Помилка Олексія Алексєєва

ПОШУКИ СУПУТНИКА

Мов снігова куля, що котиться з гори, розросталась “проблема Алексєєва”. Все нові й нові люди брали участь у розслідуванні. Весь час виявлялись такі властивості таємничого “марева”, які примушували нас проробляти силу додаткових досліджень і обчислень, іноді зовсім змінюючи напрямок пошуків. Розв’язані й нерозв’язані питання, людські пристрасті й інтереси, дивовижні факти і строгі математичні викладки утворили чудесну брилу, в центрі якої ховалася розгадка. Та ніхто навіть і на думці не мав, що дійсність виявиться такою незвичайною і так тісно зімкнеться з найдивовижнішою фантастикою.

Насамперед було піддано детальному аналізові всі параметри можливої орбіти супутника Алексєєва. Роблячи повний оберт за вісім годин без кількох секунд, цей гіпотетичний супутник міг мати радіус, чи, точніше, відносну напіввісь орбіти, приблизно в 19 тисяч кілометрів. Це означало, що у випадку еліптичної орбіти — наявність перигею[1] вказувала саме на це — висота супутника Алексєєва над поверхнею Землі коливалася б у межах від 200 до 27 000 кілометрів. Було ясно, що сталість періоду обертання вказує на більшу висоту проходження супутника в перигеї, бо наближення до земної поверхні мало б супроводитися різким посиленням опору повітря. Уповільнення ж супутника одразу викликало б зменшення періоду його обертання навколо земної кулі.

Тепер треба було спробувати визначити орбіту гіпотетичного супутника Алексєєва. Головна складність полягала в тому, що супутник був невидимий. Однак радіолокатори й далі відзначали слабке відбиття радіопроменя з висоти в дві тисячі кілометрів. Цією обставиною і запропонував скористатися Григор’єв, і вже за кілька годин ми визначили ексцентрицитет, сплющення еліптичної орбіти. “Супутник Алексєєва проходить перигей на висоті 2 тисячі кілометрів. Найбільше віддалення — 25 тисяч кілометрів”, — записав Григор’єв у журналі розслідування.

Незабаром було визначено всі проміжні точки на небосхилі, які проходив супутник, і армія любителів астрономії, не кажучи вже про всі обсерваторії Радянського Союзу, взяла участь у “полюванні” на супутника Алексєєва.

На жаль, коли прийшло літо, світанок наставав дедалі раніше, і найсприятливіше положення супутника виявлялось недосяжним, бо в яскравій блакиті неба розгледіти маленьку світлу цяточку було неможливо.

Досить струнку гіпотезу метеорологів, яка пояснювала появу марев, довелося остаточно відкинути. Річ у тім, що при утворенні марев велике значення має положення сонця відносно спостерігача. Коли б наше марево виникало за тими ж законами, за якими воно утворювалось над розпеченими пустелями, то час його появи безпосередньо залежав би від часу сходу сонця. Цього, однак, не спостерігалося, навпаки, з кожним днем збільшувався розрив між появою марева і сходом сонця. Але роботи метеорологів, що вивчали “широтні міражі”, як вони вперто називали це явище, все ж знадобились. До них невдовзі довелося звернутися, шукаючи відповіді на все нові й нові загадки, що безперервно виникали під час цього складного розслідування.

Усі астрографи Радянського Союзу, скоряючись розміреному цоканню годинникових механізмів, день по дню пильно стежили за тими ділянками неба, через які мав летіти супутник Алексєєва. З дня на день ми нетерпляче чекали, що нарешті пощастить одержати фотографії, на яких розсипи зірок прокреслить рисочка супутника. Однак негативи, що звідусіль надходили до нас, крім докладного опису умов знімання, містили невтішний висновок: “Супутника не виявлено”. Невдача була така повна, що Топанову довелося мобілізувати всю свою витримку, аби заспокоїти розгублених членів комісії, що перелаялися. Топанов теж не уникнув наскоків. Як це не соромно, але мушу признатися, що саме я звинуватив у всьому його дуже привабливу, але, як мені тоді здавалося, хибну гіпотезу.

— Так, не все просте є обов’язково правильне, — заявив я на цьому засіданні, — не все… Потрібно різко міняти хід розслідування, ми й так витратили надто багато часу.

— А я, — відказав Топанов, — певен, що ми йдемо правильною дорогою і, не дослідивши простих і логічних рішень, не здобудемо права на перевірку складніших припущень. Здається мені, що на ці ваші пластинки ви дивитесь не так, як треба.

— Розучились? — не без іронії мовив один з астрономів.

— Ні, ні, не розучились, а не навчились, — відбив удар Топанов. — У науку я вірю. Не завжди вірю вченим, особливо тим, що захоплюються… Наша гіпотеза не дала вам бажаних результатів, і ви вже ладні свою “іграшку” зламати й викинути. Але ми тут не цяцьками бавимось. Ми б’ємося над розв’язанням одного з найважливіших завдань, які будь-коли стояли перед кожним із вас. Від з’ясування причин загибелі лабораторії Алексєєва залежить план дослідних робіт в найрізноманітніших галузях науки й техніки. Честь, висока честь займатися цим питанням і, до речі, велика відповідальність. І я певен, що обмін думками проходить найкраще в діловій обстановці, а тут розгорілися такі пристрасті… — Топанов навіть розвів руками. — Так от, товариші, не вмієте ви дивитися на ці пластинки. Нам відомо з даних тих ракет, які запускав Алексєєв, що, незважаючи на чималу швидкість, яку вони розвивали, їх корисне навантаження було порівняно невелике. Тільки тисячу триста кілограмів вантажу вміщував контейнер останнього ступеня. І це тепер, коли над нашими головами проносяться штучні супутники вагою в десятки тонн! Так, ми не знаємо, що сталося з контейнером ракети Алексєєва. Він не кружляє в просторі як єдине ціле, це зараз ясно, як ніколи. Отож контейнер міг бути наповнений не апаратурою, а якимось газом, речовиною, здатною вибухати. Справді, може, Алексєєв примусив контейнер вибухнути і саме в цьому й полягав його дослід? Можливо, спостереження слід провадити, застосовуючи якісь фільтри? Адже їх добором ніхто не займався. Ясно, що до супутника Алексєєва треба підходити дуже обережно й терпляче, а вдаватись до істерики й хизуватися освіченістю аж ніяк не випадає…

Топанов ніби ненароком зиркнув на мене і сів на своє місце.

Ми могли ще раз переконатися, що й цього разу Топанов як у воду дивився. Супутник справді був на негативах, але побачити його було не так просто.

Увечері Федір Васильович відірвав мене від обчислень.

— Досить, — мовив він і згорнув мій блокнот. — Годі! Ходімо до нас, “морського козла” заб’ємо.

Сусід, старий рибалка, був партнером Федора Васильовича, за мого ж партнера була Тетяна. “З такою помічницею виграєш, — подумав я, — від горшка три вершки…”

Ми сиділи в альтанці за широким столом із соснових дощок. Думки про останні події не давали мені спокою, однак поступово я захопився. Та інакше й бути не могло.

Тетяна виявилась досвідченим гравцем у доміно. Вже перший мій необачний хід викликав бурхливу реакцію з її боку. Вона кинула свої камінці на стіл і швидко-швидко заговорила про те, що дядько (тобто я) ну нічого, нічогісінько не розуміє, що слід було “робити рибу”, а він…

Гра вимагала від мене пильної уваги, і Тетяна кілька разів підморгнула мені, схвалюючи ходи.

— А чи можна до вас, люди добрі? — пролунало з-за паркану.

Голос був знайомий. Я швидко встав і підійшов до хвіртки. Це був Топанов. Я хотів було провести його до себе, але Топанов підійшов до столу. Він, з’ясувалося, давно знав Федора Васильовича, ще відтоді, як приїздив сюди у справах, пов’язаних з відбудовою радгоспу, який зруйнувала війна.

Гра тривала. Топанов незабаром сів на моє місце, бо Тетяна після нової моєї помилки, якої я так і не збагнув, відмовилась грати зі мною. Топанов грав вдумливо, і, мабуть, одразу знайшов спільну мову з Тетяною, принаймні вона притихла і, морщачи носик, захоплено стежила за тим, як Топанов непомітно плів якісь хитромудрі тенета.

— Ну, чого сидиш? — спитав Топанов у Тетяни, коли супротивники, досхочу настукавшись, чекали на її хід. — Адже в тебе…

— Генеральський! — закричала Тетяна. — Ану, тату, вставайте, всі вставайте!

Тетяна поквапливо поставила на місце два дублі: дубль “шість” і дубль “порожньо”.

— Ти, Федоре Васильовичу, — сказав Топанов, — все мене забивав. Що було сили старався, а справа була не в мені. Ось вам Тетяна й показала, де раки зимують, ось і показала! — Топанов коротко розсміявся, а потім додав, розвиваючи якусь свою потаємну думку: — І нічого не можна випускати з уваги. Особливо живе…

Перегнувшись через стіл, він поплескав Тетяну по плечу.

— Що дядько каже, що він каже? — захвилювалася Тетяна.

— Спати пора, ось що він каже, — мовив Федір Васильович.

Тетяна побігла на подвір’я. Федір Васильович пішов за нею, і невдовзі до нас долинула вже така знайома розмова про страшенну необхідність спати вночі, про давню обіцяну прогулянку на човні, про те, що її віддадуть чужим людям, як не буде слухатися, і про безліч інших приємних І неприємних речей.

Ми пішли разом із Максимом Федоровичем до моєї кімнати.

— Не йде мені з думки Алексєєв, — сказав Топанов, — усе згадую його, намагаюсь дещо зрозуміти. Думаю не про завдання суто наукового характеру, які він вирішував, ні. Його зрозуміти… Ось ви, вчені, ставитесь до матінки-природи як до зібрання більш або менш хитромудрих фактів, але й гадки не маєте про її підступність. Ви завжди схильні шукати причину невдачі насамперед в якихось нових властивостях, яких ще не пізнали, а я, грішна людина, коли стикаюся з проявом незрозумілих, безглуздих і підступних сил, завжди думаю про людину…

— Ви олюднюєте природу, — мовив я, — ви нав’язуєте їй суто людські хитрощі й підступність.

— Ні, не так прямо. Я просто хочу збагнути, що саме в якостях людини, в її мисленні, в її світорозумінні могло призвести до тих чи інших успіхів або помилок. Що саме могло привести Алексєєва до його дивовижних відкриттів, в існуванні яких тепер не може бути жодних сумнівів, і що привело його до катастрофи. Ну, не ждав, не гадав, не думав, що Існує небезпека, але чому саме він із цим зіткнувся, чому саме його недогляд підняв завісу над якоюсь страшною і грізною криївкою природи?

У кімнаті було темно. Я не засвічував світла, і крізь відчинене вікно було видно яскраві зорі. Тихо й настирливо дзижчав самотній комар, та розмірено сопіла уві сні під вікном Тетяна. Вона засинала швидко, як засинають стомлені за день птахи.

— Я знаю, — казав далі Топанов, — знаю, що ви на мене гніваєтесь, гніваєтесь за те, що я вас трохи охолодив. Я знаю, що ви вважаєте мене надто самовпевненим.

— Не зовсім так, — швидко сказав я, та Максим Федорович перебив мене.

— Хай не зовсім так, згоден. Я й не претендую на якусь особливу роль, на якесь особливе становище. Мені не треба також незаперечної покори. І коли я відчую, що заважаю справі, — я піду геть.

— Ви вже багато зробили, адже саме ви зрозуміли, з чим ми маємо справу.

— НІ, я зробив дуже небагато. Ось вам здається, що мине місяць чи два, і буде з’ясовано зміст роботи Алексєєва; а там дивись, із півдесятка нових формул прикрасять ваші довідники. І все? І їдьте собі по домівках? Ні, ні й ні!.. Все тільки починається, ми зробили лише два-три найнеобхідніші перші кроки, і ви не скоро позбудетеся старого Топанова, дуже не скоро!.. — Топанов замислився.

— Але ж, Максиме Федоровичу, — наважився я, — адже ми займаємося суто науковою проблемою, ви повинні рахуватися з нами, а не…

— А не пропонувати ненаукові речі? Так? Кажіть до кінця.

— Ну ось сьогодні, коли мова зайшла про те, що супутник не вдалося сфотографувати, незважаючи на спроби кращих фахівців у галузі астрофотографії… Я вас запевняю, що кожний квадратний міліметр тих ділянок пластини, де можна було чекати супутника Алексєєва, продивлялись за великих збільшень. Адже відомо, що під час фотографування супутника, який швидко мчить по небу, він вийде не окремою зірочкою, а рисочкою, і такої рисочки виявити не вдалося. Так нащо, нащо пропонувати ще й ще дивитись і переглядати ці нікому не потрібні негативи?

— Згоден, — сказав Максим Федорович, — цілком з вами згоден. Нічого їх проглядати… порожнім оком, — додав він несподівано. — Та ви й не дивилися на них! Що з того, що на них просто так витріщають очі. Так дивитись не треба, в цьому ви маєте рацію.

— А як же?

— А так треба дивитись, як мати виглядає сина, що з війни має вернутись! Дали вам у руки сумлінно зроблені фотографії, неоціненний матеріалі Так треба вивчати, товаришу дорогий, вивчати, а не лякатись і наїжачуватись! Не ображаєтесь, гадаю?

— Ні, але…

— Ось що, — Максим Федорович присунув свій стілець ближче до мене, — ось що… Якось я займався однією справою… Фальшивими грішми. Не хвилюйтесь, я їх не виготовляв. Так ось, коли одержали ми ці гроші, як зараз пам’ятаю, тридцятки такі руденькі, мені тоді сказали, що за зовнішнім виглядом їх відрізнити не можна, ну ніяк, розумієте, не можна! Все як слід, до останньої рисочки! Ще б пак, кращі друкарі однієї іноземної держави старалися. І звичайний мікроскоп не допоміг, а ось коли вклали в стереоскоп з одного боку нашу, радянську, кредитку, а з другого — фальшиву, одразу й з’явилися в двох-трьох місцях штришки, наче з паперу шпички вилізли.

— Максиме Федоровичу, ось ви говорите про стереоскоп. Авжеж, астрономія з давніх-давен застосовує і стереофотографію, і стереоскопи, І стереомікроскопію. Але вся річ у тому, що стереофотографію використовують тільки для порівняння, — ви слухаєте мене, Максиме Федоровичу?

— Слухаю, слухаю, — поспішно відгукнувся він.

— Тільки для порівняння однієї й тієї ж ділянки неба, знятої, скажімо, в різних променях, із застосуванням різних фільтрів або в різний час…

— Ось-ось, у різний час, — сказав Максим Федорович і встав. — Так от, надішліть телеграму такого змісту: “Негайно виготуйте фотографії тих ділянок зоряного неба, на фоні яких можливий проліт супутника. Негативи надсилайте разом з фотографіями, зробленими в певний час”. Ось так чи щось подібне, вам видніше.