Помилка Олексія Алексєєва

КАТАСТРОФА

Події розгорнулися несподівано. Наприкінці березня я одержав листа від Алексєєва. Він писав, що йому вдалося здійснити дуже цікаве відкриття, яке “буквально висадило в повітря”, як він висловився, багато наших уявлень у галузі фізики вакууму. Алексєєв пропонував мені приїхати до нього й самому переконатися, що він має рацію.

“Не знаю чому, — писав Алексєєв, — але, згадуючи минуле, я дедалі частіше думаю про тебе і про наше з тобою спільне життя. Те, що було важке, здається тепер яскравим, якимось дуже й дуже потрібним. Саме тоді, в ті роки, як ми жили разом, у суперечках з тобою, завдяки, здавалося б, випадковим розмовам з випадковими людьми, незалежно від мене самого відбувся якийсь головний процес у моїй свідомості… Приїзди, я певен, ти будеш задоволений з успіхів нашої невеликої лабораторії”.

Я виїхав п’ять днів по тому, але було вже пізно: лабораторія Алексєєва більше не існувала… Я дізнався про це в поїзді з повідомлення Академії наук. Повідомлення приголомшило мене. Текст його всі знають, і всі пам’ятають його гіркий і тривожний зміст:

“…Несподівана катастрофа, яка сталася в лабораторії Алексєєва, свідчить про те, що природа, далебі, ще не розкрила своїх найглибших таємниць… До славного списку сміливих дослідників, що віддали своє життя задля науки, прилучилися імена Олексія Олексійовича Алексєєва та його найближчих співробітників… Надалі, аж поки буде остаточно з’ясовано причини катастрофи, Академія наук пропонує всім дослідникам, які вивчають властивості вакууму, утриматися від особливо небезпечних експериментів і старанно погодити план дослідних робіт… Академія прохає всіх, хто був причетний до робіт лабораторії чи знав Олексія Алексєєва особисто і вважає, що міг би бути корисним під час розслідування катастрофи, прибути до Південноукраїнської філії Інституту зірок… Світла пам’ять тим, хто загинув на тяжкому і славному шляху пізнання й підкорення могутніх сил природи!..”

Другого дня мене прийняли члени комісії, яку було створено, щоб з’ясувати причини катастрофи. Становище виявилось надзвичайно складне. Стало відомо, що в день катастрофи керівник лабораторії мав намір подати звіт про роботу за останні шість місяців, однак матеріали звіту і всі лабораторні щоденники загинули разом з лабораторією. З’ясувалося, що Алексєєв не відправив у безпечне місце жодного рядка своїх записів; він не вів дублюючих журналів, отже не вбачав небезпеки у своїх експериментах. Далі стало відомо, що в день катастрофи Алексєєв надіслав у Секцію космогонії телеграму. За змістом її виходило, ніби перший етап дослідів пройшов успішно, і що в проведенні другого етапу бажана якнайдійовіша участь фахівців у галузі космогонії.

“Розпочинаючи другий етап наших робіт, — зазначалося в телеграмі, — вважаю за необхідне встановити тісніший контакт з представниками космогонічної науки, оскільки зовсім несподівано, роботи починають становити прямий інтерес для тих, хто вивчає походження і розвиток зірок”.

Мені дозволили оглянути місце, де ще так недавно працювали люди.

Сила вибуху перетворила триповерхову будівлю лабораторії на гору зігнутих залізних стрижнів і велетенських шматків бетону, які ніби випадково простромила арматура. Інститутська будівля навколо лабораторії майже не потерпіла, якщо не брати до уваги вибитих повітряною хвилею шибок. Тепер робітники склили вікна. “Дивна річ, — ненароком кинув один із них, коли ми підійшли до головного корпусу Інституту зірок, — ніколи не повірив би. Всі шибки повилітали назовні, до єдиної скалки, наче хто їх видув зсередини”.

Моноліти лабораторного фундаменту було частково викинуто на землю, частково покришено. Я не уявляв, що лабораторія Алексєєва така велика. Ще недавно в цій будівлі могла б працювати принаймні сотня чоловік; я з подивом дізнався, що Алексєєв мав лише тридцять чотири співробітники.

— Там хтось уже був? — спитав я, показуючи на руїни.

— Ні, завелика радіоактивність. З такою ще ніхто з нас не стикався, — відповіли мені. — На щастя, період напіврозпаду невеликий, щось близько двох днів. Так що скоро ми зможемо дістатися в центральні приміщення. Проте не думаю, що це нам багато допоможе…

— А я гадаю, що зараз усе має допомагати, — сказав літній чоловік з глибоко запалими очима, — все, кожна дрібниця… І потім, як щодо зовнішніх матеріалів? Ви не в курсі справи?

— Зовнішні матеріали? — спитав я. — Що ви маєте на увазі?

— Всі зовнішні зв’язки лабораторії, список речовин, що їх було одержано протягом останнього часу, її замовлення допоміжним підприємствам, усе, що єднало Алексєєва з зовнішнім світом… Хіба щось могло зберегтися в оцих стінах? Ех, Олексію Олексійовичу… — він одвернувся від нас і, спираючись на ціпок, швидко рушив до свого автомобіля.

— Хто це? — запитав я.

— Розхвилювався старий, — мовив мій супутник. — Ще б пак, він близько знав Алексєєва… Це Топанов, не чули?

— Він, здається, філософ?

— Авжеж, саме так, опублікував дві чи три роботи, а потім замовк. Кажуть, знову пішов на партійну роботу у відділ науки.

Того ж дня мене ввели до складу комісії. День по дню перед нами проходили найрізноманітніші документи, які в копіях було надіслано нам з тих закладів, що мали ділові стосунки з лабораторією Алексєєва. Незліченні накладні, креслення останніх зразків, списки журналів і книжок, окремі списки іноземних статей, перекладених з мало знаних у нас мов на вимогу Алексєєва та його співробітників…

Нарешті, коли радіоактивність трохи спала, перша рятувальна команда, набрана з добровольців, у спеціальних комбінезонах, на взірець тих, якими користуються, чистячи ядерні реактори, взялася до своєї нелегкої роботи. Від потужних механізмів, що їх доправили на вантажних вертольотах, простяглися на всі боки стальні канати завтовшки з руку людини. Зігнувшись під вагою сталевих гаків, люди накидали їх на окремі частини того, що так недавно було взірцем архітектурної стрункості й доцільності. Лунав сигнал, і лебідки пересували, зривали чи стягали залізобетонні брили, розчищаючи дорогу до центра будівлі. Нарешті з’явилася броньована баня над головним залом. Вона нагадувала недбало зірвану шкурку помаранчі. Величезні тріщини, звиваючись, розходились від її середини, і цілу ніч електричні різаки рвали метал, осяваючи темряву яскравими синіми іскрами спалахів.

Ось він, головний зал. Спеціально прокладеним ходом сюди під’їхали санітарні машини. Вони мали забрати те, що іще так недавно було живими, сповненими вогню людьми. Скинувши з голови захисні маски, стояли обабіч дороги аварійники, суворі люди суворої професії.

До нас квапливо підійшов керівник групи аварійників. Він помахом руки застеріг, щоб ми не наближались до нього, і глухо заговорив крізь маску:

— Несподівана перешкода. Під металевою банею якийсь прозорий надзвичайно твердий матеріал невідомих властивостей. Пневматичне зубило ламається, не лишаючи на його поверхні навіть дряпини.

— А електрична дуга? — запитав хтось.

— Пробували, не бере, — відповів аварійник. — Не бере, і край.

— А якщо підійти з другого боку головного залу? — запропонував я.

— Не можна, другого боку немає. Броньовану баню ми розрізали майже скрізь, і всюди під нею це скло. Одягайте скафандри, погляньте самі…

Одна за одною, задкуючи, виїхали машини швидкої допомоги. Переступаючи через уламки бетону, ми пройшли в глибину. Справді, під металевою банею була прозора речовина, схожа на велетенську брилу невідшліфованого темного скла. На її поверхні точно відкарбувався внутрішній бік крицевих плит, з яких було зварено баню. Просто перед нами виднілися двері, точніше — відбиток тих металевих дверей, які лежали неподалік, зірвані лебідкою. Ручка від дверей впаялася в речовину, що невідомо як утворилась. У ЦЮ мить кран відтяг ще одну частину броньованої бані, і сонячне проміння проникло в “скляну” брилу. Топанов припав обличчям до її поверхні, вдивляючись.

— Вони там! — тихо сказав він. — Гадаю, це Алексєєв…

Наче у величезному акваріумі, завмерли всередині темної брили постаті. Треба було знайти найзручніше місце для спостереження, бо “скляну” масу пронизувала мережа якихось тонких тріщин, затуманюючи її.

Я підняв з землі чиєсь кайло і щосили вдарив ним по “склу”. Кайло різко відскочило, а прозора речовина відповіла мені якимсь тонким співучим звуком.

— Це ні до чого, — почув я голос аварійника, — треба висаджувати.

Вибух пролунав, коли вже давно минула північ. У місячному сяйві високо вгору злетіли хмари землі й піску, А коли зійшло сонце, перед нами постала дивовижна картина. Баню було зірвано, сила вибуху розметала навкруги рештки стін, а перед нами блищав на сонці величезний зливок, схожий на прозорий капелюшок білого гриба. Всередині тепер цілком виразно було видно силуети приладів і людей, які стояли й сиділи навколо них. Один з чоловіків завмер у рвучкій позі, його рука простяглася до сусіда, що діловито тримав руки на кнопках якогось приладу. Так їх і застала смерть.

Який вихор увірвався сюди, в цю простору кімнату з великою люстрою, що все ще “висіла”, хоч стелі вже давно не було? А вихор саме ввірвався, бо лабораторія не мала жодних надто потужних джерел енергії. В день аварії споживання енергії, що його зафіксували автоматичні прилади, було навіть менше, ніж звичайно. Згодом стався різкий поштовх струму, але автомати, точно спрацювавши, відімкнули енергію, відтак на пробу ввімкнулися знову, та опір споживача був уже безмежно великий: лабораторія більше не існувала.

Ми стояли перед руїнами лабораторії Алексєєва. Розмовляли пошепки, але всі перебивали один одного, поквапливо сповіщаючи все нові й нові подробиці.

— Увесь район навколо лабораторії врятувала оця сталева баня, — казав один із фізиків, що прибули раніше за мене. — Коли б не вона, руїн було б набагато більше.

— Передусім, що це за прозора маса, який її склад? — запитав я.

— Уявіть собі, це повітря! Так, так, азот і кисень у тих самих пропорціях, що і в навколишньому повітрі.

— Дивно… Це якась невідома сполука, якийсь невідомий окис азоту… — кинув хтось.

— Якщо тільки це хімічна сполука, — похитав головою фізик. — А в цьому дуже великий сумнів. Ми звернули увагу на те, що речовина цієї маси проводить електричний струм. Підвели електрод від зварювального апарата, але дуга виникала й одразу ж зривалася. Вакуумним присосом зібрали речовину, що випарувалась.

— І в спектрі лише кисень та азот?

— У тому-то й річ. Вранці взяли на аналіз тонку платівку, мабуть уламок, який підібрали після вибуху, зробили рентгеноструктурний знімок. Відстань між центрами атомів незбагненно мала…

— Але як ви знайшли цей уламок?

— Один з робітників спіткнувся і впав.

— Хіба уламок такий великий?

— Ні, уламок вміщується на долоні, але важить він сорок два кілограми.

— Цікаво, що температура цієї прозорої маси тридцять шість градусів і вдень і вночі!

— Так, так, надзвичайна сталість! Немов у термостаті.

— Але звідки взялася енергія вибуху?! Наскільки нам тепер відомо, ні нагромадження енергії, ні різко збільшеного надходження її ззовні не було.

— Одначе звідкись же вона мала взятися! До того ж у лабораторії, яка не досліджувала ні матеріалів, що розпадаються, ні термоядерних реакцій. У списках не виявилось ні урану, ні плутонію, ні торію… Лабораторія не зверталася до закладів, які випускають важку воду або важкий водень, а без них поки що неможливі високотемпературні процеси.

— А чи звернув хто-небудь увагу на те, що всі вибухові струмені мали напрямок не назовні, а всередину, до будинку лабораторії Алексєєва?

— Навіть усі шибки з вікон Інституту зірок вилетіли назовні, — підтвердив я, згадавши спостереження склярів.

І раптом несподіване відкриття! Працівники Інституту зірок повідомили, що з ракетодрому, який належить Інститутові, Алексєєв досить регулярно запускав висотні ракети.

Головне управління по дослідженню космічного простору підтвердило, що на адресу лабораторії Алексєєва за кілька місяців до катастрофи було надіслано три великі ракети. Контейнер останнього ступеня за умовами договору мав бути порожній. Ракети було запущено принаймні за місяць до катастрофи, оскільки зберігся надісланий в управління акт запуску. В графі “Призначення” було невиразно сказано: “Вихід у космос з метою дослідження безповітряного простору”.

Більше ніяких відомостей Головне управління не мало, бо пристрій, який керував польотом, монтували в лабораторії Алексєєва.

“З метою дослідження безповітряного простору…” Але яке призначення ракет? Серед тисяч штучних супутників, що оберталися навколо Землі по найрізноманітніших орбітах, у березні не було зареєстровано нових. Що сталося з ракетами?.. І того дня, коли Алексєєв мав намір повідомити про зміст своїх робіт, відбувається грандіозна катастрофа. Чому вона сталася саме в той час, коли в успіхові експерименту Алексєєв не мав сумніву? Коли він готував уже якийсь новий експеримент?

Треба було будь-що розкрити таємницю того дня. Цього вимагала не просто цікавість. Десятки запланованих дослідів затримувалось спеціальним розпорядженням. Науці ніколи не бракувало людей, готових до самозречення, але невиправдане ризикування межувало зі злочином. Тим паче, що все свідчило про фатальну роль якоїсь випадковості, якогось хибного кроку. Треба було за всяку ціну дізнатися, що саме призвело до катастрофи. Але минав день за днем, тиждень за тижнем, а ми не знаходили розгадки.

Люди найрізноманітніших професій прибували до нас звідусіль. Кожен прагнув допомогти розібратися в тому, що сталося. Дехто, як і я, поєднував перебування в цьому невеликому приморському місті з відпусткою, і веранда скромної їдальні з гучною вивіскою “Таврія” вечорами перетворювалася на зал засідань. Тут обмірковували останні наукові новини, та в центрі уваги була, звичайно, катастрофа. Кожний здогад, який міг би пролити хоч краплину світла на те, що сталося, безліч разів зважували й аналізували. Всі, однак, погоджувалися на думці, що поведінка Алексєєва, безперечно, нагадувала дії дослідника, який працює із звичайнісінькими речами. “Коли я вивчаю під мікроскопом зріз фотоемульсії, — казав один із постійних відвідувачів “Таврії”, — то я й гадки не маю, що зо мною може щось скоїтися. Мабуть, так приблизно працював і Алексєєв”.

І раптом несподіване спостереження скерувало наші пошуки в зовсім інший бік.