Постукай у моє вікно!

Канікули — це добре, але…

Третю чверть я закінчив майже на “відмінно”. Чому майже? Бо зі співів та малювання в мене були четвірки.

Зі співами ясно. Голосу та слуху в мене ніколи не було. “Викапаний тато!” — казала мама, коли ми з ним “давали концерт”, тобто співали дуетом і натирали підлогу.

А з малюванням сталася прикрість.

Наприкінці чверті нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засів за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у житті, налив у склянку чаю та поставив її перед собою.

Коли я вже розфарбував свій малюнок, прийшов Славко.

— Малюєш? — поцікавився він.

— Малюю, — відповів я. — Вже кінчаю.

— А в мене не виходить.

— Чому? — здивувався я.

— Та знаєш, — пожалівся Славко, — спершу я намалював, а потім подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала — з цукром, хіба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нічого не вийшло.

— Та невже? — посміхнувся я.

— А ти сам спробуй! — розсердився Славко й пішов.

А я сів за стіл і почав думати: як же й справді намалювати чай, щоб видно було, що він із цукром? Але нічого не придумав. Тоді я просто написав на малюнку: “Ц_е_й ч_а_й — і_з ц_у_к_р_о_м!”

— Почепцов! — викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання. — Це що за жарти? — І він тицьнув мені мій малюнок.

— Це не жарти, а “Чай із цукром”, — сказав я.

— А де видно, що він із цукром?

— Так я ж написав!

— Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас у_р_о_к м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и! — обурився вчитель і вліпив мені трояка. В результаті— четвірка у табелі.

Та коли не зважати на це, все було не так і погано. Мама раділа й дивувалася, чому я раптом зробився майже відмінником. А тато навіть промову виголосив — про позитивний вплив домашніх тварин на учбовий процес.

А наступного дня…

А наступного дня тато рано прибіг з роботи й весело сповістив, що його посилають у відрядження до Чернігова. Мама страшенно зраділа й одразу вирішила, що ми поїдемо всі разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернігові живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусі та й Чернігів оглянемо.

Ідея була чудовою, коли б не… Гриня! Взяти його з собою — неможливо. Не кидати ж напризволяще!

— Це не проблема! — сказав тато. — Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть…

Славко й справді радо погодився взяти Гриню до себе на час канікул.

— Тільки гляди, — попередив я, — не випускай його більше! Та годувати не забувай.

— Все буде нормально! — поклявся Славко. — їдь і не переживай.

І я поїхав.

Майже всю дорогу до Чернігова я думав про Гриню. “Бідолаха, — думав я, — як він без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?”

У Чернігові в нас було стільки справ, що я, чесно кажучи, навіть інколи забував про Гриню. Та канікули збігли швидко, татове відрядження — теж, і ми поїхали додому. І знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.

Тільки-но ми помилися з дороги й розпакували валізки з гостинцями, як я помчав до Славка.