Помилка Олексія Алексєєва

КВАРТИРАНТ ТЬОТІ ШУРИ

— Розкажіть мені про Алексєєва, — попрохав якось Топанов.

— Усе? — спитав я.

— Все. Адже важко вгадати, що нам знадобиться. Ви знаєте його таким, яким він був, я — таким, яким він став. Хтозна, а раптом протягнеться якась ниточка в майбутнє.

— Шукаєте третю точку, Максиме Федоровичу?

— Зрозуміти б, до чого він ішов, чого шукав. Це і є “третя точка”. Отже, де ви вперше з ним зустрілися? *

— Я вчився разом з Алексєєвим, щоправда, на різних курсах. Тяжкий був час. Викладачів ледве половина: хто пішов на фронт, хто на заводи, кого передчасно зістарило особисте горе — йшов третій рік війни — і безконечні переїзди… Прагнення до знань та молодість — ось що скрашувало наше важке студентське життя. І, можливо, саме тоді збереглася й розвинулась та основа, на якій за перших же повоєнних років стала могутньо зростати наша атомна фізика, й ракетна техніка, і багато чого іншого… Вперше я почув прізвище Алексєєва в нашому профкомі. Я ввійшов невчасно: там точилася запальна суперечка.

— Ти що, Альошку Алексєєва кривдиш?! — питав у голови профкому комсорг. — Ти, Мальцев, ці справи облиш! Він щойно з лазарету, голий-голісінький; допомагати б треба, а ти!..

— Ми допомогли йому, — знизав плечима голова профкому.

— Чим?

— Чим могли, тим і допомогли. Ваш Алексєєв згідно списку одержав чотири талони, чотири! Собі я взяв лише один! Хіба Алексєєв скаржиться?

— Альошка не така людина, щоб скаржитись, але вся його група обурена.

— Та не гарячкуй ти! Хлопцеві чотири, талони відвалили, авжеж, у такий час. А ти з претензіями, не чекав…

Комсорг пішов. Я наклеював марки на профквитки і збирався вже йти геть, як він заскочив знову. Голова профкому зиркнув на нього і втягнув Голову в плечі.

— Чотири талони? — задихаючись, мовив комсорг. — Відвалив? Ось вони, на! — він жбурнув на стіл паперові квадратики з трикутною печаткою. — Чотири талони!

— Що, Алексєєв їх не взяв?

— Ти читай, на що перший талон! Читай!

— Ну, що тут читати… На галстук. На мою думку, студент мусить мати галстук, як і кожна культурна людина…

— Правильно, мусить! Згоден. Але тоді, коли він має сорочку, а не одну-однісіньку гімнастьорку! Другий талон на мило й на два носовички.

— Ну, носова хустинка… теж річ дуже корисна.

— Цікаво, а який талон ти взяв? Мене це дуже інтересує.

— Я один талон узяв.

— На відріз? Так? Я перевірю… Відріз на пальто?

— Хай так.

— Ну, на комсомольських зборах поговоримо.

Комсорг вибіг з кімнати.

— Слухай, що це за Алексєєв? — запитав я у Мальцева.

Мальцев крякнув і розвів руками.

— Фронтовик, прийшов із лазарету… Та в нас таких повно-повнісінько! Наперед він не пнеться, не виступає, ні. А ось викладачі… це, ну, в захопленні; та-тата-татата! Алексєєв — голова, новий доказ і все таке… Розумієш, казна-що, одне слово. Ось повір мені, з нього толку не буде! Подумаєш, який чистюк! Носовички ці самі піди й продай! Ну, продай! Ось я… Та що там!

Таке було наше перше заочне знайомство з Олексієм Алексєєвим. Я попросив показати мені його, і виявилось, що це був той самий хлопець, за яким марширували гуси.

Справа в тому, що нас тимчасово прикріпили до їдальні сусіднього Інституту. Це був єдиний учбовий корпус у місті, який не потерпів від окупантів. Будинок колись належав Інститутові шляхетних дівчат, столітні дерева облямовували його, і за цими двометровими казарменими стінами гітлерівці вирішили влаштувати “інститут”. Професори, що випадково лишилися в місті, під суворим наглядом “викладали” за широко розрекламованою у фашистській пресі програмою слухачам, яких за три роки окупації знайшлося всього четверо. Мабуть, звикнувши до офіційного існування цього “інституту”, фашистські мінери забули висадити його в повітря, як це вони зробили з усіма дев’ятьма вищими навчальними закладами міста.

Перед їдальнею завжди походжали сторожчині гуси. Марно було сподіватися на гостинці від голодних студентів. Тільки Алексєєв їх трохи пригощав. Вдячні гуси ґелґотливим табуном проводжали його від дверей їдальні через весь парк до воріт.

Голена кругла голова, гімнастьорка, в руці — сіра шапка-вушанка з шматком хліба, а за ним семеро чи восьмеро гусей — таким я вперше побачив Алексєєва.

— Алексєєв свою групу на заняття веде! — пожартував хтось із студентів.

— Гуси-гуси, — сказав співуче Алексєєв.

— Гел-гел-гел, — відповіли йому гуси, зовсім, як у дитячій грі.

— Хочете їсти? — знову запитував Алексєєв.

— Еге-ге, — відповів за гусей хтось з-поміж студентів.

Усі розсміялись. Усі, крім Алексєєва.

Гусячі марші довелося скоро припинити, бо сторожці раптом здалося, що Алексєєв підгодовує птицю неспроста. “На базар завести хочеш! — кричала вона спокійному, як завжди, Олексієві. — У, злидні кляті!”

Незабаром я познайомився з Алексєєвим, і ми швидко здружились. Його непорушний спокій виявився вимушеним. Він просто не міг сміятися, його обличчя забуло усмішку, як іноді контузія стирає з пам’яті пораненого імена рідних і друзів. Але причиною були не контузія і не поранення.

За невеликі гроші ми найняли кухню в тьоті Шури, літньої вже пухкої товстухи, що торгувала на базарі “яблучним оцтом”; над немудрим способом його виготовлення ми частенько підсміювались.

Разом з тьотею Шурою на “хазяйській половині” жила Нінка, студентка-першокурсниця, велика жартівниця. Іноді вона заходжувалась давати лад нашому парубоцькому господарству, і тоді на наші голови сипалися її уїдливі дотепи. Харчувалися ми кашею з кукурудзяного борошна, так званою мамалиґою. Часом купували кістки. З них виходив чудовий суп, кістки ми рубали сокирою на товстій дошці кухонного столу.

— Людоїди за роботою! — вигукнула якось Нінка, заставши нас за цією справою. — Замість виделок і ножів — сокири! Це прогрес, товариші фізматики.

Денний заробіток тьоті Шури дорівнював нашій стипендії, але раз на тиждень, коли нас не було вдома, вона влаштовувала обшук і забирала все їстівне, а у нас його й без того було обмаль. Альошка дуже серйозно розмовляв з тьотею Шурою, і вона охоче погоджувалася з тим, що “хоча тепер ми й студенти, та коли-небудь державі станем у пригоді”, однак дурна й смішна зажерливість незабаром знову брала гору, І тьотя Шура робила своє. Так усе це й тяглося б, та одного разу вона обпекла собі рота гарячою мамалиґою: вона знала, що ми вийшли на хвилинку, й дуже поспішала.

Вдачі Алексєєв був спокійної, рівної. Ніщо в цьому працьовитому зосередженому хлопцеві не видавало людину запальну й різку. Вперше при мені він зірвався, здавалося б, через дурницю. До тьоті Шури частенько забігала нафарбована жіночка. її хрипкий голос настирливо ліз у вуха, заважав працювати. Звичайно розмови точилися навколо порівняно недавніх пригод цієї особи з німецькими офіцерами, вихвалялася їхня рішучість, а іноді й щедрість. “Ах, Гансик, — долинуло якось із хазяйчиної кімнати, — який це був мужчина, а яка акуратність, яка точність! Скаже, повернусь о восьмій, і точно! Полетить на Запоріжжя, побомбить, побомбить, і рівно о восьмій у мене!..”

Алексєєв, який сердито морщив лоба, раптом весь спалахнув, тремтячими руками розчинив двері до тьоті Шури й за мить протяг через кухню “особу”, що впиралася. Пробігши за інерцією кроків десять, “особа” отямилась і несамовито заверещала. “Ріжуть! Ріжуть!” — долинав, усе віддаляючись, її голос. Другого дня Алексєєва викликав секретар парторганізації Краснов. Суворий і вимогливий, він терпіти не міг недисциплінованості, часто вимагав виключення того чи іншого студента, який у чомусь завинив.

— Вас викликає Краснов, — говорив декан. — Алексєєв, що ви накоїли? Це дуже погано, коли викликає Краснов. Ну, чому ви не стримались?

— Я мав поранення під Запоріжжям… Осколком… — відповів Олексій.

— Мені нічого не треба розповідати, — сказав Краснов, коли Алексєєв зайшов до його кабінету. — Нічого. Чому не живеш у гуртожитку? Треба працювати?.. Ну гаразд, тільки хай до мене брудні баби не бігають! Зрозуміло? — Краснов помовчав, потім несподівано додав: — Завтра приходь, може, ми дамо вам на двох кімнату, сидіть собі і обчислюйте…

Натовп студентів відсахнувся від дверей партбюро.

— Ну, не тягни! — почувся чийсь голос.

— Порядок, — тихо мовив Олексій і розгублено пропустив повз себе Краснова.

— Порядок? — перепитав, примружившись, Краснов і раптом різко повернувся до студентів: — Чому не на лекціях?

Всі з гамором кинулися вгору по сходах.

Алексєєв мав валізу. Надзвичайно важка, вона збуджувала у мені цілком зрозумілу цікавість. Якось Алексєєв розкрив її і ознайомив мене із схованими в ній скарбами. Валіза була повна книжок. Три томи Гурса — кращого курсу математики для математиків, кілька рідкісних мемуарів, серед них твори Ейлера і Ляпунова. Повне зібрання праць з математики й механіки Миколи Єгоровича Жуковського. Кожну книжку Альошка виймав із валізи й захоплено розповідав про ті чудові досягнення математичної думки, які містилися в ній.

— Звідки вони у тебе? — запитав я. Олексій розсміявся.

— Довелося мені якось у Ростові-на-Дону кантуватись. Рука ще в лубку була, а на поїзд ну ніяк сісти неможливо. Люди додому їхали. Хто з лазарету, хто з евакуації. Додому! Розумієш, слово яке… Багато хто на фронт поспішав. Ну, поранена людина, чи то з лазарету додому, одужувати, чи знову на фронт, людина нервова. Тут і милиці в хід пускають, а то, дивись, якогось спекулянта з мішком солі не дуже ґречно попросять… Як тільки поїзд підійде — штурм та й годі. Які там квитки! Так ось, заліз я на дах. Як зараз пам’ятаю: вагони пульманівські, пасажирські, а в кінці теплушка маленька, не на “сорок людей — восьмеро коней”, а низенька, з пласким дахом… Раптом семафор: то було відкрився, а тут спустився. Дивимось, опергрупа по дахах шастає, від тендера перевіряти почали. Мішки та рюкзаки, так і полетіли вниз, а наш же вагон останній. Всі від них дахами та до нас. Яблуку ніде впасти, кожний сподівається, що не дійдуть, семафор відкриють, і поїхали; раптом дах під нами як затріщить, а народ усередині як заволає, що тут зробилося! Дах, так прямо сідлом і осів, а ми нічого, сидимо.

— Дідьки болотяні! — кричать зсередини. — Та ви нас усіх пороздушуєте!..

Ну, ми хто як, я з даху скотився, а тут поїзд рушив. Усі назад знову полізли, а мені ж важко, зі мною був ще один товаришок, у нього нога поранена, а тут нам на голови валіза оця звалилася, розчинилась, і книжки посипались, а поїзд швидше та швидше. До чого ж прикро, лишились ми вдвох на колії та книжок купа.

— Продамо? — питає товариш. — Не пропадати ж добру?

— Продамо, — кажу, а сам від цих книг відірватися не можу. Так я і став власником бібліотеки: на ловця і звір біжить!

— Олексію, — сказав я, — та тут у тебе “Теорія коливань” є! — Я потяг до себе книжку, і на підлогу, брязнувши, упала торбинка-кисет.

Олексій підняв її, висипав на стіл, що було там. Серед побляклих від часу срібних медалей темно-червоною, як загусла кров, емаллю блиснули ордени Червоної Зірки, золота гілочка гвардійського значка.

— Це твої?

— Мої.

— А чому не носиш?

— У людей більше є, та й то не носять.

— Олексію, — сказав я, — а ти дивак, ти ж веселий. — Тільки чому ти сам не смієшся, оце тільки недавно неначе відтавати почав?..

— А це в мене після полону.

— Ти був у полоні?

— Був… Три дні, точніше — два дні та ніч. Знаєш, чому я голову голю? Гадаєш, від дивацтва це?

— Комах боїшся?

— Ні, що ти! Посивів я. Майже зовсім… Чого ж тут хизуватись, молодий, а сивий. Тобі розкажу, хай уже так. Розкажу — й забудемо…

Олексій бережно сховав нагороди в кисет, закрив валізу. Потім ліг на канапку й, заплющивши очі, застогнав. Він почав говорити стиха, якимсь застудженим голосом, потім слова задзвеніли, вириваючись звідкись із вогненної рани в його душі. Ніч лягла за нашим вікном, здалеку долинув протяжний і низький гудок пароплава, і чийсь голос у дворі вимагав, щоб якась Вірка негайно йшла додому, де на неї чекає солодка каша “з чистої манної крупи”. “Знову цибулю печену даси, я знаю, — впевнено відповів Вірчин голос, — або вуха намнеш… Я знаю!”

— Це було під Майкопом, — сказав Олексій, — оточили, командира вбили, вийшли набої. Взяли нас на світанку, а надвечір зігнали в долину. Ззаду і з боків мотоцикли з кулеметами. Хто відставав, тих на мотоциклах підвозили. Бережно. Берегли… До ночі. А вночі…

Алексєєв підвівся і скрутив велику козячу ніжку, всипав махорки.

— А вночі нас пригнали в колгосп. Там була величезна стайня, коней, мабуть, вивели. Біла довга будівля і зараз перед очима. Поряд був свинарник, менший. Почали заганяти всередину, стріляли… Перші зайшли, потім ще і ще… Крики й досі чую! У п’ять рядів, у шість… Ранком ті, що були внизу, не встали… А хто міг іти, тих вивели й повели, мабуть… Я цього не бачив. Я був унизу… — Алексєєв упіймав розтрубом козячої ніжки жаринку з піддувала й, затягнувшись, додав: — Ось така була ніч…

— А що було потім?

— Потім? А потім була воля. Вдень я ховався по кущах, а ночами йшов. Ішов по зорях. Мости обминав, іноді стріляли. Далі поле бою… Дістав хлібців у целофані, були такі в німців. Потім зустрів своїх, вони теж проривались. Потім армія і знову бої. Востаннє мене під Запоріжжям поранили, і знову санітарний поїзд… І не можу забути ту стайню, заплющу очі — і бачу, і чую…

Багато про що розповів тієї ночі Алексєєв. Особливо тепло говорив він про свого командира полку, який командував ними в сорок першому році. Високий, гарний особливою якоюсь кавалерійською красою, з срібною шаблюкою, добутою ще в боях громадянської війни, так він і загинув, — увесь порив, увесь націлений вперед. Убило його прямим пострілом у груди, і шабля увіткнулась перед ним у землю.

— Він розмовляв зі мною часто, а чому — не знаю. Говорили про все. Викличе мене до свого намету й питає: “Скажи, Альошо, голубе мій, — примовка така у нього була, — а навіщо, як ти гадаєш, живуть люди? Для себе чи для інших, ось що мене цікавить! А коли для інших, то й умерти не шкода! Правда, Альошо, голубе мій?”

Алексєєв помовчав і раптом голосно крикнув:

— Лягай!

І в повітрі заспівала, зашавкотіла міна. Я інстинктивно пригнув голову, а Олексій, перервавши свист, розсміявся:

— Та хіба ж така влучить? Така он куди має влучити, — він показав рукою за стіну, звідки долинало голосне хропіння тьоті Шури.