Помилка Олексія Алексєєва

“МОРЕ НА НЕБІ”

Я оселився в родині Федора Васильовича, начальника радгоспного гаража. Господар, людина м’яка й некваплива, цілими днями, а то й вечорами бував заклопотаний своїми автомобільними справами. Час від часу чия-небудь голова з’являлася над кущами миршавого бузку, що ріс уздовж паркану, і веселий голос питав: “А чи вдома господарі? Га?”

Федір Васильович звичайно снідав у дворі, під дощаним навісом, що був дуже схожий на альтанку, коли б одну його сторону, яка виходила на вулицю, не було забито планками з ящиків на овочі.

— Та дома, — тяжко зітхаючи, казав Федір Васильович і акуратно клав ложку поряд із повною ще тарілкою. — Ну ж бо, Ганнусю, клич.

І заводили балачку про бензин та дороги, про улов і добрива, після чого Федір Васильович, так і не доснідавши, простував “на свою бісову роботу”, яку він, до речі, не проміняв би на жодну іншу.

До Федора Васильовича я попав не випадково. Задовго до катастрофи з ним домовився Алексєєв. Федір Васильович зустрів мене на вокзалі, за якоюсь тільки йому відомою ознакою впізнав мене і привіз до себе. В домі було завжди тихо; здавалося, що й Федір Васильович і його дружина за кимсь скучають. Так воно й було насправді, і незабаром усе змінилося.

Таня, донька Федора Васильовича, дівчинка років дев’яти-десяти, повернулася додому із села Новофрунзенського, де вона гостювала у тьоті Фросі, і одразу сповнила подвір’я й дім своїм дзвінким сміхом і нескінченними філософствуваннями з приводу найрізноманітніших подій місцевого та всесвітнього значення. Будильник став непотрібний, бо Тетяна, а саме так її величали всі в господі, була невсипуща і схоплювалась удосвіта.

Мені жодного разу не вдалося прокинутися раніше від неї, а повертаючись пізно ввечері додому, я щоразу був свідком галасливих баталій, які зчинялися в родині, як тільки надходив час, коли Тетяну треба було ловити і вкладати спати на маленькій дачці під моїми вікнами.

— Здрастуйте, дядьку, — почув я, вийшовши на подвір’я, щоб умитися. — Ви вже прокинулись?.. А чи вмієте ви крабиків ловити? А чого це ви сюди приїхали?..

Я спитав, як її звати, але Тетяна не переставала засипати мене найрізноманітнішими запитаннями, а на її болісно зморщеному носику, який устиг уже присмагнути під гарячим південним сонцем, було написано, що вона не все розуміє з моїх відповідей.

— Кажіть голосніше, — попередила її мати, — вона недочуває.

Щось шпигнуло в серце. Ця весела кізка, переповнена запитаннями, така життєрадісна, погано чула. Та незабаром я пристосувався. Тетяна дуже добре розуміла кожний порух губ, а уважність і терплячість, що їх виявив я під час нашої першої розмови, поклали початок щирій дружбі між нами. Потайки я написав моєму знайомому, котрий займався мікрорадіоапаратурою, і попрохав його надіслати мені яку-небудь новинку з царини слухових протезів, бо підсилювач для глухих з вельми громіздкими батареями був заважкий і незручний для Тетяни, з ним вона ходила тільки до школи.

І ось по тому, як ми “наловили крабиків” і наповнили дві пляшки з-під молока рачками-самітниками; по тому, як сходили до “вітряка”, дослідної і цілком сучасної вітросилової установки; по тому, як я постояв на сторожі біля оранжереї, а Тетяна, просунувши руку крізь дірку в заскленому даху, зірвала зелену й кислющу цитрину, — по всьому цьому вона, в балачці на найрізноманітніші теми, вимовила фразу, яка здивувала й зацікавила мене.

— А чи бачили ви море на небі? А пароплави? А місто з високими вежами?

— На небі? — перепитав я. — Що ти вигадуєш?

— Я вигадую?! — Тетяна образилась, відтак подумала, що їй причулося. — На небі, он там, — вона показала кудись угору. — І чого це ви так довго спите? Га, дядьку? Дядечку?

Я пильно подивився на неї. Ні, вона не вигадувала, вона справді щось бачила.

— А коли ти це бачила?

— Коли?.. Як сонечко стане, ось там… — вона знову показала кудись угору.

Я вирішив теж подивитись, як “ходять на небі пароплави” та на інші чудеса, про які мені всю дорогу розповідала дівчинка.

Нарешті мені знадобився будильник! Я поставив його на пів на п’яту і, коли він на світанку заторохтів, схопив його і хотів було сховати під подушку, та знадвору пролунав голосок Тетяни:

— Дядьку, дядечку, скоріше! Ну ж бо, дядечку!

Я наспіх одягся і вийшов. Ледь рожева смужка на сході лише підкреслювала синяву ще нічного неба. Прохолодний вітрець повівав з моря, несучи в собі пряний і гострий дух прілих водоростей, що смугою тяглися вздовж берега. Тетяна стояла поруч зі мною в капцях на босу ногу, накинувши на плечі ватяну ковдрочку, під якою спала.

— Нащо ж було мене так підганяти? — запитав я. — Чи не зарано?

— А хіба ж я знаю? — відказала Тетяна. — Ходімо до моря, там видніше.

Тихими, сонними вулицями ми пройшли до моря. В жодному з вікон не світилося, тільки високий маяк, що стояв посеред вулиці, все ще блимав. Біля молу було порожньо. Осторонь, біля кладок, що простяглися далеко в море, кілька рибалок збиралися відчалити на вранішні лови.

— Ну, скоро? — спитав я Тетяну.

— Угу! — мугикнула вона. — Зачекайте трішки.

Я присів на пісок і замилувався сходом сонця. Як добре зробила Тетяна, розбудивши мене! Навіть якщо її чудо й вигадка…

— Ось воно! Ось! — закричала Тетяна і застрибала довкола мене. — Ось, ну що я вам казала?! Ось воно!

А “воно” було справді дивовижне.

Спершу я нічого не зрозумів. Просто промайнула вдалині над морем якась світла смуга і зникла. Ось вона з’явилася знову і тепер лишилась, а за нею виникали такі ж світло-жовті смуги. Ще й ще… Потім небо, здавалось, здригнулося, і раптом над моєю головою розкинулось море. Але це було зовсім інше море, не схоже на спокійну гладінь перед нами. Хвилі здавались неймовірно великими, наче хтось підняв мене дуже й дуже високо над розбурханим морем і поставив перед моїми очима велетенське збільшувальне скло. Просто в зеніті хвилі були величезні, але в глибині, під ними, виднівся жовтий пісок, по якому швидко ковзнула якась риба. А хвилі все мчали і мчали; промайнула чайка, яка присіла на воді, вона здалася мені більшою за океанський пароплав, і все видиво безшумно промчало на схід, до сяючого сонця, диск якого з’явився над обрієм.

Тетяна приволокла оберемок сухих водоростей, і ми всілися на них. Я не міг отямитись від здивування. Човен з рибалками вже відчалив, люди спокійно веслували, пливучи вдалину до кам’янистої коси, що облямовувала бухту. Мабуть, вони звикли до цього видовиська, не помічали його.

Тетяна нишком зиркала на мене, і я розумів — їй було прикро, що вона “продешевила”. Розповідати все одразу вона не мала звички. І, ясна річ, не чекала, що невинне й нікому не потрібне явище, придатне хіба для того, щоб помилуватися ним, раптом так схвилює і так зацікавить дорослу людину.

— Це часто буває? — запитав я.

— Ні, — здвигнула плечима Тетяна, — тільки раз на день.

— Щодня?.. І лише вранці?

— Як світає, — підтвердила Тетяна.

— А що твій батько казав, ти показувала йому?

— А йому байдуже.

— Байдуже?

— йому цього не треба. У нього бісова робота, — Тетяна не без іронії глянула на мене. — А яка у вас робота?

— Стривай, Таню, отже ти не раз уже бачила це “море на небі”? А коли вперше його побачила, найперше? Пригадай.

Тетяна відкинула долонькою сухий пісок і, щось шепочучи сама собі, почала креслити на вогкій землі.

— Того дня саме, — мовила вона, — вчителька була з мене дуже задоволена й поставила “відмінно” з арифметики. Це було…

Я затамував подих.

— Це було восьмого березня, восьмого березня, восьмого березня! Еге ж, було свято…

“Марево, — розмірковував я, — марево… Але звідки йому взятися холодного весняного ранку? Хіба тут Сахара? Чи тропіки? Найбільше це видиво нагадує горішній міраж полярних районів, але йому також тут не місце. Восьмого березня, каже Таня… Можливо, що й раніше, адже це вона вперше побачила “море на небі” восьмого березня, а може, воно вже з’являлось, та ніхто його не помічав…

Признатися, я чекав, що Тетяна назве зовсім іншу дату. Я чекав, що вона назве двадцять восьме березня, бо саме двадцять восьмого березня сталася катастрофа в лабораторії Алексєєва. “Коли вже на те пішло, — гадав я, — можливо, між цими двома подіями є якийсь зв’язок”. Але Тетяні я вірив, вона мала дуже чіпку пам’ять і дуже добре розвинену спостережливість.

У “Таврії” моя розповідь справила враження. Спершу мені задавали каверзні запитання, потім хтось сказав, що я збираюсь розіграти все товариство, та я був дуже серйозний, і на ранок біля молу зібралася велика група “спостерігачів”. Заспані, недовірливі, розпатлані, мої колеги дуже нагадували сердитих і невдоволених птахів. Та коли видиво з’явилося, всі завмерли і мов зачаровані дивилися вгору. А попереду, на самому березі, стояла надміру серйозна Таня й простягала худенькі рученята до свого чудесного і чарівного “моря на небі”.

Дослідницька гарячка охопила всіх, хто був того ранку на березі, хто вдивлявся в небо наступного світанку, бо таємниче марево знову з’явилося точно в той самий час. Це дивувало. Міраж, з’являючись о п’ятій ранку і зникаючи через півтори-дві хвилини, залежно від хмарності, вказував на якусь таємничу закономірність, на щось надзвичайно важливе. Ніхто не висловлював думки про те, що появу марева І діяльність лабораторії Алексєєва можна якось співставити між собою. Та про це думали всі. І це співставлення, безумовно, вважали за можливе в Академії наук, бо всі наші замовлення на прилади й обладнання для дослідження марева негайно й щедро задовольняли.

І в тихий порт, що правив за пристановисько лише кораблям прикордонної охорони або рибальським суднам, потяглися водою, повітрям, закушпеленими степовими шляхами потоки найрізноманітніших вантажів.

Руїни на той час було прибрано, і на асфальтованому подвір’ї Інституту зірок сновигали незграбні автонавантажувачі, зняті з сусідніх елеваторів. Порт передав три крани, щоб розвантажувати особливо важкі пристрої; терміново було прокладено додатковий кабель, бо передбачалось використати апарати, яким потрібен був струм великої напруги.

У прозору синяву ранкового неба потяглися невидимі щупальця сучасної науки. Потужні радарні установки поверталися вслід за маревом, яке й далі регулярно з’являлося, але щоразу мерехтливі екрани осцилоскопів ніяк не реагували на таємниче явище. Тільки за грандіозних підсилень вдалося виявити незначне відбиття радіопроменя на висоті дві тисячі кілометрів.

Незабаром було закінчено монтаж надпотужної ультразвукової сирени з параболічним віддзеркалювачем. Просто неба розмістилися громохкі поршневі компресори, що напомповували повітря в товстостінний ресивер. Понад п’ятнадцять годин безперервної роботи йшло на те, щоб створювати необхідний запас повітря, який сирена витрачала за п’ять-шість хвилин. Підняті в небо на кулях-зондах акустичні пристрої вловили й передали на землю відбитий ультразвуковий сигнал.

Результати були невтішні. На висоті двох кілометрів з’являлися шари повітря небувало високої температури. Ці розріджені шари, наче ввігнуті дзеркала, відбивали далекі береги, кораблі або рибальські човни, що пливли по морю. “Це звичайнісінький міраж, — вигукнув один з метеорологів, які брали участь у дослідженні, — звичайнісінький!” — “Але, — заперечили йому, — це мало про що говорить! Якщо це звичайний міраж, то чому шари віддзеркалення лежать так високо, чому його видно в один і той же час, чому його не викривлюють потоки нагрітих і холодних повітряних мас і чому, нарешті, цей міраж, якщо тільки це міраж, супроводиться відбиттям радіопроменя?”

Ми завжди мали таке відчуття, що міраж, з’явившись на заході, проходить на схід і там, на сході, його теж можна бачити. Це відчуття було таке повне, таке очевидне, що ми дуже здивувалися, дізнавшись: у морі, вже на відстані ста кілометрів від берега, його не можна було спостерігати.

Зрештою з’ясувалося, що міраж можна бачити з порівняно невеликої ділянки, в центрі якої перебуває Інститут зірок. Це було першим натяком на те, що міраж якось пов’язано з лабораторією Алексєєва. Подальші дослідження показали таке. Міраж виникав не миттєво. Шар повітря, який віддзеркалював земні предмети, наче занурювався в глибінь атмосфери з її вищих шарів, причому занурювався досить повільно, а потім так само повільно виходив з атмосфери. Було схоже на те, що в нашу атмосферу ззовні опускалося гігантське ввігнуте дзеркало і за кілька хвилин віддалялося, щоб знову опуститися в неї на світанку наступного дня.

О другій годині ночі мій господар Федір Васильович розбудив мене.

— Вам дзвонять. Кличуть до телефону, — сказав він.

Я пройшов до його кімнати. Мене викликала Москва. “Будете розмовляти з Центром наукової і технічної інформації”, — повідомила телефоністка. Я приготував блокнот, намагаючись уявити, що змусило працівників Інформаційного центру так квапитися. Знову задзвонив телефон, я взяв трубку.

— Опишіть коротко, — запропонували мені, — особливості того явища, з яким, ви зіткнулися. Ми дзвонили в інститут, але там нікого зараз немає.

Я розповів про міраж. Мене особливо докладно розпитали про характер тих картин, які нам пощастило розгледіти.

— Розумієте, — сказали мені, — ми в досить скрутному становищі. До нас надійшла інформація про ще один пункт, у якому з’являється подібне марево. Правда, нас насторожує та обставина, що характер картин там трохи інакший. Це може бути дуже важливо…

Я попрохав продиктувати мені повідомлення, яке надійшло в Центр. Його зміст зводився ось до чого.

Американські вчені Філ Джонс і Денні Даттон, вивчаючи гідрографічний режим озера Верхнього, із своєї яхти спостерігали міраж, який здивував їх. В один і той же час, а саме о четвертій годині двадцять хвилин ранку, в небі з’являлося збільшене зображення далеких предметів, споруд, будівель. Деякі з цих картин дослідники впізнали. Так, вони сфотографували видиво, яке з’явилося десятого березня. Це було зображення каналу Су з силою кораблів і барок на ньому. За їхніми підрахунками, вони в цей час перебували на відстані ста сімдесяти п’яти кілометрів західніше каналу Су, що сполучає, як відомо, озеро Верхнє з озером Гурон. Не раз вони бачили скупчення колод, а також плоти, які пропливали на величезній відстані од них. Дуже часто по небу просковзували зображення лісових масивів, що їх було видно немовби з пташиного польоту.

Те, що ми загалом спостерігали тільки морську поверхню і лише часом, в імлі, невиразні обриси якихось селищ та міст, і збентежило працівників Центру Інформації.

Я запевнив їх, що одержане ними повідомлення має величезну вагу, і попрохав сповістити координати того пункту, в якому спостерігали міраж.

За кілька хвилин мені продиктували координати. “Вісімдесят сьомий градус західної довготи, — записував я, — і сорок сьомий градус північної широти…”

— Це на північ від острова Гранд-Айленд, — говорив мені співробітник Центру, та я його більше не слухав: сорок сьомий градус північної широти! Та це ж широта того місця, де знаходиться Інститут зірок, де знаходилась лабораторія Алексєєва. Це значило дуже багато! Я кинув трубку і вийшов на подвір’я. Федір Васильович, одягаючи на ходу піджак, простував до хвіртки.

— Я зараз повернуся, — кинув він, — здається, є вільна машина.

Незабаром він під’їхав на деренчливому “газику”, що вже бував у бувальцях, бодай чи не шістдесятого року випуску, і за тридцять хвилин ми зупинилися біля нового дуже швидко збудованого готелю, в якому мешкала частина відряджених сюди вчених. Повідомлення Центру викликало справжній переполох. Усі прокинулись, звідкись з’явився атлас, його розгорнули там, де пучком блакитних плям розлягались Великі озера.

— Ну що я вам казав, — тріумфував метеоролог, — що я вам казав? Раз це явище спостерігається не тільки тут, не тільки в нас, то воно ніяк не стосується катастрофи в лабораторії Алексєєва, зовсім не пов’язане з нею. Вивчати треба всі матеріали, що розкривають діяльність лабораторії Алексєєва, і запросити слідчого — ось як, а цей ефект має цікавити лише нас, метеорологів, фахівців у галузі фізики атмосфери!

— Але чому час різниться від нашого, час появи картин? — пролунав із напівмороку чийсь голос.

— Хоч як він різниться, а все ж таки п’ять годин з хвилинами, адже наші годинники, як відомо, переведено на годину вперед, — заперечив я. — А головне — збігається широта!

— Збігається, та не зовсім. У нас сорок шість градусів північної широти! — пролунали голоси. — На цілий градус розбіжність!

— Це не істотно, — швидко мовив метеоролог. — У наших широтах градус становить сто кілометрів, а міраж добре видно і на межах ділянки спостереження. Ми маємо справу з широтним ефектом, — не вгавав він. — А нам відомо…

— Збігаються широти? — запитав, щось поквапливо підраховуючи на клапті паперу, Мурашов, зовсім ще молодий фахівець, який прибув сюди з Космологічного відділу Академії наук. — Заждіть, — підніс він ліву руку. Всі з цікавістю чекали, коли він скінчить свої обчислення. — Американці, безсумнівно, зареєстрували час появи міражу за поясним часом, а він різниться від місцевого часу. Я зараз переобчислю. Коли не помиляюсь, то час появи міражу у нас і в них збігається.

— Висока точність збігу не потрібна, — знову долинуло з темряви, — зовсім не потрібна, бо ми все одно не можемо сказати абсолютно точно, коли в нас з’являється міраж. Цей час залежить від місця спостереження, від хмарності на обрії та інших причин.

— По-моєму, — сказав я, — по-моєму, слід звернутися до цих двох американських спостерігачів з озера Верхнього й довідатись, за яким часом вони провадили спостереження.

— Так, — неохоче озвався метеоролог, — це слід зробити обов’язково і якнайшвидше.

— Голубчики! — тріумфуючи, заговорив Мурашов. — Я все обчислив наново! Цей міраж з’являється над озером Верхнім щоранку. Тільки американські дослідники повідомили не місцевий час, а, очевидно, середнього-динний. Годинний пояс охоплює п’ятнадцять градусів, треба зробити поправку на справжнє місце спостереження… Час той самий, що й у нас…

Цієї ж ночі було надіслано велику телеграму-анкету за океан. Відповідь не забарилася. Справді, Джонс і Даттон зазначали не місцевий час, а час їхнього годинного поясу. “Ми користувалися своїми наручними годинниками, звіреними з радіосигналами точного часу Чикаго”, — писали вони.

Сумніви розвіялись, але виникли нові перешкоди, нові утруднення, з яких нас вивів Максим Федорович Топанов, нова дійова особа цієї незвичайної історії.