Повісті та оповідання

я...

Так. так. Чого ж тобі треба?

Михайлик набравсь духу.

Пане гетьмане! Відпустіть їх!

Що-о??

Батька кошового відпустіть! Вони не винні...

В чорних очах, втуплених у нього, щось зажевріло. От зараз спалахне гнівом, ударить, стопче конем.

Ні, не вдарив, не стоптав... Одвернувся й поїхав далі, мов і не чув нічого.

А як наскочити оце зараз на варту? Я стрілятиму, а ти його в сідло — й гайда! — знов шепоче Івашко.

І знов Михайлик хита головою: ні! Наскочити не штука, та що з того вийде? їх двоє, а варти багато: й відіб’ється, і такий рейвах зчинить, що півтабору збіжиться.

А як до того чужинця-купця піти? Учора знов приїздив возами, торгував коло ляського табору. Завивала турецькі купляв, кинджали. В одного дядька пальця відрубаного купив, а на пальці перстень золотий... з самоцвітом! їй же богу, сам бачив!

Що ж тобі той купець поможе?

Скажемо — хай служників дає. Ми ж, скажемо, вас од харцизяки порятували. Був би завів десь у болото й потопив би в трясовині, а добро геть усе забрав би, до цурочки. А дасть служників хоч з півдесятка — почекаємо наступної ночі та й вихопимо кошового.

Михайлик сумно зітхає.

Як же ж ти купцеві втовкмачиш, коли він по- нашому не розуміє? І не схоче він устрягати. Свої відсахнулися, а чужий помагатиме?

Проте немає сили лежати. Прислухавшись, як хропе Дмитро, хлопці ’грудочками перекочуються далі, знітивши подих, повзуть поміж сплячими козаками.

Ану ж таки вартові поснули? Тоді гайнути в намет, перерізати пута...

Під ними шарудять якісь недотоптанї кущі бур’яну, колючки-кавунці дряпають обличчя, чіпляються за лікті, за коліна. Дарма: обидва й не чують нічого.

Ось уже маячить попереду намет, ледве видні тіні вартових коло нього... Ще трохи...

І раптом — постріли — наче з гуркотом розкололася ніч... Крізь постріли — голос Бородавки, хрипкий, змучений: «Хлопці! Хлопці, сюди! Я осьдечки!»

Якісь одчайдухи напали на варту, визволяють кошового.

Ох, голубчики! Ох, рідні!

Не розмірковуючи, Михайлик з Іваном схоплюються з землі, кидаються бігти.

Але хутко, хапливо гримлять постріли вартових. Червоні спалахи кільцем оперізують намет.

Тривожними голосами гуде табір. Звідусюди біжать братчики на сполох. Димні хвости смолоскипів метуть темряву.

Хлопці мимоволі прикипають до землі, слухають. Коло намету несамовите шамотіння, крики, брязкіт шабель.

І — тиша...

Обидва нишком скрадаються ближче... й ледве встигають відскочити вбік. Коло них, підштовхуючи в спину, проводять трьох зв’язаних козаків: серед них — рудовусий Степан. Четвертого несуть на киреї з розрубаним чолом.

Михайлик з Івашком хапають один одного за руки. Це ж... Ляшок!.. Стах!..

Світять смолоскипи на похилі чубаті голови, на застигле Стахове обличчя з широко розплющеними очима. Не стерпів лютої кривди, кинувся із Степаном визволяти кошового.

Не вийшло... Не визволили...

Надвечір того ж дня Бородавку вивели на суд, перед козацьке Ж)ло.

Суддя став читати вирок:

«За зраду товариства скарати на смерть — відтяти голову...»

Ну що ж, з самого початку до цього йшлося. Комусь потрібна була його смерть.

Він стояв, високо піднісши голову, невідривно дививсь на похмурі козацькі обличчя, вітер куйовдив йому посивілого чуба.

Чи згода, панове молодці? — хрипко спитав Сагайдачний.

Згода! — не зразу озвалися в колі. Багато козаків мовчало, важко втупившись у землю. Сагайдачний махнув рукою — два сердюки підійшли до Бородавки. Але він відштовхнув їх, уклонивсь товариству.

Прощавайте, братове! Простіть, коли завинив щось... А про зраду — клеплють... не було зради!..

І тут стрів знайомі сірі очі. Михайлик, затиснутий в юрбі, визирав з-за чийогось плеча, і такий розпач, такий жах були в його погляді, що кошовий мимоволі сумно всміхнувсь і злегка — тільки йому — кивнув головою.

Повернувся—старшина розступилася перед ним— і сам пішов до колоди... Коло неї вже стояв кат з нагостреною шаблею.

Пронизливий крик злетів над козацьким колом. Михайлик без тями кинувся геть. Не чув, не хотів чути нічого! Не хотів жити, коли стався такий злочин!

Він біг, біг, біг, похоловши від жаху,— і незчувсь, як наскочив на когось, мало не збивши з ніг, як обхопили його рідні жилаві руки.

Сину! Сину! Схаменися!

Перед Михайликом стояв батько Мехтод...

н* н* н*

Розгубившись, Мехтод незграбно тулив до себе хлопця, що здригавсь од плачу, гладиб худі плечі.

Сину! Цить! Годі-бо... Чуєш, синашу?..

Крізь Михайликів розпач і жах нарешті пробилося: батько прийшов!

Глянув широкими очима й знову припав, затрусився...

Тату! Таточку! Живі... А кошового... вбили...

Коли?!

Оце зараз... у таборі.... Голову відрубали...

Зморшкувате Мехтодове обличччя сполотніло під

темною засмагою.

Ох ти ж лихо! Спізнився! Насилу втік. Турчини й казали, що сьогодні Бородавці суд... Я, дурний, не вірив, думав: клеплють, собаки...

...Вечоріло. Турки немов пошкодували, що деякий час було тихо,— почали гатити з гармат, цілячи в зубчасті мури Хотинського замку-фортеці, в костьол навпроти нього, в дзвіницю, на якій сумно калатав невеличкий дзвін-скликан'шк, нагадуючи замковій челяді, що хоч зараз і війна, однаково треба йти молитися богу.

З криком, з галасом поскакали до польських шанців сипахи, рясно сипнули стрілами, почали метати короткі списи, намагаючись влучити вартових на валу.

З польського табору, що впирався обома крилами в Дністро, вилетіла сотня гусарів на високих гнідих конях, вкритих металевими сітками. За плечима в лицарів лопотіли причеплені крила, на грудях виблискували кольчуги, перев’язані різноколірними хустками — рожевими, блакитними, сріблястими... Наче дивовижний квітник заяскрів на витоптанім березі.

Креснули шаблі-карабелі, забряжчали об щити турецькі ятагани. Почався бій.

Козаки й собі поспіхом бігли в обоз, відгороджений від турецького тільки глибоким яром, ставали двома лавами вздовж скутих ланцюгами возів, ладнаючись зустріти турків щільним мушкетним вогнем, якщо вдарять на них з яру, де ще лежала підстрелена шкапа, запряжена в гарбу: в отій гарбі, заховавшись під сіном, втік з турецького стану батько Мехтод.

Немолодий хорунжий, впізнавши кобзаря, котрого не раз бачив на Січі, зупинився.

Старий! Звідки?!

Мехтод невесело всміхнувся:

З того світу...

І взяв хорунжого за рукав:

Стривай, пане Романе. Є діло. Скажи гетьманові, що я оце перебіг від турків. Мушу з ним побалакати.

НІЧНА ВЕРЕМІЯ

Дізнавшись, що чув Мехтод* у наметі Гусейна-па- ші, Сагайдачний аж почорнів, але змовчав, не сказав ні слова.

Хоч яка лють пекла серце, але правда різонула його ножем: він, старий гетьман, дав одурити себе, як дитина, повірив хитросплетеному наклепу.

Кобзар чув не тільки балачку з Криворотим: він чув ще, як знов і знов катували нещасного Омелька, силували, щоб одніс фальшивого листа замість убитого харциза, бачив наступної ночі, як його, божевільного й півживого, тягли на собі яничари. Мали підкинути козакам, а підкинули полякам. Тут би й сліпий вгадав, як усе далі сталося...

Але Сагайдачний був з тих, що каються у власних злочинах лише перед самим собою.

Він надовго втупився в жовтий вогник каганця, що ледве блимав перед ним на дощанім ослоні. Нарешті звів на Мехтода важкий погляд.

Про те, що чув,— мовчи. Якщо смерті не хочеш...

Мехтод байдуже знизав плечем:

А я її не боюся.

Однаково мовчи.

І махнув рукою, щоб ішов геть.

Про що думав Сагайдачний тієї довгої безсонної ночі, вздовж і впоперек міряючи свій намет до ранку, того не взнав ніхто. Лише згодом знайшли серед його речей невеличку, оправлену в шкіру, книжечку, де він написав тієї ночі кілька рядків: просив поминати після його смерті в церквах убитого гетьмана Якова. Тільки так признався людям, що винен у його смерті.

А в Хотині — перед козаками — змовчав...

Не козацького гніву, не кари боявся жорстокий, крутий гетьман. Боявся, що, як визнає свій злочин, скинуть його козаки геть, і хтозна, що тоді буде. Чи не зламає новий гетьман угоду з королем, чи, крий боже, не поведе військо назад з-під Хотина. Про це не міг, не хотів і думати.

Важко ступаючи, Сагайдачний вийшов увечері з намету. Два сердюки допомогли сісти в сідло, подали поводи. Муштрований кінь рушив помалу, обережно, щоб не струснути вершника: рана в плечі ятрилася дужче й дужче, не допомагали ні зілля знахарів, ні куповані заморські бальзами.

У таборі курили вечірні багаття. Але не скрізь у казанах варилася страва. Вже давно не було крупів на кашу, борошна на саламату. Козаки стріляли галок, ворон; одчайдушніші вимикалися мимо турецької варти на Дністро, ловили рибу.

Не раз можна було бачити, як нишком прокрадається польський жовнір, щоб упхнути в руку своєму знайомцеві Грицькові або Стецькові чорного сухаря чи висипати в полу жупана оберемок сухого листя для коня.

Полякам було трохи легше: до них час від часу пробивалися крізь татарські застави обози з лівого берега, з-під Кам’янця, привозили харчі, овес, сіно.

Минаючи гурт, що сидів коло багаття за скупою вечерею, гетьман несподівано зупинив коня.

Хліб-сіль, панове молодці. А чи не бачив хто кобзаря Мехтода? — спитав глухим голосом.

Козаки перезирнулися: диви, кобзаря шукає! Мехтода в гурті не знав ніхто.

Скочте-но котрий після вечері, попитайте в таборі. Скажіть, хай зараз іде до мене.

н* н* н*

Почувши, що гетьман кличе батька, Михайлик сполотнів, ухопився за нього.

Ой таточку, не йдіть! А підете — яз вами.

Мехтод насупив брови, відштовхнув синову руку:

Кличе — треба йти. А тобі нема чого.

Узяв палицю й пішов.

Михайлик сів на землю, обняв руками коліна. Жах крижаним струмком розпливався в грудях. Нащо, ох, нащо покликали батька?! Ану ж скажуть щось не так? Прогнівиться гетьман, накаже схопити, скарати. Кошового не пошкодував, а тут хіба пошкодує?

І враз стало нудно, моторошно,— хоч уставай та біжи слідом.

Він тоскно озирнувся, шукаючи Івашка. Щасливий! Лежить собі в бур’янах, сопе, загорнувшися з головою в драну кирею,— і нема йому ні до чого діла.

Розбудити, поскаржитись? Де там — і грім не розбудить.

Але Івашко несподівано заворушився.

Ти чого не спиш? — пробурмотів хрипко.

Михайлик тільки зітхнув.

Лягай коло мене!

Не хочу...

А батько сплять?

Ні... Нема їх.

Деякий час Івашко змагався з міцним сном, нарешті сів, став кулаками протирати очі.

Не хочеш спати — по воду ходім. Сьогодні ж нам іти. Забувся?

А хіба немає?

Та нема ж. Відер зо двоє в барилі було — звечора випили.

З водою в таборі справді було погано: далася взнаки довга посуха. У виритих козаками копанках-кри- нидях ледве набігало трохи брудної вологи на дні — од неї одверталися навіть неперебірливі козацькі коні.

На весь табір була одна криниця з доброю водою: її, звісно, не вистачало на всіх.

Козаки давали собі раду як могли: обмотували коням копита клоччям, щоб не чуть було тупоту, ганяли, їх серед ночі поїти на Дністро, возили звідти воду барилами.

Одчайдушні козацькі джури примудрялися інакше. Вночі лазили в яр, що відмежовував козацький табір від турецького, набирали воду з плиткого потічка, який пробивався з печерки між двома каменями, навіть ковбаню вирили, щоб черпати зручніше.

То була небезпечна справа. Не один джура ліг головою у воду, прошитий потемки стрілою. Турецькі вартові пильнували добре: ледве зачувши голос або шерех, стріляли в яр.

Але хлопці не каялися — ходили до потічка. Сьогодні припадала черга Михайликові з Івашком. їм якось щастило: жодного разу їх не вистежили.

Чуєш, Івашку. А міхи?

Є міхи. В ямі над кручею.

З тими здоровенними міхами, зробленими з буйволячої шкіри, була чудернацька історія.

Притягнув їх на собі козацький кашовар, як напали братчики своїм звичаєм на турків пізньої вересневої ночі.

Не злакомився козарлюга ні на яку здобич — ухопив міхи, повні води, бо згадав, що звечора не було на чому козакам і юшку зварити.

Аж падав, а тягнув, позв’язувавши докупи, хоч турецькі лучники, ледве отямившись од приголомшення, без тями стріляли козакам услід при світлі надщербленого місяця, і вже з десяток стріл стриміло в міхах, аж струмки з дірок цідилися на землю.

Доки дотяг — води не стало.

Невдячні козаки до сліз реготалися з невдалої здобичі й навіки приточили кашоварові прізвисько Міхоноші, а подірявлені міхи випрохав собі Івашко й позашивав, щоб носити воду з яру.

...Нечутно ступаючи, хлопці рушили вздовж обозу* де між укопаними в землю возами стояла козацька сторожа.

Обдираючи долоні об сухі кущі дерези, Михайлик спритно подерся по кручі вниз, а Івашко слідом за ним спустив міх на міцному довгому ремені.

Досхочу напившись солодкої води, холодної, аж зуби щеміли, Михайлик помацки підставив горло міха під вузький струмочок, що з тихим булькотом біг з кам’яної кринички, й присів навпочіпки, дослухаючись до близьких і далеких гомонів, якими повнилася ніч.

Згори, з обозу, чути було стишені голоси: козацькі вартові знічев’я перемовлялися між собою.

Чуєш, Хведоре?

Га?

В тебе тютюн є?