Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)

Записка від мами

Ранок видався веселим і сонячним, але я не зрадів цьому. Коли б ішов дощ, граченя лишилось би в нас, а так…

Я встав і поспішив на кухню, до коробки. З неї чувся стукіт. Певне, граченя вже прокинулось і стрибало по своїй домівці. Я зазирнув у коробку й побачив його, веселого й іще чорнішого, аніж учора. Перед ним стояла тарілка з кашею. Видно було, що граченя вже поснідало: по всій коробці валялися крихти.

— Привіт! — сказав я граченяті.

— Кр-ри-и! — відповіло воно раптом і радісно замахало крилами.

І тут я побачив, що з крилами в нього не все гаразд! Я витяг його з коробки й уважно роздивився. Так і є. Крила йому хтось підрізав. А це означало одне: у граченяти вже є х_а_з_я_ї_н!

Годі й казати, як я засмутився. Тепер не лишалося надії, що граченя буде моїм. Я пустив його на підлогу, а сам пішов до ванної, умився, вдягся, прибрав ліжко та повернувся до кухні — снідати.

Вдома знов нікого не було…

Як мені це надокучало! Майже ніколи не буває вдома батьків, — такі вони зайняті. Навіть ні з ким поговорити, коли тобі сумно. Не піду ж я до Славка о сьомій ранку! От і сиди собі й сумуй… Тато йде на роботу, коли я ще сплю, бо їхати йому далеко, з двома пересадками — автобус і метро. А мама вранці завжди кудись біжить — то в магазин, то на базар, то ще кудись. А сьогодні пішла до перукарні чергу займати. В неї вечір у школі, й вона мусить бути красивою… Мама в мене й так завжди красива, та їй чомусь обов'язково знадобилася ще й зачіска!

Я звик, що, коли вранці нема нікого, мама лишає записку. Ось, до речі, й вона! Ану, погляну…

“ПЕРШЕ: не забудь прибрати ліжко”.

Ну от, знов про ліжко! Завжди мама нагадує, хоч я й сам пам'ятаю… Що ж там далі? Ага!..

“ДРУГЕ: пий молоко з дитячим сирком”.

Звісно, сирок! Можна було й не писати…

“ТРЕТЄ: не забудь закрити холодильник і замикай двері на обидва замки!”

Щоразу — “обидва замки”, наче їх десять! Що там іще?

“ЧЕТВЕРТЕ: будь о третій вдома — є важлива розмова”.

Буду, куди ж я дінусь! Хіба що зі Славком пройшлися б, так у нього тренування, він з першого класу гімнастикою займається. Ну от, ніби останнє!..

“П'ЯТЕ: ми з татом учора вирішили — граченя залишається в нас”.

Мені аж дух перехопило! Я труснув головою і перечитав останні слова. Так, я не помилився! Ось, будь ласка, чорним по білому:

“ГРАЧЕНЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ В НАС”!

Я підскочив трохи не до стелі й заверещав:

— Ура! Хай живе мама! Хай живе тато! Ура-а-а! Воно — моє, моє, моє!..

Мабуть, я своїм вереском налякав бідолашного птаха, бо граченя зойкнуло та з розгону чкурнуло в коробку, забилось у куток і навіть не ворушилось.

Я потанцював навколо столу, ще тричі вигукнув “ура!” мамі й татові й витяг переляканого птаха з його схованки.

— Ти уявляєш, як тобі пощастило! — почав було я, та зразу ж виправився. — Ой, вибач! Не тобі, а н_а_м, нам з тобою! Тепер ти — м_і_й, а я — т_в_і_й назавжди! Розумієш, на-зав-жди!..

І я мало не заплакав од щастя, але вчасно згадав: мужчина я чи не мужчина, як любив говорити тато, — і лише цмокнув граченя в крило. А воно, моє любе, моє хороше, дзьобнуло на радощах мене просто в плече. І зовсім не боляче, от аніскілечки не боляче, а по-дружньому, по-рідному!

Звичайно, дитячий сирок я проковтнув за півхвилини, і він здався мені таким солодким, як ніколи. Тут я поглянув на годинника — і вчасно! Була вже восьма. Я хутко зібрав портфель, попрощався з граченям, зачинив двері на о_б_и_д_в_а замки й поспішив до школи.

На вулиці я раптом пригадав, що не вивчив заданого вірша, а Тетяна Микитівна може викликати мене. Я на ходу витяг підручник, щоб завчити хоч рядок. Портфель я затис під пахвою, розгорнув книгу на потрібній сторінці й прочитав:

Поздняя осень.

Грачи улетели…

Ну й дива, так це ж про граків! Я кілька разів пробіг очима сторінку, й вірш сам собою запам'ятався. І так міцно, що я не сумнівався: розбуди мене серед ночі та спитай — зразу ж його прочитаю!

До класу я влетів разом із дзвоником.

Захеканий, привітався зі Славком і важко бухнувся на лаву.

— Ну що, вивчив? — замість вітання поцікавився Славко.

— Ще й як! — гордо відповів я. — Навіть повторювати не буду.

— Тоді підніми руку, я не встиг, — прошепотів Славко мені на вухо, бо до класу вже заходила Тетяна Микитівна.

Все обійшлось якнайкраще! Таки щастя на світі є! В цьому я нарешті переконався. По-перше, мама й тато лишили граченя. По-друге, п'ятірка за вірш теж чогось варта. І по-третє, я врятував Славка. Отримай він двійку — і тренер не пустив би його на гімнастику, поки не виправить. А Славко ж без гімнастики — як риба без води!..

Гарно йти додому, коли тебе чекають! Навіть черевики виспівують, а перехожі всміхаються тобі, як давньому знайомому. Красота, коли в тебе хтось є, кому ти потрібен!

Зрозуміло, перш за все я потрібен татові й мамі. Та одне — бути потрібним батькам і зовсім інше — граченяті. Мамі й татові я потрібен, бо я їхній син… А граченяті — щоб я п_і_к_л_у_в_а_в_с_я про нього. А це здорово, коли тобі є про кого п_і_к_л_у_в_а_т_и_с_ь!

Я припустив дужче й уже за кілька хвилин був коло дому. Тільки тут я згадав, що у граченяти вже є хазяїн, і мені стало кепсько. Я уявив, що хазяїн відшукався та забрав граченя. І коли я зайду в квартиру, на кухні стоятиме порожня коробка з-під телевізора.

Наляканий цими думками, я забув про ліфт і майже злетів на восьмий поверх.