Коментарі та джерела

1

1. Українське слово (Берлін). - 1921. - 1 липня.

2

2. Середа М. Отаман Болбочан // Літопис Червоної Калини. — 1930. -Березень. — С. 15.

3

3. Центральний державний історичний архів у м. Львові (далі — ЦДІАЛ). -Ф. 760, on. 1, спр. 32. — Арк. 22.

4

4. Шемет С. Полковник Петро Болбочан (замітки до історії Запорожського Корпусу 1917–1919 рр.) // Хліборобська Україна (Відень). — Кн. 4. - 1922/23. -С. 201.

5

5. Там само. — С. 202.

6

6. ЦДІАЛ. — Ф. 760, on. 1, спр. 32. — Арк. 25.

7

7. Робітнича газета (Київ). - 1917. - 12 квітня.

8

8. Там само.

9

9. Українське слово (Берлін). - 1921. - 1 липня.

10

10. Там само; Шемет С. Вказ. праця. — С. 202; Євтимович В. Полковник Петро Болбочан і його останні дні // Українське козацтво (Чикаго). - 1976. -Ч. 1. — С. 11.

11

11. ЦДІАЛ. — Ф. 760, on. 1, спр. 32. — Арк. 25.

12

12. Шемет С. Вказ. праця. — С. 202.

13

13. Там само. — С. 203.

14

14. ЦДІАЛ. — Ф. 760, on. 1, спр. 32. — Арк. 25.

15

15. Середа М. Вказ. праця. — С. 16.

16

16. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — Київ-Філадельфія, 1995. — С. 102.

17

17. Прохода В. Записки непокірливого. — Кн. 1. — Торонто, 1969. — С. 305, 306.

18

18. ЦДІАЛ. — Ф. 760, on. 1, спр. 32. — Арк. 25.

19

19. Тинченко Я. Перша українського-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — Київ-Львів, 1996. — С. 325.

20

20. Середа М. На вулицях Киева з 30 січня до 8 лютого 1918 р. // Альманах Червоної Калини. — Львів, 1938. — С. 31.

21

21. Штендера Я. Засуджений до розстрілу. — Львів, 1995. — С. 30.

22

22. Євтимович В. Вказ. праця. — С. 11.

23

23. Дорошенко Д. Історія України. — Т. І. Доба Центральної Ради. — К., 2002. -С. 236.

24

24. Тинченко Я. Вказ. праця. — С. 327.

25

25. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 1076, on. 1, спр. 2а. — Арк. 91–91 зв.

26

26. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). -Львів, 1992. — С. 391.

27

27. Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956. — С. 19–20.

28

28. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. — К., 2002. — С. 363.

29

29. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях: Спогади, невідомі твори. — К., 1999. — С. 48–49, 51.

30

30. Там само. — С. 49.

31

31. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 35.

32

32. Там само. — С. 93.

33

33. Там само.

34

34. Цит.: Войнаренко О. До нової Полтави. — Нью-Йорк, 1955. — С. 42–43.

35

35. Аврменко Н. Спомини запорожця. — К., 2007. — С. 225

36

36. Верига В. Визвольні змагання в Україні, 1914–1923 рр.: У 2-х т. — Т. 1. -Львів, 1998. — С. 249.

37

37. Монкевич Б. Вказ. праця — С. 19–21, 25–27.

38

38. Там само. — С. 32–34.

39

39. Там само. — С. 14, 16.

40

40. Комова О. Кадровий склад та командні інституції Армії УНР в період підготовки військово-адміністративної реформи (березень-квітень 1918 р.) // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. — Серія: історія, економіка, філософія. — Вип. 5. — К., 2001. — С. 76.

41

41. Петрів В. Вказ. праця. — С. 364.

42

42. ЦДАВО України. — Ф. 1076, on. 1, спр. 12. — Арк. 6 зв.

43

43. Там само. — Арк. З зв.

44

44. Там само. — Спр. 9.

45

45. Там само. — Спр. 12. — Арк. 77.

46

46. Комова О. Вказ. праця. — С. 75.

47

47. Авраменко Н. Вказ. праця. — С. 228–230.

48

48. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 36.

49

49. Там само. — С. 57.

50

50. Там само. — С. 77.

51

51. Верига В. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 53.

52

52. Державний архів Російської Федерації (далі — ДАРФ). — Ф. 6396, on. 1, спр. 41. — Арк. 53–62 зв.

53

53. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 63–64

54

84. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 66–67.

55

55. Монкевич Б. Вказ. праця — С. 83–84.

56

56. Авраменко Н. Вказ. праця — С 228–230.

57

57. Історія українського війська. — С. 384.

58

58. Там само.

59

59. Дорошенко Д. Вказ. праця. — Т. І. — С. 266.

60

60. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 184–185.

61

61. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 45.

62

62. Шемет С. Вказ. праця. — С. 205.

63

63. Там само.

64

64. Див.: Петрів В. Вказ. праця; Шемет С. Вказ. праця; Штендера Я. Вказ. праця та ін.

65

65. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 52–53.

66

66. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 130.

67

67. Там само. — С. 130–132.

68

68. Там само. — С. 138.

69

69. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 56–57.

70

70. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 185.

71

71. Там само. — С. 184.

72

72. Там само. — С. 183–185.

73

73. Там само. — С. 183.

74

74. Історія українського війська. — С. 419.

75

75. Центральний державний архів громадських організацій України (далі — ЦДАГО України). — Ф. 5, on. 1, спр. 17. — Арк. 81.

76

76. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 147.

77

77. Там само. — С. 150.

78

78. Сергійчук В. Своєї честі не віддав нікому // Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. — С. 7.

79

79. Там само. — С. 157–158.

80

80. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 153.

81

81. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 61.

82

82. Там само. — С. 65.

83

83. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 174.

84

84. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 66–67.

85

85. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 182.

86

86. Андрієвський В. З минулого. — Т. II. Від Гетьмана до Директорії. — Ч. 1. Гетьман. — Берлін, 1923. — С. 62–63.

87

87. Верига В. Вказ. праця. — Т. 1. — С. 294.

88

88. Шемет С. Вказ. праця. — С. 211.

89

89. Петрів В. Вказ. праця. — С. 546.

90

90. Див.: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. — Львів, 1995. — С. 193.

91

91. Гірняк Н. Полк. Василь Вишиваний. — Вінніпег, 1956. — С. 22.

92

92. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 193–194.

93

93. Петрів В. Вказ. праця. — С. 547.

94

94. Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. — К., 2008. — С. 266.

95

95. Андрієвський А. Професор в «пророках» // Українська дійсність (Прага). -1940. — Січень. — Ч. 2. — С. 3–5.

96

96. Шемет С. Вказ. праця. — С. 207.

97

97. Там само.

98

98. Там само.

99

99. Там само. — С. 210.

100

100. ЦДІАЛ. — Ф. 760, on. 1, спр. 13. — Арк. 25.

101

101. Шемет С. Вказ. праця. — С. 210.

102

102. Там само. — С. 210–211.

103

103. ЦДАВО України. — Ф. 1115, on. 1, спр. 40. — А. 34.

104

104. Шемет С. Вказ. праця. — С. 204–207.

105

105. Там само. — С. 212.

106

106. Там само. — С. 211.

107

107. Там само. — С. 215–216.

108

108. Верига В. Вказ. праця. — Т. І. — С. 384.

109

109. Шемет С. Вказ. праця. — С. 212.

110

110. Там само. — С. 213.

111

111. Маланюк Є. Книга спостережень: проза. — Т. 2. — Торонто, 1966. — С. 324

112

112. Мартос Б. Болбочан й Оскілко: Спогади. — Мюнхен, 1958. — С. 31.

113

113. Брицький П., Юрійчук Є. Вказ. праця. — С. 33.

114

114. Середа М. Отаман Болбочан. — Б. м., Б. р. (Передрук з журналу «Літопис „Червоної Калини"». - 1930. — Ч. 3). — С. 2.

115

115. Там само.

116

116. Брицький П., Юрійчук Є. Вказ. праця. — С. 41.

117

117. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне: В 4-х т. — Т. З — Москва-Ленинград, 1932. — С. 76.

118

118. Авраменко Н. Вказ. праця. — С. 256.

119

119. ЦДАГО України. — Ф. 5, on. 1, спр. 55. — Арк. 1.

120

120. Чикаленко Є. Щоденники: У 2-х т. — Т. 2. — К., 2004. — С. 182.

121

121. Історія українського війська. — С. 456.

122

122. ЦДАВО України. — Ф. 1075, оп. 2, спр. 1. — Арк. 30.

123

123. Там само. — Оп. 1, спр. 2. — Арк. 197.

124

124. Кучабський В. Від первопочинів до проскурівського періоду // Історія Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. — К., 1992. — С. 178–179.

125

125. Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа // За державність: Матеріали до історії війська українського (Каліш). - 1937. - 36. 7. — С. 54.

126

126. Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Історія Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. — К., 1992. — С. 310.

127

127. Прохода В. Вказ. праця. — С. 305.

128

128. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. — К., 2003. — С. 87.

129

129. Христюк П. Замітки й матеріали до історії української революції: У 4-х т. — Т. 3. — Відень, 1921. — С. 24; Мірчук П. Українська державність, 19171920. — Філадельфія, 1967. — С. 261.

130

130. Детальніше див.: Шемет С. Вказ. праця. — С. 213–215, 220.

131

131. Там само. — С. 215–216.

132

132. Шемет С. Вказ. праця. — С. 214.

133

133. Михальчук В. Погроми в Україні і боротьба Симона Петлюри з ними // Літературна Україна. — 1994. - 9 червня.

134

134. Закони і розпорядження у справі призову до війська. — Кам’янець-Подільський, 1919. — С. 2.

135

135. ЦДАГО України. — Ф. 5, on. 1, спр. 55. — Арк. 2.

136

136. Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — США, 1973. — С. 38–40.

137

137. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції, марець 1917 р. — грудень 1919 р.). — Київ, 1990. — Ч. III. — С. 145–146.

138

138. Верига В. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 46–47, 51–53 та ін.

139

139. Там само. — С. 296.

140

140. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 23–25, 27.

141

141. ЦДАВО України. — Ф. 1429, оп. 5, спр. 12. — Арк. 23 зв.

142

142. Мартос Б. Вказ. праця.

143

143. Євтимович В. Вказ. праця. — С. 13.

144

144. Там само. — С. 14.

145

145. Андрієвський В. Вказ. праця. — Т. II, ч. 2. — С. 65–66.

146

146. Шемет С. Вказ. праця. — С. 217.

147

147. Там само. — С. 218.

148

148. Середа М. Отаманщина // Літопис Червоної Калини. — 1930. — Ч. 3. -С. 16.

149

149. Петрів В. Вказ праця. — С. 333–334.

150

15. Середа М. Вказ. праця. — С. 16.

151

151. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 22.

152

152. Верига В. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 49.

153

153. Удовиченко О. Вказ. праця. — С. 52.

154

154. Гражданская война на Украине, 1918–1920: Сб. документов и материалов в 3-х т., 4-х кн. — Москва, 1957. — Т. 1. — С. 416, 431, 479, 493.

155

155. Антонов-Овсеенко В. А. Вказ. праця — Т. 4. — Москва-Ленинград, 1933. -С. 61.

156

156. Андрієвський В. Вказ. праця. — Т. II, ч. 2. — С. 44–45.

157

157. Чикаленко Є. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 207.

158

158. Чикаленко Є. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 209.

159

159. Верига В. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 52.

160

160. Андрієвський В. Вказ. праця. — Т. II, ч. 2. — С. 53.

161

161. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 30.

162

162. Там само. — С. 30–31.

163

163. Андрієвський В. Вказ. праця. — Т. И, ч. 2. — С. 88–89.

164

164. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 120.

165

165. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: У 7-ми т. — Т. 2. — Скрентон, 1963. — С. 165.

166

164. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 120.

167

167. Там само. — С. 122.

168

168. Там само. — С. 121.

169

169. Останній бій чорного запорожця (генерал-хорунжий Петро Дяченко) // Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. — К., 1995. — С. 222.

170

170. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 123.

171

171. Авраменко Н. Вказ. праця. — С. 260.

172

172. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 25.

173

173. Шемет С. Вказ. праця. — С. 226.

174

174. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 122.

175

175. Там само.

176

176. Авраменко Н. Вказ. праця. — С. 259.

177

177. Дяченко П. Чорні запорожці. Спомини командира чорних запорожців. — Б. м., Б. р. (Передрук з журналу «Літопис, Червоної Калини"». - 1930. — Ч. 7–8.). — С. 27.

178

178. Верига В. Листопадовий рейд. — К., 1995. — С. 162.

179

179. Млиновецький Р. Історія українського народу. — Мюнхен, 1953. — С. 515.

180

180. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. — Мюнхен, 1958. — С. 25.

181

181. Державний галузевий архів Служби безпеки України. — Ф. 6-фп, спр. 69270, т. 24. — Арк. 22 — 22 зв.

182

182. Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції. — Т. II. — Кн. 4, 1917–1922. — Львів, 1923. — С. 336.

183

183. Дело членов Центрального Комитета Украинской партии социал-революци-онеров: Голубовича, Петренко, Лызанивского, Часныка, Ярослава и др. (стенографический отчет). — Харьков, 1921. — С. 366–371.

184

184. Шемет С. Вказ. праця. — С. 226.

185

185. Коновалець Є. Вказ. праця. — С. 327.

186

186. Авраменко Н. Вказ. праця. — С. 265, 267, 275.

187

187. Українська Ставка (Київ). - 1919. - 25 січня.

188

188. Там само. — 26 січня.

189

189. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 87.

190

190. Там само.

191

191. Чикаленко Є. Вказ. праця. — Т. 2 — С. 209.

192

192. Вишнівський О. Провокаційна авантюра Волоха // Українське козацтво (Чикаго). - 1976. — Ч. 1. — С. 16.

193

193. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 70.

194

194. Середа М. Отамана Болбочан. — С. 3.

195

195. Шемет С. Вказ. праця. — С. 226.

196

196. Верига В. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 54.

197

197. Коновалець Є. Вказ. праця. — С. 328.

198

198. Там само.

199

199. Середа М. Отаман Болбочан. — С. 4.

200

200. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 84.

201

201. Там само. — Арк. 85.

202

202. Там само.

203

203. Середа М. Отаман Болбочан. — С. 4.

204

204. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 27.

205

205. Там само. — С. 30.

206

206. Українське слово (Берлін). - 1921. - 1 липня.

207

207. ЦДАВО України. — Ф. 1092, оп. 6, спр. 2. — Арк. 56.

208

208. Там само. — Ф. 3563, оп. 1, спр. 119. — Арк. 1, 2 зв.

209

209. Середа М. Отаман Болбочан. — С. 4.

210

210. Андрієвський В. Вказ. праця. — Т. II, ч. 2. — С. 223.

211

211. Там само. — С. 227.

212

212. Там само. — С. 226.

213

213. Там само.

214

214. Середа М. Отаман Болбочан. — С. 4.

215

215. ЦДАВО України. — Ф. 1429, оп. 1, спр. 1. — Арк. 2–3.

216

216. Там само. — Ф. 3563, оп. 1, спр. 119. — Арк. 16 зв.

217

217. Вістник державних законів для всіх земель Української Народньої Республіки. — 1919. — Вип. 16. — Ч. 222.

218

218. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 241.

219

219. ЦДАВО України. — Ф. 1065, оп. 1., спр. 14. — Арк. 114.

220

220. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 149.

221

221. Верига В. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 82–83.

222

222. Огієнко І. Моє життя. Автобіографічна хронологічна канва // Наша культура (Варшава). - 1936. — Кн. 1. — С. 69.

223

223. ЦДАВО України. — Ф. 3619, оп. 1, спр. 15. — Арк. 1.

224

224. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — Мюнхен, 1969. — С. 431.

225

225. ЦДАВО України. — Ф. 3172, оп. 5, спр. 2. — Арк. 42.

226

226. Верига В. Вказ. праця. — Т. II. — С. 88–89.

227

227. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. — К., 1995. — С. 300.

228

228. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 170.

229

229. Верига В. Вказ. праця. Т. 2. — С. 89.

230

230. Там само. — С. 90.

231

231. Білоус І. Отаман В. Оскілко і Перший Галицький Стрілецький полк ім. От. Оскілка // Вісті (Мюнхен). - 1966. — Ч. 121. — С. 24.

232

232. Оскілко В. Між двома світами. — Рівне, 1924. — Ч. 1. — С. 10.

233

233. Там само. — С. 40.

234

234. Стахів М. Вказ. праця. — Т. 7. — С. 81.

235

235. Вільна Україна (Рівне). - 1919 — 29 квітня.

236

236. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 20.

237

237. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 170.

238

238. ЦДАВО України. — Ф. 1065, оп. 1, спр. 14. — Арк. 125–125 зв.; ф. 3810, оп. 1, спр. 1. — Арк. З, 99.

239

239. Там само. — Ф. 3810, оп. 1, спр. 1. — Арк. 3.

240

240. Там само. — Арк. 34.

241

241. Там само. — Арк. 99–99 зв.

242

242. Там само. — Арк. 109–109 зв.

243

243. Стахів М. Вказ. праця. — Т. 7. — С. 35.

244

244. Верига В. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 87–88.

245

245. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 158.

246

246. ЦДАВО України. — Ф. 1065, оп. 1, спр. 14. — Арк. 116–116 зв.

247

247. Там само. — Арк. 125.

248

248. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 147.

249

249. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 167.

250

250. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 36.

251

251. Там само.

252

252. Там само. — С. 37.

253

253. Там само.

254

254. Середа М. Отаман Болбочан. — С. 4.

255

255. Шемет С. Вказ. праця. — С. 229.

256

256. Там само.

257

257. Там само. — С. 228.

258

258. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 168.

259

259. Шемет С. Вказ. праця. — С. 229.

260

260. ЦДАВО України. — Ф. 1065, оп. 1, спр. 14. — Арк. 140 зв.

261

261. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 168.

262

262. ЦДАВО України. — Ф. 1065, оп. 1, спр. 14. — Арк. 131.

263

263. Вісник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. — 1919. — Вип. 24. — Ч. 318.

264

264. Там само.

265

265. Там само.

266

266. Там само.

267

267. ЦДАВО України. — Ф. 1065, оп. 1, спр. 14. — Арк. 137.

268

268. Дяченко П. Вказ. праця. — С. 28.

269

269. Там само. — С. 32.

270

270. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 158.

271

271. Шемет С. Вказ. праця. — С. 230.

272

272. Там само.

273

273. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 155.

274

274. Шемет С. Вказ. праця. — С. 230.

275

275. ЦДАВО України. — Ф. 3172, оп. 5, спр. 2. — Арк. 91.

276

276. Там само. — Арк. 90.

277

277. Там само. — Арк. 91.

278

278. Вісник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. — 1919. — Вип. 36. — Ч. 532.

279

279. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 168.

280

280. Тризуб (Париж). - 1927. - 31 жовтня.

281

281. ЦДАВО України. — Ф. 3172, оп. 5, спр. 2. — Арк. 91.

282

282. Очевидець. До історії вбивства полковника П. Болбочана // За Україну (Београд). - 1939. — Липень. — Ч. 7.

283

283. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 171.

284

284. Коновалець Є. Вказ. праця. — С. 330.

285

285. Там само.

286

286. Шемет С. Вказ. праця. — С. 233.

287

287. Там само.

288

288. Вісник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. — 1919. — Вип. 8. — Ч. 102; ЦДАВО України. — Ф. 3172, оп. 5, спр. 2. — Арк. 82; Свод законов о воинской повинности (СВП) (Сост. Д. Ф. Огнев). — Изд. 6-е. — Петроград, 1916. — Кн. 22. Воинский устав о наказаниях.

289

289. Шемет С. Вказ. праця. — С. 211.

290

290. Коновалець Є. Вказ. праця. — С. 329–330.

291

291. Верстюк В., Дзюба О., Репринцев В. Вказ. праця. — С. 318.

292

292. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 167.

293

293. Визвольні змагання очима контррозвідника: Документальна спадщина Миколи Чеботаріва. — К., 2003. — С. 53.

294

294. Там само. — С. 225.

295

295. Там само. — С. 32.

296

296. Гриценко А. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1919-й. — К., 1996. — С. 19–20.

297

297. ЦДАВО України. — Ф. 3172, оп. 5, спр. 2. — Арк. 82.

298

298. Вісник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. — 1919. — Вип. 8. - ч. 102.

299

299. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 41.

300

300. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 169.

301

301. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 45.

302

302. Вісник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. — 1919. — Вип. 8. — Ч. 102.

303

303. ЦДАВО України. — Ф. 3172, оп. 5, спр. 2. — Арк. 94 зв.

304

304. Український козак. — 1919. - 11 червня.

305

305. Там само.

306

306. Там само. — 12 червня.

307

307. Визволення (Кам’янець-Подільський). - 1919. - 28 червня.

308

308. ЦДАВО України. — Ф. 3172. — Оп. 5. — Спр. 2. — Арк. 7.

309

309. Мартос Б. Вказ праця. — С. 45.

310

310. Там само. — С. 45–46.

311

311. Там само. — С. 46.

312

312. Там само. — С. 55–62.

313

313. Там само. — С. 61–62.

314

314. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 167.

315

315. Там само.

316

316. ЦДАВО України. — Ф. 3810, оп. 1, спр. 2. — Арк. 4–6 зв., 24.

317

317. Там само. — Ф. 1429, оп. 1, спр. 4. — Арк. 33–34.

318

318. Там само. — Арк. 36.

319

319. Архів С. Цапа (Інститут літератури НАНУ). — Спр. 4. — Арк. 178а.

320

320. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 175–176.

321

321. Там само. — С. 177.

322

322. Там само.

323

323. Дяченко П. Вказ. праця. — С. 29.

324

324. ЦДАВО України. — Ф. 1065, оп. 1, спр. 14. — Арк. 153 зв.

325

325. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 47.

326

326. Там само.

327

327. Там само.

328

328. Там само.

329

329. ЦДАВО України. — Ф. 1065, оп. 1, спр. 14. — Арк. 153 зв.

330

330. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 49.

331

331. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 175.

332

332. Там само.

333

333. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 181.

334

334. Там само.

335

335. Там само. — С. 182.

336

336. Рогозний Г. До тайни вбивства полковника Генштабу Ю. В. Отмарштайна. Чернівці, 1934. — С. 46.

337

337. Коновалець Є. Вказ. праця. — С. 331.

338

338. ЦДІАЛ. — Ф. 359, оп. 1, спр. 12. — Арк. 8 зв.-9.

339

339. Вислоцький І. Спомини розвідчого старшини з Першої світової війни. Львів, 2005. — С. 5–6.

340

340. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 50.

341

341. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 185.

342

342. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 177.

343

343. ЦДАВО України. — Ф. 3810, оп. 1, спр. 12. — Арк. 6–6 зв.

344

344. Архів С. Цапа (Інститут літератури НАНУ). — Спр. 4. — Арк. 174.

345

345. ЦДАВО України. — Ф. 3810, оп. 1, спр. 2. — Арк. 47.

346

346. Там само. — Арк. 57.

347

347. Огієнко І. Моє життя // Наша культура (Львів). - 1936. — Кн. 1. — С. 71; його ж. Світлій пам’яті Івана Липи // Наша культура (Львів). - 1937. -Кн. 8–9. — С. 325.

348

348. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 51.

349

349. Архів С. Цапа (СГД). — Сир. 1. — Арк. 610.

350

350. Мазепа І. Вказ. праця. — С. 168.

351

351. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 362.

352

352. ЦДАВО України. — Ф. 1429, оп. 2. д. 183. — Арк. 17 зв.

353

353. Там само. — Ф. 3563, оп. 1, спр. 178. — Арк. 11–11 зв.

354

354. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 183.

355

355. Там само. — Арк. 188.

356

356. Там само.

357

357. Там само. — Арк. 41.

358

358. Вячеслав Липинський. З епістолярної спадщини: Листи до Д. Дорошенка, І. Кревецького, Р. Метика, О. Назарука, С. Шелухіна. — К., 1996. -С. 161.

359

359. Вячеслав Липинський. Листування // Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. — Т. 1. — Київ-Філадельфія, 2003. — С. 264.

360

360. Воля (Відень). - 1919. — Т. 2. — Ч. 1. — С. 41.

361

361. Вячеслав Липинський. Листування. — Т. 1. — С. 243.

362

362. Андрієвський В. Вказ. праця. — Т. II, ч. 2. — С. 228.

363

363. Там само. — С. 228–229.

364

364. Антоненко-Давидович Б. Вказ. праця. — С. 48.

365

365. Середа М. Отаман Болбочан. — С. 6.

366

366. Антоненко-Давидович Б. Вказ. праця. — С. 51.

367

367. ЦДІАЛ. — Ф. 1092, оп. З, спр. 314. — Арк. 27.

368

368. Євтимович В. Вказ. праця. — С. 18.

369

369. Там само. — С. 17–18.

370

370. Там само. — С. 18.

371

371. Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році. Маланкж Є. Уривки зі спогадів. — К., 2004. — С. 134.

372

372. Там само.

373

373. Мартос Б. Вказ. праця. — С. 50.

374

374. Там само.

375

375. Верига В. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 105.

376

376. Там само. — С. 104–105.

377

377. ЦДІАЛ. — Ф. 1092, оп. З, спр. 314. — Арк. 28.

378

378. ЦДАВО України. — Ф. 1429, оп. 2, спр. 94. — Арк. 20.

379

379. Там само. — Арк. 5.

380

380. Там само. — Ф. 2208, оп. 2, спр. 193. — Арк. 1.

381

381. ДАРФ. — Ф. 6396, оп. 1, спр. 41. — Арк. 56–57.

382

382. Там само. — Арк. 60.

383

383. Там само. — Арк. 61 зв.

384

384. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 610 б.

385

385. Там само. — Арк. 608.

386

386. Там само. — Арк. 609.

387

387. Там само.

388

388. Тризуб (Париж). - 1927. - 31 жовтня.

389

389. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 1. — Арк. 609–610.

390

390. Там само. — Арк. 610.

391

391. Симон Петлюра: Статті. Листи. Документи. — Т. II. — Нью-Йорк, 1979. -С. 517.

392

392. Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 3. — Лист до редакції газети «Батьківщина» 26.06.1967 р.

393

393. Там само. — Спр. 1. — Арк. 184.

394

394. Там само. — Спр. 3. — Лист до Б. Монкевича 15.07.1968 р.

395

395. Там само. — Спр. 1. — Арк. 185.

396

396. Визвольні змагання очима контррозвідника. — С. 53.

397

397. Там само. — С. 236–239.

398

398. Там само. — С. 238.

399

399. Там само.

400

400. Там само.

401

401. Там само. — С. 240.

402

402. Інформаційний звіт Товариства запорожців. — Ля Роше (Франція), 1932. -1 серпня. — С. 1.

403

403. Там само.

404

1. Петлюра Симон Васильович (1879–1926) — український державний, громадсько-політичний і військовий діяч, голова Директорії УНР, Головний отаман Армії УНР, публіцист. Народився на Полтавщині. Член Революційної української партії (РУП), з 1905 р. — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). До 1917 р. — співробітник і редактор багатьох українських видань у Києві, Львові, Москві та ін. У 1916–1917 рр. — заступник уповноваженого Союзу земств на Західному фронті. Член Української Центральної ради (УЦР), голова Українського генерального військового комітету (УГВК). 15.06.1917 р. призначений генеральним секретарем військових справ, однак офіційно цю посаду обійняв лише 15.11.1917 р. 31.12.1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату В. Винниченка, вийшов з уряду. У січні 1918 р. виїхав на Лівобережжя, де створив «Гайдамацький кіш Слобідської України». Після постання Української Держави у травні 1918 р. очолив Всеукраїнську спілку земств, діяльність якої мала яскраве антиурядове спрямування. 27.07.1918 р. заарештований за підозрою у підготовці антидержавного заколоту. Після звільнення 14.11.1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом Директорії, членом якої був обраний заочно. Головний отаман Армії УНР. Після виїзду В. Винниченка за кордон (11.02.1919 р.) став головою Директорії, одночасно перервав членство в УСДРП. Після інтернування Армії УНР у Польщі разом з урядом деякий час перебував у Варшаві. Після вимог СРСР видати його радянській владі переїхав наприкінці 1923 р. до Будапешта, звідти до Відня і Женеви, а у 1924 р. — до Парижа. Керував діяльністю уряду УНР в екзилі, редагував тижневик «Тризуб». Писав статті й брошури, присвячені боротьбі українського народу за державність, організації української політичної еміграції. Убитий 25 травня 1926 р. в Парижі агентом НКВС С. Шварцбартом.

405

2. Начальник штабу Лівобережного фронту полковник Гайденрайх.

406

3. Палій-Неїло Борис (1876–1956) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Родом з Полтавщини. Отримав освіту в Полтавському кадетському корпусі, Московській військовій школі, Миколаївській військовій академії. Учасник Першої світової війни. У 1917 р. — член УЦР і УГВК; комендант українських військових частин на Полтавщині та начальник Полтавського міського гарнізону. Навесні 1918 р. став організатором гарматних частин в українських корпусах. За доби Української Держави — помічник командувача військ у Києві. Восени 1918 р. підтримав Директорію, організатор військового параду 22.1.1919 р. у Києві на честь Злуки ЗУНР і УНР. У 1919–1920 рр. перебував на командних посадах в Армії УНР. З липня 1920 р. — генерал для особливих доручень при Головному отамані С. Петлюрі. В еміграції жив у Перемишлі, де заснував і очолив філію Українського Центрального Комітету, опікувався колишніми вояками Армії УНР. У повоєнний час жив у CULA, де й помер.

407

4. Український Національний Союз (УНС) (до серпня 1918 р. мав назву Український Національно-Державний Союз (УНДС)) — координаційний осередок політичних партій, професійних та культурних організацій, опозиційних до гетьманського уряду П. Скоропадського. Утворився після виходу з УНДС Української демократично-хліборобської партії і вступу до нього УСДРП, УПСР та інших лівих організацій. У ніч з 13 на 14.11.1918 р. УНС утворив Директорію, яка розпочала повстання проти Гетьмана. Головами УНС були А. Ніковський, В. Винниченко, М. Шаповал.

408

5. Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) — український державний і військовий діяч, Гетьман України (1918 р.). Походив із старовинного козацько-шляхетського роду. Учасник російсько-японської (1904–1905 рр.) та Першої світової воєн; флігель-ад’ютант російського царя Миколи II, генерал-лейтенант. У 1917 р. — командир 34-го армійського корпусу Південно-Західного фронту, реорганізованого восени в 1-й Український корпус; почесний військовий отаман Українського вільного козацтва. 29.04.1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі в Києві проголошений Гетьманом України. 14 грудня 1918 р. внаслідок протигетьманського повстання, організованого УНС, намагаючись уникнути кровопролиття, зрікся влади і виїхав до Німеччини. В еміграції — провідник українського гетьманського (монархічного) руху у Західній Європі, СІНА і Канаді: член Ради Присяжних Українського союзу хліборобів-державників (УСХД), з 1937 р. — голова Союзу гетьманців-державників. Загинув у Німеччині під час бомбардування.

409

6. Філатьєв Олександр Валер’янович (1849-?) — український військовий діяч, генерал-майор російської армії. Закінчив Воронезький кадетський корпус, Санкт-Петербурзьке піхотне училище. Службу проходив у Санкт-Петербурзькому військовому окрузі. З 1915 р. — у резерві Київського військового округу. За доби Української Держави — командир 3-го армійського корпусу. Взимку 1919 р. керував Одеською групою військ Армії УНР.

410

7. Григоріїв Матвій (1888–1919) — український військовий діяч, капітан російської армії. Шд час атигетьманського повстання діяв на півдні Правобережжя України в районі Миколаєва, підтримуючи Директорію. Провів декілька успішних військових операцій. У січні 1919 р. з наказу начальника Генштабу Армії УНР був направлений у розпорядження командувача Лівобережного фронту П. Болбочана, після арешту якого виступив з гострою критикою дій військового проводу. На початку лютого 1919 р. перейшов на бік більшовиків, брав участь у наступі радянських військ на Миколаїв, Херсон і Одесу, зайняті військами Добровольчої армії та Антанти. Знаходився під сильним впливом лівих українських партій, зокрема Української партії соціалістів революціонерів (УПСР) (боротьбістів). Розуміючи антиукраїнську спрямованість дій Радянської Росії, розірвав з більшовиками, проголосив себе отаманом повстанської армії України й воював проти Червоної армії спільно із загонами Н. Махна, з наказу якого був убитий 27.07.1919 р.

411

8. Кудрявцев Павло Омелянович (1873–1921) — український військовий діяч. Народився на Полтавщині в родині православного священика. Навчався в Полтавській духовній семінарії, Політехнічному інституті в Катеринодарі, Новочеркаському козачому училищі. Служив у різних кубанських козацьких військових частинах. Брав участь у Першій світовій війні. 1917 р. — козачий полковник, один з організаторів УГВК. У березні — квітні 1918 р. — полтавський губернський комісар. За часів Директорії командував Полтавським корпусом, а невдовзі — Залізничною дивізією, яка незабаром була підпорядкована штабу корпусу Січових Стрільців. 25.05.1920 р. призначений тов. військового міністра УНР В. Сальського. Після переходу Армії УНР через Збруч підвищений у ранг генерал-хорунжого Армії УНР, очолив роботу по передачі майна та зброї польській владі. Помер 1 лютого 1921 р. у Тернополі.

412

9. Сидоренко Григорій (1874–1924) — український громадсько-політичний діяч, дипломат, за фахом — інженер шляхів сполучення. Народився у Херсонській губернії. Один з лідерів Української партії самостійників-соціалістів (УПСС), член УЦР. У січні-квітні 1918 р. — міністр пошти і телеграфу УНР. За часів Української Держави — член президії Всеукраїнського союзу земств. У листопаді-грудні 1918 р. як делегат від Українського національного союзу брав участь у переговорах з представниками Антанти в Яссах. У січні-серпні 1919 р. очолював делегацію УНР на Паризькій мирній конференції. У 1919–1922 рр. — посол УНР у Відні. В еміграції жив у Чехо-Словаччині, з 1923 р. працював директором бібліотеки Української господарської академії у Подєбрадах. Помер у Празі.

413

10. Ено Еміль — французький дипломат. У 1918–1919 рр. — французький консул в Одесі. Дотримувався відверто проросійської орієнтації, заперечував існування окремої української нації, приписуючи появу «українського питання» лише польським і німецьким інтригам. Підтримував Добровольчу армію. Попри те, що його дипломатичні повноваження залишалися до кінця нез’ясованими, став для українських діячів головним речником союзних держав в Україні, чиї погляди представляли позицію Антанти.

414

11. Тимошенко Сергій Прокопович (1881–1950) — український громадсько-політичний діяч, за фахом — інженер-архітектор. Народився на Чернігівщині, освіту набув в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі. З 1903 р. — член РУП, згодом — УСДРП. Працював архітектором у Ковелі, дирекції Південно-Західної залізниці у Києві, на будівництві Південно-Донецької залізниці. У 1917 р. — член УЦР, заступник голови харківського губернського виконавчого комітету, харківський губернський комісар. В 1919 р. — інспектор Міністерства шляхів сполучення УНР, 1919–1921 рр. — міністр шляхів сполучення УНР в урядах І. Мазепи, В. Прокоповича й А. Лівицького. Учасник Другого Зимового походу. У 1923 р. оселився в ЧСР, був обраний доцентом, 1925 р. — професором Української господарської академії в Подєбрадах. У 1928–1929 рр. був ректором академії, з 1930-х роках мешкав у Луцьку, де очолював Товариство ім. Петра Могили та Честнохресне братство на Волині. Голова Волинського українського об’єднання, депутат Варшавського сейму і Сенату. У 1940-х роках мешкав у Німеччині та СІЛА. Помер у Каліфорнії (СИТА). Автор проектів церков, лікарень, гімназій, електростанції тощо.

415

12. Сіра Дивізія (Сірожупанники, Сірожупанна дивізія) — українська військова частина періоду національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Назву дістала від кольору уніформи. Формування й вишкіл розпочався з березня 1918 р. у Володимирі-Волинському. Після сформування стала офіційно іменуватися Першою стрілецько-козацькою дивізією. Складалася з 4 піхотних полків, гарматного полку, кінної та інженерної сотні. Особовий склад — 6 тис. козаків і 140 старшин. У серпні 1918 р. передана у розпорядження Збройних сил Української Держави. Командувачі — ген. В. Сокира-Яхонтів, згодом — ген. Васильєв. У вересні-жовтні 1918 р. частини дивізії були дислоковані у районі Стародуба і Конотопа на кордоні з РСФРР. Скорочена до 1200 чол. Під час протигетьманського повстання перейшла на бік республіканських військ. Брала участь у боях проти більшовицьких військ на Чернігівщині. Частина сірожупанників, потрапивши під вплив більшовицької агітації, відмовилась виконувати накази командування, внаслідок чого була розформована. З її частин створено Сіру дивізію під командуванням ген. А. Пузицького. У квітні 1919 р. реформовано у корпус (командувач ген. Мартинюк), а в травні — у 4-ту Сіру стрілецьку дивізію в складі Волинської групи, окремі підрозділи якої воювали в складі частин Армії УНР до листопада 1920 р.

416

13. Цей документ з деякими розбіжностями під назвою «Розмова С. Петлюри по прямому проводу з отаманом П. Болбочаном про перебіг військових подій. 10 грудня 1918 року.» вміщено в збірнику «Симон Петлюра: Статті. Листи. Документи». — Т.ІІІ. — Київ, 1999. — С. 52–57.

417

14. Осецький Олександр Вікторович (1873–1937) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Походив із шляхетського роду з Волині. Освіту набув у Полоцькому кадетському корпусі, Першому військовому Павловському училищі, на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету. Учасник Першої світової війни, генерал-майор російської армії, командувач 2-ї бригади 1-ї Гренадерської дивізії. У січні-лютому 1918 р. — начальник залоги, один із керівників оборони столиці в боях з більшовицькими частинами. За Гетьманату — командир 6-го Полтавського армійського корпусу, з червня — начальник охорони Правобережних залізниць. Під час антигетьманського повстання — начальник штабу повстанчих загонів Директорії УНР. У грудні 1918 — січні 1919 р. виконував обов’язки військового міністра УНР, 15.04.-19.07.1919 р. — Наказний отаман Армії УНР. Після поразки повстання В. Оскілка — командувач Волинської групи Армії УНР. У липні 1919 р. призначений старшим радником з військових справ і заступником голови місії в справі евакуації військовополонених українців з Італії. Проте це відрядження не відбулось. З 1920 р. — голова військово-дипломатичної місії в Бельгії. Останні роки життя мешкав у Франції. Помер 26 лютого 1937 р. в Парижі.

418

15. Махно (Махненко) Нестор Іванович (1888–1934) — провідник анархістського селянського повстанського руху Півдня України в добу національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Народився в селянській родині на Катеринославщині. Одержав неповну початкову освіту. З 1906 р. належав до організації анархістів-комуністів «Спілка бідних хліборобів». За участь в експропріаціях державного майна для партійних цілей засуджений на довічну каторгу. У 1917 р. повернувся на батьківщину, де розпочав власні «соціалістичні» перетворення та організацію селянських військових загонів на зразок місцевої самооборони. Виступив проти влади гетьмана П. Скоропадського та німецької військової адміністрації, завдяки чому отримав широку підтримку серед селянського населення. Невдовзі почав військові акції проти Армії УНР та денікінських загонів на боці більшовиків. Однак незабаром виступив проти радянської влади, не сприйнявши «воєннокомуністичні» заходи. У період денікінської окупації України створив і очолив 80-тисячну Революційну повстанську армію України (махновців). У 1920 р. уклав угоду з більшовиками про спільну боротьбу проти армії П. Врангеля. Після закінчення військової операції радянська влада розпочала масове знищення махновців. Протягом 1921 р. продовжував боротьбу з Червоною армією, але в серпні змушений був емігрувати до Румунії. Згодом мешкав у Польщі, Німеччині та Франції.

419

16. Шинкар Микола Ларіонович (?-1920) — український військовий діяч, штабс-капітан російської армії. У 1917 р. — член УЦР, Всеукраїнської ради військових депутатів, командир загону «Вільного козацтва» на Звенигородщині, в січні 1918 р. — командувач військ Київської військової округи. Влітку 1918 р. керував повстанськими загонами (до 5 тис. бійців), котрі діяли в районах Канева й Корсуня проти гетьманської влади; під час протигетьманського повстання 30 листопада 1918 р. зі своїми загонами захопив Полтаву, вчинив жорстоку розправу над місцевою цивільною та військовою адміністрацією, жертвами якої стали понад 100 старшин і командир IV Полтавського корпусу генерал О. Слісаренко. Тісно пов’язаний з українськими лівими есерами, навесні 1919 р. підняв повстання проти Директорії УНР на Полтавщині. Загинув у листопаді 1920 р. в боях з українськими військами під Уманню.

420

17. Денікін Антон Павлович (1872–1947) — російський військовий діяч, генерал-лейтенант. Учасник Першої світової війни, у 1917 р. командував військами Західного, а потім Південно-Західного фронту. Після загибелі в квітні 1918 р. генерала JI. Корнілова обійняв посаду головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії. Один з лідерів білого руху й організаторів Добровольчої армії. Переконаний прихильник «єдиної і неділимої» Росії. У квітні 1920 р. був змушений піти у відставку, поступившись генералу П. Врангелю.

421

18. Бронський В’ячеслав Михайлович (1876-?) — український військовий діяч. Військову освіту отримав у Чугуївському піхотному училищі та Миколаївській академії Генштабу. Учасник Російсько-японської та Першої світової воєн, генерал-майор. За часів Української Держави (1918 р.) — голова військового комітету Генерального штабу армії. На початку 1919 р. — другий помічник начальника Генерального штабу Армії УНР.

422

19. Гулий-Гуленко Андрій (1886-?) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Родом з Ново-Архангельська (нині Кіровоградщина). У 1917 р. — капітан російської армії, згодом — в українському війську. У 1919 р. очолював повстанські відділи на Півдні України, в січні 1920 р. зі своїми загонами приєднався до Армії УНР у Першому Зимовому поході. У часі підготовки і проведення Другого Зимового походу (1921 р.) — командир Бессарабської групи Армії УНР, яка вийшла з Румунії в Україну одночасно з групою Ю. Тютюнника з Польщі. Виступ групи А. Гулого-Гуленка не вдався, і вона повернулася на територію Румунії. Згодом нелегально перейшов на територію УСРР, де у липні 1922 р. був заарештований ЧК. У 1925 р. його засуджено до тривалого ув’язнення. Проте в 1927 р. А. Гулий-Гуленко з’являється у Польщі нібито після втечі з ув’язнення. Подальша його доля залишається нез’ясованою.

423

20. Коновалець Євген (1891–1938) — український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, Верховний комендант УВО (1920–1934), Голова Проводу ОУН (1929–1938). Родом з с. Заліків (Львівська область). У студентські роки — представник студентства в ЦК Української національно-демократичної партії. Брав участь у бойових діях під час Першої світової війни в складі австро-угорської армії, у 1915 р. потрапив у російський полон. Восени 1917 р. в Києві став одним з організаторів формації Січових Стрільців, потім — командир куреня, полку, дивізії, корпусу та групи СС. Під час антигетьманського повстання 20.11.1918 р. був призначений начальником Осадного корпусу, що наступав на Київ. В Армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник Армії УНР. Після саморозпуску СС 6.12.1919 р. перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — в еміграції. Ініціатор створення Української військової організації (УВО, 1921 р.) та Організації українських націоналістів (ОУН, 1929 р.). Перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі 23.05.1938 р. агентом НКВС.

424

21. Греків Олександр Петрович (1875–1959) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Походив із шляхетського роду з Чернігівщини. Освіту набув на юридичному факультеті Московського університету та в академії Генштабу. У роки Першої світової війни — генерал-майор російської армії. У 1917 р. — начальник штабу 6-го армійського корпусу II армії Південно-Західного фронту, з серпня 1917 р. — командир цього ж корпусу, у листопаді — начальник штабу Київської військової округи. Член УПСС. З грудня 1918 р. — командувач Південної групи військ Армії УНР. Наприкінці 1918 — на початку 1919 р. — міністр військових справ УНР, перший Наказний отаман Армії УНР. У складі української делегації вів переговори в Одесі з представниками Антанти про надання Директорії УНР воєнної допомоги у боротьбі проти більшовиків. 9.06.1919 р. призначений командувачем Галицької армії. Підготував і провів Чортківський наступ 1919 р. В еміграції жив у Австрії. 1948 р. заарештований «СМЕРШем» у Відні і засуджений до 25 років ув’язнення. У 1956 р. Грекова звільнили, після чого він переїхав до Австрії де й помер у Відні 8.12.1959 р.

425

22. Сушко Роман (1894–1944) — український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР. Народився на Львівщині. У роки Першої світової війни — поручник Легіону Українських Січових Стрільців. У 1916–1917 рр. перебував у російському полоні. Наприкінці 1917 р. — один з організаторів формації Січових Стрільців у Києві, в 1919–1920 рр. — командир 11(2) дивізії СС, потім — 16-ї бригади Січової дивізії. Учасник Другого Зимового походу 1921 р. В еміграції мешкав у Австрії. Активний діяч УВО та один з організаторів ОУН, після розколу належав до ОУН (Мельника). Убитий у січні 1944 р. у Львові.

426

23. Примітка редакції газети «Українське слово» (Берлін), у якій цей лист було вміщено з деякими змінами: «Цей відкритий лист тоді ж був вручений через осаулів полковника П. Болбочана всім, до кого він звернений. Команданти 1 Запорожської дивізії також всі одержали і в 1.полку він був пропечатаний окремим листом для роздачі по полку разом з наказом по полку, керував цім полком підполковник Шелест

427

24. Волох Омелян Іванович (1886–1937) — український військовий діяч, штабс-капітан російської армії. Народився в станиці Колниболотці на Кубані. Навчався в Харківській школі живопису. В 1917 р. — заст. голови комітету 47-го сибірського стрілецького полку. Восени 1917 р. — командир 2-го Українського запасного полку, взимку 1918 р. — сотник Гайдамацького коша Слобідської України. Від березня 1918 р. командував 3-м Гайдамацьким полком у складі Запорізького корпусу. 22 січня 1919 р. заарештував П. Болбочана та членів штабу Лівобережного фронту. Короткий час — командувач Запорізького корпусу. У листопаді 1919 р. — командир ударної гайдамацької бригади Запорізької групи Армії УНР. 1.12.1919 р. у м-ку Любар (нині — Житомирська обл.) намагався підняти повстання проти Директорії та заарештувати С. Петлюру та членів уряду УНР. Після поразки заколоту захопив державну скарбницю і перейшов на бік більшовиків. Член Української комуністичної партії (боротьбистів), згодом — КП(б)У. У 1923–1925 рр. — завідувач приймальні голови ВУЦВК УСРР. У 1925–1928 рр. — зав. відділу Держстраху, 1929–1932 рр. — директор науково-дослідного інституту при Головному управлінні шляхів сполучення УРСР. 1933 р. засуджений у справі т. зв. Української військової організації, у 1937 р. — розстріляний на Соловках.

428

25. Тютюнник Василь (1882–1919) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, підполковник російської армії. Родом з Полтавщини. Учасник Першої світової війни, командир батальйону 25-ї Сибірської піхотної дивізії. З березня 1918 р. в українському війську на штабних посадах. Листопад 1918 — липень 1919 р. — заст. начальника Генштабу, начальник штабу Дієвої армії УНР, тимчасово виконував обов’язки командувача Армії УНР. Помер 19 грудня 1919 р. у Рівному від тифу.

429

26. Голубович Всеволод Олександрович (1885–1939) — український громадсько-політичний і державний діяч. Народився в Подільській губернії в сім’ї православного священика. Освіту здобув у духовній семінарії та Київському політехнічному інституті. З 1903 р. — член РУП, згодом — УПСР. Працював спочатку на Південній залізниці, згодом — начальником відділення водних, шосейних та грунтових шляхів Румунського фронту. У 1917 р. — член ЦК УПСР, УЦР та Малої ради. 27.07.1917 р. — генеральний секретар шляхів сполучення, з листопада — генеральний секретар торгу і промисловості УНР. Депутат Всеросійських і Українських установчих зборів. Голова української делегації на Мирних переговорах у Бересті-Литовському (28.12.1917 — 15.01.1918 р.). 18.01.1918 р. — голова Ради Народних Міністрів УНР і міністр закордонних справ. 29.04.1918 р. заарештований німецькою військовою владою. У 1921 р. засуджений радянською владою ут. зв. «справіЦКУПСР», у 1931р. — усправіт. зв. «Українського національного центру». Помер у Ярославській тюрмі.

430

27. Січові Стрільці — регулярна військова частина, сформована з військовополонених галичан і буковинців, що під час Першої світової війни, входили до складу австро-угорської армії. Наприкінці 1917 р. у Києві було створено курінь Січових Стрільців, який брав участь у боях з радянськими загонами у січні 1918 р. Перший командир СС — Г. Лисенко, згодом — Є. Коновалець. Після постання Української Держави роззброєний німецькою військовою владою, частина вояків влилася до Запорізької дивізії. Січові Стрільці стали головною ударною силою Директорії під час антигетьманського повстання. На базі полку СС було сформовано дивізію, згодом — корпус. У складі Дієвої армії УНР брав активну участь у боях з радянською армією.

431

28. Жуківський (Жуковський) Олександр Тимофійович (1884–1925(7)) — український громадсько-політичний та військовий діяч, полковник російської армії й Армії УНР. Народився в Подільській губернії. Освіту набув у Подільській духовній семінарії та Одеському піхотному училищі. У 1917 р. — член УГВК та УЦР. Належав до УПСР. 8.11.1917 р. призначений тов. генерального секретаря військових справ УНР. З 29.01.1918 р. виконував обов’язки військового міністра, 22.03.1918 р. затверджений на цій посаді. Під час гетьманського перевороту був заарештований німецькою владою й засуджений до дворічного ув’язнення. За Директорії командував Окремим кордонним корпусом і на початку 1919 р. був призначений начальником залоги в Кам’янці-Подільському. 13.09.1919 р. призначений ревізором військових місій УНР у Празі, Берліні, Відні. У лютому 1920 р. репрезентував УПСР на конгресі Соцінтерну в Женеві. 1922 р. повернувся в Україну. Подальша доля невідома.

432

29. Мельник Андрій (1890–1964) — український політичний і військовий діяч, полковник Армії УНР. Народився в с. Якубова Воля (Дрогобиччина). У роки Першої світової війни був командиром сотні Українських Січових Стрільців у складі австро-угорської армії; 1916 р. потрапив у російський полон. Наприкінці 1917 р. в Києві став одним із співорганіза-торів формації Січових Стрільців. У січні-червні 1919 р. — начальник штабу Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. працював у складі військової місії УНР у Празі. Як провідний член УВО, в 1922 р. очолив її крайову команду в Західній Україні. У 1938 р. очолив Провід ОУН, після розколу (1940 р.) — ОУН-мельниківців. У 1941 р. заарештований гітлерівцями. Після звільнення у 1944 р. вживав заходів до консолідації української політичної еміграції, виступив ініціатором створення Українського світового конгресу та Всесвітнього союзу українців. Від 1945 р. проживав у Люксембурзі, де й помер.

433

30. Чайківський Юліан — галицький український військовий та громадський діяч, сотник Січових Стрільців. У 1918 р. — політичний референт при Окремому загоні СС. За часів Директорії УНР — начальник Політичного відділу штабу Осадного корпусу під командуванням Є. Коновальця. У 1920 р. засуджений радянською владою до розстрілу, згодом помилуваний. Подальша доля невідома.

434

31. П. Болбочан помилково вважав С. Петлюру автором «Закону про створення народного війська», затвердженого Малою радою 3 січня 1918 р., згідно якого в УНР передбачалася повна демобілізація регулярної армії та створення «добровольчої армії на платних підставах, яко початок міліційної армії». Насправді ж С. Петлюра не погоджувався з такою концепцією створення українських збройних сил, нав’язуваною головою Генерального Секретаріату УНР В. Винниченком, і 18.12.1917 р. подав у відставку. «Закон про створення народного війська» був розроблений в.о. генерального секретаря військових справ М. Поршем, членом УСДРП.

435

32. Верховна слідча комісія й Державна слідча комісія — тимчасово діючі інституції при Міністерстві юстиції УНР. Кожна з комісій, її персональний склад та фінансування затверджувались спеціальними наказами Директорії.

436

33. Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) — український політичний і державний діяч, письменник. Родом з Кіровоградщини. Член РУП і один з організаторів та керівників УСДРП. У 1917 р. — голова УСДРП, тов. голови УЦР і член Малої ради, перший голова Генерального Секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ. За гетьманування П. Скоропадського — один із керівників Українського національного союзу та організаторів антигетьманського повстання. 14.11.1918-10.02.1919 р. — голова Директорії УНР. Виступаючи проти орієнтації на Антанту, зрікся посади і виїхав за кордон. Згодом повернувся, але після невдалої спроби у травні-вересні 1920 р. налагодити співробітництво з радянською владою знову виїхав за кордон. В еміграції відійшов від політичного життя. Помер у містечку Мужен поблизу Канн у Франції.

437

34. Трудовий Конгрес України — вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки, скликаний Директорією УНР з метою організації влади в Україні. Проходив 23–29 січня 1919 р. у Києві. На правах вищого законодавчого органу затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р. Ухвалив універсал, яким визнавав владні повноваження Директорії на час перерви у засіданнях конгресу.

438

35. Шаповал Олександр Андрійович (1888–1972) — український громадсько-політичний і військовий діяч, полковник Армії УНР. У 1917 р. — командир 1-го козачого полку ім. Б. Хмельницького, навесні 1918 р. — 3-го Запорізького полку в Запорізькій дивізії. Член Української партії соціалістів-самостійників. За Директорії УНР — командир Правобережного фронту Армії УНР у боротьбі проти більшовиків. У лютому-квітні 1919 р. — міністр військових справ УНР в уряді С. Остапенка. У 1919 р. — командувач Холмсько-Галицького фронту, з вересня 1919 р. — начальник закордонного відділу Головного управління Генштабу Армії УНР. На еміграції — в ЧСР, з 1930 р. — в США. Один з лідерів українського монархічного руху в Америці та Канаді; Головний отаман Гетьманських Січей Союзу Гетьманців-Державників Америки й Канади, редактор часописів «Січ» і «Наш Стяг», Голова Гетьманської Управи у США і 1-й заст. Голови президії Гетьманської ради у СІЛА.

439

36. Дубовий Іван (1892–1956) — український військовий, полковник Армії УНР. Родом з Чернігівщини. Закінчив Ніжинське комерційне училище (1914 р.) та прискорений курс Миколаївського військово-інженерного училища (1915 р.) Капітан російської армії, учасник Першої світової війни. У 1917 р. — у 22-му інженерному полку на Південно-Західному фронті. З лютого 1918 р. — в Окремому Запорізькому загоні, згодом — старшина 2-го Запорізького Республіканського полку. Навесні-влітку 1919 р. — командир пішого ім. Наливайка полку Запорізької групи військ Армії УНР. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР, командир Запорізького зведеного полку. У 1920 р. — командир 1-ї стрілецької бригади 1-ї Запорізької дивізії. Наприкінці 1920 р. інтернований у польських таборах. Перший голова Товариства Запорожців.

440

37. Цілюрик — український військовий діяч, полковник Армії УНР. У квітні—червні 1919 р. — командир 3-го ім. Наливайка полку Запорізької групи.

441

39. Загродський Олександр (1889–1968) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився на Уманщині. На початку 1918 р. — командир пішого куреня в Окремому Запорізькому загоні, згодом — 1-го пішого полку ім. гетьмана П. Дорошенка в Запорізькій дивізії. Під час протигетьманського повстання командував військовими частинами УНР на Харківщині. З лютого 1919 р. — помічник командувача Східного фронту. У травні 1919 р. — командир 6-ї Запорізької дивізії, помічник командувача Запорізької групи, з вересня 1919 р. — командувач Волинської групи Армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З травня 1920 р. — командир 2-ї Волинської дивізії, згодом — заступник командувача Армії УНР. Після переходу українських збройних сил за Збруч перебував у таборах інтернованих у Польщі, де й залишився в еміграці. З 1949 р. мешкав у СИТА. Почесний член Об’єднання колишніх українських вояків в Америці. Помер і похований у Нью-Йорку.

442

40. Певний Петро Васильович (1888–1957) — український громадсько-політичний діяч і журналіст. Родом з Полтави. За часів українських національно-визвольних змагань — співредактор газети «Відродження» (1918) у Києві та редактор щоденника «Україна» (1919) у Кам’янці-Подільському; в 1926–1935 рр. редагував тижневик «Українська нива» (Варшава, Луцьк). В еміграції у Польщі — голова Волинського українського об’єднання, в 1930–1935 рр. — посол від Волині до Польського сейму. У повоєнний період жив у Німеччині, згодом — у США.

443

41. Чижевський Павло Іванович (1860–1925) — український громадсько-політичний діяч, дипломат. У 1918 р. — голова торгової делегації Української Держави в Швейцарії. У січні 1919 р. призначений полтавським губернським комісаром.

444

42. Авраменко Никифор (1893–1973) — український військовий діяч, підполковник Армії УНР. Військову освіту отримав у вищій інженерній школі в Петрограді. Учасник Першої світової війни. У 1917 р. разом з підполковником Ю. Капканом й іншими військовиками організував Перший Український полк ім. Б. Хмельницького. В Армії УНР посідав різні керівні посади — командир куреня (батальйону) саперів, начальник штабу Запорізької дивізії. Учасник Першого Зимового походу. Перебував у таборах інтернованих в Польщі. У міжвоєнний період брав участь у роботі Товариства Запорожців з центром у Каліші. Автор споминів «Спогади Запорожця» (Київ, 2007 р.).

445

43. Йдеться про повстання проти гетьмана П. Скоропадського, очолюване Директорією УНР.

446

44. Алмазов (Алмазів) Олекса Дмитрович (1886–1936) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився на Херсонщині. Військову освіту здобував у Тифліському військовому училищі та Артилерійській школі в Петербурзі. Під час Першої світової війни — полковник російської армії. У 1917 р. організував у Києві гарматний дивізіон двобатарейного складу, який згодом увійшов до складу 1-ї Запорізької дивізії, невдовзі — переформований у Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон. Учасник Першого Зимового походу. В еміграції жив у Польщі та Чехо-Словаччині. Очолював комітет допомоги голодуючим в УСРР. Помер і похований у Луцьку.

447

45. Келлер Федір Артурович (1857–1918) — російський військовий діяч, генерал. Військову освіту здобув у Миколаївському та Тверському кінному училищах, Миколаївській академії Генерального штабу. Учасник Російсько-турецької війни. У Першу світову війну командував 3-м кінним корпусом на Південно-Західному фронті. В українському війську з листопада 1917 р. За Гетьманату очолював інженерно-технічний загін, формував нові військові частини. У листопаді 1918 р. призначений командувачем Збройних сил Української Держави, після чого одразу ж здійснив ряд антиукраїнських акцій — скасував чинні організаційні статути в армії і запровадив старі — царські, наказав заарештувати ряд відомих діячів, намагався встановити зв’язок з армією генерала А. Денікіна та готував замах на П. Скоропадського. 27.11.1918 р. усунений з посади, у грудні — заарештований українськими республіканськими військами і страчений.

448

46. Швець Федір Петрович (1882–1940) — український громадсько-політичний і державний діяч, вчений-геолог. Народився у Черкаському повіті. З 1909 р. після закінчення природничого факультету Дерптського університету працював послідовно асистентом кафедри геології, викладачем Дерптської гімназії, доцентом кафедри палеонтології. У березні 1917 р. повернувся в Україну. Член Української Центральної ради, ЦК Селянської спілки і ЦК УПСР. За доби Української Держави — член Українського національного союзу. 13.11.1918 р. як представник Селянської спілки увійшов до складу Директорії УНР. 15.11.1919 р. разом з А. Макаренком виїхав з дипломатичними повноваженнями за кордон, передавши всю повноту влади С. Петлюрі. 25.05.1920 р. постановою уряду УНР виведений зі складу Директорії УНР. В еміграції в ЧСР — викладач українських вищих шкіл. У 1928–1929 рр. разом з О. Андрієвським і А. Макаренком створили Українську національну раду, яка за задумом її організаторів мала об’єднати наддніпрянських українців в еміграції. Помер у Празі.

449

47. Макаренко Андрій Гаврилович (1885–1963) — український громадсько-політичний і державний діяч, за фахом — залізничник. Родом з Полтавщини. У 1917 р. — організатор і голова Професійної спілки українських залізничників. За доби Української Держави — директор департаменту залізниць Міністерства шляхів сполучення, одночасно — член опозиційного органу Українського національного союзу, учасник антигетьманського повстання. Як представник Спілки залізничників увійшов до складу Директорії УНР. В листопаді 1919 р., виїхавши за дорученням уряду УНР разом з Ф. Швецем за кордон, виступив проти голови Директорії С. Петлюри. 26.12.1920 р. спільно з Ф. Швецем ухвалили постанову про «анулювання обрання Петлюри Головою Директорії» і закликали «уважати недійсними усі закони та розпорядження Симона Петлюри». В еміграції жив в Австрії, Чехо-Словаччині, згодом — у США.

450

48. Мартос Борис Миколайович (1879–1977) — український громадсько-політичний і державний діяч, вчений-економіст. Родом з Полтавщини. Член РУП, згодом — активний діяч УСДРП. До 1917 р. — організатор кооперативних товариств, голова ради Дніпросоюзу. У 1917 р. — член Української Центральної і Малої рад, ЦК Селянської спілки. Перший генеральний секретар земельних справ, 8.09–26.12.1917 — заступник генерального секретаря земельних справ, один з авторів проекту земельного закону ЦР; в 1918 р. — голова управи Всеукраїнського кооперативного комітету; 26.12.1918 — 11.02.1919 р. — міністр фінансів в уряді В. Чехівського; 9.04–27.08.1919 р. — голова Ради народних міністрів і міністр фінансів УНР. З 1920 р. — в еміграції в Німеччині, потім в Чехо-Словаччині; один з організаторів і професор Української господарської академії в Подєбрадах, у 1936–1938 рр. — директор Українського технічно-господарського інституту; у 1945 р. переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки (1945–1949). Працював в Інституті вивчення СРСР. З 1958 р. жив у СІЛА.

451

49. Лівицький Андрій Миколайович (1879–1954) — український громадсько-політичний і державний діяч, правник за фахом. Родом з Полтавщини. До 1917 р. — мировий суддя. Один із засновників РУП, згодом — член УСДРП. У 1917 р. — член Української Центральної ради та ЦК Селянської спілки, у липні — полтавський губернський комісар Тимчасового уряду. За доби Української Держави — член Українського національного союзу. Після встановлення влади Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу України. 9.04.1919 р. призначений міністром юстиції та заступником голови Ради народних міністрів УНР Б. Мартоса, з червня 1919 р. очолював також Міністерство закордонних справ; 27.08.1919 р. — міністр закордонних справ та заступник голови уряду І. Мазепи. У жовтні 1919 р. очолив також українську дипломатичну місію в Польщі. 22.04.1920 р. підписав Варшавську угоду. Протягом 1920–1921 рр. та 1922–1926 рр. очолював уряд УНР в екзилі. Після трагічної смерті С. Петлюри став його наступником і очолив Директорію УНР, згодом став Президентом Державного центру УНР в екзилі та Головним отаманом військ УНР. Після Другої світової війни жив у Німеччині, де й помер.

452

50. Кам’яниці — кам’яні будинки.

453

51. Андрієвський Опанас Михайлович (1878–1955) — український громадсько-політичний і державний діяч, правник за фахом. Родом з Київщини. Після закінчення у 1906 р. юридичного ліцею в Ярославлі займався адвокатською практикою в Києві. Один з лідерів УПСС. 13.11.1918 р. як представник партії увійшов до складу Директорії УНР. Виступав з гострою критикою дій уряду Б. Мартоса, спрямованих на порозуміння з Радянською Росією. 29.04.1919 р. разом з провідними членами УПСС і Української народно-республіканської партії підтримав спробу державного перевороту, який очолив отаман В. Оскілко. Після ліквідації цього антидержавного виступу 4 травня 1919 р. вийшов зі складу Директорії УНР. В еміграції жив у Чехо-Словаччині та Австрії, входив до складу впливових політичних організацій — Всеукраїнської національної ради, Українського національного комітету та ін. У 1928–1929 р. разом з А. Макаренком і Ф. Швецем організував Українську національну раду за кордоном, яка за задумом її організаторів мала об’єднати наддніпрянських українців в еміграції. Був професором Українського вільного університету в Празі. Помер в Австрії.

454

52. Афанасьев Самійло — український громадсько-політичний діяч, член УПСС, директор департаменту Міністерства фінансів УНР уряду С. Остапенка.

455

53. Нянчур Гордій Васильович (1884-?) — український громадсько-політичний діяч. Народився на Волині. У грудні 1917 р. — квітні 1918 р. — херсонський губернський комісар УНР, за доби Української Держави — член губернської земської управи Херсонської губернії. У часи Директорії УНР 18.04.1919 р. призначений тов. міністра внутрішніх справ УНР. У липні 1919 р. за дорученням міністра МВС І. Мазепи очолював українську міліцію та Адміністративний департамент МВС. У квітні — травні 1919 р. із спеціальною перевіркою діяльності урядовців УНР перебував у Галичині. З вересня 1919 р. — голова політичного та місцевого самоврядування департаментів МВС УНР. Влітку 1920 р. виїхав до Австрії, де й залишився в еміграції.

456

54. Маєвський Йосип (Йозеф) Альбінович (?-?) — український громадсько-політичний діяч, публіцист, за фахом — лікар. У 1917 р. — член ЦК УПСР, УЦР, Малої ради та Всеукраїнської ради робітничих депутатів. В УПСР очолював течію т. зв. конфедералістів, які обстоювали самостійницькі позиції та виступали проти Всеросійських Установчих зборів. Редагував часопис «Конфедераліст». У січні 1919 р. — один із організаторів Хотинського повстання проти румунів та голова т. зв. Хотинської Директорії. Залишився в УСРР. У 1920-х роках працював у Держліті. Подальша доля невідома.

457

55. Кривецький Михайло (?-1929) — український громадсько-політичний діяч, економіст за фахом. Один з провідних діячів УПСС. У 1917–1919 рр. — радник фінансових установ українських урядів. У лютому-квітні — міністр фінансів УНР в кабінеті С. Остапенка. В еміграції мешкав у Австрії та Франції.

458

56. Даньків Іван Дем’янович (1881-?) — український військовий діяч. Народився в Галичині. У 1902 р. закінчив старшинську школу австрійської армії. У роки Першої світової війни — командир сотні на російському фронті. Пораненим потрапив у полон. Восени 1917 р. прибув до Києва і вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців Є. Коновальця. Брав участь у боях при обороні Києва від більшовицьких частин М. Муравйова. У квітні 1918 р. призначений командиром сотні 1-го полку Січових Стрільців. За Гетьманату — помічник Київського губернського інтенданта. Згодом служив в Головному управлінні ремонту військ України командиром куреня, старшиною для доручень. У січні 1919 р. призначений головним начальником постачання Армії УНР, отримав звання отамана.

459

57. Оскілко Володимир Пантелеймонович (1892–1926) — український військовий і політичний діяч, підполковник російської армії, публіцист. Генерал-хорунжий Армії УНР. Народився на Волині в учительській родині. Учасник Першої світової війни. На початку 1918 р. — рівненський повітовий комісар УНР. За Української Держави — начальник охорони залізниць Козятинського району. У листопаді 1918 р. виступив організатором протигетьманського повстання на Волині. З наказу Директорії УНР створив 40-тисячну Північну групу військ УНР, згодом — призначений командувачем Північно-Західного протибільшовицького фронту. 29.04.1919 р. при підтримці Української партії соціалістів-самостійників і Української народно-республіканської партії здійснив спробу державного перевороту, заарештувавши у Рівному членів кабінету Б. Мартоса. Після поразки заколоту виїхав до Польщі. Перебував у таборі полонених в Домб’є, а згодом — у таборі інтернованих українських вояків у Щипйорно. У 1924–1926 рр. редагував друкований орган Української народної партії «Дзвін». Загинув за нез’ясованих обставин. За деякими даними, вбивство було здійснене з наказу Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР. Залишив спогади «Між двома світами» (1924). Автор багатьох публіцистичних статей.

460

58. Агапієв Всеволод Миколайович (1877-?) — український військовий діяч. Військову освіту отримав у Воронізькому кадетському корпусі й Павлівському військовому училищі, академії Генштабу. Учасник Російсько-японської війни, 30 квітня 1905 р. призначений помічником старшого ад’ютанта штабу Київського військового округу. З початком Першої світової війни брав участь у бойових діях, отримав звання генерал-майора. Восени 1917 р. призначений виконуючим обов’язки начальника штабу Київського військового округу. За доби Центральної ради й Української Держави — на штабній роботі. У січні 1919 р. призначений начальником штабу Північної групи Дієвої армії УНР. 29.04.1919 р. підтримав заколот В. Оскілка, після ліквідації якого виїхав до Польщі. Згодом перебував у Константинополі.

461

59. Бачинський Лев (1872–1930) — український галицький громадсько-політичний і державний діяч, адвокат. Після здобуття юридичної освіти займався адвокатською практикою у Станіславові. Належав до провідних членів Української радикальної партії. 1907–1918 рр. — член Державної ради у Відні. У серпні 1914 р. увійшов до складу Головної української ради, з травня 1915 р. — заступник голови Загальної української ради, у жовтні 1918 р. — заступник президента Української національної ради. У січні 1919 р. очолював делегацію з представників Галичини, Буковини і Закарпаття, яка 22.01.1919 р. взяла участь у церемонії проголошення Злуки УНР та ЗУНР Києві. Після переходу УГА за Збруч залишився в окупованому польськими військами Станіславові. У 1924–1930 рр. — голова УРП (з 1926 р. — Української соціалістичної радикальної партії). З 1928 р. — депутат Польського сейму.

462

60. Безпалко Йосип Іванович (1881-?) — український громадсько-політичний і військовий діяч, публіцист. Народився на Буковині. Деякий час займався педагогічною діяльністю — викладав німецьку мову. У 1906–1918 рр. очолював Українську соціал-демократичну партію на Буковині. У 1908–1914 рр. і 1918 р. редагував партійний друкований орган «Боротьба». У 1918 р. — член Української національної ради ЗУНР-30 УНР. У січні 1919 р. брав участь у роботі Трудового конгресу України. В 1919–1920 рр. — міністр праці в урядах УНР. З 1920 р. в еміграції у Чехо-Словаччині. 19.06.1945 р. заарештований СМЕРШем 1-го Українського фронту. Засуджений Особливою нарадою МВС СРСР до заслання на 5 років у Джамбульську область. Звільнений 17.06.1950 р. Подальша доля невідома.

463

61. Темницький Володимир (1879–1938) — український галицький громадсько-політичний діяч, дипломат, публіцист, за фахом — правник. Народився в сім’ї священика. Навчався в університетах Львова, Кракова та Відня. Активний діяч Української соціал-демократичної партії, у 1914–1921 рр. — голова управи УСДП. У період Першої світової війни — член Бойової управи УСС, Головної української ради у Відні та активний діяч Союзу визволення України. У січні-лютому 1919 р. — заступник міністра закордонних справ УНР в уряді В. Чехівського, у квітні-серпні 1919 р. — міністр закордонних справ в уряді Б. Мартоса. Після повернення в Галичину 1922 р. відновив політичну діяльність. Разом з JI. Ганкевичем намагався відродити УСДП у 1930-х рр. Автор праці «Українські Січові Стрільці», численних статей на суспільно-політичну тематику в галицькій пресі. Помер у Львові.

464

62. Марченко Степан Никифорович (1889-?) — співробітник українських національних спецслужб. У 1919 р. — тимчасово виконуючий обов’язки начальника відділу внутрішньої інформації політичного департаменту МВС в уряді УНР (згодом — департамент політичної інформації). Улітку 1920 р. — співробітник (канцелярист) інформаційного бюро розвідочної управи Генштабу Армії УНР. Згодом — в еміграції в Польщі. Подальша доля невідома.

465

63. Гавришко Микола (?-?) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. Активний учасник створення українізованих частин в 1917 р. Член УПСР. Під час протигетьманського повстання — організаторі командир «Республіканських військ Прилуцького загону» на Полтавщині, який було влито в запасну бригаду Південної групи Армії УНР. 20.05.1919 р. РНМ УНР призначений державним інспектором Запорізької групи військ Армії УНР. 7.06.1919 р. видав наказ про призначення П. Болбочана командувачем військ Запорізької групи. 9.06.1919 р. Головним отаманом оголошений поза законом за підготовку державного заколоту. Уникнув арешту і повернувся на колишнє місце військової служби — командира 1-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Учасник 1-го Зимового походу. Після інтернування української армії в Польщі разом з іншими запорожцями перебував у таборі Вадовіце, де редагував часопис «Аванс», який мав яскраво виражене антипольське спрямування і гостро критикував діяльність С. Петлюри. За це був відправлений до карного табору для інтернованих у Домб’є. Згодом перебував у таборі інтернованих у Каліші. Повністю розчарувавшись у республіканському проводі та його лідерах, М. Гавришко виїхав до УСРР. Згодом був розстріляний у справі т. зв. «Таманського путчу».

466

64. У часопису «Українське слово», де було вперше опубліковано цей документ, зазначалось: «Це звернення підписали: Отаман 2(7) Запорізької Республіканської дивізії Осмоловський, т.в.о. помічника отамана 2 Запорізької дивізії полковник Зельницький, полковник 1-го Окремого Кінно-Республікансько-го полку Дяченко, 1-го пішого Республіканського полку Мальцев, полковник 2-го пішого Мазепинського полку Дубовий, полковник 3-го пішого Наливайківського полку Пирогів, полковник 2-го пішого Запорізького Яна Кармелюка полку Троцький, полковник 4-го пішого Богунівського полку Цилюрик». «Українське слово» (Берлін). - 1921. - 1 липня.

467

65. Сальський Володимир Петрович (1885–1940) — український військовий діяч, полковник російської армії. Генерал-хорунжий Армії УНР. Родом з Острога. Учасник Першої світової війни; у 1917 р. брав участь в українізації частин російської армії в Прибалтиці. З 1918 р. в українському війську, спочатку на службі в гетьмана П. Скоропадського, потім — в Армії УНР: начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії і військового коменданта Києва, командир Запорізького групи військ Дієвої армії. З листопада 1919 р. — міністр військових справ в уряді І. Мазепи, згодом — в уряді В. Прокоповича. Від 1924 р. — у Варшаві. До 1940 р. залишався міністром уряду УНР в екзилі. Помер у Варшаві. Був одним з найбільш послідовних прихильників С. Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником А. Лівицького.

468

66. Закон про Державну Інспектуру (Державний Інспекторат). Витяг з «Положення»:

«§ 6 Завданням Державного Інспекторапгу є:

а) стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів Центральної Військової Влади, перестеригати і в пні винищувати демагогічність, саботаж, розпусту, піяцтво, мародерство, грабіжництво, та недбале відношення до служби, а також за тим, щоб не було господарських зловживань в частинах та інституціях;

б) стежити за політичним настроєм козаків і старшин і вживати всіх заходів, аби військові частини та інституції були щиро демократичні і національно виховані. Про весь ворожий та не певний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників; в крайньому випадку ворожий та непевний елемент Інспектор може негайно усунути з армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство й Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення, інспектор попадає під відповідальність по закону 26-го січня про надзвичайні суди згідно § 20 цього положення;

в) допомагати муштровій владі в справі зміцнення дісціпліни серед вояцтва, розвивати між козаками та старшинами почуття слухненности та братерства і доглядати, аби жадна провина не проходила безкарно винному;

г) вживати всіх заходів до підвищення войовничого настрою проти всіх ворогів Республіки і боротись з дезертирством;

д) брати участь у всіх військових нарадах муштрової та адміністративної влади: командний склад веде оперативні та адміністративні справи самостійно, але з відома інспекторів, інспектори ж не мають права втручатись у ці справи;

е) налагоджувати й керувати просвітною й культурною працею в військових частинах та інституціях і піклуватися про розвиток національної свідомости серед вояцтва, для чого інспектори улаштовують школи, лекції, розмови на сучасний мент, засновують книгозбірні, читальні, військові просвіти, драматичні гуртки, організують хори, оркестри і т. д.»

469

67. Закон про Державну Інспектуру (Державний Інспекторат). Витяг з «Положення»:

«§ 1. Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Вищої Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від роспаду й деморалізації. Через усю працю органів Інспекторату повинно проходити червоною ниткою: Перемога Української Народньої Армії над ворогами Республіки, з відкіля-б вони не прийшли і хто-б вони не були — за всяку ціну».

470

68. Див. Документ № 14.

471

69. Див. Документ № 16.

472

70. Цей наказ далі згадується як Наказ Головного отамана від 9.VI, 4.479.

473

71. Кедровський Володимир Іванович (1890–1970) — український громадсько-політичний і військовий діяч, полковник Армії УНР. Народився на Херсонщині. У 1917 р. — прапорщик російської армії. Належав до УПСР (член ЦК), член УЦР та заступник голови УГВК, тов. генерального секретаря військових справ, полковник Армії УНР. За доби Української Держави — член Українського національного союзу, 30 вересня 1918 р. увійшов до військово-оперативного штабу, у якому очолював адміністративний відділ. 13.05.1919 р. призначений Головним державним інспектором військових частин та інституцій УНР. З осені 1919 р. до 1921 р. — посол УНР в Латвії, Естонії й Фінляндії. У 1921 р. переїхав до Відня. З 1926 р. в еміграції в СІЛА. У 1926–1933 рр. працював співредактором щоденної газети «Свобода». У 1955–1963 рр. у Вашингтоні працював керівником українського відділу радіостанції «Голос Америки», автор спогадів «Обриси минулого» і «1917-й рік».

474

72. Зельницький — український військовий діяч, полковник Армії УНР. Навесні 1919 р. — командир 3-го ім. С. Наливайка полку Запорізької дивізії. В червні — т.в.о. помічника отамана 2-ї Запорізької дивізії. Разом з іншими 7 полковниками своєї дивізії підписав звернення на ім’я державного інспектора М. Гавришка про призначення П. Болбочана командиром Запорізької групи військ. У листопаді 1919 — травні 1920 рр. командував 3-м Богуно-Кармелюцьким куренем Запорізької дивізії.

475

73. Шепель Володимир (?-?) — український військовий діяч. У 1918 р. — комендант штабу Окремої Запорізької дивізії, у 1919 р. — командувач 4-го полку Запорізького корпусу.

476

74. Діяченко (Дяченко, Дьяченко) Петро (1895–1965) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився на Полтавщині. Військову службу розпочав, навчаючись у Оренбурзькій школі прапорщиків. У роки Першої світової війни — на Південно-Західному фронті. З початком революції 1917 р. — прихильник УЦР та учасник українізації у фронтових частинах. З грудня 1917 р. — у розпорядженні генерального секретарства військових справ УНР. У березні 1918 р. вступив до 2-го Запорізького пішого полку, у складі якого брав участь у поході на Крим. Улітку 1918 р. очолив 2-гу сотню кінного дивізіону Запорізького корпусу, згодом — командир Республіканського кінного дивізіону — «чорношличників». Учасник Першого Зимового походу. В еміграції сприяв улаштуванню своїх найкращих кіннотників до польської армії. У 1928 р. був прийнятий до 15-го Познаньського уланського полку, де прослужив 11 років. Закінчив Польську академію Генштабу. Брав участь в обороні Варшави під час Другої світової війни. Після окупації німцями Правобережної України — начальник Поліської Січі в містечку Клесово. Брав участь у роботі ДЦ УНР в екзилі та формуванні дивізії СС «Галичина», де він командував 30-м полком протягом 1944–1945 рр. По війні виїхав до США.

477

75. Полк Чорних шликів — полк, сформований з Республіканського кінного дивізіону Запорізького корпусу. Козаки цієї військової частини носили чорні шапки з шликами, як символ мужності в боях та відданості Вітчизні. У літературі є такі назви формування: «чорношличники» або кінний полк Чорних Запорожців.

478

76. Романченко Іван Степанович (?-?) — український військовик, полковник Армії УНР. 13.05.1919 р. призначений заст. головного державного інспектором військових частин та інституцій УНР.

479

77. Пирогів Микола (?-?) — український військовик, полковник Армії УНР, командир 21-го пішого полку ім. Наливайка 7-ї Запорізької дивізії.

480

78. Наказ Головної Команди Військ Української Народньої Республіки Ч. 75 від 24.05.1919 р. був оголошений військам Дієвої армії УНР 4.171 27.05.1919 р. за підписом Головного отамана С. Петлюри. Виданий з метою «введення міцної дісціпліни і карности в військах У.Н.Р.» Вміщував 12 статей, запозичених із військового карного статуту Російської імперії 1869 р. Серед інших стаття 9 передбачала: «За навмисне росповсюдження серед війська чуток, які можуть викликати боязність або непорядок у війську (246-1 ст. В.У. про кари) накладається кара на смерть».

481

79. Чеботарів (Чоботарів) Микола Юхимович (18841972) — український військовий та громадсько-політичний діяч, полковник армії УНР. Народився на Полтавщині. З 1905 р. — член УСДРП. Під час Першої світової війни був мобілізований до російської армії. З травня 1917 р. — голова української фракції Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів м. Харкова. За часів Української Держави перебував в ув’язненні. Звільнений разом з С. Петлюрою, в якого користувався надзвичайною довірою. На початку весни 1919 р. призначений начальником «Коша охорони Державного майна при Мінпроді», створеного для охорони транспортування цукру до Галичини. З квітня по липень 1919 р. — на посаді начальника контррозвідки Дієвої армії УНР. За наказом С. Петлюри 9 червня 1919 р. здійснив арешт П. Болбочана. У липні-серпні 1919 р. — комендант запілля Дієвої Армії, у серпні 1919 р. — квітні 1920 р. — директор політичного департаменту МВС в уряді І. Мазепи (з жовтня 1919 р. — департамент політичної інформації). 1.05.1920 р.-1.08.1928 р. — начальник охорони Головного отамана. В еміграції мешкав у Польщі, де очолював з кінця 1926 р. до січня 1928 р. розвідку й контррозвідку військового міністерства ДЦ УНР в екзилі. У 1944 р. виїхав до Німеччини, знаходився в таборі для переміщених осіб в Обередорфі. Згодом оселився в Ульмі, де й помер.

482

80. Коваленко Василь Пантелеймонович (1894-?) — український військовий діяч, сотник Армії УНР. Народився на Чернігівщині. Освіту набув у Берлінському університеті. Військову службу розпочав у 1915 р. У травні-червні 1919 р. — начальник розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР. Перебував у близькому оточенні Головного отамана військ УНР, очолюючи штаб особистої охорони, підпорядкованої М. Чеботаріву. На еміграції — в Польщі. У 1922–1923 рр. працював у 5 експозитурі II відділу генштабу польського військового міністерства («двуйці») під псевдонімами «Городецький Василь» та «Совенко». Наприкінці 1924 р. у Винниках Львівського повіту заарештований польською поліцією за передачу розвідувальної інформації членам УВО. 28 березня 1925 р. Львівським окружним судом засуджений до ув’язнення на три роки. За даними архіву «двуйки» після відбуття терміну покарання вже у 1935 р. розшукувався поляками по обвинуваченню в роботі на радянську розвідку. Подальша доля невідома.

483

81. Клим Андрій (1891–1919) — український військовий діяч, підполковник Армії УНР. Народився у Збаражі. Освіту набув у Торговельній академії у Відні. Служив добровольцем в австрійській армії. У роки Першої світової війни — командир сотні, офіцер розвідувального відділу 3-ї австрійської армії. У 1918 р. — член австрійської ліквідаційної комісії у Києві, воював у складі Корпусу Січових Стрільців, згодом — комендант ставки Генштабу Дієвої армії УНР. Очолював комісію по ліквідації розформованого штабу Наказного отамана військ УНР. У кінці 1919 р. помер у Тернополі від тифу.

484

82. Лінкевич Кость Данилович (1890-?) — український військовий діяч, хорунжий Армії УНР. На надзвичайний військовий суд над П. Болбочаном був відряджений Головною державною інспектурою.

485

83. Закон про надзвичайні військові суди був затверджений Директорію 26.01.1919 р. Суди створювалися в місцевостях, оголошених на воєнному стані або в стані облоги, а також на театрі воєнних дій. Вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Щоправда, особи, засуджені на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до «Верховної влади», тобто Директорії, «а в Дієвій армії до Головного Отамана». Склад надзвичайного військового суду не був сталим. Його створювали владою командира полку або військових начальників з рівними або більшими правами, а також губерніальними або міськими комендантами. Вони ж призначали особовий склад військового надзвичайного суду, до якого входили: голова (муштровий штаб-старшина), чотири члени (старшини і підстаршини), прокурор, оборонець та секретар. Підсудності надзвичайного військового суду підлягали всі військові та цивільні особи за карні вчинки, які передавалися йому за законом УНР. Оскільки за доби Директорії не було переглянуто старого законодавства, а лише відредаговані окремі його статті, на території УНР продовжували зберігали чинність закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду. Тому надзвичайні військові суди діяли на основі військового карного статуту «Зводу воєнних злочинів» 1869 р. Серед найбільш відомих резонансних справ, які їм довелося розглядати, були справи полковника П. Болбочана, засудженого 10 червня 1919 р. до смертної кари через розстріл; отаманів Палієнка, Святненка, Віденка, Семесенка і полковника Яценка та ін.

486

84. Чорний Острів — селище в Проскурівському повіті (нині — Хмельницька обл.), влітку 1919 р. місце тимчасового розташування Директорії та уряду УНР і штабу Дієвої армії.

487

85. Арт. 246 С.В.П. - ст. 246 військового статуту про покарання проголошувала, що «Виновный в возбуждении во время боя других словами, примером или иными действиями к бегству, сдаче или иному уклонению от боя, хотя бы такое возбуждение и не имело последствий, подвергается: лишению всех прав состояния и смертной казни». Вміщена у книзі: «Воинский устав о наказаниях (С.В.П. 1869 г., XXII, изд. 4), разъясненный решениями Правительствующего Сената и Главного Военного Суда, приказами по Военному ведомству, циркулярами Главного Штаба и Главного Военно-Судового управления и проч. По 15 марта 1916 года. Составил Д. Ф. Огнев. Изд. 6-е. Петроград, 1916. Книга двадцать вторая. Воинский устав о наказаниях».

488

86. Певний Аполлон Васильович (1888-?) — український громадський і військовий діяч, за фахом — агроном. У 1917 р. — член УГВК та УЦР, один з організаторів «Вільного козацтва». У травні-серпні 1919 р. — державний інспектор Північної групи військ Армії УНР. Заарештований у справі т. зв. «Українського національного центру» (1931 р.), інспірованої радянськими каральними органами.

489

87. Барило Іван — український військовик, сотник Армії УНР. За Української Держави 1918 р. — старшина 7-го Харківського корпусу. У січні 1919 р. — старший ад’ютант оперативного відділу штабу Лівобережного фронту. Влітку-восени 1919 р. — помічник начальника оперативного відділу Запорізької групи військ Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. — ад’ютант командувача Армії УНР. В еміграції жив у Польщі.

490

88. Кіш Слободської України (Гайдамацький кіш Слобідської України) — військова частина у складі Армії УНР, сформована в грудні 1917 р. С. Петлюрою. Складався з двох куренів — червоних і чорних гайдамаків, кінної отаманської сотні та гарматного дивізіону. Відзначився у зимових боях 1918 р. під час оборони Києва від військ більшовиків. У березні 1918 р. був реформований у Гайдамацький піхотний полк (командир — полковник В. Сікевич), який включено до складу Запорізького корпусу. В червні 1918 р. полк перетворено в Гайдамацьку бригаду з гарматним дивізіоном і кінною сотнею під командуванням отамана О. Волоха.

491

89. Симонів (Симонов) Дмитро Львович (?-1919) — український політичний діяч, фінансист, один з провідних діячів Української партії соціалістів-самостійників. З 1.12.1917 р. — директор першого контрольного департаменту УНР. З 12.02.1918 р. — т.в.о. державного контролера уряду В. Голубовича. Директор департаменту державного контролю Української Держави, у грудні 1918 р. — квітні 1919 р. — державний контролер в урядах В. Чехівського та С. Остапенка.

492

90. Шемет Сергій Михайлович (1875–1975) — український громадсько-політичний діяч. Народився в родині землевласників на Полтавщині. Освіту набув у Технологічному інституті в Петербурзі. З 1902 р. — провідний діяч Української народної партії. Влітку 1917 р. — один з організаторів Української демократично-хліборобської партії. У квітні 1918 р. — серед ініціаторів скликання Хліборобського конгресу, на якому гетьманом України проголошено П. Скоропадського. У період Української Держави виступав за українізацію гетьманського уряду, не підтримав антигетьманське повстання. З 1919 р. на еміграції в Австрії. У 1920 р. разом з В. Липинським заснував позапартійне об’єднання українських монархістів — Український союз гетьманців-державників, особистий секретар П. Скоропадського, помер в Австралії.

493

91. § 9 (стаття) Наказу Головної Команди військ Української Народної Республіки 4.75 від 24 травня 1919 р. проголошувала «За навмисне розповсюдження серед війська чуток, які можуть викликати боязність або непорядок у війську (246-1 ст. В.У. про кари) накладається кара на смерть».

494

92. Дивись документ № 20.

495

93. Кобза Іван Іванович (1874-?) — український громадсько-політичний і військовий діяч. Полковник Армії УНР. Народився на Катеринославщині. Учасник Першої світової війни. Військову службу проходив у 34-му армійському корпусі під командуванням П. Скоропадського. Один з провідних діячів Української демократично-хліборобської партії. З 6.11.1918 р. — кошовий отаман Харківського Слобідського козацького полку. Влітку 1919 р. міський голова Кам’янця-Подільського. У 1920–1921 рр. — депутат Ради Республіки у Тарнові.

496

94. Воскобійників (Воскобойніков) Микола Порфирович (1880–1919) — український військовий діяч. Народився в Кременчуці. Військову освіту отримав у Київському піхотному юнкерському училищі, Миколаївській академії Генштабу. У роки Першої світової війни — підполковник, начальник штабу 1-ї піхотної дивізії Південно-Західного фронту. В українських збройних силах — з 1918 р. За доби Української Держави — начальник оперативного відділу штабу 6-го Полтавського корпусу. Наприкінці 1918 р. призначений урядом УНР начальником штабу Східного фронту. У 1919 р. — начальник штабу Запорізької групи військ Армії УНР.

497

95. Раковський Християн Георгійович (1873–1941) — політичний і державний діяч УСРР. Народився у Градеці (Болгарія). Один із засновників соціал-демократичних партій в Румунії і Болгарії. У 1918 р. вступив у партію більшовиків, обіймав посаду голови Верховної автономної колегії, заснованої в Одесі для боротьби проти контрреволюції в Україні та Румунії. З травня 1918 р. очолив більшовицьку дипломатичну делегацію на переговорах з урядом гетьмана П. Скоропадського щодо укладення мирного договору між радянською Росією і Українською Державою. З січня 1919 р. до липня 1923 р. (з перервами) очолював уряд Радянської України. Був послом СРСР у Великій Британії (1923–1925 рр.) та Франції (1925–1927 рр.). Восени 1927 р. повернувся в СРСР, учасник «лівої опозиції». У грудні того ж року на 15-му з’їзді ВКП(б) виключений з партії і засланий до Астрахані. У лютому 1934 р. отримав дозвіл на повернення до Москви. У 1936 р. заарештований за звинуваченням у шпигунстві й у березні 1938 р. засуджений до 20 років ув’язнення. Розстріляний в Орловській в’язниці.

498

96. Чудинів (Чудінов) Микола Степанович (партійне прізвище — Богун) (1880-?) — український громадсько-політичний діяч, журналіст. Один з провідних діячів УСДРП, з 1918 р. — Української демократично-хліборобської партії. У 1919 р. разом із В. Андрієвським став засновником Української народної партії.

499

97. Білінський (Білинський) Михайло (1882–1921) — український військовий діяч, капітан 3-го рангу Українського військового флоту. З 1917 р. належав до Української партії соціалістів-самостійників. Став одним з організаторів українського морського міністерства. У травні-жовтні 1918 р. входив до складу української делегації, яка вела в Києві переговори з делегацією Радянської Росії про умови підписання мирного договору. З 26.12.1918 р. — морський міністр УНР в урядах В. Чехівського і С. Остапенка. 12.06.1919 р. заарештований у зв’язку зі «справою» П. Болбочана. Просидів у в’язниці півтора місяця, був звільнений з-під арешту 9.07.1919 р. У 1920–1921 рр. — міністр внутрішніх справ УНР, входив до складу Всеукраїнської національної ради. Учасник Першого та Другого Зимових походів Армії УНР. 17.11.1921 р. під час бою з червоноармійськими частинами потрапив в оточення в районі Базару. Не бажаючи здаватись у полон, застрелився.

500

98. Колард (Коллард) Юрій (1875–1951) — український громадсько-політичний діяч, за фахом — інженер-технолог. Народився на Полтавщині. Один із засновників Революційної української партії. У 1917–1919 рр. входив до Української партії соціалістів-самостійників. За доби УЦР — комісар залізниць Полісся. За доби Української Держави — генеральний інспектор залізниць, за Директорії УНР — міністр шляхів сполучення в уряді С. Остапенка. На еміграції — у Чехії, Польщі, Німеччині.

501

99. Державний Секретаріат ЗУНР—30 УНР — виконавчий орган влади Західноукраїнської Народної Республіки (9.11.1918-9.06.1919 р.). Після проголошення Є. Петрушевича Диктатором 30 УНР, функції Державного Секретаріату перейшли до уряду Головноуповноважених Диктатора.

502

100. Андрієвський Віктор Никанорович (псевд. Ліберець) (1885–1967) — український громадсько-політичний діяч, публіцист, педагог. Закінчив природничий факультет Київського університету. У 1917 р. став одним із засновників Української демократично-хліборобської партії, губернський комісар народної освіти на Полтавщині. В 1918 р. очолював спільний комітет поступових партій і організацій у Полтаві. У 1919 р. виїхав до Галичини, де керував продовольчим департаментом Державного секретаріату харчових справ ЗУНР. Один із засновників Союзу української державності (15.07.1919 р.) та Української народної партії. З 1920 р. — на еміграції у ЧСР. Протягом 1920–1921 рр. працював у культурно-освітніх організаціях у таборах для інтернованих. Помер у 1967 р. в м. Дорнштадт у Німеччині.

503

101. Чикаленко Євген Харлампійович (1861–1929) — український громадський і культурний діяч, меценат. Народився на Херсонщині. Навчався на природничому факультеті Харківського університету. З 1900 р. — активний член «Старої громади», Загальноукраїнської безпартійної організації. У 1904 р. належав до Української демократичної партії, з 1905 р. — Української демократично-радикальної партії. У 1908 р. виступив одним із засновників Товариства українських поступовців. Фінансував видання щоденних українських газет «Громадська думка», «Рада», журнал «Селянин» тощо. У 1917 р. — член УЦР і Союзу українських автономістів-феде-ралістів. Був в опозиції до соціалістичного курсу УЦР. На еміграції з 1919 р., жив у Галичині, згодом — Чехо-Словаччині та Австрії. Помер у Празі.

504

102. Мацієвич Кость Андріанович (1874–1942) — український громадсько-політичний діяч, учений-агроном. Народився на Київщині. Закінчив Новоолександрівський сільськогосподарський інститут. У1917 р. — член УЦР та Малої ради, один із провідних діячів Української партії соціалістів-федералістів, генеральний секретар земельних справ УНР. У 1919 р. входив до складу дипломатичної місії, що вела переговори з представниками Антанти в Одесі. 13.02.-9.04.1919 р. — міністр закордонних справ УНР в кабінеті С. Остапенка. У 1919–1923 рр. — голова української дипломатичної місії в Румунії. З 1923 р. жив в еміграції у Чехо-Словаччині — діяльний член Української радикально-демократичної партії і президент Українського демократичного союзу в Празі. Помер у Подєбрадах.

505

103. Дивись документ № 13.

506

104. Мова йде про підписи шести полковників під зверненням до державного інспектора військ Запорізької групи (див. Документ № 16).

507

105. Наркевич — український військовий діяч, полковник Армії УНР, за фахом — правник. За доби Директорії — виконувач обов’язків голови штабного суду при Групі Січових Стрільців. 4.06.1919 р. наказом 4.197 по Дієвій армії був призначений прокурором надзвичайного суду, який розглядав справу затриманих контррозвідкою Дієвої армії отаманів О. Палієнка, Й. Віденка, Святненка, І. Семесенка і полковника Яценка.

508

106. Шрамченко Леонтій (1877–1954) — український громадсько-політичний діяч, вчений-статистик. Родом з Чернігівщини. Освіту отримав на правничому факультеті Московського університету. Належав до УПСР. У1919-1920 рр. — тов. міністра народного господарства в уряді Б. Мартоса та державний секретар у кабінеті І. Мазепи. На еміграції в ЧСР, ФРН та Швейцарії.

509

107. Христюк Павло Оникійович (1880–1941) — український громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився у Краснодарському краї. Навчався в Київському політехнічному інституті. У 1917 р. — один з ініціаторів створення УПСР, належав до ЦК партії та ЦК Селянської спілки. Член УЦР та Малої ради. Генеральний писар Генерального Секретаріату, з 18.01.1918 р. — міністр внутрішніх справ, з лютого того ж року — державний секретар РНМ УНР. За часів Директорії УНР — тов. міністра внутрішніх справ в урядах Б. Мартоса та І. Мазепи. Наприкінці 1919 р. емігрував до Відня, де активно працював як член закордонної делегації УПСР, належав до її лівого крила. У 1923 р. повернувся на Україну, працював в Українбанку, Державидаві України та Наркомфіні УСРР. У 1931 р. засуджений у справі т. зв. «Українського національного центру». Загинув у «Севвостлаге».

510

108. Лихопой В. В. (Лихопой-Башевський) (?-?) — український громадський діяч, за фахом — правник. Родом з Полтавщини. Юридичну практику розпочав задовго до революції. Керуючий Міністерством юстиції за часів Директорії УНР. Був причетний до роботи Верховної слідчої комісії, утвореної на підставі закону 21.12.1918 р., яка розслідувала «злочини П. Скоропадського», а також до розробки закону Директорії про надзвичайні військові суди. У червні 1919 р. приймав участь у дослідуванні справи П. Болбочана, а в липні того ж року — член Державної слідчої комісії у справі П. Болбочана. Восени 1919 р. призначений заступником міністра юстиції УНР.

511

109. Чехович Олександр Олександрович (1870-?) — український військовий діяч і правник, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився у Кам’янці-Подільському. Після закінчення Олександрівської військово-юридичної академії — військовий юрист російської армії. За доби Української Держави — член Головної військово-судової управи. Влітку 1920 р. — помічник начальника Головної управи військового суду, головного прокурора УНР. З лютого 1921 р. — начальник Головної військово-судової управи військового міністерства і головний прокурор УНР. Подальша доля невідома.

512

110. Гаймановський (Гайманівський) Олександр (18871963) — український правник. За доби Директорії УНР — урядовець юридичного відділу штабу Дієвої армії. У червні 1919 р. призначений оборонцем надзвичайного військового суду для розгляду справи затриманих контррозвідкою Штабу Дієвої армії отаманів О. Палієнка, Й. Віденка, Святненка, І. Семесенка і полковника Яценка. На еміграції — декан правничого факультету Українського вільного університету у Празі.

513

111. Ложкин Микола (?-?) — український військовик, хорунжий Армії УНР, правник. 27.06.1919 р. наказом по військовому міністерству зарахований до резерву військового суду, військовий слідчий штабного суду. У серпні 1919 р. у м. Кам’янці-Подільському за дорученням спеціальної Державної слідчої комісії у справі П. Болбочана проводив допит свідків для з’ясування додаткових обставин. Згодом його заступив на цій посаді військовий слідчий І. Мещерський.

514

112. Бутенко Борис Аполлонович (7-1926) — український громадсько-політичний діяч, інженер шляхів сполучення. Родом з Херсонщини. Директор Подільської залізниці. Належав до «Української народної громади», яка ініціювала прихід до влади П. Скоропадського. За доби Української Держави — міністр шляхів сполучення. Створив спеціальну комісію з вироблення залізничної технічної термінології українською мовою. В еміграції належав до українських консервативних політичних кіл, які підтримували гетьмана П. Скоропадського.

515

113. Верхола Трофим Федорович (1887-?) — український громадсько-політичний діяч. Активний діяч національного руху на Вінниччині. У 1919 р. — проскурівський повітовий комісар.

516

114. Ліневський (?-?) — український військовий діяч. Навесні 1919 р. командував 1-ю Запорізькою дивізією, згодом очолив 6-у Запорізьку дивізію.

517

115. Новіцький Михайло Михайлович (1895-?) — український військовий, сотник Армії УНР. За часів Директорії — помічник проскурівського повітового коменданта, згодом — старшина для доручень при завідувачі по пересуванню військ УНР.

518

116. Бразоль Володимир (?-?) — український військовик, хорунжий Армії УНР, правник. 27.06.1919 р. наказом по військовому міністерству зарахований до резерву військового суду. З 7.08.1919 р. — виконувач обов’язків військового слідчого Міністерства юстиції УНР. У вересні 1919 р. тимчасово відряджений до Державної слідчої комісії по розслідуванню справи П. Болбочана.

519

117. Мещерський Ігор (?-?) — український військовик, чотар Армії УНР, правник. 27 червня 1919 р. наказом по військовому міністерству зарахований до резерву військового суду. У жовтні 1919 р. відряджений до Державної слідчої комісії, за дорученням якої допитував свідків у справі П. Болбочана.

520

118. Див. документ № 17.

521

119. Див. документ № 18.

522

120. Див. документ № 16.

523

121. Див. документ № 20.

524

122. Липинський Вячеслав Казимирович (1882–1931) — український громадсько-політичний діяч, історик, філософ і публіцист. Народився на Волині. Освіту набув у Ягеллонському університеті у Кракові та Женевському університеті. У 1912 р. виступив ініціатором створення Українського інформаційного комітету, завданням якого було пропагувати за кордоном ідею створення Української незалежної держави. У червні 1917 р. — один з організаторів Української демократично-хліборобської партії та автор її програмових документів. У 1918 р. — посол Української Держави в Австрії. Залишився на цій посаді і за часів Директорії УНР. Подав у відставку одразу після розстрілу П. Болбочана, висловивши таким чином свій протест. В еміграції жив у Австрії та Німеччині. У 1920 р. став засновником Українського союзу хліборобів-державників. Головний ідеолог і лідер гетьманського руху. У 1920–1925 рр. редагував неперіодичний збірник «Хліборобська Україна». Помер неподалік Відня.

525

123. Індишевський Ярослав Євгенович (1895-?) — український громадсько-політичний діяч. Народився на Галичині. У 1918 р. закінчив політехнічну школу у Львові. З 1920 р. по 1922 р. навчався у Празькому технічному інституті. Перебував на військовій службі в польському війську в ранзі підпоручика. Пішов у відставку в 1928 р. Наприкінці 20-х-у 30-х роках жив у Празі. Подальша доля невідома.

526

124. Колодій Федір Олександрович (1872-?) — український військовий діяч, генерал Армії УНР. Народився на Чернігівщині. Військову освіту отримав у 4-му Московському кадетському корпусі, Михайлівському артилерійському училищі, Миколаївській академії Генштабу. Учасник Російсько-японської та Першої світової воєн. Генерал-майор російської армії. В українській армії з кінця 1917 р. З лютого 1918 р. — командир 2-го Подільського корпусу. За часів Української Держави командував 3-м Одеським армійським корпусом. У 1919 р. очолив Східний протибільшовицький фронт. Згодом його на цій посаді замінив отаман О. Волох. Деякий час перебував у резерві Головного отамана, у липні 1919 р. очолив групу українських військ, яка утворила оборонний рубіж на лінії Дунаївці-Скала, зупинивши там червоні частини. Входив до складу Військової ради УНР. З березня 1920 р. — референт уряду УНР з військових справ.

527

125. Доценко Олександр (1897–1941) — український військовий діяч, підполковник Армії УНР. Народився на Полтавщині. Освіту отримав у Віленському військовому училищі. У 1919–1920 рр. служив осавулом (старшим ад’ютантом) Головного отамана військ УНР С. Петлюри. В 1923–1924 рр. видав у двох томах збірник документів «Літопис української революції», а в 1932 р. працю «Зимовий похід». На початку 1930-х рр. жив у Каліші. Помер У Кракові.

528

126. Виноградов (Виноградів) — український військовий діяч, сотник. У 1918 р. — старшина Гайдамацького коша Слобідської України.

529

127. Дерещук Петро (1884-?) — український військовий діяч. У 1919 р. — державний інспектор у 6-й Запорізькій дивізії. В 1920–1921 рр. — керівник антибільшовицького повстання на Уманщині.

530

128. «Лозанівська» пропаганда — йдеться про Міністерство преси та пропаганди УНР, очолюване у 1919 р. І. М. Лизанівським. Лизанівський Іван Миколайович (1892–1937) — український громадсько-політичний діяч, кооператор. У 1917 р. — голова організаційного комітету для створення Куреня Січових Стрільців. Належав до УПСР. У 1919 р. — міністр преси та пропаганди УНР. За радянської влади — завідуючий видавництвом «Рух» (Харків). 1921 р. засуджений у справі ЦК УПСР, 1931 р. — Українського національного центру. Розстріляний у 1937 р.

531

129. Макаренко Григорій Гаврилович — брат Андрія (члена Директорії), Олександра та Павла (чільних діячів УПСС) Макаренків.

532

130. Юнаков (Юнаків) Микола Леонтійович (1871–1931) — український військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Народився на Харківщині у родині військового. Навчався в кадетському корпусі, потім — у Павловському військовому училищі в Петербурзі, Миколаївській академії Генштабу. У роки Першої світової війни воював на Південно-Західному фронті. З 1916 р. — генерал-лейтенант російської армії. Підтримав український національний рух, сприяв українізації військових частин. У період Української Держави очолював Головну шкільну управу 2-го генерал-квартирмейстерства й Комісію з утворення військових шкіл та академій Генштабу. Директорією УНР призначений помічником головного інспектора Армії УНР, очолював Головну шкільну управу Міністерства військових справ, у серпні 1919 р. — начальник штабу Головного отамана об’єднаних українських армій УНР і ЗУНР. У 1920 р. призначений військовим радником Української дипломатичної місії у Варшаві. На початку 20-х перебував у Тарнові, був радником військового міністра, військовим міністром, членом Вищої військової ради УНР при Головному отамані, Ради Українського Центрального комітету в Польщі, очолював Українське військово-історичне товариство в Польщі. Помер і похований у Тарнові.

533

131. Одрина Дмитро (1892–1919) — український громадсько-політичний і військовий діяч, лікар за фахом. Один з провідних членів УПСР. Член УЦР і УГВК. Заступник голови Трудового конгресу України. 9.06.1919 р. призначений міністром здоров’я і заст. голови уряду УНР Б. Мартоса. Помер від тифу у Кам’янці-Подільському.

534

132. Цап Степан Порфирович (1898–1978) — український військовий діяч. Народився у м. Каневі Київської губ. Освіту набув у Сумському кадетському корпусі, Оренбурзькій школі хорунжих. Службу в українському війську розпочав у старшинсько-юнкерському волонтерському загоні генерала К. Прісовського, згодом у Запорізькому корпусі. Старшина для доручень штабу Запорізького корпусу, влітку 1919 р. — Запорізької групи військ Армії УНР. Автор праці з історії Запорізького корпусу. Учасник Першого зимового походу. В еміграції мешкав у Польщі, Чехо-Словаччині, у повоєнний час — США. З 1920 р. — діяч українського гетьманського руху, з 1958 р. входив до складу вищого проводу Української гетьманської організації Америки (УГОА). Один з активних діячів Товариства запорожців ім. П. Болбочана.

535

133. Россіневич Микола (1893-?) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. Народився в м. Ніжин на Чернігівщині. Закінчив Чугуївське військове училище, штабс-капітан російської армії, учасник Першої світової війни. З весни 1918 р. на військовій службі в українській армії. За Гетьманату 1918 р. — начальник учбової сотні 26-го Козелецького полку 9-ї дивізії 5-го Чернігівського корпусу. З лютого 1919 р. обіймав різні посади в Окремій Запорізькій ім. С. Петлюри бригаді: помічник начальника оперативного відділу, старший значковий, начальник штабу бригади. У травні-червні 1919 р. — в. о. командира бригади, з червня — начальник інспекторського відділу управління вартового отамана штабу Запорізької групи Армії УНР. З квітня 1920 р. — старшина 6-ї стрілецької дивізії Армії УНР, старший ад’ютант штабу 17-ї стрілецької бригади дивізії, згодом — начальник мобілізаційного відділу штабу дивізії. Наприкінці 1920 р. інтернований у польських таборах. На еміграції мешкав у Празі, де очолював філію Товариства запорожців. Активник діяч українського гетьманського руху.

536

134. Євтимович Варфоломій Пимонович (1888–1950) — український військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст. Народився на Київщині в родині священика. Освіту набув у Київсько-Софіївській духовній, реальній, художній та музично-драматичній школах у Києві та Чугуївському військовому училищі. Учасник Першої світової війни, брав участь у боях на Галичині. Протягом весни 1917 р. спільно з М. Міхновським займався організацією українських військових частин. У січні 1918 р. брав участь у боях за Київ проти червоногвардійських загонів. У квітні — керівник Головної шкільної управи військового міністерства УНР. За доби Української Держави — член Комісії по утворенню постійних військових шкіл, складу Вищої військової ради. У грудні видав друком «Московсько-український словник для військових». З квітня до жовтня 1919 р. — старшина для доручень штабу Запорізького групи Армії УНР. З березня по грудень 1920 р. — начальник відділу мілітарної підготовки населення у штабі Армії УНР, згодом — голова військово-шкільного відділу. На еміграції — у Польщі. У 1924 р. став одним із фундаторів Українського воєнно-історичного товариства, співредактор часопису «За державність». У 1928 р. переїхав до Познані. Перейшов на гетьманські позиції і гостро критикував республіканський провід та Державний центр в екзилі за співпрацю з польською владою, за що польською військовою спецслужбою («двуйкою») був ув’язнений у таборі Березі Картузькій (1936–1937 рр.). Автор низки спогадів та політичних статей. Помер у Німеччині.

537

135. Ремболович Іван (1891–1944) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. Учасник Першої світової війни, капітан російської армії. Делегат українських військових з’їздів (1917 р.) У 1918–1920 рр. — начальник зв’язку Запорізького корпусу, дивізії. Учасник Першого та Другого Зимових походів. Уникнув розстрілу під Базаром. На еміграції жив у Польщі. Служив у дивізії СС «Галичина», загинув у бою під Бродами.

538

136. Мазепа Ісаак Прохорович (1884–1952) — український політичний і державний діяч, за фахом — вчений-агроном. Родом з Чернігівщини. Один із лідерів УСДРП. У 1917 р. — земський діяч на Катеринославщині. В 1919 р. — член Трудового конгресу, секретар ЦК УСДРП. 1919–1920 рр. обіймав посади міністра внутрішніх і земельних справ УНР, був головою Ради народних міністрів; як представник уряду УНР брав участь в Першому Зимовому поході Армії УНР (грудень 1919 — квітень 1920). На еміграції перебував у Чехо-Словаччині, викладав в українських вищих навчальних закладах у ЧСР, був одним з керівних діячів Закордонної делегації УСДРП, членом виконкому Робітничого і Соціалістичного Інтернаціоналів. Після Другої світової війни оселився в Німеччині. У 1950 р. заснував Українську соціалістичну партію.

539

137. Чехівський Володимир Мойсейович (1876–1937) — український громадсько-політичний, культурний і церковний діяч. Родом з Київщини. Закінчив Київську духовну академію. Депутат І Державної думи Росії (1906 р.). У 1917 р. — один з лідерів УСДРП, член ЦК партії та УЦР. Прихильник компромісу з більшовиками, соратник і політичний однодумець В. Винниченка. 26.12.1918-11.02.1919 рр. — голова уряду і міністр закордонних справ УНР. Співавтор закону УНР про автокефалію, радник митрополита УАПЦ В. Липківського. У 1929 р. заарештований у справі СВУ, розстріляний органами радянської влади.

540

138. Феденко Панас (літ. псевдонім В. Тирса) (18931981) — український громадсько-політичний діяч. Родом з Катеринославщини. Освіту набув у Петроградському університеті. Діяльний член УСДРП та УЦР. У 1919 р. — член ЦК партії і редактор центрального органу УСДРП «Робітнича газета», учасник Трудового конгресу в Києві. У 1919–1920 рр. — товариш міністра інформації уряду УНР. У 1921 р. емігрував до Чехо-Словаччини, згодом — до Німеччини. Активний діяч міжнародного соціалістичного руху, член виконкому Соцінтерну від УСДРП.

541

139. Міхновський Микола Іванович (1873–1924) — український громадсько-політичний діяч, за фахом — правник. Один із зачинателів самостійницького руху в Україні. Лідер Братства тарасівців, один із засновників РУП, очолював Українську народну партію. Автор політичного трактату «Самостійна Україна». Член громадсько-політичних організацій «Молода Україна», «Стара Громада». Редактор революційних видань «Самостійна Україна» (Львів, 1905), «Хлібороб» (Лубни, 1905), «Запоріжжя» (Катеринослав, 1906), «Сніп» (Харків, 1912–1913). У 1917 р. — один із організаторів і голова товариства «Український військовий клуб ім. Гетьмана Полуботка», яке репрезентував в Українській Центральній раді. Член Українського генерального військового комітету. Засновник «Союзу Української Державності» (1917). Під його керівництвом товариство ім. П. Полуботка сформувало 1-й Український полк ім. Б. Хмельницького. Ініціатор повстання полуботківців 5.08.1917 р., що мало за мету проголошення державної самостійності України. Після провалу повстання за особистим розпорядженням О. Керенського відправлений на Румунський фронт. У 1918 р. підтримав гетьмана П. Скоропадського. У 1919 р. був заарештований більшовиками, згодом виїхав на Кубань. Працював в установах народної освіти, кооперації. Повернувся до Києва. За нез’ясованих обставин покінчив життя самогубством.

542

140. Глинський (?-?) — український громадсько-політичний і військовий діяч, полковник російської армії. Член Української народної партії, політичний однодумець М. Міхновського. Член товариства «Український військовий клуб ім. Полуботка» і УЦР. Начальник резервної команди в Києві, голова Українського військового організаційного комітету. Один із засновників українських національних військових формацій у 1917 р.

543

141. Муравйов Михайло Артемович (1880–1918) — підполковник російської армії, лівий есер. Після Жовтневого перевороту перейшов на бік радянської влади. У грудні 1917 р. — квітні 1918 р. командував червоноармійськими загонами, що брали участь у боях проти Центральної ради, окупації Києва, згодом — у боях за т. зв. Одеську радянську республіку. В липні 1918 р. — командувач Східного фронту Червоної армії. Після спроби лівоесерівського заколоту вбитий під час арешту.

544

142. Стефанів Гнат Петрович (1886–1949) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Військову освіту отримав в австрійській кадетській школі. У роки Першої світової війни — командир сотні на російському фронті. У 1915 р. потрапив до полону. Восени 1918 р. повернувся до Галичини. З листопада 1918 р. — командувач Української галицької армії. 10.12.1918 р. після зміщення з посади виїхав до Києва, де вступив до Армії УНР. Командував стрілецьким полком, резервною бригадою у боях з більшовиками. У грудні 1919 р. очолив 3-й кінний полк Окремої кінної дивізії, брав участь у 1-му Зимовому поході Армії УНР. У травні 1920 р. призначений військовим аташе ЗУНР в Чехо-Словаччині. У роки Другої світової війни перебував у Німеччині. Помер у Регенсбурзі.

545

143. Базильський Гаврило Купріянович (1880–1937) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Військову освіту отримав у Київській юнкерській школі піхоти. Учасник Першої світової війни. Брав участь в українізації частин російської армії. Учасник Першого зимового походу. Згодом — командир 1-ї Запорізької дивізії, а ще пізніше — командир однієї із трьох груп, що самостійно боролися із більшовиками до 21.11.1920 р. Інтернований разом з вояками 1-ї Запорізької дивізії у Польщі. Після ліквідації таборів — член управи У країнської станиці в Каліші. Співорганізатор Українського військово-історичного товариства в Каліші (1925 р.).

546

144. Данченко Олександр (1887-?) — український військовий діяч, отаман Армії УНР. У 1917 р. — начальник організаційного відділу українського Генштабу. В 1919 р. очолював Запорізьку дивізію та деякий час Запорізький корпус. Наприкінці 1919 р. разом з О. Волохом та Ю. Божком перейшов на бік більшовиків. Подальша доля невідома.

547

145. Литвиненко Іван (1891-?) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. Офіцер російської армії, учасник Першої світової війни. З осені 1917 р. — старшина 1-го пішого полку ім. гетьмана П. Дорошенка, в складі якого брав участь у боях з більшовиками в січні-квітні 1918 р. З листопада 1918 р. — командир 1-го (згодом — 16-го) Запорізького полку ім. гетьмана П. Дорошенка. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР, командир 6-го Запорізького загону, згодом — Запорізького кінного полку. З травня 1920 р. — командир 2-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР, з якою був інтернований у польських таборах. В еміграції співпрацював з Державним центром УНР в екзилі. У 1941 р. — старшина Поліської Січі отамана Т. Бульби-Боровця. У 1943–1947 рр. перебував в УПА.

548

146. Бурківський Олександр Оттович (1874–1921) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Родом з Волині. Військову освіту отримав у Чугуївському піхотному училищі. У роки Першої світової війни — командир 465-го піхотного Уржумського полку, полковник. В українській армії — з кінця 1917 р. Командир 32-го Сумського полку. За доби Української Держави — помічник командира полку. З лютого 1919 р. — начальник озброєння Запорізької дивізії, згодом — командир 4-ї піхотної Холмської дивізії. Учасник боїв на більшовицькому й денікінському фронтах. У 1920 р. — командир 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії, з жовтня 1920 р. — командувач першої кулеметної дивізії Армії УНР. З грудня 1920 р. — у таборах інтернованих у Польщі. Трагічно загинув 1921 р.

549

147. Лисогор Степан (?-?) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. Капітан російської армії, учасник Першої світової війни. У 1917 р. брав участь в українізації 260-го Брацлавського полку, дислокованого у Херсоні, його командир. У 1919 р. — командир куреня 56-го Немирівського полку у складі Північної групи, командир 12-го Немирівського полку 6-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920 р. — командир Гайсинсько-Брацлавської повстанської бригади, згодом — командир 9-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії. Наприкінці 1920 р. інтернований у польських таборах. Учасник Другого Зимового походу (1921 р.).

550

148. Крат Михайло (1892–1979) український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни, полковник російської армії. У добу Директорії УНР — старшина Армії УНР, з серпня 1919 р. — командир 8-го Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії. Під час 1-го Зимового походу очолював штаб Запорізької дивізії. Влітку і восени 1920 р. — заступник командира Окремого кінно-гірського дивізіону О. Алмазова в боях на більшовицькому фронті. У листопаді того ж року інтернований у Польщі. Навесні 1945 р. — помічник генерала П. Шандрука в організації Української національної армії. Згодом мешкав в СІНА, де й помер.

551

149. Сікевич Володимир (1870–1952) — український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. З 1888 р. — на службі в російській армії, учасник Першої світової війни. В українській армії з листопада 1917 р. На початку 1918 р. — старшина Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях під Києвом проти більшовицьких військ під командуванням Муравйова. У березні 1918 р. призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу Запорізької дивізії. У квітні 1918 р. очолив Донецьку групу. У період Гетьманату очолював війська, що охороняли східні кордони України. На початку 1919 р. виїхав до Австрії; в 1919–1921 рр. очолював комісії з репатріації при посольстві УНР в Угорщині та Австрії. З 1924 р. проживав у Канаді.

552

150. Тютюнник Юрко (1891–1929) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, родом з Київщини. Учасник Першої світової війни, поручник російської армії. З 1917 р. — учасник українського військового руху, член Центральної Ради; з лютого 1919 р. начальник штабу отамана М. Григоріїва, згодом — командир Київської групи військ УНР. У 1-му Зимовому поході Армії УНР був начальником Київської стрілецької дивізії і помічником генерала М. Омеляновича-Павленка. Після інтернування військ УНР в Польщі очолив Повстансько-партизанський штаб у Львові, який почав підготовку до 2-го Зимового походу з метою підтримки повстанського руху в Україні проти більшовицької влади. Однак Листопадовий рейд 1921 р. закінчився невдачею і трагедією під с. Базар на Житомирщині, де більшовикам вдалося завдати вирішальної поразки групі Ю. Тютюнника. У 1923 р. ДПУ вдалося заманити Ю. Тютюнника в Україну і 17 червня арештувати. Після низки публічних визнань, в яких різко критикувалася політика Уряду УНР і діяльність С. Петлюри, особливо його зв’язки з Польщею, він був амністований радянською владою. Проте в 1929 р. Ю. Тютюнника заарештували і без суду розстріляли.

553

151. Мєшковський Євген (Мишковський, Мішковський) (1882–1920) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Родом з Полтавщини. Вищу військову освіту отримав в Академії Генштабу в Петербурзі. Учасник Першої світової війни, полковник російської армії. У 1918 р. — начальник оперативного відділу Генштабу Армії УНР, з 10.12.1918 р. — начальник штабу УГА. З 26.2.1919 р. начальник штабу Східного фронту, пізніше Волинської групи та Армії УНР. У 1920 р. — генерал-квартирмейстер Генштабу Армії УНР. Брав участь у радянсько-польській війні. Поранений у бою під Чорним Островом. Похований у Тернополі.

554

152. Загаєвич Микола (7-18.11.1918) — український військовик, сотник, командант 3-ї сотні осадного загону Січових Стрільців, загинув у бою під Мотовилівкою.

555

153. Андрух Іван (1892-28.8.1921) — український військовий і політичний діяч, сотник Січових Стрільців. Один з організаторів «Січей» в Галичині. У роки Першої світової війни — підхорунжий, чотар Легіону Українських Січових Стрільців. У 1916 р. потрапив до російського полону, звідки звільнений у січні 1918 р. Після прибуття до Києва вступив до Куреня Січових Стрільців. Командував стрілецьким піхотним полком, входив до складу командних органів Січових Стрільців — Команди Січових Стрільців та Стрілецької ради. З грудня 1919 р. — в еміграції у Чехо-Словаччині та Австрії. У липні 1920 р. став співзасновником УВО. На початку 1921 р. нелегально повернувся до Києва для створення антибільшовицького підпілля. 17.7.1921 р. заарештований ВУЧК і після нетривалого слідства розстріляний.

556

154. Кущ Віктор (1878–1942) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Родом з Криму. Закінчив Миколаївську академію Генштабу. Полковник російської армії, учасник Першої світової війни. Від 1918 р. в українському війську. За часів Української Держави — начальник штабу 1-ї дивізії 1-го Волинського корпусу. У 1919 р. — начальник організаційного відділу Генерального штабу, з липня 1919 р. — начальник штабу Запорізької групи Армії УНР, згодом очолив розвідувальний відділ штабу Дієвої армії УНР. Очолював штаби 1-го корпусу і 1-ї Північної дивізії, згодом — на посадах генерал-квартирмейстера Діючої армії та начальника мобілізаційного відділення Генерального штабу. Перебуваючи на еміграції в Польщі, брав активну участь в діяльності Українського центрального комітету та Українського військово-історичного товариства у Варшаві, один із засновників військово-наукового журналу «Табор». Помер і похований у Варшаві.

557

38. Курманович Віктор (1876–1945) — український військовий діяч, генерал-чотар Української галицької армії. Народився у с. Вільшанці на Золочівщині (нині — Львівська обл.) у сім’ї священика. У період Першої світової війни командував полком на італійському фронті в складі Австро-Угорської армії. Наприкінці 1918 р. — на початку 1919 р. — командир групи «Північ» та командувач Першого корпусу УГА, в лютому-червні 1919 р. — начальник штабу Начальної команди УГА. З 9.06.1919 р. — головноуповноважений з військових справ і член Ради уповноважених Диктатора 30 УНР-ЗУНР. З липня 1919 р. — заст. Начальника Штабу Головного Отамана. В еміграції жив у Австрії. З 1933 р. — член ОУН, разом із М. Капустянським очолював референтуру з військових справ ПУН в УВО-ОУН у Данцигу. В квітні 1945 р. заарештований у Відні радянською військовою контррозвідкою. Помер в ув’язненні в Одесі.

Загрузка...