Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Документи і матеріали

Для розуміння особистості полковника П. Болбочана, мотивів його поведінки та причин протистояння з політичними опонентами нам видається доцільним звернутися безпосередньо до конкретних історичних джерел, які дають можливість відтворити атмосферу тогочасного українського суспільства, настрої у війську й проводі УНР.

Документи та матеріали, які пропонуються для ознайомлення читачеві, різні за своїм характером та інформативністю. Однак їхня цінність незаперечна. Вони вводять нас у складний перебіг воєнних і політичних подій і, зрештою, допомагають сформувати свій власний погляд на причини перемог і поразок українців у збройній боротьбі за незалежність.

Низка пропонованих документів раніше була невідома українському читачеві.

Значний інтерес викликають емоційно насичені листи та спогади учасників подій, вони яскраво передають дух і настрої епохи. Серед них, зокрема, досі неопубліковані спомини С. Цапа, лист сотника І. Барила та ін. Додаткове світло на політичну ситуацію в проводі УНР проливають листи В. Липинського та спогади Г. Макаренка, які раніше були фактично недоступні широкому загалу в Україні.

Отже, читач має можливість скласти адекватне уявлення про долю видатного українського воєначальника, а також сформувати неупереджену думку щодо головних подій «справи полковника Болбочана» і дати свою оцінку її учасникам.

Документи і матеріали друкуються зі збереженням правопису оригіналу.

Документ № 1 Послужний список і нагородний лист капітана Петра Болбочана

Листопад 1917 р.

ПОСЛУЖНОЙ СПИСОК Капитана 38-го пехотного ТОБОЛЬСКОГО Генерала Графа Милорадовича полка БОЛБОЧАНА Составлен ноября 1917 года

ПОСЛУЖНОЙ СПИСОК Капитана 38-го пехотного ТОБОЛЬСКОГО Генерала Графа Милорадовича полка БОЛБОЧАНА

Читал:

IX.

ПРОХОЖДЕНИЕ СЛУЖБЫ.

Когда в службу вступил и произведен в первый офицерский чин; производство в следующие чины и дальнейшая служба: военная, гражданская и по выборам; переводы и перемещения из одного места службы или должности в другую, с объяснением, по какому случаю: по воле начальства или по собственному желанию; когда отправился и прибыл к новому месту службы; награды: чинами, орденами, знаками отличия; Всемилостивейшие рескрипты, Высочайшие благоволения.

НАГРАДНОЙ ЛИСТ

На штабс-капитана 38-го пехотного Тобольского Генерала Графа Милорадовича полка Петра Болбочана

В службе сего обер-офицера не было обстоятельств лишающих его права на получение знака отличия безпорочной службы, отдаляющих срок выслуги к сему знаку

Командир 38-го пехотного Тобольского полка, Полковник

Полковой Адъютант,

Поручик

Итого в сем послужном списке пронумерованных, прошнурованных и казенной

печатью пропечатанных семь (7) листов.

Полковой адъютант,

Поручик

Документ № 2 Розмова Головного отамана С. Петлюри ⁴⁰⁴ з отаманом П. Болбочаном по телеграфу [25]

10 грудня 1918 р.

Значка «633»

БАЛБАЧАН. — Дуже радий, що маю з Вами балакати; я сьогодні тільки вранці приїздив в Кременчуг. Ви вже знаєте про відносини німців до дорученої мені армії; якщо не знаєте в дрібницях, то мій Н[ачальни]к Штабу ⁴⁰⁵, котрого я пісЛав до Вас з докладом, все Вам об’яснить. В додаток до всього, що Вам відомо і що доложе Вам Н[ачальни]к Штабу я Вам можу доложити, що мій план за послідні дні трохи міняється: до сеї пори я бився з гетьманцями, большевиками, донськими козаками і Добровольчою Армією і з німцями тримався вичікуючої тактики, тепер же мушу стати на активний шлях проти німців, бо в деяких місцях я вже можу бути сильніший від них. Німецький фронт зараз є дуже важним, бо Ви знаєте, що німців на цім боці особливо на Харківщині дуже багато і всі такі частини у них тут, що виконують всі бажання своєї К[оман]ди в точности. Я прошу Вас, Пане Отамане, не забувати, що стадія організації армії у мене скінчиться тілько 2022 грудня і зараз я оперірую тілько з тими частинами, котрі були сформовані раніше, між якими головну роль грає в цих операціях 2-ий Запоріжський полк, котрий зараз розвернувся в Республіканську Запоріжську дівізію, останні частини, котрі недавно почали формуваться, серіозної ролі в активних операціях раніш 20–22 грудня, проявляти не можуть, не рахуючи старої Запоріжської дівізії та дівізії Палія ⁴⁰⁶; план формування доложить Вам Н[ачальни]к Ш[та]бу. Дуже важко з одягом і зброєю, правда все це покривається тим великим ентузіазмом між селянами з яким ідуть вони в Республіканські Війська. Загальної мобілізації я не роблю, бо нема куди діти людей, краще я зроблю додаткову мобілізацію, коли буде потрібно; відносно бойових подій можу підкреслити, що доручені мені Республіканські Війська бьються як лицарі і скоро на лівім березі Дніпра, де єсть іще гетьманська влада, то тілько з-за того, що німці з переважними силами дуже перешкоджали нам підтримуючи гетьманську владу. Я прошу Директорію надіятись, що дуже скоро на всій Лівобережній Україні у нас не буде ніяких перешкод, бо з німцями скоро начнем інакше балакати, — це військові справи. Відносно гражданських справ скрізь установляється влада, що була перед гетьманом, працюю в тіснім звязку зо всіма громадянськими колами. Робітники як у Харькові, так особливо у Донецькім басейні находяться зі мною в згоді, окрім большевиків. Робітникам я розрішив робітничі дружини в кількости 2600 в Донецькім басейні і до 800 людей в Харькові, дав їм зброю і інструкторів старшин. Це елемент, котрий цілком на нашій стороні. О призначенні губерніяльних комісарів мені допомагав Національний Союз ⁴⁰⁷. Дуже Вас прошу порайте мені, кого призначити Губерніяльним Комісаром Харьківщини, ця справа дуже важна, а кандідатів у мене немає.

На місцях у Губерніях, де ще не походили Республіканські війська де-не-де є анархія, але селяне як тільки узнають який повинен бути порядок введений Директорією то підтримують спокій і вичикують. Відносно дипломатичних зносин я послав письмо через Нідерляндського консула міста Харківа військам Антанти, котрі висадились в Севастополі. Копію цього письма я надіслав Вам, збіраюсь надіслати делегацію в Севастопіль, на днях послав нове письмо Антанті через того ж Нідерляндського консула, котрий інформував союзників про зносини німців з большевиками. Нідерландський консул з свого боку дуже гаряче взявся за нашу справу і теж має відомости, що Харьківський 1-й Німецький корпус хоче пустити большевиків на Харьківщину в Донецький басейн для боротьби з союзниками. Нідерляндський консул збирався сьогодня або завтра пробратися до Кременчуга, щоби від себе побалакати по дроту з вищим представником Нідерляндським в Київі і передати через нього союзникам про німецькі події. Німці йому з Харькова забороняли балакати з Київом; між иншим консул сказав мені таку фразу: «Я Вас запевняю, що Антанта пришле Вам свій отряд, як допомогу проти німців і большевиків». Здається, що я кончив, маючи на увазі, що мій Н[ачальни]к Ш[та]бу зараз повинен бути у Вас і Ви все узнаєте, моя політика досить гуманна до сеї пори об’ясняється тим, що всі наші вороги находяться під захистом німецьких штиків, якби я свою політику змінив раньше, то німці уже давно б ліквідували всю нашу Національну справу — на лівім березі. Ви знаєте, що німці хотіли мене заарештувати в Харькові, но агентура мене спасла, та і взагалі про це навіть не слід і балакати. Не дивлячись на те, що Скоропадський ⁴⁰⁸ сипе міліонами, щоб мене доставити в Київ, ми скоро всі будемо в Київі і Скоропадський буде в наших руках. Я тепер слухаю Вас, Пане Отамане, може деякі питання я упустив.

ГОЛОВНИЙ ОТАМАН. — Я радий, що нарешті маю можливість говорити з Вами. Перш усього від імені Директорії і від свого дякую Вам, Вашим помічникам і славним козакам підлеглого Вам Республіканського Війська за успішну боротьбу з прислужниками Гетьманської влади і твердо вірю, що в найближчі дні вся Україна буде під владою Директорії. Мені доложили, що Ваш Н[ачальни]к Ш[та]бу вже в Козятині, я його ще не бачив, він одержить докладні інформації і вказівки з якими негайно виїде до Вас. До його приїзду вважаю необхідним поінформувати Вас:

1. — По мотивам політичним Директорія заінтересована, аби Київ був взятий нами як найскорше так само і Одеса в звяз-ку з цим мною даний наказ Полковникові Філатьєву ⁴⁰⁹, що командує Одеською групою, в найближчий день захопити Одесу до приходу військ Антанти. Сьогодні одержав повідомлення, що Філатьєв взяв Терашпіль і наблизився до Одеси передовими отрядами за 40 верств. Флангова група його під командою Грігорьєва ⁴¹⁰ розвиває одночасно наступ на Херсон і Миколаїв. Наказ Осадному Корпусові, що обложив Київ і почасти переправився на лівий берег, дається в такому смислі, щоби штурм Київа в найближчий день вже відбувся ось через що я позавчора давав наказ Комкору Кудрявцеву ⁴¹¹ форсіровать наступ на Київ по лінії Ромодан-Київ для того, щоб Ваші збиті і дісціпліновані частини підперли молоді формування, котрі переправились на лівий берег і в котрих я не дуже певний.

2. — Німці провадили віроломну політику до нас і проводячи переговори разом з тим хотіли приступити до захоплення комунікаційних і операційних ліній в тилу росположення Осадного Корпусу, щоб упередити це ми приступили до обеззброєння німецьких гарнізонів і проїзжаючих ешелонів. За два дні нами обеззброєно німецькі залоги в Бірзулі, Жмеринці, Винниці, Козятині, Попільні, Фастові, Білій Церкві. Зараз іде обеззброєння в Умані і Христинівці. Сюди не входить обеззброєння ешелонів, яке ми зараз робимо і за допомогою якого поповнюємо недостачу зброї. В звязку з політикою німців Директорією пред’явлено ультиматум німецькій Обер Команді і Великій Салдатській раді в Київі. В тексті ультиматум дословно буде переданий Вам після моєї розмови додатково.

Зміст ультиматума містить в собі вимогу повного нейтралітету з боку німців в противному разі ми оголошуємо їм війну і закликаємо все населення до боротьби з ними. Я маю вражіння що цей ультиматум трохи охолодив німців, бо вчора приїздили неофіціальні представники їхньої Салдацької Ради і прелюмінарно приняли ті умови, які їм було запропоновано; сьогодня увечері мають прибути офіціальні предтавники Обер Команди з Київа для ведення переговорів, але до того часу ми проводимо з ними рішучу боротьбу і навіть в цю хвилину, коли я з Вами говорю під Бердичівом іде бій з ними, щоб ліквідувати їх віроломний наступ, в результаті котрого вони вночі обеззброїли частину нашого гарнізону і заарештували Коменданта і иньшу старшину.

Пропоную Вам на лінії розположення Ваших військ вжити відповідних заходів для паралізування можливої небезпеки і для того, щоб їм показати нашу зростаючу силу. Найкраще робити вночі, в разі успіху Ви збільшете кількість зброї яка нам так потрібна.

3. — Справа з Антантою стоїть так: наш представн[ик] Націон[ального] Союзу, бувш[ий] міністр пошт Сідоренко⁴¹² одержав від Американського] посла в Ясах запевнення, що Америка і Англія безумовно визнають Самостійну нашу Республіку при умові ліквідації Гетьманщини нашими власними силами, але до приходу війська Антанти. Що до Франції, то вона стоїть за Федерацію України з Росією тільки через те, що боїться банкротства Росії того, що північ Росії не заплатить боргів винуватих Франції, але з погляду Американського посла фінансові моменти в Українській справі не являються рішаючими. В звязку з цим повідомляю Вас, що вчора нашою радіостанцією у Винниці перехоплена радіотелеграма Американського посла в Київ в якій говориться, що французький консул Одеси Ено ⁴¹³ не є уповноважений представляти політику Антанти. Ено проводить справу в Українському питанню сепаратно і на власну відповідальність з таким розрахунком, щоби поставити і Україну і Держави Антанти перед фактом. Наше завдання ставити Антанту перед тими фактами, які ми будем створювати своїми силами, по тому Пане Отамане зі всего сказаного випливають льогічно слідуючі висновки: зараз ми повинні мати військову силу яка б стояла на сторожі інтересів нашої Державної Самостійности і била б не тільки гетьманців, але давала рішучий отпір і приймала профілактичні засоби відносно німців що заважають нам піддержкою гетьманської влади. Одночасно ми повинні бути готові і до активного отпору Антанті коли вона буде нав’язувати нам свою волю і насильно тягти в московське ярмо. Цю точку погляду і Ви яко представник вищої військової влади на лівому березі, котрому приходиться вступати в ріжні стосунки з представниками нейтральних держав чи держав Антанти, повинні розвивати і рішуче в цьому смислі висловлювати яко погляд Діректорії. В зносинах з Антантським військом, коли до того прийдеться, ніяких авансів їм не давати і висловлювати той погляд, що ми з ворогами Української Державности будемо боротись до останнього чоловіка, бо тільки державна самостійність України може забезпечити політичну волю населення України, а селянам дати землю. Для того, щоби наша позіція в цій справі була сильною треба прискорити за всяку ціну створення військової сили не тільки шляхом добровольчеських поповнень, але й мобілізації. Вказівки з приводу мобілізації одержить Н[ачальни]к Вашого Штабу.

4. — Я гадаю Пане Отамане, що Ви повинні зробити все, аби зайняти Крим і в першу чергу Дебальцево. Я маю доклад від представників запоріжських залізниць про значення дебальчевського району для цілої України щодо постачання вугілля, і наказую Вам подбати про те, що як тілько будуть зайняті ст. Дебальцево і инші в цьому районі, то негайно розпорядитись про висилку на Правобережну Україну певної кількости валок навантажених вугілем бо в противному разі нам загрожує велика небезпека від недостачі на правобереж[ній] залізниці палива для паровозів.

5. — Поки я поставлю Вам кілька конкретних питань по військовим справам, вважаю необхідним поінформувати Вас, що справи порядкування цивільною владою треба налагоджувати в тісному контакті з місцевими філіями Національного Союзу. Справа призначення Комісарів це є прерогатива відповідних органів Директорії і Ви можете по порозумінню з Національним Союзом призначати цивільних Комісарів тілько тимчасово, подаючи кандідатури на затвердження Директорії. Щодо Харьківського Губерніяльн[ого] Комісара, то моя особиста думка, що кандідатура інженера Тимошенка ⁴¹⁴ буде сприйнята Директорією прихильно, з приводу цього я знесусь з Директорією і Вас повідомлю.

6. — Необхідно якомога ширше, не жалкуючи грошей поставити справу інформації про події, про працю Директорії, про завдання нашого руху, про військові наші успіхи шляхом відозв, оголошень і т. д. З цього приводу я настоював би Пане Отамане, щоби інформаційне бюро при Вашому Штабі розвинуло б якнайширшу працю і енергію.

7. — Для Директорії потрібні гроші адже слід, аби Ви займаючи нашими військами певні міста, де є казначейства, робили виємки з них, посилаючи підмогу і для Діректорії в установленій пропорції. Тепер прошу повідомити мене чи форсі-рує Сіра Дівізія ⁴¹⁵ Палія наступ на Київ по лінії Бахмач-Київ. Коли ні, то треба аби вона до цього приступила і мала на увазі не тільки залізничу колію, але і Чернігівську Сошу, по котрій як у нас є відомости, тікають з Київа гетьманські прислужники і котру вони думають використати й далі. Тепер прошу коротко мене повідомити, чи можете Ви без шкоди для Ваших операцій на Слобожанщині форсірувати певними частинами наступ на Київ, взявши на увагу те, що наші частини вибили німців і гетьманців зі ст. Драбово і що частина наших військ вже переправлена на лівий берег в районі Баришполя.

ОТАМАН БОЛБОЧАН. Перш всього прохаю Директорію зробити безпосереднє роспорядження у всі банки, аби вони по першому моєму требованию видавали половину наличности мені і це роспорядження необхідно для морального оправдання, бо инакше прийдеться брати силою.

ГОЛОВНИЙ ОТАМАН. — Таке роспорядження Директорія уже видала і текст його, коли в Вас немає, я накажу Вам передати по прямому дротові.

ОТАМАН БОЛБОЧАН. — Особливо це необхідно для Харьківського банку.

2. Інформаційне] бюро у мене мається і тепер тілько поширюється.

3. Полковник Палій тримає[ться] широким фронтом по лінії Бахмач-Ромни. На днях сам буду у нього, провірю справу на місці. Для загальної справи Республіки, навіть аби це перешкоджало Слобожанщині, я повинен самі певні свої частини кинути на Київ, тоді наші руки будуть розвязані. В тім напрямку мною вже робляться всі заходи і авангарди Республіканської Запоріжської Дівізії, котра буде брати Київ, ще вчора увечері розбили гетьманців і німців під Ромоданом, і сьогодні повинні були зайняти Ромодан. Гетьманці над нашими полоненими почали знущатись.

Для мене новинка, що я повинен брати Крим, бо до цеї операції я зможу приступити не раніше як через тиждень.

Відносно Комісарів всі призначення Комісарів і Комендантів робляться мною тільки по згоді і по рекомендації з органами місцевого самоврядування і філіями Національного Союзу. Дебальцево буде зайнято. Формування війська будуть поширені. Прохаю зробити розпорядження аби надіслані кандідати на Губерніяльного Коменданта Харьківщини. 2) Декілька штабних старшин. 3) Із Бердичівського і Житомирського складів надіслати мені 60 кулеметів Люіса, 60 кулеметів Максіма або Кольта до 10 000 рушниць, 24 легких гармати і 8 важких. Потім передайте Діректорії від усього Республіканського Війська Лівобережної України найщиріше привітання. Запевняю Діректорію і Вас, Пане Отамане, що ми своє діло з честю доведем до кінця.

ГОЛОВНГИЙ ОТАМАН. Добре, привітання Діректорії передам. Тимчасом дякую Вам і всім козакам від імені Діректорії за запевнення і привіт; по змозі всі Ваші прохання виясню і сього дня ж дам ту чи иншу відповідь.

Зазначаю, що наступ на Київ буде проводитись раніш ніж Ви будете готові; держіть постійно звязок зі штабом Головної Команди, щоб я завше знав, де Ви є, а тепер прощавайте, зараз Вам будуть передавати текст ультиматуму Директорії.

(Друковано на машинці. Музей Громадознавства. Значка «633». Прага.)

Документ № 3 Доповідь отамана П. Болбочана Головному отаману С. Петлюрі через генерала О. Осецького ⁴¹⁷

10 січня 1919 р.

Доброго здоровля пане Отамане! Я Вас попросив до дроту по дуже важним екстренним справам, котрі відкладати не можна ні на одну годину. В той раз я повідомляв Вас про дуже скрутне моє становище, котре з каждим днем ставало все гірше й гірше, а тепер воно катастрофічне.

Запорожський корпус основна сила Української армії, але яка б не була сила, вона має свої границі. Запорожський корпус з самого першого дня перевороту, себто з 17 листопаду, безмінно працює в бойовій обстановці, не кажучи про те, що й до того дня він весь час був у бійках з большевиками. То я и настоював весь час дати мені до цього корпусу хоч 4 полки Галичан. Останні два тиждні це період самого сильного бойового напруження.

За Харків Республіканська дивізія і 1[-ий] Дорошенківський полк бється особливо по лицарськи. Після опущення Харківа бої не припинилися ні на одну годину — приходилося здержувати весь час дуже гарне військо ворога значно переважаюче кількостю. Вчора у нас були дві бійки дуже удачні, ми розбили великі сили ворога. Але ворог настойчиво продовжував насуватися свіжими силами, а сього дня великими силами він цілий день вів наступ по всьому фронту. Скрізь ворог був розбитий, а в районі станції Мерчик-Максимівка ворогові удалось оточити 1[-ий] піший Республіканський імені отамана Болбачана полк. Славетний полк цілий день вів нерівний бій і до вечера почти весь був знищений. Забиті всі найкращі старшини і козаки. В даний мент полк майже не істнує. Замінити його не маю чим, всі останні полки теж бються. Всі змучені, люде на ногах не тримаються. Піддержки не знаю звідки взяти. Весь час дивився на Київ, гадав, що Київ мені що небудь допоможе, але нічого від нього не маю. Тепер я рішив спасти останки дійсних Українських героїв і патріотів, це останки Запорожського корпусу. Ми перед батьківщиною свій обовязок виконали чесно, а як хто нас буде в чім небудь обвинувачувати, хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини… Накажу Люботин опустити. Мій шлях відхода — на Полтаву, а частина піде на Лозову-Катеринослав. Полтаву утримати своїми силами буде важко.

Я гадаю, що Україна ще ніколи не переживала такого скрутного становища, як зараз. На нас насуваються російські большевицькі війська над організацією котрих працювали цілий рік найкращі старшини генерального штабу російської армії. Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну. Вороги відверто передають, що їм необхідно знищити мій Запорожський корпус, котрий для росіян найстрашніший, як строго національний (особливо Республіканська дивізія).

Окрім російських большевиків, куди не повернись, у мене скрізь фронт — то свої хатні вороги, котрих необхідно во імя всього святого знищити (українські большевики, українські монархісти, авантюристи…). Таким є Махно ⁴¹⁸ на Катеринославщині, котрий примушує мене відділяти міцний загон для боротьби з ним і як тільки вдасться кінчити з ним, у Прилук піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний відділ. Багато таких героїв працюють по всієї Україні, нищать її, з ними приходиться боротися, а сили все зменьшуються. Багато допомогли в цій справі добродії Шинкар ⁴¹⁹ і К°. З Дончаками бійки припинилися, але становище з нами не вияснено. Добровольці посуваються на Славянськ і теж рвуть мої сили. Підкреслюю, становище катастрофічне. Необхідно Київу кинути всі балачки, необхідно оголосити сувору і тверду владу і проводити її в життя, необхідно ввійти у зв’язок з Донським військом проти большевиків, необхідно запитати Денікіна ⁴²⁰, чого його армія від України хоче, з союзниками негайно треба порозумітися і стати з ними в реальні відношення, необхідно визвати часть війська Галичан і післати сюда. Раніш я просив 3–4 полки, то було раніш, а тепер давайте уже 2 дивізії в повній організації. Через тиждень двох дивізій буде уже мало.

Ви мені скажете, що у мене є багато полків окрім Запорожського корпусу, — так, пане отамане, маю дуже багато ріжних полків, але всі ці полки треба поставити хоч на один місяць в нормальні умовини, на кождий такий полк дати по кілька старшин і козаків Запорожського корпусу, котрі навчали б, кождий день пороли б половину так званих «товаришів», а деяких і розстрілювали, а через місяць будуть розкішні. На превеликий жаль я не можу виділити з Запорожського корпусу ні одного старшини, або козака, бо цих героїв не багато і потрібні вони для великого діла.

Хай Київ заворушиться, хай всі відверто подивляться небезпеці в вічі і тоді побачите, що треба йти не на компроміси з большевиками, а рішуче з ними боротися. Може я не в курсі всіх справ, може Київ на що небудь сподівається, тоді скажіть, аби й я знав. Край нищиться заклятими ворогами України, гаяти часу не можна.

Не хочу допустити, аби всі події минулого року точ в точ повторилися і в цім році.

На Вас, пане отамане, дивиться вся Україна. Я скінчив.

Отаман Болбочан.

Доклад цей робив отаман Болбочан дня 10 січня 1919 р. в м. Полтаві. Отамана Петлюру викликати було неможливо, чому від його імені доповідь прийняв ген. Осецький.

Документ № 4 Доповідь полковника П. Болбочана через отамана В. Бронського ⁴²¹ для Директорії

20 січня 1919 р.

Всі мої домагання, аби Київ оцінив сучасний мент і важність фронта не мали успіху. В своїх домаганнях я уже іду далі. Становище Вам уже відоме. Наступати на ворога не маю сили, всі мої вірні полки стомлені і з них більша половина уже перебита, а решта до бою нездатна. Повторювати свій доклад, котрий 10 днів назад я зробив отаманові Петлюрі не буду… Ваша допомога один міф… Авангарди цієї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх обезброїти, бо то є зброд, а не військо — це фастовський курінь. Другі частини, котрі йдуть з Київа, теж такі. Тільки січовики, надіюсь будуть кращі, але один полк (котрий виходить того часу з Київа) не допомога, та й то буде вже пізно.

Мої частини дуже стомлені і потребують відпочинку. Всі вони можуть вмерти як і умірають, але цього я не допускаю, бо толку з цього не буде. Найбільша кількість в полках 400 багнетів, є такі, що мають 200. Ці люде мусять бути кадром для будовання військових частин… (стрічка порвана)[26]. Всі частини котрі зараз прибувають до мене думають, що тут будуть відпочивати, або гратися. Київ присилає частини неодягнені, без харчів — це можуть робити люде не розуміючі бойової обстановки. Но це все дрібниці. Важно те, що Полтаву залишаю, бо тримати не маю чим. Допомога вимагає, аби над нею працювати в крайнім разі 2 тижні.

Я відхожу на Кременчуг, де буду боронитися, а головним чином організувати Запорожський корпус і другі частини, котрі працюючи з Запорожцями теж стали гарними частинами. Арієргарди будуть затримувати ворога в районі Ново-Санжари і Кобеляки. Ті активні частини, котрі йдуть з Київа будуть складать Ромоданівську групу і будуть мати важну оборонительну лінію по Псьолу у Ереськи і по Хоролу в районі Миргорода. Лозовська група буде прориватися на Павлоград на зєднання з отаманом Гулієм ⁴²². Всі ці групи будуть підготовлятися до активних операцій. Крім цих частин буду приводити до порядку і ті частини, котрі зараз не боєздатні (себто котрі розложилися). Ми все зробимо, що від нас вимагає обовязок перед Україною, але це не все. Необхідно аби Директорія… (порвана стрічка)[27].

У своїм докладі отаманові Петлюрі я прохав Директорію порозумітися а Антантою і стати з ними в реальні відношення. Може треба буде піти на компроміс, але нам потрібно наймень-ше три дивізії Французів, щоби за допомогою їх очистить Україну від ворогів. Треба три дивізії, а як будете тягнути, то трьох дивізій буде мало.

Я не боюсь казати правду і не боюсь суда історії, мій погляд патріота. Я все сказав, тепер слова за Директорією. Моє прохання — не губіть Україну. Я маю надію, що зі мною згодяться всі і, як що зі мною згодяться, то прохаю перебалакати зі мною відносно бойового плану.

Я кінчив, бувайте здорові.

Отаман Болбочан.

Полтава.

Документ № 5 Розмова отамана П. Болбочана з отаманом Є. Коновальцем⁴²³

21 січня 1919 р.

Доброго здоровля, Пане Отамане!

Все становите на Полтавському фронті Вам відоме.

Всі мої частини абсолютно згубили сили за довгий безпереривний бойовий період. Я весь час повідомляв Київ про становище, описував критичне становище, але це успіху не мало і тілько за те, що я у вічі правду казав, мене чуть зрадником не зробили. Мене обвинувачували навіть в тім, що я стою за згоду з добровольцями, що я з добровольцями порозумівся — це є брехня. Все це неважно, всього цього я чекав. Я стою на тім грунті, на якім я стояв і раніш, у мене строго національний напрямок і одночасно борюся з большевиками, як з права, так і з ліва. Я переконаний в тім, що і Ви, Січовики, стоїте на такім же грунті як і раніше. Не знаю, що робиться зараз у Київі, але для того, аби мене спровокувати ні жадного самого гидкого і самого низького способу не жалкують. Зараз я стою на чолі Запоріжського корпусу і ми всі кажемо — Україна мусить бути і ми добемо-ся цього. Запорожський корпус відвожу в резерв, бо він є нездатній до бою і треба не менш, як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність. Працювати по організації прийдеться день і ніч.

Прохаю Вас розяснити мені загальне становите в Київі, які перспективи, що робиться на Чернигівщині і т. д. Крім цього абсолютно не розумію, які взаємовідношення між мною і Січовиками. Між иншим, коли мій начальник штабу був у Отамана Греківа ⁴²⁴, то Отаман Греків згодився на те, аби я повернувся з посади Головнокомандуючого на посаду коменданта Запорожського корпусу, котрий повинен відійти в глибокий резерв для формування. Но до цієї пори ніяких розпоряджень не маю, а навпаки якийсь добродій з генерального штабу задав питання моїм старшинам: «Чому мої частини не підлягають атаманові Сушко ⁴²⁵».

Ударна група абсолютно не хоче зі мною звязуватися і я не знаю про її завдання, як свого сусіда. Запорожський корпус, підкреслюю, до бою нездатний, як тілько поставлю його на позицію, буде багато гірше. Стараюся тримати позицію VI корпусом, але сподіватись на його не маю права (…)

Ця балачка прямим дротом, була мабуть з отаманом Коновальцем 21 січня. (Кінця телеграфної стрічки немає) [28]

Документ № 6 Відкритий лист П. Болбочана Головному отаману С. Петлюрі, членам Директорії, прем’єр-міністру, начальнику Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові Української партії соціалістів-самостійників ⁴²⁶

26 січня 1919 р.

Я просив аби до мене хто-небудь прийшов, аби запитати про мою зраду, та про мої злочинства, але видно всім Вам соромно мені в вічі дивитись, бо Український уряд всі свої помилки рішив взвалити на мою шию, аби я за всі відповідав як зрадник і злочинець, а признатися в цім ніхто не хоче… Всі Ви замісць того, аби покарати за самочинний арешт мій Ви санкціонуєте його і тим даєте право щирим авантюристам [таким як] Волох ⁴²⁷, Вірко, Ковтун, Махно, Тютюнник ⁴²⁸ і т. п. продовжувати своє каінове діло.

За що я арештований. Я прохаю відповіді. Може за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України. Може за те, що зумів збудувати міцну військову частину і зумів її оборонити як [від] безталанного міністерства Голубовича ⁴²⁹, так і від лихого і зрадничеського режиму гетьманського і його замаху. Може за те, що в важкий час гетьманського режиму не боявся дати місця в своім полку Січовим Стрільцям ⁴³⁰. Може за те, що по першому заклику Діректорії я енергійно піднявся на повстання і своіми подіями рішив судьбу повстання на всій Україні. Може за мої гучні побіди. Може за те, що я передбачав, що за повстанням буде анархія і вимагав органі-зованости, а не демагогії і не боявся це Вам в вічі казати. Може за те, що я коли прибув до Киіва в грудні, одверто сказав Вам, що своїми силами не зможу утримати Лівобережної України, а требовав для цього чотирі полки галичан, нарешті хоть що-небудь просив. Цю допомогу Ви мені обіцяли через два тижні, а деякі дрібні частини негайно. Я сподівався, що ця допомога буде дійсно надіслана і чекав її, но пройшов майже місяць, допомоги не було, а події розвивалися швидким темпом. Мої люди вибились з сил своїх, не могли на ногах триматися від непреривних боїв, а також і морально були підірвані. А може за те я арештований, що я зразу дав зрозуміти, що ті люди, котрі засіли в Генеральному Штабі по більшости не хваховці, а такі як Тютюнник просто дрібний інтриган і нечесний чоловік, бо як би він був чоловік чесний, то будучи молодим старшиною, мало знаючим військову справу, та ще не старшина Генерального Штабу, йому не хватило б нахабства стати на чолі Генерального Штабу, а він став і став усім заправляти і все не на користь Україні а на користь своєї дешевої натури, за нього самі кажуть його роспорядження і особливо його поводження в Полтаві.

Що Ви всі робили… Може скажете організовали в тилу армію… Ні Ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізовати навить організацію своїх частин і всякими засобами провоціровали моє чесне імя в Київі і скрізь… Може за те я арештований, що коли я побачив, що Київ [не] хоче вислухати мене і відмахується від мене, як від назойливої мухи, в той час коли я підкреслював страшенну небезпеку для України і коли за це я требував кинути балачки, проводити міцну владу і діло робити… Знаю, Київу це було не по нутру, знаю, що всі зо мною згоджувалися про тверду владу, але боялися відверто про се сказати окрім Січових Стрільців, але їх не слухали, бо бачите це буде проти демократичних і рознузданних принціпів, бо бачите це всіх діячів може скомпрометувати в очах народа і вони бідні можуть свої посади потеряти, а ще проще, діячі наші просто може нездатні керувати і діло робити, а тільки балачками займатися… В останній час перед здачею Полтави, коли я побачив, що мої частини абсолютно не бойоздатні, я відверто сказав в докладі Отаманові Петлюрі, що без допомоги Антанти Україну ми не спасемо, а одночасно з тим пропонував організувати армію дійсну, а не в такім напрямку, як пропонували Осецький, Тютюнник і Компанія.

Скажіть будь ласка, що Ви зробили доброго за весь час. Скажіть но чи було хоть одно Ваше роспорядження з самого початку повстання, котре мало би метою організацію армії, а не популяризацію Ваших імен і не руйнувало би армію, з чим я боровся весь час.

Скажіть но прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити аби спасти її. Бідна Україна ми боремся з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар.

Мене весь час провоціровали, що я реакціонер, зрадник і всяка така штука, але ніхто з цих добродіїв не задається питанням, що я військовий чоловік і ніхто не захоче відповісти мені «що накажете робити мені в той час, коли сторона на військовім стані» — «якої лінії триматися». Мене обвинувачували, що я розганяв селянські з’їзди — де скажіть. Мене обвинувачували в погромних протижидівських тенденціях [то] прохаю Вас добродії укажіть мені зараз такі міри і таке средство, котрим абсолютно можна було би переродити Українця в його відношеннях до жидів… У мене сили не було відповідати за всіх Українців, але погромів я все-таки не допустив. Давно я почував, що проти мене Київ щось затівав, але останній час я рішив їхати до Київа виявити становище і проситися звільнити мене від посади, о чім просив Отамане Петлюру по дротові ще з Полтави, але він не хтів вислухати доклад мій до кінця. 22 січня я мав виїхати до Київа, а в пять годин ранку я був заарештований Волохом, котрий грав в дудку з Тютюнником, Вірко і Компанієй. Після арешту я не хтів кровопролиття і не дозволив Республіканській дівізії іти на Волоха і не хтілося губити людей бо діло й так буде згублено. Всі мої плани по организації, над котрими я працював з старшинами Генерального Штабу, дійсно відповідавшими свойому призначенню, як хваховців, всі ці плани зруйновані і все піде на нуль…

Мене привезли до Київа, як злочинця — за що. Чого Ви не судили мене за всі мої побіди. Місяць назад, трохи навить більше мені лунало по Київу гучне «слава» а чого ж Ви зараз не кричите мені «ганьба»… Може не хвата сміливости, може сором… Наберітеся хоробрости… Самостійники начинайте… давайте тон.

На решті запитаю Вас — хто з Вас краще від мене, хай той кине в мене перший камінь… Хто з Вас більше діла робив, а не наговорив його тільки…

Я маю право на негайну свободу, я маю право на виїзд з України — я заслужив сього, бо я ни в чім не винуватий, а навпаки Ви всі винуваті, бо Ви не можете розбиратись в самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керовники Великої Держави, лізете в законодавці, замісць того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями та письцями. Ви зовсім не думаєте про те, що маса зараз тільки тішиться Вашими демагогічними викриками, та й то вже не вірить Вам і хоче скинути Вас, зараз вже є звичка і досвід… А в повіти і губернії кого Ви посилаєте. Таких же як і Ви, а як де-небудь попадається людина порядочна і працьовита, Ви спішите таких замінити.

Подивіться, що уявляють з себе повітові комисари і коменданти. Похожі на Вас, більшість таких як і Ви. В час повстання я казав Вам, не ламайте адміністративного апарату, міняти зараз тільки головних керівників — Ви не згоджувалися, Ви сліпі були і тілько твердили, що все напоминающее гетьманське повинно згинути, але для цього необхідно зараз же дати було нове що-небудь і ніяк Ви не хотіли вірити мені, що повстання можна провести организовано, а не анархично, не визиваючи анархії, а можна було. Я в своїм районі начав було успішно проводити організацію повстання, але Ви помішали, бо Вам необхідний був пожар. Перед повстанням я боявся аби після не повторилося безладдя, котре було при Центральній Раді і Міністерстві Голубовича — «ні — казали Ви всі — цього вже не буде, ми вже навчені». Хіба навчені. Ой багато ще треба Вас вчити. А Ви організатори армії хочите бути розумнішими від всього світу… Ні добродії Осецький і Тютюнник а колись ще був і Жуковський ⁴³¹, тільки дурень думкою тішиться, навить большовики кинули той шлях на який Ви зразу думали пійти, але правда не виходить нічого… Краще би Вам не братися не за своє діло. Україна повинна червоніти перед всім світом за свій уряд, котрий очевидячки веде свою сторону до погибелі. На одній нараді представників Полтавщини і Харьківщини в Полтаві один з найавторитетніших представників Українського громадянства [сказав], звертаючись в бік есерів: «подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не критин то подлец». Так буде до тої пори поки всі Ви громадянські представники не скажете: «Я ПЕРШЕ ВСЬОГО УКРАЇНЕЦЬ. А ПОТІМ ВЖЕ ПАРТІЙНИЙ ДІЯЧ. ПОТІМ ВЖЕ ХОЧ І ГОТТЕНТОСЬКОЇ ПАРТІЇ».

Я кончив. Требую для себе свободи, я її заслужив, Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з Вами більше я не буду — не по дорозі.

Первопис підписав: Отаман Балбачан, 26/1-19, Київ,

Отель Контіненталь, № 22.

З оригіналом згідно за Начальника ВІК,

Старшина В. Шелест

Документ № 7 Відкритий лист П. Болбочана Головному отаману С. Петлюрі, членам Директорії, прем’єр-міністру, начальнику Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові Української партії соціалістів-самостійників, командиру Осадного корпусу

10 лютого 1919 р.

Необхідність примушує мене додати декілька слів до свого першого відкритого листа.

Вам, Панове, відомо, що я сидів арештований в Н[оме] р[і] 22. готелю «Континенталь». Весь цей час (від 24 до 31 січня включно) я добивався кого небудь бачити з наших військових, або загальних керівників, щоб запитати, за що я був арештований. Ніхто не хотів зайти до мене, всі боялися, бо ніхто не міг відповісти на моє запитання… за що? Один військовий міністр отаман Греків не боявся зайти до мене і запитати: «За що ви заарештовані?» Отаманові Грекові ми завсігди вірили і віримо. Звертався я до Отамана Петлюри кілька разів, один раз надіслав йому листа — ніякої відповіді і приняти мене він теж не захотів; а зайти до мене — не було що й думати, не дивлячись на те, що Петлюра жив рядом з моїм номером через стіну (Н[оме]р 21). Всі догоби [29] я не звертався відповідали: нема дома, занятий і т. п. (Коновалець, Мельник ⁴³², Петлюра, Чайківський ⁴³³). В той час, за малою виключністю, головними керівниками армії, були «фендрики», до котрих тяжче було добитися ніж перед тим до Гетьмана Скоропадського. Ні, не хотів мене Петлюра прийняти, хай буде так, бо я «зрадник», але він не хотів приняти навіть мою дружину, коли вона хотіла вияснити, у кого має шукати права відносно розбійничого трусу, зробленого у неї січовиками у Київі; вони ограбили все, що у неї було. Трус був по ордеру старшини Чайківського [30].

Пане Отамане Петлюра! Я весь час молився на Вас, я навіть забув Ваш руйнуючий наказ по армії, котрий Ви видали в грудні 1917 р. і котрим Ви на довго знищили молоду Українську Армію та підірвали в неї національну ідею ⁴³⁴. Я не хотів згадувати про цей наказ, я думав, що життя Вас перемінило, однак я помилився. Тепер коли Ви не хочете оцінити обставин, і не хочете вірити, що Україні загрожує страшна небезпека, я можу сказати, що у Вас було щире бажання створити тільки «ореол Петлюри», а не «ореол України», і аби цей ореол не пропав, Ви рішили всю свою вину скинути на Болбочана. Не вірю я більшій кількости Ваших співробітників і деяким з тих, котрі стоять тепер на чолі Республіки. Тепер такий час, коли хата горить, а хто хоче вогонь гасити тим, що буде дути на вогонь, той вже не діяч, той є або хлопчак, або авантурист, або кретин або підлець. Ви окружили себе «єзуїтами» і інтриганами, котрі строго переводять необхідну їм тактику.

Прошу Вас, Пане Отамане Петлюра, скажіть по щирости, що корисного Ви робете для Армії? Коли я сидів у «Континенталі» заарештований, я серцем відчував, що армією правлять ті дрібні авантуристи, ті фендрики, ті інтригани, котрі окружають Вас. Ви ж [є] в їх руках просто маріонеткою. За весь час перебування в Київі, ні я, ні представники від Республіканської дивізії не могли виявити причини мого арешту і тільки всі від мене і представників Республіканської дивізії тікали і навіть говорити боялися, бо ніхто не міг відповісти на запитання — «за що я заарештований?» Отаман Петлюра казав: «слідство покаже». Значить мене арештували для чогось, а слідством вже будуть вишукувати яку небудь причину. А все таки, за що я заарештований? Весь час я продовжував запитувати, бо бачете я сподівався, що находжуся у правовій державі та сподівався, що все таки при владі найдуться порядні люди. Але багато Україні прийдеться ще пережити поки вийде Вона на правовий шлях.

Один з «добродіїв» фендриків, окружаючих пана Петлюру, п. Чайківський, висловився, що мене обвинувачують в тім, що колись то, прощаючись з мадам Н. (жінкою бувшого флігель-адьютанта)… поцілував її руку. Безумовно, пане Чайківський, обвинувачення дуже важне і слава Богу, що про це не довідалася Верховна Слідча Комісія ⁴³⁵, а то зараз підняла би світове діло. Так то, так, пане Чайківський, а все таки зробили ганебний трус з Вашого наказу на квартирі, де були річі моєї дружини і ордер був підписаний Вами. А, Ви відрікаєтеся! Безумовно так і треба, але уявіть собі, що Ви знайшли якісь компромітуючі мене документи, або ті самі 120 міліонів; як Ви думаєте, чи Ви тоді теж відрікались би? Тепер же тільки й треба відрікатися, казати, що трус був самочинний і бути задоволеним тим, що пограбували мою квартиру і взяли не тільки те, що складало цінність, те, що збиралось у мене і дружини роками, але навіть фамілійне наше добро забрали, котре для Вас зовсім не має ніякої ціни — портрети, листи, старі документи, стару зброю і т. инше. Ви забрали у моєї дружини останні гроші, Ви забрали у неї одежу, ріжні річи, всю мою зброю, навіть ту одежу, котру Ви не взяли, Ви її пірвали… Все це теж було необхідне для «політичного моменту»? Трус Ваш був подібний по набігу розбійників. Тепер Ви кажете, що трус був самочинний і цим Ви себе ще більше компромітуєте. А міліція? А протокол під час трусу, а самий законний з Вашим підписом ордер?

Пане Чайківський і К°! Чого Ви шукали у мене і взагалі чого Вам від мене треба? Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантуристів і карєристів. Директорія від мого діла відмахнулася — то справа військова кажуть вони. А Голова Директорії пан Винниченко ⁴³⁶ сказав: «Отаман Болбочан не є винуватим, але його штаб складений з росіян, контрреволюціонерів і всяких там злочинців, а Болбочан же, як людина слабохарактерна, попав під вплив Штабу». І БАГАТО ДЕЧОГО ГОВОРИЛОСЯ НА КОНГРЕСІ ⁴³⁷. Пане Винниченко, мого Штабу Ви не знаєте, не знають його і всі ті; котрі обвинувачують його і мене. Ви не знаєте, що в моїм штабі були дійсні фахівці, чесні працьовники на користь України, котрі працювали під постійним моїм впливом і працювали не балачками як Ви. Якого ж характеру я, про це краще всього говорить моя активна боротьба на протязі 16 місяців. Але замісць того, щоби вести безпідставні балачки, Вам Пане Винниченко, як голові Директорії, слід би було спочатку розібрати моє діло, а бодай хоч трохи познайомитися з ним. Добре було би і мене допитати, це треба було зробити, бо я займав високу посаду — і лише після цього виступати на конгресі хоч з будь яким матеріялом, а не з провокаторськими чутками. Я гадаю, що авторитет і обовязок людини, займаючої найвисше місце в державі, вимогають ЗАВСІГДИ бути державною людиною, завсігди стояти на правовім грунті. А може так хотіли «товариші-фендрики».

Просив я, щоби мене пустили за кордон, бо чого ж сидіти на Україні, коли права нігде не найти, а всім заправляють люди, з котрими неможливо працювати. Мене відправили до Галичини, чогож це так? Отаман Коновалець і старшина Чайківський кажуть, що сучасний політичний момент вимагають сього. Слухайте, ми не діти і подібних дурниць не слід казати. «А що партії скажуть?» — говорить пан Чайківський. Мені соромно за людей, котрі такі дурниці кажуть; це можуть говорити люде, яким мій арешт дійсно був необхідний. Знаю, що всім дуже хотілося обвинуватити мене за мій відхід від Харкова і Полтави. Я цього якраз чекав. Але ж Ви побоялися про це навіть питання підняти і то з двох причин — перше всього Ви всі почували себе страшенно винуватими в цій справі і боялися навіть над собою суда, а по друге — межи Вами не було дійсно військових людей, котрі зуміли би оцінити бойову ситуацію (може Тютюнник, а може фендрик?) і зуміли би збудувати проти мене обвинувачення. Навіть коли б я був винен, то прошу експертів дійсно військових розібрати на підставі всіх документів та доказів свідків. Слухайте, Ви всі, у кого була влада в Київі! (Я в такій формі звертаюся, бо не можливо було розібрати, хто править краєм, а розпоряджалися тоді ріжні люди, особливо «фендрики»). Вам було необхідно писати про мене всі ті брудні видумки, котрі появилися в київських часописах? Як що це не Ви писали, то чому ж Ви не заборонили писати мерзоту таку? А може скажете, що і це було необхідно для «політичного моменту»? Ну добре, а «Національний Союз»? Ви є краса і гордість Української Республіки. — А чи не зацікавило Вас, членів Національного Союзу, що той Болбочан, котрого Ви недавно гучно вітали, заарештований як зрадник і злодій? Ні, не зацікавило? Не прийшло Вам на думку, що розвінчувати своїх героїв є позор і для тих, хто се робить. А, я розумію! Я Вам був потрібний раніш, а не тепер, коли Вам здається, що влада уже вся в Ваших руках. Роскішно, а що ж самостійники? В чім Ви мудреці обвинувачуєте мене і за що секретар партії (Андрущенко) погрожував перед представниками Республіканської Дивізії: «Ми його засудимо, він понесе сувору кару». Слухайте, самостійники, за що? От чого Ви навіть не зацікавились моїм ділом. Чи може й для Вас грав ролю «політичний МЕНТ»? Може в карєризмі мене обвинувачуєте? Чи може в тім, що я щиро весь час підтримував партію Самостійників і не боявся сього і в Гетьманські часи? Нагадайте тепер самі про все, особливо хай пригадують всі ті, котрі зараз більш всього нападають на мене. Багато про Вас самостійників не буду писати, бо мені сором за партію. А тепер звертаюся взагалі, до всіх Вас, стоячих на чолі Держави. Ви му сете мене регабілітувати — се являється питанням чести Вашої. Ви мусете дати мені право виїхати за кордон; Ви своїми провокаторськими випадами безумовно підірвали мої сили, як фізичні так і моральні, і служити я уже не можу, про що і рапорт подаю в одставку, а окрім сього я, особливо з Вами, служити не буду. Для мене необхідно аби я бачив, що на чолі Українського Уряду стоять люди практичні, фахівці, чесні, розумні, а не фендрики, авантуристи, інтригани, провокатори. Необхідно, аби я бачив, що ті люди поведуть Україну до щастя, порядку і слави, а не до сорому…

А може скажете «в армії треба служить»? В якій армії? В тій, де дивізіями, корпусами і арміями керують фендрики, Волох і К° і т. ін. Ні, сього не може бути! Ви утвердили Волоха командиром корпуса після того, як він сам оголосив себе командиром корпуса і командуючим армією. А Ви знаєте, що краще би зробили, як би командиром корпуса Запорожського призначили не Волоха, а Махна. Але тепер ще можна поправити діло і призначити «батька Махна» помічником «батька Волоха» — буде розкішний корпус. Ви думаєте, що «батько Махно» гірш від «батька Волоха»? Запевняю Вас, що навіть Махно багато кращий і більш військовий чоловік ніж Волох. Можна запросити до праці ще Шинкаря, Григорієва, Вірка, а тут ще й Тютюнник з Волохом — невеличка, але тепла кумпанія.

Нагадую Вам і запитую Вас, хто з Вас хтів уявити дійсне становище України, хто з Вас задумувався над тим, яка доля чекає Україну? Ніхто! Ви всьому світові оголосили війну. Ви чепурилися перед Антантою і погрожували їй війною. Ви абсолютно не хтіли з Антантою рахуватися, а на що Ви спиралися, на яку силу? На «товаришів», на Волоха, на фендриків, на геніяльних українських «Гінденбургів і Людендорфів» (Осецький, Тютюнник і К⁰.). Як Ви подивилися на мене, коли я одверто требував згоди з Антантою і негайної допомоги французькими військами. Я ніякої відповіді на свій доклад Петлюрі і Директорії не одержав. Ви думали тільки над всякими сортами соціялізації, Ви думали й думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну.

Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большеви-кам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-большевиків і не бачете того, що через большевизм ведете Україну до «Єдіної Росії».

Ви считаете мене зрадником і за те, що я стояв за негайну згоду з Антантою і настоював просити у Французів допомоги — все рівно без цього не обійтися, але чим скорше, тим буде краще. Але Ви всі не маєте горожанської відваги про це отверто сказати, Ви боїтеся проводити тверду владу, порядок, право і через те збудувати сильну Українську Державу. Всього цього Ви боїтеся, бо тоді треба працювати, бо це, бачите, не демократично, а то, що Україна від тої занадто великої демократичности буде покрита пожаром і може зовсім згоріти — Вам байдуже…

А коли наступить уже зовсім тяжкий час, будете тікати за кордон. Нарешті, можу тільки подякувати за ту «нагороду», котру я получив від Вас за 16 місяців активної праці. І требую від Вас регабілітації свойого чесного імени, требую повернення грошей, річей і зброї, забраних у дружини моєї і у мене.

Отаман Петро Болбочан. 10 лютого 1919 р.

м. Станиславів «Отель Уніон».

Документ № 8 Рапорт отамана П. Болбочана Міністру військових справ УНР О. Шаповалу ⁴³⁸

Не пізніше 10 лютого 1919 р.

Республіканська дивізія і деякі другі частини Запорожського корпусу, для організації котрої мною вкладувалися всі сили, дивізія, кадр котрої складає елемент національно військовий і абсолютно здоровий, з моїм відходом від Запорожського корпусу безумовно розпадеться. В Українській Армії немає частин з таким кадром і дивитися на цю справу спокійно буде преступно перед Україною. Я, як патріот і військовий чоловік, котрому Республіканська дивізія рідна, звертаюся до Вас, Пане Міністре, котрому всі мої кровні частини вірять также, як і мені, спасти республіканську дивізію. Виведіть її зі складу Запорожського корпусу і поставте її в глибокий резерв для відпочинку і організації, бо инакше, після авантюри проробленої зі мною з дівізії цеї толку не буде під керуванням Волоха, котрий задався метою зруйнувати дівізію і вибити з неї той дух, котрий зміцнювався в національній боротьбі. Другого чекати від… Волоха і не можна — людина він необразована, дика, він же з унтер-офіцерів і прапорщиків низької проби, він без усякої освіти.

Начальником дівізії можна пропонувати назначити тілько республіканця — можна полковника Дубового ⁴³⁹, або полковника Цілюрика ⁴⁴⁰. Чужий нічого не зробить, бо традиції 2[-го] пішого Запорожського полку сильні, а другий піший Запорожський полк знає уся Україна по його героїчній боротьбі.

В склад дивізії Республіканської прохаю включити всі ті частини, котрі формувалися при допомозі кадру Республіканської дивізії, зразковий курінь пішого полку Івана Сірка, Важкий Дивізіон, Кінно-Гірський Дивізіон, Інженерний Курінь, Залізничний Курінь — ці частини не входять в склад дивізії, а просто при корпусі.

Підкреслюю, дивізія з самого початку істнування своїх куріневих частин, себто з 15 січня 1918 року, веде безпереривну боротьбу і ні разу не була на відпочинку. Бажано булоби поставити дивізію в район Жмеринка-Межибуже-Проскурів. Звертаюсь до Вас, бо більш ніхто не зверне уваги на цю справу, а я маю моральне і службове право постояти за ці рідні мені частини, котрі завдяки дешевим авантюристам-карієристам поставлені на грунт розвалу.

Отаман Болбочан.

Цей рапорт написано і послано з м. Станиславова до Військового Міністра Шаповала. Весь час полковник Болбочан старався допомогти своїм частинам чим тільки міг. Шаповал рапорт залишив без відповіді [31].

Документ № 9 Рапорт отамана П. Болбочана Директорії УНР

10 лютого 1919 р.

Голові Високої Директорії.

Бувшого Головнокомандующого Українським

Військом Лівобережної України

Отамана Петра Хведоровича Болбочана

Рапорт

Прохаю Високу Директорію звільнити мене від військової служби в одставку по хворости і по сімейним обставинам з правом і приімуществами, присвоєними моєму рангови і посаді.

Почав я службу на Україні комендантом Республіканського пішого полку 22 листопаду 1917 р. Як що буде призначена пенсія, прохаю розпорядження робити перевод на одеське казначейство.

Отаман Болбочан.

м. Станиславів ч.2

10. лютого 1919 р.

Цей рапорт возили старшини Письменний з Дзюбою до Винниці. Рапорт був залишений без відповіді. [32]

Документ № 10 Рапорт отамана П. Болбочана Міністру військових справ УНР О. Шаповалу

5 березня 1919 р.

Бувший

Головнокомандуючий

Військами Лівобережної

України

5 березня 1919 р.

№ 8

м. Станіславів

Військовому Міністру

Рапорт

22 січня с. р. в 5. годин ранку в м. Кременчуг я був заарештований в свойому вагоні курінним 3-го піш[ого] Гайдамацького полку Волощенком, котрий зробив це по наказу свого коменданта полка значкового Волоха. А по чийому наказу арештував мене Волох, для мене абсолютно невідомо. Вкупі зі мною був заарештований мій штаб і тимчасово командуючий Запорожським корпусом полковник Селіванський (н[ачальни]к Республіканської дивізії). Скільки я не добивався бачити значкового Волоха, чи його заступника сотника Загродського ⁴⁴¹, нікого я не міг бачити і ні від кого не міг добитись толку; тільки ввечері 22 січня сотник Загродський зайшов до мене, але нічого ясного не сказав мені. Чув я тільки, що старшини Гайдамацького полку і особливо значковий Волох старалися доказати своїм козакам, що я зрадник, за то і заарештований.

На другий день після мого арешту я був направлений до Київа, де 24 січня посадили мене в № 22 готелю «Контіненталь». Ніякого обвинувачення мені не було предявлено, ні у кого я не міг добитися відповіді на запитання — «за що?» Всі відрекали-ся, всі нічого не знають, а ті, котрі могли-би мені дати відповідь (як наприклад отаман Петлюра, котрий жив в № 21 готеля «Контіненталь», Директорія, отаман Коновалець і инші), ті або ніякої відповіді не давали, або не хотіли мене приняти і до мене з них ніхто не хотів зайти, а в ніч з 26 на 27 січня був зроблений ганебний трус на квартирі, де були речі дружини:

1) у моєї родини на Фундуклеївській улиці № 62,

2) в Михайлівському монастирі на моїй квартирі і 3) у моєї тітки там-же. Трус був по наказу і ордеру Осадного Корпусу, відносно чого я подавав рапорт. Всі речі мої і дружини забрані, забрані всі гроші. Старшини — представники Республіканської дивізії теж нічого не могли добитись. Ви наказали подати мені рапорт про мою справу, але про що я буду писати, коли і зараз мені не предявлено ніякого обвинувачення і я за собою ніякої вини не почуваю, бо її не було. Чув я приватно, що обвинувачують мене в тім, що стояв за згоду з Антантою. Так стояв я за цю згоду, бо я зразу бачив, що нічого самі ми не зробимо, позаяк розпад української армії був дуже сильний і цьому весь час допомагало головне командування, котре домагалося розложити і мої кровні частини. Казали, що я вів переговори з Добровольцями — неправда. Добровольці і большевики приговорили мене до смерти, а в Харкові старшини-добровольці робили на мене замах. Головний Отаман Петлюра мені особисто і по телеграфу передав наказ війти в переговори з Дончаками і військом Антанти, що висадилося в Севастополі. Я й сам настоював завести переговори з Дончаками і Антантою, але я рахував, що Центральний Уряд сам зробить це, а коли одержав наказ вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно ніяких директив з приводу переговорів я на получав, а в друге — Головне Командування знало, що в той час у мене не було таких людей, котрі могли би виконати таку відповідальну місію і я довго з губерніяльним комісаром Харківщини п. Тимошенком обговорював, кого-би нам послати до Новочеркаску і Севастополю. Нарешті я рішив послати до Дончаків Певного ⁴⁴², але він, з початку згодившись, на другий день відмовився. А перед цим я уже післав був телеграму отаманові Краснову, в котрій вимагав, аби військо Дончаків залишило Донецький район. У відповідь получив телеграму від полковника N начальника Донського загону, котрий просить припинити бойові дії, на далі необхідно було зговоритися, а післати не було кого. Тоді я послав телеграму Волохові, котрий з Гайдамацьким полком був в районі Бахмут-Яма-Лiман-Нирково з наказом почати переговори з командованиям передового Донського відділу, бо необхідний був вугіль, а далі рішив послати старшин Генерального Штабу, але Волох на одріз відмовився виконати мій наказ. Скоро після цього Харків був залишений. Командуванню військ Антанти я послав телеграмму, копію которої відправив Головному Командуванню; другу копію передав Нідерляндському консулові, котрий сам повіз її до Антанти. Я весь час підкреслював, коли був у Київі (16–19 грудня 1918 р.), що у мене в той час не було таких людей, котрим можна булоби доручити таку справу, як переговори, а доручати хлопчикам, я не міг.

Обвинувачували мене в реакційности — в чім вона проявлялася? На се можуть дати відповідь ті, котрі працювали зі мною — Губерніальний комісар Харківщини п. Тимошенко, губерніальний] комісар Полтавщини Чижевський ⁴⁴³, Харківський професіональний союз, робітничий комітет Харкова й инші.

Кажуть, розганяв я селянський зїзд — неправда; кожний зїзд від мого імені вітали мої представники і давали інформації.

Кажуть, у мене був російський штаб — неправда, всі були Українці, відповідальні посади займалися старшинами, котрі з початку працюють в українській армії (в Запорожській дивізії) і тільки один був Росіянин полковник генерального штабу, принятий мною за 7 день до арешту, але спеціяліст свого діла і чесний чоловік і другий полковник генерального штабу, присланий мені з Київа Головним Командуванням, теж чесний працівник і спеціяліст. Дай Боже, аби в українській армії побільше було таких старшин як ті, котрі були в моїм штабі не били-би нас так, як зараз бють. Всі старшини штабу працювали під постійним моїм доглядом. Вся бойова праця проходила перед моїми очима. Про всі бойові події не пишу, їх зараз обняти дуже важко, скажу тільки, що мене обвинувачували в тім, що залишив Харків і Полтаву; так залишив, але після упертих боїв. Є такі люде, котрі кажуть, що Болбочан залишив Харків і Полтаву без боїв, то є провокаційна брехня. Казали в Головній Ставці, не дивлячися на мої донесення, що проти мене наступають банди, а регулярних частин нема, то були тільки злочинні люде, котрі так казали і вони добре знають, що військо Болбочана ніколи не відступило-би перед бандами і бандам ніколи не дало-би себе перемогти.

Генеральний Штаб весь час не вірив мені, що наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду; я навіть номера полків і призвиська большевицьких начальників доносив; донесення про це посилалися кождодневно. Один раз, коли хтось зі старшин генерального штабу, здається генерал Бронський, від імені Директорії виказав недовіря, я не стримався і відповів: «Ви тоді повірите, коли Ленін на білому коні приїде до Київа».

Я знав, що Лівобережної України я не утримаю і коли Директорія приїхала до Київа, я на засіданню в Генеральному Штабі це підкреслив і просив допомоги негайної, але дисциплінованими частинами, просив з 4 полки. Головне командування обіцяло дати цю допомогу Галичанами через 2 тижні, а деякі дрібні частини негайно (панцирний потяг, легку батарею і т. ин.). Я обміркував свою справу і рішив, що 2 тижні я не зможу утриматись. Пройшло більше як 2 рази по 2 тижні, а я ніякої допомоги не получив окрім панцирного потягу і то через три тижні і без гарнізону і легкої січової батареї, в котрої користи не було, бо комендант батареї з батареєю утік після того, як довідався, що я наказав віддати його під суд за невиконання боєвого наказу. Перед тим, як я мав здавати Полтаву, з Київа вийшла січова бригада, казали до мене: всі ми зраділи, зібрали останні сили і відбили ворога від Полтави, але прийшли січовики з самостійним завданням, абсолютно не визнавали мене і моїх наказів і навіть ніякого звязку не хотіли зі мною тримати. Виявилося, що вони мають самостійну задачу іти на Харків, не підлягаючи мені; добре, хай буде так, тоді я мусів-би їм підлягати, бо в бою повинен бути один старший начальник, але цього не було зроблено, не розумію чому: чи Головним Командуванням навмисне було так підстроєно, чи то зроблено по нездатности керовників. Нарешті получилося, що січовики стояли на північ від Полтави і не хотіли мені допомогти в той час, коли мої люде вмірали обезсилені. Один раз, здається, курінь січовиків взяв участь у бою в Полтаві, але скоро відійшов; ми більше січовиків не бачили. Чув, я що Головне Командування випустило повідомлення, що січовики Полтаву повернули, то була провокаційна брехня. Ніякої допомоги від Головного Командування я не мав, а тільки руйновання моєї справи і війська. Декілька разів старшини і козаки Республіканської дивізії, Харківського Слобідського полку і полку Яна Кармелюка казали мені: «Пане отамане, хоч тиждень відпочити в резерві і ми знову будемо гнати ворога». Люде цих частин часто умлівали на постах від переутомления, але зібравшися з останніми силами йшли умірати в нерівних боях з большевиками.

З селянами ніколи ніяких непорозумінь не було.

Чув, що обвинувачували мене в тім, що штаб носив російські погони — неправда! Потім обвинувачували, що штаб носив українські погони — не тільки штаб, але всі старшини й козаки Республіканської дивізії, також полки — Яна Кармелюка, Харківський, Слобідський і ин.; наказа від Головного Командування знати погони не було.

Обвинувачували, що моє військо не одягло червоної розетки, так, але червоний колір є емблема нашою ворога — большевика, а у нас є національний колір. Червоні розетки, то безумовно був компроміс з большевиками і вносив в армію тільки руїну.

Обвинувачували, що 120 міліонів я украв і хотів тікати на Дон — чи варто мені в цьому оправдуватись? Краще я попросив-би Державного Контрольора, аби він затребував від Ради Міністрів відчота в тих 120 міліонах, котрі відобрали від мене…

Отаман Петлюра сказав представникові Республіканської дивізії Авраменкові ⁴⁴⁴, що я обвинувачуюсь і в тім, що їздив і жив в сальон-вагоні, а це недемократично; на це не нахожу навіть потрібним що-небудь відповідати.

Багато всяких обвинувачень, збудованих на абсолютній провокації піднімалося проти мене, але офіціяльно я й до цієї пори нічого не знаю, не знаю, яке предявляється мені обвинувачення. Слідства ніякого не ведеться. Я весь час шукав права, я весь час вірив, що є люде, котрі не загубили совість і мають горожанську відвагу просто подивитися на мою справу. Ніхто до цієї пори не хоче уявити собі, що як би я був зрадником, то ніколи я би не виступив на повстання ⁴⁴⁵, а з початку став-би на той шлях, який мені був потрібний і вкупі з Німцями все перевернув-би верх дном.

Судьбу повстання рішив я, у мене була найсильніша військова сила на Україні, найславетніші бої велися мною, найбільше святих героїв було в моїх полках, але ми в той час про себе не писали, не кричали про себе, залишили це на після, бо ми знаємо, що в бойових обставинах завше про себе кричать і пишуть тільки ті, котрі нічого не роблять, котрі подвигів не мають-і утворюють їх реклямою. Я ж особисто за славою ніколи не гнався.

Тепер я домагаюся суду і публічної реабілітації, домагаюся відання під суд заарештувавших мене, або допомагавших цьому — значкового Волоха і всіх старшин Гайдамацького полку, окрім цього військового старшину Тютюнника, Вірко і всіх тих осіб Головного Командування, котрі благословляли мій арешт.

Також прохаю наказати розібрати той трус, котрий робився з 26 на 27 січня, задовольнити мене по мойому рапортові відносно трусу і передати суду виноватих. Ніяких великих посад я не хочу, а прохаю Вас повернути мене до моєї Республіканської дивизії і дати мені змогу битися з ворогами України. Республіканську дивізію прохаю виділити зі складу Запорожського корпусу в «окрему» і придати до неї всі ті частини, котрі, хоч і не входять в її склад, але котрі я будував, або з котрими мене зріднила бойова праця, як то полк Яна Кармелюка, Харківський, Слобідський полк, Запорожський інженерний курінь, Запорожський авіаційний відділ, Республіканський важкий дивізіон і кінно-горний дивізіон Альмазова ⁴⁴⁶.

Всі документи залишилися при штабі армії, про судьбу котрих не знаю.

Чекаю права, як можна швидче, бо мій обовязок перед Україною кличе мене до зброї.

Отаман Болбочан.

м. Станиславів.

Документ № 11 Уривок з протоколу допиту П. Болбочана військовим слідчим

Не пізніше 30 березня 1919 р.

22 січня с. р. о 5 годині [ранку] в м. Кременчук я був заарештований курінним 3-го піш[ого] Гайдамацького полку Волощенком, який зробив це по наказу свого команданта полку значкового Волоха, а по чиєму наказу арештував мене Волох, для мене невідомо. Разом зі мною був заарештований мій штаб і тимчасово керуючий Запорозьким Корпусом полковник Саліванський. За що я був заарештований? Весь час я допитувався відповіді, але до цієї пори я ніякого толку добитися не можу.

Після арешту мене хотіли визволити полки 2-ї Запорозької дивізії й другі частини, але я не дозволив, я думав, що в Києві найду право. Привезли мене до Києва, де й посадили 24 січня в готелі «Континенталь» в № 22, а полковник Саліванський і полковник Гайденрайх були посаджені на гауптвахту. Останні штабні старшини були визволені в Кременчузі. Я міг втікти з дороги, так і з готелю «Континенталь», але цього не робив, бо все-таки сподівався на правовий розгляд свого діла, а подруге, не хотів давати в руки ворогам оправдання мого арешту. Але ніхто не міг відповісти на моє запитання, за що я заарештований. Всі відрікалися, всі нічого не знали, а ті, котрі могли би відповісти, як отаман Петлюра, Коновалець, старійшина] А. Мельник, стар[шина] Чайківський, члени Директорії та інші, ті або ніякої відповіді не давали, або зовсім не хотіли мене прийняти і відповідали — нема дома, зайнятий. Представникові 2-ї Запорозької дивізії сотникові Авраменкові отаман Петлюра відповів, що ведеться слідство, а на запитання, в чім же обвинувачується отамана Болбочана, відповів: «Отаман Болбочан роз’їжджав і жив в сальон-вагоні, а то не демократично». Так я нічого не міг добитися, а в ніч з 26 на 27 січня на квартирі у моєї дружини Січовиками був зроблений трус, також у моєї тітки і у моїх родичів. Трус робили Січовики Осадного Корпусу Коновальця по ордеру старшини Чайківського і поводилися вони гірш, як більшовики в 1917 р., коли вони були в Києві. Забрали у дружини всі гроші, плаття, матерію, срібло, білизну, забрали мої речі, обмундирування, фотографії, листи, щоденники і різні фамільні пам’ятки, ок-[р]ім цього забрали мою стару зброю і самопали, а всього на суму 90 000 карбованців, не рахуючи того фамільного добра, котре порахувати не можна і котре взагалі не має ціни. Коли звертався я з приводу трусу до старшини Чайківського, він, як пійманий злочинець, нерішуче відповів, що нічого не знає про цей трус. Тоді уже моя дружина стала клопотати, аби їй повернули гроші і речі, але її ніхто прийняти не хотів, і тільки після різких домагань п. Є. Коновалець «змилосердився» і прийняв дружину мою, але сказав, що відносно арешту мойого нічого не знає і зробити нічого не може, а відносно трусу сказав, що то був трус самочинний.

Нігде не можна було знайти права, навпаки, як тільки шукаєш його, то нариваєшся на всякі образи. То був такий час, що ніхто не загарантований від розстрілу по бажанню одного кого-небудь з власть імущих, або тих, котрі біля них притулилися, а офіціально тільки повідомлять, або зовсім будуть мовчати, що забитий під час побігу, як то Січовики грубо зробили з ген[ералом] Келлером ⁴⁴⁷. Все-таки звернувся я до ген[ерала] Грекова, тодішнього військового міністра. Він сам приїхав до мене і щиро сказав, що абсолютно нічого не знає в моїй справі і що Петлюра не говорить про причину мого арешту. Для ген[ерала] Грекова, як всім відомого чесного чоловіка, вся історія моя була абсолютно незрозумілою.

Члени Директорії теж ніякої відповіді не давали, навпаки, тодішній голова Директорії В. К. Винниченко виступив на Трудовому Конгресі з інформаціями провокаційного змісту. Ясно стало мені, що шукати права не було у кого і треба було помиритися з тим. 1 лютого виїхав я зі своєю дружиною з Києва до Станіславова на заслання, а полк[овник] Саліванський і полк[овник] Гайденрайх за 4–5 днів до мого виїзду були випущені з гауптвахти після того, як заплатили кому слід хабара і зовсім спокійно були на волі в Києві. Не знаю, може, і я був би випущений з-під арешту, якби заплатив солідний хабар або доплатив до того, що забрали під час трусу. Всім відомо, що Осадний Корпус тоді мав повну фактичну владу на Україні.

Скоро три місяці, як я живу в Станіславові з словесною забороною виїжджати за кордон Галичини і вже три місяці чекаю, а може, проясниться і блисне промінь права.

Міг би я утікати і в закордонну армію вступити, але це значить, розв’язати руки «нашим національним героям», котрі сфабрикували і благословили мій арешт, і тим оправдати їх розпорядження. Три місяці я уже чекаю, але все-таки маю надію, що колись правда візьме верх, все моє діло тоді випливе на світ Божий, а разом можна буде витягнути на світ Божий і тих людей, котрі під покровом «патріотизму» і «соціалізму» до цеї пори творять своє Каїнове діло, руйнують Україну, до цеї пори не хочуть порядку на Україні, бо в мутній воді легше ловити рибку, а коли наступить правовий порядок, конкретна діяльність цих «героїв» скінчиться, і кожну справу тоді в свої руки візьме спеціаліст. Зараз тільки починається слідство, я маю надію і вірю, що військовий суд досконально розбере мою справу. Але де шукати тих людей, котрі могли би дати цінний матеріал про свою діяльність? Де шукати той штабний матеріал, котрий міг би з’ясувати всю мою діяльність? Судьбу бувшого мого штабу не знаю. Не знаю, які документи там залишилися, не знаю, які документи залишилися в Генеральнім Штабі і у Петлюри. Для мене не буде дивно, коли вся та камарілля, котра постаралася мене заарештувати, піднесе військовому суду сфабриковані документи з фантастичними обвинуваченнями мене в різних злочинствах — я до всього готовий;

З місяці слідства не призначали — часу було досить, аби чудо-вищні документи підготовити і тепер піднести суду. Проти мене обвинувачень немає ніяких, але процес мій розкриє усю діяльність головного командування і наших керівників, починаючи ще з 9-10 листопада 1918 р., коли організувалося повстання, а подія з трусом на квартирі моєї дружини і моїх родичів крок за кроком виявить і всю діяльність п[олковникі]в Осадного Корпусу в Києві. Підкреслюю, я ні в чім не винуватий і ніяких обвинувачень проти мене і мого штабу немає, а на ті обвинувачення, котрі приватно доходять до мене, як чутки і провокаційні інсинуації, я рахую своїм обов’язком і достоїнством не відповідати і не захищати себе від тих вуличних дрібних нападок, котрі на мене сипляться. Можу звернути увагу тільки на те, як я уже вище зазначив, отаман Коновалець 21 січня увечері по дроту сказав мені, що нічого йому не відомо відносно розпорядження про мій арешт, а на самому ділі недавно мені говорив сам старшина Сушко, що він, Сушко, одержав наказ арештувати мене ще за тиждень до мого арешту, але він відмовився виконати цю операцію. Старшина Сушко підлягав от[аману] Коновальцеві.

Прохаю Військовий Суд розібрати мою справу і вияснити, за що я був заарештований і притягнути до відповідальности винуватих в цім, бо ніякої вини за мною немає, а я до цієї пори не знаю точно, кого вже мені притягнути до відповідальности за всі провокаційні інсинуації?

Консеквентно тільки знаю, що керував і санкціонував арешт орган Головного Командування на чолі з найвидатнішими військовими керівниками того часу: там і отаман Петлюра, отаман Коновалець і отаман В. Тютюнник, багато знає, а може не тільки знає і старшина Чайківський, і багато других. Не Головного Командування бувший комісар Вірко багато старався в підготовці грунту для арешту всякими брехнями?

Прохаю Військовий Суд передати Суду за розбишацький трус, котрий робили з 26 на 27 січня 1919 р., отамана Коновальця, старшину Чайківського, видавшого ордер на трус, і всіх винуватих в цім, а також домагаюся повернення мені 90 000 карбованців і всієї зброї — срібляна шабля, самопал-великий, «мавзер» з набоями, середній «бравнінг» і «наган», а також жалования по посаді з січня місяця. Прохаю Військовий Суд притягнути до відповідальности В. К. Винниченка за провокаційні інформації на Трудовому Конгресі.

Вірю, що Військовий Суд вияснить всю мою справу і допоможе восторжествувати правді. Моя вся діяльність як патріота і військового проходила на очах всього українського народу, починаючи з листопада 1917 р.

Більше нічого не можу сказати відносно арешту, хай останнє доповнять отаман Петлюра і його співробітники. При цьому прикладаю копії двох докладів з фронту, котрі випадково тільки залишилися у мене, крім цього прикладаю рапорт військовому міністрові ч.7 і 8 і копію рапорту голові Директорії за ч.б. Всі ці документи прохаю прилучити до мого діла.

Показане писав власноручно в присутності військового слідчого.

Полковник Болбочан.

Станіславів.

Документ № 12 Закон про утворення Державної Слідчої Комісії для розслідування подій повстання 29 квітня 1919 року

30 квітня 1919 р.

Копія

ІМЕНЕМ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ ЗАТВЕРДЖУЄМО

30 квітня 1919 року.

Підписали:

ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ ПЕТЛЮРА

ЧЛЕНИ: Ф. Швець ⁴⁴⁸

ЧЛЕН-СЕКРЕТАР А. МАКАРЕНКО ⁴⁴⁹

Посвідчую: Державний Секретар

УХВАЛЕНИЙ КАБІНЕТОМ НАРОДНИХ МІНІСТРІВ

ЗАКОН

про утворення Державної Слідчої Комісії

для розслідування подій повстання 29 квітня 1919 року

1. Для негайного всесторонняго розсліду повстання 29 квітня 1919 року проти законної влади Української Народньої

Республіки, з участю деяких урядових осіб, установ і організацій, а також приватних осіб, утворюється Державна Слідча Комісія в складі: Голови, призначаємого Директорією з внесення міністра Юстиції, 3-х членів, призначаємих відповідними Міністрами по одному від Міністерств: Юстиції, Військового, Внутрішніх Справ і 3-х членів — козаків по призначенню Головного Отамана.

2. Для законности постанов Комісії необхідна участь в засіданні: Голови Комісії, або його заступника, яким вважається представник Міністерства Юстиції, не меньш 2-х членів Комісії і Секретаря Комісії, або його Товариша.

3. Постанови Комісії оскарженню не підлягають, а постанови та акти окремих членів Комісії та осіб, виконуючих її доручення — оскаржуються до комісії, при чому подача скарги не затримує дальнійшого руху справ.

4. Комісія має окрему канцелярію в складі: секретаря, його товариша та инших осіб по призначенню Голови Комісії.

5. Комісія, окреми Члени її з доручення Комісії, а також особи, які будуть в роспорядженні Комісії для переведення розсліду, користуються всіма правами судових і військових слідчих і виконують своі обов’язки, згідно уставів: карного судочинства і військово-судного.

6. Комісії надається право накладати на судових і військових слідчих Членів Окружних, апеляційних і військових судів виконання слідчих обов’язків, як по окремим дорученням, так і по цілим справам, при чому в такому разі ці особи уважаються прикомандірованими в розпорядження слідчої комісії.

7. Комісія, окреми її члени і особи, що знаходяться в її розпорядженні, мають право безпосередніх зносин зо всіма урядовими особами і установами, безпосередньої виїмки кореспонденції, накладення арештів на капітали та инши цінности, заборони вивласнення нерухомого майна осіб, притягнених до слідства, переведення трусів і арештів, а також мають право вимагати від усіх осіб і установ державних, громадських і приватних неотмінної допомоги і співучасти.

8. Комісія має право безпосередньо підіймати карне переслідування проти урядових осіб всіх рангів, а також і приватних осіб.

9. Прикорочення обвинувачення переводиться по постанові комісії при участи в складі комісії: Міністра Юстиції, яко генерал-прокурора, або особи прокурорського догляду по його призначенню.

10. Закінченні справи Комісія передає до надзвичайного військового суду, який утворюється на підставі закону 25 січня 1919 року наказом Головного Отамана.

11. Комісії надається [право], недочекуючись закінчення всього розслідування, передавати до зазначеного суду з’ясовани справи що до окремих обвинувачених.

12. Видатки на отримання Державної Слідчої Комісії переводяться з коштів Державної Скарбниці і потрібні суми асігнуються в розпорядження Міністра Юстиції в порядкові авансового асігнування.

13. За роботу в комісії одержують платню лише ті співучасники комісії, які не одержують платні по своїх постійних посадах, по такому обрахунку: Голова та Члени Комісії по 150 гривень на добу, а канцелярськи случажи не вище 100 гривень на добу, по призначенню Голови Комісії.

14. Співучасники комісії, які служать в урядових установах, одержують платню по своїх постійних посадах з тимчасовим звільненням від виконання службових обов’язків.

15. Голова Комісії користується правами урядової особи З к ляси, а члени комісії правами IV к ляси.

16. На видатки по утворенню Державної Слідчої Комісії і переведення в життя цього закону асігнувати в роспорядження п. Міністра Юстиції коштів Державної Скарбниці ПЯТЬДЕСЯТ ТИСЯЧ (50.000) гривень авансу.

17. Закон цей ввести в життя по телеграфу.

Підписали:

ГОЛОВА КАБІНЕТУ НАРОДНІХ МІНІСТРІВ

Б. МАРТОС ⁴⁵⁰

МІНІСТР ЮСТИЦІЇ АНДРІЙ ЛІВИЦЬКИЙ ⁴⁵¹

З оригіналом згідно:

В. О. Начальник Канцелярії Директорії (підпис)

/Начальник відділу Загальних Справ (підпис)

Документ № 13 Рапорт співробітника Політичного департаменту МВС УНР

7 травня 1919 р.

Копія

Пану Директорові Політичного Департаменту Міністерства Внутрішніх справ

Співробітника Політичного Департаменту

Міністерства Внутрішніх Справ N.

РАПОРТ

Згідно Вашого наказу виїхав я 26-го квітня ц/р. в командіровку до Галичини.

Галичина зробила на мене дуже прикре вражіння. Харчів ніяких не можна дістати на станціях, тільки в містах по рестораціях можна дістати харчі і то дешевше чим в Наддніпрянській Україні.

Всі міста переповнені отаманами, які розкидають грішми, купують кам’яниці ⁴⁵² і т. и. Вони суть причиною дорожнечі.

В Станиславові находяться члени Директорії Швець і Андріевський ⁴⁵³ а також майже всі члени бувшого уряду. Члени бувшого уряду збираються часто на наради, вони думають зробити переворот в духу буржуазії. Головну ролю видіграє там Афанасьев ⁴⁵⁴, він ставить резолюції на постановах правительства: «Ганебне, не виконувать», такі само резолюції ставить і Андріевський.

Коли були чутки про переворот, який будтоби мав статися в Рівнім, то Афанасьев був дуже радий. В розмові зі мною 1-го Травня він назвав Головного Отамана нікчемною людиною. Він сказав, що с[оціал] д[емократи] осідлали Петлюру і їдуть на ньому. Давно було пора його змусити до уступлення.

Дальше Афанасьев видав приказ звільнити Полковника Мартоса (брата премьера) з посади начальника охорони експедиції заготовок грошових паперів і вислати його за межи Галичини.

Він-же видав був приказа заарештувати товариша Міністра Нянчура ⁴⁵⁵ однак пізніше його відминив, про це було доставлено копію приказа. (Афанасьев підписується керуючим Міністерства Фінансів).

1-го Травня в кавярні «Австрія» я бачив Маевського ⁴⁵⁶ і Афанасьева; з ними були ще майор і сотник Галицької армії і ще один Наддніпрянець. Маевський щось їм читав, з відірваних слів, які я почув, я виніс вражіння, що він читає лист до когось з делегатів на мировій конференції, щоб він вживав заходи щоби конференція признала переворот. Кривицький ⁴⁵⁷ виїхав до Праги буцім-би в справі заключения валютного договору і вивіз з собою чужоземну валюту. В Станіславові находиться Болбочан. Кажуть, що він купив дім де сходяться всі монархисти і взагалі буржуазні елементи на наради. Болбочан страшно розкиду є грішми. Він купив недавно брилянтовий перстень за 10 000 карбованців, браслет за 15 000 гривень і заказав вісім шовкових костюмів для жінки.

Взагалі в Станіславові багато Наддніпрянців закупило камяниці. Даньків ⁴⁵⁸ мав купити в Теребовлі камяницю за 150 000 карбованців.

В Тернополі мене питали як виглядає Оскілко ⁴⁵⁹ і Агапієв ⁴⁶⁰. Були чутки, що він мав тікати на Луцьк або на Угорщину. Там же казали мені, що якийсь француз з двума деньщиками тайком пробивається до Петлюри невідомо з якою метою.

Молода Галицька інтелігенція і селянство бажає тісної з луки з Україною. Селянство хоче землі без викупу.

Дальше воно дуже невдоволено, що до війська не беруть поляків і жидів. Селянство домогається, щоби полякам не давать землі через те, що вони її не боронять.

Козаки і учительство бажає, щоби його зрівняли що до платні з Наддніпрянцями. 1-го Травня на робітничому святі в Станіславові робітники винесли резолюцію, якою визнають Директорію. Вони висказались за знесення кордону і за одно правительство.

Зі всіх галицьких діячів до тісної злуки з Україною вороже ставиться один тільки Лев Бачинський ⁴⁶¹. Він каже, що Україна Галичині нічого не дала, більшовикам дала хліб і цукор, а Галичині нічого.

Між козаками в Галичині дуже мало тепер дезертирства, давнійше було. Були випадки, що до села посилали артилерію. Тепер видно більше зрозуміли положення. Коли хто втече з війська, то до його родичів посилають карну експедицію, коли експедиція не найде козака дома, то забирає коня, корову, кури і т. д.

Робітництво добре зорганізовано. Провідниками його були Безпалко ⁴⁶² і Темницький ⁴⁶³. Можна надіятися, що Секретаріят скоро уступить своє місце більш лівому. Багато тому пошкодило те, що деякі з членів уряду начали торговати нафтою.

Позаяк робітництво добре організоване, то можна надіятися, що все пройде без проливу крови.

Подаючи про все вищезазначене до Вашого відома вважаю необхідним засновати в Станиславові постійний пункт.

Пунктом по моїй думці може керувати…[33], але йому потрібно двох людей, з котріх один мусить обов’язково галичанин, який би знав добре польську і німецьку мову.

Підписав: Співробітник N.

Родзивилів 7-го Травня 1919 р.

З оригіналом згідно:

Т. в. о. Начальника Відділу

Внутрішньої Інформації Марченко ⁴⁶⁴.

Документ № 14 Повновласть отамана П. Болбочана

24 травня 1919 р.

Державний Секретаріат Військових Справ

Дов. Ч. 4806

Повновласть

Отаман Петро Федорович БАЛБАЧАН уповноважений Д[ержавним] Секретаріатом] Військових] С[прав] з всіх людей на Західній Україні, котрі не підлягають опублико-ваному приказови мобілізації [на] формования охотних формацій. Місце побуту формования район Микулинці, Скалат і на полудни. За випосаджене тих формацій то е крісами і мундирами і т. д. відповідає отаман Балбачан. Потрібні гроші асигнує Державний Секретаріят. Розуміється що отаман Балбачан має право формувати ті формації із всіх прочих людий як взагалі з наддніпрянців. Місцеві адміністрації повинні і мають це формование попирати.

Станиславів, дня 24. мая 1919.

За секретаря (Підпис) [34]

Документ № 15 Наказ Ч. 4 державного інспектора Запорізької групи військ Дієвої армії УНР М. Гавришка

6 червня 1919 р.

§ 1. Всі негайні питання, які підлягають вирішенню Державного Уряду, до прибуття Уряду Республіки, будуть вирішатись мною.

§ 2. Місцевість, що занята військами запоріжської групи лічится на військовим стані, а тому, усякій злочин на зазначенні[й] теріторії буде каратись судом військового часу.

§ 3. Помічаю що де які особи дозволяють собі легковажно відноситись до роспоряджень Державних Інспекторів. Зазначаю що такі вчинки будуть суворо каратись. Всі питання, які торкаються життя громадян мусять бути зроблені виключно з відома і згоди Державних Інспекторів, або самими Інспекторами.

§ 4. Всі громадяне повинні негайно здати захоплене іми військове майно, за невиконання цього будуть притягнені до самої важкої відповідальності до смерти включно.

Державний Інспектор Запоріжських військ,

Отаман Гавришко ⁴⁶⁵.[35]

Документ № 16 Лист полковників Запорізької групи військ Дієвої армії УНР до державного інспектора М. Гавришка

7 червня 1919 р.

Державному Інспектору Запорожської групи

Зібрання полковників Запорожської групи Військ Української Народньої Республіки.

Ми, полковники полків Запоріжської Групи, рахуючись с сучасним військовим становіщем, настрієм козаків і настрієм селян тих сел, які ми проходили при наступі, сьогодні зібравшись усі в купі і згоді порішили: За для підняття нашої військової бойової мощі нашій групі необхідна об’єднаність всіх наших подій у персоні одної відомої військово-освіченої людини, яка б безпосередньо без політики направляла наші частини у бій з смертельним ворогом України «Комуніей» і иншими ворогами Самостійної України.

Ми військові люде, політичних справ у сучасний тяжкий мент України не визнаєм, а рахуючись з тим що перш за усього треба звільнить Україну від грабіжників, а потім рішати свої домашні справи, від Уряду Української Народньої Республіки рішуче вимагаєм аби на нашу групу був негайно призначений от. Болбочан — людина чисто військова.

Це наше вимагання ми будемо підтримувати усіма мающимися в наших руках засобами.

Підписали: Отаман Л., помішник отамана, полковник N і шість полковників полків ⁴⁶⁶.

З оригіналом східно: (Підпис) [36].

Документ № 17 Лист державного інспектора М. Гавришка до командувача Запорізької групи військ Дієвої армії УНР отамана В. Сальського

7 червня 1919 р.

У.Н.Р.

Державний Інспектор військ

Запорожської Групи 7 червня 1919 р.

4.45 М. Д/Армія

Отаману Сальському ⁴⁶⁷.

Командири полків дорученої Вам групи звернулись до мене, як представника Державної влади з заявою, де від уряду рішуче вимагають негайного призначення на посаду командуючого військами Запоріжської групи людину яку вони добре знають з гарного боку а також знали б як старшини так і козаки, аби уникнути можливого недовірря та положити кінець виникаючому антагонизму. Такою людиною вони назвали свого старого борця-запоріжця отамана Балбочана. Свої вимоги вони заявили в категоричній формі без жадних компромісів. З приводу усього зазначеного я, аби спасти єдену надію України запоріжців від розвалу на підставі § 1 закона від 13 травня с/р про Державну Інспектуру, я цим пропоную Вам негайно здати свої обов’язки отаману Болбочану, а щоб уникнути неізбіжного кровопролиття, наказую Вам не перечити наказам Командуючого військами групи Отамана Болбочана, позаяк Ви мною усовуєтесь з займаної Вами посади.

Підстава: Закон від 13 травня с/р § 6 ⁴⁶⁸.

Державний Інспектор

Військ Запоріжської групи, Отаман Гавришко.

Документ № 18 Лист державного інспектора Запорізької групи військ Дієвої армії УНР М. Гавришка до П. Болбочана

7 червня 1919 р.

У.Н.Р.

Державний Інспектор Республіканських Військ Отаману військ Петру Болбочану

Запорожської Групи 7 червня 1919 р.

4.46 М. Д/Армія

На підставі § 1 закону від 13 травня с. р. ⁴⁶⁹, рахуючись з настрієм військ, та їх бажаннями, висловленими в поданій мені записці полковників групи, аби охоронити нашу єдину надію України групу військ запоріжців від неменучого розвалу, наказую Вам негайно вступити в командування військами запорожської групи. До сього додаю, що згідно моєму наказу 4.4 § 1 ⁴⁷⁰ по інспекції, за відсутністю Уряду, я виконую його функції в вирішенню негайних питань, а тому Вам належит підлягти цьому наказу.

Державний Інспектор

Запорожських військ Отаман Гавришко [37]

Документ № 19 Лист державного інспектора Запорізької групи військ Дієвої армії УНР М. Гавришка до Головного отамана С. Петлюри

7 червня 1919 р.

У.Н.Р.

Державний Інспектор Військ

Головному Отаману військ Армії УНР

Запорожської Групи 7 червня 1919 р.

4.47 М. Д/Армія

Доношу, що сьогодня до мене, як представника державного уряду, звернулись полковники полків дорученої моїй інспектурі Запорожської Групи з заявою, копію якою додаю ⁴⁷¹.

Маючи на увазі, що моя відмова довела б до неминучого розвалу військ Запоріжської Групи, ЯКО ЄДИНОЇ НАДІЇ НАШОЇ НЕНЬКИ УКРАЇНИ, маючи певні відомости, що усякі компроміси являються зайвими, я на підставі § 1 закону від 13 травня с. р. про Державну Інспектуру, аби охоронити Армію від розпаду, ПРИЗНАЧИВ ОТАМАНА БОЛБОЧАНА Командуючим Запорожською Групою, до якого козаки та старшини відносяться з великою любовю і кожний гаразд життя своє за його положити.

Таким чином це лише б підняло бойовий настрій військ в той час, як на протязі минулих операцій до отамана Сальського стало помічатися недовірря.

До цього додаю, що я, як син України, це зробив за для загальної користи і тут немає місця жадним політичним міркуванням. Війська упевнені, що у Вас залишаться таке ж відношення до них як і раніш і що Ви їм ствердете це призначення.

Отаман Болбочан приступив до виконання обовязків командуючого групою — оперативні справи нормально продовжуються.

Державний Інспектор Запоріжських Військ:

Отаман Гавришко.

7 червня 1919 р.

Дієва Армія.

Документ № 20 Телеграма Головного отамана С. Петлюри командувача Запорізької групи військ Дієвої армії УНР отаману В. Сальському

9 червня 1919 р.

Наказую оголосити по полкам Запоріжської групи слідуючий мій наказ ⁴⁷²:

Сьогодні в ранці Державний Інспектор Запоріжської групи Гавришко самовільно і незаконно усунув з посади Командуючого Запоріжською групою Отамана Сальського, призначивши на його місце Балбачана. Вчинок цей Державного Інспектора Гавришка є незаконним і тому пан Гавришко мною усовується з посади Інспектора з відповідальністю перед судом за зроблений ним злочин; Отаман Сальський, котрому довіряю я, як Головний Отаман, і наше Народне Правительство, і котрий доказав свою велику здібність з надзвичайним успіхом провівши таку складну операцію, — залишається і надалі Командуючим Запоріжською групою. Отаман Балбачан, не дивлячись на офіціальну заяву Головного Інспектора про незаконність роспоряджень пана Гавришка і одміну його, одмовився не приймати посади, а заявив, що Головний Отаман мусить рахуватися зі ставшимся «фактом» і поставив ряд вимог цілком політичного характеру, заявивши, що його обрали командіри полків 7-оі дівізії і «чорношликів» і що ці військові частини, особливо «чорношлики» цілком підтримують його. Рахуючи вчинок Балбачана, як самовільний захват власти, я призначаю слідство над ним, наказуючи йому негайно прибути до Ставки. З заяв делегації полку «чорношликів» я переконався, що вони нічого спільного з авантюрою Балбачана не мають, що вони залишаються строго дісціплінованим полком, що свято виконує лише бойові завдання, не втручаючись в політичні справи. Будучи глибоко певним в тому, що козаки і старшини і инших полків Запоріжської групи поділяють позіцію «чорношличників» що до Балбачана і глибоко переконаний в тому, що славні Запоріжці, що доказали своїми ділами свою любов до України і в даному разі будуть на висоті великих завдань, які стоять перед нами спереду, я наказую всім козакам і старшинам ніяких наказів Балбачана не виконувати, а виконувати накази От[амана] Сальського, як законного Командіра Запоріжської групи. Той, хто буде виконувати накази Балбачана, є зрадник Україні і він готує своій Батьківщині ніж в спину.

Головний Отаман Петлюра.

Документ № 21 [38] Службова записка Головного державного інспектора Дієвої армії УНР В. Кедровського

9 червня 1919 р.

«Поінформування про стан річей Кедровського ⁴⁷³.

Командир 7 бригади Зельницький ⁴⁷⁴.

Проти комкому Сальського нічого не маємо. Але те що зроблено урядом над Болбочаном ми не могли зостатися [с] покійним[и], колиб був він виний — ми б сами його розстріляли. Болбочана не судили, реабілітували, посилали в Італію формувати] війська. Узнавши це ми приняли на увагу те, що Болбочан сам формував частини, ім’я його високе, а раз він реабілітован, тілько ця реабілітація не була оголошена, ми полковники, по порозумінню з останніми, і першої дивізії, за виключенням захворівшого Загродського, постановили щоби у нас був отаман Болбочан, про що доложили держ[авному] Інспектору. Цього ми вимагаємо, бажаємо і зараз, хоча і відомо що нас збираються заарештувати.

Полк[у] — Республіканського] П[олковни]к Шепель ⁴⁷⁵.

Безумовно п[ол]к проти Уряду не піде но все ж таки прохає щоб от[аман] Б[олбо]чан був от[аманом] Кошу. Це бажання всього п[ол]ка, — п[ол]к не опрашувався уставним способом — мусить знати настрій і бажання козаків і старшин.

Зараз теж п[ол]к прохає Балбачана. Бажанно скінчити полюбовно, без опросів козаків, бо внесе розлад. Вимога не ультимативна.

Полк[овник] Діяченко ⁴⁷⁶ чор|них] шликів⁴⁷⁷.

Все це сказала делегація — я приєднуюсь до думки і заяви делегації.

Раз не дають Болбоч[ана] — силою не будемо добиватись, хоча бажання мати полков[ника].

Поінформовання Романченко ⁴⁷⁸ що казав Болбочан.

ЗельнГицькийі. — Це ще не значить що Болбочан збирався робити переворот і заарештовувати, піддержки на це у нас він ще не мав. Необхідно було усунути в Корпусі того безладдя, яке сталося за останні часи.

Корпус є аполітичний.

Кедровський інформація причин призначення отам[ана] Сальського.

Полков[ник] Мазеп[инського] П[ол]ку. У нас думка одна як сказав отаман дівізії, так думаємо і ми. У всіх на устах балачки про Болбочана, а де він, а що з ним, а через що його не судять. Після призначення його в Італію ще збільшилися.

Полк згодиться з любим отам[аном] кошу, але бажано булоби мати от[амана] Балбачана підпис.

На самій нараді полковн[иків] 7 і 2-х з 8 дивізії.

Це були бажання, а не вимоги.

Що до опори яко на реальні сили для перевороту, то такого питання на нараді не розбиралось.

Ром[анченко]. Чи мов от[аман] Бол[бо]чан сказав я не Оскілко, військо запоріжське не Оскілківське?

Більшість заявляють ні цього не було.

Нач[альник] дів[ізії] Осмоловський — наше військо не піде за одним чоловіком для того, щоби зробити переворот, не піде проти уряду, військо лише бажало своїм отам. Балбачана, який в наших очах реабілітован дорученням уряду їхати в Італію.

З НаливайківГського полкуі Пирогів ⁴⁷⁹ Я теж скажу, що і другі полковники.

Прочитан наказ Головн[ого] Отамана під 4.479.

Наказ Головного Отамана од 9.VI ч. 479 відносно отам. Балбачана вислухав, цей наказ виконано і даю обіцянку вжити всіх заходів недопустити отам[ана] Балбачана захопити владу от. групи озбройною силою:

Отаман 7 дівізії Осмоловський Отам[ан] бригади Зільницький командир мазепінців — Дубовий командир республіканців] — Шепель кінного полку — Дяченко

командир наливайківського полку — Пирогів.

Документ № 22 Наказ 4.70256 Головного отамана С. Петлюри начальнику контррозвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР М. Чеботаріву

9 червня 1919 р.

Начальнику К[онтр]-Розвідочного відділу Штабу Д[ієвої] А[рмії].

За злочинну діяльність проти законного народного правительства, за злочинне захоплення влади — посади Командуючого Запоріжської Групи і тим дезорганізацію військового фронта під час счастливого наступу проти ворога, я, в порозумінню з Правительством Укр[аїнської] Народньої Республіки, оголошую п. Болбочана і Гавришка поза законом, наказую заарештувати ціх особ. В разі відмовлення його їхати до ставки Головного Отамана доставити покликаючись на наказ ч. 75 ⁴⁸⁰.

9/VI.19. ч.70256

Головний Отаман Петлюра.

Документ № 23 Рапорт М. Чеботаріва начальнику Розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР В. Коваленку

10 червня 1919 р.

Начальник Начальнику Розвідочного

Контр-Розвід очної відділу Шт[абу] арм[ії] Дієвої

Частини Штарм Дієвої 10 Червня 1919 р.

4.427 Д. А.

Рапорт

Доношу, що згідно наказу Головного Отамана від 9-го Червня за ч. 70256 при активній допомозі другої сотні Дорошенковського полку Запоріжської Дівізії арештован між 11-ою і 12ою годиною 9-го сего місяця Отаман Балабачан [39], який під охороною направляется в Чорний Остров в распорядження Шт[абу] арм[ії] Дієвої.

Додаток: Наказ Головного Отамана за ч.70256.

Полковник Чеботарів ⁴⁸¹.

Документ № 24 [40] Рапорт В. Коваленка начальнику штабу Дієвої армії УНР А. Мельнику

10 червня 1919 р.

Начальник

Розвідочного відділу Начштарм Дієвої

Штарм Дієвої (Персонально)

10 червня 1919 р.

ч. 5082/л Ставка

Рапорт

При цьому представляю рапорт Начальника К[онтр] Р[оз-відочної] частини дорученого мені відділу з донесенням про арешт Отамана Балабочана, який вже перебуває під арештом в Штармі Дієвої.

Додаток: рапорт начальника] Контр-розвідочної частини]

Ч. 427.

Сотник Коваленко ⁴⁸²

Документ № 25 Наказ 4.207 по штабу Дієвої армії УНР

10 червня 1919 р.

НАКАЗ

Військам Дієвої Армії Української Народньої Республіки

4.207

«10» червня 1919 року.

(По Штабу Дієвої Армії)

Для розгляду справи отамана БАЛБАЧАНА в звязку з останніми подіями в Запоріжській групі, призначаю надзвичайний суд в складі: Голови Команданта Штабу Дієв[ої] Армії осаула КЛИМА ⁴⁸³ і членів: секретаря Головної Державної Інспекції хорунжого Лінкевича ⁴⁸⁴, Командіра окремої резервової сотні сотника Вербицького [41], бунчужного Окремої сотні при Штабі Дієвої Армії Бартоша і ройового Комендантської півсотні Штабу Дієвої Армії Гусака при секретареві, Слідчому Штабового Суду при Штабі Дієвої Армії Подільському, Прокураторові хорунжому Певному і оборонцеві козакові комендантської півсотні Штабу Дієвої Армії Дідухові.

Розвідка: закон про надзвичайні суди 26 січня б. р.⁴⁸⁵

Оригінал підписав:

НАКАЗНИЙ ОТАМАН ОСЕЦЬКИЙ.

НАЧАЛЬНИК ШТАБУ Дієвої Армії, отаман МЕЛЬНИК.

З оригіналом згідно.

Начальник загального відділу

Штабу Дієвої Армії (підпис) [42]

Документ № 26 Постанова надзвичайного військового суду

10 червня 1919 р.

Постанова

1919 року, 10 червня, м. Чорний Остров ⁴⁸⁶. Надзвичайний Військовий Суд при Штабі Дієвої Армії в складі: голови суду — Коменданта Штабу Дієвої Армії осаула Клима, членів: секретаря Головної Державної Інспекції хорунжого Лінкевича, Командіра окремої резервної сотні сотника Бербецького, бунчужного окремої сотні при Штабі Дієвої Армії Бартоша і ройового Комендантської півсотні Штабу Дієвої Армії Гусака при секретареві слідчому Штабового Суду при Штабі Дієвої Армії Подільському, Прокураторові хорунжому Певному і оборонцеві козакові командантської півсотні Штабу Дієвої Армії Дідухові розглянувши справу про отамана Петра Балбачана, найшов: 9 сього місяця між 11–12 годиною по наказу Головного Отамана від 9-го червня за ч. 70256 при активній допомозі другої сотні Дорошенківського полку був арештован отаман Балбачан за те що він злочинно захопив владу — посаду Командуючого Запоріжською групою і тім дезорганізував військовий фронт під час счастливого наступу проти ворога; цей злочин предб[ачений] арт. 246 [С.В.П. [43]] (XXII кн. 1869 року, вид. 4)⁴⁸⁷. З огляду на вищезазначене суд

ПОСТАНОВИВ:

1) притягти отамана Балбачана, як обвинуваченого в злочині предб[аченому] арт. 246. С.В.П. (XXII кн. 1869 року, вид. 4)

2) міру препинення залишити тримання під арештом,

3) приняти справу про отамана Балбачана для розгляду в судовом засіданні Надзвичайного Суду 10 червня 1919 р.

Голова Надз[вичайного] Суду осаул Клим

Секретар Подільський

Ця постанова мені прочитана: Отаман Балбачан.

Документ № 27 Обітниця свідків надзвичайного військового суду

10 червня 1919 р.

Обітниця

Обіцяю і клянуся Всемогущим Богом перед святим його Євангелієм та Животворящим Хрестом Господнім, що не захоплючись ні приязню ні родством, ніже очікуванням вигод, або другими якими небудь міркуваннями я по совісти покажу в сім ділі сущу правду, та не утаю нічого відомого мені, пам’ятаючи, що я у всім сім повинен буду дати відповідь перед законом і Богом на Страшнім Суді його, в свідотство сеї моєї клятви даю власноручний мій підпис.

Червня 10 дня 1919 р.

Ст. Чорний Острів.

Старшина Кедровський

Старшина Аполон Певний ⁴⁸⁸

Старшина Іван Романченко.

Документ № 28 Протокол засідання надзвичайного суду

10 червня 1919 р.

«ПРОТОКОЛ

засідання Надзвичайного Суду при Штабі Дієвої армії

10 червня 1919 року в м. Чорний Остров. 11 год. 15 хв.

Як обвинуваченому, отаману Балбачану, була прочитана постанова з обвинуваченням і Голова Суду спитав, чи признає отаман Балбачан себе винуватим — він отповів, що винуватим себе признає, тільки не в той міри, як написано в постанови. Як були приведени до присяги свідки, обвинувачений попрохав, щоб допитали полковників Республіканського, Мазепінського, Наливайкінського полків, Полковника Кінно-Запоріжського полка, начальника 7 дівізії, полк. Богунівській сотні Яна Кармелюка.

Прокурор заявив, що може допитувати ціх свідків і не треба буде, голова суду згодився. Приступили до допита обвинуваченого.

Обвинувачений отаман Балбачан показав:

«Полковникі частин пропонували мені їхати з нимі (це було коли ми виїздили з Підволочиську) но я отказався. Но вони заявили, що все одно, хочу я їхати, чи не хочу, вони мене з собою повезуть. Я получив наказ від Державного Інспектора військ Запоріжської групи, щоб я негайно вступив в командування військом Запоріжської групи. Я відмовився, кажучи, що я цього не можу зробити без санкції головного командува-нія. Командір Запорожської групи отаман Сальський получив наказ від Державного Інспектора Запор[ожського] війська передати свою владу мені. Я пішов до отамана Сальського і спитав його, що нам робити. От[аман] Сальський одповів, що він мені владу передати не може самовільно; як я хочу забрати владу, то ранійш мусю заарештовати його. Но я сказав, що ничого я не буду робити без наказу головного командування. Цю справу мав вирішити отаман Сушко, якого до мойого арешту я не бачив. Потім приїхав Державний Інспектор У.Н.Р. і в відповідь мені сказав, що отаман Гавришко не має право видавати такі розпорядження. В приватних балачках з Державними Інспекторами Романченко і Певним я говорив, що я дуже поважаю отамана Петлюру, против політікі міністрів нічого не маю, тільки маю против їх безробиття; це я говорив не як командір корпусу, а як щирий українець; головне, щоб був фронт цілий». На запитання прокурора, що він (от[аман] Балбачан) казав Інспекторові Певному, обвинувачений одповів: «Я против от[амана] Петлюри нічого не маю, але ж бажано б було щоб кабінет був діловий». На повторне питання прокурора, чи тільки те він казав, от[аман] Балбачан отповів: «Тільки те». На запитання прокурора, яки експерименти проізводились над запоріжськім корпусом, обвинувачений одповів: «Корпус дезорганізував от[аман] Волох, який є людина малообразована, бувший федфебель». На запитання, преставники яких кол звертались до нього, щоб він взяв владу в Запоріжським корпусі в свої рукі, от[аман] Балбачан отповів, що персонально їх він назвати не може, але преставникі ті були від самостійників-соціалістів і хліборобів-демократів. На запитання, яку він визнає армію: політичну, чи аполітичну, — отповів: «аполітичною, яка підлягає наказам своїх начальників». Далі от[аман] Балбачан пояснив, що виїхав з Волочиську 7 червня б[іжучого! £і ввечері і папера про вибори його полковниками командіром корпуса випадково не захватив з собою; в Колодно він посилав свого значкового по пріватним справам.

Перерва на обід від 12 г. 40 хв. — 2 год.

Петро Федорович Балбачан, родився [в]1883 році 5 жовтня, православний, з Хотинщині в Бесарабії, жонатий, письменний, під судом не був. Добавляє: совість моя перед Україною чиста.

Допит свідків: Володимир Іванович Кедровський, 30 років, православний, маю посаду Головного Державного Інспектора Дієвої Армії. По ділу показую: В 8 годин ранку 9 с[ього] м[ісяця] я прийшов до Головного Атамана і там одержав заяву зібрання полковників Запоріжської групи військ У.Н.Р. і словесний наказ їхати і аннуліровати наказ отамана Гавришка про призначення атамана Балбачана. Як я спитав от[амана] Балбачана, чи можно лічити справу ліквідованой, він отповів: побалакайте з полковниками. Ввечері, коли полковники були закликани до штабу групи, полковникі дали підписку, що вони не будуть підтримувати політичних змагань отамана Балбачана, а будуть безприкословно виконувати накази вищого командування.

Персональний осаул от[амана] Балбачана мав розмови в м. Колодно, де стояв штаб групи, з вартовим отаманом Літов-чиком, з комендантом штаба Шерстюком, з помішником начальника оперативного відділу Барило ⁴⁸⁹. Є відомости, що в розмовах ціх було зазначено, що певні Балбачановські частини є: мазепінській полк, [полк] черношличників і полк харківський Кіш Слободської України ⁴⁹⁰. Питання прокурора: «Якого числа отаман Балбачан приїхав до Проскуріва» — отповідь: «7, під вечор». Коли було одержана постанова старшин корпусу», отповідь: «8-го після обіда».

Свідок Аполон Василевич Певний. 32 року, православний, жонатий, зараз маю посаду Інспектора Північної групи.

Я спитав отамана Балбачана, чи він вступив, чи не вступив в виконання обов’язків командуючого групой. Відповідь: «Юридично ні, але ж фактично — так; і з цім Головний Отаман повинен считаться». На прохання яко українця полагодить цю справу без проліття крови, отаман Балбачан згодився і мене прохав передати Головному Отаману його прохання приїхати в Проскурів для полагодження справи гарантуючи недоторконость особи, але лише в тому разі, коли Головний Отаман не буде звертатися до козаків. В розмові от. Балбачан зазначив, що справа сама по собі ліквідується безболізно для фронта, бо самий факт його виступленія для командування Запоріжською групою викличе уход в отставку сучасний кабінет ради міністрів. Балачки про те, що я на Чорний Остров мушу послати два полкі щоб викінути з валок міністерський апарат — не відповідає дійсності бо досить для цього одних чорношличників. Відносно формування кабінету висловив погляд, що він мусить бути построений по діловому принціпу, відкідаючи всіх представников від партій яко їх представників; до того ж ще начальником Штабу Дієвої Армії мусить бути призначена людина фахова, а отаман Мельник мусить бути усунутий. В беседі жадного слова про членів Діректорії не було згадано, а до Головного Отамана Петлюри відносився з пошаною. От[аман] Балбачан зазначив, що він не Оскілко і військо у мене запоріжського корпусу не оскільківське; йому відомо що до Проскуріва викликано військо Сушко; для боротьби досить двох полків. Про своє призначення на посаду командіра Запоріжського корпуса от. Балбачан заявляв, що він сам не прохав; його примусили полковники; він юридично ще не вступив в виконання обов’язків і для того, щоб це не відбилось на фронті і не розбило на групи війська, прохає санкціонова-ти це призначення Головним Отаманом, але і прохає передати Головному Отаману рахувати це свершившимся фактом.

На запитання прокурора чи де яки громадянські кола не вимагали від отамана Балбачана, щоб він став на чолі Запоріжського корпусу, отаман Балбачан отповів: «Тижня три тому назад в м. Станіславові до нього з’явилися приставники партії соціалістів-самостійників а саме голова партії Симонів ⁴⁹¹ і член Діректорії Андріевський і пояснили, що коли отаман Бал[бачан] буде стояти на чолі Запоріжського корпусу, то істнуючий уряд сам собою відийде і треба скликати державну нараду, яка б вибрала б презідента для всієї України. Цю пропозицію представникі пропонували не один раз. Член партії хліборобів-демократів С. Шемет ⁴⁹² с той же пропозицієй являвся до нього теж. Я ні на одной нараді де розглядалися питання про державний устрій України не був, виключаючи одно засідання, де розглядалась справа про призначення отамана Балбачана командуючим одним з участков Галицько-большовицького фронту. 7-го червня от[аман] Балбачан бачився з Шеметом в м. Проскурові і Шемет сам почав розмову про державний устрій України і мабудь, як зазначив підсудний, велась розмова про те щоб він (от[аман] Балбачан) приняв корпус.

Я — Іван Степанович Романченко, 33 роки, жонатий, православний, маю посаду помішника Головного Державного Інспектора Полевих Управлінь Дієвої Армії.

По ділу показую: По наказу Головного Отамана я з головним Інспектором Кедровським отправився в Запоріжський корпус для ліквідації цей справи. В розмові в кабінеті от[амана] Сальського, от[аман] Балбачан заявив, що він згодився приняти посаду командіра Запоріжського корпуса по бажанню і вимозі полків 7 і 8 дивізії і пропанував нам звернуться по цій справі до командірив тіх частин; в розмові віч на віч зо мною він заявив слідуюче: «Я згодився прийняти команду лише під давліннєм обставин і для того, щоб спасти корпус від розвалу; знаю що коли я буду командувати корпусом кабінет міністрів може подати в од ставку; але може це і краще. Я тіх людей в Чорном Острові зовсім не поважаю і вважаю для справи кращим утворить новий, діловий кабінет; проти Головного Отамана і проявлення його влади в любий формі, чи в діктатурі, чі в презідентурі абсолютно ничого не маю і підлягать Головному Отаману буду. Хочу щоб ця справа рахувалась «post factum»; в тому разі коли 6-та дівізія не хоче мене бачить на чолі корпусу я згодин приняти під команду лише 7 і 8 дівізію; призначення моє на цей пост мусить бути, бо це єсть [завершений факт].

На моє запитання чи всі обставини зважив пан Отаман, — він одповів: «так»; а на запитання, чи вважає можливим сопротивляться озброєнной силой наказу Головного Отамана о негайном залишенні влади, — відповів: «коли на мене пошлють Сушка, то відповідальности на себе не беру, прошу ще раз передати Головному Отаману і урядові, що подію треба рахувати за факт закінчений; я не Оскілко і військо у мене не Оскілківське.

В 7 годин вечора судії почали совіщаніе. В 8 годин вечора і 20 хвилин обвинуваченому отаману Балбачану був прочитан вирок надзвичайного суду по котрому він карається на смертну кару через розстріл.

Голова Надзвичайного Суду Клим

Секретар Подільський

Документ № 29 Судовий вирок П. Болбочану

10 червня 1919 р.

ВИРОК

Надзвичайного військового суду по ділу

от. Балбачана Петра, обвинуваченого по статті 246 С.В.П.

(XXII кн., 1869 року, вид 4)

Іменем закону У.Н.Р. на підставі наказу наказного отамана ч. 207 з 10 червня 1919 р. надзвичайний військовий суд при ІЩтабі] д[ієвої] Армії на засіданні своїм 10-го червня 1919 р. в Чорнім Острові в складі: голови суду коменданта Штабу дієвої армії осаула Клима, членів: секретаря Головної Державної Інспекції хорунжого Лінкевича, командіра окремої резервної сотні сотника Вербецького, бунчужного окремої сотні при штабі дієвої армії Бартоша і ройового комендантської півсотні ІЩтабу] д[ієвої] А[рмії] Гусака при секретареві слідчому штабного Суду при Штабі дієвої Армії Подольського, прокураторові хорунжому Певному і оборонцеві козакові комендантської півсотні Штабу дієвої армії Дідухові розглянувши справу згадуваного от. Балбачана допитавши єго, а також свідків: Головного державного Інспектора В. Кедровського, державного інспектора північної групи А. Певного і поміш[ника] головного державного Інспектора Романчука надзвичайний суд постановив: отамана Балбачана Петра за єго злочинну акцию, завдяки якій сталась дезорганізація військ У.Н.Р. ведучих наступ, позбавити усіх прав стану і покарати смертю через розстріл згідно наказу військам дієвої армії У.Н.Р. ч. 75 § 9 ⁴⁹³ ст. 246 С.В.П. (XXII кн. 1869 вид. 4.)

Голова надзвичайного суду Осаул Клим

Члени: Сотник Вербицький Бартош Лінкевич Гусак

Секретар Подільський.

Документ № 30 Лист П. Болбочана до Наказного отамана Дієвої армії УНР О. Осецького

10 червня 1919 р.

Наказному Отаману Військ Ук[раїнської] Нар[одної] Республіки.

Прохання

Я засуджений на смертну кару — не так я виноватий, аби нести таку сувору кару. Прохаю Вас, пане Отамане, взяти на увагу і ту працю і ту користь, котру я колись приніс для України. Не дайте дурно загинути чоловікові, котрий може колись щось зробив для неньки України. Випадок, котрий трафився зі мной був не по моієї вині.

Окрім сього, не залишайте без куска хліба хвору мою дружину і хворих старих моїх родітелів. Дуже прохаю Вас, пане Отамане, розглянути мою справу і прохаю помиловать, або о зменьшенні суворої кари. Я готов саму важку роботу провадити простим козаком, або подвергнутися острокизму. Хтів би ще просити Вас прийняти мене, вислухати по важній справі.

Отаман Болбочан.

10/VI-19 р. [44]

Документ № 31 Рапорт голови надзвичайного військового суду осавула А. Клима Наказному отаману Дієвої армії УНР О. Осецькому

Не пізніше 11 червня 1919 р. Надзвичайний Пану Наказному Отаману [45]

Військовий Суд при Шт. Д. А.

«(?)» червня 1919 р. ч.І.

Рапорт

При цьому надсилається акт з вироком з розгляду справи отамана Балбачана згідно наказу Військам Дієвої Армії ч.207.

Додаток: Акт.

Голова Надзвичайного Суду Осаул Клим

Секретар Подільський».

Документ № 32 Лист Наказного отамана Дієвої армії УНР О. Осецького до Міністра юстиції УНР А. Лівицького

11 червня 1919 р.

НАКАЗНИЙ ОТАМАН ВІЙСЬК У.Н.Р.

«11» червня 1919 р. П. МІНІСТРУ ЮСТИЦІЇ [46].

Ч. 216 п.ш.

Ставка

При розгляді мною справи про злочинство Отамана Балбачана, обвинуваченого по арт. 246 Військового карного Статуту 22 кн. Св. В.П. виявилось, що в його злочинних подіях брали участь деякі цивільні особи.

З огляду на це прошу Вас, аби було призначено вступне слідство. Отамана Балбачана треба негайно допитати, позаяк він присуджений Надзвичайним Військовим Судом при Штабі Дієвої Армії до кари на смерть.

Наказний Отаман Осецький

За штаб-старшину для доручень Левинський

Документ № 33 Наказ 4.210 по Дієвій армії УНР

12 червня 1919 р.

«Значка 1731–1840»

Наказ військам Дієвої Армії Української] Народ[ньої] Республіки]

12 червня 1919 р.

4.210

За останні часи я помічаю випадки порушення дісціпліни в Дієвій Армії.

З другого боку, чую голоси про необхідність твердости і рішучого припинення всякого самочинства.

В такій то час, в час військових, а навіть бойових подій, в Запоріжській групі військ трапився випадок надзвичайного порушення військової дісціпліни: Отаман Балбачан задався метою усунути від керування боєм командуючого цією групою Отамана Сальського. Отаман Балбачан, як старий старшина, не міг не знати, яке тяжке порушення дісціпліни він робить, усовуючи з посади Отамана Генерального Штабу Сальського, більш місяця блискуче керуючого бойовими операціями запоріжської групи.

Не зважаючи на те, що це порушення дісціпліни було вчинене при допомозі Інспектора Гавришко, Отаман Балбачан не міг не знати, що останній не мав ніякого права призначати його на посаду минаючи військове начальство.

Це вже другий випадок за два місяці мойого керування Дієвою Армією по посаді Наказного Отамана, коли особи займаючи високе положення в армії намагаються порушити військову дісціпліну в час самих важливих військових подій.

Це показує, що якась злая сила бажає зруйнувати фронт військ Української Народ[ньої] Республіки], які в боротьбі з лютим ворогом ллють кров за волю і щастя своєї батьківщини.

В першому випадку злочинці втік ли, втік також і злочинець Гавришко, оголошений як і отаман Балбачан, Головним Отаманом Петлюрою поза законом ⁴⁹⁴.

Аби припинити надалі всякі порушення дісціпліни і показати військовим, що вони повинні всіма засобами підтримувати фронт, а не руйнувати його затверджую засуд надзвичайного військового суду, присудившого Отамана Балбачана до смертної кари через розстріл.

Попереджую всіх, що всяка спроба самочинного захоплення військової влади і руйнування фронту буде беспощадно каратися.

Наказ цей оголосити по всіх військових частинах до сотні і батарей і команди включно і широко розповсюджити серед населення, за відповідальністю начальників частин і повітових, мійських і залізничних комендантів.

Оригінал підписав:

Наказний Отаман Осецький.

Т. в. о. начальн[ика] Штабу Дієвої Армії

Отаман Тютюнник.

З оригіналом згідно:

за начальника загального] Відділу

Штабу Дієвої Армії Скринченко.

Документ № 34 Рапорт командувача Запорізької групи військ Дієвої армії УНР В. Сальського Наказному отаману О. Осецькому

12 червня 1919 р.

У.Н.Р.

Командуючий Запорожською Групою «12» червня 1919 р.

Ч.0194/р М. Проскурів

Наказному Отаману

Рапорт [47]

При цьому представляю рапорт Отамана Кобзи ⁴⁹⁵, при чому докладаю, що Головний Отаман був зацікавлений ролью 0[тамана] Кобзи в Балбачанівській авантюрі.

Додаток: Рапорт 0[тамана] Кобзи від 12 червня 19 р.

Отаман Сальський.

Нач[альник] Штабу

Генштабу полковник Воскобойніков ⁴⁹⁶.

Документ № 35 Рапорт кошового отамана Харківського Слобідського коша І. Кобзи командувача Запорізькою групою Дієвої армії УНР В. Сальському

12 червня 1919 р.

Кошовий Отаман Командуючему Запоріжськой

Харківського Слобідського Групой Отаману Сальському Кошу

12 червня 1919 року ч.

м. Проскурів

РАПОРТ [48]

На Ваші словесні запитання докладаю:

1) про Болбочановську авантюру я і мої люди довідалися тілько по прібутті в м. Проскурів і ніхто за допомогою до мене не звертався

2) Богацько раніш, як тілько я прибув на цей фронт до мене підходили де яки особи, очевидно знаючі мене, но я їх не знаю, з заявою, що якийсь-то Секретаріат та Головний Отаман призначає Болбочана Командуючим групою і що треба скласти якусь заяву. На це я відповідав, що Болбочан нужен був командуючим в Слободці-Бирзула і неякої заяви не підписав.

3) В Слободці-Бирзулі, коли ми дійсно прибували в анархії і без командування, придставниками другої дівізії було запропоновано запро[шу]вати з Одеси Болбочана Командуючим, на це я погодився і підписав листа, но Болбочана ми не бачили.

4) Ви мене повідомили, що Болбочан особливо часто посилався на моє ім’я, звичайно я не знаю почому, но думаю, що Болбочану було відомо, що я користуюсь довірям серед Запоріжського Кошу і тому [це довір’я] могло дати їму якись плюси… [49] що на Слобожанщіні ми тільки з Болбочаном робили переворот проти гетьмана, но тут мені здається, Болбочан перепутав ситуацію. Після того він, як командуючий, від мене далеко стояв, а після Кременчуга і зовсім зник і останій раз я бачив його зовсім випадково і м. Тернопілі, при чому він хвалився, що одержує цікаву місію.

5) Як громадський діяч, я не авантюрист і не яких призначень не шукаю, а пішов працювати в тяжку годину з своєю рідною організацією. У Бирзулі був такий тяжкий крах, що мене умовляли приймати командуваня над Лівобережною армією, но я і тут не цикавлючись посадою не схотів виходити з своєї рідної організації.

6) Наконец, чи відомо Вам, що я тількі один з своєю невеличкою, але ж міцною частиною, не дозволив Авантюристам не визнавати Деректорію і заберіг за для Держави ті остаткі армії, котрі зараз так хоробро луплять ворога.

Обставини були таки, що коли б я був загубив голову і не зорганизовав біля себе групу частин, то люди б сипнули в паніці куди можливо, а може б даже вкупі в Раковськім ⁴⁹⁷ пішли б проти Вас, бо з малим політичним досвідом люди не бачуть, що роблють.

Бажав би, щоб Ви цім поцікавились, а у мене є багацько хвактів проти авантюристів.

Кошовий Отаман Кобза.

Документ № 36 Протокол допиту П. Болбочана

12 червня 1919 р.

Згідно персональній пропозиції пана Міністра Юстиції.

Протокол

1919 року червня 12 дня, в Чорному Острові, Член Державної слідчої комісії, з додержання 443, 722 ст[атей] уст[аву] карн[ого] судоч[инства] допитував, як свідка нижчепрописаного, який показав:

«Я, Петро Федорович Болбочан, до своїх показань додаю:

Раніш я не все показував Вам, бо чекав приїзду Головного Отамана і йому одному хотів все розсказати. Оповідання моє починається з часу, який був примірно два місяці тому назад. Тоді саме на життя в Станіславів приїхав член Директорії Андрієвський. Я якось прийшов до пана Андрієвського з проханнем, щоб була вирішена моя справа. З паном Андрієвським в одному номері отелю жив тоді і член Директорії Швець. Після того як я офіційно поговорив по своїй справі з Андрієвським і Швецем, я вийшов з їх номера вмісті з паном Андрієвським і пішов з ним обідать. Ми з Андрієвським розговорились і він прямо сказав мені, що мені треба повернутись до військової праці, а дали буде і политична праця. Після цього мені приходилось зустрічатись як з Андрієвським, так і з Афанасьевим (директором якогось департамента), Сімоновим, Богуном ⁴⁹⁸, Бєлінським ⁴⁹⁹ (бувш[им] морським міністром), які в розмовах зо мною поширювали горизонт і говорили про необхідность перевороту. Особливо необхідность державного перевороту обстоював Шемет, який в той час приїхав із Одеси і зробився душою «кружка», який складався із осіб, яких я тільки що пойменував. Після повстання Оскілка до Станіславіва приїхав Сімонів. Після його прибуття в Станіславові відбулася нарада в Товаристві «Молода громада» на улиці Богдана Хмельницького. На цю нараду мене закликав Шемет, і я бачив власними очима, що на нараді цій були: член Директорії Андрієвський, Шемет, Сімонів, Білінський, Александр Шаповал, Богун — він же Чудінов, якийсь поміщик лохвицького повіту, призвища якого я не знаю, і якийсь пріятель Шемета — здається інженер, фамілія якого записана у моєї жінки, яка по проханню Шемета повінна була передати йому гроші. На нараді всього було нас чоловік 9 або 10, при чому мені здається був якийсь галичанин. Чи був на цій нараді инженер Колард ⁵⁰⁰ я не пам’ятаю. За Коларда я знаю, що він самостійник, але балачок я з ним не вів і тільки часто бачив його з Маєвським. Швеця і Маєвського на нараді не було, і Швець взагалі не був вхожий в ці круги. На нараді Сімонів читав привезеного з собою листа: «Правда про Оскілка», но його слухали тільки декілька осіб, бо цей лист повинні були розіслати всім. Я не слухав, що читав Сімонів, і зміста цього листа передати не можу, бо в той час з кимсь балакав, чи з Богуном, чи з кимсь инчим. Після цього нарада ця вирішила, що необхідно всякими засобами добиватись, щоб я командував якою небудь частиною, до якої всі ці люди, що були на нараді, могли б переїхати. Переїхати, як вони казали, їм треба було, щоб зберегти себе від репресій, яких вони сподівались в звязку з тим, що вони до того часу робили. Із військових частин для мене намічали, або запоріжський корпус, або як це не вийде, то яку-небудь військову частину на Збручі. На нараді всім верховодив Шемет, вносив формули, висловлював бажання, а решта з ним погоджувались. На нараді Шемет говорив про проект Державної наради і висловлювався за те, що як всі вони переїдуть до моєї військової частини, то тоді вони почнуть «діло». Слово «переворот» не було сказано, але під ділом всі ми, що були на нараді, розуміли державний переворот. Я тепер показую Вам все найбільш яскраве, а подробиці потім покажу, бо тепер стомився. Ця нарада відбувалася місяця півтора назад, і в той час була уже в Галичині надзвичайна комісія Няньчура, з присутністю якої лічились, не дивлячись на те, що переведені комісією арести паралізовались через члена Директорії Андрієвського, який впливав на Галичанський секретаріат ⁵⁰¹ владою своєї посади. Днів через три, або чотири після наради Андріевський ⁵⁰² і Шемет були у мене і стали рішуче вимагать, щоб я став на чолі військової частини, після чого вони приїдуть до мене і, як перший крок почнуть видавати часопись. В цій часописі, як вони казали, будуть діскредітіровать всіми силами кабінет міністрів, щоб підготовити почву і щоб легче було населенню пережити державний переворот. Андріевський казав, що у його є документи, компрометуючи всіх членів Директорії, окрім Петрушевича, і особливо компрометуючи Швеця і А. Г. Макаренка. Ці документи Андріевський хотів дати до часопісі, але мені їх не показував і з змістом їх мене не познайомив. Я не дав ясної відповіді на прописане домагання, бо згоден був щоб мене призначила влада, але самочинно не хотів їхати до війська. Після цього Андрієвський ще разів два заходив до мене з Шеметом, говорили зо мною про задуманий їми державний устрій і розсказали мені, що Головним Отаманом буде генерал Греків, презідентом Української республіки Петрушевич, або яки[й]сь старий Чикаленко ⁵⁰³, кабінет міністрів буде чисто діловий і на чолі його стоятиме Сімонів. В кабінет повинні будуть війти самостійники, народна партія, хлібороби-демократи і соціалісти-федералісти; не виключалось, що в кабінеті будуть і соціал-демократи, але які по призвищам, мені не казали. Говорили про те, що Антанті приємно буде бачити міністром закордонних справ Мацієвича ⁵⁰⁴. Приблизно це ж саме казали мені Сімонів, Афанасьев, а особливо Шемет, який майже кожен день бував у мене, бо обідав, де я жив. Шемет просто стояв у мене над душою і вимагав, щоб я скоріше погодився з їх програмою і, як що їм не трапиться добути офіційно для мене військову частину, то щоб я зробив це неофіційно і сам би взяв таку частину в свої руки. Через те, що я все-таки хотів бути призначеним офіційно, Шемет і його гурток, який я назвав раніш, через Галицьку народну партію впливали на Секретаріат, а цей останній, після того, як хлопоти його перед Головним Отаманом Петлюрою ничого не дали, доручив мені формування нових військових частин. Представляю до цього мого показання повновласть на ці формування від Галицького секретаріату. (Свідок представив прописану повновласть ⁵⁰⁵). Здається за день, чи за два до того, як я одержав це уповноваження мені по розпорядженню Сімонова Афанасьев видав двадцять п’ять тисяч карбованців українськими гривнами, як я догадуюсь із їхніх партійних грошей. Ці гроші мені дали на росходи по моїм роз’їздам і на організацію війська, яке я мав формувати. В цей самий час праве крило Галицької армії одходило і стали боятись, що той район, де мені доручено було формувати військо, буде захоплений поляками. Настрій гуртка Шемета похитнувся, але вирішено було задуману їми справу продовжувати, тим більш, що як вони казали, Антанта їм всім допоможе, а Галичанський Секретаріат перешкоджати не буде, бо він взагалі не буде добре ставиться до уряду наддніпрянців. Члени Секретаріату — люди обережні і з приводу цього не висловлювались. Коли почався наступ ворога на Станіславів, то я виїхав на Чортків-Копичинці і там побачив, що із нових формуваній нічого не вийде, бо не було ні кадрів, ні амуніцій, ні зброї. Тоді я вирішив їхати до Головного Отамана і просити, щоб мене було призначено в його розпорядження. Мені тоді сам Отаман пропонував їхати до Італії, на що я погодився. Коли про це дознався Шемет, то мені прийшлось кожен день переживати неприіємности, бо Шемету не хотілось, щоб я їхав з України. Нарешті, коли ми з Шеметом виїхали з Тарнополя, то в Богдановці Шемет холодно попрощався зі мною. До Проскуріва я доїхав слідом за Директорією, не маючи на меті виступати проти державного уряду. В день прибуття мого до Проскурова туди приїхав і Шемет, який знову насів на мене і став вимагать, щоб я взяв в свої руки Запорожський корпус. А тут ще приїхали полковники цього корпуса і інспектор корпуса Гавришко. Всі вони зробили великий вплив на мене, і я погодився їхати до запоріжців, не маючи сили суперечити їм. Особливо насідали на мене тоді Шемет і Гавришко, але чого останній так старався, мені не відомо, бо я його мало знаю. Шемет між инчим запевняв мене, що поляки з нами погодяться і помиряться, і що вони формують уже українські частини. Все це вмісті взяте і примусило мене рішитись стати на чолі Запоріжського корпусу, але я всім зазначив, що проти Головного Отамана я не виступлю, і так і зробив. Я ще забув показати, що гурток Шемета ще в Станіславові вирішив, що після випуску часопісі вони заарештують уряд через ту частину, яка буде в моїх руках. Це я чув від Шемета і члена Директорії Андрієвоького. — Подробиці я маю показати инчим часом і тоді може ще що пригадаю, а тепер я дуже стомився і перехвилювався взагалі, через що не можу більше показувати. Показаніе прочитано Петро Болбочан.

Приписано: «був», «після наради», «хлібороби-демократи і», «стати на чолі Запоріжського корпусу». Закреслено: «так», «було», «на виступ проти державного уряду», «зав». [50]

Член Державної Комісії Лихничий. [51]

Документ № 37 Лист полковників Запорізької групи військ Дієвої армії УНР до Уряду УНР

15 червня 1919 р.

Від 15 червня 1919 р. Д[ієва] армія.

Ми Запорожці по старому історичному звичаю обібрали нашим командуючим нашого старого запорожця отамана Болбочана, якого від нас в м. Кременчузі вирвано було без жадного пояснення причин. Коли в Кременчузі заарештовали отамана Болбочана ми спокійно чекали правдивого суду, якого і досі не було й отаман Болбочан замість повернення його до запорожців, де він так багато працював над збудованням військової дисципліни і боєвої міцности, якої ви маєте змогу бути свідком, зараз одержав призначення в Італію. Коли ми висловили свої бажання і тверду волю про повернення атамана Болбочана до запорожських військ над нашими старими традиціями запорожців надглумилися: юрба пяних розбишак вірвалась в будинок розположення запорожців і захватила нашого старого запорожця. Певне розуміння загальних державних справ утримало нас від кровопролиття. З біллю на серцю та ненавистю до тих кол, що руйнували Україну і досі продовжують цю руйнацію, ми виступаємо вперед, щоби бити нашого ворога грабіжника, давши Вам повну змогу опамятатися. Ми доказали, що дисципліноване військо проти уряду не йшло і не піде. Ми доказали, що із за персональних справ пролиття крові не бажаємо. Болбочана обвинувачують ніби-то у виступах проти уряду; ні з його, ні з нашого боку цього не було, тай немає жадної для цього рації, тому що ми твердо упевнені, що сам уряд довго так працювати не зможе, а тому зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду У.Н.Р. Тому ми заявляємо, що наше запоріжське військо стоїть за збудовання міцної держави, яка б захистила людність її від зовнішніх оточуючих ворогів. В цей час політика якої-небудь окремої партії чи особи як правої так лівої бути не може. Вся людність України мусить приняти діяльну участь у великій будівничій праці, а тому отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш старий працьовник, людина освічена і заплямованість його честі не доказана.

Хай буде над ним самий гострий контроль, але працю продовжувати він мусить і повинен, що своїми підписами стверджуємо. (Підписи сторонців (прихильників) [52].

Всі тіж командири, що й перше ⁵⁰⁶.

З первописью згідно:

Запорожського війська полковник Гавришко Микола.

Документ № 38 Лист П. Болбочана до Наказного отамана Дієвої армії УНР О. Осецького

17 червня 1919 р.

П. Наказному Отаманові

Військ Української Народньої Республіки

Прохання

Прохаю Вас, пане Отамане, розрішити допустить до розгляду моєї справи, яко оборонця, полковника Наркевича ⁵⁰⁷.

Полковник Наркевич, яко юрист-фаховець, може допомогти моїй справі.

Петро Болбочан.

17. VI. - 19 р. м. Ярмолинці. [53]

Документ № 39 Лист члена Директорії А. Макаренка до Наказного отамана Дієвої армії УНР О. Осецького

22 червня 1919 р.

У.Н.Р. П. Наказному Отаману

Член Директорії Зразок П. Голові Ради Народніх міністрів і Української п. Міністру Юстиції

Народньої Республіки 22 червня 1919.

4.1179

Кам’янець

П. Голова ради Міністрів і п. Міністр Юстиції листом від 20 червня б. р. звернулись до мене з повідомленням, що допит отамана Балбачана в справі виключного державного значіння нині вже закінчився і прохають одміни даного мною в свій час на ст. Чорний Острів, за відсутністю П. Головного Отамана, наказа про затримання виконання вироку суда відносно отамана Балбачана, який наказ був даний мною на прохання П. Голови Ради Міністрів і Міністра Юстиції.

Маючи на увазі, що зазначений наказ був даний мною виключно за відсутністю П. Головного Отамана, бо в той мент я був єдиним представником Верховної Влади, котрий міг заступати П. Головного Отамана, згідно висчеспомянутого листа Голови Ради Міністрів і Міністра Юстиції від 20 червня б. р., а також зважаючи на постанову Ради Міністрів від червня б. р., котра підверджує, що справа Балбачана цілком залежить від П. Головного Отамана і Вас, Пане Отамане, — вважаю зазначений свій наказ, яко тимчасовий, нині відміненим і дальший напрямок всієї цієї справи залежним виключно від військової влади.

Член Директорії Макаренко

Урядовець особливих доручень Пертиванів.

Документ № 40 Рапорт отамана П. Болбочана Наказному отаману Дієвої армії УНР О. Осецькому

Не пізніше 26 червня 1919 р.

Наказному Отаману Військ Ук[раїнської] Н[ародної] Р[еспубліки]

Рапорт

Прохаю Вас пане Отамане вислухайте мене, вислухайте всю правду, велику правду. Я її можу повірити Вам, пану

А. Г. Макаренко — члену Діректорії і Головному Отаманові. Она буде мати велике значення.

Отаман Балбачан. [54]

Документ № 41 Лист Наказного отамана Дієвої армії УНР О. Осецького до начальника канцелярії Головного отамана С. Петлюри

26 червня 1919 р.

Негайно

Наказний Отаман Військ УНР

П. Начальникові Канцелярії Головного Отамана

«26» червня 1919 р. ч. 284/ п.ш.

Ставка

З огляду на телеграму П. Головному Отаману від Голови Кабінету Народніх Міністрів від 16-го червня б. р. 4.1763 і наказу Члена Діректорії У.Н.Р. П. Макаренка від 22 червня б. р. ч. 1179 прохаю повідомити, чи не буде яких небудь розпоряджень від П. Головного Отамана по справі Петра Балбачана, маючи на увазі два прохання Балбачана на ім’я п. Голов[ного] От[амана] — наслід[ок] яких мені невідомий. По одержанні відповіді, що таких розпоряджень не буде, ділу буде даний дальший хід.

Оригінал підписав: Наказний Отаман Осецький За Штаб Старш[ину] для доручень значковий Карев

З оригіналом згідно:

Отаман для доручень при Наказн[ому] Отамані

Гречанко

м. Валін.

28/VI-19 р.[55]

Документ № 42 Лист начальника канцелярії Головного отамана до Наказного отамана Дієвої армії УНР О. Осецького [56]

26 червня 1919 р.

УНР Канцелярія Головного Отамана Українських Республіканських військ

26 червня 1919 р.

ч. 2434 До пана Наказного Отамана

Маю за честь сповістити пана Наказного Отамана, що

прохання Петра Балбачана на ім’я Головного Отамана Головним Отаманом одержані, але відповіді Головний Отаман давати не буде.

Начальник канцелярії

Сотник Бутенко

За начальника загальної частини Стешко [57]

Документ № 43 Супроводжувальний лист до акта слідчої справи П. Болбочана

30 червня 1919 р.

Штаб Дієвої Армії

Комендатура П. Голові Суду при Штабі Дієвої Армії «30» червня 1919 р.

4.1148

При цьому надсилається акт в справі от[амана] Балбачана. Вирок згаданого виконано 28 червня 1919 р. в 22-годині на станції Балін.

Додаток: Акт.

Комендант Ставки Осаул Клим

Документ № 44 Закон Директорії УНР «Про покладення на Державну Слідчу Комісію для рослідування подій повстання 29 Квітня 1919 року розсліду повстання Отамана Балбачана з участю деяких осіб та організацій»

5 липня 1919 р.

ІМЕНЕМ УКРАЇНСЬКОЇ Народньої Республіки

Затверджуємо: 5 липня 1919 року

Голова Директорії Петлюра

Члени: А. Макаренко, Член-Секретарь Ф. Швець.

Посвідчую: Державний Секретар JI. Шрамченко ⁵⁰⁸. Ухвалений Кабінетом Народніх Міністрів

ЗАКОН

Про покладення на Державну Слідчу Комісію для рослідування подій повстання 29 Квітня 1919 року розсліду повстання Отамана Балбачана з участю деяки[х] осіб та організацій. На доповнення закону 30 Квітня 1919 року «про утворення Державної Слідчої Комісії для розслідування подій повстання 29 квітня 1919 р.»

постановити:

1. На Державну Слідчу Комісію, яка утворена згідно згаданому закону, покласти й розслід повстання Отамана Балбачана проти влади Української Народньої Республіки з участю деяких осіб та організацій.

2. Державна Слідча Комісія користується, що до розсліду цього повстання, всіма правами й на неї покладаються всі обов’язки, які зазначені в згаданому законі 30 квітня 1919 року.

3. Закон цей перевести в життя по телеграфу.

Голова Кабінету Народніх Міністрів Б. Мартос.

Міністр Юстиції Андрій Лівицький.

З оригіналом згідно: За Начальника Відділу Департаменту Законодавчих Справ Державної канцелярії (підпис)

Звірив:

Діловод 1-го Департаменту Міністерства Юстиції [58]

Документ № 45 Постанова Державної слідчої комісії

12 липня 1919 р.

Постанова

1919 року, Липня 12 дня в Камянці Подільському Державна Слідча Комісія у складі:

Голови Комісії: П. О. Христюка ⁵⁰⁹ Членів Комісії: В. В. Лихопоя ⁵¹⁰ О. О. Чеховича ⁵¹¹ Секретаря Комісії: Я. М. Кривицького

заслухавши закон від 5 Липня 1919 року про покладення на Державну Слідчу Комісію розсліду повстання Отамана Балбачана з участю деяких осіб та організацій, постановила: приступити до розсліду повстання Отамана Балбачана.

Голова Комісії: П. О. Христюк

Члени Комісії: В. В. Лихопой

О. О. Чехович Секретар Комісії: Я. М. Кривицький.

Документ № 46 Наказ 4.262 по штабу Дієвої армії УНР

12 липня 1919 р.

Наказ

військам Дієвої Армії Україн[ської] Народ[ньої] Республіки

4.262 12 липня 1919 року (По штабу Дієвої Армії)

Оголошується військам, що вирок надзвичайного суду від

10 червня 1919 р., яким засуджено Отамана Балбачана за зраду до смертної кари через розстріл, виконаний 28 червня 1919 р.

Наказ цей оголосити по всім сотнях, батареях та командах.

Розвідка: Наказ Військам Дієвої Армії від 12 червня б. р. під ч. 210.

Документ № 47 Лист завідуючого Військово-судовими справами голові Державної слідчої комісії

28 липня 1919 р.

ШТАБ ДІЄВОЇ АРМІЇ По Управі 2-і Відділ Юридичний «28» липня 1919 р. Ч. 327/3553 Ставка

Голові Державної Слідчої Комісії

На Ч. 141

Повідомляю, що згідно наказу Військам Дієвої Армії від

12-го Липня б. р. 4.262, присуд над Отаманом Балбачаном був виконаний 28 червня б. р.

Уся справа знаходиться, згідно ст. 35 закону про військові надзвичайні суди, в Штабовому Суді при Штабі Дієвоі Арміі, до Предсідателя якого й надислано Ваше відношення 4.141 для виконання.

Завідуючий Військово Судовими

Справами Царків

Діловод Гаймановський ⁵¹²

Документ № 48 Протокол допиту О. Жуковського

14 серпня 1919 р.

Протокол

1919 року Серпня 14 дня м. Кам’янець на Поділі. — Військовий Слідчий Штабного Суду Ложкин ⁵¹³, прикомандирований до Державної Слідчої Комісії, згідно дорученню зазначеної комісії, з додержанням 443 ст. Уст[аву] Кар[ного] Суд[очинства] допитував низчепрописаного, як свідка, який показував

Я Олександр Тимофієвич Жуковський, 34 років, православний, полковник, б[увший] командір Окремого Кордонного корпусу, постійно мешкаю м. Балта на Поділі

По справі показую:

В справі Отамана Балбачана в гуртках Бутенко ⁵¹⁴ мені нічого не відомо. Більше показати не можу. Показував і писав власноручно.

Жуковський

Військовий Слідчий Ложкин

Документ № 49 Лист Головного державного інспектора Дієвої армії УНР В. Кедровського до Державної слідчої комісії

20 серпня 1919 р.

У.Н.Р.

ГОЛОВНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСПЕКТОР

Відділ_

2 Cерпня 1919 р. До Державної Слідчої Комісії ч. № 2384 м._

По обставинам бойовим і політичним нахожу неможливим щоб зараз на фронті допитувались старшини підписавші прохання про призначення Балбачана командіром Запорожського корпусу.

Головний державний Інспектор Кедровський За. Начальника канцелярії

Документ № 50 Протокол допиту В. Кедровського

20 серпня 1919 р.

Протокол

1919 року Серпня 20 дня м. Камьянець на Под[іллі] Військовий слідчий Штабов[ого] Суду Ложкін прикомандирований до Державної Слідчої Комісії, згідно доручення зазначеної комісії, з додержанням 443 ст. Ус[таву] Кар[ного] Суд[очинства], допитував низчепрописаного, як свідка, який показав

Володимир Іванович Кедровський, 30 років, Православний, Головний Державний Інспектор

По ділу показую. Державний Інспектор Запоріжської групи Гавришко був членом партії соціалістів революціонерів відомий мені своєю працею під час Секретаріату за часи Центральної Ради.

Більше по ділу показати нічого не можу.

Поки маю честь.

Володимир Кедровський

Військовий Слід[чий] Ложкін

Документ № 51 Відповідь Проскурівського повітового карно-розшукового відділу на запит Державної слідчої комісії

21 серпня 1919 р.

Начальник

«2» мійського району

ПРОСКУРІВСЬКОГО Пану Військовому Слідчому

ПОВІТОВОГО Державної Слідчої Комісії

КАРНО-РОЗШУКНОГО ВІДДІЛУ №_

21 серпня 1919 р.

м. Проскурів на Поділлю

На персональне Ваше запитання повідомляю, що вияснити де мешкав в місті Проскурові Отаман Волобочан та Сергій Шемет не предоставилось можливим.

Вияснилось лише, що якійсь Отаман б Запорожської дівізії мешкав по Дворянській вулиці в будинку Була, а потім перейшов в помешкання Шільмана по тій же вулиці.

Відомості про Отамана Болобочана може дати був. помішник Коменданта Новіцький.

Начальник карно-розвідочного

Відділу 2 району м. Проскурова

Документ № 52 Протокол допиту Т. Верхоли

21 серпня 1919 р.

«Протокол

1919 року Серпня 21 дня м. Проскурів. Військовий Слідчий Штабового Суду Ложкин, прикомандирований до Державної Слідчої Комісії, згідно дорученню згаданої комісії, з додержанням 443 ст. Уст[аву] Кар[ного] Суд[очинства], допитував низчезозначеного, як свідка, котрий показав:

Трофим Хведірович Верхола ⁵¹⁵, 32 років, Православний, Проскурівський повітовий комісар, постійно мешкаю у м. Проскурові по Дворянській вул. 2-69

По ділу показую: В перших числа червня місяця біжучого року з приходом Українських військ в м. Проскурів, на Дворянській вул., в будинку Вуля, зупинивсь Штаб 6 Запоріжської дівізії на чолі з Отаманом Ліневським ⁵¹⁶. В Штабі Запоріжської Групи і 6 дівізії я бував що дня. Через 2–3 дні з приходом дівізії розповсюдилась серед старшин і козацтва дівізії чутка, що отаманом Запоріжської групи назначен замісць отамана Сальського отаман Балабачан. Ця чутка схвилювала як старшин так і козацтво. Одного дня я був покликаний отаманом 6 дівізії Ліневським, представником Міністерства внутрішніх справ Поплавським і Начальником Штаба 6 дівізії, - прізвище забув, в тій справі, що приїхав новий отаман групи Балабачан, вже відстранив від керування дівізією Отамана Ліневського і других. Що Отаман Сальський зараз веде переговори з Штабом армії, аби поладнати цей конфлікт, який може вилитися в кріваву сутичку між козацтвом Запоріжської групи, позаяк Отаман Балабачан упирається на полк чорних запоріжців з 7 дівізії. Питали мене де находяться Міністри і Директорія і чи я маю звязок з ними. Я звязку не мав і мені сказано було отаманом Ліневським що зараз ведуться переговори між чорними запоріжцями і 6-й дівізією, щоб вони не обставали за Балабачаном, а 6 дівізія його арештує. Над вечір той отаман Ліневський мені сказав що Чорні Запоріжці нічого не мають проти арешту Балабачана і того-же вечера він був арештован Дорошенківським полком 6 дівізії. Мені сказано було, що він відправлен в Чорний-Острів в Штаб Армії. Арештован він був в Штабі Запоріжської групи, Дворянська вул. Б[удинок] Вуля.

Де мешкав в Проскурові отаман Балабачан і Сергій Шемет — мені не відомо. Більш по ділу додати нічого не можу.

Показ власноручний Трохим Верхола

Військовий Слідчий Ложкин.

Документ № 53 Протокол допиту М. Новицького

22 серпня 1919 р.

Протокол

1919 року Серпня 22 дня м. Жмеренка. Військовий Слідчий Штабового Суду Ложкин прикомандирований до Державної Слідчої Комісії, згідно дорученню згаданої комісії з додержанням 443 ст. Уст[аву] Кар[ного] Суд[очинства], допитував низчепрописаного, як свідка, який показав

Михайло Михайлович Новіцький ⁵¹⁷, 24 років, православний, сотник, бувший помішник Проскурівського Повітового коменданта зараз старшина для доручень при Завідуючему по пересуванню військ, під судом і слідством не був. Постійно мешкаю Хрістіновка військ[ова] част[ина]

По ділу показую. В перших числа червня б. р., коли я прибув в Проскурів для формування Управління Повіт. Команданта — о справі Балбачана мало чув і знав. Де жив в той час Балбачан і Шемет, хто у них бував не знаю, установити місце їх мешкання можно по корешкам квитків котрі здані в губернія льну комендатуру в ліквідаційній комісії. Де і хто заарештовував Балбачана — не знаю. Більш по цьому ділу показати не можу. Показ писав власноручно. Михайло Новіцький.

Військовий Слідчий Ложкин.

Документ № 54 Протокол допиту В. Сальського

27 серпня 1919 р.

Протокол №

1919 року серпня дня 27 село Ковалівка Обухівського повіту на Кієвщині. Військовий Слідчий Штабного Суду Ложкин, прикомандирований до Державної Слідчої Комісії, згідно дорученню зазначеної комісії, з додержанням 443 с. Уст[аву] Карн[ого] Суд[очинства], допитував низчепрописанного, як свідка, котрий показав:

Я Володимир Петрович Сальський [59] 34 років, православний, осаул генштабу, командуючий Запоріжською групою військ.

Киев, Тургеневська вул. 77, кв. 7.

По ділу показую. Командовати Запоріжською групою я почав 18 травня 1919 р. У той же день у Штаб групи прибув тільки що призначений Державний інспектор Гавришко. Будучи Держ[авним] Інспектором групи добродій Гавришко весь час проводив у 7-й дівізії, мало цікавився іншими дівізіями і зовсім не організував інспекторіату при групі. Людина назвичайно обмежувана, нетактовна, у якої нове призначення закрутило голову, він старався уявити собою саму найвищу владу у групі. Неодночасно про це зазначав мені персонально. У мене з ним склались дуже гострі відносини, позаяк він втручався в оперативні і інші справи, які не входили в його компетенцію. В перший день прибуття до Штабу Гавришко мені сказав: «Що він єсть інспектор від Держави, а не від сучасного ганебного уряду» і дійсно іноді критикував уряд і взагалі ставився до нього негативно. По деяким розмовам і деяким непомітним фактам я помічав з самого початку командования більш менш тепле і прихильне відношення до Балбачана у 7-ої дівізії, яке було для мене цілком зрозуміле, поза як Балбачан біля двох років командував групою, а сьома дівізія розвернулася з Запоріжського полку, який формував і з початку командував сам Балбачан. Перший раз я побачив Балбачана в Проскурові в ресторані в кампанії Гавришко, начдіва Осмоловського комполків: Зеліницького [60], Дьяченко, других не пам’ятаю, але згадую, що компанія була досить велика. Там же привітавшись зі всіма старшинами я познайомився і з Балбачаном. Це було на другий день після захоплення Проскурова себто 7 червня б. р. На слідуючий день 8 червня біля 7 годин ранку мені принесли додаваеме відношення від Державного Інспектора Гаврішко за ч.45 від 7 червня 1919 р. (зазначене відношення дійсно передане слідчому). Цім відношенням Гаврішко мене усовував з посади і призначав на моє місце отамана Болбочана. Це для мене було несподівано і я рахував, що це єсть наслідок гострих моїх відносин з д. Гаврішко і його обмежености і не тактовности. Такого ж змісту одержав папірець полк. Воскобійників, якому запропоновано було виконувати накази Отамана Балбачана, а не мої. Я не визнав за Держ[авним] ін[спектор]ом право мене усунути, тим більш, що у Чорному Острові знаходилися Головний та Наказний Отамани, з якими був певний телеграфічний зв’язок. Тому я наказав начальнику] шта[бу] груп[и] виконувати тільки мої накази і ні в якім разі не отамана Балбачана. Полковник Воскобійник доклав, що на чим би ні стало, він так і буде робить. Зараз же про це я повідомив персонально по прямому дроту Начальника Штабу Дієвої Армії Мельника. Коло 9 годин до штабу групи під’їхав отаман Балбачан з ним начдів 7-і дівізії Осмоловський і командири полків, між якими добре пам’ятаю Зельницького. В слід за Балбачаном підійшов полк Чорних Запорожців, котрий вистроївся проти Штабу. За кінним полком з музикою пройшли решта полків 7-ої дівізії. Оскільки я пам’ятаю в цей день шов упертий бій між Проскурівим і станцією Богданівцями. 6 і 8 дівізії були в цей день на позіції, а 7-ма дівізія мусила [відбути] в цей день в Проскурів в резерв групи. Коли піши полки пройшли, отаман Болбочан прийшов в мою кімнату і запропонував мені здать посаду командуючого групою йому, показав рукою на вулицю, що він спирається на силу і на бажання командирів полків і дівізій. В той час як 7-ма дівізія проходила коло штабу до мене явився отаман Загроцький з 7-го червня б. р., вступивший у командування 6-ою дівізією. От[аман] Загроцький доклав, що він рішуче протестує проти вчинка Балбачана і в знак простеста подає рапорт про хворість, який тут же і був подан. Після от[амана] Загродського прийшов наштадів 6-ої [дивізії] Стефанів, який доклав, що як тільки Балбачан вступе у командування корпусом (групою), то 6-та дівізія, а в першу чергу гайдамаки його скинуть і як треба буде, то і вступлять в бій з 7-ю дівізіею. Ціх дві інформації з’ясували мені, якій може бути заколот і що, як тільки тут роспочати озброєну боротьбу, то в Проскурові опинится весь фронт. У мене склався твердий намір ліквідувати цю справу поволі спокійно при допомозі авторитета Головного Отамана, виявивши в першу чергу дійсний настрій частин 7-ої дівізії. А тому на пропозицію отам. Балбочана я рішуче відповів, що посади не здам і боюся, що його вчинок зруйнує фронт. Отаман Болбочан сказав мені, що він мене арештує. Я відповів, що озброєного опіра чинити не буду, бо не маю для цього сил в Проскурові, а саме головне боюсь зруйновання фронту. Отаман Балбочан вийшов з моєї кімнати і як мені доклали вів розмову з начальником і командірами полків

7-ої дівізії. Через пів години він прийшов знов і сказав мені, що він ні в якім разі мене не арештує. На це у нього єсть свої міркування і рішуче пропонує мені здати посаду. Я просив його розмову про це лишити. Тоді на мій погляд отам. Болбочан ростірявся, почав мені росказувати, що за ним стоять широкі кола громадянства, що цього вимагає користь України, що це має не місцеве значення, а далеко ширше политичне, що це він робіть для того, щоб змінити уряд і деяких старших військових начальників і таке інше. Було враження таке, що створився якийсь то тупик, з якого от[аман] Балбочан не находе вихода. Він кілько раз виходив з моєї кімнати, хвилювався, повертався до своєї попередньої пропозиції. Тим часом я продовжував на його очах давати розпорядження, підписивать папери і давати накази. Мені було докладено, що частини кінного полку чорних запоріжців заняли другий поверх (готель «Венеція» по Александрівській вулиці), а штаб займав третій поверх. Коли я вийшов з своєї кімнати, то побачив часового біля дверей своєї кімнати, а другого часового біля кімнати отамана Балбачана (кімната д[обродія] Гаврішко). Добродій] Гаврішко весь час знаходився у Штабі, але до мене в кімнату не заходив. Решті решт я сказав отаману Балбачану, що переговорю по прямому дроту з Головним Отаманом і як Головний Отаман накаже, то так і зроблю. Отаман Балбачан зазначив, що він проти Головного Отамана не йде. Тоді я пропонував йому самому переговорити з Головним Отаманом. Він відмовився і просив, щоб я переговорив. Розмова моя з Головним Отаманом була досить довга, пам’ятаю, що я звертав увагу Головного Отамана на можливість заколоту і просив вирішити справу так щоб цього заколоту уникнуть, додавши, що при цьому питання мого власного самолюбства я зовсім відкидаю. Головний Отаман відповів, що він командірує Головного Інспектора Кедровського, який всю справу розв’яже на місті. Цю відповідь я виголосив отам. Балбачану, котрий сказав, що буде чекать. Після Балбачан продовжував сідіть в своїй кімнаті, здається з добр[одієм] Гавришко, а решта кінного полку чорних запорожців пішли на місце свого розташування у м. Проскурів. Життя і праця у Штабі шло нормальним порядком. Тілько біля моєї та кімнати Балбачана (д[обродія! Гаврішко) стояли часові. Коли приїхав Головний Державний Інспектор Кедровський я його поінформував по всій справі а далі він уже персонально вів переговори з отам. Балбачансм. Більш я з отаманом Балбачаном не бачився. Коло 15 години він вийшов з Штабу і більше в штаб не повертався. Тим часом з докладів і розмов багатьох осіб, а яких саме не пам’ятаю для мене з’ясувалось, що козаки абсолютно в цій справі не знають, що це єсть справа кількох старших старшин 7-й дівізії. Пізніш коло 19–20 годин до мене явилась делегація від кінного полку чорних запорожців, яка зазначила, що вони були введені в обман. Ця делегація перед тим була у Головного Отамана на станції і привезла від Головного Отамана записку досить довгу, в якій Головний Отаман реабілітував чорних запорожців. Ця записка була оголошена в наказі по групі і в той же вечер розіслана. З пізнійших розмов я знаю, що безумовно козаки нічого не знали по цій справі і були обманути. Командір кінного полку чорних запорожців Дьяченко потім докладав мені, що він виконував наказ начальника 7-й дівізії і в цьому всьому він не бачив нічого дивного, що в дійсности було так я не певен. Арешт от[амана] Балбачана був переведен на приватній квартирі (адреси не знаю) по роспорядженню, здаєтся Головного Державного Інспектора частиною Дорошенківського полку, яка всупереч оперативному наказу групі була залишена у Проскурові з відома Нач[альника] дів[ізії] 6-ої Запоріжської отамана Ліневського, котрий потім пояснював це випадковим збігом обставин. Добродій Гавришко у той же день кудись зчез забраши казенний екіпаж та коні. Хто бував у Балбачана у Проскурові і хто мав на нього вплів я нічого не знаю. Що торкается д. Шемета, то я не знаю чі був у цей час він у Проскурові. Знаю з пізнійших розмов, що коли Балбачан зі штабу перейшов на пріватну квартиру, то там була виставлена сильна варта з Наливайківського полку 7-і дівізії, якім командував тоді полковник Зельницький, про якого на підставі теж пріватних розмов і чуток у мене склалось враження, що він брав наібільш актівну участь в справі Балбачана. Стверджувати це иншими фактами крім наведеного не можу. Прохання до Центрального Уряду про призначення отамана Балбачана командуючим Запоріжською групою було подписано всіми командірами полків 7-ої дівізії, командіром дівізії і його помішником, крім наштадів 7-ої Каплуна і де якими полковниками 8-ої дівізії. Більш по ділу додати нічого не можу. Показ мій мені оголошен. Вписано: «у 7-ої дівізії» «як» закреслено «в» вписано замість закреслено[го]: «все це єсть».

Володимир Сальський

Військовий Слідчий Ложкин [61].

Документ № 55 Протокол огляду документа, наданого В. Сальським

2 вересня 1919 р.

Протокол

2 вересня 1919 року в м. Кам’янці Подільськом в. о. Військового Слідчого, прикомандированого до Державної Слідчої Комісії, Бразоль ⁵¹⁸, згідно пропозиції Державної Слідчої Комісії, керуючись 315–321 ст. У.У.С.[62], при нижчепідписавшихся понятих, провадив огляду документа, представленого свідком осаулом Генерального] Шт[абу] Володиміром Петровичем Сальським при допиті його 27 серпня б. р. при чему оказалось:

На аркуші паперу атраментом написано відношення «отаману Сальському» такого змісту: «Командіри полків дорученої Вам групи звернулись до мене, як представника Державної влади з заявою, де від уряду рішуче вимагають негайного призначення на посаду Командуючого військами Запоріжської групи людину яку всі добре знають з гарного боку а також знали б як старшини так і козаки, аби уникнути можливого недовірря та положити кінець виникаючому антагонизму. Такою людиною вони назвали свого старого борця-запоріжця отамана Болбочана. Свої вимоги вони заявили в категоричній формі без жадних компромісів. З приводу усього зазначеного я, аби спасти єдину надію України запоріжців від розвалу на підставі § 1 закона від 13 травня с/р про Державну Інспектуру, я цим пропоную Вам негайно здати свої обов’язки отаману Болбочану, а щоб уникнути неізбіжного кровопролиття, наказую Вам не перечити наказам Командуючого військами групи Отамана Болбочана, позаяк Ви мною усовуєтесь з займаної Вами посади. — Підстава: Закон від 13 травня с/р § 6. Державний Інспектор Військ Запоріжської групи, Отаман Гавришко» (Підпис). Печатка Державного Інспектора Запорозьких] військ У.Н.Р. та такого ж змісту угловий штамп на відношенні. Відношення з 7 червня 1919 р. ч. 45 м. Д. Армія.»

В. О. Військового Слідчого Бразоль

Поняті: 2 нерозбірливі підписи.

Постанова

2 вересня 1919 р. в м. Кам’янці Подільськом в. о. Військового Слідчого, приком[андирований] до Державної Слідчої Комісії Бразоль, оглянув, згідно пропозиції Державної Слідчої Комісії, відношення Державного Інспектора Гавришко до отамана Сальського та мая на увазі його велике значіння для діла, керуючися 372 ст. У.У.С., постановив: огляжене в протоколі з ц[ього] ч[исла] відношення приобщити до діла як річевий доказ.

В. о. Військового Слідчого Бразоль.

Документ № 56 Лист в. о. військового слідчого Бразоля до канцелярії Міністерства морських справ УНР

14 вересня 1919 р.

«В Канцелярію Морського Міністерства.

Прошу сообщити мені чи знаходиться зараз в м. Кам’янці б. Морській Міністр Білінський, коли чекається його повернення до Кам’янця, як що він зараз в відсутністі і де він зараз знаходиться.

В. о. Військового Слідчого прик[омандирований] до Державної Слідчої Комісії Бразоль

14 вересня 1919 р. ч.51

м. Кам’янець Подільськ [63]

Документ № 57 Лист Головного державного інспектора Дієвої армії УНР до Державної слідчої комісії

20 вересня 1919 р.

Головний

Державний Інспектор До Державної Слідчої Комісії

Головних Управлінь (Кам’янець)

Дієвої Армії «20» вересня» 1919 р.

Ч.2995/110

На ч. 169

З наказу Головного Державного Інспектора повідомляю, що б[увший] Державний Інспектор Запоріжської групи п. ГАВРИШКО усунен з посади ще в червні місяці і відомостей де зараз він знаходиться в Головній Державній Інспектурі не мається.

Начальник Персонального

Відділу (підпис нерозбірливий)

Діловод (підпис нерозбірливий)

Документ № 58 Протокол допиту М. Чудінова

7 жовтня 1919 р.

Протокол

1919 року жовтня 7 дня у м. Кам’янець-Подільським Військовий Слідчий, командірований до Державної Слідчої Комісії Ігорь Мещерський ⁵¹⁹ згідно дорученню Комісії допитував з додержанням ст. 443 Уст[аву] Карн[ого] Суд[очинства] нижчеписаного свідка, котрий показав:

Я, Микола Степанович Чудінов 37 років православний мешкаю у м. Кам’янці-Под[ільському] по Поштової вул. 4.14 по ділу показую:

Про працю самостійників у Галичині я нічого не знаю в тім напрямку щоб підтримувати Оскілка. Весною, не пам’ятаю саме коли, мене покликав Сергій Шемет, коли я був в Станіславові, у пріватний дім на якийсь сбір, де були представники ріжних партій в тим числі У[країнських] Соціалістів] Революціонерів] і У[країнських] Соціалістів] Демократів]. Здається, Балабачана там не було. Балачки там були звичайні — про ситуацію і таке инше. На другий день було призначено у Молодій Громаді знов зібрання, було на тому зібранню чоловік 7–8. Були там Маціевич, Липа і інші був і Балабачан. В кінці зібрання, коли декілька чоловік різішлось приїхав Симонов, якого я вперший раз бачив, і почав казать новости, котрі він привез. Що він казав точно не помню, знаю тільки, що він казав про обставини при котрих проходила Оскілківщина. У Станіславові я мешкав на одній вулиці з Шеметом і Балабачаном. Я з ними часто зустічався які особисти їх були відношення я не знаю. Більш з приводу сього сказати нічого не маю [64].

Прочитано. Микола Чудінов.

Мещерський.

Документ № 59 Постанова Державної слідчої комісії у справі П. Болбочана

Не пізніше 30 листопада 1919 р.

Постанова

1919 року листопаду дня, в м. Кам’янці на Поділлі Державна Слідча Комісія, яка утворена на підставі законів з 30 квітня і 5 липня ц. р. для розсліду повстання отаманів Оскілка і Балбачана, розглянувши справу про повстання отамана Балбачана з участю деяких осіб і організацій [визнала]:

І

В травні 1919 року Державним Інспектором Запоріжської групи було призначено Гавришка, який в перший же день прибуття до штабу групи зауважив командуючому групою Володимиру Сальському, що він — Гавришко — «Інспектор від Держави, а не від сучасного ганебного уряду». Почавши службу, Гавришко весь час проводив у 7 дівізії, в якій помічалось більш-менш тепле і прихильне відношення до свого прежнего командуючего Балбачана, мало цікавився инчими дівізіями, але одночасно старався уявити собою саму найвищу владу.

II

6 червня 1919 року в Проскурові Державний Інспектор Запоріжських військ отаман Гавришко видав від свого имени друкованого наказу за ч.4, в § 1 якого було зазначено: «Всі негайні питання, які підлягають вирішенню Державного Уряду, до прибуття Уряду республики будуть вирішатись мною».

III

7 червня 1919 року, на другий день після захоплення нашими військами Проскурова, туди прибув отаман Балбачан і побував в ресторані в досить великій компанії з Гавришком, начальником] дів[ізії] Осмоловським, ком[андирами] полків Зельницьким, Дьяченко та инчими, яких свідок Володимир Сальський не пам’ятає.

8 червня біля 7 годин ранку командуючому групою Сальському доставлено було відношення з 7 червня 1919 року 4.45 за підписом Дер[жавного] Інсп[ектора] Гавришка такого змісту: (…) [65] ⁵²⁰.

^Такого, я? — …змісту папірець одержав від Д[ержавного] Інсп[ектора] Гавришка Нач[альник] шт[абу] групи полковник Воскобойников, якому Гавр[ишко] пропонував виконувати накази Балб[ачана]. Одночасно останній Балбачан одержав від тогож Інспектора Гавришка відношення 7 червня 1919 р.

4.46 такого змісту: (…) [66] ⁵²¹.

7. VI.1919 р.

До цього відношення приложена була посвідчена підписом Д[ержавного] Інспектора Гавришка копія заяви такого змісту: (…) [67] ⁵²²

Прізвища осіб склавших заяву, не зазначені, а тільки прописано: «Підписали»:

Командуючий групою Сальський не визнав за Д[ержавним] Інсп[ектором] право усунути його з посади, тим більш що в Чорному Острові находився Головний і Наказний отамани з якими був певний телеграфний зв’язок. Около 9 години ранку до штабу групи [приїхав] отаман Балбачан, а слідом за ним підійшли полк чорних запорожців і решта полків 7 дівізії. В цей самий день ішов упертий бій між Проскуровим і Богданівцями с большовиками, через що 6 і 8 дівізії були на позіції, а 7 мусила бути в Проскурові в резерві. Одночасно с прибуттям 7 дівізії до штабу Нач[альник] Шт[абу] 6 дів[ізії] Стефанів доложив Команд. Запорозької] Групи Сальському, що як тільки Балбачан вступе в командування, то 6 дівізія, а в першу чергу гайдамаки його скинуть і, як треба буде, то вступять в бій з 7 дівізією.

Явившись в помешкання штабу групи от[аман] Балбачан запропонував команд[уючому] групою Сальському здати йому командування і показав рукою на вулицю, зазначаючи, що він опирається на силу і на бажання командірів полків. Получивши відповідь від Сальського, що цей останній посади не здасть, і попередження, що вчинок Балбачана зруйнує фронт, Балбачан обьявив Сальського арештованим, але через пів години, після розмови з полковниками зауважив Сальському, що по якимсь своїм міркуванням він Сальського не арештовує, а тільки рішуче пропонує здати посаду йому Балбачану. Коли Сальський знову в цьому відмовив, то Балбачан, видімо розтірявшись став казати, що за ним стоять широкі кола громадянства, що цього вимагає користь Укр[аїни] і що він — Балбачан це робить для того, що змістити уряд і де яких вищих військових начальників. Цю розмову от[аман] Балбачан вів декілька разів, виходив з кімнати Сальського, знову повертався і обстоював свою пропозицію. В помешканні штабу групи От[аман] Балбачан заняв кімнату Держ[авного] Інсп[ектора] Гавришка, біля дверей якої, як і біля дверей кімнати Сальського на весь час, як бачив Сальський, поставлені були вартові. Нарешті Сальський запропонував поговорити по прямому дроту з Головним Отаманом і зробити так, як він накаже. Балбачан зауважив, що проти Головного Отамана він не йде, але говорити з Отаманом відмовився і просив щоб Сальський сам переговорив по цій справі. (Виконуючи це завдання Сальський докладно з’ясував Головному Отаману події в групі і звернув його увагу на можливість заколоту, якого всіма засобами треба уникнути) [68]. Головний Отаман відповів на це, що він командирував Головного Інсп[ектора] Кедровського для розв’язання справи на місці. Це вирішення Головного Отамана Сальський передав Балбачану, який сказав, що буде чекати і перебував потім в кімнаті Інсп[ектора] Гавришка, не вкасуючись в життя штабу. Чорні запорожці, що стояли перед штабом, тим часом пішла в місце свого росташування в Проскурів. Коли приїхав Гол[овний] Інсп[ектор] Кедровський, Сальський проінформував його в справі, а далі Кедровський вів переговори персонально з Балбачаном.

Інсп[ектор] Кедровський сповістив Балбачана, що Головний От[аман] наказав анулювати наказ Гавришка про призначення Балбачана командиром Запоріжськ[ої] групи, і запитав Балбачана, як можно цю справу считати ліквідованою. Балбачан на це відповів: «побалакайте з полковниками». (Вечером того ж дня полковники закликані були до штабу групи і зауважили Г[оловного] Інсп[ектора] Кедровського, що вони не будуть підтрімувати політичних вагань Балбачана і підуть виконувати накази вищого командування. Крім інспектора Кедровського Балбачан вів розмови з Аполоном Певним і прибувшим одночасно з Кедровським Галичан[ином] Гол[овним] Держ[авним] Інспектором] Романченком. Обом свідкам Балбачан сказав, що він не Оскілко і військо в його не Оскілківське, рахується з тим, що вступ його до командування може викликати одставку кабінету міністрів, але находить для справи корисним утворити новий діловий кабінет міністрів представників всіх партій.

Зокрема Балбачан Певному заявив, що він Балбачан юридично не вступав в командування групою, але фактично вступив і з цим Головний Отаман повінен считаться. Далі Балбачан, щоб це не відбилось на фронті і не розбило на групи військо просив, щоб Головний Отаман санкціонував призначення Балбачана на посаду Командуючого групи і одночасно просив передати Головному Отаманові рахувати це призначення свершившимся фактом.

На прохання Певного полагодить справу без пролиття крові, Балбачан просив передати Головн[ому] Отаману його прохання приїхати в Проскурів для налагодження справи, гарантуючи недоторканність особи, але лише в тому разі, коли головний отаман не буде звертаться до козаків. Свідку Романченку от[аман] Балбачана теж зауважив, що призначення його на пост командуючого групою єсть уже завершений факт і що коли на його — Балбачана пошлють Сушка, то видповідальности на себе він не бере. З приводу цього-ж Балбачан казав свідку Певному, що як йому відомо до Проскуріва викликано військо Сушка і що для боротьби досить двох полків.

9/VI ч. 70256 Головний Отаман видав наказ такого змісту: (36) [69] ⁵²³.

На підставі цього закону отамана Балбачана було арештовано і віддано до Надзвичайного Військового суду по обвинуваченню в злочині, передбаченому 246 арт. С.В.П.

На засіданні прописаного суду, яке відбулося 10 червня ц. р. в м. Чорному Острові отаман Балбачан заявив, що він винуватим себе признає, але не в тій мірі, як написано в постанові. В пояснення справи Балбачан зауважив, що полковники частин Запоріжської групи пропонували Балбачану їхати з ними з Підволочиську і не дивлячись на його відмову, сказали що повезуть його з собою [70]. Далі він Балбачан получив наказ Держ[авного] Інсп[ектора] вступити до командування і з приводу цього вів переговори з Сальським, а далі запевнив інспекторів] Романченка, Певного, що проти Гол[овного] От[амана] він не йде. На дополнит[ельні] запити Балбачан відповів, що до його звертались представники громадських кол, а саме від самостійників соціалістів і хліборобів-демократів і просили, щоб вин — Балбачан взяв владу в Запоріжському корпусі в свої руки. Він Балбачан ні на одній нараді, де розглядалися питання' про державний устрій України не був, але до того неділі за три (до суду) приходили як представники партій соціалістів-самостійників голова цієї партії Сімонів і член Директорії Андрієвський і поясняли, що коли Балбачан буде стояти на чолі Запоріжського корпусу, то істнуючий уряд сам собою відійде, через що треба буде скликати державну нараду і обібрати презідента для всієї України [71].

Документ № 60 Лист В. Липинського ⁵²⁴ до Міністра закордонних справ УНР В. Темницького

26 липня 1919 р.

У Відні, 26 Липня 1919 року

До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ

Української Народньої Республіки.

Вважаючи, що взятий послідніми часами курс внутрішньої політики Директорії і Правительства Української Народньої Республіки веде Державу до загибелі, що такими фактами, як розстріл Отамана Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного террору, прошу Вас, Вельмишановний Пане Міністре, зараз же звільнити мене, як не належного до сучасних правительственних партій — з посади Посланника Української Народньої Республіки у Відні, бо, одержавши вчора від п. Сотника Індишевського ⁵²⁵ офіціяльні вісти про події в Україні, не можу репрезентувати таке Правительство, котрого діяльність, після мого переконання, стала державним і національним злочином.

Вячеслав Липинський

Документ № 61 Лист В. Липинського до Міністра закордонних справ УНР А. Лівицького

16 жовтня 1919 р.

У Відні, 16 Жовтня 1919 року.

До Керуючого Міністерством Закордонних Справ У.Н.Р.

[Української Народньої Республіки]

Вельможного Пана Андрія Лівицького

Вельмишановний Пане Міністре!

У відповідь на письмо Ваше з 15 Вересня б. р. маю честь переслати Вам і через Ваше посередництво Правительству У.Н.Р. мою щиру подяку за вдоволеня мого прохання про димісію і за ті високо-ласкаві слова, котрі Ви зволили передати мені від себе і від імени Уряду нашого. Сі слова і висказане в них до мене довіря тим цінніші для мене, що вони дають мені моральне право, розстаючись з політичною діяльністю, сказати щиро і отверто Вам, керовникам нашої політики, які причини примусили мене з жалем великим від нашої державної роботи відійти. Вони дають мені теж право звернути Вашу увагу на деякі факти, котрі, на мою думку, приносять велику шкоду нашій національній справі і нашому державному будівництву.

Щоб уникнути всяких непорозумінь, мушу насамперед з’ясувати своє становище (Вам м. б. зрештою відоме) супроти подій останніх часів.

Отже коли я, призначений, як Вам відомо, Послом од Гетьманського Уряду і разом з тим переконаний сторонник гетьманської форми правління, рішився, після зробленої мені пропозіції, остатись на своїм становищі і при Уряді Республіканськім, то керувався я перш за все принціпом, що в ті тяжкі і рішуючі для нашої нації і держави часи не вільно нікому усуватись від роботи, не вільно свої приватні погляди і бажання ставити вище від загальної справи, що на бік мусять відходити розєднуючі моменти, а мусить натомість культивуватись все, що єднає всіх нас Українців коло спільного і всім нам однаково потрібного державно-національного будівництва. Підставою мого лояльного відношеня до нового Уряду була тверда надія, що Уряд сей, научений гірким досвідом нещасливої класової політики послідних часів Центральної Ради, не повторить старих своїх помилок, не повторить також помилок тих українських правих та поміркованих кругів, котрі, сотворивши Гетьманщину, не зуміли однак найти дороги до порозуміння з лівими українськими колами, а тим самим не зуміли піднятись до загально національної ідеології і витворити того міжкласового національного цементу, без котрого будова держави нашої абсолютно неможлива.

Адже новий Уряд повстав з ідеї «Національного Союза» і коли, думав я, він зважився в такий страшний момент руйнувати повстанням власну Українську Державу тільки через те, що, на його думку, керманичі цієї держави вели не національну і вузько класову політику, то він власне — Уряд повстанський — стане Урядом не вузькокласовим і справді національним.

Ця надія дала мені силу устояти на своїм посту підчас органічно мені противних страхіть нещасливої памяти братоубійчої війни в перших часах повстання; вона дала мені право переконувати моїх однодумців Гетьманців, що вони помиляються, відходячи з прокльоном від української політичної праці, втікаючи зі свого, не меньше їм рідного, як і українським соціялістам, краю; вона дала мені змогу працювати, дивлячись потім на масову еміграцію української соціалістичної інтелігенції, яка, під видом всяких потрібних і непотрібних місій, а то й так просто, втікала в світ за очі з України від діл рук своїх; вона удержувала мене врешті від привабливої спокуси відійти геть від того — зовсім зрештою зрозумілого — розгардияшу, який запанував був тоді в нашій закордонній політиці, руйнуючи те, що здобула вже собі українська державність за кордоном в часах Гетьманщини.

Одначе дальші події в Україні скоро сі мої надії знівечили, і разом з цими подіями розвіялась моральна підстава мого співробітництва з політично відмінним від моїх поглядів Урядом, підстава, без котрої ніяка честна і лояльна праця неможлива, бо лояльність в співробітництві людей різних переконань мусить бути все обостороння.

Я побачив, що не зважаючи на те страшне становище, в якім опинилась наша Держава, Уряд Республіканський, ще меньше як давний Уряд Гетьманський (бо там хоч проби бували) спромігся зробити над собою те моральне зусилля, котре дало-б йому змогу обєднати коло себе всі верстви і всі класи України для оборони своєї Батьківщини. Пустившись берега, він покотився по лінії найменьшого опору, по лінії вузькокласової партійности і безвідповідальної демагогії. Не він веде народ за собою, як се личило-б в ті критичні часи Урядові Народньому і тій інтелігенції, котра за ним стоїть, а сам дає себе вести темній, неволею довгою здеморалізованій масі. І на сій безпросвітній дорозі нищиться не тільки держава, але й сама Нація наша, нищиться сама наша національна ідея. Факт розстрілу Отамана Болбочана, котрий для мене став безпосередньою причиною моєї димісії — се тільки вище, видніще полумя того процесу самопаленя, в якому згоряє наша хата.

Розстріл Отамана Болбочана се не «дрібний епізод», як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, честна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним з найвидатніщих представників тих Українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душею. Він був одним з тих честних, свого імени достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що бючись з ворогом пройшов всю Україну і що з неї не втік до самої послідньої хвилини (хоч міг се зробити, як се зробило, ще й гроші позабиравши, сотні инших «народолюбних» отаманів), благаючи цілими місяцями від Уряду тільки одного — суду над собою, який би дав йому змогу доказати свою невинність і вернутись на фронт до своїх улюблених полків — цього, одного з так рідких дійсних українських патріотів, розстріляли… За що? «За намір перевороту, організованого самостійниками, та хліборобами-демократами» — прочитав я, очам своїм не вірячи, в урядовім «огляді стратегічного і політичного становища на Україні» від 26 Червня с. р. Але-ж, тоді, чому розстріляний тільки Болбочан, чому до суду не притягнені всі самостійники і всі хлібороби-демократи, чому після того Ви, Вельмишановний Пане Міністре, мене, як Вам відомо, члена Головної Управи Хліборобсько-Демократичної партії, запрошуєте від імени Уряду прибути для участи в розвязуванню важливих державних питань??

Зразу-ж підкреслюю, що ні на хвилину не допускаю тут підступу чи провокації, і тому вважаю себе в праві, шануючи нашу Державу, шануючи її Уряд, шануючи врешті честь нації і честь свою, відповісти на адресоване до мене запрошеня Уряду так: призначте ревізію процесу Отамана Болбочана; реабілітуйте його добре, честне імя; реабілітуйте на словах і на ділі добру славу тих партій і груп українських, котрих Ви обвинувачували в «зраді»; припиніть безглуздий партійний террор і забезпечте фактично примітивну політичну волю для всіх горожан України, від правих Гетьманців до лівих Соціалістів]

Демократів] включно — тоді тільки появиться спільний грунт для співробітництва всіх честних людей України, тоді врешті буде знайдений може той міжкласовий компроміс, та середня національна, державнотворча лінія, без котрої оце вже два роки бємось ми як риби об лід, кровю і руїною значучи свій шлях до визволеня.

А поки що факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції.

Тільки одна Українська Народня Республіка з поміж всіх держав, що народились тепер до нового життя, витворила масову еміграцію; тільки одна Україна, маючи найменьше рук спосібних до праці, порозганяла своїх синів по цілому світі. До Польщі та Денікіна тікають ті малодушні, слабіщі, котрі — «коли вже й Болбочана розстріляли» — зневірились в істнування повних, твердих моральних вартостей, що забезпечували-б життя і добру славу одиниці, між своїми принаймні. Знов же за кордоном, на еміграції, Ви бачите не тільки гетьманців, хліборобів-демократів, самостійників, але і соціялістів «занадто правих» і соціалістів «занадто лівих»; на еміграції бувші міністри правих і лівих кабінетів, на еміграції провідники партій, одно слово всі, хто не може працювати в атмосфері, затроєній ядом злоби, ненависти, взаімних підозріннь, інтриґ, безпідставних обвинувачень, постійного цькування — всі, хто не може працювати, не будучи певним, чи не прийдеться згинути завтра не з рук ворога, не за Батьківщину, а від безглуздого наклепу, якогось пройдисвіта авантюриста, з каїновим пятном «зради», з імям «ворога народа» на собі.

Тим часом сусіди наші, у котрих демократія м. б. не гірша, а з певністью на людей богатша від нашої, всіх кличуть до діла, до роботи. У Чехів аграрії працюють спільно з с-демократами, а на офіціяльних прийомах у одного чеського Посла, старого партійного соціял-демократа, ми бачили представників всеї чеської утитулованої аристократії, хоч ця аристократія ще більше зверху зденаціоналізована, а богато меньше демократична, чим наша велико- і малохуторянська. У Поляків голова держави соціяліст працює любісенько з головою кабінету націоналістом; Россіяне і ті, нам залишивши по наслідству свою давню азіятську взаїмну нетерпимість, обєднуються поволі всі коло одних імен, коло одної ідеї спасіння Россії. Навіть бідні Білоруси і ті здається могли-б послужити для нас приміром національної єдности, взаїмної до себе пошани і толерантности, не кажучи вже про Грузин, Латишів, Литовців і не згадуючи про великі культурні народи, котрі, як ся війна послі дня доказала, в часах державної небезпеки на бік відкидають всякі класові, партійні і внутрішні незгоди…

Хай врешті, поки ще час, подумає наш Уряд, що оце розпорошеня, розатомізованя нашого суспільства, сполучене з безконтрольним хозяюванням в державі монопольних «партій», грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою. Бо всі ті честні українські працьовники, котрими держалася досі і може тільки держатися в будуччині наша національна ідея та культура, будуть в короткім часі з голоду по всяких еміграціях пропадати, — тоді коли численні на жаль грабіжники нашої державної казни, враз з пограбованим нашим народнім добром кинуться товпою до ніг всякого, хто стане твердою ногою в Україні. І коли се буде знов чужий завойовник, то хай не потішають себе деякі наші «оптимісти», що з цих, мовляв, злодіїв на місце «чужої» зруйнованої, своя питома «буржуазія» народиться. Приклад бо нашої руїнницької боротьби клас в XVII стол. показав, що всякі того рода «оборонці черні» від «старшинського гнету», всякі заступники «козаків нетяг», що то «коня не мали де попасти» (в XVII столітті, на степах!), любісенько найпокірливішими рабами та «вірними холопами» чужого кулака поставали і на руїнах України розсіялися та запаніли, все що в ній було дійсно цінного на довший час викорінивши і приголомшивши…

Клясова та партійна політика нашого Республіканського Уряду, крім спустошення во внутрішнє життя, внесла ще й страшенну плутанину в політику нашу закордонну. Не пишучи тут історії наших днів і розуміючи, що в тім тяжкім положеню що до закордону, в якій опинився наш Уряд, помилки були неминучі, - не буду тут цих помилок перечисляти і дозволю собі звернути Вашу увагу тільки на найважніще, на те, що являється гріхом проти духа нашої нації і нашої історії — на політику Уряду супроти Польщі.

Кожному бо, хоч трохи з історією нашою ознайомленому Українцеві, мусить бути відомо, що не на те пішов наш народ добровільно під проводом Гетьмана Богдана в каторгу россійську, щоб здобуте нарешті, ціною тієї трьохсотлітньої каторги, визволеня з під польської держави можна було легко, за миску сочевиці, продати та занапастити. Всякий уряд на українській території, котрий би наважився заключити мир з Польщею тоді, коли польська держава стоїть хоч одною ногою на клаптику землі нашої, буде зметений нашим народом, бо такий закон нашої історії, проти котрого досі ще ні один український політичний діяч безкарно не пішов. І не страшна в тім всім для нас Польща — котра при цілій форсі Антанти ледве війну з бідною, голодною, ще й «наддніпрянською» політикою збаламученою Галичиною «виграла» — і мир нам справді з Польщею потрібний, але не такий, при котрім в тил нам все ударить наше москвофільство. Бо поки Українська Держава не забезпечить українську націю від Заходу краще, чим се робила держава російська, доти Россія в Україні не стане пережитком і визволитись нам з під її впливів буде неможливо.

Се одно. А друге — кожній тверезій людині, яка вже за останні роки мала досить нагод переконатись, що від проголошення і навіть переведеня в життя найрадикальніщих соціяльних принціпів, ані пшениця краще не родить, ані фабрики краще не працюють, ані лад і порядок в краю не заводиться — ясно, що без притягненя до економічної, культурної і державної праці спольщеного українського елементу на Правобережжі — Державі Українській ніяк не обійтися. Для мене і для того гуртка моїх товаришів, котрі вийшли з цієї полонізованої української верстви, се стало ясно від того часу, як ми усвідомили собі потребу праці не тільки для національної, але й для державної української ідеї. Знаючи зблизька цю рідну нам верству, ми були певні, що вона дасть не тільки прекрасних фахових робітників, так потрібних нашій хліборобській країні, але й внесе велику вкладку і в державно-політичну і в національно-культурну українську роботу, через те, що сильно привязана до землі і сильно звязана з землею, вона заховала в собі богато українських традицій і старого «земського» патріотизму, тобто тих вартостей, без котрих ні справжня культура, ні на довшу мету продумана державна політика, повстати не може. Для політичного і національного усвідомленя цієї верстви ми працювали від 1908 року почавши, в ряді періодичних і спеціяльних видань і результати цієї праці почали по трохи оказуватись вже в самім початку революції і відродженя українського політичного і національного життя. І як би державне життя наше нормально, еволюційно розвивалось, то згодом ся верства, сполучившись з аналогічними зросійщеними українськими «людьми землі», витворила-б ту честну і розумну помірковано-консервативну, в західно-європейському того слова значінню, групу, без якої не може обійтись ні одна сучасна нація ні держава, так як не може обійтись без задержуючих мізкових центрів людський організм, попадаючи при паралічі цих центрів в розстрій всіх своїх рухів та в повне божевілля.

Для повороту цієї верстви до рідного народу (так само зрештою як і богато численнішої верстви зросійщеної, беручи очевидно на увагу відмінні центри притягання) необхідні були і єсть дві умови. Перша — сі люде мусять твердо знати, що Польща, котра їх було колись від народу українського відорвала, вже більше на Україну за згодою українського народу не повернеться і що всякі протидержавні залицяння до цієї Польщі, яко держави, їм від законного хозяїна землі української не простяться. Друга — що та Україна, до котрої вони зі своєю працею приходять, радо їх, як рідних синів своїх привітає і до спільного «щастя та нещастя», як се в таких випадках за Гетьмана Богдана говорилося — прийме; що, другими словами, витвориться відповідними заходами те сприяюче національній реасиміляції психологічне «тіїіеи», без котрого взагалі остаточне сформуваня нашої нації неможливе.

Але-ж відповідна політика в сій справі Республіканського Уряду, як за часів Центральної Ради, так і за часів Директорії, як раз йшла в напрямі діяметрально протилежному. Хто зі спольщених Українців за Центральної Ради здеклярувався як «Поляк», той, як член «національної меньшости» користувався спеціяльними привілєгіями в Республіці, не тільки в сфері політичній, але й навіть в сфері аграрно-економічній, що вже тоді було для простих українських смертних одною з богатьох незрозумілих містерій правлячої [е]с-[е]рської політики. Для охорони «польських» маєтків, з дозволу Уряду закладались спеціяльні польські комітети і бували випадки, що як «неправославний» Українець-католик звертався в своїх маєткових справах до українських державних установ, то тодішні наші державні мужі його до цих польських комітетів відсилали. Ще гірше справа ця стала за часів Директорії. Всі національне свідомі з поміж спольщених Українців, котрі за Гетьманщини так чи инакше брали участь в українській державній праці, очевидно як «буржуї» і «кровопійці» були виставлені на «месть народню», а одночасно ті, що, як «Поляки», з самого початку під державу українську підкопувались, приготовляючи грунт для польської окупації, користувались опікою або принаймні невтралітетом повстанців.

Для ілюстрації наведу приклад з послідніх часів: зі знаних мені таких двох спольщених дідичів з Поділля, один Українець бере за Центральної Ради участь в українській культурній, а за Гетьманщини, як урядовець, і в державній роботі. Не маючи змоги, за цим ділом, бути у себе вдома, тратить там все своє добро, по перевороті Урядом Директорії звільняється з посади і, хоч потім знов приймається на службу, але все з запідозрінням, як «польського пана» в контр-революційности, в «зраді» на користь Польщі і т. д. В результаті — яко людина честна — в найближчому майбутньому буде одним з численних кандидатів на голодного українського емігранта. В той самий час другий дідич, здеклярувавшись як Поляк, врятовує при помочи австрійських військ своє добро, виїзжає спокійно до Варшави і врешті, в характері «репрезентанта» польського уряду, приїзжає звідтам до Камянця, удостоюється там почесного прийому, йому даються спеціяльні потяги і спеціяльна протекція і т. д. Коли до того додати, що всі ці протеговані нашим урядом того типу «Поляки» певні, що раніше чи пізніще вони опиняться в Польщі, то — питаю — чи богато знайдеться між ними таких, котріб-б проміняли вигідне і навіть, як оказується, для жителів Української Народньої Республіки почесне польське горожанство і екстериторіяльність, на гіркий хліб український, присмачений українськими обвинуваченями в «буржуйстві» та «зраді» і обсипаний, як все українське, болотом з польського боку. Так і в сій области (про відношеня до Россії, до зросійщених українських кол, до «фаховців» і т. д. не говорю, бо се забрало-б забогато місця) зубожіло і скошлявіло, дякуючи хибному напрямові нашої політики, національне життя наше. А що в даному разі нищиться як раз та праця, котрій я віддав дуже богато сил та енергії на протязі останніх десяти літ своєї громадської діяльности, то не дивуйтесь Пане Міністре, що до дальшого її нищеня я рук своїх прикладати не хочу.

На прикінці ще про одну історичну паралель, котрою послідніми часами радо послуговуються публіцисти наших урядових і півурядових газет, рівняючи наш сучасний визвольний рух з Мазепинщиною. Так, коли змінити відповідно масштаби, анальогія в дійсности знайдеться. Але, поминаючи те, що не педаґоґічно в такі горячі часи брати для сучасности ті приклади з історії, котрі фіяском і руїною для тодішніх наших поколіннь скінчилися, треба принаймні, коли вже беремо їх, показати ясно в чім була зроблена тоді помилка, щоб зайвий раз цих помилок не робити і наглядних лекцій про те, як не можна і не треба будувати державу, не давати, бо ці лекції забогато сліз і крови народови нашому коштують.

Отже дійсно Гетьман Мазепа вів в початках своєї діяльности, так само як і деякі теперішні наші провідники народу, чисто класову політику, віддаючи в жертву цій класовій політиці національний ідеал волі і незалежности, котрии був правда вже тоді у нього в серці, але не в ділах. Підчас довгого періоду свого москвофільства і запобігання на всі лади перед царем Петром (по теперішньому період федераційний) він підрізав коріння у всіх тодішніх «самостійників», тоб-то тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього українського визвольного руху. В той спосіб здеморалізував він безпосередньо той клас, до котрого належав, і посередньо весь народ, на чолі котрого стояв. І коли в кінці він, бажаючи бути честним з собою і примушений ходом подій, сам став на шлях «самостійности», то статочне, «городове» козацтво, котре одно могло тоді (а може й тепер) рішити про долю України, бачучи заподіяну ним до того часу національній справі шкоду, йому не повірило і за ним не пішло. Його власний, політично здеморалізований ним старшинський клас йому зрадив і в результаті він остався сам з горсткою ідеалістів, для котрих вже виходу иншого не було, і з полками запорожських кондотєрів, котрим однаково було з ким битись і за що битись, аби битись. Натомість проти себе мав Мазепа його-ж власною політикою в Україні вигодовану тодішню большевицько-Петровську Россію і мав голову тодішньої православно-національної течії, всіми патріотами українськими поважаного, полковника хвастівського (тодішня «Галичина»!) Семена Палія, який не міг простити Гетьманові його невиразної і дволичної політики супроти Польщі. Справа Мазепи мусіла бути програна і збаламучений, обдурений, збитий з пантелику своїми провідниками і чужими завойовниками український народ більше сотні літ в церквах Мазепою побудованих проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю.

І траґедія цього страдника патріота дає нам оцю велику науку: не вільно провідникам народу за для приватних, класових, чи яких небудь инших хвилевих політичних інтересів жертвувати вічним і незмінним, поки істнує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарности в обороні цієї волі. Того «Святая Святих» не вільно під загрозою деморалізації і руїни народу братоубійством ображати, «приватою» затемнювати, иншими хоч би найкращими гаслами підмінювати, а берегти його треба свято так, як бережуть його у всіх класах та верствах Англійці, Німці, Французи, всі дійсно великі європейські народи. Наша нація — велика нація, і тишком нишком, невеличким коштом чіпляючи наш державний та національний віз до чужих, хоч би і великих валок, чи то до «всесвітньої революції», чи то до «Інтернаціоналу», чи то до «Антанти», здобути для неї волі не удасться. Так само для боротьби за цю волю раба, поки він

раб, не можна купити ні грішми, ні «землею». І тільки величезним моральним зусиллям, тільки безмежною любовю до української національної ідеї і до ідеї державної як політичного олицетворения повної національної волі, тільки обеднениям абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї — можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх — людське життя. Се станеться. Але чи перед тим народ наш перейде ще через одну страшну внутрішню руїну — се в великій мірі залежить від тих людей, котрих доля на чоло народу нашого тепер поставила…

Коли-б сей лист мій хоч трошки допоміг Вам, нашим людям начільним, сю істину зрозуміти, то я був би щасливий, що не на дармо виконав я вложений на мене Вашим довірям обовязок — сказати Вам, так як я її розумію — всю правду.

Прийміть Вельмишановний Пане Міністре вислови моєї найглибшої до Вас пошани.

Вячеслав Липинський, б[увший] посол У[країнської] Д[ержави] і У.Н.Р. у Відні

Документ № 62 Рапорт полковника М. Гавришка Раді Міністрів УНР

28 травня 1920 р.

У.Н.Р.

Запорожського війська Полковник Гавришко Микола

Ч. 48 28 травня 1920 м. Вінниця

До Високої Ради Міністрів Української Народньої Республіки

Рапорт

В 1919 р. в червні місяці 13 дня відозвою Голови Ради Міністрів п. Мартоса до народу України я був оголошений зрадником

держави і народу, а також поза законом за допущення мною, як інспектора Запорожських військ до команди Запорожським Корпусом полковника Болбочана, який перед тим безпідставно був заарештований підлеглим йому командантом полку, нині відомим авантюрником Волохом. Мені було приписано замір на реставрування Гетьманщини та инше, не вважаючи на те, що ще з першого дня обібраня гетьмана Скоропадського, передбачаючі з цього наслідки, я не погодився на визнання над собою його влади і примушений був залишити межі України; а за зраду Скоропадського Україні та взагалі по міркуванням державного характеру, я прийняв команду над Республіканським військом на північній Полтавщині й успішно закінчив борбу з гетьмансько-російськими військами та їх потішниками Німцями.

Алеж на далі я не міг спокійно девитись на ті важкі події, які переживала наша Вітчина при гнилім запіллю та відсутності належного боевого керування, що створювало атмосферу сприяючу остаточному руйнованню української армії і держави. Однако, як військова людина, я завжди був далекий від того, щоби позволити собі втручатись в політику що до праці або програму уряду, а тому лише дбав про свою працю, яка-би чесно проводилась в межах моєї компетенції. Особливо це було необхідно тоді, коли Директорія цілком перейняла [владу] до своїх рук, а разом з тим почались інтриги та демагогічні вчинки серед деяких осіб командного складу. Так в початку 1919 р. Омелько Волох в Кременчузі заарештував команданта Окремого Запорожського Корпусу полковника Болбочана ніби-то за зраду. Для менеж цілком було ясно, що Волох ще не доріс до того, щоби бути здібним викоріняти будь яку зраду в державі, а навпаки, в кожну хвилю важкого державного життя він гаразд приложити свою руку до усякого роду зради і як що він заарештував полковника Болбочана, то виключно задля того, щоби самому обняти команду корпусом, що і сталося. Тверда надія на правдиве слідство заспокоювала в цім випадку обурені гнівом серця війська Запорожською корпусу; в тім разі і я, як н[ачальни]к 10 п[ішої], дивізії, тоді підлягавшої полковнику Болбочану, разом зо всіма вірив, що правдиве слідство відкриє усю дійсність. Частина людей зі слабими головами, а то й нечистою совістю кричала про зраду, мислила, що виключно полковник Болбочан віддав Лівобережну Україну, а деякі таємні особи з Шинкарівського табору, як змії шипіли про зраду Болбочана, надаючи цьому характер [під]лої системи зрадництва, так званої «болбочанівщини» і коли зараз приймемо до уваги таємну інструкцію агітаторам-комуністам то з попередньої промови комісара Лейби Бронштейна-Троцького до курсантов видно, що оголошена Волохом зрада Болбочана, була дуже добре використана комуністами, а коли прийняти до уваги дальнішу діяльність Волоха аж до переходу в стан комуністів-грабіжників, то хто може заперечити, що Волох виконав свої завдання гірше, як того хотілося Лейбі Бронштейнові-Троцькому. На превеликий жаль деякі Українці ніби-то на захист патріотизму, на всіх роздоріжжях твердили про зраду Болбочана і цим приносили користь тільки одним завойовникам комуністам, а тут ще до всього того і «вірні сини України» висунули радянське гасло. Кільце большевицьких полків гнало весь фронт українських озброєних людей, бо назвати їх військом з погляду військової науки було трудно.

Правда були в той час частини ще боєздатні, як Запорожський корпус, бо Волох зараз же по арешті Болбочана захворів на тиф і тому не вспів деморалізувати корпус. Фронт систематично посувався на захід, тимчасом приятелі комуністів, що перебували серед нас, продовжували свою чорну працю.

Запорожський корпус докотився аж Уманщини, де зупинився до бою і цілою низкою боїв відпер ворога, але команда армії здала вже Козятин, а деякі особи, що займали поважне місце в штабі дієвої армії, просто зазначили про припинення війни. На біду до корпусу повернувся Волох і досить демагогічно приступив до команди корпусом 13 березня 1919 р. Я в той час тимчасово виконував обовязки начальника штабу корпусу і з першої розмови з Волохом прийшов до переконання, що він має намір зєднатись з комуністами, а тому просто заявив йому, що він погубить корпус, а сам подався до димісії, за що й був заарештований. Після цього пройшло 3–4 днів і Волох, зібравши нараду на залізниці в Ятківці під загрозою примусив підписати універсал про скасовання директоріанської влади і перехід на бік рад. Після цього розпочався формений розвал корпусу, бо начальник другої Запорожської дивізії отаман Юрко Осмоловський зі своїми полками та иншими, що прилучились до них, не підлягли цьому універсалові, а Гайдамаки, послухавши свого «батька» Волоха, розпочали з комуністами «братання», за що поплатилися цілком двома своїми куріннями та дякуючи їм майже весь загинув піший Республіканський полк. Після цього «батька» Волоха прогнали з корпусу, алеж він вже встиг вивести його на одеський шлях, Жмеринка вже була зайнята. На цей шлях вивів свої війська отаман Колодій ⁵²⁶, очевидно під впливом заснувавшогося в його штабі ревкому. Наймити комуністів добре знали, що на цім шляху усе добро мусить попасти до рук їх патронів. Що Волох про це дбав свідчить те, що разом з Гайдамаками він вивіз з Проскурова кільканайцять тисяч рушниць, які цілком попали до рук комуністів.

Коли Волоха усунули з посади він розпочав провадити агітацію, що війська продаються Румунам і що кожний чесний Українець не повинен вступати на землю румунських буржуїв. Але на нього тоді вже ніхто не звертав жадної уваги і тоді він першим еталоном через Бесарабію проїхав до головної ставки не для чого иншого, як для того, щоби ще нанести удар нашій армії. По приїзді нашого корпусу до Радзивілова, щоб охоронити наше військо від комуніста Волоха, я подав через начальника розвідки теперішнього начальника охорони головного Отамана Чоботаріва доклад головній команді, де документальними даними охарактеризував його діяльність, зазначивши, що у Вапнярці в присутности моїй, отамана Кобзи та полковника Зільницького Волох заявив, що після арешту полковника Болбочана він хотів заарештувати ще й усю Директорію, в тім разі і, «авантюрника Петлюру». Звичайно, що такими подіями він би виконав ці[л]ком завдання комуністів. Мені не відомо, чи цей доклад дійшов до головного отамана, але на другий-же день мені Волох заявив, що колиб він знав, що я його так атестую, то вже давно мене-би розстріляв. Свою заяву робив Волох упевнено, додавши в свій час, що сам персональний адютант головного отамана Доценко ⁵²⁷ на його Волоха боці. Дійсно, Волох за свою діяльність не був притягнений до відповідальности, а навпаки по кількох днях був призначений начальником першої запорожської дивізії, але дякуючи одвертому виступу проти його коменданта Гайдамацького полку полковника Виноградова ⁵²⁸ та командного складу инших частин дивізії, він не насмілився туди показатися. Після цього Волох одержав призначення головного отамана всіх повстанців України і війська позбулися його, алеж далеко було до того, щоб їм позбутись від руйнуючої «праці отаманів від большевизму».

Тайний лівий с[оціаліст]-р[еволюціонер] Кедровський не міг погодитись, щоб він не був теж якимсь головним і от утворюється державна інспектура, а сам він становиться головним інспектором. Стало цілком зрозумілим, що інспектура такого напрямку донищить армію і я примушений був прийняти на себе новий удар Волохівщини, щоб і надалі охоронити корпус від розвалу, а тому на прохання командного складу Запорожців, я згодився на інспектора військ, надаю право кожному начальникові дивізії підбірати собі інспектора, щоби праця провадилася в згоді; в полки, та окремі частини інспекторів не призначаю, бо інспектура во всій своїй красі зразу зруйнувала-би міць армії, яка в той час ще була. Алеж бувший помічник т. в. о. командуючого запорожською групою, теперішній комуніст Ліневський, ставши тоді начальником дивізії, підібрав собі інспектора Дерещука ⁵²⁹, теж теперішнього комуніста. Таким чином Волохівщина стала відживати. Цих два мужі України були в повазі у т. в. о. Командуючого Запорожською групою полковника Сальського і щоб остаточно не загострювать відносин між мною та командуючим групою, поки що усунення їх з армії відкладаю. Після цього всього, та ще й хиб командного складу під час операцій, у запорожців невольно воскресла в памяти та людина, яка залишила по собі світлі сторінки і, стоючи на боці правди, перешкоджувала Волохові та його компанії проводити на поводі у комуністів свої ганебні справи. Кроки Волоха в бік комунізму, кожна зайва від цього смерть запорожця лише зміцнювала любов та приязнь до свого чесного борця — запорожця полковника Болбочана. Після зайнята міста Проскурова до запорожців прибув полковник Болбочан, якого в той час оправдали після довгого інтернування в Галичині. В той час я одержав від командного складу запорожців заяву, про призначення полковника Болбочана до команди групою. Переконавшись в злій волі Волоха, та його компанії, бачучи як гине наша армія, і принявши до уваги міжнародню ситуацію, яка вимагала від нас міцної армії, я став на грунті зміцнення боєвої мощности армії — запорожців та охорони їх від деморалізації і розвалу Волохівщини, а тому па підставі 1. параграфа закону про державну інспектуру допустив полковника Болбочана до команди запорожського групою, пославши до Головного Отамана рапорт про затвердження. Зразки, як заяв запорожців, так рівно і моїх розпоряджень до цього додаю. Річ в тім, що по російським законам (бо про це вказівок в української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним і по оправданню його він приступає до виконання обовязків попередньої служби, таким чином моя санкція на вступ полковника Болбочана до команди Групою була цілком підставна. З цього було зроблено цілий державний переворот і мене за се було оголошено зрадником держави і народу. До цієі партії «Волохівських патріотів» прилучився, як персональний ворог полковника Болбочана, наказний отаман Осецький, безглузді розпорядження якого в бутність його Н[ачальни]ком Генерального Штабу осуджувались полковником Болбочаном, та не ним одним, а усіма, хто тільки ніс тягар військ на своїх плечах. Ці мужі держави спасали її по свойому і всіх, хто тільки болючи душею за дійсні інтереси людности України, хто в державнім розумінню загальних справ підкреслював хиби тодішнього урядового розпорядження, особливо військового центру, називали зрадниками, контрреволюціонерами то що. Диктатура соціялістичного кабінету знищила всяку волю вільного слова і на зразок совдепії засудила чимало громадян на бездіяльність.

Полковник Болбочан вже божевільний був розстріляний. Мене Осецький вже з Ярмолинець наказав без суду розстрілити і здавалось-би, що по їх розумінню, зрада винищена, так ні, треба випускати до народу України особливо відозву про зраду командного складу, що лише віднімало повагу до командного складу, а гніль запілля та невідповідні керування військами з центру давало армії цілу низку неуспіхів, що ще більше підривало довірря до бойового старшинства. Міністерство Лозанівської пропаганди ⁵³⁰ було отруєю армії, воно лише те й знало, що кричали про болбочанівщину, зато про Волоха ніхто ані одним прикрим словом не обмовився. Між тим Волох, виїхавши до повстанців, написав до гайдамаків листа, щоб кидали «того Петлюру» і переходили до нього — батька Волоха, де він обіцював їм золоті гори. Гайдамака Маслов, та Ліневський приложили усі зусілля, щоб допомогти «батькові Волохові», алеж на перешкоді їм став командант Гайдамацького полку полковник Виноградів, за що його зрадницьки вбили в селі Охримовцях, а тимчасом гайдамаки повели рішучу агітацію на користь Волоха і довели деякі частини до формального бунту, а тим часом ворог, зайнявши Проскурів посувався на Камянець. Дякуючи к[оманди]ру 2 запорожської дивізії отаманові Осмоловському, тому самому, що стояв разом зі мною та иншими запорожцями проти авантюрника Волоха та його прибічників, вдається Проскурів відбити, а тимчасом підоспіває галицька армія і справа на деякий час поліпшала, алеж, власне кажучи, для тих хто дивився очима не звичайного обивателя, ці справи лічитись ліпшими не могли. Київський бій виявив все це гаразд. Армія розпадалася, аж доки не докотилася до Любара-Чарториї, де Волох остаточно наніс ніж в спину частинам армії, що складалася з найкращих лицарів України. Не стану нагадувати докладно, як на Уманьщині Волох, Ліневський, Дерещук та инші крикуни «болбочанівської зради» нападали на республіканське військо, грабували його та найкращих вояків розстрілювали, то були найприкріші хвилі життя нашої республіканської армії. У важку хвилю такого її життя прилучився я до запоріжців, серед яких перебував до зєднання з фронтом

Головного Отамана, алеж офіційно я рахуюсь зрадником України та поза законом.

В час нової доби відбудови України, коли голос правди та палка любов до рідною краю покликає усіх його синів, хто тільки здібний стояти вище шкурно-посадної політики, я не можу спокійно перебувати в стороні, бо тоді я був-би по почуттю свого серця дійсним зрадником, а тому сим звертаюся до Високого Правительства У.Н.Р. з проханням розглянути мою попередню діяльність, яка мала своїм завданням боротьбу з нечесним елементом армії. Для вирішення справ про зазначену діяльність я прибув від Запоріжського Корпусу до уряду У.Н.Р.

Полковник Гавришко Микола.

Документ № 63 Спогади Г. Макаренка про останні дні життя П. Болбочана

ПОЛКОВНИК П. БОЛБОЧАН (останній акт життя)

Написав Гр[игорій] Макаренко⁵³¹

Уряд У.Н.Р. доходив кінця: не було набоїв, одягу, ліків і сам він перебував у залізничному вагоні в Тернополі. В Тернополі ухвалено післати мого брата до ЧЕХ, щоб закупив, що можливо. Брат узяв у дорогу і мене. На другий день ми були в Станиславові. Брат мав справи до Національної Ради, і мусів бачитися з політичними діячами які відбували засідання. Засідання затягнулося до пізна, а нам переказали, щоб не чекали. Ми пішли з братовою на вечеру до ресторану «Одеса» (давніше «Австрия», а тепер «Варшава»),

Елегантний ресторан з прегарною, гарно одягненою публікою, не нагадував, що переживаємо трагедію народу! В ресторані, за окремим столом одиноко задумавшись сидів полк[овник] Болбочан, коло ніг лежав його пес. Мені зразу кинулося в очі знайоме обличчя, бо я мав зустрічі і балачки з Болбочаном в Полтаві (1918 р.), але, що це дійсно полковник мене впевняла і братова, бо він бував у них у Київі. З братовою ми умовились запросити Болбочана до свого столика на шкляночку кави. Я підійшов до нього і він зразу пізнав мене; пригадали собі полтавські події і поділилися пережитими вражіннями і перейшли до нашого стола. Я не знав, що він без діла і навіть на «вигнанню», це я дізнався потім з його балачок.

Я звернувся до нього: «Пане отамане! Як же ви сидете в ресторані, слухаєте музики, нічого не робете, а на фронті всяка військова людина цінна, а ви булиб золотом під теперішню хвилю, за вами щастя і успіхи. ПРИГАДАЙТЕ Полтаву, Чернігівщину, Херсонщину — таж Болбочан орел України! Я кріпко вірю, що ви вивелиб нас з цього кута державної смерти. В такому тоні мовила до нього і братова.

Він задумався, й довго не відповідав, а далі схвильовано каже: «МЕНЕ НЕ ХОТЯТЬ ПАРТІЙНИКИ, а найбільше Петлюра, звуть мене авантурником, лагодять якийсь суд наді мною, а в таких обставинах немає можливости працювати, тим-паче у ВІЙСЬКУ». Що було, те минуло! — кажу йому. Я піду до Петлюри, просити за вас, він полтавець, земляк. Він добре знайомий мені ще з Київського з’їзду земських діячів України, я постараюсь доказати йому вашу необхідність в армії. Я ходив теж і за полковника Кудрявцева і вийшло добре, його теж далеко держали від армії, як і багатьох і вийшло добре, а чи ви маєте гірші заслуги перед Україною, як Кудрявцев?

Балачка затяглась більше як 2 години і нарешті ми умовилися, що полковник прибуде на другий день в 5-ій годині вечора на помешкання брата. Справа наша з поїздкою до Чех не здійснилась, було вже запізно їхати. На другий день, в зазначеній годині дійсно прибув Болбочан. Провели вечір на всяких пригадках; полковник любив оповідати пригоди війни, споминав геройські вчинки своїх козаків та старшин запорізьців. По вечері йшли балачки про приїзд його до Тернополя, брат запевнив полк[овника] Болбочана словом, що справа його про поворот до війська вийде на добре, що Петлюру він «переломить» своїми доказами, що він не такий злий на полковника, як він собі думає. При кінці розмови Болбочан дав слово приїхати до Тернополя, де стояв у вагонах уряд.

Днів через три я уже бачив Болбочана коло вагонів у Тернополі. Він був у брата, знайомих військових, був гарно настроєний, сміявся, що ми так довоювались, що тільки й маємо української землі, що під вагонами уряду…

Одного вечора він зайшов до нас дуже невеселий, росказав, що був у Петлюри, що [той] прийняв його чемно, і навіть сердечно мовив, що давно чекав на його… бо, тільки він один може виконати важне доручення — поїхати за полоненими до Італії, а на фронті він мало буде корисним, бо тепер буде зараз переформования відділів, а коли він поверне з Італії з полоненими, то обійме команду якоюсь військовою частиною на фронті, коло тих, що ділили його славу військову, коло своїх побратимів запорізьців.

Я зрозумів його смуток! Я був у Петлюри, він теж мене впевнив, що Болбочан найліпше прислужитися батьківщині, коли поїде до Італії за полоненими.

Я знав раніше, що кандидатами на поїздку до Італії є Голубович (б[увший] премієр за Центральної Ради і ген[ерал] Осецький і мають попертя один партії соціалістів] революціонерів], а другий військових), і що балачки про поїздку полк[овника] Болбочана, це лише балаканина і проволока часу. Я зрозумів Болбочана, що переговори в Станиславові і вся розмова його там мала підстави. Я мав важні справи і мусів виїхати з Тернополя близче до фронту.

Пройшло багато дні[в] і я по службових справах приїхав до тодішнього постою уряду УНР в Чорний Острів. Знайомий мені старшина запитав мене, чи не приїхав я дивитися на «розстріл» Болбочана, що відбудеться о 8-ій годині вечора і вже викопана яма… Здивований я запитав його — якого Болбочана? Як сталося? Завіщо? Він росказав мені про якусь зраду, відозву, полк[овника] Гавришка, що Чоботарів привіз його закованим…

Він кріпко вірив, що полк[овник] Болбочан не зрадив Української Держави, а хіба, що малі люди звели з ним свої порахунки, шукали його і найшли, за що причепитися. Мені стало важко. Обняв мене смуток, бо і я був завинив, намовлявши полк[овника] Болбочана повернутись до війська. Була вже 5-та година, оставалось до кари смерти Болбочана З години. Що-ж робити? Чим і як помогти? На С. Петлюру не було надій, бо він дипльоматично виїхав на фронт і не повернеться скоро.

Смертний присуд як я довідався підписав інтриган ген[ерал] Осецький, тому я пішов до нього. По дорозі зустрів пані Осецьку в товаристві ген[ерала] Юнакова ⁵³² і став благати їх допустити мене до генерала, що моя справа росходиться про життя Болбочана, що кара смерти є помилкою та порахунком ворогів, партійників, або москалів… Але на всі мої мольби пані Осецька не сказала де перебуває її чоловік ген[ерал] Осецький і де його можливо знайти…

Я вернувся до брата і поставив питання так: як Болбочан буде розстріляний сьогодні, то я теж покінчу з собою, ми є співвинні у цьому ганебному каїнову вбивстві, ми ж намовили його прибути до уряду. Неможливо, щоб Болбочан був розстріляний! Роби, що хочеш, ти маєш якусь владу, за щось відповідаєш! Брат порадив «в останнє» звернутись до міністра юстиції А. М. Лівицького, та просити його рятунку для Болбочана. Через кілька хвилин я був у Лівицького. Лівицький мій [знайомий] по Полтавському Геберніальному Земству, прийняв мене чемно, порадив закликати й міністра премєра Б. Мартоса, щоб зробити нараду з членом Директорії Макаренком. Я був уже трохи втішений, бо А. Лівицький і Б. Мартос полтавці і вони не дадуть забити популярного на Полтавщині полк[овника] Болбочана. Нарада трьох постановила припинити кару смерти і зробити нове слідство.

Цього ж вечора почалось слідство, новий допит Болбочана. Я пішов туди де був замкнутий Болбочан і побачив його на колінах. Він кричав: «моя дружино, донечко, мої рідні, дорогі, спасайте мене». Мої нерви не видержали, я сам розплакався як ніколи в життю і вийшов від нього. А крики, його, мольби і молитви летіли все дужче й дужче…

Слідство його доручено було вести членові по особливо важним справам при Полтавському Окружному Судові ЛИХОПОЙ-БАШЕВСЬКОМУ, який при українському уряді У.Н.Р. займав якусь військову посаду в роді заступника міністра.

По переслуханні Болбочана я підійшов до Лихопоя-Башев-ського і запитав як слідство? «Нічега новаго не гаваріт, а так, напускает сімуляцію, моліться, крічіт, всьо то не может памочь делу, должен понесті кару, — может бить смерті і нє будет».

Кричали б і ви пане слідчий, колиб над вашою невинною шиєю висіла мотузка — відповів я, знаю, що той за крик! Бо і сам був засуджений німецьким військовим судом на кару смерти у Полтаві. Лихопой пообіцяв мене повідомити про кінцевий хід слідства. Лихопой-Башинський високий судовий царський урядовець, відомий україножер у Полтаві, здається, що кожного борця за волю України, за її самостійність він засудив би лише на кару смерти…

Так, не знайшовши нічого «протидержавного» в справах Полтавського повітового Земства, він, Лихопой знайшов великий злочин України: 50 цеглин куплено до земської школи членом Управи без колегіяльної постанови Управи і тому діяльність земства застановив. Дуже, дивно, як цей ворог національного руху, цей злочинець нашого відродження, міг займати високу відповідальну посаду і судити українського героя? Тільки спасаючи себе від большевиків, цей ворог пристав до українців, щоб шкодити нам!!

По справам праці, я з Чорного Острова відїхав до Проскурова і не міг уже стежити справи Болбочана. Я дізнався, що

28 червня 1919 р. забили Болбочана! Страшні річі росказують: що його добили прикладами, коли він упав на коліна. Останні слова його були: донечко моя, рятуй мене!..

За Камянцем Подільським є перша станція «Балин». Там спочиває його тіло. Його поклонники насипали могилу, обгородили, насадили квітів…[72]

Будучи в канцелярії Директорії в Камянці Подільському, мені показав брат письмо до члена ДИРЕКТОРІЇ АНДРІЯ МАКАРЕНКА, як[им] правом він припинив кару смерти над Болбочаном 12-го червня 1919 р., з вимогою дати негайно пояснення. Підписаний був Одрина ⁵³³ міністр. Я довго хоронив цей документ, бо він був для мене дивний! Одрина по фаху б[увший] лікар — людина гуманітарної професії, як цей оборонець життя людини, міг бажати крови-смерти насильної над чоловіком! Дивний цей лідер соціалістів] революціонерів] жадний на кров, та щей заслуженого вояка!

Йшли гіркі часи нашого перебування в Камянці Подільському: Денікінці підходили вже близько, за один перехід могли зліквідувати нас. Я зустрів на вулиці Камянця П. Лихопоя-Баховського [73], веселого, щасливого, він підійшов до мене і мовив: «ЗНАЄТЕ, Я ЄДУ ДО СВОЇХ, БУДЕТ РОССІЯ ВЕЛИКАЯ, ВСЕ НАРОДИ БУДУТ ВМЕСТЄ, ХАРАШО БУДЕТ ВССМ, КАК І ПРЄЖДЄ, ну что сказать в Полтаве, ВАШИМ ДОЧКАМ!» Дочкам нічого не кажіть, а Полтаві скажіть, що ви приймали участь в убійстві вірного сина України полк[овника] Болбочана! «ЧТО ДСЛАТЬ вєдь НЕ МНЄ АДНАМУ ХАТЄЛОСЬ, ЧТОБИ БОЛБОЧАН НЄ ЖІЛ…» Я не став слухати далі — відійшов від нього. Лихопой-Башевський поїхав до «своїх». Так погиб цей славний герой нашого визвольного руху! Тяжкий мені цей спогад!

Борислав 1930.»

Документ № 64 Уривок з рукопису монографії С. Цапа ⁵³⁴ «Тернистими шляхами во ім’я державності»

Частина 2 [74]

«Вечором о год[ині] 5-й. 7.6.1919 р. полковник Гавришко поїхав до полковника Болбочана в Готель на Олександр[івській] вулиці, пропонуючи йому їхати разом з ним на фронт, й перевірити самому відношення до нього частин військ, бо фактично Болбочан хитався й не давав остаточної відповіді на наказ Державного Інспектора обняти командування. Він очікував, що принесе делегація Запорожців, що виїхала до Гол[овного] отамана Петлюри, щоб той не думав, що Болбочан задумує підняти путч подібний до Оскілківського в Рівному 29.4.1919 р. По довгих розмовах Болбочан в допровіді Держ[авного] Інспек[тора], двох своїх осаулів сотників Коржа й Письменного 8.6. виїхав на фронт для перегляду частин Запоріжської Групи, де був ра[ді]сно зустрінутий і щиро сердешно вітаний як старшинами, так і вояцтвом…

Повернувшись з фронту в Штабі Запоріжської Групи в Проскурові провадилися переговори між полковником Болбочаном, Інспектором Корпусу полковником Гавришком і тогочасним на[чальни]ком Запоріжської Групи Сальським.

Присутні при тому старшини комсотні Штабу Корпусу, що була розташована поруч будинку Штабу Групи на Олександрівській вул[иці]: штаб-старшини для доручень — сотник пізн[іше] підполковник Микола Россіневич ⁵³⁵, новопризначений з 8 червня другии старшина для доручень — підполковник Варфоломій Євтимович ⁵³⁶, Нач[альник] зв’язку Штабу Групи сотник пізн[іше] підполковник Іван Ремболович ⁵³⁷, адьютанти сотники: Н. Корж [75] і М. Письменний…

«Полковник Болбочан з’ясовує Сальському сучасне положення, що уряд своєю діяльністю нічим не ріжниться від московських большевиків. Населення політичною хитаниною уряду дезорієнтоване, коли там у москалів «граб награблене» переводиться раптово, тотально, то у нас, це самісеньке треба робити лише з дозволу влади, лише в роздріб і не відразу… При таких умовах життя, населення очікує як якогось спасіння своєї чесної праці і дії.

Уряд УНР сьогодня оголосив майже все населення чомусь своїм ворогом….! А де ж його союзники? В ньому, а зокрема у відділі пропаганди, сидять безумовно большевики та їх підручні майстри. А Петлюра, амбітна людина їм потурає, і є в їхніх руках лялькою. Населення прагне чесної боротьби, уряд цього не розуміє і не бажає, бо нічим як вже сказав не ріжниться від большевиків.

Інтереси вимагають для добра України змінити політичні методи, засоби, й саму систему уряду. До уряду мають прийти нові практичні будівничі, бо соціалісти до кінця свого життя будуть співати по старому, — для них, не забувайте, ріднішим братом є скорше Ленін чи Раковський, ніж ми, борці за незалежність держави.

Петлюра в полоні марксистівської бездержавної кліки, він є морською свинкою в соціалістичних і міжнародних дослідах експеріментальної хірургії над людством.

Ви ж самі добре знаєте, що сказали представники Антанти за нас, а зокрема за нього, а це нам не приносить честі в світі…

Керувати мусить хоч тимчасово військова диктатура, оперта на патріотизмі [й] знанні, а не авантуризмі, досвіду, законі, честі й сили. Тоді лише настане сякий такий лад, а нещасне населення побачить законність, а не вічний грабунок, здирства й сваволю!

Тоді припускаю, що Антанта інакше буде дивитись на нас, коли побачить у нас законність, справедливість; тоді вона перестане фаворизувати Польщу й Денікінщину та перестане вірити нашіптуванню їхніх агентів, яких є там багато… Тоді Антанта дасть нам також поміч, ліки, одяг, зброю. Ви самі чудово знаєте, що половина Запорожців хоріє на сипняк… За решту частин не знаю. Але думаю, що й там не краще. Ви знаєте, що кожен третій ходить босий і без сорочки… В розкрадених інтендатурах пустка… Воші — це тиф — смерть армії від якого більше гине, ніж від ворога…

Щоб спасти Україну — потрібна як я вже вам казав, хоч тимчасова розумна диктатура, а щоб запровадити її потрібне надійне, патріотичне регулярне військо, що буде її підтримувати. А це військо є! Це славетній Запоріжський Корпус! Так! так! пане отамане — це Запоріжський Корпус — спасіння Матері України відповів на це Інспектор Корпусу полковник Гавришко. Полк[овник] Болбочан продовжуючи далі розмову говорить: «Запоріжський Корпус є йому вірний». От[аман] Сальський запитав: «що властиво від мене як тимчасового командира ваших Запорожців Ви бажаєте?» — Полк[овник] Болбочан: «справа дуже й дуже делікатна, живемо в часах дуже відповідальних, тому я пропоную передати згідно розпорядження Інспектора Корпусу мені командування корпусом. Цього вимагає зараз наша сучасна політика і зараз від вашого й мого рішення залежить майбутнє України, яку ще можна буде врятувати від москалів всіх відтинків та поляків. За себе я вже рішив, черга за Вами, а ваша незгода чи кого іншого буде мати фатальні наслідки для України на протязі пару місяців. Запам’ятайте це все…»

От[аман] Сальський: «я знаю, що ваші слова про політику уряду — жорстока, свята правда. Ця політика веде Україну до катастрофи…, але немає й певности, що диктатура може цю справу врятувати. Я вояк, як і Ви, пане полковнику! Звик виконувати накази. Для добра справи, без тіни протесту, без особистої урази, чи образи передам Вам негайно командування Запор[іжським] Корпусом, коли мені накаже Головний отаман Петлюра, та прийму кожне інше місце на яке мене призначать…»

Полк[овник] Болбочан: «пане отамане! Але ж зрозумійте, ви самі прекрасно розумієте й чудово знаєте, що Петлюра фанатик соціаліст, та є в полоні інтернаціоналістів Мазеп ⁵³⁸, Чеховських ⁵³⁹, Феденків⁵⁴⁰ і т. д. Ви ж розумієте добре, що він не може діяти так, як того вимагає стан речей на фронті — добро Батьківщини. Серед населення хаос, катастрофічне положення України за кордоном… Він навіть коли б і пішов на це, то на це ніколи не підуть і його не пустять його ж партії. Ви ж знаєте, що це людина глибоко цивільна, зі справами військовими не знайома, фанатик соціал-демократизму і невільник своєї доктрини. Як і всі фанатики — він впертий! На все, що стоїть поза соціалізмом, він є сліпий, глухий і німий! Я пропоную Вам ось що: Я перебіраю від Вас КОМАНДУВАННЯ ЗАПОРІЖСЬКИМ КОРПУСОМ і Вас призначаю начальником штабу… Запоріжці народ певний підтримають. Люди для праці й добра України є. Такі що вміють і хотять працювати для держави, а не для інтернаціональних партій. Згода?»

От[аман] Сальський: «Ні, не можу, Ви на моєму місці також би так зробили. Наказ зверху…» Настала перерва. По Олександрівській вул[иці] почувся цокіт кінських копит і спів «Ой гай, гай!»

Полковник Болбочан разом з адьютантом виходить з кімнати на балкон й знизу вулиці до кімнати донеслася зична команда «Струнко! Ліво глянь!» Пісня втихла. Кінний полк Чорних Запорожців віддав салют полковникові Болбочанові, що стояв на балконі. Він привітав полк, махнув рукою і з долини знова почулася команда «вільно» «Пісню!» Й знова полинула після Кін[ного] полку Чорних Запоріжців, а було там досить співаків-колишніх бурсаків… Полковник Болбочан знова повернувся до кімнати… От[аман] Сальський стояв і нічого не говорив… Болбочан звертаючись до Сальського говорить: «гляньте, подивіться, як браво виглядають чорношличники. Вони однаковісінькі в бою, чи на параді, в час перемоги і поразки. Незломні вояки за Україну…» Даючи цим правдоподібно зрозуміти Сальському, що Чорношличники, на один кивок його руки зроблять те що захоче…

Сальський відповів: «Так, так, пане полковнику! Бачив їх в роботі під Давидківцями…» Болбочан: «Я міг би вжити проти Вас силу, от якраз оцих Черних шликів, але я цього не бажаю, я не хочу вдаватися до сили…, ми не соціалісти, що використовують все, що для їхньої мети корисне». Сальський: «Так пане полковнику, маєте святу правду, коли б ви захотіли відібрати у мене корпус при допомозі чорношличників, чи якоїсь другої частини, то проти них я не можу виставити навіть ні одного козака. Правда міг би покликати гайдамаків, це ж око і уші уряду, але наколи б я це зробив — сюди прийшли б большевики. А Корпусу передати Вам все ж таки не можу…»

Інспектор Корпусу полковник Гавришко під час розмови гладив свою коротеньку чорну борідку.

Болбочан сказав Сальському: «подумайте й добре розважте все те, що я вам говорив і запам’ятайте, що від вашого рішення залежить доля України. По обіді прийдемо про вашу остаточну відповідь».

Полковники: Болбочан, Гавришко, адьютанти, сотники Корж, Письменний, легесеньким кивков голови залишили приміщення Штабу Запоріжського Корпусу…

Бої на фронті йшли досить успішно. Начштабу безперестанно доповідав про успіхи. Звонили телефони, цокотіли телеграфні апарати.

Старшини з цікавістю приглядалися до новоприбулого старшини Варфол[омія] Євтимовича нар[одженого] 28.8.1888 р. в с. Перегонівці Васильківського повіту на Київщині в родині священника Пимона і Ганни нар[одженої] Багаржевської. Закінчив] архітектурний відділ Київської Худож[ньої] Школи й Чугуївську Військову Школу, які закінчив по першому розряду в 1913 р. Під час світ[ової] війни був декілька разів ранений. З 1917 р. стає в ряди піонерів українського Війська разом з Міхновським⁵⁴¹, полк[овником] Глинським⁵⁴² і т. д. Бу[в] адютантом і помічником] нач[альника] школи ім. Гетьм[ана] Хмельницького в Києві. Під час наступу Муравйова⁵⁴³ на Києв перебував на службі в Шкільній Управі Військового Міністерства й командував курінем Вільного Козацтва в обороні Києва. Перебуваючи на військовій службі в 1918 р. в Києві — він успішно закінчив також Українську Драматичну Школу М. Лисенка в Києві. Тепер цей живий як ртуть підполковник мав виконувати обов’язки булавного старшини для доручень Штабу Корпусу.

Євтимович безперестанно закидав Сальського ріжними питаннями… Один другого звали лише по імені, видно, що це були старі добрі знайомі. Вражіння робило, що Сальський, хоче себе оточити своїми знайомими, бо старшина до нього ставилася дуже холодно. Його призначення вона вітала лише тому, що він збавив Запорожців від відпоручника Петлюри — Волоха. А це вже багато значило. Запорожці були свідомі того, що жодний вищий старшина Корпусу «як реакційного» не буде призначений на командування ним.

Нараз почувся голос Євтимовича: «пане Володимире! Що ви зробите, як що Болбочан прийде по відповідь от хоч би з отими «чорношличниками». Сальський: «Милий пане Варфоломію, то вже буде так, як Бог дасть, але, добровільно, Корпусу Болбочанові не передам… не можу. Діагноз полковника Болбочана про УНР, про уряд, Петлюру, населення, партій — цілком правильний, хиба ж Ви не бачете самі. На жаль у всьому цьому є свята правда, котимося до загину…, не виперли б нас большовики з Лівобережжя, не притиснули б до Збруча. Вся Армія — це одні слова й на папері. Коли б слова Болбочана не були правильні, не було би поразок, невдач. Не були б ми в такому стані як зараз. Сьогоднішня ота Армія фактично зо всима тилами немає й 50 тисяч вояків. Третина хора на тиф. Те, що ще стоїть на ногах і може битися голе й босе… Не всі мають зброю… Муніцію маємо вже лише ту, що здобуваємо. Наша опинилася вся у ворогів… Населення от ті «сорок міліонів», що вже слухати про те осточортіло, в кращому разі до нашої боротьби ставиться байдуже, а в гіршому то й вороже. В цілому Болбочан має рацію, населення нас не розуміє, уряд вияснить потребу боротьби не вміє, тому населення вірить не нам…а большевикам. Нам треба триматися… Переворот небезпечна справа, приносить тяжкі ускладнення і внутрішню боротьбу використовує ворог. Пригадайте за повстання проти Гетьмана — заплатили негайною втратою цілого Лівобережжя… Спроба перевороту Оскілка — загнала за Збруч. Якась ліпша нова спроба, хоч би навіть удалася, просто нас ліквідує… Бо вже немає нам куди відступати — кругом ворог… Польща не краща від інших…»

Знова прийшов начальник штабу з докладом… Сальський був дуже захоплений операціями к[оманди]ра Кінного Дивізіону 6-ї Запоріжської див[ізії] полковника Петра Сікорського.

Сальський викрикнув: «От чорти чубаті, будуть тепер шаткувати большевиків поки самі не розсиплються. Сікорський — це чорт на коні… Так, так пане Варфоломію — будете булавним старшиною для доручень Корпусу — ця праця Вам давно знайома, а Запорожський Корпус кажу Вам того вартий — ним сміло можна всім чортам вязи крутити…»

Євтимович: «Скажіть мені пане Володимире, що то воно за «чорти» оці запорожці!?» — «Е, це є дуже цікаві „чорти“… вони посилають в пекло всіх ворогів України…»

В Радивилові, я одержав призначення на командира Запорожського Корпусу. Не знаючи його спробував відмовитися… Розпитую всіх добрих знайомих в Генеральному Штабі, що це за корпус, що це за звір, скільки їх, звідки так раптово появилися тут аж з півдня, десь якось через вогонь большевиків, через Румунію. Чув за них дещо в добу Гетьманщини… Відповідають мені, що це дійсно легендарне, а до того ще й регулярне військо, скільки їх не згинають, а стоять!.. Перейшовши через Румунію були в Заліщиках, потім в Бродах, сього дня стояли десь біля Кременця, а де будуть стояти вечором, чи за годину, то вже передбачати трудно. Б’ють большовиків аж пір’я сиплеться».

Згодився — поїхав, розшукав. Подивився на око втішного мало. Виснажені й обшарпані, мундири з гетьманських часів… Артилерії мало. Один лише кін[но]-гір[ський] дивізіон полк[овника] Алмазова. В Румунії вони склали багато зброї, тощо… Чимало перехоріло на тиф — ходять як тіні, але видно в цілому, що вояки регулярники. Познайомився з деякими командирами більших частин. Правду кажучи прийняли мене холодно, як чужого…, бо ж призначений тими, кого не люблять… Командири їхні виглядають браво і командувати таки вміють. Так що мені, старому полковникові генштабу повчитись у них не гріх… Готовляться вдарити на червоних у напрямку Катеринобургу на Горині… Коновалець посилає їм від СС-в 6 кулеметів — подарунок Запорожцям.

Віддав я їх 3-му полкові, бо в ньому більше людей ніж у цілій 7-й Запоріжській див[ізії]. Повіз їх сам. Ви не повірете, пане Варфоломію, що то за «чорти». Вони просто кинулися цілувати кулемети. Це найкраща прикмета вояка, що любить зброю.

В Корпусу є три дивізії: шоста, сьома, восьма. Шоста найбільша — до чотирьох тисяч набереться. Це інструмент концертовий — прут в наступ, що не стримаєш. Так само в обороні. Командує нею полковник Загродський, правду сказати, особисто хоробрий, але душею й нервом є полковник Генерального Штабу Стефанів⁵⁴⁴. Одважний-розважний, а головне вміє говорити з Загродським. Стефанів прекрасний тактик.

Сьома Запоріжська дивізія разом з обозами — має понад дві тисячі. Зате вже краща й регулярніша від шостої. Командує нею відважний полковник Осмоловський красунь… лупить ворога і здатний завдавати шалені удари. Так б’є, що аж сам розсипається в бойовому терену й три дні переводить збірку дивізії. Дивізія ця має чудовий старшинський кадровий склад, що виплекався у 1918 році.

Восьма Запоріжська дивізія — командує нею старий кадровий ще з І світ[ової] війни полковник Базильський ⁵⁴⁵. Дивізія є складом найменша. Вона дуже пошарпана має до тисячі багнетів після всього пережитого. Найбільш регулярна. Дисципліна дуже сувора. Тверда в наступі і обороні. На неї можна більше покладатися ніж на 6-ту».

Я люблю воєнне діло, знаю істоту і вартість вояка, бачив його та вивчав у світовій війні — українця, москаля, поляка, німця, австрійця… Знаю вояків старожитніх з воєнної історії. Давніше, найкращі зі всіх були старі Запорожці, а дорівняти їм можуть тепер тільки новітні, як можна сказати сьогодня мої Запорожці — 1-й Запорожський Корпус і ген[ерал] Сальський, вдаривши себе пястуком в груди, закінчив розмову з підполковником] Свтимовичом.

По обіді генерал Сальський представив нового булавного старшину для доручень вже офіційно Начальникові Штабу Корпусу, Начальнику] оперативного] відділу, Начальнику] зв’язку сотникові Рембаловичові, другому старшині для доручень підполк[овникові] Россіневичові, та частині старшин Комсотні Штабу Корпусу і т. д., хоч вже перед тим підполковник] Свтимович зголосився у н[ачальни]ка штабу і з декотрима старшинами познайомився приватно…

Цей день всі розмови в Штабі корпуса точилися навколо візити полковника Петра Болбочана дополудня.

О год[ині] 4-й пополудні Сальському доповіли про прихід по полковника Болбочана, Державного Інспектора полковника Гавришка та адьютантів за яких 10 хвилин — Сальський нервово запросив прибувших.

Полковник Болбочан, угледівши Свтимовича, дуже втішився, розпитував його про родину, минуле і т. д.

На запрошення Сальського сідати, Болбочан відповів військовим півпоклоном і з місця приступив до розмови.

«Так надумалися пане отамане?» — Сальський нервуючись коротко відповів: «Ви знаєте мою відповідь пане полковнику — Вашої пропозиції я прийняти не можу». «Шкода!» — різко відповів Болбочан. Державний Інспектор полковник Гавришко, звертаючись до Сальського, сказав: «Я, пане отамане знайшов вихід — як Державний Інспектор, в разі наглої потреби я маю право звільнити зі становища кожного старшину в корпусі включно до його командира. Для добра справи беру на себе відповідальність і звільняю Вас зі становища командира корпусу. Тимчасово призначаю полковника Болбочана — Вас до його розпорядимости. Отже пане отамане мій припис, а наказ подасть пан полковник Болбочан». При цьому полковник Гавришко поклав на стіл видрукований на машинці припис от[аману] Сальському.

Сальський почервонів як рак і не читаючи припису заявив полковникові Гавришкові, що інструкцію про державну інспектуру він дуже добре знає, злочину жадного не доконав, командує непогано, а тому, припис Ваш звільнити мене не має підстави… А потім з його уст вилетіло: «покличу гайдамаків» і — замовк.

Полковник Гавришко, стоючи на своєму відрізав: «повіщо пане отамане розводити балачки, коли треба діло робити! Злочин! Правопорушення! Ми вже зробили всі, починаючи від Білої Церкви та Мотовиловки почавши! Та… що з воза впало, те пропало. За ті наші злочини солоно й гірко вже заплатили! Так пора вже й за розум взятись. Ми лише посередні злочинці, безпосередні ж, це наші панове міністри і всі ті, що їм потурають, та їхні злочини замовчують і покривають. Це — я, це — Ви, це кожен з нас. По якого чорта вони мініструють тут, коли їм всім місце у большевиків, комісарювати й революцію поглиблювати?»

Булавний старшина для доручень Штабу корпуса Россіневич не встигав записувати зміст розмов. Полк[овник] Гавришко зітхнувши продовжував: «Пане отамане, живемо в часи революційні, тому мусимо й діяти, а не в цю-цю «бабки» гратися, хата горить і темні сили створили на землі своє жировисько, кожен хоче взяти якусь балку з пожарища, подивіться кругом…»

Полковник Болбочан — слухаючи Гавришкову тираду — бив стеком по халяві лакированого чобота. Нарешті Гавришко скінчив. Болбочан звертаючись до Сальського сказав: «Пан отаман Сальський — все це не гірше знає від нас і наших закидів ні супроти уряду, ні тяжкого становища не заперечив. Я знаю, пане отамане, Вам розходиться про формально правну сторону. В нашому становищі ми її не знайдемо, бо ж і полковник Гавришко правно все оформлює, що Ви не бажаєте визнати. Права й закону в Україні, як Вам відомо, сьогодні нема. Є натомість брехня й сваволя, котру створили не ми з Вами, ми є лише її жертви, тому в обороні України, лишається нам діяти методом революційним — методом доконаних фактів. І цей метод я Вам пропоную. Не про мене чи Вас тут розходиться, а про справи, перед якими ми обидва мусимо скоритися. Коли б я дбав тільки про себе самого, то ліпшого не потребую як престати на пропозицію Петлюри — дає великі гроші і висилає, випихає мене до Італії організувати корпус з полонених галичан. Згори — він чудово знає, що ніякого формування Антанта не допустить, доки вона вважає УНР за «большевиків другої сорти». Петлюра просто хоче мене купити дорогою командировкою, щоб у цей спосіб спекатися, та…»

В цей час увійшов начальник зв’язку Запорожського Корпусу сотник Іван Ремболович, та відрапортував отаманові Сальському, що «вже є телеграфний зв’язок із Чорним Островом, та що можна вже говорити зі Штабом Головного Отамана». Сальський наказав Ремболовичові викликати до апарату Головного Отамана Петлюру і звертаючись до Болбочана сказав: «Я пропоную інший вихід — запитаємо головного… я скажу йому про Вашу пропозицію і наколи він погодиться, я охоче передам Вам корпус».

«Ви думаєте, що Петлюра погодиться? Ніколи!» Сальський: «Спробуємо, від цього ми нічого не втратимо». «І не виграємо, а цим самим стратимо» — голосно додав полковник Гавришко.

Всі разом пішли у відділ корпусу — апаратну.

Не встиг телеграфіст прийняти відповідь по апарату, що при апарату є Головний отаман Петлюра, як сотник Ремболович доповів, що вже є також телефонічний зв’язок. Ген[ерал] Сальський наказав телеграфістові запросити Головного отамана до телефону, почулася розмова між генералом] Сальським і Петлюрою. Можна було чути деякі уривчасті, неясні звуки фонічного апарату. Зате ж слова ген[ерала] Сальського чули всі присутні.

Почалася розмова, яку наводить у своїх споминах присутній при ній булавний старшина для доручень Запорожського Корпусу полк[овник] В. Євтимович.

«…Сальський — при апараті командир Запорожського Корпусу Отаман Сальський… доброго здоровля пане отамане!.. Гм, як поводиться?.. Новини! Хвала Богові не погані… Шоста з розгону взяла Богданівці… Натурально! Правдиві чорти! Одним скоком забрали Війтівці-Стефанів націлився на Деражню… Чекаю донесення. Втрати не великі. Натомість гайдамаки дорвалися до обозу… Чули? Так?! Є ще інша новина… Яка? Ось тут поруч зі мною, стоїть полковник Болбочан…, так… так… Пропонує, щоб я передав йому командування корпусом… Так! так, я відмовився… він доводить, що цього вимагає політика… я запропонував йому звернутися до Вас… як накажете, так і буде… Чекаю

Вашого наказу… не буде? Не передавати? Слухаю… так, так, ні за яку ціну? А може пане отамане ви самі хотіли б з полковником переговорити? Добре! «Пане полковнику з Вами хоче говорити Головний, прошу» і протягнув йому слухальця. Полк[овник] Болбочан зпершу протягнув було руку по слухальця, а потім безнадійно махнувши рукою відказав: «Е-е, не хочу… Не раз з ним говорив. Розмови не поможуть, пробував… Хіба він розуміє? Не схоче зрозуміти! Сальський гукнув в слухальце «гальо?! Гальо! Пане Отамане! Гальо?! — вже відійшов». На це полк[овник] Болбочан: «чи не бачите, кажу ж не схоче зрозуміти, а це гірше як не зможе! Ех пане отамане, маю до Вас великий жаль, сьогодня доля дає вам до вибору: бути чи не бути Україні, й од вас залежить рішення. Я обсервував ваші бої під Купілем, Базалією, Ланівцями… Без лести признати мушу, ви перевели її класично й по мистецькі. Виказали всі дані видатного полководця — дерзновенний замір, одвагу і розрахунок, блискучий маневр і сильний удар! І ні хвилини ворогові відпочинку!.. Запорожці прегарний інструмент, але на ньому треба вміти грати. І знову скажу без лести, на цьому інструменті ви граєте прекрасно! Певен я, що й на більшому заграли б не огірше, але… В наш час у нашій боротьбі, коли йде «про бути, чи не бути», це ще не все. Бо мало добре битись і мало вигравати бої! Ми мусимо виграти перемогу! Бо ж тільки перемога дасть нам Україну. Головний ворог наш — це наше безголов’я! Сьогодня кожен вояк ще мусить бути й громадянином. А кожен громадянин — вояком. А полководець над усе сьогодня мусить бути ще й не аби яким політиком. Всі знати мусимо, за що воюємо! Бо без цього знання… Сьогодня б’єтесь ви не за Україну, а за владу над нею українських соціалістів, та явних московських попихачів»…

Тут полковник Болбочан спокійний і опанований почав знова говорити з великою пристрастю й силою переконання:

«…Які б Ви успіхи не мали, які б бої не вигравали б, ще десять, двадцять виграєте, заженете ворога аж до Дніпра і навіть за Дніпро, а там… Програєте! Чуєте — програєте! Бо ж головний ворог не на фронті — Ви маєте в тилу його союзника — власне соціалістичне кодло! В найближчому оточенню Петлюри, в Раді Міністрів, у Державній Інспектурі, на кожнім кроці, у кожній щілині він сидить і підготовляє армії поразку! Гірш того, — катастрофу! Підготовляє на той час, коли от-от — в останнє ще напружити зусилля, останню подолати перешкоду, останній ворогові удар завдати, що за ним на Вас перемога, то в цю останню хвилину прийде зрада. За ціну Ваших перемог, на ціну крови ваших вояків, вони куплять у ворога — що є одної з ними віри, вони куплять пробачення за своє ніби самостійництво. Аби лиш ворог дозволив їм бути управителями над Україною від Москви! Аби дав їм тільки фікцію влади над нею, якої вони вже закоштували… Ви мовчите… Ви знаєте про це не гірше від мене і як людина чесна не заперечуєте. Чому ж не хочете мені допомогти? Так пане отамане! Од Вас залежить вибір! Мовчите?! Не маєте відваги… Чи може і Ви з ними? Звикли тільки слухати, й котитися по рейках, ризикувати з дозволу начальства, — на написаний наказ, за номером, за датою, з печаткою, підписом! Ну, що ж, нехай і так. Доведеться діяти за себе і за Вас…» По цих словах полк[овник] Болбочан обвів очима всіх присутніх і, не сказавши ні слова на прощання, кивнув головою до супутників — державного Інспектора полковника Гавришка та свого ад’ютанта, немов наказуючи їм йти за ним, скорим кроком, ляскаючи стеком по халяві чобота, швидко вийшов з приміщення Штабу Запоріжського Корпусу.

Ген[ерал] Сальський стояв декілька хвилин мовчки, витер хусткою спітніле чоло, поправив комір мундуру, так начеб то він не давав йому дихати, розвів руками і блідий пішов до своєї кімнати.

Старшини стояли переглядаючись один на другого. Россіневич вийшов дивитися на рух війська, що відходили на позиції.

Біля начальника] зв’язку Запорозької] Групи сотника Ів[ана] Ремболовича стояв і пробував нав’язати розмову новопризначений булавний старшина для доручень Корпусу Євтимович. Обидва були псіхологами… Перекидалися між собою словами й нарешті полк[овник] Євтимович взяв під руку начальника] зв’язку цілком по приятельські, і разом з сот[ником] Ремболовичем [вийшов] з будови Штабу до міста, що вони там між собою говорили не відомо, але у своїх записках і спогадах полк[овник] Євтимович пише:

«Сотник Ремболович спершу говорив нехотя. Можна було зміркувати, що розмова, з якої він чув тільки частину, його дуже хвилювала, як і незнані йому наслідки, які наперед вгадати було не легко. Видно було й те, що він хотів би на тему почутого висловитися щиріше, але, побачивши мою близкість до отамана Сальського, не зважився. Довідавшись однак, що ми з полковником Болбочаном знайомі були давніше, та що полк[овник] Болбочан бував скілька разів у моїм домі, й відчувши, що зі мною може говорити одверто нарешті розговорився: «Полковника Болбочана Запорожці дуже люблять, та йому вірять як батькові. До от[амана] Сальського ставляться дуже обережно, бо його прислано згори тим кого не люблять. А воно чорт зна як завжди з тим було: по тому як у Кременчузі арештували полковника Болбочана — поставили на корпус «фельдфебеля», що ледве сотнею завертати може! Чорт зна що! Що морда у нього як рашпіль — дідько з ним, але ж явно до большевиків тягне, а головний йому за те нічого. (Мова йшла про ставленика Петлюри — от[амана] поручника О. Волоха). Тільки по тому як визнав совіти дали йому «по шапці» й призначили Данченка ⁵⁴⁶. Той був ні риба, ні м’ясо… Є ще тут такий Загродський — шостою тепер завертає. А був колись дяком «дзвони доїв». Це штучка! Хитрий як дідько! Зо всіма добрий, а найбільше з тими, що вгорі. І всім «ніжку підставляє», та сам помаленьку на гору вилазить! З дяка отаманом став! Бо заслуги великі має — бо бачте разом з Волохом у Кременчузі Болбочана арештував, та разом з ним совітську владу визнавав. І теж йому за це нічого. Особливо хоробрий, але наказа навіть для сотні не складе. Хоч те ще добре, що свого начальника штабу слухає — заплющивши очі все, що той йому підсуне підписує… і вдає великого полководця! Так, Сальському Запорожці ще не дуже вірять, бо прийшов згори й до гайдамаків залицяється. А ми на таких уже не раз попеклися… Побачили б Ви корпус, як ми стояли на Подонню — Ремболович при цій нагоді тяжко зітхнув — а забрали Болбочана — до дідька все пішло! Воно правда, Сальський на початку показався не погано — видно зразу, що це «воєнна кісточка». От, коли б їх так разом з Болбочаном запрягти! Та коли б ще й головний на їх поклався! Соціалістам, щоб дав «колінком» — що б аж зафурчало! Так уся б тоді Україна за Запорожцями пішла! Ви з Сальським, як бачу в добрих стосунках — Бога ради порадьте йому, що б він з Болбочаном якось разом… Тоді таку «карточку» загнемо, що через місяць в Києві будемо…»

Знаючи про прибуття полковника Болбочана регулярні, хоч і до краю виснажені запорізькі частини кинулися на ворога як леопарди нищучи на своєму шляху всі ворожі перешкоди і то значні. Вони, й лише вони, на той час спасли ситуацію і не допустили до повного знищення не лише армії, але й отого нелюбого ними со[ціалістичного] уряду Петлюр-Мартосів. Запорізькі частини за короткий час пролетіли як вихор в боях від Почаєва аж до Проскурова. Це 160–150 верстов по прямій лінії… Не дивлячись на фізичне стомлення їхній дух лицарів гнав вперед. За цей короткий час в своїх бойових діях славетніми новітніми Запорожцями було розбито 12 реєстрованих піших червоних полків, два кінних, три бронепотяги, 7 панцерних авт. Розпорошено безліч частин, які в паніці відходили далі й далі на схід. Вони наносили своїми сконцентрованими ударами поважні втрати червоним частинам і завдавали багато турбот червоному командуванню. Запоріжжя мало добрих кадрових знавців військового діла.

З ними не могла за весь час рівнятися жодна інша частина як раніше, так і тепер. Оспівувана лібералами група СС на цей час фактично прикривала ліве крило операцій Запорізької групи, яка при вмілому маневруванню крім перемог над ворогом здобувала багато трофей.

Запорізькі [частини] йдуть вперед й закріплюються на лінії Пархомивці-Позирки-Меджибіж-Деражня-Зіньків.

Большевики вже 7-го червня вечором відступають з Деражні, залишаючи безліч зброї, амуніції, одягу в потягах на залізниці. Вони відходять в напрямку на Жмеринку, одначе їхні сильні панцерні потяги курсують і безперестанно шлють смертоносні стріли зі своїх чисельних гармат на бронепотягах, силкуючись за кожну ціну прорватися в напрямку Проскурова. Вони на ст[анції] Богданівці прикривають висадження з потягів своєї піхоти, гармати та інших частин. Одначе зусиллям 6-ї і 8-ї Запорізької див[ізій] ця спроба ліквідована. 6 Запорізька дивізія] здобула ворожий бронепотяг і то дуже сильної конструкції і вже з 9-го на 11.6. обсаджують лінію ст[анцій] Голосків-Меджибіж-Станиця-Деражня на р. Буг. Ст[анція] Деражня в руках ворога. 7-ма Запорізька — резервна — Проскурів-Заруддя-Заріччя. Підбадьорені відвідинами на фронті полк[овником] Болбочаном, Запорізькі частини, за виключенням безумовно Гайдамаків і деяких пару старшин з Дорошенківського полку, з нетерпінням очікують перебрання ним командування Запорозькою] Групою. На нещастя не так сталося. Пророки прогресу діставшись на «хвилину» з вагонів під дах в «столиці» Кам’янці продовжували своє каїнове діло…

Після розмови Сальського, Петлюра з Чорного Острова вислав для «ліквідації путчу» Гол[овного] Держ[авного] Інспектора хорунжого-полковника по посаді Кедровського, по партійній] лінії соц[іаліста]-революціонера, та його помішника цивіліста Романченка, відомого скорше як «товар[иш] Гармидер». З р[озвідки] і кон[тр]розв[ідки] полк[овника] М. Чеботаріва та хорунжого Всевол[ода] [76] Коваленка з наказом негайно заарештувати і віддати під військовий] суд Болбочана і Держ[авного] Інспектора Запоріж[ської] Групи Гавришка і кого вони визнають ще потрібним. Обидва зараз же були оголошені поза законом…

Вийшовши зі Штабу Запорозької] Групи полк[овники] Болбочан, Гавришко, сотники Корж, Письменний та ін[ші] пішли до приміщення Штабу 3-го Запорозького] ім. Наливайка п[ішого] полку, який перебував на той час в резерві в м. Проскурові.

За яку годину, після виходу зі Штабу Запорозької] Групи, приблизно біля 20 години вечора, сумної пам’яті чорного дня 9-го червня 1919 р. в Штаб Наливайківського полку прибув з Дорошенківського полку 6-ї Запорізької] див[ізії] сотник Хміл. Ю. і дуже просив авдієнції у полковника Болбочана.

В присутности командира Запоріжського Налив[айківського] полку полковника Зельницького Павла, його помішника полковника Пирогіва Миколи, адьютанта полку сотника Н., персонального адьютанта полк[овника] Болбочана та старшин штабу 3-го Запорізького] ім. Наливайка полку сотник Ю. Хміл. доповідає рапортом полк[овнику] Болбочанові:

«Пане Полковнику! З Чорного Острова крім Кедровського і Романченка прибули також до Проскурова з наказу Г[оловного] отамана Петлюри відомий нам Чеботарів з Коваленком — це всі добре відомі нам ліквідатори всих опозицій до соціалістичних] експериментів уряду. Всі вони зараз знаходяться вже в Штабі Запорізької] Групи і конферують з от[аманом] Сальським — про що, мені не відомо. Я отримав від них наказ про Ваш, пане полковнику, і полковн[ика] Гавришка арешт. Наказ маю виконати цієї ночі».

Відрапортувавши — сотник Ю. Хміл. просить всих кому загрожує арешт чим скорше змінити помешкання, аби він прибувши сюди з сотнею війська для виконання наказу, тут, в цьому помешканню їх не знайшов.

При цьому сот[ник] X. розповів, що частини їхньої див[ізії] відмовляються виділити для цієї справи сотню. Після довгого намовляння к[оманди]ром Дорошенківського полку хор[унжим] Ів[аном] Литвиненком, йому таки вдалося намовити 6-ту т. з. «Глодоську» сотню полку, що складалася з повстанців та партизанів з м. Глодос на Херсонщині. Ця сотня припала дуже до вподоби теж зреволюціонізованому к[оманди]рові полку Литвиненкові⁵⁴⁷ — фаворитові Петлюри так самісінько як і от[амана] Омелька Волоха. Тому, ці два мікрофони влади очі і уші Гол[овного] Отамана були в складі 6-ї Запорізької] дивізії, з благословення вічно лавіруючого комдива Загродського, хоч в його іноді деяких потягненнях наступали йому на п’яти як начштадів генштабу полковник Стефанів та[к і] помічник] комдив[а] полковник Бурковський ⁵⁴⁸, старий чесний досвідчений вояка.

Таким чином 6-та «Глодоська» сотня Дорошенківського полку була дана до розпорядження сотника Хміл.

Далі сот[ник] Хм. оповідає, що йому натякнули, щоб він у випадку якогось спротиву подав знак частині ССів під кермою сот[ника] Романа Сушка, які мають зараз же штурмувати як Штаб Запоріжської Групи, так і штаб 3-го Запорозького] Наливайківського полку, та що біля Штабу Групи знаходяться вже сотні СС під командою сот[ника] Сушка, розставляючи тяжкі кулемети і стоять всі напоготовлю. Чому саме доручена така «делікатна» справа Сушкові Запоріжцям було відомо, знали всі його наставления до Запорожців ще з часів тимчасового «фортунного» його перебування в 2-му Запоріжському полку на демаркаційній лінії Української Держави і РССФРеспубліки в осені 1918 року на Новгород-Сіверській Землі…

На превелике здивовання, полковник Болбочан коротко відповів сот[нику] Хм.: «…Пане сотнику — як старшина ви мусете виконати наказ своїх зверхників, а звідси я не рушуся нікуди…»

Сотник Хм. засмучений відійшов…

На випадок якогось більшого спротиву соціалістичне начальство видало наказа групі сотника Романа Сушка — кондотєра штурмувати Штаб Запорізької Групи і Штаб Наливайківського полку.

Цей дрібний чоловічок почав розставляти по Проскурові кулемети. Жолдяк Сушко думав заробити слушний жольд від «батька» всіх руїнників! Шкода, що не дійшло до сутички. Це дало б спромогу розправитися раз і назавжди із соціалістичним урядом, із Волоховцями і з «глодовцями» і зо всіма жолдяками головного руїнника Петлюри. Вони були б зметені бойовою Запорізькою силою. Шкода! Було б припинено раз на завжди галапасництво соціалістичних акул над українським народом!

Знаючи практику соціалістичних акул уряду УНР, командир Наливайківського полку полковник Зельницький Павло негайно виставив для охорони загродження біля приміщення Штабу кулеметну чоту і сотню піхоти. Решта частин полку стояла в повному поготів лі. Штаб Запорозької] Групи фактично вже скрито був бльокований кондотьєрами Сушка, в котрому вели «переговори» Гол[овний]Дер[жавний] Інспектор Кедровський з помічником] і н[ачальни]к охорони Петлюри з помічником].

Десь біля 10 год[ини] 9-го червня 1919 р. до Штабу Наливайківського полку зі співом наближалася «Глодоська» 6 сотня Дорошенківського полку, дана до розпорядження сотника Хм. щоб дати тим осторогу загроженим.

Охоронна сотня Наливайківців затримує «глодосців» перед будовою Штабу полку й далі не пускає. Сотник Х[міл.] стоїть, він не видає жадних наказів… Чути «переговори». «Глодосці» пасивні бачучи перед собою загартованих дисциплінованих регулярників. Старшина Наливайківського полку дає глодосцям 5 минут часу для залишення терену перед будовою Штабу полку…

Довідавшись про це — полковник Болбочан наказує не чинити жодного спротиву й пропустити сотника Хм. до себе.

Старшини просять Болбочана, щоб він вийшов на двір заднім ходом будови… Цю пропозицію полк[овник] Болбочан відкидає, заявляючи: «Я не вчинив нічого протизаконного, нічого не боюся, хоч і знаю вибрики уряду…» Йдіть відси, аби часом не забрали когось з Вас разом зі мною.

Полковник Гавришко, сотн[ик] Письменний і старшини штабу полку виходять… і Наливайківці пропускають сотника Хміл. з трьома вояками до будови Штабу полку…

Входить сотник Хм. — Болбочан сам віддає йому свою кавказьку шаблю, револьвер, планшетку з полевою книжкою й наказує сотникові Хм. виконати одержаний наказ арешту. Сотник Хм. вагається… він блідий стоїть струнко перед полковником Б[олбочаном]… Цю картину старшини Штабу обсервують через відчинене вікно… Полковник Гавришко, сотник К[орж] і Щисьменний] пішли, тим спасли своє життя й уникли мучеництва полковника Болбочана.

Відійшли… сотник Хм. і полк[овник] Болбочан впереді, а позаду сотня «глодосців» Дорошенківського полку, яку чомусь дехто називав «Богданівського полку». Це помилка.

Жодна частина регулярних формацій Запорожців такого злочинного наказу ніколи не виконали б, бо ж в очах Запорожців полк[овник] Болбочан був взірцем лицарства, чести, патріотизму та їхньої бойової слави.

Не було й жодного спротиву на наказ полковника Б[олбочана] в Проскурові, так само як і під час його першого арешту Волохом по наказу Петлюри в Кременчузі 24 січня 1919 р.[77] Олександром Загродським і Омельком Волохом.

Не було ніякого заворушення в Дорошенківському полку з нагоди прибуття полк[овника] Болбочана до Проскурова як на протязі років писали соціалістичні маги. Правдою є, що агітацію серед «глодосців» — повстанців [вів] к[оманди]р Дорошенківського полку хорунжий Ів[ан] Литвиненко, який волею «головного» став надійним к[омандир]ом полку. Литвиненкові вдарив до голови чад революції, завдяки котрій він одержав командування полком. В Дорошенківському полку було досить добрих кадрових вищих старшин, що стояли на чолі сотень, чи куренів, тому він боявся, що на випадок зміни в вищому командуванню Запорожцями він піде, або в «абшид», або ж буде десь молодшим старшиною в сотні, в крайньому випадку командиром сотні. К[оманди]р кін[ного] полку Чорних запорожців Дяченко рвався з полком до Чорного Острова, аби силою звільнити полк[овника] Болбочана з пазурів Петлюрівської «чека» — на жаль, починаючи від к[оманди]ра 7 див[ізії] і ком[андирів] полків не дістав морал[ьної] підтримки!

Ніхто з Запорожців не бачив в Проскурові, як тоді писалося в революційній] пресі, розкиданих «Болбочанівських летючок». Навіть ті з найближчих до Болбочана не бачили їх.

А наколи може вони пізніше і появилися в руках марксистського петлюрівського «правосуддя», то це міг бути лише фальсифікат шефа пропаганди соц[іал]-революціонера Ничипора Григор’єва, що у своїх відозвах уряду оповіщав всіх купців, офіцерів, урядовців, священників і майже все населення України ворогами УНР. У цього героя революцій — всі, що не належали до соціалістів були ворогами народу!

В ту ж пізню ніч 9 червня 1919 р. начальник Охорони [78] С. Петлюри відвіз Полковника Болбочана з Проскурова до Чорного Острова, де перебував «високий» уряд. Полк[овник] Болбочан був посаджений до окремого вагону «в’язниці смерти на колесах», що стояв на запасовому тору ст[анції] «Чорний Острів».

Штаб Запорізької Групи і частини, одержавши звістку про арешт полк[овника] Болбочана занепокоївся. Сальський втратив рівновагу… Цю звістку Запорізьким частинам на фронті в ніч з 9 на 10 червня принесли сот[ники] Письменний, Корж, полковник Гавришко, за якими також шукали агенти уряду… На цю вістку фронт захитався, хотіли знятися з фронту й повернути багнети проти зненавидженого соціалістичного] уряду в Чорному Острові — уряду, який не нічого корисного не робив, а лише виробляв «проекти» щоб перехитрити й перегнати своїх вчителів з Москви… Вислана делегація до Петлюри, а він запевняв, що волосок не спаде і арешт є тимчасовий, запевняючи словом чести…»

Документ № 65 Уривок з листа сотника І. Барила до генерала М. Омеляновича-Павленка [79]

12 серпня 1934 р.

Високоповажний Пане Генерале!

Для встановлення історичної правди, хочу просити Вас Пане Генерале справдити мої відомості, чи я часом не помиляюся:

1) Після Любарських подій ((листопад-грудень 1919 р.) — Прим[ітка] переписувача) [80], де нарада не дала жадних позитивних рішень, як і Староконстантинівська, Запорізьці в нарадах уділу не приймали, бо фактично в той час тільки вони провадили бої з московською Добрармією, виступ отамана О. Волоха — коли г[оловний] отаман ВТІК ДО ПОЛЬЩІ. Запорізькі формації провадили бої з денікінцями і відходили на лінію Романів-Печенівка-Миропіль-Чортория. 5.XII. 1919 Штаб Запорізької Групи стояв в Мирополі, а Запорозький] Дорошенківський полк в районі ст[анції] Миропіль. Ви ж здається в той час були в Чорториї з деякими командирами полків на останній нараді командирів збірних груп. В день 5.XII. 1919 поляки неочікувано повели наступ з Полоного на Любар і після невеликого бою зайняли станцію МИРОПІЛЬ, де підступно обеззброїли Дорошенківський полк з 6-ї Запорізької дивізії. На наш протест поляки відповіли, що вони мають наказ від свого к[оманди]ра 13-[ої] польської дивізії Стжельцуф Кресових — штаб якої стояв у Шепетівці, щоби всі українські частини обезброїти — бо зробилися большевиками. Цей же наказ вони видали, що г[оловний] отаман С. Петлюра, який від'їхав — втік до Варшави, просив польське командування про це. Що ж до цих відомостей, то мені, тоді оповідали рівнож старшини 45. полку Стшельцуф Кресових, які вже тоді стояли в Мирополі.

Одержав від підполковника Марущенка-Богдановича відомості з польських джерел, що тоді на ст[анції] Миропіль захоплено 8000 єнцув-українців (полонених) 45-м полком Стшельцуф Кресових 13-ї польської дивізії піхоти і наказ ко[манди]ра цеї дивізії за бравурну атаку капітана Ресецькего, і це в той час, коли у Варшаві була вже підписана навіть деклярація УНР з 2.ХІІ.1919.

Частина Штабу Запорізької групи — переважно хворих на тиф і раненних був теж взятий до полону і обезброений. А ВИ ПАНЕ ГЕНЕРАЛЕ З КОНВОЄМ, і час[т]иною КОМЕНДАНТСЬКОЇ СОТНІ і адютантами відбиваючись відійшли яром до Печенівки, де на ст[анції] стояли Мазепинці — 2-й Запорізький полк, які після бою з поляками дня 6.XII. 1919. разом з рештками частин 6, 7 і 8. Запорізьких дивізій рушили в Зимовий похід. Що ж торкається наказу г[оловного] отамана Петлюри, про якесь призначення Вас ним офіціяльно командармом Армії, ТО ТАКОГО В ТОЙ ЧАС НЕ БУЛО, тільки пізніше, аж на початку 1920 р., він був підписаний і доручений Вас для формальностей. ЦЕ ОСТАННЄ ДУЖЕ ВАЖНЕ! Не так давно, був у мене ген[ерал] Олександер Загродський, який рівнож твердив, що такого наказу не було, а гол[овний] отаман С. Петлюра просто кинув Армію без жадних деректив і втік до Польщі.

Оскільки ж командуючий Українською Армією, про це в своїх споминах не написав, то це він зробив тільки фактично із за добра нашої справи. Це дуже важний матеріал для будучих наших істориків.

2) В листопаді 1920 р. після відпочинку нашої Армії, було їй наказано перейти ранком 11/ХІ. в наступ по всій лінії фронту. Дня 8.XI. ген[енерал] О. Удовиченко на відтинку фронту правої групи перейшов на бік большевиків к[оманди]р командантської сотні 9-ї бригади (комбриг полк[овник] Лисогор ⁵⁴⁹), 3-ї Залізної дивізії, забираючи з собою чоту кіннотників.

10/ХІ. комдив 3-ї дивізії О. Удовиченко, без відома Штабу Укр[аїнської] Армії, скликав командирів частин до Могиліва н/ Дністром — штаб був у Могиліві. 3-й кінний полк (полк[овник] М. Фролов) був витягнутий в одну лінію на участку від Шаргороду до Яруги. Пригадую, що Ви пару разів підкреслювали Удовиченкові, аби оперативний Штаб див[візії] був у (…) [81], а кін. 3-й полк зосередити в Озерянах. Пізніше, по відомостях старшин штабу 3-ї Залізної дивізії, ген[ерал] Удовиченко чомусь звернувся понад Вашу голову до г[оловного] отамана Петлюри, брат котрого поручник Петлюра іменований, чи підвищений до ранги полковника, командував «етапним курінем» 3-ї Зал[ізної] дивізії, з проханням, аби позволив стати його штабові в Могилеві і Петлюра дав на це дозвіл, без жадного порозуміння з командармом Армії себто з Вами. Через таке положення, Штаб Армії, ніяк не міг наладнати звязку з 3-ю дивізією ген[ерала]

О. Удовиченка. Коли большевицькі частини повели наступ на праву групу, то всі командири його частин були в Могилеві на нараді. (Де панове розважалися улаштувавши навіть виставу доповненою ріжними додатками, грали на сцені артисти і аматори, а між ними і старшина комендантської сотні хор[унжий] Микола Литваківський, обовязком якого було охороняти перш за все штаб 3-ї дивізії, а тим більше в такий небезпечний час. Коротко розважали г[оловного] отамана(…) [82]

І коли большевицькі сильні московські частини повели наступ на праву Групу, то всі командири частин дивізії були у Могилеві на «нараді» і розважалися. ПЕРШІ фатальні відомости про повну поразку 3-ї Зал[ізної] дивізії і інших частин правого крила ШТАБ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ ОДЕРЖАВ ПО ТЕЛЕФОНУ І ТЕЛЕГРАФУ АЖ З НОВОЇ УШИЦІ 10. XI. 1920. аж о годині 22-й від старшини для доручень. Про те, що г[оловний] отаман Петлюра виїхав до ген[енерала] Удовиченка, то Штаб Укр[аїнської] Армії, нічого те не знав, але чомусь про те знав ген[енерал] О. Удовиченко. І так, майже без боїв, найсильніша своїм складом 3-тя дивізія в першому ж бою завдяки цьому розсипалася…

Цікаві спостереження, не лише мої, але й багатьох старшин Армії — куди б Петлюра не поїхав до війська на фронт, то там завжди неуспіх і катастрофа. Не мав щастя? (Я цілковито це підтверджую також з власних обсервацій 1920 року. Підполковник Марущенко-Богданович).

Що до цих відомостей, то вони мені потрібні, для спростовання, бо дехто освітлює їх неправдиво. З другого боку до мене дійшли відомости, що у ВАРШАВІ дехто займається провокаціями, що НІБИ НА ВАС ЛЕЖИТЬ ВИНА ЗА НЕВДАЧІ УКР[аїнської] АРМІЇ В ОСТАННІХ ОПЕРАЦІЯХ.

(Січень 1919 р.). Стверджені у мене відомости, що так само підтверджується самим ген[ералом] О. Загродським. Це тичеться першого арешту Запорозького] Комкора полковника Петра Болбочана ще у Кременчузі, коли арешт відбувся (в ніч з 24 на 25 січня 1919 р. — Прим[ітка] переписувача С[тепана]Ц[апа]) [83] в присутності Волоха, Загродського, Стефанова. Арешт виконав значковий Гайд[амацького] полку Волощенко. Після переведення арешту Штабу, ВСІ ЦІ ОСОБИ СПІЛЬНО З ВОЛОХОМ ПРОВАДИЛИ ПО ТЕЛЕГРАФУ РОЗМОВУ з гол[овним] от[аманом] С. Петлюрою. В ТОЙ МЕНТ я рівнож був з деякими старшинами на телеграфному відділі, БУДУЧИ В ТОЙ ЧАС СТАРШИМ АДЮТАНТОМ ОПЕРАТИВНОГО ВІДДІЛУ ШТАБУ. МЕНЕ І інших з телеграфу з револьверами в руках «випросили» до другого переділу. Виявилося при розмові, що значковий гайдамаків 0. Волох мав наказ від гол[овного] от[амана] Петлюри ЗААРЕШТУВАТИ БОЛБОЧАНА ЗІ ШТАБОМ І НА МІСЦІ РОЗСТРІЛЯТИ. ВИКОНАТИ ЦЬОГО НАКАЗУ ВІН, ЧИ ВЛАСТИВО ВОНИ, не могли, що проти цього і гайдамаків активно виступили всі запорізькі формації за винятком Дорошенківського полку. Загродський в той час здав полк хор[унжому] І. Литвиненкові. Запорізьці були б цілковито знищили гайдамаків і Дорошенківців, але полковн[икові] Болбочанові було шкода козаків і [він] не бажав категорично проливати кров, а тому суворо заборонив збройно виступати, Підкреслюючи, що зайшло якесь непорозуміння і провокація, а суд, чи властиво правне доходження висвітлить все. По телеграфу отаман Волох доложив Петлюрі, що виконати наказу він не може, бо в обороні Болбочана і його Штабу виступили Запорізьці. ТОДІ ПЕТЛЮРА НАКАЗАВ ВИВЕЗТИ ЗААРЕШТОВАНИХ 3 Кременчуга і з району розташування Корпусу і там розстріляти. Так привезли їх живих до Київа. Петлюра до Київа суворо заборонив їх привозити. Коли привезли заарештованих з Кременчуга то крім гайдамаків була охорон[н]а делегація старшин Запорізьких полків, через що Волох в дорозі не міг виконати наказу Петлюри і їх розстріляти. І коли в Києві доложили про це Петлюрі, то той від переляку аж зблід. Він лише вигукнув «Що ви наробили, чого ви його сюди привезли?» Тоді він видно боявся забурень…

ЩОДО ВОЛОХА, Волощенка і ін[ших] розвідка Штабу Лівобережного фронту і Запорізького Корпусу, мала відомості, що вони є большевиками, тому Болбочан вижидав відповідної хвилі, аби Волоха заарештувати. Про це він докладав до Директорії і Петлюрі. Треба тут пригадати, що перше непорозуміння з Петлюрою у полк[овника] Болбочана, було ще в с. Ігнатівці під Київом, де відбувалася нарада командирів всіх частин, що відійшли з Київа в січні 1919 р. Тоді полк[овник] Болбочан жадав, аби Петлюра був в складі частини, під одною командою, але цивіліст Петлюра був в той час скорше духов[н]им провідником — командиром Слобідського Коша Гайдамаків, яким командував б[увший] шт[абс] капітан О. Волох, а н[ачальни]ком штабу коша був сот[ник] О. Удовиченко. Та тоді Петлюра не забажав підлягати жадній військовій владі і самопасом пішов на Житомир-Коростень-Нов[оград] Волинський. Він мав з собою печатку «Командир Гайдамацького Коша Слобідської України». В Київі кіш мав в своєму складі біля 400 вояків, гармати і кінсотню… В Київських боях в коші було багато людей національно свідомих, але пізніше, то було вже багато людей просто грабіжників і провокаторів. КОЛИ ЗАПОРІЗЬЦІ З НІМЕЦЬКИМИ ЧАСТИНАМИ ВСТУПИЛИ 1 БЕРЕЗНЯ 1918. до Київа, то за ними слідом приїхали і гайдамаки Волоха-Петлюри і почали робити в Київі свої «порядки». Мали їх віддати під суд. Запорізький загін під командою ген[ерала] Присовського і полк[овника] Болбочана, як відомо, почав розгортатися в дивізію, а пізніше в корпус. Як ген[ерал] Присовський, полк[овник] Болбочан і інші старшини були рішуче проти тому, аби «гайдамаки» були зараховані до складу Запорізьців, бо вже тоді їх рахували як шкідливий і ненадійний елемент, а крім того, вже тоді в тому коші було багато вже формальних большевиків…

3) Коли повстанча Директорія розпочала повстання проти Гетьмана України, полк[овник] Болбочан поставив Директорії і її командуванню республіканськими військами наступні умови:

1. Після звільнення Київа має там стояти два полки Запорізьців для втримання ладу і спокію і несення залогової служби. Тут Болбочан брав під увагу те, що знова почнеться панування розбещеної отаманії і пізніше — анархія.

2. Залишити в столиці весь державно-адміністративний апарат, лише цілковито явний шкідливий елемент усунути.

3. Вжити всіх заходів до [залучення] відповідальних перед законом людей до державної праці, якими поступово заміняти виконавців старого апарату ненадійних.

ПІСЛЯ ЗАЙНЯТТЯ ПОЛТАВИ, ЛУБЕН, КОЛИ ДЕЯКІ ЗАПОРІЗЬКІ ЧАСТИНИ, КЛИНОМ ВРІЗУВАЛИСЯ на підступи до Київа, то Директорія суворо наказала не вступати їм до Київа спіраючись на свої республіканські повстанчі купи і розреклямований «Осадний Корпус» фендриха Євгена Коновальця, який став [в]еличати себе самозванно полковником, чи то отаманом.

Тоді полковник Болбочан і Штаб Запорозького] Корпусу ЗАПРОТЕСТУВАВ і подав до відома Директорії і Петлюрі наступне:

1) Маю великий сумнів, аби в Київі відбувалася нормальна державна праця, без регулярного, нашого Українського Війська, якого в Київі немає, а може й не буде. На селянські дивізії отамана Д. Терпила/Зеленого, та інші повстанчі бувші купи покладатись не можна. Січові Стрільці Коновальця стосунків і умов нашого життя не знають і БОЄЗДАТНІСТЬ ЇХНЯ ЯК І МОРАЛЬНА ЯКІСТЬ Є СУМНІВНА. А в той час я певний, що вони будуть мати фатальний вплив на перебіг ситуації.

2) На відповідальні посади військові чомусь призначається молодих і навіть викинутих з Армії старшин, в той же час, сильні військові сили фахові, які щиро бажають служити Україні, сидять у страху тероризовані, або без діла усунуті. Треба їх притягнути до праці, а для контролі можна призначити фахових довірених людей.

3) НА ВІДОПОВІДАЛЬНІ ВІЙСЬКОВІ ПОСАДИ В ЧАСТИНАХ ЧОМУСЬ ПРИЗНАЧАЄТЬСЯ МОЛОДших старшин галичан. Цей елемент в крайньому можна вжити до адміністративної праці, БО У ВІЙСЬКУ ВОНИ ЗАСЛАБІ, І БУДУТЬ ШКІДЛИВІ, ТИМ ПАЧЕ, що наш козак, є до них вороже устосований за їхнє політиканство. Весь цей час бої з московськими червоними регулярними частинами і повстанчими ріжними загонами провадили майже виключно тільки Запорізькі регулярні формації. Правда недовго, на Чернігівщині ще невеликий відділ б[увшої] Окремої Козацької дивізії.

ПІСЛЯ ВПЕРТИХ БОЇВ НА ХАРКІВЩИНІ І ВОРОНІЖЧИНІ, ПО ВЕЛИКИХ ВТРАТАХ ЗАПОРІЗЬКИЙ КОРПУС ВІДХОДИВ ВЖЕ 6 СІЧНЯ 1919 р. до Полтави. Директорія і Петлюра весь час обіцяли прислати допомогу, але її так і не бачили, а наколи і прибували якісь купки, то зараз же переходили до большевиків, але в бій не вступали і не бажали. Вони, на 2-й день, коли довідувалися, що мають відійти на фронт, то всі розбігалися.

З ЛОХВИЦІ прибула до Запорізьців «допомога» піший «полк» піхоти під командою якогось незнаного нам підполковника Михайла Крата ⁵⁵⁰. Коли в Штабі Запорозького] Корпусу запитали його, чи полк є надійний, боїздатний, чи можна йому довіряти? Крат відповів, що «ТАК». І коли цьому надійному був виданий наказ і диспозиції виїхати на фронт проти большевиків і їхніх регулярних і ірегулярних частин, то вже на

2-й день вранці КРАТ КАТЕГОРИЧНО ЗАЯВИВ, що «ПОЛК ВІДМОВИВСЯ ЇХАТИ НА БОЛЬШЕВИЦЬКИЙ ФРОНТ». Тоді полковник Болбочан і генштабу полковник Гайденрайх видали наказ полкові виїхати на «Денікінський фронт», якого фактично тоді ще не було, а в тому напрямку посувалися бувші повстанчі директориянські отамани, які пустили вже червону барву. То цей «полк» разом з Кратом з великою бідою доїхало до Константинограду менша половина полку. Решта розбіглася зі зброєю. Ті, що доїхали — далі їхати не захотіли… Тоді штаб фронту і корпусу, видав наказ кінсотні сот[ника] Дяченка і комендантській сотні вирушити до Константинограду і обеззброїти рештки цього допоміжного директоріянського полку. Після невеликої стрілянини і спротиву «полк» був обезброєний. Які не втікли були розділені по пятках до частин корпусу. Та згідно звітів за яких 2 тижні і ці «пятки» ухитрилися здезертувати. (Цей полк був зформований з повстанців під час протигетьманського повстання в Ромнах тощо М. Кратом. Нараховував до 1000 озброєних песиголовців. Мав 12 станкових кулеметів і імпровізований «бронепотяг[»] з одною полевою гарматкою. Це[й] «панцерник» був під командою хорунжого Івана Деревянки, який фактично найбільше допоміг у розброєнню, виманивши з загону кулеметчиків. Цей хорунжий Деревянка не дивлячись на майже дівоче личко — був цілковито вже в ті часи лисий як кавун. Лишився він потім у запорізькому гірському гарм[атному] див[ізіоні] і доля його занесла разом з Запорізцями аж до польських таборів за дротами. Де він тепер — живий, чи на правді Божій не відомо. (Примітка переписувача Запорожця С[тепана]Ц[апа]).

Після переходу Корпусу на Правобережжя з району Умані мала прийти ціла «бригада піхоти ім. г[оловного] от[амана]

Петлюри», або як говорили «Петлюрівська гвардія». На початку, як оповідали, командував нею полковник Володимир Сікевич ⁵⁵¹. Складалася з 2-х «полків»[.] 1-м командував Шаповал, 2-м якийсь Хоменко. Стояли вони в с. ІСКРЕННА і в с. СЕНЬКІВКА, біля 6 верст на захід від станції ІСКРЕННА на лінії ЗНАМІНКА-ЦВІТКОВО. Вона йшла на поміч цілий місяць, тоді коли Запорізькі частини провадили бої з московськими сильними регулярними частинами і частинами бувшого повстанчого Директориянського отамана штабс-капітана Григорєва, що по чуткам вже перейшов на бік большевиків, а н[ачальни]ком штабу у нього б[увший] пор[учник] Юрко Тютюнник ⁵⁵², (Бригада петлюрівської гвардії була вже теж збольшевизована цілковито. Обезброєна Запор[ізьким] полком ім. Гет[ьмана] Сагайдачного. Деякі вояки з неї, користуючись темрявою, розбіглися, але в районі Знаменки довелося Запорізьцям з цею бандою ще битися (Прим[ітка] переписувача Запорожця С[тепана] Ц[апа]).

4) Коли Запорізький Корпус залишив Лівобережжя і вступив на Правобережжя, то запорізьці здивовані побачили, що тут всякі війська, бувші регулярні і ірегулярні б[увші] повстанчі, були ріжноманітно одягнені, без жадних дистинкцій-відзнак як старшин, так і підстаршин, у декого на рукавах якісь «петлі». Не всі мали на кашкетах і шапках кокарди-тризуби, а хто і мав, то з під тризуба виднілася червона розетка, або просто кусок червоної латки. Ніхто не мав в цій масі старшинських і підстаршинських наплечників-погонів. Ці люди скорше виглядали на якісь ребелізантські чи большевицькі загони. На Лівобережжі всі частини Української Армії були в уніформі і всі мали встановлені законом гетьманського уряду відзнаки старшин і підстаршин на наплечниках-погонах. Навіть, вже після повалення Гетьманщини, КОЛИ ХТО З НОВИХ КАЦИКІВ ДИ[Р]ЕКТОРІЇ ПРИЇЗДИВ З КИЇВА, то раніше ніж зголоситися в Штабі Лівобережного фронту, чи Запорізького Корпусу, мусів наперед вбратися по військовому як належиться і з відповідними ранговими дистинкціями-відзнаками. Ще там був у силі закон Української Гетьманської Держави, що кожний старшина, який навіть не свідомо припне собі хоч одну відзнаку старшини як йому належить більше, підлягай він «військовому] судові деградації та 15 років тяжкої вязниці». Так говорив закон! А тут на Правобережжі — всякі червоні бинди і биндочки під кокардою-тризубом, на грудях плащів, чемерок, кожухів. На Лівобережжі наші старшини по залогах наказували багатьом революціонерам, зокрема військовим скидати на місці свої революційні «регалії»…

Не дивлячись на те все, що зі Штабу Головного Отамана Петлюри і генерального Штабу, одержано біля 30 наказів, аби Запорізьці скинули наплечники-погони, та під тризуби начепили червону стрічку. Перший такий наказ був одержаний по телеграфу, я, спільно з полковником генштабу Гайденрайхом доложив полковникові Болбочанові, який наказав мені знищити такий глупий наказ революційних маніяків. Після цього, я всі подібні накази нищив.

Ще тоді, коли Запорізьці провадили бої на Харківщині, Київ-Директорія оголосила мобілізацію за 7–8 років. На Правобережжі вона здається частково була переведена, але наслідки були марні і навіть шкідливі.

На Лівобережжю силою влади як командуючий фронтом Штаб і Болбочан не дозволив переводити мобілізацію і подав Директорії свою думку:

1) Мобілізація за 7–8 років яку оголосила Директорія є шкідлива. Для того, аби прийняти таку кількість людей то треба мати на місцях добре налагоджений мобілізаційний апарат, як рівнож і по управліннях повітових військових начальників… Мобілізованих людей зганяється до управлінь, що будуть там голодними і неодягнутими — і дякуючи пропаганді поробляться большевиками.

Немає підготовлених, бо повстанням розігнані кадри старшинські і підстаршинські. ТОМУ ШТАБ ЗАПОР[ізького] КОРПУСУ І ФРОНТУ ПОДАЄ СВОЮ ДУМКУ: Перевести мобілізацію лише старшин від наймолодших до найстарших річників, підстаршин за 10 років і всіх відправити на навчання на Поділля і Волинь…

З ДОБР АРМІЄЮ І ДОНЦЯМИ — де напевно будуть вжиті з обох сторін більші сили, а також тоді напевно пічнуться зачіпки з ними у поляків, румунів і військ Антанти.

4) Не буду говорити про термін, але треба подумати над скликанням Українського парляменту. Це буде мати велике значення як в Краю так і закордоном. С. Петлюра на це все відповів, що «подумає».

Не пройшло і тижня після перевороту, як на Лівобережжю появилася маса ріжних «культурно-освітніх інформаторів» і то все зі ставки гол[овного] отамана Петлюри. Ці люди удавалися безпосередньо до полків, з ріжними інформаціями, але виявилося, що ці особи, мали за завдання підривати авторитет полковника Болбочана і самого Запорізького Корпусу і провокувати його. Натурально, що таких інформаторів Запорізьці приймали як «належиться». Не знаю, чи багато з них дібралося з поворотом до Київа. Прищепилися вони тільки у гайдамаків. Розвідка сконстатувала сталий звязок цими людьми з Петлюрою і Волохом; навіть на ст[анції] Полтава був заарештований один старшина Гайдамацького полку з провокативним доносом Волоха до Петлюри. Там же на станції Полтава був знова інший випадок. Приїхав від гол[овного] отамана зі спеціальним дорученням дідок, прізвища його вже зараз не пригадую, але був родом з Білої Церкви. Його знають всі наші отаманчики. Зявився він до коменданта станції Полтава-Харківська і почав на власну руку видавати ріжні «поглиблюючі революцію» розпорядження. Комендант хотів [його] заарештувати, але виявилося, що він мав необмежену владу від Петлюри. Але, коли його таки заарештували, то він заявив: «що я сам можу заарештувати вас всіх і самого Болбочана»… Не пригадую вже прізвища вартового старшини, який про це доложив по телефону до Штабу, але, після мого докладу начальникові Штабу, наказано комендантській сотні таки його заарештувати. Після арешту цього «дідка» було відправлено до Лубен.

В цьому періоді Болбочан мав пару разів розмову про генерала Натієва: Після вступу Директорії до Київа, Натієв зявився в Київ і зголосився. Але С. Петлюра начебто заявив йому: «наразі для нього нічого не має»(…) [84]. І він був заарештований. Про це довідався полковник Болбочан і просив, аби ген[ерал] НАТІЄВ був звільнений і призначений в його розпорядження. Петлюра хитався і прирік це зробити. Проходили дні за днями в ті чорні часи, а ген[ерала] НАТІЄВА НЕ БУЛО ВИДНО В ШТАБІ. Запорізьким Корпусом тоді командував генштабу полковник Сильванський. Болбочан знова звернувся до Директорії і Петлюри з докладом, що полк[овник] Сильванський буде добрим командиром 2-ї Запорізької] дивізії, а на корпус просив вислати знова ген[ерала] Натієва. Тоді Петлюра заявив, що «в справі ген[ерала] Натієва, ми робимо перевідування, бо він, будучи на службі у Гетьмана, під час протигетьманського повстання відогравала «недобру ролю». Ми маємо відомости, які дуже його обтяжують. Справа перейде до Надзвичайної Слідчої Комісії Директорії У.Н.Р.»

Тоді полк[овник] Болбочан заявив Петлюрі: «з ким маєте будувати, властиво затримати державність, коли всіх віддаєте до Надзвичайної Слідчої Вашої Комісії, я за нього ручаюся, що він нічого ніколи не робив на шкоду України, я за нього ручаюся і прошу надіслати мені його в моє розпорядження. Що ж до ваших «документів», які його провокують, то це підступ ворогів наших, або непорозуміння».

Додаю, що за яких 1 ¹/₂ місяці перед повстанням проти Гетьмана, Гетьман пропонував Натієву бути командуючим всима військами України. Натієв тоді поставив точки: Цю посаду він погоджується прийняти тільки тоді, коли до кадрів усіх частин в столиці будуть додані Запорізькі старшини яких є досить. В Київі, щоб став залогою 2-й Запорізький полк. Решта формуючих частин в столиці має бути вислана до провінції, де мають приспішити своє формування. Гетьман начебто на ці умови не погодився, і тому Натієв посади не прийняв. Коли бої з большевиками [йшли] біля Полтави, до Болбочана приїхав ген[ерал] Натієв, якому Болбочан дав можливість проїхати на Кубань, а пізніше до Грузії, де він і загинув у бою з большевиками. (Тут сотник Барило помилився. Натієв після свого повороту з Грузіі на Україну яких 2 місяці перед вибухом протигетьманського повстання був в Штабі Окремої Запорізької дивізії, який [був] перенесений 3 Білокуракино до м. Старобільська над Айдаром з 1.ІХ.1918 р. а 2-й Запорізький полк в той час стояв на пограничній смузі на Новгород-Сіверщині, штаб полку у м. Воронку. З Старобільська ген[ерал] Натієв виїхав в розпорядження Генерального Штабу. Чи приймав він запропоновану йому Гетьманом нову посаду не відомо. Одначе відомо, що під час протигетьманського повстання Директорії, ген[ерал] Натієв перебував між державними частинами військ 9-ї дивізії Чернігівського Армійського Корпусу, що ОПЕРУВАЛА НА ЛІНІЇ ЧЕРНІГІВ-НІЖИН проти повстанців. Після абдикації Гетьмана України і його наказу по військах держави «припинити пролиття братньої крови і братовбивчу війну» — 18.XII.1918 р. ген[ерал] Натієв виїхав автомобілем 9-ї дивізії Чернігівського Арм[ійського] Корпусу, якою командував замордований повстанцями 19.ХІІ.1918 р. генеральний хорунжий ДАЦЕНКО, що був піднятий в Дарниці на багнети і кинутий на пероні, до Київа на переговори з чинниками повстанчої Директорії. В Київі Натієв був заарештований і посаджений — з оповідання, між полоненими вояками державних військ у Педагогічному Музеї, який був підмінований в часі Різдвяних свят і полоненні в більшості там загинули, а між ними начеб-то і ген[ерал] Натієв, як доходили поголоски під час боїв Запорізьців в районі Полтави і Кременчуга напередодні арешту Болбочана, Гайденрайха, Сильванського та ін. в Штабі Корпусу і Лівобереж[ного] фронту. Про вибух бомби в Педагог[ічному] Музеї, де сиділи полонені, ходило весь час багато оповідань оскаржуючи чинників «Осадного Корпусу СС» зокрема панів Ю. Чайковського, Кульчицького, Коновальця та ін., які довший час відписували, що «бомбу підклали вороги-добровольці, щоб визволити полоненних…» Пресі, яка виходила в Київі, було суворо заборонено про це писати. Пройшли літа, і під час мого перебування на еміграції в Чехії, мої добрі знайомі-приятелі, б[увші] старшини Грузинської армії, які перебували на еміграції теж в Чехії як інж[енер] арх[ітектор] Д. Далідзе і кн[язь] Олександр Ніжерадзе (по чутках застрілився пізніше у Відні в 1928 р.) оповідали і твердили, що ген[ерала] Натієва у Грузії не було в той час, не відомий він також був і у військах Добрармії, ні у Врангеля в Криму. В Грузії в той час ходили чутки, що ген[ерал] Натієв служить в Українській Армії (Примітка переписувача-запорожця С[тепана] Ц[апа]).

Коли відбувалися тяжкі бої в січні 1919 р. в районі Суми, Охтирка, Богодухів, Мерчик, Люботин-Зміїв-Ізюм на Слобожанщині, то туди на фронт виїхав полковник Болбочан. В день повороту з фронту Болбочана до Полтави приїхав з Київа теж вже отаман Василь Тютюнник. В Штабі Лівобережного фронту і Запорізького Корпусу прийняв його генштабу полковник Ляшко. В. Тютюнник представився як новий начальник Генерального Штабу, хоч вже ходили чутки, що він був розігнаний повстанчими ватагами Коновальця. Почав В. Тютюнник розпитувати про Болбочана, та інших старшин і де є Болбочан. Йому відповіли, що є на фронті, але незабаром повернеться. Надійшов генштабу полковник Гайденрайх і В. Тютюнник запитав його про ситуацію на фронті. Показали його на мапі… Коли приїхав Болбочан з фронту — доповіли йому, що з Київа прибув отаман В. Тютюнник і хоче негайно бачитися з ним. Болбочан просив хвилину зачекати — бо просто з фронту і трьохденного неспання. Після короткого відпочинку, Болбочан попросив Тютюнника, який почав розпитувати про становище на фронті, Болбочан вияснював йому на мапі, картина була дуже сумна… Почалися якісь суперечки. Тютюнник почав твердити, що пот[р]ібно видати такі й такі розпорядження військам. Розмови ставали все гостріші. Тоді — Болбочан з місця звертається до нього і наказує в 24 години залишити Лівобережну Україну, але Тютюнник показує зарядження Петлюри, в якому говорилося, що Болбочан має виконувати всі його, Тютюнника розпорядження. Але цей наказ Щетлюри] нічого не допоміг і В. Тютюнник мусів виїхати з Полтави.

5) Василь Тютюнник був рівно ж приятелем Волоха і його гайдамаків. З В. Тютюнником ми, Запорізьці, завжди мали непорозуміння, ще під час Гетьманщини, коли стояли на Чернігівськім фронті від Гомеля, до Новгород-Сіверська. Весь час, він до нас і доті чіплявся… Не знаю, що у нього була за політика. Не любив чомусь В. Тютюнник нас регулярних Запорізьців. За Гетьманщини він був лише помішником начальника оперативного відділу Генерального Штабу Української Держави, а н[ачальни]ком Оперативного відділу був генштабу полковник Євген Мішковський ⁵⁵³. В. Тютюнник був у вересні 1918 р. підвищений з ранги сотника до ранги ВІЙСЬКОВОГО СТАРШИНИ за вислугу літ. Здається він був навіть соціал-революціонером, але твердити не можу.

6) Коли бої з большевиками вже точилися в районі Полтави, то тоді з Київа був висланий курінь Січових Стрільців Коновальця під командою сот[ника] Р. Сушка. Цей Сушко був колись улітку 1918 р. пару місяців в 2-му Запорізькому полку, у 5-му заштатному куріні. Полком командував тоді Болбочан. Висилаючи цей курінь до Полтави — С. Петлюра, чомусь видав по телеграфу наказ, згідно якого Сушко, призначався — о горе! Навіть командуючим фронтом і Болбочан мав увійти з усіма військами в його підлеглість, але цей курінь СС так до Полтави і не доїхав — бо ситуація фронту не дозволила… (Курінь CC — Р. Сушка був розбитий, ще в дорозі одним з загонів б[увшої] «бригади ім. Петлюри», що перейшов на бік большевиків під КОМАНДОЮ Хоменка, що прибув з під Черкас під Гребінку (Прим[ітка] переписувача — запорожця С[тепана] Ц[апа]).

Але цей мій історичний матеріал, властиво документ має багато доказів, хто в той час силкувався і стояв на чолі. Сьогодня, з невідомих причин роблять чомусь з С. Петлюри творця нашого війська, а фактично, він весь час лише його руйнував. Хочу тут коротко пояснити про історію Корпусу Січових Стрільців Коновальця. Після розформовання загону Січових Стрільців як охорони Центральної Ради, з проголошенням Гетьманщини 29.4.1918 р. Коновалець і Ко залишилися в Київі і підпільно забавлялися «політикою». Деякі старшини і стрільці розлізлися по всій Україні і не знали, що їм робити. До дому, до Галичини їхати не хотіли, а може й боялися, що при найкращому можуть попасти на західний фронт як вояки австро-угорської армії, біда! А тут спокушали добрі часи отаманії за Центральної Ради, і може ще колись тут можемо відіграти ролю, та ще й заробити. Треба жити. Багато з них пішло влітку у відоме большевицьке повстання на Таращанщині і Звенигородщині, що очолювалася б[увшим] членом Центральної] Ради Шинкарем і большевицьким підпільним ревкомом. Порядніші під фальшивими документами, повлаштовувалися на працю як біженці з Холмщини, Волині тощо. Почали вони потроху пробиратися і до Запорізьців. Всі запорізькі частини, за винятком 2-го Запорізького полку, яким командував тоді Болбочан, не тільки, що не мали жадного бажання і законного права їх приймати, але просто їх ненавиділи за їхнє політиканство в минулому і деморалізацію. Урядово справа з бувшими полоненними вояками австрійської] армії теж ще не була вияснена. За тихим дозволом ген[ерала] Натієва полк[овник] Болбочан почав цих «сердяг» брати під свою опіку. На початку зформував з них сотню, а згодом і курінь 5-й поза штатом.

Весь той час він ганяв на Чернігівщині день і ніч їх на теоретичне і практичне навчання і то по нашому! Ці всі навчання, муштри, вправи, ці ославлені пізніше невідомо для чого січовики кляли й проклинали. Навчання, му[ш]тра, вправи, завдання, далися їм взнаки до смерти, але полк[овник] Болбочан таки зробив з них вояків. Підготовляв кадри. Після закінчення вишколу й перевишколу, в одному з наступніх боїв на пограниччю з регулярними московськими частинами большевики облили їх кровю. Тоді Болбочан призначив їх курінним Сотника Р. Сушка. Там були старшинами хор[унжі] Чайківський, Загаевич ⁵⁵⁴, МЕЛЬНИК Федір, Стефанів, Борис, Андрух ⁵⁵⁵ та ін.

Після позитивного полагодження справи цих б[увших] полоненних австро-угорської армії між урядами Української Держави і Австро-угорським Гетьман дав дозвіл формувати Загін Січових Стрільців у Білій Церкві. І всі ці люди з 5[-го] заштатного куріня 2-го Запорізького полку здавши зброю в Штабі полку у м. Воронку 8-го жовтня 1918 р. були відіслані транспортом до Білої Церкви на формування Загону С[ічових] Стрільців згідно наказу по Військовій Офіції Української Держави ч. 440. А за півтора місяці пізніше ці Січові стрільці командували вже в Корпусі С.С. «дивізіями, бригадами, полками».

7) Хочу тут додати, коли ми з 2-м Запорізьким полком приїхали з Чернігівського фронту на пограниччю до Харкова в ніч з 14 на 15.XI. 1918 р. з ранку був парад і огляд полку командуючим VII-м Харківським Армійським Корпусом Генерального Штабу Генеральним Значковим Олександром Лігнау. Перед тим за Гетьманщини він здається був віце міністром військових] справ. 2-й полк мусів йти в повному боевому шику з Балашовського двірця на Миколаївську площу. Це біля 7–8 верст. Боєвий склад полку на той час був: 1600 багнетів, повного складу кінна сотня, з 12 легкими кулеметами, сотня 24 станкових кулеметів — к[оманди]р сот[ник] Кущ ⁵⁵⁶, 2 гарматні батареї. Командирів курінів не перераховую. Всі були одноманітно вбрані — згідно приписів уніформи Армії Української Держави. Коли ми йшли по місту, то нам кидали квіти і робили цілу дорогу овації.

Огляд робив ген[ерал] Лігнау, який дякував нас на бої на Чернігівському пограничному фронті як полковникові Болбочанові і всім Запорізцям. По огляді й параду, він звернувся з чулою промовою до полку, в якій підкреслив ролю Запорізців сказавши «тут, перед ним стоїть не тільки регулярне військо Українське воскреслої Держави, але нащадки старих лицарів Запорізьців, і стверджую з чистим сумлінням фахівця, що добра також була гвардія російська (в російській] службі він командував гвардійськими частинами), але я не можу її порівняти з тими бійцями Запорізьцями, що стоять зараз перед мною. Хай живе Гетьман і Україна, та її вірне Новітнє Запорізьке Військо! Слава ВАМ І ВАШОМУ БОЙОВОМУ КОМАНДИРОВІ!»

(Тут побр[атим] сот[ник] Барило не віддав все більш-менш точно. На перегляді полку був присутнім і Штаб Окремої Запорізької Дивізії, що на той час був у м. Старобільську над Айдаром. Окр[ема] Запор[.ізька] Дивіз[ія] була на правах корпусу, але тоді входила в склад VІІ-го Харківського Армійського Корпусу. 17.ХІ.1918 р. БОЛБОЧАН пізно вечором повернувся з штабу Харківського] Арм[ійського] Корпусу. З Чернігівщини згідно наказу 2-й полк вирушив поступово по курінях XI.1918 р. наладувавши перший транспорт 13.XI. Вечером 17.XI. вибухло повстання робітників залізничників на Балашовському двірці, але воно було за 2 години ліквідоване. Того ж дня появилися в околицях Харкова повстанчі ватаги, кружляли вістки про бунт С[ічових] Стрільців у Білій Церкві. Вночі 18.XI. полк[овник] Болбочан викликав командирів куренів і полк вирушив на обсадження державних установ. «Конфінування» Комкора ген[ерала] Лігнау доручено сотникові Дяченкові Петрові, якому ген[ерал] Лігнау заявив: «Я присягав Гетьманові і Державі Українській, присяги не порушую, можете робити зі мною те що вам було наказано». Харківські представники «Національного Союзу» чи вірніше інтернаціонального — оголосило владу Директорії У.Н. Республіки. Представник Союза інженер Сергій Прокопович ТИМОШЕНКО соц[іал] дем[ократ] зайняв місце Харківського Губерніяльного Старости Володимира Доморадського — як губерніаяльний комісар Харківщини. Сергій Тимошенко соц[іал] дем[ократ] і масон інженер будівельник, пізніше відомий ляхоман і посол до пол[ьського] Варшавського Сейму і сенатор, який хвалився в Польському Сеймі в 1935 році, що «ВІН ЩЕ В 1905 році під час 1-ї російської революції БОРОВСЯ В КИЇВІ ЗА НЕЗАЛЕЖНУ ПОЛЬСЬКУ ДЕРЖАВУ.» Див[ись] Львівський часопис «Батьківщина» 4.24/83. з 28. червня 1936 р. Оце такі були представники того «Національного Союза». В досвідку 18.ХІ.1918 р. на передмістю Харкова появилися досить значні повстанчі ватаги анархо-комуніста Чередняка, що входили в склад т. зв. 1-й повстанческой Украинской дивизии якою керував анархо-комуніст Нестор Махно. Почався танок смерти Української Держави. Запорізький полк вступив з загонами Чередняка в бій. Примітка переписувача запорожця С[тепана] Ц[апа].

8) Тепер торкнуся щодо розгону Запорізцями «Селянських» зїздів у Харкові і Полтаві, за що нападають наші «державні» мужі руїнники на полковника Болбочана. На Слобожанщині починаючи з пограниччя провадилися тяжкі бої з Московськими регулярними частинами та повстанцями ріжних відтинків. ПІСЛЯ ЖОРСТОКИХ БОЇВ ПІД БІЛГОРОДОМ, КОЗАЧОЮ ЛОПАНЮ І КУПЯНСЬКОМ де Дорошенківці, Кармелюківці, Богданівці, Мазепенці понесли досить значні до 40 % втрати у своїх рядах, наші частини почали під тиском ворога відходити в напрямку ХАРКОВА, по можливості везучи з собою не лише раненних, але навіть і деяких забитих непохованих в стужу, морози і безперестанні бої з Московськими регулярними частинами. Московські робітники в Харкові, а було їх там вельми багато почали підносити голову. Багато тоді було їх заарештовано нами і німцями(…). В таку бурхливу добу ЕСЕРІВСЬКА «Селянська партія» без ніякого порозуміння з командуванням фронту і Запорозького] Корпусу скликала цей «селянський» ЗЇЗД. Аби обійтись без конфліктів командарм полк[овник] Болбочан, через директоріянського губкомі-сара С. Тимошенка — дав до зрозуміння, аби зїзд був скликаний легально і то пізніше з огляду на ситуацію, одначе формально за дозволом ніхто не звернувся… Тоді Болбочан наказав не перешкоджати з'їздові, мати сталу обсервацію і дивитися в «обоє», що саме виклюнеться з того есерівського гнізда. В той же час було наказано розвідці фронту і Запорозького] Корпусу взяти під обсервацію підготовчу діяльність аранжерів і працю самого того з'їзду. Ще до зїзду було стверджено, що він має характер чисто московський і більшовицький, чи пак комуністичний. Про це ж саме доносив Болбочанові і штаб Німецького Корпусу який ще залишився в Харкові. Так воно й вийшло за пару днів. В перший же день зїзду вони вивісили большевицький червоний прапор з серпом і молотком. Було наказано комендантській сотні розігнати цей зїзд, що і було виконано. Але деякі аранжери повтікати через несуцільний фронт до московських] большевиків, другі до Полтави, послуговуючись всякими Директоріянськими і Національно] Союзовими вказівками. ЗА ТИЖДЕНЬ ХАРКІВ (6.1.1919) вже був зайнятий регулярними і ірегулярними большевицькими московськими частинами.

ДРУГИЙ ТАКИЙ ЗЇЗД, два тижні пізніше скликано було також ДО ПОЛТАВИ. Тут, хочу додати, що коли Запорізьці займали Полтаву, то тут після невеликого бою з боку станції Полтава-Київська зі своїми бандами увійшов сумної памяти повстанчий отаман б[увший] штабе капітан і член Центральної] Ради Шинкар. Цього добродія-капітана і юриста ми добре знали ще з 1917 року і початку 1918 р. по Київу. Він ще тоді з нашою отаманією з Центральної] Ради руйнував військо. Ці його повстанчі банди обсадили деякі інституції Полтави і почали грабувати магазини з військовим майном. Болбочан наказав Шинкареві зявитися в Штаб Корпусу і фронту. Але Шинкар не зголошувався. Тоді було передано Шинкареві наказ, аби він негайно вивіз свої банди з Полтави. В додатку до того, представник Штабу Німецьких військ, які не дивлячись на революцію у себе ще були в Полтаві панами ситуації, хоч і тримали самі нейтралітет, з ультиматумом про негайне очищення Полтави від банд Шинкаря. Шинкар вийти не хотів. Тоді Запорізьці вигнали загони Шинкаря, а сотникові Дяченкові [наказали] заарештувати і виконати вирок над Шинкарем і його підручними за грабунки, вбивства і не виконання наказів війська, та за його Київські, Таращанські та Звенигородські гріхи. Але сот[ник] Дяченко наказу не виконав, ніби через те, що Шинкар йому втік. Правда, це діялося в темну ніч… І в цей же саме час, наші партії призначили в Полтаві, як перед тим в Харкові, свій «селянський» зїзд.

Полтава вже в той час була оголошена на військовому стані. По відомостям розвідчого відділу, цей зїзд мав носити характер харківського. По наказу Штабу Запорозького] Корпусу зїзд був заборонений. Але лідери не дивлячись на заборону зїзд таки скликали, але він не закінчився, бо вже бої точилися з большевиками в районі самої Полтави, де був оголошений осадний стан. Чомусь на протязі десятків років за цей зїзд нападають на Болбочана ліво-есер міністр і большевик Павло Христюк і Ко і навіть останніми часами деякі з військових кіл «політики».

До цього в додаток подаю: в Полтаві господарив Директоріянський отаман Шинкар зі своїм Ревкомом, який складався з самого Шинкаря, б[увшого] Полтавського заступника голови міста соціал-демократа Косенка, матроса військової] флоти «Сашкі» Гурова, згодом кровавого коменданта Полтавської губерніяльної Ч.К.-місії та ін. Ревком цей заповнив вязниці старшинами, підстаршинами кадрів Полтавського Армійського] корпусу, чинами Державної Варти, урядовців староства тощо. До більших розстрілів ревком Шинкаря не відважився завдяки протесту німецької залоги, яка заявила ревкомові, що «вони будуть тримати нейтралітет так довго, поки представники нової влади не вжиють репресій супроти заарештованих»… Це подіяло. Одначе ревком вже не визнавав ні самої Директорії і Запорізького командування, яке

30. XII. 1918 постановило звільнити Полтаву і околиці від екстремного «правління» ревкому отамана Шинкаря у якому по донесенню розвідки перебували бувші члени Харківського ревкому. Після коротких сутичок з шинкарівцями В НІЧ З 5 НА 6. СІЧНЯ 1919 р. 2-й Запорізький полк вступив до Полтави. Під тиском ворога Штаб Корпусу і Лівобережного протибольшевицького фронту прибув 10.1.1919 р. до ПОЛТАВИ, яка з перших днів протигетьманського повстання опинилася в руках повстанчих отаманів на чолі з большевиком ШИНКАРЕМ, де найвищим Директоріянським представником був революційний комітет, якого чисто московсько-більшовицькі заклики-відозви були розліплені на стовпах, стінах будов тощо. Вони так яскраво виділялися в зимі своїм червоним не лише змістом, але й кольором.

Цей ревком складався не лише з місцевих соц[іал]-демократів, соц[іал]-революціонерів, комуністів, але [й] з прибулих з інших міст. Недаром тогочасний большевицький комфронтом, а пізніше в 1923–1925 рр. большевицький повпред В. О. Антонов-Овсієнко в Чехословаччині у своїх спогадах писав: «Под знамьона Петлюри ми отправілі все свої революціонниє комітети»… (Див[ись] Командарм Антонов-Овсієнко «ЗАПИСКИ О ГРАЖДАНСКОЙ ВОЙНЄ» Т. III). Найбільший рейвах чинив один з теперішніх організаторів бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижу і уенерівський діяч б[увший] кооператор соц[іал]-дем[ократ] з міста Лохвиці Іллія Косенко. Шинкар був якимсь воєнкомом, а Матрос Гуров — його заступником. Озброєні їхні повстанчі купи блукали по місту і грабували інтендантські магазини VІ-го Полтавського Армійського Корпусу. Возилося добро з магазинів на санях на возах і навіть так як снопи з поля пакунки з військовою білизною, одягом тощо. Прийшлося обезброювати це реввійсько. Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців». ГОЛОВНИМ ЇХНІМ ОСЕРЕДКОМ БУВ ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР. Гірше було з самим РЕВКОМОМ. Прийшлося його заарештувати. Матрос Гуров втік, заявивши, що він забороняє вступати у переговори з представниками Запорізького командування, бо лише вони є дійсними представниками народу і влади. На початку ревком прийшлося посадовити до вязниці, але в обороні ревкому виступав Волох з гайдамаками, і на наказ Директорії були звільнені з вязниці. Вечором, того ж дня, Шинкар зібрав знова рештку ватаги і розпочав своє «урядування». Тоді Штаб Корпусу дав наказ поновного арешту Шинкаря доручивши вже тепер справу сот[нику] П. Дяченкові. Переведений ним обшук. Знайдено в одній кімнаті скриньки з гранатами і гроші. Було затримано 20 осіб, між ними — 2 еманціповані «дами». Випав вирок штабу. Дяченкові наказ[а]но його виконати. На цей раз Шинкар втік — правда з простреленою рукою. Крім регул[ярних] московських] частин сунулися бувші директоріянські отамани: Упир, Скиба, Чубенко, Скрипник. Упир — пізніше співробітник Кобеляцької Ч.К. Це фактично був авангард московських регулярних червоних військ. Чи притягала ці купи здобич у Полтаві, чи мали вони наказ своїх невидимих зверхників остаточно знищити запілля і відступу Запорізьців не відомо…

12-го січня 1919 р. у звязку з ситуацією на фронтах прибув з двома уповноваженими Директорії У.Н.Р. в Штаб Запорізького Корпусу і фронту знова підполковник Василь Тютюнник. Після довгих розмов про становище на фронті з Болбочаном, Гайденрайхом і Лешком, і Тютюнник чомусь знова накинувся на присутніх, що й далі Запорізькі частини не мають під тризубами на головних накриттях червоних стрічок, ходять в наплечниках з відзнаками ранг старшин і підстаршин як за гетьманщини. Спів отамана В. Тютюнника й на цей раз носив чисто ліво-есерівський большевицький характер і його «патер-ностер» — чисто большецький зміст. Він пару разів сказав, що всі закони і роспорядження Гетьманського уряду скасовані розпорядженням Директорії… Всі слухали мовчки, аж нарешті командуючий Лівобережним фронтом заявив панові новоспеченому отаманові Василеві Тютюнникові, аби він зняв сам і то зараз зі своєї шапки червону бинду — як емблему комунізму і поневолення вже значної частини УКРАЇНИ большевицькими ордами, що стало сунуть з півночі в Україну. Що досить вже є деморалізаторів війська і народу і без нього і його нових політичних зверхників, що довершують свою юдину роботу у вірному Україні війську з якого залишилося вже дуже мало. Найкраще буде, наколи він і його допровід до 24 годин виїдуть з Полтави назад до своїх вчителів разом з мандатом Петлюри»…

(При цьому полк[овник] Болбочан з сарказмом запропонував їм своє авто яких при штабі було подостатку. Того ж таки дня В. Тютюнник зі своїми цивілістами виїхав приблизно о 5-й годині вечора з Полтави. Прим[ітка] переписувача — Запорожця С[тепана]Ц[апа]).

Полковника Петра Болбочана оскаржував г[оловний] отаман Петлюра, що начебто він зі своїм штабом мав злучитися з Добрармією. Це неправда! Інша річ, що наші частини мали стик на фронті з Донськими козачими частинами, де на Дону на той час не перебувала московська Добрармія — вона була на Кавказі. Відношення з козаками було добре. Та в районі здається БАХМУТУ ці добрі стосунки почав псувати значковий гайдамаків пізн[іше] отаман Волох роблячи самочинні на них напади. Про це довідався Штаб і полк[овник] Болбочан суворо заборонив під карою суду Волохові це робити. На запитання Петлюри, «яке відношення до нас Добрармії?» — Болбочан відповів, що «наразі жадних акцій з московськими добровольчими частинами не маємо, маємо лише стик з частинами Всевеликого Війська Донського, що з ними стосунки наразі добрі, вони нас не чіпають і що отаман Волох провокативно, стало має з ними перестрілку».

(Тоді на Дону не було жадних московських частин Добрармії. Вона була на Кавказі як видно з наказів Донської і Добрармії: «Тяжолоє положеніє Дона усугублялось єщо тем, что его западная граніца оказалась откритой: нємецкіє войска покідалі Украйну. Она не могла даже подавіть разгул анархієтіческіх банд на своей теріторі'і, прєдвестніц большевизма. Положеніє стало крайнє крітіческім… На Дон нужно било перебрасивать часті освободівшіхся от борьби на Кавказе сіл. В конце декабря 1918. создайотся общій фронт Донцов і Добрармії потребовавшій общего командованія. Переведено саглашеніє между отаманом ген[ералом] Красновим і ген[ералом] Денікіним і подчінєнниє войска войска получілі наіменованіє Вооруженних сил Юга Росіі (В.С.Ю.Р.) Донци отходят. На Украінє с бегством Гетьмана і уходом немцев, развіваєтся анархія, результатом которой большевізм… судьба Украйни не может не отозваться на положенії Крима… Добрармія начінаєт развівать действія на шіроком фронте: союзнікі оказивают существенную помощь: ТЕПЕРЬ, КОГДА ГЕТЬМАН ПОКІНУЛ УКРАЙНУ, БИТЬ ЄЙ В ЛОНЄ ЄДІНОЙ І НЄДЄЛІМОЙ России. 9-10-11 января 1919 побатальонно Марковци уєзжалі на север. Генерал Тимановский з большой групой уехал в Одесу для формірованія там частей Добрармії. В Армавіре, Кавказкой, Тихорецкой наші ешелони встрєчалісь крікамі «ура»… «Марковци в боях і походах за Россію в освободительной войне 1917–1920 годов.» Кн. Вторая 19191920. Париж, ст. 5–6. Примітка переписувача Запорожця С[те пан а] Ц[апа]).

9) Після протигетьманського повстання Командуваню Запорозького] Корпусу довелося мати стосунки з цивільною адміністрацією Директорії, яка урядувала, поки сиділа за плечима війська, що кривавилося в тяжких боях на фронті. Губерніяльним комендантом Харківщини був чомусь ген[ерал] Нельговський. Залогову службу в Харкові несли поки що Новоповсталий Слобідський Кіш під командою інж[енера] поручника КОБЗИ. Кіш цей складався з б[увших] Гетьманських полків Харківського та Охтирського… [85]