Повісті та оповідання

ттттжяттттігкцццц«»^^хучітіО

дачного, котрий стояв біля багаття, оточений купкою сердюків [9] у синіх кунтушах. Сліпив очі семибарвним вогнем самоцвітів золотий перстень на руці, мінилося веселкою руків’я шаблі; обличчя в гетьмана було задумане й трохи сумне. Невже ж він і справді хотів зарубати кошового?

Подив і жаль шарпали хлопця. Шкода було й старих чайок: нехай би собі спочивали на березі, хоч і струхлявілі, адже скільки наплавалися в походах...

* *

Ледве дотлів у вогні останній човен, шинкарі з га- сан-базару повикочували на берег бочки з горілкою й медом, порозкладали на дошках різні наїдки.

За всім наглядав гетьманів улюбленець, синьоокий Омелько; ходив, погукував, щоб усього було вдосталь.

Десь-то гетьман добре сипнув золотом, аби догодить товариству,— нишком казали братчики.

З усієї Січі поприходили кобзарі, бо що то за гульня без козацької пісні? Стукнули у віконце й батькові Мехтодові — він з Михайликом примостився оддалік на горбочку, чекаючи, поки дійде до них ряд — співати.

Як завів Михайлик високим голосом своєї улюбленої: «Ой по горах сніги лежать...», то аж очі заплющив од власного співу. Не чув, як ущух гамір навколо, не чув нічого. Лише тоді отямивсь, як на голову йому лягла важка, гаряча рука. Розплющив очі й здригнувся. Сагайдачний! Стоїть, всміхається...

Гарно, козаче, виводиш! А цієї вмієш: «Відкіль їдеш? Із Дунаю»?

Умію.

Заспіваєш?

Заспіваю,— Михайлик глянув на батька. Той хитнув головою, забринів на бандурі.

Стривай, щось спитаю.— Гетьман примружився.— Ти, бачу, хлопець беручкий. Десь-то, може, й сам пісні складаєш?

Та-а...— засоромився Михайлик.

А ти мені он що скажи. Ти грамоти знаєш?

Грамоти? Ні, не знаю.

Ось бачиш... Такий гарний хлопець, такий співака, а — темний.— Гетьман оглянувся, шукаючи когось очима. — Темний... — повторив з притиском. — А темних, хлопче, бува, що й у козаки не пускають! Темними тини підпирають. Знаєш таку приказку?

Михайлик похитав головою.

Ну, як не знав — будеш знати. А тепер — співай «Відкіль їдеш?»...

МИХАЙЛИК БЕРЕТЬСЯ ДО НАУКИ

Михайликові й не снилося, що незабаром згада гетьманову приказку, хоч і не йому хотів дошкулити Сагайдачний.

Знав — зараз дійде ущипливе слово до супротивника і боляче вколе; буває, що недобрим словом можна різонути дужче, як ножем.

Ледве відплив Сагайдачний із своїми сердюками* батька Мехтода покликали до кошового. Прибіг джура, сказав, що пильно треба: нехай іде зараз, не бариться.

Михайлик чекав-чекав та й заснув: батько повернувсь аж удосвіта. Спати не ліг — заходився латати Михайликову одіж. Витяг із схованки свій святковий зелений жупан, став переставляти на ньому гаплики, підкорочувати поли, уважно придивляючись до шитва почервонілим оком.

Хлопець нарешті не витримав:

Нащо то ви, тату?

Мехтод зітхнув.

Підеш до школи...

Михайлик закліпав очима. Оце-то новина!

А житиму де?

Отам і житимеш.

А ви?

* Мехтод мов не чув. Склав манаття в клунок, а жупан обтрусив, простяг синові: «Носи здоров!»

Іншим разом Михайлик заспівав би з такої втіхи, але зараз одягав, не дивлячись, застібав численні гаплики. Щось перехопило йому горло. Мовчки стежив, як батько кладе в свою торбу постоли, замотує в ганчірку сухарі й сало, хова за пазуху якийсь вузлик. Закинув за спину торбу, почепив через плече бандуру.

Гайда, сину!

Хлопець зважився ще раз.

Ви куди, тату?

Кобзар тільки головою похитав.

Михайлик не раз пробігав коло січової школи, бачив, як пораються на подвір’ї козачата-школярі: хто дрова руба для печі-кабиці, хто куховарить тут-таки, на подвір’ї, бо хлопці в школі жили, в школі й харчувались. Проте якось не думалось, що можна й собі стати школярем. Хлопців по куренях багато, а школа на всю Січ — одна. Хіба ж усі вмістяться? До того ж — за харчі платити треба, а в них з батьком Мехтодом на гроші завжди було сутужно.

Коли підійшли до низенького обдертого будиночка, більш схожого на стару халабуду, подвір’я було порожнє, а з розчинених двох віконечок плинуло різно-: голосе дзижчання, наче там сиділа сотня джмелів. То школярі вчилися... Михайликові похололо під серцем, але він не подав знаку, тільки міцніш вхопився за батькову руку.

Коло дверей Мехтод кахикнув,, обтупав ноги. Дверцята, що висіли на одній шкіряній завісі, з рипом прочинилися, в обличчя вдарило задухою.

У низенькій комірчині стояв довгий дощаний стіл, коло нього на двох лавах сиділи школярі. Двадцять голених по-козацьки хлоп’ячих голів, з русявими, темними, чорнявими чубчиками повернулися до прибулих, двадцять пар очей заблищало цікавістю. Гомін ущух.

А чого вам треба, діду? — поспитав довгий, як жердина, дяк, у довгополому латаному жупані, що стояв біля столу з лозиною в руці.

Мехтод уклонився, підштовхнув Михайлика до столу.

Оце хлопця привів, пане дяче. Коли ласка ваша — нехай грамоти вчиться.

Брови в дяка полізли вгору.

Хлопця привів! А де ж я його діну?! За пазуху покладу?! Вже сіств на лаві нема де. І не просіть, діду, бо нічого з того не буде.

Та кобзар і не просив. Він тільки пильно глянув на дяка, і той раптом кахикнув якось невпевнено, почухав лоба.

Як хлопця звати? — спитав уже іншим голосом.

Михайликом... Михайлом.

А вас, діду?

Мехтодом.

То ви б так і казали. Ану, посуньтеся, стульту- си! 1 Сідай, хлопче!

Обличчя Мехтодові потемніло. Він впхнув Михай- ликові клунок у руку й витяг з-за пазухи вузлика.

Ось на... тут гроші, за харчі оддаси. А як зо два злотих зостанеться — чобітки купиш. До Юсуфа-шев- ця зайди, він знає.

Погладив шкарубкою долонею по голові, повернувся й пішов.

Михайлик мов приріс до земляної долівки. Хоч би ж побігти за батьком, наздогнати, допитатися, куди йдуть, коли їх назад сподіватися.

1 Стультус (лаг.) — дурень, йолоп.

Та за круглим віконечком уже майнула знайома згорблена постать з бандурою за плечем. Пішов... Немає...

Дяк штовхнув хлопця в спину.

Чого остовпів? Сідай, кажу, на лаву.

Михайлик боязко сів скраю. І зараз же міцний

лікоть ніби ненароком стусонув його в бік, шорстка боса нога боляче вдарила по литці.

Михайлик сердито глянув на сусіда. Веснянкуватий, рудий хлопчина скосив хитрющі очі на кирпатого здорованя, що сидів поруч, і обидва пирснули в кулак.

Тихо мені! — цвьохнув дяк об стіл лозиною.— Ану, отроче Михайло, рци ‘, які літери знаєш?

Михайлик похнюпився.

Ніяких літер не знаю.

Е-е, отроче, кепські твої справи. Ось побачимо зараз, чи є в тебе розум-кебета? Нема — будемо дрючком вганяти. Наука не йде без дрюка! Чув? А подай- те-но сюди, стультуси, граматку!

Плечистий, чорнявий хлопчина простяг заяложену, без обгортки невеличку книжку, що, мабуть, не один рік ходила з рук до рук. Три такі книжки лежали на столі перед школярами.

Дяк розгорнув граматку на першій сторінці, де була надрукована слов’янська абетка, а вгорі — химерна квітка між двома виноградними лозами, й ткнув пальцем у першу літеру, стулену із двох товстих паличок з косою поперечинкою.

Ось, отроче, се — аз! Кажи за мною!

Аз! — слухняно повторив Михайлик.

А се — буки, віди, глаголь. Ану, де «буки»?

Михайлик показав.

Сказано-бо єсть: «Аз, буки: бери книжку в руки!» Отож бери і вчи! Покажіть йому там, хлопці, до «мислите»: я завтра поспитаю.

‘Рци — (слов.) — кажи.

Хутко в комірчині знов залунало різноголосе дзижчання. Одні школярі, заткнувши пальцями вуха, повторювали: «аз, буки, віди, глаголь, добро, єсть» — кожна літера слов’янської абетки звалася якимось словом, інколи зовсім незрозумілим. Через те школярі раз у раз переінакшували їх по-своєму.

Інші школярі виспівували склади. «Буки, аз: ба!», «віди, аз: ва!», «буки, рци, аз: бра!» — гуло в комірчині.

Дяк ходив уподовж столу, дослухаючись до читання: почувши перекручене слово або склад, без жалю хльоскав лозиною. Школярі зносили те по-козацьки: ніхто не кривився, не ойкав, хіба нишком потре набряклу на руці чи на шиї червону смугу.

Михайлик, доки граматка лежала перед ним, пильно вчив показані йому літери: та от книжка посунула далі, за головами хлопців не видко було нічого — й він тривожно озирнувся на дяка, чекаючи удару лозиною.

Але дяк цвьохнув об стіл.

Обідати!

Чорнявий хлопець поскладав граматки на дерев’яну поличку, прибиту до стіни, й школярі, тупочучи, мов табун лошат, побігли на подвір’я.

Гей, кобзаренку, а йди-но сюди! — покликав чорнявий.

Михайлик здивовано оглянувся: не звик, щоб кликали кобзаренком.

Тобі кажу. Гроші є?

Є,— згадав Михайлик.— А нащо?

На харчі. Три злотих [10] давай.

Еге, про це ж і казали батько. Хлопець витяг з-за пазухи вузлика, розв’язав — у ньому було кілька срібних монет. Чорнявий узяв хустинку в нього з рук, од- лічив три злотих, решту повернув.

Сховай краще — загубиш.

А ти ж чого гроші береш? Кашовар?

Який тобі кашовар! Отаман! Не бачиш хіба?!

Оце-то справді не вгадав! Адже знав, що школярі

мають отаманів: старші — свого, менші — свого; обирають на Новий рік, коли й товариство обира січову старшину.

Чорнявий отаман насупив густі брови, соколом глянув на зніяковілого Михайлика.

У нас, кобзаренку, щоб ти знав: дурно каші не їстимеш, хоч і гроші дав. Робитимеш, що скажу! Будеш воду носить, а по обіді миски мити! Бери цебра!

Слухняно кивнувши, Михайлик побіг по великі цебра, що стояли коло ганку.

На подвір’ї вже горіли багаття: коло них поралися два кашовари з помічниками-кухарчуками. Кожен кашовар варив страву для своїх: один — для старших школярів, другий — для менших.

Коли Михайлик, принісши раз води, біжком повертався з важкими цебрами вдруге, за ворітьми його перестріли хлопці, оті, що сиділи поруч, на лаві.

Веснянкуватий, не кажучи й слова, підставив ніжку — Михайлик мало не впав, розхлюпавши воду.

А ти чого? Чого? — задихнувся він.

А того. Як ти козак — не баба, давай навкулачки!

І, розмахнувшись, одважив такого стусана в груди, що Михайликові застрибали червоні метелики в очах. Він, осліпнувши од люті, кинувся в бійку. Щосили бив кулаками, завзято гамселив то одного, то другого, не чув навіть, як влучають і його, доки нарешті супротивники, шморгаючи розбитими носами, не сказали: «Годі!»

Тоді Михайлик підхопив цебра й побіг знову по воду.

Кров юшила з носа, підбите око запливало гулею — дарма: хай скаже хто, що він не козак!

За обідом дяк кинув на нього пильний погляд.

Е-е, отроче, тебе вже й охрестили. Хто ж це так?

Ніхто, я сам... Біг до криниці... через колоду перечепився,— потупився Михайлик.

Дяк сховав посмішку в ріденькі вуса. Він сам учився колись у Києві, в монастирській школі, хоч і втік звідти на Січ, і добре знав, які каверзи вміє чинити новакам школярська братія.

Ти бач, який присліпа. Гляди, хлопче, ще раз перечепишся — я тебе не так охрещу.

Нападники сиділи з Михайликом поруч, з присвистом сьорбали з ложки гарячу житню затірку. У веснянкуватого розбита губа спухла пампушкою, у кирпатого — задертий угору ніс червонів, наче покусаний бджолами.

По обіді хлопці, мов нічого не сталося, підійшли до Михайлика.

Чуєш, кобзаренку, ти з лука стріляти вмієш?

Та вмію! — сердито відказав Михайлик.

То ходімо з нами!

Нема лука, вдома забувся.

Тільки зараз він згадав, що за клопотом забув у мазанці лук із стрілами.

Хлопчаки пожвавішали.

Гайда — заберемо!

А можна?

Чом ні? Не бачиш хіба — дяк у бур’яні спати вклався.

Дорогою недавні вороги розбалакались. Михайлик дізнався, що кирпатого звуть Василем, а веснянкуватого — Карпом, що вони з села під Києвом — сусіди, навіть трохи родичі, бо мають одного хрещеного батька, курінного отамана Івана Непийводу. Це він привіз хрещеників сюди, на Січ, віддав до школи, щоб навчилися грамоти й козацької справи. Бо вчать школярів не лише читати, трохи писати й співати в церкві, а ще стріляти з лука та мушкета, орудувати шаблею й спи

сом, їздити верхи по-козацьки. Оце хлопцям найбільш до серця.

Михайлик слухав і думав своє. Коли так — вчити- меться і він незгірше, перетерпить. Аби тільки дочекатися, коли батько прийдуть. А там — побачимо...

Тужно заскімлили малі дверцята мазанки, мов по серцю вдряпнули. Наче ж тільки вранці пішов звідси, а вже тхнуть неживим духом глиняні стіни, сумно покліпує більмасте віконечко. Краще б і не ходив додому.

Михайлик мерщій пошпортався в кутку, вхопив сагайдак із стрілами, лук і вибіг на двір.

А чого ж дверей не зачиняєш? — здивувалися Карпо й Василь.

Михайлик махнув рукою — недбало причинив дверцята, засунув паличкою.

Хто тут що візьме?

Це була правда. Та хоч би й не знать яке добре лишилося в мазанці — ніхто б його не зачепив. Запорожці за крадіжки карали дуже тяжко. Через те злодії й харцизи обминали Січ десятою дорогою.

Гей-ей! Михо-о! — долинув звідкілясь гаркавий покрик.

Михайлик здригнувся.

Рябий швець Юсуф стояв коло своєї халупи, що тулилась плоским дахом до глиняного горбочка, махав йому рукою.

Ага, батько казали про чоботи. Треба побігти, спитати.

Рябий, кульгавий турок зустрів усіх трьох широкою посмішкою. Обережно поплескав кожного по щоці, виніс із халупи й розломив їм великий шматок медового коржа з маком.

Але Михайлика цікавив не корж.

Дядьку Юсуфе, не знаєте, куди батько пішли?

Той похитав головою.

Йок... Не знаю.

ш

Михайликові посмутніли очі. Хто ж йому скаже?

Тим часом швець старанно обміряв йому босу ноту. Чобітків, виявилось, не було: їх ще треба було лошити.

Та коли Михайлик простяг вив’язані з хустинки гроші, Юсуф нізащо не схотів узяти.

Хай батько... Один місяць мине, другий мине — прийде й заплатить.

Од такого пророкування враз потепліло в грудях. ІЦиро вклонившись Юсуфові, Михайлик чкурнув -з хлопцями назад. Усі троє так залопотіли босими ногами по курній дорозі, що за ними знялася хмара пилюги, мов за чередою. Швець дививсь їм услід з дверей своєї халупчини і сміявся. Відколи пам’ятав себе Михайлик, Юсуф завжди жив у цій плосковерхій халупі, шив козакам усяку взувачку: й постоли, і юхтові чоботи, і дорогі червоні сап’янці.

Колись — казав батько — його знайшли тяжко пораненим у Великому Лузі. Три сотні турецьких вершників шукали дороги на Січ — і наскочили на козацькі чати. Після бою ледве півсотні кіннотників втекло назад, покинувши мертвих і поранених на галяві в плавнях.

Юсуф, підпливаючи кров’ю, лежав у високій траві, покірливо чекав смерті,— хто б там схотів рятувати недобитого ворога! Але їхав мимо старий козак Іван Васюта і зупинився — пожалів скаліченого. Крекчучи, поклав на свого коня, привіз на Січ і став лікувати по-своєму: заліплював рани павутинням, лив у горлянку горілку з порохом — і вперта турецька душа взяла гору.

Сім разів умирав Юсуф і воскресав знову, доки нарешті одужав. Тільки ходити добре не міг, шкутильгав, перехилившись на лівий бік, тягнув перебиту ногу.

Через те й знайшов собі неважку роботу: зліпив халупу на околиці Січі й став шевцювати. Першим ділом пошив дідові Васюті добрі юхтові чоботи — міцні, доладні, щоб носив аж до смерті.

Ніхто не дививсь на Юсуфа скоса. На Січі багато було сіромах з інших країв, кожен тікав у запорізьке товариство од свого лиха. Були по куренях і брати запорожців козаки-донці, були білоруси, поляки, болгари, чорногорці, немало траплялось татар і турків.

Якщо зайда приймав запорізький звичай, його вже не питали, хто він і звідки; аби тільки щирий був — козакував не гірше за інших.

...Доки звечоріло, Михайлик і з лука настрілявся, й з мушкета, й конем наїздився досхочу. Спершу хлопці стріляли — змагалися, хто краще влучить, а потім прийшли запорожці з ближнього куреня, привели коней і почали показувати школярам усяке козацьке штукарство: як на бігу сприсати коневі під черево, висіти вниз головою, вдаючи мертвого; стрибати в сідло, коли кінь мчить учвал, ставати йому на спину. .

Хлопці наввипередки тислися до коней, очі їм горіли, мов у вовченят: оце-то була козацька справа!

Михайлик штукарити вмів — навчився на хуторі. Аж дяк крякнув і погладив миршаві вуса, коли він вивіркою стрибнув із землі коневі на спину, перекинувся і звис із сідла вниз головою, метучи білявим чубчиком землю.

Оце-то кобзаренко! А так глянути — плохеньке, не дуже моторне.

За тими змаганнями трохи розвіявся смуток. Та вже смеркало, запорожці пішли з двору. Школярі повечеряли й стали вкладатися спати на подвір’ї. Хто хазяйновитіший, мостив постіль із сіна, що його призапасив та заховав у шкільній повітці; інші лягали просто на голій землі, поклавши під голову якесь шмаття або й кулак — по-козацьки.

Михайлика покликали до гурту Карно й Василь, і він, зрадівши, ліг коло них, накрився полою широкої свитки.

Низько над землею стелилося темне небо, рясно притрушене зірками, і великими, й малими, і зовсім дрібненькими. Час від часу котрась із них, не вдержавшись у такій тісноті, падала вниз, і тоді ніби аж чути було, як слідом за нею шиплять і потріскують дрібні іскринки.

Спати не хотілося. Хлопці вовтузились та борюкались, доки нарешті дяк, що теж ліг спати просто неба, не гримнув, що зараз візьме лозину. Але слідом за цим пустив такого хропака, що школярі, які були принишкли, знов пирснули сміхом.

Хлопці, чули? Наш дяк болотяника тієї неділі бачив! — тоненько гукнув у темряві веселий голос.

А не брешеш?

Чого б то я брехав? От, їй же богу, при мені хвалився братчикам. Пішов, каже, смерком уздовж берега та й забрів у мочарі. Коли дивлюсь, каже, на купині чорний віл стоїть, похиливши роги. Я до нього — а він як закумка жабою.

Отакої!

їй-богу! Щоб я пропав! Закумкав, каже, та й плигнув у трясовину, тільки бульки знялися.

Хлопці примовкли — повірили. Лише чорнявий отаман кахикнув якось непевно.

А може, то вони випили трохи? — спитав задумливо.— Хильнули кварту, другу, мо’ й більш: тут тобі й свиня соловейком затьохкає.

Хоч дяк і справді любив хильнути чарку, проте школярі обурились. Кожен почав пригадувати, що чув, переказувати всяке чортовиння. Один колись домовика бачив у стайні, іншому привиділась при місяці русалка під вербою...

Сидить і зелені коси чеше. Я — назад, назад, а вона як зарегоче та за мною. Якби не втік,— була б залоскотала.

Михайлик підсунувся ближче до Василя, що з ним лежав поруч. Він теж чув ще змалечку, що в хаті під припічком живе домовик, а в Дніпрі — зеленокосі русалки. Болотяник сидить у болоті, а схоче — в греблю сховається. У лісі — лісовик, у степу — вітряник. Як прогнівиться — такого вітру надме, що й худобу по- розганя хтозна-куди, й траву геть з корінням повириває.

„Просто диво, скільки навколо всякої нечисті, хоч сам Михайлик її ще ніколи не бачив.

І нащо його проти ночі таке згадувати?! — сонно гримнув отаман.— Спіть, хлопці!

А про Софію чули? — знову тоненько спитав голос у темряві.— Про церкву, що в Києві?

У Києві хлопці не були й про Софію не чули.

А що ж то за церква?

Отака... уся золота... Хрести золоті, бані золоті. Ще й стіни із щирого золота,— не запнувшись, вигадував оповідач.— Проти сонця глянеш — мерехтить, очі сліпить.

Ну й що?

Було, кажуть, у тій Софії таке свічадо коло вівтаря. Хто гляне в нього, загада — все чисто йому покаже — що було й що буде.

А зараз є воно?

Нема. Княгиня зозла розбила.

Яка княгиня? Чого?

А он чого. Пішов, кажуть, її князь на війну та й забарився. Вона зараз до того свічада: «Покажи, де мій чоловік? Чи живий, чи, може, його в бою вбито?» Глянула — аж він у шатрі сидить, чарку п’є. І дівча- та-полонянки коло нього танцюють. Тоді княгиня по свічаду — брязь! «А щоб ти,— каже,— пропало із ним разом!»

Ото дурна княгиня.

Чом не дурна...

Михайлик заплющив очі, зітхнув. От коли б зазирнути в те свічадо, спитать: «Куди пішли батько? Коли прийдуть?» — воно б, мабуть, показало.

Золота церква попливла до нього в темряві, гойдаючи золотими хрестами. З дверей виглядала розлючена княгиня. Десь узявся сон, вдарив волохатою лапою раз, другий; Михайлик і незчувсь, як заснув.

НА БЕРЕЗІ ДНІПРА

Березневе сонце ганяло зайчиків по калюжах, топило все, що бачило, в теплій, ласкавій повені. Калюжі висихали просто на очах, вже тільки одна, глибока, лишилася за шкільною повіткою.

Михайлик сидів на трухлій колоді, сумно водив по калюжі лозиною. Не хотілося по обіді йти в пропахлу задухою комірчину, що вже добре надокучила за зиму, не хотілось нічого. Очі хлопцеві обв’ело синіми кружалами, щоки запали. Далася взнаки скупа на харчі зима, а найбільш туга: батько Мехтод не прийшов і досі.

Минули осінні зливи й недовгі степові морози, вже й щука розбила хвостом тонкий лід на Дніпрі, й попливли кудись у море брудні розмоклі крижини, а про нього як не було, так і не було чутки.

На різдво, коли школярі ходили колядувати по куренях і за звичаєм спершу пішли з колядками до кошового,— Бородавка немовби не примітив Михайли- ка. Завісивши очі кошлатими бровами, слухав, як виводять хлопці стародавньої колядки, припасувавши до неї його власне ім’я:

Ой під сосною, під зеленою Військо стояло, ладу не* знало.

Пан Яків прийшов,

Лад війську знайшов.

Шаблями орав, стрілками сіяв,

Стрілками сіяв, лучком волочив...

Як одколядувалися, наказав джурам обділити школярів медяниками й грішми. І раптом кивнув пальцем Михайликові:

Ну, як там — нема ще батька?

Немає...

І спробував заглянути в колючі сірі очиці,— можег знає, де?

Може, скаж«.?

Але очиці знову сховалися за бровами.

А як там: аз, буки товчеш?

Еге...— Михайлик хотів був сказати, що вже й склади вчитає, але злякався — промовчав.

Ну-ну, товчи. Може, дяком будеш. А не схочеш дяком — приходь, візьму за джуру. Он бач, які в мене мордані,— хоч на ярмарку продавай! — кивнув на п’ятьох рум’яних, здорових хлопців, що стояли коло нього, згорда поглядаючи на школярів.

Оце тільки й почув Михайлик. І такий узяв його смуток — хоч умирай! Даремно утішав себе, що, може ж таки, батько десь дуже далеко, не помандрує степом у мороз та хуртечу. Але тільки розтане сніг — прийде. Це вже напевне.

І от — немає...

Кобзаренку! Гей, кобзаренку! — покликав знайомий голос*

Карпо! Вже, мабуть, щось таке з Василем надумали. Його шукають.

Дві голови в потертих шапках заглянули за повітку.

Чого сидиш, як пугач? Гайда на Дніпро!

А дяк?

На базар подався.

І не чекаючи, що скаже Михайлик, ухопили його за рукав, потягли за собою.

Ледве всі троє звернули у вузеньку вуличку, що бігла вниз між плетеними з лози хатами-куренями до січової брами, дорогу їм заступила незвичайна юрба. Попереду статечно прямувало двоє козаків з білими пшеничними калачами під пахвою. З кишені в кожного злодійкувато виглядала зелена гранчаста пляшка.

З ними, насупившись, ішли суддя, писар і сивовусий отаман переяславського куреня, а позаду ще десятка півтора братчиків.

Ой хлопці! Це ж оті козаки на суд ідуть! — зашепотів Карно, відразу забувши про Дніпро.— У курінного були, в судді були. А це вже, мабуть, до кошового. Гайда, побачимо!

А не проженуть?

Проженуть, то й проженуть.

Проте школярам таки пощастило втиснутися в глиняний будиночок кошового слідом за юрбою.

Низько вклонившись, два козаки підійшли до столу, за яким сидів Бородавка, поклали калачі, поставили пляшки з горілкою.

Чолом, батьку! Кланяємось тобі хлібом-сіллю!

Чолом, панове молодці! Спасибі за хліб, за сіль! — стримано відповів кошовий.— А яка ваша справа?

Обидва відразу почервоніли до самих чубів, вовком глянули один на одного. Але замість них заговорив суддя:

Се, батьку, з Самарської паланки, з Вовчого хутора козаки-гречкосії, сусіди: Тиміш Мовчун та Пилип Задирака. Прийшли позиватись,

За що позов?

Розсуди, батьку! — враз загомоніли обидва, але Бородавка опустив важкенного кулака на стіл.

Ану, тихо! Звичаю не знаєте! Хай суддя каже!

Мов нічого не сталося, суддя вів далі:

Вчинено позов у тому, що вищеречений Пилип Задирака зайняв Мовчунових п’ять корів у спашу...

І лошицю! — тонким голосом докинув Мовчун, ще дужче наливаючись кров’ю.

Із лошицею... і трима гвалтом оному Мовчунові не повертаючи...

Бо він, вражий син, за спаш не дає! — вперто прогудів Задирака.

І не дам, хоч лусни! — знову верескнув Мовчун.— Де ж таке в світі чувано? За спаш — півтора злотих!

А ви, панове молодці, в полковника свого у па- ланці були? — стримуючи себе, спитав кошовий.

Були.

Що ж він вам присудив?

Присудив пан полковник Глоба,— далі, наче пописаному, став вичитувати суддя,— щоб Мовчун Задираці злотого за спаш заплатив, а вищеречений Задирака повернув Мовчунові п’ять корів із лошицею. Леч 1 Задирака й Мовчун тим не вдовольнилися і вдалися на Січ, щоб курінний отаман їх розсудив.

Однаково менш як півтора злотих за спаш не візьму! — мотнув головою Задирака. — Цілісінький лан озимини бісова худоба витолочила.

Тут уже обличчя кошового почало набрякати кров’ю.

А твоя яка рада, пане отамане? — вдався до курінного.

Добре пан полковник розсудив.

А твоя, пане суддя?

І моя така рада.

Ану, кажи, Мовчуне: будеш платить?

Та воно, батьку... як півзлотого — заплачу. А злотого — це ще й багато...

А я худоби не поверну.

Ну, то я ж вас помирю зараз, бісові діти! — гримнув Бородавка, вже не стримуючи гніву.— Будете знати, як нам голову морочить отаким паскудством! А гукніть там, хлопці, кого треба! — кивнув джурам.

На порозі стали два здоровані з оберемком київ.

Козаки почухали потилиці, перезирнулись.

'Леч (слов.) — але.

То я, батьку, вже той... ніби й згоден...— ніяково пробубонів Задирака.— Хай уже платить, скільки там присудили, коли таке діло.

Авжеж, авжеж, заплачу! — поспіхом притакнув Мовчун.— Звісна річ, присудили — треба платити!

Е, ні, було б зразу такої співать! — махнув рукою кошовий.— Ану, всипте їм, братчики, по п’ятдесят київ, щоб наперед не брикали!

Не чекаючи, що буде далі, Михайлик прожогом шугнув у двері. Він не міг дивитись, як б’ють, хоч бачив не раз,— на Січі карали суворо. Козака, котрий украв щось, в’язали на майдані до стовпа, клали поруч киї, ставили цебро з горілкою. Кожен, хто минав стовп, вихиливши коряк горілки, одважував прив’язаному києм по спині. Не кожен витримував цю кару.

Боячись, що почує крик і стогін, Михайлик так біг* що Карпо з Василем ледве наздогнали його коло земляного валу.

Ти чого втік?

Того, що втік. Били їх?

Не били. Як почали проситися, як почали — кошовий пустив. Удруге, каже, не приходьте: отоді вже не помилую!

Крізь прочинену браму, обабіч якої виглядали з бійниць невеликі гармати, хлопці збігли вниз, до Дніпра.

І враз зупинились, примовкли. Ліворуч, скільки оком скинути, курили над водою димки багать. Кипіла смола в казанах, стукотіли дерев’яні молотки: весь берег був укритий байдаками. Козаки шпаклювали їх клоччям, заливали смолою, в’язали з обох боків оберемки сухого очерету, щоб тримав байдака на воді. Де ж узялося стільки човнів? Коли Сагайдачний спалив старі, на березі не лишилось нічого.

Школярам розбіглися очі; вони переступали з ноги на ногу, мов застояні лошата, не знаючи, куди гайнути.

З усіх горбів поспішали в Дніпро квапливі струмки й струмочки — бігли, стрибали по камінцях, наче боялися спізнитись. Чорні вільхи при березі вкрилися жовтавими хробачками цвіту; над ними уже гули зголоднілі за зиму бджоли. Теплий вітер збивав із вільх пилок, ніс хмаркою, притрушував воду.

Пахло так, що голова наморочилась: смолою, димком, талою землею, водою, першим весняним цвітом.

Карпо перший звернув праворуч, махнувши рукою:

Гайда, хлопці, по щавель, бо аж за душу тягне.

А дяк?

І так, і так битиме.

Трохи далі, де старі груші й осокори трохи розступалися, даючи простір сонцеві, була невеличка луговина. Тут лізли з масної чорної землі вологі голочки трави, жовтіли зірочками якісь немудрі квіти, зеленів навколо торішніх іржавих китиць дрібний молодий щавель.

Хлопці допалися до нього, мов до ласощів, жадібно визбирували по листочку, жували із смаком, доки язика не звело оскомою. Гризли м’які стебельця пирію, пробували навіть рвати гіркувату суцвіть з вільшня- ка, дивуючись, чого до неї липнуть бджоли. Після зимової голоднечі справді тягло за душу.

Отак мандруючи попасом, і незчулись, як добрели до затишної балочки. Тут стояв під гіллястим берестом рибальський курінь, а коло нього сохли сітки й ятери, диміло вогнище. Почувши хлоп’ячі голоси, з куреня вийшов однорукий дідусь.

Оце які гості до мене! Здорові були, козаки! Юшечки закортіло?

Усі троє перезирнулися. Ох, як їм страшенно захотілося їсти! Юшки, затірки, абичого! Бісів щавель тільки дужче розбуркав голод.

А де ж ота юшка, діду? — не витримав безсовісний Карпо. Михайлик аж спаленів від такого зухвальства.

Збляклі дідові очі сховалися в зморшках веселої посмішки.

Зараз, зараз буде юшка, онучку. Скочте-но котрий по воду, а я піду рибки принесу.

Ухопивши чималу дерев’яну коновку, Михайлик побіг слідом за дідусем — набрати води з Дніпра. І враз остовпів. Дід зупинивсь над водою, тонко свиснув: з-під облизаного хвилями каменя визирнула мокра коротковуха голова з ріденькими вусами. Блимнула на діда й сховалася знову. Під водою завирувало, заклекотіло, побігли широкі кола. З пінявого шуму виринув гнучкий коричневий звір з великою щукою в зубах. Скочив на берег і поклав її до ніг дідові.

Молодця, Бунько, молодця!

Старий погладив мокру, лиснючу спину, вкинув щуку в лозового кошика, свиснув ще раз — звір слухняно шугнув назад, у воду, по дорозі зашипів на Ми- хайлика, як кішка.

Той аж підскочив.

Діду! Ой діду! Що воно?!

Видниха [11] — не бачиш хіба?

А чого ж вона вам рибу ловить?

Навчив — того й ловить.

Незабаром у казанку, почепленому над вогнищем, вкипала юшка. Дід укинув у неї жмені зо дві пшона, затовк салом. Пішов такий дух, що голодні школярі тільки зітхали.

Коли дід висипав юшку в дерев’яні ваганки, поставив на пеньку — заходились коло неї, як голодні вовченята. Хоч як намагалися їсти помалу — миттю висьорбали все, вишкрябали кожну пшонинку, обсмоктали кожну риб’ячу кісточку.

Устали, низько вклонилися.

На здоров’ячко, хлопці! Не йдіть ще, посидьте трохи.

Іти й не хотілося. Так добре було біля дідового вогнища, так затишно віяло теплом. Навіть видниха Бунька зважилася нарешті вилізти з води й лягла мокрим клубком коло дідових ніг, не забувши пирхнути на хлопців.

Дід смоктав люльку.

Ви, дітки, приходьте колись у неділю. Поїдемо човном у плавні,— там звіра того, птиці — сила тяженна. Побачимо, як олень воду п’є, як лебідь гніздує. Хутко й прилетять. Он уже гуси з вирію вертають.

З гори, з синьої височини, долинуло далеке жалібне гелготіння. Летіли перші гуси, скаржились на втому, перегукувались між собою.

Михайлика наче вдарило в груди. Невже ж таки батько не йде додому? А може, ішов, ішов, та й підбивсь у дорозі? Звернув на хутір до діда Матвія, лежить там недужий, ніхто й не перекаже. Коли так — треба тікати на хутір.

ТИХА ВОДА ГРЕБЛІ РВЕ

Коли Михайликові щось западало в голову, він уже від того не відступався: хоч би там змії на дорозі сичали — все одно робив своє.

Відколи побували в діда Йвана, він блукав, мов сновида. Карно й Василь тільки співчутливо кректали, дивлячись, як вганя в нього дяк розум лозиною, бо Михайлик, утупивши невидющі очі в граматку, вичитував з неї бозна-що: замість «іже» казав «ріже», замість «убо» — «нубо», а ще ж недавно міг прочитати по складах хоч яку тяжку сторінку й усі псалми, надруковані в граматці, знав напам’ять.

Ще гірш було в церкві, де школярі співали на криласі, а Михайлик заспівував.

Коли він дзвінким голосом завів замість «Отчена- шу» — «Богородице, діво, радуйся», дяк щосили ухопив його за вухо й випхав геть з церкви, а в школі обламав об нього замашну лозину й наказав, не вечерявши, одбивати сто поклонів навколішки.

Отут і спало Михайликові на думку — втекти зараз! За ці дні він усе обміркував і прикинув: насамперед треба бігти до діда Йвана — просити, щоб перевіз на той берег. Хоч на Січі є переправа, та ну ж як перевізники бачили його із школярами в церкві? Ще прискіпаються,— куди йдеш та чого тікаєш? Тільки цього ще бракувало.

Цілу ніч пролежав з розплющеними очима, слухаючи, як сонно дихають хлопці й наче в бочку лунко хропе дяк. А як почало сіріти у віконечках, звівся, вхопив наготованого звечора клумачка, запхнув у нього пошиті Юсуфом нові чобітки, що їх узував учора до церкви, намацав шаблю й лук, що завжди лежали в узголів’ї, і, ступаючи нечутно, як кішка, вимкнувся на подвір’я.

Ще ледь-ледь розвиднялося; туман з Дніпра вкутував усе вологою рядниною. У сірому тумані по всій Січі різноголосо перегукувалися півні — провіщали світанок. У кожному курені був свій півень; був і в них у школі, та голодні хлопці з’їли взимку.

Михайлик затамував подих, прислухався, чи не чути шамотні позаду — й щодуху кинувся бігти. Босі ноги самі вгадували дорогу, не чули болю, коли в п’яти кололи камінці, не чули мокрого холоду, коли з розгону ляпотіли по калюжах.

Він перебіг порожній, сонний майдан, помчав униз, до січової брами, і враз шугнув за ріг якоїсь халабуди, причаївся. Од брами долинули голоси: то вартові перемовлялися між собою. Тут, у дерев’яних сторожових вежах, день і ніч стояла варта, пильнувала, хто йде, хто виходить,— на Січі завжди стереглися ворожого нападу.

Годі було й думати проскочити на берег нишком, до того ж брама була замкнена до ранку.

На щастя, десь од базару зарипіли вози — певне, виїжджала чумацька валка.

Дякуючи їй у думці, Михайлик почекав, поки під’їхала до брами перша мажа й басовитий голос гукнув: «Свої! Свої! Пропускайте, хлопці!»

У відповідь зарипіла хвіртка: певне, вартовий вийшов глянути, хто їде. Вищали колеса маж, ляскали довгі чумацькі пуги, гарчали собаки, що бігли за ма- жами. Сонні, хрипкі голоси підохочували волів: «Ану, гей, Рябий!», «Гей, Шутий!» Десь на передній мажі пронизливо закукурікав півень.

Одне слово, знявся такий гармидер, що Михайлик безбоязно рушив до брами.

Ніхто й не помітив, як він проскочив у хвіртку й чкурнув берегом попід деревами.

Хоч сонце ще тільки намірялося сходити, дід Іван вже порався коло вогнища. Без великого дива вислухав, що, заникуючись, пробурмотів Михайлик. Вийняв люльку з рота, кивнув головою.

До батька, кажеш? А дяк не шукатиме?

Михайлик не вмів брехати.

Та вже ж, мабуть, шукатимуть. Без того не обійдеться. Та я однаково втечу, хоч би там що. Батько ж на хуторі... Хворі лежать...

А ти звідки знаєш? Переказували тобі?

Михайлик уперто мотнув головою:

Знаю...

Дід — добра душа — не став розпитувати далі.

Витяг з казана половину вареного сома, шматок дав Михайликові, решту загорнув у полотняну ганчірку, разом із щіпкою грудкуватої чорної солі,— йому на дорогу.

Як я тебе на той берег перевезу — не заблудиш, до степу втрапиш?

Може, якось і втраплю. Ми з батьком завжди вище човном переїздили. Тамечки, де переправа. Тільки ж тудою, мабуть, не треба...

Гаразд, я тебе сам проведу.

І ледве зійшло сонце, повіз Михайлика човном на той берег, у Великий Луг, у плавні. Тут плуталися одні з одними набряклі весняною повінню дніпрові протоки й рукави, в які ще бігли десятки степових річок і струмків. Між ними купали у воді замулене віття старі верби, берести, осокори й стояв підшитий оситнягом високий, як мур, сухий очерет, де вовтузилося, крякало, пищало, гелготіло, висвистувало незліченне водяне птаство.

Михайлик одразу побачив, що не втрапив би тут сам ніколи в світі. Проте дід Іван раз у раз показував йому то на якусь притоплену гать з гілля й очерету, то на товсте дерево, зрубане кимось і перекинуте з берега на берег. Сам він — дарма що однорукий — вигрібав одним весельцем на диво спритно, перепливав з рукава в протоку, з протоки в мілке, поросле верболозами озерце, не згірш од тих качок і крижнів, що пірнали у воду близенько од його весла, кумедно задираючи вгору синьо-зелені й рябі хвостики.

Голова обертом ішла од цієї плавби, од зрадливих очеретів, що виростали з води просто на очах, заступали, плутали дорогу, хоч дід якось завжди протискувався поміж ними своїм вертким, видовбаним з липи човником.

Правду казали, що Великий Луг Січ стереже: вже кілька разів турецькі сотні, намагаючись пробитися човнами на Січ, гинули в цих хащах. Недурно ж козаки тут ховали од ворожого ока свої чайки й навіть військовий скарб — золоті гроші й зливки золота, насипані у величезні глеки й горщики й утоплені в потайних місцях.

Через те очерети жартома звали на Січі «Козацькою скарбницею».

Але Михайлик мовчав, не розпитував нічого. Сидів," скоцюрбившись у човні, вихлюпував корячком воду, що підступала до змерзлих, підкорчених ніг. Дід Іван часом поглядав на нього, моргав бровою: «Не журись, козаче: ще мед питимеш!»

І справді, клятущі очерети раптом розступилися, одкривши мілке, широке плесо. Човен став грузнути в мулі. Дід помацав дно веслом, підкачав шаровари й скочив просто в мул, за ним — Михайлик. Обидва побрели по грузькій холодній твані, тягнучи за собою човна. Дно почало тверднути, в обличчя, пробившись між деревами, війнув теплий луговий вітер. Дід припнув човна до верби, повів Михайлика прибережними хащами, хоч той і відмагався, що тепер уже сам знайде дорогу.

Дорогу, може, й знайдеш, та коли б звір який не напав у березі: вепр-одинець або тур... Вони сюди на водопій ходять, десь тут у них тирлище

Михайлик тура не бачив ніколи.

А який він, діду?

Отакий, як бугай, тільки дужчий — здоровезний, чорний, кошлатий. Як біжить — нікому не звер- та. Ведмедя ногами розтопче, вершника з конем на роги вхопить і кине.

Проте ні вепра-одинця, ні лютого тура вони не стріли. Лише за кущами в болоті щось дуже рохкало і чвакало: певне, дика льоха з поросятами рилася там у тванюці, та здалека, з хащі, раз долинув схожий на грім, лютий, хрипкий рев. Дід сказав, що то, мабуть, тури в березі б’ються між собою.

Потроху й дерева почали розступатися; ледь примітна, невідомо ким — звіриною чи людьми — втоптана стежка вивела з чагарів у степ.

Дід показав на могили вдалині:

1 Тирлище — місце, де випасаються та відпочивають рогаті тварини, дикі або свійські.

Отам, коло них, і шлях. Мандруй собі помаленьку. Ординців не бійся: вони, доки трава не виросте, не дуже в степ вихоплюються — козаків бояться... Лихої людини стережись: побачиш — хто йде або конем їде — звертай з дороги.

Михайлик од щирого серця поцілував дідові руку.

Спасибі вам, дідуню!

Дід одмахнувсь.

Нема за що... Іди здоров, козаче!

Кивнув на прощання й зник за деревами.

На хвилину зробилося сумно й порожньо. Іти б та йти з дідом до самого хутора! Але з неба лилася така ласкава синь, жайворонки так гарно бриніли на своїх тонесеньких сопілках, що на серці мимоволі полегшало. Михайлик рушив уперед, стрибаючи з купини на купину, бо під ногами на вологій луговині ще хлюпотіла вода. Проте далі ставало сухіше, збита на повсть суха торішня трава добре тримала ногу.

На протряхлих горбках і горбочках уже стовбичили бабаки: згорнувши лапки на грудях, пересвисту- валися на весь степ — змагалися, хто голосніше. Михайлик не витримав, поцілив одного свистуна грудкою; той, пискнувши з обурення, вайлувато беркицьнув з горбочка в нору, засвітив товстим задком, мало не перекинувся.

Зачувши людину, з байраку вибіг дикий жеребець — мишастий, з великою головою. Кошлата шерсть на ньому збилася, коротка грива стояла сторч. Скосив налляте кров’ю око, тупнув для постраху.

Михайлик заклав два пальці в рота, пронизливо свиснув — жеребець тільки зневажливо форкнув у відповідь. Вгадав, нахаба, що нема кого боятися,— спокійно потрюхикав собі назад у байрак, де випасавсь його табун — десяток худих кобил з лошатами.

З-за порослого терниною горбочка черідкою вийшли великі сірі птахи-дудаки, помандрували кудись на довгих жилавих ногах, квокчучи, як кури.

Степ був дикий, неходжений, звірі й птахи людей бачили рідко, через те й не боялися.

Навколо озерцями голубів ряст. Михайликові згадалося, як дід Матвій навчав їх з Івашком: побачивши перший ряст, тупни по ньому ногою й скажи: «Топчу- топчу ряст, дай боже потоптати й на той рік діждати!» — тоді проживеш довго. Але топтати гарні кучеряві квіточки було шкода, він обминав їх, ступаючи навшпиньки.

Між сухою травою пробивалися пухнасті стебельця еону; на деяких із смугастої оболонки вже ліловіла квітка.

Далі на сонці, скільки оком скинути, набиралися барви тугі пуп’янки красенів-тюльпанів. От-от зацвітуть, і стане степ ще веселіший — золотий і червоний, як писанка.

Вітер збирав пахощі з кожного зела, лив просто в груди, додавав сили. Раптом повірилося, що все буде, гаразд. Михайлик ішов, ішов та й заспівав на весь голос.

А до могил справді було неблизько, добре заболіли ноги, доки нарешті вийшов на шлях — дві колії, накочені в сухій траві. І тут подув вітру приніс звідкись собачий гавкіт, рипіння коліс: позаду їхали вози. Михайлик забув і про втому, хутенько виліз на могилу, глянув з-під долоні. Так і є — верстов за дві або й за три звідси шляхом сунула валка.

Чи не ті, бува, чумаки, що сьогодні вдосвіта виїздили з Січі? Він їх за поспіхом і не роздивився.

Михайлик сів на схилі, з’їв дідову сом’ятину й став дожидати. Коли валка під’їхала до могили, зійшов на шлях, уклонився.

Добридень, пане отамане! Добридень, панове чумаки! Помагай вам боже!

Добридень і тобі, хлопче! — статечно відповів чумацький отаман, що в постолах, у чорній, вивареній У дьогті полотняній сорочці й шароварах ішов поряд із своєю мажею. На передку в мажі сидів прив’язаний за ногу червоний, як жар, півень.

Великий білий собака, весь у реп’яхах, що навіки в’їлися в брудні кудли, загарчав на Михайлика, прищуливши вуха. Йому враз відгукнулися усі чумацькі кудлаї, що, мов прив’язані, бігли позаду за мажами. Отаман свиснув собакам, щоб угамувалися.

А ти ж куди це мандруєш, хлопче?

У зимівник... На Дубову Балку...

На Дубову Балку? То нам по дорозі. Як хоч, ходім з нами.

Ще б пак не хотіти!.. Хлопець щиро подякував і рушив збоку, й собі свиснувши кунделеві, що сіпнувсь був до нього, обнюхав і раптом злагіднів, побіг поруч, намагаючись тернутись кудлатим боком об ногу.

Михайлик ішов і роздивлявся: йому все було цікаво.

Знати, що валка недавно в дорозі: воли ситі, ще не підбилися, ідуть собі повагом, гойдаючи довжелезними рогами, наче намірились отак чапати аж на край світу... Коло них так само неквапно простують чумаки, смокчучи люльки. Балачок не чути: хіба коли-не-коли озветься хто словом до сусіди й той відповість — помалу, скупо. Не диво: такий світ разом сходили, вже про все перебалакали...

Отаман іде попереду, зсунувши на потилицю шапку, оббіга степ очима — чи не скачуть де по здобич харцизяки, а може, й ординці... Хоч зараз і рання весна, а проте стерегтися треба.

Коли що — де не візьмуться мушкети й луки: сховаються чумаки за свої мажі, будуть одбиватися по- козацьки. Кожен стріляти вміє й списом колоти не згірше — на всіх мажах стирчать з-під ряден довгі ратища. Під ряднами — паки, мішки, бочки: везуть чумаки на продаж з Січі в Крим хутра, шкіри, віск і мед, а назад повезуть сіль і солону рибу, це річ відома!

В отаманової паровиці роги взолочені, а на рогах — свічки. Чого б це? І враз згадалося: в неділю ж Великдень! Запалить отаман свічки, й стрінуть чумаки свято в дорозі: їм, мабуть, не вперше...

Отаман оглянувся, кивнув Михайликові, щоб ішов поруч.

Ти, хлопче, от що скажи: ти звідки мандруєш?

Та з Січі ж.

А на хутір чого?

Бо в мене батько там... Хворі лежать...

Ох, як зараз Михайликові щиро вірилося, що так воно й є!

А батька як звуть?

Мехтодом...

Він не кобзар часом?

Кобзар...

Одноокий?

Одноокий...

Гм...

Отаман пильно глянув на Михайлика й знову замовк надовго.

А сонце тим часом котилося й котилося вгору і вже припікало добре.

Коло шляху стирчали дудки сухого чорнобилю. Ми- хайлик знічев’я зірвав одну й став робити сопілку. Ламка стеблина кришилася під ножем, ніяк було прорізати дірочку.

Е... е... кобзаренку, хто ж то із забудька сопілки робить? Бузини треба або й ліщини.

А чого — забудько? Це ж чорнобиль.

А того, що байка така є...

Михайлик зітхнув з жалем: мабуть, не розкаже.

Але отаман несподівано зласкавився.

Та воно старі люди кажуть... їхали чумаки, як оце ми, з Січі до Криму й стали в степу на попас.

Один чумак характерник був — чаклун. Одійшов од табору, свиснув: де не взялося гаддя, сповзлося до нього. Він трохи гадюк спіймав і в казан укинув. Змив водою раз, змив другий. Всипав пшона й зварив кашу...

З гадюками?!

Не перебаранчай... Зварив кашу й став їсти. А хлопцеві своєму,— з ним хлопець був, як оце й ти,— каже: «Ти ж гляди, не куштуй моєї каші!»

А хлопець?

А хлопець — як хлопець... Узяв казана, пішов на річку мити. Бачить — на дні, може, з ложку лишилося тієї каші, та й виїв нишком.

Коли чує: будяк на березі гойдається й говорить: «Я осьдечки, гляди ж не ступни на мене!»

Нахиливсь до води, а рибка як хлюпоне хвостом: «Ой, тікаймо, сестрички, бо зараз упіймає!»

Пішов берегом — бачить кобилу з лошам. Кобила зайшла у воду, а лоша боїться. То вона йому: «Гм... гм... бреди: тут неглибоко...»

Хлопець і засміявся. Аж гульк: чумак іде. «Ти чого смієшся?» «Та з кобили...» «А чи я ж тобі, вражий сину, не казав: не куштуй моєї каші!»

Зірвав дудку чорнобилю, облупив і дав йому. Хлопець з’їв і про все забувся...

А як суху?

Що — як суху?

Як суху з’їсти — теж забудешся?

Ні, суха, мабуть, не поможе. Молоденької треба, свіжої...

Поки йшли поруч, Михайлик не раз ловив на собі погляд отамана, здивований і якийсь непевний. Проте, захоплений своїми думками, не дуже звертав на це увагу.

Через деякий час він озвався знову:

Пане отамане!

Га?

Можна — спитаю?

Питай, коли треба.

Ви ж оце в Крим ідете?

Адже чув: у Крим.

То орда ж вас повбиває...

А за що ж нас вбивать? Ми ж не військо — чумаки: не воювати — торгувати їдемо.

Михайлик здивувався.

Отаман вибив люльку об полудрабок.

У нашім степу, бува, й нападуть буджаки або й ногайці: вони сюди з Дністра та з Дону по здобич ходять, а як доїдемо до Перекопу, там уже сотник з Кримської орди дожида — з ханським ярликом або з буздиганом...

А що то — буздиган?

Як топірець такий, часом і позолочений. І печатка ханова при йому на листку — щоб ніхто не займав нас у дорозі. А як коли бува, що й варту дадуть,— скаче з нами до самого Криму...

Михайлик замовк, міркуючи над почутим, — аж здригнувсь, коли на отаманській мажі пронизливо кукурікнув півень.

Отаман глянув на сонце.

Обідать, хлопці!

За обідом посадив коло себе Михайлика, дав на присмаку здорову часничину.

їж, хлопче, великий будеш!

Хоч того й припрохувати не треба було: вминав чумацьку кашу з салом і сухою таранею — аж за вухами лящало.

Коли по обіді рушили в дорогу, Михайлик одразу прикинув, що до вечора валка не дійде до хутора, заночує в степу.

Так воно й сталося...

І знов отаман не відпустив його від себе: постелив кожуха коло своєї мажі, кинув другого, щоб накривсь. Як ліг Михайлик на пропахлу вітром і димом вовну — одразу зморила втома; заснув, наче у воду впав... Та серед ночі наснилося щось важке — він прокинувся, здригнувшись.

Чиясь рука вкутувала його кожухом, хрипкий голос приказував:

Розкидався, що й кожух малий... Спи, знайдо!

Сну мов не бувало. Михайлик підхопився, сів.

А чого то ви, дядьку, мене знайдою кличете? — спитав, як колись Івашко.

Отаман зніяковіло кахикнув, ніби спійманий на гарячому.

Отакої... Що це тобі вчулося?

Ні, не вчулося... Чого?

Той помовчав.

А того, що я знайшов тебе...— буркнув несподівано.

Ви, дядьку?! Коли?! Де?!

Отут десь і знайшов у ковилі, недалечко. Саме орда на Україну набігла й назад вертала, ясир гнала цією дорогою. Я б тебе оце зараз і не впізнав, та, бач, родимка в тебе над бровою: по ній вгадав.

А чого ж мене кинули?

Недужий був. Квилив, мабуть, матір сушив. Вихопив який ординець з рук і жбурнув у ковилу, щоб не було мороки...

А вона?

Хто? Мати? Та нікуди ж — у неволю погнали. На тобі тільки хустка була рябенька. Десь-то встигла з голови скинути, запнути, щоб сонце не спалило.

Михайлик зарився обличчям у вовну кожуха. Он як було! Он як! Він і не чув ніколи...

А де ж зараз моя мати? — спитав здушеним голосом.

А хто ж її зна, сину? Хіба вгадаєш?

І така туга запекла серце, що Михайлик вже не міг заснути. То перевертався з боку на бік, то вставав, дивився на зорі — на Волосожар, на Чумацький Шлях: коли вже почнуть бліднути?

Як рушила валка в путь ранком — не йшов, біг попереду.

Он уже й хутір вдалині й хутірський табун ходить попасом коло могили, скубе травичку. А хто ж то по- верта од табуна, скаче до шляху білим конем, хльоскаючи довгою пугою, придивляється, мов собі не вірить?

Івашку! — гукнув Михайлик на весь степ.

Той скочив з коня, побіг назустріч. Ой же як схуд, вигнався за зиму! Червоний шрам з-під шапки — до самої брови.

Івашку! Батько Мехтод у вас?

Батько Мехтод? Ні, немає...

Де ж вони?

Михайликові й руки опустилися...

НА МОРІ

...Що на морі Чорному, На камені білому Сокіл-білозорець Квилить-проквиляе.

От уже котрий день не йде з голови давня-предав- ня, сто разів співана дума... Михайлик, зіщулившись, сидить коло облавку, великими смутними очима поглядає на море, дивується, що це він пливе з братчиками в похід. Одна за одною біжать без кінця й краю зелені, мов скляні, хвилі, здіймаються горбами; нема серед них білого каменя, не видно й сокола-біло- зорця.

Летіли слідом чайки — кигикали жалібно, ніби прощалися, але й вони відстали, не схотіли, мабуть, залітати далеко в море.

Михайлик знов і знов перебира в думках, як усе сталося. Тоді, на хуторі, він мало не стерявся, хотів бігти зараз же на Січ — допитатися в кошового, де батько, але дід Матвій відрадив. Батько, сказав, пішов у дуже далеку дорогу,— може, прийде до літа, а може, й ні...

А як зовсім не прийдуть? — спитав Михайлик тремтячим голосом.

Дід Матвій зітхнув:

А ти не думай. Прийде!

І тут закурив дим у степу. Всі хуторяни сипнули за ворота й спинилися мовчки. Один за одним здіймались чорні стовпи на обрії. Козацькі бекети запалили смоляні бочки на могилах: то був знак, що Січ скликає козацтво в похід. І справді, ще до смерку примчав гонець з сусіднього зимівника, сповістив, що кошовий Бородавка рихтує вісімдесят байдаків — іти морем на Туреччину; охочі хай скачуть зараз же на Січ, товариство відпливе за три дні.

Дев’ятеро молодих козаків поскакало вранці з хутора найбистрішими кіньми, десятим скакав Михайлик. Не було б, кажуть, долі, та лихо помогло: він зразу надумав, що робити...

Івашко ридма ридав, просився й собі, але дід відрубав: ні! Коли, мовляв, дурний розум виб’ю, тоді пущу, а Михайлик,— нічого не вдієш,— хай уже їде!

Баскими кіньми духом домчали до перевозу, поромом перехопилися на той берег.

На березі ніде було пропхатися: вся Січ вийшла вантажити байдаки. Козаки котили по дошках бочки з водою, з сухарями, з пшоном, з сухою рибою, з порохом; тягали невеличкі гармати-фальконети, приладновували їх на облавках по чотири, по шість на човен. Курінні отамани стояли над душею, квапили братчиків, хоч ті без того із шкури пнулися: часу лишалося обмаль.

Хлопці одразу відстали, пішли шукати Канівський курінь, що з ним мали йти в похід, а Михайлик став протискуватись між козаками, виглядаючи Бородавку. Осьде він — ходить по мокрому піску, обдивлясть-

ся припнуті до паколів навантажені байдаки, що глибоко осіли в воду.

Широке обличчя схудло, вилиці випнулись, малі очиці горять колючим, сухим блиском.

Зненацька Михайлик розгубився. Як його підійти? Прожене, знайшов, скаже, час... Та, ніби відчувши його погляд, кошовий оглянувся. Тінь посмішки скривила пошерхлі губи.

А, це ти? Про батька питати прийшов?

Знову, як тоді, стало гаряче всередині.

А ви скажете?

Не скажу, бо й сам нічого не знаю. Щось інше спитай... Мерщій тільки: бачиш — ніколи.

І враз Михайлик наважився: наче стрибнув униз головою у воду.

Пане отамане... Ви ж мене отоді... за джуру хотіли...

Кошовий звів угору кущуваті брови.

Надумався — саме впору. Позавтрому ж відпливаємо.

Яз вами...

І злякався: от зараз гримне! Але ні — глянув, мугикнув:

Мені скигліїв не треба.

Я не скиглій!

Знов — хтозна-чому —• колючії очиці потепліли.

Ех, ти... козак. Гаразд уже! Скажи там моїм хлопцям, що пливеш зі мною. Або ні: біжи перш погукай мені Супруна Мусія — курінного з Калниболот- ського — знаєш?

І до вечора зраділий Михайлик бігав, кликав то курінних, то сотників, ходив скрізь за кошовим, як прив’язаний, боявся присісти на піску відпочити.

І от — пливе в морі. Вже не батьків син — козацький джура. Тридцять весел зліта вгору одним помахом, падає, не хлюпнувши. Веслярі гребуть щосили, тільки краплі поту скочуються на вуса.

Байдак сидить у воді глибоко: сім десятків козаків у ньому й вантажу багато, якби не в’язки очерету, досі б уже й хвилю черпнув. Проте мчить, як вітром гнаний, хоч вітерець — вологий, солоний — ледве подихає.

Решта байдаків розсипалася без ладу, пливуть — котрий збоку, котрий десь позаду. Кошовий свисне чи рукою махне — всі опливуться до нього.

їх одразу й не вгледиш: одне, що сидять глибоко, а друге — сонце Криє блиском, одбивається од хвиль, сліпить очі.

Михайлик зітхнув, обвів очима козаків. Усі свої, усіх знає ще з Січі. Он рудовусий Степан, якого стрів тоді з кошовим у степу. Сидить боком на лаві, зашива подерту на паси сорочку, підставляючи сонцеві широкі волохаті груди. Коло нього — поляк Стах. Сонце спекло його, мов рака, тільки брови біліють на червонім з широкими вилицями обличчі.

Він мов прилип до Степана, хоч той бурчить на нього з ранку до ночі — муштрує по-своєму. Він і прізвисько приточив Стахові: Ляшок.

На Січі всім дають прізвиська, а як коли, то й ім’я міняють; так ведеться, мабуть, ще з тих часів, коли перші козаки збудували для захисту першу Січ на Хортиці.

Стах відчув Михайликів погляд, широко всміхнувся йому, кивнув на море: глянь, мовляв, яке диво!

Ще б пак не диво! Михайлик перехилився за облавок, занурив руку в воду! Ти диви! Спекота, хоч голяка сиди, а вода холоднюща!

І враз схаменувся, мало не скрикнув: коло самої руки виринуло гостре чорне рило. Круглі оченята блимнули весело, наче підморгнули. Гнучке, довге тіло вискочило з моря, перекинулося, звилося колесом, пірнуло, скочило знову. За ним виплигнуло друге чудисько, третє, четверте, такі утнули танці, що байдак почало кидати з хвилі на хвилю.

Михайлик захлинувся.

Ой, що це?

Один з веслярів посварився на плигунів веслом.

Морські свині. А бодай вас — ще байдак перекинете.

А вони кусаються?

Наче ні. Хто їх знає...

Старий козак, дід Демид, що сидів коло Михай- лика, похитав головою.

Це мудрий звір, сину. Бува, що людину рятує.

А як рятує?

Підпливе, коли тоне, й підхопить на спину...

А тоді?

А тоді до берега везе...

Михайлик і рота роззявив. Ану ж, якби стрибнути зараз у воду — підпливе оте страшило чи ні?

Тим часом повіяв свіжий вітер, погнав по морю білих баранців. Напнулося вітрило, що досі мляво звисало із щогли, байдак побіг швидко, то здіймаючись на водяні горби, то пірнаючи в ями. Хвилі захлюпували через облавки, обливали холодним дощем. Козаки закуталися в киреї. Тільки кошовий, мов не чув вітру й солоної зливи — стояв коло стерничого, пас очима човни, що ховались за хвилями. Не раз траплялось, що розкидала буря козацькі байдаки по всьому Чорному морю, вивертала весла з кочетків, зривала вітрила, гнала запорожців живцем у бусурменську неволю.

Проте зараз вітер-горішняк віяв рівно, на бурю наче не скидалося. Братчики заходились обідати: хто гриз тараню з сухарем, хто сьорбав соломаху, розколотивши підсмажене борошно з водою.

І враз усі покинули їсти: з правого боку замаячив удалині корабель. Спершу ледь помітний, як тінь, він зростав край неба дедалі швидше, ішов хутко,— мабуть, на веслах. Бородавка глянув у прозорну трубу, що висіла в нього на поясі, й потемнів: на щоглі зеленою латкою майорів турецький стяг.

Мов у степу, покотилося понад морем козацьке «пугу-пугу». Хорунжий Міняйло, здоровий, як дуб, став, ухопившись за щоглу, замахав корогвою.

У відповідь замахали з найближчого байдака, з другого... з десятого... Усі човни попливли до отаманського, зупинились, хитаючись на хвилях. Сонце світило на засмаглі мокрі обличчя, на темноверхі шапки: в поході козаки стереглися, не вдягали кольористих шапок та жупанів, навіть дула мушкетів змочували розсолом, щоб не грали на сонці.

Міняйло, що мав голос, як козацька сурма, прогудів наказ у стулені трубкою долоні — байдаки хутко розбились двома ключами. Менший — п’ять байдаків — поплив назустріч ворожому кораблеві, більший — на чолі з отаманом, звернув ліворуч.

Михайлик, зблідлий, похололий, вчепився за облавок — аж пальці защеміли. Байдаки мчали, мов якийсь казковий Гонивітер-Крутивус дмухав їм услід: от уже ледве можна вловити помахи весел, тоненьку, мов шпичка, щоглу, яка пірнає серед хвиль...

Нема... Щезла...

На кораблі, мабуть, одразу запримітили козацькі човни: він звернув, поплив швидше. От над ним знялася хмара диму, розкотився далекий грім — ударили гармати.

Бородавка міцніше притис трубку, на вилицях забігали жовна.

Ні! Пішло ядро мимо! Стовп води знявсь над морем. Байдаки розсипалися навсібіч, мов гуси, ще додали ходу.

Знову вдарило з корабля: не одна гармата—кілька.

Обличчя кошового сіпнулось: козаки, що стежили за ним, похмуро перезирнулися: оце вже не минуло! Хто ж то впав з розтрощеного байдака, зчервонивши кров’ю хвилі, хто пливе, розтерзаний, покалічений, змагається із смертю? Не взнаєш — не видко...

Ще і ще розкотились постріли, тягнучи за душу.

І враз Бородавка опустив руку з трубкою, зітхнув на повні груди.

Допливли хлопці!

Михайлик розтулив закляклі, збілілі пальці. Ох, що там діється зараз! Підпливли козаки, вчепилися гаками за облавки, сипнули на корабель — і закипіла, завирувала січа.

А на лавах, коло весел, брязкотять кайданами невільники, чорні, висхлі... Здіймають руки, волають-го- лосять, щоб бігли до них, розбивали кайдани. Братчики, ріднесенькі, не баріться, рятуйте швидше! Уже сили немає терпіти!..

Зненацька покрик прокотився над байдаками: над кораблем схопилася чорна хмара диму. Важко гримнули вибухи — один, другий... Корабель удалині почав тонути.

Поволі, знехотя поринав у воду, сідав, занурювався глибше й глибше. От уже тільки щогли стримлять з води. Ще трохи — й вони зникли.

Зблідлий Бородавка не відривав трубки від ока. Що ж сталося? Невже якийсь турок, побачивши, що рятунку нема, пожбурив з одчаю вогонь у бочку з порохом: хай гине й корабель, і козаки, що напали на нього? Так воно, певне, і є!

Та невже всіх братчиків повбивало: не врятувався ніхто?! Хоч як ворожи — не вгадаєш...

І враз напружений зір вловив на погибельнім місці якийсь рух. Дві тоненькі шпички-щогли затанцювали, закружеляли навколо. Певне, таки вціліли два човни, й козаки плавали зараз у бурунах, витягали з води, хто лишився живий. Не дуже їх, мабуть, було багато; от уже щогли стали віддалятися й наче розтали, загубилися в просторі...

Назад, до своїх, козаки не повернулися, попливли, куди їм сказав кошовий.

Бородавка важко опустився на лаву. Ще тільки похід почався, а двох сотень братчиків як не бувало.

Його наче придушило тягарем. Сидів, понурившись, мовчки дивився собі під ноги.

Понурилися й запорожці.

Шкода хлопців! — перший прогудів Степан.— А проте смерть дорогу знайде. Аби пам’ять була...

Степан казав те, що в кожного було на думці. На утлій волосинці висіло козацьке життя, але козаки не боялися смерті, кепкували з неї, може, тому, що вона завжди стояла в них за плечима.

Усі заворушилися, загомоніли. Веслярі дужче налягали на весла, бо вітер став ущухати, вже подихав ледве-ледве.

Михайлик раптом згадав — обдер три здорові тарані, набрав у пазуху сухарів з бочки й, хапаючись однією рукою за козацькі плечі, став пробиратися до Бородавки.

Ось... Ви ж не їли...

Той кивнув, узяв їжу, не дивлячись, став обгризати суху рибину, все так само міркуючи про своє.

Михайликові раптом подумалось, що в кожного є лихо,— пече, сушить серце. Он і кошовому не дає спочину: наказало зломити королівську заборону, погнало в трудний похід.

А що то за лихо — хіба спитаєш?

Він примостився на бочці коло облавка, сумно задивився на море, що геть принишкло, вгамувалося й, ніби хизуючись своєю красою, стелило козакам шовкову дорогу, помережану призахідним промінням.

Край неба, десь за жмутками зарожевілих хмар, озвалися стогнучі голоси, пливли ближче — жалібні, на диво знайомі.

Козаки задерли голови. Так і є — лелеки! Летять запізнілі ключі з далекого вирію—додому, на Україну, на ясні зорі, на тихі води, кудись на Київщину або Чернігівщину, де оце тільки зараз прокинулася весна.

Хоч як потомились, а бач, не схотіли спочити де- небудь у турецьких плавнях або на відлюдних скелях, линуть на одчай душі, проти ночі, аби швидше, аби долетіти...

Небо потемніло од розкинутих довгих крил, жалібні поклики залунали над головою. І раптом — нечува- на річ! — звідкілясь, з ледь потемнілого неба, впала на бідолашних лелек орлина зграя. Залунав лютий клекіт, полетіло, кружляючи, пір’я. І вже перший довгошиїй птах з розбитою головою грудкою звалився в море: за ним ще і ще...

Та лелеки хутко отямились і стали боронитися.

‘Били нападників довгими дзьобами, цілячи в голову, нападали гуртом, намагалися підім’яти, зашарпати.

Ось п’ятеро налетіли на орла, почали дзьобати щосили, скубти пір’я. Той заклекотів невдоволено, знявся вгору. Але зараз же каменем упав на лелеку з пораненим крилом, що, шукаючи рятунку, спустився низько, майже до самої води...

Тут уже Михайлик не витримав, скрикнув: «Ой, дайте лука!»

З тонким посвистом шугнула стріла, вп’ялася в орлину шию.

Братчики заворушилися, загули: «Молодця!» То тут, то там тенькнула в дужих руках нап’ята тятива, одна за одною злетіли стріли. Підбиті хижаки важко падали вниз, силкуючись втриматися на широко розкинутих крилах.

Вцілілі орли з гнівним криком знялися в височінь, зрозумівши, мабуть, що програли бій. Деякий час ширяли, взолочені сонцем, потім наче розтали: хтозна, де й поділися.

Певне, полетіли в свої орлині сховища, на гори та бескети.

Пошарпані лелеки безладно кружляли над морем, немов виглядаючи вбитих товаришів,— та враз на покрик ватажків стали шикуватися двома ключами: знов полетіли вперед, витягши довгі шиї. Стогнуча скарга потроху завмерла над морем.

Незабаром прийшла ніч, розгорнула м’які темні плахти, вповила тишею воду й небо. Байдаки без плескоту сунули в темряві, несхибно прямуючи до узбережжя, козаки вгадували путь по зорях. Михайлик і собі дивився, дивився на зорі — великі, на диво іскристі, та й задрімав, схилившись головою на облавок, чиясь дбайлива рука прикрила його киреєю.

Прокинувся од стишеного гомону багатьох голосів: байдак вже не плив — стояв коло берега, похитуючись на дрібній хвилі. Навколо, ледь видні при світлі пізнього місяця, роїлися човни. Чути було, як неподалік хтось похапцем, заникуючись, оповідає:

Курінний як торохне шаблею в двері, а звідтіль як не вискочить турок, як не пожбурить, гемонська душа, горщика з приском, курінному межи очі! Курінний сахнувся, а горщик і влучив простісінько в бочку з порохом — там їх дві, а може, й три стояли коло гармат. Ми й незчулись, як гахнуло...

Ой, це ж оті два човни припливли! Хтось розказує про вибух!

Михайлик підхопився, витяг шию, силкуючись роздивитися, хто саме, але побачив тільки темну постать: оманливе місячне світло плутало, стирало обриси. Високий змучений голос поспіхом доказував:

Тут таке знялося... горить усе... корабель тоне... Нас побило, геть порозкидало... Мене дошкою по голові як торохне! Спасибі, хлопці з води виловили — й ще, може, з десяток: були б пішли на дно риб годувати.

Ану, тихо! — почувсь приглушений окрик кошового,— Один за одним — на берег і — до брами!

Одразу змовк голос, заплескотіла, захлюпотіла вода, залунав по березі шурхіт сотень ніг.

Гей, джуро!

Де й сон дівся.

Я тут!

Зостанешся в байдаку. Пильнуй, щоб не наскочив хто. Гляди ж: прогавиш — голову зрубаю!

Я не прогавлю...

Тремтячими руками намацав мушкета: гаразд, що завидна поставив коло себе.

Братчики одразу щезли, мов крізь землю провалилися. Михайлик до болю в очах втупився в передсвітню млу, прошиту тьмавим місячним промінням. їй- богу, щось ворушилось у ній, повзло, скрадалося до байдака! Руки самі стисли мушкета. Тільки-но підповзе трохи — стріляти!

Шурхотлива хода почулася на березі: чиїсь кроки чапали, ближче, ближче... Хлопець схопився, націлився.

Тю на тебе, дурню! Свої! — озвався хрипкий шепіт.— Чого наміряєшся? Отак би ж і гахнув, не роздивившись.

Кремезна темна постать наблизилася до човна. Місячне проміння вихопило з імли дуло мушкета за плечима, згаслу люльку в роті.

Дід Демид! Отой, що розповідав учора про морське чудисько.

Діду! Чого повернулися?

Та бач... кошовий завернув. Удвох сторожуватимем — воно краще.

Дід, сопучи, поліз через облавок, аж схитнуло байдака до самої води, вмостився навпроти Михайлика, теж коло стерна: щоб не повертати важкого човна, їх було двоє.

Михашіик сів і знову втупився в кляту імлу. Проте на серці полегшало: як не є, вдвох веселіш.

Чути було, як віддалік стишено перемовляється кілька голосів — у кожному байдаку залишилася сторожа. І враз змовкли: певне, зацитькали сусіди, нагадали про небезпеку.

Ледве чутно шепотіла вода край берега, тихше й тихше — ніби засинала.

Зненацька вдалині розітнувся посвист: раз, другий, третій. І знов тиша. Та ось неголосно свиснули у відповідь, теж тричі. Гостре вухо вловило ледве чутне рипіння: «Браму відчиняють, — сам собі шепнув Михайлик.— Чи, може, хвіртку?»

І враз розкотилися постріли — хапливі, безладні, знявся крик: певне, схаменулася турецька варта. Але спізнилась, у відповідь, десь-то вже з самої фортеці, одностайно гримнули козацькі мушкети, і в передсвіт, в сірий туман зметнулося полум’я пожежі, вмить висвітливши все навколо: кам’янистий берег, і тиху затоку з козацькими байдаками, й зубчасті мури фортеці, на яких безладно метушилися чорні постаті вартових і дедалі рідше здіймалися димки пострілів.

Михайлика трусила пропасниця. Чогось раптом подумалось: а може ж, батько Мехтод десь тут? Може, б’ється оце разом з братчиками або водить їх од льоху до льоху, випуска бідолашних невільників?

От зараз повернуться братчики — і він з ними... Скупо всміхнеться своїм звичаєм, скаже: «А, й ти тут? Здоров, синашу!»

Та час минав, а батько не йшов. Вже палахкотіли й фортеця, й місто, підпалені, видно, з чотирьох кінців. Раптом ударив важкий вибух — півнеба вкрила хмара диму. І тут жалібний, тонкий крик нестерпно шмагнув по серцю. Якась жінка в довгих шароварах бігла по дорозі, розмаявши коси, як крила. За нею важко гупав чобітьми плечистий, високий козак.

Жінка птахом метнулася з дороги на берег, та навпроти байдака перечепилась за камінь, мало не впала. А козак надбігав — вже й шаблю висмикнув і ліву руку простяг — ухопити за коси.

Ой, не треба! — не своїм голосом скрикнув Михайлик. Вискочив з байдака, не тямлячи себе, кинувся до них.

Геть, щеня! Чого лізеш? Уб’ю! — на Михайлика глянули побілілі очі, сліпі од люті.

Крива шабля злетіла над головою.

Господи! Та це ж Іван Гойда з їхнього байдака!

Дядьку Іване! Що ви?!

Козак опустив шаблю, заточився, мов п’яний.

Геть, кажу!

Молодиця вже не тікала. Стояла, затуливши обличчя руками, й плакала, аж захлиналася. Тільки зараз Михайлик додивився, що це, мабуть, не туркеня. Розпатлані коси були білі, як льон.

Ой брате! Ой братику! — голосила вона.— Ой, як хочеш карай... Рубай мене, топчи мене, бо турчину жінкою стала... Тільки матусі не кажи... щоб не знали...

І вб’ю! — прохрипів козак.

Але вбивати не став: нахилився, набрав повні пригорщі води, хлюпнув на обличчя, на груди.

Ой, а де ж ти був, як мене татари в зашморгу, мов собаку, гнали?! — голосила сестра.— Чом не йшов визволяти?! Де був, як мене до стовпа в’язали, турчину продавали? Що ж мені було робити, нещасливій?!

Цить, гадино! — замахнувся Іван.— Лучче б ти була в землю лягла малою!

Та, видно, в сестрі перетлів жах, так само, як у братові — перша сліпа лють. Сіла просто на мокре каміння, зіщулилась, заховала обличчя в долонях.

Брат махнув рукою, спотикаючись, пішов назад до фортеці.

А вже звідти сунув гурт невільників: люди не люди — півживі людські тіні. Хто плакав, хто приказував щось по-своєму: ранок враз сповнився різномовним болісним гомоном. Кого тільки не було в цьому гурті! Росіяни, й українці, й поляки, й литвини... Усіх збратала чорна неволя!

От кульгає-бреде високий, кістлявий як смерть чоловік, ніби стерявшись, вигукує одне тільки слово: «Братці! Братці!»

З мови знати — росіянин. Ноги йому вкриті роз’ятреними ранами, спина — червоними рубцями: видно, не корився — тікав, не раз його люто катували за це.

Став на березі, сплеснув кощавими руками.

Братці-запорожці! Візьміть з собою на Січ. Я теж козак — з Дону! Не вірите? Братці!

А хто там не вірить... Запорожці, що лишалися сторожувати, миттю оточили бранців. Один скида з себе кирею, вкутує донцеві посмуговані голі плечі, другий пхає в руку сухаря, третій, намагаючись перекричати гамір, розпитує всіх, чи не бачили у неволі його побратима.

...Ось молоденький білочубий козак, сполотнівши, ухопив за плечі згорбленого сивого діда, з одрубаними до ліктів руками.

Ой таточку, ой тату! Та невже ж це ви?! Що ж то вони з вами, недовірки, зробили?!

А дід, простягти до нього зморшкуваті оцупки рук, тільки й схлипував гірко, жалібно, як дитина.

Та з фортеці, з міста вже поспішали січовики, котили бочки з порохом, тягли оберемками мушкети й шаблі.

Попереду біг закіптюжений до самих брів Бородавка, гукав, щоб мерщій гнали сюди порожні галери й човни, вантажили бранців. Хто хоче — хай вертає додому; хто хоче — їде з козаками на Січ... Вольному — воля.

І тут Михайлик не витримав, кинувся йому назустріч.

Пане отамане! А батько мій? Батько Мехтод де? Може ж, і він тут? Може, бачили його?

Немов прокидаючись, Бородавка глянув на хлопця каламутними очима.

Де твій батько Мехтод? Невже досі не вгадав? Ще з осені тут, у Туреччині. Ще вчора, кажуть, у фортеці ходив, своє робив, бачили його. А зараз нема. Певне, турки схопили. І мовчи, не питай мене більш...

Зігнувшись, наче його вдарили по голові, Михайлик без слова поплентався назад, у байдак.

Над пожарищем, що куріло останнім чадом, над обсмаленими мурами фортеці розлилася на півнеба тривожна зоря. Вже всіма дорогами мчали до Стамбула гінці — сповістити султана про козацький напад. Час було відпливати.

ІДУ НА ВАС

Бійся смерті з тими людьми малими твоїми, коли зумисне і явно буду на королівство твоє наступати...

Розумій мене, як хочеш, та будь готовий, коли дам знати...[12]

Все принишкло, причаїлося в султановім палаці, що звів над Стамбулом мармурові стріли урочистих веж, розпросторився мереживними галереями та переходами. Наче блискавиця влетіла в склепінчасте вікно й поклала покотом усіх двораків і невільників — така залягла тривожна тиша. Тільки з падишахових покоїв чути несамовитий тріск і гуркіт: летять у вікна золоті свічники, темно-блакитні вази з казковими драконами, важкі ослони й столики з чорного дерева, прикрашені слоновою кісткою й перламутром,— молодий султан Осман зганяє гнів...

Засипано битим склом та уламками дерева м’які перські килими; коло завіси, що звисає бганками до самої підлоги, лежить, розкидавши руки, чорний негр- невільник з розбитою головою: він ніс султанові холодний шербет і, на лихо собі, схлюпнув трохи на килим. Султан зірвав із стіни й пожбурив у нього важкого малахітового свічника.

Нарешті, тяжко дихаючи, Осман спинився коло вікна. Його молоде смугляве обличчя сіпалось, у косо прорізаних монгольських очах тліла незгасла лють. Розпашіла кров жаром била в скроні, не давала вгамуватися.

Він, султан султанів, тінь аллаха на землі, сьогодні вперше почув супротивне слово — і від кого?! Від сивобородих дурнів-візирів, що їм змітати бородами пил з його килимів, а не давати поради великому падишахові, котрий трима під своєю рукою неосяжну турецьку імперію — державу його предків Оттоманів: п’ятнадцять країн, від Чорного й до Егейського моря, без ліку племен і народів.

Сьогодні скликав усіх візирів на державну раду, сповістив, що йде війною на зухвалий Ляхистан: хоче стерти в пил його війська, спопелити Варшаву й Краків, ляського короля Сигізмунда полонити, а голови його пихатих полководців прибити над ганком свого палацу, як торік прибив голову гетьмана Жолкевсько- го, що його полки славне воїнство правовірних оточило й знищило впень у Молдові, під Цецорою...

А спершу пройде потоптом Україну, віддасть вогню й мечу кубло ворохібників-козаків — Запорізьку Січ. Оті січовики віддавна стримлять Оттоманській Порті1 кісткою в горлі: раз по раз шарпають узбережжя, палять міста й фортеці, не дають правовірним жити в спокої.

І хоч знали всі, що воля падишахова — закон та що війни однаково не минути, але тут сховали очі, затрусили бородами, а дехто, криючи отруту за медом облесливих слів, став перечити. Великий візир Насуф- паша, низько вклоняючись, сказав, що, може б, почекати трохи з походом? Шах перський, мовляв, тільки й дожида слушної нагоди, коли б не вдарив на Стамбул, як усе турецьке військо рушить до Ляхистану.

Та й запорожці теж не минуть нагоди: вони-бо останнім часом дуже зміцніли на силі, мають добрих ватажків-отаманів, за якими підуть куди хоч. А їхню Січ — чом ні! — зруйнувати можна, тільки навряд чи з того буде велика користь. Ось і славний Ібрагім-

паша,— хай продовжить йому віку аллах! — теж чотири літа тому напав на Січ, саме як запорожці були в поході,— попалив їхні утлі мазанки й курені, захопив старі човни й гармати. Та нечестиві гяури тільки насміялися з того, тієї ж осені дощенту сплюндрували Трапезунд: найясніший падишах, певне, й сам це гаразд пам’ятає...

І сивобороді кивали головами, притакували, а він, султан, мусив, зціпивши зуби, гамувати гнів, хоч усе клекотіло йому всередині.

Навіть свята душа — великий муфтій ‘, що за старістю завжди куняв у кутку,— і той підвівся й зашамкотів, що гріх, мовляв, прагнути марної загибелі своїх і чужих людей. Невже не досить покірні племена й народи, що слугують найяснішому падишахові?!

Ох, яка це мука — слухати й мовчати, вдавати байдужість! І він не витримав...

Коли кислоокий візир Мустафа, забувши честь і шану, натякнув, що перемога під Цецорою, мовляв, не така вже й велика, гетьман Жолкевський — горіти б йому в пеклі! — козацтво зневажав, через те й на допомогу не покликав, як падишахове військо облягло його полки під Цецорою, а новий гетьман корони польської Ходкевич клятих гяурів-козаків покличе, це вже напевне, і хтозна, як тоді буде,— від таких підлих слів урвався останній терпець, шаленство полум’ям вдарило в голову, він схопився з трону й пожбурив у щоку Мустафі кинджал: зухвалець умився кров’ю.

Не тямлячи себе, затупотів на великого муфтія, щоб забирався геть, не потикавсь на очі ніколи, а як ні, не поможе й святість — гнити йому в кайданах довіку! Старому й мову одібрало з переляку.

І всіх страхополохів-візирів повигонив геть, а декотрих наказав тут-таки заслати в аравійську пустелю — аби знали, що немає меж могутності падишаха!

Згадка про це трохи заспокоїла кров, султан подумав, що сьогодні ж вирядить до короля Сигізмунда посланця з грізним листом: хай бачить лях, що його чекає! Глибоко зітхнувши, він опустився на коліна й став читати вечірню молитву — намаз, бо вже вечоріло і з усіх мінаретів Стамбула линули співучі вигуки муедзинів: «Ля ілла іль Алла, Мехмет регуль Алла» *, що закликали правовірних молитися.

А взавтра помчали гінці в усі закутки неозорої держави Оттоманів, попливли морями галери й галіо- ни з зеленим стягом на щоглі, везучи султанові накази всім намісникам-санджакам, всім командувачам беглер-беям, полководцям, тисячникам, сотникам, всім воїнам: туркам, арабам, бедуїнам, єгиптянам, курдам, халдеям, абазам, друзам,— щоб мерщій кожен оперізувався шаблею або мечем, хто має коня, сідав би на коня й рушав бити нечестивих гяурів, на славу великому падишахові — тіні аллаха на землі!

Забувши про їжу й спочинок, султан Осман сам їздив скрізь, наглядав, як видають з арсеналів зброю — самопали, мушкети, шаблі, ятагани, щити, як нашвидку муштрують на майданах ошелешених рекрутів.

Наказав одімкнути державну скарбницю, лантухами брав звідти золото й самоцвіти, обдаровував полководців та своїх улюбленців яничарів, без ліку платив франкським і англійським купцям, що привозили до Стамбула добрі сталеві панцири й зброю. Посивілий на службі падишаха великий скарбничий-дефтердар тільки руки здіймав до неба од такого марнотратства.

Ночами султан не міг спати. Вже бачив у мрії, як в’їжджає білим конем до тронного палацу королів Ягеллонів у прадавньому Кракові, бачив, як схиля голову зблідлий Сигізмунд, як у розпачі ламають руки, благають милосердя його чваньковиті магнати, що з них кожен мав себе вище від свого короля.

Нарозкошувавшись у думках перемогою, дарував своїм беглер-беям Краків і Люблін, Київ і Львів... І вже линув мрією далі: вів здобичників-воїнів на велику Русь, що вже сотні років стояла несхитно, як мур, проти татарських орд, проти могутньої турецької сили; з люттю топтав під ноги гордих руських князів, палив міста й села, геть аж до самої Москви; в димі пожарищ повертав на захід — у землі германців, франків, англійців; не змигнувши оком, віддавав воїнам на грабунок Париж і Лондон, помахом руки гнав на схід незліченні ватаги затерплих од жаху бранців.

Од таких мрій солодко наморочилась голова, мов од забороненого мусульманським законом вина. У вікно разом з морським солоним вітерцем линуло рипіння гарб, іржання коней, тупіт: війська сунули до Стамбула і вночі... І султан, дослухаючись до неспинного гамору, з пихою думав, що от гукнув — і встали сотні тисяч воїнів, ринули на гяурів, як повінь,— чи є така сила, що змогла б їх зупинити?!

Коли скінчилися всі готування й двірські мудреці- ворожбити вичитали по зорях щасливу путь — турецьке військо рушило на Балкани. Од Босфору до Дунаю закурив над шляхами пил, залунала дика, вересклива музика. Попереду прямувало чотири індійських слони — султан наказав викувати їм панцири й захистити груди щитами, — бідолашні велетні, не звиклі до такого параду, жалібно сурмили, кривавили хоботи, намагаючись здерти з себе розжарену на сонці сталь.

Шість тисяч верблюдів везли гроші й харчі для війська. Слідом за ними гнали табуни улюблених султанових коней — він не хотів розлучатися з ними і в поході. Тут були білі, мов гірський сніг, найбистріші в світі огирі, викохані в аравійській пустелі, могутні попелясті коні з-над Перської затоки, молочно-сиві, булані, всипані рудуватими цятками красені, привезені з Іспанії й навіть з далекої заморської Індії.

Окремо вели п’ять срібношерстих кобилиць з червоними фарбованими гривами, у вишитих перлинами попонах. На прапрабабах цих кобилиць начебто їздив сам пророк Магомет...

Далі йшли псарі з білими хортами, сокольничі з соколами та гірськими беркутами, що сиділи у них на руці, примруживши хижі бурштинові очі.

Незліченна юрба чорношкірих, смуглявих, білих невільників несла усякі речі: килими, вази, дорогоцінні фотелії й узористі столики — султан і в поході мусив почувати себе як удома...

За всією цією пишнотою сунули війська, що роз- тяглися на кілька сотень верст: найбаскішим арабським скакуном не об’їхав би його й за три дні.

Нескінченними лавами мчали кіннотники-сипа- хи, озброєні шаблями, луками, а також короткими списами й кинджалами, що їх вони метали на диво влучно.

На чолі їх гарцювали закуті в панцири лицарі-дже- белі, що завжди кидалися в бій перші; за звичаєм, вони мусили викликати на герць лицарів супротивника.

Похмуро дивлячись у землю з-під білих повстяних ковпаків, карбували крок піхотинці-яничари, що вславилися на весь світ своєю нелюдською жорстокістю. їх добирали з бранців-хлоп’ят, яких змалечку ламали тяжкою муштрою, вибивали з пам’яті рідну мову й рідний дім, навчали йти на смерть, коли накажуть, без жалю катувати й нищити всіх, кого султан мав за своїх ворогів.

Лаштуючись у похід, кожен яничар заприсягнувся принести з собою в Туреччину щонайменше десяток одрубаних голів: за це їм платили золотом...

Під білими й зеленими стягами їхали кінні найманці — улуфеджі й силяхтари; ці теж дали таку присягу. В кожного до сідла була приторочена величезна шкіряна торба — ховати захоплену в поході здобич.

Були в обозі й інші найманці — французькі та англійські інженери, добрі знавці гарматної справи, а також фортифікатори, що вміли будувати неприступні фортеці. Султан щедро заплатив їм наперед: на завойованих землях він хотів зараз же побудувати кілька фортець.

Волами везли сотні гармат, деякі були такі величезні, що їх тягло десять пар волів.

Окремо, на коротконогих, кошлатих бахматах, згорбившись, скакали татари у ватяних халатах та баранячих шапках. Інші були в кожухах, вивернутих догори вовною; здалека здавалося, наче в сідлах сидять наїжені ведмеді.

Татарський хан Джанибек-Гірей гарцював на чолі своєї орди на тонконогому золотистому румакові. Його вилицювате обличчя з довгастими очима весело всміхалося: султан обіцяв оддати татарам на грабунок усе Поділля, аби тільки встигли підійти вчасно, доки почнеться великий бій з козаками та ілляхами.

Закутавшись у білі плащі-бурнуси, їхали смаглолиці, схожі на орлів бедуїни. Позаду, насилу тягнучи важкелезні списи, похмуро тупотіли обдерті єгипетські фелахи: їм найменше хотілося іти на війну — мало не всіх довелося силоміць гнати у військо.

Годі було полічити всі війська, всі племена й народи, що, збиваючи щільну, мов завіса, куряву, сунули нескінченними шляхами, перегукувалися десятками різних мов, співали сумовитих диких пісень — і здебільшого зовсім не знали, куди й чому їх женуть та навіщо це потрібно.

Султан Осман скакав попереду війська, оточений охоронцями-яничарами. Недобрий блиск очей ховався за довгими віями, на обличчі лежав вираз байдужості й нудьги. Але на серці було неспокійно: з тиждень назад шепнули йому нишком, наче брат його Мухаммед ІІІахзада просторікував на бенкеті в своїх покоях, що скільки, мовляв, не кажи «мед, мед» — у роті солодко не буде; нема чого вихвалятися перемогою, доки її не здобуто. Коли б ще не довелося декому тікати назад у Стамбул, закрившись од ворога плечима.

Спалахнувши гнівом, Осман тут-таки звелів яничарам задушити брата вночі, в опочивальні, і тепер згадка про це каламутила думки — не жалем, ні, султан не знав жалю! — а якоюсь лиховісною тривогою.

Він сердито ворухнув плечем, ніби відганяючи кусливого гедзя. Нащо сушити серце? Адже з ласки аллаха досі все сталось, як думалось... Ось їде на чолі неосяжного війська, якому обіцяв славу й здобич,— відколи кульгавий хан Тімур пустив димом півсвіту, не бачено такої страхітної сили...

Отож і далі все йтиме по його слову. Буде все, як він намислив!

...Османові й не снилося, що так само думають про себе мовчазні командувачі яничарів, які скачуть позад нього разом з охороною, суворо пильнуючи, щоб ніхто, боронь боже, не протиснувся ближче до їхнього володаря.

Адже то вони, а не він перші обміркували цей похід, непримітно підбили до нього молодого султана, що його два роки тому самі ж і посадили на трон, тайкома примусивши зректися влади попереднього падишаха — недоумка Мустафу, який з ранку до ночі тільки те й робив, що сипав рибкам у палацовім ставку золоті цехіни...

Але вгадати, хто що думає, було так само неможливо, як побачити майбутнє за курною далиною, за імлистими обрисами Балканських гір, до яких з несамовитим гамором, тупотом, брязкотом зброї, гуркотінням гармат, з пронизливим вереском сопілок і труб, з оглушливим калатанням барабанів і литавр ближче й ближче підходило турецьке військо.

Похиливши голову й міцно стиснувши руки за спиною, король Сигізмунд міряв кабінет рвучкими нерівними кроками.

Зараз на самоті можна було сказати собі: країна справді стояла перед загибеллю!

Справи були погані, дуже погані, щиро кажучи, такі, що гірш не буває.

Король із стогоном зітхнув, мимоволі згадавши про листа, що лежав у кишені камзола. Писав один з воєвод, який збирав полки під Литвою:

«От уже незабаром і до боїв дійде, а як ми готові — один бог знає. Про гармати й не чути. Нема грошей платити війську...

Не тільки наказами, а й киями не заженеш нашої шляхти на війну, бо тікає...

Рятуйте нас, рятуйте, бо самі себе не врятуємо'»

Жити не хотілося од таких вістей!

«Грошей нема...» А де ж вони, в лиха, візьмуться, як у скарбниці вітер свистить, а шляхта — хоч убий! — не хоче платити податків на військо?! Що їй король та його накази?! Адже добре знає: король сам, без сейму, нічого не вдіє. А на сеймі кожен магнат — сам собі король. Одне, підкрутивши вуса, гука «Nie pozwa- lam!» *,— ледве той сейм ухвалить щось, йому не до вподоби.

А ще ж з осені знали, до чого йдеться. Відколи того необачного Жолкевського розгромили кляті турки під Цецорою, недобрі вісті посипались, наче з дірявої торби.

То кримський хан, ні сіло ні впало, почав правити з Польщі якісь дарунки-упоминки, хоч йому й так нишком платили щороку золотом і дорогими хутрами, аби тільки втримував свою орду хоч трохи.

•Nie pozwalam! (полъсък.) — Не дозволяю!

То посол пан Отвіновський переказував із Стамбула, що султан не схотів з ним говорити в тронному залі, не відповів на уклін, одвернувся, мов і не бачив, а як можновладець повертається спиною до посла, це вже нічого доброго не віщує.

Тут би й сліпий побачив, що все громадиться одне до одного. А зараз цей шаленець Осман вже справдив погрози: веде півтораста тисяч воїнів та ще й п’ятдесят тисяч орди: вже от-от буде на Дунаї.

Король Сигізмунд стиснув пальці, аж побіліли суглоби. Двісті тисяч! А в усій Польщі як зберуть зараз сорок тисяч жовнірів — це ще й багато! Хіба ж вони відіб’ються від такої навали?!

І знову — не вперше — думки повернулися до козаків. Не стриміти б голові гетьмана Жолкевського на списі в Стамбулі, якби не його приказка про гриців: «Не можу, мовляв, разом з грицями воювати — нехай ідуть у поле або свині пасти!» Вийшла йому ота приказка боком.

Ні! Тонучий, кажуть, і за лезо вхопиться!.. Без тих гриців-козаків аж ніяк не обійдешся зараз, хоч бунтівники вони, хоч і ворохібники, хоч і оглядаються на них хлопи по всіх панських маєтках од Вісли й ген до Дніпра.

Отож слати, швидше слати гінців до Сагайдачного, обіцяти йому золоті гори: нехай не бариться, нехай, ради бога, збира мерщій своє реєстрове й нереєстрове козацтво, нехай кличе й січовиків-низовців з отим їхнім Бородавкою — тут уже нічого не вдієш.

Та й коронного гетьмана Ходкевича теж слід поквапити, хоч старий і так з коня не злазить, міряв уздовж і впоперек Польщу й Литву, заганя ледачу шляхту до війська...

Похитавши головою над такою скрутою, король Сигізмунд сів писати листи.

Доки султан Осман вів свої орди, а король Сигіз- мунд добирав способу, як від нього відбитися, козацтво на Україні вже громадилося в полки.

...Бородавка після довгих вагань рушив з кількома загонами на Київщину. З ним їхав посланець короля, пан Бартош Обалковський. Балакучий шляхтич не- один тиждень просидів на Січі, умовляючи братчиків і старшину забути давні незгоди з шляхтою, вдарити на турка всією козацькою силою: бусурмени, мовляв, їх бояться найдужче.

Коли Бородавка повернувся з полку, Обалковський напосівся на нього. Приходив щовечора, пив з ним по чарці, сипав словами, як горохом, умовляв, переконував... Кошовий більше відмовчувався, хмуро дивився вбік, але про себе знав: хоч-не-хоч— з турком битися треба, як стопче зараз Польщу, ковтне, ненажера,, й Україну.

А коли так — не минути миритися з Сагайдачним: оце найперше! Поодинці вони з таким дужим ворогом нічого не вдіють.

Отож, коли від Сагайдачного прийшов лист, у якому він, мов нічого не сталося, запрошував січового отамана на спільну раду, Бородавка махнув на все рукою, зібрав загони й попрямував з-за порогів йому назустріч.

Доки йшли, загони зросли вдвоє. Наче загату прорвало, звідусюди плавом пливли до Бородавки втікачі — балакучі полтавці, що відразу пірнали у військо, мов риба в воду, похмурі, бородаті поліщуки в розбитих дорогою постолах, чернігівці, волиняни, подоляни... Сотники не встигали записувати охочих, не встигали видавати зброю; найбільш приходило таких, що тікали в загони з самою душею — хіба який селюк ніс на плечі сокиру або косу, настромлену сторч на кісся, немов спис на ратище.

Пан Обалковський зневажливо кривив губи, непомітно оглядаючись через плече на це строкате хлопське військо. З якою охотою він розігнав би його геть під три чорти киями, ще й вліпив би кожному голодранцеві добру сотню різок на згадку, аби знав, як тікати од свого пана! Почастував би і їхнього вайлуватого отамана, який он їде поруч у розхристанім жупані, мовчить, подивляється скоса, як вовк...

То від нього все лихо, то він баламутить хлопство по всій Україні: бач, як тікають до нього лайдаки! Десь-то вже один одному переказує, що, мовляв, Бородавка обстає за голотою.

Враз пан Обалковський почервонів як буряк і так смикнув поводи, що його гніда кобилиця стала цапа, скривавивши вудила.

Серед невеличкого козацького під’їзду, що вертав берегом з розвідин, ведучи з собою гурт обшарпаних утікачів, які ховалися про всяк випадок десь у верболозах, доки не підійде військо, він упізнав нікого іншого — свого власного конюха Стаха, котрий ще рік тому не знати де дівся з його маєтку під Луцьком. Бачили негідника?! Красується на коні, мов зроду козакував! Сива шапка збита на вухо, мушкет за плечима, добра шабля-карабеля при поясі! Наче й не баб- равсь одвіку в гною, не верещав за абияку провину на стайні під канчуками.

Пан Обалковський вдарив гніду острогами в боки, -аж вона застогнала, люто рвонув назустріч.

Стій, пся крев! Стій, гунцвоте!

Побачивши так несподівано перед собою грізного пана, Стах мимоволі зіщулився. Він' звісно, знав, що Обалковський приїхав на Січ, і обминав його десятою дорогою, намагався не потрапляти на очі й тут, у поході. Та схибив — потрапив...

Раптом його кругле хлоп’яче обличчя почервоніло як вогонь. Він рвучко випростався, поклав руку на шаблю.

А чого-то пан мене гунцвотом взивають?! Я не гунцвот! Я — козак! Хай пан до мене діла не мають!

Ах, ти ж!..

Блискавично вихоплений пістоль намірився в лоба Стахові.

Але ту ж мить важкий кулак боляче вдарив шляхтича під лікоть. Гримнув постріл — куля пішла горою...

Задихнувшись од люті, пан Обалковський оглянувся.

Бородавка! Кущуваті брови зійшлися докупи, сховавши очі, на вилицях ходять жовна.

Ану, тихо, ясний пане! Сховайте-но пукавку! У нас так не можна!

Тому й очі полізли на лоба.

Це ж чого не можна?! Свого власного хлопа покарати не можна?! Та де ж тоді шляхетське право?!

Бородавці побіліли губи.

А ви не пніться, пане, з отим своїм шляхетським правом! Бо минеться воно, ой минеться! Глядіть, коли б вам на Україні рук не вкоротили. А до хлопця — зась! Адже чули: вже він — козак! Бо в наше козацьке військо прийшов! А на козака — козацьке й право!

Ох, показати б тобі «козацьке право»! Ох, рубонути б тебе оце зараз по-шляхетському, щоб голова покотилася коневі під ноги! Та якби ж не Осман та не його орди...

Пан Обалковський розтулив пальці, що самі стисли срібне руків’я шаблі, й пробурмотів щось схоже на «пшепрашам»...[13] Навіть спробував гречно всміхнутися, хоч груди йому ходором ходили від гніву, а перед очима кружляли червоні метелики.

Але Бородавка на усмішку не відповів. Одвернувся й поскакав уперед. Пан Обалковський знизав плечима

й, сердитим рухом руки покликавши своїх жовнірів, які пошепки про щось перемовлялися з козаками, теж поїхав слідом за гетьманом, про себе присягаючись все одно відшукати й втовкти в землю підлого Стаха, якого козаки вже встигли заховати десь поміж військом; але насамперед — не забути образи...

Адже не завжди йому бути королівським послом, про котрого навіть приказка є, що він схожий з ослом: що покладуть на нього, те й мусить нести, хоч би як хотілося скинути геть свій надокучливий вантаж.

* *

Бородавка одразу ж викинув з голови пригоду з Обалковським, котрого, зрештою, бачив наскрізь. Співав ясновельможний, співав солодким голосочком, та бач, показав панське нутро: визвіривсь, як звик...

Дарма: дістав одкоша, тепер знатиме, що таке козацьке право. А не до смаку, хай їде під чотири вітри,, п’ятий шум — ніхто не тримає...

Думки сушило інше: як-то вони зустрінуться з Сагайдачним? Адже лист листом, а що в Петра справді на серці — хто знає. Надто вже вони обидва скипіли тоді, на січовій раді: такого не забудеш.

Через цю тривогу баритись не став, ледве давши війську спочити ніч у Білій Церкві, рушив поспіхом на поле біля Сухої Діброви, куди мав прибути із своїми полками й Сагайдачний.

Ніби вгадуючи прихований неспокій кошового, козаки сунули мовчки: не чути було ні пісні, ні веселої гутірки. Тільки вози пронизливо рипіли на курній, роз’їждженій дорозі та раз у раз одфоркувались од пилу змилені, спінені коні.

Хоч був ще тільки червень, спека стояла така, що забивало подих. На придорожніх вербах в’яло звисало скручене листя, трава на луках пожовкла й засохла, не дочекавшись коси.

Коли заїхали за ліс, що півколом огинав величезне поле, Бородавку наче штовхнуло в груди. Ген, попереду на полі, вже чорніло військо, а по дорозі хутко сунула хмара куряви: хтось скакав назустріч. Не роздивляючись, вгадав: Сагайдачний! І хоч як стримував себе, мимоволі підострожив коня, погнав чвалом...

Сагайдачний перший зупинив свого вороного, простяг руку. Як він змарнів, як змінився! Чорні очі обвело тінями, клинцювата борода майже зовсім побіліла.

Чолом, пане Яцьку!

Чолом, пане Петре!

Без усміху заглянули один одному в очі, мов спитали: ану, що ти маєш на думці? І раптом — самі того не чекаючи — обнялися.

Козаки, що пильно стежили за цією зустріччю, загомоніли, загукали. В повітря полетіли шапки.

Обидва отамани пліч-о-пліч поїхали по дорозі, звернули на поле, що рябіло різноколірними козацькими жупанами, майоріло бунчуками й стягами. Назустріч повагом рушив, оточений великою юрбою чор- норясих ченців, київський митрополит Іов Борецький у довгій білій мантії та білому клобуку. Він приїхав на цю спільну раду поскаржитись козацтву на кривди, що їх чинили православному народові уніати[14] й польська шляхта.

Бородавка й Сагайдачний поскидали шапки, скочили з коней, за звичаєм похиливши голови, підійшли до митрополита, щоб поблагословив...

Ніхто не примітив, яким важким поглядом дивився на них королівський посол. Він ще раз заприсягнувся в думці шляхетським словом — не подарувати своєї кривди, віддячити за неї з зайвиною, коли настане слушна година.

НА ЗГАРИЩІ

Коли Бородавка вирушив із загоном до Сухої Діброви, Михайлик лежав хворий.

Ледве повернулися з Чорного моря, причепилася до нього люта пропасниця, трусила кожного вечора, обсипала морозом, палила вогнем-гарячкою, так що не міг і руки звести.

У тій гарячці Михайлик вже думав, що піде слідом за батьком, який десь уже на тому світі...

Коли відпливли, сказав кошовий, що Мехтод цілу зиму мандрував по Туреччині, все вивідав і роздивився й на Січ переказав купцем-вірменином, щоб ударили на фортецю Ені-Кале, бо в ній невелика залога, і двох потурнаків-сторожів підмовив, аби відімкнули запорожцям хвіртку, як підійдуть опівночі. А сам — наче в землю запався: певне, схопили турки й закатували — ніхто й не знав коли.

Думки про це приходили найбільш уночі, й тоді Михайлик починав стогнати й клясти себе, чом тоді, восени, не побіг слідом, не наздогнав батька в степу, не вблагав, щоб узяв його з собою. Ходять з кобзарями та з прошаками хлоп’ята-міхоноші, ходили б і вони по Туреччині вдвох — нехай би отак у парі й схопили їх, коли вже таке судилося...

Од цих думок та від лихоманки Михайлик змарнів і пожовк, як мара. Усі, хто бачив, тільки головами хитали: топче, мовляв, хлопець стежку на той світ.

Лежав він на лаві в хаті кошового. Сам Бородавка сюди майже не заглядав: готуючись до походу, він більше ночував по куренях.

Проте суворо наказав джурам глядіти хворого. Здо- ровані-хлопці, які спершу мали Михайлика за ніщо й крадькома поштурхували,— тепер самі жаліли його, носили величезні полумиски каші, кулешу, силували,

щоб їв, хоч Михайлик на їжу й дивитися не міг, так нудило від лихоманки.

Прибігали нишком Карно й Василь, вболівали над ним, але втриматись не могли — хвалилися, що все одно втечуть із школи в похід, вже й зброю наготували та заховали в ямі за повіткою. Ножем краяло серце од цих вихвалянь...

Та коли хлопці заскочили ще раз, Михайликові спала щаслива думка. Почав ледве чутним голосом благати, щоб побігли на берег, привели до нього діда Йвана. Чомусь страшенно захотілося, щоб дід забрав його до себе: коли вже вмирати, то хоч не тут, у хаті, а на березі просто неба.

Карно й Василь, спасибі їм, не відмагалися, зразу ж і шаснули на берег, привели діда. Той, глянувши на Михайлика, тільки цмокнув, проте довго бідкатися не став, загадав джурам, щоб сідлали коня, посадив на того коня Михайлика та й повіз потихеньку на берег, у свій рибальський курінь. Там заходився лікувати: частував тричі на день відваром степового полину, таким гірким, що аж щелепи судомило. Підстрелив у плавнях козулю, варив густу юшку, силував пити.

За тиждень хлопець з подивом відчув, що лихоманка слабшає, вже не трусить щовечора. А ще за три дні зіп’явся на ноги...

Доки хворів, дитинство відступило від нього, гіркі думки висушили душу. Михайлик сам собі здавався старим і нещасливим.

Тепер він думав тільки одне: як йому порахуватися за батька Мехтода? Треба було зараз же скакати в оту Суху Діброву, наздоганяти Бородавку. Що кошовий не відмовить, візьме з собою на бусурменів, годі було й турбуватися: Михайлик про себе знав, що той не байдужий до нього. Якась нитка в’язалася між ними ще з того дня, коли Бородавка з братчиками врятував його від харциза.

Кажуть, лихо сунеться широкою стежкою, а щастя Иде вузенькою. Та все-таки йде: якраз того дня, коли Михайлик вирішив сам один їхати в Суху Діброву, на Січ прискакав полк донських козаків. Вони, діставши звістку, що козацтво з усієї України готується дати відсіч султанові, одразу помчали на допомогу із своїх далеких степових станиць. Так воно вже повелося, що запорожці й донці браталися здавна: разом ходили на бусурменів, от і звикли допомагати один одному. На Січі вже з півсотні років був курінь, де жили самі донці: він так і звався Донським. Не диво було зустріти на Дону й запорожців...

Проте отаман слухав Михайлика неохоче й тільки одмахнувсь, коли той став просити, щоб його взяли із собою.

Ти що, парубче, блекоти об’ївся?! На себе глянь у воду — тебе ж вітром з коня здмухне.

Не здмухне, батьку отамане. А здмухне — вам через мене не вертатись. Покинете в степу та й поїдете далі.

Голос Михайликові здригнувся.

Кремезний козак із срібною сергою у вусі й рудим, аж червоним, чубом, що хвацько кучерявився з-під збитої набакир шапки, насупився й уже хотів був гримнути на цього худющого причепу, щоб не морочив голови, ішов собі геть! — та несподівано змовчав, кивнув головою.

Ламкий, тремтячий голос вдряпнув по серцю. Подумалось, що, мабуть, неспроста хлопець отак домагається. Тут, на Україні, кожен другий мав порахунки як не з шляхтою, то з турками чи з татарами; диво, що цей народ ще жив і давав відсіч своїм ворогам — так його шматували й нищили з усіх боків...

Коли Михайлик, подякувавши суворому отаманові, вертався на берег, коло січової брами його обігнав якийсь вершник, що вів за поводи білого коня. Щось страшенно знайоме було в куцій, натоптаній постаті

вершника, в тому, як він сидів, трохи пригнувшись до кінської гриви. Та й білий кінь був по знаку. Ій-богу, Білаш!

Іва-а! — захлинувшись, гукнув Михайлик.

Той озирнувся, ковзнув по ньому байдужим поглядом — не впізнав.

Іва-ашку!

Тут уже Білаш заіржав, зафоркав. Іван горошком скотився з сідла, підбіг, сплескуючи руками.

Михайлику! Живий!.. А у нас казали — вмер...

То це ти поминати мене приїхав?

Той спалахнув, аж вуха почервоніли.

Ні-ні. Я — не поминати. Я в похід утік...

А дід?

Івашко похнюпився.

Що — дід... Звісна річ, не пускали мене; спати з собою клали, вірьовкою до себе прив’язували, щоб уночі не дременув.

А ти ж що?

А я таки одв’язався і втік.

А Білаша де взяв?

Білаш у нас був. Його Омелько з січового табуна забрав, коли ото з моря назад вертався.

Михайлик притулився щокою до теплої хвилястої гриви. Кінь лоскотно дмухав йому в вухо, клав морду на плече.

Добре вгадав... Я саме голову сушив: де б його коня взяти?

І завтра, вдосвіта, вони вдвох дожидали донців коло переправи.

Отаман — хай здоров буде! — не дуже сварився на Івашка, хоч на всяк випадок обіцяв турнути обох утришия, якщо вони дорогою десь вискіпають до гурту ще й третього.

Уперше за довгий час Михайликові трохи полегшало на серці. От їде поруч з Івашком. Коні під ними пофоркують, просять ходу. Гарячий степовий вітер дме в обличчя — і не здмухує з сідла, а додає сили. Усе тішить — наче ще раз народився на світ. Онде вискочив з байраку й перебіг дорогу десяток сполоханих сайгаків. Тікайте собі, дурні кози, тікайте: хто там буде вас займати!

Ось гострозорий кібець упав каменем униз, нагледівши в пожовклій траві ховрашка чи мишу, й, сердито пискнувши, знехотя знявся вгору з порожніми пазурами.

Так тобі й треба, вража душа! Встигло бідне звірятко сховатися: нехай поживе ще трохи!

І тут подумалось Михайликові, що він схожий на оте звірятко... Скільки ж то разів влучала його смерть і відступала геть з порожніми пазурами. Якби ж знаття, чи влучить оце зараз?

А втім, нащо думати? Як буде, так буде...

Донці їхали швидко, зупиняючись лише на короткі перепочинки, поспішали захопити Бородавку ще в Сухій Діброві.

Так само, як запорожці, вони верстали путь у степу за сонцем та за високими могилами, а часом і за переплетеними скрутнями сухої трави, що де-не-де стриміли на випаленій сонцем рівнині.

Проте зараз не дуже й треба було дошукуватись прикмет — козацьке військо пройшло ще зовсім недавно, пильне око відразу ловило й сліди, залишені кіньми, й колії, накочені возами, й зрубані на вогнища кущі тернини та глоду на схилах байраків.

Декілька разів бачили на обрії ординців — невеличкі роз’їзди, найбільш по десятку вершників. Може, то були чати, які завбачливий хан Джанибек-Гірей виряджав поперед турецького війська, а може, й просто грабіжники з буджацьких та кримських улусів, що нишпорили в степах, винюхували, де б його нашвидку напасти на село чи зимівник, підпалити й нахапатися здобичі та ясиру, доки не пройшло по цих місцях потоптом султанове військо...

Але, вгледівши донців, татари одразу розсипалися поодинці й тікали,— певне, не мали наміру встрягати в бій.

Донці стежили за ними примруженими очима й тільки сердито кректали: якби час — хіба ж так вдарили б на бісових ясирників! Вони і їм добре давалися взнаки, шарпали їхні станиці понад Доном і Чи- ром не згірше, ніж українські села.

Коли стали під’їжджати до Черкас, уздовж дороги зачорніли попелища. Закіптюжені комини стирчали на місці спалених хат, обсмалені дерева струшували на землю спечені надзелень вишні та сливки.

Михайлик та Івашко сумно перезиралися. Обидва ще ніколи не виїжджали з-за порогів, знали тільки свої степи, де можна було й два дні скакати, не зустрівши людської оселі! Хіба де-не-де тулився до балки хуторець, оточений ланами пшениці й гречки, або чорніла в кущах самотня козацька землянка-бордюг.

А ген далі, за порогами, вздовж Дніпра, село, казали, зустрічається з селом, є великі гарні слободи, містечка. Страшенно кортіло подивитися, як воно там живуть люди.

І ось маєш: їдуть півдня, а навкруги — пустка. Невже й справді татарва встигла спалити оці села й стільки людей погнала в неволю?

Аж тут на згарищі зачорніли людські постаті. Згорблена жінка рилася в недопалках — певне, вишукували якесь вціліле начиння. їй допомагали хлопчик і дівчинка, обоє в довгих, по кісточки сорочках, бруд- но-сірих, як саме попелище. Мати й діти так захопилися отим порпанням, що й не згледілись, як над’їхали донці.

Аж ось хлопчик озирнувся — і з криком підхопився: мати й собі зойкнула, і всі троє пірнули кудись під землю.

Михайлик з Івашком не відразу здогадалися, що в льох.

Вони скочили з коней і побігли по згарищу, в один голос гукаючи:

Люди добрі! Не бійтеся! Ми свої!

Ми з Січі! — додав ще Івашко для певності.

Але довелося ще й ще раз гукнути, доки з чорного

отвору між обгорілими кущами агрусу визирнула розкудлана, притрушена землею і попелом білява Голівка. Хлопчик! Невеличкий,— може, дев’ятиліток. Карі оченята на бруднім личку спалахнули цікавістю.

Мамо! — гукнув назад у темряву.— Вилазьте- бо! То не гайдуки! То якісь козачата...

Замурзана сажею, худа молодиця в очіпку вилізла а льоху. Слідом за нею дівчинка. Блимнула карими, як у брата, оченятами на Івашка й Михайлика й відразу сховалася матері за спину, обома руками вчепилася їй у спідницю.

Хлопці ніяково поскидали шапки.

Тітонько, а чого-то у вас тут усе попалено? Татарва набігала, чи що?

Де там, синочки, татарва...— Молодиця зітхнула. — Панові гайдуки ото все спалили — і Замкове наше, і Черняхівку, й Михайлівку...

Михайлик з Івашком витріщили очі.

За що спалили? Які гайдуки?

Молодиця здивувалася.

Та панові ж кажу... пана Потоцького... Не чули хіба?

Хлопці похитали головами: ні, не чули!

О! То багатющий пан! Усю Черкащину, кажуть, йому король подарував. Самих міст і містечок півсотні має, а сіл десь-то аж дві тисячі.

То нащо ж він їх палить?

А на те, щоб не бунтувалися люди, на панщину ходили, чинш йому платили,— терпеливо втовкмачувала молодиця, видно, рада нагоді побалакати з кимось у цьому безлюдді.

А ви ж що — не платили отой чинш?

А не платили, синочки, не платили! Хто б йому, шкуролупові, платив. I за поле — зерном — дай, і за хату — подимне — дай, і за худобу — рогатизну — бичка чи корову, і за бджоли — меду. А як жито в млині змелеш — сип мішок борошна. Як хто, бува, звіра в лісі вполює чи риби в Дніпрі наловить — із того дай, хлопе, на пана! Ще й з понеділка до суботи роби на нього...

То люди й збунтувалися, не один і на Січ утік. Тут у нас села споконвіку козацькі, а козаки таке право мають, щоб їм, і жінкам їхнім, і дітям на панщину не ходити і чиншу панам не давати...

Про це, кажуть, королівська грамота є. Там усе записано.

А де ж ота грамота?

Хто ж її зна, синочки... Десь, мабуть, є, а може, й пани спалили.

Хлопці забули, що треба їхати. Дивилися широкими очима, мов слухали недобру казку.

То було б правити її з панів! — не витримав Івашко.— Або плюнути й у степи повтікати, за пороги!

Молодиця похитала головою, мов на балачку нерозумної дитини.

Де б таки три села відразу втекли? З дороги б завернули, а може, й повбивали б усіх. Вже так гайдуки за нами стежили, геть скрізь шастали. А тоді вночі наскочили й підпалили...

Невже ж люди не боронилися?

Боронилися, чом ні... І сокирами рубали гаспидських гайдуків, і голоблями били. Та одне, що ніч — і полум’я сильно здорове знялося, а друге, що гайдуків таки багато було. Побили людей, покатували, а хто живий — зайняли, руки позв’язували й, кажуть, десь аж у Польщу погнали.

На три села, може, з півсотні врятувалось: хто в ліс утік, хто на Дніпро, у верболози...

Я, правда, в льоху з дітьми пересиділа, а тоді пішла коло лісу землянку собі нищечком вирила: там і живу.

А де ж чоловік ваш?

Молодиця завагалася, міряючи обох недовірливим поглядом. Проте, либонь, вирішила, що хлопці свої: можна не критися.

Чоловік... на Січ подавсь. Там, кажуть, кошовий сильно добрий, Бородавкою звуть.

Михайлик з Івашком пересміхнулися.

Оце ж ми до нього їдемо! — знову не витримав Івашко.

Жінка сплеснула руками.

До нього! Ох, ви ж мої ластовенята! Може ж, і мого там у війську побачите? Такий рябенький з лиця, права щока розрубана. Петром звати, Петро Кваша...

Гостинця б передала, так нема ж нічогісінько: геть усе погоріло. Хіба що борошенця зо дві мисочки є в клунку... Як почекаєте — я б коржів напекла...

Ой, ні, тіточко! — сполохались хлопці.— Нам зараз треба їхати! Ми вже й так забарилися.

А пустіть і мене з ними, матусю! — несподівано попрохав мурзатий хлопчик, який досі мовчки слухав бесіду й тільки блимав карими оченятами то на матір, то на Івашка з Михайликом.— Я татка зразу знайду: от їй же богу. І на турка з ними піду...

А не пустите — все одно втечу! — додав, насупившись.

Десь-то молодиця скора була на гнів: обернувшись, одважила синові такого ляпаса, що той трохи не впав.

Я тобі втечу! Я тобі втечу, бузувіре! —скрикнула несамовито.— Мало мені лиха — ще й ти душу пектимеш! Ось як візьму дубця — тиждень не сядеш! І цить, мовчи, щоб і голосу твого не чула!

’Та хлопчик і не подав голосу. Стояв, утупившись в землю; не хотів поступатися — хоч перебий надвоє!

Івашко й Михайлик не дослухали до кінця сварку матері з сином. Гукнули: «Прощавайте!» — й побігли до коней: треба було чимскоріше доганяти донців, бо їх уже й слід прочах на курній дорозі.