Повний місяць

Розділ перший Перевертень

Вони прийшли по обіді.

Першим поріг магазину переступив худий чоловік у цивільному. Він виглядав так, що мимоволі стріляла думка — людину навмисне морили голодом. Хтозна, може так справді було: тримали у темному казематі. Чи — в концтаборі. Звідки той утік, або, швидше за все, звільнили, врятували від вірної смерті. Але, схоже, бідаку не відгодують уже ніколи.

Уздрівши його, Галина Павлівна пригадала давню, ще довоєнну розмову зі своєю кумою–медичкою. Вона вчилася в Києві, отримала розподіл у лікарню Кам'янця–Подільського, і до війни жінки бачилися часто. Чому завелися тоді про хвороби, у голові не втрималося. Та лишилося в пам'яті: кума клялася, божилася та хрестилася — людському організмові властиві порушення речовин. Що мала на увазі жінка з інститутською освітою, яка розбирала навіть латину, Павлівна не зрозуміла толком. Лиш повірила кумі на слово: після такого різні процеси, котрі неможливо доступно пояснити далеким від медицини громадянам, стають невідворотними.

Скажімо, чоловіка чи жінку раптом починає роздувати вшир. Це зовсім не значить, що людина стала більше їсти. Можна сісти на жорстку дієту, ледь не на хліб з водою, і все одно не схуднеш.

Так само з тими, хто з доброго дива став худнути. Хоч запихай у нього без перерви — нема смислу. Живіт скрутить, болітиме все всередині, проте кістки м'ясом не обростуть. А плащ та інший одяг висіли на худому незнайомцеві, наче на вішаку. Тож сказане колись Марією підтверджувалося просто в Павлівни на очах.

Напевне, зараз Галина бачила перед собою мужчину, котрий точно не роздобріє, скільки б не їв. Кума називала цю хворобу, ось лиш не зосталося в голові. Спеціальних термінів Галина Павлівна ніколи не могла втримати в пам'яті. А Марія при цьому нарікала — совєти таких болячок не лікують, тож діагнозів правильних не ставлять. Прописують або здорове харчування, або — проносне та дієту. Результат однаковий — нема толку.

Слово «совєти» кума при цьому промовляла тихо. Попри те, що вступила вже до радянського вищого навчального закладу, неофіційно, серед дуже перевірених своїх, називала владу так, як тато — відомий в окрузі земський лікар. Його не розстріляли ані більшовики, ані петлюрівці. Комуністи не чіпали цього буркотуна, навіть коли остаточно закріпилися в цих краях. Зрештою, і за старого, царського режиму батько куми ставився до влади скептично.

Політичні погляди хорошого медика нікого особливо не цікавили. Це його вберегло. Тато куми Марії взагалі міг пожити довше, та пішов десять років тому, тихо, мирно, у своєму ліжку. Після того, ніби відчуваючи — їй за таку ж сміливість спуску не буде, жінка навчилася прикусювати язика. Однак сімейні традиції разом із генами робили своє — і небезпечні совєти часом зривалися з її губ. Усякий раз Павлівна здригалася — і попри боязнь могла вжити десь у розмові це ж саме словечко.

Сама вона, за сорок років устигнувши пожити за чотирма режимами — царським, петлюрівським, більшовицьким та окупаційним німецьким — дійшла висновку: їй не подобається жоден. Утім, розсудивши тверезо, погодилася: зовсім без влади теж не вийде. Домовилася із собою — хоче таку, яка звертатиме на особисто на неї, громадянку Свириденко, найменше уваги. За прикладом куми Марії вирішила говорити менше, думати й слухати — більше. Вироблена звичка допомагала їй не аж так боятися будь–якого владного представника. З неї просто взяти нема чого. А як почнеться війна, влучить глупа куля — так Павлівні однаково, хто стрілятиме.

Ось чому сприйняла появу страшненького незнайомця спокійно. Нічого він їй не зробить, бачила ще й не таких. Навіть не зрушила з місця, коли слідом за худим, тут же прозваним нею живим скелетом, усередину зайшов широкоплечий легінь у синій міліцейській формі.

Крім них, у магазині товклася метушлива бабця. Кінець серпня на Поділлі видався зазвичай теплим, та старенька все ж обгорнула поперек драною вовняною хусткою, би'сь не протягло. Вгледівши несподіваних візитерів, стрепенулася, губи заворушилися, і Галині Павлівні здалося: стара молиться. Часи стояли такі, що не лише старші люди мимоволі промовляли молитву, бачачи мужчину в строї. Хай форма зелена — військова, сіра — поліцейська або синя, міліцейська — то не мало значення.

Чоловіки у формі випромінювали одночасно страх та смерть. Їх не всякий наважувався вважати захисниками. Варто навчитися приховати такі думки, інакше біда. Але й поспіхом відводити погляд при їх появі не слід. Йде війна, і така поведінка цивільних вважається підозрілою.

Дарма, що в населення страх. У військових — гранична пильність.

Ось основна вимога воєнного часу.

Тому Галина зиркнула на візитерів із добре вдаваною байдужістю. Хоч розуміла — зайшли не отоваритися. А вони підступили до грубо збитого дерев'яного прилавку впритул. Документи показав лише міліцейський лейтенант, ніби по формі не видно, де служить. Зблизька жінка розгледіла шрам на обтягнутому жовтуватою шкірою черепі цивільного. Заговорив із Павлівною він, упершись руками об нестругану поверхню прилавку та дивлячись чомусь убік:

— Завідуюча — хто?

— Я, — розпрямивши плечі, відповіла жінка. — Свириденко Галина Павлівна, — мить подумала, додала: — Вдова. Чоловік пішов добровольцем. Убили тоді ж, у сорок першому, в липні. Де похований, не знаю.

— Ми тут не для того, аби повідомити вам про місце поховання вашого чоловіка.

Голос худого був хрипкуватим, так, наче наскрізь прокурений чи спитий. Говорив надто старанно, мов не з людиною бесідував, а надиктовував казенний документ чи якусь телеграму. Або доповідав про виконану роботу. Ця манера відповідала неприємній зовнішності, тож Галина, навчена чотирма владами, відчула: з цих двох худий — небезпечніший.

Чого саме треба чекати, жінка не уявляла. Але жодних гріхів як завідувач продовольчим магазином за собою не відчувала, в неї кругом повний порядок.

— У чому справа, товариші? — запитала, додавши суворості.

Бабця, стоячи між ними, стурбовано вертіла головою, ніби відчуваючи наближення чогось страшного особисто для неї. Міліціонер кахикнув у кулак, поклав старій руку на плече, й погляд Галини тут же зачепився за щось незвичне — вертикальні сині смужки на поверхні його долоні.

— Гайда, бабо, — мовив лейтенант, око при цьому смикнулося, немов дружньо підморгувало.

— Куди, синку? — вирвалося в старої, потім — цілком зрозуміле в таких випадках: — А що? За що, синок?

— Перевірка, — заспокоїв міліціонер, говорячи до старої, але дивлячись на Павлівну, — Звичайна перевірка. У нас справа до завідуючої. Сторонніх просимо вийти. Йдіть собі додому, бабо.

Зрозумівши, що суворе начальство її пускає з миром, бабця заметушилася ще сильніше. Був момент, коли Галині здалося — цілуватиме лейтенантові правицю.

Так уже було, минулої осені. Ця стара на очах у всього базару вчепилася в руку німецькому штабс–фельдфебелю й не пустила, поки не приклалася губами, мов до ікони чи животворящих мощів. Огрядний німець тоді коротко звелів місцевому поліцаю з тих, що проводили на базарі облаву, дати старій спокій. Повернувши при цьому конфісковані яйця. Відвертий грабіж був основною метою подібних облав. А фельдфебель навряд чи пожалів бабцю: просто вирішив вирости у власних очах. Показавши заодно допоміжній поліції, хто в селищі хазяїн і чиї накази поліцаї мусять виконувати. Між іншим, старенькій яєчка повернули, та інші пограбовані лишилися ні з чим…

— Нічого не знаю про перевірку, — заявила Галина.

— Що ж то за перевірка, коли про неї знають, — парирував худий. — Продавець ваш де?

— Я тут за всіх. Завідуюча, продавець, прибиральниця.

— Знайома картинка. Тим краще.

— Чим це — краще?

— Нема, на кого звалити. Перекласти відповідальність… у разі чого.

— Що я повинна перекладати? У чому взагалі завинила?

Галина не панікувала. Внутрішній голос тихо підказував: незалежно від ситуації витримка — зброя дієвіша, ніж зрив на бабську істерику. Поки стріляла поглядом із міліціонера на цивільного, стара квапливо вийшла, лишивши двері ледь прочиненими. Лейтенант тут же виправив помилку, закріпивши зсередини клямку. Там, біля дверей, і став. Звідти зручніше зиркати у вікно.

— Бачу, нерви в нас. Рильце в пуху чи ні? — скрадливо поцікавився худий.

— Слухайте, пришли без попередження, відразу лякаєте…

— А ви не бійтеся, — перервав той.

Нездорового кольору шкіра натягнулася на вилицях, від чого обличчя ще більше стало нагадувати череп. Очі видавалися темними дірками, враження підсилювали кола круг них. На відміну від старанно поголеного міліціонера, щоки худого були гладенькими зовсім не від бритви. Брови виявилися білими, ще й трохи жовтуватими, під колір шкіри, та дуже рідкими.

Навіть кришталево чиста людина, котра не відчуває за собою жодної провини, при зустрічі з таким мимоволі відчує тривогу та наближення небезпеки, хоч і не знатиме її природи.

— Мені нема чого боятися, — рішуче відрубала Павлівна.

— І не треба, — сказав худий. — Від вас, товаришу завідуюча, вимагається лише бути пильною, як ніколи. Так, скільки хлібних талонів ви вже встигли сьогодні отоварити?

Замість відповіді Галина видобула з–під прилавку старий шкіряний ридикюль без однієї ручки, розстебнула його, двома пальцями видобула невеличкий стосик талонів.

— Ось.

Кістлява рука простягнулася долонею догори.

— Давайте.

Галина поклала талони назад.

— Документи лейтенанта я бачила. Ваші попрошу.

Чоловіки перезирнулися. Лице міліціонера розпливлося в широкій щирій посмішці, відкривши білу зубну коронку в лівому кутику.

— Оп! Оце діло! Кажете, товаришу майор, пильності нема, пильності нема…

Тонкі губи на лиці худого лишилися жорстко стуленими.

— Похвально, товаришу Свириденко. Похвально, — говорячи так, ковзнув рукою за викот старого довоєнного осіннього плаща, витяг червоне посвідчення, помахав перед Галиною, не розгортаючи. — Майор Романов, управління боротьби з розкраданням соціалістичного майна. Обласне.

— З Кам'янця? — уточнила Галина. — А чому не місцеве…

— Вашим місцевим начальством займаються, — перебив худий. — Закони військового часу. Розстрільна справа, однозначно.

Аж тепер жінка пополотніла.

— Розстрільна? Чому…

— Бо за таке вбивати треба! — знову перервав Романов. — Це — лейтенант Яковлєв, з карного розшуку. Талони, Галино Павлівно, ми у вас вилучаємо. Складемо акт, як належить. Випишемо повістку, з нею прийдете до вашого відділу НКВС, до слідчого Храмова. Знаєте такого?

— Селище невелике. Він же у нас один слідчий… наче…, — тут же схопилася, ніби щойно згадала. — Є ще начальник, товариш Сомов, солдатики чергують.

— Людей не вистачає, — розвів руками Яковлєв. — Кадровий голод, кращі на фронті. Ми з товаришем майором ох, як хочемо вперед, на Захід! Але наказ є наказ, в тилу теж роботи повно. Самі ж бачите.

— Нічого я не поки бачу, — Галина знову полізла в сумку. — Талони як талони…

— Добре, коли так, — кивнув Романов. — Значить, якщо з ними справді порядок, товариш Храмов віддасть їх назад, теж під розписку. Ну, а якщо підробка — доведеться згадати, кому ви їх отоварювали. Вони ж ще не погашені?

— Я це роблю… Всі це роблять під кінець дня…

— На сьогодні робочий день ваш завершився. Напишіть на дверях… Що хочете, те й пишіть, коротше кажучи. Закрито, та й кінець. Будьте вдома, нікуди не ходіть. Повістку вам дамо на завтра, на ранок.

— Та що сталося, можу я знати, кінець–то кінцем? — ось тепер Галина відчула: межа, готова збитися на зовсім не потрібну тут істерику.

— Фальшивки гуляють, — не сказав — виплюнув Яковлєв. — Де штампують, чорт їх розбере. Головне, якість друкарська. На перший погляд від справжніх не відрізниш. Потім хліб, отриманий за цими картками, перепродають на чорному ринку. Знаєте, скільки всього можна купити чи виміняти за хліб?

Галина про такі речі чула. Та вважала — все це проходить у більших містах, їхній Сатанів — невелике селище. Без малого дві тисячі до війни жило, цукровий завод працював, МТС, електростанція, кооперація потроху розвивалася. Війна забрала багатьох, нині аби більше тисячі нашкреблося. Подібні фокуси бандитам зручніше крутити в Кам'янці–Подільському, як обласному центрі, чи в інших містах — Проскурові хоча б, Дунаївцях або Старокостянтинові. Заспокоюючи себе так, вона не припускала, що одного разу фальшиві продуктові картки отоварить сама. Уявляла наслідки, чудово уявляла — руки проти волі затрусилися.

Переляк прочитався на обличчі, і жінка враз відзначила: її стан дуже сподобався худому майору. Можливо, перебільшує, нема з чого аж так тішитися. Але її реакцією на свої слова Романов точно лишився задоволений. Здається, навіть у холодному погляді блиснула ледь помітна жаринка.

— Давайте талони. Товариш Яковлєв зараз оформить вилучення, складе протокол. Поки без паніки. Звісно, дзвонити по селищу теж не…

Раптом замовк, напружився, дослухаючись. Почула й Галина. Хоча трофейним транспортом нікого в Подільському не здивуєш, рев мотору мотоциклу BMW, котрий тут називали міліцейським, місцеві жителі відрізняли від інших подібних звуків. Після вбивства начальника селищної міліції службовий транспорт осідлав старший лейтенант Андрій Левченко.

Він не їхав мимо — тримав курс на магазин.

Галину від самого початку дещо занепокоїло, коли люди з області прийшли до неї не разом із місцевим міліціонером. Хай Левченко лише тимчасово виконує обов'язки. Та ситуація справді виглядала серйозною. Через те жінка вирішила не лізти з дурними питаннями: ці двоє вочевидь знають, що роблять. Але щось у діях цієї парочки змусило жінку насторожитися. Підхопила з прилавку ридикюль, ступила два кроки назад і вперлася спиною об грубо збиті дерев'яні полиці.

Увага ж слідчого та міліціонера переключилася на вікно. Яковлєв став, аби з вулиці не відразу розгледіли. Романов спершу плавно, немов пливучи, перемістився так, щоб теж зиркнути назовні. Потім дав майору незрозумілий знак, знову наблизився до прилавку впритул.

— Картки, — звелів коротко.

— Як? — пролепетала Галина.

— Карточки сюди, сука! — просичав худий, але краще б гаркнув — не так страшно, до криків та гуркоту жінка за останні роки давно звикла.

Не до кінця розібравшись, що відбувається, Галина інстинктивно притулила ридикюль до себе. Прикрила руками, ніби надіючись так заховати. Момент, коли Романов витягнув із кишені плаща револьвер, прогавила. Втім, навіть якби й вгледіла, це нічого не міняло — від наставленого дула нікуди не втекти.

— Ой, — цвірінькнула жінка. — Ой. Не треба.

— Бігом, Череп! — викрикнув Яковлєв, уже тримаючи свій пістолет, наставивши його на вікно.

Мотор заглух — видно, Левченко запинив мотоцикл, і сумнівів не лишалося — прямує сюди, до них.

У пастку.

— Сумку давай! — знову голосно просичав Романов. — Уб'ю, сучка!

Галина здивувалася власному вчинку. Вона й подумати не могла, що здатна не покірно простягнути ридикюль озброєному нападнику, а різким рухом відкинути від себе, жбурнувши на підлогу, поруч із Романовим. Тоді трохи подалася вперед — і закричала, вивільняючи переляк. І тут же осіла на підлогу, вгадуючи бажання того стріляти й на невловиму мить випереджаючи кулю.

Аби таке сталося в інший час, Галина напевне повела б себе інакше. Та жити — й виживати! — поруч із озброєними чоловіками її навчили не лише останні роки, наповнені війною. Коли Галі Свириденко було вісімнадцять, вона замість бігати за хлопцями, що пасує до дівочого віку, ховалася від куль, закривала вуха й пригиналася, коли кругом рвалися снаряди, й перев'язувала поранених. Причому їй було тоді все одно, кому зупиняти кров, більшовику чи петлюрівцю.

Яким був план нападників тепер, жінка поняття не мала. Зате зрозуміла — хай би там що, але через неї все в парочки полетіло шкереберть. Обоє, судячи з їхніх дій, виявили себе. Хоч точно не збиралися розкриватися до останнього.

Ззовні почувся крик Левченка, брязкіт розбитого скла, ще постріл, потім гримнуло у відповідь. За цим гармидером Галина, скрутившись калачем під прилавком, не могла розібрати жодних слів. Заплющивши очі, вона молилася Богу, аби худому — справжній Череп, інакше й не скажеш, — стало не до неї, тільки б не надумав помститися жінці.

Між тим, худому та міліціонеру й без Божого втручання було зараз не до Галини.

Той, кого назвали Черепом, сіпнувся за ридикюлем. Яковлєв рикнув тоном старшого, якому не заперечують:

— Кинь!

Взута в кирзовий чобіт нога роздратовано копнула сумку, відкидаючи до стіни.

— Скільки їх там? — спитав худий.

— Один. Автомат у нього… твою мать!

Підтверджуючи це, знадвору полоснула по вікну коротка черга.

— Рвемо! — скомандував чоловік у міліцейській формі, пославши чергову кулю назовні.

Пірнувши під вікном, він, не думаючи довго, садонув по дверях, забувши, що сам зачинив їх на клямку. Не перестаючи лаятись, відсунув її, знову вгатив з носака. Розчахнув, двічі вистрілив, змушуючи автоматника за мотоциклом поміняти позицію, і, вигравши секунди, повторив:

— Давай!

Стрімко опинившись поруч, упершись плечем об одвірок, худий миттю оцінив їхнє становище.

Двоє проти одного — явна перевага.

Тим більше, мотоцикл зупинився на невеличкому півкруглому майданчику біля магазина. Чим являв собою чудову мішень: перехресний вогонь із дверей та вікна не лишав противнику шансів. Але проти них був досвідчений боєць, до того ж озброєний автоматом. Це дозволяло на якийсь час заблокувати обох у магазині. Запасного ходу не передбачили, товар розвантажували й заносили через передній вхід.

Пастка.

Жоден із них не знав цього наперед.

Часу обмаль. Це розуміли не тільки нападники. Автоматник ззовні також прорахував ситуацію. Причому можна не сумніватися: стрілянину почули, селище невелике, в міліцейському відділку дуже скоро дізнаються про бій. Тож особовий склад буде тут максимум за десять хвилин — міліція недалеко. Тому, хто контролює магазин із вулиці, треба примудритися й потримати тих, хто всередині, ще трошки. Вихід для обложених напрошувався єдиний — прорив.

— Е, ви там! Чуєте мене! Кидай зброю, виходь по одному! — долинуло з–за коляски.

— Зараз! Вийдемо! — крикнув чоловік у міліцейській формі.

Підморгнувши худому, він лапнув кишеню галіфе. Аби хтось міг уважніше придивитися до нього, розгледів би — штани та кітель з різних комплектів. Галіфе великуваті, доводилося сильніше затягувати пасок, аби втримати їх на стегнах. Рука пірнула всередину, виринула з гранатою.

Моргнув знову. Худий так і не зрозумів, тик це чи старший справді підбадьорює, кивнув у відповідь.

Далі чоловік у формі спритно відігнув вусики. Затим — обережно витягнув кільце, міцно стискаючи ребристе яйце в кулаку. Ступив у пройму дверей, потім — ще крок уперед, підняв руки:

— Умовив, начальнику! Амба нам! Добровільно, бачиш? Дивись!

Постать за мотоциклом заворушилась, поволі почала випростовуватися.

І тоді чоловік у міліцейській формі, коротко замахнувшись, жбурнув гранату в його сторону.

Але в останній момент сяйнуло — противник точно чекає підлоти, напевне розгадав його маневр. Тож у русі, вже коли метав, зробив невеличкий розворот.

Ця зміна постави спрямувала ребристе яйце не в сам мотоцикл.

Рвонуло зліва від нього, зовсім не пошкодивши транспорт.

Офіцер таки дійсно передбачив задум — стрибнув великою кішкою, прийшов на руки, перекотився на живіт, і з цієї позиції відкрив вогонь.

Але сектор обстрілу нападники змогли збільшити. Увагу офіцера відволік стріляниною худий, змусивши того знову перекотитися, міняючи позицію — тепер його нічого не прикривало. Бо тим часом «міліціонер» уже проривався вперед, пригинаючись на бігу. Головне — дістатися за поворот вулиці, туди, де вони лишили свій мотоцикл.

Зрозумівши — двох поки не взяти, офіцер зосередився на дверях магазину, скупими пострілами не даючи Черепу висунутись.

Враз ревонув мотор. Мотоцикл із коляскою вирулив просто на нього. Перевдягнений міліціонер за кермом вирівняв машину, явно йдучи на таран.

Тільки того й чекаючи, Череп стрімголов, мов влучно пущене гарматне ядро, вилетів з дверей магазину. Стріляючи на бігу, відчайдушно рвонув, намагаючись махом скоротити відстань між будівлею та мотоциклом, котрий рухався навперейми, аби підібрати втікача.

Крутячись на сухій землі, здіймаючи довкола хмари сірого пороху, Левченко наставив автоматне дуло в бік рухомої мішені. Палець зрісся зі спуском. Натиснув, випускаючи останню, через те — найдовшу чергу.

Кулі лягали віялом.

Ті, котрі наздогнали Черепа, розвернули його на бігу. Впав він, немов мішок із сухими кістками, — принаймні, таким вийшов звук, коли тіло стукнулося об землю. Але чоловік, який назвав себе майором Яковлєвим, отримав чималу фору, надавши газу та швидко зникнувши з очей.

Лишивши за собою хмару куряви.

— Я так і не почув, чому нападники не могли бути члени націоналістичних бандформувань.

Андрій передбачив питання й приготував відповідь. Капітан Віктор Сомов зациклився на боротьбі зі збройним націоналістичним підпіллям. І Левченко розумів: новий начальник місцевого відділу НКВС у даному випадку керувався лише, так би мовити, логікою свого призначення.

Михайла Тищенка, начальника стаханівської міліції, вбили три тижні тому, в середині липня.

Озираюсь назад, Левченко намагався збагнути, чому події стали розвиватися так швидко. Адже кого–кого, а повстанців тут не чекали. Бо ще на початку літа, зібравши особовий склад, начальник зачитав офіційний документ. Де говорилося: стрімкий, успішний та переможний наступ Червоної Армії сприяв швидкій дезорганізації заходів фашистських посіпак, спрямованих на розбудову власних підпільних військових структур. Це означало: на території Кам'янець–Подільської області більше не існує незаконних збройних формувань українських буржуазних націоналістів, створених для ескалації терору й насильства. Ось їхня мета — підриву соціалістичного устрою на звільнених від німців територіях.

Отже, завершив тоді коротку політінформацію Тищенко, міліція може зосередитися на виконанні своїх прямих обов'язків. А саме — боротьбі з бандитизмом, спекуляцією та іншими порушеннями соціалістичної законності. З тим особовий склад і розійшовся. Але вже наприкінці літа правдивість подібних висновків поставило під сумнів убивство того, хто їх зробив.

Сталося все за короткий час.

Спершу на базарі патруль затримав злодія. Той, навіть не дійшовши до відділення, заявив: готовий надати цінну інформацію органам, хай лиш не будуть такими строгими. Отримавши гарантії, повідомив: у його сусідів уже кілька днів живе підозріла дівчина. Раніше злодюжка її не бачив. Спроби підбити клинці вона припиняла, чим викликала додаткову підозру. А вчора вночі до сусідів хтось приходив, і те дівчисько вийшло проводжати незнайомця. Затриманий божився — німецькі шпигуни, не інакше. Збираються підірвати електростанцію, на якій завершуються відновлювальні роботи.

Подібні справи зазвичай негайно треба передавати до НКВС. Та начальник користувався тією важливою для нього обставиною, що в умовах війни міліція як складова комісаріату внутрішніх справ, отримала більше незалежності від «старших товаришів». Оперативне реагування стало зараз потрібніше тактичного узгодження дій, що однозначно забирає час.

Тож учорашній партизанський командир, який не пішов далі на фронт, а очолив міліцію в Сатанові, вирішив самостійно почати операцію.

Після чого прожив лише тридцять шість годин.

Документи в затриманої дівчини виявилися в порядку. Але досвідчений партизан відчув — перед ним може бути зв'язкова підпільників. Сам не так давно інструктував партизанських «ластівок».

Посадивши її під арешт, Тищенко взяв на себе всю відповідальність та швидко організував оперативну перевірку. Можливо, віддати затриману під опіку НКВС було правильним. Але переконаному комуністові, який ще в часи комсомольської юності керував місцевими «чонівцями»[1], усе ж кортіло втерти носа чекістам. Як усякий бойовий командир, він недолюблював їх, маючи безліч підстав вважати тиловими щурами. Тому він залишив дівчину ночувати в камері попереднього ув'язнення, облаштованій при міліцейському відділенні.

Вночі на міліцію напали. Атака була несподіваною, стрімкою та успішною — полонянку відбили. У короткому бою загинуло троє міліціонерів і сам начальник: на той час зачинився в кабінеті, аби трохи поспати. Коли почалося — Тищенко вискочив першим, прийняв бій, застрелив одного з нападників, та дістав дві кулі, в груди та голову.

Тут же підключилося УНКВС. Убитого впізнали. Як було повідомлено, ним виявився боєць незаконного збройного формування, котре називало себе Українською Повстанською Армією. Висновок зроблено очевидний: дівчина справді була їхньою зв'язковою. Що, зі слів керівника обласного управління, означає — так звані повстанці надалі планують проводити рейди в глибокому тилу. Отже, заспокоюватися не варто. Пильність органів держбезпеки у звільнених районах варто гранично посилити.

Селищне енкаведешне керівництво оперативно поміняли. І Левченку здавалося: новий начальник відділу НКВС сприймав власне призначення, мов покарання. Саме з цим і ні з чим іншим Андрій пов'язував бажання Сомова бачити слід «націоналістичних банд» всюди, де стріляли.

Навіть ті випадки нападів скажених вовків на людей, до яких міліція Сатанова не знала, як ставитися.

Ще з другої половини травня, коли життя після німецької окупації лиш почало налагоджуватися, місцеві жителі стали заявляти про появу в довколишньому лісі хижаків, які перегризають людям горлянки. Жертвами були переважно жінки та старі люди. Дорослі чоловіки або пішли далі на фронт, або були мобілізовані в міліцію та інші органи місцевої влади. У міліції не розуміли, як на це реагувати. Роботи всім вистачало і без чотириногих хижаків, тут би з двоногими розібратися.

Тож після другої заяви покійний нині Тищенко домовився із головою селищної ради та секретарем парторганізації й організував та провів щось на зразок агітаційного походу. Влада та міліція цілий день ходили по людях, застерігаючи від мандрівок до лісу. Навіть зібрали від кожного підпис про попередження та згоду. Після чого відповідальність повністю лягла на громадян, і всі, кому родичі потерпілих могли поскаржитись, просто вмили руки.

Це не означало, що з нападами було покінчено. Станом на середину серпня Левченко нарахував чотирьох жертв. Місцева бібліотекарка Поліна Стефанівна, до якої Андрія поставили на квартиру, якось між іншим звернула його увагу: всі напади лісового хижака дивним чином збігаються зі змінами місячних циклів. Зокрема, припадають на фазу повні, яка трапляється щомісяця. Жінка захоплювалася подібними штуками, в неї була досить велика добірка старих, ще дореволюційних книжок на астрологічну та містичну тематику. Левченко не знав, заборонені вони чи ні, і не хотів з'ясовувати. Самотній жінці симпатизував, вважав — вона, як і кожен, має право на різні невинні дивацтва. Часом слухав її розповіді, та, признатися, жодному слову не вірив.

Але в те, що жертви — справа рук учасників націоналістичних банд, не вірив так само.

Хоча Сомов, щойно довідавшись про це, розвинув неабияку активність. Наказав узяти пояснення в кожного з потерпілих, наніс місця хижацьких нападів на топографічну карту, простежив, аби така сама висіла на стіні в міліцейських кабінетах, ще й викликав із області взвод солдатів, аби обшукати місця пригод.

Звісно, ніхто ніде не знайшов жодних слідів, котрі б довели причетність людей до таких звірств. Проте начальник НКВС усе одно вперто гнув свою лінію: жорстокі вбивства мирних жителів — справа рук бандитів–націоналістів. Котрі ще й у такий спосіб намагаються залякати людей. Озброївшись при цьому печерними забобонами, недарма ж ходять чутки про вовкулаків та іншу нечисть. Мовляв, іншого способу посіяти паніку в них нема. Адже армія та сили держбезпеки завдали їм нищівного удару під дихало, коли Перший Український фронт після визволення Києва почав стрімку наступальну операцію. Погнали фашистів, а значить — їхніх поплічників. Але ці, на відміну від німців, намагаються кусатися. І Сомов руку давав на відсіч: вони цим самим виконують завдання німецької розвідки з дестабілізації в радянському тилу, всіма способами сіючи паніку.

Коли він говорив таке, Левченко принципово відмовчувався. Проте зараз у нього на руках був вагомий аргумент для заперечення:

— Особу бандита, якого я застрелив, упізнали, товаришу капітан, — доповів стримано. — Зовнішність характерна, ви ж самі бачили.

— Ага. Здохляк, — кивнув Сомов. — Прийде таке вночі, гляне — заїкою станеш.

— Ну, тут не треба недооцінювати. Хоча пусте, він уже мертвий. Справді, ходяча особлива прикмета. Артюхович Ілля Ілліч, тисяча дев'ятсот одинадцятого року народження. Прізвисько — Череп. До війни двічі судимий за бандитизм. Керував кущем допоміжної поліції в Бердичеві, особисто розстрілював представників єврейського населення. Заочно засуджений трибуналом партизанського загону імені Щорса до смертної кари. За останніми даними, права рука Георгія Теплова, він же — Жора Теплий. Це його банда орудує в наших краях, товаришу капітан. З липня місяця за нею ганяємося.

— Чому не зловили?

— Людей мало.

— Більше не буде. Ти точно впевнений, старлею, що оцей твій Теплий…

— Не мій.

— Ох ти ж Боже мій! Добре, оцей просто Теплий ніяк не пов'язаний із націоналістами?

— Жодним боком, товаришу капітан. Покійний Тищенко у цих краях партизанив. Кілька разів перетинався з повстанцями…

— З ким? — Сомов зиркнув підозріло, схиливши при цьому голову набік.

— Так вони себе називають. Це щоб не плутатися в термінах, коли говориш про бандитів.

— Хай так. І що ваш Тищенко?

— До того й веду. Вони, повстанці, значить, воювали з усіма. Нашими, німцями, без різниці. Поліцаїв же так само ненавиділи, як і решту кримінальних злочинців.

— Це ще довести треба.

— Не про те мова, товаришу капітан, — зітхнув Левченко. — Я б тут повірив Тищенку. В смислі, не почали б вони співати разом. Повстанці та бандити. Не об'єдналися б. У них мета різна.

Сомов кілька разів стиснув та розімкнув пальці на обох руках, виставивши їх перед собою. Цю звичку продемонстрував у перший же день знайомства, так і не пояснивши, для чого так робить. Левченку ж було байдуже, бо сприйняв її як чергове людське дивацтво.

— Давай так, старлею, — мовив, ніби смакуючи кожне слово. — Я тебе вже почув. Розумію, що не хочеш нікого зараз заплутати. Аби розділити злочинців, як мух відділяють від котлет. Тільки для нас із тобою цей, як там його, Жора Теплий і націоналістичні військові загони однакові. Все це — бандити, незаконні збройні формування. Повстанці — красиве слово, але чуть не туди. Навіть зовсім не туди, Левченко. Гаразд, яким лихом Теплова й цю кістляву потвору…, — він звірився зі списаним папірцем, — Артюховича занесло в наші краї?

— За оперативною інформацією, перевдягнуті злочинці представляються працівниками міліції чи відділу боротьби з розкраданням власності. Ходять по магазинах, під різними приводами вилучають картки за день, переважно хлібні або на цукор. Потім через своїх людей оптом скидають ці талони спекулянтам. А ті, в кого конфіскують талони, мусили прийти на розмову в міліцію до певного слідчого. Звичайно ж, прізвище завжди реальне, але на ділі той, до кого йдуть, нічого не знав. Таким чином, злочинці не лише наживалися — вони систематично дискредитували правоохоронні органи в очах населення. Я насправді збирався саме провести профілактичну розмову з завідувачкою нашим магазином, ну, ось і нарвався.

Закінчивши, Левченко побачив — по мірі того, як говорив, у Сомова зникав жвавий інтерес до сьогоднішньої пригоди. Відчувши момент, швидко перескочив на іншу тему:

— А зі мною як?

— Що з тобою? Медаль хочеш? Чи, як на фронті, наркомівські сто грамів?[2]

— Мене мобілізували начальником карного розшуку. Досі виконую обов'язки Тищенка. Не зовсім зрозуміле коло обов'язків, особливо — тепер.

— Що не ясно? — знизав плечима Сомов. — Замінити тебе нема ким. Скільки народу в розшуку?

— Зі мною було троє. Без того ледь справлялися.

— Кому легко, старлею? Війна все перетасувала. Тут будь–яка ситуація нештатна. Навіть оці ваші вовки в лісі. Поки впрягайся за Тищенка й далі. Когось толкового постав, так само тимчасово, начальником розшуку. Подумай, обстановочка складна, серйозна. Зараз присилати сюди нове начальство… Поки зайде в курс справи, туди, сюди… Робиться все, Левченко, робиться. Там робиться, ти теж своє роби. Заслужиш — сам начальником станеш. І все, вільний. Займайся своїм. Нема коли мені тут із тобою.

Будинок, у якому квартирував Андрій, війна не зачепила, бо стояв на південній околиці. Місцевість більше нагадувала окремий сільський хутір. Хоч Левченко вже знав від Поліни Стефанівни: багато століть тому тут розташовувався замок, а довкола селився майстровий люд.

Узагалі ця нинішня околиця вважалася в давнішні часи центральною частиною Сатанова. Саме ж селище тоді ще вважалося невеличким містечком із розвинутими ремеслами. Це потім, на початку минулого століття, коли Поділля змінило протекторат і опинилося під впливом Російської імперії, його розбудовали вшир. А до статусу селища опустилося після громадянської війни, коли старовинні та могутні й величні колись мури перетворилися на руїни. Й бовваніли, мов пам'ятники епохи, поволі вкриваючись мохом та проростаючи травичкою.

Неподалік старої добротної кам'яниці, де жила бібліотекарка, проглядалися в сутінках залишки міської брами. Раніше через неї заходили жителі та гості. З тих часів лишилася стара прямокутна башта на два поверхи з темними бійницями. Якщо придивитися, можна помітити старовинний графський герб на фронтоні. Чий він, яких шляхетних панів, Андрій не знав і не цікавився. Це місце Левченко облюбував відразу, щойно потрапив сюди. Часто, вертаючись під вечір, зупинявся біля мурів, заходив усередину, мостився в кутку, мовчки викурював кілька цигарок. Виявилося, в оточенні одвічного каміння дуже добре думається. До того ж воно створювали певне відчуття захищеності. Що, своєю чергою, давало Андрієві можливість побути собою.

Справжнім собою.

Прізвище Левченко вигадав, коли мама привела його, чотирнадцятирічного, на харківський залізничний вокзал, тицьнула квиток на поїзд і прошепотіла зі сльозами на очах: «Тікай. Їдь звідси, синку. Забудь, хто твої батьки. Приїдеш до Києва. Там нехай тебе міліція зловить. Не бійся, скажи — сирота, батьки померли в Миргороді. Зараз багато мре народу, біженців вистачає, вони перевіряти не будуть». Андрій хотів перервати, та мама лиш закрила йому рота долонею, давала інструкції далі: «Говори — шукав у Києві тітку. Знаєш тільки прізвище. Вигадай будь–яке, простеньке. Петренко Марія Іванівна, хай шукають, якщо захочуть. Сам теж назвися першим–ліпшим. Обери, яке подобається, такий шанс. Почнеш нове життя. Ця влада прилаштовує сиріт. Живи, синочку, виживи їм назло. І мовчи, рідненький, живи й мовчи».

До останнього моменту хлопець не міг придумати, за кого себе видати. Підказав випадок. Слідчий, який допитував малолітнього волоцюгу, назвався Левом Натановичем. Щось у той момент клацнуло в голові, і Андрій машинально відповів: «Левченко. Андрій Іванович». Сказавши, тут же перелякався, бо по–батькові — справжнє. Чомусь здалося — вирахують, що ніякий він не Левченко, син ворога народу, відповідального секретаря однієї з харківських газет. Його звинуватили в тому, що, змовившись із метранпажем, навмисне виділяв у тексті жирними шрифтами літери, котрі складалися в абревіатуру ОУН. Цим самим фактично підтвердив свою належність до терористичної організації, якою керували контрреволюціонери й так звані українські буржуазні націоналісти, прикриваючись машкарами працівників культури й мистецтва.

Однієї ночі батька забрали. Потім написали в тій же газеті, де він працював, про викриття ще одного замаскованого терориста. Мама чекала арешту з дня на день. Андрій уже бачив, як у школі учні за командою вчителів починали цькувати дітей заарештованих батьків. Сам хлопець не брав у таких дійствах активної участі. Але втекти, щоб не дивитися на це, теж не міг. На нього чекало те саме. Відстрочили процедуру загальної ганьби літні канікули: все сталося в розпал гарячого липня. Він міг лишитися з бабусею, але мама була відвертою з сином: її навіть якщо й заарештують, то випустять, аби вислати з Харкова кудись далеко. Можливо — в Сибір, на поселення.

Скільки її тягатимуть, як довго вирішуватимуть долю — невідомо. Тому для сина краще тікати в нікуди, такі слова вона знайшла для Андрія. І підліток зрозумів, хоч із матір'ю розставатися не хотілося. «Я писатиму, — видала заплакана жінка фінальний аргумент. — У Київ, на головну пошту, до запитання, на своє дівоче прізвище, Соломаха. Не відразу, доведеться терпіти й чекати довго. Загубися в Києві, Андрійку. Щойно мені буде відомо про себе й батька, напишу, де й кого шукати». Андрій це також прийняв. Виростав на старих пригодницьких романах, тож спробував знайти в усьому щось подібне до ризикованої авантюри. Переконуючи себе — нічого страшного, просто пригода, ніби в книзі про графа Монте–Крісто. Все завершиться добре, треба лиш пройти через горнило випробувань.

Вирішив так — і сів у вагон. За маминою легендою, хлопець дав драла, не витримавши ганьби, він у них аж надто вразливий…

Про долю батька дізнався з газет. Про це написали двічі. Спочатку — коли надрукували список ворогів, засуджених на терміни від п'яти до десяти років виправних робіт. Вдруге — коли вступив до київського університету, на юридичний факультет. Їм, першокурсникам, зачитували подібні статті з переліком викритих та покараних ворогів народу, на кожній політінформації. Ось як узимку тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року Андрій довідався — вирок по справі, за якою засудили тата, переглянули. Застосувавши до нього та низки інших злісних терористів–націоналістів, вищу міру соціального захисту.

Мама так і не дала про себе знати й чути. Єдине, що вдалося взнати: її справді заарештували, й бабуся померла від серцевого нападу два дні потому. Розвідав, ризикнувши відразу після вступу з'їздити до Харкова. Цілий день відчував себе там шпигуном у ворожому тилу, поводив себе вкрай обережно, і, коротко поговоривши з сусідкою, яку заодно здивував раптовою появою, роздобув потрібну інформацію. Швидко втік — дуже не сподобався сусідчин погляд. Відтоді до рідного міста потрапив уже в серпні минулого, сорок третього року, коли з нього остаточно вибивали німців. Не втримався, пройшовся своєю вулицею, навіть спробував відшукати когось зі знайомих. Живих нікого не знайшов…

Як поранили тут, під Сатановом, як після госпіталю мобілізували в міліцію — окрема історія…

Зараз, сидячи під прикриттям старих мурів, Андрій Левченко вкотре прокручував у голові власну таємницю, аби оцінити рівень особистої небезпеки. До цього часу він вважав себе перевертнем — у всіх розуміннях цього слова. Справжня, притлумлена за десять із гаком років натура, проявлялася не так часто. Але в капітані Сомові він розгледів мисливця за такими ось перевертнями. Затятий особіст запросто повісив на ворогів радянської влади жертв нападів диких звірів. Тому почне перевіряти всіх та все довкола себе. Сьогодні в Левченка вирвалося оте «повстанці», й гострий погляд Сомова, спровокований цим словом, зачепив.

Подібні людські типи Андрій уже встиг вивчити. Роки подвійного життя навчили тонко відчувати дим від смаленого. Якщо особіст забуде про таку оцінку «націоналістичних бандитів» нині, все одно згадає про неї за кілька днів. Що напевне дасть привід уважніше придивитися до старшого лейтенанта Левченка. Наслідком чого неодмінно стане запит особової справи, порпання в біографії.

Ну, а там — наче в казці: чим далі, тим цікавіше.

Сомову потрібен ворог. Навряд чи один. Бажано викрити когось зі своїх, оголосивши перевертнем. У віддаленій перспективі він, Андрій Левченко, виглядав, як не поверни, підходящим кандидатом.

Погодившись із самим собою, що не має на рахунок нового начальника селищного відділу НКВС жодних ілюзій, Андрій заспокоївся. Так траплялося, коли чітко розумів, де ворог і як він виглядає. Тож, вирішивши надалі пильніше стежити за словами та емоціями, Левченко вийшов з башти, осідлав мотоцикл і подався додому.

…У Поліни Стефанівни були гості. Точніше — гостя. Навпроти бібліотекарки за круглим столом на зігнутих ізнизу ніжках сиділа худорлява, коротко, майже під хлопчика стрижена жінка в окулярах. Увагу привертала оправа: на фоні ношених спідниці та жакета сприймалася чимось чужорідним, самою лише формою немов підкреслюючи інакшість власниці. Бібліотекарка теж носила окуляри, круглі, зі шворкою замість лівої дужки, ледь тріснуті. Знаючи, як це може сприйматися сторонніми, Поліна Стефанівна намагалася вдягати їх, лише коли треба зосередитись. Тож бібліотечні формуляри заповнювала, мружачись. Але, розкладаючи карти, як ось зараз перед гостею, завжди озброювала очі. Натомість окуляри на носі тієї були забрані в черепахову оправу, старовинні й добротні, додаючи їхній власниці одночасно солідності, неприступності, помітного відчуття стилю та гідності.

Вона ніби відгороджувалася від світу цими скельцями.

Коли Андрій побачив дружину Сомова вперше, чомусь порівняв саме ці строгі добротні окуляри з фортечним муром. За яким Лариса Сомова шукає захисту.

— Добрий вечір.

— Здрастуйте.

Ввічливо привітавшись, Лариса підвелася, кивнула господині:

— Мабуть, побіжу, Стефанівно.

— Я не все вам пояснила, Ларисо Василівно…

З її голосу Левченко відчув — не надто хоче втримати гостю. Поява квартиранта їхній розмові напевне заважатиме.

— Дякую, я все зрозуміла. Іншим разом. Я ще зайду, ось знайду час…

— Приходьте, Ларисочко. Не так часто зустрічаєш людину, з якою можна поговорити просто так. А то давайте вечеряти, чаю…

— У мене Юрко вдома. Ми з ним теж збираємося вечеряти. І взагалі… хворіє він.

— Так ви його до Нещерета. З ним у область не треба, ви ж знаєте, як нам тут пощастило.

Це було чистою правдою. Місцевий доктор Антон Савич Нещерет, котрий через катастрофічний брак кадрів за сумісництвом завідував лікарнею, виявився фахівцем широкого профілю. Давав собі раду лише з кількома санітарками та медсестрами, цілком справляючись із навантаженнями дореволюційного земського лікаря. В область хворих відправляв у крайніх випадках, коли не мав під рукою всього необхідного. Сатанівці без усяких жартів вважали Нещерета цілителем, чиїми руками водить Бог.

Лариса обсмикнула спідницю.

— Для чого таку важливу людину смикати через хворе хлопчаче горло… Були в Кам'янці недавно, з морозивом переборщив. Не щодня діти тепер ласують, війна. А з вами, Андрію, все добре? Вам до товариша Нещерета не треба?

— З якого переляку?

— Чула, ви нині були героєм. Не поранили вас?

— Від мене кулі відскакують. Якщо я їх зубами не зловлю, — хотів пожартувати, та побачив — не виходить, відмахнувся: — Про героїзм… Не люблю. Так, бої місцевого значення. З цим доведеться жити ще довго.

— На жаль, — зітхнула Лариса. — Знати б, скільки. Зведення чули сьогодні?

— Не до того. А що, гарні новини?

— Білорусію звільнили. Наші війська на підступах до Бухарешту. Це якщо коротко.

— А в нас тут, шановне жіноцтво, свої новини, — розвів руками Андрій. — То як, Ларисо Василівно, може, таки по чайку вдаримо?

— Вдаряти треба по ворогу, — молода жінка посміхнулася самими губами, поправила окуляри. — Піду, піду. Треба годувати своїх чоловіків. Ви в курсі, Андрію, коли мій там додому збирається?

— Начальство. Тільки він знає. То, може, підкинути?

— Пройдуся пішки. Я не боюся перевертнів, — губи розтягнулися ширше, очі не сміялися.

Попрощавшись, Лариса Сомова накинула темно–червону, явно трофейну шаль, і двері за нею зачинилися.

— Строга, — кивнув Левченко їй вслід. — Ох, бідна ця дітвора, така вчителька їм попалася, та ще й з математики.

— Ви про що?

— Завжди боявся математики, — пояснив Андрій. — А ви, Стефанівно, не заспокоїтесь ніяк. Усе гороскопи, пасьянси, інше мракобісся, — сказав беззлобно, не засуджував, не лаяв, намагався жартувати. — І що такого таємного ви тут обговорювали, що мені не можна слухати? Я ж бачу, що перервав вам цікаву розмову.

Знявши свої поламані окуляри, Поліна Стефанівна протерла очі двома пальцями.

— Мені чомусь здається, Андрію, що вам можна довіряти чужі секрети. Бо так само здається, що маєте власні, хіба ні?

— З вашими здібностями, Стефанівно, ви б могли легко розгадати всі мої страшні таємниці.

— Деяких краще не знати, — повчально мовила хазяйка. — Лариса прийшла до мене сама. Хтось їй сказав, ніби бібліотекарка щось може побачити… Пророцтво, таке різне. Нічого я не вмію, то все плітки, ви ж мали давно переконатися, Андрію. Тим не менше, вона прийшла.

— Чого хоче? — питаючи, Левченко скидав портупею.

— Дізнатися, чи живий її чоловік.

— О! Так запитала б у мене! Бачив капітана Сомова десь пару годин тому, живим та здоровим.

Поліна Стефанівна знову начепила окуляри, тепер глянула на Левченка крізь скельця. Руки тим часом спритно збирали розкладені на голій поверхні столу карти.

— Я не дарма про таємниці обмовилася, Андрію. Вона в шлюбі з цим Сомовим. Але в хлопчика, Юрія, інший батько. Про нього Лариса й питала. Звуть його Ігор, прізвище Вовк. Воював, його заарештували, судили, як ворога народу. З того часу Лариса нічого про нього не знає. Крім того, що сидить десь за Уралом, у таборі. Вони з Юрком — члени родини ворога народу, Андрію. Тому вона дружина капітана НКВС. Потрібні додаткові пояснення?

— Ні, — Левченко чомусь не надто здивувався. — Що вона хотіла почути від вас?

— Чи живий Ігор.

— І?

— Я сказала — живий.

Левченко гмикнув:

— А ви той… Точно це знаєте? Бо якось до цього часу...

— У мене в роду є циганська кров, якщо це щось узагалі означає, — бібліотекарка сховала колоду в бічну кишеню старої сірої плетеної кофти. — Та навіть якби не було, я повідомила б жінці те, що вона дуже хоче почути про того, кого досі вважає справжнім мужем. Іноді це набагато важливіше, Андрію.

На кров покладайся, а перевірити треба, вирішив Левченко. Самому цікаво стало, чи живий Ігор Вовк…

Розділ другий В'язні Глухої Вільви

Зламаний ніс зараз майже не болів.

Правильніше було б сказати — до болю Ігор Вовк просто звик. Коли його нарешті випустили з бараку посиленого режиму в зону, чоботи вертухаїв ще нагадували про себе. Та, прийшовши до тями, Ігор обережно обмацав себе і переконався: пощастило, ребра, здається, цілі. Руки–ноги теж. Дзвони в голові більше не калатали, вона не паморочилася. Хоча Вовк розумів — від такого потужного й безжального удару автоматним прикладом без струсу мозку, хай середньої тяжкості, навряд чи обійшлося. В сухому залишку — збитий набік ніс, але це дурниці.

Могли б і розстріляти.

Сутеніло. Бригади зеків щойно привели з робіт, вже пройшла перекличка, і всі розійшлися по бараках. Ігор переступив поріг свого нового дому. Доведеться називати його так, адже п'ять найближчих років ув'язнений Вовк Ігор Миколайович проведе тут. Хіба що з часом переведуть до іншого табірного пункту, далі, ближче до холодної Півночі.

Це буде залежати від доброї чи злої волі капітана Віктора Сомова.

Долю Вовка вирішив він, організувавши донос та закрутивши справу. Ігор досі дивувався, наскільки тісним може бути світ, що звів двох ворогів дитинства серед великої війни в одному полку. Старший лейтенант Вовк командував саперною ротою, капітана Сомова перекинули на особовий відділ. Не будучи прихильником складних конспірологічних схем, Ігор уже тоді, коли йому наказали здати зброю та оголосили заарештованим, подумав, дивлячись на задоволене лице Сомова: «Я так і знав». Звісно, було звинувачення, на допитах усе спростовував. Але раз за справу взявся, засукавши рукави, такий досвідчений майстер, Вовк не залишив для себе жодних шансів.

Слідство велося швидко, як того вимагають закони військового часу. Наперед розуміючи, що програє, процес установлення істини — формальність, і військово–польовий суд найближчим часом може визнати його ворогом народу, Ігор усе одно намагався опиратися. Це вже принцип.

…Якось, у дитинстві, четверо босяків на чолі з Вітьком Сомовим загнали його в глухий київський двір, аби пояснити, хто в районі хазяїн. Варіантів вирватися неушкодженим у Ігоря не було. Сомов виріс на вулиці, серед міської шпани, мав друзів та покровителів між дорослих кримінальників. У чотирнадцять років із Вітька почав складатися доволі серйозний вуличний боєць, і Вовк зі своєю музичною школою достойним суперником для нього не був. Тим не менше, Сомову подобалося цькувати Ігоря не самому, а невеличкою зграєю. Називав це полюванням, всякий раз заявляючи: поганий вовк із зайця. Подразником справді виявилося прізвище: аби не воно, худорлявого, хворобливого з вигляду хлопця з футляром від скрипки ніхто б не чіпав. Та Сомова чомусь завело. І коли, на горе Ігоря, батьки переїхали з Полтави до Києва й він пішов до нової школи, Вітько Сомов із першого ж дня, як вони опинилися в одному класі, взявся за новенького.

До того випадку все у дворі обмежувалося або дражнилками, або — щиглями, підніжками, плювками та синцями. Небажання постійно лишатися битим змусило Ігоря освоїти науку виживання, й тікати від неприємностей хлопець наловчився досить скоро. Вітько цькував новачка не щодня, залежно від настрою, і бувало — тижнями не звертав на Вовка увагу. Але варто було йому отримати чергову «двійку», за яку вдома батько виписував нещадного прочухана, як накопичена лють негайно виміщалася на звичному вже об'єкті. Такі ситуації Ігор з часом теж навчився передбачати.

Але все погіршилося, коли в нього прокинулася симпатія до однокласниці Лариси Білецької.

Дівчина не відштовхнула новачка. Навпаки, гордо відшиваючи довколишніх хуліганів, ця холодна панночка з довгим волоссям раптово задружилася зі здохляком — так називав об'єкт своїх знущань Сомов. І щойно побачив обох на вулиці за ручку, тут таки дав зрозуміти Ігореві, чим недруг відрізняється від лютого ворога.

Там, у глухому дворі на Рейтарській, підліткові стало ясно — вирішується його доля. Від Лариси відступатися не збирався. Надії перемогти чотирьох — жодної. Та хлопець, затиснутий у куток, поставив футляр до стіни, закрив його собою й став відчайдушно захищатися. Спершу просто не хотів здаватися без бою, лише відбивався, не атакував. Та в розпал короткої сутички ніби щось підказало схопити уламок цеглини, невміло замахнутися й сильно затопити Вітькові в лоба, пустивши кров. Той спершу здивувався. Потім — оскаженів. І вже за кілька хвилин цей самий уламок у його руці розбивав пальці на правиці зухвальця, а потім — скрипку в нього на очах.

У лікарів для батьків Ігоря було дві новини. Перша — хороша: пальці зростуться, калікою не лишиться, з ким не буває, діти. Друга — погана: про уроки музики доведеться забути. Втім, трагедією це стало хіба для тата з мамою: Вовк–старший грав на роялі в консерваторії, а дружина–скрипалька акомпанувала. Спадкові завдатки хлопець мав, але ходив до музичної школи скоріше з поваги до батьків, аніж виношуючи мрію стати великим маестро. Отже, спроба опору грубій силі раптом дала користь: сама собою відпала потреба освоювати нецікаву, хоч напевне корисну музичну науку.

Займатися стрільбою та боксом синові музикантів теж не дуже хотілося. Але й тікати від Сомова з компанією набридло. Побиття ж скрипки та скалічена рука мали для Вітька плачевні наслідки. Бо тато залучив якихось київських родичів, і ті зробили все можливе, аби малолітнього хулігана взяли на міліцейський облік. Також тиждень Сомов не ходив до школи, а коли прийшов, оминав ворога десятою дорогою, хіба зиркав хижо, в очах нічого хорошого не читалося. Лариса невідомо, звідки дізналася й повідала Ігореві по великому секрету: батько після візиту міліціонера так відходив сина, що той добу не вставав із ліжка, а решту днів не наважувався вийти з дому — мусили зажити синці з гулями.

Проте Вовк здогадувався — пауза буде недовгою, і вирішив діяти на випередження. Ось чому вступив до ОСОВІАХИМу[3], де вперто вчився стріляти, заодно — стрибати з парашутом, та почав ходити на бокс, де йому якось у запалі зламали носа вперше. Батьки зойкали, підключили знайомих хірургів, лице привели майже в первісний вигляд, після чого Лариса сказала — Ігор абсолютно перестав нагадувати їй капітана Артура Грея. На що почула у відповідь: ти як була Ассоль[4], так нею й залишишся.

Зміни, котрі відбувалися з головним ворогом, повз увагу Сомова пройти не могли. Та він вичікував, усупереч власній злостивій натурі, довго. Кришку зірвало, коли побачив, як Лариса поцілувала Ігоря в щоку, зовсім тоді ще невинно, дружньо. Наступного дня Вітько перестрів його по дорозі додому. Стояло бабине літо, але настрій Вовка був зовсім не осінній — він провів Ларису після кіно й летів назад на весняних крилах щастя: вона не чмокнула, поцілувала по–справжньому. Як їм обом, нецілованим, здавалося — по–дорослому. Сомов виступив із сутінок, за ним стояли вірні вуличні гвардійці, і тоді — теж уперше в житті — Вовк побачив перед собою жало ножа у витягнутій вперед руці.

То був вечір подвійного хрещення: любовного та бойового. Ігор ніколи не думав, що навчиться бити першим. Просто вдарив, коротко замахнувшись. Боксерського досвіду не набув, вуличні бійки не обтесали, бо все, що було з ним дотепер — лише іграшки. Та удар вийшов неочікувано вдалим — Сомов не впав, але хитнувся, схопившись рукою за щелепу.

Другого удару не було. Ігор, не розуміючи, для чого це робить, загорлав на всю вулицю, ніби підбадьорюючи самого себе криком, налетів на ворога, штовхнув двома руками з усієї сили. Отоді Вітько впав, сильно стукнувшись кібчиком об тротуар. А переможець не взяв руки в боки, оглядаючи поле битви, — дременув геть, дуже надіючись, що за ним не поженуться.

Нічого. З того часу вороги намагалися по можливості не помічати один одного. Звісно, траплялися ще якісь короткі сутички, потрібні Сомову для додаткового самоствердження й нагадування: разом на одній території не вжитися, так буде завжди.

Проте після школи їхні шляхи кардинально розійшлися. Живучи в одному місті, молоді люди напевне знали, хто чим займається: Ігор вчився на інженера, Віктора взяли в НКВС. Хто б міг подумати, що перетнуться на війні, і їхня зустріч стане для Вовка фатальною…

… Він опирався на слідстві. Та все змінила розмова з Сомовим. Вийшла вона короткою, конкретною та максимально наповненою змістом. Капітан хотів угоду: зізнання в обмін на допомогу його родині, Ларисі та Юркові, їхньому п'ятирічному синові.

— Твої стануть не родиною загиблого офіцера, а членами сім'ї ворога народу, — говорив Віктор. — Наслідки тобі знайомі, дорогий ти мій друже юності. Признаєшся, підписуєш — і я роблю все, аби ти отримав п'ять років курорту, за законом військового часу. Дихатимеш свіжим повітрям де–небудь за Уралом. Там місця красиві. Солікамськ, давні каторжні традиції. Річка Глуха Вільва, коли ще побуваєш… Усе одно без права листування. Але я забезпечу Лару, візьму під опіку та захист. Голодні не будуть, холодні теж. Де твої, в евакуації, здається? Я їх знайду, можливості є. Тільки записочку напишеш, ніби останнього листа. А я передам. То як, що вирішуєш, батько сімейства?

Звісно, великого вибору Вовкові не пропонували. Угоду з дияволом уклав, і далі — або Сомов щось знав, або вгадав, або ж справді мав досить великі, як для звичайного начальника особливого відділу мотострілецького полку можливості й повноваження. Ігоря розжалували, дали обіцяні п'ять років за анекдоти про товариша Сталіна, яких не розповідав особовому складу, і дуже скоро телячий вагон віз новоспеченого зека не кудись, а дійсно за Урал, у Солікамськ, у табірний пункт, недалеко від якого таки бігла річка Глуха Вільва…

Ігор саме наближався до свого бараку, коли різкий окрик вдарив по ребрах, мов нагайкою. Почув не присвоєний у таборі особистий номер, його гукнули на прізвище.

Жоден подібний вигук нічого доброго не віщує. Вовк мимоволі, клянучи себе, втягнув голову в плечі, повернувся.

За кілька кроків стояв, перехитуючись із п'ятки на носок, молоденький капітан з оперативної частини. Це він допитував Ігоря після того, як він прийшов до тями в БУРі.

— Як здоров'я, Вовк? Череп не болить?

— Вашими молитвами.

— Бога нема, Вовк. Релігія — опіум для народу. А якщо тобі Бог усе ж таки потрібен — валяй. Кругом, кроком руш! У гості до Бога, сам викликає. Заодно й познайомитесь.

Ось вона – іронія долі.

Прізвище кума — начальника оперативної частини окремого табірного пункту номер вісім — було Божич. І кума дуже тішило, коли в'язні між собою називали його Богом.

— Засуджений Вовк Ігор Миколайович, одна тисяча дев'ятсот шістнадцятий рік. Стаття 58–10.

— Сядь.

Божич кивнув на табуретку навпроти свого столу. Сам лиш зручніше вмостився на стільці з високою вигнутою спинкою. Ігор здивувався, звідки тут, у таборі, такі розкішні меблі. Тим більше, що сам стілець очевидно контрастував із вбогістю решти обстановки: крім стола — обдертий сейф, ще один ослон у кутку, поруч — залізна пічка–буржуйка, труба виведена через вікно на вулицю. А на стіні — портрет Сталіна.

Збоку могло скластися враження: він є логічним продовженням тулуба господаря кабінету. Чи портрет навмисне так повісили, чи він випадково розмістився просто над головою Божича — хтозна. Та в певні моменти здавалося — ось він, справжній лик начальника оперативної частини.

Загалом сам майор був широким, віддалено нагадуючи велику старомодну шафу, або — поміщика Собакевича, як його описували в «Мертвих душах»: цю книгу Вовк у юнацькі роки чомусь особливо полюбив. Всякий, хто бачив Божича вперше й іще не звик, не міг сказати інакше. Навряд чи кожен читав Гоголя. Але порівняння з громіздкою шафою напрошувалося миттю.

Природа створила цього чоловіка так, що мінімальним округлостям не лишилося місця. Коли на голові був формений кашкет, вона була схожа на неправильної форми куб, з країв якого стирчали врізнобіч вуха. Шия виявилася настільки короткою, що її майже не було видно, тому голову від прямокутника плечей відділяв лише комірець кітеля. Й можна припустити — вона з'єднана з плечима цим коміром, лежить на ньому і через те погано крутиться. Щоб озирнутися, Божичу треба було незграбно повертатися всім тулубом. У Вовкову голову стрельнула враз хуліганська думка: а ось якби контури майора замалювати, вийшли б непогані ілюстрації для підручника з геометрії.

— Чого либишся? Разом посміємося.

Це порівняння мимоволі викликало посмішку. Прибравши її, Ігор у відповідь промовчав.

— А мовчиш чого?

— Ви нічого не запитуєте, громадянине майор.

— Я тобі поставив питання: чого така ідіотська либа на морді? У БУРі сподобалося?

— Ні, — рука торкнулася зламаного носа. — Уявив, як виглядаю.

— Погано виглядаєш. І якщо з такою статтею ще раз сіпнешся на конвойного, я тобі тут, у цьому кабінеті, оформлю статтю. Домалюю термін. А в БУРі пропишу. Віриш?

— Вірю, громадянине майор, — легко згодився Вовк. — Там думається краще. Окремий номер, одномісні апартаменти. Холодно хіба. Але війна, кому тепер легко…

— Веселун, — голова кума смикнулася, що, напевне, означало кивок. — Весело тобі. Тільки в нас тут, у Солікамську, не цирк. Хоча всі ви в мене клоуни, — погроз у голосі не звучало, Божич говорив досить дружньо, чулася навіть цікавість — так великий хижак, господар свого лісу, роздивляється нову істоту, що раптом з'явилася поруч. — У мене на хазяйстві це перший випадок, коли доходяга кидається на сержанта. Напад на конвоїра, спроба заволодіння зброєю, спроба втечі. Вибирай, Вовк.

— Ніхто на нього не кидався, громадянине майор.

— О! Ніхто не кидався. Добре, хоч розумієш про себе… Ти тут ніхто, Вовк. Не лякаю. Не попереджаю. Це факт у нас із тобою такий. Хочеш ще посміятися?

Десь була пастка. Ігор знову вирішив промовчати. Майор спокійно витягнув кисет, папірчик, скрутив цигарку, заклеїв язиком, закурив — добряче, наче після багатоденного утримання, затягнувся. Випустив струмінь пахучого диму вбік, повертів самокрутку в пальцях.

— Чуєш, пахне? Місцеві діди самосад сушать — смачно. От не їдять тютюн, а іншого слова не придумаю. Приносять мені, є тут добрі люди серед місцевого населення. Так не хочеш посміятися?

— Можна.

— Я попович. Батько в мене був піп. Священик, сільська парафія, Тверська губернія. Мамка, значить, попадя. Соціальне походження не годиться для посади, скажи?

— Мабуть.

— А я батьків зрікся, Вовк. Коли в партію вступав. Я, знаєш, у комсомолі не був. Відразу в партію, після громадянської. І бач, яка весела штука: син попа тепер у таборі — не цар, але Бог. Не я це придумав. Ну, розсмішив?

— Цікаво.

— Цікаво йому… А от мені цікаво, чого ти, бойовий офіцер, на конвойного попер.

— Тому, що бойовий офіцер, громадянине майор, — голос Вовка зазвучав твердіше. — Терпів усе. Тільки не буду спускати, коли мордатий сержант гне на мене матом. Та лупить прикладом у спину.

— Навчишся, — серйозно мовив Божич, затягнувся вдруге, повторив: — Смачно. — і потім, без переходу: — Думаєш, я нічого не зрозумів? Я твою справу, засуджений Вовк, уважно прочитав. Бо такого контингенту в мене на господарстві не було.

— Якого?

— З фронту. З війни. Почнеш бикувати — роги швидко обламають. Але хочу, щоб ти знав: із сержантом тут, у цьому кабінеті, теж виховна робота була. Офіцери колишніми не бувають. У мене білогвардійці сиділи… Гляди ж ти, біла кістка. Правда, коли по ребрах вигрібали, нічо, втиралися. Розстріляли їх, до речі, а то б показав тобі.

— Розстріляли?

— Ага. Як війна почалася — прийшов спеціальний наказ. Усіх біляків, як потенційно небезпечний елемент, здатний вести антирадянську агітацію в місцях позбавлення волі, до вищої міри соціального захисту. Ось я біляків до стінки й поставив. Що ти думаєш? Один, дідок такий, з бригади сучкорубів, «Боже, царя храни» залудив. Та ще так красиво, сука, голосина поставлений — наче в мого батька–батюшки в церковному хорі, в півчих. Я аж заслухався. Але не в тому річ, — майор зробив третю затяжку, традиційно повторивши при цьому: — Смачно. Так до чого це я? Бач, біла кістка все терпіла. А наш брат, радянський офіцер, лізе давати здачі. Навіть якщо після того отримує десять діб БУРу. Ось за це я тебе, Вовк, поважаю… Чи як це правильно сказати… Хай буде: поважаю. Довіряю. Підпишеш папірця?

Промовив таким буденним тоном, що Ігор спершу розгубився:

— Папірця? Ви про що?

— Про те саме. Я, такий–то, засуджений, колишній офіцер Червоної Армії, даю добровільну згоду співпрацювати з оперативною частиною… Казенний документ, по суті. Зате ставлення отримаєш відповідне. Під моїм особистим захистом, січеш? Хто я тут, не забув?

— Ні.

— Скажи — хто я тут?

— Бог, — в'язень здивувався, з яким трудом йому далося це слово, але, схоже, Божич цього зовсім не помітив.

— Правильно. І Бог тебе тут буде берегти. Я слухаю твоє позитивне рішення.

Від диму в Ігоря вже задерло в горлі. Він прокашлявся. Не допомогло — гидкий присмак нікуди не подівся.

— Водички? — поцікавився Божич.

— Не треба, — відповів Вовк, не стримався, додав: — Дякую. Отак відразу…

— Чого тягнути? З ким тобі, бойовому офіцеру, ще мати справу в місцях відбуття покарання, як не з адміністрацією?

Пекучий погляд майора Ігор зараз відчував фізично. Стало незатишно, захотілося відвести очі, і в той же час Вовк не бажав, аби це сприйнялося слабкістю. Але не стримався, забрав погляд, перемістив його на вигнуту спинку помпезного стільця. Пильний кум миттю це засік, крекнув задоволено, мовив із неприхованою гордістю:

— Подобається? Всім подобається. У мене ось ціла артіль чалиться, ще з тридцять сьомого. Контрик із Ленінграду, старенький такий дідок, колись клепав меблі для буржуїв. Своє виробництво, на замовлення робили. Постачали кращим родинам Санкт–Петербургу, хе–хе. Тепер ось за додаткову пайку працює на головне управління таборів. Я взагалі подумую, як у своєму хазяйстві налагодити таку–сяку кооперацію. Треба ж гроші для країни заробляти, та й табір утримувати, не все ж сидіти на шиї в держави. Війна, жирно дуже. Коли переб'ємо фашистів, роботи стане ще більше. Ні, паразитами ми не будемо! — кум значуще підніс пальця догори. — Паразити по бараках. Найперші — хто по твоїй статті, політичні. Ти–то людина нормальна, тому я з тобою і говорю, Вовк. Довіряю, а ти оціни.

Ігор вирішив — ліпше мовчати. Та Божич, виглядало, вже не хотів спілкування. Захопився, сівши, вочевидь, на свого улюбленого коника, вів далі:

— Читав твою справу, поки ти виправлявся в БУРі. Уважно читав, багато думав, деякі довідки наводив. Щось із тобою той капітан Сомов не поділив, — миттю відчувши реакцію Вовка, поспішив уточнити: — Тільки без цих… Без ілюзій… Органи не помиляються. Не для того нам партія і особисто товариш Сталін довірили цю складну ділянку. Тим більше, коли воєнний час, і ворогом може стати кожен.

— І я правильно сиджу? — вирвалося в Ігоря.

— Правильно, — відповідаючи, Божич бровою не повів. — Але слухай битого опера: по–хорошому твій Сомов мусив зібрати більше доказів твоєї антирадянської діяльності. Бо майструвати справу за один анекдот… Хоча я на фронті не був. Просився — не пустили. Без мене тут хазяйство розвалиться до фундаменту, комусь і це треба робити. І все ж таки, коли ворог кругом, за язиком стеж. Знаєш, що я тобі скажу? — масивна долоня кілька разів легенько хлопнула по поверхні столу. — Херня якась між тобою та Сомовим. Кішка чорна пробігла, бачу. Тільки він тобі життя врятував, якщо хочеш знати.

— Як це?

— Отак. Дуже просто. Почни начальник особового відділу полку збирати на язикатого старлея матеріальчик, можна підшити на розстрільну статтю. А так — анекдот. Не смішний…

Ігор вирішив не намагатися переконувати Божича в тому, що жодних анекдотів не розповідав. Напевне майор правий: йому взагалі не слід розуміти причину давньої ворожнечі Сомова та Вовка. Тож вирішив і далі мовчати. Майор же сприйняв це по–своєму:

— От і правильно. Тебе мій колега врятував від вірної смерті. Передав мені, можна сказати, в надійні руки. Не підеш же ти, фронтовик, до злодіїв у компанію. Харош телитися, засуджений. Розписочку?

Ще одна угода з дияволом, подумав Ігор. Така сама, як вимога Сомова написати прощального листа Ларисі, де він непрямо відмовлявся від неї та сина. І теж — письмово. Цікаво, чи накаже скріпити кров'ю…

Осяяло раптово. Вовк здивувався, як подібне взагалі могло прийти йому в голову, щойно згадав про Ларису. Побоювався всерйоз — не зможе сказати цього, коли потягне довше. Тому видав відразу, готуючись до гіршого:

— Умова є.

Божич саме насипав тютюнову смужку на розкладений паперовий прямокутник, мастирячи нову смачну цигарку. Коли почув, рука завмерла, пучки розтиснулись, тютюн посипався на стіл.

— Що в тебе є?

— Умова, — тепер голос Ігоря звучав твердіше та впевненіше.

Складені в пучку пальці потерлися один об один, струшуючи рештки тютюнових крихт.

— У цьому кабінеті… На цьому табірному пункті… Ніде в Солікамську зеки не ставлять умов табірній адміністрації. І якщо я тебе пробачаю, Вовк, то лише…

— Прохання. Не умова — одне прохання. Для мене важливе, раз нема іншого вибору. Просто допоможіть, громадянине майор.

Тут Вовк зрозумів, як праві ті, хто каже про електрику в повітрі. Здається, ще трохи — й коротке замикання, вибух, катастрофа.

— Припустимо. Я до тебе поки нормально ставлюся. Чого хочеш?

Напруга повільно почала спадати. Ігор відчув, як по спині тече велика противна крапля поту.

— Ви говорили — читали мою справу. Вивчали, наводили довідки… Можливості ж у вас є. Дружина моя, Лариса. Син Юра. Куди писати — не знаю. Ну, хотів би їм писати, один лист на… не знаю… скільки там мені можна… якщо можна…, — слова й думки чим далі, тим більше плуталися, та мовчання й увага Божича надавали куражу. — Мені б знати, де вони тепер. З Києва евакуювалися кудись за Урал чи в Сибір, у дружини в тих краях далекі родичі. Виїхали ще влітку сорок першого, я наполіг, натиснув, організував… Можу сказати, на яку адресу писав раніше. Так легше шукати, правда ж?

Майор пожував губами. Зітхнув, наче щойно закінчив тяжку марудну роботу. Знову взявся до цигарки, крутив, заклеїв язиком, підкурив, затягнувся.

— Смачно, — і без переходу. — Шукати для тебе, Вовк, я нічого й нікого не збираюся. Заслужити треба. І взагалі, засуджені аж у такі стосунки з адміністрацією не вступають. Але послужний список у тебе… Та й ситуація цікава. Перший фронтовик у моєму хазяйстві, все таке… Довідки наведу. Обіцяю. І листа своїм зможеш написати. Тут, у кабінеті. Під моїм контролем. Я його сам прочитаю. Годиться?

— Лади. Отоді й розписку зробимо. За одним рипом, — підхопив Вовк, остаточно осмілівши.

— Наглий ти. Подобаєшся мені. Спрацюємось, — майор великодушно підсунув йому через стіл кисет і папірець. — Кури. Тільки тут. І пішов у барак. Я тебе викличу, як щось знатиму. Дивись, ти слово дав. Слово офіцера.

Того хлопчину звали Леонідом.

Прізвища Ігор не знав й не надто цим переймався. У таборі всі, навіть не кримінальники, а звичайні «мужики», відгукувалися лише на прізвиська. Низенького вісімнадцятирічного кишенькового злодія тут прозвали Рохлею, і спілкуватися з ним широкому загалу не рекомендувалося. Він належав до категорії табірних парій, так званих пєтухов, і тиснути йому руку або просто підтримувати стосунки означало самому потрапити до відщепенців. З усіма не надто приємними для чоловіка наслідками. Але випадок Льоньки — Рохлі був не зовсім типовим.

Це Вовк дізнався, коли нові знайомі дали повний розклад по звичаях у таборі.

Просвітницьку роботу вів старий досвідчений ростовський злодій Прохор Чуракін, більше відомий, як Проша Балабан. Знайомство кримінальників із Ігорем почалося швидко й майже відразу після того, як він переступив нарешті поріг бараку — місця, яке щонайменше на п'ять наступних років мало бути його домом. Привітавшись, запитав стримано, де вільне місце: тюрма й пересилка дечому вже встигли навчити, ставши своєрідним початковим класом освіти каторжанина. Коли вказали, пройшов, спершу — присів, потім — приліг на нари. Вечоріло, розумів — завтра разом із іншими піде на роботу. Валити ліс або ще кудись, куди розподілить бригадир із числа засуджених. Тхнуло тюрмою, брудним та кислим, запахи давно в'їлися в одяг та шкіру. Змити це не вдалося ані холодною, ані неймовірно жаданою гарячою водою. Здається, тюрма лишиться з ним, у ньому та довкола нього назавжди.

Ігор прикрив очі. Нікому в бараку не було жодного діла до чергового товариша по нещастю. Напівморок сопів, смердів, зітхав, стогнав, кашляв, тихо й незрозуміло перемовлявся, час від часу щось жував, відригував, пускав вітри — словом, поводив себе так, як організм великої дикої тварини. Тепер і Вовк — його частина.

Оскільки за часом не стежив, не міг згодом точно сказати, коли саме до нього підійшли, аби покликати до Балабана. Ігор враз відчув рух поруч, миттю розплющив очі, реагуючи на небезпеку, стрімко сів, спустивши ноги з нар та готуючись до будь–якого розвитку подій. Тривога виявилася марною. Замість загрозливого ворога ядуча барачна півтемрява щербато посміхнулася. Гостре, хитре й водночас дитяче лице стриженого під машинку незнайомця дивилося зверху вниз цілком дружньо. Око з помітним більмом підморгнуло, і щербатий коротко пояснив, де і хто хоче його побачити.

Злодії в законі, справжні господарі табору, займали дальній куток, де трималися невеличкою громадою та стежили за життям бараку. Місце, де розташувався старий Балабан, взагалі відгородили від цікавого ока новою ковдрою. Сам смотрящий був жилавим, доволі бадьорим чоловіком, чий вік на око визначити було непросто. Судячи з усього, злодійство давно стало його головною професією, а тюрми й табори — звичним місцем перебування.

Невеликий досвід спілкування з кримінальниками дав Ігорю можливість зрозуміти: зараз, коли йде війна, професійним злочинцям значно простіше пересидіти тут, аніж ризикувати на свободі зловити у військовий час кулю прямо на місці скоєння злочину. Розстрілювати без суду вимагав виданий та підписаний самим Сталіним ще восени сорок першого відповідний указ. Закони ж кримінального світу вимагали, аби з волі в'язнів гріли. Працювати разом із усіма той таки закон забороняє, і злодії — законники та їхня обслуга зі статусом нижче освоїлися в таборах навіть краще, ніж їхні подільники по той бік колючого дроту .

Розмова з Балабаном виявилася на диво короткою. Звелася в основному до монологу битого злодія, Ігореві ж доводилося лише слухати. Що ще робити в цій ситуації, крім мовчки кивати й з усім погоджуватись, поки не придумав. Зате чітко усвідомив: місцеві злодії вирішили висловити йому повагу. Насамперед Спершу Балабан запропонував чифірю — густу, виварену в бляшаному кухлі концентровану чайну заварку, почав без зайвих церемоній:

— Чекали, коли вийдеш. Нам не по поняттях з тими, хто за політичною статтею. Але ж вороги народу — вони слабкі, доходяги. Сидять собі, наче миші, про Карла Маркса перетирають. Ти молоток, справжній бродяга. Гарно вертухая мусорського отоварив. За це тобі від людей велика уважуха. Сиди спокійно, ніхто тебе тут не зачепить. У разі, як хату[5] поміняєш, — маляви перед тобою підуть. Той, хто мусорам ворог, нашому брату перший кореш.

— Нікому я не ворог, — мовив Ігор, відразу додав: — І не друг. В смислі… Сам по собі.

— Тобі люди руку подають, — тон Балабана зовсім не змінився.

— Дякую за довіру. Тільки… як би це пояснити… Офіцер я. Воював. Те, що сюди впав, — зла воля одного типа. У нього зі мною давні рахунки. Рано чи пізно все з'ясується, помилку виправлять, мене випустять…

— Ша, — зупинив жестом Балабан. — Офіцером хочеш бути — будеш. А про помилки й справедливість, так це тобі справді до політичних. Можете про це базланити, скільки завгодно. Їм нічого іншого робити не лишається, крім світової, мать її так, революції. Навряд чи вони тебе до себе приймуть.

— Мені й не треба, — зараз Ігор говорив абсолютно чесно. — Я не проти радянської влади. Так вийшло. Збіг обставин, розумієте. Не цікаво з політичними, трошки послухав їх на пересилках. Деякі речі по ділу говорять. Але в цілому не згоден.

— Ніхто й не просить тебе з ними погоджуватись чи не погоджуватись, — терпляче пояснив Балабан. Просто знай: таких, як ти, Офіцер, у нас поважають. Завжди можеш приходити. Не чифіриш — так посидиш. Про війну нам розкажеш. Може, бачив там суку одну.

— Війна не казка, аби розказувати, — парирував Вовк, до якого вже дійшло, що Офіцер — тепер його кликуха, подобається це йому чи ні. — І що за сука, не розумію.

Кривив душею. Бо насправді вже знав, кого називають суками: злодіїв–законників, котрі почали служити органам державної влади, насамперед — міліції та НКВС. Це означало зсучитися, адже закони кримінального світу забороняли тим, хто їх дотримується, багато чого. Мати офіційну родину, наприклад. Або працювати в якій–небудь конторі. І, звичайно, служити в армії, навіть коли йде війна. Порушники оголошувалися поза законом, на них відкривалося полювання, єдине покарання — смерть.

— Жора Теплий.

— Поняття не маю. Вперше чую.

— Та ясно. Теплов він у миру. Георгій Аркадійович. Ведмежатник, сейфи для нього — насіннячко. Цінували бродягу люди, мав авторитет. Я сам, грішний, за Теплого підписувався багато разів. За те мусив потім вибачатися, окремий вузлик собі зав'язав, — Балабан трохи ковтнув з кухля, скривився, гукнув: — Голубе!

Відхиливши ковдру, ковзнув знайомий Ігореві кримінальник зі щурячим писком. Знову чомусь вишкірився, відкривши щербину. Нічого не питаючи, підхопив кухоль, так само мовчки зник. Підігрівати, дійшло до Вовка, денце його кухля теж устигло вихолонути.

— Отак, — вів далі Балабан. — Тією весною, минулою, приперлися сюди архаровці в погонах. Пошикували каторжан на плацу, кажуть: треба, браття, послужити Батьківщині. Є шанс змити провину кров'ю. Добровольці — два кроки вперед.

— Штрафників вербували, — зрозумів Ігор. — Їх завжди перед атакою кидають, на німців. Зброю не завжди дають. Вони біжать, гу–га кричать…

— Що кричать?

— Замість «ура». Хто придумав — хрін його… Але по тому гу–га, ходять чутки, фріци вже смертників пізнають. Їм же відступати заборонено, тільки вперед. Або куля в груди, або — в спину. У них кулемети за спинами, з наших окопів.

— Падли, — схоже, Балабана це не здивувало. — Тільки не жаль. Не людей вони стріляють. Ті, хто виходять, мусять розуміти, на що підписуються. А Теплий, скажу я тобі, знав навіть більше, ніж треба.

— Ви про що?

— Вийшов зі строю, як положено. Потім, кажуть, до фронту не доїхав. Підірвав, ноги зробив. Цинкують, повоювати навіть трохи встиг. Герой, мать його… Нема різниці, — старий злодій відмахнувся, немов проганяючи свої ж слова. — Все одно форму мусорську вдягнув.

— Солдатську.

— Перевдягатися можна, для маскування, — тепер Балабан говорив із повчальною ноткою. — То по роботі, для справи треба. Тут, Офіцере, розкладка інша. Дійшло до мене таке: з ним іще один чоловік тікав, Костя Капітан. Разом тут, на Вільві, чалилися. Так собі микичу, змовилися вони вдвох піти від самого початку. Ну, втерлися в довіру, понюхали пороху. Під кулі, як розумію, не лізли. Підкроїли час, напали на солдатів. Когось убили, прорвалися в глибокий тил. Чоловік той Теплого й вивів, бо знав місцевість. З–під Курська він, Костик–то. Я його в різних серйозних справах бачив. Не останній фраєр, дядя діловий. А далі доходить сюди сумна звістка: труп Капітана відшукався в Курську. Червоні звідти вже тоді німців вибили…

— У сорок третьому, влітку, там гаряче було, — погодився Вовк. — Якщо хотіли ці ваші Теплий із Капітаном загубитися, правильне місце вибрали.

— Є така думка, — згодився Балабан. — Малява чому прийшла за Костю? Знали, що заліг на кичмані. Знаходять тіло біля місця, де колись барижила його маруха. Німців вона якось пережила. Коли їх витиснули, все вирішила закрутити заново. Наш брат, чесний фраєр, нікуди не подівся. А жити ж якось треба дівці. Костя Капітан з нею мав справи до війни. Намалювався ніби між іншим, здрастє вам… А потім за десять метрів від халупи старому дружкові заточку загнали просто в серце. Щоб, значить, подумали на давнішнє кодло, ніде не шукали. Але Жора Теплий заколов, не інакше.

— А я чув… Ну, не можна злодіям убивати. Тим більше, він грабіжник, я так розумію.

— Все ти вірно чув. Тільки випадок із Теплим особливий. Є на ньому пара жмурів, ще до війни. Менти про те не знають. Ясно, ніхто з наших його лягавим не вломив. Але Жора — мутний, ох мутний… У тебе яке звання було?

— Старший лейтенант.

— До війни ким був?

— Як… Учився. Закінчити не встиг, мене з останнього року призвали. Воювати пішов рядовим. Потім, улітку сорок другого, послали на підвищені офіцерські курси, — й для чогось додав: — Сапер.

— Бач, навчили стріляти. І людей ти вбивав, Офіцере. На мінах їх підривав. Тільки ша про ворогів. Люди — вони всі живі, кожне за життя хапається. Німець на війну помирати пішов? Хріна з два! Сидить собі та й міркує: кулі не для нього, з ним такого не трапиться, не зачепить його. Ти теж так думаєш, правда? Не бреши. Краще промовчи, ага?

Вовк мовчки кивнув.

— Отак, — задоволено гмикнув Балабан. — З Теплим те саме. Він утік не на війну. Воювати йому не в жилу. Але на волі довго не побігає.

— Чому?

— Бо про те, що це він Капітана підрізав, люди швидко дізналися. Одне діло — з окопів утекти, цього навіть наш закон вимагає. І зовсім інше — свого брата–блатного вбити. Значить, тепер Жора і для «червоних» поза законом, і для «чорних». Для нас, значить, для братви. Тут же заслали маляви — шукати його, паскудника, треба. Мене люди слухають, дещо вже зробили. Не швидко. Часи зараз сам знаєш, які, Офіцере. Але знайшли, є й у цьому всьому лайні приємні новини.

— Де? — вирвалося в Ігоря.

— Тобі яка печаль?

— І правда.

Виринув Голуб, повернув кухоль. Торкнувшись денця, Балабан тихенько скрикнув, трошки попікшись, але не розізлився — навпаки, сьорбнув із задоволенням, зобразивши на лиці вираз вищого блаженства.

— Щось я забалакався з тобою. Ну нічого, більше про наші справи знатимеш. Про Жору так, до слова. Сидить він у мене отут, — сухим, зігнутим у гачок пальцем старий злодій легенько постукав себе по лобі. — Вважай, познайомилися. Компанію собі сам вибирай. До себе не кличемо, закон не дозволяє. Але в разі чого тримайся нас, Офіцере. А від політичних — подалі.

— Могли б не попереджати. Я їх сам не дуже люблю. Влада — вона і є влада, нема чого виступати.

Чесно кажучи, у той момент Ігор Вовк дещо кривив душею. До війни досить стримано сприймав повідомлення про викриття та арешти ворогів народу й оголошені вироки. Не надто радів, але й не дуже печалився. За прикладом батьків, взагалі старався не обговорювати друзів сім'ї, котрі раптом виявлялися поплічниками англійських чи японських шпигунів. Або — учасниками змови проти партії, уряду і особисто товариша Сталіна. Загалом намагався жити в найкращій у світі країні й ні про що крамольне не думати. Війна значно підправила його погляди, а власна історія зародила серйозні сумніви в тому, що сотні тисяч інших вироків не могли винести так само. Проте за звичкою уникав політичних, хоча вже не ставився до них насторожено.

Але й бути з кримінальниками Вовкові теж не випадало. Тим більше — після пропозиції майора Божича. В кожному бараку кум має очі та вуха, це — факт. А значить, пронюхав — новачком зацікавилися злодії. Закони тактики передбачали спробу начальника оперчастини використати це. Тому повторна розмова про співпрацю з адміністрацією ладна обернутися для Ігоря смертним вироком. Погодившись, ризикує засвітитися одного разу перед блатними, і тоді Балабан із його можливостями запросто посадить стукача на ніж. Відмовившись, потрапить під шалений пресом, адміністрації, і дійсно надовго пропишеться в БУРі.

Ось так у перші ж дні в таборі колишній старший лейтенант Вовк, не бажаючи того, опинився між молотом майора Божича та ковадлом Проші Балабана.

Ні він, ні хтось інший навряд чи могли уявити, що події, котрі прискорили подальший вибір Ігоря, запустить Льонька–Рохля.

Відома табірна «дівчинка».

— Дядя. Дядя.

Ігор почув це за спиною. Не треба озиратися, аби взнати, хто це говорить. Рохля мав дивну звичку всіх довкола називати дядями, хоч зеків, хоч конвойних, хоч найменше табірне начальство. Вовк лиш не відразу зрозумів, що Льонька гукає саме його. Коли ж дійшло, повернувся на голос неохоче та з огидою.

Арештантського досвіду Ігореві вистачало, щоб чітко уявляти та розуміти тюремну й табірну ієрархію. Рохля мав особливий статус. Так звані ображені або опущені знаходилися у своєрідній зоні недоторканості. Принижені та затюкані жертви насильства кримінальників трималися разом, у найбруднішому кутку бараку. Їли окремо. Навіть випадковий контакт із ними автоматично перетворював того, хто втратив пильність, на такого ж парію. Звісно, якщо це не стосувалося задовольняння місцевими паханами збочених потреб.

Проте Рохля відрізнявся від цих затюканих колишніх людей тим, що вважався не опущеним, а табірною повією.

Тобто, пускати шлюху до гурту не було порушенням неписаного табелю про ранги. Вести при ньому різні розмови можна настільки вільно, наскільки запросто поводили себе блатні в товаристві жінок–проституток на волі. За руку з хлопцем за руку ніхто не вітався. Але використовувати Льоньку не лише як «дівчинку», а і як лакея великим гріхом не вважалося.

Його історія виявилася дуже простою. Коли Льоня ще був людиною, працював у смоленському міському театрі. Ніхто не знав, розбестила його провінційна артистична богема чи хлопець сам зробив перші розпусні кроки, шукаючи можливості виявити бодай у такий спосіб свою справжню природу. Сексуальні зв'язки між собою чоловіки приховували так, ніби займалися шпигунством, хоч, власне, у випадку викриття вони каралися б так само суворо. Та посадили Льоню не за це. Один із акторів перед самою війною програвся в карти, вирішив пограбувати театральну касу й підбив свого таємного коханця постояти на шухері: довіряти міг тільки йому. Потім, коли злочин удався, крадій несподівано перелякався власної зухвалості — і дременув до моря, в Сочі. Прихопивши з собою так само переляканого, як і щасливого Льоню. Гроші спустили за п'ять днів, на шостий парочку знайшли кредитори, підключивши серйозних кримінальників, і, відлупцювавши, кинули голими на березі моря. Де під ранок обох затримав міліцейський патруль. Ось так Льоня опинився за колючим дротом, де винятково задля виживання почав обережно продавати себе в обмін на захист.

Кримінальники в таборі опікали його, не так користуючись інтимними пропозиціями Рохлі, як змушуючи прати онучі, чухати п'яти, робити масаж, тішити казками чи пісеньками, навіть голити — блатні завжди тримали в потаємних сховках безпечну бритву. За це Льонька міг під'їдатися біля неофіційних господарів табору. Харчуючись недоїдками, він виглядав досить вгодованим порівняно з переважною більшістю в'язнів. Червоним пухкеньким щічкам Рохлі ніхто не заздрив. Коли його зустрічали, відверталися чи намагалися обійти. Сам же «півник» не надто потерпав, щиро вважаючи, що пристроївся неабияк добре, а хто косо дивиться — заздрить. Ще й скаржився: сидіти лишилося менше року, коли випустять, війна напевне триватиме, і на волі навряд чи буде так хороше, як у таборі. Послухавши це, Ігор лиш знизав плечима — вкотре пересвідчився, що цей прислужник убогий, своєї долі точно заслуговує, тож викинув його із голови.

Через те дуже здивувався, коли Рохля потай озвався до нього з–за рогу бараку.

Говорити з ним, навіть наближатися до нього Вовкові не кортіло. До того ж більше, що саме тепер пухкенькі як для типового в'язня губки були трошки підфарбовані: хто, де і як роздобув цьому типчикові справжню губну помаду, Ігор не знав і знати не хотів. Збирався послати «племінничка», і вочевидь Льонька це відчув — скривив губи, протягнув жалісно:

— Дядя, рятуйте мене. Будь ласка, спасіть. Я не хочу з ними.

Поруч ніхто не крутився. Видно, Рохля терпляче підстерігав саме його. Отже, розуміючи, як Ігор поставиться до нього, все одно вирішив про щось попросити. А Льонька напевне влип якщо не в серйозну біду, то в прикру пригоду. Бо, з одного боку, його не чіпала адміністрація, з іншого — так–сяк опікали блатні. Тож нужди великої хлопець не мав. Раз кличе саме Вовка, а не когось із кримінальників, точно трапилось таке, з чим не можна йти до покровителів.

Знову зиркнувши на всі боки, аби зайвий раз переконатися, що до їхньої сутінкової розмови нікому нема діла, Ігор, все ще долаючи огиду, підступив до Льоньки так близько, як міг собі дозволити, засунув руки глибоко в кишені табірного бушлату, цикнув крізь зуби:

— Тобі чого від мене треба? Куди ти не хочеш?

— Заступіться, — проквоктав Рохля.

Навіть сам спробував підійти. Та, наштовхнувшись на погляд Ігоря, лишився там, де стояв. Тільки ще більше втягнув голову в плечі, заскавчав знову:

— Ви у них в авторитеті. Я ж бачу, знаю…

— У кого я в авторитеті? Ти можеш по–людськи, не мекати?

— Дядя Балабан вас, дядю Офіцер, поважає. Інші теж… Ну, хто біля нього…

— Це не означає, що я в авторитеті у блатарів, — відрубав Вовк.

— Але вас послухають, — Рохля вже ледь стримував сльози. — Скажіть їм, щоб не брали мене з собою. Мені на волю скоро, не хочу я… Боюся…

Терпець Ігореві почав уриватися.

— Слухай, тьотя. Або ти кінчаєш нити й внятно даєш розклад, або я пішов. Мені з такими, як ти, базари терти не в жилу. Так краще розумієш?

Льонька зовсім по–дитячому шморгнув носом. Хлюпнуло, й Вовка від того вкотре пересмикнуло від огиди. Хоч в окопах, на передовій, та й у неволі, доводилося бачити й чути ще й не таке лайно.

— Ага. Тільки я сказати боюся. Думати про це теж страшно, дядя…

— Раз так — бувай. Бійся далі.

Ігор рішуче крутнувся на каблуку старого, підбитого знизу для міцності саморобними підковками кирзака.

— Вони мене з'їдять, — видихнув Рохля, тут же писнув: — Мама…, — і після короткої паузи: — Мамочка…

Вовк різко повернувся. Такий неприхований страх не завжди бачив на фронті. А лиця в'язнів — доходяг відбивали всяке, але переляк Льоні виглядав не інакше, як передсмертним.

— Якого хріна ти мелеш?

— Правда–правда, дядя Офіцер, — видно, видушивши з себе потрібні слова разом зі страхом, Льонька заторохтів з придихом: — Вони підуть на втечу. Дядя Балабан і дядя Коля Голуб. Ви не знаєте, ніхто тут не знає… Дядя Балабан дуже хворий, йому недовго лишилося. Каже — не хоче в зоні помирати. Не так повинні вмирати справжні злодії. Йому тут чалитись ще два роки. Закопають, каже, як собаку — і нема Балабана. А на волі треба різні справи залагодити… Потім уже померти. Так він собі захотів.

Вовк наморщив лоба, намагаючись перетравити почуте. Що ж, старого злодія він знав недовго. Та спілкуватися за цей час довелося чимало. Можна, навіть треба не вірити таким, як Рохля. Або вірити, та не до кінця. Ділити сказане навпіл, як не на чотири частини. Проте все почуте цілком відповідало способу мислення Прохора Савеловича Ігнатова на прізвисько Балабан. Хоч Льонька говорив своїм противним голосом, за сказаним явно вчувалися знайомі балабанівські інтонації та поняття.

Ти глянь, хворий. А так не помітно. Тримається огірком, зовні дасть фору молодшим. Так, у всякому разі, здавалося Ігореві. Аж бач, і тут не слава Богу. Хоче померти на волі, зробивши великий ковток. Якщо вийде, потрапить Балабан у легенду чи навіть пісню. Почнуть згадувати незламного старого авторитета–законника в наступних поколіннях. Ще, глядиш, кам'яну брилу обтешуть та на могилку поставлять. Точно не бреше Рохля. У подібних вчинках Балабан увесь. Але раз каже правду, то…

— До чого тут ти? І чому ти вирішив, що тебе хтось хоче з'їсти?

— Дядя Голуб звелів мені йти з ними. Третім.

— То й що? А Голуб у цій історії яким боком?

— Він коротку паличку витягнув. Тягнули десятеро. Один тільки з Балабаном міг іти, інші втечу прикривали.

— Пощастило Голубу.

— Хто знає, хто знає, дядя Офіцер… Вони ж… ми ж можемо далеко не забігти. Тут хіпіш почнеться. Кум не овечка, на раз прорахує, що про плани Балабана блатні знали. Затягає, може навіть розстріляти, за співучасть. З нього станеться, це такий звір, такий звір…

— Який уже є. Гаразд, ти так і не пояснив мені: сам яким боком? Жеребок тягнув, разом із дорослими?

Рохля вкотре хлюпнув носом.

— Я кабанчик.

— Хто?

— Краєм вуха чув… Випадково… Спершу зрадів, коли з собою позвали. Потім… Їм ховатися доведеться, довго, так думаю. Харчів не напасешся. Ось для чого мене беруть. Кабанчик це називається, я знаю. Дядя Голуб якось похвалився — один товариш його ще до війни, коли ноги зробив із Магадану, так само із кабанчиком рвонув. Ходили потім чутки… не дуже хороші… Знайшли товариша, з сідниць та ляжок цілі шматки м'яса… той…

Навіть бувалий у бувальцях Вовк після такого ледь стримав нудоту. У горлі запершило — підступив жовч. І прийшло чітке розуміння: хай би як це дико не звучало, вгодований табірний служка говорить зараз чистісіньку правду. Бо має всі підстави боятися за своє нікчемне життя.

— Відмовся, — сказав Ігор, проковтнувши грудку в горлі.

— Не можу. Тоді вони мене на місці на піку посадять.

— Для чого?

— Бо я в курсах… Блатні не викажуть один одного. А я в них чужий, коли про таке йдеться. Іншого кабанчика знайдуть, тільки той знати про свою долю не буде. Я ж випадково почув, правда, випадково…

— Не скигли. Схоже, тобі хоч як амба.

— Нічого не схоже, дядя Офіцер. Точно — амба.

Льонька тяжко дихав. Ігореві здалося — він чує, як б'ється серце хлопчини. А ще зрозумів: огидний він, цей Рохля, та чомусь неохота, аби старий та молодий кримінальники поласували ним, пересиджуючи погоню в тайзі.

— Від мене чого хочеш?

— Поговоріть із дядею Балабаном. Вас він послухає… Я так думаю… За мене тут ніхто не заступиться. Комизитися почну — заріжуть просто так. З ними піду — заріжуть, наче свиню. Спіймають нас із собаками — застрелять, бо втікачі. Вони ж зі мною тягтися за такого розкладу не будуть. Кинуть, і якщо вівчарки не порвуть чи автоматники не дострелять, у БУРі ребра переламають. Розтопчуть чобітьми, не виживу я, не проживу довго. Кому потрібен, хоч вішайся. На коліна можу встати, дядя Офіцер, ноги вам цілувати буду.

Рохля таки сіпнувся, збираючись упасти перед Ігорем на коліна. Вовка пересмикнуло.

— Стій, де стоїш, — цикнув на Льоньку.

— Стоятиму. Стоятиму, де скажете, дядечку Офіцер.

— Молодця. Тепер слухай. Коли вони зібралися на втечу?

— Ще скажуть. Але до кінця тижня планують зробити ноги. Сьогодні вівторок.

— Знаю, — Ігор дивувався сам собі, як вдається не втратити лік дням, тижням та числам. — Буде так. Більше нікому не ляпни. Нічого не обіцяю, бо сам тепер ризикуватиму. Але придумаю щось.

Вовкові зовсім не хотілося, аби одна людина з'їла іншу. Такого не міг собі уявити навіть у страшному сні. Хоч і ходили чутки більше десяти років тому Києвом — мовляв, по селах голод через неврожай, що до людожерства доходить… Вірити не хотілося ані тоді, ані зараз.

— Дякую, дядя Офіцер…

— Рано ще. Згинь, киш звідси. Мовчки сиди. Розберемося.

Льонька кивнув та зник, наче не було ні його, ні цієї дивної, несподіваної й моторошної розмови. Тільки ж вони поговорили, і Вовк почав усерйоз побоювався, що Балабан може щось запідозрити: адже після почутого спілкуватися зі старим злодієм так, як це було заведено в них раніше, Ігор уже не зможе. А той відчує, неодмінно відчує, старий хитрун…

Обійшлося. Видно, цього вечора блатним було весело й без компанії Ігоря. До ранку жодних планів він так і не склав.

А ранком, відразу після повірки, майор Божич знову викликав до себе.

Напружився Вовк: раптом пронюхав начальник оперативної частини про їхню вчорашню розмову з табірним відщепенцем, і хоче дізнатися, про що з ним взагалі можна говорити. До найгіршого не готувався, але погане передбачив.

Не помилився.

— Не знаю, для чого я це зробив і для кого.

Начальник оперчастини промовляв, здавалося, сам до себе. Ніби шукав виправдання мужньому або, навпаки, ганебному вчинку. Ігор не розумів, що майор має на увазі, й не квапив події. Раз викликав — потягне, але скаже. Зайшовши до кабінету Божича, мовчки сів навпроти, склав руки перед собою й терпляче чекав, поки той перейде до суті справи. Кум же, зі свого боку, не надто поспішав. Наслинив цигарку, закурив, пустив дим, видихнув разом звичне своє:

— Смачно, — тоді зиркнув на Вовка, поцікавився, ніби щойно про це згадав: — Слухай, Офіцере, ти, мабуть, теж курити хочеш. Чи ні?

— Не відмовлюся, — стримано відповів Ігор.

Розумів — майор в курсі спраги кожного в'язня до куріння. А перепитує, бо хоче почути, як просять. Зараз слід вести себе так, аби бажання зробити хоча б одну затяжку не вирвалося назовні. Не стало таким ганебно явним, укотре підкреслюючи принижений та пригноблений стан мешканців табору. Проте не втримався, повторив:

— Можна. Як цукерка.

— А чого не дивуєшся, що я тебе Офіцером назвав?

— Бо я — офіцер. Хай колишній… але колишніх офіцерів не буває. Професорів колишніх теж…

— У мене в господарстві всякої тварі по парі, — гмикнув Божич. — Учора воно професор. Сьогодні — суччя рубає, аж гай шумить. Були такі, хто мені свої професорські регалії тицяв… Ну, не так, щоб сильно тицяв, не дуже–то й потицяєш мені… Але говорили: я, значитця, фізик, вивчав механіку, давайте зробимо механічний прилад, покращимо умови праці…

— Який прилад?

— Думаєш, я когось слухав? Сачки, думали профілонити. Задурити мені голови своїми університетськими освітами. А ми, знаєш, університетів не закінчували, отак. Норму не виконав — пайку не отримав. Ще раз не виконав — БУР, там для філонів саме місце. Хто не здох із переляку, так сокиру з пилкою освоїв — куди там нашим мужикам. У нас же, бач, трудовий табір. Перевиховуються, мать їх. Колись же випустять, зможуть нормальну роботу знайти. Це якщо про колишніх професорів, — майор зробив другу затяжку, уважно подивився на кінчик цигарки. — Я тут опером поставлений. Старшим. Хіба не знаю, як тебе блатні прозвали? Кликуху в табір запустили, ти сам хіба увагу не звернув? Тепер ти у нас Офіцер назавжди. Ну, це все балачки, — Божич милостиво підсунув до Ігоря через стіл білий прямокутник тонкого паперу й кисет. — Валяй, пригощайся. Бо ти молодець, Вовк. Справжній вовк, не помилився я в тобі.

— Ви про що, громадянине майор?

— Блатні тебе визнали. Сам Балабан. Так себе не кожен поставить, далеко не всякий.

Відчувши наближення пастки, Ігор знову вирішив нічого не говорити, дуже вчасно заглибившись у процес скручування цигарки. Божич пильно стежив за процесом, коли Вовк скінчив — простягнув йому свій бичок. Акуратно взявши недопалок двома пальцями, Ігор затягнувся й відразу закашлявся: тютюн виявився не лише ароматним, а достобіса міцним. Не те, щоб Ігореві не доводилося курити такого ядерного. Він узагалі давно не курив із задоволенням, перебиваючись, чим Бог пошле й навіть часом опускаючись до відвертого шакалення.

— Що, смачно? — майор запитав так, ніби кашель в'язня дійсно стурбував його всерйоз.

— Ага, — відповів Ігор, впоравшись із бухиканням. — Спасибі, громадянине майор.

— Це я тобі, можна сказати, дякую за те, що втесався до блатних. Свої люди в цьому кодлі мені ох, як потрібні. Був один такий, Жора Теплий. Чув?

Вовк кивнув.

— І що ти про нього знаєш?

— Зголосився на фронт, коли викликали. Закони їхні порушив.

Про втечу Теплого з передової Вовк про всяк випадок вирішив промовчати, хоча якщо запитають — звісно скаже. Арештантське життя навчило якомога менше говорити, й то не важливо, з ким.

— А не казав тобі ніхто, що Жора Теплий мені таку саму розписку намалював, як ти зараз напишеш?

— Теплий? Працював…

— Ага, — кивнув Божич. — У них це називається зсучитися. Чув напевне? Та чув, чув. Цей сучий син боявся, що його розколють. Було, чого боявся, виникла там одна слизька ситуація… Словом, блатні, дружки твої, на нього ось–ось могли подумати. Тому й здриснув наш Жора Теплий на війну добровольцем, кров'ю змивати провину. А, хер би з ним, то діло наживне. Тепер поряд з Балабаном ти в мене будеш, надійна людина. Унікальна, можна сказати. Не з блатних, законами не пов'язаний, а вони тобі довіряють, підпускають до себе. Станеш моїми особистими очима й вухами, Вовк. Діло ж благородне. Не дамо кримінальним злочинцям заводити в таборі свої порядки. Вважай, там твоя лінія фронту. Або — що в тилу ворога. Ходив у розвідку?

— Доводилося.

— Значить, сам чорт тобі не брат! Ну, а за це отримуй подарунок, Офіцере.

Пальці Божича розстебнули ґудзика на нагрудній кишені кітеля, витягли звідти складений учетверо папірець, видертий із зошита в косу лінійку. Погравшись трошки, майор щиглем послав його через стіл до Ігоря.

— Обіцяне.

Одночасно не бажаючи вірити й не намагаючись зрозуміти, Вовк примостив майже скурену цигарку на денце кованої попільнички, теж явно зробленої руками табірного умільця. Тоді обережно, наче брав не папірчик, а виріб із тонкої порцеляни, підніс до лиця, розгорнув.

Коряві, неакуратно написані літери.

Адреса. Поштова адреса. Українська Радянська Соціалістична республіка, Камянець–Подільска область, селище Подільське, вулиця… дім… номер…

Сомов?

Точніше…

— Сомова Лариса Василівна?

— Дружина Сомова Віктора Аркадійовича. Того самого, друга твого ненаглядного. Законна дружина, між іншим, тому й довідки легко навелися. Чомусь, Вовк, вирішив я тобі довіряти. Хай це моїм подарунком, ну, адреса. Листи, як домовлялися, писатимеш тут. Тільки тепер не знаю, ох, не думаю я, що повз товариша Сомова, Віктора Аркадійовича, ці листи проскочать. Відповіді не дочекаєшся, це я тобі вже гарантую. А сам писатимеш хіба для забави, дрочитимешся... Працівник НКВС має всі повноваження дати вказівку на тамтешній пошті, аби твою писанину несли відразу йому. Чи нікому не приносили, знищували на місці. Або відсилали назад. Чув, є така поміточка — адресат вибув.

— Як це… Як вона там… Як Лариса там опинилася, в цьому Подільському?

— Слухай, Офіцере, я тобі не загс і не книга реєстрацій! — Божич розвів руками. — Коли твоя баба з твоїм Сомовим зляглася, чому, для чого — не моя печаль. Сам у листі запитаєш. Відповість — добре. А про самого товариша Сомова мислю дуже просто: куди наказали рідні органи державної безпеки — туди й поїхав служити батьківщині й особисто товаришу Сталіну. Ну, задоволений?

— Ні.

— Та я думаю! Від мене теж колись баба пішла, з підполковником авіації. Десь у Генштабі зараз… Льотчик, не баба моя. Ми з тобою, Вовк, десь навіть товариші по нещастю. А може, щастя нам підвалило, хрін його знає. Бач, коли погана бабська натура проявилася. Не горюй, Офіцере. Знайшли ми тут із тобою один одного. Хіба не так?

— Так.

— Листа свого потім напишеш. А зараз розписку мені придумай, для звітності. Ось, тримай.

Божич виклав із тонкої картонної теки чистий аркуш, підсунув Ігореві, поруч поклав хімічний олівець. Поки Вовк безпристрасно дивився на папір, майор вийняв із шухляди чорнильницю–невиливайку, ручку з піжонським як для начальника табірної оперчастини пером, гойднув чорнилку, вмочив кінчик, вивів на теці печатними літерами: «Заєць». Побачивши, що погляд Ігоря мимоволі стежить за ним, змовницькі підморгнув:

— Це ти — Заєць. Під таким погонялом писатимеш мені рапорти.

— Доноси, — вирвалося в Ігоря.

— Доповідні, — повчально виправив Божич. — Рапорти, зведення, як тобі подобається більше. Агент Заєць, він же — Вовк Ігор… як тебе там… Він же Офіцер. Годиться?

— Підійде.

— Тоді не тягни, пиши розписку. Чи ти, може, передумав?

Ігор знову розгорнув дарунок майора, ще раз прочитав адресу.

Запам'ятав, мов стройовий устав. Наче військову присягу.

— Домовились. Заєць — значить Заєць. У вас із почуттям гумору все в порядку, громадянине майор.

— Є трохи, — комплімент Божичу явно сподобався. — Тільки ти той, без панібратства. Субординація, в мене все строго. Пиши, розбірливо пиши. Наробимо ми тут із тобою справ, ох, накрутимо.

Накрутиш, подумав Вовк.

Без мене.

І швидко та впевнено написав розписку, погодившись стати табірним інформатором начальника оперативної частини.

Мужики–лісоруби зиркали косо.

Таке ставлення до себе Вовк помітив незабаром після того, як зав'язалися його дивні стосунки з блатними. Природу цих стосунків Ігор сам не міг зрозуміти й визначити. Тож не бачив нічого дивного в тому, що переважна більшість товаришів по нещастю вирішила за краще триматися від нього подалі.

Настороженого ставлення «політичних» Вовк не відчував. Власна історія перетворення на ворога народу все ж таки дещо підчистила його думку про засуджених за п'ятдесят восьмою статтею. Раніше юнак, котрий виріс у музичній родині, мимоволі перейняв манеру батьків. А тато з мамою з певного моменту перестали обговорювати партійні чистки в країні, навіть не читали газет, хоча старанно продовжували передплату на «Правду» з року в рік. Просто складали газети в стопку, аби потім акуратно заносити ці стоси в публічні бібліотеки. Більше того, батько якось виступив із закликом не викидати радянські газети, а передавати їх у читальні. Бо викинути газету з портретами партійних керівників означає неповагу до них та значною мірою провокує.

Після цього Вовк–старший став героєм газетної замітки. Його фотографію розтиражувала провідна центральна й республіканська преса, і таким чином родина Вовків отримала щось на зразок індульгенції від влади. Так, до них багато хто зі старих знайомих перестав ходити в гості, коло спілкування значно звузилося, але, як згодом зрозумів Ігор, каток НКВС родину не зачепив. Можливо, це був дуже тонкий, хитрий, добре продуманий трюк його батьків. Але могло бути й так, що мама з татом порадилися й вирішили: їх цікавить лише музика, до політики й чогось схожого їм діла принципово нема. Адже їхня позиція, якою б вона не виявилася, нічого по суті довкола не змінить.

Тепер же Ігор потроху став дозволяти собі крамольні припущення: ну, як не всі, а якась частина засуджених ворогів народу такі ж вороги, як і він сам?

Ні–ні, тут же виправляв він себе. У радянської влади безліч справжніх ненависників. Вони продаються капіталістам й імперіалістам та займаються підпільною підривною роботою. Проте нема гарантії, що не знайдеться хтось на зразок Сомова, кому совість разом зі службовим становищем дозволять заради власних інтересів, особистих чи шкурних, оббрехати невинну людину.

Тим не менше, Вовк поки не вважав такі думки прозрінням, бодай частковим. Просто, виходячи зі свого досвіду, робив поправку на загальну ситуацію. Тож все одно не поспішав зближуватися з в'язнями, котрі сиділи за однією з ним статтею. Далі наслідував поведінку батьків — нині покійних: узимку сорок другого вони померли в окупованому Києві від тифу, майже водночас. Із німецькою владою співпрацювати не дуже хотіли. А свої не підтримали Вовків, згадавши їхній демонстративний нейтралітет до дій влади радянської у роки репресій. Про це Ігор дізнався, коли з Києва вже вибили німців: написав листа з фронту за старою адресою, відповідь отримав від сусідки, суху та стриману. Закінчила вона ввічливим проханням не слати більше листів на цю адресу. Отакі справи…

Хай би там як, але дистанція між політичними в таборі поширилася на всі категорії в'язнів. Ті, хто іменував себе мужиками, теж сторонилися Ігоря, волочачи свої терміни з мовчазною терплячою покірністю й дисципліновано ходячи на роботи,. Фронтовику, котрий злигався з кримінальниками, не довіряли. Саме тому Вовкові не лишилося іншого кола спілкування, ніж блатні королі табору.

Але у світлі останніх подій такий розклад став Ігореві неабияк вигідним.

Бо його контакти зі злодіями ні в кого зі сторонніх підозр не викликали. В тому числі — серед табірної адміністрації та охорони. Навпаки, стосунки з Прошею Балабаном для них були бажаними, майор Божич їх заохочував. Тож тепер Ігоря цілком влаштовувало, аби кум далі вважав його своїм агентом.

Це нікому не дасть приводу припустити, що Ігор Вовк виношує реальний план втечі.

Зараз, сидячи поруч із блатними біля багаття під час оголошеної бугром[6] перерви, він востаннє прокручував подумки недавні події та зважував свої шанси.

…Того ж вечора, після розмови з начальником оперчастини, Вовк підстеріг біля сортиру Голуба. Гукнув легеньким свистом. А коли той підійшов — навалився, затягнув подалі від цікавих очей, в тил убиралень, припер до дерев'яної стіни, просичав:

— Значить, без мене кігті рвете? Я думав, ми друзі, Голубе.

Маневр удався. Блатний спершу справді, без гри, налякався, бо зрозумів, про що йдеться. Щось пробелькотів, ніби виправдовуючись, але досить швидко отямився, агресивно рикнув у відповідь:

— Ти страх загубив? На кого тягнеш, парашнику! Забув своє місце?

— Забув, — у тон йому відповів Ігор. — І не ти мені його нагадаєш, падло щербате. Веди до Балабана, з ним говоритиму. Без мене у вас нічого не вийде, братчики.

Іншого виходу Голубові не лишалося. На їхні переміщення по табору та в бараку ніхто, як дотепер, не зважав. З деяких пір Вовк узагалі перестав ловити на собі цікаві погляди.

Старий злодій здивувався поінформованості Ігоря. Та, здається, зовсім не розгнівався й не насторожився. Запитав лиш:

— Хто стукнув? Кому язика відрізати?

— З вас погані конспіратори. Це тільки мужики, політики й хіба опущені на вас намагаються не дивитися. Ніхто нікого не чіпає, й це вже добре. Я ж з фронту, забув? За два з половиною роки увага знаєш, як відточилася? Як це кумові стукачі вас не розшифрували. А вони є, вірите?

— Насідки мусорські є в кожній хаті, — погодився Балабан. — Вони рано чи пізно своє отримують. Може, раптом знаєш, хто?

— Не знаю.

— Чого тебе кум смикав?

До такого Ігор був готовий.

— Дивна історія. Я тут у нього, як він каже, на хазяйстві перший, хто з передової. Туди–сюди, слово за слово… Розказав йому про суку, через яку тут опинився. Не знаю, хто мене смикнув, на що розраховував… Здуру, мабуть, попросив знайти адресу моїх, дружини й сина. Писати щоб… Не думав, що Божич виявиться таким добрим.

— Є адреса, виходить?

— Ага. Жінка моя зі мною заочно розлучилася. Тепер уляглася з лягавим, котрий мене сюди запроторив.

Брови старого злодія смикнулися вгору.

— Ти ба, який коленкор! А я завжди говорив — не дарма нам, бродягам, злодіям–законникам, заборонено мати сім'ї. Так би наші баби крутили з мусорами, поки ми тут… Ну, і що думаєш робити?

— Тому й прийшов до вас, Балабан. Чесно? Я ж нічого такого, відчуття хіба, підозри. Притиснув Голуба, взяв на понт. Не карайте його за це, краще беріть мене з собою. Третім. А Рохлю цього, солоденького, лишайте. Без нього швидше рвонемо. Півник нас тільки зв'яже.

Балабан спохмурнів. Пошарив чіпким поглядом по напівтемному бараку, намацав Льоньку біля груби в кутку. Той сидів, утягнувши голову в плечі, та, мабуть, відчув щось — боязко зиркнув у їхній бік, тут же повернув голову назад.

— Ясно, — протягнув він, хруснувши при цьому пальцями. — Ти розумієш, Офіцере, куди лізеш? Пальцем ворухну — тебе на перо посадять. Хрюкнути не встигнеш. Віриш чи ні?

— Вірю, — Ігор говорив чисту правду. — Тільки для чого? Смисл який? Аби не брати мене третім, замість жирної табірної курви?

— Ти чужий, — відрізав Балабан. — Хоч із тобою люди тут тасі–васі, але у таких справах ти — не наш.

— Рохля з фарбованими губами — сильно ваш?

Кадик Балабана смикнувся на зморшкуватій шиї.

— Поговори ще в мене.

— Для чого ж я і й прийшов до вас, Балабан, — втрачати справді не було чого, Ігор пер напролом. — Яка різниця, хто й коли мене підріже? Кум уже вербував. Це такий обмін: він мені зробив, бач, добро. Розказав про жінчину зраду. А я йому за це повинен писати різні розписки. Так ясно чи ще ні?

Брови старого злодія сіпнулися вгору.

— Ти погодився?

— Відмовлюся — почнеться в мене веселе життя. Між іншим, Божич натякнув, і то досить прозоро: якщо не підпишуся, він хоч як пустить чутку, що я — стукач. Ви ж мене за це в сортирі втопите, хіба не так?

— Втопимо, — з серйозним виглядом підтвердив Балабан. — Живим засунемо в лайно. Наковтаєшся за свої гріхи.

— Значить, у мене хоч як виходу нема. Й жити мені недовго, такий капкан. Ось для чого майор постарався. Тому вихід один: тікати з вами. Застрелять — то хоч не лайном захлинуся. Зловлять — до смерті не заб'ють, строк накинуть за втечу. Але хоч стукачем не стану напевне. Загнали, бачте.

Старий злодій пошкріб підборіддя.

— Що кумові сказав?

— Поки нічого. Час на роздуми взяв.

— Мудро, — Балабан хруснув пальцями. — Під пером ти зараз ходиш, Офіцере, бо знаєш про втечу. Свідок ти, не потрібен нікому. На що надіявся, коли йшов на цю розмову, — чорт тебе знає….

Відчувши — старий чекає відповіді, Вовк, тим не менше, вирішив: розумніше відмовчатися. Балабан же, схиливши голову набік, глянув на співбесідника якось зовсім незнайомо.

— Але вірно все зробив. Молодець. Сам прийшов. Після того взяти тебе на втечу — це законно, за нашими поняттями. Правильно, гори він вогнем, Рохля. Тільки зайвим буде. А тут, у зоні, йому добре. Ніхто не ображає. Четвертий не потрібен, Офіцере. Одне скажу: пов'яжемося всі разом. Доведеться тобі бути з нами після того до кінця. Готовий? Я за тебе поручуся. Слово Балабана ще важить, де треба.

Звісно, Ігор був готовий. У нього вкотре не лишалося виходу.

Інакше не вирватися звідси.

Не дістатися рано чи пізно до Сомова.

Не перегризти його погане горло — а вчепитися в нього Вовкові чомусь кортіло найбільше, зібрався шматувати ворога зубами, навіть якщо інша зброя буде.

Після того Проша Балабан коротко виклав новому спільникові план утечі.

А за три дні вони вже сиділи біля вогнища в тайзі на лісосіці, чекаючи сигналу.

Тому й дивилися косо мужики–лісоруби: після команди перепочити Ігор, з силою загнавши сокиру в повалений стовбур, неквапом посунув до багаття блатних.

Дзвеніли комарі.

О цій порі, наприкінці короткого літа, під Солікамськом їх лишалася ще тьма. Здавалося, відчуваючи прихід швидких холодів, справжні хазяї тайги жирували наостанок, залазячи людям у носи, вуха, атакуючи очі, залітаючи часом у відкриті роти. Дим від кострищ не завжди рятував, тож чи не єдиним виходом для блатних виявився Льонька Рохля — зробивши опасисте віяло з листяних гілок, старанно розганяв комарині хмари від «дядів».

Закон не дозволяв блатним працювати. Але на лісосіку вони вибиралися в повному складі, гуртувалися окремо, палили вогнище, курили й часом травили байки з конвойними. Зараз відбувалося те ж саме, не було в їхній поведінці нічого дивного й нового.

На приспану пильність був перший розрахунок.

Говорячи тоді зі старим злодієм, Ігор навмисне оминув його хворобу. Тепер, дивлячись, як рішуче, попри свій вік та стан, налаштований Балабан, остаточно зрозумів: спроба втечі для нього — останній відчайдушний ривок. Якби не хвороба, старий би цілком комфортно почував себе в табірних умовах. Із розмов Вовк дізнався — той вперше сів ще до революції, випустили по амністії весною 1917 року, гуляв на волі аж до непу[7], потім став проводити за ґратами значно більше часу, ніж на волі. Статус законника дозволяв не надто перейматися цим. Але все ж таки свобода й далі манила. Тепер ризик померти на койці в табірній лікарні став очевидним. І Балабан наважився йти у свій останній бій.

Надто поважав себе, аби дозволити хворобі зжерти його тут, за колючим дротом.

Ковтнути волі й померти. Що ж, вирішив Ігор, хай це принцип злодія — але не найгірший.

Втікачі не змовлялися наостанок. Усе вже проговорено наперед. Лишалося чекати, поки почнеться, — і це почалося. Правда, зовсім не так, як уявляв собі Вовк.

Льонька–Рохля, заспокоївшись після розмови Ігоря з Балабаном, ганяв комарів від знуджених блатних. Ураз Ігор перехопив знак — Голуб комусь ледь помітно кивнув. Один із злодіїв тут же ступив ближче до розкладеного між двома стовбурами багаття, підхопивши по дорозі гілку з листям, з усього видно — заготовану наперед. Жбурнув, накриваючи вогонь, заклубився густий білий дим.

— Якого хера! — почулося обурене. — Нема чого робити?

Відразу кілька людей довкола закашлялися. Конвойні з матюками відступили трошки далі. Вовк, відчувши — зараз повинно щось статися, напружився. Та дійсність, однак, перевершила всі сподівання.

Хтось із блатних ніби ненароком зайшов Рохлі за спину.

Поштовх — і Льонька зник у густій димній хмарі.

Дуже короткий час, лише кілька секунд, його ніхто не міг побачити. Коли з'явився знову — не вийшов, випав. Його спритно підхопили попід руки, вмостили на землю, приперли до найближчого стовбура. Вирівняли ноги, впираючи та надаючи тулубу стійкості: заморився хлопчина комарів ганяти, присів на короткий час перепочити.

Але Рохля не відпочивав.

Він був мертвий.

З лівого кутику рота тягнулася тонка червона цівка.

Ігор здригнувся, сіпнувся, повернувся всім корпусом до Балабана. Той зустрів його холодним злим поглядом, а правий бік легенько вжалило вістря заточеної піки — її стискала правиця Голуба.

— Не рипайся, — процідив він, а Балабан додав, голосно шепочучи:

— Списали. Нікому цей півник уже не потрібен. Знав забагато, не можна тут лишати. Хіба ні?

— Не домовлялися, — видушив із себе Ігор. — Ми так не домовлялися.

— Ми, Офіцере, взагалі з тобою ніяк не домовлялися. Або зараз із нами, або — рядом із Рохлею, мов двоє голубків. Ну?

Вовк закусив нижню губу, розуміючи — це він насправді вбив Льоньку. Не сам, не прямо, але — він. Звісно, хлопця прирекли раніше. Але хто знає, раптом пожив би. Ну, як щастя б і йому усміхнулося, незвідані шляхи Господні…

— Гну, — не сказав — сплюнув. — Давайте, раз почали.

Вістря перестало кусатися.

Ще за мить грубий голос гаркнув:— Чуєш, Валете, ось на хріна було таке робить — диму пускать кругом!

— Рота закрий! Я дрова підкинув! — почулося у відповідь.

— Ти вогонь загасив! Дихати через тебе нема чим! Зовсім, сука, оборзів!

— Ти кого сучиш, баран! Ти на кого тягнеш, підор гнійний!

— Що ти сказав? Повтори — що ти сказав? Ти кому це сказав!

Сварка в кодлі спалахнула швидше, ніж сухі дрова. Тут же, негайно, без зайвих переходів, зайнялася сутичка. Миттю вилилась у жорстоку криваву бійку — з тих, що частенько виникають у бараках між блатними та різними групами кримінальників. Теж нічого дивного, явище звичне. Тож ніхто з в'язнів–роботяг не встрявав, видовище глядачів не пожвавило.

Розрахунок був на це.

А ще — в тому, що охоронці не відразу почнуть розбороняти бійку. Їм, на відміну від втомлених доходяг, зазвичай цікаво, чим вона може закінчитися, хто візьме гору. Часом вертухаї навіть влаштовували тоталізатор, ставлячи цигарки, галети й спирт на своїх фаворитів.

Так сталося й тепер.

На тих, хто тримався осторонь від задимленої купи малої, уваги ніхто не звертав.

— Гайда, — прошепотів Голуб просто у вухо Вовкові, й тихо, нечутно, наче лігши на невидиму повітряну хвилю, гайнув убік, зникаючи за найближчим деревом.

За ним, кинувши на поляну прощальний погляд, підхопився старий Балабан. Пішов напрочуд зграбно, зігнувшись, ніби буцкався з тайгою, таранив омріяну волю.

Ігор рушив, полічивши подумки до десяти.

Втікача охопили якісь дивні, незвідані відчуття.

Ще хвилину тому Ігор Вовк хоч і змирився з долею, проте далі вважав себе жертвою несправедливості. Графа Монте–Крісто згадав, коли почув про шлюб Лариси з Сомовим. Ось воно, підступне зловживання службовим становищем: склепав справу проти старого недруга, аби заволодіти його коханою жінкою. Чим не Фернан Мондего, граф де Морсер, котрий після наклепу на Едмона Дантеса одружився з його нареченою, красунею Мерседес. Розуміючи це, Ігор до останнього сподівався: рано чи пізно добро переможе зло, радянська влада наведе порядок, втрутиться товариш Сталін, побачивши зловживання в лавах НКВС, — і в табір, на місце Вовка, сяде Віктор Сомов.

Рішення тікати стрельнуло несподівано, спонтанно. Склавши мозаїку, Вовк зробив підсумував: шанси на успіх у нього є, й вони досить непогані. Приставши до злодіїв, матиме в тимчасових спільниках людей, котрі чудово знаються на підпільному житті, вміють переховуватися, міняти імена, документи, зовнішність та міста. Ось лиш втеча перекреслить усі цілком справедливі й досяжні мрії про виправдання й реабілітацію. Пішовши за кримінальниками в тайгу, Ігор опинявся поза законом незалежно від того, виправдають його в подальшому чи ні. Тепер його можна й навіть треба застрелити при спробі втечі, інструкція того вимагає. Коли його оголосять у розшук, усякий, хто впізнає втікача й не видасть, автоматично сам стає злочинцем, потрапляє під суд та йде з етапом у табори. Значить, доведеться звикати до нового життя, і Вовк ще до кінця не був певен, чи витримає, чи не зламається й не зірветься.

Усвідомивши небезпеку та відсутність перспектив нормального життя до кінця, Ігор усе одно біг, не випускаючи з вигляду згорблену спину Проші Балабана. Останні панічні страхи перед майбутнім із кожним широким стрибком усе більше змінював п'янкий азарт: він на свободі, він на волі, хай недовго, але його не охороняють автоматники. Рухи ставали дедалі впевненішими, і ось Вовк уже наздогнав на диво спритного старого, порівнявся з ним.

Балабан дихав уривчасто. Видно, спроба знайти в собі другу молодість давалася нелегко. Та злодій вперто біг, дивлячись не перед собою, а під ноги, аби не перечепитися об повалені сухі стовбури чи корчі. Голуб рухався в авангарді, і Вовк знав: той ще раніше примудрився роздобути план місцевості, намальований майже точно — похибка в межах припустимого. Зараз він вів невеличкий гурт утікачів навпростець через тайгу, збираючись дістатися берега річки.

Форсувати її бродом навряд чи вийде отак відразу. Але план передбачав, що втікачі зайдуть у воду та рухатимуться кілька кілометрів униз за течією, збиваючи зі сліду погоню — собак нацькують неодмінно. Потім знадобляться сили для ривка, аби забратися глибше в тайгу й пересидіти. Місцина, що розкинулася тут, поруч із середньою течією, страшна, глуха, згубна. Глуха Вільва — річка небезпечна. На ділянці, вздовж якої розгорнулася мережа таборів, там, де течія середньої сили, обабіч не зустрінеш людського житла. Лиш болота й комарині хмари. Але якщо поволі спускатися далі, за течією вниз, уже є надія зустріти людей.

Ідея сплавлятися належала Вовкові. Для цього блатним вдалося роздобути моток міцного дроту. Не дуже великий. Але достатній для того, щоб міцно скріпити між собою кілька колод. Поки не вдарили холоди, плисти за течією цілком реально ночами. За приблизними розрахунками, до першого людського житла втікачі зможуть дістатися за дві–три доби після того, як почнуть сплав. Погоня вляжеться теж через кілька днів — якщо собаки не візьмуть слід, а в'язні знайдуть у собі сили перечекати весь цей час у тайгових нетрях.

Власне, на цей випадок, як зрозумів Ігор, старий злодій «готував» нещасного Льоньку — Рохлю. Не натякаючи на свою обізнаність в огидних подробицях плану втечі, Вовк перехопив ініціативу: запропонував варіант спуску за течією вниз. Це доволі просте рішення значною мірою могло зняти важливу проблему їжі. Попервах утікачі спробують перебитися сухарями, котрі збирали злодії та змогли непомітно принести на лісосіку. Сухий хліб склали в саморобну торбинку. Голуб прихопив її, коли пішов першим. До того ж осінь у тайзі відкривала перед чоловіками багато можливостей, даруючи гриби та ягоди. Крім невеличкого запасу сухарів, їм пощастило роздобути сірники та озброїтися саморобними ножами й піками: на втечу пахана злагоджено працювали всі кримінальники, зв'язані круговою порукою та кривавою обітницею мовчання.

Значить, вирішив тоді Ігор, можна спробувати обійтися без людожерства. Й за таких розкладів план дістатися Солікамська видавався цілком здійсненним. А там, як попередив Балабан, у певному місці, за певною адресою їх чекають уже від учора. Звісно, доведеться пробиватися через терени й трошки потерпіти злиднів. Та попереду — шлях… ну, якщо не до зірок, то не в безвихідь щонайменше.

Ось які думки роїлися в голові Вовка, коли він разом із старим злодієм та щербатим Голубом пробіг метрів двісті.

А тоді луна принесла слабкий, не аж такий близький, та все ж таки — справжній, не уявний звук пострілу.

Автоматна черга.

Довга.

Втечу помітили.

— Ноги! — вигукнув на бігу Балабан, і припустив так, ніби йому додалися роки та відкрилося друге дихання.

Настала мить, коли Ігор відчув — уже не встигає за старим злодієм, навіть відстає від нього. Чомусь охопила паніка: зараз блатні відірвуться від нього, запетляють, щезнуть із очей, кинуть його серед тайги. Хай гонитва з собаками йде за кимось одним, це допоможе іншим двом виграти час. Осяяло: ось у чому був справжній план — скинути хвоста, розділитися, змусити фраєра гасати між деревами, плутати, збитися з дороги. Рано чи пізно погоня все одно вийде на одинокого втікача.

Щойно майнуло — Голуб обернувся на ходу, рявкнув, не боячись бути почутим:

— Бігом! Копитами воруши, Офіцер! Твою мать, біжи!

У спину немов штовхнуло — Вовк рвонув, кількома широкими стрибками наздогнав спільників, далі трійця йшла майже головою до голови.

Скільки так пробігли, Ігор не уявляв. Розступалися соснові стовбури, він не оминав чагарів, продираючись крізь них та шматуючи одяг. Якось щастило не заорати носом, дихання теж вирівнялося в такт рухам. Здавалося, всі інші звуки довкола зникли. КолиІ раптово зупинило коротке: «Стій!», Вовк тут же підломив ноги, впав лицем на осінню траву, заплющив очі. З грудей вирвалися часті хрипкі звуки. Він немов пірнув у глибокий бездонний колодязь.

Виринувши, побачив себе на спині, очі проводжали білі, чудернацької форми хмари. Обережно повернувся на бік, у грудях відразу закололо, та скоро минуло. Торкнувся пучками пальців зламаного носа, ніби для перевірки, чи все гаразд. Нічого не змінилося, ніс лишався скривленим і, мабуть, потворив лице. Чому так переймається зовнішністю, Ігор не міг собі пояснити — та прийшло само собою: він на волі, так чи інакше знайде Ларису з Юрком, і рідні люди побачать свого чоловіка й батька негарним.

Чоловіка…

Нині там інший голова сім'ї. Свобода вже не виглядала чимось примарним, недосяжним, небезпечним. Перші кроки зроблено, значить, треба рухатися далі. Вовк сів, намагаючись не робити різких рухів, остаточно вирівняв дихання. Роззирнуся. Проша Балабан та Голуб лежали поруч, також поступово себе опановуючи.

— Йдемо? — запитав Вовк.

— Треба, — прохрипів старий злодій, та спроби підвестися не робив, лежав далі.

— Що?

— Здувся Балабан, — почулося у відповідь. — Вам мене тягнути, братчики. Без мене ви ніхто. Все в Солікамську на Балабані заряджено.

Тим часом Голуб теж сів, підсунувся до стовбура сосни, обперся. Ігор метнув погляд у його бік.

Вираз обличчя щербатого блатаря йому не сподобався.

До берега Глухої Вільви дісталися, коли сонце почало сідати.

Від місця вимушеного привалу довелося весь цей час іти не так скоро, як на старті. Балабан нарешті віддихався, підвівся, пішов, але швидко рухатися не міг — мабуть, усе ж не розрахував сил. Тримався за серце, кривився, у якийсь момент викашляв кров та невеличкий шмат легенів. Голуб такому повороту зовсім не здивувався. Навряд чи стан здоров'я пахана останнім часом був для його оточення великим секретом. Інша річ, старий злодій приховував його від сторонніх, а Офіцер своїм до кінця так і не став…

Зараз ясно: далі Балабан зможе йти, тільки якщо добре відпочине. Та Ігор чудово розумів — сталося те, чого не врахував навіть хитрий розум старого блатаря. Бо головним тягарем для втікачів раптом зробився він — той, від кого залежав успіх їхнього ривка.

Поки це не обговорювалося. Навпаки, Голуб із Вовком спершу вели Балабана, підтримуючи під руки з обох боків. Потім почали чергуватися. Нарешті, старий злодій звелів пустити його, мовляв, уже нормально йтиме сам, і справді рушив. Але потрібний темп усе одно був утрачений. В успіх задуманого Ігореві вірилося все менше.

На березі вирішили зробити довший привал. Балабан примостився далі від води, коротко наказав Голубу принести йому напитися. Ані фляжки, ані кухля втікачі з собою, ясна річ, не прихопили. Тож щербатий, невдоволено скривившись, усе ж таки підкорився, черпнув води в жменю, напував старого злодія, немов коника. Той попросив ще, стребував сухаря, мовчки захрумкав. Ігор із Голубом теж абияк утамували голод та спрагу, стежачи при цьому за тим, як сонце повільно й упевнено сідає за верхівки дерев.

— Йти пора, — мовив Балабан, дожовуючи останній кусень сухаря та злизуючи налиплі на долоні крихти.

— Куди? — у голосі Голуба чулася байдужість.

— До чорта на роги, — гаркнув старий злодій. — Тут сидіти будемо?

— Куди ти дійдеш, Балабан… Сам же бачиш…

— Збити собак зі сліду. Водою вздовж берега, вниз по течії.

— Далеко прочапаємо? — визвірився Голуб. — З твоїми темпами — пару кілометрів. Вийдемо колись на берег, але мусора теж не лопухи. Все прорахують, підуть вздовж берега, так чи інакше наші сліди знову надибають.

— Тоді через річку, — вперто вів своє Балабан. — На той берег.

— Ти перепливеш? Місце тут не найвужче. Течія люта, знесе…

— Вас двоє. Перетягнете мене. Слухай, Голубе, не борзій. Ти щось різким стаєш сьогодні. Часу нема розхолоджуватися. Всю ніч треба йти. До ранку. Чим далі, тим краще.

— Ага, краще, — легко погодився Голуб. — Аби ти ще не кашляв та за серчишко своє не тримався… Зв'язався я з тобою…

Поведінка щербатого зовсім перестала подобатися Вовкові.

— Борзієш? — старий злодій уже не приховував погрози. — Нам разом іти, Голубе. Ти це даремно, ох зря…

— Фільтруй, Балабане. Розклади помінялися. Тайга кругом, вона рівняє. Тут нема нікого, крім нас трьох. Так що подумай добре, потім уже собачся.

Тінь на лиці старого злодія враз стала темнішою й густішою за скорі тайгові сутінки. До нього ніби знов повернулися сили. Вовкові здалося — Балабан ураз відкинув від себе років із десять, навіть виріс у нього на очах. Рвучко підвівся, розправив плечі, голос гримнув, аж луна пішла берегом:

— Що сказав? На кого дзявкаєш, сученя? Тобі нагадати? Поплутав зовсім?

Далі Ігор не встиг нічого зробити.

Надто стрімко й несподівано все сталося.

До того ж він за звичкою все ще тримався від блатних на певній відстані. Скоротити її махом не міг. Коли ж зробив–таки різкий порух у їхній бік, Голуб уже виймав із живота старого злодія заточку.

Вовк зупинився. Навіть зважаючи на обставини, він не міг собі уявити, як рядовий бандит, котрий ще вчора за наказом пахана подавав йому кружку з чифірем, сьогодні спромігся запросто підняти на злодія в законі руку. Порушивши цим усі можливі тюремні табелі про ранги й розламавши по сходинках, здавалося б, міцну, будовану десятиліттями ієрархічну драбину. Ігор так само не вирішив, як йому поводити себе. Поки думав, Голуб, притримуючи Балабана за плече, аби не впав, примірився — й вдруге всадив заточку в живіт жертви. Тепер уже цілячись точніше.

Старий злодій захрипів.

Цівки крові потекли з обох кутиків рота. Зараз він став схожий на казкового вурдалака, який перепив крові нещасної жертви.

Забравши руку, Голуб відступив.

Балабан повалився на землю живим мішком.

Розвернувшись до Вовка всім корпусом, щербатий запитав спокійно, ніби нічого особливого не сталося:

— Ти зі мною?

— А…

— На! — різко перервав Голуб. — Проша спікся. Нас тут двоє, ніхто не дізнається. Скажемо — двинув коні по дорозі. Поховали в тайзі. Сам винен.

— Хто?

— Балабан же, хто… Напружив бродяг, кігті рвонути вийшло, прикрили старого. А бач, дарма на себе надіявся. З ним ми б далеко не зайшли, Офіцере. Баласт, гиря. Вдвох проберемося швидше. Сухарі є, маза твоя про сплав водою реальна, впрягаюся. Нам до Солікамська дійти, люди чекають. Є ще в старого можливості на волі… Тобто, були. Ксиви змайструють — не підкопаєшся. Далі — воля, зведу тебе з людьми. Жора Теплий мені кореш. Краєм вуха почув, де він може бути, туди пробираємось. Прийме, як рідних. Аби вибратися звідси, а ми виберемося, Офіцере, нас же…

Відштовхнувшись ногами від землі, Вовк стрибнув.

Тюрма, етап і табір не встигли забрати решту сил. Хоч Голуб виглядав міцнішим, та на боці Ігоря грала несподіванка. У русі встиг перехопити руку з заточкою, повалив щербатого на спину, притиснув вагою тіла, кілька разів ударив зап'ястком, намагаючись вибити зброю — і вибивши її. Відволікся для спроби перехопити. Цим дав Голубу фору — коліно тут же вдарило знизу між ніг, не сильно, але відчутно. Тупий біль змусив Ігоря ослабити хватку. Голуб скинув противника з себе, відкотився, скочив на рівні. Вовк зробив це майже одночасно, і тепер обоє стояли, зігнувши ноги в колінах та стиснувши в кулаки розведені руки. Заточка лежала осторонь, та все одно — між ними.

Ігор зробив обманний рух, ніби збираючись атакувати Голуба голіруч. Коли ж той повівся, піддався — знову стрибнув. Повалився на землю, в падінні зміг дістати пальцями заточену залізку. У перекаті підтягнув її до себе, схопив міцно, скочив на ноги, згадавши спортивну юність. Носок кирзака зустрів щелепу Голуба, котрий миттю опинився поруч. Вовк не мітив навмисне в лице, не лупив носаком прицільно та професійно. Брикнув, сам не знаючи, куди влучить.

Вийшло боляче. Голуб завив, схопився за забите місце, позадкував. Очі горіли ненавистю. Та небезпечна залізяка в Ігоревій правиці все ж таки стримувала. Якийсь час вони стояли один навпроти одного, сопучи й вирівнюючи дихання. Нарешті щербатий вичавив:

— Тобі щастить сьогодні. А може — ні, як глянути.

— І як же можна глядіти?

— Подумай. Разом нам тепер дороги нема. Сам ти не вийдеш звідси. Балабана доведеться лишати. Хіба поріжеш його на філе, — Голуб недобро всміхнувся. — А я вийду. Ми сибіряки, дід у мене білку в тайзі промишляв. Я ж не завжди з блатними гужувався, так склалося. Довга історія…

— Засунь собі свою історію в задницю, Голубе.

— Бач, правда. Не треба воно тобі. Так я пішов. Щасливо залишатися.

Говорячи, щербатий задкував.

Вовк запізно зрозумів його мету.

Стежив за рухами, готувався не пропустити можливу атаку, рахував варіанти. Але зовсім забув, що за спиною Голуба — їхній мішечок із сухарями. Тому розгубився, коли той, спритним жестом підхопивши єдиний їхній харч, переможно підняв трофей у повітря, навіть потрусив здобиччю, хвалячись.

— Віддай! — вирвалося в Ігоря, хоч точно знав — не віддасть, треба забирати силою.

У відповідь Голуб зігнув у лікті ліву руку, помахав перед Вовком, показуючи непристойний жест.

— Забери! Йди сюди, забери, фраєр дешевий!

Зціпивши зуби, Ігор ступив уперед.

За спиною голосно застогнав Балабан.

Насилу стримавшись, аби не повернутися й не відкрити себе для контратаки, Ігор замість наступати, відійшов, ставши так, щоб прикрити пораненого старого собою. Стогін повторився. Зрозумівши — Вовк не збирається далеко відходити від Балабана, щербатий знову переможно махнув мішечком, позадкував, ступив у воду.

Так, спиною вперед, відходив униз за течією.

Коли відстань між ним та Ігорем стала безпечною, спокійно розвернувся, пішов уперед, не повертаючись. Вовк уже збирався зробити останню спробу наздогнати втікача, та стогін старого злодія його зупинив. Тож лишалося присісти біля пораненого й у безсилій люті дивитися, як постать Голуба віддаляється, розчиняється в сутінках, котрі впевнено перетікали в ніч, та зрештою зникає за вигином Глухої Вільви.

Поки ще можна було щось роздивитися, Ігор обережно повернув пораненого Балабана лицем догори. Старий сучив руками, намагаючись закрити рани на животі, ніби так зупинялася кров та відстрочувалася смерть. Роздобуті для втечі сірники лежали в кишені його ватяних штанів. Витягнувши їх, Вовк пошукав, що б запалити, нічого не знайшов і просто чиркнув одним.

Чоловікові, котрий кілька років день у день бачив на фронті кров та скалічені тіла, досить було одного короткого погляду, аби зрозуміти: старого ще можна врятувати, якщо негайно перев'язати, доставити в госпіталь та зробити операцію. Звісно ж, тут, серед глухої тайги, про це годі й думати. Значить, Балабан стече кров'ю. Й помре навіть раніше, ніж від своїх хвороб. Жодні старання Ігоря тут не допоможуть.

І все одно Вовк не здавався. Прибравши закривавлені руки від ран, він обережно задер на пораненому теплий светр, намацав заправлену в штани полотняну спідню сорочку, потягнув.

— Чого… ти чого…

Очі Балабана дивилися на Вовка дуже спокійно. Губи ледь ворушилися, та говорив старий злодій чітко.

— Перев'яжу.

— Не треба… Голуб — сука… Я знав…

— Чого ж тоді пішли з ним?

— Жереб витягнув. По–чесному все… Порядок… Не треба…

— Чого не треба?

— Здохну… Хотів померти… на волі… А так здохну…

— Теж на волі.

Виправдання дійсно вийшло слабеньким.

— Вірно… На волі… Річка, дерева пахнуть… Пташки… Ти чуєш птахів, Офіцере? В бараку їх не чуть… Знаєш, що за пташки?

— Ні.

— І я не знаю… Жаль… Відхідну співають… мені… А хто — хрін утнеш… Ти не сиди тут біля мене, Офіцере… Йди… Дійди тільки… Знайди…

— Кого?

— Хоч падлу ту, яка тебе сюди… Потім бабу твою з дитям… У мене не буде ніколи… Обірветься… Чомусь тільки тепер доходить: не продовжиться рід…

— От коли заговорили, — Ігор вирішив обмежитися лиш цим, не бачив смислу у спробі виховувати перед смертю старого, битого, бувалого в бувальцях злодія.

— То дурня… Я чув, Голуб тобі щось кричав… Він не все знає…, — дихати Балабану ставало дедалі важче. — Дійди до Солікамська. Дійдеш, знаю… Не попадися, дійди… Запам'ятай адресу… Запитаєш Короля. Скажеш — від Балабана. Про все йому… ну… що тут бачив… Документи там є, гроші… Король допоможе зникнути… Він на мене чекав… Кореш мій давній… Мене тут… Пташки… Вода тече… Я чую, як тече…

— Адресу! Чорт, адресу!

Балабан говорив зовсім тихо. Аби розчути, Вовк змушений був нахилитися ближче. Сподівався — усе вірно запам'ятав. Повторив про себе.

Повіки старого опустилися. Зімкнулися губи.

Ігор намацав нитку пульсу на шиї. Б'ється. Слабенько — але сіпається. Живий ще. Надовго? Хто знає…

Ніч остаточно вступила у свої права. З–за верхівок обережно, ніби боячись потривожити спокій утікача, визирнув місяць. Блиснула в його сяйві річка.

Дійди. Дійдеш, я знаю.

Колишній старший лейтенант Червоної Армії, засуджений за статтею п'ятдесят вісім, пункт десять, ворог народу, втікач, озброєний лише блатарською заточкою, Ігор Вовк підвівся, зітхнув, глянув на місяць. Потім — на воду. Знову зітхнув.

А тоді, не повертаючись уже до непритомного старого злодія, неквапом зайшов у річку.

Відчув силу течії. Спробував зрозуміти, де вона меншає.

Зайшов у воду по пояс, зовсім не відчуваючи холоду.

Ліг, спіймавши плин води.

І поплив.

Розділ третій Місяць у Водолії

— Ух, яке товариство! Вечір добрий. Між іншим, Савичу, я вас замучився шукати!

— Ви працюєте в міліції, Андрію. По старому — поліції…

— Так–так, товаришу Нещерет! Я вас попрошу! — Левченко додав голосу вдаваної суворості. — Поліція — то одне. Міліція — абсолютно, я б сказав — кардинально інше. Всякий, хто порівнює міліцію з царською, чи не дай Боже — німецькими поліцаями, негайно піде під суд!

— Дякую, що хоч не під трибунал. Але я закінчу.

Це була улюблена фраза доктора Нещерета. Познайомившись із ним не так давно, Андрій спілкувався з лікарем лише по службі. Часом здибалися отак, коли той заходив до Поліни Стефанівни на чай і карти. Лікар із бібліотекаркою виявилися майже однолітками, мали багато спільного, обоє любили преферанс та покер. Подекуди Стефанівна розкладала пасьянс чи гадала, від чого Савич діставав помітне задоволення. Іноді Левченкові здавалося — немолоді люди просто небайдужі один до одного. Не бачив у цьому нічого поганого, іноді просто тішився, дивлячись на парочку збоку. Ну, а як уже говорили, коронні фразочки запам'ятовувалися. Найчастіше, коли Нещерет збирався щось закінчити й попереджав про це, все лиш починалося. Доводилося вважати, аби не втрапити в словесний капкан.

— Ну–ну, — кивнув Андрій.

Знявши кашкета, він пригладив йоржик волосся та намагався не затримувати погляду на ще одній гості. Котра з його появою стихла й завмерла, ніби її застукали за чимось непристойним.

— Так я ось про що, пане Андрію…

— Знову ваша звичка панькатися!

— До моїх звичок ви звикли, пардонте за тавтологію! Гаразд, товаришу Левченко, ви служите в міліції. Уточнювати коло ваших обов'язків не будемо. Для нас важливо інше: ви ловите злочинців. Ви їх шукаєте. Отже, ви — пошуковець, нишпорка. Детективними історіями не цікавились?

— У житті вистачає.

— Даремно. Часом вигадані злочини, придумані вбивці та несправжні сищики дають таким, як ви, Андрію, масу підказок. Керують вашими діями, так чи ні?

— Ніхто моїми діями не керує. Хіба начальство, — Андрій посміхнувся. — Ви ось все колами ходите, Савичу. Ніяк не закінчите.

— Момент–момент! Чому вчать сищиків справжніх, як ось ви, ті детективи, котрих вигадали письменники? Люди, зовсім не знайомі з вашою службою, взагалі далекі від реального життя?

— І чому ж вчать? — взявши собі табуретку, Левченко присів до столу.

— Хочеш розгадати страшну та заплутану таємницю, хочеш когось або щось знайти — дивитися треба під носом! — видав Нещерет переможно. — Розгадка часто проста. І вона — перед очима! Повертаючись до вашого питання, Андрію. Кажете — замучилися мене шукати? А не треба мучитися! Слід просто повернутися до себе додому. І все відразу з'ясується, стане на свої місця! Я у вас під носом, ось тут, нікуди особливо й не ховаюся!

— Он ви як завертаєте!

У подібних словесних пасажах був увесь доктор Нещерет. Хоча переставав грати й чудити, коли йшлося про його суто професійну, медичну сферу. Там пояснював усе чітко, стисло, ясно.

Медицина в міліцейській роботі завжди допоміжна. І хоча для розтину, якщо це було необхідно, тіла відправляли анатомам в область, Антон Савич постійно надавав на місці ті консультації, котрі не вимагали деталей.

Зовні Нещерет нагадував усіх старорежимних професорів разом узятих, бачених Левченком у кіно. Не обов'язково ці благообразні дивакуваті живчики були лікарями. Та будь–хто з них цілком підходив, коли треба порівняти з кимось сатанівського доктора.

На думку Андрія, якби Нещерет мав трошки більший зріст, цілком ставав подібним до вченого мужа з кіно про депутата Балтики, якого зіграв Микола Черкасов. Між іншим, самому Андрієві кіно не сподобалося. Він чомусь неохоче сприймав історії про те, як аристократи під фінал починали загравати з пролетаріатом. Та списував це на свої особисті таргани. Тим більше, що Антон Савич був подібний не на самого актора, а на зіграного ним вченого Полежаєва.

— Давно сидите?

— Не дуже. Любі з нами не дуже цікаво, в карти вона не грає…

— Не граю! — не втрималася дівчина, якої Андрій уперто намагався не помічати, й додала ображено: — Але мені цікаво! Ви знаєте, Андрію Петровичу, що сьогодні — повня, а місяць — у Водолії?

Левченко з докором глянув на Поліну Стефанівну.

— Морочите голову дівчині. Й нам заразом. От для чого?

— Ці дні повинні єднати близьких по духу людей, — не знітившись, пояснила бібліотекарка. — Ми тут, я сподіваюсь, всі такі. Збіг показовий, Андрію.

— Який збіг? Нічого не розумію! Й не хочу, якщо чесно!

— Бачу, що не хочете. За чесність — дякую, — Стефанівна ледь помітно кивнула. — Але карти все одно сьогодні лягають не до вас. Повний місяць, серед іншого, найкращий час для активної трати накопичених сил. А зараз, коли нічне світило ввійшло в знак Водолію, природа вимагає від людей бути сміливими й давати волю бажанням. Бачте, все сходиться.

— Нічого я не бачу, — відмахнувся Левченко. — Цікаво, для чого вашим гостям усі ці казки.

Нещерет тут же підняв руки на рівень плечей:

— Здаюся, здаюся! Моя місія дуже проста — привів сюди Любочку, аби не ходила одна після заходу сонця. Чоловічої компанії їй не вистачає. А крім мене, немолодого, нема кому підставити плече.

Андрій весь цей час уникав погляду дівчини. Ясно, знову ці забави зі спробою звести героя війни з медсестрою, котра нерівно дихала до нього й не надто приховувала це. Вона вже працювала тут разом із доктором Нещеретом, коли Левченко лишився в міліції. Знав про неї лиш те, що була в партизанському загоні, теж при госпіталі, тож відразу відкинув захід лікаря з приводу Любиного боягузтва. Більше року партизанки напевне вилікували в молодої жінки навіть найпотаємніші боязні.

Як давно помітив Андрій, військовий час, особливо для тих, хто кілька років жив під німцями, загалом змінив звичні людські уявлення про страхи. Навпаки, берегтися й вважати слід удень. Безпечнішими для багатьох ставали вечори й ночі. Звісно, з нічного затишку могли виринути зненацька як свої, так і вороги — але водночас темрява ховала, давала значно більше шансів на порятунок.

Тому не обдурите, добрий докторе Нещерет!

— Ми з вами разом проведемо Любаню до самої хати, — пообіцяв великодушно, додавши чого: — Я все ж таки з пістолетом. Тільки, раз уже я вас знайшов, Савичу, ходіть на пару слів.

— Страшний секрет? — лікар з удаваною суворістю зсунув брови.

— Не знаю, чи страшний. Але дамам точно не цікавий. Потім повечеряємо — й гайда. Чимось погодуєте, Стефанівно?

— Знайду, — буркнула бібліотекарка. — Ви давайте, пліткуйте. Ми ось із Любою теж без чоловічих вух поговоримо. Нам є про що, правда, доцю?

Дівчина кивнула. Війна зробила її сиротою, тому до Поліни Стефанівни тягнулася, немов до матері.

Та не була проти. Бо в неї теж нікого не лишилося…

Чоловіки вийшли на ганок.

Андрій прихопив армійський планшет, де, крім необхідних у даний момент паперів, тримав ще й папіроси. Поки лікар ляскав себе по кишенях, шукаючи свої, витягнув коробку «Казбеку», широким жестом простягнув:

— Труїться, Савичу.

— А я не курив до війни, — сказав доктор, делікатно беручи цигарку двома пальцями. — Повірити важко, що дожив майже до шістдесяти — і ніколи не оскоромився. Саме якось закурилося, знаєте…

— Вам скільки? — Левченко підніс сірника.

— Буде шістдесят один.

— Добре виглядаєте.

— Ой, товаришу старший лейтенант, обійдуся без зайвих компліментів. Я не благородна дівиця — раз. Чудово розумію, як зберігаються люди й організми у війну — два. Ще з громадянської пам'ятаю.

— Були на фронті? В кого?

— Не потрапив. Але військове становище чіпає всіх. Війна, молодий чоловіче, не проходить повз вас, навіть коли ви захотіли пересидіти важкі часи в підземному бункері. Власне, раз ви полізли в цей бункер ховатися від бомб, значить, збройний конфлікт вас уже торкнувся.

Левченко збив попіл собі під ноги. Нещерет, роззирнувшись, знайшов поруч трохи вигнутий череп'яний шматочок. Акуратно постукав по ньому краєчком цигарки, яку стискав між середнім та вказівним пальцями правиці, наче затис ножицями.

— Аби ми весь час лише псували легені нікотином, Андрійчику, мене б як лікаря все вдовольнило. Рак легенів тепер вилікувати простіше, ніж пришити людині руку, ногу, а то й голову. І досить про це, я вас слухаю.

Говорячи так, Антон Савич тупцяв, пересунувшись трохи в бік. Це теж була манера, до якої Андрій уже звик. Від стояння на одному місці в нього швидко терпнули ноги, тож у такий спосіб лікар боровся із прикрим явищем.

Левченко знову струсив попіл.

— Ви б лишили ту затію.

— Ви про що?

— Партизаните з Поліною, я ж бачу. Чисто свати… Дівчині може й не хочеться…

— Для цього ви мене розшукували? Несерйозно, товаришу Левченко, ох, несерйозно!

— То я так, до слова. Мені зараз не до стосунків із дівчатами. Хай навіть вони такі гідні в усіх відношеннях, як ваша… наша… Люба, коротше кажучи. Якщо вам справді нема чого робити, крім як влаштовувати чуже особисте життя, про своє потурбуйтесь. Стефанівна он до когось дихає уривчасто…

— Я вас слухаю.

З тону доктора Левченко зрозумів: тему слід поміняти. Але Андрій поки не придумав, як почати. Тому й тягнув час, заговорюючи й подумки добираючи потрібні слова. Надто дивним виглядало те, що він збирався розказати Нещеретові. Аби ще взяти зайву хвилину на остаточні роздуми, розправився з папіросою фінальним, третім затягом, кинув бичок під ноги, роздушив підошвою.

— Так, пора до справ.

Андрій сам не зрозумів, що змусило його озирнутися, при цьому мимоволі глянув на кружальце повного місяця, котрий поволі набирав сили з настанням ночі.

— До справ, — повторив він, і, махнувши рукою, вирішивши більше не шукати потрібних та правильних фраз, мовив: — Мені тут розказали під великим секретом…

— Що?

— Зараз… З чого б почати… З кінця почну. Ми ж із вами не хочемо паніки в Сатанові? Люди тут і так налякані, вовками в тому числі… Чи вовком, він може бути один… Крім мене й того чоловіка в Кам'янці про це не знатиме більше ніхто. Поки я сам не розберуся, в чому тут капкан. Ви ж, здається, якийсь там професор?

— Я міг стати доктором медичних наук перед війною, — це прозвучало водночас гордо й виклично. — Вас зацікавили подробиці моєї кар'єри вченого?

— Інше мене цікавить, — Левченко взяв ще одну папіросу, замислено постукав гільзою об кришку коробки, тоді рішуче поклав назад. — Добре. Те, що я скажу, повинно лишитися між нами. Прохання, наказ — сприймайте, як хочете.

— Тоді краще прохання.

— Хай, — легко погодився Андрій. — Значить, штука в нас така. З кінця весни, ось уже, рахуйте, четвертий місяць, хижаки, ймовірніше за все — вовки, нападають на людей та загризають їх. Коли це сталося востаннє, був іще живий Тищенко. Йому подзвонили з області. Розпорядилися доправити в тамтешній морг хоча б одну жертву. Хтось там аж із Києва приїхав чи прислали якогось грамотного, я не вникав. Суть справи мені пояснив сам Тищенко, буквально за день до загибелі. Все починає відновлюватися й працювати, повертається з евакуації різна інститутська професура. Ніби біологи чи зоологи, не скажу зараз точно, звернули увагу на наш випадок, із хижаками. Пояснили так: улітку звірі не бігають голодними зграями. Навіть один звір уникатиме людей, бо влітку хижакам є, що жерти. Звідси висновок: часті випадки нападів означають — у нашій окрузі завівся скажений вовк.

— Я підозрював, — спокійно відповів Нещерет, акуратно роздушуючи свій недопалок об черепушку. — І, здається, намагався щось подібне озвучити раніше, коли все почалося.

— Ага, пам'ятаю. Тільки тоді Тищенко відмахувався від вас, бо правда не до вовків. Після того дзвінка теж відмахнувся, звелів мені доставити труп вдови Перепелиці в область. Її саме збиралися ховати, так начальник ще сказав — одним похороном менше. Чи пожартував, чи щось таке… Не суть. Я відвіз тіло й забув про це. А тепер ось був по справах у Кам'янці, вже як виконуючий обов'язки начміла… Зустрів того чоловіка, значитця, якому загризену Перепелицю передав, так би мовити, за описом. Я по своїх справах їздив, у нас же тут банда шурує…

— Андрію, ви ж не про банду мені збираєтесь розказати.

— Вірно. Я сам не втямив, Савичу, до чого веду. Не вкладається в голові. Ні в мене, ні в того чоловіка з Києва. Він, виявляється, досі там сидить, щось вивчає. Тобто, вже не сидить, поїхав. Я застав його з чемоданом, управа машину йому виділила, до станції докинути, на поїзд. Впізнав мене. Каже: хотів Тищенку якось дзвонити, може, навіть приїхати сюди, до нас. А його вбили, виявляється.

Тут Левченко примружився, намагаючись максимально чітко й точно передати зміст розмови. Досі не вірилося, що відбулася вона сьогодні по обіді. Нещерет терпляче мовчав, далі тупцяв, уже ставши до Андрія з іншого боку.

— Не знав той чоловік, кому доповісти, — повів далі. — Дуже свербіло. Признався — не може з цим усім спати нормально. І порадитися толком нема з ким. У Києві, казав, піде по інстанціях. Чи взагалі в Москву доведеться їхати… Якщо в столиці є до таких історій діло.

Андрій далі відтягував момент істини. Те, заради чого шукав доктора цілий вечір, сказати ніяк не наважувався, аби не виглядати смішним. Нещерет помітив це.

— Досить ходити кругами, Андрію.

І то так.

Досить.

— Той чоловік, забув уже, як його звати, досліджував рану. Укус. Горло пошматоване, та ви теж бачили. Не розбереш відразу, як рвали, один звір чи кілька. Але слина залишилася. Частки слини.

Тепер Левченко знову витяг папіросу, вставив до рота, прикурив, наче перед наближенням атаки.

— Він нічого не розуміє, Савичу. І я разом із ним, коли це почув.

— Що почули, Андрію?

— Про слину. То була людська слина. Горло шматувала або людина, або… Думаю, всіх інших — так само вона… Він… Воно…

Сказав.

Хоч і не стало на душі легше.

Коли повернулися назад до хати, Люба саме збиралася.

Хоч Левченко з Нещеретом принесли з вулиці напругу, в кімнаті теж було не без цього. Схоже, Поліна Стефанівна вирішила скористатися моментом й провести з дівчиною виховну бесіду. Напевне намагалася навчити її, як поводити себе, аби предмет дівочих зітхань не вернув носа.

Андрій мав усі підстави для подібних підозр: сам вислуховував повчальні лекції про те, як важливо в непростий воєнний час триматися купи молодим та здоровим людям, юнакам і дівчатам. Важко всім, але жінкам особливо — жаліти їх треба. І не просто так, як воїн на привалі: нашкодив та пішов уперед, на Захід. Тут, у тилу, кожен мужчина цінується. А якщо разом триматися — ще краще, не всякому пощастить. Поки Стефанівна не переходила на особистості, Левченко кивав та відбивався загальними фразами. Та щойно бібліотекарка згадувала Любаню–медсестру, Андрій різко присікав спроби сватання.

Не те, щоб йому не подобалася Люба. Навпаки, за інших обставин він радо пішов би назустріч та спробував, чим чорт не жартує, створити сім'ю. Бо рвався на фронт, але здається, питання вирішене. Віднині його передова — селище Сатанів на Поділлі. В тилу теж своя війна й можуть убити будь–якої миті. Але жінкам важливіше те, що обранець уже воювати не піде. Вдовами передчасно вони не стануть — ну, хочеться їм так думати. Люба — не виняток. Та була одна обставина, з якою він мусив рахуватися. Пояснити це не міг навіть квартирній хазяйці, якій довіряв, вважаючи надійною людиною. Й складно, майже неможливо було відкрити другу, потаємну натуру не лише Любі — будь–якій іншій дівчині, котра може трапиться на його шляху…

— Куди так рано? — запитав Нещерет, і Андрій оцінив витримку лікаря: навіть сутінковий згусток не сховав виразу його обличчя після почутого.

— Піду. Заговорила я Стефанівну зовсім. Завтра на роботу вставати.

Накинувши легенький плащик та накривши волосся простенькою хусткою, Люба натягнуто посміхнулася Левченкові, даючи зрозуміти: говорить саме до нього:

— Жаль, не вдалося толком побути. Все справи чоловічі. Для нас, бабів, часу не знаходиться.

— А ми саме збиралися. Поговорити, чаю…

— Якось потім, товаришу міліціонер, — Люба обдарувала його сумною посмішкою. — Тепер уже до нас заходьте. Не все ж мені бігати. Звиняйте, що ось так увірвалися.

Ситуація надто стрімко ставала ідіотичною, розкручуючись до глухого кута. Левченко бачив неприховану образу на дівочому лиці — і нічого не міг із собою зробити. Олії у вогонь підливала Стефанівна самим своїм виглядом: стояла біля столу, стиснувши губи в пряму лінію та висловлюючи тим самим німий докір.

— Люба… Ну, якось неправильно… Хоч проведу…

— Не варто, Андрію. Займайтеся своїми справами. Ще побачимось, Сатанів не аж такий великий.

Перш, ніж Левченко придумав відповідь, Люба махнула худенькою рукою й вийшла. Не стрималася — сильніше, ніж слід, грюкнула дверима. Звук дав сигнал — Андрієві урвалося:

— Ну, Стефанівно, от як це розуміти! Ми скільки разів говорили з вами! Їй–Богу, ніхто не просить вас влаштовувати моє особисте життя!

— Не в коня корм! — огризнулася хазяйка. — Це замість подяки мені, Андрію? Не думала я, ох, не думала, що ви солдафон! Бачила всяких, але такого! Дівчину б пожаліли!

— Самі пожалійте її, Поліно Стефанівно, самі! — розійшовся Андрій. — Ось Антон Савич, старший чоловік, збрехати не дасть: ви ж буквально в койку її до мене кладете!

— І вам не соромно отак говорити при сторонніх? Про мене?

— Антон Савич — людина не чужа, раз ви всіх втравили в цю аферу зі сватанням! Хто вас просив, от хто? Тільки не кажіть, що Любина ініціатива!

— Якраз Любина! Дівчина боїться, не знає, як до вас підступитися! Ви вовком дивитесь! Треба ж бути сліпим солдафоном, аби не помічати нічого! Далі носа не бачити! Тьфу на вас, як ви набридли, як замучили!

Нещерет кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Так–так, шановні! Товариші! Громадяни! Як кажуть боксери — брек! Поліно, ви, справді…

— Що — справді?

— Захопилися дуже. Не треба. І моя провина тут є. Андрію, це я Любу привів. Точніше… даруйте, ми домовилися з Поліною Стефанівною. Щось на зразок побачення, звести вас… Вибачте, невдала ідея. Мусив передбачити… Піддався, хотілося зробити щось хороше… Визнаю помилку, визнаю. Більше не повториться.

— До чого тут помилки! — Левченко вже не знаходив сил стримуватися. –Не час! Не ті часи! Тьфу, зовсім заплутався, заговорився! Коротше кажучи, я вас обох дуже прошу — не треба таких зведень! Узагалі нічого не треба! Савичу, тим більше зараз, ви ж розумієте, про що я…

— Андрію, ви праві, — Нещерет говорив твердо, впевнено, і в голосі з'явилися нотки, котрі змусили принишкнути навіть неабияк розгнівану Поліну Стефанівну. — Обставини помінялися. Я цього не знав, ніхто з нас уявити не міг…

Наштовхнувшись на погляд Левченка, він замовк. Все довкола почало змішуватися, ставати з ніг на голову.

— Велике прохання, товариство. Одне, але — величезне. Будь ласка, давайте я сам розберуся зі своїм особистим життям. Віднині й надалі за моєю спиною й без моєї участі ви мене ні з ким не знайомите, не зводите, заочно не жените. Згода?

— Ви грубо говорите, Андрію, — докірливо зауважила Поліна Стефанівна.

— Навпаки, я за своє життя стільки не вибачався, скільки цими днями перед вами, — відрубав він. — Готовий ще раз просити пробачення, аби це допомогло нам погодити раз і назавжди: даєте мені спокій в усьому, що стосується так званих амурних питань. Годиться?

Хазяйка зітхнула й зробила для себе висновок:

— Не любите ви нікого, Андрію Левченко.

— Ви помиляєтесь, та зараз не про те…

— А про що? — раптом літня жінка зрозуміла — таки сталася якась подія, здатна стривожити незворушного, часом іронічного лікаря Нещерета. — Слухайте, я тільки тепер звернула увагу… Антоне Савичу, Андрію, ви чогось не договорюєте.

— Навряд чи вас заспокоїть, якщо я розкажу те, про що вже знає лікар, — мовив Левченко. — Єдине: треба бути обережнішим, поки нема пояснення… гм… деяким явищам природи. Ось чому Любу ви дарма відпустили.

— Я хотіла її втримати. Дівчина сама зірвалася. Може, я не те ляпнула, чи вона мене не так зрозуміла… Сиділи, балакали, вона почала істерити…

— Ми домовилися до цього не повертатися, — нагадав Андрій. — Будьте тут, на двір ні на крок. Савичу, лишайтеся з жінкою. Я Любу дожену, проведу, заодно сам із нею поговорю. Думаю, вона все зрозуміє. Дівчина хороша. Нам просто варто колись поговорити по душах. Ось і нагода.

Надівши кашкета, Левченко вийшов, і просто з ганку не пішов — побіг стежкою, надіючись наздогнати ображену медсестру досить скоро.

Він зрадів такій можливості.

Ось чудовий момент розставити всі крапки над «і» й пояснити Любі: вона тут ні до чого. Без багатого досвіду спілкування з жінками, не маючи права нікого пускати у своє життя надовго, тим більше — назавжди, дбайливо зберігаючи свою таємницю, своє друге й головне «я», Андрій подумки шукав для Люби правильні слова.

Не знаючи, що і як слід говорити, він збирався сказати правду, тільки правду й нічого, крім правди. Те, що вона красива й смілива. Бо не всяка ж дівчина витримає в партизанах, у лісі, вологій землянці, серед брудних чоловіків, яким сам чорт не знає, що стукне в голови, — й збереже себе. Те, що він цінує її увагу й довіру. Те, що вона справді дуже йому подобається, й за інших обставин у них, напевне, все могло б скластися. Та не війна тому причиною. Є речі, про які він не готовий, не має права повідати нікому. А коли так, то найкраще в його ситуації — просто лишитися добрими друзями. Без зайвих надій, без зайвих образ.

Андрій ще ніколи нікому не говорив подібних слів. І боявся: варто наздогнати Любу, як промова відразу розсиплеться. Видушить із себе якісь уривки, чим образить дівчину, котра не заслужила, дійсно не заслужила такого ставлення, ще більше. От же ж — він взагалі не збирався її кривдити, а вийшло — образив.

Чорт забирай!

Сутінки вже перетравлювали все довкола. Ніч обіцяла бути теплою й досить світлою. Перший день осені зовсім не відчувався. Здавалося, серпень триває й ще погріє цього року. Знайома стежка провела крізь кущі, завернула й вивела до старого муру. Звідси шлях тягнувся по відкритій місцевості, через поле, на метрів п'ятсот, і можна було розгледіти попереду людську постать. Андрій наддав, на ходу витягнувши шию й вдивляючись у темряву, намацуючи Любу далеко перед собою. Та дівчини не бачив, хоч іншої дороги тут не було. Ходять ще через ліс, але не пізно ввечері й точно — не для того, аби зрізати шлях. Навпаки, лісом не так зручно, довелося б зробити чималий гак, щоб зайти в селище з протилежного боку. Враховуючи обставини, Люба навряд чи обрала цей, задовгий шлях.

Залишивши мури позаду, Левченко пробіг ще — і враз зупинився. Поставивши ноги ледь ширше плечей, він напружився, нашорошився, наче мисливський пес на полюванні, дослухався до темряви й тиші. Нічого підозрілого не почувши, про всяк випадок примостив руку на кобуру. Пальці машинально розстебнули її. Поки не вповні розуміючи причини раптової тривоги, покладаючись лише на чуйку до небезпеки, прищеплену в підлітковому віці, Андрій завмер, постояв так кілька хвилин, старанно вдивляючись у ніч, тоді гаркнув, не шкодуючи легенів:

— Люба! ЛЮБА! Чекай, Люба!

Якби почула — зупинилася б. Чи принаймні відгукнулася. Але сутінки не відповіли, й Левченко пересвідчився остаточно: дівчини попереду таки не було. Він вискочив за нею не відразу. Проте не такий великий розрив у часі: хвилин десять, більше — навряд. Так скоро, аби зовсім зникнути з очей, медсестра відірватися від нього не могла.

— Люба! ЛЮБА! ЛЮБА!

Зараз відповіли.

Це почулося ззаду, за спиною, від залишків мурованої стіни.

Звук.

Голос.

Рик.

Немов огризалася на незнайомця потривожена звірина. Чужак, до того ж — людина зазіхає з доброго дива на її територію. Тож треба подати голос, вказати стороннім на свою присутність і на те, хто тут насправді хазяїн.

Рука вже рвонула пістолет із кобури. Розвертаючись на гарчання, Левченко одночасно стрибнув убік, збільшуючи сектор обстрілу — на випадок, якщо доведеться стріляти. Нікого не побачив, та вказівний палець ліг на спуск, великий звичним рухом скинув запобіжник. Андрій повів дулом перед собою, чекаючи нападу будь–якої миті.

— ЛЮБО!

Знову гарчання.

Цього разу не здалося.

Звук чіткий, ясний, нелюдський.

— Хто тут?

Левченко ступив уперед.

Крок.

Другий.

Третій.

— ЛЮБО!

Темна постать шаснула з–за муру.

Андрій не розгледів, хто — або що — це. Між ними виявилася досить велика відстань, і якщо це людина, то вона спритно й стрімко рухалася не на двох, а на чотирьох.

— Стій. СТІЙ! СТІЙ, ЗАРАЗА!

Для того, аби перестрибнути мур у місці, де був пролом, істота випросталася. Тепер стояла на двох, ними ж відштовхнулася від землі.

Стрибок.

Постріл.

Нікуди не влучив: той — або те — в кого він цілив, без перешкод подолало мур та помчало в бік лісу, не озираючись. Вилаявшись та знову стрельнувши, тепер уже — перед собою, в ніч немов у копійку, Андрій відчайдушно рвонув за втікачем.

Хоч як не наздогнав би.

Спритність у того була нелюдською.

Чи, може, здалося….

Та не це зупинило. Коли порівнявся зі старою брамою, око зачепилося за щось незвичне, зайве. До останнього сподіваючись — це помилка, такого не буває, нічого страшного не сталося, але й не вірячи в дива, Левченко кинувся туди.

Аби пересвідчитися: таки нога. Жіноча нога, взута в старий стоптаний туфель.

Любин туфель.

Уже не вповні контролюючи себе, Андрій узявся за ногу, потягнув. Друга нога підігнулася, плаття задерлося до середини стегон. Дівчина опиралася, та напад стався швидко, вона навряд чи встигла щось зрозуміти. Чому не кричала, він не чув нічого схожого попереду…

Левченко виволік тіло.

Сріблив повний місяць.

У його безжальному світлі дівчина лежала на спині, дивлячись на того, хто не встиг урятувати, мертвими очима.

Все ціле.

Наче.

Крім горла.

Пошматоване, розірване, перегризене.

Кров ще пульсувала, поволі заливаючи подертий плащик та світле плаття.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ