Помста професора Моріарті

ЛОНДОН — АННЕСІ — ПАРИЖ Вівторок, 20 квітня — понеділок, 3 травня 1897 року ІСПАНСЬКИЙ УРОК

— Можна погодитися, що Париж — чарівне місто, — сказав Холмс, коли вони яскравого сонячного дня їхали з Північного вокзалу.

— Я завжди так вважав, — відказав Кроу.

— Річ у тім, що це надто гарне місто разом з тим має славу міста втіх, а це веде до неробства. Неробство ж, сам знаю, призводить до лиходійства. Гляньте отуди! — Холмс кивнув на одну з бічних вулиць: — Отруйник Лакетт жив за чотири хвилини ходу звідси. Про те, що я приклав руку до його арешту, мало хто знає. Він використав як отруту зіпсовану японську рибу в білому вині.

— Ви справді гадаєте, ніби, розпитуючи, ми знайдемо схованку Моріарті? — спробував Кроу перевести розмову на справи.

— Не маю ніякого сумніву, — байдужним голосом, неначе це його мало цікавило, відповів Холмс. — Я дуже добре пам'ятаю пансіон, який ми щойно проїхали, — вказав він у бік невеликого будинку на розі. — Саме тут, утікши з Італії, зупинявся дорогою до Англії Риколетто. Цей удався до свого ціпка, коли ненависна йому дружина йшла попереду. Але все це було в дні моєї молодості» Кроу.

Холмс умовив інспектора особисто спізнати розкоші готелю «Крійон». Якщо хочеш розпитувати персонал, не викликаючи підозри, то краще замешкати в готелі, сказав він, хоча Кроу вважав, що для його кишені це буде трохи обтяжливо.

Коли ж вони справді влаштувалися в чудових апартаментах, Кроу відчув неабияку втіху. Єдиною хмаркою на обрії була Сильвія, яку він покинув удома саму. Під час його попереднього відрядження дружина вирішила була посісти вище місце у великосвітському товаристві. Тепер він молився, щоб їй не спала на думку ще якась подібна дурниця. Кроу боявся нового розладу з дружиною.

Коли він без поспіху прийняв ванну й одягся, Холмса в номері вже не. було. У вітальні під люстром лежала коротка записка. «Я попросив обслугу напружити пам'ять, — писав Холмс. — Як тільки будете готові показатися грішному місту, спускайтеся, будь ласка, разом повечеряємо». Кроу поспішив униз і знайшов Холмса в гурті елегантних відвідувачів готельного ресторану.

— А, Кроу, скуштуйте-но цієї чудової качки, — зустрів широким жестом його Холмс. — Це, безумовно, найкраща з усіх качок, які мені доводилося куштувати.

Під час вечері великий детектив рішуче уникав говорити про Морнінгдейла, але зі знанням справи розводився про Париж, а надто про французьку кухню та вина.

І лише за кавою нарешті сказав:

— Шановного Морнінгдейла тут добре пам'ятають: він явно не скупився на чайові. Тепер мені зрозуміло, що метою його приїзду був відомий керівник злочинного світу Франції Гризомбр.

— Ми це знали й раніше, — трохи розчаровано зауважив Кроу.

— Звичайно, знали, але після розмови з портьє і з деким із персоналу я ще раз пересвідчився: Морнінгдейл — це Моріарті. Більше того, цей Морнінгдейл заявив, що він родом з Бостона, штат Массачусетс, але, з відповідей на мої навідні запитання, я дійшов висновку, що він говорив з акцентом каліфорнійця. Як вам відомо, я певною мірою фахівець з американських діалектів. Кілька років тому я опублікував невелику монографію про вимову голосних звуків мешканцями різних штатів.

— І лише з цього ви робите висновок?

— Не лише з цього. Є й інші докази, але про них згодом. Кроу, нам час братися до діла. Здається, Морнінгдейл та його секретар перебули певний час на Монмартрі. Не найкраща частина міста, але доведеться побувати й там.

Отже, перший вечір Кроу й Холмс провели в барах та кав'ярнях Монмартру. Марно. Хоч як розпитував Холмс, у відповідь йому дивилися відсутнім поглядом або заперечливо хитали головою.

Так само згайнували вони ще два вечори, і Кроу бачив, що настрій Холмса далеко не такий бадьорий, як у день приїзду до французької столиці. Холмс похмурнів і став дратівливий. Обнишпоривши з десяток злачних місць, лондонці вже ладні були відмовитись від дальших пошуків, коли Холмсові спало на думку відвідати «Мулен Руж».

— Охоти дивитися на жінок у тому дикунському танці в мене сьогодні немає, Кроу, — сказав він трохи кисло, — але, боюся, заради криміналістики нам доведеться себе цим обтяжити.

У «Мулен-Ружі» один з офіціантів нібито пригадав американця та його компаньйона, хоча й не дуже впевнено.

— Думаю, добрі чайові розв'яжуть йому язика, — кинув Холмс, — але до хабара я принижусь лише в крайньому разі.

Коли десь майже о першій вони, залишивши заклад, чекали на площі Бланш візника, до них підійшла одна з тих дівчат, що займалися своїм ремеслом на вулицях цього району.

Кроу хотів був відмахнутись від дівчини, як не раз уже робив у цьому місті, та Холмс притримав його руку.

— Можливо, ви зможете допомогти нам, шановна добродійко, — незвично привітно звернувся він до дівчини. — Ми розшукуємо нашого американського друга. Знаємо, що на початку року він тут проводив дозвілля. Чи ви або ваші подруги випадково не зустрічали його?

— Тут буває багато американців, мосьє, — відказала дівчина. — Я не маю часу розводитись про них на вулиці. Я тут, щоб заробляти гроші.

— Ви нічого не втратите, — запевнив її Холмс, вигрібши з кишені жменю срібла, — стривайте, я опишу зовнішній вигляд нашого друга.

Дівчина жадібно схопила монети й уважно слухала, поки Холмс малював словесний портрет огрядного, червонощокого Морнійгдейла.

— Та звісно, пригадую! — вигукнула вона потім. — Сволота! Турнув мене в канаву й трохи не зламав мені руку…

— Розкажіть, як це було. — Холмс пильно подивився на дівчину. Кроу помітив, що очі його потемніли.

Дівчина розповіла докладніше.

— І що дивно, — докинула вона, — говорив він нашим жаргоном, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Холмс кивнув головою.

— Він був там, — кивнула вона в бік «Мулен Ружа», — розмовляв із циганкою Сюзанною. Один з офіціантів — мій приятель. Він розповідав мені — вони про щось розмовляли. Потім та пішла з його приятелем, — дівчина роблено засміялася.

— Хто, Сюзанна?

— Так.

— Де її можна знайти?

— Скрізь! — Дівчина розчепірила руки. — Сюзанна сама собі господиня. Я не бачила її два, а може, й три тижні…

— Вранці ми передусім почнемо пошуки циганки Сюзанни, — сказав Холмс, коли вони повернулися до «Крійона». — Слід стає теплим, Кроу. Циганка розмовляла з Моріарті, а мені здається, вона з тих жінок, чий язик заворушиться за невелику грошову винагороду. Як ви розумієте, настав час давати хабарі.

Але наступного ранку Холмс прокинувся не в гуморі. Вилежував довше, ніж звичайно, совався в ліжку, вкривався рясним потом і час від часу корчився, наче в агонії.

— Я змушений повернутися до Лондона, — ослаблим голосом мовив великий детектив. — Це те, чого боявся я сам і проти чого застерігав мене Мур Агар. Гадаю, Лондон — єдине місце, де я зможу знайти необхідні ліки. Вам, Кроу, доведеться вести далі пошуки без мене. Знайдіть Сюзанну й поговоріть з нею. Вам ще не скоро вертатися до Скотленд-Ярду. А я негайно додому.

З важким серцем Кроу провів детектива на перший потяг до Кале.

За тижні, що минули після купівлі будинку на Бермондсі, було багато зроблено. Навіть коли тут поселився Шляйфштайн, люди клану, передусім грабіжники й дрібні злодії, мов справжні будівельники, штукатури та маляри, впорядковували подвір'я та флігелі, ремонтували паркани, аби захистити садибу від цікавих очей.

Було добре обладнано кімнати й для самого Моріарті, й для головних членів його «преторіанської гвардії», підготовлено велику загальну спальню для приїжджих, а також склади для зберігання речей та камери для в'язнів.

Бриджіт Спір до пологів залишилося кілька тижнів, і вона, разом з акушеркою, переселилася до одного із закладів Селлі Годжес. Сама Селлі яка, за її ж таки словами, була також схожа на перевантажений корабель з піднятими вітрилами, згодом мала скористатися тією самою кімнатою й тією самою акушеркою.

Марта Пірсон, освоївшись у домі, тепер виконувала обов'язки Бриджіт Спір. Їй допомагала нова служниця. Закохану в красеня Гаррі Аллена маленьку Поллі, за розпорядженням професора, призначено економкою та куховаркою в Бермондсі, куди перебрався й Аллен. Карлотта більше не належала до найближчого оточення професора, а заробляла собі на хліб в одному з будинків Селлі Годжес, де стала за розпорядницю.

В останній тиждень квітня Сегорбе повідомив з далекої Іспанії, що прибуде до Лондона 2 травня й буде радий зустрітися з Гризомбром, Шляйфштайном та Санчіонаре в зручний для них час. Кімнати для нього було замовлено в невеликому готелі на Аппер-Джордж-стріт, неподалік від старого майдану Тайберн, з лобним місцем, де зустріло свій кінець багато негідників.

27 квітня, у вівторок, в другій половині дня, Моріарті зібрав у Бермондсі таємну нараду. Були присутні троє європейських ватажків та дехто з їхніх прибічників. З боку Моріарті були Спір, Лі Чао, брати Джекобси, Терремант і Гаррі Аллен.

Професор коротко виклав плани, які вже накреслив для нової спілки, й перейшов до візиту Сегорбе.

— Я не хочу витрачати на нього часу, — мовив він похмуро. — Всім відомо, яку владу він має в Мадриді й що може нам запропонувати. Вважаю за краще не везти його відразу до Бермондсі, а зустрітися з ним у непоказному будинку на розі Саут-Ворф-роуд і Прейд-стріт біля вокзалу Паддінгтон. Говорити з ним будемо відверто. Ви, панове, — кивнув Моріарті в бік трьох континентальних ватажків, — зможете підтримати мене. Гадаю, у вас не лишилося сумнівів щодо того, чи придатний я керувати союзом. Ну, а його сумніви, навіяні минулими подіями, незабаром розвіються. Не буде жодних проблем.

Пізніше, залишившись із Спіром, Лі Чао та Терремантом, професор розвинув свою думку далі.

— А чи не краще підстрахувати себе? — дивлячись на Терреманта, запитав він. — Як там пристрій, що його ми про всяк випадок готували для Санчіонаре?

— Пристрій у робочому стані, професоре.

— Гаразд, привезете іспанця на зустріч і відвезете назад. А якщо виникне потреба…

— Все буде зроблено, — посміхнувся Терремант. — Буде обсмалено не лише бороду того іспанського короля.

— Вас, Лі Чао, після сумної кончини старого Боултона ми оберігали, — звернувся професор до маленького китайця. — Тепер вам знову треба поїхати за кордон. Я вже близький до мети. Широка мережа європейських злочинців незабаром знову буде під моєю орудою. Ми могли б уже відтепер розпочати свою діяльність, але я вирішив спочатку раз і назавжди покінчити з Холмсом.

— Ви хочете, щоб я… — почав був Спір.

— Спіре, невже ви нічого в мене не перейняли? — скрививсь Моріарті. — Хіба я не навчав вас, що краще діяти хитрістю й долати ворога, користаючись з його власних слабкостей, ніж пістолетом, ножем чи дрюком? Зрозуміло, це не стосується тих, хто не хоче знати нічого, крім сили. Для Холмса я приготував найкращий вид смерті — громадську ганьбу. Лі Чао мене розуміє. У вашій рідній країні до цих методів — особливий нахил, чи не так, Лі Чао?

Китаєць посміхнувся своєю лиховісною жовтою посмішкою і, мов Будда, покивав головою.

— Настав час, Лі Чао. Позбавте Холмса того, в чому він зараз відчуває найбільшу потребу. Як і в минулі часи. Пам'ятаєте, ми робили це до поразки в Райхенбаху?

— Гадаю, я вас зрозумів, сер, — засміявся Спір.

— Трошки прикрутимо гайки, — серйозно сказав Моріарті. — Час також залучити до дії наших друзів Ембера та Боба Ноба: хай привезуть одну з подруг цього надто допитливого містера Холмса. Коли вона буде в Лондоні, я, гадаю, зможу поводити за ніс публіку у Вест-Енді й підмочити репутацію цього так званого великого детектива.

За годину було відправлено телеграму Емберові, який досі стежив у Аннесі за Іреною Адлер. У телеграмі було всього три слова:

Того ж вечора Лі Чао, побувавши в аптеці Чарлза Бігналла, із задоволенням відзначив хвилювання і страх, що відбивалися на обличчі аптекаря.

Китаєць відступив убік і притримав двері для жінки, яка, виходячи з аптеки, вдячно посміхнулася йому.

— Купила чергову дозу настоянки опію для повного щастя? — кинув Лі Чао, зачинивши по собі двері й узявши їх на засув.

— Чого вам треба? — Бігналл не приховував свого ставлення до китайця.

— Ви гадали, що позбулись мене, містере Бігналл? Що ніколи більше мене не побачите?

— Я зробив усе, як мені було сказано.

— О, я це знаю, містере Біг-налл. — Китаєць вимовив прізвище, як два окремі слова. — Коли б це було не так, ви б негайно відчули. Пам'ятаєте нашу останню розмову?

— Пам'ятаю.

— Добре. Дуже добре. Отже, коли наш спільний друг, містер Шерлок Холмс, якого ви забезпечуєте кокаїном, знову звернеться до вас, ви йому відмовите.

— У вас є хоч крапля жалю? Як можна не дати людині бодай кілька гранів, коли вона так страждає!

— Навіть пучечки. Для містера Холмса кокаїну немає. Якщо ви не послухаєтесь, я негайно довідаюся про це. Його найкращий друг доктор Ватсон перекрив усі інші джерела постачання кокаїном. Так, містер Шерлок Холмс опиниться в дуже скрутному становищі. А ні, містере Бігналл, то обіцяю повісити вас за великі пальці й живцем здерти з вас шкіру. Це не марна погроза. Те, що обіцяю, я роблю. Мені це не вперше.

— Ви собака, — мовив аптекар.

— Глядіть, містере Біг-налл! — скривившись, прогарчав Лі Чао. — Ой глядіть!..

Естебан Сегорбе найчастіше подорожував сам. Його влада над темним людом сонячного півострова була така велика, що він практично нікого не боявся. Скромно вдягнений, невисокий, маючи зовнішність, яку майже неможливо описати, Сегорбе був людиною, з котрою завжди рахувалися. Він був добре відомий своєю приналежністю до колишньої спілки Моріарті, а ще — жорстокістю та цілеспрямованістю, коли йшлося про ризиковану справу.

Професор мав також докази, що іспанець отримує справді великі прибутки від злочинної діяльності.

Під наглядом непомітних жебраків Сегорбе прибув до маленького готелю в неділю, 2 травня, десь одразу після восьмої вечора, в час, коли багато сімей, що мешкали поблизу Аппер-Джордж-стріт, поверталися з вечірньої відправи.

За півгодини посильний готелю вручив йому записку, у якій повідомлялося, що нарада з колегами відбудеться завтра о другій годині і за п'ятнадцять хвилин до початку по нього буде прислано екіпаж.

Сегорбе сказав посильному, що відповіді не буде. Після розпаду спілки він підтримував не гучні, але вигідні стосунки з усіма трьома колегами, з якими має завтра зустрітися. Цього разу теж усе мало закінчитися зиском. Він рано ліг, але не гасив світла, поки не закінчив підрахунки денних витрат у маленькому нотатнику, який завжди носив при собі. Скупий Естебан Сегорбе сподівався, що цей візит незабаром почне давати прибутки.

За чверть до другої наступного дня Сегорбе був готовий. Екіпаж прибув без запізнення, з Терремантом на високих козлах.

Терремант зіскочив униз і, виказуючи іспанському гостеві велику шану, допоміг йому зайняти місце в екіпажі, тоді повернувся на своє місце, стьобнув коней і поїхав у напрямку Еджвер-роуд.

Саут-Ворф-роуд проходила по діагоналі між Західною залізницею та Прейд-стріт неподалік Паддінгтонського вокзалу, підходячи до причалів Великого сполучного каналу. В її неохайних будинках мешкали переважно вантажники, матроси з барж та дрібні службовці залізничної компанії. Довго на цій вулиці люди не затримувались, але жило тут багато. Непоказний будинок, обраний професором за місце зустрічі, був сховищем краденого, кублом дрібних злодіїв, що промишляли у вагонах, екіпажах та на баржах, а також на залізничному вокзалі.

Напередодні зустрічі власника цього складу мотлоху Деві Тестера, відвідав Берт Спір. Гроші перейшли з рук у руки, і опівдні власник оголосив, що «Заклад» зачиняється до завтра.

О першій годині чотири «боксери» Терреманта перевірили, чи не залишився хто в цьому невеликому п'ятикімнатному приміщенні. Жебраки зайняли зручні позиції в під'їздах та помешканнях сусідніх будинків, щоб тримати під наглядом як місце зустрічі, так і Саут-Ворф-роуд та Прейд-стріт аж до вокзалу.

Хвилин за п'ятнадцять до другої від Еджер-стріт проїхали два екіпажі. З них на ходу зіскочили чотири «боксери», а коли виявилося, що все спокійно, вилізли й інші пасажири і швидко зникли в будинку.

В гущі вуличного руху кучер Гаркнесс повільно вів особистий екіпаж професора. Попереду він побачив повіз Терреманта, що звернув з Аппер-Джордж-стріт і в потоці інших екіпажів та омнібусів рухався в напрямку Паддінгтона. Моріарті теж його помітив і задоволено кивнув. Сегорбе буде переможений протягом найближчої години.

Рівно о другій екіпаж Терреманта підкотив до будинку на Саут-Ворф-роуд, і Сегорбе ввійшов до будинку. Вхід охороняли «боксери». За п'ять хвилин з'явивсь і екіпаж Моріарті, і Терремант, який чекав біля своїх коней, поспішив допомогти професорові.

У маленькій вузькій кімнаті, що правила за вітальню, четверо континентальних ватажків стримано привітали один одного, як роблять злочинці в усьому світі, зустрівшись після довгої перерви.

Вони саме встигли всістися за грубим дерев'яним столом, коли до кімнати тихо ввійшов професор. Сегорбе сидів спиною до дверей і здивовано озирнувся.

— Щиро вітаю вас, Естебане, — сказав Моріарті. — Радий, що ви приїхали.

Іспанець хотів був вихопити з-за пояса кинджал, але Шляйфштайн спинив його за зап'ясток.

— Це зайве, Естебане, — посміхнувся Моріарті. — Тут усі друзі, як і тоді, коли виникла наша спілка.

— Ви зрадили цю спілку, — відказав Естебан Сегорбе, і очі його гарячково блищали.

— Ні. Я змушений був одійти, але тепер хочу повернутися до статус-кво.

— Він не виправдав надій, — звернувся Сегорбе до трьох своїх колег. — А ми ж домовлялись, що дії проводиря не можуть лишатися поза увагою.

— Нового проводиря обирати не будете, — холодно посміхнувся Моріарті. Не багато теплоти було і в його словах.

— Ми ухвалили одностайне рішення.

— Не було ніякого рішення! — Професор сердито скривив губи. — Просто ми вряди-годи робили послуги один одному. Дозволили розпастися нашій організації в Лондоні — одній з найбільших столиць злочинного світу. Це була вільна територія. Не знаю, як ви, Сегорбе, але Гризомбр і Шляйфштайн займалися браконьєрством у моєму лондонському заповіднику. Моя пропозиція проста: відновити колишню спілку на чолі зі мною. Я довів, що маю на це право. Запитайте їх, Сегорбе.

— Його правда, він усіх нас пошив у дурні, — без емоцій і гніву озвався Гризомбр. — Професор не має собі рівних. Він кожного з нас упіймав у пастку, та ще й нейтралізував найбільш небезпечного інспектора столичної поліції — дискредитував його.

— Разом ми зможемо процвітати як раніше, — докинув Санчіонаре.

— Ви пам'ятаєте нашу попередню схему? — Моріарті підійшов і сів на чолі столу. — Я радив створити в Європі хаос. У хаосі нам легше досягати мети. І не забувайте моє застереження. Поліція світу день у день набуває, все більшого досвіду. Ми можемо протистояти їй лише організовано.

— Панове, — заговорив Сегорбе після довгої паузи, — я маю в Іспанії власне товариство. Поліція мене не дуже турбує, і всі мої люди добре заробляють. Вони вдоволені. Звісно, працюючи в спілці, можна мати більший зиск, але ви мене не переконали, професоре Моріарті. Я не певен, що злочинний світ Європи, об'єднаний вами, — доконче добра річ. З часом це означатиме спільний розподіл, спільний ринок, коли хочете. Країни переживають періоди процвітання й занепаду. Я подумав: що більший занепад переживатиме країна, то більший буде її внесок до спільної справи. — Сегорбе зробив промовистий порух. — У такому разі, багаті ще більше багатітимуть за рахунок своїх родичів. Бідним родичам, можливо, навіть доведеться зійти зі сцени.

— Я вважаю, що багаті повинні допомагали менш забезпеченим.

— Я знаю своїх людей, — рішуче заперечив Сегорбе. — Коли ми створювали спілку, я вважав це добрим ділом. Сьогодні я цього не певен, а надто щодо керівництва, яке себе не виправдало.

— Буде так, як кажу я! — сердито кинув Моріарті.

— Ви не зможете зламати ні мене, ні моїх людей, — самовпевнено заявив Сегорбе.

Добру годину його прохали, влещували, навіть розхвалювали, але з місця не зрушили.

— Ну гаразд, — нарешті поступився він, — дайте мені місяць, я обміркую все зі своїми людьми, а потім приїду і ми побалакаємо.

— Гадаю, так не вийде, Естебане. Набралося багато роботи. Багато часу втрачено марно. Я хочу втілити в життя свою велику ідею створення загальноєвропейського злочинного світу.

— В такому разі — без мене. Розмова явно не пішла.

— Ми всі дуже шкодуємо, — звівся на ноги Моріарті. — Але, якщо це ваше остаточне слово, треба кінчати. Дозвольте, я вас проведу. Екіпаж одвезе вас назад до готелю.

Сегорбе й професор вийшли з кімнати. На вулиці рух був не дуже жвавий. Терремант стояв біля екіпажу. Обмінявшись потиском рук із Сегорбе, професор перехопив запитливий погляд здоровила-«боксера». І ствердно кивнув: іспанець мав бути покараний.

Терремант допоміг Сегорбе сісти в екіпаж, непоспіхом пішов назад і заліз на своє високе сідало. Перше ніж усістися, він нахиливсь і намацав гак, що висів напоготові біля задньої осі. Терремант почепив його на спицю ближчого до тротуару колеса, сів на козла й повільно виїхав на Прейд-стріт. Простий, але дотепний і надійний пристрій почав діяти.

Гак був прив'язаний до міцної рибальської волосіні з овечих кишок, вільно просунутої попід днищем екіпажу. Другим кінцем волосінь ішла до великого дерев'яного ящика просто під сидінням пасажира. В ящику були дві смертоносні речі: перша — спусковий механізм крем'яної рушниці, відрізаний біля прикладу й міцно прикручений у вертикальному положенні з курком унизу; а друга, ще смертоносніша, — тугий пакет динаміту.

Пристрій винайшов сам Моріарті, не довіряючи електричним батареям, що часто використовувалися при виготовленні вибухових пристроїв. Машина була проста й майже не боялася необережного чи невмілого поводження. Кінець волосіні в ящику був міцно прив'язаний до зведеного курка спускового механізму із запалом. Обертаючись, колеса натягали волосінь, аж поки, зрештою, вона смикала курок. Бойок викрешував іскру, кілька секунд горів порох, від якого загорався бікфордів шнур, один кінець шнура був занурений безпосередньо в порох, а другий — припасований до детонатора.

Терремант знав, що має якихось три хвилини. Йому не подобалося, що пристрій спрацює серед натовпу, але Моріарті був невблаганний: вважав, що коли вже доведеться скористатись пристроєм, то обов'язково неподалік від того місця, де перебуватимуть усі три ватажки.

— Щоб повірити, треба побачити, — сказав він «боксерові».

Хоча рух на Прейд-стріт не був інтенсивний, Терремант намагався триматись найбільш вільної смуги. На тротуарах було кілька безневинних пішоходів, але, трохи проїхавши в напрямі вокзалу, він побачив ще цілу групу медсестер, мабуть, із сусідньої лікарні Святої Марії. Медсестри чекали на тротуарі, готуючись перейти вулицю. Великий парокінний екіпаж попереду заважав Терремантові проїхати швидше. В нього залишилася хвилина, щоб зіскочити й притьмом зникнути.

Терремант потяг віжки. Випереджаючи праворуч екіпаж, він почув сердитий вигук однієї з медсестер, які вже переходили дорогу, спрямував коня до безлюдного місця, кинув віжки й зіскочив на тротуар.

Кінь, відчувши волю, побіг. Хтось зойкнув. Якийсь чоловік навіть спробував схопити віжки, що тяглися по землі, але марно.

Терремант ще раз оглянувся й стрімголов побіг у бік найближчої вулиці.

Неподалік від залізничного вокзалу екіпаж вибухнув.

Спочатку було видно, як його огорнуло яскраво-червоне полум'я, потім почувся вибух, в усі боки полетіли уламки металу й дерева, падаючи на дорогу та тротуар. Шматок металу розбив вітрину овочевого магазину.

Почулися розпачливі крики, іржання коня. Дорогою котилося одне колесо. Коли влігся дим і перестали летіти уламки, стало видно, що схарапуджений кінь гасає клусом, тягнучи охоплені полум'ям голоблі й те, що лишилося від екіпажу.

Якийсь сміливець кинувся до віжок, але кінь збочив у проміжок між зустрічними екіпажами. Візник одного з них ледве стримав свого коня, що став був дибки в голоблях.

Вигуки, зойки, нажахана тварина, що неслася вскач, скрегіт і вогонь викликали в уяві картину пекла.

Переляканий хлопчик, який чомусь опинився посеред дороги, закляк на місці. Бідолашне дитинча, не більше двох років віком, скімлило, кінь наближався до нього, охоплена панікою нянька обмерла на тротуарі.

Саме в цей час постовий полісмен з усією швидкістю, на яку був здатний, підбіг, кинувся на віжки, вчепився в них і відвернув коня вбік. Кінь пронісся на волосину від хлопчика, поступово стишив біг, потім пішов ступою, добрих п'ятдесят кроків протягши полісмена, аж його підкуті великими цвяхами черевики викрешували іскри об брук.

У кімнаті, яку щойно залишив Сегорбе, всі почули сильний вибух, посхоплювалися з місць і поблідли. Всі, крім Моріарті.

— Царю небесний! — прошепотів Шляйфштайн.

Санчіонаре перехрестився.

— Ірландські терористи? — тремтячим голосом запитав Гризомбр.

— Гадаю, ні, — спокійно відповів Моріарті. — Уявіть собі, цей маленький вибух — моя робота. Пом'янімо небіжчика Естебана, що сам поїхав екіпажем на кладовище.

— Ви його… — скинув очі Гризомбр.

— Коли суспільству нині що й потрібно, то це дисципліна, — не підвищуючи голосу, відказав професор. — Добре запам'ятайте мої слова, і, не маючи іншого вибору, змиріться. Скажіть мені, Жане, як би ви вчинили на моєму місці?

— Мабуть, так само, як ви оце вчинили з Сегорбе, — переступаючи з ноги на ногу, відповів Гризомбр.

— Гаразд. А ви, Джі-Джі?

— Вчинив би так само, — похмуро кивнув Санчіонаре. — Ви були милосердні до нас, професоре. Я був би рішучіший.

— Вільгельме, а ви?

— Я б теж усіх знищив, зі злості й з бажання помститися, пане професоре.

— Отже, щоб ви не вважали мене слабкодухим, я показав вам, що могло спіткати вас усіх, коли б ви не зрозуміли переваги нового об'єднання під моїм началом. А тепер, панове, гадаю, нам час полишити цей будинок. Незабаром ми всі роз'їдемося по домівках, а ще треба детально обговорити наші плани.

Увечері професор сидів напроти Селлі Годжес біля каміна на Алберт-сквері.

— В тебе такий вираз, наче ти ковтнув чогось кислого, — посміхнулася Селлі.

— Клопоти, клопоти… — Моріарті мовив це майже сам до себе, дивлячись у камін, немов намагався розгледіти серед жару чиїсь обличчя й постаті.

Селлі зручніше вмостилась у кріслі й поклала ноги на оббитий шкірою стілець.

— Хоч би швидше все це скінчилося, — зітхнула вона, погладжуючи свій роздутий живіт.

— Атож… — Моріарті пробував думками десь далеко.

Збагнувши це, Селлі Годжес насупилась, біля очей з'явилися маленькі зморшечки. Вона надула губи, посміхнулася й знову взялась до підрахунку прибутків од своїх двох «закладів». Цього тижня вони відчутно поповнили скарбницю Моріарті. Дівчата працювали день і ніч.

Професор тасував колоду. Він знімав карти однією рукою, міняв масті й кольори, проводячи долонею то знизу колоди, то зверху, але думав зовсім про інше. На мить йому навіть уявилося перекошене від передсмертного жаху обличчя Сегорбе.

Щойно професор перекреслив навскоси сторінку із записами про цього іспанця. Закрито ще один рахунок, залишивсь останній. Помста — солодша за мед. Професор усміхнувся, дивлячись на полум'я. Виконання планів помсти давало йому величезне задоволення. Шляйфштайн упіймався на спробі пограбування. Гризомбр — на викраденні шедевру мистецтва. Надто допитливий шотландець Кроу порушив подружню вірність, утратив голову й роботу. Санчіонаре також підвела хтивість, але цього разу з добрим домішком захланності. Сегорбе — мертвий. Лишився Холмс, але й він у лещатах. Після Холмса можна почати знову. Він, Моріарті, вже відчуває свою владу. Жодного значного пограбування в Європі, жодної крадіжки зі зломом, жодного великого шахрайства чи «порядного» обману — без його відома. Він контролюватиме все — пальці карманника, ноги повії, руки зломщика, погрози шантажиста.

Все це буде повсюди, як уже стало в Лондоні. Але поки що залишився Шерлок Холмс… З яскравого полум'я шугали маленькі іскринки, які на тлі вкритої кіптявою задньої стінки каміна здавалися червоними зірочками в чорній порожнечі. Голова Джеймса Моріарті по-зміїному захиталася. Він думав про Холмса.

За чотири дні до цього Боб Ноб та Ембер ішли брукованою вулицею старого кварталу в Аннесі. Навколо — спокій. Поряд — тихе озеро, за ним — Савойські гори. Чоловіки, немов прогулюючись, ішли до пансіону «Дюлон», що розташувався на березі озера, у віддаленому куточку міста, біля дороги до села Ментон-Сен-Бернар. Не поспішаючи підійшли до гарного будинку з чепурними віконницями та широкими балконами, на яких не видко було гостей. Сезон в Аннесі ще не розпочався.

Насправді ж, ті двоє ретельно розрахували час, щоб прийти до пансіону незадовго до п'ятої, коли жінки, як вони знали, готуються до надвечірньої прогулянки.

— Найкраще піти до неї в цей час, — сказав Боб Ноб, коли вони отримали професорову телеграму. Ембер погодивсь. Він ладен був погодитися на що завгодно, так набридла йому роль спостерігача в цьому незнайомому французькому місті.

Після напруженого життя, яке ці злочинці провадили в Лондоні, їм справді було нецікаво стежити за розміреним побутом мешканки невеликого пансіону.

Але, усвідомлюючи, що від них може багато залежати, вони скрупульозно виконували вказівки професора Моріарті й щодня доповідали йому про кожен крок тієї жінки.

Це не завадило їм, нарікаючи на нудьгу, робити припущення, як жінка сприйме листа, що його, за вказівкою Моріарті, вони тримали в себе до певного часу, а тепер оце несли їй.

Увійшовши парадними дверима до пансіону «Дюлон», Ембер і Боб опинились у звичайному, на перший погляд, вестибюлі приватного будинку. Та коли очі звикли до тьмавого освітлення всередині, обидва помітили в стіні невелике зачинене віконце, а під ним — кнопку мідного пружинного дзвоника з ретельно виписаним проханням до відвідувачів: при потребі — дзвонити.

Боб натиснув на кнопку грубим великим пальцем, і гучний звук пролунав у порожньому вестибюлі.

За якусь мить віконце відчинилось, і в ньому з'явилася сива голова жвавого гостроокого чоловіка. Було видно, що він почувається тут вельми впевнено, по-хазяйському.

— Ви говорите англійською мовою? — чемно запитав Ноб.

— Вам потрібні кімнати? — запитанням відповів йому господар пансіону.

— Ні, сер, ми хотіли б побачити одну з ваших постійних мешканок, місіс Ірену Нортон.

— Почекайте. Піду дізнаюся, чи вона вдома. Як мені про вас доповісти?

— Друзі з Англії. Наші прізвища їй нічого не скажуть.

Господар коротко кивнув і зачинив віконце. За три хвилини він вигулькнув знову.

— Пані Нортон зараз вийде, але вона зможе приділити вам лише кілька хвилин. Доведеться почекати он там, у вітальні, — господар кивнув на двері з протилежного боку вестибюля.

Подякувавши, Боб Ноб і Ембер пішли до вітальні. Це була велика світла кімната, недбало заставлена кріслами й столами, на яких, задля розваги відвідувачів, лежали Книжки та журнали.

Ембер опустився в крісло, а Ноб підійшов до великого вікна й глянув на гладеньку, мов дзеркало, поверхню озера.

По якомусь часі двері відчинились, і до вітальні ввійшла вдягнена до прогулянки жінка: під незастебнутим бежевим плащем на ній були такого ж кольору спідниця та біла блузка, темне волосся прикривав модний капелюшок.

Ембер подумав, що їй років тридцять п'ять, але була вона ще досить приваблива, а її очі могли породжувати марні надії в будь-якого нормального чоловіка.

— Ви до мене?.. — запитала вона якось нерішуче, але пильно придивляючись до незнайомців.

— Якщо ви місіс Ірена Нортон, то до вас, — шанобливо відповів Боб.

— Так. — Голос у жінки виявився мелодійний, але погляд був дещо тривожний.

— Місіс Ірена Нортон? До заміжжя — Ірена Адлер?

— Так, це моє дівоче прізвище. А ви хто? Що вам од мене потрібно?

Боб Ноб і Ембер вловили в її голосі легенький американський приголос.

— Ми за дорученням, — підійшов до неї Боб. — Є один чоловік, який досить довго вас розшукував.

— Хто б він не був, тепер він мене знайшов.

— Гадаю, зараз вам усе стане зрозуміло, пані… — Ноб дістав професорів лист і простяг його жінці, ніби судову оповістку.

— Хто мене міг розшукувати? — майже пошепки запитала вона, перевернувши конверт і глянувши, чи ціла печатка. — Було ж повідомлення про мою смерть.

— Прочитайте листа, — нагадав їй Ембер.

Жінка надірвала конверт, витягла аркуш цупкого паперу й на секунду звела брови.

Обидва чоловіки встигли прочитати перший рядок листа — він надійшов з Бейкер-стріт, 221-Б, у Лондоні.

— Шерлок Холмс!.. — Ірені Адлер перехопило подих. — Через стільки років згадати про мене? — Вона подивилася на Боба. — Він просить мене повернутися з вами до Лондона.

— Так, ми маємо настанову приділити вам якомога більше уваги, а в разі потреби — захистити, навіть ціною власного життя.

Але Ірена Адлер заходилася читати листа вдруге, губи її ледве ворушились.

— Це правда, чи, може, якийсь обман? — збентежено запитала Ірена Адлер.

— Ніякого обману, місіс. Ми маємо гроші й усе потрібне для подорожі.

— Я просто приголомшена. Втративши чоловіка, а крім того, опинившись у грошовій скруті, я не мала бажання знову бачити світ. Але містер Шерлок Холмс…

— Ви поїдете? — чемно запитав Боб Ноб.

— Знаєте, наближаючись до того віку, коли жінка відчуває…

— Вам не може бути більш як тридцять, — галантно вклонивсь Ембер.

— Ви лестите мені, сер. Але, мушу зізнатися, лист Шерлока Холмса примусив мене тремтіти, як молоду дівчину.

— То ви поїдете? — повторив запитання Ноб.

— Так. — Обличчя Ірени Адлер засяяло чарівною усмішкою. — Так, звичайно, поїду. Яка б жінка відмовила Шерлокові Холмсу?