Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)

Як буде завтра?

Спати я не ліг, а сидів на кухні й чекав маму й тата.

Вони прийшли об одинадцятій. Тато завжди зустрічає маму після роботи, і вони приходять разом, коли я вже сплю. Тож зрозуміло — тільки-но вони побачили, що я не в ліжку, як мама строго мовила:

— Це що таке?

І в цю ж мить помітила граченя.

— А це — що?! — зовсім іншим тоном повторила мама, не зводячи погляду з граченяти, котре сиділо переді мною на столі та спокійно дзьобало кашу з моєї тарілки.

— Невже ти не знаєш? — сказав здивовано тато. — Це грак звичайний, або по латині — корвус фругілегус. — І, поки мама не отямилась, додав: — Поширений в Європі та Північній Азії. Знищує гризунів, комах…

— І кашу нашої дитини! — перебила його мама, але вже більш привітно.

Чесно кажучи, я терпіти не можу, коли мене дитиною називають. Яка я дитина, коли в третій клас ходжу? Але зараз сперечатися з мамою не став, бо чудово розумів: доля граченяти в її руках.

— Звідки воно? — кивнула мама на птаха. І я все розповів…

Мама дослухала мене, вихопила тарілку з-під носа граченяти й зігнала його на підлогу. Потім витерла стіл і сказала:

— Щоб завтра цього “фругілегуса”, чи як там його, в нашому домі не було. Все!..

Ох, це мамине “все”! Я добре знав із власного досвіду: коли мама сказала “все!”, проси не проси, нічого не буде. Своїм “усе” мама поставила крапку, коли я благав купити папугу. Цим же словом кінчились і мої спроби умовити маму поселити в нас бездомного собаку. Багато що кінчалося цим словом. Як кінчалося? Будь ласка! Папуга й досі живе в “Зоомагазині” та зносить усякі знущання відвідувачів. Собака? Хтозна, де він тепер тиняється, бідолашний… А за папугою та собакою розтанули мрії про ключку, новий велосипед і спінінг. Я розумію: “вчителька й молодший науковий співробітник — не мільйонери”, як любить повторювати мама, і не можуть задовольняти всі примхи сина. Але ж хоч інколи, хоч раз на місяць… Де там! Не везе мені, й годі!..

— Ось, хай ночує, — обірвала мої думки мама й дала мені величезну картонну коробку з-під нашого телевізора.

— Сподіваюсь, воно звідси не вилізе й не здійме серед ночі галасу? — додала мама й пішла до себе.

Тато винувато поплескав мене по спині, підморгнув мені та пішов за мамою.

А я взяв граченя, яке вже не тікало від мене, і посадив у коробку.

Нова домівка йому сподобалась. Граченя оглянуло коробку, пострибало з кутка в куток, настовбурчило пір'я й заснуло.

Ще хвилин п'ять я стояв над ним і розглядав його чорне, ніби металеве пір'я, що м'яко виблискувало при світлі. Мені раптом закортіло погладити його. Я нахилився над коробкою і ледь-ледь, щоб не збудити птаха, торкнув його крило. Граченя розплющило одне око, сонно глянуло на мене, хитнуло головою, наче казало “на добраніч!”, і знов заснуло. Тоді я вимкнув світло на кухні, побажав доброї ночі батькам і теж пішов спати.

Ліжко того вечора було чогось незручним. Я довго лежав і думав, як же зробити, щоб граченя зосталось у мене, але нічого придумати не зміг.