Полуничний сезон

Справа десята НЕЗГОДА

Павло Турчин був дуже здивований, коли з материного листа дізнався, що повісився їхній колишній сусід Іван Павлюк. Знав його давно, можна сказати, виріс на його очах — Іван дружив із Павловим старшим братом. Замолоду був веселий, голосистий, як і Павлів брат, — зійдуться, бувало, обидва та як затягнуть народної, то хіба що на Садибах не чути — за горбами вони.

Парубкувати почав рано, оженився до армії на сусідській дівчині Дарці. Була вона років на два старша від нього, чорнява, бистроока, до роботи беручка — встигала і в школі прибирати, і ланку обробляти. В армії втрапив у будівельники і, хоч мав лише п'ять класів, дослужився до старшого сержанта, зостався на надстрокову, отримав квартиру з усіма комунальними вигодами, забрав дружину і доньку, начальство подяками його обсипало. Проте ледве дотягнув три роки, на які уклав угоду.

— Дисципліни не боюся, — розказував, — порядок скрізь потрібен. Без нього погано. Робота не по мені — ось у чому штука-закаблука. Ще якби в полях будувати, а то все по містах… А над ними і небо не таке, як над селом чи полем, — якесь темне, закопчене. Тисне на людину, ніби кам'яна брила. Як зводили будинки багатоповерхові, то вилізу на найвищий і дивлюся, чи не видно поля, чи не принесе вітер його запаху. А то шофера якогось попрошу, щоб закинув мене хоч на часину в поле. Там уже намилуюсь, надихаюсь…

Зняв погони й знову став до коней: орав, сіяв, возив, що треба було возити, а як верх почала брати техніка, пішов їздовим на ферму. Чорнявий, завше засмаглий, широкобровий, плечистий, кремезний, неквапливий у словах і рухах, як і всі люди, що знають собі ціну, шанують свою і чужу гідність, він був чоловіком на весь куток, якщо не на все село. Одна вчителька, красуня з красунь, хвостиком за ним бігала (вже тоді був одружений), а Павлюк тільки очима лупав.

— І чого ото вона? Хіба я не такий, як усі.

Їздові кепкували з Івана, називали його макухою, лопухом, тим, на чиїх вухах махорку сушать, а він із того лиш посміхався. Коли ж те патякання обридало, піднімав брови й казав:

— Ото вже люди. Невже не бачать, що моя Дарка краща від усіх?

— Хіба неодмінно треба розводитися. Можна і тихцем, у гречку, так би мовити…

— То злодійське діло, а злодієм я ніколи не був.

Років до сорока Павлюк на здоров'я не скаржився, міг і з'їсти, і випити, і роботу яку завгодно зробити. Як звернуло на п'ятий десяток, почав гнутися: то з виразкою шлунка лежить у лікарні, то із запаленням нирок, то кишки, як сам сумно казав, забарахлять, то серце не так, як треба, стукає… Іван схуд, сивини в густому смоляному чубові з кожним роком додавалося, голос хрипкуватим став, на гулянках все рідше вилітав його у пісню, а трубу (грав у духовому оркестрі) віддав сусідському хлопчикові.

— Бери, весели людей, — і відвернувся, заплющив очі.

Та найдужче переживав чоловік, що вже робити так не міг, як раніше. Було, хуру гною накидав і не розгинався, а тепер підніме кілька навильників і стоїть, зіпершись на граблі, а то й об віз, хоч і одежу при цьому замастить. Домашньому господарству (воно у Павлюків завжди було велике) колись сам лад давав, жінка знала тільки корову доїти та за городом дивитися. І тут уже був не робітник. Дарці довелося свої плечі підставляти, бо двоє дітей із трьох, хоч і жили в селі, але мали свої сім'ї, а відтак і свої клопоти.

Колгоспне начальство перевело Івана на легшу роботу — бригадним об'їждчиком. Бригада — то село, колишній колгосп, де до об'єднання було чотири рільничі бригади. Є за чим дивитися. Виділили невеликого візка, прудкого буланого коника, і Павлюк як вирушить із дому на світанку, то заявиться аж увечері. Засмаг іще дужче. Здавалося, навіть біла чуприна стала на сонці чорніти.

Гостюючи в матері, Павло завше вставав рано — зарядку зробить, гній од корови викидає, води наносить, щоб на весь день вистачило. Ледь не щодня бачив, як Павлюк тарабанив «на службу». Останнього разу стрілися торік, Павло ніс воду, а Павлюк їхав. Натягнув віжки, усміхнувся щиро.

— Здорово, Якимовичу! — і першим простягнув руку. Вона в нього була вузлувата, пальці порепані і нігті чималі, бо забував їх зрізувати. Дивився прямо, ясно. Здавалося, вельми вдоволений собою, роботою, світом.

— Надовго в рідні краї? — розпитував. — На кілька днів? Погано, звісно, але й те добре. А то твій брат у недалекій стороні осів, два автобуси в Київ ходить, а вже вважай років три носа не показував. Може, в начальство вибився? Останній раз, як був, хвалився: скоро, мовляв, пойду вперьод. Я йому й кажу: іди, хай бог помагає, тільки не забувай оглядатися, щоб дороги не забув — а раптом вертати доведеться. А він: «Я ні при яких обставинах назад не повернуся». Який, га? Ну, а ти ж як? Чув, мати хвалилася, теж уперед пішов, капітаном став. Так і до генерала дослужишся.

— До цього ще далеко, — усміхнувся Турчин.

— А ти натисни. А то полковники в селі є, а генерала жодного. І хоч би раз форму надів. Який ти в ній, га? Чи, може, соромишся? Є ще такі, що на міліцію пальцями показують. Так, скажу тобі, я придивився до них: то в основному народ, за яким давно тюрма плаче. 6 й чесні, тільки затуркані. Про міліцію добрим словом згадують тільки тоді, як прикрутить. Так що натягуй мундир і при повному параді приходь увечері до мене.

— Спасибі, Іване Семеновичу. Велике спасибі. Тільки мундир свій я зоставив дома і сьогодні виїжджаю. Іншим разом неодмінно заявлюся при всіх регаліях.

Через два дні в Павла й Люби відпустка, збиралися провести її у Павлової матері. Турчин подумував, що мундир таки доведеться взяти і йти до Павлюка в гості «при повному параді», бо чоловік запрошував щиро і може образитись. І ось тобі маєш… У голові не вкладалося, щоб такий дядько наклав на себе руки.

— Якась на те була причина, — зітхнула Люба.

— То правда… — погодився Павло.

Турчиниха про приїзд гостей знала і, як могла, так і приготувалася: побілила хату, наскладала сиру, набила масла (невістка любить домашнє), приберегла качок — це для Павлуші, а внучці Лідусі завжди свіже молоко та в городі все свіже, а дитині, чула по радіо, цього найбільше треба.

Турчини приїхали вдень, а під вечір уже зібралися сусіди. Посідали за стіл, пригощалися. Прибіг і Семенов — покійного Павлюка швагро, високий, сутулуватий, із облізлим носом. Сестри та матері покійного не було, Павло даремно на кожен скрип дверей повертав голову. Коли всі пообідали, а сусіди в приїжджих що треба розпитали і вже гомоніли між собою, Павло взяв дочку і непомітно став вибиратися з-за столу.

— До Павлючки? — пошепки спитала Люба.

Павло мовчки кивнув головою.

— Ти куди? — спохопилася мати.

— Хай трохи погуляє з Лідкою, — відповіла невістка.

— Могла б і сама, — ніби образилася Турчиниха. — Вона ж уже велика.

— Я ще маленька, — закопилила губу Лідуся.

— Ой, хитруля ти! — помахала пальцем на свою улюбленицю Турчиниха.

Павлючка сиділа серед двору й обривала на дрібній моркві миршаву, пересохлу гичку. За тих кілька місяців, відколи її не бачив, вона згорбатіла, зовсім висохла, обличчя, руки зчорніли, очі зблякли. Павла ніби й не бачила, хоча старався ступати твердо, кілька разів прокашлювався. Лиш коли заговорив до доньки, стара підвела голову.

— Це ти, Павлику?

— Я. Доброго дня вам!

Павлючка щось шамкнула і знову звела маленькі очі на облізлу стіну хліва. Руки механічно й далі обривали гичку на моркві.

— Я чула, що ти приїхав… Наш оио клітку кролям кинув збивати й побіг, а я оце сиджу. Куди вже мені бігти… — Вона заплющила очі, тверді жили на обличчі зворухнулися. — Куди вже мені веселитися… Таке стряслося. Чи хоч; думала, хоч гадала. Ой, що він наробив! — заплакала.

Лідочка злякано притислася до батька, і він погладив її біляву голівку.

— Такий сором… На всеньке село сором. Йому там нічого, лежить, а як нам тут… Дітям його як? Ой, що ж він наробив!..

Павлючка ще довго приплакувала та примовляла, довго руки в неї тремтіли, вже й Лідочка встигла заспокоїтися і, побачивши двійко кошенят, що вигрівалися на сонці, попросилася в батька, щоб відпустив до них. Приплакуванню баби, здавалося, не буде кінця. Павлові незручно було стояти мовчки над нею, і він шукав очима, на чому б сісти. Поблизу не виділося ні пенька, ні стільчика.

Павлючка глибоко схлипнула, помовчала і знову заговорила:

— Чи хоч би сказав кому, чи натякнув. Я ж того ранку, Павлику, була в нього. До Маріки йшла. Вона в нас, ти знаєш, нездужала. Пізненько вже йшла, бо поки своїх повипроваджувала на роботу, поки лад у хаті дала, то й сонце височенько підбилося. Йду мимо хати Іванової, дай, думаю, загляну. Щось мені ніби штрикнуло. Заходжу. Бачу: візок стоїть, а коня нема. Я до дверей. Відчинені. Заходжу в хату. Тихо так. Іван, як є, вбраний, ніби на роботу, лежить на дивані. З обличчя змарнілий, і очі якісь такі, ніби не його. Я й питаю: чого не на роботі? А він: «Ніде вона не дінеться, та робота». Мене й укололо, бо ж любив роботу, ніколи отак серед білого дня не вилежувався. Коли болить що, кажу, то поїдь у район, до лікарі». Скільком же допомагали, і тебе не раз вирятовували. А він: «Не піду я вже до лікарів. Ніколи не піду». Я стала його розраювати: мовляв, даремно лікарям не довіряєш. Я оно, стара, була при смерті, а вони мене з того світу витягли. Сам же знаєш? А він своєї: «Вони вже мені не треба». Візьми, дурна бабо, слова ці в голову. Так ні, не взяла, подумала, грішним ділом, що з ранку приклався до чарки й меле таке. Махнула рукою й пішла до дочки.

Павлючка опустила руки, опустила голову, плечі і ніби заклякла. Вся в чорному, чорні руки, зчорніле обличчя робили її схожою на вільховий пеньок, яких колись Турчин хлопчаком витягував у берегах із боліт. Мабуть, вона це переживала так утрату чоловіка, який загинув на фронті, бо там був лише біль утрати, а тут іще й сором, чорна пляма, яку кидають самогубці на рідних.

— Побула я в Маріки недовго і знову завертаю до Івана: побачу, думаю, як він там? Віз, бачу, стоїть, подвір'я підметене. Торнула двері. Замкнуті. Подумала, що пішов у береги по коня, аби запрягти та їхати на роботу. А він же… Ой божечку, чого ж я в садок не заглянула? Може, ще порятувала б його. А таки не заглянула, обдивилася подвір'я й подибала додому. А по хуткому часі біжить посланець: «Бабо, ваш Іван повісився!» Я й остовпіла: як повісився? Де повісився? «У своєму садку, на сливці». Повір, Павлику, не знаю, як мене ноги мої хворі несли: біжу, падаю. Прибігаю, а в садку, за погребом, уже люди стоять, і він, мій Іван… — Плечі бабині затіпалися, з грудей вирвався вже не плач, а хрип, немов їй самій накинули на шию зашморг і душили. Турчин мовчав. Уже й забув, що йшов сюди, аби спробувати дізнатися, чого Іван наклав на себе руки.

— Нащо ж таке було робити? — стогнала Павлючка. — Що йому не хватало? Як хата, як у хаті, як, біля хати. Зайди в комору — повно хліба, заглянь у хлів — три свиняки, як гори, рохкають, а ще корова, бичок. І з одежі всього хватає. Недавно з Даркою їздили в Ружин, кожуха там за триста карбованців купили. Це, казав, щоб нирки узимку гріти. Все зоставив… У записці було, що пише її і за сльозами світу не бачить… А хто ж тебе заставляв таке робити?

— То він записку полишив?

— Аж дві. Одну, правда, порвав, а другу поклав у веранді на видному місці.

— Що ж він писав?

— Щось там про гроші. Гроші він брав на брикет, то писав Дарці, де поклав.

— І більше нічого?

— Пробачення просив і ще щось там… Я вже й не пам'ятаю, бо зовсім очамріла. Нічого голова не держить. Стала як решето.

Баба вмовкла й дивилася на свої скручені пальці, що нерухомо-лежали на колінах. Думалося, вона вже більше нічого не скаже. І Павло занепокоївся: адже він нічого про Іванове самогубство, вважай, не дізнався.

— Невже Іван ні на що не скаржився? Ви ж мати, і він вас любив, шанував.

Баба підвела очі. Вони вже були сухі, тільки, здавалося, позападали в чорних ямах іще глибше.

— Скритний він був у мене. Ніколи нічого не розказуй вав. Ото піду до Василя… Так він мене обводить по всьому господарству, все покаже, ні з чим не втаїться. «Оце, мамо, дивіться, які в мене свині, а оце скільки в мене хліба, а отут у мене дрова, брикет…» Од Івана ніколи не чула і словечка про себе. Якби не Дарка, то й не знала б, як вони живуть.

Сутулячись, через садок гойдався Семенов. Сірі очі були і звужені, вузькі губи одвисли, на нижній теліпався недопалок.

— Що, Пашо, знайомишся з моїм хазяйством? — заговорив іще здалеку. — Живу, брат, незгірш від інших. Глянь, яку хату відгепав. А мені торочать, що я п'яниця, жити не вмію…

Павлючка скрушно похитала головою. Семенов те помітив.

— Що смієтеся, що смієтеся? — накинувся на тещу. — Щоб не я, то вас тут кури загребли б.

— З тобою таки загребуть… Хатою він хвалиться, — підвищила голос Павлючка. — Сім літ будуєш і ще не закінчив. А хлів… На що він у тебе схожий? Іще довоєнний, під вітром гойдається. У всіх оно літні кухні, а в тебе?

— А на лихо мені та літня. Мені і в зимовій добре. Чи ви хочете, щоб я так окуркулювався, як Іван? Ха, хороми звів… А в літній кухні разом із мухами і їв, і спав.

— Не чіпай його. Не чіпай! — застогнала Павлючка. — Він господар був, а ти й п'яти його не вартий.

— До лампочки! — різко крутнув головою Семенов. — Господар… На цвинтарі хай господарює…

— Нема в тебе бога в серці.

— А хіба я кажу, що є? Чи кличу його туди? Мені й самому добре живеться, а вам біля мене.

— Ой, живеться… Знав би ти, Павлику, як нам при ньому живеться.

Павло знав. Катерина, дочка Павлючки, привезла Семенова з цілини, а з ним двоє дітей, одне його, друге від першого чоловіка. Спочатку Семенов був людина як людина: у колгоспі працював, дбав про дім, сім'ю. Потім став наглядати в чарку, від неї й поросло все горе: сварки, бійки, не раз сім'я тікала через вікна й ночувала в сусідів, занедбав господарство, покинув колгосп, подався в райцентр, там перебрав чи не всі роботи. Лікували його примусово, але, вийшовши за ворота лікарні, знову напився, розігнав сім'ю, побив у хаті вікна. А хату будував і справді чи не найдовше в селі.

— Погано живеться? — бризнув слиною Семенов. — Тоді влітучуйся к бісовій матері!

— Тепер ти герой… Тепер ти все можеш собі дозволити, бо вже нема за нас, бідних, кому заступитися. Бачив би ти, Павлику, що він тут виробляв перед самим нещастям. Приплівся додому, як ніч, і давай до всіх приставати. Катерина щось сказала, то він її дрючком по голові. Як стояла, так і впала. Я заступилася, то він і мене потурив. Ухопив сірники і хотів усе палити. Хтось переказав Іванові. Прибіг він. Бити не бив, а тільки як схопив за руки, то так назад і повикручував. А потім і каже: «Якщо ти ще будеш знущатися з матері й сестри, то я тобі зовсім руки повикручую. Ложки не зможеш узяти. Годувать будуть, як маленького».

— Ха, спробував би… Це що я п'яний був, то насів. А так ухопив би…

Сутичка між родичами сталася за три дні до того, як Іван збирався накинути на шию петлю. Була вже тоді і нього думка про самогубство чи ні? Навряд. Проте не може бути, щоб вона з'явилася раптово. Певно, нічого такого за ці три дні не сталося. Ні, тут щось не так.

— А потім куди Іван пішов?

Павлючка й Семенов подивилися на Турчина нерозуміюче.

— Ну, після того, як утихомирилося.

— Я цього не скажу, — розвела руками Павлючка. — Голова геть драна стала. Нічого в ній не держиться.

— Те, що вам треба, — в ній держиться, — дорікнув Семенов. — Ніби не бачили, як він заліз у комірчину і там прямо з пляшки…

— Не наговорюй на нього! Не наговорюй — замахала руками Павлючка. — Не рівняй із собою. Він ніколи з горілкою не цілувався, як ти. Він хазяїн був, а ти батіг клоччя.

— Ви мене й моїх дітей годуєте? Ви?!

— Якби не Катерина, вони з голоду вимерли б.

— Оце так, Пашо, приймакові: роби грудьми, все одно не будеш людьми. Все мені Іваном очі колють. А я не хочу, як він. Не хочу, і крапка! Я хочу спати в хаті, а не в літній кухні. Якщо вже гнути горба, то треба, щоб для добpoгo життя. Так я кажу, Пашо? А Іван чорт знає для чого гнув.

— Що ти мелеш? Нащо мертвого паплюжиш?

— Хіба паплюжу? Я кажу, як є. Я на Івана зла не держу, та тут таке діло, що й держати нема на кого. Але не пришивайте йому ангельських крил. Любив він горілу Може, не так, як я, але любив. І по тому, як мені руки покрутив, таки прикладався до пляшки. Потім сидів там, на колоді, й мовчав. Курив іще і ні на кого не дивився. Я, правда, теж не хотів із ним балакати, допив те, що зосталося після нього, і вклався спати.

Павлючка важко зітхнула. З обличчя видно було, хоче щось сказати, але не зважується. Може, було б краще, якби Семенов десь дівся? Тільки тут іще нагодився Митько Бирко, літами майже вдвоє молодший од Семенова, однак друзі — нерозлийвода.

— Про що суперечка?

Семенов недобре зиркнув на тещу.

— Та ось, помиї на мою голову виливають.

— На орбіту тещу! — весело засміявся Митько.

— Обох вас на ту орбіту, — махнула рукою Павлючка й попленталася на город.

Бирко кинув у рот дешеву цигарку.

— Так об чім спір?

— Понімаєш, теща святим Івана робить, а мене в болоті місить.

— Не первина.

— Злість, понімаєш, бере. Треба, щоб все по правді, а ще перед чужими людьми. Ти був тоді, як я, того, хватив лишнього і підняв шарварок?

— Ніби ти його один раз піднімав.

— Та перед тим, як Іван у петлю…

— А-а! Так я прийшов уже по всьому.

— Воно так. Але ти сидів поряд з Іваном і мусив би чути запах горілки.

— А чорт його знає! Я теж тоді був «під газом».

— А як додому йшли?

— Слухай, мій же ніс — не пробірка автоінспектора.

— То ви разом ішли додому? — втрутився Турчин.

— Ішли. Щоб так уже розмовляли, то ні… Я про щось розказував, Іван слухав і мовчав. Я думав, що це Семенов його розстроїв, а тепер бачу, що ні.

— З чого такий висновок робите?

— А про що він міг думати, як не про самогубство? Да, вже як мали розійтися, Іван і питає мене: «Нащо, Митьку, стільки п'єш?» — «Бо хочу», — кажу. А він: «Не можна так жити, як ви живете з Семеновим. Людина, Митьку, повинна жити красиво, бо на те вона й людина». Як, га? І де тільки нахапався таких слів? Сказати, що в книжках, так не бачив, щоб читав.

— На нього інколи находило, — докинув Семенов.

«Значить, у житті Павлюка було щось таке, що він вважав негожим людини, — зродилася в Павла думка. — І вже того вечора чоловік міг думати про самогубство. Чорні мислі намагався пригасити горілкою. Тут, здається, Семенов, не наговорює. Отже, стану афекту, як кажуть лікарі, не було. Все намислив завчасно. Що ж упало на нього? Що?»

Від Павлючки Турчин з донькою пішов у береги шукати, як завжди жартує Люба, сліди босоногого дитинства. Сонце по-осінньому було тепле й ласкаве, вже почали копати картоплю, скрізь темніли чорні латки, картоплиння майже висохло, і гарбузи бадьоро лисніли зеленими та червоними боками, солодко пахло пасльоном, сухими бур'янами і ще багато чим, од чого серце повнилося трепетним хвилюванням за світ, за самого себе, що ти живеш, все це бачиш, відчуваєш.

Чим і як треба вразити серце, щоб добровільно від цього відмовитися і самого себе послати у вічну, холодну темряву, як то зробив Іван Павлюк?

— Тату, не тисни так ручку. Мені болить, — скривилася Ліда.

— Пробач, доню.

Вона підняла на батька ясні (як його, Павлові) очі. В них було чи то здивування, чи зацікавлення.

«Вона все розуміє! — стрепенувся. — Вже так виросла… Коли ж це?»

— Тобі тут гарно? — мовив про інше.

— Дуже!

— Тоді гуляй. А я піду поговорю он із тим дядею.

На свій город вийшов якраз Іван Матлайчук — ровесник і товариш покійного Івана Павлюка. Вони разом росли, разом до школи бігали, до дівчат ходили, разом у колгоспі на конях стали працювати, і дотепер були при конях. Тому й стрічалися день при дні. Мусить же Матлайчук хоч щось знати про свого приятеля.

Виглядав Матлайчук свіжо: чисто, до блиску поголений, біла сорочка з краваткою, сірі штани випрасувані, на чорному піджаку ні плямочки, ні пилинки. З-під нового жовтого паска випихалося черевце. «Медовий місяць переживає чоловік», — подумав Павло і посміхнувся. Матлайчукова жінка, з якою прожив чверть віку і нажив троє дітей, померла від раку. Він щиро плакав, побивався, обіцяв ніколи більше не женитися, бо хіба таку жінку, як була, знайде. Але тримав чимале господарство (одному синові мангану купив, другому дав грошей на кооператив, а ще ж треба було прилаштувати дочку), теща вже не здужала давати йому лад, тому й стала наполягати, аби привів у дім господиню. Іван довго придивлявся до незаміжніх жінок і вибрав собі молодицю на років сім старшу. І, мабуть, не прогадав.

— У відпустку, Якимовичу?

У селі тільки двоє, Матлайчук та покійний Павлюк, так величали Павла ще відтоді, як йому ледь звернуло з двадцяти. Пошана ця була приємною, іноді, правда, для годиться протестував, мовляв, рано, зелений іще, проте…

— Ага. Як ви?

— Та все так… Ніяк не отямлюся. Ти вже знаєш про Павлюка. Ну, померла моя кровна… І зараз, коли згадаю, до сліз болить. Смерть сама прийшла, некликана. Як, бідна моя, за життя чіплялася. Просить мене, було: «Може, є такі ліки, що лікують, а в нас грошей немає, то продаймо корову, свиней, дещо з одежі. Хай я ще трохи проживу, хоч одного сина женимо, Галя школу закінчить…» Ге, думаю, голубко, я своїм життям поділився б, аби тебе можна було від смерті визволити. Коли ж не можна. Лікарі розрізали живота й зашили. Вези, кажуть, дядьку, жінку додому та готуйся до похорону. Я тоді, Павлику, зовсім посивів. А це ж сам, добровільно. Убий мене, на шматки ріж, а не збагну…

— Павлюк про це ніколи балачки не заводив?

Іван глянув на став, потім на запилюжені свої черевики. По його лиснючому, зрідка заляпаному ластовинням обличчю змигнула тінь.

— Як тобі сказати? — заговорив повільно. — Балачка про смерть якось була, але про таку, нормальну, що сама приходить.

— Коли це було?

— Десь днів за п'ять-шість до того, як він петлю на шию накинув.

— Хто перший почав?

— Та я ж… Шлунок у мене коверзує. Ото, значить, сиджу на возі, схилився, рукою за живіт тримаюся. Аж Іван підходить. Питає, що зі мною. Я сказав, потім іще про щось говорили. Я зізнався, що потерпаю, аби не піти слідом за Марією. А він так, ти ж знаєш, як він посміхався, — підкинув рівно брови, губи теж рівно розтулив: «Що, костомахи боїшся?» — «Боюся, — зізнався. — Ніби ти не боїшся?» Він глибоко задумався. Я його ще ніколи таким не бачив. Як підняв очі, в них було таке, що й словами не передати. Холод якийсь, ніби потойбічний. Дивиться незмигно перед себе, але говорить спокійно: «Бувають, Іване, моменти, що смерті не страшно. Зрештою, від неї все одно не втечеш. Рік раніше, рік пізніше…» Я йому й кажу, що волію померти на рік пізніше.

— А він?

— А він довгенько мовчав. Потім ні з того ні з сього питає мене, чого я не будую літньої кухні. Я йому й сказав, що на той рік збираюся. «Ну-ну, давай, не відставай од людей. Тільки не забудь придбати старого дивана». До чого це він вів, я й зараз не второпаю. А ти?

— Думаю, натякав на те, що й ви, як і він, будете спати в літній кухні.

— То в нього Дарка така чепуруха. З хати музей зробила: там не стань, там не сядь. І все їй мало. А моя покійна не така була. Ми ж на оте багатство робимо, казала, а не воно на нас, то чого маємо на нього дмухати? І теперішня Олька, слава богу, нічого. Чистоту, правда, держить, але щоб молитися на килими та різне там дрантя, то ні.

«Тут є над чим замислитися, — думав Турчин. — Це вже каже не п'яничка Семенов».

— Більше про смерть не говорили?

— Ні.

— А коли ви його останній раз бачили?

— Та перед тим днем…

— Який він був?

— Неговіркий, сумний дуже. Я до нього говорю, а він дивиться й мовчить. І дивиться якось не так, як завжди, ніби нічого не бачить і не чує.

— Як по-вашому, чого Павлюк наклав на себе руки?

Матлайчук пошкріб потилицю, потім узявся за козирок, покрутив картуза в один бік, другий, прокашлявся, аж тоді заговорив:

— Задумувався я над цим, і не тільки я… Та ніхто ні до чого не може додуматися. А говорять різне…

— Що ж саме?

— Різне, кажу. Знаєш, він таки хворий був, сюди-туди — і біжить у лікарню; а не маленькій, як і я, грішний, любив перекинути. П'яних нас не бачили, під тинами не валялися, дома буч не піднімали… Пригощалися інколи для настрою, інколи за компанію. А лікарі йому заборонили. А ще про таке йдуть балачки, — згадав Матлайчук. — Десь днів за три до нещастя до Павлюка на бригадному дворі підійшов один чоловік. Вбраний по-інтелігентному, з борідкою, без вусів. Щось сказав Іванові, сіли вони на віз і поїхали з поля. Відтоді Іван і засумував. Кажуть, що той чоловік на лікаря з району схожий. А теща моя твердить, що то сам нечистий душу в нього купляв. Вигадка це, еге ж? Де зараз ті нечисті?.. А взагалі скажу тобі, Павле, дурницю Іван втяв: петлю на шию не штука накинути, штука — перебороти це бажання.

Лідуся вбирала в березі пізні кульбаби, що деінде повикльовувалися з вогкої землі. Турчин сидів на пеньку і слухав заспокійливий хлюпіт хвиль в очеретах. Сонце вже хилилося до вечора, повітря, настояне на городній та ставковій живності, було пахуче, податливе, аж солодке. Здається, такого повітря нема ніде.

І знову думки вернулися до Павлюка. Турчин уже знав, що в кожній плітці, побрехеньці, у кожному поговорі є частка правди — одне слово, якщо є дим, то є і вогонь. Тільки як розшукати вогонь у диму, якого так багатенько поснувалося навколо смерті Павлюка?

— Мама! Мама! — загукала дочка.

Городом із пагорба спускалася Люба. Йшла якраз місциною, де картоплю викопали, соняшники позрізували, соняшничиння повиривали. В легкій сукні з неяскравими квіточками та короткими рукавами, з розпущеною світлою косою, яка двома потоками сріблилася на грудях. Боса, щасливо усміхнена, вся залита призахідним сонцем, звідси, знизу, де вже сонця не було, вона видавалася Павлові неземною.

— Любцю! — гукнув і поспішив назустріч. Підхопив на руки, притис до грудей і закружляв, шепочучи ніжні слова.

Вона охопила його шию руками, сміялася:

— Досить, Павлику, досить… Люди ж можуть побачити.

— То й що? Я навіть задоволений буду.

— Перестань! Чуєш, перестань, — намагалася вирватися з його обіймів.

— Які ми, справді… Семенов лупцює жінку на людях, і не боїться, не соромиться, а якщо я свою жінку обнімаю, то повинен соромитися? Я з таким не згоден. А ти?

— Я теж, — сказала Люба й поцілувала Павла.

— А мене? — озвалася Лідуся.

Вони враз спалахнули, бо, захоплені собою, забули про доньку. Взяли її на руки. А мати, яка вибігла на гамір, прихилившись до яблуньки, дивилася на дітей, тихо всміхалася й плакала — чоловіка її, Павлового батька, фронтові рани звели в могилу, коли йому й тридцяти не виповнилося. Тримаючи Ліду за руку, вони пішли в береги, і мати обережно послала їм услід хрест, аби берегла їх доля від усіх бід і напастей.

Той материн погляд якось передався Павлові й Любі, вони разом згадали про неї, тільки першою озвалася Люба:

— А наша мама постаріла. Ти помітив?

— Помітив, — зітхнув Павло. — Вона дуже любить нас і сумує одна. Якби трохи ближче…

— То, може, таки переведешся у свій район?

— А як же ти?

— У моєї мами нас четверо, і всі живуть поряд, а у твоєї двоє і обоє далеко від дому. Брата твого з Києва калачем не виманиш, та ще й тепер, коли нарешті має власну квартиру, обставляє її… А нам що? Речі у валізи і гайда хоч на край світу. Ну, а коли я заскучаю за своїми, ти ж мене одпустиш на кілька днів? У відпустки теж будемо їздити.

— Любцю…

— Що, Павлику?

— Чи знаєш ти, хто ти для мене?

— Знаю: я для тебе — все.

— Любцю…

— Що, Павлику?

— Хай буде благословенний той день, коли я вперше побачив тебе!

Вони наговорили одне одному багато гарних слів, і, певно, Павло знову обійняв би дружину, якби не сусідка — вкніпилася зі свого городу й не змигне. Вони пішли в береги, і вона слідом за ними. Стала там на стежці й чекає — видно, хотілося поговорити. Але Павлові й Любі ніхто зараз не був потрібний: вдали, що не помітили тітки, звернули вбік, зробили невеличке коло і знову повернули на свій берег.

— Павлику, коли візьмемося за картоплю?

— Завтра, Любцю. Тільки, давай встанемо раніше, щоб до обіду виконати денну норму.

— Тобі не терпиться поговорити з людьми про Павлюкову смерть?

— Так.

— Ти вже хоч щось дізнався?

— Трохи.

Люба вирвала жовту кульбабку, покрутила її в руках і сказала:

— Мама розказувала, що в Павлюка був похорон…

— Дядько Іван був гарною людиною.

— Воно-то так… Тільки ж вішальник. Чого доброго, ще комусь скортить… Павлику, ти розказував колись, що люди кінчають із собою у двох випадках — або у стані афекту, або розумово неповноцінні. Що ти можеш сказати про Павлюка?

Турчин якраз дивився на сусідку. Вона вже длубалася на городі, зрідка кидаючи короткі позирки на Павла і Любу — їй, мабуть, було дивно бачити двох молодих людей, котрі швендяють без діла.

— Павлику, чого ти мовчиш? — легенько шарпнула за рукав Люба. — Я ж питаю…

— Що я тобі скажу? — повільно заговорив Павло; намагаючись зібратися з думками. — Бачиш, я нічого конкретного не можу сказати, бо дуже мало знаю про його смерть. Одначе, здається мені, ні стан афекту, ні тим більше розумова неповноцінність до Павлюка не підходять.

— Тоді мас бути третє.

— Можливо… Щоб ти знала, як мені хочеться докопатися до істини і щоб істина ця була не така, як у всіх вішальників.

— Ти хочеш виправдати наглу смерть Павлюка?

— Здається… Хоч би для власної пам'яті про нього.

— А я так скажу: ніщо не може виправдати самогубця. Хоча… Й не треба так категорично. Оно торік, пригадуєш, коли зубний лікар перерізав собі вени? Жодна душа не осудила його. Всі лише співчували: мовляв, одмучився, бідний. Той же рак, розказували, так вимучив його, що ніякі ліки не допомагали. Від болю свідомість втрачав. Воно, звичайно, якби була надія на порятунок, то можна терпіти. А то ж не було. Лікарі опісля казали, що йому лишилося жити не більше двох тижнів. Чи ж варто було заради цих чотирнадцяти днів зносити такі муки?

— Бувають такі випадки, що за кілька годин життя треба боротися. Приміром, треба закінчити якусь важливу, дуже потрібну людям роботу. Зубний лікар жив лиш одним — очікуванням смерті. А це жахливо. Ну, а Павлюк… Він був потрібен людям. Не знаю, як кому, а мені важко уявити село без нього.

Випровадивши гостей, Турчиниха подалася, було, в береги до дітей, але, побачивши, що вони воркують, мов ті голуби, не стала їм заважати — повернулася до хати, сіла на порозі, згадала своє дівування, ранню смерть чоловіка, труднощі, котрі випали на долю опісля, поплакала у фартух і знову пішла на город. Люба вже сиділа на пеньку, Павло із закачаними холошами бродив по воді і зривав очеретяні китиці, донька стояла на березі й показувала, яку китицю зривати. Турчиниха аж підтюпцем припустилася.

— Ти при своєму умі? — замахала руками. — Це тобі літо, га? Ану зараз же вилазь! Любо, куди ж ти дивишся?

— Вода тепла…

Турчиниха підступила до води зовсім близько.

— Вилазь, бо зараз візьму лозину!

— Хіба ви тата подужаєте? — підвела білі бровенята внучка.

— Як розійдуся, то всім вам місця не буде…

— Де не буде?

— Ніде не буде.

Дівчинка змовкла, прагнула осмислити слова бабуні, і, певно, те їй не давалося, бо вона благально глянула на маму.

— Треба бабуні слухатися, — поспішила на підмогу доньці Люба, — бо вона, коли розсердиться, то скрізь нас знайде і покарає. На землі такого місця нема, де ми могли б од неї заховатися.

Лідуся з острахом і воднораз із повагою подивилася на бабуню.

Павло виліз із води. Ноги в нього були червоні, і Турчиниха наказала йому, щоб розтер їх по самі коліна, далі ще й змусила бігати. Все те Павло робив дуже ретельно, і Лідочка повірила, що бабуня найдужча.

— Мамо, може, ми трохи покопаємо картоплі? — сказала Люба.

— Ще чого не було. Відпочиньте з дороги. Встигнете наробитися.

Всі четверо піднялися на пагорб і посідали на купі картоплиння, ловлячи останні сонячні промені. Говорили про різне, аж поки розмова перекинулася на Павлюка.

— Ніяк не можу повірити, що його вже нема, — зітхала Турчиниха. — Ледь світ не затарабанить його підвода, не зупиниться навпроти нашого двору. Він часто, як іще був їздовим, завертав до мене — скидав оберемок-другий підстилки, паші, гички… Скажу вам — не повірите: Іван частіше у мій двір завертав, ніж у сестрин. Сестру він любив, а швагра ні. Часто казав: «Не хочу я в Семенова бути наймитом. Хай сам крутиться». Останнім часом, правда, він ні до кого не заїжджав. Важко йому було косу в руках тримати. Своє господарство потроху зводив. Дарці те було не по душі — дуже вже заповзятлива до роботи. Недарма її Пружинкою прозвали: крутиться, мов заведена, ніколи не бачила, щоб вона спокійно сиділа та гомоніла, як оце ми з вами. Іван теж не ледар був, не тікав од роботи, як мав здоров'я, то незгірш неї крутився. Щоб жінка працювала, а він вилежувався, — такого йому совість не дозволила б. А що він був совісний, то про це всяк скаже. Ото вже як захворів, бувало, їде біля хати, я гукаю, щоб завернув, а він скривиться й скаже: «Часу нема». А я ж то знаю: час у нього є, просто соромно йому задарма пригощатися. Траплялося, впрошу. Так він, хочте вірте, хочте ні, все на хвороби скаржився. Мені шкода було чоловіка. Раніше, як при силі був, то всім Іван треба був. А коли захворів, поодверталися — їздовий тепер не таке вже й цабе велике. То раніше, відразу по війні, об'їждчику всі в ноги кланялися. Аякже! Хоче — дозволить назбирати колосків, хоче — не дозволить, захоче — буде твоя корова напасена, захоче — не буде. Отак… Здається мені, — вела далі Турчиниха, — все це й привело Івана до самогубства.

— Що воно — «все оце»? — здивувався Павло.

— А скільки ж можна гризти чоловіка за ту горілку? Вбила Дарка собі в голову, що горілка зведе його зі світу, і гризла, мов іржа залізо. Того дня, як Іван на себе руки наклав, мене попросила Дарка допомогти їй норму буряків копати. Поміч із мене не вельми яка, сили жменя зосталося, але погодилася, бо й Дарка не далеко втекла від мене, а допомогти нікому: в того сестра на норму вийде, в того мати чи дочка. Так ото їдемо ми гуртом у поле машиною, Дарка й розказує: «Оце тільки-но зі своїм погиркалася. На роботу треба йти, а він вилігся у світлиці на дивані, ніби йому місця ніде нема. Це щоб на зло мені. Бо я ж прошу його: якщо хочеш прилягти в одежі перепочити, то не обов'язково в хаті. Можна й на літній кухні. Та вже хай. Я, значить, до нього: «Чого лежиш, не збираєшся на роботу?» А він буркнув щось таке під ніс, я й не розібрала. Подумала: знову нирки чи виразка вхопили. Питаю, що болить, а він, як затявся, не говорить до мене, а буркає. Мене й розібрало: на кого дмешся? Сам на себе дмися. Отак і покинула надутим». Не розумію Дарки: шанувала ж його, була за ним як за кам'яною стіною, ніколи пальця на неї не підняв. Слова ніколи грубого не сказав. У всьому слухався, потурав. Захотіла літню кухню — на тобі літню кухню; не такий погріб, як у людей, — переробив; хочеш килимів — на тобі килимів. На цвинтарі біля його могили й собі місце зоставила, щоб, значить, і на тім світі разом бути. І не побоялася, що вішальник. Він і в записці тільки про неї й думав. Просив синів, аби про матір дбали, бо самій важко їй буде у світі жити. А вона його гризнем гризла…

— Тож добра йому бажала, — таки не втерпіла Люба.

— Часом добро можна так піднести, що воно злом обернеться, — зітхнула Турчиниха.

Павло згадав: стара Павлючка теж говорила щось про записки, в них буцімто Іван просив пробачення в Дарки і пояснював, де поклав гроші, які брав на брикет, але купити його не встиг. А мати ось що розказує. Правда, Павлючка нібито не пам'ятає точно нічого з того, що син понаписував перед смертю.

— А хто читав ті записки?

— Дарчин брат. Дарка була на буряках, а вони цього року далеко, аж за ярами. Він же близько, на ставу, от і прибіг перший. Знав, де ключі лежать, то й у хату перший зайшов. Одна записка ціла, лежала на столі, а ту, що Іван порвав, знайшли в його кишені. Брат забрав…

— Він давав комусь їх читати?

— Дарці, мабуть, ну й синам. Із чужих, либонь, нікому.

Якщо посмертні записки ховаються від людей, думав Турчин, значить, у них має бути щось важливе і, певно, не на користь родичів та рідних. Інакше навіщо таїтися. Папери ті мали одібрати й прилучити до протоколу працівники прокуратури і міліції. Якщо так, то завтра Турчину відкриється секрет самогубства Івана Павлюка.

Другого дня Павло й Люба підхопилися ледь світ, узяли нарихтовані звечора відра, заступи й пішли на город. Хутко по цьому встала порати господарство й Турчиниха. У кімнату, де спали діти, не заглянула, взялася будити, як уже сонце стало припікати. На своє подивування, застала тільки одну внучку. «Це ж треба так рано бігти гуляти в ті береги, — подумала, — краще поспали б, вдома за тою службою хіба мають коли?» Вже й сонце геть од землі одірвалося, і Лідуся встала, пора снідати, а їх нема. Тоді вона пішла в береги, щоб погукати, а як побачила, що вони вже викопали чималу грядку, аж за голову вхопилася:

— Що ви собі думаєте? Що про мене люди скажуть?

— Мамо, Павликові після обіду треба в район, — стала пояснювати невістка, — то він своє хоче зробити до обіду.

— Ще встигнете. На цілий же місяць приїхали. Ходіть хоч поснідаєте.

Після сніданку на город вийшли всі четверо. Лідуся, правда, не стільки допомагала вибирати картоплю, як заважала, але все одно для всіх була радість — підростає помічниця. По обіді Павло став збиратися в район. Мати радила йому їхати разом із Любою, дитя вона доглядить, та невістка сказала, що в район їй не кортить, Павло знав: не хоче йому заважати.

… Пішов Павло прямо в прокуратуру. Слідчий був од Турчина на років чотири молодший, чорнявий, із вусиками. Дивлячись на людину, голову відвертав трохи вбік.

— Чував про вас, чував, — тиснув руку Павлові. — Мені колега мій Скрипка розказував. Хвалить вас. З вами, казав, легко працювати. Ну, а до нас яким вітром? Відпускним? Приємний вітер. Ну, а до прокуратури чого?

— У справі. Ви, певно, не забули: недавно в моєму селі наклав на себе руки один чоловік. Так ото, це мій колишній сусід. Я його добре знав і от ніяк не можу второпати:. для чого він таке зробив. Люди різне говорять, а мені хотілося б знати правду. Для мене, знаєте, це важливо.

Слідчий, з усього видно, у своїй короткій слідчій практиці з подібним зіткнувся чи не вперше. Рівні короткі пальці правої руки, що лежала на столі, ледь помітно заворушилися, погляд пробіг по кімнаті й зупинився на Турчинові.

— Значить, суто людський інтерес? Боюся, нічого нового не скажу. Все воно таке… Може, спочатку подивитеся протокол опису?

— Для чого? Ліпше своїми словами.

Слідчий на мить замислився.

— Павлюк висів на сливці, за десять метрів од хати і за три метри від погреба, від землі — приблизно на метр. Ліва нога звисала, права стояла на стільці ледь зігнута. Смерть, думаю, настала від того, що він сплигнув зі стільця, а нога на стілець потрапила при конвульсії. Це побачив хлопець, котрий прийшов рвати сливки. Хлопець той з іншого кутка, і рвати йому дозволив буцімто Павлюк за два дні до того, як наклав на себе руки. Хлопець і зняв тривогу… Чогось істотного ні він, ні інші свідки не показали. Розтин трупа теж нічого істотного не додав… — Слідчий спохмурнів. — Прошу мене зрозуміти. Вам, певно, розказували, як воно було. Я, знаєте, з вішальниками зустрічаюся не вперше, проте ніяк не можу звикнути, кожного разу відчуваю до них відразу. Так і тепер… Мені треба було самому його підтримати чи когось попросити, того ж міліціонера, приміром. А я коротко кинув міліціонеру: «Давай!» Ну, він і рад старатися: черкнув ножем по мотузці, тіло впало і, треба ж було так статися, якраз обличчям об камінець. Ну, й трохи травмувалося. Бачили б ви, як на нас люто накинулася рідня Павлюка. Ніби ми його загубили. Сумніву щодо того, що Павлюк повісився сам, нема.

У словах, погляді слідчого не було холоду, роздратування, лише тонкі губи нервово посіпувалися. Мовчали, і в цій мовчанці щось зріло.

— Да-а, ситуація… — мовив Павло. — Але прошу мені вибачити й нічого лихого не думати. Павлюк перед смертю написав записку. Я хотів би на неї глянути.

Слідчий спохмурнів іще дужче.

— Я про це нічого не знав. А звідки ви знаєте, що записка була?

— Село говорить…

— Навколо такої пригоди завжди плутається багато різних балачок. Так що не дуже прислухайтеся до людських язиків.

— Я з вами згоден. Тільки ж тут правда: записка таки була. І не одна, а дві. Першу, правда, Павлюк порвав, то підібрали тільки клапті, а друга — ціла.

— Що ж, раз таке діло, то поїду ще раз на місце пригоди і повідбираю записки. Так що… — Він зробив рух плечима, потім переклав папери з одного кінця столу в другий і подивився на Павла карими очима. Турчин ледь усміхнувся, думаючи, що цей молодий юрист із повним правом може попросити його зі свого кабінету.

— А що ви думаєте про самогубство Павлюка?

Слідчий пильно глянув на папери, ніби шукав у них відповідь, але не знайшов і тому невдоволено стенув плечима:

— Я можу сказати лиш те, що записав у протоколі: насильства не було, ну і, певно, до смерті його ніхто не спонукав. Звичайно, причина якась була. Не міг же він отак ні з того ні з сього накласти на себе руки…

— То правда, — задумливо мовив Павло. — Причина якась та є.

Слідчий подивився на Павла якось здивовано чи зацікавлено.

Завідуюча поліклінікою, жінка вже не першої молодості, довго й прискіпливо розпитувала в Турчина, навіщо йому знадобилася амбулаторна історія хвороби Івана Павлюка, і все доводила, що вона не має права видавати її нікому, навіть рідним хворого. Довелося показувати посвідчення. Завідуюча пильно розглянула його, здається, нічого підозрілого не знайшла, бо обличчя трохи прояснілося, проте, як принесли картку, повільно усю її погортала, щось там вичитала про себе, лиш після цього стала називати хвороби, які там були зафіксовані — від виразки шлунку до остреохондрозу.

— Ми в нього підозрювали рак лівої нирки і направили в обласний онкодиспансер на консультацію. Записів нема ніяких, то, мабуть, не встиг побувати…

Турчин якийсь час сидів мовчки, упершись руками в коліна, і дивився на амбулаторну картку, що лежала перед ним. Дивився так, ніби з неї міг дізнатися більше, ніж уже знав. Звів очі на лікарку. Вона зворухнулася.

— Ви щось хотіли?

— Я можу поговорити з урологом?

Завідуюча глипнула на Павла спідлоба, зняла трубку внутрішнього телефону і коротко наказала урологові зайти до неї. Поклавши трубку на апарат, ковзнула коротким поглядом по Турчину й подивилася у вікно. Надворі світило сонце, по-осінньому м'яке й лагідне. З берези зривалися й падали червонуваті листочки — мов жарини.

Уролог мав років біля тридцяти, ступав легко, майже нечутно, на повних губах блукала невиразна усмішка.

— Ось товариш із міліції хоче з вами поговорити.

У сірих очах уролога майнула насторога.

— До ваших послуг, — сказав і ледь нахилив голову вправо.

— У вас лікувався Іван Семенович Павлюк?

— У мене багато лікується. Всіх не вдержиш у голові.

— Тоді візьміть амбулаторну картку й пригадайте.

Товстенький, добряче потріпаний зшиток лікар брав обережно і все косив поглядом на завідуючу, певно, чекав якогось слова чи хоч натяку, але та була незрушна.

— Пригадую, — зрештою озвався уролог, — плечистий, із характерною, якоюсь наївною чи мудрою усмішкою. А що з ним сталося?

— Повісився.

Уролог завмер, потім кинув швидкий погляд на завідуючу. Та, як і раніше, мовчала.

— Я чув, що хтось повісився, але на нього й не подумав.

— Чому?

Уролог, не чекаючи запрошення, сів, розгладив на колінах білий халат і стишено заговорив:

— Може, я й не розуміюся в людях, тільки він завжди справляв на мене враження поміркованої, розумово цілком здорової людини. Я лікував його кілька років і найменших відхилень од норми не помічав.

— Значить, ви заперечуєте, що він міг добровільно накласти на себе руки?

Лікар на мить завагався, проте, як заговорив, у голосі звучала певність:

— Мені важко відповідати на ваше питання. По-перше, я не психолог, висновок мій грунтується на суто людських спостереженнях. А по-друге, що заперечувати, коли маємо факт. Чи ви вважаєте, то було не самогубство, і зайнялися перевіркою?

— Ні, я вважаю, що то таки було самогубство.

— Тоді в чому справа?

Турчин хотів пояснити, повторити сказане завідуючій поліклінікою, але уролог йому чогось не подобався, і він мовив коротко:

— Виникла потреба дещо уточнити. Отож, дозвольте ще одне: запідозривши в Павлюка рак нирки, ви радилися з місцевим онкологом?

— Ні. Він був у відпустці.

— Про свою підозру хворому сказали?

— Ви що!? Невже думаєте, я зовсім не знаю лікарської етики.

«Може, й знаєш, — з гіркотою думав Турчин. — Але не дуже про неї дбаєш». Уголос мовив:

— Хіба неодмінно відразу треба було направляти в онкодиспансер?

Уролог шаснув рукою до кишені, мабуть, хотів узяти цигарку, та відразу ж передумав, зморщився.

— Зізнаюся, я чомусь про це не подумав. Хотілося одним махом поставити всі крапки над «і». А потім — він був такий розважливий, поміркований… Мені й не гадалося, щ він може взяти дурне в голову.

— То все-таки він здогадувався про вашу підозру чи ні.

— Напевно, здогадувався, бо, як тільки сказав йому про онкодиспансер, змінився і на лиці, і в поведінці… Я пробував його заспокоїти: мовляв, не треба тривожитися, страхатися, це звичайна перевірка, а що робить її онкодиспансер, то там і спеціалісти найкращі, і апаратура найдосконаліша…

— Вам вдалося його заспокоїти?

— Либонь, ні. Після моїх слів він довго мовчав, а як заговорив, голос був глухий, якийсь надривний. «Рак, то й рак, — мовив. — Не смерті страшно. Коли не вмирати, то день втрачати. А от мук боюся. Бачив, як умирають од раку. Дивитися страшно… А чи знайдуть його в мене, чи ні — яке це має значення; все одно від раку ще ніхто не вилікувався». Ну, я тоді став доводити, що він неправий, рак у багатьох випадках піддається лікуванню, особливо у ранній стадії. Та ще й коли уражена нирка. З однією ниркою можна жити сто років. Одне слово, поки вмовив його їхати на консультацію, сім потів із мене вийшло.

— То він погодився?

— Не зовсім. Сказав: подумаю.

Голубі очі Турчина потемніли. Це помітила завідуюча, котра уважно прислухалася до розмови. Вона зворухнулася, вплела в розмову і свій голос:

— Ви вважаєте, що причиною самогубства був страх перед муками?

— Важко сказати.

— А все ж?

У Павла на переніссі зійшлися брови, в голосі промайнуло все, що устиг дізнатися про наглу смерть Павлюка, і нічого не давало ясної відповіді на запитання лікарки. Правда, оце, щойно вивідане, вирізьблювалося з-поміж іншого, муляло душу, непокоїло, і він, не приховуючи своєї неприязні до лікарів, заговорив:

— Як воно там не було, а я все ж радив би надалі поводитися з хворими обережніше. Ну, а за те, що вас потурбував, прошу вибачення.

Лікарі мовчали.

Турчин повертався додому надвечір. Першою на путівці його побачила Лідуся і, як молоденьке козенятко, застрибала назустріч. Він присів, підхопив її, притис до грудей, а вона обплела його засмаглу, м'язисту шию своїми тоненькими теплими рученятами і швидко-швидко заговорила про все, що бачила, пережила за день без татка. Павло слухав доньку, лоскотав миле личко колючими вусами і сам сміявся дужче за неї, аж Люба у дворі почула і вийшла на дорогу.

— Ти ж уже велика, щоб татко тебе ніс, — вдавано насупилася.

— Він мене сам узяв на руки. Правда ж, татку, ти сам узяв?

— Сам. Звичайно, сам. Та коли таке діло, то давай далі своїм ходом…

Турчини взяли доньку за руки, вона ж невгамовно вертіла білявою голівкою то до тата, то до мами і щебетала без угаву. Призахідне сонце обсипало їх м'яким промінням. Із пасовища верталася череда, мукала худоба, над дорогою гойдалася курява, з поля хвилив легкий вітерець, і курява відпливала в садки, осідаючи на деревах, кущах.

Небо було червонясте, і здавалося, що в ньому віддзеркалюються сади, які вже бралися багрянцем.

Пилюга вляглася. Павло дивився на рідний куток, на зелене поле (зеленіла конюшина), на високе небо, і думав про Павлюка, про смерть, яку завше вважав безглуздям, найбільшим насильством над людиною. Самогубців ніколи не розумів і навряд чи зрозуміє. Хтось назвав їх мужніми людьми: мовляв, не кожному стачить духу накласти на себе руки, боягуз цього ніколи не зробить, він буде корчитися у муках, жити без радості, без надії, проте світу не залишить. Дивлячись на вечорову красу, відчуваючи в своїй руці рученьку своєї кровинки, слухаючи мову дружини, він знав: аби доля загнала його у найбезвихідніший кут, все одно жив би. Той, хто добровільно йде зі світу, — ніякий не мужній.

— Ти все думаєш про Павлюка? — спитала Люба.

— І про нього, і про життя. Може, не завжди воно прекрасне, але жити треба. Любцю, що я хочу попросити: чи не пішла б ти сьогодні зі мною до Павлючки Дарини? Коли я піду сам, буду про все розпитувати, це скидатиметься на допит і потрібної розмови може не вийти.

— Мені, Павлику, не дуже хочеться йти. Там будуть сльози, а сліз я боюся. Проте коли треба…

У великому дворі Павлюків вони заявилися, коли вже сутеніло. Всі будівлі тут були добротні, зведені на десятки років. Хата цегляна, на високому підмурку, під зеленим шифером, вікна великі, завішені тюлем, веранда простора — скло на людський зріст затягнуте фіранкою. Літня кухня теж цегляна і теж на підмурку, на фасадній стіні три вікна, хлів для худоби й палива. Довгий, теж під шифером, погріб, з брамою на дві половини гараж. У гаражі. стояв мотоцикл, Павлюк на ньому не їздив, каталися сини, як навідувалися в гості. Під тином — криниця, корба почорніла — нею рідко користувалися, бо ще років два томи Іван приладнав насоса і тепер тільки натискай кнопку.

Як тільки вступили на подвір'я, з мурованої, із залізним дахом буди вихорем вилетів грудастий, рябий пес і рвонув ланцюга. По хвильці на поріг літньої кухні ступила вся в чорному, зігнула, зчорніла від горя Дарка. Стояла мовчки дивилася на гостей, либонь, упізнавала, губ зрідка ворушилися. Потерла долонею лоба й гукнула до п щоб ліз назад у буду. Той послухався.

— Це ти, Павлику? З Любою прийшов.

Дарка, здавалося, сповзла з порога, підступила до Турчинів, іще раз подивилася на них, ніби хотіла переконатися, що це й справді вони, схлипнула й запросила до літньої кухні. Гойднувшись крок, передумала й повела до хати у світлицю. Турчин уже знав, що туди вона нікого не пускає, сама заходить лише для того, щоб пилюку змахнути.

Світлиця була зі смаком обставлена новими меблями, два килими висіло на стінах, один застеляв диван-ліжко, четвертий, найбільший, — підлогу. У серванті поблискували кришталь, порцелянові сервізи. Були ще фотопортрети Івана, Дарки і їхніх синів. Усі вони дивилися на світ весело, безтурботно.

Дарка посадовила гостей у глибоких кріслах, сама стала навпроти, зіпершись об широку, лиснючу шафу. Мовчала. В кімнаті кублилися сутінки, і те мовчання гнітило. Люба трохи висунулася з крісла, щоб своїми ногами торкатися Павлових.

— Ой, чого це я стою! — спохопилася Дарка. — Ви ж у гості прийшли, а я стовбичу. Зачекайте хвилиночку, я зараз…

Дарка кинулася накривати стола. Рухи її були то надто повільні, то надто швидкі, між собою не в'язалися, і видно було, що тяжка, невідступна думка тисне на психіку жінки, відвертає од реальності. Принесла тарілку нарізаної шинки, покрутила в руках і забрала назад. Потім довго не появлялася, а як увійшла, руки були порожні. Взялася різати хліб і не зупинилася, поки не. порізала весь буханець. Часто якось злякано поглядала у вікно, яке все більше затуляли сутінки. Дерева в саду вже злилися, білі стіни літньої кухні потемніли.

— Ой, чого це ми сидимо в темряві! — Дарка сплеснула в долоні і підняла руку до вимикача.

Світло спалахнуло відразу трьома лампочками. Тепер Павло міг роздивитися Дарку добре. Вона дуже змінилася: під очима синці, на обличчя ніби накинули маску, руки ледь помітно тремтять, погляд блукає по хаті, підлозі, стінах… Коли стіл все ж було накрито, Дарка знову вийшла, цього разу не появлялася вже довше, а як, зрештою, ступила на поріг, була ще сумнішою — здавалося, десь там, у сусідній кімнаті, з кимось зустрілася, і той нашептав їй багато неприємного.

— Оце ж я вас голодом морю, — заметушилася. — Підсідайте до столу. Павлику, Любо, я така рада, що ви прийшли. Ви не боїтеся, ні? А люди бояться. І я боюся. Заплющу очі — бачу Івана свого на сливці. Хлопці ту сливку геть із корінням викорчували, і одежу, в якій був, і мотузку відвезли під ліс на салотопку й там спалили, а попіл розкидали, щоб і сліду не зосталося. А може, не треба було, га? — спитала і, либонь, уперше глянула на гостей.

Турчин знизав плечима, Люба опустила очі, бо в погляді Дарки було щось таке темне, болотяне, аж холод пройшов поза шкірою.

— Я думаю, добре зробили, бо та сливка завше нагадувала б мені про нещастя. Хоча що я кажу? Мені й таї: кожна деревина в саду про це нагадує. Кожний кущ… Не можу ввечері з хати вийти. І за що мені ця кара? — Дарка заплакала — хрипко, ніби душилася тим плачем, плечі важко здригалися. З-під хустки повибивалися пасемця русявих, ледь посріблених сивиною кіс, кілька волосин упало на очі, рот, вона їх не прийняла. Сльози витирала прямо долонею, інколи поривалася щось сказати, але слова застрявали в горлі, від того плач виривався ще з дужчим хрипом. Нарешті схлипнула востаннє й замовкла, і в кімнаті запала гнітюча тиша.

На дорозі гучно зарокотав трактор, од того рокоту забряжчали шибки, і Дарка, здається, зовсім заспокоїлася. Сиділа нерухомо, вклавши руки в пелену. По якомусь часі, нічого не кажучи, вийшла в сусідню кімнату, вікно якої виходило на дорогу. Пробула там недовго, а повернулася ніби трохи переінакшена — врівноважена.

— У когось трактор поламався… Стоїть і деренчить…

Вони всі троє сиділи біля заставленого їжею столу, і ніхто ні до чого не торкався. Люба принишкла, а Павло зрідка поглядав по боках — раптом побачить щось цікаве. Дарка схилилася над столом, взяла пляшку, налила три чарки, подумала мить і свою підняла.

— Чого ж ви? Беріть. Випиймо за упокій його душі.

Павло нічого не сказав, узяв чарку і, не чекаючи більше запрошення, випив. Дарка пригубила. Люба — теж, але до їжі не торкнулася. Павло ж з'їв шматок шинки і потягся за другим.

— А Іван тебе, Павлику, шанував. Якось каже: «Оно Павло Турчин без батька, без помочі рідних і близьких у люди вибився, газети про нього пишуть. А моїм чого не хватало? Все було, тільки вчися. Так не хотіли». А я, Павлику, так собі думаю: аби людьми були. Іван мій усе життя біля коней, а на похорон ледь не все село зійшлося. А щоб ви бачили, скільки вінків було! Ні за ким стільки не… — і не домовила.

— Правду кажете, — вперше за весь вечір озвався Турчин. — Головне в житті кожного з нас — бути людиною. До кінця, — несподівано для себе закінчив і жахнувся: а що подумає Дарка?

Її справді вразили ці слова: крутнула до Павла головою. Руки в пелені дрібно затремтіли.

— Павлику, не суди його так суворо, — мовила.

— Я так, до слова, — спробував виплутатися. — Іван Семенович таки був гарною людиною, і якби я у селі був, то теж… провів би його в останню путь.

— Всі так кажуть. Він же нікому не заподіяв зла. Твариночки не скривдив. Усіх любив, і його всі любили.

— Шкода, що така людина пішла зі світу.

— І що йому набрело в голову — хоч убий, не знаю. Він добрий був господар, добрий сім'янин, жили ми з ним душа в душу. Ну, не без того, інколи, було, погиркаємося, але щоб далеко заходило, як в інших, то ні. Він на мене за все життя й пальця не підняв.

— Може, його хвороби довели?

— Що боліло йому, то боліло. Бувало, як схопить, криком сходив. Щоб не тривожити мене, йшов у сад і там мучився. Такий він…

— Його направляли на консультацію до обласних лікарів, їздив він, не знаєте?

— Їздив.

— Щось розказував вам, як повернувся?

— Казав, що нових хвороб не знайшли. Всі старі.

— А папірця звідти ніякого не привіз?

— Привіз. Десь він у шухляді.

Дарка відчинила шухляду, потарабанила в ній і подала Турчину висновок обласного онколога. Павло ледве розібрав якийсь химерний почерк. Діагноз — нефрит обох нирок — був виведений трохи чіткіше. Нефрит — хвороба погана, але жити можна. А може, не повірив обласним спеціалістам?

— Який Іван був на вигляд, коли повернувся з області?

— А що, там щось погане написано?

— Ні, його стара хвороба. Нефрит нирок називається. А питаю, бо не можу повірити, щоб отак, із доброго дива…

— В моїй голові теж не вкладається. Я вже скільки всього передумала… Ніколи стільки не думала. Ага, ти питаєш, який він був, коли з області повернувся. Такий, як завжди. Нічого поганого за ним не помітила.

— Може, його хтось скривдив?

— А за що його людям кривдити? Траплялося, я гиркала, але він того ніколи близько не брав до серця. Сміявся: «Щоб то була за жінка, якби тільки гладила чоловіка».

— За що ж ви на нього гиркали?

— Так, за дрібнички. Він у мене, як більшість чоловіків, не дуже охайний був, міг отак прямо з вулиці в чоботях впертися у світлицю. А я люблю порядок, чистоту. Більше ж не було за що — не п'яниця, не волоцюга, не ледащо. Хазяйство тримали незгірше, ніж у людей. Правда, останнім часом все більше я біля нього поралася. Це, певно, мучило Івана, бо він став приставати до мене, щоб звести трохи живності, тримати тільки корову й одне порося, ну й курей. Для нас, мовляв, вистачить, діти вже дорослі, самі на себе зароблять, гроші про чорний день є. Тільки, скажу я вам, не так уже й багато в нас тих грошей, як люди говорять. Через те й хати не збиралися будувати.

— Комусь із хлопців?

— Може, й для них згодилося б. А поки хай би ми пожили, як тепер люди живуть.

— Але ж у вас і ця хата добра.

— Де там у лиха добра. Хіба не бачите, які нині зводять? Як палаци: на багато кімнат, на даху другий поверх, літній. А ми хіба гірші від людей? Чи не трудимося весь вік? Та й меблі не завадило б поміняти. Була я у Ганни Сарайчучки, бачила, який у неї гарнітур. Весь так і сяє, мов сонце. А в нас що — старе, допотопне. Перед дітьми соромно. Ніби ми лежебоки які. Так що треба тих грошей та й треба.

— Хата — загата, — зронила перші слова Люба.

— Тож-бо воно і є, — підхопила Дарка. — А Іван не завжди в цьому розбирався. Йому аби було чим грішне тіло прикрити та щоб не голодний. А воно ж не ті часи вже, не повоєнні роки, коли раді були шматкові черствого хліба. Він цього не хотів розуміти, і ми трохи гиркалися.

«Не так уже тихо й мирно жили ви, якщо вникнути, — думав Турчин. — І взагалі, люди ви дивні: маючи такі хороми, мріяти про ще кращі, а жити в літній кухні разом із мухами? А все, здається, ви, Дарко. Недаремно ж моя мама вас недолюблює».

— Кажуть, Іван Семенович записки зоставив.

— Написав аж дві, то одну порвав, а друга є.

— Можна глянути?

— Немає. Хлопці разом із усім спалили, хоч я й просила не робити цього: хай би… на пам'ять…

— Що ж він у них писав?

— Просив дітей, аби про мене дбали, щоб не гнівалися на нього, бо, мовляв, така його доля. Ще розказував, де поклав гроші, які брав на брикет.

— Ви самі читали ті записки?

— Ні, брат мені читав, бо я за слізьми світу білого не бачила. Як я тепер жити буду, сама не знаю. І люди стали хату обминати. Може, мені спродатися та виїхати?

Турчини на те нічого не сказали, та й Дарка, либонь, не ждала від них порад, бо по хвильці знову стала побиватися над своєю долею. І вже знову для неї, окрім її горя, нічого не існувало.

Як вийшли од Павлюків, небо вже засіялося зорями, з берегів тягло прохолодою, і Люба, взявши Павла під руку, міцно притиснулася до нього. Крізь одежу чув, як тіло дружини дрібно тремтить.

— Ти змерзла?

— Не знаю… Мені моторошно якось. А тобі?

— Мені теж.

— Ти вже знаєш, чого повісився Павлюк?

— Так, здогадки різні…

— А мені здається, тут усе сплелося докупи: і хвороби, і бурчання Дарки, і літня кухня…

Павло довго мовчав.

— Як там воно не є, а Павлюк вчинив велику дурницю, — врешті сказав і міцно притиснув Любу до себе.

У небі холодно переморгувалися зорі.