії до проблеми регулярної армії мало чим відрізнялося від політики в цьому питанні Української Центральної ради. Генерал

А. Пузицький у своїх спогадах, опублікованих у часопису «За державність», зазначав, що «до кадрових старшин і далі не було довіри, їх вважали «фахівцями», хоча такі старшини й були українцями чистої води й чесними ідейно… їх підпорядковують отаманчикам, не дають їм ходу. Коли з великим зусиллям удасться їм викувати добру бойову військову частину з міцною дисципліною, отаманчики піднімають крик, що це мовляв, на московський лад, та й начальство косо поглядає» ¹²⁵. Така ситуація в збройних силах УНР привела до розгулу «отаманщини», що у свою чергу вело до руйнації армії і, відповідно, не знаходило підтримки з боку кадрових командирів, у тому числі й полковника П. Болбочана.

Тож цілком зрозумілими на цьому тлі виглядають мотиви суперечностей між П. Болбочаном — кадровим військовим, відмінним фахівцем, який не міг не розуміти всю недолугість та небезпечність для армії «політично необхідних» для контролю за ним «революційних отаманів», і О. Волохом — політичним авантюрником, для якого на першому плані стояли політичні амбіції та бажання показати свою перевагу над кваліфікованими військовими спеціалістами.

Як свідчить Є. Коновалець, спроби кадрових військових змінити ситуацію наражалися на опір Директорії. Він, зокрема, зазначав, що коли Січові Стрільці виявили намір ліквідувати «отаманію», то ніхто з членів Директорії не підтримав їхньої ініціативи. Більше того — кожен з них намагався створити підзвітну йому військову частину. В. Винниченко продовжував дотримуватися т. зв. антимілітарного курсу у військових справах ¹²⁶.

До цього можна долучити свідчення, які наводить у своїх спогадах «Записки непокірливого» вже згадуваний В. Прохода. «Головний отаман Петлюра, — зазначає він, — довіряв різним авантюрникам та інформаторам, типу авантюрника Віденка, що щось організовували, інтригували, намагались як те шумовиння плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір’я до регулярних частин, таких як запорожці або сірожупанники» ¹²⁷.

Для поповнення армії Директорія та її уряд видавали різного роду отаманам значні суми грошей на формування частин. Узявши гроші, більшість із них зникала, покинувши фронт. З наступом більшовиків на Україну, як підкреслював у своїй праці «Україна в огні і бурі революції» І. Мазепа, відчувався брак централізованого командування — уряд фактично не знав, які частини де знаходяться та на котрі з них ще можна розраховувати ¹²⁸.

Безперечно, така ситуація в армії не могла не викликати обурення тих військових, які твердо стояли на державницьких позиціях. У ході більшовицького наступу в грудні 1918 року П. Болбочан, як і Є. Коновалець, видав звернення до населення, в якому заборонив більшовицьку агітацію на користь влади робітничих депутатів, а також проросійську пропаганду, байдуже — монархічну чи більшовицьку. У його військових підрозділах та місцях їхньої дислокації під загрозою смерті заборонялась діяльність різного роду соціалістичних агітаторів ¹²⁹. Однак такі цілком необхідні кроки викликали різку протидію з боку В. Винниченка, який вимагав скасувати розпорядження обох військових воєначальників, як «шкідливі для справи соціалістичної революції» ¹³⁰.

Уже на момент прибуття Директорії в грудні 1918 р. до Києва УНР була охоплена з усіх боків кільцем фронтів: на Лівобережжі наступали більшовики; в Галичині розгорталась українсько-польська війна; з південного сходу загрожувала Добровольча армія А. Денікіна; над Дністром готували наступ румунські війська. Водночас внаслідок дій повстанчих отаманів Українська армія мусила вести воєнні дії не тільки з більшовиками, а й з не менш грізним та небезпечним внутрішнім ворогом. Повстання частин, які переходили на бік більшовиків, різко знижували боєздатність Армії УНР, не давали змоги належним чином організувати оборону. Велику роль у підігріванні негативних настроїв щодо кадрових офіцерів колишньої російської армії відігравали прокомуністичні отамани та ватажки на зразок О. Волоха та Ю. Божка, які відсутність військової дисципліни виправдовували необхідністю запровадження в армії «демократії». П. Болбочан, який виступав за створення регулярної національної армії, не міг миритися з «руйнуючими державний порядок революційно-бандитськими чинниками», виступав проти хаосу й безладдя в армії, проти самочинних виступів отаманів ¹³¹.

Як бачимо, приступаючи до організації державного життя на нових засадах, Директорія УНР не виявила необхідної конструктивності. Її закордонна політика, яка проводилася під впливом революційних гасел, особливо у перші тижні після повалення Гетьманату П. Скоропадського, не змогла забезпечити бодай найменшої зовнішньополітичної і військової підтримки нового режиму. Як наслідок: не маючи надійного союзника, Україна була змушена вести збройну боротьбу на кількох фронтах проти переважаючих сил противників.

Як і за доби Центральної ради, Директорія залишила поза державотворчим процесом так звані «нетрудові» елементи суспільства, позбавивши їх виборчих прав у процесі підготовки до Трудового конгресу. У результаті УНР втратила численних фахівців у всіх сферах суспільного, економічного й військового життя. Значної шкоди державному і військовому будівництву завдала відсутність єдності в поглядах на подальшу долю України серед вищих ешелонів влади, навіть у самій Директорії. Загострення внутрішньополітичної ситуації посилювалось, крім того, політичним протистоянням голови Директорії УНР В. Винниченка і Головного отамана військ Директорії С. Петлюри. Перший, як уже підкреслювалось, продовжував відстоювати ті самі принципи військового будівництва, яких він дотримувався, перебуваючи на посаді голови Генерального Секретаріату. С. Петлюра, хоча й непослідовно, але все більше схилявся до думки, що збройні сили України повинні бути кадровими, регулярними, постійними і набиратися за принципом мобілізації. При цьому він реально усвідомлював необхідність використання колишнього офіцерського корпусу російської армії так, як це вже зробила Радянська Росія при формуванні Червоної армії. Тертя на цьому ґрунті між С. Петлюрою і В. Винниченком незабаром перейшли у відкриту ворожнечу.

П. Болбочан намагався залучити в армію якомога більше кваліфікованих військових кадрів. Зокрема, в Харкові після приходу до влади Директорії він умовив колишнього командувача Харківського корпусу генерала А. Лігнау залишитися на службі в українській армії. Генерал погодився, але Директорія рішуче відмовила йому й навіть вимагала його арешту. П. Болбочан декілька разів звертався до С. Петлюри з проханням призначити до Запорізького корпусу генерала З. Натієва [10], високо оцінюючи його фахові здібності та заслуги перед Україною. Проте Головний отаман, посилаючись на те, що генерал відіграв «недобру роль» під час антигетьманського повстання, передав справу З. Натієва до Надзвичайної слідчої комісії Директорії по розслідуванню діяльності уряду П. Скоропадського. Це рішення викликало обурення П. Болбочана, який, за словами сотника І. Барила (тоді осавула штабу Запорізького корпусу), дорікнув С. Петлюрі: «З ким маєте будувати, властиво затримати державність, коли всіх віддаєте до Надзвичайної Слідчої Вашої Комісії, я за нього (Натієва. — Авт.) ручаюся, що він нічого ніколи не робив на шкоду Україні…» (Док. № 65)

Такі факти не залишалися поза увагою старшин, більшість з яких пройшла службу в російській армії. Серед них поширювалися чутки про розстріли офіцерів з наказу республіканського уряду. Старшини не лише почали ухилятися від служби в українському війську, але й тікали на Дон під захист Добровольчої армії ¹³². Проте українське військове керівництво не виявило стурбованості тим, що в умовах оголошеної мобілізації нові частини залишались без командного складу, й продовжувало свою політику відвертої недовіри до офіцерського корпусу.

«Для деяких тогочасних діячів українське військо, що само, без жодного примусу стало на захист Української держави, було незрозумілою силою, — зауважує сучасний український дослідник В. Михальчук. — Вони боялися війська. Всюди їм марилась «офіцерня» й контрреволюція. Голова Директорії В. Винниченко, щоб позбавитись цієї офіцерні, запропонував організувати старшинські школи, до яких приймати лише соціально і політично свідомих робітників і селян. А до випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів» ¹³³.

Окрім цього, голова Директорії запропонував увести в штати частин і з’єднань по літру ків і політичних комісарів від УСДРП за тим самим принципом, що й у Червоній армії для організації «революційної і соціалістичної армії» в Україні. Перманентні суперечки між В. Винниченком і С. Петлюрою щодо принципових політичних питань воєнної доктрини привели до різкого протистояння між політиками та командуванням армії. До кінця своїх днів В. Винниченко звинувачував

С. Петлюру в тому, що той не дав політикам втрутитися в будівництво збройних сил Директорії, не пішов шляхом формування «революційної і соціалістичної армії», а повернув у бік «регулярщини».

27 листопада 1918 р. Головний отаман С. Петлюра видав «Наказ про організацію українського війська» на основі мобілізації, намагаючись використати на захопленій Директорією території той контингент, який був зібраний урядом гетьмана П. Скоропадського для комплектування кадрових корпусів: «…Всі громадяни, що пройшли військову муштру у всіх родах зброї і во флоті, здатні носити зброю, від 20-ти до 35-ти років включно, й старшини до 43-х років, повинні негайно стати у ряди Армії УНР для захисту здобутків революції та боротьби з гетьманом і гетьманським поміщицьким правительством для здобутків землі і вільного життя, вільних прав трудящому народові та для того, щоби забезпечити республіканський лад і демократичні порядки в УНР» ¹³⁴.

Таким чином, С. Петлюра відкинув волонтерський, контрактовий принцип формування армії й перейшов на мобілізаційний. До війська призивали не тільки новобранців, а й резервістів. Армію УНР у листопаді 1918 р. планувалося поповнити 150 тисячами багнетів і шабель. Про реакцію П. Болбочана на оголошену Директорією мобілізацію до Армії УНР згадує у своєму листі до генерала М. Омельяновича-Павленка сотник І. Барило. Він зокрема зазначає, що командувач Лівобережного фронту вважав її шкідливою в тій ситуації й передчасною та недостатньо підготовленою через відсутність державного апарату на місцях. З цього приводу, як зазначає І. Барило, він писав до Головного отамана: «Для того, аби прийняти таку кількість людей, то треба мати на місцях добре налагоджений мобілізаційний апарат, як рівно ж і по управліннях повітових військових начальників». На його думку, «розхитана повстаннями по місцях влада» була слабкою, а подекуди й узагалі відсутньою. Мобілізація в подібних умовах могла привести до того, що голодні й роздягнуті новобранці завдяки активній більшовицькій пропаганді перейшли б на бік противника. Перш ніж провести загальну мобілізацію, П. Болбочан, як свідчить І. Барило, пропонував С. Петлюрі насамперед розпочати підготовку кадрів старшин, які невдовзі могли б очолити нові частини, сформовані шляхом загальної мобілізації (Док № 65). За оперативними зведеннями Червоної армії від 4 грудня 1918 р., полковник П. Болбочан все ж віддав наказ про мобілізацію на Харківщині офіцерів та юнкерів до 35-ти років, а також солдатів 1897–1899 років народження ¹³⁵.

Таким чином, П. Болбочан, не порушуючи наказу Головного отамана, розпочав часткову мобілізацію насамперед офіцерських кадрів, що перебували в резерві.

Полковник П. Болбочан і лідери Директорії УНР

Полковник П. Болбочан, як кадровий військовий, беззастережно виконував розпорядження Головного отамана С. Петлюри, однак його політична позиція явно не подобалася багатьом тогочасним лідерам УНР. В. Винниченко, як голова Директорії (листопад 1918 р. — лютий 1919 р.), негативно оцінив дії П. Болбочана щодо рад, які в ході антигетьманського перевороту відверто демонстрували свою прихильність до радянської влади в Росії та фактично вели підривну діяльність проти України.

Причини гострої критики П. Болбочана з боку В. Винниченка цілком очевидні. Як відомо, під час переговорів у Києві між делегаціями Української Держави та радянської Росії за часів Гетьманату В. Винниченко нелегально зустрічався з X. Раковським та Д. Мануїльським і в обмін на обіцянки з боку Росії підтримати антигетьманське повстання обіцяв легалізувати діяльність комуністичної партії в Україні та запровадити «робітниче-селянську» владу ¹³⁶. На противагу хитким політичним уподобанням голови Директорії П. Болбочан чесно й послідовно відстоював державність України в боях як проти білогвардійців, так і проти Червоної армії й жодного разу не міняв своєї позиції.

У своїй праці «Відродження нації» В. Винниченко, відзначаючи участь П. Болбочана в антигетьманському повстанні на чолі великого військового з’єднання, водночас закидає йому, що одразу після перемоги Директорії П. Болбочан як «виразний і свідомий український реакціонер» одразу «підірвав і навіть убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії» і «поводився там, як найлютіший противник і ворог її». В. Винниченко підкреслює, що П. Болбочан «наставляв скрізь таку адміністрацію, яка нічим майже не відрізнялась від гетьманської (а часто на місцях і самих гетьманців)» ¹³⁷.

Натомість отамани армії Директорії (О. Волох, Зелений (Д. Терпило), О. Данченко та ін.), що переходили на бік більшовиків і брали участь у боях з військовими частинами УНР і тим самим завдали чималої школи Україні, знаходили підтримку з боку голови Директорії ¹³⁸.

В. Винниченко оцінював П. Болбочана не як військового діяча, що захищав українську державність, а виходячи насамперед зі своїх особистих політичних уподобань. Він гостро критикує полковника за розгін у Харкові «робітничого з’їзду», який мав продемонструвати «солідарність» робітників України з більшовицькою Росією, за розгін на Полтавщині з’їзду ліворадикальної Селянської спілки, яка стояла на пробільшовицьких позиціях. Дотримуючись так званого антимілітарного курсу, послідовно протидіючи створенню регулярної армії, В. Винниченко взагалі не визнавав визначної ролі П. Болбочана в антигетьманському повстанні, у війні проти більшовиків, не зважав на його високий військовий професіоналізм та авторитет серед старшин. Не помічаючи тверду патріотичну позицію П. Болбочана, В. Винниченко навішував йому ярлик реакціонера, насамперед — за його негативне ставлення до соціалістичних експериментів українських лідерів та їхньої руйнівної нездатності твердо визначитися з політичним майбутнім України. Уже в часи еміграції В. Винниченко закидав С. Петлюрі, що той «знаючи, яку страшенну шкоду зробив цей «отаман» для української революції й державності» не покарав його вчасно. На думку В. Винниченка, П. Болбочан був розстріляний тільки тоді, коли він нібито вчинив замах на владу Головного отамана ¹³⁹.

Так само негативно, стоячи виключно на позиціях своїх політичних симпатій і антипатій, оцінювали діяльність полковника П. Болбочана й деякі інші діячі доби Директорії: П. Христюк, Б. Мартос. Останній, зокрема, у своїх спогадах наголошує на нібито проросійській орієнтації П. Болбочана. «Російський дух був не тільки в штабі Болбочана, в його ближчому оточенні, а й серед старшинського складу багатьох частин, — пише він. — Будучи комендантом Лівобережної Армії, він (Болбочан)… призначав на відповідальні посади у війську старшин, що для них українська справа була зовсім чужою».

Б. Мартос подає ряд аргументів, що мали би засвідчити «зраду» П. Болбочана. Ці закиди неодноразово повторюватимуться потім не лише українськими політиками на еміграції, а й деякими сучасними дослідниками та істориками. Основні звинувачення полягають у тому, що П. Болбочан, по-перше, «здав Харків без бою»; по-друге, «відійшов з Харкова через Полтаву-Кременчук на Знам’янку, не ставлячи большевикам належного опору»; по-третє, «допустив відхід деяких частин на Лозову на сполучення з Добровольчою армією» і далі — «вів якісь таємні зносини з донським атаманом ген. Красновим в той час, як на Дону російські генерали формували Добровольчу армію для відбудови царської Росії»; «не виконав бойового наказу захищати залізницю Полтава-Київ і весь східний фронт»; «залишив самовільно фронт, відійшовши за Дніпро»; «відходячи з Харківщини та Полтавщини, самовільно захоплював повітові скарбниці і запаси цукру» ¹⁴⁰.

За свідченням багатьох очевидців, П. Болбочан ніколи не допускав самовільного захоплення державних скарбниць та харчових запасів козаками й старшинами підлеглих йому військових частин. Він суворо карав за подібні дії, не зважаючи на партійну приналежність. Зокрема, ще під час Кримської кампанії 1918 р. за пограбування державної скарбниці ним були віддані під суд прихильники УПСС. Аналогічне покарання дістали т. зв. низові отамани корпусу, винні у пограбуванні населення під час антигетьманського повстання і згодом під час відходу запорожців з Харкова й Полтави.

Звинувачення ж полковника П. Болбочана в захопленні державного майна було не що інше, як прояв міжпартійної боротьби, яка за доби Директорії нерідко супроводжувалась наклепницькими кампаніями. Б. Мартос чомусь зупиняється на діях отаманів — членів УПСС, забуваючи при цьому вказати, що подібні випадки були тоді непоодинокими й серед частин, командири яких належали до лівих українських партій. Останні ж, як правило, залишалися безкарними. Натомість, як підтверджує розмова П. Болбочана з Головним отаманом по прямому дроту 10 грудня 1918 р., командувач Лівобережного фронту на наказ «займаючи… військами певні міста, де є казначейства, робити виїмки з них, посилаючи підмогу і для Директорії…», просив С. Петлюру «зробити безпосереднє розпорядження в усі банки, аби вони по першому… требуванню видавали половину налічности», аби не «брати силою». Головний отаман запевнив П. Болбочана, що «таке розпорядження Директорія вже видала» і обіцяв передати йому по прямому дроту ¹⁴¹.

З одним із тверджень Б. Мартоса, хоча й з суттєвою корекцією, можна погодитися — П. Болбочан «не був політиком, що для революційних часів має велике значення» ¹⁴². Якщо бути точним, треба говорити про відсутність будь-якого політиканства в діях полковника. В. Євтимович у своїх спогадах наголошував, що «Болбочан помилився в своїх надіях на розум і державну здатність української революційної демократії» ¹⁴³. Він наводить також документи, які значною мірою спростовують звинувачення Б. Мартоса на адресу полковника. За словами В. Євтимовича, зі штабом Запорізького корпусу певний час контактував М. Міхновський — засновник українського самостійницького руху ¹⁴⁴. Цей факт знайшов своє відображення і в спогадах одного з лідерів УДХП В. Андрієвського, який напередодні від’їзду М. Міхновського до П. Болбочана особисто зустрічався з ним та мав кілька розмов про наміри правих сил щодо П. Болбочана. Зокрема, М. Міхновський хотів запропонувати полковнику поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час налічувалось близько 3 тисяч. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тис. чоловік. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення. В. Андрієвський згадує, що М. Міхновський покладав на П. Болбочана «одиноку надію», не довіряючи Є. Коновальцю, біля якого «ходив»

В. Винниченко. Хлібороби беззастережно готові були до активної участі у військових діях, з тим щоб відбити наступ червоних. «Як удасться нам організувати нашу хліборобську оборону, може большевиків одіб’ємо і лад якийсь у державі дамо… — наводить В. Андрієвський їхнє висловлювання. — Бо ми куркулі, ті, що ні в кого брати не звикли, ми своє боронити будемо, ми не з фронту, а на фронт тікаємо! Аби тільки нам дали організуватися та зброю в руки!..» ¹⁴⁵

С. Шемет, який відвідав С. Петлюру в перших числах січня 1919 р. й запропонував йому допомогу хліборобських союзів для боротьби з більшовикам, дістав від Головного отамана відповідь, що така допомога не потрібна, оскільки Директорія, мовляв, розраховує на успіх переговорів у Москві з представниками Радянської Росії й має одержати збройну допомогу з Галичини. «Далі з розмови виявилось, — зазначає С. Шемет, — що Головний Отаман вірить, що послана в Москву делегація швидко замириться з большевиками і зовсім не вірить в донесення полковника Болбочана про число й активність большевистського війська на фронті.» ¹⁴⁶ Дехто з представників хліборобських організацій поїхав разом з М. Міхновським на фронт. Проте, як відомо, саме в цей час М. Міхновський, прибувши до Кременчука, тяжко захворів на тиф, а самого П. Болбочана невдовзі було вперше заарештовано.

Аналізуючи можливість сформування хліборобськими організаціями військових загонів, С. Шемет зазначав, що самі вони не могли започаткувати створення якоїсь військової формації, оскільки й республіканський уряд, і отамани «більш за все боялися організації таких контрреволюційних елементів, як хліборобські і було ясно для нас, що сепаратна організація хліборобів в самому початку була б зруйнована і тільки спричинила-б до остаточного розвалу українського демократичного протибільшовицького фронту» ¹⁴⁷. Факти свідчать, що консервативні елементи тогочасного українського суспільства не прагнули діяти самостійно всупереч уряду, а попри все намагалися запропонувати свої послуги та взяти участь у протидії більшовицькому наступу. Однак ці наміри не знайшли підтримки Директорії.

П. Болбочанові присвятили свої спогади чимало військових діячів доби національно-визвольних змагань, які спростовують більшість звинувачень на його адресу. Серед них значний інтерес становить нарис М. Середи «Отаманщина». У ньому, зокрема, згадується й про спроби полковника налагодити контакти з Антантою та донським отаманом ген. Красновим. Це викликало необґрунтовану підозру з боку Директорії. Разом з тим, однією з головних причин невдоволення П. Болбочаном була його гостра критика характеру діяльності уряду. На цьому зокрема наголошує у своєму нарисі М. Середа ¹⁴⁸. Крім того, уряду видавався підозрілим «реакційний» склад штабу Лівобережного фронту. Чимале роздратування викликали щирі взаємини полковника з підлеглими йому старшинами і вояками.

Важко вимагати об’єктивної оцінки поведінки П. Болбочана від адептів українського соціалістичного руху, якщо навіть деякі його соратники по зброї, зокрема, В. Петрів, командир Запорізького ім. К. Гордієнка полку кінних гайдамаків, який відбув з П. Болбочаном усю Кримську кампанію, з деякою іронією характеризує стосунки між старшинами та козаками 2-го Запорізького пішого полку. «Вже сама зовнішня поведінка, як самого Болбочана, так і республіканських [11] старшин, вражала своїм наслідуванням поведінки старшин із кінних полків російської армії, — зазначав В. Петрів. — Така сама надутість і, мовляв, «снісхадітєльний демократизм»: приятельське ставлення до підчинених, але з постійним акцентуванням своєї службової висшості». Автор споминів пояснював таку поведінку, яка «подобалась обом сторонам», тим, що «козацький склад республіканців був дуже старшинсько-інтелігентський на зовнішній вигляд чи пак: мав вигляд здекласованої міської інтелігенції» ¹⁴⁹.

Окремо варто розглянути закиди П. Болбочану стосовно відступу з Лівобережжя. У цьому регіоні серйозну загрозу військам Директорії становив 1-й німецький армійський корпус, дислокований на Харківщині. Під впливом революційних подій у Німеччині в ньому було засновано раду солдатських депутатів, яка висунула ультиматум Запорізькому корпусу: негайно залишити Харків або вважати себе у стані війни з німцями. Перебіг подій навколо цієї ситуації досить детально висвітлюється у розмові по телеграфічному зв’язку Головного отамана С. Петлюри з полковником П. Болбочаном 10 грудня 1918 р. (Док. № 2). «До сеї пори я бився з гетьманцями, большевиками, донськими козаками і Добровольчою армією і з німцями тримався вичікуючої тактики, — наголошує полковник, — тепер же мушу стати на активний шлях проти німців, бо в деяких місцях я вже можу бути сильнійшим від них» (Док. № 2). П. Болбочан звертає увагу на сильні позиції німців на Харківщині і стан своєї військової частини. За його словами, стадія організації підлеглого йому війська мала закінчитися лише за десять днів — 20–22 грудня — і тому в своєму розпорядженні він мав лише Запорізьку дивізію та Сіру дивізію ім. Палія. Він зазначав також про власні можливості проведення мобілізації й про створення робітничих дружин у кількості 2600 чол. в Донецькім басейні та до 800 чол. у Харкові, до яких були прикріплені старшини-інструктори та видана зброя.

З приводу самовільного призначення губерніальних і повітових комісарів, що йому часто закидали, то, як доповідав П. Болбочан Головному отаману, у цьому йому допомагав Український національний союз. Одночасно він просив у С. Петлюри поради, «кого призначити Губерніальним Комісаром Харківщини». Зокрема, була узгоджена кандидатура відомого українського громадсько-політичного діяча С. Тимошенка і досягнута домовленість про тимчасове призначення цивільної адміністрації у порозумінні з органами місцевого самоврядування із подальшим поданням списків, призначених на затвердження Директорією (Док. № 2).

Важливим моментом у цій розмові є повідомлення про спробу П. Болбочана через консула Нідерландів у Харкові нав’язати контакти з представниками Антанти. «Харківський 1 — й Німецький корпус хоче пустити більшовиків на Харківщину в Донецький басейн для боротьби з союзниками», — повідомляв П. Болбочан С. Петлюру. Полковник також передав слова консула Нідерландів, що Антанта надасть військову допомогу Україні проти більшовиків і німців (Док. № 2).

Відповідаючи П. Болбочану щодо можливих контактів з Антантою, Головний отаман підкреслював, що «зараз ми повинні мати військову силу, яка б стояла на сторожі інтересів нашої Державної Самостійності і била б не тільки гетьманців, але давала рішучий отпір і приймала профілактичні засоби відносно німців, що заважають нам піддержкою гетьманської влади». Одночасно С. Петлюра наголосив, що українське військо має «бути готове і до активного отпору Антанті, коли вона буде нав’язувати нам свою волю і насильно тягти в московське ярмо» (Док. № 2).

Спробуємо більш детально розглянути перебіг подій на Лівобережжі. Отже, після 16 січня 1919 р., коли Директорія офіційно оголосила війну більшовицькій Росії, Лівобережний фронт став ареною головних воєнних дій. За даними генерала Армії УНР О. Удовиченка, він простягнувся на 600 км від Старобільська через Харків, Конотоп аж до Дніпра. Сили фронту під командуванням П. Болбочана складалися із Запорізького корпусу, корпусу Січових Стрільців, Сірої дивізії та інших частин, загальною кількістю до 30 тис. багнетів при 50–55 гарматах та 2 тис. шабель ¹⁵⁰. Б. Мартос же безпідставно стверджує, що в ході протигетьманського повстання лише Запорізький корпус за рахунок мобілізованих селян зріс до 200 тис. вояків ¹⁵¹. Інакше як фантастичною цю цифру назвати не можна. Тим більше, що з посиленням наступу більшовицької армії почалося масове дезертирство в частинах Лівобережної армії ¹⁵², у тому числі й у Запорізькому корпусі.

Генерал О. Удовиченко зазначає, що на Лівобережному фронті «бойові операції зразу ж були несприятливі для українських військ». Переважаючі сили ворога, за його словами, примусили наші війська відступати крок за кроком з тяжкими боями. «Більшовицька армія, спираючись на великі резерви, мала всі можливості ведення широкого маневру, з охопленням флангів наших військ», — констатує він ¹⁵³.

Як уже згадувалось, військову ситуацію на Лівобережній Україні суттєво ускладнювали дислоковані тут німецькі військові частини. Документи засвідчують, що після революції в Німеччині московським більшовикам вдалося домовитися з солдатськими радами, створеними в окупаційних німецьких частинах, про те, що їм будуть надані залізничний транспорт, продовольство й можливість безперешкодного виїзду на батьківщину через Україну в обмін на збройну допомогу або дотримання нейтралітету у військово-політичному протиборстві. У результаті, командування 1-го армійського німецького корпусу висунуло П. Болбочану ультиматум: негайно вивести українські війська з Харкова, інакше німецький корпус підтримає червоні частини ¹⁵⁴. Під тиском двох військових сил: німецької та радянсько-російської — П. Болбочан змушений був піти на поступки і залишити місто. Цей факт підтверджує у своїх спогадах командувач військ Радянської Росії, які вели військові дії в УНР, В. Антонов-Овсієнко. Він зокрема засвідчив, що П. Болбочан «мусив покинути Харків» ¹⁵⁵.

Аналогічна ситуація склалася і в Полтаві, де німецькі військові частини, що заявили про своє невтручання у більшовицько-українське збройне протистояння, згодом порушили нейтралітет і допомогли радянським військам зайняти місто. В. Андрієвський — свідок подій зими 1919 р. в Полтаві — згадував, що «німці без ніяких перешкод дали увійти в місто болбочанівському війську, але за кілька днів вони, видно, в тім розкаялися». Німецьке командування видало в ультимативній формі наказ про негайне звільнення міста українськими частинами, у разі непокори — погрожували роззброєнням. «„Союзників“ було забагато, — зазначав у своїх мемуарах В. Андрієвський, — і вони мали солідні аргументи у виді численних різного роду гармат, скорострілів і т. п… Виступили з міста не всі, а зброї зложити не згодився ніхто, і на слідуючий день полтавці побачили як наші „союзники“ обеззброювали українських старшин на вулицях міста» ¹⁵⁶.

Нестабільність ситуації на Лівобережному фронті прямо впливала на настрої в проводі УНР. Є. Чикаленко, зокрема, аналізуючи в своєму щоденнику військове протистояння на Лівобережжі України, зазначав, що вони напряму залежали тоді від ситуації на фронті: «Прийшли вісті, що… вибили більшовиків, які справді були зайняли Полтаву. Настрій у всіх кращий і Винниченко вже наче покинув намір тікати, а ще сподівається, що конгрес (Український трудовий конгрес. — Авт.) його вибере за президента». Є. Чикаленко констатує, що після того, як більшовиків вигнали з Полтави, «вже знов позиція Винниченка укріпилась, але коли більшовики будуть дужати, то знов виставлятиметься диктатура Петлюри, який каже, що лучче вмерти, ніж втікати од більшовиків» ¹⁵⁷.

Про важливість подій на Лівобережному фронті свідчать доповіді П. Болбочана Головному отаману С. Петлюрі від 10 та 20 січня 1919 р. та телеграфічна розмова П. Болбочана з командиром корпусу Січових Стрільців Є. Коновальцем 21 січня 1919 р. (Док. № 3–5). Доповідь від 10 січня зі ст. Люботин розкриває катастрофічний стан підлеглих йому частин, які щоденно без найменшої перерви билися з переважаючими силами ворога. «Вчора у нас були дві бійки дуже удачні, ми розбили великі сили ворога, — доповідає полковник Болбочан. — Але ворог настойчиво продовжував насуватися свіжими силами, а сьогодня великими силами він цілий день вів наступ по всьому фронту… В районі станції Мерчик-Максимівка ворогові удалось оточити 1-й піший Республіканський імені отамана Болбочана полк». За його словами, після нерівного бою майже весь полк було знищено, «забиті всі найкращі старшини і козаки» (Док. № 3). Становище запорожців ставало все більш трагічним. У своїх зверненнях до військового командування УНР П. Болбочан підкреслює, що постійно чекає допомоги з Києва, але оскільки підкріплення немає, то буде намагатися врятувати рештки Запорізького корпусу. «Ми перед батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім небудь обвинувачувати, — наголошує П. Болбочан, — хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини… Накажу Люботин опустити. Мій шлях відхода — на Полтаву, а частина піде на Лозову-Катеринослав. Полтаву утримати своїми силами буде важко» (Док. № 3).

Оцінюючи боєздатність Червоної армії, П. Болбочан у своєму донесенні Головному отаману 10 січня 1919 р. зазначає, що його частинам доводиться битися з більшовицькими військами, «над організацією котрих працювали цілий рік найкращі старшини генерального штабу російської армії». Він також наголошує, що «це військо воює з ідеєю українства» і має на меті «знищити все те, що підтримує Україну» (Док. № 3).

Як сприймав цю інформацію республіканський провід, засвідчують записи в щоденнику Є. Чикаленка. Він наводить розмову між В. Винниченком та харківським губернським комісаром С. Тимошенком, який приїхав до Директорії за дорученням командувача Лівобережного фронту просити військової допомоги для оборони Харкова:

«Винниченко сміявся, кажучи: «Ви самі бачили тих більшовиків?»

«— Ні, - каже Тимошенко, — я не бачив, але Болбочан мене послав просити негайної допомоги, бо через тиждень-півтора більшовицька армія захопить Харків.»

На це Винниченко одповів: «- Ви і Болбочан нічого не знаєте, то зовсім не більшовицька армія, а місцеві банди; у нас з більшовиками умовлено, що вони воювати з нами не будуть і я цьому певний.» ¹⁵⁸

Як бачимо, самовпевненість, яка подекуди межувала з легковажністю, завадила голові Директорії реально оцінити ситуацію на фронті.

Одночасно з більшовицькою армією доводилось воювати із «своїми хатніми ворогами». Одним з них був Н. Махно на Катеринославщині, на боротьбу з яким полковник виділив окремий загін — 1-й Республіканський полк ім. Б. Хмельницького на чолі з С. Лазуренком ¹⁵⁹. Слідом за Н. Махном, зазначає П. Болбочан у своїй доповіді Головному отаману, «піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний відділ». Такі «герої», за його словами «працюють по всій Україні, нищать її, з ними приходиться боротися, а сили все зменшуються… багато допомогли в цій справі добродії Шинкар і К°» (Док. № 3). Отамани, яких досить влучно П. Болбочан називав «хатніми ворогами», змушували його за рахунок послаблення частин, що билися проти червоних, відправляти чималі сили для ліквідації їхніх виступів. Все це суттєво послаблювало протибільшовицький фронт.

У той же час в напрямку Слов’янська просувались частини Добровольчої армії. Створювалось катастрофічне становище для українських військ на Лівобережжі. Аби вийти з такої кризи, П. Болбочан закликає військове командування «кинути всі балачки,, оголосити сувору і тверду владу і проводити її в життя, необхідно ввійти у зв’язок з Донським військом проти більшовиків, необхідно запитати Денікіна, чого його армія від України хоче, з союзниками негайно треба порозумітися і стати з ними в реальні відношення, необхідно визвати часть війська Галичан і післати сюди».

Описуючи катастрофічний стан на Лівобережному фронті, П. Болбочан наголошує, що ситуація швидко ускладнюється («Раніше я просив 3–4 полки, то було раніш, а тепер давайте уже 2 дивізії в повній організації») і підкреслює, що «через тиждень двох дивізій буде уже мало» (Док. № 3).

Надіслані на Лівобережний фронт військові загони отамана М. Григоріїва було неможливо привести до бойової готовності. До цього спричинилася низка обставин: по-перше, відсутність старшин; по-друге, частина григоріївців розбіглася «споживати здобутки революції», не доїхавши до фронту і розносячи по селах виданий одяг та зброю; по-третє, більшість з тих, що таки прибули у фронтову зону, відверто виявляли своє співчуття більшовикам і становили загрозу вже діючим українським військовим підрозділам. У результаті доводилось роззброювати тих григоріївців, які ще залишались у війську. На всі закиди військового командування щодо невикористання надісланих у його розпорядження частин П. Болбочан справедливо зазначав, що вони збільшовизовані та погано організовані. «Ці полки, — наголошував він, — треба поставити хоч на один місяць в нормальні умови, на кождий полк дати по кілька старшин і козаків Запорізького корпусу, котрі навчали б, кождий день пороли б половину так званих «товарішів», а деяких і розстрілювали, а через місяць вони будуть розкішні» (Док. № 3).

Проведена Директорією швидким темпом мобілізація, попри нібито формально значний чисельний склад сформованих частин, насправді виявилась неефективною. Наскільки новоутворені частини були боєздатними реально і якою виявилась їхня справжня чисельність, могли показати лише бойові дії. Як свідчить перебіг подій, у боях брала участь лише невелика частина нового поповнення — решта дезертирувала або відверто відмовлялася від участі у військових діях і переходила на бік більшовиків. Для досягнення боєздатності новоприбулих військових загонів необхідно було виділяти певну кількість старшин і проводити хоч мінімальну військову підготовку, що в умовах постійних боїв було нереально. Таким чином, мобілізація сама по собі не могла змінити ситуацію на фронті, яка весь час погіршувалась. Все це викликало роздратування діями уряду, його нездатністю задовольнити потреби фронту.

Невдоволення командного складу Лівобережного фронту викликали настійливі рекомендації уряду запровадити революційну символіку (червоні розетки та стрічки на кокардах) і зняти військові відзнаки, введені за гетьмана П. Скоропадського. Як зазначав осавул штабу Запорізького корпусу сотник І. Барило, зі штабу Головного отамана було надіслано 30 наказів, «аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку». Вже після першого такого розпорядження осавул одержав команду П. Болбочана не звертати уваги на подібні накази «революційних маніяків» (Док. № 65). Можна припустити, що подібні заходи вищого військового керівництва ще більше розпалювали взаємну недовіру між проводом Директорії та командуванням Лівобережного фронту.

Настрої старшин Запорізького корпусу передав, зокрема, у своїх спогадах В. Андрієвський, якому довелося спілкуватися із запорожцями в Полтаві під час більшовицького наступу. Підлеглі П. Болбочана не приховували свого обурення поведінкою солдат, які щойно поповнили корпус згідно з розпорядженням республіканського уряду. «Ворог в кількадесять раз дужчий суне панцерним потягом, — розповідав В. Андрієвському один із козаків-запорожців. — Наш начальник посилає нових, свіжих людей, що доперва з Києва прийшли, щоб підорвали залізничний мосток, аби ворожий потяг не сунувся далі. А вони на те відповідають, що не підуть, бо небезпечно для життя» ¹⁶⁰. Таких випадків було безліч.

20 січня 1919 р. у зверненні до Директорії П. Болбочан знову прохає про військову допомогу. «Авангарди цієї допомоги уже прийшли, — зазначає він, — але я не маю часу їх обеззброїти, бо то є зброд, а не військо — це фастівський курінь… Частини, котрі йдуть з Києва, теж такі». І далі зауважує: «Київ присилає частини неодягнені, без харчів — це можуть робити люди не розуміючі бойової обстановки». П. Болбочан покладав надію лише на Січових Стрільців. Але навіть ця обіцяна йому формація вже не могла врятувати ситуацію. У болбочанівських полках було по 400, а в деяких — по 200 вояків. Всі вони були дуже стомлені від постійних кровопролитних боїв і потребували відпочинку. Аби врятувати залишки своєї армії, яка, за його словами, мала стати «кадром для будування військових частин», П. Болбочан приймає рішення залишити Полтаву. «Мої частини… можуть вмерти, як і умирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде», — наголошує він у своїй доповіді Директорії з Полтави (Док. № 4). Він окреслює свій план відступу на Кременчук з тим, щоб підготувати реорганізацію частин, насамперед Запорізького корпусу, до «активних операцій» і «привести до порядку і ті частини, котрі зараз не боєздатні, себто котрі розложилися». При цьому П. Болбочан наполягає також на необхідності порозуміння з Антантою, яка могла б надати військову допомогу, «щоби очистить Україну від ворогів» (Док. № 4).

Однак критична оцінка П. Болбочаном загонів, які були передані в його розпорядження, викликала лише чергове роздратування уряду та командування. Б. Мартос, зокрема, не вважав серйозними заяви полковника. За його словами, вони, мовляв, були свідченням нездатності командира запорожців організувати оборону та його невміння «порозумітися із чужою силою, коли виникла в цьому потреба» ¹⁶¹. Б. Мартос у своїх спогадах наводить факти з власної політичної діяльності — про вдалі переговори з німецьким командуванням у Києві, збільшовизованими отаманами і т. ін. Небажання П. Болбочана примиритися з розвалом армії Б. Мартос кваліфікував як «невміння ураховувати обставини» та «повне нерозуміння… внутрішньо-політичної ситуації» ¹⁶².

З текстів доповідей на адресу Директорії, а також розмови з Є. Коновальцем по телеграфу 21 січня 1919 р. з Кременчука відчувається, що П. Болбочан знав про кампанію наклепів та безпідставних звинувачень на свою адресу, яка поширювалась серед провідників Директорії, а також серед військових і партійних діячів. Він зауважує Є. Коновальцю, що «весь час повідомляв Київ про становище, описував критичне становище, але це успіху не мало і тільки за те, що я у вічі правду казав, мене чуть зрадником не зробили… обвинувачували навіть в тім, що я стою за згоду з добровольцями…». Повністю відки-даючи ці звинувачення, він зазначає: «Я стою на тім ґрунті, на якім я стояв і раніш, у мене строго національний напрямок і одночасно борюся з більшовиками, як з права, так і з ліва» (Док. № 5).

П. Болбочан пояснював, що відводить Запорізький корпус в резерв, «бо він є нездатний до бою і треба не менш, як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність». Одночасно він просить Є. Коновальця повідомити йому про ситуацію в Києві і нагадує, що військовий міністр О. Греків погодився повернути його на посаду командира Запорізького корпусу (Док. № 5), увільнивши від командування Лівобережним фронтом.

Відчувається гірке розчарування П. Болбочана діями провідників УНР, а також безмежна втома від боротьби не лише на фронті, але й з партійними та урядовими чиновниками, які виявляли все більше байдужості до ситуації на фронті і повну неспроможність до конкретних дій для захисту України. Разом з тим, П. Болбочан ніколи не виступав проти українського уряду. Як дисциплінований і відповідальний командир, він виконував усі накази головного командування армії. Проте він відверто критикував непослідовну, суперечливу політику проводу та його міністрів, чим викликав незадоволення останніх та налаштовував їх проти себе.

Перший арешт

Відчуваючи недовіру з боку уряду й особисто С. Петлюри, а також не маючи докладної інформації про ситуацію в столиці, П. Болбочан сприяє від’їзду до Києва делегації українських громадських діячів Полтави. Це була остання спроба полковника вплинути на ситуацію на фронті та одержати реальну військову допомогу. Як згадував В. Андрієвський, разом з ним до столиці УНР з Полтави прибули губернський комісар П. Чижевський та голова губернського земства М. Токаревський. Вони мали переконати Головного отамана у правдивості інформації, яку надсилає йому П. Болбочан та вочевидь запевнити, що на Лівобережному фронті йдуть бої не з червоними «повстанськими бандами», а з регулярними частинами «більшовицького війська» ¹⁶³.

Розуміючи, що проти нього ведеться відверта наклепницька кампанія, П. Болбочан марно намагається за допомогою цієї делегації «засвідчити про лихий стан на фронті» особисто Головному отаману С. Петлюрі та підтвердити свою вірність Директорії. Делегації так і не вдалося досягнути мети, оскільки саме в ці дні реалізувався сценарій подальшої дискредитації полковника.

Це завдання, зокрема, мав виконати сотник О. Волох, який командував Богданівським полком на Лівобережному фронті у складі Запорізького корпусу. Одержавши призначення до Запорізького корпусу, він прагнув усіляко скомпрометувати П. Болбочана, не приховуючи своїх намірів обійняти командування корпусом. Розраховуючи на товариські стосунки з Головним отаманом, з яким у січні 1918 р. він формував Гайдамацький кіш Слобідської України, та на тісні контакти в партійному середовищі, О. Волох використовує протиріччя між П. Болбочаном та проводом Директорії й поширює провокаційні чутки про полковника. До нього долучились також «ображені» П. Болбочаном члени Шинкарівського ревкому та інших подібних організацій, які за будь-що бажали бачити Україну в обіймах більшовицької Росії. Посилаючись на спогади сотника Запорізького корпусу І. Барила, Я. Штендера у своїй праці «Засуджений до розстрілу» зазначає, що П. Болбочан усвідомлював руйнівну суть дій О. Волоха та його оточення. Військова спецслужба штабу Лівобережного фронту й Запорізького корпусу знала про співпрацю О. Волоха з більшовиками. П. Болбочан доповідав про це Директорії та особисто С. Петлюрі і вичікував відповідного моменту для арешту отамана ¹⁶⁴.

Однак О. Волох, використавши зручну для нього ситуацію, 22 січня 1919 р. самовільно віддав наказ заарештувати П. Болбочана. О 5-й годині ранку 22 січня полковника було заарештовано курінним 3-го пішого Гайдамацького полку Волощенком. Одночасно був заарештований начальник штабу Лівобережного фронту полковник Гайденрайх та тимчасово виконувач обов’язків командувача Запорізького корпусу полковник Селіванський (Док. № 10).

Зусиллями О. Волоха військовому командуванню УНР справа була представлена так, щоб навіть у державних та військових провідників не виникало сумніву в «зраді» П. Болбочана. Дехто з них, зокрема Б. Мартос, навіть стверджували, що його було заарештовано за наказом республіканського уряду. М. Стахів, у свою чергу, намагаючись виправдати дії Головного отамана, у праці «Україна в добі Директорії УНР» наводить текст телеграми О. Волоха до С. Петлюри, яка спростовує це твердження. «Сучасне становище примусило мене заарештувати отамана Болбочана з його штабом і вступити в тимчасове керування Запорізьким корпусом, — писав О. Волох. — Арешт був зроблений у зв’язку з невдачами під Полтавою, а також недовір’ям запорізьких військ до нього за орієнтацію на Дон…» ¹⁶⁵.

Перебіг подій, пов’язаних з арештом полковника Болбочана та членів його штабу, за спогадами очевидців детально реконструював Я. Штендера у своїй монографії. Зокрема, він спирається на опубліковані ним свідчення полковника І. Дубового — командира полку ім. І. Мазепи Запорізького корпусу, який був заарештований разом із П. Болбочаном, — та спогади сотника І. Барила, опубліковані в 1971 р. в часопису «Батьківщина» (Торонто). Згідно з цією інформацією разом з П. Болбочаном були заарештовані всі старшини, які в той момент перебували разом із полковником у його вагоні, у т. ч. його особистий ад’ютант І. Корж. Завдяки заходам І. Дубового полк ім. І. Мазепи, що 23 січня прибув до Кременчука, дізнався про арешт. «Негайно була відправлена делегація до Волоха на чолі зі сот. Авраменком, — свідчив І. Дубовий. — Сот. Авраменко запропонував Волоху звільнити мене негайно, бо в полку неспокій, просто Мазепинці готові до бою… За яких півгодини я був звільнений і запрошений до вагону Волоха» ¹⁶⁶. Там-таки І. Дубовий став свідком переговорів отамана з С. Петлюрою по телеграфу.

Його свідчення підтверджує у своїх спогадах сотник І. Барило, у той час — старший ад’ютант оперативного відділу штабу Лівобережного фронту, який був присутній на телеграфі й описав перебіг переговорів О. Волоха з Головним отаманом. «Виявилося при розмові, що значковий Гайдамаків О. Волох мав наказ від Гол. От. Петлюри заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти», — зазначав сотник І. Барило. За його словами, виконати цей наказ гайдамаки не змогли, оскільки проти них «активно виступили всі Запорозькі формації за винятком Дорошенківського полку» ¹⁶⁷.

Суперечливість тверджень свідків арешту П. Болбочана до певної міри пов’язана зі спробами виправдати дії Головного отамана. Однак, незважаючи на протиріччя в словах очевидців, можна припустити, що С. Петлюра дійсно міг віддати усний наказ про арешт та страту П. Болбочана, спираючись на «ґрунтовні докази» його зради, надані О. Волохом. Не можна також виключити й жорсткого тиску в цій справі на Головного отамана з боку В. Винниченка та прокомуністичних сил.

П. Болбочан вимагав зустрічі з О. Волохом або його заступником сотником О. Загродським. Останній в розмові із заарештованими так нічого йому й не зміг пояснити, крім того, що вони, мовляв, зрадники. Сотник І. Барило свідчить, що запорожці були рішуче налаштовані відбити у гайдамаків свого командувача. «Запорожці були б цілковито знищили Гайдамаків і Дорошенківців, — наголошує він, — але полковнику Болбочанові було шкода козаків і [він] не бажав категорично проливати кров, а тому суворо заборонив збройно виступати, підкреслюючи, що зайшло якесь непорозуміння і провокація, а суд чи властиво, правке доходження, висвітлить все» ¹⁶⁸.

Кінний дивізіон під командуванням сотника П. Дяченка, як найбільше відданий командувачу, одразу подався до Кременчука з метою звільнити П. Болбочана. По дорозі, в с. Крюкові, козаки розбили підрозділи 3-го гайдамацького полку 0. Волоха, який супроводжував арештованих. Лише після втручання П. Болбочана, який умовив своїх вояків утриматись від застосування зброї, конфлікт було припинено ¹⁶⁹. Він вимагав, аби його разом з іншими заарештованими відправили до Києва для з’ясування ситуації.

Полковник І. Дубовий свідчив, що після арешту командувача і членів штабу в одному з готелів Кременчука він зібрав командирів усіх частин 1-ї Запорізької дивізії для з’ясування подальших дій. «На цій нараді і було вирішено, що коли Отаман (П. Болбочан. — Авт.) арештований по наказу Головного Отамана, себто найвищим органом влади, — пише І. Дубовий, — то ми, Запорожці можемо звернутися тільки туди й там шукати справедливості». Присутні на нараді вважали за необхідне відправити разом із заарештованими свою охорону, аби вберегти їх «від різних Волохівських несподіванок на місці» ¹⁷⁰. У свою чергу, Н. Авраменко, який разом із М. Зайцем та В. Мальцевим був делегований командирами частин 2-ї Запорізької дивізії до 0. Волоха для з’ясування причин ув’язнення П. Болбочана та членів його штабу, згадує про зустріч із заарештованими. За його словами, їхні ад’ютанти (І. Корж, Довбня і М. Письменний), які перебували в одному вагоні з ув’язненими, мали при собі зброю. Варта гайдамаків була нечисленною і розташовувалася ззовні. Тобто, при бажанні, заарештовані могли якщо не вільно, то у всякому разі без особливих зусиль опинитися на волі. За словами Н. Авраменка, під час зустрічі з Волохом делегати від запорожців дали «слово честі і поруку всіх командирів частин (запорожців. — Авт.)», що довезуть заарештованих до Києва ¹⁷¹.

В історичній літературі бачимо розбіжності в датуванні першого арешту П. Болбочана. Зокрема, фігурують дві дати: вранці 22 січня та ніч з 24 на 25 січня 1919 р. Більшість авторів, спираючись на особисті свідчення П. Болбочана у першому відкритому листі до Головного отамана та членів Директорії від 26 січня 1919 р. (Док. № 6) та в рапорті до військового міністра УНР від 5 березня 1919 р. (Док. № 10), вважають, що арешт було здійснено о 5-й годині ранку в ніч 22 січня. На наступний день — 23 січня 1919 р. — полковник Болбочан та члени його штабу разом із групою запорожців з 8 осіб, у тому числі полковник В. Мальців, сотники Б. Монкевич та Н. Авраменко, ад’ютанти заарештованого — М. Письменний та І. Корж, виїхали до столиці. Як уже згадувалось, у цей час у штабі Лівобережного фронту перебував М. Міхновський. Він, за словами С. Цапа, попереджений старшинами запорожців, «взявши клунок на плечі, зник в темряві й хуртовині тої сумної пам’яті ночі» ¹⁷².

О. Волох із свого боку відправив 8 чоловік гайдамаків, які, за твердженням С. Шемета, їхали окремо в іншому вагоні ¹⁷³. Звичайно, якщо П. Болбочан дійсно був зрадником, який намагався всіляко шкодити українській справі, йому ніщо не заважало втекти разом із своїми прибічниками під час поїздки. Однак сам факт його щирого бажання шукати правди в Головного отамана С. Петлюри та Директорії зайвий раз засвідчували його вірність національній справі та лояльність до республіканського проводу. У 1920 р. М. Гавришко (у час описуваних подій — командир 10-ї Запорізької дивізії) в рапорті до Ради народних міністрів УНР з приводу першого арешту П. Болбочана зазначав, що «тверда надія на правдиве слідство заспокоювала в цім випадку обурені гнівом серця війська Запорожського корпусу». У свою чергу він також особисто «разом зо всіма» висловлював сподівання, «що правдиве слідство відкриє усю дійсність» (Док. № 62).

За свідченнями сотника І. Барила, О. Волох мав наказ Головного отамана стратити П. Болбочана та членів його штабу ще по дорозі до Києва, однак присутність запорожців завадила йому це зробити. Сотник у своїх спогадах зазначав, що, коли С. Петлюрі доповіли про прибуття заарештованих до Києва, той, з огляду на можливість заворушень прихильників полковника в столиці, вигукнув: «Що ви наробили, чого ви їх сюди привезли?» ¹⁷⁴.

Суперечність у свідченнях сучасників подій, заважає чітко визначити, чи дійсно С. Петлюра першим віддав наказ про арешт П. Болбочана, чи його поведінка була реакцією на арешт, самовільно вчинений отаманом О. Волохом. Проте немає сумнівів, що своєю акцією О. Волох не лише грубо порушив військову дисципліну, але й вчинив злочин, безпідставно заарештувавши свого військового начальника та членів штабу корпусу. У своєму листі від 28 травня 1920 р. до Ради народних міністрів УНР полковник М. Гавришко, який у січні 1919 р. був безпосереднім учасником тогочасних подій, зазначав, що «оголошена Волохом зрада Болбочана, була дуже добре використана комуністами» (Док. № 62). Я. Штендера, аналізуючи перебіг подій навколо першого арешту П. Болбочана, вважає, що телеграма О. Волоха була «прикриттям незаконного арешту, інспірованого, очевидно, В. Винниченком за згодою С. Петлюри» ¹⁷⁵. Натомість Н. Авраменко у своїх спогадах стверджує, що бачив у О. Волоха телеграму С. Петлюри і наводить її текст: «Арештованого отамана Болбочана доставити в Київ разом з штабом. Ви (О. Волох. — Авт.) призначаєтесь командиром корпусу Петлюра» ¹⁷⁶.

Таким чином, головне командування армії за згодою Головного отамана С. Петлюри дало санкцію на арешт П. Болбочана та полковників Гайденрайха й Се ліванського. Одночасно, як згадував П. Дяченко, «після арешту полковника Болбочана нашому полкові було заборонено носити його ім’я, навіть було наказано звернути печатки». Полк мав називатись Республіканським, але, за його словами, вони цю назву відкинули. Найчастіше їх називали чорношличниками ¹⁷⁷. На думку

В. Вериги, ситуація з першим арештом П. Болбочана засвідчує, що Головний отаман був схильний довірятися різного роду авантюрникам, не лише всупереч здоровому глузду, але й національним інтересам України. «Петлюра не грішив знанням людських характерів, — наголошує дослідник, — найкращим доказом чого може послужити справа полк. П. Болбочана й отамана О. Волоха, яка мала трагічні наслідки спершу для полк. Болбочана, одного з найкращих полководців Армії УНР, далі — для Запорізького корпусу, командування над яким Петлюра передав своєму протеже, отаманові Волохові, а потім і для всієї української армії» ¹⁷⁸.

У подальшому О. Волох неодноразово вдавався до антидержавних акцій, проте жодного разу не був покараний урядом. Після самочинного арешту П. Болбочана він наприкінці березня 1919 р. здійснив подібний вчинок, який можна кваліфікувати як військовий заколот. О. Волохом був заарештований командувач Південної групи військ УНР отаман Ф. Колодій і начальник його штабу полковник Є. Мєшковський. Одночасно за підтримки групи українських есерів 21 березня 1919 р. у Вапнярці було створено «Революційний комітет Південно-Західного фронту України». Новопосталий ревком проголосив радянську владу й оголосив про боротьбу проти Директорії ¹⁷⁹.

Зрада О. Волоха завдала великої шкоди УНР, оскільки значна частина армії знаходилась на півдні. Українська армія змушена була відступати. Запорізький корпус був виведений на територію Румунії, де був обеззброєний і позбавлений військового майна (40 ешелонів) ¹⁸⁰. Цей вчинок О. Волоха також залишився безкарним. Навпаки, восени 1919 р. С. Петлюра доручив йому створити 3-й гайдамацький полк, який мав діяти в денікінському запіллі ¹⁸¹. Уже пізніше, 26 листопада 1919 р., на нараді у Старокостянтинові О. Волох відкрито виступив із заявою проти уряду УНР і Головного отамана С. Петлюри, стверджуючи, що «єдиним порятунком є признання радянської системи, нав’язання союзу з червоними росіянами і війна вкупі з ними проти цілого світу» ¹⁸². Навіть після цього, маючи всі підстави й можливості заарештувати Волоха, С. Петлюра не зробив цього. А невдовзі, на початку грудня 1919 р. у Любарі, О. Волох остаточно зрадив уряд УНР, забрав державну скарбницю й перейшов на бік більшовиків. Невдовзі О. Волох публічно засудив С. Петлюру і весь республіканський провід. Виступаючи свідком на процесі «ЦК УПСР» у 1921 р., він детально розповів історію своєї зради. Тепер від ганьбив українських лівих есерів («боротьбістів»), яким у свій час передав гроші, викрадені із скарбниці. Свідчення О. Волоха дають можливість стверджувати, що ще на початку 1919 р. він відверто симпатизував більшовикам і лише шукав слушної нагоди перейти на їхній бік ¹⁸³.

Так ганебно закінчив свою діяльність занархізований отаман, який при потуранні Директорії першим активно прилучився до політичного цькування та протиправних дій щодо полковника П. Болбочана.

Після прибуття до Києва 24 січня 1919 р. (Док. № 10) П. Болбочан перебував під домашнім арештом у готелі «Континенталь» у кімнаті № 22. Сусідні з ним помешкання займали: Головний отаман С. Петлюра, Рада міністрів республіканського уряду, у тому числі військовий міністр О. Греків, командир корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець та інші.

Члени штабу Запорізького корпусу Селіванський та Гайденрайх утримувались у приміщенні головної варти. «Наглядати» за заарештованими було доручено Осадному корпусу Січових Стрільців Є. Коновальця. Єдине офіційне звинувачення, почуте П. Болбочаном і запорожцями, які прибули разом з ним, після приїзду до Києва, прозвучало з вуст В. Винниченка. Як свідчить С. Шемет, голова Директорії сказав, що арешт відбувся з наказу уряду і причиною його став «недемократизм» командувача Лівобережного фронту ¹⁸⁴. Ані заарештовані, ані прибулі з ними запорожці не могли дістати чіткої й виразної інформації про причину арешту. Є. Коновалець у своїх спогадах зазначав, що «коли отаман Болбочан питав мене пояснень в справі його арешту, то дійсно я не міг дати йому тих пояснень» ¹⁸⁵. Цікаво, що Селіванський та Гайденрайх, за свідченням Н. Авраменка, вже через кілька днів після арешту були звільненні з-під варти і вільно мешкали у Києві. Зокрема, Селіванський, як і дружина П. Болбочана — Марія та запорожці, які прибули разом із заарештованими, оселився у Михайлівському монастирі. Згодом він разом із своєю родиною виїхав до Канева, де навесні 1919 р. після встановлення радянської влади очолював мобілізаційний відділ місцевого військового комісаріату ¹⁸⁶.

Незважаючи на це, лідерами соціалістичних партій почав реалізовуватися сценарій шельмування та дискредитації П. Болбочана. Першу роль у ньому відіграв офіційний орган Інформаційного бюро Армії УНР газета «Українська Ставка», головним редактором якого був відомий публіцист і впливовий діяч УПСР Н. Григоріїв-Наш. 25 січня 1919 р. часопис повідомив про арешт «чорносотенного» командування Лівобережного фронту, яке нібито «свідомо проводило свою роботу в тім напрямі, щоби викликати серед народу недовір’я і ненависть до Директорії і Української Республіканської Армії і до цілої української справи». Далі часопис стверджував, що «штаб ударної групи Січових Стрільців, котра виступила на Лівобережжя на допомогу Болбочанові, ознайомившись з контрреволюційною, провокаторською діяльностью штабу Болбочана, заарештував отамана Болбочана і всю його компанію» ¹⁸⁷.

«Українська Ставка» ні на день не припиняла публічного цькування П. Болбочана та членів його штабу. Не варто забувати, що це був офіційний орган республіканської армії, який поширювався у всіх військових підрозділах. 26 січня 1919 р. газета писала, що «руське офіцерство, яке влізло в Українську Армію за Гетьмана… потайки від Директорії увійшло в спілку з Добровольцями й давало їм зброю, та гроші, а коли руські більшовики стали наступати, то покинули фронт, навмисно зробили паніку серед війська і плутанину, щоб пустити більшовиків, а самі стали одступати на Миколаїв, щоб поєднатися з добровольцями». Без жодних підстав «Українська Ставка» стверджувала, що командування Лівобережного фронту нібито «вивозило і гроші» до добровольців. Повідомлялось також, що з наказу Головного отамана П. Болбочана та його штаб було заарештовано за зраду і віддано під військовий суд. Одночасно наголошувалось, що перед революційною Армією УНР стоїть завдання «виявити решту зрадницької старшини і віддати під суд» ¹⁸⁸.

Одне з головних звинувачень, висунутих проводом УНР проти П. Болбочана, полягало у нібито навмисній дестабілізації військово-політичної ситуації на Лівобережній Україні. Як свідчить у своїй книзі «Україна в огні й бурі революції, 19171921» І. Мазепа (один з провідних діячів УСДРП), у ході проведення Трудового конгресу України стало відомо, що «становище на фронті безнадійне». «Оповідали, що багато в цім завинив своєю самовільною політикою командуючий Лівобережною Україною отаман Болбочан, — пише він. — Були відомості, що Болбочан не виконав наказу головного командування і не підійшов до Києва з лівого боку Дніпра, чим відкрив большевикам фронт на лінії Київ-Бахмач» ¹⁸⁹. Далі І. Мазепа відверто звинувачує П. Болбочана у зв’язках з Добровольчою армією, на з’єднання з якою, за його словами, він відступив на Полтаву, Кременчук і далі по Дніпру, «збираючи по дорозі цукор та інше майно і все це направляючи на Одесу» ¹⁹⁰.

Проте Є. Чикаленко, аналізуючи у своєму щоденнику події, пов’язані з арештом П. Болбочана, писав, що військова допомога, яку все ж таки Директорія вирішила надати командувачу Лівобережного фронту для відсічі більшовицького наступу, вже не могла змінити ситуацію. Крім того, за словами Є. Чикаленка, «відділ галичан по невідомій причині опинився не на харківській дорозі, а на кременчуцькій». Він висловлював підозру, що «полтавські залізничники-більшовики перевели їх не на ту лінію, щоб не допустити до Харкова». Є. Чикаленко вважав арешт П. Болбочана спробами проводу УНР перекласти на нього провину за поразку української армії на Лівобережжі. «Тепер всю вину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його в зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги, або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з більшовиками, з якими він без перериву воював цілий рік і в подяку за це (а може якраз за це) тепер і арештували його», — констатував він 24 січня 1919 р. ¹⁹¹

Висунувши звинувачення, влада змушена була конче знайти докази зради П. Болбочана, насамперед документи та гроші, які «переправлялись» на допомогу Добровольчій армії. Обшук у його помешканні, а також у помешканні дружини й тітки, який проводив з наказу уряду Ю. Чайківський — начальник політичного відділу штабу Осадного корпусу Січових Стрільців, помічник отамана Є. Коновальця у справах розвідки та охорони порядку в Києві — не дав жодних компрометуючих матеріалів. При обшуках було вилучено чимало особистих речей, документів і грошей як самого П. Болбочана, так і його близьких, загальною сумою близько 90 тис. карб. ¹⁹²

Незважаючи на повну відсутність будь-яких доказів висунутих звинувачень, з П. Болбочаном не побажав зустрітися жоден з республіканських лідерів, керівників політичних партій та військового відомства. Протягом усього часу перебування в Києві полковник так і не одержав жодних офіційних роз’яснень причини свого арешту. При заарештованому залишався його ад’ютант М. Письменний. На прохання П. Болбочана другий осавул І. Корж охороняв дружину полковника і невдовзі виїхав з нею до Станіславова. Решта членів запорізької делегації, яка разом із заарештованими перебувала в Києві, так і не зустрівшись з С. Петлюрою і не дізнавшись про причини арешту П. Болбочана, повернулась до своєї військової частини ¹⁹³.

26 січня 1919 р. П. Болбочан надсилає першого відкритого листа до Головного отамана С. Петлюри, членів Директорії, прем’єр-міністра В. Чехівського, начальника Генерального штабу А. Мельника, голови Українського національного союзу М. Шаповала, голови Української партії соціалістів-самостійни-ків О. Макаренка, військового міністра О. Грекова, полковника Є. Коновальця, до полків Республіканської дивізії та до низки українських і російських часописів, які видавалися в УНР. Він просив пояснити причину арешту. У гостро критичних тонах П. Болбочан змальовує діяльність Директорії, уряду та Генерального штабу, звинувачує їх у неспроможності подолати безладдя й анархію, що поширювалися в Україні, непрофесійній діяльності та демагогії. Він повністю відкидає наклепи щодо своєї зради та намагань порозумітися з командуванням Добровольчої армії, розгону селянських з’їздів тощо. Полковник доводить абсурдність висунутих проти нього звинувачення в єврейських погромах, яких він дійсно не допускав на підлеглій йому території. Натомість закидає республіканському проводу спроби порозумітися з більшовиками. «Бідна Україна, — наголошує П. Болбочан у своєму листі, - ми боремся з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар».

Одночасно полковник звинувачує представників Українського національного союзу в недотриманні ними своїх обіцянок зберегти адміністративний апарат, який залишився від Української Держави, та в потуранні анархії. «Ви сліпі були і твердо вірили, що все напоминающе гетьманське повинно згинути, але для цього необхідно зараз же дати було нове що-небудь і ніяк Ви не хотіли вірити мені, що повстання можна провести організовано, а не анархічно, не визиваючи анархії», — наголошує П. Болбочан. Чи не найгострішим був його докір партійним діячам, які не зважали на те, що шкодять власній державі, відстоюючи свої особисті та вузькопартійні інтереси. П. Болбочан наголошує, що в країні не буде порядку доти, доки всі громадські діячі не усвідомлять, що вони «перше всього українці, а потім вже партійні діячі, потім вже хоч і готтентотської партії» (Док. № 6).

Намагаючись з’ясувати причину свого арешту, П. Болбочан запитує, чи не його передбачення, що «за повстанням буде анархія», і не його вимоги «організованості, а не демагогії» спонукали лідерів Директорії ізолювати його? Він також не виключає можливості, що причиною арешту стала його критика на адресу бездарних керівників Генерального штабу і звинувачення, що вони «не тільки самі не організували армії, а й руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізувати навіть організацію своїх частин» (Док. № 6).

Із цього листа стають відомими й деякі подробиці, що зайвий раз підтверджують припущення багатьох дослідників справи П. Болбочана щодо намірів О. Волоха обійняти посаду командувача Запорізького корпусу. Полковник писав, що, розуміючи негативне ставлення до нього з боку республіканського проводу, він звертався до військового командування й особисто С. Петлюри, аби йому дозволили залишити посаду командувача Лівобережного фронту й повернутися до командування Запорізьким корпусом. Для з’ясування цієї ситуації він мав намір 22 січня 1919 р. виїхати до Києва, але в той самий день рано вранці був заарештований з наказу О. Волоха (Док. № 6).

Слід звернути увагу, що у відкритому листі від 26 січня 1919 р. П. Болбочан відверто заявляє про свої наміри виїхати з України після свого звільнення й відмовляється від подальшої співпраці з урядом УНР. «Требую для себе свободи, я її заслужив, — наголошує він. — Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з Вами більше я не буду — не по дорозі» (Док. № 6). Останні слова яскраво відбивають загальний настрій П. Болбочана, та й, зрештою, глибину конфлікту, який утворився між ним та проводом Директорії.

Як зазначає у своєму нарисі про П. Болбочана М. Середа, полковник «замість спокійно виждати слушний час і заховати в його положенні такт, перейшов в атаку на всіх тих, хто мав нещастя в той час репрезентувати уряд». На думку автора, саме через перший лист отамана, в якому той не пошкодував «ні чорнил, ні погрозливих і образливих слів», лідери лівих політичних партій «вимагали від Головного Отамана суворого покарання Болбочана, яко виразного і відомого контрреволюціонера, що своїми відозвами підривав престиж уряду і політичних угрупувань» ¹⁹⁴.

Між тим, після арешту П. Болбочана військова ситуація на антибільшовицькому фронті ще більше погіршилась. Свою діяльність на посаді командувача Запорізького корпусу Волох виявив тим, що заборонив носити погони, введені за часів Гетьманату, та наказав ввести як відзнаку червоні розетки — символ революції ¹⁹⁵. Обіцяного наступу на Полтаву на чолі з отаманом О. Волохом українські частини так і не здійснили. Натомість самовільне залишення фронту Гайдамацьким полком під командуванням О. Волоха дозволило більшовицьким частинам здійснили прорив, що стало однією з причин відступу вглиб УНР всієї Лівобережної групи.

Після арешту П. Болбочана бойовий дух запорожців неухильно падав. Стомлені в тяжких боях частини були не в змозі дати належної відсічі ворогові. Новий командувач не зміг організувати належної оборони. Майже вся Лівобережна Україна на початок лютого 1919 р. опинилася в руках Червоної армії ¹⁹⁶. Амуніція, військові припаси та склади дісталися ворогові.

На вигнанні

Під час евакуації Києва Є. Коновалець, не маючи права «звільнити отамана Болбочана на власну руку», декілька разів звертався до військового проводу з проханням вирішити питання його подальшої долі. «З огляду на евакуацію Києва, і щоби оминути евентуальних самочинних виступів проти отамана Болбочана в момент спішного залишення Києва, — писав він згодом у своїх спогадах, — я категорично поставив домагання до головного командування вислати отамана Болбочана в Станіславів для остаточного проведення там слідства чи суду» ¹⁹⁷.

Про долю двох інших заарештованих і досі точно не відомо. Деякі джерела, про які згадує Коновалець, свідчать, що, перебуваючи під арештом у приміщенні військової варти, вони нібито дали хабара і спокійно мешкали в Києві ще кілька днів до евакуації урядових інституцій УНР. На думку ж самого Є. Коновальця, арештовані просто втекли з гауптвахти й декілька днів перед приходом більшовиків переховувалися у місті ¹⁹⁸. 1 лютого 1919 р. П. Болбочан у супроводі особистого ад’ютанта сотника М. Письменного виїхав до Станіславова під вартою Січових Стрільців Осадного корпусу. За кілька днів до нього приєдналася дружина — Марія Болбочан (Док. № 11).

У Станіславові П. Болбочан мав перебувати під наглядом місцевої влади. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки зустрів полковника більш ніж привітно, надавши йому приміщення в готелі «Уніон» ¹⁹⁹. Перебуваючи у місці осідку галицького уряду, він не полишає надії зняти з себе обвинувачення та повернути своє добре ім’я. Нагляд місцевої влади значився лише на папері й П. Болбочан опинився в центрі уваги одразу декількох політичних сил. Але найчастіше в цей час він зустрічався з представниками Української демократично-хліборобської партії та Української партії соціалістів-самостійників.

С. Цап у своїй праці зазначає, що 25 січня 1919 р. П. Болбочан одержав від Надзвичайної слідчої комісії Директорії обвинувачувальний акт. Поряд із закидами у зв’язках з донським отаманом П. Красновим, використанні на власний розсуд грошових коштів з Харківської та Полтавської державних скарбниць, залишенні без бою Харкова та ін., командувача Лівобережного фронту звинувачували у тому, що він та його штаб відмовилися виконувати усні накази вищого командування УНР зняти військові відзнаки, запроваджені гетьманським урядом (погони і кокарди), та вживати революційні (червоні розетки та бинди на мундирах і шинелях) ²⁰⁰. Опинившись у Станіславові, П. Болбочан відрядив свого ад’ютанта М. Письменного до Вінниці — місця тимчасового осідку Директорії — з дорученням передати її членам О. Андрієвському та Ф. Швецю спростування висунутих йому звинувачень. Оскарження мало 14 пунктів, кожен з яких був підкріплений документами, у т. ч. стрічками телеграфних розмов з Головним отаманом, актами передачі коштів з Полтавської та Харківської державних скарбниць на руки Є. Коновальцю, як командиру Осадного корпусу Січових Стрільців, та іншими документальними доказами, які свідчили про відсутність складу злочину в діях П. Болбочана. С. Цап наголошує, що полковник «коротко, точка за точкою, пункт за пунктом, з прилогами документів спростував всі оскарження Директорії УНР» ²⁰¹.

Крім того, С. Цап зазначає, що П. Болбочан логічно довів деморалізуючий характер тих кроків, до яких вдавався тоді, виконуючи наказ військового керівництва щодо відзнак з революційною символікою, Василь Тютюнник, представник Контрольно-інформаційного відділу головної команди УНР. Прибувши для перевірки військових частин Лівобережного фронту, він «вимагав зняти старшинські відзнаки з погонів… та припнути на шапки і жупани революційні червоні розетки…». П. Болбочан вважав неможливим виконати це розпорядження, оскільки «Армія, її дистинкції і ранги старшин, підстаршин були встановлені законом і наказом по Військовій офіції». Тому він підкреслював, що «закон може бути відмінений лише законом», а не розпорядженнями окремих осіб ²⁰².

Передаючи через свого осавула (ад’ютанта) оскарження, П. Болбочан мав надію, що воно буде заслухане на поновлених засіданнях Трудового конгресу. Проте жодних згадок, чи вдалося здійснити М. Письменному цей задум, не віднайдено. Як припускає С. Цап, осавул так і не зміг передати оскарження П. Болбочана урядовим структурам.

Слідство у справі П. Болбочана затягувалося. Замість того, щоб «спокійно очікувати» на вирок, він усно та письмово продовжує різко критикувати головне командування армії, уряд і самого Головного отамана та в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування. 10 лютого 1919 р. із Станіславова П. Болбочан надсилає свого другого листа тим самим адресатам. Насамперед він продовжує добиватися з’ясування причини свого арешту і наголошує на тому, що за час свого перебування у Києві з ним не побажав зустрітися жоден представник уряду чи військової влади — окрім військового міністра О. Грекова, який не міг нічого відповісти полковнику. Сповнений відчаю, полковник закидає С. Петлюрі, що той дбає лише про власну популярність і намагається створити «ореол Петлюри», а не «ореол України», що він «окружив себе «єзуїтами» й інтриганами, котрі строго переводять необхідну їм тактику» (Док. № 7).

П. Болбочан протестував проти обшуків, які були проведені з наказу С. Петлюри у помешканні його дружини, його власній кімнаті та квартирі його тітки з метою знайти речові докази його «зради» та гроші, нібито одержані за цю «зраду». Під час обшуків, за його словами, не було знайдено жодних компрометуючих документів, однак було вилучено особисті листи, зброю, портрети, одяг, старі документи та різного роду речі, які не мали жодного значення для з’ясування «справи П. Болбочана», а лише зайвий раз підкреслювали особисту неприязнь до нього представників влади (Док. № 7).

Звичайно, гостра критика П. Болбочаном керівництва УНР не могла сприйматись однозначно. Так, окремі військові, усвідомлюючи її справедливість, водночас виправдовували дії уряду та військових лідерів УНР «революційною обстановкою». Аналізуючи цю ситуацію, полковник М. Середа у вищезгаданому нарисі писав, що «обезцінюючи зусилля Петлюри, вождів армії і уряд, атестуючи їх яко дрібних авантюристів, інтриганів, та фендриків, сам він (П. Болбочан. — Авт.) у розумінні сучасних йому подій виявив також свою короткозорість: він вимагав від Петлюри закликати до війська людей, котрі не крили своїх антипатій, вимагав від штабу армії дисципліни, порядку і військової підготовки у війську, чого осягнути в той революційний час ніякої змоги не було; від уряду тої творчої організованої праці, яка можлива лише в обставинах мирного часу» ²⁰³. Однак відверто тенденційною була оцінка, надана листам П. Болбочана Б. Мартосом, який у своїх спогадах, написаних вже в еміграції, називав їх виявом «великої зарозумілості та претенціозності» ²⁰⁴. Перекручуючи деякі сюжети нарису М. Середи «Отаманщина», Б. Мартос заявляє, що автор оцінює П. Болбочана як особу «позбавлену широкого світогляду», з «розумовою короткозорістю» ²⁰⁵.

Проте, як би упереджено Б. Мартос не трактував листи П. Болбочана та його критику уряду й лідерів соціалістичних партій, історія довела, що в більшості своїх передбачень та звинувачень на адресу республіканського проводу полковник мав рацію. Спроби загравання з більшовиками та орієнтація на місцевих отаманів, низький рівень кваліфікації багатьох урядовців, небажання лідерів українських лівих партій знайти порозуміння з поміркованими політичними силами, відчуження від процесу державотворення т. зв. буржуазних елементів — фактично фахівців, у тому числі й військових, — загальний безлад, який супроводжував діяльність надто слабкого державного апарату — все це призвело до поглиблення кризи в суспільстві, дезорганізації збройних сил і зрештою до ліквідації УНР.

Знаходячись під арештом, П. Болбочан опікувався не лише своєю власною долею та поверненням собі доброго імені. Особливо він був занепокоєний ситуацією, що виникла в Запорізькому корпусі після його арешту. 10 лютого 1919 р. П. Болбочан пише рапорт військовому міністру УНР О. Шаповалу. Він прохає свого колишнього бойового побратима по службі в Запорізькому корпусі і в недалекому минулому командира 1-го Богданівського полку звернути увагу на долю 1-ої Республіканської дивізії та сформованого ним у 1918 р. 2-го Запорізького полку. Полковник не полишає думки, що в Україні ще можливе формування боєздатної регулярної армії, основою якої могла б стати ця дивізія. П. Болбочана особливо вразило те, що командування Запорізьким корпусом, а отже, й дивізією, було доручене О. Волохові — «людині необразованій, дикій, з унтер-офіцерів і прапорщиків низької проби, без усякої освіти». Він просить О. Шаповала вивести дивізію в резерв для відпочинку й організації, оскільки починаючи з 15 січня 1918 р. козаки та старшини дивізії «вели безперервну боротьбу і не разу не були на відпочинку». «Звертаюсь до Вас, — наголошує П. Болбочан у листі до військового міністра, — бо більш ніхто не зверне уваги на цю справу, а я маю моральне і службове право постояти за ці рідні мені частини, котрі завдяки дешевим авантюристам-кар’єристам поставлені на ґрунт розвалу» (Док. № 8).

Того ж дня полковник надсилає на адресу Директорії рапорт з проханням відставки «по хворості та сімейним обставинам» (Док. № 9). Здавалось, що після такого кроку республіканський провід, зважаючи, що доказів, які б засвідчували «зраду» П. Болбочана, так і не було знайдено, а також з огляду на бажання самого полковника залишити службу, мав би дозволити йому піти у відставку. Проте цього не сталось і доля П. Болбочана знову не була вирішена. Рапорт, який доставили у Вінницю, де перебувала на той час Директорія, старшини Запорізького корпусу М. Письменний і С. Дзюба, залишився без відповіді (Док. № 9). За тиждень -17 лютого 1919 р. військовий міністр О. Шаповал надіслав П. Болбочану телеграму із запрошенням виїхати до Вінниці у його розпорядження. Однак це рішення, очевидно, не було узгоджене з Директорією і Головним отаманом, які не бажали зустрічатися з П. Болбочаном і надавати йому якусь посаду в українській армії. Тож наступного дня — 18 лютого 1918 р. іншою телеграмою О. Шаповал скасував виклик полковника до Вінниці і просив подати рапорт і документи «для ознайомлення» з його справою ²⁰⁶. Лише 5 березня 1919 р. на засіданні членів Директорії УНР за участю А. Макаренка, Ф. Швеця та О. Андрієвського, де головував останній, було заслухано рапорт П. Болбочана про трус у його помешканні та на квартирі у дружини. Після нетривалого обговорення вирішення питання було переадресоване Раді народних міністрів УНР ²⁰⁷. Але остання так і не вжила жодних заходів, аби покарати винних, компенсувати матеріальні збитки й повернути вилучене під час обшуку, або врешті-решт висунути звинувачення на адресу П. Болбочана.

Зустрівши 28 лютого 1919 р. П. Болбочана у Станіславові, М. Шаповал — на той час ще голова Українського національного союзу, один з лідерів лівоесерівського політичного табору — висловив своє відверте здивування, що полковнику досі не було висунуто звинувачення і не оголошено причину інтернування. П. Болбочан передав на його ім’я офіційну заяву, як голові Українського національного союзу. «Справді, за що їх (разом з П. Болбочаном був і сотник штабу Запорізького корпусу Пелещук. — Авт.) арештовано, вислано в Галичину? — записав цього дня у своєму щоденнику М. Шаповал. — Болбочан озлоблений… і негативно настроєний до дальшої роботи, а Пелещук жадає реабілітації та хоче працювати». За кілька днів він знову звернувся до цієї теми у своєму щоденнику: «Справу їх, як сказав мені Петлюра, він передав Головній юридичній управі військового міністерства. Але, разом з тим така фраза: «Повірте, Микита Юхимович, що в цей час незручно повертати їх до війська, на їхні командні посади». Дивно» ²⁰⁸.

Чекаючи розгляду своєї справи, П. Болбочан 5 березня 1919 р. надсилає військовому міністру УНР О. Шаповалу черговий рапорт. Вже вкотре він викладає перебіг подій, пов’язаних з арештом, та твердо й послідовно намагається з’ясувати його причини.

У рапорті П. Болбочан не заперечує, що радив Головному отаманові порозумітися з Антантою, зазначаючи, що без її допомоги важко буде перемогти добре організовані більшовицькі війська. «…Я зразу бачив, — наголошує він, — що нічого самі ми не зробимо, позаяк розпад української армїї був дуже сильний і цьому весь час допомагало головне командування, котре домагалось розложити і мої кровні частини» (Док. № 10). Що ж до закидів про спроби порозуміння з частинами Донського війська та Антанти, П. Болбочан писав, що саме Головний отаман С. Петлюра особисто віддав усний, а згодом і телеграфічний наказ «ввійти в переговори з Дончаками і військом Антанти, що висадилося в Севастополі». «Я й сам настоював завести переговори з Дончаками і Антантою, — наголошує він у рапорті, -але я рахував, що Центральний уряд сам зробить це, а коли одержав наказ вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно ніяких директив з приводу переговорів я не получав, а в друге — Головне Командування знало, що в той час у мене не було таких людей, котрі могли би виконати таку відповідальну місію…» П. Болбочан зробив ряд кроків щодо можливих переговорів і, не маючи в той час кандидата для делегування, надіслав телеграму О. Волоху, який з Гайдамацьким полком дислокувався в районі Бахмут-Яма-Ліман-Нирково, почати переговори з командуванням передового донського загону про припинення військових дій. За словами полковника, метою переговорів мав стати Донецький басейн, захоплений у той час Донським військом. На подальші переговори планувалось відрядити старшин Генерального штабу української армії. Однак О. Волох відмовився виконати наказ П. Болбочана. А незабаром, не маючи військової сили для оборони Харкова, війська Лівобережного фронту залишили місто (Док. № 10).

Вже вкотре П. Болбочан відкидає звинувачення в реакційності. Він звертає увагу, що призначав головами місцевих адміністрацій саме тих людей, які брали активну участь в українському національному русі (С. Тимошенко, П. Чижевський та ін.). У рапорті П. Болбочан знову заперечує, що його частини залишили Харків та Полтаву без бою, маючи намір здати Київ. Він аргументовано довів безпідставність цих тверджень, а також спроб подати справу так, ніби проти нього діяли малоорганізовані більшовицькі банди. «Генеральний Штаб весь час не вірив мені, що наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду, — зазначав П. Болбочан, — я навіть номери полків і прізвиська большевицьких начальників доносив, донесення про це посилалися кождодневно» (Док. № 10).

Не менш безглуздими були й інші закиди на адресу П. Болбочана: наприклад, що він та його старшини носили російські погони, а згодом — погони армії Української Держави. З цього приводу полковник цілком резонно відповідав, що не мав наказу зняти погони. Одночасно він аргументовано пояснив, чому його військо «не одягло червоної розетки». «Червоний колір є емблема нашого ворога — большевика, — справедливо зауважував він, — а у нас є національний колір». За словами Болбочана, червоний колір в українській армії був «компромісом з большевиками і вносив в армію тільки руїну» (Док. № 10).

Продовжуючи відбиватися від подібних звинувачень, які навіть не були офіційно висунуті, П. Болбочан як професійний військовий не міг залишатися байдужим до того, що відбувалося в армії та на фронті. Контактуючи з різного роду політичними діячами, у тому числі й галицькими, полковник не приховував свого бажання повернутися до війська. Державний Секретаріат ЗУНР мав намір запросити П. Болбочана на посаду командувача Збручанського фронту. Про останнє, за свідченням М. Середи, галицький уряд повідомив Директорію. Однак, як наголошує автор, «Симон Васильович Петлюра прохав не призначати Болбочана на відповідальне становище до закінчення над ним слідства» ²⁰⁹.

Слід зазначити, що в публікаціях про П. Болбочана дещо упереджено висвітлюються його контакти з представниками правих українських партій — УПСС та УДХП. Неодноразово згадується про зустрічі полковника з О. Шаповалом, В. Липинським, В. Андрієвським та іншими представниками правого політичного напрямку. Більшість із них стояла на державницьких позиціях і намагалася знайти порозуміння з проводом Директорії для спільної праці. Вони не полишали надій скерувати республіканський провід на більш послідовну боротьбу з більшовизмом, досягнення задля цього порозуміння з Антантою та розбудову української армії на принципах професіоналізму та регулярності. У зв’язку з цим С. Шемет, В. Андрієвський і О. Макаренко покладали надії на просування на відповідальні військові посади талановитих воєначальників-професіоналів (О. Грекова, О. Шаповала, П. Болбочана, З. Натієва та ін.), які, на їхню думку, були в змозі розбудувати регулярну національну армію, забезпечити в ній військову дисципліну та ліквідувати анархію. Ці військові були далекі від пробільшовицьких настроїв і намагались вплинути на державний провід так, щоб припинити його загравання з більшовиками та скерувати політику Директорії у послідовно державницьке русло.

Надзвичайно цінні свідчення про погляди П. Болбочана залишив у своїх спогадах один з лідерів УДХП В. Андрієвський. У середині березня 1919 р. він вперше познайомився з полковником. У помешканні В. Андрієвського на вул. Липовій у Станіславові декілька разів збиралися В. Липинський, П. Болбочан та М. Чудінов (Богун). В. Андрієвський наголошує, що вони обговорювали, «чи приймати Болбочанові (можливу. — Авт.) пропозицію від уряду про обняття команди над його запорозькою дивізією, чи ні». Автор спогадів зазначає, що вони «в один голос радили йому, щоб він не зрікався, і можливо, що послухавши нашої ради, він виїхав на фронт». «Не знаю, чи ся нарада не коштувала йому життя?» — зауважує далі В. Андрієвський ²¹⁰. Він наголошує, що П. Болбочан справив на нього «враження переконаного українського націоналіста-патріота» і що «ні про яку реакційність або москвофільство його не могло бути й мови» ²¹¹. В. Андрієвський наводить міркування П. Болбочана, який вважав, що суду над ним не хоче сама Директорія, оскільки боїться, що «випливе маса скандалів», зокрема, стосовно грошей, вилучених під час обшуку, «частинно розкрадених», а також що він може під час суду «виявити злочинну недбалість» проводу УНР, а головне — «неуцтво й нерозуміння військових справ» ²¹². В. Андрієвського цікавили погляди П. Болбочана на залучення до служби в Армії УНР заможних верств українського селянства, т. зв. куркулів, які згідно з постановами Українського трудового конгресу були позбавлені можливості активної суспільно-політичної діяльності як «нетрудові елементи», та наслідки зустрічі полковника з М. Махновським. П. Болбочан дуже шкодував, що не мав можливості в грудні 1918 р. та січні 1919 р. залучити до своїх військових частин загони, сформовані УДХП та «Союзом земельних власників», і що обставини завадили більш тривалому спілкуванню з М. Міхновським ²¹³.

Безперечно, П. Болбочан весь цей час тужив за своїми фронтовими товаришами і відчував докори сумління, залишаючись у тилу тоді, коли його запорожці продовжували воювати. Як згадує полковник М. Середа, отримавши дозвіл Державного Секретаріату, він зі своїми ад’ютантами М. Письменним та С. Дзюбою виїздить у район дислокації Запорізького корпусу. Наслідки подорожі виявилися трагічними: С. Дзюба був убитий, М. Письменний — важко поранений, лише П. Болбочанові пощастило вирватися живим ²¹⁴.

Суспільно-політична ситуація в країні

Як уже зазначалось, протягом тривалого часу представники правих партій не полишали надій досягнути порозуміння з лідерами Директорії для залучення до державотворчої праці діячів, не заангажованих у політику, спеціалістів з різних сфер суспільного життя, у тому числі й військових. 15 березня 1919 р. один з провідників Української демократично-хліборобської партії С. Шемет звертається до Головного отамана С. Петлюри з листом, у якому закликає зважити на «реальні обставини» і міжнародне становище, «котре вимагає аби негайно ми показали себе здібними припинити анархію і будувати нормальну правову державу». Він просить призначити в Одесі командувача українських військ, які «тут формуються при допомозі французів» з огляду на те, що «французи розірвали з Денікіним». На цю посаду С. Шемет рекомендує генерала О. Грекова, професіоналізм якого та національні уподобання не викликали ніяких сумнівів. Підкреслюючи важливість такого кроку, автор листа просить Головного отамана якнайшвидше зробити призначення, оскільки залишилося лише «кілька критичних днів…» ²¹⁵. Не одержавши відповіді від Головного отамана, С. Шемет намагається самостійно провести зондаж і з’ясувати наміри Антанти. За деякими джерелами, С. Шемет мав виїхати у цій справі до Одеси разом з П. Болбочаном. Зокрема, М. Шаповал 1 квітня 1919 р. у своєму щоденнику записав, що «самостійники збираються переїхати в Одесу. Туди простує і Болбочан» ²¹⁶. Про перебування С. Шемета та П. Болбочана в Одесі — одному з головних центрів зародження самостійницького руху — згадує дещо пізніше у своїх свідченнях у справі П. Болбочана чільний діяч УДХП І. Кобза — кошовий отаман Харківського Слобідського коша: «В Слободці-Бирзулі, коли ми дійсно прибували в анархії і без командування, представниками другої (Республіканської. — Авт.) дивізії було запропоновано запровадити з Одеси Болбочана Командуючим, на це я погодився і підписав листа…» (Док. № 35).

Навесні 1919 р. УНР опинилася в критичній ситуації. Територія, контрольована Директорією, неухильно зменшувалась. Під тиском більшовицьких військ уряд УНР змушений був переїхати на початку лютого 1919 р. до Вінниці, згодом — до Рівного, а далі — до Кам’янця-Подільського. Але фактично його члени перебували в різних містах України і навіть за її межами. Невдачі на фронтах, як і безладдя в уряді, поглиблювали дезорганізацію в армії. Водночас у суспільстві посилилась недовіра до проводу УНР, який, зі свого боку, виявився не готовим реалізувати заплановані політичні, адміністративні та соціально-економічні заходи.

Після виходу В. Винниченка зі складу Директорії, С. Петлюра поєднав у своїх руках не лише командування армією, але й керівництво виконавчою владою. Таке зосередження військово-політичних функцій в особі Головного отамана мало наслідком заходи, спрямовані на деяку реорганізацію керівництва військовою справою. 24 лютого 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила закон про утворення інституту Наказного отамана та розподіл влади між ним, Головним отаманом та військовим міністром УНР ²¹⁷. За словами Я. Штендери, посаду Наказного отамана було створено з причини незадоволення певних політичних кіл діями С. Петлюри та його керівництвом військовими операціями. Тобто виникала потреба у призначенні на керівну військову посаду фахівця, який безпосередньо мав би відповідати за проведення військових операцій, боєздатність армії та дисципліну ²¹⁸.

Наказний отаман фактично став заступником Головного отамана і через нього підлягав Директорії УНР. Він здійснював безпосереднє керівництво Дієвою армією УНР. До його компетенції належало ведення військових операцій та керівництво всіма галузями військового будівництва. За Головним отаманом залишалось загальне керівництво збройними силами. Права Наказного отамана детально визначалися низкою статей «Правил про польове керування військ у воєнний час», запроваджених ще в 1914 р. у російській армії.

6 березня 1919 р. відбувся черговий етап розмежування компетенції між Наказним отаманом та військовим міністром. Функції останнього обмежувались виключно завданнями формування й організації республіканських військ та їхнього постачання.

Обов’язки Наказного отамана виконували О. Греків,

А. Мельник та О. Осецький. Останній перебував на цій посаді найдовше — з 15 квітня 1919 р. (обіймаючи одночасно й посаду командувача Холмської групи військ) ²¹⁹ до 19 липня того ж року [12]. Характеризуючи діяльність О. Осецького, І. Мазепа писав, що його особисто рекомендував С. Петлюра, який, обстоюючи його кандидатуру «перед різними нападами з боку поодиноких членів уряду… любив говорити, що… при всіх своїх недостачах Осецький має щасливу руку…». За словами І. Мазепи, О. Осецький «дійсно був людиною ентузіастичної вдачі», хоча й «любив політикувати і, як Наказний отаман, не мав належного авторитету серед військових»²²⁰.

У цей час до військових поразок УНР на фронтах додалося загострення суперечностей між «лівим» та «правим» політичними таборами в українському суспільстві, їхня неспроможність подолати вузькопартійні інтереси та об’єднатися для створення єдиної міцної української політичної сили. Поглиблення кризи значною мірою провокувалось лівими соціалістичними партіями, лідери яких постійно звинувачували уряд С. Остапенка в занадто правому й угодовському курсі щодо Антанти ²²¹. Як згадував в автобіографії відомий громадсько-політичний і релігійний діяч І. Огієнко, українські соціалісти-революціонери та соціал-демократи в цей період уперто «розпускали чутки, що з більшовиками треба миритися, і що тільки це врятує Україну» ²²².

При цьому ліві вдавалися до заходів відвертого тиску на уряд та членів Директорії. 10 березня 1919 р. ЦК УСДРП надіслав Директорії доповідну записку, в якій вказав на необхідність «розриву переговорів із французьким військовим командуванням в Одесі» та проведення «переговорів з більшовицьким правительством, на основі визнання ними самостійної й незалежної України та українського характеру радянської влади». До цього документа ЦК УСДРП через кілька днів надіслав Директорії нове звернення, яке мало відверто ультимативне спрямування. У ньому, зокрема, наголошувалось, що для виконання вище наведених вимог Директорії пропонувалося створити новий уряд із представників УСДРП та УПСР (центральної течії). Незважаючи на те, що ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії припускало входження до кабінету представників Української партії соціалістів-федералістів, Української партії соціалістів-самостійників та Української народно-республіканської партії, політика, яку мала проводити нова Рада міністрів на чолі з В. Чехівським, повністю виключала таку можливість. Документ закінчувався відвертим ультиматумом: «ЦК УСДРП зазначає, що в разі незгоди Директорії на предложені умови, Українська соціал-демократична партія вважає себе позбавленою можливості нести відповідальність за дальший хід боротьби за загрожену в своєму існуванні Українську Народну Республіку»²²³.

Тим часом у Кам’янці-Подільському опозиція (до правого уряду С. Остапенка), лідером якої був колишній голова Центральної ради М. Грушевський, продовжувала всіляко пропагувати ідею порозуміння з більшовиками ²²⁴. Ліві партії намагались нав’язати свою волю за допомогою місцевого Трудового конгресу шляхом утворення ними Комітету охорони республіки, який спирався на місцевий гарнізон. Через цей орган вони прагнули змінити політичний курс Директорії у бік порозуміння з більшовиками.

До подій у Кам’янці-Подільському були втягнені чільні діячі всіх українських політичних партій. Загострення політичної боротьби, спровоковане лівими, виявило повну неспроможність українських провідників досягнути між собою згоди та виробити єдину концепцію державного будівництва в країні. Усі спроби правого політичного табору продовжити переговорний процес з Антантою та пошук шляхів об’єднання державотворчих сил не мали успіху. Зважаючи на те, що події суспільно-політичного життя супроводжувалися військовими поразками Армії УНР, Директорія пішла на поступки лідерам лівого крила і в перших числах квітня 1919 р. оголосила чергову зміну кабінету. До Ради народних міністрів на чолі з есдеком Б. Мартосом увійшли українські соціал-революціонери та соціал-демократи. Як наслідок — протистояння між лівою та правою течіями українського національного руху посилилось, поглибились також суперечності між лідерами УНР та ЗУНР.

На думку українських самостійників, новий уряд дотримувався тактики запровадження в Україні ладу, близького за своїм соціальним змістом до більшовицького. Більшовики, в свою чергу, прагнули запровадити радянський режим силами самих же українських «лівих». При цьому слід відзначити, що під вплив лівих українських партій тоді потрапила значна частина військового проводу. Свідченням цьому є, зокрема, наказ по військам Дієвої армії УНР ч.51 від 3 квітня 1919 р., підписаний тимчасово виконувачем обов’язків Наказного отамана А. Мельником та заступником начальника Штабу Дієвої армії В. Тютюнником. У документі йшлося про необхідність гуманного поводження з «червоноармійцями, які добровільно переходитимуть» на бік української армії. При цьому зазначалось, що «нарід московський під загрозою розстрілу та китайських, латишських і мадярських багнетів комуністичними комісарами та «чрезвичайками» примушено воювати» з українцями — «такою ж як і сам демократією». За словами авторів наказу, росіяни не бажали більше проливати кров братнього трудового народу ²²⁵. Наказ ще раз засвідчив, що політичний провід УНР не позбувся ілюзорних сподівань досягти угоди з ефемерними «російською демократією» та «російським трудовим народом», які тим часом разом з т. зв. інтернаціональними загонами жорстоко поборювали українську незалежність.

Як уже говорилося, на папері новий уряд сповідував можливе порозуміння з УПСС та УНРП, проте декларація кабінету Б. Мартоса від 12 квітня 1919 р., яка проголосила курс на примирення з «російськими більшовиками-комуністами» за умови, що вони визнають самостійність УНР і не втручатимуться у її справи, була узгоджена тільки з С. Петлюрою й А. Макаренком (невдовзі до них приєднався і Ф. Швець), без порозуміння з рештою членів Директорії (О. Андрієвським та Є. Петрушевичем) ²²⁶. Тобто праві українські політичні сили фактично були відсторонені від влади. Як відомо, 13 травня 1919 р., вже після повстання В. Оскілка, на нараді у Радзивилові урядом та трьома членами Директорії — С. Петлюрою, А. Макаренком та Ф. Швецем було прийнято рішення вважати, що О. Андрієвський вибув із складу Директорії ²²⁷.

Я. Штендера у своїй праці «Засуджений до розстрілу», посилаючись на статтю генерала П. Єрошевича «Оскілківський переворот, власне виступ Української Партії Самостійників», стверджує, що у квітні 1919 р. визрівали наміри змінити С. Петлюру на посаді Головного отамана. На той час Наказний отаман О. Осецький, начальник штабу Дієвої Армії А. Мельник та командир корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець виступали за примирення з більшовицькою Росією і розгортання боротьби з Польщею. При їхній підтримці деякі міністри з уряду Б. Мартоса навіть розпочали переговори з цього приводу з головою Раднаркому УСРР X. Раковським у Києві. Цьому ж питанню була присвячена Державна нарада 11 квітня 1919 р. в Здолбунові. На ній більша частина військового керівництва країни висловилася за примирення з більшовиками, обминувши, відповідно, обговорення питання війни з Польщею ²²⁸. С. Петлюра утримався від голосування на нараді, що, з одного боку, мало засвідчити його негативне ставлення до більшовицької Росії, а з другого — прагнення залишитися на посаді й, у зв’язку з цим, згоду йти на компроміс з лівими політичними силами.

Ці політичні кроки державного проводу УНР викликали незадоволення правих українських політичних кіл, насамперед членів Української партії соціалістів-самостійників, Української народно-республіканської партії, Української партії соціалістів-федералістів та Української демократично-хліборобської партії. Після того, як ліві відмовилися співпрацювати з урядом С. Остапенка, праві — не визнали уряд Б. Мартоса. Як слушно зауважує у своїй праці «Визвольні змагання в Україні, 1914–1923 рр.» В. Верига, на ситуацію у війську «негативно впливали міжпартійна гризня та часті зміни урядів УНР» ²²⁹. Фактичний розкол між обома політичними таборами головним чином визначався дилемою — мир з більшовиками і війна з Польщею чи продовження війни з більшовиками і замирення з польською стороною. Лівий уряд УНР виступав за замирення з РСФРР, що викликало значне занепокоєння у частини військових, які гуртувалися головним чином навколо командувача Північної групи Армії УНР отамана В. Оскілка (осідок у Рівному). Північна група, за оцінкою В. Вериги, була «єдиною і останньою складовою частиною Армії УНР, яка не тільки утримувала свої позиції на Волині, але й мала деякі тактичні успіхи» ²³⁰.

29 квітня 1919 р. у Рівному командувач Північної групи військ Армії УНР отаман В. Оскілко при активній допомозі опозиційних до уряду Б. Мартоса політичних сил заарештував переважну частину республіканських міністрів на чолі з прем’єром. Ця акція значною мірою була спричинена лівим курсом уряду Б. Мартоса та запланованими переговорами з більшовиками. З одного боку, В. Оскілка підштовхувала до цього кроку УПСС, до якої він належав, а з другого — відсутність ясної позиції Головного отамана С. Петлюри щодо переговорів з московським урядом. Така політична ситуація, зрештою, і визначила подальший хід подій ²³¹.

Сам В. Оскілко у своїй книзі «Між двома світами», яка вийшла друком у 1924 р., вказує, що метою виступу було припинення міжпартійної боротьби в керівних структурах УНР та відсторонення українських соціалістів від влади. Він змальовує два варіанти подальшого розвитку подій, між якими доводилося робити вибір українським правим політикам: «Або поставившись пасивно щодо планів соціалістичного табору, тим приложити руку до концепції федерації з Москвою», або, «усунувши соціалістів силою від влади і впровадивши в життя план замирення з Польщею і нав'язавши контакт з Західною Європою, повести національну боротьбу лише з москалями-большевиками, врятувавши цим українську державність від катастрофи» ²³². Представники українського правого табору обрали другий вихід.

Перебіг подій, поданий В. Оскілком, свідчить, що виступ був проведений без належної підготовки, оскільки його ініціатори мали надію привернути на свій бік С. Петлюру і позбавити влади уряд Б. Мартоса з його відвертою російсько-радянською орієнтацією. І лише тоді, коли лідери правих політичних партій зрозуміли, що «новий уряд був покликаний з соціалістів, що стали на радянській платформі, виключно самим С. Петлюрою і лише потім до цього схилився член Директорії Андрій Макаренко», виникла ідея здійснення перевороту, проведення якого покладалось на В. Оскілка та підпорядковані йому військові частини ²³³. Надто короткий термін підготовки перевороту ще раз підтверджує слова В. Оскілка, що виступ був фактично спровокований промосковською політикою лівого кабінету Б. Мартоса.

У ході виступу всі міністри — українські есери та соціал-демократи — були оголошені зрадниками та заарештовані. С. Петлюра та А. Макаренко були «виключені» зі складу Директорії. Президентом республіки було запропоновано стати Є. Петрушевичу. Принагідно слід зауважити, що зокрема дослідник доби Директорії М. Стахів відкидає припущення, що Є. Петрушевич і Державний Секретаріат 30 УНР «стояв у будь-якім порозумінні з В. Оскілком, або підтримував хоча б тільки морально переворот Оскілка» ²³⁴.

Однією з найбільших помилок В. Оскілка було розповсюдження заяв про те, що нібито уряд УНР у спілці з місцевими більшовиками заарештував у Здолбунові Головного отамана С. Петлюру. Крім того, не зовсім переконливим був зміст виданої В. Оскілком відозви, у якій підкреслювалося, що «через хиби і зраду в штабі вищого командування ми, крок за кроком, утратили майже всю Україну, залишивши самий куток на Волині, і той мусили б здати через зраду» ²³⁵. Однак виступ був одразу ж нейтралізований контрвідозвою С. Петлюри.

В. Оскілко несправедливо звинувачувався в зраді й переході на бік більшовиків. Дещо пізніше Б. Мартос, приховуючи реальні мотиви виступу, писатиме про спроби денікінців використати В. Оскілка у боротьбі з Головним отаманом, а праві партії звинуватить у намірах «зближення з Денікіним» ²³⁶.

Невдала спроба державного перевороту, здійснена В. Оскілком у Рівному, ще більше дезорганізувала українську армію. Вояцтво було дезорієнтоване політичними маневрами свого військового командування і не мало можливості оцінити їхній реальний зміст. Протягом кількох днів В. Оскілко був перетворений офіційною урядовою пропагандою з талановитого військового командира на зрадника й оголошений поза законом. Значна частина українського війська, дислокованого у Рівному, не брала участі у спробі перевороту В. Оскілка. Воно не підтримало отамана, але водночас і не захистило уряд — що вже саме по собі було симптоматично. Разом із тим, певним успіхом акції отамана В. Оскілка можна вважати політичну відмову уряду УНР від спроби замирення з Радянською Росією. Але осягнення цього рішення відбулося занадто дорогою ціною — втратою частини підконтрольної території та довіри до влади значної кількості військових.

Разом з тим, виступ В. Оскілка не лише налякав його політичних опонентів, а й змусив їх шукати способів миттєвого реагування на можливу спробу державного перевороту в майбутньому. А тому можна солідаризуватися з думкою Я. Штендери, що навіть «натяк на повторення такого випадку поставив членів уряду в оборонне становище, і навряд чи будь-хто, пов’язаний із дійсною чи видуманою змовою, включно з полковником Болбочаном, міг сподіватися заходів про помилування» ²³⁷.

Вже 30 квітня 1919 р. Директорія УНР затвердила закон «Про утворення Державної слідчої комісії для розслідування повстання 29 квітня 1919 року» (Док. № 11). 1 травня 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила постанову про склад цієї комісії, головою якої було призначено одного з провідних діячів УПСР П. Христкжа, а членами — В. Лихопоя, І. Руденка, О. Чеховича, Даниленка, Я. Кривіцького (секретар) ²³⁸. Проте новостворена комісія не поспішала виконувати покладені на неї обов’язки, лише через тиждень — 7 травня — відбулося її розпорядче засідання ²³⁹. Ще через тиждень комісія повідомила міністра юстиції про арешт начальником контррозвідувальної частини розвідвідді лу Штабу Дієвої армії УНР М. Чеботарівим 9-ти осіб, причетних до повстання (П. Шапули, Л. Андрійчука, П. Стрижака, Т. Вижнівського, Є. Архипенка, С. Ворони, Н. Дишлевого, П. Шивели та Ф. Оголенка), яких помістили в арештантський вагон ²⁴⁰. Загалом за 4 місяці діяльності комісії до відповідальності у справі було притягнуто 24 особи, з них лише 3 — цивільні. Через брак доказів, як зазначалось у листі голови комісії П. Христюка до Головного отамана С. Петлюри, притягнення до відповідальності інших осіб було визнано неможливим ²⁴¹. Лише 7 вересня 1919 р. всі докази по «справі повстання В. Оскілка» були передані до надзвичайного суду ²⁴².

Перебіг роботи комісії — зокрема, затягування термінів розгляду окремих питань, відволікання уваги на другорядні проблеми — засвідчує, що Директорія та уряд досить лояльно поставилися до ініціаторів перевороту та їхніх прибічників. Тут доречно згадати, що після подій 22 березня 1919 р. — невдалої спроби лівих партій здійснити переворот у Кам’янці-Подільському за допомогою т. зв. Комітету охорони республіки — лідери українських соціалістів-демократів, соціалістів-революціонерів і «незалежних» були спочатку заарештовані, але невдовзі звільнені за наказом С. Петлюри і навіть включені до складу нового кабінету. Саме тому, на нашу думку, вирішено було піти на певний компроміс і з правими партіями — незабаром причетні до невдалого перевороту 29 квітня 1919 р. були звільнені з-під варти. Сам же В. Оскілко з кількома найближчими прибічниками емігрував до Польщі.

«Мирне» вирішення справи засвідчувало, що влада сприйняла виступ В. Оскілка як реакцію правих політичних сил на спробу лівих здійснити переворот у Кам’янці-Подільському і привести до влади лідерів, що виступали за порозуміння з радянською Росією.

Як уже було сказано, навесні 1919 р. все більше давалися взнаки політичності розбіжності у тактиці та міжнародній орієнтації провідників УНР та ЗУНР. Є. Петрушевич не приховував свого невдоволення зміною кабінету. Певною мірою це пояснювалось тим, що уряд був призначений без узгодження з ним як членом Директорії. У своїй відповіді С. Петлюрі та А. Макаренку, які санкціонували зміну кабінету, він, зокрема, вимагав «дотримання принципу консолідації національних партій» ²⁴³. Але лівий кабінет Б. Мартоса та репрезентовані ним політичні сили всіляко демонстрували своє неприхильне ставлення до Української Національної ради та Державного Секретаріату 30 УНР як до «дрібнобуржуазного уряду» ²⁴⁴.

У цей час в Галичині шукали притулку чимало колишніх урядовців та військових, не згодних з політикою уряду УНР. Більшість із них втратила довіру до республіканського проводу, хоча було чимало й таких, хто просто намагався в більш стабільній Галичині перечекати військово-політичне лихоліття. Це надзвичайно непокоїло урядових чинників Директорії, оскільки створювалась реальна загроза консолідації опозиції в цьому регіоні. Відтак 16 квітня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР під головуванням Б. Мартоса було заслухано питання про те, що на території ЗУНР «перебуває велика кількість урядових осіб різних рангів, а також військових — громадян Наддніпрянщини». Усім їм під загрозою заходів, що застосовуються до дезертирів в умовах військового часу, було запропоновано протягом тижня повернутися на свої робочі місця та у військові частини ²⁴⁵. Окрім констатації факту зосередження потенційної опозиції у Галичині та пропозиції повернутися до виконання своїх обов’язків, було вжито ряд заходів більш радикального характеру. У квітні 1919 р. Радою народних міністрів УНР була створена Окрема надзвичайна комісія на чолі з товаришем міністра внутрішніх справ Г. Нянчуром, яка виїхала до Галичини із завданням «проконтролювати діяльність різних агентів Наддніпрянського уряду в Галичині… а головне примусити різних як цивільних, так і військових урядовців вернутися до виконання своїх обов’язків і здати або представити справоздання за ті державні кошти, що за ними числилися…» ²⁴⁶.

Невдовзі — 1 травня 1919 р. — Рада народних міністрів УНР знову повернулася до цього питання й прийняла пропозицію міністра внутрішніх справ І. Мазепи про розширення прав Г. Нянчура, як голови надзвичайної комісії, відрядженої до Галичини. Членам комісії вже надавалось право у зв’язку з повстанням отамана В. Оскілка притягати до відповідальності всіх причетних до акції осіб ²⁴⁷.

У такій ситуації перебування П. Болбочана в Галичині (враховуючи до того ж вияв симпатій до нього з боку галицьких політиків) ще більше поглиблювало прірву між ним та урядом УНР. Напруження зростало ще й тому, що Державний Секретаріат ЗУНР усіляко виявляв зацікавленість до полковника, маючи на меті призначення його на відповідальну посаду, і продовжував надсилати в урядові структури запити у його справі.

Тим часом республіканські урядовці, не довіряючи галицькому уряду, вели своє стеження за пересуванням та контактами П. Болбочана. У квітні 1919 р. до Станіславова прибув військовий слідчий у справі полковника. Сотник С. Цап у своїй праці «Тернистими шляхами во ім’я держави» наводить письмові свідчення П. Болбочана, надані слідчому, де вкотре описується перебіг подій, пов’язаних з арештом, та заперечується будь-яка провина перед урядом.

Серед іншого полковник у цих свідченнях зазначав, що неодноразово мав можливості втекти як під час подорожі з Кременчука до Києва, так і з готелю «Континенталь», де перебував під домашнім арештом, однак не зробив цього, сподіваючись на «правовий розгляд свого діла» і не бажаючи своєю втечею дати «в руки ворогам оправдання мого арешту» (Док. № 11). «Скоро три місяці, як я живу в Станіславові з словесною забороною виїзжати за кордон Галичини і вже три місяці чекаю, а може проясниться і блисне промінь права, — писав полковник. — Міг би я утікати і в закордонну армію вступити, але це значить, розв’язати руки «нашим національним героям», котрі сфабрикували і благословили мій арешт, і тим виправдати їх розпорядження». Разом з тим, він зауважував, що вірить у можливість досконального слідства, яке розпочинає в його справі військовий суд, проте має підстави побоюватись, що «вся та камарілля, котра постаралася мене заарештувати, піднесе військовому суду сфабриковані документи» з «фантастичними обвинуваченнями у різних злочинах» (Док. № 11).

П. Болбочан звертав увагу слідчого на поширення наклепницьких чуток про нього та діяльність штабу Лівобережного фронту, висунення безпідставних звинувачень тощо. Він наводив нові факти стосовно свого арешту, зокрема стверджував, що командир дивізії Січових Стрільців Р. Сушко мав наказ командування про арешт ще за тиждень до 22 січня 1919 р. При цьому полковник посилався на слова самого Р. Сушка під час особистої зустрічі (Док. № 11). І насамкінець зустрічі зі слідчим, делегованим Директорією, П. Болбочан продовжував наполягати на проведенні об’єктивного слідства для з’ясування причини арешту та притягненні до відповідальності винних у цій безпідставній акції.

Проте вже тоді стає помітною його зневіра у можливості справедливого суду, на що звертає увагу Я. Штендера, посилаючись на слова О. Шаповала, який зустрічався тоді з полковником: «Я помітив, що Болбочан почав губити душевну рівновагу, спостеріг у нього сильне нервове подразнення» ²⁴⁸. Разом з тим квітневі свідчення П. Болбочана військовому слідчому дають підстави стверджувати, що полковник переживав не лише за себе особисто — він дуже болісно реагував на ситуацію в країні, дії республіканського проводу, військові поразки та політичні міжусобиці в уряді.

Ситуація, що склалася на Галичині як, зрештою, і вся діяльність опозиції, відстежувалася та контролювалася спеціальним підрозділом Міністерства внутрішніх справ УНР — політичним департаментом [13], у компетенції якого знаходилась оперативна діяльність, закордонне та внутрішнє інформування, контррозвідка. У військових частинах Армії УНР цими питаннями займалися, принаймні навесні 1919 р., військова контррозвідка та певною мірою військовий Державний інспекторат. Співробітники відділу внутрішньої інформації політичного департаменту за завданнями свого керівництва допомагали військовій розвідці, а також відряджалися за попередніми клопотаннями у розпорядження командуючих фронтів, підпорядковуючись армійському командуванню. Взагалі треба сказати, що саме за Директорії сформувалася найбільш розгалужена система органів державної безпеки.

Так, один із агентів відділу внутрішньої інформації політичного департаменту МВС, зашифрований під літерою «N», 7 травня 1919 р. надіслав своєму шефу рапорт (Док. № 13), в якому детально висвітлював політичну ситуацію у Галичині, починаючи з 26 квітня 1919 р., а також інформував про події, пов’язані із полковником П. Болбочаном. Документ, завізований начальником відділу внутрішньої інформації Марченком, був дуже швидко направлений директору політичного департаменту МВС УНР, а звідти, відповідно, інформація надійшла і до Головного отамана С. Петлюри.

Агент «N» інформував про поведінку урядовців та деяких політичних діячів (Ф. Швеця, О. Андрієвського, С. Афанасьева, Й. Маєвського та інших). У рапорті йшлося про прихильне ставлення правих кіл до повстання В. Оскілка та «підготовку заколоту» проти існуючої влади, зневажливе ставлення до проводу Директорії і зокрема Головного отамана. «В Станиславові находяться члени Директорії Швець і Андрієвський, а також майже всі члени бувшого уряду (С. Остапенка. — Авт.), — зазначав дописувач. — Члени бувшого уряду збираються часто на наради, вони думають зробити переворот в духу буржуазії» (Док. № 13).

Описуючи дії опозиціонерів Директорії, агент повідомляв про їхні зусилля, спрямовані на пошук підтримки своїх намірів за кордоном. «Маєвський щось їм читав, з відірваних слів, які я почув, я виніс вражіння, що він читає лист до когось з делегатів на мировій конференції, щоб він вживав заходи щоби конференція признала переворот,» — наголошувалось у донесенні. Зверталась увага на дії М. Кривицького — колишнього міністра фінансів УНР, який «виїхав до Праги буцім-би в справі заключения валютного договору і вивіз з собою чужоземну валюту», що, напевне, розглядалось агентом як спроба пошуку чи навіть купівлі закордонної підтримки майбутніх політичних кроків правих (Док. № 13).

Тогочасний міністр внутрішніх справ І. Мазепа у своїй праці «Україна в огні й бурі революції» писав, що «уряд мав підстави виводити, що дійсно якийсь подібний план в правих колах існував» ²⁴⁹. Цю ж думку розвинув у своїй книзі про П. Болбочана й Б. Мартос, який наголошував, що уряд одержав відомості із Станіславова про наради представників правих партій (УПСС, УДХП та УПСФ). На цих зібраннях, за його словами, «вже запала ухвала зробити переворот і усунути уряд насильно» ²⁵⁰. Посилаючись на агентурні відомості, він наводить також персональний склад республіканського проводу, який мав би бути приведеним до влади правими партіями в разі державного перевороту. «Головою Директорії вони хотіли зробити доктора Є. Петрушевича, а Головним отаманом — П. Болбочана» ²⁵¹.

Важко судити, наскільки достовірною була інформація, подана у рапорті співробітника внутрішнього відділу політичного департаменту МВС УНР. Однак ряд відомостей стосовно полковника Болбочана змушують з недовірою ставитися до цього. Так, малоймовірною виглядає інформація про те, що П. Болбочан у Станіславові «купив дім, де сходяться всі монархисти і взагалі буржуазні елементи на наради», «страшно розкидує грішми… купив недавно брилянтовий перстень за 10 000 карбованців, браслет за 15 000 гривень і заказав вісім шовкових костюмів для жінки» (Док. № 13). Жодні спогади очевидців перебування П. Болбочана в Станіславові навіть близько не підтверджують подібний стиль життя полковника. А з його листів до провідників УНР можна зробити висновок, що в Станіславові він жив у готелі «Уніон», де найчастіше й зустрічався з українськими громадськими та політичними діячами, які перебували в Галичині (Док. № 7).

Можна припустити, що подібна інформація, яка надходила від агентів політичного департаменту МВС УНР з Галичини, стала однією з причин того, що урядові кола, та й сам С. Петлюра, розглядали П. Болбочана не лише як конкурента діючому Головному отаманові, але й як відверту загрозу тогочасному республіканському уряду.

Разом з тим, не провівши ґрунтовного розслідування за висунутими в січні 1919 р. звинуваченнями полковника у «зраді», не винісши ніякого вироку та ніяким чином не пояснивши причину арешту, уряд фактично звільнив П. Болбочана «від вини та кари». На думку Б. Мартоса, це було виявом «толерантності уряду» ²⁵².

Насправді ж така поведінка була мовчазним визнанням безпідставності його першого арешту — ніхто, зрештою, так і не пояснив йому причин арешту і не вибачився за майже чотиримісячне перебування у невизначеному стані.

Уже на еміграції тогочасний прем’єр-міністр Б. Мартос стверджував: «Ця толерантність уряду йшла так далеко, що він (уряд. — Авт.) вирішив «забути» стару справу Болбочана, звільнити його від вини та кари і навіть дати йому нове та ще й високе призначення» (йдеться про очікуване офіційне відрядження опального полковника до Італії). Б. Мартос заперечував, що причиною таких змін могли стати переоцінка ролі та діяльності полковника, його професійних якостей, а тим більше «потреба в послугах» П. Болбочана. Колишній голова Ради народних міністрів, говорячи про події після першого арешту полковника, зазначав, що тогочасний провід не мав жодних намірів змінювати своє ставлення до П. Болбочана. «0пінія як Уряду так і Головного Командування щодо нього була твердо встановлена після усунення його від командування та віддання під суд за підозрілий відступ, що межував з відвертою зрадою», — наголошував Б. Мартос ²⁵³.

На перехресті

Що ж стало справжньою причиною «реабілітації» П. Болбочана?

Запорізька група [14], яка на той час продовжувала залишатися одним із найбільш боєздатних військових з’єднань, і особливо її командир опинилися в центрі уваги як уряду, так і його опонентів. У перших він викликав острах і роздратування, другі прагнули встановити з полковником тісніші стосунки, вбачаючи в ньому авторитетну фігуру, здатну об’єднати опозиційні до Директорії політичні сили. За словами воєнного історика М. Середи, уряд УНР не міг далі ігнорувати справу П. Болбочана, оскільки він «сидів у печінках кожного з міністрів». Крім того, певна небезпека «збільшувалась із боку запорожців, у яких він користувався довір’ям і симпатіями» ²⁵⁴. З огляду на поглиблення конфронтації з лідером ЗО УНР та її Державним Секретаріатом, республіканський уряд із занепокоєнням стежив за зростанням популярності П. Болбочана в Галичині та його зустрічами з представниками опозиційних партій.

Під час перебування уряду 30 УНР в Станіславові П. Болбочан, який також знаходився там, зустрічався з провідними діячами Української партії соціалістів-самостійників (О. Андрієвським, С. Афанасьєвим, М. Білінським, Д. Симоновим, І. Липою, Ю. Коллардом, О. Шаповалом та ін.) та Української демократично-хліборобської партії (В. Андрієвським, В. Липинським та С. Шеметом) (Док. №№ 36, 58). Головною темою розмов була політика уряду УНР та неспроможність лівого кабінету Б. Мартоса здійснювати державне керівництво, а також повстання В. Оскілка й можливі дії у разі приходу до влади правих партій. Як показував згодом під час слідства П. Болбочан, О. Андрієвський та С. Шемет виявляли рішучі наміри щодо призначення його командиром якої-небудь військової частини, що стала б надійною опорою для опозиціонерів. «Із військових частин для мене намічали або Запорізький корпус, або як це не вийде, то яку-небудь військову частину на Збручі», — свідчив на другому допиті полковник (Док. № 36).

С. Шемет схилявся до думки використати П. Болбочана для зміцнення збройних сил 30 УНР. «Власне тоді в Станіславові моя особиста думка була та, що полковникові Волбочанові краще було вступити до Галицької армії, бо тут було і більше порядку, і більше реалізму в політичних гаслах, і більше інтелігентності во всьому», — писав С. Шемет, згадуючи події весни 1919 р. Він також зазначає, що декілька разів звертався з аналогічними пропозиціями до голови Державного Секретаріату 30 УНР С. Голубовича та президента Національної ради Західноукраїнської республіки Є. Петрушевича. Проте, за словами С. Шемета, «обоє відхиляли моє предложения скористатися Волбочаном для Галицької армії, покликаючись на небажання псувати відносини з Головним Отаманом Петлюрою» ²⁵⁵. Як він згадує, вже напередодні захоплення поляками Станіславова був одержаний офіційний наказ про «призначення Болбочана формувати якусь нову частину для Галицької армії» ²⁵⁶.

24 травня 1919 р. Державне секретарство військових справ ЗО УНР надало полковнику повноваження на формування добровольчих військових частин у районі Микулинці-Скалат і на південь від них. П. Болбочан одержував право формувати загони з усіх громадян, у тому числі й з Наддніпрянської України, що перебували на території Галичини і не підпадали під наказ Директорії УНР про мобілізацію. З фондів Державного Секретаріату ЗО УНР за розпорядженням західноукраїнського уряду мало надаватися фінансове забезпечення цих частин (Док. № 14). Передбачалось їхнє повне укомплектування військовою формою та зброєю. Як засвідчував згодом сам П. Болбочан, в одержанні цього призначення йому сприяли члени УДХП та УПСС, насамперед С. Шемет, які «через Галицьку народну партію впливали на Секретаріат». Полковник також зазначав, що після того, як клопотання Державного Секретаріату 30 УНР перед С. Петлюрою про його призначення на військову посаду в Галицьку армію не мали успіху, йому було доручено формування нових військових частин у згаданому районі (Док. № 36). Не вважаючи себе ані заколотником, ані опозиціонером, П. Болбочан не приховував, що в наданні йому повноважень для формування військових частин були зацікавлені насамперед представники правих українських партій. За словами полковника, за день-два до одержання повноважень від Державного секретарства військових справ йому було передано двадцять п’ять тисяч українських гривень від С. Афанасьева, міністра фінансів уряду С. Остапенка. Ці гроші «на росходи по моїм роз’їздам і на організацію війська, яке я мав формувати, — свідчив згодом П. Болбочан, — були із партійної каси УПСС» (Док. № 36).

Проте нове призначення П. Болбочана фактично не було реалізоване. Саме в цей час почався новий наступ польських військ і «праве крило Галицької армії одходило і стали боятись, що той район, де мені (П. Болбочану. — Авт.) доручено було формувати військо, буде захоплений поляками». Після того, як польська армія почала свій наступ на Станіславів, полковник виїхав у прифронтову смугу Чортків-Копичинці для з’ясування можливостей формування нових військових частин з добровольців. Ситуація, з якою він ознайомився в районі виконання своїх обов’язків, засвідчила повну відсутність будь-яких людських чи матеріальних засобів до реалізації цього завдання. «Коли почався наступ ворога на Станіславів, — свідчив П. Болбочан дещо пізніше, — то я виїхав на Чортків-Копичинці і там побачив, що із нових формувань нічого не вийде, бо не було ні кадрів, ні амуніції, ні зброї» (Док. № 36).

Розуміючи, що виконання покладених на нього західноукраїнським урядом обов’язків було нереальним, П. Болбочан спробував звернутися до Головного отамана С. Петлюри з проханням надати йому військову посаду в Армії УНР. Більшість учасників подій згадують, що в цей час він дійсно уперто й послідовно шукав усіх можливих шляхів для повернення на військову службу. Чимало впливових політичних, військових та громадських діячів розуміли, що П. Болбочан може принести велику користь українській справі, якщо повернеться на командну посаду в армії, дехто з них клопотав за нього перед Головним отаманом. Зокрема, С. Шемет згадував, що особисто «умовляв міністра Мартоса і члена Директорії Андрія Макаренка, з якими бачився в Станіславові, аби вони сприяли поворотові Болбочана до служби у війську» ²⁵⁷. Він також згадує про зустріч П. Болбочана і Є. Коновальця, що відбулась у Станіславові з ініціативи українського галицького політика Цегельського. Останній також намагався сприяти поверненню опального полковника на військову службу. З цією ж метою до С. Петлюри звернувся і брат члена Директорії А. Макаренка — Г. Макаренко, — який також мав зустріч з П. Болбочаном у Станіславові (Док. № 63).

Зі спогадів С. Шемета, свідчень самого П. Болбочана відомо про зустріч С. Шемета з Головним отаманом у Тернополі. За словами І. Мазепи, С. Петлюра мав попередню розмову з членами Директорії А. Макаренком та Ф. Швецем щодо нового призначення полковника до Запорізької групи. Тоді вони дійшли спільної думки, що «Болбочана не можна вертати до армії, бо Чорношличники… — за Болбочана, а Гайдамаки… — проти, тому, мовляв, «не буде порядку»», — зазначає І. Мазепа ²⁵⁸.

Власне саме це послужило причиною рішення щодо відрядження П. Болбочана до Італії з метою комплектування нових частин з українських військовополонених. Цей факт знайшов своє висвітлення в пізніших свідченнях полковника на допитах: «Мені тоді сам Отаман (Петлюра. — Авт.) пропонував їхати до Італії, на що я погодився. Коли про це дознався Шемет, то мені прийшлось кожен день переживати неприємності, бо Шемету не хотілось, щоб я їхав з України» (Док. № 36). У свою чергу С. Шемет досить іронічно поставився до нового призначення полковника. «Петлюра пропонував Болбочанові або їхати до Італії формувати з полонених Галичан військо, або одержати від нього, Петлюри, призначення в Галицьку армію, — писав він у своїй статті про полковника. — Перше, кажуть, Петлюра звичайно пропонував всім, кого хотів здихатись. Що ж до Галицької армії, то компетенція Петлюри на неї не розповсюджувалась…» ²⁵⁹.

Якщо надані ЗО УНР повноваження П. Болбочан не міг реалізувати через відсутність людських та матеріальних ресурсів, то його призначення для формування військових частин з українських полонених в Італії виглядало ще більш примарним, оскільки представники соціалістичних партій, які складали на той час більшість у республіканському уряді, були проти призначення його взагалі на будь-яку посаду.

31 травня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР було заслухано доповідь міністра внутрішніх справ І. Мазепи про відрядження П. Болбочана до Італії для організації військових частин з полонених-українців [15]. Члени уряду практично одностайно висловилися проти відрядження П. Болбочана, що й було зафіксовано в рішенні засідання ²⁶⁰. У зв’язку з цим виглядає нещирою позиція І. Мазепи, який особисто доповідав на засіданні про призначення П. Болбочана і був, як міністр і доповідач, знайомий з перебігом та результатами обговорення. У своїй книзі він згодом написав, що полковник погодився їхати до Італії, але «чомусь» наприкінці травня 1919 р. не прийшов до Директорії ²⁶¹. У дійсності, як свідчать документи, після доповіді І. Мазепи 31 травня 1919 р. кабінет ухвалив звернутися до Головного отамана, «аби п. Болбочана було відкликано з зазначеної командіровки». Для погодження цього питання члени уряду відрядили до С. Петлюри міністра внутрішніх справ І. Мазепу, а також міністра преси й інформації І. Лизанівського, «аби остаточно порозумітися в цій справі» ²⁶². Проте 5 червня 1919 р. Головний отаман підписав розпорядження начальнику головного управління генштабу Армії УНР О. Шайбле негайно відрядити полковника П. Болбочана «в розпорядження української торговельної місії в Італії»[16]. На виконання рішення Головного отамана, 6 червня 1919 р. О. Шайбле звернувся до Ради Народних Міністрів УНР з проханням затвердити видачу коштів військовому агенту 1-го розряду П. Болбочану та іншим делегованим особам (полковникам Разіну, Ляшенко, Василенко, хорунжому Коржу).

Не виключено, що П. Болбочан передбачав що це призначення — лише привід вислати його з України і тому не дуже хотів їхати, оскільки одночасно із очікуванням офіційного оформлення документів для майбутньої поїздки продовжував зустрічатися з низкою політичних діячів та військовими, які настійливо рекомендували йому повернутися в Запорізьку групу. У нашому розпорядженні немає інших документів, крім звернення О. Шайбле до РНМ УНР від 6 червня 1919 р., які б засвідчили, що розпорядження Головного отамана С. Петлюри було до кінця реалізоване генштабом. Можливо, П. Болбочан так і не був поінформований про своє відрядження до Італії. Як би там не було, цілком легітимною підставою для намірів полковника залишитися в Дієвій армії могло бути рішення державного інспектора М. Гавришка щодо Запорізького корпусу.

П. Болбочан і державний інспектор М. Гавришко

7 травня 1919 р. Рада народних міністрів УНР ухвалила «Закон про Державний інспекторат у військових частинах та інституціях УНР», що запроваджувався з метою зміцнення українських збройних сил і безпосереднього контролю за армією з боку держави. Очолював нову інституцію головний державний інспектор, який брав участь у засіданнях Ради народних міністрів УНР з дорадчим голосом ²⁶³.

Одночасно з законом було прийняте й «Положення про Державний інспекторат», яке мало регламентувати завдання та права цієї інституції, а також визначити коло повноважень державних інспекторів. «Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Вищої Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від роспаду й деморалізації, -наголошувалось у цьому документі. — Через усю працю органів Інспекторату повинно проходити червоною ниткою: Перемога Української Народньої Армії над ворогами Республіки, звідкіля б вони не прийшли і хто б вони не були — за всяку ціну» ²⁶⁴.

У «Положенні» визначались завдання новоствореного інституту: «а) стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів Центральної Військової Влади, перестерігати і в пні винищувати демагогічність, саботаж, розпусту, пияцтво, мародерство, грабіжництво та недбале відношення до служби, а також за тим, щоб не було господарських зловживань в частинах та інституціях; б) стежити за політичним настроєм козаків і старшин і вживати всіх заходів, аби військові частини та інституцїї були щиро демократичні і національно виховані». Наголошувалось, що про «ворожий та непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників; в крайньому випадку ворожий та непевний елемент Інспектор може негайно усунути з армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство й Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення, інспектор попадає під відповідальність по закону 26-го січня про надзвичайні суди згідно § 20 цього положення». Крім того, інспектори повинні були «вживати всіх заходів до підвищення войовничого настрою проти всіх ворогів Республіки і боротись з дезертирством»; «брати участь у всіх військових нарадах муштрової та адміністративної влади». Одночасно роз’яснювалось, що «командний склад веде оперативні та адміністративні справи самостійно, але з відома інспекторів, інспектори ж не мають права втручатись у ці справи» ²⁶⁵. У § 15 «Положення» зазначалося, що державні інспектори цілком відповідають за всебічний стан своєї частини, а в § 11 наголошувалось, що в надзвичайних випадках державні інспектори могли, оминаючи своїх прямих начальників, звертатися до «тої Вищої Влади, яка найскорше може вирішити питання або подати відповідну допомогу» ²⁶⁶.

Не можна не помітити наявність у «Положенні» взаємови-ключних і суперечливих пунктів. Так, з одного боку, інспектори були зобов’язувані повідомляти про свої кроки по усуненню з армії непевного елементу, а з іншого — «могли минати своїх прямих начальників» і звертатися до тієї «Вищої Влади, яка найскорше» може вирішити питання. Таким чином, інспекторам надавалося право власного вибору: кого, коли й про що повідомляти.

Тим часом 20 травня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР були затверджені кандидатури державних інспекторів. Державним інспектором польових управлінь Дієвої армії УНР призначався відомий громадсько-політичний і військовий діяч, член УПСР, полковник Армії УНР В. Кедровський, його заступником — І. Романченко. Того ж дня серед інших офіцерів, призначених державними інспекторами військових підрозділів, посаду інспектора Запорізької групи військ обійняв полковник М. Гавришко, його заступником став М. Гладкий ²⁶⁷.

Загалом же про сприйняття інституту державних інспекторів кадровими військовими можна уявити зі свідчень полковника П. Дяченка — командира кінного полку чорношличників Запорізької групи військ. «В цьому часі партії Соціалістів-Демократів і Соціалістів-Революціонерів, які творили наш уряд, ввели в армії державну політичну «інспектуру», — зазначав він. — Ці партійні агенти зі запалом узялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу» ²⁶⁸.

Варто зауважити, що державний інспектор М. Гавришко був призначений на цю посаду саме завдяки своїй партійній приналежності до УПСР. Проте внаслідок своєї державницької позиції він фактично розійшовся з урядовою лінією тогочасного лівого кабінету Б. Мартоса. Один з перших наказів державного інспектора М. Гавришка — ч. 4 від б червня 1919 р., - що був розповсюджений по всій території, яку займали частини з’єднання, роз’яснював покладені на нього інспекційні обов’язки: «…всі негайні питання, які підлягають вирішенню Державного Уряду, до прибуття Уряду Республіки», будуть вирішуватися ним (Гавришком), а також наголошувалось, що особи, які «дозволяють собі легковажно відноситись до розпоряджень Державних інспекторів… будуть суворо каратись» (Док. № 15).

За словами П. Дяченка, «політичний інспектор корпусу М. Гавришко (політінспекторів введено на взір більшовицьких комісарів) поінформував нас (полковників групи. — Авт.), що в уряді Головного Отамана носяться з думкою зліквідувати Запорізький корпус і для тої «місії» призначили полковника Сальського, щоб запобігти цьому він призначає командиром корпусу полковника Болбочана, а Чорний полк має заарештувати полковника Сальського, якого штаб міститься в Проскурові» ²⁶⁹.

Не виключено, що серед командного складу Запорізької групи дійсно поширювалась інформація, яку наводить у своїх спогадах П. Дяченко. Проте, незалежно від наявності у військового керівництва таких намірів щодо Запорізької групи, запорожці й раніше неодноразово зверталися до вищого військового командування УНР з проханням повернути до війська їхнього колишнього командувача.

У Проскурові, куди П. Болбочан приїхав 6 червня 1919 р. ²⁷⁰, очікуючи на нове призначення, він неодноразово зустрічався із запорожцями. Козаки та старшини умовляли його прийняти команду над корпусом. Зокрема про це пише С. Шемет, який тоді теж перебував у місті. Він посилається на слова особистого ад’ютанта П. Болбочана — сотника І. Коржа. «Домагання Запорожців повороту Болбочана до командування корпусом вже мали свою історію, — зазначає С. Шемет. — Цього домагався корпус зразу після арешту Болбочана через делегацію, послану ще з Кременчука до Києва. Через 1–2 місяці після того Запорожці вже з Вапнярки посилали кількох людей літаком до Станіславова до Болбочана, аби умовити його повернутися до корпуса. Потім, при кінці травня, коли корпус перейшов через Румунію і прибув до Галичини, то зараз же послав делегації — одну до Головного Отамана, другу до Болбочана з домаганням повороту Болбочана на пост командуючого» ²⁷¹. За свідченням очевидців, полковник відмовлявся від цих пропозицій, зазначаючи, що прийме командування після затвердження його посади верховною військовою владою.

Згодом під час слідства П. Болбочан розповідатиме, що в день прибуття до Проскурова до нього приїхали запорожці разом із державним інспектором М. Гавришком, які почали його умовляти повернутися до війська. На цьому ж наполягав і присутній там у цей час С. Шемет. «Всі вони зробили великий вплив на мене, і я погодився їхати до запорожців, не маючи сили суперечити їм», — свідчив на допиті П. Болбочан (Док. № 36).

На поверненні полковника до своєї частини наполягали командири полків Запорізької групи. Зібравшись на спеціальне засідання, вони прийняли рішення про заміну полковника В. Сальського — командувача Запорізької групи військ — на свого попереднього командира. Водночас було підготовлене клопотання, яке в той же день направили державному інспектору М. Гавришку. Це звернення підписали полковники Осмоловський — командир 2-ї (7-ї) пішої Запорізької республіканської дивізії, тимчасово виконуювач обов’язків його заступника Зельницький, командир 1-го Окремого кінно-республіканського полку (чорношличників) П. Дяченко, командир 1-го Запорізького республіканського полку Мальцев, командир 2-го Мазепинського пішого полку І. Дубовий, командир 3-го Наливайківського пішого полку Пирогів, командир 2-го Запорізького Яна Кармелюка полку Троцький та командир 4-го Богунівського пішого полку Цілюрик ²⁷².

Аргументуючи своє прохання, полковники посилались на відповідні настрої як в армії, так і серед українського громадянства: «Задля підняття нашої військової бойової мощі нашій групі необхідна об’єднаність всіх наших подій у персоні одної відомої військово-освіченої людини, яка б безпосередньо без політики направляла наші частини у бій з смертельним ворогом України «Комунієй» й іншими ворогами Самостійної України». Серед іншого, вони закликали відкинути політичні суперечки, що точилися у військовому проводі, і зосередитись безпосередньо на боротьбі з ворогом. Для цього на чолі Запорізької групи мала стояти людина без політичних амбіцій: «Ми військові люде, політичних справ у сучасний тяжкий мент України не визнаєм, а рахуючись з тим, що перш за усього треба звільнить Україну від грабіжників, а потім рішати свої домашні справи, від Уряду Української Народньої Республіки рішуче вимагаєм, аби на нашу групу був негайно призначений от. Болбочан — людина чисто військова». І далі: «Це наше вимагання ми будемо підтримувати усіма мающимися в наших руках засобами» (Док. № 16).

На підставі цитованого звернення полковників М. Гавришко в той же день віддав наказ П. Болбочану «негайно вступити в командування військами запорожської групи». При цьому він посилається на «настрій військ та їх бажання», висловлені в записці полковників групи, «аби охоронити єдину надію України групу військ запоріжців від неминучого розвалу». У цьому ж таки наказі М. Гавришко наголошує, що його розпорядження є обов’язковими, оскільки згідно з «Положенням про Державний інспекторат» «за відсутністю Уряду» він «виконує функції в вирішенні негайних питань» (Док. № 18). Одночасно М. Гавришко своїм окремим розпорядженням усуває від обов’язків командувача Запорізької групи В. Сальського — одного з найближчих соратників С. Петлюри, який лише 22 травня 1919 р.²⁷³ після переформування Запорізького корпусу в групу обійняв командування нею. Як згадував С. Шемет, П. Болбочан з повагою ставився до цього шляхетного та відважного офіцера генерального штабу і «незручно себе почу вав» у ставленні до нього після призначення М. Гавришком. Він, за словами С. Шемета, планував «просити Сальського залишитись начальником штабу корпусу, коли сам обійме ко манду…» ²⁷⁴. У цій складній ситуації В. Сальський, штучно зіштовхнутий з П. Болбочаном, виявив надзвичайну витримку та коректність, намагаючись не допустити до збройної розв’язки конфлікту.

У своєму наказі про зміщення з посади В. Сальського М. Гавришко знову ж таки посилався на звернення полковників, які «рішуче вимагають негайного призначення на посаду командуючого військами Запоріжської групи людину яку вони добре знають з гарного боку а також знали б як старшини так і козаки, аби уникнути можливого недовірря та положити кінець виникаючому антагонизму». «Свої вимоги вони заявили в категоричній формі без жадних компромісів, — підкреслювалось у розпорядженні державного інспектора. — З приводу усього зазначеного я, аби спасти єдину надію України запоріжців від розвалу на підставі § 1 Закона про Державну Інспектуру, я цим пропоную Вам негайно здати сесії обов’язки отаману Болбочану, а щоб уникнено неізбіжного кровопролиття, наказую Вам не чинити спротив наказам Командуючого військами групи Отамана Болбочана, позаяк Ви мною усовуєтесь з займаної Вами посади» (Док. № 17).

Аналізуючи непросту правову ситуацію, що склалася на той момент у Запорізькому корпусі, необхідно визнати, що М. Гавришко діяв у повній відповідності з повноваженнями, наданими йому наказом Наказного отамана О. Осецького ч. 188 від 2 червня 1919 р., де тлумачилися прерогативи державних інспекторів у підпорядкованих їм частинах. Вони мали повноваження діяти не тільки згідно з вказівками Наказного отамана, «але по свойому почину», відповідно до його загальних директив ²⁷⁵. Одночасно М. Гавришко посилався на § 1 «Положення про Державний інспекторат», який трактував обов’язки державного інспектора, серед іншого декларуючи: «…він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду й деморалізації» ²⁷⁶.

М. Гавришко вважав, що його рішення про повернення П. Болбочана на попередню посаду не буде суперечити чинним наказам Головного отамана. Статус колишнього командира запорожців на той час не був чітко визначеним. Спроба Головного отамана відрядити П. Болбочана зі спеціальною військовою місією в Італію була заблокована урядом. Після цього жодних призначень не відбулося. Полковник на той момент, як військовик Армії УНР, чий рапорт про відставку залишився без відповіді, знаходився в розпорядженні військового керівництва, хоча й без чіткого визначення, якого саме. За такої ситуації фактично ніщо не заважало М. Гавришку повернути П. Болбочана на посаду командира Запорізької групи.

Вочевидь, М. Гавришко не припускав навіть думки, що призначення ним П. Болбочана новим командувачем Запорізької групи може трактуватися як спроба державного перевороту. Не кажучи вже про самого П. Болбочана, який зобов’язаний був виконувати всі накази державного інспектора.

Однак згідно з п. б § 6 «Положення про Державний інспекторат», державний інспектор міг «негайно усунути з армії» лише «в крайньому випадку ворожий та непевний елемент, …рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана». За всіма ознаками полковник В. Сальський, тогочасний командувач Запорізької групи, аж ніяк не попадав під трактування цього параграфа. Навпаки, дії самого інспектора М. Гавришка можна було кваліфікувати згідно з другою частиною цього ж таки п. б § 6 «Положення»: «…Коли Правительство й Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення (інспектором «ворожого та непевного елементу» з армії. — Авт.), інспектор попадає під відповідальність по закону 26-го січня про надзвичайні суди згідно § 20 цього положення» ²⁷⁷.

Отже, можна констатувати, що М. Гавришко діяв у рамках тих повноважень, які мав згідно з «Законом про Державний інспекторат у військових частинах та інституціях УНР» та «Положенням про Державний інспекторат» та згідно з наказом Наказного отамана О. Осецького ч. 188 від 2 червня 1919 р. У його діях не було жодних ознак протиправності, ні, тим більше, намірів учинити державну зраду. Вони були продиктовані реальними потребами зміцнення армії і враховували настрої вояків найбільш боєздатного і дисциплінованого її підрозділу.

Зрештою, питання про легітимність наказу М. Гавришка пов’язане з відповіддю на одне з найголовніших питань: чи вчинив полковник П. Болбочан злочин — у час військових дій намагався самочинно зайняти високу командну посаду, чи він діяв згідно з наказом посадової особи, котра мала реальні повноваження призначати й усувати командирів військових підрозділів підпорядкованої йому групи.

Зміст «Положення про Державний інспекторат» свідчить, що воно створювало законний ґрунт для прийняття державними інспекторами самостійних рішень щодо кадрових переміщень у підпорядкованих їм частинах Армії УНР. Дещо згодом — 15 вересня 1919 р. — Директорія затвердила закон про встановлення «Статуту Державного інспекторату в Армії Української Народньої Республіки», скасувавши прийняте у травні «Положення». Новий документ у головних рисах дублював попередній, але чіткіше виписував завдання й повноваження державних інспекторів. Серед іншого, державні інспектори, здійснюючи «усунення з посади… та арешти», зобов’язані були повідомляти про це вищу інстанцію ²⁷⁸, і про жодні надзвичайні випадки не згадувалося. Можна припустити, що корективи, внесені до нового документу про державний інспекторат, крім іншого, були викликані й подіями, пов’язаними з призначенням П. Болбочана.

Мемуаристи й дослідники часом діаметрально протилежно висвітлюють роль державного інспектора Запорізької групи військ полковника М. Гавришка в «справі П. Болбочана». Одні (І. Мазепа, Б. Мартос) пишуть, що його вчинок був волюнтаристським, інші (С. Шемет, Я. Штендера), навпаки, стверджують, що він діяв у відповідності до тогочасних законів. Якщо останні дотримуються думки, що наказ М. Гавришка був викликаний воєнною доцільністю та настійливими проханнями командирів полків Запорізької групи, то перші вважали, що державний інспектор керувався виключно політичною логікою. І. Мазепа, зокрема, називає М. Гавришка «радянським агентом» і наголошує, що в «авантюрі Болбочана заміри правих груп перепліталися з роботою большевистських агентів-провокаторів» ²⁷⁹.

Деякі сучасні дослідники, тиражуючи написане І. Мазепою, Б. Мартосом та ін., трактують «справу П. Болбочана» спрощено й одновимірно, оскільки ті проблеми, що постають при більш детальному та виваженому вивченні питання, ідуть врозріз з багатьма усталеними поглядами й офіційними постулатами, викликають чимало запитань, відповіді на які перегукуються з сьогоденням.

Подальший перебіг подій того часу, а також аналіз залучених авторами документів, нещодавно віднайдених в архівах Києва та Москви, переконують, що не існує щонайменших серйозних підстав вважати М. Гавришка «агентом Москви». Відсутні будь-які документальні вказівки на те, що він перебував у частинах Червоної армії, як це стверджують деякі дослідники та мемуаристи. І навіть наявність його прізвища під № 81 у списках оборони на процесі С. Шварцбарта в Парижі в 1927 р.²⁸⁰, при вкрай негативному сприйнятті цього факту, також не може бути підставою для обвинувачень М. Гавришка у належності до радянських спецслужб.

Отже, 7 червня 1919 р. у відповідності до § 11 «Положення про Державний інспекторат», який дозволяв «в надзвичайних випадках», минаючи прямих начальників (Державного інспектора польових управлінь Дієвої армії УНР В. Кедровського), звертатися до вищої влади, «яка найскорше може вирішити питання» ²⁸¹, державний інспектор Запорізької групи військ М. Гавришко, здійснивши своїми наказами відповідні пересування на посаді командувача підпорядкованої йому військової формації, повідомив рапортом про це у встановленому порядку Головного отамана С. Петлюру. У своєму донесенні він зокрема зазначав, що, намагаючись «охоронити Армію від розпаду, призначив Отамана Болбочана Командуючим Запорожською Групою, до якого козаки та старшини відносяться з великою любов’ю і кожний гаразд життя своє за його положити». М. Гавришко наголошував, що його кроки були зроблені «для загальної користі», без «жодних політичних міркувань» (Док. № 19).

Дещо пізніше у рапорті до Ради народних міністрів УНР 28 травня 1920 р. М. Гавришко так пояснював свої дії: «Річ в тім, що по російським законам (бо про це вказівок української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним, і по оправданню його він приступає до виконання обов’язків попередньої служби, таким чином моя санкція на вступ полковника Болбочана до команди Запорізькою Групою була цілком підставна» (Док. № 62). Таке пояснення було цілком логічним, оскільки більшість статей військового статуту, а також законодавчих документів, які регулювали відносини в УНР між владою та військом, були фактично взяті з російського дореволюційного законодавства. Звичайно, підготовлене нашвидкуруч українське положення про державний інспекторат могло мати в різних ситуаціях неоднакове трактування, що, власне, і спостерігалося у випадку з призначенням П. Болбочана на посаду командувача Запорізької групи наказом державного інспектора.

Як від реагував полковник П. Болбочан на прийняте М. Гавришком рішення? Перебіг подій після наказу державного інспектора реконструював сотник С. Цап у своїй праці «Тернистими шляхами во ім’я державності». Поданий нами у додатках (Док. № 64) уривок з його рукопису дає можливість відтворити ситуацію, яка склалась у штабі Запорізької групи.

С. Цап спирається на свідчення старшин командирської сотні штабу групи: сотника М. Россіневича, підполковника В. Євтимовича, начальника зв’язку штабу сотника І. Ремболовича, ад’ютантів П. Болбочана — М. Письменного та І. Коржа. Автор також зазначає, що ним були використані записи розмов між В. Сальським, П. Болбочаном та М. Гавришком, зроблені булавним старшиною для доручень штабу Запорізької групи М. Россіневичем.

Визначаючи позицію П. Болбочана 7–8 червня 1919 р. щодо призначення його командувачем групи, С. Цап наголошував, що той «фактично… хитався й не давав остаточної відповіді на наказ Державного інспектора обняти командування» (Док. № 64). Те ж саме показував на суді 10 червня 1919 р. й сам полковник: «Я получив наказ від Державного Інспектора військ запоріжської групи, щоб я негайно вступив в командування військом Запоріжської групи. Я відмовився, кажучи, що я цього не можу зробити без санкції головного командування» (Док. № 28).

Увечері 7 червня 1919 р., як свідчить С. Цап, полковник М. Гавришко відвідав П. Болбочана в готелі й запропонував йому «їхати разом з ним на фронт, й перевірити самому відношення до нього частин військ, бо фактично Болбочан хитався й не давав остаточної відповіді на наказ Державного інспектора обняти командування». Одночасно С. Цап зазначає, що новопризначений командувач групи «очікував, що принесе делегація запорожців, що виїхала до Головного отамана Петлюри, щоб той не думав, що Болбочан задумує підняти путч подібний до Оскілківського в Рівному 29.4.1919 р.» (Док. № 64).

Про делегацію від запорожців до Головного отамана згадує також у своїй статті «До історії вбивства полковника П. Болбочана» невідомий нам автор під псевдонімом «Очевидець». Він, зокрема, стверджує, що 8 червня 1919 р. до С. Петлюри з’явилась делегація від Запорізької групи з проханням затвердити призначення П. Болбочана командувачем. За словами автора, Головний отаман дав «надію, що призначення ствердить» ²⁸². Можна припустити, що С. Петлюра або вже мав готове рішення стосовно обох фігурантів справи — П. Болбочана та М. Гавришка — але, не бажаючи заворушень у Запорізькій групі, не розголошував планів вищого військового командування щодо їхньої подальшої долі, або й справді 8 червня ще розмірковував над можливим призначенням П. Болбочана командувачем цього формування. У такому разі постає питання: що могло вплинути на позицію С. Петлюри? Колишній член Директорії О. Андрієвський у зв’язку зі справою П. Болбочана писав: «…Він (Головний отаман. — Авт.) нічого не міг зробити супроти тієї кліки, що його оточувала… Коли я винив за смерть Болбочана слабість волі Петлюри перед найбільшим його приятелем К. А. Мацієвичем, то останній мені сказав — що ж він бідний міг зробити з такими кровожадними с.р.» ²⁸³

Підкоряючись своїй долі та рішенню державного інспектора М. Гавришка, полковник разом з ним 8 червня 1919 р. виїхав у розташування запорожців, щоб переглянути їхню боєготовність та дізнатися про ставлення козаків і старшин до призначення нового командувача групи. Більшість сучасників підтверджують надзвичайно приязне ставлення до П. Болбочана запорожців і радість, з якою вони зустріли звістку про його повернення у військо. У С. Цапа знаходимо такі свідчення: «Знаючи про прибуття полковника Болбочана регулярні, хоч і до краю виснажені запорізькі частини кинулись на ворога як леопарди, нищучи на своєму шляху всі ворожі перешкоди і то значні», а також: «Підбадьорені відвідинами на фронті полк. Болбочаном, запорозькі частини… з нетерпінням очікують перебрання ним командування Запорізькою групою» (Док. № 64). У зв’язку з цим викликає заперечення твердження Є. Коновальця, нібито «отаман Болбочан не стрів ніякої підтримки від тих частин запорізького корпусу, на котрі він сам найбільше покладався» ²⁸⁴. Такі висловлювання командира Січових Стрільців, звичайно, не відповідали дійсності. Вони свідчили, що Є. Коновалець, як і значна частина вищого українського офіцерства, опинився в полоні антиболбочанівської пропаганди, яку активно проводили соціалістичні партії та їхні відпоручники в офіційних установах УНР.

Є. Коновалець прибув до Проскурова вже після арешту полковника й міг знати про ситуацію виключно з офіційних джерел Штабу Дієвої армії та Наказного отамана, а також урядових кіл, вороже налаштованих до командира запорожців. Вочевидь, саме ці кола й поширювали неправдиву інформацію про нібито розповсюдження П. Болбочаном у Проскурові антиурядових відозв. Вони, за словами Є. Коновальця, підтверджували, що «виступ отамана Болбочана мав далеко глибшу підставу та поважніші заміри, ніж тільки одно перейняття командування в запорізькому корпусу» ²⁸⁵.

Наявність будь-яких відозв, які розповсюджувались у Проскурові від імені П. Болбочана, повністю заперечував С. Шемет. «Я тверджу, що не тільки ніяких відозв Болбочан або близькі тоді до нього люде не розкидали, але ніхто ніяких відозв і не думав писати та й нікому було цього робити, — наголошує він. — Болбочану ні про віщо було писати, бо він ніяких остаточних рішень навіть в справі прийняття командування корпусом до хвилини свого арешту не прийняв» ²⁸⁶. С. Шемет повністю відкидає навіть саму можливість розробки П. Болбочаном та близьким до нього оточенням будь-яких політичних планів у цей час. Наведений С. Цапом факт від’їзду полковника разом із М. Гавришком на фронт напередодні прийняття остаточного рішення підтверджує думку С. Шемета про те, що «всі вони (П. Болбочан, М. Гавришко, командири полків Запорізької групи. — Авт.) були захоплені справами війни». Лідер УДХП припускає, що могли існувати якісь відозви, підписані ім’ям П. Болбочана, які демонструвалися Є. Коновальцю та суддям, але були «наглою підробкою, зробленою ворогами Болбочана, що хотіли його смерті» ²⁸⁷. Доводиться погодитись із думкою С. Шемета, оскільки ані в матеріалах слідчої справи П. Болбочана, де були скрупульозно зібрані усі свідчення, що стосувалися полковника, ані на суді жодного разу не згадувалось про будь-яку підписану ним відозву, яка мала б політичний зміст.

Таким чином, можна припустити, що разом із притягненням П. Болбочана до судової відповідальності було розпочато чергову кампанію по його дискредитації як можливого політичного діяча, який нібито прагнув змінити існуючу владу в Україні.

Разом з тим, обговорюючи з державним інспектором М. Гавришком та діючим командиром В. Сальським можливість прийняти посаду командувача Запорізької групи, П. Болбочан не приховував свого незадоволення урядом Б. Мартоса, який, на його думку, «нічим не різнився від московських більшовиків». Як уже було сказано, у праці С. Цапа детально зображено перебіг подій у період між наказами М. Гавришка та арештом П. Болбочана. Відвідавши запорізькі частини, які дислокувались у районі бойових дій з Червоною армією, П. Болбочан ще більш гостро критикує конформізм уряду та його готовність до компромісу з більшовиками. «До уряду мають прийти нові практичні будівничі, бо соціалісти до кінця свого життя будуть співати по старому, — наголошує він на згаданій вище зустрічі, - для них, не забувайте, ріднішим братом є скорше Ленін чи Раковський, ніж ми, борці за незалежність держави». Він, за словами С. Цапа, недвозначно висловлюється за «тимчасову військову диктатуру, оперту на патріотизмові, знанні, а не авантюризмові, досвіді, законі, честі й силі» (Док. № 64). Однак критика П. Болбочаном діяльності уряду і його міркування про сильну владу ніде не переходили в якусь конкретну програму дій, спрямовану на усунення Директорії від влади.

У розмові з М. Гавришком та В. Сальським П. Болбочан високо оцінив запорожців — як найбільш дисципліновану та боєздатну військову частину Армії УНР, від якої «залежить майбутнє України, яку ще можна буде врятувати від москалів всіх відтінків та поляків». Скоріше за все, відвідання фронту, переконаність у відданості йому запорожців та надія на можливе покращення ситуації за допомогою більш дієвого уряду і вплинули на рішення П. Болбочана прийняти групу під своє командування. Він говорить В. Сальському, що прийняв рішення, і просить його передати йому командування. У свою чергу, як стверджує сотник С. Цап, В. Сальський визнав слушність позиції П. Болбочана щодо уряду Б. Мартоса й погодився негайно скласти свої повноваження, якщо буде наказ Головного отамана. Висловлюючи сумнів щодо можливості прийняття С. Петлюрою такого рішення, П. Болбочан запропонував В. Сальському негайно здати командування Запорізькою групою і прийняти на себе обов’язки начальника штабу, але той, за словами С. Цапа, відмовився особисто прийняти таке рішення і наполягав на необхідності зачекати відповіді Головного отамана (Док. № 64).

У процесі слідства в справі П. Болбочана В. Сальський розповідатиме, що до нього звертались командири різних формувань Запорізької групи, зокрема 6-ї дивізії, т. зв. гайдамацької, отаман Загродський та начальник штабу цього підрозділу Стефанів, які виступали категорично проти призначення П. Болбочана командувачем групи. Розуміючи, що гайдамаки в такому разі можуть розпочати збройну боротьбу із 7-ю дивізією, що підтримує П. Болбочана, В. Сальський вирішив, як він сам наголосив на допиті, «ліквідувати цю справу поволі спокійно при допомозі авторитету Головного Отамана» (Док. № 54). Описуючи настрій П. Болбочана в цій кризовій ситуації, В. Сальський зауважив, що той «кілька раз виходив з… кімнати, хвилювався, повертався до попередньої пропозиції», наче потрапив у кут, з якого не знаходив виходу, розгубився і почав розказувати, що «за ним стоять широкі кола громадянства, що цього вимагає користь України, що це має не місцеве значення, а далеко ширше політичне, що це він робить для того, щоб змінити уряд і деяких старших військових начальників…» (Док. № 54).

Переповідаючи хід своєї останньої зустрічі з П. Болбочаном, В. Сальський уже на повторному допиті, цілком свідомо розставляє акценти таким чином, щоб слова полковника — на той час вже страченого — трактувалися як намір вчинити антидержавний переворот шляхом повалення уряду (Док. № 49). Утім, в інтерпретації С. Цапа, який також вдається до розлогого цитування висловлювань кожного з учасників згаданої зустрічі, слова П. Болбочана подаються як гостра критика уряду без жодних погроз або заяв щодо протидержавних дій (Док. № 64). Отже, полковник не перетнув тонку межу між критикою республіканського проводу та закликами до його повалення.

У діалог між П. Болбочаном та В. Сальським, як пише С. Цап, втрутився М. Гавришко. Він зокрема зазначив, що «в разі наглої потреби» має право «звільнити зі становища кожного старшину в корпусі включно до його командира» і наголосив, що «бере на себе відповідальність» та звільняє його, В. Сальського, з посади командувача Запорізької групи. Натомість М. Гавришко призначає на чолі групи П. Болбочана, а В. Сальського — у його підпорядкування. Реакцією останнього стала незгода з таким рішенням державного інспектора, оскільки згідно з інструкцією, як уже зазначалось, така перестановка могла відбутися лише в разі, якби В. Сальський був визнаний «ворожим та непевним елементом». Очевидно, наказ державного інспектора розцінювався В. Сальським як недовіра до нього та сумнів у його професійній здатності, що не могло не вплинути на його позицію у цій справі.

Зрештою, вже після налагодження зв’язку з Чорним Островом, де в той час перебував С. Петлюра, відбулась тривала розмова Головного отамана з В. Сальським. Він, зокрема, звернув увагу С. Петлюри «на можливість заколоту і просив вирішити справу так щоб цього заколоту уникнути, додавши, що при цьому питання… власного самолюбства зовсім відкидає» (Док. № 54). Сотник С. Цап переповідає розмову між Головним отаманом та В. Сальським за спогадами підполковника В. Свтимовича — на той час булавного старшини для доручень Запорізької групи (Док. № 64). Після того, як Головний отаман заборонив В. Сальському передавати свої повноваження П. Болбочану, останньому було запропоновано переговорити з С. Петлюрою особисто. Проте, судячи із записів, жоден з них не прагнув контактів і пошуків порозуміння.

За словами С. Цапа, полковник у розмові з В. Сальським неодноразово відзначав його військовий талант та організаторські здібності і не виявляв жодних сумнівів щодо його фахового рівня. Йшлося про необхідність розпорядитися Запорізькою групою таким чином, щоб вона, як зазначив П. Болбочан, почала битися за Україну, а не «за владу над нею українських соціалістів та явних московських попихачів» (Док. № 64). Однак при цьому ним не було вчинено жодних протиправних кроків. Маючи всі практичні можливості реалізувати наказ М. Гавришка, П. Болбочан все ж не вдався до конкретних воєнно-політичних акцій. Він різко критикував становище в керівництві Директорії, проте був далекий від того, щоб підняти заколот, подібний до Оскілкового.

Скоріше за все, йшлося про зміцнення державницьких позицій в армії, щоб вчинити тиск на провід УНР з метою зміни політичного курсу.

Протягом дводенних переговорів справа перебрання обов’язків командувача Запорізької групи П. Болбочаном так і не була розв’язана. Відмовившись виконати наказ державного інспектора М. Гавришка, В. Сальський зі свого боку не вжив жодних заходів проти П. Болбочана і спокійно очікував на подальший розвиток подій. У свою чергу П. Болбочан разом з М. Гавришком теж не вдалися до якихось кроків, аби перебрати командування запорожцями у свої руки.

Загалом, події, пов’язані з призначенням П. Болбочана — старшини, якого поважала й підтримувала переважна більшість військовиків Запорізької групи, — стали проявом намірів поміркованих державницьких сил змінити ситуацію як в армії, так і в країні в цілому. Не бажаючи вдаватися до антиурядових заходів на кшталт повстання В. Оскілка, праві прагнули шляхом тиску на Головного отамана досягнути реорганізації армії, побудувати її на регулярних засадах, покінчити з партійними чварами та анархією в суспільстві, відсторонити від влади ліві соціалістичні сили, які виявилися неспроможними консолідувати українське суспільство.

Другий арешт

Можна припустити, що телефонна розмова між С. Петлюрою та В. Сальським прискорила розвиток подій. Головний отаман миттєво відреагував на рапорт М. Гавришка і надіслав командувачу Запорізької групи військ Армії УНР В. Сальському телеграму, яка й вирішила долю державного інспектора М. Гавришка та полковника П. Болбочана. Згодом її текст як наказ (згадується також як наказ Головного отамана 4.479 від 9. VI. 1919 р.) було оголошено в полках Запорізької групи й надруковано в часописі Дієвої армії УНР «Український козак»: «Сьогодні в ранці Державний Інспектор Запоріжської групи Гавришко самовільно і незаконно усунув з посади Командуючого Запоріжською групою Отамана Сальського, призначивши на його місце Болбочана, — наголошувалось у документі. — Вчинок цей Державного Інспектора Гавришка є незаконним і тому пан Гавришко мною усовується з посади Інспектора з відповідальністю перед судом за зроблений ним злочин; Отаман Сальський, котрому довіряю я, як Головний Отаман, і наше Народне Правительство, і котрий доказав свою велику здібність з надзвичайним успіхом провівши таку складну операцію, залишається і надалі Командуючим Запоріжською групою» (Док. 20). Дії П. Болбочана, який, за словами наказу С. Петлюри, оголошеного телеграмою, «одмовився не приймати посади, а заявив, що Головний Отаман мусить рахуватися зі ставшимся «фактом» і поставив ряд вимог цілком політичного характеру, заявивши, що його обрали командири полків 7-ої дівізії і «чорношликів» і що ці військові частини, особливо «чорношлики», цілком підтримують його» кваліфікувалися «як самовільний захват власти». Одночасно Головний отаман оголошував, що він призначає слідство над полковником, наказуючи йому «негайно прибути до Ставки» (Док. 20). Текст телеграми свідчив, що Головний отаман виніс своє рішення: дії П. Болбочана визначались як «самовільний захват власти».

Однак у той же день, тобто 9 червня 1919 р., С. Петлюра вирішує справу більш кардинально. Він власноручно пише новий наказ начальнику контррозвідувальної частини розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР М. Чеботаріву: «За злочинну діяльність проти законного народного правительства, за злочинне захоплення влади» заарештувати полковника П. Болбочана та державного інспектора М. Гавришка (Док. № 22). У цьому наказі С. Петлюра посилається на інший документ — наказ головної команди військ УНР ч.75 від 24 травня 1919 р., за підписом Головного отамана (оголошений військам Дієвої армії УНР як ч. 171 27 травня 1919 р.) ²⁸⁸, відомий ще як дисциплінарний статут, виданий з метою «введення міцної дісціпліни і карности в військах У.Н.Р.» [17]. Посилання на наказ ч. 75 у розпорядженні М. Чеботаріву мало на увазі статтю 8 дисциплінарного статуту «За підбурювання за час бою других словами, прикладом або іншими ділами до дизерції, віддачі або іншому ухиленню від бою (ст. 246 В. У. про кари)». Ця стаття передбачала кару на смерть. Останній абзац наказу ч.75 (тобто дисциплінарного статуту) проголошував, що обвинувачені у вказаних в ньому злочинах підлягають надзвичайному військовому суду на підставі вже згаданого закону Директорії УНР від 26 січня 1919 р. Таким чином, вже саме посилання на закон ч.75 (дисциплінарний статут) у наказі начальнику контррозвідки М. Чеботаріву про арешт П. Болбочана та М. Гавришка не викликало жодних сумнівів стосовно їхньої подальшої долі — після вказівки користуватися вище зазначеною статтею їх чекала кара на смерть.

Уже наступного дня — 10 червня 1919 р. М. Чеботарів, якому був доручений арешт осіб, згаданих у наказі Головного отамана, доповів рапортом про його виконання своєму безпосередньому керівникові — начальнику розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР В. Коваленку: «…При активній допомозі другої сотні Дорошенківського полку, Запорізької дивізії арештований між 11-ою і 12-ою годиною 9-го сего місяця Отаман Болбочан, який під охороною направляється в Чорний Острів» в розпорядження Штабу Дієвої армії (Док. № 23). Того ж дня В. Коваленко, згідно зі встановленим порядком, доповів рапортом про арешт П. Болбочана начальнику штабу армії А. Мельнику.

Безпосередній перебіг другого арешту П. Болбочана подається у згаданій вище праці С. Цапа. Він, зокрема, зазначає, що М. Гавришко, П. Болбочан, сотники М. Письменний, І. Корж та інші знаходились у приміщенні штабу 3-го Запорізького полку ім. С. Наливайка, що був у резерві.

В. Сальський разом із своїми старшинами залишились у штабі групи. Туди близько 20-ої години вечора 9 червня 1919 р. прибули державний інспектор В. Кедровський та його заступник І. Романченко, а також керівники військової спецслужби штабу Дієвої армії УНР В. Коваленко та М. Чеботарів. Останні, за словами С. Цапа, віддали наказ одному з військових підрозділів 6-го Запорізького полку ім. Дорошенка (відомого також як Гайдамацький полк) затримати П. Болбочана та М. Гавришка. Аби випередити цю акцію, прихильний до Болбочана сотник дорошенківців Ю. Хміл. [18], якому було доручено провести арешт, повідомив про це обох полковників.

У присутності старшин запорожців та особистих ад’ютантів П. Болбочана він запропонував їм змінити помешкання, аби уникнути затримання. Далі сотник Хміл. оповів, що має доручення «у випадку якогось спротиву подати знак частині ССів під кермою сотника Романа Сушка, які мають зараз же штурмувати як Штаб Запорізької групи так і штаб 3-го Запорізького Наливайківського полку, та що біля штабу групи знаходяться вже сотні СС під командою сотника Сушка, розставляючи тяжкі кулемети і стоять всі напоготівлю» (Док. № 64). Тут варто згадати, що за часів Української Держави до складу 2-го Запорізького полку, яким командував полковник П. Болбочан, входив і загін Січових Стрільців під орудою Р. Сушка. Між козаками та стрільцями не склалися добрі стосунки і, як зазначає С. Шемет, «розвивався наддніпрянсько-галицький антагонізм». Аби не порушувати єдності війська, П. Болбочан добився перед гетьманським урядом виокремлення Січових Стрільців у самостійну частину, яка з дозволу П. Скоропадського у вересні 1918 р. сформувалася в полк у Білій Церкві ²⁸⁹.

Стосовно участі Січових Стрільців в арешті П. Болбочана та М. Гавришка негативно висловився дещо згодом Є. Коновалець. Він, зокрема, зауважував, що про наказ верховного командування групі Січових Стрільців під орудою Р. Сушка, яка розташовувалась неподалік Проскурова, «ліквідувати цю авантюру» дізнався вже після арешту колишнього командира запорожців. «Я стояв на становищі, що нова історія з отаманом Болбочаном є внутрішньою справою Запорізького корпусу, а ніяким державним переворотом, вимагаючим надзвичайних заходів реагування, як, наприклад, оскілківський, та що годі вживати Січових Стрільців для жандармської служби і в запіллі і на фронті», — наголошував Є. Коновалець ²⁹⁰.

Ймовірно, що не лише Є. Коновалець хотів розібратись у цій справі. Зрештою, аби нейтралізувати незадоволення запорожців і тих, хто симпатизував П. Болбочану, власне, й було розпочато кампанію його дискредитації: поширення чуток про спробу державного перевороту, нібито розповсюдження ним політичних відозв тощо. Однак реальних підстав для подібних звинувачень не було. Про це переконливо свідчила й поведінка самого П. Болбочана під час арешту.

На здивування всіх присутніх у штабі 3-го Наливайківського полку, а згодом і на превеликий жаль більшості запорожців, П. Болбочан відмовився від пропозиції сотника Хміл. уникнути арешту і зажадав, аби той виконував наказ командування. Тим часом командир наливайківців полковник П. Зельницький віддав розпорядження своїй частині зайняти позицію навколо штабу і приготуватися до оборони. У той же час сотня дорошенківців під орудою Хміл. починає наближатись до приміщення, в якому перебувають П. Болбочан, М. Гавришко та інші старшини. «Охоронна сотня Наливайківців затримує «глодосців» [19] перед будовою Штабу полку й далі не пускає, — зазначає С. Цап. — …«Глодосці» пасивні, бачучи перед собою загартованих дисціплінованих регулярників. Старшина Наливайківського полку дає «глодосцям» 5 минут часу для залишення терену перед будовою полку… Довідавшись про це — полковник Болбочан наказує не чинити жодного спротиву і пропустити сотника Хм. до себе». Як свідчить далі С. Цап, «старшини просять Болбочана, щоб він вийшов на двір заднім ходом будови». Цю пропозицію полковник відкидає, заявивши: «Я не вчинив нічого протизаконного, нічого не боюся, хоч і знаю вибрики уряду…». На його прохання полковник М. Гавришко, ад’ютанти та старшини 3-го Запорізького полку ім. С. Наливайка виходять з приміщення штабу. П. Болбочан власноручно віддав сотнику Хміл., який прийшов його заарештовувати, «свою кавказьку шаблю, револьвер, планшетку з полевою книжкою» і наказав виконати одержаний від командування наказ (Док. № 64).

Аналізуючи та зіставляючи факти, подані С. Цапом, який уперше детально висвітлив перебіг другого арешту Болбочана, не можна сумніватися в їхній правдивості. Вони підтверджуються документами слідчої справи П. Болбочана. Зокрема, і в спогадах, і в документах збігається тривалість часу між прибуттям у Проскурів державних інспекторів В. Кедровського й І. Романченка, керівників військової спецслужби В. Коваленка й М. Чеботаріва та виконанням наказу, підтвердженим у рапорті начальника контррозвідки (Док. № 23). Сотник С. Цап у своїй праці «Тернистими шляхами во ім’я державності» посилається на свідчення багатьох осіб, які були присутні під час арешту. Залишивши на прохання П. Болбочана приміщення штабу 3-го полку, вони слідкували за подіями через відчинене вікно кімнати.

Принагідно зауважимо, що в день арешту П. Болбочана відбулася подія, яка, на нашу думку, могла прискорити прийняття Головним отаманом рішення про його невиправдано суворе покарання. Саме 9 червня 1919 р., коли було видано наказ про арешт Болбочана, Є. Петрушевич був проголошений диктатором 30 УНР. Начальним вождем Української галицької армії став талановитий український військовий О. Греків ²⁹¹. І диктатор Є. Петрушевич, і генерал О. Греків сприймались як можливі політичні конкуренти С. Петлюри та ймовірна загроза існуючому уряду УНР. У донесеннях агентів Політичного департаменту МВС УНР імена Є. Петрушевича та О. Грекова часто згадувалися в одному контексті подій, пов’язаних із П. Болбочаном. І. Мазепа у своїй праці «Україна в огні та бурі революції» писав про нібито існуючі наміри правих: «…за допомогою Болбочана усунути соціалістичний уряд і Петлюру та проголосити диктатуру Петрушевича і генерала Грекова». Він звертає увагу, що «виступ Болбочана», проголошення Є. Петрушевича «диктатором Галичини» та призначення О. Грекова командувачем Галицької армії сталися в один день. «Отже уряд мав підстави виводити, що дійсно якийсь подібний план в правих колах існує», — наголошує І. Мазепа ²⁹².

9 червня 1919 р. напередодні арешту П. Болбочана головний державний інспектор у військах Армії УНР В. Кедровський та його заступник І. Романченко, у підпорядкуванні яких були всі державні інспектори, зустрілися з полковниками Запорізької групи — авторами звернення до М. Гавришка — стосовно призначення П. Болбочана командувачем групи замість В. Сальського.

Перебіг зустрічі В. Кедровського з полковниками був запротокольований, і згодом цей документ потрапив до судової справи П. Болбочана. Зміст протоколу дає можливість зрозуміти, що головний державний інспектор намагався не лише переконати полковників у помилковості прийнятого ними рішення, але й залякати їх можливими репресіями з боку вищої військової влади у разі їхньої непокори. Ним, зокрема, був оголошений уже цитований вище наказ Головного отамана ч. 479 від 9 червня 1919 р., яким П. Болбочан та М. Гавришко оголошувалися поза законом за спробу «самовільного захоплення влади» і в якому козаки та старшини Запорізької групи попереджалися, що у випадку виконання наказів П. Болбочана вони будуть визнані «зрадниками України» (Док. № 20).

Судячи з протоколу зустрічі В. Кедровського й полковників, дії останніх були продиктовані щирим бажання бачити на чолі свого військового з’єднання улюбленого командира, який понад рік пліч-о-пліч з ними воював за незалежність України і якому вони завдячували не лише блискучими перемогами над ворогом, але подекуди і власним життям. Державного інспектора повідомили, що бажання мати П. Болбочана на чолі групи висловила переважна більшість козаків усіх полків. Вони навіть запропонували провести опитування козаків «уставним способом», щоб військова влада змогла дізнатися про «настрій і бажання козаків і старшин» відносно призначення П. Болбочана. Але, як видно з протоколу, полковники погодились не робити опитування, яке могло внести розлад між вояками.

Полковник П. Дяченко, висловлюючи загальну думку запорожців, які були на зустрічі з В. Кедровським, зазначив, що силою вони не будуть добиватися призначення П. Болбочана їхнім командиром (Док. № 21). Показовим, на наш погляд, є той факт, що полковники жодного разу не висловили недовіру до дій свого колишнього командира і з сумнівом поставилися до розповіді І. Романченка — заступника В. Кедровського — про нібито відмову П. Болбочана підкоритися їхнім наказам, що кваліфікувалось як протиправна акція. У зв’язку з цим Зельницький заявив, що це не переконує його у тому, «що Болбочан збирався робити переворот». Він також вважав, що «необхідно було усунути в корпусі того безладдя, яке сталося за останні часи» і саме це, на думку полковників, як ніхто інший міг зробити П. Болбочан, який, на відміну від багатьох, був «аполітичним» (Док. № 21).

Поведінка П. Болбочана в ході спілкування з В. Кедровським і його співробітниками свідчила, що командир запорожців знову обрав законний спосіб доведення своєї невинності і не захотів уникнути арешту втечею, сподіваючись на справедливе розслідування. Маючи чимало можливостей скористатися підтримкою відданих йому запорожців, він не пішов на це з принципових міркувань. Попри всю гостроту критики дій уряду, П. Болбочан дотримувався принципової позиції — армія не повинна безпосередньо втручатися в політичні акції, тим більше — ініціювати переворот. Подібну позицію він послідовно відстоював протягом усього періоду служби в українській армії.

Таку ж позицію обрали й полковники, які були присутніми на зустрічі з В. Кедровським та його заступником І. Романчен-ком. Вони дійсно були щирими у своїх свідченнях і відверто демонстрували, що не мали жодних політичних намірів, намагаючись повернути на свою колишню посаду полковника П. Болбочана. Зокрема, начальник 7-ї дивізії Осмоловський наголошував, що «військо не піде за одним чоловіком для того, щоби зробити переворот, не піде проти Уряду» і що запорожці бажали бачити своїм командиром П. Болбочана, який на їхню думку, був «реабілітований дорученням уряду їхати в Італію» (Док. № 21).

Наприкінці зустрічі з В. Кедровським усі присутні полковники письмово підтвердили, що вони заслухали наказ Головного отамана 4.479 і дали обіцянку вжити «всіх заходів», щоб не допустити захоплення влади в Запорізькій групі П. Болбочаном силою (Док. № 21). Таким чином, уряд одержав від полковників не лише усне, але й письмове підтвердження, що вони не виступатимуть проти існуючої влади і не намагатимуться силою підтримати опального полковника у випадку, якщо той проігнорує рішення вищого військового командування і буде наполягати на своєму призначенні командувачем групи. Разом з тим, навіть скупий протокол зустрічі державного інспектора В. Кедровського з командирами військових частин, які виступали за повернення колишнього свого командира, дає можливість зрозуміти, що здебільшого вони досить аргументовано пояснювали мотиви свого рішення поза політичними намірами. Один з головних аргументів, який вони висували і який, на нашу думку, є достатньо виваженим, стосувався першого арешту П. Болбочана та подальших кроків влади щодо цього. «Болбочана не судили, реабілітували, посилали в Італію формувати війська, — наголошував у своєму виступі полковник Зельницький. — Узнавши це, ми прийняли на увагу те, що Болбочан сам формував частини, ім’я його високе, а раз він реабілітован, тільки ця реабілітація не була оголошена, ми… постановили щоби у нас був за отамана Болбочан, про що доложили Державному інспектору» (Док. № 21).

Проте думка командирів запорожців, як, зрештою, й усього особового складу, була проігнорована. Складалося враження, що доля П. Болбочана вже була визначена заздалегідь.

Суд на полковником П. Болбочаном

10 червня 1919 р. наказом по військам Дієвої армії УНР ч. 207 за підписами Наказного отамана О. Осецького та начальника штабу А. Мельника для розгляду справи полковника Болбочана у зв’язку з подіями в Запорізькій групі був призначений надзвичайний суд у складі: голова суду — комендант штабу Дієвої армії осавул А. Клим, члени суду — секретар Головної державної інспекції хорунжий Лінкевич, командир окремої резервної сотні сотник Вербицький [20], бунчужний окремої сотні при штабі Дієвої армії Бартош, ройовий комендантської півсотні штабу Дієвої армії Гусак та секретар суду — слідчий штабного суду при штабі Дієвої армії. Прокурором був призначений хорунжий Петро Певний, оборонцем — козак комендантської півсотні штабу Дієвої армії УНР Дідух (Док. № 25).

Це рішення було прийнято з посиланням на закон Директорії УНР про надзвичайні військові суди від 26 січня 1919 р. Згідно з цим законом надзвичайні суди створювалися в місцевостях УНР, оголошених на воєнному стані або в стані облоги, а також в умовах воєнних дій. Якщо зважити на те, що законом від 24 січня 1919 р. воєнний стан був оголошений на всій території УНР, то стає очевидним, що в тих умовах цивільне судочинство не діяло, а раніше створені військово-польові суди скасовувалися, незалежно від часу їх створення. Разом з тим, вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й негайно виконувалися. Щоправда, особи, засуджені на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до «Верховної влади», тобто Директорії, «а в Дієвій армії до Головного отамана» [21].

Вартий уваги той факт, що склад надзвичайного військового суду не був сталим. Рішення про створення суду приймав командир полку або військові начальники з рівними або більшими правами, а також губерніальні або міські коменданти.

Вони ж призначали особовий склад суду, до якого входили: голова (муштровий штаб-старшина), чотири члени (старшини і підстаршини), прокурор, оборонець та секретар. Підсудності надзвичайного військового суду підлягали усі військові та цивільні особи за карні вчинки, які передавалися в його компетенцію законом від 26 січня 1919 р.

Оскільки за доби Директорії старе законодавство не переглядалося, а були тільки відредаговані деякі його положення, на території УНР значною мірою продовжували діяти закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, а тому надзвичайні військові суди виносили вирок, спираючись на стару законодавчу базу, неадекватну новій ситуації. У зв’язку з цим начальник контррозвідки Дієвої армії М. Чеботарів писав у спогадах: «Ніяких не було ухвал, постанов, розпоряджень Українського Уряду, Директорії щодо кваліфікації злочинств, а також які і за що мають буди кари, а тому суди керувалися законами Російської держави. Результат був той, що багатьох суди засуджували до заслання в Сибір (а ми ж його не мали), або тяжкі кари — засудження до «каторжних робіт» (ми їх також не мали) і т. д. Тому всі засуджені в такий спосіб сиділи в призначених для цього вагонах валки контррозвідки» ²⁹³.

Так, 4 червня 1919 р. спеціальним наказом був створений надзвичайний військовий суд для розгляду справи отаманів Й. Віденка, О. Палієнка, Святненка, І. Семесенка і полковника Яценка. Згодом у 1927 р. М. Чеботарів у листі до сотника В. Шевченка згадував, як возив «в складі своєї валки арештантський вагон, повний отаманами на протязі 5-ти місяців» ²⁹⁴. Серед інших у тому вагоні були й згадані отамани. За два тижні до евакуації уряду з Кам’янця-Подільського отамани були переведені з арештантського вагона до місцевої в’язниці, яка відносилась до компетенції МВС УНР. А невдовзі за особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ І. Мазепи вони були звільнені ²⁹⁵. Ймовірно, це було пов’язано з намірами тогочасного уряду УНР порозумітися з представниками повстанських загонів та груп, які діяли по той бік фронту в тилу червоних, і привернути їх на бік Директорії. Йшли складні переговори про визначення єдиної платформи між ЦК УСДРП, ЦК УПСР, Всеукраїнським революційним комітетом, який обстоював гасло «За радянську владу, але без більшовиків», й Головним штабом повстанських військ з метою організації бойових дій спільно з Дієвою армією УНР ²⁹⁶.

Доля полковника П. Болбочана склалась інакше.

Заарештований 9 червня 1919 р., він чекав розгляду своєї справи у вагоні контррозвідки. А вже наступним днем — 10 червня 1919 р. — був датований наказ О. Осецького та А. Мельника про створення надзвичайного військового суду. Тим же самим числом — 10 червня 1919 р. — датується й постанова суду про притягнення полковника П. Болбочана до відповідальності «за злочинне захоплення влади — посади Командуючого Запорізькою групою» і «дезорганізацію військового фронту під час щасливого наступу проти ворога» (Док. № 26).

Вочевидь, постанова була написана перед початком судового засідання. У цьому документі суд постановляв залишити утримання П. Болбочана під арештом та призначити проведення судового розслідування на той же день — 10 червня. За законом Директорії про надзвичайні військові суди, засідання мало бути проведеним протягом двох днів від заведення справи. Проте справу П. Болбочана заслухали в день її подання. П. Болбочан визнавався винним у злочині, передбаченому ст. 246 військового статуту про покарання, яка проголошувала, що «виний у збуренні під час бою іншими словами, прикладом або іншими діями до втечі, здачі або іншого ухилу від бою, хоча б таке збурення і не мало наслідків, піддається: позбавленню всіх станових прав і страті» ²⁹⁷. 10 червня 1919 р. у м. Чорний Острів відбувся суд. Судове засідання було розпочате з прийняття обітниці (Док. № 27). За відсутності духовної особи, згідно зі ст. 16 «Закону про надзвичайні військові суди», її прийняв голова суду ²⁹⁸. Обітницю також склали як свідки: Головний державний інспектор В. Кедровський, його заступник І. Романченко, державний інспектор Північної групи Аполон Певний (Док. № 28).

Той факт, що суд відбувся одразу ж у день свого призначення, дає підстави припустити, що сценарій його був розроблений заздалегідь і ставив за мету не дати підсудному жодних можливостей для виправдання — наприклад, йому не було дозволено запросити власного оборонця і навіть навести на свою користь будь-які факти. Адвокатом полковника був призначений простий козак зі штабу Дієвої армії Дідух. Точно невідомо, чи мав він правову освіту. Всі особи, введені до складу надзвичайного суду, належали до комендатської сотні штабу Дієвої армії й були призначені Наказним отаманом О. Осецьким. Судячи з того, що крізь усі документи судового розслідування й слідчої справи червоною ниткою проходить уже цитований наказ Головного отамана 4.479 від 9 червня 1919 р., доля П. Болбочана була вирішена ще напередодні судового засідання.

Засідання відкрилося об 11 годині 15 хвилин і закінчилось о 20 годині 20 хвилин винесенням вироку — кара на смерть. Отже, якщо врахувати двогодинну перерву, загалом суд тривав сім годин (Док. № 28). Під час допиту полковник П. Болбочан не погодився із звинуваченнями, які були викладені в постанові суду, і попросив допитати свідків — полковників, які підписали прохання про його призначення командиром Запорізької групи. Проте суд не зважив на це. На суді П. Болбочан розповів про ситуацію, яка склалася після наказів державного інспектора. При цьому він звернув увагу на те, що й тогочасний командир Запорізької групи В. Сальський також одержав наказ від М. Гавришка передати йому свою владу над Запорізькою групою. Переповідаючи про свою зустріч з В. Сальським, П. Болбочан підкреслив, що той відмовився передавати владу «самовільно», тому в разі виконання наказу М. Гавришка мусив би заарештувати його. «Но я сказав, що нічого я не буду робити без наказу головного командування», — підкреслив П. Болбочан (Док. № 28). Торкаючись подій, що відбулися після приїзду до місця розташування Запорізької групи головного державного інспектора В. Кедровського, обвинувачений підтвердив слова останнього про протиправність розпорядження М. Гавришка. П. Болбочан також засвідчив, що у приватних розмовах із заступником державного інспектора І. Романченком та державним інспектором Північної групи військ Армії УНР А. Певним говорив, що «дуже поважає отамана Петлюру», «проти політики міністрів нічого» не має, а тільки виступає проти їхнього непрофесіоналізму та невміння зарадити ситуації в країні. Щодо останньої тези, полковник підкреслював, що це він «говорив не як командір корпусу, а як щирий українець», який бажає зберегти цільність фронту (Док. № 28).

Відповідаючи на запитання прокурора П. Певного, П. Болбочан підкреслював, що з болем переживає долю військового формування, з яким пов’язана частина його життя. Він, зокрема, зазначив, що Запорізький корпус був дезорганізований отаманом Волохом — «людиною малообразованою, бувшим фельдфебелем». На запитання прокурора, яку він визнає армію: політичну чи аполітичну, обвинувачений відповів, що хотів би бачити армію «аполітичною, яка підлягає наказам своїх начальників».

Стосовно політичних сил, які звертались до нього, щоб «він взяв владу в Запоріжським корпусі в свої руки», П. Болбочан сказав, що «представники ті були від самостійників-соціалістів і хліборобів-демократів», що до нього «з’явилися представники партії соціалістів-самостійників, а саме голова партії Симонів і член Директорії Андрієвський і пояснили, що коли отаман Болбочан буде стояти на чолі Запоріжського корпусу, то існуючий уряд сам собою відійде і треба скликати державну нараду, яка б вибрала б президента для всієї України». Він також зізнався, що з подібною пропозицією до нього звертався і член Української партії хліборобів-демократів С. Шемет, з яким він бачився 7 червня в Проскурові, і той сам почав розмову про державний устрій України і про те, щоб він (П. Болбочан) прийняв корпус (Док. № 28).

Підсудний не мав жодних ілюзій стосовно свого призначення в Італію. Він категорично відкинув закиди щодо власних амбіцій і намірів одержати високу посаду, зазначивши, що «коли б дбав тільки про себе самого», то кращої пропозиції, ніж їхати до Італії він не бажав би. Разом з тим, полковник підкреслив, що Головний отаман «чудово знає, що ніякого формування Антанта не допустить, доки вона вважає УНР за «большевиків другого сорту»». Тому, на думку П. Болбочана, С. Петлюра просто хотів його «купити дорогою командировкою, щоб у цей спосіб спекатися» (Док. № 28).

Як свідки на суді були допитані: В. Кедровський — головний державний інспектор Дієвої армії УНР, його заступник - І. Романченко та державний інспектор Північної групи військ А. Певний.

В. Кедровський, зокрема, зазначив, що 9 червня 1919 р. о 8-й годині ранку одержав письмове клопотання полковників Запорізької групи про призначення П. Болбочана командувачем групи та усний наказ Головного отамана С. Петлюри «анулювати наказ отамана Гавришка про призначення отамана Болбочана». В. Кедровський підкреслив, що на зустрічі з полковниками він взяв у них письмове підтвердження, що «вони не будуть підтримувати політичних змагань отамана Болбочана, а будуть безприкословно виконувати накази вищого командування» (Док. № 28).

Ще один свідок на суді — державний інспектор А. Певний, — розповідаючи про свою приватну розмову з П. Болбочаном зазначав, зокрема, що на запитання, чи вступив П. Болбочан у виконання обов’язків командувача групи, одержав відповідь: «Юридично ні, але ж фактично — так» і що «з цим Головний отаман повинен считаться». На прохання А. Певного полагодити справу «без пролиття крові» він знайшов розуміння у полковника. П. Болбочан, з свого боку, попросив інспектора передати Головному отаманові його «прохання приїхати в Проскурів для полагодження справи, гарантуючи недоторканость особи, але лише в тому разі, коли Головний отаман не буде звертатися до козаків». Наскільки щирими були свідчення А. Певного, важко судити. Проте у жодному з інших документів судової справи якихось погроз з боку П. Болбочана на адресу С. Петлюри не зафіксовано.

Щодо формування нового кабінету, за свідченням А. Певного, полковник висловив думку, що «він мусить бути построений по діловому принципу, відкидаючи всіх представников від партій яко їх представників; до того ж ще начальником Штабу Дієвої Армії мусить бути призначена людина фахова, а отаман Мельник мусить бути усунутий». Далі свідок підкреслив, що полковник жодним словом не згадував членів Директорії, а засвідчив своє шанобливе ставлення до Головного отамана С. Петлюри, якого просив санкціонувати нове призначення (Док. № 28).

Варто звернути увагу на оцінку ситуації Б. Мартосом, який уже згодом, на еміграції, інтерпретував взаємини головного державного інспектора В. Кедровського з підсудним під час конфлікту. Він, зокрема, наголошував на тій обставині, що П. Болбочан відмовився скласти з себе повноваження командувача групи, хоча В. Кедровський, як головний державний інспектор, стояв вище М. Гавришка і мав право відміняти розпорядження та накази підлеглих йому державних інспекторів. Свідчення В. Кедровського та їхня інтерпретація Б. Мартосом мали на меті створити враження, що П. Болбочан фактично вже захопив керівництво Запорізькою групою ²⁹⁹. Однак є очевидним, що далі намірів очолити групу справа у П. Болбочана та його прихильників так і не пішла. В. Сальський не був заарештований і продовжував здійснювати командування, про що свідчить його телефонна розмова з С. Петлюрою та активне спілкування з командирами військових частин.

Заступник головного державного інспектора Дієвої армії УНР І. Романченко заявив на суді, що П. Болбочан у розмові з ним підкреслював, що «згодився прийняти командування лише під давлінням обставин і для того, щоб спасти корпус від розвалу; знаю, — передавав слова полковника І. Романченко, — що коли я буду командувати корпусом кабінет міністрів може подати в одставку; але може це і краще». За словами свідка, полковник виявив неповагу до членів уряду і висловлювався про необхідність «створення нового, ділового кабінету», натомість «проти Головного отамана і проявлення його влади в любій формі, чи в диктатурі, чи в президентурі абсолютно нічого не мав» і виявляв готовність підпорядковуватися Головному отаману. І. Романченко свідчив, що П. Болбочан обміркував організаційний бік прийняття командування Запорізьким корпусом: «У тому разі, коли 6-та дивізія не захоче його бачити на чолі корпусу, він згоден приняти під команду лише 7-му і 8-му дивізію» (Док. № 28).

Стислий протокол судового засідання, де розглядалася справа П. Болбочана, не дає можливості всебічно й об’єктивно відтворити атмосферу, в якій відбувався суд, а також визначити ставлення свідків до справи. Тим більше нам видається неможливим визначити поведінку П. Болбочана на суді. Деякими сучасниками вона зображалася згодом у пізніших спогадах як «непримирима» (І. Мазепа) ³⁰⁰, або навіть «зухвала» (Б. Мартос)³⁰¹. Разом з тим, у згаданому протоколі не зафіксовано жодного слова адвоката на захист підсудного — факт сам по собі красномовний.

Загалом видається досить дивним, що протокол судового засідання, яке тривало понад 7 годин, нараховує лише 8 сторінок рукописного тексту. Як бачимо, свідчення допитаних є однобічними і торкаються лише вузького кола питань: ставлення до уряду, до Головного отамана, хто з політичних та громадських діячів стояв за справою призначення П. Болбочана на посаду і що саме він особисто говорив на цю тему.

Понад годину члени надзвичайного суду радилися з приводу вироку. При цьому невідомо, чи прийняте рішення було одностайним, чи голоси якимось чином розділилися. О 20-й годині 20 хвилин 10 червня 1919 р. обвинуваченому полковнику П. Болбочану було оголошено вирок суду: «…отамана Болбочана Петра за його злочинну акцію, завдяки якій сталась дезорганізація військ У.Н.Р., ведучих наступ, позбавити усіх прав отамана і покарати смертю через розстріл згідно наказу військам Дієвої армії У.Н.Р. ч.75 § 9 ст. 246 С.ВЛ. (XXII кн. 1869 вид. 4.)» (Док. № 29).

Таким чином, вирок П. Болбочану був винесений на підставі ст. 246 уже згадуваного військового карного статуту, прийнятого ще за часів Російської імперії, а також § 9 наказу ч. 75 (дисциплінарного статуту) Армії УНР від 24 травня 1919 р.[22], який посилався у свою чергу на ст.246—1 того ж російського статуту. Обидві статті, на які посилалися судді у винесеному вироку, передбачали покарання у вигляді смертної кари через розстріл.

Вислухавши вирок, П. Болбочан, користуючись правом подати протягом 6 годин після рішення суду прохання замінити присуджену кару на більш м’яку, звернувся до О. Осецького. Звернення було відправлене до Наказного отамана у відповідності до ст. 28 Закону про надзвичайні військові суди, яка передбачала такого роду клопотання направляти до «начальника, котрий склав суд» ³⁰². Досить емоційний текст його прохання свідчить, що покарання, до якого він був засуджений, видавалося надзвичайно жорстоким і незаслуженим. «Я засуджений на смертну кару — не так я виноватий, аби нести таку сувору кару, — пише П. Болбочан у своєму зверненні. -Прохаю Вас, пане Отамане, взяти на увагу і ту працю і ту користь, котру я колись приніс для України». Прохаючи про помилування чи зменшення «суворої кари», полковник виявляє готовність бути «простим козаком, або подвергнутись остракизму». Він також просить вислухати його у «важній справі» (Док. № 30).

Наступного дня О. Осецький відправив прохання П. Болбочана С. Петлюрі. Деякі сучасники подій та дослідники стверджують, що полковник звертався із клопотанням про помилування до Головного отамана С. Петлюри. Однак насправді адресатом прохання про заміну смертної кари був Наказний отаман О. Осецький, який переадресував його С. Петлюрі. Апелюючи до О. Осецького, П. Болбочан, можливо, розраховував, що той буде більш лояльним до нього, оскільки всі його попередні спроби порозумітися з Головним отаманом ще з часу першого арешту і в подальшому не мали жодних успіхів. Крім того, можна припустити, що полковник адресував своє прохання, спираючись на пораду адвоката — козака Дідуха, — який, щоправда, так і не заявив про себе на судовому засіданні.

Треба підкреслити, що Наказний отаман О. Осецький мав право, як наголошувала стаття 28 закону про надзвичайні військові суди, у випадку подання прохання «замінити присуджену кару на смерть на безстрочну, або строчку каторгу, або тими карами, які зазначені в законі за признаний судом карний вчинок». Однак цього не сталося з кількох причин.

По-перше, через те, що стаття 28 носила певний казуїстичний характер, оскільки інкриміноване обвинувачення і § 9 наказу Головної команди військ УНР від 24 травня 1919 р. передбачали виключно розстріл, не пропонуючи жодної альтернативи. По-друге, «каторги» в УНР не було, про що писав уже цитований нами М. Чеботарів (хоча для отаманів Й. Віденка, О. Палієнка, Святненка, І. Семесенка та полковника Яценка зробили виняток і вони їздили вздовж фронту в арештантському вагоні). І О. Осецький, і С. Петлюра добре розуміли, що довго тримати у арештантському вагоні такого авторитетного воєначальника було вкрай небезпечно. По-третє, Наказний отаман не дуже поспішав скористатися наданими йому повноваження замінити розстріл на іншу кару. Відклавши виконання вироку, він апелював до Головного отамана та уряду, не наважуючись узяти на себе особисту відповідальність за страту П. Болбочана.

У матеріалах слідства є ще одне особисте клопотання засудженого (Док. № 38) — це прохання П. Болбочана «допустити до розгляду його справи, яко оборонця, полковника Наркевича». Колишній командир запорожців знав, що полковник Наркевич — в. о. голови штабного суду при групі Січових Стрільців — дорученням Наказного отамана від 4 червня 1919 р. був призначений прокурором у справі отаманів Й. Віденка, О. Палієнка, Святненка, І. Семесенка і полковника Яценка на надзвичайному військовому суді. Незважаючи на те, що за судовою процедурою він мусив звинувачувати підсудних, однак зміг добитися для них пом’якшення вироку ³⁰³. Саме на це й розраховував П. Болбочан, але його сподівання не справдились.

У судовій справі звертає на себе увагу ще один цікавий документ, який містить інформацію про перебіг подій після засідання суду.

11 червня 1919 р. Наказний отаман одержав на затвердження від голови надзвичайного військового суду у справі П. Болбочана осавула А. Клима акт з вироком, про що в той самий день особисто повідомив С. Петлюру. Формально Головний отаман не виявив своєї участі у остаточному вирішенні долі П. Болбочана, і 12 червня О. Осецький затвердив вирок. А ще на день раніше з рішенням суду погодився й головний державний інспектор В. Кедровський (Док. № 31). Обидва власноручно зафіксували своє рішення у вигляді резолюції на акті з вироком.

Таким чином, практично на одному папірці вирішилася доля полковника П. Болбочана. Декілька резолюцій, з огляду на попередню реакцію Головного отамана, поставили крапку у долі відомого військовика.

12 червня 1919 р. у військових частинах Дієвої армії УНР був розповсюджений наказ О. Осецького ч. 210 про суд над П. Болбочаном та засудження його до смертної кари. Цим документом Наказний отаман фактично оголошував про затвердження ним судового вироку: «Аби припинити надалі всякі порушення дисципліни і показати військовим, що вони повинні всіми засобами підтримувати фронт, а не руйнувати його, затверджую засуд надзвичайного військового суду, присудившого Отамана Болбочана до смертної кари через розстріл». Поряд з цим прозвучало попередження, що «всяка спроба самочинного захоплення військової влади та руйнування фронту буде безпощадно каратися» (Док. № 33).

Одразу після смертного вироку, винесеного П. Болбочанові, посилилася кампанія його дискредитації серед військових. Надзвичайного «успіху» досяг центральний часопис Дієвої армії УНР «Український козак». Уже наступного дня після суду — 11 червня 1919 р. — було вміщено дві статті про справу П. Болбочана. Одна з них називалась «Нова Оскілківщина», яка була опублікована разом з вище цитованою телеграмою С. Петлюри до командувача Запорізької групи військ Армії УНР В. Сальського (Док. № 20). Поряд з інформацією про самочинне захоплення П. Болбочаном — «представником української буржуазії» командування групою, подавалась характеристика політичних поглядів його уявних прихильників та критикувалась ймовірна перспектива їхнього приходу до влади в Україні. «Для захоплення влади він ні на мить не подумав про те, що його авантюра може пошкодити нашим успіхам», — зазначав часопис. «Він злигався з Шеметом, багатим поміщиком із Полтавщини», з яким, за словами «Українського козака», П. Болбочана єднає «тільки себелюбство, стремління до власти і до панування». Газета закликала виявляти «більше уваги», «революційного огню і завзяття» ³⁰⁴. У цьому ж номері часопису в статті під назвою «Гадюка гадюкою!» її автор закликав «слухати тільки соціялістичне українське правительство» і «давити поміщицьку авантюру в самім зародку її», як це зробили запорожці, зліквідувавши «авантюру П. Болбочана — С. Шемета», які, мовляв, «хотіли захопити владу в свої руки» ³⁰⁵.

У наступному номері — від 12 червня 1919 р. — «Український козак» повертається до порушеної теми і знову друкує низку публікацій, які насамперед торкалися перебігу судового засідання. «Довідавшись про присуд надзвичайного військового суду, Болбочан перелякався і, подав до правительства плаксиве прохання, в якому благав помилування, звертаючи всю вину на бувшого члена Директори Андрієвського, хліборобського ватажка поміщика Шемета, теперішнього голову партії самостійників Симоніва та секретаря тієї партії Грищенка, які підбили його піти на авантюру, — стверджував автор статті в «Українському козаку». — Вони погодилися з Бол. бочаном, що як тільки він оповістить себе командіром Запоріжського корпусу, то вони заарештують головного отамана й правительство і при допомозі антанти запанують на Вкраїні» ³⁰⁶. Виходячи з того, що матеріали судового слідства не були офіційно оголошені в жодному з інформаційних агенств, а тим більше були недоступні будь-яким журналістам, можна припустити, що автором статті був один із присутніх на судовому засіданні, а саме — прокурор П. Певний, якого сучасники не раз називали «політично тендеційним публіцистом». Інший часопис — друкований орган Кам’янецького комітету УСДРП — газета «Визволення» — у статті «Українські Герострати» вельми оригінально заявляє про зв’язок між П. Болбочаном, В. Оскілком та гетьманом П. Скоропадським: «… імена П. Скоропадського, Оскілка, Болбочана — хіба це не галерея імен української пожежі?» ³⁰⁷.

Як бачимо, відбувалося відверте перекручування фактів і створення міфу про П. Болбочана як речника поміщицько-буржуазних кіл, який будь-що рвався до влади.

Останній акт трагедії полковника П. Болбочана

Скрутне військове становище, в якому опинилася УНР, змушувало українську владу дедалі частіше вдаватися до «надзвичайного» правосуддя. Головний отаман, залишаючись у тіні в справі П. Болбочана, продовжував діяти, «підганяючи» законодавство під уже прийняті рішення. Телеграмою ч. 322 від 15 червня 1919 р. він наказав «виконувати безпроволочно» вироки військових судів. На підставі цього наказу, який було поширено в армії спеціальними розпорядженнями (ч.4 Головної управи військ УНР від 19 червня 1919 р. і 4.237 по штабу Дієвої армії від 25 червня 1919 р.), військовий міністр отаман Г. Сиротенко та начальник Головної військово-судової управи С. Мошинський у свою чергу наказували військовим судам здійснювати винесені вироки негайно ³⁰⁸. Таким чином, залишалося дедалі менше надій на помилування П. Болбочана.

Після винесення вироку розгляд його справи ще продовжувався, але вже в партійно-урядових кулуарах. Наказний отаман намагався уникнути прийняття остаточного рішення щодо підсудного й апелював у цій справі до голови уряду Б. Мартоса. За версією останнього, викладеною вже згодом у спогадах, О. Осецький звернувся до нього за порадою у зв’язку з тим, що П. Болбочан начебто просив побачення з Наказним отаманом, «мотивуючи тим, що хоче розкрити дуже важливу державну таємницю». Зі слів Б. Мартоса виглядає, що сам Наказний отаман, як військовий, не бачив у цьому ніякого сенсу, проте вважав, що з політичного боку це може принести користь. Він погоджувався на цю зустріч лише у випадку, якщо на ній буде присутній і прем’єр-міністр ³⁰⁹. Як далі наголошував Б. Мартос, він звернувся за порадою до міністра юстиції УНР А. Лівицького, який не просто радив провести зустріч із підсудним, але й висловив думку, «що коли присуджений до смерти злочинець заявляє бажання розкрити якусь таємницю, то це його бажання має бути задоволене, хоч би навіть для цього довелося відкласти виконання присуду» ³¹⁰.

Проте, як свідчать документи слідчої справи П. Болбочана, ще 11 червня — наступного дня після суду й винесення вироку — Наказний отаман повідомив міністра юстиції УНР

А. Лівицького про необхідність проведення додаткового розслідування справи П. Болбочана, оскільки, за його словами, під час судового засідання з’ясувалося, що «в його злочинних подіях брали участь деякі цивільні особи». Посилаючись на те, що полковник засуджений до смертної кари, О. Осецький просив міністра допитати його негайно. У свою чергу А. Лівицький віддав розпорядження В. Лихопою — заступникові голови державної слідчої комісії, яка займалася розслідуванням повстання В. Оскілка — негайно допитати П. Болбочана, припускаючи можливий зв’язок між обома справами (Док. № 32). На час нових допитів П. Болбочана діяв наказ (у порозумінні з урядом) про тимчасове припинення вироку за підписом А. Макаренка, який у той час перебував у Чорному Острові (Док. № 39).

12 червня 1919 р. в Чорному Острові відбувся новий допит П. Болбочана, але вже як «свідка». Заслуговує на увагу напис на протоколі: «Згідно персональній пропозиції пана Міністра Юстиції». Поведінка та свідчення полковника на другому допиті різко відрізнялися від того, що відбувалося на судовому засіданні. Це вже була інша людина. Допитуваний «сипав» прізвищами, «пригадував» якісь деталі і загалом справляв враження зламаної людини, яка слухняно виконує те, що вимагають від неї слідчі.

Важко уявити собі психічний стан людини, яка напередодні була засуджена до смертної кари. Чіпляючись за останню надію, П. Болбочан під час допиту наголопзував, що весь час «чекав приїзду Головного Отамана і йому одному хотів все розсказати». Він давав свідчення про свої зустрічі з О. Андрієвським та С. Шеметом. Перший, за словами полковника, зокрема заявляв, що йому (П. Болбочану) слід «повертатись до військової праці, а далі буде і політична праця». Під тиском слідчих допитуваний подав інформацію про зустрічі з членами УПСС та УДХП (О. Андрієвським, С. Афанасьєвим, Д. Симоновим, М. Білінським, О. Шаповалом та ін.) і не заперечував, що однією з тем їхніх бесід було питання державного перевороту. Очевидно, слідчий задавав полковнику цілеспрямовані питання, торкаючись конкретних осіб з числа діячів правих партій, оскільки П. Болбочан змушений був пригадувати, чи знає він того або іншого персонально. Так, зокрема, він висловив сумнів, чи був на одній з нарад інженер Ю. Коллард. «За Коларда я знаю, що він самостійник, — зауважував підсудний, — але балачок я з ним не вів і тільки часто бачив його з Маєвським» (Док. № 36).

Зупинившись більш детально на одній з нарад, яка відбулася в Станіславові вже після повстання В. Оскілка, П. Болбочан засвідчив, що тоді було вирішено «всякими засобами добиватись, щоб я командував якою-небудь частиною, до якої всі ці люди, що були на нараді, могли б переїхати». На цьому ж таки зібранні, згідно з показаннями підсудного, С. Шемет нібито «говорив про проект Державної наради і висловлювався за те, що як всі вони переїдуть до моєї військової частини, то тоді вони почнуть «діло»». При цьому допитуваний наголошував, що «слово «переворот» не було сказано, але під ділом всі ми, що були на нараді, розуміли державний переворот» (Док. № 36). П. Болбочан також розповідав, що при зустрічі з О. Андрієвським та С. Шеметом вони говорили «про задуманий їми державний устрій і розсказали мені, що Головним Отаманом буде генерал Греків, презідентом Української республіки Петрушевич, або якийсь старий Чикаленко, кабінет міністрів буде чисто діловий і на чолі його стоятиме Сімонів». До нового складу кабінету, за його словами, повинні були увійти «самостійники, народна партія, хлібороби-демократи і не виключалось, що в кабінеті будуть і соціал-демократи, але які по призвищам, мені не казали» (Док. № 36).

Під час допиту на прохання О. Осецького був присутній Б. Мартос. Коментуючи перебіг допиту, він зазначав, що П. Болбочан «нічого нового» не сказав, бо розвідка давно повідомила уряд про наради в Станіславові та прізвища тих, хто брав у них участь ³¹¹. Виникає думка, що при такій детальній обізнаності уряду проведення нового допиту П. Болбочана було необхідне лише для отримання підстав для порушення карної справи за фактом державної змови. Для цього й залучались і міністр юстиції А. Лівицький, і слідчий надзвичайної комісії по розслідуванню повстання В. Оскілка — В. Лихопой. Останній з особливою ретельністю взявся за виконання справи.

У протоколі другого допиту П. Болбочана звертає на себе увагу його погана поінформованість про декого із згадуваних ним осіб, невідповідність деяких дат та фактів. Особливо впадають в око фатальні для полковника акценти на підготовці державного перевороту. Все це наводить на думку, що слідчий «підказував» допитуваному, про що й про кого він має говорити. Це підтверджують і висловлювання П. Певного — прокурора надзвичайного військового суду у справі П. Болбочана. У своєму листі до редакції тижневика «Ранок», якого надрукував зі скороченнями Б. Мартос у праці «Оскілко й Болбочан (спогади)», той деталізує перебіг подій у часі між вироком, який виніс суд 10 червня 1919 р., і його виконанням ³¹². Зокрема, П. Певний писав, що йому особисто було «ясним, що коріння виступу полк. Болбочана перебуває деінде». Звертаючи увагу на політичну незаангажованість підсудного, а також на те, що він взагалі не бачив суттєвої різниці між УПСР та УСДРП, вважаючи, що вони обидві «вносять хаос в життя», прокурор наголошував: «Через упертість підсудного під час слідства не можна було натрапити на слід» ³¹³.

Разом все це дає підстави стверджувати, що вирок над П. Болбочаном не було виконано одразу після суду не з тієї причини, яку називає Б. Мартос — особисті прохання П. Болбочана про помилування, — а через наміри урядових кіл вибити з нього свідчення про підготовку державного перевороту та імена діячів правої опозиції, які начебто були його натхненниками.

Вище цитоване міркування П. Певного ще раз підтверджує думку, наведену у працях С. Шемета й Я. Штендери, про те, що ніякої змови УПСС та УДХП у дійсності не було. Тому й П. Болбочан, як йому не «допомагали» слідчі, не зміг зробити зізнання про змову та намір правих сил учинити державний переворот ³¹⁴. На користь цього свідчать слова О. Андрієвського, які наводить Я. Штендера: «Певний вбивав у голови… те, що Болбочан хотів захопити владу і сісти на місце Петлюри. Що уряд і Мартос так думав — це ясно зі слів Мартоса, а Петро Певний цього не таїв — під чаркою у свого брата Аполлона в Кам’янці в присутності старшини Бібіка він про це говорив відверто». Далі О. Андрієвський наголошує, що хоч «українці і ліві, і праві вважали Петлюру за слабовольного, безхарактерного, дрібночестолюбного, мало освіченого», вони «мирилися з тим, що сяк чи так у опінії мас він став вождем» і бажали лише одного «визволити його від впливів непевних елементів, вирвати його з рук соціалістичних фанатиків, дати йому на поміч добрих людей» ³¹⁵. Очевидно, ця думка О. Андрієвського найточніше показує наміри не лише його самого, а й П. Болбочана та всіх тих, кого урядові кола вважали провідниками державного перевороту.

Не чекаючи на результати додаткового слідства, 10–11 червня 1919 р. Наказний отаман запросив звіти тих командирів частин Дієвої армії УНР, що належали до партій, чиї діячі проходили у справі П. Болбочана. Одним із таких документів, надісланих на адресу В. Сальського, який також зберігається у слідчій справі полковника П. Болбочана, є рапорт кошового отамана Харківського Слобідського коша І. Кобзи — члена УДХП. У супровідному листі до рапорту, написаному начальником штабу Запорізької групи М. Воскобойніковим, зазначалось, що «Головний отаман був зацікавлений роллю Отамана Кобзи в Болбочанівській авантюрі» (Док. № 34).

І. Кобза, відповідаючи на запит О. Осецького, виявляє повну непоінформованість у справі й заперечує будь-які прохання з боку прихильників П. Болбочана про надання його кошем військової підтримки. Він не відкидає того факту, що в той час, коли він «прибув на цей фронт», до нього підходили деякі особи з проханням написати заяву про призначення Болбочана командувачем групи. «На це я відповідав, — зазначає І. Кобза, — що Болбочан нужен був командуючим в Слободці-Бирзулі і ніякої заяви не підписав». Одночасно він зізнається, що ще раніше «в Слободці-Бирзулі, коли ми дійсно прибували в анархії і без командування, представниками другої дівізії було запропоновано запровадити з Одеси Болбочана командуючим, на це я погодився і підписав листа, но Болбочана ми не бачили» (Док. № 35).

Вочевидь, з провокаційною метою І. Кобзі було попередньо повідомлено, що полковник часто посилався на його ім’я, чого, до речі, не міститься в жодному з документів слідчої справи.

Натомість автор рапорту зазначав, що П. Болбочан цінував довіру до нього запорожців та при зустрічі повідомив отамана про своє призначення в Італію. І. Кобза заперечив свою участь у будь-якій «авантюрі», підтвердивши вірність політичному вибору — УДХП та бажання продовжувати військову службу в Армії УНР: «Як громадський діяч, я не авантюрист і ніяких призначень не шукаю, а пішов працювати в тяжку годину з своєю рідною організацією» (Док. № 35).

Розпочались арешти та допити осіб, прізвища яких згадувались під час судового слідства над П. Болбочаном.

12 червня 1919 р. начальником Кам’янець-Подільської міліції був заарештований член УПСС М. Білінський, колишній військовий міністр УНР в урядах В. Чехівського та С. Остапенка, та член УДХП журналіст М. Чудінов (Богун). Перший вважав «свій арешт політичною помстою партії», до якої належав, про що й писав у листі до міністра юстиції УНР. Протримавши майже місяць у в’язниці, М. Білінського звільнили з-під арешту 9 липня 1919 р. за відсутністю фактів його причетності до політичного заколоту ³¹⁶.

12 червня 1919 р. у приватному помешканні члена Директорії О. Андрієвського було проведено обшук за наказом військового міністра Г. Сиротенка. Попереджений про можливість арешту, він деякий час переховувався у знайомих. Наступного дня після обшуку О. Андрієвський надсилає С. Петлюрі відкритого листа, в якому гостро критикує його дії та діяльність уряду Б. Мартоса. У цьому листі він наголошує, що за час урядування нового кабінету грубо порушуються права громадян, «людей без суду і слідства хватають і держать», «міністрам не демісію дають, а як злочинців замикають…» Всі брутальні правопорушення, за словами дописувача, творяться «іменем Головного Отамана», під його прикриттям діє «чрезвичайка на чолі з Чеботарьовим, котра… творить розправу з неповинними людьми, хапаючи їх тільки за те, що вони сміють інакше думати, чим Правительство»³¹⁷. О. Андрієвський намагався вплинути на Головного отамана, щоб той припинив протизаконні дії спецслужб, які «безневинно держали (заарештованих. — Авт.) по цілих місяцях, збиткувались над ними застрашуванням розстрілу, доводили їх до божевілля, але суда і слідства над ними не провадили». У своєму листі він переконує С. Петлюру, що не є ворогом України, а бажає розбудови держави з усіма атрибутами правопорядку і прохає змінити провід, покликавши до державного будівництва «не студентів, не дітей, а людей досвіду, знання і розуму» ³¹⁸. Цей лист О. Андрієвського яскраво свідчить, що ближче оточення Головного отамана намагалося використати «справу Болбочана» для політичної розправи над правою опозицією.

Запорожці не залишилися байдужими до долі свого командира. Сотник С. Цап зазначає, що запорожці дізналися про судовий вирок, очевидно, не без участі голови надзвичайного військового суду А. Клима. «Запорізький корпус, — пише він у своїх спогадах, — а зокрема 7-ма Запорізька дивізія, довідавшись від бігунів сотника А. Клима, захитався, хотів зніматися з фронту… і силою визволити свого любимого бувшого командира полковника П. Болбочана з пазурів марксистського правосуддя» ³¹⁹. Про настрої запорожців Головному отаману повідомив В. Сальський. Він же 11 червня 1919 р. за пропозицією, а швидше — з наказу, головного державного інспектора

В. Кедровського зустрівся з полковниками Запорізької групи. Вони гостро критикували дії соціалістичного уряду, які призвели до катастрофічного стану в армії. За словами С. Цапа, який у своїй праці на основі свідчень старшин командирської сотні групи намагався відтворити перебіг подій під час зустрічі В. Сальського з полковниками, вони майже слово в слово повторили думку П. Болбочана про необхідність «зміни соціалістичного уряду на діловий», а також висловились за необхідність надання новому кабінету диктаторських повноважень. Автор наводить слова Осмоловського — командира 7-ї Запорізької дивізії, що «всі запорожці полковника Болбочана знають, дуже його люблять, поважають, а головне — довіряють». Він же зазначав, що постанова зборів запорожців «не уповноважувала полковника Болбочана на якийсь переворот і він ніякого перевороту і не думав робити…». За словами С. Цапа, Осмоловський висловив загальну думку запорожців, що «вони вірять Головному отаману, але не вірять його оточенню». Спробу ж перебрати у В. Сальського владу полковники вважали «за приватну справу полковника Болбочана» ³²⁰.

Запорожці не втрачали надії бачити своїм командиром П. Болбочана і не приховували свого відвертого незадоволення діями уряду, якому вони не могли пробачити страшних поневірянь, що зазнав корпус після першого арешту полковника і в результаті бездарного керівництва О. Волоха. В. Сальський, за словами С. Цапа, вважав за необхідне звернутися до Головного отамана і повідомити його про настрої і ситуацію в групі. Командувач корпусу розраховував, що зустріч запорожців з С. Петлюрою, до якого вони ще не втратили довіри, може розрядити ситуацію ³²¹. Ця зустріч відбулася 11 червня 1919 р., коли Головний отаман у супроводі охорони прибув на фронт і, як зазначає С. Цап, запевнив козаків, що «присуду і вироку над Болбочаном ніколи не буде затверджено, що йому не впаде жодний волос з голови» ³²².

Свідчення С. Цапа підтверджуються командиром чорношличників П. Дяченком, який пригадував, що до Головного отамана, який перебував на фронті, невдовзі після другого арешту полковника прибула делегація від Запорізької групи з клопотанням не виконувати вирок суду. С. Петлюра особисто пообіцяв, «що волос з голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим». Все це Головний отаман, за словами командира полку Чорних шликів, підтвердив словом честі. П. Дяченко наголошував далі, що коли вони дізналися про розстріл, «полк більше не вірив обіцянкам», а С. Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку» ³²³.

Не залишився осторонь трагедії П. Болбочана й колишній державний інспектор Запорізької групи військ М. Гавришко.

15 червня 1919 р. він надіслав до голови уряду Б. Мартоса копію постанови старшин цього з’єднання. Нам невідомо, де й коли вона була складена, так само невідомо, де в цей час перебував колишній державний інспектор М. Гавришко. Проте цей документ свідчить, що він докладав певних зусиль, щоб не допустити виконання смертного вироку П. Болбочану. Запорожці писали до уряду, що вони як «дисципліноване військо проти уряду не йшло і не піде», що через «персональні справи пролиття крові не бажали». «Болбочана обвинувачують ніби-то у виступах проти уряду, — підкреслювали запорожці у своєму зверненні, - ні з його, ні з нашого боку цього не було… а тому зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР… Отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш старий працьовник, людина освічена і заплямованість його честі не доказана». Старшини просили вчинити над ними «самий гострий контроль», але залишити П. Болбочана у війську — «працю продовжувати він мусить і повинен» (Док. № 37).

Проте республіканський уряд дотримувався іншої думки. 22 червня 1919 р. член Директорії А. Макаренко повідомив Наказного отамана, що 20 червня до нього звернулися голова Ради народних міністрів Б. Мартос та міністр юстиції

А. Лівицький з інформацією про те, що «допит отамана Болбочана в справі виключного державного значіння нині вже закінчився», а також про те, що вони «прохають одміни даного мною в свій час на ст. Чорний Острів, за відсутністю п. Головного Отамана, наказа про затримання виконання вироку суда відносно отамана Болбочана», що й було зроблено на їхнє клопотання (Док. № 39). Посилаючись на прохання міністрів, А. Макаренко у своєму листі підтверджував, що справа П. Болбочана надалі відтепер перебуватиме у цілковитій залежності від рішення Головного й Наказного отаманів, тобто виключно від військової влади.

Виконання вироку

Останнє прохання П. Болбочана до Наказного отамана О. Осецького сповнене відчаю та глибоких переживань. Як уже було сказано, навіть упереджений до полковника Б. Мартос наголошує на тому, що на допитах полковник не показав нічого нового, невідомого раніше уряду. Можна припустити, що П. Болбочан навіть не уявляв, яку саме інформацію (а він її не мав) чекали від нього судді та уряд з метою компрометації правих. Тому він розраховував на особисту зустріч з Головним отаманом або членом Директорії А. Макаренком, який своїм розпорядженням відклав виконання судового вироку. «Прохаю Вас пане Отамане вислухайте мене, вислухайте всю правду, велику правду, — писав у своєму останньому проханні вже засуджений на страту полковник. — Я її можу повірити Вам, пану А. Г. Макаренку — члену Директорії і Головному отаманові. Вона буде мати велике значення». Однак замість себе О. Осецький уповноважив вислухати зізнання П. Болбочана голову уряду Б. Мартоса (Док. № 40).

Колишній голова ради міністрів, оповідаючи про прийняття остаточного рішення у справі П. Болбочана, фактично оминає увагою свою зустріч з полковником, що відбулася вже після 22 червня 1919 р., і зосереджується головним чином на роз’ясненні ситуації, хто ж мав затвердити вирок. На засіданні Ради міністрів 24 червня 1919 р.³²⁴, де, крім О. Осецького, був присутній начальник головної військово-судової управи С. Мошинський, члени уряду виявили свою стурбованість пролонгацією вирішення справи П. Болбочана. Вони насамперед цікавились, чи має Наказний отаман право відкласти винесення вироку. С. Мошинський, за словами Б. Мартоса, «пояснив, що, хто призначив суд, той і затверджує присуд: може його і не затвердити або, затвердивши, зняти затвердження; може також і відкласти виконання присуду з огляду на які-небудь нові дані, що виявилися б після затвердження, або з огляду на можливе помилування» ³²⁵. Таким чином, питання покарання або помилування П. Болбочана у відповідності до тогочасного військового законодавства знаходилося в компетенції Наказного отамана О. Осецького.

Подаючи перебіг цього засідання, Б. Мартос зазначає, що декілька членів кабінету, особливо есери та есдек М. Шадлун, дорікали йому в тому, що він втручається не у свою справу, оскільки вона має виключно військовий характер. А коли він поставив питання, «чи не находить Рада міністрів можливим звернутися до Головного отамана з пропозицією помилувати Болбочана», його підтримав тільки міністр юстиції А. Лівицький, який також зустрічався з підсудним. Всі інші, як зазначає Б. Мартос, його пропозицію «категорично відкинули» ³²⁶. Далі голова уряду пише: «Якщо не помиляюся, було прийнято резолюцію, в якій говорилося, що Рада Міністрів вважає справу Болбочана справою фронтовою і не находить можливим забирати в ній голос» ³²⁷. Він також наводить слова О. Осецького, який нібито заявив, що «цю постанову Ради Міністрів розуміє так, що справа Болбочана належить виключно до його компетенції, і відповідно до цього буде далі її провадити» ³²⁸. Проте, як свідчить протокол того урядового засідання від 24 червня 1919 р., було заслухано лише інформацію Б. Мартоса у справі П. Болбочана, яка була прийнята до відома. Жодних вказівок чи особливої думки когось із членів Раді міністрів у протоколі не зазначено ³²⁹. Отже, можна припустити, що Б. Мартос намагався скласти з себе відповідальність за розстріл П. Болбочана та перекласти її на військовий провід УНР. Таке припущення підтверджується згадкою голови уряду про те, що Головний отаман дорікав йому напередодні розстрілу П. Болбочана за безпідставну затримку виконання вироку. «Я пояснив йому (С. Петлюрі. — Авт.), як стоїть справа, — зазначав Б. Мартос у спогадах, — і заявив, що не роблю на Осецького жодного натиску, але також не знаходжу, щоб була якась шкода з того, що виконання присуду відкладається, і навіть знаходжу можливим, щоб Директорія оголосила акт помилування». Після цих слів, як згадує Б. Мартос, Головний отаман ще гостріше дорікав йому, наголошуючи, що відкладення виконання вироку «загрожує військовій дисципліні» і т. п.³³⁰

Вельми цікавим і показовим є той факт, що Наказний отаман О. Осецький, вочевидь, намагаючись також зняти з себе відповідальність за виконання вироку над П. Болбочаном, або з надією на помилування підсудного С. Петлюрою 26 червня 1919 р. надсилає до канцелярії Головного отамана листа, в якому прохає того остаточно визначитись із вирішенням долі П. Болбочана. «Прохаю повідомити, чи не буде яких-небудь розпоряджень від п. Головного Отамана по справі Петра Болбочана, маючи на увазі два прохання Болбочана на ім’я п. Головного Отамана — наслідки яких мені невідомі», — зазначалось у листі О. Осецького. Тут-таки наголошувалось, що «по одержанні відповіді, що таких розпоряджень не буде, ділу буде даний дальший хід» (Док. № 41).

У той же день начальник канцелярії С. Петлюри повідомив О. Осецького, що прохання П. Болбочана на ім’я Головного отамана одержані, але відповіді не буде (Док. № 42). Цей лист фактично підтверджував, що С. Петлюра для себе вже давно вирішив долю підсудного.

Наказний отаман не забарився і віддав розпорядження, якого від нього давно чекали і Головний отаман, і члени уряду — всі ті, хто не міг простити П. Болбочану справедливих звинувачень у проведенні ними деструктивних кроків у внутрішній і зовнішній політиці, партійній короткозорості та ін., висловлених ще в січні 1919 р. «Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10 червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного Отамана лишились без відповіді», — таку резолюцію наклав Наказний отаман О. Осецький на листі начальника канцелярії С. Петлюри (Док. № 42).

Трагічно наївними у зв’язку з цим виглядають сподівання П. Болбочана на помилування. Відповіддю на критику з боку професійного військового і послідовного державника, який не належав до соціалістичного табору, стало поквапливе виконання несправедливого вироку.

Як свідчить супроводжувальний лист голови надзвичайного військового суду у справі П. Болбочана, коменданта Ставки осавула А. Клима до акта, надісланого голові суду при штабі Дієвої армії УНР, куди була передана слідча справа, засудженого було розстріляно 28 червня 1919 р. о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам’янця-Подільського (Док. № 43).

Існує чимало версій, як провів свої останні дні в ув’язненні та як був страчений полковник П. Болбочан. Деякі з них наводить у своїй книзі Я. Штендера.

Посилаючись на спогади М. Письменного — особистого ад’ютанта засудженого, — опубліковані в часописі «Ранок» у 1954 р., він зазначає, що до складу штабової сотні, яка несла варту біля арештантського вагона П. Болбочана, входило чимало козаків 2-го Запорізького полку, які «знали і просто обожнювали» полковника. Запорожці мали від варти докладну інформацію про хід справи і навіть побачилися з арештованим. Як згадує М. Письменний, можливо, з метою психологічного тиску «в часі перебування Болбочана в Балині, крім усіх інших тортур, його два рази водили на розстріл», «викопували яму й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими патронами (набоями без куль)» ³³¹.

Я. Штендера вважає, що вирок смерті П. Болбочану відкладався через присутність у районі знаходження заарештованого запорожців. І лише після того, «коли запорожці пішли з боями на Київ і не було вже кого боятися, Рада Міністрів більшістю голосів постановила виконати присуд» ³³².

Сотник С. Цап згадує, що запорожці не втрачали надію на амністію П. Болбочана Головним отаманом. Під час таємних зустрічей з підсудним старшини пропонували полковнику «силою зброї звільнити його від смерті». «На нещастя, — пише автор спогадів, — відповідь була завжди таж сама, що він (П. Болбочан. — Авт.) її твердив ще в Кременчузі під час першого свого арешту… й 9.6.1919 р. в Проскурові: «…Не бажаю і не дозволю, щоб через мене розвалився фронт, пролилася даремно кров і прийшов кінець Україні» ³³³. С. Цап також називає прізвища старшин, які активно намагалися врятувати П. Болбочана від страти. Особисті ад’ютанти полковника сотники М. Письменний та І. Корж, а також Мяловський, Піонтковський, Авраменко та П. Дяченко (командир чорношличників) мали намір зв’язатися з Січовими Стрільцями і спільно з ними захопити потяги, в яких розміщувався уряд та утримувати їх доти, доки не буде звільнений П. Болбочан. Але полковник категорично заборонив їм проведення цієї акції ³³⁴.

Ще одну спробу визволити П. Болбочана запорожці намагалися здійснити, довідавшись про катування полковника. С. Цап пише, що П. Дяченко підготував ударну групу старшин, яка «мала зробити напад на станцію Балин». До неї, крім чорношличників, належали сотні полків ім. С. Наливайка та І. Мазепи. Проте без згоди самого П. Болбочана вони все ж таки не наважились на цей крок. За версією С. Цапа, під час таємної зустрічі напередодні розстрілу полковник Зельницький (командир полку ім. С. Наливайка), сотники М. Письменний та Лучина побачили, наскільки сильно психічно та фізично був зламаний засуджений. «Стан, в якому вже перебував полковник Болбочан, — зазначає автор, — примусив припинити вже справу його визволення з «в'язниці на колесах», бо ж це не принесло б жодної користі… — полковник Болбочан вже був мертвий духовно і фізично, він був скалічений на душі й тілі» ³³⁵.

Старшина Запорізького корпусу Г. Рогозний у своїй статті «До тайни вбивства полковника Генштабу Ю. В. Отмарштайна» наводить рядки з листа В. Матвійціва, які проливають додаткове світло на спроби врятування П. Болбочана перед розстрілом. Автор листа, зокрема, зазначав, що арештованого охороняла польова варта штабу Дієвої армії під командуванням сотника Городиського з Тернополя. «Ми обидва, — згадував В. Матвійців, — старалися підготовити втечу Болбочана, в ту справу був втаємничений сотник Клим». Проте начальник контррозвідки М. Чеботарів, передбачивши таку можливість, напредодні розстрілу П. Болбочана замінив вартових своїми людьми ³³⁶.

Січові Стрільці з свого боку також намагалися не допустити виконання вироку над П. Болбочаном. Є. Коновалець клопотався перед прем’єр-міністром про його скасування і проведення більш ретельного слідства в цій справі. «Я був і є тієї думки, — писав він пізніше у своїй праці «Причинки до історії української революції», — що навіть коли треба було присудити отамана Болбочана на розстріл, то після суду треба було помилувати його, взявши до уваги раніші його заслуги для УНР» ³³⁷.

Це не була поодинока позиція серед професійних військовиків-галичан. О. Назарук у своєму записнику ретельно занотував перебіг наради старшин Січових Стрільців з начальником штабу Дієвої армії УНР А. Мельником від 20 червня 1919 р., на якій серед інших питань обговорювалась і справа П. Болбочана. А. Мельник висловлювався проти розстрілу, вважаючи, що він може серйозно зашкодити боєздатності Запорізького корпусу. За його словами, козаки та старшини цього підрозділу через брутальне й несправедливе поводження з П. Болбочаном втратили свої симпатії до проводу Дієвої армії. При цьому було констатовано, що після того, як «отаман Коновалець заявився проти розстрілу Болбочана», це стало однією з причин «неохоти до Січових Стрільців» ³³⁸.

Згодом на еміграції набули розголосу спогади І. Вислоцького — колишнього старшини Січових Стрільців та співробітника військової спецслужби Української Галицької Армії, - які підтвердили намір галичан звільнити командира запорожців.

І. Вислоцький одержав доручення від полковника Є. Коновальця «віднайти „польовий суд", що судив полковника Петра Болбочана, роззброїти сторожу, а полковника Болбочана разом зі „суддями“ і судовими актами доставити до команди корпусу С. С.». На випадок, якщо ця акція зазнає поразки, І. Вислоцький мав «податися за річку Збруч до УГА». Проте, він прибув на ст. Балин вже після страти засудженого. Оскільки прокурор, за його словами, втік до денікінців, він заарештував лише одного суддю, якого передав разом із матеріалами суду до штабу Начальної команди УГА ³³⁹.

Інформація старшини Січових Стрільців про катування, які застосовувалися до засудженого в ході слідства, набула особливої ваги. Б. Мартос, зокрема, заперечує свідчення І. Вислоцького про тортури, яким був підданий П. Болбочан ³⁴⁰. Детальну розповідь цього старшини УГА на зібранні членів української громади в Подєбрадах подає С. Цап. І. Вислоцький повідомив, що після того, як він прибув на ст. Балин і дізнався про страту П. Болбочана, він наказав розкопати могилу, аби засвідчити документально, що перед розстрілом підсудного катували. З цією метою було зроблено декілька фотографій з тіла страченого ³⁴¹.

Я. Штендера, аналізуючи джерела, в яких висвітлюються останні хвилини життя П. Болбочана, приходить до висновку, що навіть смерть полковника «лишилась контраверсійним моментом» ³⁴².

Однак кулі, які принесли спокій душі полковника, не поставили крапку в його слідчій справі.

Продовження слідства

Розстріл П. Болбочана не припинив слідство у справі спроби військового перевороту, яка нібито мала місце. Навіть більше — воно набрало нових обертів. 5 липня 1919 р. голова Директорії С. Петлюра затвердив закон про покладення на державну слідчу комісію, створену з приводу розслідування «подій повстання 29 квітня 1919 р.», нового завдання — розслідування справи полковника П. Болбочана (Док. № 44). Продовження слідства свідчило, що представники влади були незадоволені відсутністю доказів державної зради та суттєвих свідчень проти осіб, яких вони звинувачували.

Перше засідання з цього питання комісія провела 12 липня 1919 року в Кам’янці-Подільському під головуванням П. Христюка. До її складу входили також В. Лихопой та О. Чехович і секретар комісії — Я. Кривицький (Док. № 45).

Отже, Директорія та уряд ототожнювали дії полковника П. Болбочана з повстанням В. Оскілка 29 квітня 1919 р., хоча в перших не було конкретного протидержавного змісту.

Насамперед увагу комісії привернули один з активних діячів УПСС М. Білінський та член УДХП М. Чудінов (Богун), які в момент видання закону про нові повноваження державної слідчої комісії під керівництвом П. Христюка ще перебували в Кам’янець-Подільській в’язниці. Інші підозрювані були недосяжними для слідчих дій. Однак перший департамент Міністерства юстиції надіслав комісії повідомлення про звільнення обох заарештованих та повідомив, що М. Чудінов (Богун) уже на свободі, а щодо М. Білінського, то 9 липня 1919 р. було представлене клопотання прокуророві Камянець-Подільського окружного суду (Док. № 46) про його звільнення. Вина обох у справі підготовки державного заколоту не була доведена. Вони настійливо писали заяви до правоохоронних установ про свою непричетність до справи, а М. Білінський на знак протесту проти безпідставних звинувачень оголосив голодування ³⁴³. Зрештою, він був також звільнений. Як свідчить С. Цап, М. Білінський одержав від Головного отамана роз’яснення, що арешт був «міжтіартійним непорозумінням». Саме тому він категорично відмовився від чергового підвищення у ранзі, яке йому було запропоноване майже одночасно із звільненням з в’язниці ³⁴⁴. Іронією долі можна вважати той факт, що цей талановитий військовий, після звинувачень у справі П. Болбочана та місячного перебування у в’язниці, у 1920–1921 рр. очолював Міністерство внутрішніх справ УНР.

Провівши низку допитів у пошуках підозрюваних у державному заколоті, слідчі так і не добули будь-яких нових фактів або переконливих доказів щодо учасників заколоту. Про безперспективність слідчих дій засвідчив, зокрема, допит 14 серпня 1919 р. військовим слідчим штабного суду Ложкіним колишнього військового міністра УНР часів Центральної ради О. Жуковського (Док. № 48). Ложкін мав необмежені права для проведення слідства в Проскурові, Вінниці, Кам’янці-Подільському — всюди, де він вважав за необхідне, для цього йому було дозволено безперешкодно «пересуватися всіми потягами та паротягами» ³⁴⁵.

Під час допиту О. Жуковського Ложкін насамперед виявив зацікавлення діяльністю українських монархічних гуртків Б. Бутенка (міністра шляхів сполучення Української Держави). Слідчий не виключав можливих контактів Б. Бутенка з П. Болбочаном, намагаючись довести, що останній діяв під впливом гетьманських сил з-за кордону. Однак О. Жуковському, який хоча й перебував незадовго до того за кордоном як військовий інспектор, не було нічого відомо про діяльність гетьманців, ні тим більше про їхні контакти з П. Болбочаном [23].

Не знайшовши нових свідків, слідча комісія розпочала допитувати деяких учасників подій 7-10 червня 1919 р. вдруге. Так, 27 серпня Ложкін провів повторний допит командувача Запорізької групи полковника В. Сальського (Док. № 54). Його нові свідчення мало чим відрізнялися від показань на судовому засіданні 10 червня, проте слід відзначити, що у них вже було більше суб’єктивізму й упередженості в оцінці державного інспектора М. Гавришка та намірів полковника П. Болбочана. На допиті у Ложкіна В. Сальський сказав, що 9 червня 1919 р. у розмові з Головним отаманом звернув його увагу «на можливість заколоту і просив вирішити справу так, щоб цього заколоту уникнути». Разом з тим, з його розповіді стає очевидно, що П. Болбочан не лише не вступив у права командувача Запорізької групи, що могло розглядатися як поодинокий протиправний акт, а згодився чекати рішення Головного отамана. Весь той день В. Сальський без перешкод виконував свої обов’язки командувача: продовжував «давати розпорядження, підписувати папери і давати накази». Під час допиту В. Сальський неодноразово підкреслював, що нібито чув від козаків-запорожців, що їм нічого не було відомо про наміри старшин підтримати П. Болбочана. Він також називав прізвища та давав характеристику командирам полків 7-ї Запорізької дивізії, яка брала участь в акції (Док. № 54).

Військовий слідчий Ложкін мав намір допитати полковників — командирів частин Запорізької групи, які підписали прохання до М. Гавришка про призначення П. Болбочана командувачем групи, — та старшин, що брали участь в арешті полковника, відвідавши їх просто на бойових позиціях ³⁴⁶. Однак проти цього рішуче висловився головний державний інспектор В. Кедровський. 20 серпня 1919 р. він надіслав до державної слідчої комісії листа, в якому наголошував, що «по обставинам бойовим і політичним» вважає неможливим допитувати зараз цих старшин (Док. № 49). У той же день В. Кедровський під час допиту подав військовому слідчому Ложкіну деякі факти щодо державного інспектора М. Гавришка, однак вони стосувалися лише політичних поглядів останнього та особистих вражень допитуваного про зустрічі з ним у період Центральної ради (Док. № 50).

Невдоволений наслідками розслідування справ В. Оскілка та П. Болбочана, республіканський уряд у серпні 1919 р. намагається знайти докази підготовки державного перевороту представниками правих партій за допомогою вже більш радикальних методів. Так, з наказу міністра внутрішніх справ І. Мазепи був проведений обшук у приміщенні Українського університету в Кам’янці-Подільському, де збиралася невелика група членів УПСС та УДХП (О. Андрієвський, М. Білінський, І. Кобза, І. Липа та ін). Як засвідчував ректор університету І. Огієнко, названі особи «тілько випадково не помандрували тоді до української в’язниці» ³⁴⁷.

На допомогу військовому слідчому Ложкіну державною слідчою комісією П. Христюка були відряджені ще двоє фахівців — Бразоль та І. Мещерський. Вони також ретельно збирали найдрібніші факти та допитували свідків, намагаючись виявити нове коло осіб, які спілкувались із П. Болбочаном та С. Шеметом у Проскурові наприкінці травня — на початку червня 1919 р. (Док. № 51–53). Слідчі вивчали нові документи, що залучались до справи (Док. № 55), проте жодних доказів так і не вдалося знайти. Після огляду слідчої справи П. Болбочана та ретельного вивчення всіх документів 14 - 16 вересня 1919 р. знову продовжилися допити попередніх свідків та спроби допитати тих, хто перебував на фронті, зокрема, знову ж таки М. Білінського (Док. № 56) та М. Чудінова (Док. № 58).

Проте, не домігшись у листопаді 1919 р. якихось нових зрушень у справі, державна слідча комісія, утворена на підставі законів Директорії від 30 квітня та 5 липня 1919 р. для розслідування повстання В. Оскілка та «виступу» П. Болбочана, все ж ухвалила постанову (Док. № 59). Цей документ обмежується переліком фактів і позбавлений будь-яких додаткових узагальнень та висновків, крім тих, що вже були зроблені надзвичайним військовим судом 10 червня 1919 р. Крім того, дуже помітно, що подані у ньому факти майже повністю сходяться зі змістом свідчень командувача Запорізької групи В. Сальського (Док. № 54), а також підсудного та свідків на судовому засіданні 10 червня 1919 р. (Док. № 28). Постанова не носить характеру завершеного документа: друга частина, у якій мають міститися головні звинувачення на адресу П. Болбочана та висновок комісії, фактично відсутня.

Отже, після майже піврічної праці державній слідчій комісії під керівництвом П. Христюка так і не вдалося знайти нових доказів на підтвердження висунутих проти П. Болбочана звинувачень у державній зраді. Те ж саме стосується і звинувачень проти вже згаданих представників правих сил, які нібито готували заколот разом з П. Болбочаном та сприяли його проведенню. Варто звернути увагу на слова П. Болбочана, звернені до А. Певного й наведені у постанові комісії П. Христюка: «…Юридично не вступив в командування групою, але фактично… і з цим Головний отаман повинен считаться» (Док. № 59). Ця теза відбиває лише наміри полковника очолити групу та намагання звернути увагу С. Петлюри на невтішну ситуацію в Запорізькій групі, яка склалася в ній внаслідок діяльності отамана О. Волоха.

Аналізуючи діяльність державної слідчої комісії у справі П. Болбочана, слід зазначити, що зібрані нею документи не містять переконливих аргументів для звинувачення П. Болбочана у спробі державного перевороту. Роз’яснюючи урядову позицію щодо «акції» полковника, Б. Мартос у своїй праці називає п’ять причин такого страшного покарання: 1) «невиконання наказу вищого командування і Директорії про від’їзд до Італії для вивозу відтіля наших полонених»; 2) «легковажний послух незаконному наказу Гавришка, якому Болбочан не підлягав»; 3) «незаконне захоплення влади в Запорізькій Групі та ще в умовах бойових дій»; 4) «непослух головному державному інспекторові В. Кедровському, якому Болбочан підлягав»; 5) «спроба перевороту в умовах військового часу» ³⁴⁸.

Безпідставність цих закидів уже доведено. Однак іще раз наголосимо на суперечностях, яких припускається голова тодішнього республіканського уряду, намагаючись уникнути відповідальності за несправедливе покарання П. Болбочана.

Щодо «невиконання наказу» виїхати до Італії для формування частин з українських військовополонених, то заради справедливості слід констатувати: цього не бажала й сама Рада міністрів, очолювана Б. Мартосом, і навіть звернулася до С. Петлюри з проханням не надавати П. Болбочанові таких повноважень. Цілком очевидно, що відрядженням до Італії П. Болбочан фактично був амністований. І хоча командувачем запорожців був призначений В. Сальський, він міг бути замінений на цій посаді державним інспектором, який не мав обмежень у переміщеннях підпорядкованих йому командирів. Більш того, М. Гавришко про призначення П. Болбочана одразу повідомив Головного отамана, як того й вимагало «Положення про Державний інспекторат».

Крім того, пункти: 3) «незаконне захоплення влади в Запорізькій Групі та ще в умовах бойових дій» та 5) «спроба перевороту в умовах військового часу», на нашу думку, не були документально підтверджені, що зрештою й показало слідство державної комісії П. Христюка. Як свідчив під час додаткового слідства командувач Запорізької групи В. Сальський, він продовжував керувати діями частин групи, мав доступ до засобів зв’язку та спілкування з підлеглими йому частинами. Його заява фактично суперечить твердженню, що командування в групі було захоплене П. Болбочаном, оскільки всі функції керування як самою групою, так і її діями в бойовій обстановці залишалися в руках призначеного Головним отаманом командувача.

Неабиякий інтерес у контексті справи П. Болбочана становить доля державного інспектора Запорізької групи військ М. Гавришка. 20 вересня 1919 р. на запит державної слідчої комісії з апарату головного державного інспектора В. Кедровського була дана відповідь, що за його наказом М. Гавишко усунутий з «посади ще в червні місяці і відомостей, де зараз він знаходиться», державний інспекторат не має (Док. № 57). Після цієї відповіді слідча комісія фактично припинила пошуки опального інспектора.

Дещо несподівано — 28 травня 1920 р. — М. Гавришко звернувся до Ради міністрів УНР із рапортом. Цей документ проливає додаткове світло на звинувачення, висунуті урядом проти нього. «Мені було приписано замір на реставрування Гетьманщини та інше, не вважаючи на те, що ще з першого дня обібрання гетьмана Скоропадського, передбачаючи з цього наслідки, я не погодився» (Док. № 62). Розкриваючи мотиви, якими він керувався, призначаючи П. Болбочана командувачем групи, М. Гавришко пояснював, що «не міг спокійно дивитись на ті важкі події, які переживала наша Вітчизна при гнилім запіллю та відсутності належного бойового керування». За його словами, це «створювало атмосферу сприяючу остаточному руйнуванню української армії і держави». Саме з метою ліквідувати таке становище ним і був знову призначений командиром запорожців полковник П. Болбочан. М. Гавришко підкреслював, що, як військовий, він був далеким від того, «щоби позволити собі втручатись в політику щодо праці або програму уряду, а тому лише дбав про свою працю, яка-би чесно проводилась у межах його компетенції». Говорячи про тяжку ситуацію, яка склалась у Запорізькому корпусі після призначення командувачем отамана О. Волоха, М. Гавришко викриває руйнівну роль останнього. Навіть більше: він наводить переконливі докази, що той мав намір заарештувати членів Директорії та особисто С. Петлюру (Док. № 62).

Як можна зрозуміти з тексту рапорту М. Гавришка, він активно виступав проти втручання партійних лідерів у військове керівництво і намагався зберегти Запорізьку групу від впливів партійних провідників есерівського напрямку, які мали значний авторитет в апараті державної інспектури армії УНР. «Стало цілком зрозумілим, що інспектура такого напрямку донищить армію, — наголошує він, — і я примушений був прийняти на себе новий удар Волохівщини, щоб і надалі охоронити корпус від розвалу, а тому на прохання командного складу Запорожців, я згодився на інспектора військ, надаю право кожному начальникові дивізії підбирати собі інспектора, щоби праця провадилась в згоді; в полки та окремі частини інспекторів не призначаю, бо інспектура во всій своїй красі зразу зруйнувала-би міць армії, яка в той час ще була» (Док. № 62).

Нагадуючи членам уряду про ситуацію, що склалася після призначення ним П. Болбочана командувачем Запорізької групи, М. Гавришко зазначає, що «по російським законам (бо про це вказівок в української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним і по оправданню його він приступає до виконання обов’язків попередньої служби». Це положення, яке не було унормовано у військовому статуті Дієвої армії УНР, М. Гавришком трактується, на наш погляд цілком логічно, оскільки всі прогалини в українському військовому законодавстві автоматично заповнювалися законами Російської імперії. При цьому він звертає увагу, що політичний характер відозв уряду про зраду командного складу Армії УНР «лише віднімає повагу», а розклад запілля та невідповідне керування військами з центру «давало армії цілу низку неуспіхів, що ще більше підривало довір’я до бойового старшинства» (Док. № 62).

Поряд з такими поясненнями, М. Гавришко вказує й на особисту ворожість Наказного отамана О. Осецького до П. Болбочана за критику останнім його рішень. Засуджуючи дії уряду Б. Мартоса, який санкціонував розстріл полковника, та шельмування своїх політичних супротивників, колишній державний інспектор наголошує, що «диктатура соціалістичного кабінету знищила всяку волю вільного слова і на зразок совдеті засудила чимало громадян на бездіяльність». Гіркі слова та звинувачення, сказані М. Гавришком на адресу міністрів кабінету Б. Мартоса та Наказного отамана О. Осецького, доповнювались констатацією, що останній віддав наказ розстріляти П. Болбочана фактично без усякого повноправного і справедливого суду (Док. № 62).

Своїм рапортом, написаним 28 травня 1920 р. одразу після звістки про демісію уряду І. Мазепи (25 травня 1920 р.), М. Гавришко розраховував на амністію від нового уряду В. Прокоповича, в якому більшість була за поміркованими українськими партіями — УПСФ і УНРП — та позапартійними. Він навіть безпосередньо прибув з фронту до Вінниці, де в той час перебували державні установи УНР. «…Сим звертаюся до Високого Правительства УНР з проханням розглянути мою попередню діяльність, яка мала своїм завданням боротьбу з нечесним елементом армії», — наголошує колишній державний інспектор у своєму рапорті (Док. № 62). Можна припустити, що саме після подання цього рапорту уряду УНР М. Гавришко був призначений до складу верифікаційної комісії по перевірці військових рангів старшин, які були відновлені в українській армії урядом Директорії ³⁴⁹.

В історичних дослідженнях майже не знайшла свого відображення подальша доля полковника М. Гавришка. І. Мазепа першим у своїй праці «Україна в огні й бурі революції» подав неперевірений факт про те, що державний інспектор начебто був разом з П. Болбочаном заарештований і транспортований до Чорного Острова, але по дорозі втік і, за словами автора, з’явився знову під час процесу над убивцею С. Петлюри як свідок з боку С. Шварцбарта в товаристві більшовицьких агентів ³⁵⁰. А полковник В. Сальський заявив на допиті військовому слідчому Ложкіну, що М. Гавришко, «забравши казенний екіпаж та коні», нібито втік ще до арешту (Док. № 54).

Проте ці факти не відповідають дійсності. Державний інспектор «втік» не до більшовиків, а до рідної частини -1-ї Запорізької стрілецької бригади. 23–24 серпня 1920 р., як пише сотник С. Цап, під час ліквідації більшовицького прориву на лінії Городенка-Бучач-Олеша-Ковалівка відбулася зустріч М. Гавришка з С. Петлюрою, який інспектував цей відтинок фронту. Автор зазначає, що Головний отаман дуже здивувався, побачивши полковника і дізнавшись, що той тимчасово виконував обов’язки командира 1-ї Запорізької стрілецької бригади і весь час, поки його розшукували військові слідчі, брав активну участь у боях з більшовицькими частинами ³⁵¹.

Отже, в ході другого слідства також не були виявлені нові учасники підготовки «акції» й не було доведено провину всіх осіб, які згадувалися у матеріалах першого (С. Шемета, О. Андрієвського, М. Білінського, М. Чудінова, Д. Симонова та ін.), і вони залишились на свободі. Принагідно зазначимо, що С. Шемет входив у 1920–1921 рр. до Всеукраїнської ради Республіки — представницького органу УНР. На його засіданні у травні 1921 р. в Тарнові представниками УПСС було порушено питання про політичну реабілітацію та виправдання В. Оскілка та П. Болбочана. Один із лідерів УСДРП, близький до С. Петлюри П. Феденко, під час обговорення закону про амністію зауважив стосовно цих двох військових, що це не політичні злочини, а «переступи проти військової дисципліни» ³⁵². І якщо таке формулювання ще можна було б застосувати до дій В. Оскілка, то навряд чи це можливо щодо П. Болбочана, бо видається малоймовірною аналогія між цими двома подіями.

Це змушені були визнати навіть представники тих соціалістичних партій, які в 1919 р. стояли на чолі УНР. Одним з наслідків боротьби українських соціалістів проти поміркованих державницьких сил можна вважати страту полковника П. Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії. Після невдалої спроби державного перевороту під проводом отамана В. Оскілка уряд УНР, вбачаючи в особі П. Болбочана (який мав реальний авторитет у військових колах) потенційного претендента на «диктатора», вирішив «запобігти» можливій «спробі» нового перевороту. Розстріл П. Болбочана значною мірою послабив довіру українських військових старшин до Директорії та спричинився до подальшого загострення стосунків між правими та лівими силами в українському національно-визвольному русі.

З дистанції часу один з лідерів українських самостійників О. Макаренко писав у своєму листі до М. Шаповала 15 червня 1922 р.: «Весь час української революції український державний корабель брів «без руля і без вітрил» по морю хаоса з сильним креном вліво і з щочасною небезпекою перекинутись». Підсумовуючи наслідки домінування лівих сил, він зазначав, що по можливості «старався гнути його (державний корабель. — Авт.) вправо, аби він став просто і для цілі підбирав відповідних людей». Наслідком дискусії в середовищі політичних лідерів, хто з них «є справжній соціаліст», за його словами, стало те, що «маючи здобутки революції, сидимо у розбитого корита і Україна вмирає з голоду» ³⁵³.

Відлуння справи П. Болбочана

«Страшну вістку про розстріл П. Болбочана запорожці отримали на фронті, - згадував С. Цап. — Вони не хотіли цьому повірити, тим більше, що…Болбочан втратив розум» ³⁵⁴. Вже 6 липня 1919 р., за його словами, В. Сальському була передана довжелезна заява, яку підписали старшини, підстаршини та козаки різних частин Запорізької групи з вимогою «про негайну ревізію процесу над страченим Болбочаном», «припинити терор груп і осіб, що не належать до лівих соцпартій», віддати під суд міністрів і «всіх осіб, що спричинилися до мордування й ганебного замучення Болбочана» ³⁵⁵.

В. Сальський, через якого вимога була передана урядові, наступного дня скликав командирів частин Запорізької групи і, за версією С. Цапа, визнав рацію їхньої заяви, «одначе підкреслював, що «вояки, не дивлячись на всі жертви й утиски мають виконувати наказ своїх зверхників»» і запевнив, що телеграфічно повідомив про все уряд ³⁵⁶. Після цих подій, як стверджує С. Цап, за запорожцями, які тривалий час «мали у свіжій пам’яті розстріл полковника Болбочана та не могли того забути», невпинно стежило око М. Чеботаріва — начальника республіканської контррозвідки ³⁵⁷.

Проте не лише військові так гостро відгукнулися на трагедію. Вона опинилася в центрі уваги політичних діячів послідовного державницького напрямку.

Розстріл П. Болбочана засуджував В. Липинський. Саме факт страти полковника став причиною його добровільної відставки з посади посла УНР в Австрії. Перший лист В. Липинського (з проханням про відставку) на адресу міністра закордонних справ УНР В. Темницького датований 26 липня 1919 р., другий — міністру закордонних справ УНР А. Лівицькому — 16 жовтня 1919 р. У першому листі, написаному під безпосереднім враженням події, В. Липинський з властивою йому емоційністю констатує: факт розстрілу П. Болбочана свідчить, що уряд УНР «став виразно на шлях партійного терору». У листі від 16 жовтня 1919 р., написаному вже через деякии часовии проміжок, учении більш детально аналізує внутрішню політику Директорії та її уряду, а також події, які призвели до розстрілу П. Болбочана. Сам факт розправи над полковником він називає «тільки вище виднішим полум'ям того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата» (Док. № 60).

В. Липинський заперечує, що розстріл П. Болбочана є «дрібний епізод» в історії УНР, вважаючи полковника «одним з найвидатніших представників тих українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро з всею душею». На його думку, розстріл П. Болбочана за «намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами», «розкриває найстрашнішу язву… національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції» (Док. № 60).

Безглуздість розстрілу П. Болбочана, на думку вченого, проявилася і в подальших діях проти інших «організаторів» перевороту — самостійників та хліборобів-державників, які так і не були притягнуті до суду, оскільки для цього не було підстав. В. Липинський цілком слушно ставить запитання А. Лівицькому: чому після розстрілу П. Болбочана за «спробу перевороту» його (В. Липинського), члена Головної управи УДХП, було запрошено «від імені уряду прибути для участі в розв’язанні важливих державних питань?» (Док. № 60).

На думку В. Липинського, необхідно було призначити ревізію процесу, проведеного над П. Болбочаном, і реабілітувати його чесне ім’я, а також українські політичні партії і групи, які були звинувачені у «зраді». Тільки тоді, вважав він, «буде знайдений, може, той міжкласовий компроміс, та середня національна, державнотворча лінія», яка забезпечить успіх боротьби України за незалежність (Док. № 60).

Принагідно слід зазначити, що В. Липинський, на противагу більшості політичних діячів доби УНР, відрізнявся надзвичайно скрупульозним дотриманням вимог закону й повсякчасно підкреслював необхідність поваги до державної влади в Україні. Як відомо, він був призначений на посаду посла Української Держави в Австро-Угорщині. Після антигетьманського повстання Директорії, яке В. Липинський вважав трагічною помилкою української політики, він продовжував залишатися дипломатичним представником УНР в Австрії, докладаючи чимало зусиль для міжнародного визнання нової державної влади. Принцип підтримки законної української влади, хоча вона й не відповідала його політичним поглядам, не був порушений В. Липинським і в той момент. З цього приводу він писав у автобіографії: «Не погоджуючись з політикою українського республіканського уряду, (при якому він остався на своїм становищі, зазначивши, що він робить це, не міняючи своїх гетьмансько-монархічних поглядів, бажаючи допомоги зберегти рештки української державности і тому, що гетьман звільнив державних урядовців і офіцерів від складеної йому присяги) Вячеслав Липинський подався до демісії в червні 1919 р. і від того часу перебуває на еміграції в Австрії» ³⁵⁸.

Офіційну відмову В. Липинського від посади дипломатичного представника УНР в Австрії та листи до уряду з приводу розстрілу полковника П. Болбочана український уряд намагався представити як внутрішні негаразди в дипломатичному корпусі УНР за кордоном. Демісія В. Липинського та його протест проти репресій республіканського уряду щодо державницьки налаштованих діячів не залишились поза увагою зарубіжної преси. В комунікаті, відправленому В. Липинським до Українського пресового бюро у Відні та редакції суспільно-політичного тижневика «Воля», який видавався у Відні В. Піснячевським, говорилося: «В польських газетах появилась звістка з Праги, що посол У.Н.Р. у Відні п. В. Липинський уступив з приводу різниці в поглядах на закордонну українську політику між ним і гр. Михайлом Тишкевичем, теперішнім головою Паризької місії». Далі, підкреслюючи, що «польська преса, як звичайно, намагається в той спосіб ширити баламутство в українських справах», В. Липинський просив тижневик спростувати неправдиву інформацію та написати, що причиною його відставки стало неприйняття ним «внутрішньої політики Уряду У.Н.Р., а зокрема… розстріл отамана Болбочана» ³⁵⁹. Однак замість комунікату тижневиком «Воля» була незабаром подана коротка інформація: «В зв’язку з подіями на Україні подався до демісії український посол у Відні В. Липинський» ³⁶⁰.

У приватному листі до М. Василька — тодішнього голови українського дипломатичного представництва у Швейцарії та Німеччині — В. Липинський 2 грудня 1919 р. писав, що не міг «нести навіть тієї части відповідальносте яка на мене, як на виконавця волі того уряду, спадала». Щодо своєї позиції з приводу розстрілу П. Болбочана, а також можливих наслідків негативного ставлення до представників правих партій і їхньої державницької позиції В. Липинський далі зазначав у тому ж листі, що розстріл «одного з найкращих наших отаманів, і тмм відтручення всіх поміркованих, державних елементів, абсолютно безпринципне і позбавлене логіки кокетування з Польщею і тим зміцнювання на Україні наших москвофілів — се такі речи, які мусять сучасну політику, на мою думку, довести до краху» ³⁶¹.

Документи, які переконливо ілюструють стосунки між полковником та урядом УНР і проливають світло на кампанію компрометації П. Болбочана, а згодом і його страту, публікує С. Шемет. Він, як безпосередній учасник подій, спростовує більшість фактів і звинувачень, інкримінованих полковнику.

С. Шемет підкреслює, що уряд УНР і особисто Головний отаман С. Петлюра мали чимало можливостей, аби задовольнити прохання П. Болбочана про відставку чи відрядити його в розпорядження ЗУНР (на прохання галицького уряду) тощо. Однак обраний ними шлях дискредитації імені П. Болбочана як командира у Запорізькому корпусі, а згодом і його страта показали безсилість республіканського уряду та його залежність від перебігу міжпартійної боротьби.

Віктор Андрієвський, аналізуючи страту П. Болбочана, писав у своїх спогадах, що вона лишиться на все життя «не тільки сумним і трагічним епізодом в нашій історії, але ще і яскравим причинком до характеристики нашої убогої т. зв. «демократії»» ³⁶². Роблячи закид соціалістичним лідерам УНР у тому, що вони боялися перевороту, В. Андрієвський зауважує, що республіканські провідники «дуже боялися Хліборобів-Демократів, або іншими словами «куркулів»… і приходу до влади статечного хазяїна-трудівника. «Наша «демократична» влада воліла Волоха, — наголошував він, — котрий їй підлещувався і потім її продавав большевикам, аніж прямого, різкого і простодушного Болбочана, відданого українській державній ідеї, але чоловіка, що не боявся, хоч як гірку, правду, сказати просто в очі «отаманам»!» ³⁶³

Б. Антоненко-Давидович зазначав у своїх спогадах, що «полковник Петро Болбочан зовсім не скидався на авантюрника, як ті численні отамани, що рясно наплодилися під час протигетьманського повстання; не був він і звичайним офіцером колишньої російської армії, що пристав до українських формувань, бо не було куди податись під час розпаду старої армії на фронті й зв’язаної з цим анархії» ³⁶⁴.

Військовий історик М. Середа, описуючи останні дні життя П. Болбочана, зауважував, що йому дали «час пережити болючі страждання в постійному напруженні нервів і настирних думок про смерть». Він «втратив ясність мислення і льогічність розмов». Варта, за словами М. Середи, «винесла враження, що в останні дні він був божевільний». До останньої хвилини життя біля П. Болбочана залишався його улюблений пес, який, відчувши небезпеку для свого господаря, перед його стратою «вив, як той голодний вовк» ³⁶⁵.

Останнім дням життя полковника Болбочана присвячені спомини Григорія Макаренка, рідного брата члена Директорії А. Макаренка, який вживав зусиль, аби не допустити виконання вироку (Док. № 63).

Отже, більшість сучасників стверджували, що П. Болбочан перед розстрілом збожеволів. «…Бідолаха не міг прийняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи…», — писав Б. Антоненко-Давидович ³⁶⁶. Інший, невідомий нам автор, стаття якого була написана в 1921 р. на основі свідчень близьких та рідних полковника, зазначав, що «в арешті його (П. Болбочана. — Авт.) страшенно мучили, сусіди, як і його жінка, яка шукала за ним, чули його крики з того вагону, в яким він був замкнений… остаточно завезено його на залізничну станцію Балін, де він заїхав вже божевільним і його вже божевільного тайно вбито під вагоном…» ³⁶⁷.

До справи П. Болбочана поверталися не раз його сучасники, а подекуди й безпосередні учасники подій. Зокрема, В. Євтимович наприкінці 1970-х років у часописі «Українське козацтво», який видавався в Чикаго, опублікував деякі уривки з передсмертної розповіді Я. Кривицького, секретаря державної слідчої комісії у справі В. Оскілка та П. Болбочана, якою керував П. Христюк. Як свідчить джерело, Я. Кривицький, перебуваючи останні дні життя у львівській лікарні, попросив свого лікаря (Лисяка) записати його сповідь для подальшого опублікування. Безперечно, ця розповідь не претендує на всебічне висвітлення перебігу суду над П. Болбочаном, але щире бажання свідка подій не варто ігнорувати. Його розповідь особливо цінна прагненням автора покаятися у причетності до страти невинної людини. Сповідь, вочевидь, була спричинена переоцінкою фактів та політичних мотивів, які лягли в основу процесу. У своїй розмові з лікарем Я. Кривицький говорив: «Думка про те, що він, Кривицький, став співучасником урядового злочину над безвинною людиною… затруїла йому життя» ³⁶⁸. Характеризуючи склад суду, він свідчив, що суддями були «стрільці з охорони Головного Отамана С. Петлюри», які прийшли на суд з «готовим рішенням». Також повідомляв, що «на підставі даних, якими розпоряджав суд, він не мав ніяких підстав, щоб винести обвинуваченому смертний вирок» ³⁶⁹. Свої міркування Я. Кривицький виклав в «окремій думці», але про подальшу долю цього документа нічого не відомо. В усякому разі, у справі П. Болбочана, яка є в розпорядженні авторів, цей документ відсутній. Не виключено, що він загубився в одній із канцелярій, або ж уже хворий свідок подій лише подумки «склав» цей документ, не наважившись тоді передати його республіканській владі, яка так жорстоко розправилася з визначним українським воєначальником.

У сповіді Я. Кривицького описані також останні дні П. Болбочана, жорстоке фізичне знущання з нього та смерть від руки М. Чеботаріва. За його словами, півчоти стрільців з охорони двічі відмовилися стріляти і «тоді розлючений начальник охорони Чеботарьов (соціал-демократ-марксист) добув «нагана» і двічі вистрелив полковникові Волбочанові в голову, по тому — вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями» ³⁷⁰.

Як секретар слідчої комісії П. Христюка, Я. Кривицький був в курсі всіх аспектів справи та допитів свідків. Він не міг не знати багатьох важливих деталей, що робить його свідчення особливо цінними.

Про судовий процес над П. Болбочаном згадував у своїй книзі «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році» відомий український військовий діяч генерал Армії УНР М. Капустянський. Оцінюючи полковника, як «видатного військового діяча, щирого українця патріота, справжнього лицаря…, що умів тримати лад, дисципліну й правопорядок, чим дуже заімпонував Запорожцям, на чолі яких стояв з самого початку українського руху», генерал наголошував, що П. Болбочан був «недосвідчений в політичних інтригах» і «не розібрався в тогочасній ситуації». За його словами, вирок смерті було винесено й виконано, «не зважаючи на численні прохання, які надходили від 7-ої, 8-ої і частин 6-ої дивізії, командирів Запорізької групи полковника Сальського, отамана Коновальця та державного інспектора Запорізької групи Дерещука» ³⁷¹. Він же подає деякі факти стосовно суду й виконання судового вироку: «Членами суду в більшості були агенти штабової сотні», «прокурором виступив «державний» літератор Петро Певний», «оборонцем призначено козака, хоч і з освітою» і т. ін.³⁷²

Подібні факти, які наводять у своїх спогадах і листах свідки подій та особи, причетні до справи П. Болбочана, повністю переконують, що полковника було засуджено судом, який складався з людей випадкових, без належної правової освіти. Суд був проведений з надзвичайним упередженням до підсудного, його метою було представити П. Болбочана політичним злочинцем, що готував державний заколот. На суді жодного разу не виступав захисник, не пролунало й слова про заслуги підсудного у справі захисту української державності. Все це ще раз підтверджує дум^у, висловлену М. Гавришком у рапорті до урядову УНР: «Подію зробили державним переворотом» (Док. № 62). Крім того, протягом двох тижнів очікуючи виконання смертного вироку, в результаті жорстоких фізичних тортур П. Болбочан збожеволів і присуд було виконано над ним вже майже непритомним. Призначені для виконання вироку козаки особистої охорони Головного отамана С. Петлюри двічі відмовилися виконати наказ, після чого полковника особисто застрелив начальник контррозвідки Дієвої армії УНР М. Чеботарів.

У подальшому, вже на еміграції, Б. Мартос у своїх спогадах, коментуючи розстріл П. Болбочана, на відміну від свідчень згаданих осіб, писав, посилаючись на твердження командира запілля полковника В. Павленка, який був присутній при виконанні вироку, що «розстріл відбувся так, як того вимагають військові правила» ³⁷³. На думку Б. Мартоса, прихильники П. Болбочана вигадали та поширили версію про божевілля засудженого перед смертю, щоб виправдати його поведінку на суді, де підсудний скомпрометував і себе, і людей, на яких посилався у своїх показаннях. Для доведення своєї позиції, Б. Мартос знову посилається на В. Павленка і стверджує,' що П. Болбочан під час страти «тримався негідно, не так, як личить старшині» ³⁷⁴.

Однак таке трактування подій знаходимо лише у Б. Мартоса. Ніхто ані з урядових кіл, ані з військових не підтвердив слова голови уряду з посиланням на начебто твердження В. Павленка (та й то у приватній розмові), що дає підстави вважати їх виключно суб’єктивними.

В. Верига у своїй праці «Визвольні змагання в Україні, 1914–1923 рр.», спираючись на спогади сучасників, докладно простежує хід процесу над П. Болбочаном, реакцію українських старшин на вирок, винесений полковнику. Автор, зокрема, підкреслює, що «розстріл Болбочана засудив майже весь старшинський корпус, а схвалювали тільки ті, які в кожному громадянинові правих поглядів вбачали своїх ворогів» ³⁷⁵.

В. Верига висловлює припущення, що С. Петлюра не задовольнив численні прохання про помилування П. Болбочана, тому що той не був соціалістом. На його думку, «найбільшим гріхом полковника Болбочана була його популярність серед військових кіл, і Петлюра побоювався, що той усуне його, і стане „новим гетьманом“» ³⁷⁶.

Драматично склалася доля вдови полковника. Після розстрілу П. Болбочана в її приватному помешканні було зроблено черговий трус і реквізовано майно та гроші. За свідченням сучасників, вона фактично «жила з ласки добрих знайомих». Слідом за урядом УНР Марія Болбочан виїхала до Варшави, намагаючись виклопотати повернення їй реквізованого майна та коштів. Тривалий час їй довелось добиватися визнання статусу вдови військового офіцера Армії УНР та видачі посвідчення про смерть чоловіка ³⁷⁷.

Слід зазначити, що вже через рік після розстрілу навіть в урядових колах відчувалось неоднозначне ставлення до страти П. Болбочана. 15 жовтня 1920 р. Рада народних міністрів УНР розглянула заяви «про тяжку недугу» та прохання про матеріальну допомогу Марії Болбочан, а також приватних осіб, які надсилали в уряд свої клопотання про її долю. Формально постанова Ради народних міністрів «зняла справу з обговорення», але водночас доручила міністру закордонних справ УНР А. Ніковському «звернути увагу на скрутне матеріальне становище громадянки Болбочан» ³⁷⁸. За дорученням міністра український посол у Швейцарії та Німеччині М. Василько 16 грудня 1920 р. надіслав М. Болбочан 25 тис. австрійських крон, що викликало невдоволення Головного отамана. С. Петлюра через канцелярію Директорії офіційно надіслав запит міністру А. Ніковському, на підставі чого вдові П. Болбочана були виділені кошти ³⁷⁹.

У січні 1921 р. на прохання вдови П. Болбочана ад’ютанту полковника І. Коржу вдалося добитися аудієнції в міністра юстиції УНР А. Лівицького. Останній на власній візитці подав розпорядження голові персонального департаменту міністерства видати Марії Болбочан довідку про смерть її чоловіка. «Прошу п. Цівчинського дати посвідчення Марії Болбочан про те, що ч[олові]к її, полковник Петро Болбочан умер 28 червня 1919 р. в м. Баліні. Це мені відомо персонально», — записав А. Лівицький ³⁸⁰. Як бачимо, лише завдяки особистому клопотанню одного з найвпливовіших діячів республіканського уряду дружина полковника одержала довідку, що її чоловік помер. Про розстріл його за скоєння одного з найтяжчих злочинів — зраду — не повідомлялося в жодному документі, що фігурують у справі про видачу М. Болбочан посвідчення про смерть її чоловіка.

Приватний бік «справи П. Болбочана», його стосунки з дружиною та близькими людьми, їхню долю висвітлюють листи осавула І. Коржа, який після трагедії залишався при тяжко хворій Марії Болбочан. У його листах з Варшави до матері в Одесу, датованих листопадом 1919 р., які були перехоплені контррозвідкою особливого відділу генштабу військового управління при Головнокомандувачу збройних сил Півдня Росії, розкривається глибина людських страждань та втрата останньої довіри до української влади. «Він (П. Болбочан. — Авт.) страшенно кохав свою дружину, — писав І. Корж, — і я вважаю, що я не був розстріляний тільки завдяки його бажанню… що я буду так само служити його дружині, як служив йому». «…Я був для них не чужий просто ад’ютант, а брат або син, — зазначає він далі у листі, - і думаю, що можливо зробити для неї і в усякому разі її не залишати» ³⁸¹.

І. Корж зауважує, що після розстрілу П. Болбочана сам він повністю втратив віру в майбутнє й переніс тяжку хворобу нервів. Його, як одну з найближчих до полковника осіб, продовжували переслідувати спецслужби уенерівського уряду, однак, незважаючи на це, він продовжував контактувати із запорожцями та деякими урядовими чинниками УНР ³⁸². Характеризуючи Марію Болбочан, яку в листах до матері називає сестрою, І. Корж зазначає, що їй «близько 28 років, мила, славна жінка, її характер дуже порядний, кохала чоловіка», смерть якого, на його думку, вона не може пережити ³⁸³.

Знову повертаючись до однієї з центральних постатей у трагічних подіях, пов’язаних із П. Болбочаном, варто підкреслити, що тривалий час дослідники не мали жодних відомостей про подальшу долю М. Гавришка[24]. Сьогодні з рукопису С. Цапа «Тернистими шляхами во ім’я державності» відомо, зокрема, що М. Гавришко був учасником 1-го Зимового походу і після інтернування української армії в Польщі разом з іншими запорожцями перебував у таборі Вадовицях. Тут він редагував часопис «Аванс», який мав яскраво виражене антипольське спрямування й гостро критикував діяльність Головного отамана та його уряду ³⁸⁴. У таборі серед козаків і старшин досить популярними були друковані видання гетьманців і праці В. Липинського, які передавалися з Відня за сприяння вдови П. Болбочана.

29 червня 1921 р., розповідає С. Цап, після тайної панахиди «по убієнному воїнові Петрові» до табору прибув С. Петлюра разом із своїми прибічниками. Була проведена серія допитів та обшуків, реквізовано друковані матеріали Українського союзу хліборобів-державників ³⁸⁵. Через кілька днів М. Гавришка було тяжко побито та разом з іншими старшинами-запорожцями — найбільш вірними прихильниками П. Болбочана — відправлено до карного табору в Домб’є ³⁸⁶. 98 % старшин, що перебували у таборі Вадовицях підписали листа до С. Петлюри з вимогою звільнити заарештованих. Під тиском генерала М. Юнакова Головний отаман відкликав засланців. М. Гавришко написав ще декілька листів до уряду УНР та С. Петлюри, в яких, як зазначає С. Цап, «мотивував незаконне переслідування і тероризування старшин Запорізької дивізії» політичними причинами ³⁸⁷. Згодом він переїхав до табору інтернованих у Каліші.

Повністю втративши довіру до республіканського проводу та його лідерів, М. Гавришко, як і чимало інших українських патріотів-військовиків, на думку С. Цапа, «були загнані до більшовиків» самими соціалістами. М. Гавришко дійсно зголосився виступати на процесі С. Шварцбарта і був внесений до списку свідків, запрошених адвокатом убивці, мотивуючи це тим, що є «особистом ворогом» С. Петлюри. Проте на суді він не виступав, оскільки було припинено слухання свідків з обох боків ³⁸⁸. «Після процесу над вбивником Шварцбартом, — з’ясовує далі С. Цап, — більшовики відвезли Гавришка назад і він був розстріляний пізніше у зв’язку з т. зв. «Таманським путчем» проти більшовиків» ³⁸⁹. С. Цап, який, без сумніву, був особисто знайомий з колишнім державним інспектором, дає його загальну характеристику, однак жодних вказівок на його «службу» більшовикам не наводить. «Гавришко був високоосвіченою людиною, володів турецькою і англійською мовами, — зазначає колишній писар при штабі 1-ї Запорізької бригади, якою деякий час командував полковник П. Болбочан. — Був відвертий, коректний і зичливий. Смуглявий середнього росту, гарний» ³⁹⁰. Можна припустити, що М. Гавришко, як і багато інших українських патріотів, опинився в Україні, повіривши у щирість т. зв. українізації 1920-х років, і був змушений взяти участь у процесі в Парижі. Однак жодних кроків, на які розраховувала більшовицька влада, фактично ним не було зроблено.

Українські дослідники, які вивчали справу П. Болбочана й намагалися з’ясувати, чи С. Петлюра особисто вплинув на рішення суду над полковником, не однозначні у своїх твердженнях. Безперечно, Головний отаман не залишався стороннім спостерігачем у цій справі. Не слід забувати, що саме в цей час він розпочав активні дії по реформуванню Дієвої армії, намагаючись будь-що надати їй регулярного характеру та перетворити на боєздатну військову силу, якої так потребувала знекровлена у тяжких боях молода українська держава. На жаль, Головний отаман не побажав спертися належною мірою на висококваліфікованих професійних військових, таких, зокрема, як П. Болбочан. Вони, на думку С. Петлюри, були «реакційною» загрозою УНР. І в подальшому на еміграції Головний отаман не раз повертався до справи П. Болбочана, жодного разу не виявивши сумнів щодо її жорстокої розв’язки. У листі до генерал-хорунжого Армії УНР М. Удовиченка у 1922 р. він писав, що для нього «важним було схоронити ідею державності і повагу до ідеї уряду», незважаючи на те, що останній «несовершенний», «робить помилки», але кардинально змінювати характер його діяльності С. Петлюра вважав неможливим. Це могло призвести, на його думку, до «внутрішньої деморалізації». «В зв’язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимим генеральські деякі чи отаманські інтенщі до переворотів, — зазначав Головний отаман у своєму листі. — Це зробило би армію цяцькою, сліпою зброєю в руках окремих осіб і розклало б її. Через це я задавив болбочановщину, оскілковщину, розоружив Божка, усунув Омельяновича-Павленка і, очевидно, і далі так буду поступати, хоч думаю, що почуття державної дисципліни досить вже засвоєно командним складом…» ³⁹¹. Тут С. Петлюра несправедливо ототожнює «отаманські інтенції до переворотів» з намірами професійних військових створити боєздатну регулярну армію. Він невиправдано ставить в один ряд таких діячів, як П. Болбочан і Ю. Божко, а виховання в армії «почуття державної дисципліни» хоче досягнути такими методами, як «усунення» М. Омеляновича-Павленка і т. п., що більше нагадує боротьбу за політичний вплив у війську, аніж прагнення консолідувати всі державницькі сили.

Протягом десятиліть пам’ять про свого командира зберігали тисячі запорожців — козаки та старшини Запорізьких дивізій, полків, сотень, які після тяжких боїв з більшовиками опинились у таборах для інтернованих та на еміграції. Ними була заснована комбатантська організація — Товариство запорожців, назване іменем полковника П. Болбочана. Сотник С. Цап писав, що вона виникла у 1920 р. в Україні, згодом її діяльність була поновлена у вигнанні. Першим головою товариства став полковник І. Дубовий — колишній командир 1-ї Запорізької стрілецької бригади, його заступником — підполковник С. Зощенко, командир 1-ї Запорізької гарматної бригади. Центральна управа товариства знаходилась у Парижі, філії працювали у Франції, Німеччині, Чехо-Словаччині і навіть у Маньчжурії, у міжвоєнний час — в Америці та Канаді. У Польщі діяльність товариства була заборонена, проте його члени входили до чехо-словацької групи. Товариство мало свій друкований орган часопис «Запорожець» ³⁹². Членами товариства були переважно представники Українського союзу хліборобів-державників та гетьманських Січей в Америці та Канаді, у міжвоєнний час воно поповнилося за рахунок прихильників та членів ОУН.

Серед української спільноти на Заході неодноразово піднімалося питання реабілітації П. Болбочана та громадського суду над винуватцями його страти.

13 квітня 1934 р. у Празі з ініціативи Товариства українських правників та Товариства запорожців на спеціальному засіданні було розглянуто всі існуючі на той час в еміграції документи та заслухано свідків, причетних до справи. Під час слухань головували українські правники: професор О. Гайманівський, який виголосив основну доповідь, та професор

С. Шелухін. С. Цап наводить прізвища інших учасників засідання: почесний голова Товариства запорожців М. Омелянович-Павленко, голова філії Товариства запорожців у Празі підполковник М. Россіневич, сотник М. Самойлович, представники УПСР професор JI. Шрамченко та професор Н. Григоріїв, представники УСДРП Б. Мартос і О. Безпалко, члени Директорії А. Макаренко і О. Андрієвський та ін.

О. Гайманівський фахово розібрав ситуацію, що склалась у зв’язку з призначенням державним інспектором М. Гавришком П. Болбочана на посаду командувача Запорізької групи. Він переконливо довів, що в діях інспектора не було складу злочину, оскільки він чинив у межах закону про Державний інспекторат ³⁹³. На цих зборах, за словами С. Цапа, фактично відбулася повна реабілітація П. Болбочана ³⁹⁴.

На засіданні було заслухано Б. Мартоса, який під час суду над П. Болбочаном очолював український уряд. Виступ прем’єра у переказі С. Цапа дозволяє глибше зрозуміти соціально-психологічний підтекст та мотиви ворожої налаштованості до П. Болбочана з боку соціалістичних провідників УНР. «Чи то в забавний спосіб, чи то в запалі марксистської доктрини, — пише С. Цап про виступ Б. Мартоса, — в своїх теревенях нарешті випалив з себе: „От питаєте мене чому розстріляли Болбочана? — Уявіть собі панка, виголений,

напудрений, надушений, в лакированих чоботях, в пагонах, зі стеком чи нагаєм в руці, та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було би з нами, якби запанувала його реакція — треба було розстріляти — ну і розстріляли…"»³⁹⁵.

Серед українських громад в еміграції тривалий час точилися суперечки навколо особи начальника контррозвідки Дієвої армії УНР, а згодом начальника охорони Головного отамана М. Чеботаріва, якого запорожці та інші українські громадяни вважали головним виконавцем страти П. Болбочана. Й дотепер роль М. Чеботаріва у цій справі залишається остаточно не з’ясованою. Він записав у своїх спогадах: «За час моєї роботи, як контррозвідника, відбулися авантюра отамана Оскілка 28.4.1919 р. і авантюра Болбочана 9.6.1919 року, в ліквідації яких я мусив особисто брати участь і які в мене забрали багато часу, як і всього контррозвідчого апарату і військової частини» ³⁹⁶.

Більшість сучасників стверджують, що саме начальник контррозвідки власноручно розстріляв засудженого на смерть, оскільки козаки особистої варти відмовилися виконати присуд. У зв’язку з цим вкрай дивними виглядають численні твердження М. Чеботаріва про його нібито непричетність до цієї справи й намагання показати повну з нею необізнаність. Немає жодних підстав запідозрити погану пам’ять у тогочасного начальника контррозвідувальної частини розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР. Навпаки, всі дотепер відомі документи (спогади М. Чеботаріва, його епістолярна спадщина) переконливо доводять, що він мав гарну пам’ять, оскільки точно відтворював у своїх спогадах події російської революції 1905 р., Першої світової війни, доби визвольних змагань 19171921 рр., наводив висловлювання своїх соратників та опонентів. Видається дивним те, що він «раптово забуває» про хід важливих подій, пов’язаних з П. Болбочаном. У листах до А. Мельника, який у 1919 р. очолював штаб Армії УНР, М. Чеботарів запитував, зокрема, в листі від 9 березня 1933 р., хто віддав наказ про арешт полковника і хто виконав його. «Дозволяю собі звернутися до Вас у справі, яка має двобічне значіння, персональне і громадське, має велику вагу і для мене особисто, і для національно-свідомого українського громадянства», — пише М. Чеботарів.

У зв’язку зі звинуваченнями у вбивстві полковника Ю. Отмарштейна та власноручному розстрілі полковника П. Болбочана, які висувалися проти нього членами Української військової організації, він намагається довести не лише свою непричетність до справи, але й продемонструвати повну непоінформованість у цих питаннях. М. Чеботарів просить

А. Мельника виступити на його захист й опублікувати відповіді на цілу низку питань, які торкалися справи П. Болбочана. Зокрема, «1. Хто та з чийого наказу заарештував полковника П. Болбочана? 2. Хто був головою і членами того суду, що судив П. Болбочана? Хто був прокурором? 3. Хто, власне, яка військова частина, виконала вирок суду (кара на смерть)? І /та. д.»³⁹⁷

М. Чеботарів звертається до А. Мельника з проханням підтвердити, що останній, як начальник штабу Дієвої армії УНР, особисто затверджував вирок суду у справі П. Болбочана. «Загал думає, що цей вирок затвердили Ви, пане полковнику, після того як Кедровський відмовився його затвердити, — зазначає він. — 3 цією думкою останніми часами мені доводиться зустрічатися чим раз частіше… Хотілося б знати правду і при тому з першоджерела» ³⁹⁸. Мотивуючи необхідність таких відповідей та публікації їх у пресі, М. Чеботарів підкреслював, що вони мають для нього величезну вагу «і то не тільки з персонального погляду, з погляду реабілітації моєї чести, але й з погляду громадського, в інтересах остаточного висвітлення цих справ перед українським національно-свідомим загалом» ³⁹⁹.

Маючи змогу порівняти низку цитованих вже документів, у тому числі й наказ С. Петлюри про арешт П. Болбочана та рапорт М. Чеботаріва про його виконання, вкрай дивними виглядають спроби автора листів дистанціюватися від справи П. Болбочана і його «наївні» запитання до А. Мельника, а тим більше заява: «Коли б я дійсно доконав всі ті злочини, які мені накинула УВО, я не побоявся б і прилюдно признатися в них…» ⁴⁰⁰.

Не отримавши відповіді на свого першого листа, М. Чеботарів 12 квітня 1933 р. з Варшави знову пише до А. Мельника, продовжуючи наполегливо вимагати від нього роз’яснень на свою користь, зазначивши, що він керується одним бажанням «найповніше та найдокладніше висвітлити цю — за наших часів цілком ясну — справу так, щоб і громадянство наше дізналося правди, і щоб у баламутців нашої суспільної опінії відпала раз назавше охота морочити людям голову» ⁴⁰¹. А. Мельник не відповів на листи М. Чеботаріва, очевидно, прекрасно усвідомлюючи його справжню роль.

З подібними листами М. Чеботарів звертався й до полковника О. Шаповала, але також не одержав відповіді. 1 червня 1932 р. в часописі «Канадійський фермер» колишній начальник військової контррозвідки опублікував свої спростування на звинувачення в тому, що «він арештував і розстріляв полковника Болбочана і зробив це самовільно проти волі військ й Головного отамана», які були висунуті проти нього з боку УВО. Як зазначав інформаційний звіт Товариства запорожців, М. Чеботарів «визнав всі ці обвинувачення не тільки за безпідставні, але й за абсолютно неправдиві та злісні інсинуації» ⁴⁰². Публікуючи цю інформацію, Товариство зазначало, що О. Шаповал видрукував у американському часописі «Січ» (Чикаго) уривки з листів М. Чеботаріва до нього і звернувся до всіх козаків і старшин, які мали якусь інформацію у справі П. Болбочана, із закликом подавати її до газети. До цієї ініціативи прилучилося й Товариство запорожців, зазначивши, що «нарешті прикра нам справа, що й досі нами гостро відчувається буде належно висвітлена і виявиться правдивий перебіг цій сумній справі» ⁴⁰³.

Можна стверджувати, що відтоді почали з’являтися публікації про полковника П. Болбочана, його останні дні та страшну смерть. Проте тривалий час ці матеріали в основному не виходили за рамки мемуарного жанру. Віднайдені документи слідчої справи, протоколи надзвичайного військового суду, листування між головними особами військового проводу УНР дають сьогодні можливість з набагато більшою достовірністю проаналізувати причини та хід трагічної «справи П. Болбочана».

Трагічна смерть колишнього командира Запорізького корпусу була одним з наслідків упертого небажання тогочасних соціалістичних провідників УНР шукати шляхів класового та політичного примирення задля побудови держави. Однобічна соціальна орієнтація політичного проводу і, відповідно, звуження соціальної бази українського руху в результаті напівбільшовицької політики у сфері державного будівництва, що супроводжувалося відчуженням т. зв. експлуататорських класів, не могло не породжувати подібних драматичних подій. Чимало надзвичайно освічених фахівців з неабияким професійним досвідом і культурним потенціалом, необхідним для утвердження української державності, дуже часто ставали невиправданим об’єктом «класової» ненависті й безпідставних цькувань.

Армія УНР, яка тривалий час будувалась за «законами революційної доби», а не на фаховій основі, не уникнула вторгнення партійно-політичного доктринерства, що негативно позначилось на її загальному становищі та спричинилося до поразок на фронтах.

Однак уже в міжвоєнний період українська громадськість в еміграції, представлена різними політичними течіями, зуміла оцінити полковника Петра Болбочана як патріота й державника. Цілком очевидно, що він — військовий фахівець, не заангажований у партійно-політичну боротьбу, займав послідовну національно-громадянську позицію у взаєминах з проводом УНР. Він намагався дистанціюватися від політичних інтриг, керуючись насамперед державними інтересами так, як він їх розумів, діючи при цьому досить прямолінійно. У результаті йому не вдалось уникнути гострого конфлікту з владою. На жаль, П. Болбочан припустився низки непродуманих (щодо доцільності) кроків, і це дало можливість противникам трактувати його дії як провокаційні, спрямовані на повалення уряду. Суд над п. Болбочаном був проведений з надзвичайним упередженням до підсудного, без дотримання будь-яких процесуальних норм і фактично перетворився на розправу тодішніх лідерів УНР з діячем, в якому бачили політичного противника. А вирок суду був однозначно невиправданим і надто суворим.

Історія діяльності та загибелі П. Болбочана стала не лише його особистою трагедією. У ній, як у дзеркалі, відбилися всі проблеми тогочасного державотворчого процесу в цілому і військового будівництва зокрема. Справа П. Болбочана показала неспроможність багатьох тогочасних політиків зрозуміти його позицію: «Кожен вояк ще мусить бути й громадянином, а кожен громадянин — вояком».

Було б відвертим спрощенням аналізувати колізії справи П. Болбочана лише в контексті його стосунків з лідерами Директорії. На наше глибоке переконання, проблема тогочасних політичних конфліктів УНР лежить у площині концептуально різного бачення основ державного і військового будівництва, що в той час визначало успіх усієї визвольної боротьби українського народу за свою незалежність.