Помста професора Моріарті

ЛОНДОН Середа, 30 вересня — четвер, 29 жовтня 1896 р. СПОДІВАНЕ ПРИСТАНОВИЩЕ

Північний Кенсінгтон був поцяткований острівцями бідності. Брудні й убогі, вони ховалися за розкішними будинками, що виросли протягом останнього півстоліття. На Гай-Роуд, що тяглася від Ноттінг-Гіллу до Шепардс-Бушу, з'явилося багато великих майданів і фешенебельних кварталів, які змінили вигляд усього району.

Найбільше враження серед них справляв Ладбрук-Істейт, або, як його ще називали, Зелений Ладбрук, — спокійний, з церквою святого Йоана в центрі, оточений симетрично розташованими віллами з розкішними фасадами, палісадниками та великими садками. Цей стиль забудови, природно, поширився й далі на схід, перетворивши квартали навколо Голланд-парку та Ноттінг-Гіллу в престижний житловий район.

В саме серце цього респектабельного району, на Алберт-сквер, теплого надвечір'я в середу 30 вересня 1896 року два екіпажі привезли Моріарті та його компаньйонів.

З Ліверпуля вони прибули залізницею, а коли проїжджали вулицями Лондона, душу Моріарті заполонили асоціації та спогади. Знайомі запахи підсилювали тугу за минулим. На вулицях було гамірно, як і в давнину, навіть більше — з'явилися самохідні екіпажі. На тротуарах головних магістралей товклася різномаста публіка; магазини, хизуючись своїми товарами, дратували тих, хто не мав змоги їх придбати, і можна було справді повірити, що саме тут б'ється пульс імперії. Моріарті мав таке враження ніби чує також биття пульсу й своєї, ще не померлої, імперії.

Стомлений, але з почуттям великої втіхи, побачив він свій дім на Алберт-сквері, 5, — одну з десяти вілл, що симетрично розташувались навколо невеликої площі з припорошеними деревами й травою, відгородившись від неї парканами й тротуаром, уздовж якого росли ясени. Приємне сусідство. Маленький, замкнений, самовдоволений і холодний світ, що тримався на кволих плечах покоївок та підлабузництві кухарів, лакеїв і няньок, такий же далекий від справжнього світу Моріарті, як Віндзорський замок від якогось підприємства з потогінною системою, злодійської харчівні чи пивниці.

Особняки Алберт-скверу багато в чому були з претензіями на розкоші. Не такі великі, як у кварталі Ладбрук-Істейт, вони, проте, хизувались ширшими, ніж у більшості лондонських будинків, фасадами, а парадні під'їзди та всі п'ять поверхів мали аж надто ошатний вигляд.

— Багаті резиденції бідних лордів, — мовив сам до себе Моріарті.

Всього на відстані милі звідси були квартали без жодного деревця, з одним водяним насосом на десяток халуп. Але шановні мешканці Алберт-скверу не любили, щоб їм нагадували про існування цього, відмінного від їхнього, іншого світу.

Якби хто, причаївшись, спостерігав, він би побачив, що серед прибулих цього вечора були дві модно вбрані жінки: одна — з мідно-золотавим, старанно підібраним під великий літній капелюх волоссям, висока, друга — трохи нижча. Вони вийшли з кеба й не вагаючись піднялися східцями до дверей. На тротуарі лишилися стояти два чоловіки, які, обмінюючись короткими репліками, всміхаючись та схвально покивуючи, дивилися на чоло будинку.

Один з них, у всьому чорному, з довгим, зачесаним назад волоссям, з капелюхом у руці, був американський професор, який вселявся в будинок № 5. («Кажуть, чудова людина, але трохи відлюдько. Подорожує Європою, а в Лондоні займається важливими науковими справами. Мабуть, професор медицини».) Другий чоловік, трохи вищий, кремезний, із синювато-багровим шрамом на засмаглому обличчі, очевидно, був його супутник або ж помічник.

А тим часом двоє дужих юнаків допомагали візникам розвантажувати й підносити до порога багаж, де його приймав низенький азіат у сорочці з короткими рукавами. Серед інших речей у багажі були маленька японська валізочка та дві великі валізи; зі шкіряною валізою хлопці обходилися так обережно, ніби в ній лежали коштовності. Це певною мірою відповідало дійсності.

На стінах прохолодної вітальні вигравали райдужні сонячні зайчики, що відбивались од вітражного скла дверей. Кланяючись та запобігливо всміхаючись до професора, прибулих зустрічав Лі Чао. Жінки, знаючи своє місце, зникли в будинку.

— Ваш кабінет отут, — показав китаєць на двері праворуч.

На маленькому столику під протилежною стіною стояла ваза з квітами, поодинокими жовтими листочками нагадуючи про наближення осені. Професор подумав, що Лі Чао ніколи не перестає дивувати. Китаєць без вагання чи докорів сумління міг піддати когось важким тортурам, навіть убити, і після цього спокійно виспатись, а вмів також готувати страви не гірше від будь-якої жінки, а особливо гарно добирав букети квітів.

Професор Джеймс Моріарті ввійшов до свого кабінету, звідки мав планувати падіння чотирьох континентальних суперників та двох охоронців закону.

Це була довгаста кімната з високою стелею та двома великими вікнами, що виходили на площу. Над каміном, у стіні супроти дверей, здіймалася різьблена рама, в яку, між полицями та дерев'яними візерунками, було вправлено сім чи вісім дзеркал. Обабіч каміна стояли високі книжкові шафи з рядами шкіряних книжкових корінців. Над шафами висіли картини. На підлозі лежав темно-брунатний, з бежевим відтінком, килим. Чільне місце в кімнаті займав масивний письмовий стіл червоного дерева. Біля нього стояв зручний стілець з підлокітниками. Були й ще чотири легкі стільці, теж з підлокітниками, в застебнутих на ґудзики шкіряних чохлах. Над столом висів портрет молодої жінки, що сиділа, зіпершись головою на руки, — робота Жана-Батиста Грьоза. Це була улюблена картина Моріарті.

Добрих три хвилини професор не зводив погляду з картини, якої не бачив з 1894 року, коли Ембер сховав її перед утечею з Лаймгаусу.

Селлі Годжес принесла письмове приладдя, потім, разом із Спіром, вони годину оглядали будинок — їдальню, кухню в підвальному приміщенні, де Бриджит Спір, як економка професора, вже складала для Вільяма Джекобса список необхідного; зазирнули до вітальні на другому поверсі, до дев'яти спалень, двох ванних кімнат, гардеробної та інших службових закапелків. Оглянули також теплицю та нижню вітальню — велике світле приміщення на першому поверсі, — а потім повернулися до кабінету.

— Все буде добре, — сказав Моріарті до Спіра, помовчав, прислухаючись до дитячого сміху на площі, й додав: — Якщо нас не турбуватимуть сусіди або їхні шибеники.

Він зажадав, щоб о восьмій годині всі зібралися в цьому кабінеті, а тим часом попросив покликати Бриджит.

Півгодини Моріарті розпитував Бриджит про кухонні справи та про те, яка допомога їй потрібна у веденні хатнього господарства. Потім годину він та Селлі Годжес розпаковували багаж. Тільки велику шкіряну валізу, вже перенесену до спальні, не відчиняли.

— Хочеш, щоб я прийшла сьогодні? — запитала Селлі.

— Якщо не завадять справи, — відповів професор, розкладаючи по шухлядах гримувальне приладдя.

— Я могла б деякі свої справи відкласти на завтра.

— Завтра в нас у всіх будуть справи. Дехто вийде на вулиці уже з ночі, — посміхнувся Моріарті, ледь похитуючи по-зміїному головою. — Але не ми, Сел, не ми.

О восьмій вечора в кабінеті позапинали завіси, запалили газові світильники й розлили дорогий херес для учасників наради.

Моріарті стримано похвалив братів Джекобсів за вибір будинку й відразу перейшов до справ.

— Я вже говорив про боксерів, — нагадав він Спірові. — Треба їх знайти. Але вдень хай сюди не приходять: я поговорю з ними завтра о десятій вечора. Пам'ятайте, зайва метушня викликає цікавість сторонніх. Діятимем обережно, не поспішаючи, але й не черепашачими темпами. Часу обмаль. Його всім бракує.

Потім, віддавши Емберові розпорядження перевербувати жебраків, Моріарті розтлумачив:

— Це завдання чи не найважливіше, бо ми не можемо працювати, не маючи скрізь очей та вух. Вони матимуть заробіток, а я — відомості. Мені потрібна не кількість, а передусім — якість. Вони звітуватимуть вам, Ембере, тільки вам. А ви, як завжди, мені. І ще: я не бажаю, щоб згадувалося моє ім'я, розумієте?

— Вони будуть на вулиці вдень і вночі, — пирхнув Ембер, плюгавенький чоловічок, але один з тих, кому Моріарті довіряв.

— Лі Чао!

Мовчазний китаєць підвів голову, мов дресирований пес, реагуючи на поклик господаря.

— На Орчард-стріт до нашого від'їзду був корисний нам аптекар…

— Добрий друг містера Шерлока Холмса, професоре? — показуючи золоті зуби, всміхнувся маленьким ротом китаєць.

— Саме він, Лі Чао. Гравець-мрійник. Один з ваших людей. Ви його пам'ятаєте?

Китаєць завжди був радником Моріарті в примарній царині ліків, тютюну та дурманного зілля, так необхідного сотням лондонських наркоманів.

— Чарлз Біг-налл, — повільно, по складах, вимовив Лі Чао.

— «Кокаїновий Чарлі», — посміхнувся Моріарті.

— Ви завжди його так називали.

— Так його називали всі. Він, мабуть, вирішив, що тепер працює на інших чи навіть на самого себе. Відрадьте його від цієї думки, Лі Чао. Трохи грошей чи трохи болю… Ні на те, ні на те не скупіться. Я хочу знати, чи він ще допомагає мудрому містеру Холмсові. Хай там хоч як, треба, щоб ми й далі могли користуватися його послугами. Саме його, розумієте?

— Розумію. А інших підшукувати?

— Дуже обережно.

— Гаразд. Почну з цієї хитрої бестії, містера Бігналла.

— Почніть з Бігналла. Він мені потрібен, щоб здійснити задум проти Холмса. А щодо боксерів та жебраків я маю інші плани.

Десь на Алберт-сквері загавкав собака. Моріарті невдоволено похитав головою.

— А тепер прошу до уваги всіх. Ми повинні знати все про Кроу. Про чорного інспектора Ангуса Мак-Криді Кроу.

— Він ще не повернувся з Америки, — самовдоволено засміявсь Ембер.

— Цього мені не досить, — без усмішки відреагував професор. — Я маю знати, — загинав він пальці, — коли Кроу повернеться, подробиці його сімейного життя, взаємини з начальниками й підлеглими. Мене цікавить його минуле, його якості поліцая і людини. Гадаю, розумієте, що я маю на увазі.

Селлі Годжес раптом посміхнулась, але нічого не сказала.

— Мені доведеться мати справу з суб'єктом, який вважає, ніби з минулого йому приховувати нічого. А моральна нестійкість наших супротивників — це найсильніша зброя, яку маємо. Вона варта сотні бойовиків і двохсот стволів вогнепальної зброї. Вартість її дорівнює жіночій невинності й значно вища від вартості рубінів.

— Я знаю одну Рубі, повію з площі Чепел, — кинув репліку Вільям Джекобс. — Цей рубінчик коштує зовсім не дорого.

— Знайдіть мені слабину Кроу, — холодно глянув на нього Моріарті.

Вільям Джекобс похнюпився, жінки коротко перезирнулись. Селлі кахикнула.

— Ми вже пасемо того Кроу, ви самі це швидко помітите, — дивлячись на Моріарті майже зачіпливо, сказала вона.

— Гаразд, до Кроу повернемось пізніше. А тепер згадаймо нашого далекого німецького друга, Вільгельма Шляйфштайна. Як я зрозумів, він шукає добрячого крадежу зі зломом. Ну що ж, я завжди намагався бути корисним для друзів. Треба знайти для нього щось таке. Захланність — велика людська вада. Підчепи захланного на гачок — і він твій навіки. Запам'ятайте, Ембере: ваші жебраки мають вивідати, де переховується Шляйфштайн.

Ембер кивнув, і Моріарті перейшов до інших справ. Спочатку попросив Селлі підібрати двох пристойних дівчат на допомогу Бриджит Спір.

— Але не з-поміж отих твоїх брудних голубок чи обскубаних курочок. Запам'ятай: дівчата повинні бути без минулого й без великих сподівань на майбутнє, але піддатливі для виховання.

— Завтра матимете рабинь, — відгукнулася Селлі. До подібних доручень вона звикла.

— Добре, — кивнув Моріарті. — І завтра ж, Бертраме, займемося підготовкою місця для схову здобичі. Вільям допомагатиме Спірові чи Емберу, залежно від обставин… Нарешті, хочу згадати ще одне ім'я — Ірена Адлер. Певно, ви про неї вже чули: це та дама американського походження, якою я цікавився у Нью-Йорку. Можливо, тепер вона десь у Європі й живе під прізвищем свого чоловіка, Нортона, хоча її заміжжя було й недовге. Їй років тридцять вісім. Колись співала в опері, контральто, але має й інші таланти. Отже, всім винятково важливе завдання: Ірена Адлер!

Нарада закінчилась. Жодних запитань до Моріарті не виникло. Його вказівки були короткі й чіткі. Всі залишили кабінет, щоб приготуватись до вечері, яку за півгодини мала подати Бриджит Спір.

Лишившись на самоті, Моріарті непоспіхом узяв принесену китайцем вечірню газету. Виступ Гладстона в Ліверпулі. Професор усміхнувся. Цього разу старий політик говорив про вірменську різанину й виправдовував деякі дії Британії. «Старий дурень», — подумав Моріарті.

Однак газету він швидко відклав, повернув крісло й кілька хвилин дивився на свою улюблену картину, втішений і нею, й тим, що, повернувшись до Лондона, відразу почав снувати нову павутину.

Картина Грьоза надихала Моріарті до дії. В уяві професор уже бачив іншу картину, всесвітньовідому й безцінну. Чи, може, вона має ціну? Моріарті написав на клаптику паперу якісь цифри. А зберігалася та картина в Парижі, там де жив Жан Гризомбр. Жадібність могла обійтися Гризомброві досить дорого. Підсунувши до себе аркуш поштового паперу, Моріарті почав писати. Закінчивши, він двічі перечитав написане, вклав до конверта, заклеїв і адресував його П'єру Лаброзу, вулиця Габріель, Монмартр, Париж.

В сітку було вплетене ще одне вічко.

Селлі Годжес почувалася вкрай виснаженою. Джеймс Моріарті завжди був палкий і вмілий коханець, але сьогодні, першої ночі після повернення до Лондона, в ньому немов прокинулася якась нова гемонська сила. Після всього, лежачи поруч, він дихав глибоко й рівно, наче весляр, що спокійно пливе до невидимої мети.

Селлі Годжес була не з тих жінок, яких чоловіки можуть легко вивести з рівноваги, не боялася вона й шалених вивертів. Але сьогодні їй довелося важко. Вона ніби на дотик відчула одержимість свого коханця, його настирливу ідею, що називалась одним словом — помста.

Хоча в будинку на Алберт-сквері було тихо, спати не могла не лише Селлі Годжес. Бриджит Спір також лежала без сну в своїй ще не звичній кімнаті, з нетерпінням дожидаючи чоловіка, який відразу по вечері пішов виконувати доручення. Бриджит хвилювалася, бо, зібравшись на силі й відрепетирувавши кожне слово, мала намір повідомити йому свою новину цієї ж ночі. Так наче потім не буде нагоди. Після вечері Бриджит навіть намагалась умовити його нікуди не йти, дочекатися вже близького ранку. А мала б знати, що професорові накази Берт Спір ставив над усе інше.

— Ти лягай спати. Я постараюсь не розбудити тебе, коли повернуся, — сказав він, міцно стиснувши її в обіймах.

Бриджит відчула твердість пістолета в його кишені, і це розхвилювало її ще більше. Тепер вона уявляла собі, як Берт скрадається серед темних будинків-фортець, а вона йому так і не відкрила своєї таємниці. Ночі, здавалося, не буде кінця.

Тим часом в іншому кінці міста, на Кінг-стріт, 63, без сну лежала в зручному ліжку Сильвія Кроу. Мусила набратися терпіння до завтра, коли повернеться чоловік. А саме в ці хвилини пароплав Ангуса Мак-Криді Кроу входив у гирло Мерсі. Коли Кроу помітив уранці в порту «Ауранію», йому й на думку не спало, що він прибув слідом за Моріарті. А думки Сильвії були далекі як від службових клопотів чоловіка, так і від задумів злочинців, яких він так наполегливо переслідував. Сильвія уявляла, як завтра ввечері повернеться Ангус, для якого вона має в запасі багато сюрпризів.

Фолкнер був людина, добре відома в Лондоні. В деяких колах його лазні стали притчею во язиціх. Фолкнер мав їх три. Найдешевша містилася біля Східного вокзалу — тут можна було прийняти звичайну гарячу чи холодну ванну й душ. На Віллерс-стріт пропонували спеціальну ванну з морською водою, російську парильню, сірчану та турецьку лазні. На Ньюгейт, 50, Фолкнер тримав щось середнє між простотою привокзального закладу й розкошами Віллерс-стріт. Тут можна було помитися за шилінг, а турецька лазня коштувала два шилінги шість пенсів.

Берт Спір сплатив за турецьку лазню, але дійшов лише до роздягальні, де здибав потрібного йому служителя, — велета з розірваним вухом, а руками — як лопати.

— Яка зустріч! — привітав його Спір.

— Кого я бачу! Берт Спір! Не чекав.

— Ось ти де! Оце несподіванка! Як настрій? Маєш бажання добре заробити?

— Тільки скажи, що треба, — не роздумуючи відповів Терремант.

— Мені потрібен ти й ще п'ятеро дужих, управних хлопців, з якими нам уже траплялося мати справу раніше.

— Гаразд. Це для…

Спір застережливо звів руку.

— Запам'ятаєш адресу?

— Моя пам'ять погана тільки для поліції.

— Завтра о десятій вечора. По двоє, по троє, не всі купою. Ноттінг-Гілл. Алберт-сквер, п'ять.

— А що за робота?

— Вас найнято. Постійно.

— Як і раніше? — Терремант просяяв і легенько штовхнув Спіра в плече великим кулаком.

— Як і раніше. Зустрінете багато своїх давніх друзів. Але базікати не раджу. А то…

— Я глухий і німий, ти знаєш.

Спір виважив його похмурим поглядом. Терремант міг знищити Спіра однією рукою, але, незважаючи на свою репутацію непересічного бійця, ніколи не заривався, якщо мав справу з «преторіанськими охоронцями» Моріарті. А для нього не було таємницею, що Спір користується в професора особливою довірою.

— Отже, до зустрічі, — кивнув Спір і пішов до іншого закладу, котрий, хоча його також часто відвідували, не був таким корисним для здоров'я, як турецькі лазні.

Починаючи з 1850 року панорама Лондона зазнавала помітних змін. На місці багатьох ветхих осель, вигрібних ям зла, зводилися нові будинки, але все ще існували вулиці та схожі на лабіринти глухі завулки, куди, лише парами, відважувалися заходити поліцаї та нерозважливі іноземці. Ембера ці вулички не лякали. Користуючись недоторканністю, як людина, що посідає особливе місце в злочинному світі, Ембер уже добрих тридцять років сміливо ходив ще темнішими, з недоброю славою, лабіринтами міста. Те, що він не з'являвся тут понад два роки, лише надавало більшої ваги його нічній прогулянці. Тінню пробирався він холодними вогкими вулицями, заходячи в бари, нічліжки й темні харчівні. Скрізь його вітали чоловіки й жінки, іноді як рівного, а частіше — як того, хто стоїть рангом вище.

Ніде довго не затримуючись, він перекидався кількома словами то з тим, то з тим торботрясом, а тоді, злегенька кивнувши, хитро зиркнувши, підморгнувши, тицяв у руку гроші.

На світанку нового дня золотої осені 1896 року Ембер покинув затхлі нетрища, відновивши те, що колись було гордістю професора Джеймса Моріарті, — невидимий ланцюг інформаторів, які доносили йому все й про друзів, і про ворогів злочинного світу.

Цього ж дня, о десятій ранку, кілька юних шарпачків постукали в двері будинку № 221-В на Бейкер-стріт і були прийняті самим Шерлоком Холмсом. За п'ятнадцять хвилин вони, щасливі, залишили будинок, стискаючи в кулаках срібні шилінги — винагороду за новини. По тому Холмс добру годину грав на скрипці й роздумував над щойно одержаною інформацією.

А трохи пізніше цього самого дня сталося ще кілька пов'язаних між собою подій. Після десятої, в супроводі Бертрама Джекобса та Берта Спіра, Моріарті вийшов зі свого будинку на Алберт-сквері й мав кілька зустрічей, внаслідок яких дещо з великої шкіряної валізи перетворилося на дзвінку британську монету. Моріарті побував у трьох місцях — відвідав старого єврея Солі Абрагамса, з яким мав справи й раніше, та просторі задні кімнати двох сумнівних ломбардів, одного на Гай-Гоулборні, другого на Олдгейті.

Селлі Годнее, вийшовши з будинку на Алберт-сквері ще вранці, об одинадцятій повернулася з двома худими, безпритульними на вигляд дівчатами, яким можна було дати не більш як по чотирнадцять чи п'ятнадцять років. Дві сироти, сестри Марта й Поллі Пірсон, ледве стримували хвилювання, коли Селлі вела їх сходами вниз, до кухні, де Бриджит Спір, нервуючись, намагалася робити сто справ одночасно.

— Вам треба поправитись і ви таки поправитеся, — з добрими нотками в голосі сказала економка, звелівши їм зняти хустки. Вона добре пам'ятала ту ніч, коли і її, худу, брудну й налякану привезли До професора.

— Отже, ви з панелі?

— Ні, ні! — заперечливо покрутили головами дівчата.

— Але, певне, ще ніколи ніде не працювали, тож доведеться всього вас навчати. Згодні?

Дівчата ревно закивали головами.

— Гаразд. Ось вам по чашці бульйону з хлібом. Сідайте до столу, попоїжте. Подумаємо, що з вами робити.

Орчард-стріт з'єднує жваву торговельну «річку» Оксфорд-стріт і спокійне респектабельне «озеро» — площу Портмен-сквер. На півдорозі, по правому боці, якщо йти від Оксфорд-стріт, стояла маленька, охайно пофарбована в білий колір аптека, вікна якої були заставлені аптекарськими бутлями з червоною, жовтою, голубою та зеленою рідиною.

Лише кілька перехожих було поблизу й нікого — в самій аптеці, коли китаєць, увійшовши, рішуче зачинив за собою двері, швидко повернув ключ і зсунув сірі штори, так щоб з вулиці стало видно слово «Зачинено».

Аптекар був маленький неохайний чоловічок середніх літ з рідким чубом. На кінчику його носа ледве тримались окуляри. Він поставив банку з етикеткою «Пумелінова есенція (екстракт з райських яблук)» на полицю, де вже стояли пляшки та банки з етикетками «Еліксир Рука», «Кульбабові пілюлі Кінга», «Знеболюючий сироп Джонсона» та «Шайндровий бальзам Геймана». Ця, остання, назва завжди дивувала Лі Чао.

— Добрий день, містере Біг-налл, — ділячи прізвище аптекаря на дві частини, привітався китаєць.

Кілька секунд Бігналл, немов щойно одержавши погану звістку, стояв із роззявленим ротом.

— Вам погано, містере Біг-налл?

— Просто мені не хотілося б бачити вас у себе в аптеці.

Навіть якщо це була погроза, слова звучали непереконливо, а обличчя аптекаря набрало мертвотно блідого кольору.

— Давно вас не бачив, містере Біг-налл.

— Прошу вас негайно вийти, поки я не викликав поліцію!

— Ви не викличете поліцію, — засміявся Лі Чао, немов почувши дотепний жарт. — Гадаю, вам краще послухати, що я скажу.

— Я роблю свою справу чесно.

— Ви ще не втратили рекомендованих мною клієнтів?

— Я не бажаю мати неприємності.

— Ви їх уже маєте, містере Біг-налл. За два роки, поки мене не було, ви заробили багато грошей.

— Яке ваше діло!

Китаєць, здавалося, на хвилину замисливсь. Аптекарі були його основним капіталом. Вони могли забезпечити тим, що важко дістати, а дехто за послуги аптекаря згоден платити великі гроші. Нарешті Лі Чао стенув плечима й рушив до дверей.

— Гаразд, я піду, але незабаром чекайте на візит друзів. До побачення, містере Біг-налл!

— Що ви маєте на увазі?

— Лише те, що вас відвідають друзі. Жаль. Гарна аптека. Так чисто. Зразковий порядок. Скоро яблучка погниють, а вже потім прибуде поліція. Ви мене розумієте?

Бігналл зрозумів.

— Зачекайте! — гукнув він. — Зачекайте, я винесу гроші.

— Я маю гроші, містере Бігналл. Маю гроші, щоб платити вам, якщо ви й надалі робитимете послуги найближчим друзям.

— Я…

Лі Чао повільно підійшов до прилавка й нахилився до аптекаря.

— Ви й досі забезпечуєте містера Холмса білим порошком?

Бігналл нерішуче кивнув.

І так само приховуєте правду від свого друга доктора Ватсона?

— Так, — помітно заспокоївшись і полегшено зітхнувши, відповів аптекар.

— Ви й досі отримуєте опій, який вам посилають мої колеги?

Бігналл знову кивнув.

— Усі давні клієнти користуються вашими послугами?

— Так.

— Можливо, є й нові?

— Один-два.

— І ви, як і раніше, допомагаєте жінкам позбутися вагітності?

— Лише коли це конче необхідно.

— Гаразд, гарна вийшла розмова, як і мало бути.

За півгодини Лі Чао поніс на Алберт-сквер добру новину своєму хазяїнові. Було зроблено ще один крок до великої помсти.

Увечері Лі Чао й Ембер з подробицями доповідали професорові про те, що вже зроблено. Багато жебраків, які служили їм у минулому, знову почали служити, пильнувати й наслухати, не пропускаючи жодного факту, жодного слова чи натяку, усвідомлюючи, що вони мають хай невеличкий, але постійний заробіток за незначні, а іноді й ласі шматочки інформації. Жебраки та жебрачки особливо уважно прислухалися до новин на Сейнт-Джордж-стріт, колись недоброї слави Реткліф-Гайвей, зосереджуючи увагу на «Прусському Орлі», улюбленому місці німецьких моряків та тих, хто не вважав поліцаїв за своїх близьких друзів. Обов'язком жебраків було не пропустити нічого про Вільгельма Шляйфштайна.

Заходячи на цій зловісній вулиці до «Рози й корони», до «Дзвону» чи якогось танцювального залу, жебраки слухали й дуже обережно розпитували, постійно тримаючи в пам'яті ще й імена Ірени Адлер, поліцая Кроу, самого Шерлока Холмса та іноземних негідників, з ким переважно боровся професор Моріарті.

Протягом цілого дня Спір снував між Алберт-сквером та десятком потаємних місць Лондона. Пізніше, після вечері, яку подавали знервовані нескінченними зауваженнями Бриджит, сестри-близнючки Марта й Поллі, Спір також мав у вітальні бесіду з Моріарті і розповів йому про свої пообідні зустрічі з десятком професіоналів: зломщиків, кишенькових крадіїв, шахраїв, аферистів, рекетирів, які досі діяли кожен сам по собі. Перебравши на себе керівництво «преторіанською гвардією», Спір розмовляв з ними, хоча й обережно, але цілком успішно.

Коли Спір пішов, Моріарті, стоячи біля вікна з келишком бренді в руці й дивлячись на площу, думав: «Там знову оживає моє королівство, почала збиратися докупи сім'я, як це було до тієї ганебної позаторішньої поразки». Він знав, десь там лежать і ключі, щоб відімкнути двері пекла для шістьох ворогів, які не давали йому спокою.

Легенький вітрець ворушив листя дерев унизу, і воно тремтіло, немов од загрози, що променіла з вікна вітальні.

Одвернувшись од вікна, Моріарті подивився на новий, хоча й дешево куплений братами Джекобсами, рояль фірми «Коллард і Коллард», що займав у вітальні чільне місце. Це були звичні розкоші, яких професор був надто довго позбавлений. Музика змалечку посідала важливе місце в його повсякденному житті. Мистецтва гри його навчала рідна мати. Моріарті пам'ятав, з яким задоволенням грав на роялі, а його неабиякі здібності викликали заздрість обох старших братів. «Місіс Моріарті, Джим міг би стати музикантом-професіоналом і виступати з концертами, він такий здібний», — запам'ятався йому чийсь комплімент. Хоча відтоді, як востаннє сидів за клавіатурою, минуло багато років, професор підсвідомо відкладав цей момент. Обережно наблизившись до інструмента, немов до дикого звіра, що потребує ще дресировки, Моріарті сів і заплющив очі. Був час, коли грати здавалося так само легко, як і дихати. Якщо Холмс може цигикати на скрипці, то він, Моріарті, здатен видобути мелодії з чорних та білих клавішів. Безгучно перебігши довгими пальцями по клавіатурі, а потім, ніби відчувши впевненість, він розгорнув ноти 12-го етюду Шопена, відомого як «Революційний».

Це не була звичайна гра. Це була унікальна інтерпретація, немов музика давала вихід усім невисловленим бажанням і скаргам, героїзмові та божевіллю. З музикою прийшов спокій, і Моріарті грав, поки дзвінок внизу сповістив про прихід Терреманта та його «боксерів».

Нагорі, в затишній спальні, Бриджит Спір, поклавши руку собі на живіт, тихо проказала:

— Тут щось посіялося.

Їй легше було вимовити ці давні традиційні слова, що означали вагітність, аніж будь-які інші з-поміж тих, якими молоді дружини, соромливо чи вдавано бадьоро усміхаючись, повідомляють своїх чоловіків про появу незабаром «маленького незнайомця».

Рот в Алберта Спіра розтулився й знову стулився, перш ніж звідти вихопилось:

— Ну, Бриджит, я ніколи не думав…

— Треба було б думати, Берте. Чим ми, по-твоєму, займалися — ліпили череп'яні глечики?

— То я буду батьком?!

Бриджит відітхнула. Першою думкою чоловіка було: він буде батьком. Тепер вона спокійно відповіла:

— А я буду матір'ю.

— Закладаюсь, він прийде в світ, ухопившись за обручальний перстень повитухи, — розплився в усмішці Спір. — Це добра новина, Бриджит. Достоту добра новина. В нас буде справжня сім'я. Ось хай довідається професор! Він буде дуже радий.

— Чи буде?

— Звичайно, дівчино. Це ж новий член сім'ї. Професор буде хрещеним батьком.

— Берте… — Бриджит підійшла до чоловіка й ніжно взяла за руку. — Я бажаю дитині добра. Я не хочу, щоб вона починала життя, як ми, кишеньковим злодюжкою.

— Під крилом у професора? Ні, дівчино, вона не знатиме горя. Знизу линула музика, потім почувся звук дверного дзвоника.

Тим часом, як професор Джеймс Моріарті втішавсь музикою Шопена, Ангус Мак-Криді Кроу повернувся додому, на Кінг-стріт, до своєї молодої дружини.

Детектив зумисне просив не зустрічати його на залізничному вокзалі. Передусім, він не схвалював появи там заміжньої жінки без супроводу, добре знаючи, які неприємності можуть її підстерігати, а крім того, ніколи не довіряв залізничним розкладам.

Біля власних дверей Кроу опинився з точністю майже до хвилини, як і розраховував. Постукавши дверним молотком, він одразу забув про Моріарті та пов'язані з ним можливі неприємності. Палке бажання обняти Сильвію заполонило все його єство. До того ж він скучив за домашніми стравами. Ніхто, на думку Кроу, не вмів так, як Сильвія, зробити біфштекс чи печінковий пудинг, а приготовлений нею тушкований заєць, як він любив повторювати, був гідний райської учти.

Отже, ціла гама бажань заволоділа Кроу, поки він чекав, коли дружина відчинить двері. Омріяні запахи й смаки змішалися в свідомості з глибоко схованим у душі бажанням спальні й тієї насолоди, яку так уміла дати Сильвія. Пишнота її грудей і стегон привабливо зливалися в уяві зі смаженою картоплею та м'ясом молочного ягняти. В цю мить він був наче моряк, що повернувся з плавання, або мисливець — з полювання.

Двері відчинились, і Ангус Кроу, переповнений почуттями, кинувсь обіймати місіс Кроу.

— Сильвія, люба моя, — видихнув він, примруживши очі й розтягуючи слова, як завжди робив у хвилини емоційного напруження.

Не встиг він доторкнутися до жінки, як вона голосно зойкнула й відсахнулась.

Кроу розплющив очі й, замість своєї прекрасної Сильвії, побачив маслакувату молодицю в очіпку, чорній сукні та білому з оборками фартусі. Спочатку він подумав, що помилився дверима, але над молотком чітко вимальовувалась начищена цифра 63.

Жінка опам'яталася першою.

— Доброго вечора, сер, — переводячи подих, привіталася вона. — Як мені про вас доповісти.

— Інспектор Кроу.

Кроу починав здогадуватися. Сильвія завжди була з фантазіями. До весілля вона сама вела своє невелике господарство — готувала їжу, прибирала постіль, витирала пилюку, робила покупки, ні хвилини не гуляла без діла. Кроу зрозумів, що за його відсутності дружина зруйнувала затишок їхнього домашнього вогнища — найняла прислугу.

— Ангусе! — Сильвія чекала, поки служниця відчинить йому двері, а тоді, не маючи терпіння витримати ритуал, поспішила до крихітного передпокою. — Ой, Ангусе! Нарешті ти повернувся! — Вона обняла чоловіка, швидко поцілувала в обидві щоки й, тримаючись від нього на відстані простягнутої руки, звеліла служниці:

— Лотті, внеси до хати панові речі, поки не посходилися всі сусіди!

— Що це все означає, Сильвіє? — пошепки запитав Кроу.

— Pas devant les domestiques[1], — лагідно усміхаючись, прошепотіла у відповідь Сильвія, а вголос вела далі: — Я така рада… Лотті, неси валізи нагору!.. Ходімо до вітальні, любий. Дай мені на тебе подивитися.

Кроу, збентежений, пішов слідом за нею до віталеньки, де, як він задоволено відзначив, змін відбулося небагато.

— Хто ця жінка, Сильвіє? — цього разу вже рішуче запитав він, ледве причинивши двері.

— Сюрприз, Ангусе. Я гадала, ти будеш задоволений. Це Лотті, куховарка.

— Куховарка? А що їй у нас робити?

— Ангусе, вона наша служниця. Зрештою, ми посідаємо в світі певне становище, а ти обіймаєш важливу посаду в Скотленд-Ярді.

— Яку важливу посаду?

— Ну, тебе обов'язково підвищать по службі, і тоді…

— Звідки ти взяла, що мене підвищать? Коли хочеш знати, мене спіткала велика невдача на нинішній посаді, і буде добре, якщо до кінця тижня я взагалі не вилечу звідти. З якої речі тобі заманулося привести сторонню людину в нашу сім'ю, до нашого… — Кроу на мить завагався. — … До гніздечка нашого кохання?

— Я думала, ти будеш радий, — розплакалася Сильвія. — Це піднесло б нас в очах суспільства. — Вона заплакала гучніше й зашморгала носом. — Це звільняє від нудної одноманітної роботи. — Сильвія зовсім розридалась, і тут же вигукнула. — Ввійдіть! — Вигукнула абсолютно спокійним голосом, відповідаючи на стук у двері. Сльози на очах ураз висохли.

— Вечерю подано, — оповістила сухоребра Лотті.

Вечеря ще більше зіпсувала настрій Ангусові Кроу. Перед тим, як іти до їдальні, він намагався заспокоїти дружину, посилаючись на свою нервозність від перевтоми й запевняючи її, що, звичайно, не хоче, щоб вона нудьгувала. Вечеря виявилась нерадісним доказом того, що було ясно від самого початку: Сильвія в готуванні участі не брала. Суп удався водянистий, овочі недоварені, м'ясо пересмажене, про яблучний пиріг взагалі краще й не говорити.

Після вечері Кроу трохи випив і, насупившись, терпляче слухав монолог дружини про те, які проблеми їй довелось розв'язувати, поки він був відсутній. Зрештою, стомившись слухати, Кроу оголосив, що час уже лягати, не лишаючи ніякого сумніву щодо своїх намірів. Він подумав — принаймні в ліжку служниця не замінить Сильвію, не для цього ж її найнято. Та й Сильвія була завжди охоча до ліжка й добре знала, що і як там робити.

— Ангусе, я не винна… — Очі місіс Кроу знову наповнилися сльозами. — Я не маю влади над фазами місяця. Мені так жаль, любий…

Ангусові Кроу лишилось хіба що теж заплакати. Гіркоту невдачі з професором Моріарті він мріяв підсолодити домашнім щастям. Підійшовши до свого улюбленого крісла, Кроу сів і заходився переглядати листи, що надійшли, поки він їздив до Америки.

Головним чином там були всілякі рахунки та короткі звістки від родичів, але зверху лежав лист, принесений посильним сьогодні вранці. Глянувши на почерк, Кроу відкрив його першим. Як він і подумав, лист був з вулиці Бейкер-стріт, 221-В:

— Вам відомо про так звану «преторіанську охорону» Моріарті? — Холмс стояв спиною до каміна, дивлячись на Кроу, який зручно вмостився в плетеному кріслі.

— Звичайно, відомо.

Кроу домовився зустрітись із Холмсом наступного дня після свого приїзду і незадовго до п'ятої, коли Холмс мав бути сам, постукав у парадні двері.

Відчинивши йому, місіс Гадсон сказала, що містер Холмс ненадовго відлучився, просив вибачити й наказав їй потурбуватися, щоб гість не нудьгував, поки він повернеться.

Коли за п'ятнадцять хвилин Холмс повернувся, перед Кроу вже стояла таця з чаєм, свіжою здобою та домашнім суничним варенням.

— Сидіть, сидіть, будь ласка, Кроу, — сказав Холмс, увійшовши до кімнати. — Добре, що почекали. Здається, ви схудли. Сподіваюсь, американська гостинність не вивела з ладу ваше травлення.

Кроу впало в око, що Холмс розшарівсь і здавався трохи втомленим та неспокійним. Це тому, пояснив сам Холмс, що він поспішав повернутися до п'ятої. Він поклав на стіл кілька допіру принесених пакуночків, на одному з яких поліцай побачив етикетку аптеки: «Чарлз Бігналл, АПС, Орчард-стріт».

Коли вони залишились удвох, Холмс попросив Кроу розповісти про свою поїздку до Америки.

Ангус Кроу описав усі стадії свого розслідування, закінчивши невдалою спробою схопити професора на гарячому в Сан-Франциско: тоді він, Кроу, був так близько й водночас так далеко від успіху. Та не встиг ще закінчити своєї розповіді, як Холмс запитав, чи відомо йому про «преторіанську охорону».

— Спочатку в цій зловісній банді було четверо, — сказав Холмс. — Язичник-китаєць Лі Чао, нікчемний, слизький Ембер, грабіжник Алберт Спір і пройдисвіт Пейджет. З весни дев'яносто четвертого року їх лишилося троє.

— Про Пейджета я знаю, — зауважив Кроу. — Було, здається, ще двоє. Назвати імена я поки не можу. Майже немає сумніву, що китаєць, Ембер і Спір були в Америці разом з нашим знайомим.

— Добре, — серйозно подивився на детектива Холмс. — З вірогідних джерел мені відомо, що принаймні Ембер повернувся до Лондона. Позаминулої ночі його бачили в кількох таких місцях, де нам з вами, щоб не накласти головою, довелося б попокрутитись. У мене свої, особливі можливості тримати ці місця під наглядом, — невесело пожартував він.

— Отже?

— З досвіду я знаю: там, де з'являються члени так званої «преторіанської охорони», слід чекати й професора.

Кроу нічого не лишилося, як погодитися з цим. Власні невдачі видавалися тепер ще більшими, а що Холмс ніяк не прокоментував його американських пригод, то це, здається, підкреслювало невелику користь від тієї поїздки.

І все ж Ангус Кроу залишив Бейкер-стріт з легким серцем. Можливо, тепер вони були ближче до мети, ніж гадалося.

Завтра він про все доповідатиме в Скотленд-Ярді, а зараз повинен вертатися на Кінг-стріт, до світських претензій своєї дружини. Має якомога обережніше, уникаючи непорозумінь, розв'язати цю маленьку проблему.

На Алберт-сквері закипіла робота. Відродження злочинного клану професора відбувалось повільно й з осторогою, але не минало й дня, щоб чогось не було зроблено чи щоб до клану не повернувся хтось із його колишніх членів. Все робилося дуже обережно й при цьому ніде не згадувалося ім'я професора Джеймса Моріарті.

Головними виконавцями були його найближчі помічники та Терремант з «боксерами», сам же Моріарті лише віддавав розпорядження й займавсь фінансами — зустрічався з перекупниками та відкривав рахунки на нові й нові вигадані прізвища. Щовечора він потроху грав на роялі, читав газети, кленучи недоумкуватих, як він їх називав, політиків, а вряди-годи віддавався своїй улюбленій справі — мистецтву показувати фокуси.

І щовечора Моріарті добру годину сидів перед дзеркалом, тримаючи на колінах розгорнутою славетну працю професора Гофмана «Новітня магія». Вважав, що вже непогано виконує більшість описаних у ній фокусів. Він оволодів п'ятьма способами робити паси та підміняти карти, тасуючи й злегка погладжуючи їх долонею. З першої ночі на Алберт-сквері, Селлі Годжес уже звикла, що професор перевіряє на ній нові фокуси, перед тим як перейти до старих у ліжку.

Визначна роль відводилась їй також у виконанні деяких термінових фінансових операцій професора. До середини жовтня було куплено ще два будинки у Вест-Енді. Селлі особисто керувала їхнім переобладнанням і добирала молодих красивих жінок. Професор не мав сумніву, що на кінець року всі ці витрати почнуть давати прибуток.

Багато часу проводив Моріарті над записами, що стосувалися Кроу, Холмса та чотирьох ворогів на континенті.

Ірену Адлер знайшли досить швидко. Вона ощадливо жила в невеликому пансіонаті на березі озера Аннесі. Професор здавався задоволений тим, що її статки обмежені, й того самого дня наказав знайти чоловіка, який міг би зійти за англійця чи француза. Хоча спочатку чоловік мав бути використаний у справі, до Ірени Адлер аж ніяк не причетній.

Алберт Спір знайшов такого чоловика. За освітою вчитель, той нині переживав важкі часи, відбувши строк у в'язниці за крадіжку. Звали його Гаррі Аллен. Усіх здивувало, коли професор зажадав, щоб той не зволікаючи переселився до його будинку. Аллен був гожий із себе молодик, він невдовзі з усіма заприятелював і дуже сподобався Поллі Пірсон. Він не був обтяжений обов'язками, хіба що подовгу розмовляв з професором за зачиненими дверима. Раз чи двічі Спір намагався дізнатись у Моріарті про місце Гаррі Аллена в їхніх планах, але професор лише всміхався, мовляв, усьому свій час.

Незабаром стало відомо, що три європейські «лідери» Гризомбр, Санчіонаре й Сегорбе перебувають кожен у столиці своєї країни. Були свідчення, нібито Санчіонаре влітку приїжджав до Парижа й протягом тижня, не більш, спілкувався з Гризомбром, але грандіозний задум Моріарті створити європейське злочинне товариство, здавалося, сходив нанівець.

А от німця Шляйфштайна у його рідному Берліні не було. Жебраки випадково дізналися, що він з ватагою негідників різних національностей живе на віллі в тихому передмісті Лондона. Спостереження виявило: німець справді шукає можливості грандіозного пограбування.

Моріарті вже мав на увазі пристойне місце в Сіті, що могло б стати спокусливою принадою для зажерливого негідника.

Мов клаптики спаленого паперу, зморщилося й опало останнє листя на деревах Алберт-скверу, подули холодні вітри, дні стали короткими. Знову знадобилися сховані на літо пальта й шкіряні рукавички. Чорним ходом до будинку зачастили рядові злочинного світу. Всі начебто готувалися до зими. Густі тумани виповзали з річки й змішувались із брудом та кіптявою димарів фабрик, заводів та житлових будинків. Протягом останніх трьох днів жовтня густий лондонський смог саваном укривав головні магістралі, вулиці й вузькі провулки. Мерехтливе світло кидали гасові світильники на перехрестях, перехожі тримали в руках ліхтарі й смолоскипи; знайомі орієнтири, раптово з'явившись, набирали загрозливих розмірів і зникали в темряві, немов пароплави, що збилися з курсу. Зросла кількість пограбувань, заворушилися жебраки й кишенькові злодюжки, до нетрів, особливо поблизу річки, підібралася смерть: старі й хронічно хворі на легені мерли як мухи. На четвертий день м'який вітрець розігнав туман, і кволе сонячне світло, немов просіяне крізь густе сито, знову осяяло столицю. Знавці прикмет передрікали важку й довгу зиму.

Увечері 29 жовтня, у п'ятницю, Моріарті прийняв відвідувача — високого худого чоловіка в довгому чорному пальті, що бачило кращі часи, й крислатому капелюсі, який прикривав неохайну копицю сивого волосся. Чоловікова борода справляла таке враження, ніби її скубли пацюки. Зійшовши з поїзда на вокзалі Вікторія, він доїхав омнібусом до Ноттінг-Гіллу, звідти до Алберт-скверу, а далі, з великим чемоданом у руках, подався пішки. Мова чоловіка дуже сильно відгонила французькою. Звали його П'єр Лаброз. Він приїхав з Парижа на запрошення професора. Його приїзд був складовою частиною плану, за яким Моріарті готувався до помсти.