Помста професора Моріарті

ЛОНДОН Понеділок, 16 листопада — понеділок, 23 листопада 1896 року КРАДІЖКА НА КОРНГІЛЛІ

Брати Джекобси сторгували будинок у Бермондсі. Частина будинку раніше правила за склад, частина — за контору для кдлькох бакалійних крамниць, аж поки вони рік тому збанкрутували. Будинок пішов на продаж, але не одразу знайшов покупця, бо стояв у вологому місці, й не міг бути розширений. Він узагалі був не надто придатний для зберігання бакалійних товарів ще й тому, що поруч починалося звалище. Зате стояв осторонь від житлових котеджів, усі його замки та засуви виявилися цілі, а позаду були маленький двір та стайня.

Трохи поторгувавшись, Бертрам Джекобс виклав дві з чимось сотні фунтів стерлінгів із професорового гаманця, а далі справи пішли з навальною швидкістю. Лі Чао привів декого із своїх земляків, за кілька днів будинок був вишаруваний, підфарбований і аж сяяв чистотою. Кучер професора, Гаркнесс, найнявши биндюжника, привіз туди дешевих меблів.

За тиждень до того, коли Ембер мав іти в Едмонтон до Шляйфштайна, Спір прикотив спеціально сконструйованого візка й сховав його в дворику за новим будинком. У суботу сюди особисто навідався професор. Місце досить хороше, сказав він, за умови, що ті, хто тут перебуватиме, згодні нюхати сморід сусідніх чинбарень.

У Терреманта тим часом зросла кількість «боксерів». У будинку в Бермондсі було обладнано кухню й заготовлено продукти, яких мало вистачити надовго. Як і раніше, велося спостереження з магазину на Корнгілл-стріт, і Спірові пощастило сховати там поліцейську уніформу.

У понеділок, 16-го, пізно ввечері, тримаючи в руках поштову сумку з інструментами Боултона, Ембер вирушив двоколісним екіпажем до Едмонтону, трохи не доїхавши, відпустив візника й пішки здолав решту відстані до будинку Шляйфштайна. Дорогою перезирнувся зі Стрибунцем, далі — зі Слімом, що виставляв напоказ болячки; на своїх місцях були Сліпий Фред і Бен Таффнелл. Смикнувши брудний мідний ланцюг дзвоника, Ембер подумав про Боба Ноба в Сіті та невидиму мережу жебраків, які мали подати сигнал у разі небезпеки. Згадав Ембер і слова Моріарті, сказані йому сьогодні перед від'їздом сюди: «Якщо ви зумієте перехитрувати Шляйфштайна, то ніколи не знатимете безгрошів'я. А не зумієте — гроші вам узагалі більш не будуть потрібні».

Двері відчинив Франц.

— На цьому тижні? — запитав він.

— В ніч з п'ятниці на суботу, — відповів Ембер, коли двері за ним зачинилися.

У п'ятницю, 20 листопада, цілий день ішов дощ. Не дрібна мжичка, звична для Лондона о цій порі року, а справжня злива. Дощовиця клекотала на широких столичних магістралях і затоплювала вузькі провулки. Струмки перетворювались на маленькі швидкі річки, водоспади з дахів заповнювали стічні рівчаки й розливалися плесами на розбитих і ще не вимощених бруківкою вулицях. Вуличний рух уповільнивсь, на перехрестях утворювалися пробки, перехожі ходили пригинці, немов кинулись у багнетну атаку на воду.

Надвечір злива трохи втихла, але люди вже геть вимокли. Всі, крім Боба Ноба.

Боб Ноб, або ж Козирний Валет, мав багато вигаданих прізвищ, як-от Роберт Лем, Роберт Беттертон чи Роберт Річардс, — але люди з клану професора Моріарті знали його як Боба Ноба. Стрункий, шпакуватий, років на сорок, він нічим особливо не впадав у вічі й був завсідником шинків та харчівень у різних кінцях столиці, хоча ніде не був «своїм». Чаркуючи, приміром, у Брикстоні, він залюбки розводився про свої справи в Бетнал-Грині; збуваючи вечір за столиком пивнички в Кемден-Тауні, раз у раз згадував свій будиночок у Вуліджі; у пабах лондонського Сіті його знали як веселого хлопця, власника бакалійної крамнички десь на Клепгемвеї.

Насправді ж Боб Ноб мешкав на Клер-Маркеті, у двох кімнатах над лавкою різника. Розважливий, чепурний, справжній ферт, він мав цупку пам'ять, нюх на добру здобич і щодня вирушав на пошуки важливої інформації. У п'ятницю, 20-го, він майже цілий день пролежав у ліжку, слухаючи гомін дощу, що поливав вулицю, барабанив по його вікні та по дашку над ґанком крамниці внизу.

Саме він винюшив про ювелірну майстерню «Фриленд і Син». На сьогодні його завдання було просте: випити кілька склянок у «Замазури Дика», в шинку над старими винними підвалами на Бішопсгейті. Туди по п'ятницях після роботи заходили ювеліри — робітники з майстерні «Фриленд і Син», і з двома в нього була домовленість зустрітися там о восьмій вечора. На випадок, як щось буде негаразд, він мав повідомити молодого Сексбі, який чекатиме в одному з кубел у Вайтчепелі. Що той робитиме далі, одержавши повідомлення, Боба Ноба не обходило.

Шинок був заповнений конторськими службовцями. Більшість їх у суботу не працювали й збували тут вечір, щоб повернутися з рештками тижневої платні до своїх дружин.

О пів на дев'яту жодного з ювелірів ще не було, і Ноб відчув перші ознаки хвилювання. Дев'ята година — нікого. Ще за півгодини вони з'явились, групою, вчотирьох, стомлені й похмурі.

Радісно вітаючи своїх приятелів, Боб Ноб натякнув, що година вже доволі пізня. Виявилося, їх затримав старий Фриленд. Робота, яку мають забрати в понеділок, ще не закінчена. Взагалі-то в них субота — вихідний, але завтра буде повний робочий день.

Для пристойності Ноб побув з ними до десятої, затримався біля дверей і, перекинувшись словом-двома з іншими знайомими, вийшов у ніч. Знову почався дощ. Не такий сильний, як зранку, але плечі Бобового пальта швидко промокли, вода, стікаючи з брів, заливала обличчя, він мружив очі й раз у раз проводив рукою по віях. Нахиливши голову, глибоко застромивши руки в кишені, Боб Ноб автоматично переставляв ноги й думав про своє нескладне завдання: через Сексбі передати новину Емберові. «Завтра вони працюватимуть». Оце все, що він мав сказати. Потім — додому, можливо, з котроюсь із тих дівчат, що постійно вештаються поблизу Клер-Маркету. Це було б зовсім непогано.

Коли Боб Ноб переходив Олдгейт, його збило кебом.

Причиною були лиха погода й неталан. Дощ засліпив кебмена, і той помітив постать людини в темряві надто пізно. Лише встиг різко напнути віжки, повертаючи праворуч, завдяки чому Ноба не побило копитами, але зупинити кеб не встиг. Ноб упав на мокру дорогу й лежав нерухомо, наче неживий.

За вказівкою Ембера, всі були в чорному одязі. Вони сиділи в маленькій їдальні будинку в Едмонтоні — ще й досі похмурий Еванс, Франц, охайний німець Петер, його гладкий патлатий напарник Клаус і, звичайно, сам Ембер, який говорив більше від інших.

Ведлбернлі хлопець із масним чубом були десь у будинку, а Шляйфштайн пішов спати. О першій годині ночі по них мав приїхати візник, а пізніше він же таки мав привезти їх назад. У неділю Шляйфштайн мав тримати кеб напоготові, щоб Еванс, коли впораються із сейфом, забрав їх усіх зі здобиччю. Пітер і Клаус мали виконувати чорну роботу, а Франц — підтримувати зв'язок між Ембером та Евансом. Передбачено було все.

— Тільки не треба поспішати, — чи не вдвадцяте за останні три дні повторив Ембер. — Ми чудово впораємося за дві ночі. Сьогодні виріжемо отвір до майстерні, а завтра відкриємо сейф.

З міста жодних пересторог не було, і Ембер почував себе досить упевнено. Спір та Терремант спостерігатимуть з магазину через дорогу, а щоб вирізати отвір у підлозі, вистачить двох годин, як не менше. Від будинку Шляйфштайна в Едмонтоні вони від'їдуть о першій, назад повернуться близько п'ятої. Все буде зроблено затемна.

Діставши з кишені фляжку, Ембер ковтнув бренді й ще раз кинув погляд на інструменти старого Боултона. Загорнуті в тканину, щоб не бряжчали, там були зубила, чотири ломики, американське свердло, коротка пилка з лезами до неї, набір схожих на літеру Г дротяних відмичок, ключі з борідками на обох кінцях, довгоносі щипці-пінцет, якими можна ззовні повернути ключ, залишений у замку зсередини, Т-подібний різак з головками та гвинтовий домкрат. Зверху лежав ліхтар, який згодом стане їхнім єдиним джерелом світла.

Візникові було заплачено наперед. Так було заведено. Злодії далеко не завжди виявлялися чесними, якщо йшлося про гроші. Куди саме вони їдуть, візник не знав та й не мав бажання знати. Він висадить їх біля Бішопсгейта, а о пів на п'яту ранку, підібравши спочатку Ембера, а потім, в інших місцях, двох і ще двох, знову, петляючи, привезе до Едмонтону.

Коли Ембер, спустившись із ґанку, підійшов до кеба, йому здалося, ніби в темряві біля стіни на протилежному боці вулиці він на мить помітив біле обличчя Бена Таффнелла. Аж ні — жодних сигналів. Усе спокійно. Перед тим як вийти з будинку, Ембер витяг за ланцюжок свій срібний кишеньковий годинник; стрілки показували рівно першу годину ночі.

Боб Ноб відчував холод, вогкість і біль. Було темно. Чулися голоси. Його підняли, і біль хвилями перейняв усе тіло. Потім його везли якимось візком, але Боб знову поринув у темряву.

І знову стало боляче, немов хтось товк і вивертав йому плече. Котра була година — не мало значення. Коли він на якийсь час опритомнював, у його затуманеній, мов після пиятики, свідомості з'являлася страшна думка, що життя може урватись, як кошмарний сон. Далі було яскраве світло й запах дезинфекції. Щось відтягувало вниз його праве плече та руку. Потім стало ще світліше. Незнайоме оточення і… ангели. Плавно й тихо рухалися білі ангели.

— Все гаразд, — нахилившись над ним, мовив один з ангелів. — Тепер уже все гаразд.

— Що?.. — У роті в Боба пересохло, його брали нудотні перейми.

— З вами сталася лиха пригода, — пояснив ангел, — і сюди вас привезла поліція.

На згадку про поліцію Боб Ноб остаточно прочнувся. Він лежав у кімнаті з білими кахляними стінами, на оббитому шкірою тапчані. А ангели були жінки, сестри-жалібниці.

— Ви в лікарні святого Варфоломія, — сказала сестра, наблизивши своє обличчя до його. — У вас перебите плече, але хірург уже зробив усе належне. Можете знову змагатися з кебами.

Боб Ноб нараз усе пригадав і спробував сісти, але біль був такий, наче тіло пронизували розпеченим списом. Коли стало трохи легше, Боб запитав:

— Котра година? Це дуже важливо.

— Саме минула північ. Ви були втратили свідомість.

Він почував себе розбитим, знову повернувся біль, цього разу короткими поштовхами.

— Мені не можна тут залишатися, — сказав він, важко дихаючи. — Я не можу собі цього дозволити.

— Не хвилюйтесь. Уранці з вами про все поговорять…

Жінка була довгобраза, вся накрохмалена. «Наскрізь крохмальна. Нічого дивного, тут усе крохмальне», — подумав Боб Ноб.

— Мені треба повідомити… — видихнув він.

— Вашу дружину?

— Так! — ухопився Боб за цю думку.

— Гаразд, перш ніж вас візьмуть нагору, я все запишу, і ми побачимо, що можна буде зробити. Поліція так чи так зажадає подробиць. Ви четвертий, кого через лиху пригоду привезли до нас цієї ночі. Поліція має щось робити з вуличним рухом. Візники їздять надто швидко, а на дорогах багато людей. Та ще й дороги погані, самі знаєте. — Вона легенько доторкнулася до його голови, немов перевіряючи температуру. — відпочивайте. Я за кілька хвилин повернуся.

Вона пішла кахляною підлогою, і він чув шарудіння її накрохмаленого одягу.

Біль був дуже сильний, але Боб Ноб спромігся звестись на ноги. Підлога під ним хитнулася, знову занудило. Геть мокре пальто лежало на стільці, але з перебинтованими плечем та рукою вдягтися він би не зміг. «Дарма, — подумав Боб Ноб, — якщо доведеться лікуватись, я вигадаю якусь казочку й звернуся до лікарні в Чепелі». Взявши пальто лівою рукою й скрегочучи зубами від болю за кожним кроком, він повільно пішов до дверей. За ними був широкий коридор і ще одні скляні двері. В коридорі була метушня, здається, принесли на ношах ще двох потерпілих. Він упізнав знайому сестру, яка когось підтримувала.

Дорога була вільна, і Боб Ноб, зібравши всі сили, похитав до скляних надвірних дверей. Вийшов, і його на хвилину освіжив дощ. Потім знову занудило, кожен крок завдавав нестерпного болю.

До кубла в Чепелі він дістався після першої. Там було кілька волоцюг і двійко хлопців, які хвалилися своєю вдатною крадіжкою у Вест-Енді. Сексбі спав на лаві в кутку. Боб Ноб пояснив йому, що сказати, і той пішов. Його бліде, з темними колами під очима, обличчя було стурбоване. Його чекала неблизька дорога до Едмонтону.

Боб Ноб провів Сексбі поглядом, потім йому стало зовсім зле. Один із злодіїв усадовив його в кутку й дав ковтнути бренді.

Дочекавшись, коли поліцая не було поблизу, всі висіли з кеба, Ембер пошепки віддав розпорядження візникові, вони пройшли вузеньким провулком і хвилин за дві опинилися біля тильних дверей ювелірної майстерні «Фриленд і Син». Еванс лишився в зручному для спостереження темному місці — там, де провулок виходив на Бішопсгейт.

Оббиті листовим залізом двері були досить міцні, але праворуч від них широкі східці вели до підвалу, який нікого не цікавив. Ембер подумав, що вони мають хвилин десять, щоб увійти туди, поки поліцай знову рушить уздовж Бішопсгейт.

Ліхтар кидав маленьке кружальце світла, якого було досить, щоб скористатися відмичкою. Працюючи над замком, Ембер думав, що потрапити всередину можна завжди. Дехто має сейфи з дверима, які неможливо відкрити, але з тонкою, мов у консервної бляшанки, задньою стінкою. Дехто, зміцнивши головні двері, забуває про підвали внизу чи контори нагорі. Замок піддався, і Ембер штовхнув двері. Вони тихо рипнули, простогнала іржава завіса. З підвалу війнуло духом порохняви, вогкості й цвілі. Ембер осягнув підвал маленькою плямою світла, пильно вдивляючись перед себе, щоб очі швидше звикли до темряви.

Тут скрізь був мотлох: дві великі дерев'яні скрині, купа старих ящиків, старі віконні грати й віконниці, облізла вивіска:

— Залишайтесь біля дверей і пильно наслухайте! — прошепотів Ембер до Франца, потім дав знак Петеру й Клаусу, щоб ішли за ним, і ступив досередини, направляючи світло ліхтаря на балки та дошки над головою.

Підвал був вузький і довгий. Ступивши кілька кроків, вони побачили квадрат, утворений чотирма великими болтами, що кріпили металеву дошку; на цій «подушці» й був установлений сейф. Ембер дав німцям знак підтягти ближче ящик, передав ліхтар Петерові, не поспішаючи дістав американське свердло, забрався на ящик і почав свердлити дерев'яну стелю, відвертаючись од тирси та скіпок.

Він мав просвердлити чотири ряди по сім отворів, так щоб попереду пригвинченої «подушки» утворився квадрат, кожна із сторін якого була б удовжки зо три фути. Він устиг просвердлити два отвори, коли двічі гавкнув собака. Це був перший сигнал Еванса. За годину сигналом буде посвист, потім — крик нічного птаха, потім — знову гавкіт собаки.

Франц, обережно причинивши двері, обіперся на них. Ембер витяг свердло й завмер. Петер і Клаус, прикриваючи ліхтар, тихо сиділи навпочіпки. Вони знали, що Еванс теж мав відступити у дворик майстерні й присісти за валуном.

Вони прикинули, що матимуть по п'ять хвилин між обходами поліцая, якщо тільки той не вирішить заглянути у дворик, як робив це один раз кожної ночі. Перечекавши, вони знову взялися до роботи.

Свердло входило в дерев'яні дошки над головою, мов голка у віск, і зустрічало опір лише коли підходило вище, до лінолеумного покриття. Поки поліцай зробив три обходи, Ембер закінчив свердлити всі чотири ряди отворів. Під час четвертого обходу поліцай зайшов у двір. Вони чули його важкі кроки по бруківці провулку. Провівши променем ліхтаря із збільшувальним склом по похмурих вікнах підвалу, він поторгав задні двері майстерні й затримався біля східців, що вели вниз. Серце Ембера гупало, наче молот об ковадло. Вниз поліцай не зійшов і, коли його хода почала віддалятись, усі відітхнули з полегкістю.

— Еванс пішов на чати, — прошепотів Франц, і Ембер дістав найбільшу стамеску, щоб, вибравши проміжки між двома отворами в кожному ряду, зробити чотири щілини для ножівки. Закріпивши найкраще полотно, він подав ножівку огрядному Клаусові. Грубу роботу — випиляти квадратний отвір до майстерні — мали виконати німці.

За годину, роблячи перерви, коли проходив поліцай, устигли випиляти три сторони. Четвертої не пиляли. Петер та Клаус, учепившись руками, виламали квадрат стелі й разом з ним упали на долівку підвалу. Тріск був такий, що міг збудити мертвого. Ембер дав знак усім принишкнути й чекав, чи не почує кроків поліцая. Крізь отвір з майстерні до підвалу полилося яскраве світло газового ліхтаря. Тільки тепер Ембер зрозумів, що треба буде якось прилаштувати вирізаний квадрат на місце. Якщо поліцай сьогодні чи завтра знову зайде до двору, він неодмінно зацікавиться світлом, яке побачить у вікнах підвалу.

— Треба глянути, — прошепотів Ембер, на мигах показуючи Петерові й Клаусу, щоб підсадили його до отвору.

Отвір вони зробили вдало. Він був точно поряд з металевою «подушкою», на якій посеред майстерні, виблискуючи, стояв сейф. Емберові було досить одного погляду, щоб зрозуміти: незважаючи на ошатний, завдяки білій фарбі, вигляд, сейф мав не менш як сорок років. Ембер обійшов його, присів з того боку, де були завіси, й усміхнувся — між дверима й самим сейфом було досить місця, щоб уставити клинці.

Випроставшись, Ембер дістав годинник. Стрілки показували чверть до четвертої ранку. Навіть беручи до уваги, що необхідно ще закрити отвір, вони мали досить часу, щоб о п'ятій повернутися в Едмонтон.

Ембер обвів поглядом майстерню: чисто прибрано, біля однієї стіни довгий стіл, на дерев'яних полицях над столом — чотири комплекти інструментів, біля столу — чотири стільці. У передній кімнаті виблискували порожні скляні вітрини. На секунду майнула думка: можна підійти до однієї з щілин у віконницях і дати сигнал Спірові, який, безперечно, спостерігав з магазину навпроти.

Ембер затримався довше, ніж гадав. Знизу почувся шепіт Франца. До майстерні наближавсь поліцай.

— Сидіть тихо! — прошепотів Ембер у відповідь і, відійшовши, вбік, щоб його не було видно з щілини, відсапуючи, схилився на робочий стіл і пильно дослухався до близьких кроків поліцая та інших звуків нічної вулиці за стіною.

І раптом звернув увагу на білу пляму. Біля його руки, притиснутий невеликим брусочком металу, лежав аркуш паперу. Під фірмовим. рядком «Джон Фриленд і Син» розгонистим почерком було написано.

Минуло кілька секунд, перш ніж зміст записки дійшов до свідомості Ембера. Він чув кроки поліцая за вікнами майстерні, але голова була зайнята зовсім іншим. Майстри прийдуть через кілька годин, о пів на восьму чи о восьмій. Сейф треба відкривати сьогодні, зараз же. Але поки тут вештається поліцай, робити цього не можна. Крім того, що буде надто багато шуму, поліцай відразу помітить розчинений сейф.

Існувала одна подробиця, яку Ембер приховав од Шляйфштайна. Річ у тім, що в належний час поліцая мав замінити один з «боксерів» Терреманта. А тому, навіть коли б їм якимсь дивом пощастило відкрити сейф, була б зведена нанівець суть плану Моріарті: напад на них «боксерів», замаскованих під поліцаїв, облава на будинок Шляйфштайна в Едмонтоні й розв'язка, що має переконати німця — професор і далі панує. Але найгірше було те, що професор звинуватить його, Ембера, може навіть подумати, що він зрадив, — і тоді на нього чекає один кінець.

Кроки поліцая за вікном віддалялись, а Ембер думав, що він мусить прийняти рішення, можливо, найважливіше за все своє злочинне життя.

Сексбі дістався до Едмонтону на початку третьої години ночі. Бен Таффнелл дрімав, згорнувшись клубочком у під'їзді навпроти будинку Шляйфштайна, і, коли Сексбі розбудив його, здивовано втупивсь у хлопця.

— Їм не можна їхати! — сказав хлопець.

— А що сталося?

— Боба Ноба збив кеб. Їм не можна їхати.

— Та вони ж, хай йому чорт, уже поїхали, Сексбі. Добру годину тому.

— Що ж робити?

— Ти бачив Боба?

— Бачив. Йому дуже погано. Сильно пошкоджена рука.

— Що він сказав? Повтори дослівно! — Схопивши хлопця за комір, Бен дивився на нього диким поглядом.

— Сказав, що їм не можна їхати, бо завтра майстерня працюватиме.

— Спаси нас Господи! — видихнув Таффнелл. — Я не знаю, що робити. Щоб я так жив. Не знаю…

Спір волів би перебути ніч у ліжку з Бриджит, ніж пантрувати навпроти ювелірної майстерні «Фриленд і Син». У ці передранкові години йому хотілось її тепла, хоча вона й почала повніти, виношуючи їхню дитину.

Спір усвідомлював: стежити треба, хоча справжня робота буде завтра. Вдивляючись у морок, він подумав, що Терремант і «боксер» Беттеридж стомлені не менше за нього.

Все начебто минало гладко. Вони бачили, як на Бішопсгейт завернув кеб, а відтоді більш ніщо не порушувало нічної тиші. Ходив своїм маршрутом поліцай. Вуличного руху, як і завжди в передранкові години, майже не було: тільки й того, що прогуркотів старий фургон та два-три припізнілі кеби.

Після другої дощ перестав. О пів на третю через Корнмаркет пройшли два підпилі молодики з дівчатами. Їхній сміх, луною відбиваючись від стін, свідчив про те, що молодим може бути весело навіть у кварталах тверезого лондонського Сіті.

Десь о пів на п'яту з боку Королівської біржі викотив і повільно звернув на Бішопсгейт порожній кеб. Хоча звідси було й не видно, Спір знав: кеб зупиниться біля провулку, що веде до дворика майстерні Фриленда, візьме Ембера, потім поїде швидше й підбере ще двох, які в цей час ітимуть у бік Гаундсдіча.

Коли Спір про це подумав, його охопила тривога.

— Ми не бачили тих, що мали йти в бік Майноріз, — прошепотів він Терремантові.

— Мабуть, пішли іншою дорогою, — відказав той.

Це було єдине правдоподібне пояснення, але Спір був незадоволений. Якщо так, то чотири чоловіки, хай недовго, ітимуть уздовж Бішопсгейт-стріт в одному напрямку.

Знову з'явився поліцай. Сповнений гідності, відмірюючи кроки й думаючи, певно, про сніданок, що чекав на нього за півтори години, він, охоронець закону та порядку, й далі ніс вахту, почату о дванадцятій годині цієї небагатої на події ночі.

— Пора й нам, — кинув Спір товаришам, які вже лаштувалися виходити.

Раптом почувся стукіт копит і гуркіт коліс. Від Чіпсайда, уповільнюючи рух, немов збирався висадити пасажирів, рухався кеб. Спірові здалося, що це той самий, яким приїхав сюди Ембер, і його охопила тривога. Коли кеб повертав на Бішопсгейт, з нього вилізла маленька постать. Спір упізнав її за манерою рухатись. Ембер. За хвилину по тому обережний стукіт у двері підтвердив його здогад.

— Щось негаразд, — обернувся Спір до Терреманта, який уже кинувся до дверних засувів.

Кроки поліцая затихли. Чути було лише потріскування газового світильника в суміжній кімнаті. Ембер подивився на сейф, думаючи, скільки знадобиться часу, щоб його відчинити, й, немов заспокоюючи себе, дістав годинника. За десять хвилин четверта. Щонайбільше через півгодини вони мали розійтися — двоє в бік Гаундсдіча, а за п'ять хвилин ще двоє, в бік Майноріза. Він, Ембер, найбільш помітний з поштовою сумкою через плече, чекатиме візника поблизу. Мозок працював з подвоєною швидкістю. Ембер уклякнув перед отвором і попросив Франца стати на ящик.

— План змінився, — сказав він тихо, щоб не чули інші. — Ця клята майстерня зранку працюватиме, а тому я відчинятиму сейф зараз.

Франц вилаявся по-німецькому, потім сердито заперечив:

— Не вийде. Хазяїн не зможе позбутися камінців до неділі.

— Ну, з цим йому доведеться примиритись. Передайте мою сумку й попередьте Еванса, що ми не поїдемо, як домовлялись. Стежте за годинником. О пів на п'яту я вийду, об'їду з кебменом квартал і дам йому вказівки. Ви залишитесь тут.

— Вказівки може дати Еванс, — підозріливо мовив Франц.

— Йому не можна підходити до кебмена. Моє життя…

— Він добрий хлопець.

— Бути добрим хлопцем — одне, робити діло — інше. Відповідати доведеться мені, не йому. Давайте інструмент, почну. Я вийду о пів на п'яту й за десять хвилин повернуся. До світанку цю консервну бляшанку треба розчинити, тож не гаймо часу.

Франц невдоволено стенув плечима й подав йому сумку. Ембер підійшов до сейфа з того боку, де були завіси, дістав інструменти й почав працювати. Він обережно зняв фарбу, пил та бруд спочатку під верхньою завісою дверей, потім — під нижньою. Закінчивши, відсунувся разом з інструментом до стіни, щоб не потрапити в поле зору поліцая, який, роблячи обхід, знову наближався до майстерні.

Коли поліцай проминув, Ембер, залишивши сумку на місці, взяв лише важіль та інший необхідний цього разу інструмент і знову підійшов до сейфа.

Інструмент нагадував прості лещата, але з незвичайно широкими й тонкими губами. Губи розводились міцним гвинтом, на кінці якого була мідна куля з отвором. Саме в цей отвір і входив важіль.

Ембер вставив губи лещат у щілину під верхньою завісою, встромив у кулю гвинта важіль і повільно став його повертати, доки губи, розводячись, почали розпирати щілину.

Відпочивши, Ембер знову, скільки ставало сили, повернув важіль. Знову відпочив. По шостій спробі завіса трохи подалася. Тут з підвалу почувся сигнал. Він швидко послабив гвинт і, вийнявши лещата із щілини, разом з ними відступив у куток перечекати, поки пройде поліцай.

Часу лишалося мало, і Емберові було потрібно, щоб не заважав поліцай, а також бути певним, що не підведе візник. Поклавши лещата біля сумки, він зійшов до підвалу. Було двадцять хвилин на п'яту.

— Я зараз повернусь, і мені потрібна буде допомога, — відсапуючись, мовив він до Франца. — Еванса попередили?

— Все зроблено, Ембере, але, якщо зрадите, я знайду вас навіть у пеклі, — з сильним акцентом пригрозив Франц.

— Для чого мені зраджувати! Ми разом робимо діло, і кожному дістанеться належна частка.

— Глядіть, Ембере…

Франц був небезпечний, і Емберові майнула думка, що, коли професор поставить Шляйфштайна навколішки, Франц теж перестане погрожувати.

Він піднявся східцями з підвалу, перетнув двір і дійшов до кінця провулку.

— Нема ні поліцая, ні кеба, — зустрів його Еванс. — Що сталося?

— Ідіть до підвалу й чекайте! Я не забарюся. Сидіть тихо!

Еванс тінню подавсь попід стінами, і Ембер, наслухаючи, став чекати.

А коли за дві хвилини з боку Корнгілл-стріт з'явився кеб, він вхопився за ручку дверей і наказав візникові:

— Їдьте далі й висадіть мене так, щоб не побачили лягаві. Кебмен стьобнув коней, проминув Треднідл-стріт і звернув на Олд-Брод-стріт, що йшла рівнобіжно Бішопсгейт. Біля Акцизного управління вони зупинились. В ці передсвітанкові години тут не видно було ні душі, лише тіні від газових ліхтарів темніли на ще мокрій вулиці. Вгорі висло чорне, мов смола, небо.

— Дещо змінилось. Кеб потрібний не на завтра, а зараз, — промовив Ембер до візника.

— Куди їхати? На Сейнт-Гелен?

— Так.

Наступної ночі він мав приїхати на площу Сейнт-Гелен, і залишити кеб навпроти Бішопсгейт, досить далеко від місця пограбування, щоб не викликати підозри.

— Якщо доплатите… — почав цідити крізь зуби візник.

— Ще двадцять фунтів, — пообіцяв Ембер.

— Добре. Зараз?

— Потім. Ви мене знаєте.

— Стати там зараз? — спитав візник.

— Висадите мене на Корнгіллі, з правого боку, я покажу де. І якнайшвидше поганяйте на Сейнт-Гелен.

— Гаразд, пане.

Через чотири хвилини Ембер обережно стукав у двері магазину навпроти ювелірної майстерні «Фриленд і Син».

— Треба розшукати Сліпого Фреда! — після довгих роздумів, сказав Бен Таффнелл.

— Де? — Сексбі змерз, натомився й виголодавсь. На Чепелі, де він чекав Боба Ноба, було багато випивки й мало закуски.

— В цей ранній час він може бути десь поблизу «Ангела». Я пішов би сам, але… — Таффнелл не закінчив думки. Він не виправдовувався. Його завданням було спостерігати за будинком німця.

Сексбі розшукував Сліпого Фреда годину. Той грав у щось на гроші в одному з підвальних притонів. Хлопець відвів його вбік і зашепотів у брудне вухо. Фред занепокоївся.

— Мене послав Бен Таффнелл. Він каже, ви знаєте, що робити.

— Треба повідомити Берта Джекобса… Дівчина спить… — Фред кивнув у куток підвалу, де на купі ганчір'я спала його дочка. — Доведеться тобі йти зі мною в Ноттінг-Гілл, хлопче.

Зітхнувши, Сексбі погодився.

— Що там, хай йому чорт, трапилося з Бобом? — сердито гарикнув Спір, вислухавши Ембера. — Якщо це він заварив таку кашу, я переламаю йому кістки.

— Мені треба повертатись, поки там, у підвалі, ні про що не здогадалися, — сказав Ембер. — Та ще той лягавий вештається…

— Не бійся. Лягавого ми вгамуємо. Мене інше непокоїть: ви випатраєте сейф, а в нас не буде змоги на вас напасти.

— А ми заскочимо їх потім в Едмонтоні, — запропонував Терремант. Згідно кивнувши, Спір обернувся до Беттериджа.

— Надягайте уніформу, підміните поліцая! І моліться Богові, щоб сержанту не заманулося зробити ранкову прогулянку. А ви, Ембере, повертайтесь і кінчайте свою справу.

Виходячи, Ембер бачив, як Беттеридж нахилився до купи поліційного одягу, приготованого для наступної ночі.

Спір простежив, поки маленький шахрай Ембер, перебігши вулицю, зникне на Бішопсгейті, потім помацав у кишені полотняну ковбаску, набиту піском, перемовився з Терремантом, усміхнувсь до Беттериджа, що був уже в уніформі та шоломі на голові, поманив Терреманта і вийшов з магазину.

— Ой, констеблю, не заарештовуйте мене, маю дружину та шестеро діток, їх треба годувати! — пожартував Терремант з Беттериджем і теж вийшов услід за Спіром.

Перевдягнутий Беттеридж лишився в магазині сам.

Спір і Терремант підтюпцем добігли до вузького провулка Сейнт-Пітерс і принишкли. Ледве поліцай вийшов із-за рогу з Бішопсгейт, як Терремант кинувся до нього, вигукуючи:

— Вбивство!.. Криваве вбивство!.. Поможіть!..

Поліцай, відхилившись від свого маршруту, побіг до Терреманта, а той, показуючи кудись рукою, белькотав:

— Отам… отам… у провулку… Жінка… О Боже, який жах!..

Він майже заштовхав поліцая в провулок, де чатував Спір, збив у нього з голови шолом і повернув лицем до себе, а тим часом Спір щосили вдарив нещасного своєю «ковбаскою» в скроню. Поліцай охнув і зігнувся навпіл. Терремант зганяв назад до магазину, і Беттеридж, вислизнувши на вулицю, почав «обхід».

Непритомного поліцая відтягли до огорожі церкви Святого Петра, зсунули плащ з плечей до поперека, зв'язали паском коліна, роззули, викрутили руки, просунули їх крізь огорожу, потім Терремант витяг з одного його черевика шнурок, а Спір, зайшовши за огорожу, зв'язав ним поліцаєві зап'ястки. Потім зняли в нього з ніг шкарпетки й заткнули рота.

— Це він, мабуть, уперше куштує на смак власні брудні шкарпетки, — засміявся Спір.

Повернувшись до виходу з провулка, вони стали напоготові, добре усвідомлюючи небезпеку, особливо, коли Беттеридж змушений буде проходити надто близько від поліційної дільниці на Бішопсгейт. Що швидше Ембер покінчить із сейфом, то краще. Потім уніформи треба буде переховати в іншому місці, бажано не в Бермондсі. Тепер користуватися ними доведеться й завидна, і це непокоїло Спіра, бо вдаваний «арешт» грабіжників на місці злочину під покровом ночі — то одне, а той же «арешт» серед білого дня — зовсім інше. А надто коли все відбуватиметься в Едмонтоні.

Отож Беттеридж крокував вулицями під личиною поліцая, Ембер вовтузився з сейфом, а тим часом Спір з Терремантом чекали наслідків.

Повернувшись до підвалу, Ембер з двома німцями, Петером і Клаусом, піднявся крізь отвір до майстерні, Еванс укляк на своєму місці спостерігання, а Франц лишився внизу біля дверей.

Всі працювали по черзі, щосили обертаючи важіль. На десятій хвилині завіса почала довільно відходити, але тут Франц подав сигнал небезпеки — наближався поліцай. За хвилину голова німця знову з'явилася в отворі.

— Еванс каже, що лягавий іде протилежним боком вулиці.

— Як кажуть, і то добре, — посміхнувсь Ембер, думаючи, що Беттеридж це непогано вигадав.

За п'ять хвилин, коли біля важеля був Клаус, верхня завіса тріснула. Це сталося так зненацька, й звук виявився таким лунким, що німець упав, а важіль, прикро брязнувши об підлогу, полетів аж у підвал.

Франц подав його назад, і зломщики, знову взявшись до роботи, вставили губи лещат у щілину під нижньою завісою. Минуло півгодини, а завіса все не піддавалася, хоча зупинялись лише раз, на знак Франца, якого попередив Еванс.

За ті кілька хвилин, поки вони чекали, Ембер тисячу разів помирав, уявляючи собі найгірше — що Беттеридж виявив якусь помилку, припущену Спіром. Скулившись під стіною, зневажаючи сам себе, він відчував, здавалося, сморід страху, а не звичний дух немитого тіла. Потім вони знову по черзі до болю в м'язах, важко сапаючи, тиснули на важіль.

Надворі почав торувати собі дорогу день, сіючи крізь хмари на дахи будинків перші ранкові сутінки. На вулицях з'явилися кеби, фургони, перші робітники. Прокидались, заблимавши вікнами, будинки.

Коли луснула нижня завіса, було двадцять хвилин до шостої.

Біля церкви Святого Петра стогнав і ворушився поліцай. Спір прошепотів Терремантові, що далі ризикувати не можна, бо їх застукають біля зв'язаного лягавого. До того ж треба негайно забрати з магазину й переховати уніформи.

— Пошлемо по них котрогось жебрака, — вирішив Спір трохи згодом, коли вони поспішали вздовж Корнгілла. — Ти зараз підеш на Бермондсі, а я доповім про все професорові.

Професор спав. Звечора він трохи хвилювався, а тому вирішив обійтися без послуг Селлі чи Карлотти. На випадок якихось ускладнень він не хотів, щоб жінки заважали думати.

Після вечері професор трохи пограв у вітальні Шопена, а потім, прихопивши пляшку бренді, колоду карт та книгу професора Гофмана «Новітня магія», перейшов до спальні. Моріарті вирішив одшліфувати всі шість способів підміни однієї карти іншою, тож. довго сидів перед високим дзеркалом, повторюючи трюк знову й знову. Це його заспокоїло, а коли в пляшці лишилась половина, він роздягся й ліг. Йому снилося, ніби він виконує хитромудрі фокуси і в його спритних руках то з'являються, то зникають карти з портретами Шляйфштайна, Гризомбра, Санчіонаре, Сегорбе, Кроу та Холмса. Біля вхідних дверей озвався дзвоник, але це в таку ранню годину до його свідомості не дійшло.

Навіть при газовому освітленні зломщики не могли не добачити всієї краси своєї здобичі. Намиста, діадеми, сережки полум'ям спалахували в обклеєних ізсередини оксамитом скриньках та чорних футлярах.

Ембер звелів Францові послати Еванса на Сейнт-Гелен-плейс по кеб, і то негайно, щоб летів як вітер.

Франц подав нагору парусинову торбину, яку вони приготували завчасно, й поспішивсь до Еванса. Тепер усе вирішувала швидкість. Німці були збуджені, немов хлопчаки, випущені на волю. Ембер, вихованець суворої школи професора Моріарті, мусив пригрозити їм, щоб замовкли. Незважаючи на обмаль часу, він ретельно добирав і ховав у торбину коштовності, перш ніж перейти до лотків з каблучками та годинниками, — товаром містера Фриленда. Закінчивши, Ембер притулив до сейфа важкі двері, щоб, заглядаючи в щілини віконниць, нічого не помітив справжній поліцай. Потім коротко кивнув двом німцям спускатися до підвалу, взяв сумку з інструментами й сам востаннє скористався отвором у підлозі.

На півдорозі до Бішопсгейт він почув свистки поліцаїв.

Беттеридж не мав вибору, коли побачив, що від Бішопсгейт назустріч йому йде сержант. Білл Беттеридж мав досвід спілкування з поліцією, набутий передовсім у в'язниці. У нього не виникло бажання вступити в двобій з цим дебелим сержантом, тож він розвернувся й чимдуж побіг туди, звідки щойно йшов.

Гадаючи, що десь там скоєно злочин і його поліцай переслідує порушника, сержант видобув свистка, тричі свиснув і побіг услід за Беттериджем.

Свистки почули два поліцаї з дільниці на Бішопсгейт, які мали заступати о шостій годині. Вони відповіли свистками й теж побігли. Саме в цю мить з'явився з кебом Еванс. Вирішивши, що свистки стосуються його, він стьобаючи батогом, погнав коней учвал. Поліцаї, не перестаючи сюрчати й відстібуючи кийки, побігли швидше. Еванс намагався триматись ближче до тротуару, щоб спинити кеб біля провулку, що вів до заднього дворика майстерні «Фриленд і Син», але не розрахував і проскочив добрий десяток ярдів. Четверо зломщиків, які чаїлись у провулку, тепер змушені були відкрито бігти тротуаром, щоб дістатися до кеба. Ембер біг останній. Кинувши в кеб торбину й стрибнувши вслід за нею сам, він крикнув Евансові поганяти. Еванс, уже досить переляканий, стьобнув коней, і ті так рвонули з місця, що Ембер мало не випав. Чіпляючись, він боляче вдаривсь об двері пальцями, а на дорогу, просто під ноги поліцаям, вислизнувши в нього рук, полетіла поштова сумка з інструментами. Один поліцай від безсилої люті жбурнув услід кебові свій кийок.

Ембер вилаяв себе, що не вдався до «канарки» — жінки, яка пішла б з інструментами в зовсім протилежний бік. Тепер поліції відомо, хто в кебі. Отже, його треба якомога швидше позбутися й далі, до Едмонтону, йти пішки. Самому йому нести туди парусинову торбину не дозволять: Франц буде весь час поруч, мов приклеєний.

Вони висадили двох німців, Петера й Клауса, неподалік від Фінсбері-Скверу, а кеб покинули в темному завулку. Франц наказав Евансові добиратися до Едмонтону якнайглухішими вулицями. Ембер не помилився: Франц зостався з ним, і вони йшли мов скуті одним ланцюгом.

Бертрам Джекобс розбудив професора відразу по шостій. Коли десь півгодини тому біля чорного входу пролунав дзвоник, Поллі Пірсон саме чистила камінні гратки, а Марта, як завжди, поралася на кухні.

Нічого не було дивного, що, відчинивши двері, вона сахнулася від вигляду дрантивого сліпого жебрака та його щуплявенького поводиря.

Леп на руках та обличчі незрячого, масне волосся й важкий дух, що йшов од його тіла, нагадали Марті жахливі роки, які вони з сестрою перебули в найгірших нічліжках, доки їх урятувала Селлі Годжес. Марта хотіла була хряпнути перед ними дверима, але Сліпий Фред стромив у двері свого білого ціпка.

— Клич Берта Джекобса, дівчино, та не барися!

Бертрам Джекобс прийшов до кухні заспаний і скуйовджений. Зачинившись із Фредом та Сексбі в комірчині, де колись, мабуть, порядкував дворецький, Бертрам вислухав їх і звелів почекати, поки він поговорить з професором.

За чверть до сьомої Моріарті покликав до кабінету обох братів Джекобсів, Лі Чао, Сліпого Фреда та Сексбі — останні двоє почували себе ніяково в цій аскетичній і водночас багатій кімнаті.

Говорив Моріарті мало, немов у гніві розгубив усі слова. Випитавши в Сексбі та Сліпого Фреда все їм відоме, він послав хлопця на Корнгілл, щоб розглянувся на місці й зібрав чутки.

О двадцятій хвилині на восьму з'явився збуджений і заклопотаний Спір. Завдяки тому, що своєчасно було нейтралізовано поліцая, пограбування вдалося. Емберова група начебто втекла, хоча були прикрі моменти й погоня. Про Беттериджа нічого не відомо, лишається тільки чекати.

— Це мені не підходить. — У голосі Моріарті з'явилися рішучі нотки. — Поки ми чекатимемо, Шляйфштайн із здобиччю втече до свого смердючого Берліна.

Голова Моріарті захиталась, і Спірові спали на думку слова із Святого письма, завчені ним колись у недільній школі: «І схопив дракона, змія предревного, що диявол і сатана, і зв'язав його на тисячу років».

— Скільки часу потрібно вашим боксерам, щоб добутися до Бермондсі? — запитав професор, сердито дивлячись на Спіра.

— Переховавши уніформи, Терремант одразу почав їх збирати.

— Зберіть якомога швидше, перевдягніть, як робили раніше, відвезіть до Едмонтону, і хай накриють того прусського розбишаку в його власному кублі.

— Це небезпечно…

— Авжеж, це небезпечно, Спіре. А хіба я плачу вам, щоб ви сиділи вдома та плели рукавички? Плачу, щоб робили те, що мені потрібно, а кому це не подобається, може пріти в робітному домі. Моє йому шанування.

— Наші шоломи взято в поліції Сіті…

— Не страшно: подумають, що поліція Сіті прибула на допомогу. Боже милий, Спіре, я ніколи не бачив вас таким обережним! — Моріарті голосно засміявся, тоді з нотками іронії в голосі звернувся до братів Джекобсів: — Керуватиме Спір. У нашому дворі стоїть чорний поліційний фургон, візьміть його, і ніхто вас у ньому не зупинить.

Обидва Джекобси кивнули головами.

— А тепер ідіть, — владно махнув рукою Моріарті. — Перекажіть Гаркнессові, щоб за годину подав екіпаж сюди. Хочу подивитися на своїх друзів після того, як ви їх общипаєте. Я давно мріяв про таку втіху.

Спір знав, що сперечатися марно, Моріарті надто багато вклав у підготовку пастки й неодмінно захоче побачити, як вона захряснеться.

Ще раз мовчки кивнувши, всі вийшли, залишивши професора наодинці з Лі Чао.

— Мені їхати з вами? — спитав китаєць.

— Та не завадить. — На обличчі Моріарті промайнула посмішка. — Візьміть зброю і чекайте на Гаркнесса.

Професор подався нагору, до своєї кімнати, надів спеціальний корсет, що робив його худим і сутулим, узув черевики на товстій підошві, які додавали йому зросту, а в бездоганно виготовленій перуці він мав крутий лоб і лису голову.

Перебравшись у темний одяг, професор сів перед дзеркалом і, озброївшись фарбами, щітками та іншим причандаллям, прибрав подобу свого давно померлого брата — професора математики, кого світ вважав за справжнього Джеймса Моріарті, Професора зла, Наполеона злочинного світу.

О пів на десяту в Бермондсі, окрім самого Терреманта, зібралося шестеро «боксерів». Спір спостерігав, як вони перебираються в строї поліцаїв. За первісним планом, Шляйфштайна мали взяти в Едмонтоні одягнені в цивільне брати Джекобси й Терремант. Тепер вони поїдуть туди всі.

Спір тоскно дивився на шоломи з гребенями — відзнакою поліції Сіті. Якщо хтось зверне увагу, що вони виконують роботу звичайної поліції, це неодмінно викличе підозру, а Спір менш за все бажав завдати шкоди бодай одному представникові державної поліції.

Безпосереднє керівництво «арештом» мав узяти на себе Бертрам Джекобс. Спір був надто добре відомий Шляйфштайнові, щоб показуватися біля будинку в Едмонтоні й тим самим виказати, хто їх «заарештовує».

… — Для годиться, з Ембером теж не дуже панькайтеся, — порадив Спір. — Вам ні до чого скандали у фургоні, коли будете повертатися. Це може привернути зайву увагу. Ви з Вільямом зброю маєте?

Бертрам задер полу піджака й показав довге криве руків'я застромленого за пояс французького самозводного револьвера.

— Застосовуйте лише на те, щоб примусити замовкнути когось такого, кого не зможете взяти.

— Не турбуйтесь. Ми знаємо, що робити.

— Розташування кімнат знаєте?

— Зі слів Ембера. Більшість часу всі перебувають у їдальні, праворуч од залу. Кімната господаря на другому поверсі, вікнами на вулицю; його я візьму сам.

Вони вже лаштувалися сідати до чорного фургона, що стояв у дворі за будинком, коли з'явився збуджений і стомлений Беттеридж, уже знову в цивільному. Спір вирішив, що з Беттериджа на сьогодні досить, тож звелів йому лишатись у Бермондсі й чекати на «заарештованих».

Ембера проймав нервовий дріж. Усю дорогу до Едмонтону він відчував якусь невиразну загрозу. Надто приваблива була парусинова торбина й надто недовірливий Франц. Шляйфштайна тим часом переповнювала радість, хоча спочатку, почувши про непередбачене ускладнення він був злякався.

Шляйфштайн забрав торбину до своєї спальні, а вони залишились у їдальні, де Веллберн та хлопець із масним волоссям частували їх беконом, хлібом, густим елем та міцним чаєм. Це значно піднесло Емберів настрій, хоча Франц і далі підозріливо на нього позиркував.

Клаус і Петер повернулися пішки невдовзі після восьмої й запевнили, ніби все спокійно. Еванс, наляканий переслідуванням, з'явився через п'ятнадцять хвилин після них.

Поступово нервозність і напруга змінилися хвастощами й жартами, до яких Емберові було важко прилучитися, бо він знав, що сьогодні рано чи пізно стане не до жартів.

Десь по дев'ятій Шляйфштайн гукнув масноволосого хлопця, а за кілька хвилин Ембер почув, як той спускається сходами і йде з будинку. Невдовзі сам німецький хазяїн з'явивсь у вітальні й запросив Ембера нагору.

Парусинова торбина лежала долі, а коштовності були ретельно розкладені на ліжку.

— Ви дотримали свого слова, містере Ембер, — задоволено мовив Шляйфштайн. — Таких трофеїв я ще не бачив. Як тільки ми вивеземо їх із Англії, безумовно, піде чутка, що цю нічну операцію організовано мною. Це підніме мій авторитет у Лондоні.

— Ще й як підніме.

— Я не хочу тут довго затримуватися. — Шляйфштайн не міг відірвати погляду від ліжка. — Було б краще, аби все воно опинилося тут завтра, але що зроблено, те зроблено. Хлопець пішов по капітана, який цю красу перевезе.

Серце Емберове впало. Зрештою, професор може взагалі все втратити.

— Ви вірите тому чоловікові? — запитав Ембер. — Тут усе це буде в більшій безпеці.

— Його дружина й діти в Берліні. Він не посміє мене зрадити! — Жорсткий вираз Шляйфштайнового обличчя на мить пожвавила тонка усмішка, але очі лишалися холодні.

Внизу м'яко дзенькнув дверний дзвоник, що здався Емберові громом серед ясного неба, але німець майже не звернув на той дзенькіт уваги.

— Він забере лише найбільші предмети, — докинув він. — Діадеми та намиста.

Голоси внизу стали гучніші. Потім почувся крик, а за ним — постріл.

Бен Таффнелл, з маскою байдужості на обличчі, уважно спостерігав за будинком із своєї схованки через дорогу. Коли за рогом зупинився поліційний фургон, кілька перехожих, що були на вулиці, не звернули на нього ніякої уваги. Таффнелл бачив, як брати Джекобси й Терремант, одягнені в пальта, повилазили й спокійно пішли до будинку Шляйфштайна. Решта пасажирів, перебрані поліцаями, лишалися біля фургона, аж поки Бертрам Джекобс піднявся східцями до дверей і потяг за потемнілий мідний ланцюжок дзвоника. Коли двері відчинилися, поліцаї без поспіху, один за одним, теж пішли до будинку. Хлопець, що був за кучера, одержавши сигнал, під'їхав фургоном до самого будинку.

Бертрам Джекобс, стиснувши в кишені руків'я револьвера, став на верхньому східці, біля самих дверей, а його брат і Терремант — навпроти нього й трохи нижче.

Двері відчинив Франц.

— Ми з поліції, — сказав Берт Джекобс.

Франц спробував зачинити двері, але обидва Джекобси й Терремант, подавшись уперед, відтіснили його до залу, а він, задкуючи, закричав по-німецькому, що в будинку поліція. «Боксери» в уніформі вже бігли, перестрибуючи через двоє східців, але Франц устиг вихопити з кишені піджака пістолет і вистрілити.

Куля влучила в груди одному з «боксерів», кремезному Пагу Парсонсу, і він, застогнавши, скотився східцями вниз. Його блакитна уніформа почервоніла на грудях від крові. З вулиці почувся зойк. Терремант ударив Франца по руках короткою, але замашною палицею, яку завжди носив із собою, потім ударив удруге, цього разу — по голові.

Брати Джекобси побігли сходами нагору, а їхні товариші в уніформі вдерлися до їдальні й хапали за комір тих, хто намагався вистрибнути у вікно.

Захоплений зненацька, здивований і розгніваний, Шляйфштайн ще не зовсім розуміючи, що діється, намірився висунути шухляду столу.

— Вас обох ми візьмемо живими, — вигукнув Бертрам Джекобс, скерувавши на німця револьвер, а його брат, схопивши Ембера, надів йому наручники й грубо повернув обличчям до стіни. Шляйфштайн почав сипати прокльони англійською й німецькою мовами. Менш як хвилину знадобилося, щоб здобич з ліжка знову опинилась у парусиновій торбі. Визирнувши у вікно, Вільям побачив, що на вулиці вже зібрався натовп, а «боксери» в уніформі саджають «заарештованих» до фургона. Ще хвилину вони витратили, щоб звести Шляйфштайна й Ембера вузькими сходами вниз, а коли вийшли з будинку, один «боксер», трохи піднявши голову Пага Парсонса, кинув до Бертрама:

— Він мертвий.

— Облиште його, — просичав Джекобс, підштовхуючи Шляйфштайна в спину револьвером.

Від початку до кінця акції не минуло й шести хвилин, і коли вони від'їхали, Терремант, виглянувши в заднє заґратоване віконце фургона, побачив, що крізь натовп до будинку швидко пробираються двоє поліцаїв.

— Треба поспішати, — сказав він спокійно. — З'явилася справжня поліція.

Саме перед від'їздом професора й Лі Чао до Бермондсі, на Алберт-сквер повернувся Сексбі. Він розповів, що на Корнгіллі та Бішопсгейті була погоня, чулися вигуки «Лови!» виявили поліцая з кляпом у роті, прив'язаного до огорожі церкви Святого Петра. Кажуть також, нібито банда покинула на місці злочину свої інструменти. Інструменти виготовлені добрим майстром, це його «візитна картка», тож поліція була впевнена, що швидко розшукає негідників.

Вислухавши новини, професор, немов збираючись сказати щось важливе, звернувся до Лі Чао, але той його випередив:

— Бажаєте, щоб я негайно подався до Сейнт-Джонс-Вуду?

— Ні, — подумавши, відказав Моріарті. — Спочатку їдьмо в Бермондсі. В такій ситуації я вважаю за краще, виходячи з дому, мати при собі принаймні одного охоронця. Коли допевнитеся, що я в безпеці, візьметесь до справи у Сейнт-Джонс-Вуді.

Їхати в поліційному фургоні було тряско, тісно й незручно. Фургон мав лише шість кліток, а тому Ембер до самого Бермондсі перебував у вузькому проході разом з усіма «боксерами». Перевантажений фургон рипів і небезпечно хилився з боку на бік. Ніхто їх не зупиняв, але напруга спала лише тоді, коли коні нарешті заїхали на подвір'я за складським приміщенням.

У будинку було приготовлено шість кімнат і великий зал, у залі поставлено столи й стільці, а в кімнатах із надійно заґратованими вікнами — прості ліжка. Грати на вікнах лишалися відтоді, коли тут містився склад, отож протягом попереднього тижня брати Джекобси потурбувалися лише до дверних замків додати надійні внутрішні, двері оббити металевими листами й зробити в них вічка. Всю цю частину будинку було прибрано й побілено, тож не дивно, що Шляйфштайнові та його спільникам здавалося, ніби їх привезли до якогось офіційного закладу.

Всі вони поводилися розважливо, хоча злість проступала на кожному обличчі, не кажучи вже про Франца, якому дорогою було сказано, за вбивство «поліцая» на сходах в Едмонтоні на нього чекає кат.

Затриманих було посаджено кожного окремо й ще раз обшукано. Спір їм на очі не показувався. Почувши про убивство Пага Парсонса, він засмутився не лише тому, що то був давній товариш, але й тому, що довелося залишити вбитого в Едмонтоні, хоча вчинити інакше ніяк не випадало.

За вулицею було влаштовано спостереження, а Спір поклопотався про парусинову торбину. Незабаром до двору з кучером Гаркнессом на передку в'їхав особистий екіпаж Моріарті.

Коли Моріарті зайшов до будинку, «боксери» та члени «преторіанської гвардії» затамували подих: уперше після повернення з Америки він з'явився у масці свого славетного брата.

Здібність Моріарті перевтілюватися була однією із створених ним самим легенд. Він хвилину затримавсь на порозі, даючи змогу своїм людям усвідомити факт до кінця. Висока, худа постать з опущеними плечима, похмурим обличчям, запалими очима й тонкими губами — це була справді бездоганно виконана робота, що добре усвідомлював і сам Моріарті. Хіба ж не він виконував її власноручно щоразу, аби прибрати образ ученого брата разом з аурою поваги, яка оточувала небіжчика?

— Все зроблено? — запитав він. Навіть голос його змінився, став ніби старшим, більш відповідним зовнішньому виглядові.

— Всі тут, цілі й здорові, — виступив уперед Спір. — Здобич теж.

— Були якісь ускладнення?

Спір докладно розповів, як загинув Парсонс, і професор, зітхнувши, сприйняв цю новину по-філософському.

— Приведіть німця, — нарешті звелів він.

Брати Джекобси відімкнули кімнату, де сидів Шляйфштайн, і за мить два великі проводирі суспільного дна опинилися віч-на-віч.

Для Шляйфштайна то був жорстокий удар. Шкіра на його обличчі раптом стала схожа на старий, пересохлий жовтий папір, руки затряслись, і на мить здалося, ніби його ось-ось звалить апоплексичний удар.

— Що за жарти? — вичавив він із себе, спершись на стіл, щоб не впасти.

— Добридень, мій любий Вільгельме. Не сподівалися зустріти мене тут? — м'яко заговорив професор, ні на секунду не зводячи погляду з обличчя Шляйфштайна. Тоді, трохи підвищивши голос, повів далі: — Невже ви справді думали, що я дозволю вам здійснити велике пограбування в моєму власному саду? Ви ж не дали б мені такої нагоди в Берліні, навіть якби я попрохав у вас дозволу? Адже, до речі, саме так одного разу й сталося, правда?

— Ви ж були… — Німець затнувся, потім пробелькотав щось геть нерозбірливе.

— Я був за кордоном? В Америці? Я був далеко. Це ви хочете сказати? Кіт із дому, мишам воля. О, я й забув, ви ж, та й ваші щирі друзі у Франції, Італії й Іспанії, одступились од усього, про що ми домовились, хіба не так?

— Мій дорогий професоре! — Німець, здавалось, трохи оговтався. — Ви були обложені, вашу імперію атакувала поліція.

— А ви атакували зсередини. І, замість того, щоб триматися гурту, вирішили її поділити, а мене, мов пацюка, викинути за борт. Ви вважаєте себе великою персоною і, на вашу думку, взяли добрий сейф, я не помиляюсь? Але, бачите, зробили ви це для мене. Як, гадаєте, все було насправді? Все зроблено одним з моїх людей, Вільгельме. Хто, думаєте, постарався нейтралізувати поліцая?..

— Що вам од мене треба?

— А ви як гадаєте?

— Здобич.

— Здобич? — засміявся Моріарті. — Ні, добродію! Вона вже в мене. Мені потрібна повага. Потрібне визнання, що саме я є справжнім лідером усіх наших сил тут і на континенті. Я хочу відновити союз і щоб керівництво ним здійснювалося належним чином, а не так, як тепер: роби що тобі заманеться. Це гірше, ніж безлад.

Шляйфштайн простяг руку професорові.

— Я поговорю з іншими. Я…

— Ні з ким, крім мене, ви говорити не будете. З іншими все вирішиться свого часу. Й ухилитись нікому не вдасться. Всі мають зрозуміти, що хазяїн і справжній глава сім'ї — я. Ви приймаєте це, Вільгельме Шляйфштайн?

Обличчя Шляйфштайна перекосилось від гніву.

— В Берліні я розчавив би вас, як муху.

— Але ж ми в Лондоні, Вільгельме. — Голос професора пом'якшав. — Поки ви, з моєї ласки, тут, було б не дивно, якби я захопив владу над вашими людьми в Берліні. Можливо, я так і зроблю.

Запала довга мовчанка. Очі Шляйфштайна забігали, немов у хижака, що потрапив у пастку й шукає виходу.

— Вільгельме, — посміхнувся Моріарті, — ви взяли гарний сейф, але ж, насправді, все було організовано мною, робилося за моїм планом, моїми людьми. А що, коли б я… — Він замовк, лишивши речення незакінченим.

Всі поглянули на німця.

— Я міг би вчинити більш жорстоко, навіть зовсім безжально, — без усмішки докинув Моріарті. — Я ж тільки прошу визнати мене як єдиного лідера. Вам я це довів, доведу й решті.

Мовчанці, здавалося, не буде кінця.

— Я знаю, коли ви мене перехитрили, — важко зітхнувши, нарешті заговорив Шляйфштайн тремким голосом, в якому чулися й злість, і покора. — Я без боротьби ніколи не поступався, Моріарті, але зараз я у ваших руках. — У своїй спробі зберегти гідність, німець видався ще більш приниженим. — Я міг би боротися з вами й далі, але не бачу сенсу. Я завжди вважав вартим уваги ваш намір об'єднати злочинців Європи. Ваша поразка в Сандрингемі мене тоді здивувала.

— Тепер більш не треба дивуватися. Я повернувся. Все буде, як і було.

— Ви переконали мене. Я допоможу вам переконати інших.

— Я переконаю їх сам, а ви поживете тут певний час. Моя мета. залишилася незмінною — контролювати злочинний світ Європи. Щоб досягти цього, я плету непомітну для неозброєного ока павутину. Ви є цьому доказ.

Ангус Мак-Криді Кроу пережив один із найважчих днів за весь час своєї кар'єри, але знав, що вечір, можливо, буде навіть важчим, хоча й з інших причин. На його щирий подив, Комісар прийняв запрошення Сильвії повечеряти з ними в суботу, 21 листопада. Ангус Кроу рішуче наказав Сильвії готувати страви власноручно. Сильвія спочатку заперечувала, мовляв, коли в домі тримають собаку, то самі не гавкають. Ангус, у свою чергу, заявив, що коли собака не навчений, то доводиться гавкати самому.

Але він зовсім не сподівався на те, що приніс день наступний. А день почався досить спокійно, й це тривало, аж поки до кабінету зайшов Теннер з новиною про зухвале пограбування ювелірної фірми в Сіті.

— Здається, плакали тисячі фунтів, — сказав Теннер. — Тамтешнього поліцая зв'язали, мов курча, двері сейфа зірвали. Фірма «Фриленд і Син». Хлопці в Сіті тепер попобігають, мов ошпарені коти. Добре, що це нас не стосується.

Після розмови зі старим Боултоном, Кроу насторожено сприймав кожне значне пограбування. Він розпитав Теннера докладніше, але сержант зміг лише додати, нібито грабіжники покидали свої інструменти.

Кроу все ще ставився до телефону, як до новомодного підступу диявола (дивне ставлення при радикальних переконаннях), але тепер виникла потреба ним скористатись. Він одразу ж зв'язався з одним із кількох приятелів, яких мав у поліції Сіті, інспектором Джоном Клаузом, скромним, бородатим, стриманим чоловіком, що мав неабиякий досвід у справах злочинного братства.

Як зрозумів Кроу, пограбування прикро зачепило Клауза. Саме йому та його підлеглим довелося червоніти, що все так сталось. У розмові з Кроу Клауз підтвердив, що в них зберігається сумка з інструментами, кинута злодіями, коли вони тікали від погоні.

— Чи ви не дозволили б мені поглянути на них? — запитав Кроу. — Можливо, я їх упізнаю. А якщо впізнаю, то зможу назвати негідника, який останній тримав їх у руках.

Клауз знехотя пообіцяв.

Для Кроу було досить одного погляду, аби пересвідчитися, що цю поштову сумку та її вміст він не раз бачив у домі старого Боултона в його будинку у Сейнт-Джонс-Вуді.

— Той, кого ви розшукуєте, має значитись у вашій картотеці, — сказав він. — У нашій він точно є. Це Нік Ембер — дрібнотіле мерзенне створіння. Колись він працював на Джеймса Моріарті, про якого ви, певно, чули.

— А-а, отой всеїдний професор!.. — Клауз сів за стіл, стулив докупи пучки пальців обох рук і мовби заходився їх перераховувати, попарно відділяючи й знову з'єднуючи. — Нам відомо про ваші клопоти з професором, Ангусе. Знаю я й Ембера, хоча мене дивує, що він став зломщиком. Ці інструменти дуже старі й надзвичайно високої якості.

Між Скотленд-Ярдом і поліцією Сіті завжди існувало мовчазне суперництво, і Кроу всім своїм виглядом натякнув, що каже не все й що інструменти важать у цій справі значно більше, ніж видається на перший погляд.

— Я передам усю інформацію у відповідний відділ, Ангусе, — проводжаючи його до дверей, говорив Клауз. — Ви, звичайно, повідомите нас, якщо затримаєте його перші. Ми будемо вдячні.

— Обов'язково, — кивнув головою Кроу. — А тим часом я зберу додаткові свідчення про інструменти. До побачення, Джоне, і мої найкращі побажання дружині.

Гарний настрій, з яким Кроу повертався омнібусом до Скотленд-Ярду, пропав, як тільки розгніваний Комісар повідомив його про вбивство поліцая в Едмонтоні.

Коли Кроу прибув до Едмонтона, сержант Теннер був уже там, а співробітники місцевої дільниці збирали свідчення та вивчали терен події.

Вбивство залишалося загадкою.

— Я зв'язався із Сіті, — доповів Теннер. — У них немає поліцая з таким номером, тож, здається, вбитий ніколи не був поліцаєм.

Кроу вислухав свідчення про те, як розгорталися події: поліційна облава на очах перехожих, одного поліцая вбито, решта від'їхала чорним фургоном. Свідки називали різну кількість — хто шість або сім', дехто — три, а багато хто навіть десять.

Сусіди не додали нічого нового про «заарештованих».

— Вони ні з ким не спілкувалися, — сказала мешканка найближчого будинку. — Знаєте, я навіть задоволена. Тут оселилася була така груба компанія. Здебільшого іноземці.

— Здебільшого? Що ви маєте на увазі?

— Ну, — невпевнено відповіла жінка, — я чула, вони розмовляли й англійською, але частіше — іноземною. Мій чоловік, здається, казав, що то німецька.

Кроу із сержантом Теннером оглянули будинок. Виявили сліди боротьби внизу та перекинутий стіл у спальні на другому поверсі. Кроу зробив відповідні нотатки й, заклопотаний, повернувся до Скотленд-Ярду. Кілька версій, що виникли в голові, не мали чітких обрисів. Комісар викликав його, тільки-но він зайшов до свого кабінету, і був досить непривітний.

— Злочинці діють під виглядом службовців поліції Сіті. Це тільки початок. Або ви, Кроу, доскіпаєтесь до самої суті, або знову підете патрулювати вулиці.

Кроу густо почервонів. Комісар образив його гідність, та ще й сьогодні, коли мав прийти в гості.

— Якісь зачіпки вже є? — вистрілював запитання Комісар. — Які версії?

— Є зо дві версії. Але треба їх спершу обдумати, ви ж знаєте…

— Справа набере широкого розголосу. Я вже сказав репортерам, що розслідування ведете ви, отже, не буду здивований, якщо вони в найближчих випусках зажадають вашої крові. «Таймс», певно, дасть репортаж уже в понеділок.

— Гаразд, сер, може, я краще продовжу розслідування?

— Так, так, звичайно, Кроу. Не хочу вас лякати, але галасу буде багато.

Цілком природно, що в такому ж тоні Кроу зажадав від Теннера, щоб до кінця дня були всі свідчення, зібрані в Едмонтоні. Потім сів подумати й зробити можливі логічні висновки. Був якийсь зв'язок між подіями в Едмонтоні та в Сіті, якщо тільки це не прикрий збіг. Від Клауза Кроу знав, що обхід вулиць над ранок робив теж якийсь міфічний поліцай.

Якщо зв'язок є, тоді це дуже важливо. Хіба ж не казав йому Том Боултон, що Ембер згадував якогось німецького зломщика? По обіді треба з'їздити в Сейнт-Джонс-Вуд і поговорити з Боултоном. Можливо, почувши про свої інструменти, старий скаже таке, про що досі мовчав.

Перед обідом Кроу прийняв чотирьох газетярів, які чекали на нього. Він чемно ухиливсь од відповіді на їхні запитання, але сказав, що дотримує особистої лінії розслідування. Це, здається, їх задовольнило, а Кроу пішов обдумувати справу над пінтою елю та м'ясним паштетом у солідному барі найближчого готелю.

«Треба порадитись із Холмсом, — вирішив Кроу. — Цікаво, а як би це назвав доктор Ватсон? Пригода злодія-поліцая?..»

Доївши паштет, спочатку відіслав з кур'єром записку Шерлокові Холмсу, а потім сів у кеб і поїхав до Сейнт-Джонс-Вуду, де, як завжди, висів за сотню ярдів од будинку старого Тома Боултона.

Було вже далеко за полудень, дуже похолодало, хмари диму з коминів висли над дахами, дув легенький вітрець, мороз пощипував ніс та вуха. «Сніг, — подумав Кроу. — Пішов сніг».

На його подвійний стукіт у парадні двері не було ніякої відповіді, ані звуку. Кроу постукав знову, сильніше, так що, здавалося, було чути на сусідній вулиці. Тримаючи хлопчика за руку, мимо пройшла жінка. На протилежному боці вулиці човгав якийсь хлопчина в жалюгідному лахмітті, немов шукаючи скарб серед сміття та опалого листя. А з будинку — ані звуку.

Раптом Ангуса Кроу охопило недобре передчуття і волосся стало диба. Він обминув будинок і підійшов до чорного входу. Двері піддались одразу, відчинилися від його легкого поштовху. На кухні було тихо, і, як завжди, затишно.

— Томе! — гукнув Кроу. У відповідь — знову тиша, що здалася ще глибшою. Перетнувши кухню, він одчинив двері до вітальні.

Старий Том Боултон лежав посеред кімнати горілиць. Один з його ціпків валявся за кілька кроків од нього, другий він і досі стискав у руці. Сорочка просякла кров'ю. Кроу опустивсь на коліно. Йому доводилося бачити багато трупів, а тому не потрібно було медичного свідоцтва про те, що людина мертва. Труп Боултона був ще теплий, з горла в нього стирчав ніж.

Таким чином, крім дивних подій у Едмонтоні, Ангусові Кроу випало розслідувати ще одне вбивство. І все це протягом одного дня.

Додому Кроу повернувся пізно. Ледве він, нервовий і стомлений, переступив поріг, як Сильвія, дорікнувши йому за спізнення, тут-таки заторохтіла, що в кухні гармидер, різник прислав погане філе, вдома не було доброго масла й вона посилала Лотті купити. У буфеті лише дві пляшки бордо, чи цього досить? Як, на його думку, чи до лиця їй жовтий крепон, чи, можливо, для вечора більше підходить блакитний шовк?

Кроу кілька хвилин зносив цей потік, тоді підняв руку, щоб вона замовкла.

— Сильвіє, — сказав він тоном, який міг дозволити лише зі своїми підлеглими. — Сьогодні я вже бачив двох нещасних, що померли не своєю смертю, третього бачити не бажаю.

Вечір потихеньку минав. Думки Кроу були зайняті подіями дня, але одним вухом він дослухався, щоб не вгавити стукіт у парадні двері: він попросив Холмса надіслати відповідь просто сюди, додому, а відповіді досі не було.

Комісар був привітний і запевняв, що вечеря з подружжям Кроу — чудова ідея, бо він дістав нагоду побачити, як живуть його підлеглі. Сильвію трохи збентежило, коли Комісарова дружина назвала їхній дім на Кінг-стріт, 63, «химерним, але затишним». Та цей вогник не розгорівся.

Вечеря вдалася чудова — суп-жульєн, карась у голландському соусі, тушкована баранина, яблучний пиріг. Сильвія перевершила саму себе. Коли дами залишили чоловіків за пляшкою портвейну, Комісар повернув розмову на події дня.

Кроу лише розповів, яким чином убивство Тома Боултона пов'язане з пограбуванням у Сіті, а про свої підозри й здогади казати не став. Коли вони знову приєдналися до жінок, Лотті, яка, на диво, нічого за вечір не впустила й не розбила, доповіла, що до містера Кроу завітав містер Теннер.

Кроу вибачився. Певно, Теннер привіз відповідь Холмса. Але сержант повідомив, що, попрацювавши надурочно, з'ясував особу вбитого в Едмонтоні.

— Це Паг Парсонс, — сказав він просто, ніби прочитав це ім'я в газеті. — Він у нас уже згадувався, сер. Кілька років тому цей герой з Геймаркет-стріт носив готівку одній із дівчат місіс Селлі Годжес.

— Виходить, він причетний до нашого приятеля Моріарті?

— Виходить. Маю ще новину, якщо бажаєте послухати. Мені натякнули, нібито Селлі Годжес знову поринула в справи, принаймні бачили, як вона відвідала два недавно відкриті «будинки».

— Отже, гроші, вкрадені Мадисом і Муніром, уже почали працювати в Лондоні.

— Ще одна цікава деталь — ніж, яким убито Боултона.

— Ну?

— Ніж китайський. В Англії такі не продаються, зате їх легко придбати в Сан-Франциско.

— Ембер, Лі Чао і Спір. Вимальовується дуже знайомий стиль, — тихо, сам до себе, мовив Кроу, а голосніше докинув: —У цьому є сенс. Відкинутий своїми іноземними колегами після сандрингемської історії, ображений Моріарті мріє помститись. Припустімо, що тут замішаний і Шляйфштайн, у чому я ще не певний. Подальших подій слід чекати тоді, коли випливуть ще троє — Санчіонаре, Гризомбр і Сегорбе. Цікаво, хто з них стане першим?

— Якщо це план помсти, сер, можете додати ще одне ім'я. — Теннер замовк, раптом завагавшись у слушності свого припущення.

— Чиє? — наполіг Кроу.

— Ваше власне, сер. Дуже ймовірно, що ви теж у тому списку.

Майже в цей самий час Моріарті гортав сторінки одного із своїх оправлених у шкіру закодованих щоденників.

Він сидів у ліжку, спершись на подушку й тримаючи щоденник на колінах. Селлі Годжес біля столика закінчувала вечірній туалет.

Професор розгорнув останні сторінки, де йшлося про шістьох осіб, яким він готував витончену помсту. Взявши автоматичну ручку, перекреслив по діагоналі сторінку, присвячену Вільгельмові Шляйфштайну.

Він згорнув щоденник і підвів голову. Його губи скривилися в лихій посмішці. Селлі Годжес була заклопотана своїм корсетом.

— Сел, — звернувся до неї професор, — за кілька тижнів я маю з'їздити до Парижа. Ти не дуже образишся, якщо я не запрошу тебе поїхати зі мною?