Повісті та оповідання

* *

Сонце хилилось на спочинок, коли подорожани під’їздили третього дня до Сухої Діброви. Ще здалека почули мушкетні постріли, що шарпнули серце тривогою. Невже замість ради зчинився бій? Не змирили обидва отамани, а слідом за ними, як то не раз бувало, і козаки розбились на два табори й почали шаблями та кулаками доводити, на чиєму боці правда...

Проте бою не було. На величезнім — оком не обняти — полі нерухомо стояло військо. Хрипкий, натруджений голос плив над полем— і мов луну чути було шерех, шепіт: то козаки з передніх лав переказували почуте далі.

На двох дошках, перекинутих з бочки на бочку та вкритих килимом, стояв Бородавка й говорив, мов рубав, помагаючи собі стиснутим кулаком.

Отож, панове молодці, така моя рада: хоч-не- хоч, мусимо йти на турка. А поб’ємо, впораємо — отоді й спитаємо, з кого треба, наше, козацьке право. Вже ми почулися на силі: тремтить перед нами земля турецька й польська, тремтить орда!

Бородавка змовк, витер рукавом лоба, мов після важкої роботи.

Все поле з краю в край гримнуло: «Слава!» Знову вдарили мушкети, полетіли хмарою вгору різноверхі шапки.

Михайлик вмить скочив з Білаша, прив’язав його до берестка й пірнув у козацькі лави, протискуючись ближче до помосту, коло якого купчилася старшина й, гладячи пишні вуса, походжав королівський посол у шитім золотом кунтуші.

Сагайдачний насупив брови,— видно, різонула по серцю отака шана Бородавці, проте простяг йому руку, обняв за плечі.

Добре, пане-брате!

ЗУСТРІЧ

Тьмяне кружало, обведене світляною смужкою, хутко котилося до сонця. Ось укрило краєчок, наче відкусило, посунулось далі: сонце зникло зовсім.

Недобра сутінь впала на землю, повіяло холодом. На пасовиськах жалібно заревли корови, замекали вівці, кози, на подвір’ях, мов серед ночі, пронизливо закукурікали півні.

Скрізь по селу грюкали двері: люди стрімголов бігли до хат з виноградників, з токів-гарманів, покидавши мотики, покинувши на токах нерозпряжених волів, що, тупцяючи по снопах, вибивали з соломи зерно.

Жінки ламали руки, голосили, мов на похороні,— ніхто їх не спиняв: усім, певне, здавалося, що вже кінець світу.

Козаки, які саме минали це молдавське село, притримали коні: їх теж обняла тривога. Хто хрестився, хто шепотів, яку знав, молитву, щоб відігнати неспокійні думки.

Михайлика, котрий разом з Івашком їхав слідом за кошовим, почала бити пропасниця.

Мимоволі згадав, що чув учора смерком коло вогнища: гомоніли братчики, наче повернувся з Поділля геть пошарпаний загін, який бився з татарськими чатами, й привіз з собою бранця, старого-престарого та- тарина-ворожбита.

І той ворожбит, як узяли його на сниток, наче сказав, що незабаром згасне сонце, й вогненні стовпи хо- дитимуть у небі, й шукатимуть здобичі вогневі змії- літавці. А все це, мовляв, провіщає лише одне: люту загибель козацькому війську.

Отож хай козаки мерщій вертають на Україну, ба не втекти їм од своєї долі. Іде султан Осман, веде стільки воїнів, скільки піску на березі моря: нема в світі сили, яка б могла їх подолати...

І ось маєш: сонце зникло — невже ж отой ворожбит казав правду?

Михайлик мимоволі зирнув у змерхле небо: чи нема вогненних стовпів та зміїв-літавців?

Але тьмяне кружало потроху почало зсуватися, з-під нього пробилися промені, й сонце виринуло знову — жарке, веселе, ніби й не зникало щойно, на пострах усім добрим людям.

Немов сто пудів звалилося з серця: Михайлик зітхнув з полегкістю й штовхнув коліном Івашка,— може ж таки, брехав ворожбит — поживемо ще трохйі

Військо рушило далі. М’яко тупали копита по розжареній куряві. Посувалися мовчки, без балачок і пісень: попереду, збоку — скрізь могли критися турецькі чати.

Османові полки саме переправлялися через Дунай: загони розвідників уже нишпорили по Молдові. Лише позавчора козаки наскочили на один такий загін, що отаборився на перепочинок у винограднику, оточили й вирубали дощенту, — тепер треба було стерегтися...

Бородавка мовчав, думав своє. Відколи рушили з Сухої Діброви, його день і ніч гриз неспокій. Хоч досі все наче йшло щасливо: і з Сагайдачним нібито помирили щиро, і на раді погодилися без суперечок,, що кому робить... Сагайдачному й ще трьом посланцям — їхати до Варшави, просити короля Сигізмунда, щоб приборкав шляхту на Україні, бо вже несила терпіти далі такі знущання; може ж, дасть король хоч трохи полегкості народові, як обіцяє вже здавна.

Січовикам — знову пливти чайками на Туреччину: шарпать позосталі війська, руйнувати турецьку силу.

А йому, Бородавці, припало вести сорок тисяч ко- заків-реєстровців і нереєстровців на допомогу старому гетьману Ходкевичу, що вже збив свої полки й потроху посувається до Дністра.

Він і веде... І хоч добре зна, що на турка вдарити треба,— проте не хочеться, ох, як не хочеться класти під меч безвинні козацькі голови!

Хто вже хто, а шляхта, велика й мала, добре вміє чужими руками гадюк душить: де найважче — впхне козаків... Так завжди було, так буде й тепер.

Од цих думок стало нудно, гірко — наче полину наївся. Бородавка випростався в сідлі, оглянувся на товариство й зітхнув: нема й тут розради.

Обличчя якісь темні, невеселі: не один, мабуть, думає те саме, що й він. Коні світять ребрами, посуха геть спалила пасовиська й луки: щодня всьому війську клопіт — де взяти паші?

А що ж далі буде, коли зараз така скрута? Гризтимуть козацькі коні землю, як дійде до великих боїв з турками.

А горів би цей похід ясним вогнем!..— Бородавка зціпив зуби, аж хруснули щелепи.

І враз стрівся поглядом з Михайликом. Теплий промінчик жалю ковзнув по серцю: ну, ж і змарніло хлоп’я! Худе, жовте, мов з домовини встало. А кладе честь на собі: мовчить, терпить... І своє діло зна: усе робить справно, що треба джурі. Само голодне спати ляже, а коней нагодує — хоч сухої трави, хоч оберемок листя, а добуде їм.

І той чорнявий за ним скрізь бігає, котиться, мов жучок. Вже ж так просили обидва, щоб і його взяти за джуру.

Батьку отамане! Батьку! —стривожено гукнув біля вуха хорунжий.— Диви — чи не турки, бува, скачуть?

Миттю розвіялися думки. Глянув з-під долоні: так І є! На кривулястий путівець, що звертав з битого шляху праворуч, з-за виноградників виїжджали якісь вершники.

Ану, хлопці!

Два десятки козаків, похиливши списи, погнали назустріч. Та вершники зупинились, один замахав чимось білим: ні, то були не турки!

Невдовзі козаки вже поверталися назад, оточивши прибулих. Попереду на дебелому сивому коні, що поважно виступав, помахуючи білою густою гривою, їхав товстун з гострою темною борідкою і хвацько закрученими вусами. З-за пояса в нього виглядали цяцьковані сріблом пістолі, збоку висіла шабля, але на вояка товстун не скидався, дарма що на коні сидів браво: знати було, що чимало попоїздив на своєму віку.

За ним, тісно оточивши криті вози, їхали його молодці, озброєні добрими мушкетами й шаблями. Збоку, зігнувшись, скакав на гнідому бахматі провідник- молдаванин у довгій киреї. Кучмата шапка була насунута низько на лоба, обличчя, мабуть, через якусь хворобу, щільно обмотане чорною шматкою.

Оббігши бистрим поглядом козаків, товстун несхибно вгадав у Бородавці ватажка. Під’їхав, чемно вклонився.

Moi, je suis marchand français! [15]

Бородавка знизав плечем.

Не розумію!

Товстун ткнув себе пальцем у груди:

Le marchand! Marchand français!

Гей, писарю! — гукнув Бородавка через плече.— Ану, їдь ближче! Може, щось перетовкмачиш!

Козацький писар недарма писав листи й грамоти і по-польськи, і по-латині. Він зрозумів товстуна відразу.

•Moi, je suis marchand français! (Фр.) — Я — французький купець.

То, батьку, купець. Француз.

~ Отакої... Чого ж то він прибивсь аж сюди? Не боїться, що вб’ють?

Ці слова товстун збагнув без товмача. Лукаво всміхнувшись, розстебнув приторочену до сідла велику шкіряну сумку, витяг з неї два сувої з печатками. Один, списаний хитромудрою арабською в’яззю, дбайливо поклав назад, другий простяг писареві.

Той розгорнув, кинув оком.

Охоронна грамота, польська. Підпис: «король Сигізмунд»...

А як на турків наскочить? Або на татар?

А на тих у нього друга грамота є, султанова. Берат Ота, що назад сховав.

Бородавка похитав головою.

Сказано — купець... Ану, спитай — що він продає?

Але спитати писар не встиг. Два хлоп’ячі голоси дзвінко скрикнули: «Харциз!» З обличчя молдавани- на-провідника несподівано звалилася чорна шматка, й усі побачили перекривлене обличчя з довгим червоним шрамом од рота до вуха. Ту ж мить розбійник люто оперіщив нагаєм свого коня і, втягнувши голову в плечі, щодуху дременув путівцем.

Михайлик з Івашком, не розмірковуючи, кинулись навздогін.

На хвилину всі остовпіли,

Та Бородавка вже махнув рукою: кілька охочих, зриваючи мушкети з плеча, й собі поскакали слідом за хлопцями.

Лунко розкотився постріл... ще один... ще...

Oh, mon dieu! — сплеснув пухкими руками купець,— Que faire maintenant?! C’est notre guide![16]

Ру-ша-ай! — гукнув кошовий, півобернувнгась,

...а-ай! — покотилося від лави до лави. Знову м’яко затупали копита коней, зашурхали ноги піших козаків у сипучій куряві, пронизливо, жалібно зарипіли колеса возів. Військо посунуло далі.

Завбачливий купець, відступивши з дороги, почекав, поки проїде старшина, а тоді із своїми слугами потихеньку рушив збоку.

Він прикинув собі, що нема чого клопотатися, шукати іншого провідника: козаки — з усього видно — йдуть туди, куди треба й йому.

Отож не варто гаяти час: під Хотин, знехтувавши небезпеку, поспішає зараз багато купців — усі, так само, як він, сподіваються добре поторгувати. Коли б ще не перейшли йому дороги...

* *

Погоня — вже надвечір, коли військо ставало на перепочинок, повернулася ні з чим. Клятий харциз удруге виприснув з-між пальців. Його непоказний бахмат мчав рівним чвалом, не знаючи втоми, а козацькі зморені коні почали спотикатися. Отож братчики тільки здаля бачили, як розбійник звернув у порослу високим чагарником долину й згинув, розвіявсь, як мана.

Найгірше те, що разом з ним зник Івашко: не слухаючи нікого, помчав у долину, навздогін за Криворотим — і тільки його бачили. Або вбив харциз, або накинув зашморга на шию й потяг за собою. Занапастила хлопця гаряча кров.

Михайлик їхав блідий, аж синій, хилився коневі на гриву: Криворотий, одстрілюючись на скаку, прошив йому кулею плече. Та гірше, ніж рана, пекла думка про товариша. То через нього загинув Івашко: побачив, як він хитнувся, вхопившись за плече,— ски« пів і рвонув наосліп, мов навіжений. І от — пропав...

Хлопець ледве сповз із сідла, сів на землю. Кружляли чорні мухи перед очима, нестримно хилило в сон. Рукав жупанця під абияк намотаною ганчіркою намок кров’ю.

Де не взялися два старезні знахарі-діди, заходилися коло нього. Один обережно стягнув жупанець, обмив плече горілкою з баклажки, приказуючи: «Терпи, козаче, отаманом будеш!» Другий наготував споконвічні козацькі ліки, набрав землі й, поплювавши, добре замісив на долоні — заліпити рану.

Але тут протовпився до Михайлика француз-ку- пець, що поставив свої вози поблизу табору, під засохлим од спеки горіхом.

Глянув, поцмокав язиком, скоромовкою гукнув щось своїм молодцям — ті миттю принесли йому пляшку з густою чорною олією й чисту білу шматину.

Купець на мигах показав, що це гарні, дуже гарні ліки, куди кращі, ніж земля.

Щедро полив пахучою олією одірваний клапоть, поклав на рану, під колючими поглядами дідів спритно обмотав плече. Всміхнувся, вщипнув Михайлика за щоку: «Oh, tu es brav garçon!» [17] — і пішов до своїх возів, колишучи пухким черевом.

Михайлика зморив гарячковий сон, схожий на марення. Знову маячив перед ним Криворотий, накидав на шию зашморга, душив, волочив за собою по землі — хлопець стогнав, здригався всім тілбм. І вже здавалося: він став Івашком, зв’язаний висить на коні вниз головою, мчить, мчить кудись... Скрикнувши, Михайлик прокидався.

У розплющені від жаху очі світив розжарений добіла місЯць. Ворушився під його промінням, бачив тяжкі сни, важко дихав, хропів багатоголовий козацький табір... Бігцем простувала на схід серпнева ніч, задихалась од спеки, сіяла тривогу.

У ЗМІЇНІЙ ПЕЧЕРІ

Буває — доля ворожить шаленим: харциз не схопив Івашка. Несподівано його бахмат трапив ногою в борсучу нору і з розгону беркицьнув на землю — скрутив собі в’язи, придушивши всім тілом господаря.

Івашко горішком скотився з сідла, шарпнув з піхов шаблю і вже підскочив був до розбіййика, коли зненацька над головою гримнуло: «Стій!» Кільканадцять мушкетів націдилися в нього з кручі.

Од такого дива зарябіло в очах: майнула думка, що вже кінець,— Криворотий зумисне завів його в засідку... Але ту ж мить один з нападників гукнув: «Стривайте, хлопці!» Мушкети опустилися, ошелешений Івашко побачив, що на кручі — свої. То були козаки, які вертали до війська, розгромивши на березі Пруту невеличкі татарські чати.

Зо два десятки своїх під’їздів Бородавка виряджав кожного ранку на розвідини, а також щоб при нагоді шарпали турків і татар, які сунули позаду.

Втомлені запорошені козаки й попереду всіх високий рудий сотник почали помалу з’їжджати в долину, дивуючись, як це відразу не вгадали джури, котрого щодня бачили в таборі.

І тут Івашко спохопився: «А де ж харцизяка?!»

Криворотий у сум’ятті щез: певне, виборсався з-під мертвого коня й шугнув у кущі поповзом, як змій: лише кучмата молдаванська шапка валялася на землі, біля кінського черева.

Обнишпорили всі чагарі в долині, зазирнули в кожну нору — ніде немає!

Івашко слізно благав, щоб гналися далі, та сотник одмахнувся: де там! Вже вечоріло, хіба ж вистежиш у присмерку душогуба, котрий, може, й не тікав зовсім, а спокійнісінько лежав собі в схованці під якимось каменем, що їх багато, великих і малих, стриміло з землі по той бік долини, аж до скелястого берега Пруту.

Отож вирішили вертати до табору. Коли виїжджали з долини, вже добре смеркло, небо запнули щільні дощові хмари, почали кресати блискавки. Синясто-білі спалахи сліпили очі, збивали з дороги.

Коні почали харапудитися, хропти, ані руш не хотіли йти далі. Кленучи похід, коней і самих себе, козаки шарпалися то в праву, то в ліву руку — і незчулись, як, замість табору, опинилися знову над Прутом.

Тут приткнулися цід скелею й задрімали ненадов- то, поставивши варту. Світанок збудив їх пострілами вартових, шаленими криками: «Алла!» Козаки посхоплювались — на них звідусюди сунули турки...

...Темінь і темінь: лише сприходу часом сіріє — можна вгадати, коли настає день. По кутках змії, ціле збіговисько змій. Бити — марна річ: вони знову звідкілясь наповзають. Тільки ляжеш спочити, вже лізе під тебе, звиваючись, слизьке холодне тіло, ховається в одіж, шукає тепла.

З правого кутка чути срібний булькіт: якимось дивом просотався в камені струмок, розлився озерцем, рятує козаків од спраги. Ось уже п’ятий день одбива- ють вони ворога в цій печері...

Тоді, на світанні, не розгубилися: зустріли турків таким вогнем, що ті відступили.

Івашко стояв позаду, притулившись до скелі, заряджав і передавав переднім стрільцям мушкети.

Раптом сприснула нога, він схитнувся і мало не впав у якусь яму серед тернини. Миттю нахиливсь, розгорнув колючі кущі: не яма, а хідник. За ним глибока розколина в скелі — печера!

Перш ніж турки встигли збагнути, в чому річ, козаки один за одним зникли в цій розколині й звідти знов так сипонули кулями, що аскери-піхотинці, які

поткнулись були за ними, полягли всі до одного, нагромадивши коло печери цілий вал трупів.

Але на тому не скінчилось. Звідкілясь надійшли нові загони і з того часу все йдуть і йдуть, облягають скелю, лізуть, мов навіжені, силкуються взяти козаків живцем.

Та ба — спробуй узяти! Хідник вузенький, більш як один не пропхнеться: летять і летять з пліч турецькі голови.

Непереливки й козакам: уже на третій день не стало куль і пороху, не стало й харчів,— гаразд, що води є досхочу!

Івашко досі ніколи не думав про їжу, вминав, що було: сухарі, то й сухарі, саламату з водою, то й саламату. А зараз день і ніч пахтить йому хутірський куліш з салом, стоять перед очима золотисті пухнаті хлібини — аж млоїть під серцем. Щоб задурити голод, він тихцем одріза од пояса шкуратки й жує: їжа не їжа, а зубам робота є!

Братчики не скаржаться, ще й жартують: мовляв — дуже припече, їстимем змій, як чорногузи; от уже й не пропадем — гадюк у печері досить.

Багатьом голодувати не першина: траплялося тікати з турецької й з татарської неволі, тижнями блукати в мертвім степу, гинути од безхліб’я та безвіддя.

Щоночі по двоє, по троє, на одчай душі, повзуть з печери, нишком скрадаються до турків.

Та кляті бусурмени пильнують добре: одразу в таборі здіймається несамовитий гвалт, лемент: «Алла!», постріли,— назад вже не повертається ніхто.

На п’яту ніч не витримав сотник Гаврило, махнув рукою: «А, чи пан чи пропав!» — і поповз перед світом сам один, узявши в зуби нагостреного ножа-запо- ясника.

І не пропав козак — повернувся та ще й припхав поперед себе сповитого ременями напівживого вартового з повстяним ковпаком у роті.

Коли одіткнули рота й облили водою, вартовий, ледве дихаючи, розказав, що аскери недарма отак лізуть: про козаків-печерників уже знає сам султан; він начебто тупав ногами на великого візира, гримав, що як не виб’ють нечестивих гяурів з-під скелі та не притягнуть до нього живцем, посідають на гострі палі й сотники, й тисячники, й сам Арслан-бей, паша полку Білого Яструба, що облягає зараз печеру. Хоч від того полку, по правді, не лишилося й третини...

Через те взавтра привезуть гармати й почнуть обстрілювати козаків у печері. А спершу порозпалюють вогнища коло хідників, спробують викурити їх ще й димом.

Помовчавши, вартовий додав, що козацькі воїни, які нападали ночами на турецький табір, порубали багацько аскерів. А з самих них нікого живцем не захопили: одвезли султанові самі голови. Він заплатив за кожну по десятку золотих цехінів. За сміливців* хоч і мертвих, сказав, треба платити не скупуючи... Якби йому хоч сотню тисяч таких воїнів, він ще до року завоював би з ними цілий світ.

...Три десятки козаків збилися докупи в щільній темряві.

Ну, браття, що будемо діяти?

Пробиватися,— буркнув сотник Гаврило.

Пробиватися... А коли?

Зараз, доки не розбурхались турки. Чули ж: поцупив у них вартового — хоч би тобі одна душа ворухнулась. Втомились, бісові діти, алалакати кожної ночі: сплять каменем.

А хлопець?

Івашко, який вражено слухав козацьку раду, ще не приміряючи того всього до себе, здригнувся.

Що — хлопець? Він хіба не козак? Що нам, те й йому.

Чути було: сотник пошпортався в кишені.

Ану, стривайте...

Зацокало об кремінь кресало, сипнули іскри на губку. Сотник дмухав, доки не зажевріло, і, запаливши од губки відірвану від сорочки смужку, рушив у той куток, де булькало джерело.

Чуєш, козаче! А йди-но сюди!

Івашко, нічого не розуміючи, пішов до червоної цятки, яка блимала над струмком.

Сотник нахилився, присвітив: унизу, в кам’яній стіні, зачорніла, вимита водою, вузька проточина.

Ось, бач, вода сюдою тече — назад не витікає. Десь-то скелю наскрізь проточила. Нам нікому не пропхатися — шпарина вузенька. А ти лізь! Протиснешся — твоє щастя...

Ось тобі наказ: живий залитттитттся — нашим скажи, як воно було. Чуєш? Не схотіли, скажи, козацького роду ганьбити, гинути, як пацюки в норі. Та не самі ж і на той світ пішли — полк бусурменів забрали з собою...

Івашко схлипнув, сповз у воду.

Зажди — забувся...

Він упхнув за пазуху хлопцеві якийсь масний шматок.

Ось... баранина, у турків запопав. їж, синку* нам уже не треба...

І ожив наддністрянський передсвіт, вибухнув шаленою стріляниною, лементом, прокльонами: турки не заспали, схопились одразу.

Люто рубалися козаки наостанку, ох і люто! Приголомшені аскери спершу позадкували, стали розбігатися. Та зразу ж отямились, зімкнулися, навалились купою: ніхто з братчиків не пробивсь — усі полягли в нечуванім бою, поклавши навколо себе три сотні ворожих трупів.

...А Івашко довго повз навкарачки, до крові обдирав руки й ноги об гострі крем’яхи на дні, задихався в тісній проточині. Крізь скелю долинав ледве чутний відгомін бою. Він стогнав, падав обличчям у крижану воду. Нащо, ой, нащо кинув своїх! Як уже гинути, гинув би разом з ними.

Але останні сотникові слова знов і знов озивалися в думці, примушували підводити голову й повзти далі, волочити по дну наболіле, зведене од холоду судомою тіло, хоч за кожним рухом здавалось: от зараз він знов упаде — і не встане.

Зненацька проточина стрімко звернула вбік, звідкілясь, разом з легким подувом вітру, просочилося скупе світло. Струмок повужчав: насилу можна було повзти боком. Долинуло дзюрчання води, що падала кудись униз. Аж ось рука вперлася в кам’яну стіну, сприснула, намацала підмиту водою невелику брилу, натисла... ще раз... ще — й Іван, ойкнувши, звалився слідом за брилою в ковбаню, біля підніжжя скелі, розквасив лоба, розбив у кров лікті й коліна — гаразд, хоч падати було невисоко.

Він одразу ж підхопивсь, мокрий як хлющ, протираючи засліплі від перших променів очі. Витяг шию, прислухався — ні, бою вже не чуть.

Тільки джерготять, сердито перегукуються за скелею чужі гаркаві голоси. «Мабуть,— гірко подумалось Івашкові,— над мертвими козаками сваряться...»

Раптом запаморочилась голова з голоду і втоми: світ обертом поплив перед очима...

Івашко зсунувся з кручі, по якій біг у Прут рятів- ник-струмок, і сів — не тримали ноги. Але вчасно згадав про баранину за пазухою; витяг, відкусив шматок і, помалу пережовуючи, рушив ослаблими, не своїми ногами до широкого плеса, туди, де гойдався під роз- сохатими вербами порожній рибальський човен і скубли траву над самою водою не спіймані турками козацькі коні.

ВОВКИ ТУМАН ЛЮБЛЯТЬ

Козаки як у воду дивилися: Криворотий справді встиг заповзти у схованку, доки вони впізнавали Івашка.

Вовче життя навчило харциза й рятуватися по- вовчому: найпильніше б око не примітило б, як він миттю протиснувся між двома гостроребрими каменями й заліз у яму, де валялися обгризені до білого кістки й задушливо тхнуло звіром; мов навмисне, тут, під каменями, був барліг, де ще недавно жила вовчиця з виводком.

Принишкнувши в тісній ямі, Криворотий слухав, як люто кленуть його козаки, як шурхають над головою по схилу кінські копита й загін виїжджає з байраку.

Пронесло нарешті! Харциз зітхнув з полегкістю, та зараз же й вилаявся крізь зуби, згадавши, яку здобич вибили йому з рук гадюченята-хлопці. Не доїхати б отому череваневі до Хотина: вів його Криворотий прямісінько в пастку — на ватагу розбійників-берладни- ків, заздалегідь попередивши надійним чоловіком, щоб дожидали купецького обозу в балці коло Дністра.

Але що з воза впало, те пропало. Почекавши, поки змовкне тупіт удалині, Криворотий вибрався із схованки, знайшов шапку, що валялася біля мертвого коня, зняв приторочену до сідла торбу з кукурудзяними коржами й знову заповз між камені, побачивши, що заходить гроза. Зібгавсь у барлозі й заснув.

На світанні пробилася крізь сон далека луна. Десь у скелях ішов бій...

Одразу розміркувавши, що де бій — там і здобич, харциз струсив дрімоту й прожогом подався до скель.

* *

...От уже п’ятий день лежить він за кам’янистим горбком, порослим колючою дерезою, дивиться, як сотенні лави турків вибивають жменьку сміливців, що засіла в печері,— і не може піти звідси...

Криворотий знає, що в печері козаки — ті самі, що мало не схопили його, чує щоночі, як вони поодинці атакують оскаженілих аскерів, і черстве його вовче серце здригається від жалю і подиву.

Уперше згадує, що й сам був колись козаком, що міг би оце зараз битися опліч з ними. Щось штовхає схопитися, кинутись на допомогу, але звичка боятися за власну шкуру міцно трима його на місці.

Настає п’ята ніч. Знов Криворотий чує, як козаки вибігають з печери, й знає,— це вже останні... В мерехтінні згасаючих багать безладно метушаться чорні постаті, тьмяно зблискують клинки. Лунає нелюдський голос сотника: «Бий, рубай, хлопці! Справляй по собі поминки!» — і враз голос уривається, глухне в тяжкому хрипінні.

Ще б’ється купка козаків; несамовито крешуть шаблі, лунають прокльони. Та от уже нічого не чути. Тільки турки з переможними вигуками вовтузяться на бойовищі.

Криворотий лежить, не ворушиться. Над скелею помалу сходить заспане сонце: перші промені лягають на потолочену землю, червоно зблискують у калюжах крові.

На дорозі чути бистрий тупіт, кінське іржання. Сотня сипахів скаче на підмогу своїм, везе гармати. Опізнились!.. Не треба!..

Досхочу натішившись перед прибулими своєю перемогою, вцілілі аскери нарешті шикуються лавами, разом, з кіннотою повертаються назад.

Попереду несуть настромлені на списи відрубані козацькі голови. Ще капає кров, останнім передсмерт- ним криком розкриті посинілі губи. Списи колишуться, відпливають далі й далі. Звівшись у дерезі, Криворотий проводжає їх похмурим поглядом.

Коли білий крейдяний пил укриває останнього вершника, він іде на бойовище. Заглядає в печеру, наче там когось іще можна знайти, обдивляється трупи.

Але харциз зостається харцизом: лише на час щось здригнулося в ньому. От уже не витримав, підібрав кинджал, що випав з чиєїсь мертвої руки. Нахиляється, виверта в убитих кишені, хова за пазуху різноколірні кисети й потерті турецькі гаманці із срібними монетами-аспрами. Так захопився, що й не чує нічого.

І раптом, скрикнувши від гострого болю, падає долілиць. Сотник татарського чамбула, який прискакав на бойовище, влучив його ззаду стрілою.

Коли Криворотий отямився — над ним стояв десяток перекопців-ординців. Глянув на люті плоскі обличчя й зрозумів: кінець! Краще б ота стріла вибила з нього життя відразу!

Усіх ординців знає, усім заливав сала за шкуру. У того коні покрав з табуна, у того — вівці з отари, а в третього ще гірш: вхопив красуню доньку, як ішла по воду до глибокої степової криниці, завіз на море й продав турецьким купцям, завжди охочим до такого товару...

Тепер настав час сквитуватися за все...

Але ординці дуже квапились. Сердито перемовляючись, скрутили Криворотого сирицею, туго прив’язали до коня й, нашвидку запхавши в тороки здерту з убитих одіж і зброю, щодуху поскакали до своєї орди. Розплату відклали до вечора.

А смерком одноокий турецький візир Гусейн-паша, проїжджаючи з охороною мимо татарського стану, почув нелюдські крики й вирядив охоронця-сераскера глянути, кого там катують. Дізнавшись, що то пе- рекопці катують якогось розбійника-гяура і вже замордували до півсмерті, Гусейн-паша замислився й несподівано звелів викупити розбійника в ординців, зараз же віддати хакимам-знахарям, щоб лікували, а як трохи оклигає — привести до нього.

...За тиждень зоряним лісовим вечором Криворотий шкутильгав на попечених ногах між двома серас- керами до намету Гусейна-паші.

То був передостанній перепочинок. До Дністра, який турки звали Турлою, до Хотинської фортеці на правому березі, лишалося ще зо два переходи. Передові полки турецького війська, разом з султаном та його гвардією, зупинилися на ніч у лісі. Невільники вже встигли вирубати в хащах величезну галяву, ро- зіп’яти на ній півсотні наметів для візирів та полководців, поставити під дубами розкішне султанове шатро.

Біля наметів горіли ліхтарі, освітлюючи лісовий табір, обставлений гарматами, оточений кільцем багать, коло яких сиділи на сухій траві й вечеряли різноплемінні воїни.

Над наметом Гусейна-паші гойдалося на списі опудало гірського орла — ознака високого стану. Обабіч входу нерухомо стояли чорні, як смола, нубійці, а трохи далі, закинувши голову, уважно вдивлявся в зоряне небо одноокий ворожбит у химерному ковпаку й довгому, по кісточки, балахоні, поцяцькованому чудними знаками.

Щось наче знайоме майнуло у високій кістлявій постаті ворожбита, в тому, як він скоса глянув на прибулих своїм єдиним оком і відвернувся...

Та міркувати над цим було ніколи, харциз спіткнувся біля входу й мало не впав,— але, підштовхнутий у спину, вповз у намет і простягся ниць перед Гусейном-пашею.

Одноокий, як щойно стрінутий ворожбит, гладкий турок довго мовчки свердлив харциза пронизливим поглядом. Нарешті показав на скручену трубкою цидулу, яка лежала коло нього на килимі, й сказав, що ту цидулу треба віднести козакам, аби віддали отаману Бородавці. Віднести цієї ж ночі має він, Криворотий. Ухилитися, втекти дорогою — хай і не думає, люта помста за це знайде його й під землею. Якщо ж однесе цидулу й повернеться назад — матиме торбинку золота.

Про себе харциз подумав, що так і так буде під землею, бо козаки навряд чи випустять його живим.

Але вголос став уклінно благати, щоб дозволив паша рушати не зараз, а трохи згодом, коли на землю впаде туман, у тумані йому легше буде пробратися да козацького табору, щоб не підстрелила варта.

Гусейн-паша несподівано засміявся, показуючи довгі, як у коня, щербаті зуби.

Якщо вовк хоче почекати туману — нехай чекає. Адже й приказка така є: вовки туман люблять...

Коли Криворотий, стукаючи лобом об землю в незліченних поклонах, виповзав з намету, йому раптом вчувся кволий стогін. Кинувши бистрий погляд, він побачив у темному кутку намету чиєсь скорчене тіло. Високий, плечистий нубієць, що стояв коло паші,, ступнув у куток, штурхнув ногою — стогін урвався.

НІЧ У ЛІСІ

Сагайдачний стис кулаки, аж нігті до крові вгородилися в долоні. Перед очима зринуло вусате червоне лице пана Обалковського, у вухах засичали сказані пошепки слова:

Зрада! Стережися, мосці пане гетьмане! Не шукай далеко — шукай коло себе! Знаєш приказку: «Золото хоч до кого дорогу знайде»? Поки ти їздив до короля, до одного серця в твоєму таборі знайшло стежку турецьке золото...

Не варт було й питати, кого має на думці лукавий шляхтич. Проте гетьман спитав. Той заплющив очі, розвів руками:

Хай розум тобі підкаже правду. Хто, блукаючи по Молдові, занапастив марно сотні козаків, наразивши їх на безглузді бої, котрих можна було уникнути? Хто в злочинному недбальстві не призапасив сіна, щоб гинули з голоду козацькі коні? І хто — скажи сам — не хоче єднатися із славним польським військом? А чому не хоче?! Щоб не вийшли перед наші очі чорний підступ і зрада!

Вуса в пана Обаловського трусилися від обурення, обличчя стало зовсім бурякове.

І тут гетьманові раптом подумалось: усе могло бути так і не так. Війна є війна... Переважили в бою турки чи там ординці — й лягла покотом сотня козаків, хоч і відбивалася до останнього...

Сіна не призапасив коням? А може ж, і не було де взяти того сіна?

Запримітивши його вагання, пан Обалковський спалахнув щирим обуренням.

Цо то єсть?! Мосці пан гетьман не ймё віри?! А як я зараз приведу свідка, живого свідка?

І привів... Притяг до свого намету людину — не людину, ледь живу людську тінь. Підштовхнув кулаком у спину.

Кажи, лайдаку, хто тебе виряджав і до кого? Кажи зараз!

Тінь мовчала, звісивши на груди важку голову. Не вірячи власним очам, гетьман ступнув ближче, придивився.

Ти?!

Тінь розліпила пошерхлі, закривавлені губи.

Я...

Омелько! Його улюблений сердюк! Не поїхав з ним до Варшави, лишився в таборі.

Що сталося?!

Бусурмени схопили... в бою під Сорокою... Катували дуже...

Ну?!

Той простяг руки, синьо-червоні, попечені до живого м’яса, з вирваними нігтями.

Ось...

Обалковський скипів.

Ти, лайдаку, руками отут не труси! Кажи, що питають, бо...

Гетьман, не дивлячись, відсторонив його.

Прошу пана, я сам... Хто ж тебе вирядив з турецького табору, Омельку? До кого?

Гусейн-паша... з грішми... з цидулою... до пана кошового... Бородавки...

Де ж ті гроші й цидула?

Омелькова голова знову впала на груди.

Від...дав...

Кому?

Обалковський поспіхом витяг з кишені кунтуша брудного пожмаканого листа.

Ось, прошу, нєх мосці пан гетьман прочитає! Відібрали в цього лайдака, перехопили, як уже повз до турків.

Гетьман кинув оком. Застрибали незграбно виведені рядки. Правда! Все правда! Зрадив Бородавка!..

Він схопив Омелька за плечі, трусонув щосили.

Ти... гадино! Чорна гадино! Чом не сказав усе товариству? Чом не показав цидулу? Смерті злякався?! Га?! Смерті!

Омелькове тіло гнулося в руках, мов безкосте, голова моталася.

Не тямлячи себе, гетьман важко жбурнув його об землю, рвонув з-за пояса пістоль. Почувся кволий стогін. Пан Обалковський підскочив, ухопив гетьмана за лікоть.

Ох, прошу пана, що за поспіх! Він ще ж не виказав усього! Можна б допитати...

Але допитувати було пізно. Омелько здригнувся, захрипів.

Гетьман шалено відштовхнув шляхтича, вибіг з намету. Все пливло перед очима в червонім тумані. Ледь знайшов коня, скочив у сідло й погнав наосліп якимось вузеньким путівцем, аби тільки швидше до козаків, до табору.

Може, з півгодини минуло, поки він нарешті притримав змиленого коня, скинув шапку, глибоко зітхнув. Вечірня прохолода повернула ясність думкам. Гетьман оглянувся. За ним віддалік скакав загін його козаків і ще десятків зо два польських жовнірів з сотником на чолі.

Хтось догадався, вирядив навздогін.

Сагайдачний махнув рукою. Козаки й жовніри під’їхали ближче.

Де наші отаборилися — скажеш? — спитав польського сотника.

Той виструнчився.

В Степанівцях, мосці пане гетьмане.

А дорогу до Степанівців знаєш?

Сотник забігав очима.

Та... нібито знаю, мосці пане...

Сагайдачний з сумнівом похитав головою.

Гаразд — будемо шукати. Шкода, вечорів.

Лісом треба їхати, пане гетьмане,— подав голос один з козаків.— Онде, гляньте, яка тудою дорога.

Справді, путівець, що ним Сагайдачний скакав з Хотина, звертав до широкої битої дороги, яка зникала в лісових хащах.

Рушили лісом. Дорога була добре втоптана: нею, мабуть, ще недавно проходило велике військо.

Запав присмерк. Після недавніх гроз заходила погожа ніч. Один з жовнірів запалив смолоскип, присвічуючи, рушив попереду. Іскри летіли навсібіч, трап- ляли в сухий мох, жевріли. Гетьман наказав загасити смолоскип, щоб не зайнялася пожежа.

На щастя, зійшов місяць, сипнув під ноги промінням, їхати стало видніш.

Стогнали пугачі на дубах, нечутно, на м’яких крилах мандрували сови, летіли низько, мало не збивали шапок з вершників. Ворушився, жив своїм життям передосінній ліс, байдужий до війни, до людської ворожнечі й крові.

І знову болючим гнівом защеміло серце. Бородавка — зрадник! Хоч які були між ними чвари, на січовій раді торік мало не порубали один одного, але хто б таке міг подумати!

Та Омелько посвідчив — перед смертю він не міг одурити.

Несподівано вколола згадка. Коли приймав його король востаннє, кинув у бесіді, ніби ненароком: «Ми прихилили до козаків своє серце... чекаємо від них допомоги... Але стережися зради, пане гетьмане, понад усе стережися зради!»

Невже ж король знав? Хотів натякнути, попередити? Чого ж тоді не сказав просто у вічі?

На узористу місячну стежку в мереживних тінях гілок вибіг з чагарника старий лис. На мить завмер, підняв передню лапку, ніби відганяючи непроханих вершників, засвітив зеленими жаринками очей — і знов зник у чагарях, не ворухнувши жодної гілки.

Нараз пронизливим, людським голосом скрикнув заєць; видно, трапив знеобачки в хитру лисячу пащеку...

Гетьман пересмикнув плечима, прикрий холодок пробіг по спині.

Гайда, хлопці, гайда! — підохотив примовклих козаків та жовнірів, що попустили були поводи.— Як дибулятимем отак, не втрапимо й до світанку.

Уже й справді благословлялось на світ, коли, пропетлявши всю ніч, вони побачили здалека вогнища великого табору й поскакали просто на них.

Зачорніли під деревами невиразні постаті — варта.

Йой, пане гетьмане! — тривожно скрикнув сотник.— Щось воно не те!.. Куди це ми потрапили?!;м

Безладно вдарили навстріч мушкетні постріли, розкотилися в сонному лісі.

Назад! — гримнув гетьман, зриваючи мушкет з плеча.— Турки!

Розпачливо, без тями, періщили нагаями коней, що скакали з останніх сил, ронячи криваву піну. Раз у раз оберталися, відстрелювались на скаку.

Та позаду гриміло й гриміло; цвьохкали кулі, свисг тіли стріли, збиваючи листя з гілок. Турецькі сипахи на свіжих конях уже наближалися. Застогнавши, звалився з сідла поцілений в голову сотник, потім ще двоє жовнірів.

Раптом Сагайдачний здибав румака, повернув, кинувся на погоню. За ним — загін.

На дорозі знялася шалена січа. За п’ятьох орудував шаблею гетьман, кресав іскри, вибивав з рук мечі й ятагани. Розпачливий гнів додавав божевільної сили: він ледве встигав роздивитися, кого влуча шаблею.

З криком падали на землю поранені воїни, важко зсувалися вбиті; копита коней ковзалися в крові.

Та от пробився між деревами велетенського зросту лучник у подертім зеленім каптані. Заховався ззаду за дуба, намірився в Сагайдачного, пустив стрілу. І люто вилаявся — гетьман несподівано шарпнув коня вбік, стріла ковзнула, прошила йому плече. Він, не дивлячись, висмикнув її, жбурнув геть...

Приголомшені різаниною сипахи нарешті позадкували; вцілілі вісім козаків з жовнірами збилися навколо Сагайдачного. Та попереду, на дорозі, знов залунали крики '«алла!», тупіт: з турецького табору сунула підмога.

Тепер лишалось одне: рятуватися! Усі дев’ятеро кинулися врозтіч хто куди...

Сагайдачному пощастило: він стрімко звернув пра

воруч, непомічений вихопився на галявину в хащах. Скочив з тремтячого, заюшеного кров’ю коня, що зразу заточився й гримнув на землю, і побіг, петляючи. На бігу скотився в якусь улоговину, порослу молоденькими дубками й чагарником, і заповз під купу хмизу. Колючі, розчепірені гілки лізли у вуха, в очі, ніяк було ворухнутися. Чув, як усе ближче й ближче суне погоня, як розсипаються сипахи в лісі, як один за одним лунають постріли, наздоганяючи позосталих охоронців.

Ось турки наввипередки заджерготіли: певне, вгледіли на галяві мертвого коня — і вже надбігають, нишпорять тут, поруч, над самою головою, перегукуються, клянуть його на всі заставки, взивають «козацьким девом» ', «божевільним шайтаном».

От-от примітять улоговину... Ні, не примітили — пробігли.

Тільки зараз відчув, як страшенно болить поранене плече. Всю руку сіпало, крутило, жар од неї розливався струмками по тілу, сушив нудотою горлянку. Може, стріла була отруєна?

Але не хотілось думати про це. Одне пекло, точило, відганяло геть гризучий біль, млость, спрагу — згадка про зрадника. За все, за все заплатить йому з лишком ота чорна душа, аби тільки не загинути, добратися в Степанівці, до табору!

...Вже ген опівдні, перележавши погоню, гетьман випорпався з-під хмизу... Прислухався до непевної тиші й сторожко, пригинцем, рушив од дерева до дерева, додивляючись до моху на корі, до сонця між верховіттями...

Плече сіпало дужче й дужче, у голові гуло, дзвеніло. Він подовгу тупцяв коло дерев, повертався назад, на те саме місце, і, зціпивши зуби, знову силував себе йти далі.

1 Д е в — нечистий дух.

Вже думав, що не вибереться, заночує в лісі, та потроху дерева почали розступатися, призахідне сонце вдарило в вічі, він побачив яр, а за яром узлісся, поросле старезними, замшілими дубами. І тут гарячий вітер приніс близькі голоси, розмову: повз узлісся їхали козаки.

Немолодий, сивий уже полковник Дорошенко, який скакав на чолі загону, тільки ойкнув, коли зчорнілий, як мара, гетьман, у пошматованім, скривавленім кунтуші, з підв’язаною ременем рукою, хитаючись, заступив йому дорогу.

Бійся бога, пане Петре! Що сталося?!

На турків наскочив... Куди ви?

До гетьмана Ходкевича... £)д Бородавки...

Бородавка де? В Степанівцях?

Дорошенко одвів очі.

Та... в Степанівцях... На гетьмана оце позавчора обрали його.

Зжовкле обличчя Сагайдачного посіріло.

На гетьмана??!

Еге. Рада була; товариство й присудило — без гетьмана на Хотин іти ніяк, хай бере булаву! Чутка була, що тебе під Варшавою вбито.

Он як. Ну, то я ще живий. Давай мені, пане- брате, половину своїх козаків! Поїдемо до нього.

* *

Козацький табір ще не ворушився, скутий міцним досвітнім сном, коли Сагайдачний, перепливши серед ночі Дністро, прискакав у Степанівці. Бородавка, зачувши тупіт, виглянув з намету.

Петре! Ти!!

І впав од важкого удару кулаком в обличчя.

Я, зраднику!

Ударили на сполох тулумбаси, тривожна луна попливла над стоптаним до рудої землі полем, де поко- том лежали козаки. Невиспаний довбиш бив, аж руки терпли. Братчики схоплювались, протирали очі: «Що, що таке? Турки? Ординці??» Бігли, не прочумавшись, ставали, шикувалися лавами.

Гарячково поблискуючи очима, оточений старшиною, Сагайдачний вийшов на середину кола. Тонкі губи тремтіли, на лобі круто напнулися жили.

Помовчав, обвів поглядом лави.

А скажіть, братове, що діяти козакові, як заповзе сонному в степу за сорочку гадюка чи, крий боже, змія-мідяниця?

Товариство мовчало.

Що робить, питаю,— до серця тулити? А чи за шию вхопити та голову відрубать, щоб і не сіпнулася?

Стогнуче зітхання вихопилося з усіх грудей разом, коли, на знак Сагайдачного, два кремезні сердюки вивели з намету й, притримуючи за плечі, поставили перед козаками скрученого ременями Бородавку. Одне око в нього запливло синьо-чорною гулею, на підборідді засох струмочок крові.

Напруживши м’язи, він рвонувся з рук сердюків, аж затріщали ремені.

Братчики!

Але Сагайдачний вихопив з кишені листа.

Братчиків кличеш?! А як туркам продавав — не кликав?!

Якби небо впало під ноги, а земля стала дибки над головою, це б не вразило козаків дужче.

Остовпівши, слухали, як вичитував Сагайдачний писаного Гусейну-паші листа, де Бородавка хвалився, що навмисне виряджав козаків невеликими загонами, аби не могли відбитися від ворога. Як весь час провадив військо так, щоб турки могли заступити йому дорогу...

Коли б того листа прочитано на Січі — запорожці роздерли б читця на шматки: кожен знав січового отамана, як самого себе. Але запорожців не було — вони зараз палили на Чорному морі турецькі галери. Були реєстрові козаки, нереєстрові — охочекомонні — вони хоч і обрали Бородавку на гетьмана, але знали його недовго. Повагавшись, вони повірили...

За годину військо хутко рушило до Дністра — до переправи.

Попереду їхав Сагайдачний з підв’язаною рукою, мовчав, не дивився ні на кого.

А в обозі сунула рипуча мажа, оточена сердюками. На мажі горілиць лежав зв’язаний Бородавка. Ззаду по обочині, гірко плачучи, скакали Івашко з Михайликом.

НЕЗВИЧАЙНИЙ ВОРОЖБИТ

Недарма Криворотому привиділося щось знайоме в одноокому ворожбитові: то був батько Мехтод.

Не судилося йому зогнити в невільницькому льоху чи загинути з перебитими кістками в турецькій катівні — хоч паша у фортеці Ені-Кале справді звелів укинути його в підземелля, запримітивши, що надто вже довго розмовля старий із сторожею коло брами. Це здалося паші підозрілим, дарма що Мехтод, пробувши довгі роки в неволі, балакав як щирий турок, та й обличчям — худим, горбоносим — дуже скидався на турка.

Але як одпливли братчики-запорожці, підпаливши бочки з порохом у склепі під фортецею, і гримнув тяжкий вибух — батько Мехтод, щастям вцілілий, оглухлий і весь подряпаний, вибрався надвечір з-під РУЇн.

Трохи прийшовши до пам’яті, розміркував, що не час йому вертатися на Січ, доки не зробив усього, що треба, та й пошкутильгав манівцями до Стамбула з нерозлучницею-бандурою за плечем, що також ди

вом вціліла під час вибуху. Дорогою спинявся в містечках, співав у заїздах — караван-сараях, де завжди товпилося багато приїжджих і можна було почути якісь новини.

Добравшись до Стамбула, ще місяців зо три тинявся по всіх базарах, простягав руку під ятками й рундуками, пильно дослухаючись, про що балакають крамарі й покупці. Закотивши під лоба єдине око, гундосив уривки з корану 1 під мечетями та на людних стамбульських майданах. І так потроху, по словечку, вивідав нарешті від різних людей, куди, коли та з яким військом вирушає походом султан Осман.

Отут і вертатися б додому, але батько Мехтод надумав інше. Поштовхавшись ще днів зо три на базарах, надибав у юрбі знайомця — старого купця-грека Косту, і той за п’ять цехінів згодився переказати почуте на Січ, бо якраз лагодився пливти з крамом у Київ, доки не почалася війна.

А сам батько Мехтод, ніким не помічений, приєднався до численної юрби ворожбитів, що, почіплявши на пояси сушених гадюк, ящірок та кажанів, з галасом і виттям сунули слідом за султановим військом, та й помандрував нескінченними шляхами до Балкан, звідти до Дунаю, з Дунаю — до Дністра.

Дорогою наслухався про султана та його наміри усяких билиць і небилиць і вже став шукати нагоди втекти до своїх. Але втекти було ніяк, бо, на лихо, запримітив його одноокий візир Гусейн, котрому чимось припав до вподоби мовчазний, покалічений, як він сам, чаклун, що кожної ночі додивлявся до зір десь на околиці табору.

Отож забрав його до себе в намет, загадував ворожити по зірках, вечірніх і досвітніх, по баранячих кістках та бобах, вичитувати долю. Побоювався паша, що вже не вернеться додому в коханий Стамбул, бо

* Коран — священна книга у мусульман.

коли не поляже в бою — загине від султанового гиіву за якусь невдачу.

Осман давно заприсягався, що як прийдуть під Хотин — не снідатиме й не обідатиме, доки не знищить упень усе військо ілляхів, а найперш — козаків, з обома гетьманами, Бородавкою й Сагайдак-беем.

Якщо вийде не на нього — не забариться зігнати серце на своїх візирах. Розпалившись, султан посадив би на кіл і рідного батька, якби той досі був живий. Отож треба було робити все, аби відвернути від себе султанів гнів.

За довгу дорогу Мехтод добре придивився до свого господаря і зараз, побачивши Криворотого, миттю вгадав, що той знадобився паші для якогось чорного діла. Бо на що б же інше міг придатися отакий нелюд?

І Мехтод уже більше не відходив од намету. Стояв і тупцяв навколо, видивлявся на зорі, аж йому голо&а пішла обертом, аби вловити хоч що-небудь крізь шпа- ру в наметі. І таки вловив дещо: почув і останні слова Гусейн-паші про вовків, які люблять туман. Цього було досить.

...Коли ніч перейшла світанкову межу, Криворотий неохоче вибрався з-під гарби в обозі, де спав разом з двома аскерами, й, зітхаючи, рушив у дорогу.

Аскери провели його до околиці табору й повернули назад, справедливо розваживши, що, як схоче гяур тікати, може примудритися і втекти від них у таку темінь. А не схоче — дійде до козаків і сам.

Туман стелився лісом, плутався довгими пасмами з кущах та гіллі дерев. Лише над табором сіялося крізь нього щось схоже на місячне світло.

Харцизові раптом вчувся в тумані якийсь шерех. Він злякано зупинився, прислухався — але не почув нічого, крім різноголосого хропіння воїнів, що долинало з табору, форкання мулів та верблюдів.

Ох, як страшенно не хотілося йти! Щось зломилося в харцизові од пережитих мук: він боявся тікати, боявся й лишатися. Тоді вже паша неминуче його закатує...

Нарешті спало на думку, що може й наказ виконати, й себе вберегти,— не стрітися з козаками віч-на- віч. Прив’яже оту кляту цидулу до якоїсь каменюки й пожбурить здалека, під ноги козацькій варті — нехай підбирає.

Але це була його остання думка... Ледве Криворотий пірнув у лісову непроглядну імлу, збоку виросла висока тінь. Змахнула рукою — щось свиснуло: влучно кинутий ніж вгородився в шию харцизові. Той упав, заливаючи кров’ю зібганого в пазусі листа. В ньому Гусейн-паша улесливо дякував Бородавці за те, що згодився допомогти султанові, затримав козаків у дорозі — не дав їм вчасно підійти до Хотина, де давно чекали ілляхи.

Обіцяв паша Бородавці мішок золотих цехінів за цю зраду, якої не було ніколи...

ПЕРЕД СТРАТОЮ

Оце ти й доживсь, Якове, оце ти й довоювався. Не козацькою смертю,— од ворожої шаблі чи від кулі в бою,— чорною смертю загинеш — за зраду! Не носитимуть козаки шапками землю на могилу; пройдуть мимо, ще й плюнуть: «Собаці — собача смерть!»

А ті, що врятували б, хоч і кістками б отут лягли — далеко, ох, далеко! Сам же винен: вирядив свою січову сірому геть од себе, на Чорне море. Немає рятунку нізвідки: лежи, чекай страти!

Бородавка люто шарпнувся, та ремені тільки дужче в’їлися в пошмагане затерпле тіло. Щиро скрутили, бісові хлопці, знали, кого в’яжуть.

День і ніч стоїть коло намету варта: коли б і схотів хто підступитися — де там!

Першої... ні, другої ночі приповз джура Михайлик. Якось примудрився, прорізав у наметі дірку, шепнув: «Батьку отамане!», вкинув ножа.

То хіба ж не почули вартові! Миттю кинулись, перетрусили все, забрали ножа. Тільки й того, що хлопцеві од них добре перепало. Тепер вже не приповзає.

Від думки, що хоч одна жива душа боліє за нього, не вірить у зраду, потепліло в грудях. Та зразу важкою хвилею насунув розпач. Знову, в котрий раз, глянув з темряви Сагайдачний. Худе обличчя паленіє гнівом, рука жмакає листа: «Зрадник! Продав товариство! На що злакомився?! На золото! Сказав би — я б тобі його сам два лантухи насипав!»

І несила крикнути, що брехня! Не було зради!! Щось ударило в голову й душить, душить...

Ох Петре! Ох гетьмане! Тяжкий гріх на тобі! Вмирать будеш — згадаєш, як повірив у наклеп, звів зо світу свого ж брата.

...Мандрує понад Дністром серпнева ніч, по-хазяй- ськи заглядає по черзі в кожен табір, трусить зоряним рукавом: «Спіть, люди!»

Поснули, хто де впав, серед коней та верблюдів плосколиці ординці. Розкидались просто неба турки, курди, вкутані в подерті плащі, суворі араби. Глухе бурмотіння, зітхання, стогони пливуть у пітьмі: воїни й уві сні б’ються, падають, гинуть од ран.

Горять ліхтарі коло розкішного шатра, прикрашеного золотими кулями й орлиними крилами, що розпросторився на високому горбі. На м’яких килимах міцно спить молодий султан Осман, стискає кулаки, хмурить брови. Недобрий сон привидивсь йому — що розгромили козаки й ілляхи його військо впень і веде він назад, у Стамбул, вкритих ганьбою недобитків. Страшний сон, а прокинутись несила. Спи, доки весь не додивишся!..

Душать примари в Хотинському замкові й коронного гетьмана Ходкевича. Крутиться старий на солдатському твердому ліжкові, стогне крізь зуби. Повернулась до нього здобута колись у литовських болотах пропасниця: тіпає й тіпає, сушить неміччю тіло, не помагають і гіркі заморські ліки, куплені за великі гроші у француза-купця, що торгує всіляким добром у польському таборі.

Усіх приспала ніч, навіть Сагайдачний заснув на час тривожним сном, поклавши на груди поранену руку.

Тільки в’язневі немає спочинку. Лежить, слухає, як перегукується варта в усьому таборі й коло його намету, як співають півні на козацьких возах, кличуть світання. Ще на одну ніч ближче до страти...

* *

Михайлик прокинувсь опівночі — й зразу, наче підштовхнутий, збудився Іван. Відколи повернувся з печери, обдертий, худий — самі кістки, він ще дужче прикипів до товариша. Навіть спав, вчепившись йому в сорочку, скрикував, кидався: все пережите не відступало від нього й уві сні.

Коло хлопців на всі заставки хропів гетьманів сердюк Дмитро. З тої ночі, коли Михайлика спіймали під Бородавчиним наметом, Дмитро завжди лягав поруч з ними; видно, мав такий наказ. Та, покрутив1 шись трохи, пускав хропака: хлопці тільки того й чекали.

А якби до гетьмана піти? — сонно пита Івашко.

Михайло мовчить. Вже було! Заступив сьогодні дорогу Сагайдачному. Той, оточений своєю охороною, саме їхав з польського табору. Спинив коня, глянув пильно.

Стривай, хлопче, де я тебе бачив? Чи не ти співав торік у Січі на березі?