Постукай у моє вікно!

Важко писати об'яви!

— За тобою що, вовки женуться? — спитала мама, відкриваючи мені двері. — У тебе ж є ключі. Чи ти загубив їх?

Ні, не загубив, а просто забув про них.

— Де в_о_н_о?! — гукнув я.

— Хто “воно”? — здивувалася мама.

— Граченя!

— Де ж йому бути: сидить і кашу наминає, — посміхнулась мама, коли зрозуміла причину мого хвилювання. — Мий руки та сідай обідати. Заразом поговоримо, бо я скоро йду.

Я вимив руки, плеснув холодною водою в обличчя — так розпашівся! — і поспішив до мами.

— Бач, куди вилізло! — кивнула мама на карниз. Я глянув на вікно й побачив, що граченя сидить під самісінькою стелею і спокійно чистить своє чорне, аж металеве, пір'я.

— Привіт! — гукнув я до нього.

Граченя кинуло чиститись, повело на мене оком і радісно зойкнуло:

— Кр-ри-и!

На його мові це, мабуть, означало: “Привіт! Я за тобою скучило”.

— Якщо воно так галасуватиме, — невдоволено зауважила мама, — ми всі поглухнемо.

— Мамочко, — запевнив я, — це воно просто за мною скучило. А насправді воно дуже спокійне!

— Сідай, борщ охолоне, — перебила мама й сіла навпроти мене. — Отже, — почала вона урочисто, — ми з татом вирішили…

— Мамочко, люба! — вигукнув я, та мама обірвала мій запал:

— Я не скінчила! Так от, ми його лишаєм, але при одній умові: доглядатимеш його ти сам…

Я знов одкрив рота — запевнити, що кращої умови й не придумати, — але мама строго підняла палець, і я став слухати далі.

— …І, звичайно, щоб це не позначалось на уроках. Одне зауваження — і…

— Жодного! — не втерпів-таки я. — Жодного зауваження від сьогодні! Зараз побачиш…

Я вискочив із-за столу й вибіг у коридор, де стояв мій портфель.

— Як ти гадаєш, мамо, що це? — гордо простягнув я мамі щоденника.

— Ой! — тільки й сказала мама, наче не вірила очам своїм. — П'ятірка! З літератури! Дай я тебе поцілую, дитинко!

Знов — “дитинка”! Але я вдав, ніби не чув, і повис у мами на шиї.

— Отже, домовились, — сказала мама, коли нарешті звільнилась од моїх обіймів. — І щоб ми з татом не нагадували про твої обов'язки. Ти відповідаєш за життя птаха. Не забувай про це. Все!

Яке хороше слово — “все”! Кращого я, мабуть, і не чув. Зрозуміло, я доглядатиму його, бо знаю, що п_о_т_р_і_б_е_н граченяті! От тільки крила… Сказати мамі чи ні?

— Мам, — нерішуче почав я, бо мама вже стояла перед дзеркалом, а в такі хвилини її краще не турбувати, — послухай, будь ласка!

— Хіба ми не домовились? — озирнулась мама.

— Так, але, знаєш, у граченяти… крила підрізані.

— То що? — не зрозуміла мама.

— А те, що воно в_ж_е ч_и_є_с_ь!

— Справді, — здивувалась мама. — Як я не помітила?! Значить, воно від когось утекло. Що ж, доведеться повернути. Звичайно, коли хазяїн відшукається. А ти зроби ось що… — Мама на мить задумалась і закінчила: — Напиши об'яву та повісь на парадні двері. З такими крилами здалеку не прилетиш. Отже, коли в нього хтось є, то він живе в нашому будинку. Все!..

Мама, як завжди, мала рацію!

Я поплентав до своєї кімнати, взяв ручку, аркуш паперу і сів писати об'яву.

Писав я майже годину. Треба було добряче помізкувати, щоб вийшло якнайкраще, без помилок. Врешті-решт я написав таке:

-

-

Здається, вийшло непогано. Все на місці, як у школі вчили. Навіть поверх назвав, щоб не шукали довго (краще б зовсім не шукали!). Та над усе мені подобалось: “…від кого в_т_е_к_л_о граченя…”. Слово “втекло” я навмисно підкреслив. Може, хазяїну стане соромно, що граченя від нього в_т_е_к_л_о, і він за ним не прийде. Адже з дому тікають, коли там страшенно погано!..

Я знов переглянув об'яву й пішов чіпляти її.