Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Додатки

Петро Болбочан під час служби в російській армії

Печатка Товариства запорожців ім. Болбочана.

TOB «ТЕМПОРА»

Київ

01030, Київ, вул. Богдана Хмельницького, 32, оф. 4 Тел./факс: (044) 234-46-40, e-mail: tempora@ukr.net www. tempora. сот. ua

Свідоцтво про внесення до державного реєстру: ДК, № 2406 від 13.01.2006

В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронсъка

«Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника»

Наукове видання

Редактор — Ю. Олійник Коректор — І. Давид ко Комп’ютерна верстка та макет — Ю. Жарков

Підписано до друку 27.07.09. Формат 70x100 Vi6 Умови. — друк. арк. 33,95. Обл. — вид. арк. 19,98. Папір офсетний. Гарнітура Шкільна.

Друк офсетний. Наклад 2000.

Зам. № 627

Надруковано:

Видавництво ПП «Медобори 2006»

32343, Хмельницька обл., Кам’янець-Подільський р-н., с. Довжок, пров. Радянський, 6-а.

Тел./факс: (03849) 2-20-79 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3025 від

«Розстріл Отамана Болбочана се не “дрібний епізод”, як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, честна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібніш тому, що Болбочан був одним з найвидатніщих представників тих Українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душею. Він був одним з тих честних, свого імени достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що б’ючись з ворогом пройшов всю Україну і що з неї не втік до самої послідньої хвилини (хоч міг се зробити, як се зробило, ще й гроші позабиравши, сотні инших “народолюбних” отаманів), благаючи цілими місяцями від Уряду тільки одного — суду над собою, який би дав йому змогу доказати свою невинність і вернутись на фронт до своїх улюблених полків — цього, одного з так рідких дійсних українських патріотів, розстріляли…»

«…факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції…»

«…оце розпорошеня, розатомізованя нашого суспільства, сполучене з безконтрольним хозяюванням в державі монопольних “партій”, грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою. Бо всі ті честні українські працьовники, котрими держалася досі і може тільки держатися в будуччині наша національна ідея та культура, будуть в короткім часі з голоду по всяких еміграціях пропадати, — тоді коли численні на жаль грабіжники нашої державної казни, враз з пограбованим нашим народнім добром кинуться товпою до ніг всякого, хто стане твердою ногою в Україні. І коли се буде знов чужий завойовник, то хай не потішають себе деякі наші “оптимісти”, що з цих, мовляв, злодіїв на місце “чужої” зруйнованої, своя питома “буржуазія” народиться. Приклад бо нашої руїнницької боротьби клас в XVII стол. показав, що всякі того рода “оборонці черні” від “старшинського гнету”, всякі заступники “козаків нетяг”, що то “коня не мали де попасти” (в XVII столітті, на степах!), любісенько найпокірливішими рабами та “вірними холопами” чужого кулака поставали і на руїнах України розсіялися та запаніли, все що в ній було дійсно цінного на довший час викорінявши і приголомшивши…»

В’ячеслав Липинський (1920 р.).