Помста професора Моріарті

ЛОНДОН-АМЕРИКА П'ятниця, 25 травня 1894 року — п'ятниця, 22 серпня 1896 року КРОУ ІДЕ СЛІДОМ

Десь майже о другій годині по обіді, в п'ятницю, наприкінці прохолодного травня 1894 року, біля будинку 221-В на Бейкер-стріт зупинився двоколісний екіпаж, пасажиром якого був ставний чоловік з манерами, притаманними тим, хто присвятив своє життя службі у війську або в поліції.

Цей чоловік служив у поліції, то був інспектор кримінального відділу Скотленд-Ярду Ангус Мак-Криді Кроу.

Ще з годину тому Кроу стояв біля вікна свого кабінету й тримав у руках телеграму, відсутнім поглядом утупившись у берег річки.

В короткій телеграмі говорилося: «Буду радий, якщо відвідаєте мене сьогодні о п'ятій». Телеграма була підписана Шерлоком Холмсом, і Кроу думав про те, що є лише одне питання, яке він бажав би обговорити з видатним детективом.

Руки Кроу трохи тремтіли: плекаючи в душі надію, він хвилювався. Кроу не довіряв емоціям, особливо, коли їхньою жертвою ставав сам. Він вигравав чи програвав справу лише під тиском фактів, логіки й закону. Логіка зараз підказувала, що хоча Холмс і виявив бажання його бачити, та зовсім не обов'язково мова йтиме про Джеймса Моріарті.

Під час останньої зустрічі Холмс просто й досить категорично заявив: «З професором Моріарті я покінчив рахунки в Райхенбах-Фоллзі. Додати до цього мені нема чого».

Ця розмова відбулася кілька тижнів тому, до того, як Кроу довів: поза всяким сумнівом, Моріарті живий і далі собі керує з таємного штабу в Лаймгаузі; до того, як Кроу довідався про очолювану професором нараду злодійських лідерів Європи; до того образливо невдалого випадку в Сандрингемі, коли Кроу ось-ось мав посадити лихого професора за грати.

І ось Кроу став перед будинком на Бейкер-стріт, простягаючи руку до дерев'яного дверного молотка. Моріарті тоді зник, ніби випарувавсь, а думка, що через невдачу він, Кроу, мало не втратив слід злочинця, іноді витісняла всі інші думки, навіть думку про власне недалеке одруження.

Холмсова домогосподиня, щира місіс Гадсон, відчинивши йому двері, провела Кроу нагору, де на нього, видимо задоволений чимось, чекав великий детектив.

— Заходьте й сідайте, мій друже. Сюди, будь ласка, у це плетене крісло, — бадьоро говорив Холмс, ведучи Кроу до каміна через трохи безладно заставлену меблями вітальню.

Запитавши місіс Гадсон, чи не принесла б вона їм чаю, великий детектив почекав, доки за нею причиняться двері, сів на своє улюблене місце й зупинив на Кроу серйозний погляд.

— Гадаю, я не завдав вам незручностей, — почав він. — Бачу, ви приїхали прямо із Скотленд-Ярду.

Кроу, мабуть, мав здивований вигляд, бо Холмс, усміхнувшись, додав:

— Такий висновок зробити не важко. Я помітив у вас на рукавах рожеві волокна промокального паперу. Якщо мої очі мене не зраджують, саме такий папір можна побачити на службових столах столичної поліції. Завдяки таким дрібничкам, містере Кроу, ми й забезпечуємо злочинцям належну їм за законом долю.

— Правда, містере Холмс, — засміявся Кроу. — Я приїхав просто з Ярду. Як мені відомо, ви одразу по обіді відвідали міністерство закордонних справ.

Тепер черга здивуватися була за Холмсом.

— Чудово, Кроу. Прошу вас, скажіть, як ви це визначили?

— Боюся, сер, ніякої дедукції. Просто мій сержант, Теннер, проходив Уайтголлом і бачив вас. Коли я сказав, що їду до вас, він мені й розповів.

Холмс на хвилину замисливсь, але невдовзі бадьорий настрій повернувся до нього знову.

— Я навмисне запросив вас на цю годину. Мій добрий приятель і колега Ватсон зараз зайнятий продажем свого офісу в Кенсінгтоні й після цього має намір приїхати сюди. Ватсон, звичайно, завжди тут бажаний, але сьогодні, я знаю, він звільниться не раніш як о восьмій вечора й нас не потурбує. Бачите, мій любий Кроу, те, що я хочу сказати — тільки для ваших вух, крім вас, про це не повинна знати жодна жива душа.

Увійшла місіс Гадсон із чаєм. Поки вона наливала освіжний напій, чоловіки понакладали собі варення та взяли домашнього печива, і розмова припинилась.

Коли місіс Гадсон знову вийшла, Холмс повів розмову далі.

— Я лише щойно повернувся до Лондона, — почав він. — Ви, мабуть, знаєте — останні тижні я займався досить бридкою справою банкіра Кросбі. Гадаю, вас не дуже цікавлять глитаї? — Великий детектив помовчав, чекаючи, чи Кроу не виявить зацікавленості, а оскільки той не озвався, він зітхнув і серйозним тоном докинув: — Лише сьогодні я мав нагоду ознайомитися з тією жахливою сандрингемською справою.

Кроу здивовано підвів очі; він знав, що імені Холмса серед тих, хто мав на це дозвіл, не було.

— Справа цілком таємна, — почав він. — Гадаю… Холмс, нетерпляче махнувши правицею, зупинив його.

— Ваш сержант бачив, як сьогодні по обіді я виходив з міністерства закордонних справ. Я відвідував свого брата Майкрофта. З ним у цій справі радилась її величність королева. Майкрофт обіцяв поговорити зі мною. Мені бракує слів — я був просто вражений, більше, мабуть, ніж міг собі дозволити. Пригадую, під час нашої останньої зустрічі я казав вам, що в Райхенбах-Фоллзі звів порахунки з Моріарті. Хай усі так і вважають, Кроу, принаймні ще багато років. Але цей жахливий витвір анархії надає справі зовсім нового відтінку. — Шерлок Холмс помовчав, немов збираючись висловити важливу думку. — Я не маю наміру бути офіційно причетним до розслідування злочинів того негідника Моріарті, але конфіденційно вам особисто допоможу чим тільки зможу.

Ангус Мак-Криді Кроу, ледве вірячи почутому, кивнув.

— Крім того, — повів далі Холмс, — мушу застерегти вас: ви не повинні розголошувати ваше джерело інформації. Маю на те особисту причину, яку, звичайно, свого часу поясню. А тому зараз мені потрібно, аби ви заприсяглися, що приймаєте пораду й жодній душі не відкриєте, що маєте доступ до моїх очей, вух та думок.

— Звичайно, даю вам слово, Холмсе. Урочисто присягаюся!

Кроу був такий здивований раптовою зміною намірів Холмса, що ледве стримував бажання засипати його запитаннями. Але розумів, що робити цього не варто.

— Хоч яким це може здатися дивним, — знову заговорив Холмс, серйозно дивлячись на Кроу, — я опинився у скруті. Є певне коло людей, яких я маю захищати. В той же час повинен виконувати свої обов'язки як англієць… Прошу пробачення у вас, вихідця з півночі. — Він коротко посміхнувся власному зауваженню, і, зігнавши посмішку, докинув: — Таке грубе порушення закону та серйозна образа королівської особи залишають мені дуже невеликий простір для маневру. Отже, як ви добре розумієте, маю обмаль часу для офіційних розслідувань. Тим часом, любий Кроу, мої спостереження говорять мені, що ви, мабуть, найкращий серед найгірших, а тому, не маючи вибору, я звертаюся до вас.

Запала ніякова мовчанка, і Кроу вже розтулив був рота, аби дати відповідь на образливе зауваження Шерлока Холмса, але, перш ніж устиг убрати свою думку в слова, великий детектив рішуче заговорив знову:

— Тепер до справи. Маю запитати вас про дві речі. По-перше: чи доводилось вам перевіряти банківські рахунки? Й друге: ви бували в беркширському будинку?

— Я не знаю ніяких банківських рахунків і ніколи не чув про беркширський будинок, — збентежено відповів Кроу.

— Я так і думав, — посміхнувся Холмс.

Як з'ясувалось, Холмс мав багату інформацію про особу Моріарті та його звички.

— Гадаєте, я не знаю про його жебраків, преторіанську гвардію, боксерів, рекетирів та владу, яку він має над членами свого клану? — запитав він.

Беркширський будинок, про який він запитував, був великий особняк, відомий ще як Стивентон-Голл, побудований на початку минулого століття біля невеликого селища Стивентона, приблизно на півдорозі між Фарингтоном та Уоллінгфордом, містами, в яких бували великі базари. Холмс виявив, що кілька років тому будинок купив Моріарті з єдиною метою — мати, в разі потреби, схованку.

— Бувши вами, я організував би щось на зразок пошукової групи, — порадив Холмс без найменшого натяку на жарт. — Хоча припускаю, що птахи давно вже покинули це гніздо.

Докладно пояснив Холмс і своє запитання щодо банківських рахунків. Уже кілька років, як йому були відомі кільканадцять рахунків, відкритих Моріарті в Англії на різні прізвища. Крім того, чотирнадцять чи п'ятнадцять рахунків за кордоном, головним чином у «Дойче-Банку» та французькому «Кредит Ліоне». Подробиці про вклади були занотовані на фірмовому аркуші паперу з видрукованими вгорі словами: «Великий північний готель». Був цей готель на Кінгз-Кроссі. Холмс вручив аркуш Кроу, і той із вдячністю його прийняв.

— Негайно приходьте, якщо вам потрібна буде моя допомога, — сказав Холмс. — Але, благаю, будьте обережні.

Трохи згодом, коли Кроу вже зібрався був іти, Холмс, якось сумно дивлячись на нього, додав:

— Притягніть негідника до відповідальності, Кроу. Це моє найбільше бажання. З яким задоволенням я зробив би це сам!..

Природжений поліцай, Ангус Мак-Криді Кроу глибоко поважав великого детектива й схилявся перед його талантом. Тому ця зустріч додала йому рішучості, й відтак вони обидва працювали в таємному союзі до остаточного краху професора Моріарті.

Хоча Кроу був заклопотаний думками про майбутнє одруження, та часу не гаяв. Того ж вечора він зайнявся банківськими рахунками, а також зв'язався з поліцією Беркшира.

Два дні по тому він, на чолі великої групи детективів та поліцаїв, здійснив облаву Стивентон-Голлу. Але, як і передбачав Шерлок Холмс, облава спізнилася. Свідчень того, що тут недавно перебував сам професор, не було, але після старанного огляду будинку та опитування місцевого населення не лишилося ніякого сумніву в тому, що дехто з прибічників професора мешкав тут зовсім недавно. Жили вони безтурботно, не криючись, а з Лондона до них часто приїжджали підозрілі відвідувачі.

В результаті, Кроу дійшов висновку, що принаймні п'ять осіб перебувало в Стивентон-Голлі постійно. Двоє з них навіть одружилися там, відкрито назвавши свої імена. Це були Алберт Джордж Спір та Бриджит Мері Койл. Церемонія шлюбу відбулась у місцевій церкві за всіма приписами. Ще про двох мешканців Стивентон-Голлу говорили: «великі й дужі», «модно вдягнені, але з грубими манерами» або «мов два брати». П'ятим був китаєць: він запам'ятався всім у цьому затишному сільському куточку ввічливістю та веселою вдачею. Не важко було здогадатись, що китаєць — то вже відомий Лі Чао. Алберт Спір також не був загадкою — високий, з перебитим носом і кривим рубцем на правій щоці від ока до рота. Кроу знав, що Лі Чао та Спір належать до четвірки, яку професор Моріарті любить називати своєю «преторіанською охороною». Слідів ще двох із цієї елітної четвірки — великого Піпа Пейджета та маленького Ембера — не було. Кроу гадав, що Пейджет після розгрому клану в квітні, можливо, десь принишк, але його непокоїло місцеперебування Ембера.

Двоє «великих і дужих» могли бути ким завгодно з прибічників професора, що лишалися з ним до його останньої зухвалої втечі мало не з-під носа в Кроу.

У коморі Стивентон-Голлу знайдено великі запаси харчів, з чого Кроу виснував, що цей добре злагоджений квінтет покинув будинок поспіхом. Більше жодних вартих уваги слідів не виявлено, крім, хіба, клаптика паперу з недбало надряпаним розкладом руху пароплавів з Дувра до Франції. Подальші розпитування показали, що китайця бачили на пароплаві за три дні до облави.

Майже всі банківські рахунки Моріарті в Англії було закрито, гроші з них знято протягом останніх двох тижнів. Залишився відкритим лиш один рахунок на ім'я Бриджмена в Національному банку Сіті: 3 фунти, 2 шилінги, 9 і 3/4 пенса.

— З усього видно, команда Стивентон-Голлу відбула до Франції, — сказав Холмс, коли Кроу розповів йому про наслідки облави. — Закладаюсь: вони приєдналися там до свого лідера. І всі вже надійно влаштувались у Гризомбра.

Кроу здивовано підвів брови, й Холмс утішено всміхнувся.

— Мені відомо про лондонську зустріч Моріарті з його континентальними друзями. Гадаю, ви знаєте, кого я маю на увазі?

— Ну… — ніяково буркнув Кроу. Він згадав, що ці відомості — виключна прерогатива Скотленд-Ярду. Тими, кого мав на увазі Холмс, були: парижанин Жан Гризомбр — ватажок злочинного світу Франції, Вільгельм Шляйфштайн — лідер берлінського «дна», Луїджі Санчіонаре — найбільш небезпечна людина Італії та Естебан Бернадо Сегорбе — чорна тінь Іспанії. — Схоже, всі тепер справді в Гризомбра, — погодився Кроу. — Хотілося б лише знати, чому головні злочинці континенту зустрічалися в Лондоні.

— Певен, це «священний союз», — замислено мовив Холмс. — А їхня зустріч — провісниця нових чорних подій. Відчуваю, маємо справу з першим наслідком сандрингемської справи.

Кроу інстинктивно відчував, що Холмс має рацію. Це справді було так, але, щоб знайти Моріарті, Кроу мусив негайно їхати до Парижа, а можливості одержати на це дозвіл не мав. Наближалося його весілля. І Комісар розумів, що певний час багато з Кроу не візьмеш, тож тиснув на раніше доручені тому справи.

Отже, Кроу мав багато роботи, як у своєму кабінеті в Скотленд-Ярді, так і за його межами, і, навіть повернувшись додому на Кінг-стріт, 63, він разом із своєю домовласницею, майбутньою дружиною, Сильвією Коулз, крутився у весільних приготуваннях.

Кроу вважав, і небезпідставно, що Комісар поставиться до його ідеї розшукувати професора в Парижі не прихильніше, ніж поставився б до прохання поїхати на аудієнцію до самого папи римського.

Кілька днів упертий шотландець Кроу обдумував проблему і, нарешті, якось по обіді, коли над Лондоном сіявся не за сезоном дрібний дощ, прийняв рішення. Попросивши пробачення в свого сержанта, молодого Теннера, він найняв візника й поїхав на Ладгейт-Серкус, зайшов до контори туристичної фірми «Кук та Син» і пробув там майже годину. Наслідок візиту не був негайним; найдужче він мав зворушити Сильвію Коулз, але трохи згодом, коли вже стане місіс Мак-Криді Кроу.

Хоча багато їхніх знайомих знали, що Ангус Кроу давно винаймає помешкання в Сильвії Коулз, але мало хто відверто натякав на дошлюбні забави цієї пари. Правда, дехто таку можливість припускав і, звичайно, мав рацію. Та, попри все це, друзі, колеги й родичі прийшли по обіді в п'ятницю 15 липня на Ковент-Гарден, до церкви святого Павла, подивитись, як, за висловом одного жартівника-поліцая, Ангус та Сильвія обкрутяться.

Задля пристойності, за два тижні до свого шлюбу Кроу переїхав од Сильвії до готелю «Термінал» на Лондон-Бриджі. До свого дому на Кінг-стріт молодята повернулися відбути весільну учту, а ввечері знову залишили дім, аби провести першу шлюбну ніч у комфортабельному готелі «Вестерн-Каунтіз» на Паддингтон-стріт. Молода місіс Кроу мріяла про те, як уранці вони поїдуть залізницею до Корнуелу й щасливо проведуть там свій медовий місяць.

До самої ночі Кроу дозволяв своїй Сильвії думати, ніби медовий місяць вони справді проведуть на південно-західному узбережжі. Поки він непоспіхом попивав із склянки портвейн, молода дружина, готуючись до ночі, прийняла ванну і, коли він нарешті ввійшов до спальні, Сильвія сиділа на ліжку в чудовому, оздобленому мереживом, нічному вбранні.

Хоча вони вже й знали близько одне одного, Кроу густо почервонів:

— Ти примушуєш свого чоловіка тремтіти, моя люба Сильвіє!

— Ну, тоді йди й тремти разом зі мною, любий Ангусе, — озвалась вона грайливо.

— Я маю для тебе сюрприз, моя дружинонько, — перепинив її Кроу.

— Ніякого сюрпризу не буде, Ангусе, якщо ти нічого не позбувся після нашої останньої зустрічі в ліжку.

Почувши таку непристойність, Кро здивувався й образився.

— Послухай, це важливо, — перебив він дружину ще рішучіше.

— Але ж, Ангусе, це наша шлюбна ніч, і я…

— А я хочу сказати про наш медовий місяць. Це приємний сюприз.

— Про наші вибрики на корнуелському узбережжі?

— Корнуелського узбережжя не буде, Сильвіє.

— Не буде?..

Він сам собі всміхнувся, передчуваючи її приємне здивування.

— Ми не поїдемо до Корнуелу, Сильвіє. Завтра від'їжджаємо до Парижа.

Новоспечена місіс Кроу не була в захваті. Вона доклала багато зусиль, готуючись до свого весілля, й, відверто кажучи, завдавала тон у всьому, сама обирала й місцевість для медового місяця. До Корнуелу в неї було особливе, сентиментальне ставлення. Ще малою батьки вивозили її кілька разів на це узбережжя. Завдяки тим рожевим спогадам вона й вибрала Корнуел і навіть винайняла будинок у містечку Новий Причал.

І раптом перед ніччю, що мала бути найщасливішою в житті, її мріям чиняться перешкоди.

Тут буде доречно сказати, що медовий місяць у Парижі минув не зовсім щасливо. Звичайно, Кроу був уважний до своєї дружини, показував їй визначні місця та пам'ятки великого міста, вечеряв з нею в найкращих ресторанах, які міг собі дозволити, догоджав їй у малому й великому. Але часом Сильвію непокоїла його поведінка. Іноді, наприклад, Кроу зникав на довгі години, а повернувшись, не міг пояснити свою відсутність.

Ці години, як ви зрозуміли, він проводив у поліційному управлінні, найчастіше в товаристві похмурого офіцера на прізвище Ченсон, який більше нагадував підприємця чи власника поховального бюро, ніж поліцая. Як колеги, так і злочинці називали Ченсона «порядником». Із самого цього прізвиська зрозуміло, що, незважаючи на зовнішній вигляд та манери, Ченсон був добрим поліцаєм, знав свою справу й міцно стояв на ногах.

І все ж, місяць минув, а Кроу не багато довідався про те, де перебуває й чим займається Моріарті.

Деякі факти свідчили про те, що втекти з Англії йому допоміг ватажок злочинного світу Франції Жан Гризомбр. Здається, тут до професора приєдналися й інші. Але були й більш певні свідчення, одержані Ченсоном від інформаторів: нібито Гризомбр зажадав од Моріарті залишити Париж, тільки-но спільники прибудуть з Англії. Та й взагалі, виходило, що коротке перебування професора у Франції виявилось не надто приємним. Отже, Моріарті виїхав звідси, й Ангусові Кроу лишалось тільки зібрати всі подробиці та попрацювати над ними в Лондоні.

Під кінець медового місяця він помирився з Сильвією, а в Лондоні так занурився в буденщину сімейного життя та невідкладних справ у Скотленд-Ярді, що Моріарті поступово відійшов на задній план.

Тим часом візити до Шерлока Холмса ще більше переконали його в тому, про що він давно думав: криміналістові, крім спеціальних знань, потрібна нова організація. Столична поліція дуже повільно впроваджувала нові методи роботи. Наприклад, дактилоскопію, яка вже широко застосовувалась на континенті, в Англії не було прийнято до початку 1900-х років. Тому Кроу почав користуватися своїми власними методами й налагоджувати особисті контакти. Коло його помічників швидко ширшало. Серед них був хірург лікарні святого Варфоломія з великим досвідом патологоанатома та ще один лікар-токсиколог з лікарні Гая. Часто подружжя Кроу вечеряло з першокласним хіміком із Гемпстеду, а в сусідньому респектабельному Сейнт-Джонс-Вуді Ангус Кроу вряди-годи відвідував колишнього злодія-зломщика, який щасливо доживав свій вік на нечесно надбані статки. У Гаундсдічі Кроу знав двох колишніх кишенькових злодіїв, а потайки від місіс Кроу — ще й десяток чи півтора морально хитких жінок, які теж постачали йому інформацію.

Були й інші: в Сіті — знавець коштовного каміння, творів мистецтва, золотих та срібних виробів: у Веллінгтонських казармах — три-чотири офіцери, які розумілися на різних видах зброї; з ними Кроу підтримував постійний зв'язок.

Коротко кажучи, старанно працював, твердо вирішивши стати найкращим слідчим лондонської поліції.

Невдовзі професор Моріарті знову виник на обрії.

У понеділок 5 січня 1896 року Комісар одержав листа з Нью-Йорка від начальника слідчого відділу тамтешнього поліційного управління й попросив декого, в тому числі й Кроу, ознайомитися з текстом.

Лист був написаний 12 грудня минулого року. В ньому значилось:

Далі йшов опис зовнішнього вигляду й особливих прикмет Мадіса та його зниклих співдиректорів, а також кілька інших подробиць.

З приводу цього листа в кабінетах Скотленд-Ярду та міської поліції було багато жартів. Про сера Джеймса Мадіса ніхто, звичайно, не чув. Навіть поліцаїв може розважити зухвале шахрайство, особливо якщо вклепалися поліційні сили іншої держави.

Кроу теж дозволив собі посміхнутись, та, коли перечитав листа ще раз, нахмурив брови, збагнувши, що тут ідеться про Моріарті.

В листі три британські директори компанії були названі Вільям Джекобі, Бертрам Джекобі та Алберт Пайк. Опис вигляду всіх трьох збігався з портретами тих, хто мешкав у Стивентон-Голлі. Кроу також відразу зіставив близькі значенням прізвища Алберта Пайка та Алберта Спіра, того, хто одружився з Бриджит Койлі в Стивентоні. Зухвала гра на прізвищах була важливою ознакою, що вказувала на професора Моріарті. Особа ж самого Моріарті потребувала уваги. За описом поліційного управління Нью-Йорка, Мадіс був міцний, ставний чоловік близько сорока років, мав руде волосся і слабкий зір, тому постійно носив окуляри в золотій оправі. Для Кроу це великого значення не мало. Ще коли висліджував Моріарті в Лондоні, він добре знав, що той може прибрати будь-яку личину. Кроу вже дійшов логічного висновку й знав напевно, що під виглядом високого похмурого чоловіка, якого приймали за знаменитого Моріарті, автора трактату про теорему Бінома та праці «Динаміка астероїда», ховалась інша особа, найбільш вірогідно — молодший брат справжнього професора.

І ось далі, в стислому описі сера Джеймса Мадіса, був один факт, що стверджував — він і є Наполеоном злочинного світу.

У своєму листі співробітник поліційного управління Нью-Йорка зазначав: «Повільний рух голови з боку на бік, звичка, що, подібно нервовому тику, може бути неконтрольованою».

— Я певен, це він, — сказав Кроу Шерлокові Холмсу.

Ознайомившись із листом, він попросив дозволу великого детектива відвідати його наступного дня, і Холмс, вірний своєму слову, знайшов для Ватсона якесь доручення, щоб лишитись із Кроу вдвох. Кроу трохи хвилювався, під час минулої зустрічі його бентежив стан Холмса. Великий детектив був змарнілий, нетерплячий і дражливий. На сьогодні ж він, здавалося, відновив свої фізичні сили й розумову енергію.

— Я певен, це він, — повторив Кроу, вдаривши кулаком у долоню. — Я абсолютно певен!

— Навряд чи це наукова дедукція, мій любий Кроу, хоча я схильний з вами погодитися, — жваво сказав Холмс. — Дані переконливі, як і опис отих директорів-шахраїв. Ви вже самі сказали, що Пайк та Спір — це прізвища-синоніми. Щодо інших двох, я б міг порадити передивитись ваші записи про братів-велетів Джекобсів. Що ж стосується самого професора, то тут ми маємо просто вправний витвір лихого розуму. Але суть в іншому…

— В ініціалах?..

— Ну, ну, ну, — відповів Холмс. — Ще ближче.

— У прізвищі?..

Холмс хвилину пильно дивився на Кроу.

— Цілком слушно, — нарешті мовив він. — Моріарті міг розважатися і так. «Мадіс» — це…

— Проста перестановка літер у слові «Мідас»! Цар Мідас!

— Саме так, — коротко кинув Холмс. — Професор намагається накопичити велике багатство. Поки що не буду робити припущень, для чого саме… Хоча…

Повернувшись до свого кабінету в Скотленд-Ярді, Кроу сів писати багатослівну доповідну Комісарові. Разом з доповідною він подав прохання дозволити йому поїхати до Нью-Йорка для консультацій з кримінальною поліцією та, по змозі, допомогти затримати так званого «сера Джеймса Мадіса» й викрити його як професора Джеймса Моріарті. Кроу дав також указівку сержантові Теннеру проаналізувати всі записи про двох братів Джекобсів. Закінчуючи розмову з сержантом, Кроу всміхнувся й сказав:

— Був такий янкі, поет Лонгфелло, який писав: «Жорна Господні мелють повільно, але напрочуд ретельно». Так от, мій юний Теннере, нам, кримінальній поліції, мабуть, доведеться позмагатися в цьому з Господом.

Теннер пішов виконувати завдання. Із записів він дізнався, що обидва брати Джекобси зо два роки тому відбували термін ув'язнення у виправному закладі в Колдбат-Філдзі. А позаяк в'язниця була закрита, Теннер подумав, що братів перевели до Слотергаусу — виправного будинку в Сурреї. Йому й на думку не спало, що Вільям та Бертрам Джекобси давно втекли і в цей самий час роблять перший крок у підготовці плану такої помсти, яка може схитнути фундамент не тільки злочинного світу, а й цілого суспільства. Брати Джекобси належали до найближчого оточення професора Моріарті.

Тим часом доповідна виявилась переконливою. За два дні його викликав Комісар, і цього ж тижня Кроу обережно натякнув Сильвії, що десь через місяць мусить їхати до Америки в службових справах. Сильвія не зраділа перспективі лишитися самій у Лондоні. Вона попервах тамувала відразу до чоловікової роботи, яка забирала його від неї. Але відраза швидко змінилася страхом, що коханий Ангус, подорожуючи до далекого континенту, може опинитися в небезпеці. Протягом останнього тижня перед його від'їздом вона кілька разів упадала в істерику, бо бачила вві сні свого чоловіка серед юрби червоношкірих і кожен з них нахвалявся особисто зняти з нього скальп. Правду кажучи, Сильвія Кроу не зовсім розуміла, що таке скальп, а тому нічні кошмари ставали ще страшніші, якісь незбагненно еротичні.

Ангус Кроу вмовляв дружину не хвилюватися, запевняв, що не має наміру зустрічатися ні з якими індіанцями. Він сподівався перебути відрядження переважно в Нью-Йорку, місті, яке навряд чи надто відрізняється від їхнього Лондона. Але, побачивши дерев'яні причали нью-йоркського порту, зрозумів, що різниця між ними, як між крейдою та сиром у відомому прислів'ї. Деяка схожість, звичайно, була, але суто поверхова.

Кроу прибув до Нью-Йорка в перший тиждень березня, але ще тиждень чи й більше не міг звикнути до метушні міста, яке швидко розросталось.

Дружині він писав: «Хоча загальноприйнята мова в Америці англійська, почуваю себе тут іноземцем більше, ніж будь-де в Європі. Не думаю, що тобі б тут сподобалось».

Незвичайним, на думку Кроу, був стиль тутешнього життя. Як і Лондон, Нью-Йорк віддзеркалював глибоку прірву між процвітанням та занепадом і являв собою дивовижну мішанину багатства, жвавої торгівлі та принизливої бідності, десятків різних мов та багатьох кольорів шкіри, неначе населення всієї Європи було перемішане в плавильному казані, а потім звалене в цьому далекому кутку світу. І все ж, навіть у тих районах міста, які, здавалося, мали не тільки запах, а й присмак бідності, Кроу помічав чіткі обриси надії, відсутньої в подібних районах Лондона. Ніби пульс життя міста вселяв її в найбільш убогі квартали.

Кроу швидко відчув, що поліція й тут має ті самі проблеми, тож із цікавістю слухав розповіді про злочинні банди, якими, здавалося, кишить місто, та про гострі суперечки між різними расовими групами. Більшість злочинів, як і пороків, що лежали в їхній основі, були копією лондонських. За тиждень Кроу вже зустрічався з підприємцями, залізничними магнатами, банкірами та юристами, що було йому потрібно для розшуку «сера Джеймса Мадіса». Кроу вважав їх так само жорстокими, як і недоброї слави урвиголови нью-йоркського «дна».

Бувши обізнаний з методами Моріарті та досвідом своїх колег у Лондоні, Кроу мав можливість подивитись на справу з нового погляду. Він не торкавсь особи Мадіса, розпитуючи тих, хто мав стосунок до справи, яку газети назвали «велике залізничне шахрайство», а попервах більше цікавивсь описом та враженням від трьох співдиректорів — Пайка та двох «Джекобі». Поступово, годинами терпляче розпитуючи нетерплячих, прикро вражених бізнесменів, Кроу вже міг намалювати в думці портрети всіх трьох, а також самого «сера Джеймса Мадіса». Отже, в кінці травня Кроу був цілком певний, що саме професор Джеймс Моріарті виступав у ролі клятого Мадіса, а Спір та два його прихвосні — в ролі співдиректорів.

Пошуки повели далі, до Ричмонда, в штат Вірджинія, де була штаб-квартира Мадіса-Моріарті протягом останніх, вирішальних тижнів афери. На кінець липня Кроу розгадав ще одну загадку. Простеживши за переїздами Мадісової зграї, він виявив, що, перед тим як зникнути, вони виїхали з Ричмонда до Омахи. На цьому слід урвався. Замовивши в Омасі на одну ніч кімнати в готелі «Блекстоун», всі четверо наче випарились.

Тим часом Кроу був переконаний, що Моріарті не залишив Америки, й настала черга генеральної прокуратури. Разом з начальником слідчого відділу поліційного управління Нью-Йорка він поїхав до Вашингтона, звідти всім офіцерам було дано вказівку негайно доповідати про появу незнайомого бізнесмена з трьома партнерами, підозріло прихильними до злочинних елементів.

Минали тижні, а ніяких повідомлень про таку групу не надходило. В середині вересня Кроу вирішив був уже вертати додому, де на нього чекала дружина, але якось увечері телеграма з генеральної прокуратури змусила його ринутись до Вашингтона. В Сан-Франциско з'явився багатий француз Жак Мунір, який дуже швидко налагодив стосунки з «дном». Представник генеральної прокуратури туди вже виїхав. Опис Муніра та його компаньйонів, серед яких був китаєць, лунав у голові Кроу солодкою музикою. Впевнений, що цього разу справді близький до мети, Кроу з хвилюванням мисливця домовився про зустріч у Сан-Франциско з представником генеральної прокуратури й зайняв місце в спальному вагоні експресу «Юніон-Пасифік», який повіз його до західного узбережжя.

Не маючи підстав підозрювати стеження, Кроу й на думці не покладав, що в іншому вагоні цього ж експресу чудову подорож через усю Америку здійснює один із членів «преторіанської охорони» Моріарті — низенький на зріст, слизький і підлий Ембер.

У Сан-Франциско Жак Мунір, він же Джеймс Моріарті, прочитав телеграму Ембера двічі, свиснув крізь зуби й, підвівши голову, глянув на китайця важким поглядом ясних очей.

— Кроу, — прошепотів він м'яко, але з ледь прихованою зненавистю. — Настав час, Лі Чао. Нашим слідом іде Кроу, і я проклинаю себе, що не покінчив з ним тієї ночі в Сандрингемі. — Моріарті по-зміїному похитав головою. Цей характерний рух йому було дуже важко приховати. — Я не заходитиму з ним у боротьбу й не бігатиму туди-сюди від цього мерзенного шотландця. — Він помовчав і, відкинувши голову, коротко засміявся. — Час їхати додому. Добре, що Джекобси вже підшукують нам місце в Лондоні. Виклич сюди Спіра, Чао, Треба познімати наші вклади. Америка нас добре забезпечила. Маємо цим скористатися й одплатити тим, хто вважає, ніби нас можна зраджувати. Негайно виклич Спіра. Або ми виїдемо звідси протягом доби, або нас схоплять. Наші друзі в Європі побачать, що буває з тими, хто зважився мені суперечити.

— Професоре, — несміливо озвався Лі Чао, — останнього разу в Лондоні ви…

— То було тоді, — різко відрубав професор. — Але цього разу наші любі європейські союзники підкоряться, а Кроу та Холмс скуштують нашу відплату на смак. Викликай Спіра!

Отже, коли Кроу нарешті прибув до Сан-Франциско, француза Муніра й слід запався. Мунір зник напередодні, трохи розбагатівши в темних закутках таких районів Сан-Франциско, як Барбарі-Кост та Чайнатаун.

Ангус Мак-Криді Кроу знову зазнав поразки. Майже в розпачі він почав пакувати речі, втішаючи себе єдиним: що повертається до коханої дружини.

Він не знав, що разом ще з п'ятьма людьми був намічений стати жертвою винахідливої й підступної помсти, покликаної піднести Джеймса Моріарті на вершину влади у злочинному світі.