Повний місяць

Розділ сьомий Номер вісім

— Як можна це пояснити, товаришу старший лейтенант?

Сомов дивився на Левченка знизу вгору. Коли той простягнув рапорт — звелів доповідати усно. Але поки Андрій говорив, перебігав очима списані аркуші, при цьому поступово зсуваючись на стільці вниз. По завершенні звіту капітан уже сидів, упираючись плечима в спинку. При цьому відкинувся так далеко назад, як вона дозволяла, вертів у пальцях гостро заточений олівець і позирав з–під лоба.

— Там все викладено, товаришу капітан, — стримано відповів Левченко. — До цього, як і до щойно сказаного, мені додати нема чого. І потім… Ви ж були на місці, товаришу капітан. Самі все бачили.

… Спершу погоня на чолі з Андрієм наштовхнулася на кинутий «вілліс». Тоді ще мимоволі майнуло: що за місце — цей старий мур. Було навкруги безпечно, навіть затишно. Левченко звик довіряти йому свої секрети. Аж раптом за дуже короткий час довкола почали творитися якісь незрозумілі події. Миттю подумав про Поліну Стефанівну, вона ж недалеко живе. А він, керівник сатанівської міліції, квартирує в неї. І хтозна — раптом бандити дім давно вирахували. Та не мали іншого ходу, окрім як кинутись туди, де шукатимуть в останню чергу чи не шукатимуть узагалі. Може, просто зараз тримають у заручницях перелякану літню бібліотекарку й чекають, поки громадянин начальник повернеться до себе після безуспішного полювання.

Втім, подібні страхи швидко відкинув. Натомість прикинув, зорієнтувався на місцевості, куди бандити могли рушити. Й звелів солдатам та міліціонерам, котрі були з ним, розтягнутися в шеренгу й прочісувати ліс. Сліди крові хоч не відразу, але вдалося розгледіти. Тож побоювання про можливий напад утікачів на самотню Стефанівну зникли остаточно.

Лейтенант Борисов кволо намагався переконати свого тезку — пізно ввечері, фактично вночі облава, тим більше — в лісі, може виявитися лише струсом повітря. Ці розмови Левченко припинив у зародку, погодившись із Борисовим: він взводному не командир і наказувати не має права. Але тут же нагадавши — операція планувалася спільно. Мав місце вогневий контакт, справжній бій, і обоє вони втратили людей. Значить, питання, як і коли доцільніше переслідувати ворога, взагалі не повинно підніматися.

Ну, а потім сталося так, що далеко бандити забігти не встигли. Наткнувся на трупи лейтенант Борисов. Коли роздивився — закричав. Хоч не мав би так реагувати на мертві тіла, адже був на фронті півтора роки, після прискорених офіцерських курсів…

— Я бачив, — промовив Сомов.

Враз несподівано розпрямився на стільці. Різким рухом переламав олівець, жбурнув частинки в різні боки. Подався вперед, гаркнув, на якусь мить втративши над собою контроль:

— Від тебе хочу почути, Левченко, що це було! Від тебе! Ти начальник міліції! Ти над цим працюєш давно! Чи не працюєш?!

Андрій мовчав. Відчувши, що зірвався й виглядає негідно в очах молодшого офіцера, та ще й міліціонера, Сомов підвівся, обсмикнув кітель. Ступив до великого, йому по пояс, прямокутного металевого сейфа. Відчинивши, витягнув звідти почату пляшку «казенки», дві склянки в підстаканниках для чаю. Поставив на стіл, плеснув у обидві трохи більше половини. Кивком не припросив — звелів Левченку брати. Хекнувши, випив сам, відразу закурив. Дочекався, поки те ж саме зробить Андрій. Лиш після того знову вмостився за столом, повів далі вже спокійніше:

— Мені потрібні версії, старлею.

— Я кинув усі сили міліції на ліквідацію банди Теплого, — відповів Левченко. — Ми з вами саме цю задачу визначили першочерговою. Ловити скаженого вовка наказу не було. Наскільки я пам'ятаю, цю тему ми навіть не вважали серйозною.

— У тебе погана пам'ять, старлею. Не професійна.

— Чому? — вирвалося в Андрія.

— Бо я взагалі ні про якого вовка з тобою не говорив. Бабусині казочки. Я припустив, що під виглядом так званого звіра–вбивці працюють залишки банди німецьких поплічників — націоналістів, котрі засіли десь у лісах та намагаються сіяти терор. Значить, цей так званий перевертень — компетенція органів держбезпеки.

— Тим більше ми в міліції ним не займалися, — Левченко мовив це з явним полегшенням.

— Але в тебе повинна бути власне версія того, що сталося, — вперто гнув своє Сомов.

— Можу ще раз повторити. Троє бандитів, серед яких — один поранений, вирішили відсидітися в лісі. Надто далеко заглибитися не змогли, бо їх зв'язував той–таки підстрелений. Зупинилися, судячи з усього, перевести подих. Можливо — обговорити плани подальших дій. Шансів вибратися було мало, автомати без набоїв. Усієї зброї — ножик у одного з них. Того, хто мене незрозумілим досі чином упізнав… Перетинатися раніше ми з ним ніде не могли. Особи всіх трьох будуть встановлюватися тільки тепер, за фактом…

— По колу ходиш, — перервав Сомов.

— Так я попереджав: нового не скажу нічого. Ви запитуєте, що сталося. Я малюю попередню картину. Поки ніч, периметр оточений бійцями Борисова. Коли зійде сонце та стане видніше, можна буде проводити слідчі дії далі. Тоді напевне знайдуться якісь сліди. Й ми отримаємо потрібну вам відповідь.

— Мені? — брови Сомова смикнулися догори. — Тільки мені все це треба?

— Винуватий, товаришу капітан, але ось тепер я зовсім не розумію, що ви хочете від мене почути.

— Добре. Тепер давай ще раз. Як усе, на твою думку, відбувалося там.

Стримати тяжке зітхання Андрієві коштувало чимало.

— Попередньо, навскидку, картина виглядає так. Спочатку напали на того, котрий відійшов від основної групи. Припекло в кущики чи щось інше. Вбивши першого, нападник виявив себе. Більше не ховався, почав переслідувати жертву, яка почала тікати. Наздогнав, убив, повернувся й розправився з пораненим. Усе.

— Перерізав горлянки, — уточнив Сомов.

— Перегриз.

— Зубами?

— Не знаю. Тіла в морзі. Ними займається товариш Нещерет. Висновок про спосіб убивства буде пізніше.

— Кажеш, почерк такий самий, як у інших випадках нападу так званого перевертня?

— Аналогічний, товаришу капітан. Ми ж про це вже говорили.

— Не раз і не два, — легко погодився Сомов. — Проте сьогодні вночі розклади трошки вже інші. Тобі не здається, старлею? Троє вбитих. Один за одним, відразу. Не місцева жителька, беззахисна баба чи дівка. Озброєні мужики, досвідчені бандити, пропечені кримінальники. Двоє з трійці могли опиратися. Хай не було, чим стріляти, але просто так, як кажуть, за рупь–двадцять, їх не взяти. Це їх великий лісовий звір загриз, усіх трьох? Послідовно?

— У мене поки нема пояснення.

— О! — Сомов багатозначно підніс пальця догори, знову розлив горілку по склянках, покликав Андрія ближче до столу жестом, випив, не чокаючись, припросив зробити те ж саме, повів далі, явно захоплений власною ідеєю та накручуючи себе: — Це ж я з тебе, старлею, намагаюся видоїти! Ти мені це скажи! Бо я знаю, додумався відразу. Хочу розуміти, що хтось мислить в одному зі мною напрямку. Та підтримає в разі чого. Ти ж мене підтримаєш?

— У разі… чого?

— Прямо кажи: віриш, що це — велетенський вовк чи навіть отой вовкулака з тутешніх казок усіх гризе?

Левченко вкотре після побаченого в лісі згадав розмову з лікарем Нещеретом та знайдену на узліссі вовчу шерсть недалеко від людських слідів.

— Не вірю в казки, товаришу капітан, — відповів, ніби рапортуючи. — В забобони теж.

— Молодець. А у що віриш? — і, не давши вставити слово, продовжив: — У те ж саме, що я. Бутафорія, старлею. Залякування. Ворог у тилу не спить. Активізувався. Мало вбити людину, він, бач, під вовчиська працює. Грає, так би мовити, на людських страхах, забобонах. Ну, й на шкідливому впливу релігії.

— До чого тут релігія?

— Левченко, ти ж не місцевий, вірно? Я теж не звідси. Але за час служби такі маленькі містечка чи селища, як хочеш, так і називай, — словом, бачив я всяке. Чим далі від великих міст, де давно й упевнено ствердилася радянська влада й нема попів, тим складніша обстановка. Віками, старлею, ві–ка–ми церковники промивали мозок людям. Особливо тут. Чим ближче на захід, до буржуазної колись Польщі, тим народ затюканіший. Вірять, товаришу старший лейтенант, у все на світі. Буржуазні націоналісти це використовують і проти нас, і проти них.

— Проти кого?

— Населення, старлею. Тутешнього населення. Люди пережили страшну окупацію. Фашисти стріляли, ґвалтували, палили, різали. Потім Червона Армія під мудрим керівництвом товариша Сталіна пішла в переможний наступ. Що лишається робити агентам фашизму та німецьким посіпакам, котрі втекли від справедливої кари? Правильно, починати тут партизанську боротьбу. А щоб законна влада в таких ось невеличких населених пунктах не могла цілковито покладатися на людей, їх треба деморалізувати. Ось це й відбувається, старлею!

Цікаво, він сам собі вірить, подумав Левченко. Відповів тут же — так точно, вірить. У жодному разі не блазнює. Сомова несло, але навряд чи від випитого. скільки там тієї горілки для загартованого офіцерського організму. Ні, питання в іншому — якою мірою начальник відділу УНКВС правий у своїх дещо фантастичних припущеннях.

Звідси — наскільки він, начальник міліції, зі своїми знаннями, розділеними лише з Антоном Савичем Нещеретом, готовий підіграти Сомову. Підтримуючи саме цю версію.

— Нехай так, — мовив обережно, відчуваючи, як випите починає тихенько шуміти в голові. — Тоді в мене сумнів, товаришу капітан. І то — серйозний.

Господар кабінету, глянувши на залишки горілки в пляшці, кивнув сам собі та розлив по склянках рештки.

— Ну–ну.

— Чому націоналісти чи хто там у нас ховається в лісі, напали на трійцю бандитів? І взагалі, скільки їх могло бути? Діяв не один, а щонайменше двоє. Чи ми можемо говорити про ще одну озброєну групу в цих краях?

— Згоден. Саме такого ходу думок, старлею, я від тебе й чекав. Кричати на вас доводиться, аби вчилися думати.

Андрій вирішив за правильне пропустити це повз увагу, продовжив:

— Якщо вбиті — бандити, й ті, хто вбив — теж бандити, вони навряд чи ворогуватимуть. Виходить, убили своїх. Значить, свідомо чи мимоволі зіграли на руку нам. Щось тут не так, вам не здається?

Сомов наморщив лоба, ніби щойно про це подумав. Тоді взяв склянку, гойднув заклично:

— Сам підняв питання. Ініціатива карається. Відповіси мені на нього, старлею, в найкоротший термін. Хер його знає, що у них там між собою вийшло та закрутилося. Може, вони спільники. Раптом планували напад на склади разом. І лісові хлопці, побачивши, що кримінальники вляпалися, до того ж серед них один поранений, взяли та й порішили зайвих свідків одним махом. Заодно людей налякати. Але ж ти, я сподіваюсь, суворо попередив усіх, щоб тримали язики за зубами, аби зайвої паніки не сіяти?

— Так точно. Інструктаж проведений.

— Все одно нагадай: хто почне ляпати чи просто заведе про вовкулаку — грає на боці ворога. А отже, сам ворог народу, бо поширює пропаганду. Зараз воєнний час. Треба пояснювати, що я маю право наказати розстрілювати на місці за подібні провокації?

— Не думаю. Вас усі сьогодні чули.

— Повторити не завадить, — вперто повторив Сомов.

Ожив телефонний апарат. Капітан глянув на нього так, ніби вперше бачив, тоді ковтком спорожнив склянку, обійшов стіл, зняв трубку.

— Слухаю, Сомов.

Коли переходив, змусив Андрія ступити вбік, переміститися до протилежного краю столу. Як заведено, жодних зайвих документів на ньому при сторонніх не розкладали. Взагалі під масивним чорнильним прибором, явно трофейним, що лишився від попередніх господарів, виднівся тільки один аркуш паперу.

Ковзнувши по ньому поглядом, Левченко впізнав свій почерк.

— Про перші результати доповім за добу, товаришу підполковник! — обіцяв комусь у ебонітову трубку Сомов, обпершись задом об стіл та стоячи при цьому спиною до Андрія.

Очі за щось зачепилися.

Злодійкувато зиркнувши, чи не збирається капітан повертатися, Левченко підійняв чорнильницю.

Пучками потягнув аркуш до себе.

— Ні, товаришу підполковник! Георгія Теплова, більше відомого, як Жора Теплий, за прикметами серед мертвих не впізнали! — рокотів далі капітан.

Андрій пробіг очима знайомий список. Сам його складав, виконуючи розпорядження Сомова. Той не пояснив, для чого. Лише велів узяти на олівець усіх, хто з'явився в Сатанові від початку вересня.

Нічого особливого. Звичайний збір даних. Органи НКВС для того і є, аби перевіряти такі дані. До того ж заклопотаний Сомов не надто квапив із виконанням. Андрій, теж маючи важливіші справи, дав потрібні вказівки підлеглим. Не першочергове завдання, але зробити треба.

Отримав згодом список із чотирнадцяти осіб.

Тепер дивився на нього.

Прізвище під восьмим номером було підкреслено.

Причому — двічі.

— Так точно, товаришу підполковник!

Відчувши — розмову ось–ось завершать, Левченко прилаштував аркуш, як було.

Коли Сомов поклав трубку на важіль і розвернувся, Андрій саме взяв із нього приклад, допиваючи горілку.

— Можете бути вільним, товаришу старший лейтенант. Куди зараз?

— Відпрацьовувати вашу версію. Наш лікар, мабуть, уже вивчив рани. Хоч не судовий експерт, та щось сказати напевне зможе.

— Хай толкове щось скаже. І давайте, не баріться. Трупи в Кам'янець треба відправити. Ідентифікація, все таке інше. Вказівки від начальства пізніше прийдуть. Поки працюйте в штатному режимі.

Козирнувши, Левченко повернувся й вийшов.

Не міг пояснити собі, чому зачепила невелика деталь.

Прізвище такого собі Волкова Ігоря Петровича особіст підкреслив спершу раз, тоненько. А потім — вдруге, жирно.

Ще й натиснув сильно — грифель розкришив.

Олівець Сомов теж у нього на очах ось тільки переломив, коли нерви раптом здали.

Дуже схожа ситуація.

Чомусь інші прізвища не підкреслені…

Деталі.

Хтось десь говорив про диявола в деталях. Треба в Стефанівни запитати. Чи в Лариси, обидві начитані.

І взагалі, якась особлива увага до Волкова Ігоря Петровича.

Список на робочому столі, перед очима товариша капітана державної безпеки.

Не просто так.

Цікаво.

— Тихо стій! Рипнешся — амба.

Ігор не стільки злякався, скільки здивувався. Хоч заскочений зненацька, не зрозумів — відчув: небезпека є, але не смертельна. Табірний досвід, можливість спілкуватися з блатарями та глибше вивчати їхні звичаї підказували: той, хто хоче вбити, не погрожує з темряви. Нападає стрімко, вирішує все одним влучним ударом. Або стріляє з–за рогу, добре прицілившись, якщо зброя є. Дуло під горлом відчувати неприємно, тож руки піднялися машинально, навіть демонстративно — виставив їх перед собою долонями догори.

— Пішов до хати. Повільно.

Слухняно кивнувши, Вовк позадкував. Щойно зайшли, незнайомець забрав пістолет, перемістився так, аби двері були ближче до Ігоря, виплюнув наказ:

— Зачиняй, як там воно в тебе. Бігом!

— Прямо бігом, — гмикнув Ігор.

— Поговори в мене!

— Біжу, вже біжу.

Накинувши гачок, Вовк брязнув клямкою. Повернувся, чекаючи нових розпоряджень. Кремезний незнайомець у офіцерській формі, але без головного убору, кивнув, пропонуючи проходити в кімнату. Зайшов сам, покрутив головою, кивнув, тепер — схвально:

— Годиться.

— Для чого?

— Розберемося. Сядь, Офіцере. Ти ж Офіцер, правда?

Почути зараз своє табірне прізвисько Ігор сподівався найменше.

— Взагалі я комісований…

— Не ліпи горбатого! — підніс голос незнайомець, не опускаючи зброю. — Давай, браток, намалюю тобі нашу ситуацію. Я все про тебе знаю. Де сидів, звідки рвонув. Звати тебе Ігор, прізвище — Вовк, на зоні Офіцером охрестили. Хресний тато — Проша Балабан, мій давній корєш. Такий давній, що зустріне — заріже. Але не зустріне й точно не заріже. Бо лежить десь на березі Глухої Вільви, чи де ти його там закопав. Бач, чарівник я?

— Цікава історія. Тільки ти помилився адресою.

— Слухай, Офіцере, кінчай базар, а? Мені по хріну, як тебе хрестили, від кого ти ховаєшся і чому саме тут. Не збираюся я тебе нікуди здавати. Ми з тобою взагалі товариші по нещастю. В одному човнику пливемо.

Вовк знизав плечима.

Мабуть, досить уже гратися, безглуздо. Схоже, незваний гість поки не бажає йому зла. Хоч навряд чи прийшов друг.

— Тоді, може, забереш ствол?

Примостившись на лавку за столом, кремезний поклав пістолет перед собою, розвернувши ніби ненароком дуло в бік Ігоря.

— Так піде?

— Нехай. Про мене знаєш чимало. Сам хто такий? Обзовися.

— Хе, розбираєшся, як у нас говорять. Ти теж мене знаєш, Офіцере. Гадом буду. Балабан покійний напевне про мене кілька лагідних слів говорив. Теплий я, Жора, чув?

Ігор спохмурнів:

— А–а, ясно–ясно. Про тебе і про твої подвиги я наслухався — о! — ребро долоні чиркнуло по горлу.

— Слухай, тобі теж є, чим похвалитися, Офіцере, хіба ні? Такий же зрадник Батьківщини.

— Я…

Вовк раптом завмер. Відчувши — говоритиме на свій захист, що перед цим записним убивцею та бандитом виглядало щонайменше соромно, недолуго й недоречно, натомість огризнувся:

— Ти не рівняй, Жоро. Не рівняй. Я з діючої частини не дезертирував. Усе інше твоє бандитство мене мало цікавить, але Батьківщину зрадив якраз ти!

— Ага, Батьківщину! Скажи ще — особисто товариша Сталіна! — реготнув Теплий. — Все про тебе знаю, Офіцере. Навіть більше, ніж ти думаєш. Тебе за діло посадили? Дійсно, за зраду? Ти у своїх стріляв, з частини своєї тікав, фрицям чоботи чистив, комсу червону розстрілював?

— Чого ти хочеш? Чого домагаєшся?

— За що тебе судили, товаришу Вовк? Ні за що. Наклепали, склепали справу. Підшили липовий матеріальчик канцелярським клеєм, хіба ні?

Ігор скреготнув зубами — так чи інакше, з Жорою доводилося погоджуватися.

— Склеїли. І підшили.

— Значить, тебе могли оббрехати — а мене ні? — у голосі почулися переможні нотки. — Чому ти так вирішив, Офіцере? Хто ти взагалі такий? Хіба тобі вирішувати: правду про мене кажуть табірні урки, народець гнилий від маківки до жопи, падлючий та паскудний — чи брешуть?

— Смислу нема тебе оббріхувати.

— Не знаю, Вовк. Ох, не знаю. Добре! — він плеснув у долоні. — Думай, що собі хочеш і як душа бажає. Це нічого не міняє. Мені треба затихаритися. Влипли ми в дурну історію, залетіли в капкан. Так карта лягла, що побачив тебе тут, у Сатанові, один спільний знайомий. Випадок, раз у житті буває. Але й світ, бач, тісний. Нема куди заховатися від людського ока. Пропустив би повз вуха, яке мені до тебе діло... Ну, дізнався про всяк випадок, на чорний деньочок, де хаза в бродяги, котрий теж від лягавих ховається. Крім корєша мого, тебе в цілій окрузі ніхто не впізнав. Та й ширше бери — ніхто тебе саме тут не шукатиме. Заліг у нору — твоє щастя. Я біля тебе пристроюся. Чи моя компанія тобі не годиться?

— Чесно?

— Вали.

— Не дуже.

— А в тебе, бродяго, варіантів нема. Доведеться мене терпіти. Шматок хліба даси — і досить.

Сюди може прийти Лариса, майнуло в голові.

— Надовго? — запитав.

— Як піде, Офіцере. Як зживемося. Подружимося — гляди, разом звідси знімемося. Ти за мене, я за тебе, брат за брата, хіба не так?

— Не так.

— Ну, в такому разі днів з пару я в тебе перекантуюся.

Здається, іншого виходу незваний гість не лишав.

— Хто хоч цей спільний знайомий? Хто нас звів заочно? Хоча, — його раптом осяяло, — здається, знаю. Не Голуб часом?

— Він, сизий, — реготнув Жора. — Бачиш, не треба тобі говорити зайвий раз — у житті нашому всяке буває. Стільки тобі фартових історій розкажу! Ох, наговоримося, язики болітимуть.

— Не горю бажанням, знаєш.

— Тоді просто будемо сидіти один навпроти одного й баньки втупляти, як двоє сичів. Придумай, як хворим сказатися. Хай на ці дні тебе хтось замінить.

— Не пройде.

— Чому?

— Підозріло дуже.

— Зроби так, аби не підозрювали. Зроби, корєшок, зроби. Сам собі допоможеш.

Ігор картинно розвів руками.

— Глянь — тут нема телеграфу. Тим більше — телефону. І голубина пошта не літає.

— Хоре філонити, Офіцере. Буде, як я сказав.

— Ну, і як же це буде? — Вовк починав потроху заводитися. — Слухай сюди, Теплий. Як на духу тобі говорю, чесно, просто в очі. Щоб дати знати про хворобу, мені треба звідси дістатися центру. Доповісти завідуючій Будинком культури. Та баба — моя начальниця. В партизанах була, бойова, тому — підозріла. Пожене до лікаря, є тут такий, Антон Савич. Цього обдурити можна, придумаю собі який–небудь пронос — згодиться. Але ж я вийду з хати, Жоро. І ти або поведеш мене під конвоєм, або — випустиш. Думаєш, я такий ідіот, що тебе не здам?

— Здаси мене — себе спалиш.

— Ось! — Ігор зігнув правицю в лікті, показав цю фігуру Теплому. — Бачив? Нам із тобою не по дорозі, Жоро. Що б ти там собі не надумав. Візьму й стукону, анонімно. Прийдуть сюди озброєні архангели в погонах. І що ти зробиш? Почнеш відстрілюватися — чи кричати їм, ловіть, мовляв, Ігоря Вовка, він ворог народу, з табору втік? Як ти це уявляєш собі? Як бачиш, а, Жора? В будь–якому разі поки з тобою промудохаються, мій слід прохолоне.

— О! Далеко встигнеш забігти?

— Далі бігали. То не твоя печаль. А розказав я тобі це для того, аби не тішив себе казочками. Хочеш — стріляй зараз, не подільник я тобі.

Теплий пожував губами, не зводячи з Вовка очей.

Потім спокійно взяв пістолет — але на полоненого не націлив. Зважив у руці, явно вирішуючи щось для себе подумки. Нарешті рішуче підвівся, повів дулом.

— Вставай.

— До стінки? Отак прямо розстріляєш?

— У разі чого перший маслюк тобі, — серйозно мовив Жора. — Не доводь — і все буде добре, піду я від тебе. Відсиджуся пару днів, не більше, й заберуся. Хочеш — здавай мене потім. Але думаю — промовчиш. Бо з владою, ментами та чекістами, тобі ох, як нема резону зайвий раз мати справу. Шуруй поки в погріб, здається, бачив ляду в передбаннику.

Справді, льох хазяї зробили в передпокої.

— Ну, хай так, у погріб. Далі що?

— А далі вилізеш звідти, коли сюди хтось припреться. Треба ж начальникам перевірити, де сторож подівся, чому на роботу не ходить. Війна, бандити кругом гуляють, те, се… Поговориш із гостем. Я триматиму на мушці всю компанію. Не промахнуся, що б ти там не нагадючив. Отак ми з тобою й заживемо поки, Офіцере. Годиться? Придумав методи? Є чим крити?

Ігореві не лишалося нічого іншого — знову розвів руками.

— Банкуй, Жоро. Погріб — так погріб. Куфайку тільки даси, чимось накритися. І про жрачку не забувай.

— З голоду не здохнеш, як є що в закромах. Топай, топай, злидню, рухай копитами.

… Тут було досить вогко, та незваний гість не лишив вибору. З харчами сутужно, зате знайшлися порожні мішки. Встеливши ними голу землю, кинувши тілогрійку й замотавшись у сіру солдатську ковдру, Ігор провів значну частину ночі в темряві. До головного болю мізкуючи, як врятувати Ларису — вона може ризикнути й пробратися сюди завтра без попередження. Сміливих варіантів роїлося безліч. Та чим більше їх крутилося, тим гостріше відчував Вовк власну безсилість не так перед занесеним лихим вітром Жорою Теплим, як загалом перед обставинами, що склалися.

Втікач у глухому куті.

Куди не повернись.

Простирадла для моргу — надто жирно.

Слушно вважаючи це непотрібною розкішшю, Антон Савич Нещерет накривав мертві тіла шматками брезенту. Спеціальних столів для прозекторської теж не було, пристосували два саморобних, грубо збитих із різнокаліберних дощок. Третьому трупові місця не вистачило, і лікар, аби не робити винятку ні для кого, розпорядився покласти покійників рядочком на підлогу.

Левченко вже мав змогу роздивитися всіх. Але глянув ще раз, присідаючи перед кожним та відкидаючи брезент, відкриваючи страшні рвані рани. Під стелею висіла на дроті потужна лампочка. Та навіть якби світило не так яскраво, Андрій все одно міг переконатися — подібний почерк бачив, і то не раз.

— Ви праві, — озвався Нещерет, хоча Левченко розглядав убитих мовчки, не коментуючи й не оцінюючи видовище жодним чином. — Той самий.

— Хто?

— Вибачте…

— Той самий — це хто? — Андрій накрив спотворене передсмертним жахом лице останнього бандита, котрий невідомо, яким дивом упізнав його тоді, біля складів.

— Вбивця. Ви ж самі бачите.

— Я, Савичу, бачу роздерті горлянки. Чим їх рвали — зубами, кігтями, руками, залізними щипцями? Ви мені повинні сказати, Савичу, ви.

— Ми говорили на цю тему, Андрію. Я — не експерт… не займаюся судовою медициною. Ніколи нею не займався. Будь–які мої висновки дилетантські, потребують додаткових консультацій.

— Ви вже один раз зробили, як ви кажете, дилетантський висновок. Здається, самі в нього повірили.

Прикривши почервонілі очі, Нещерет легенько помасажував повіки великим та вказівним пальцями. За звичкою переступив із ноги на ногу, змістившись трошки вбік. На хвильку завмер, проговорив утомлено:

— Я не знаю, в що мені треба тепер вірити, — забравши руки та розклепавши повіки, знову глянув на Левченка. — Поняття не маю, Андрію. Мені, людині з вищою освітою, все оце, — він показав жестом на рядок трупів, — не вкладається в голові. Ніколи не припускали, що людина може перетворитися на звіра?

— Чому не припускав? Знаю — може. І справді перетворюється.

З Андрієвого язика ледь не злетіло, як десять років тому на його рідній Харківщині по спустошених великим голодом селах люди їли собі подібних. Стримався, пояснивши натомість:

— На війні це трапляється частіше. З тих пір, як наступаємо, звільняємо міста й села, чуємо про такі людські звірства, що часом навіть у загартованих боями бійців волосся дибки стає.

— Я не те маю на увазі, Андрію. Не про те кажу… Людство починалося з мавп. Якщо ви, звісно, приймаєте теорію Чарльза Дарвіна, а не Бога. Наших далеких предків не створювали помахом божественної десниці. Ми, Андрію, не виникли нізвідки. Гомо сапієнс весь час творив себе сам. З року в рік, від віку до віку.

— Що це вас понесло, Савичу? — здивувався Левченко.

— Хіба понесло, вам справді здається? Вибачте, я втомився останніми днями… З цим усім, — кивок на загризених, — і взагалі… Мені б поспати, Андрію.

— Мені б теж, — забувши, що в морзі, Левченко розуміюче посміхнувся. — Думаю, до ранку в нас іще час є.

— А вранці що?

— Новий день. А ось чи будуть нові жертви… Не думаю.

— Чому?

— Здається, цього разу наш із вами вовчисько мусив утамувати голод надовго.

— Думаєте?

— Певен. Як кажуть, зуб даю. Але… Ви ж про щось почали говорити. Збиралися сказати важливу річ для вас, для мене… Я перебив.

Нещерет стомлено відмахнувся.

— Так, думки. Нічого серйозного.

— І все ж таки?

— Дурниця, Андрію, дурниця.

— Почали вже, Савичу, так давайте далі. Я ж не відчеплюся тепер.

— Ну хіба… Насправді нічого особливого. Просто… Жорстоку людину часто називають звіром. Якби тварини розуміли людську мову, таке порівняння навряд чи сподобалося б їм. Проте… Ви ніколи не думали про можливість зворотного процесу?

— Тобто? Процесу — чого?

Лікар заплутував Левченка дедалі більше. Андрій намагався утримати нитку розмови, щоб вчасно й ніби між іншим запитати в Нещерета про те, заради чого прийшов. Тож вирішив слухати терпляче, чекаючи слушного моменту. Бо розумів: таким, як Антон Савич, треба виговорюватися. Власне, тому він зблизився зі Стефанівною — двоє людей із високою освітою, котрі ще не забули старі часи, завжди знайдуть спільні теми.

— Не знаю, чи поясню… Але закінчу, зараз закінчу, — Нещерет, тупцяючи на місці, вже розвернувся до мерців боком. — Еволюція навпаки. Є така теорія, точніше — низка теорій, неабияк популярних років двадцять — двадцять п'ять тому. Дискутувалися абсолютні дурниці, як на мене. Та все ж комусь стукало в голову…

— У вас задовгі передмови, Савичу.

— Боюсь, ви навіть після докладного вступу мене не відразу зрозумієте.

— Спробую.

Всякий раз, коли Андрій спілкувався не лише з Нещеретом, а й з Поліною Стефанівною, йому іноді кортіло признатися — не на вулиці знайдений. Який не який, а теж учених батьків дитина. Дещо й від них встиг почерпнути, та й оці самі гени радянська влада не скасувала своїм декретом. Але всякий раз відмовчувався, заганяв справжню натуру подалі, починаючи старанно грати типового солдафона.

— Звольте, — кивнув Нещерет. — Отже, еволюція перетворила мавпу на людину. Раз так, чому людина не може перетворитися на мавпу? Повернутися до первозданного вигляду, в прямому розумінні цього слова, — чи Андрієві здалося, чи доктор, пустившись у пояснення, трошки пожвавився. — Йдеться, звісно ж, не про буквальне перетворення. Ось мужчина — і ось він уже лізе на дерево, зарослий шерстю. Ні. Але тваринного, Андрію, буквально в кожній людині значно більше, ніж нам із вами хотілося б знати та вірити. Інстинкти можна розбуркати штучно. Важливо уявляти, як це робиться. Аби не втратити чоловіка чи жінку — і в той час розбуркати в ній інші, давно забуті якості. Маячня, правда? Ви ж так думаєте, бачу.

— Чесно? Дурня повна. Невже подібне когось серйозно турбувало?

— Можете не вірити — були поруч зі мною в часи молодості й такі особи. Коли коротко, то ідея утопічна й благородна водночас. Людина, відроджуючи в собі притлумлену, та зовсім не втрачену тварину, збагачує себе новими рисами та, головне, якостями. Хіба не цікаво — відкрити в собі щось нове, незвичайне, невідоме. Як думаєте?

— Не знаю, — Андрій говорив чесно. — Тим більше не розумію, чому ви раптом завелися.

— Бо наше з вами відкриття складно розтлумачити інакше, ніж згадкою про дурниці, з якими носилися замолоду. Хижак, наділений інтелектом, людським інтелектом… Я сприймаю результат його полювання ось так. Підстерегти одну жертву й вистежити, а потім — блискавично розправитися з трійцею. Причому двоє — дорослі, сильні та навряд чи боязкі мужчини… Погодьтеся, потрібні не лише гострі зуби, міцні кігті й стрімкість рухів. Ось цим створінням, як би ми з вами не домовилися його дражнити, керував інтелект. Чи щось таке… подібне до інтелекту. Тому я закінчу: ви праві, Андрію.

— О! В чому, цікаво?

— Ці мертві тіла вже не проллють нам з вами додаткового світла на процес визначення природи того, хто їх загриз. Досить знати, що нікого іншого тут нема. Жодних буржуазних націоналістів, котрі прикидаються вовкулаками, як твердить наш пильний товариш Сомов. Кожна наступна жертва вас до розгадки цієї дивної та страшної природи не наблизить. Зрозуміти її треба інакше.

— Як?

— У мене нема готових відповідей, Андрію. Просто, розкусивши справжню природу вбивці, ви, або — ми з вами, швидше наблизимося до хижака. Її не виявиш, якщо викликати сюди роту автоматників та наказати їм прочісувати ліс.

— Згоден. Все, на що здатен, лісовий звір зробив. Лишається вирахувати й спробувати діяти на випередження, як кажуть у військах.

— Бачте, домовились. Для цього треба спати, товаришу Левченко. Є спирт, на сон грядущий…

— Не тут. І взагалі… не тепер. Хочеться ясного розуму. Але ваш рецепт на сон, лікарю, абсолютно приймається. Попрошу в Стефанівни самогону. Навіть інтелігентні жіночки сьогодні мають удома цей бальзам.

— Замінник грошей, хіба не знали? Обміняти щось корисне на самогонку, отримати якусь послугу — нині це норма для всіх, Андрію.

— Піду, попрошу грамів двісті. Рецепт випишете? — Левченко змовницьки підморгнув, відповіді не дочекався, ступив до виходу, враз зупинився: — Знаєте, ви тут говорили мені, Савичу, про звірів та людей… Воно–то має право на життя. Тільки в нашого товариша Сомова, як ви вірно підмітили, власна думка. Вважає її єдино правильною, пише доповідні начальству й збирається активно діяти.

Лице Нещерета відбило тривогу.

— Ви про що?

— Так про націоналістичні банди ж. Ті ж самі, котрі вбили мого попередника, пам'ятаєте ж цю історію. Сомов свято вірить, що в Сатанові або всі їхні спільники, або — через одного.

— Ви жартуєте, правда?

— Ні, на жаль. Усе дуже серйозно. Кажу тому, що за себе можете не переживати. І за Поліну Стефанівну теж. Ви в нього поза підозрою. Товариш капітан усе до нових людей приглядається. Знаєте, наприклад, сторожа з Будинку культури?

Тепер лікар здивувався.

— Чекайте, чекайте… Такий бородатий… Живе відлюдно. Якби не приходив до мене, я б подумав — німий. А так я ж із ним говорив… Слухайте, у товариша Сомова зовсім із гори протікає?

Ілюструючи свої слова, Нещерет легенько стукнув себе зігнутим пальцем по лобі.

— Йому такого не кажіть.

— Не збираюся. Але ризикну в разі чого, не стримаюся. У мене нема ілюзій, вибачте… Я ж вам можу про подібні речі говорити?

— Можете сміливо. Тільки від наших відвертих розмов у морзі нічого не поміняється. Тому мене й тривожить не стільки сам хижак–убивця, скільки активність Сомова. Йому наука до лампочки, ваші теорії він бачив у гробу. Почне зараз смикати людей одного за одним — налякає більше, ніж перевертень. Того хоч не видно. А державна безпека — ось вона, не спить, пильнує…

— … виявляє, карає за законом воєнного часу, — підхопив Нещерет. — Аби тримати громадян, так би мовити, в тонусі. Звідки ви про того бородатого знаєте?

— Я для прикладу, — тепер Андрій говорив якомога байдуже. — Не лише він у зоні особливої уваги. Сомов просив дані на купу народу, він у списку. Згадав так, до слова. А до речі, він вам не видався сумнівним?

— У наш час люди можуть підозрювати один одного, — відмахнувся доктор. — До речі, цей Волков не виглядає підозріло, раз уже питаєте. Хоча, — тут він стрепенувся, — це з якої сторони оцінювати.

— Тобто?

— Напасти на когось і вбити він здатен чисто теоретично. Якщо візьме пістолет, підстереже жертву й стрельне з близької відстані. Не скажу, що він зовсім уже слабкий фізично. Проте завжди готовий заперечити Сомову, чим би мені це не загрожувало: отак запросто впорати в темному лісі відразу трьох — це не про таких, як Волков.

— Цікаво. Зможете довести?

— Кажу ж — приходив до мене. Скаржився — живіт болить. Самі розумієте, повноцінного обстеження я йому не можу влаштувати. Але я бачив чимало, Андрію. Оглянув його і скажу вам — чоловік має всі ознаки недоїдання.

— Ви зараз нормально харчуєтесь?

— Ми всі обмежуємо себе в їжі, — погодився Нещерет. — Та голодний, той, хто давно чи вчасно не їв, з медичної точки зору суттєво відрізняється від того, для кого було нормою гидотне харчування. Навіть систематичне, злісне недоотримання не просто калорій, а елементарного продуктового пайка.

— Гм, цікаво. І в чому ж це проявляється?

— Хоча б оці скарги Волкова на болі в животі! Ще й на фоні помітного зниження маси тіла. Він не схуд, Андрію. Він виснажився. Але я закінчу, — доктор знову помітно захопився. — Значить, на животі проглядаються набряки. Обмовився — руки мерзнуть, особливо пальці, отут, де пучки, — лікар показав на собі. — Виглядає не так хворим, як хронічно втомленим. І цей симптом теж не слід поспішати приписувати солдатам. Ви ж воювали. Прекрасно знаєте — часом вистачає двох–трьох годин міцного сну, аби відновити сили. До польових умов пристосовуєшся, а у Волкова втома, не побоюся діагнозу, хронічна. Зовсім іншої природи. Нарешті, заїди в кутиках рота. Не свіжі, струпинки лишилися. Схоже, то проходять, то знову з'являються, шлунково–кишковий тракт зазнав змін. Лікувати все це можна й треба. Тільки де я йому санаторій візьму… І раз уже про нього заговорили, — він сторожко роззирнувся, ніби тут хтось справді міг їх підслуховувати, — я тоді подумав і забув. А оце згадав. Нате вам мій висновок. Не знаю, з якого він там фронту, де воював. Але в тюрмі чи в таборі побував досить тривалий час.

Левченко перестав приховувати інтерес до персони Волкова.

— В'язень?

— Міг потрапити в полон, — кивнув Нещерет. — Не мені вам розказувати, як наша з вами влада ставиться до військовополонених. Зрадники батьківщини, не інакше. Та й тут, на звільнених територіях, органи активно шукають колаборантів. Працював завгоспом при бургомістрі — все, зрадив. Суд, вирок, кара. Прала спіднє німецьким офіцерам, аби діти з голоду не померли? Зрадниця, без питань. Може, до виправних робіт не засудять, але в Сибір переселять. Нічого, що я так розговорився?

— Зі мною можна.

— Знаю, Андрію. Тому й дозволяю собі. Отже, є в мене підозра — побував–таки цей Волков у німецькому полоні. Втік. Не дурний, знає напевне, що роблять із тими, хто побував у полоні. Хитрим способом повернувся до війська або взагалі опинився в госпіталі. Далі зрозуміло. Бачте, як ми з вами зараз злочинця вирахували!

— Але ж до нападів хижака Волков не має стосунку?

— До чого завгодно, Андрію, — тільки не до цього. Почне перевіряти його товариш Сомов, і хто знає, що там випливе. Стривожили ви мене, стривожили…

Тепер із розмови треба виходити.

— Може, ви накручуєте себе, — Левченко спробував заспокоїти доктора. — Це лише одна людина. Сомов такий, він кожного перевірятиме. Волков, якого я випадково згадав суто для прикладу, не єдиний, хто в нього на олівці. Захоче — половину Сатанова посадить за зв'язок із націоналістичними бандами.

— Отак вбив собі в голову?

— Нічого не поробиш.

— Андрію, — лікар зам'явся, — розумію, не дуже доречне прохання… Раз заговорили… Може, ви б попередили хоча б Волкова цього?

— Що я йому скажу? Вами, шановний, цікавляться органи НКВС? Савичу, якщо ваші припущення вірні, він зробить ноги ще до завтрашнього вечора. А Сомов відразу ж викрутить із цього належні висновки. Ні, краще не влазити. Спробуємо вкотре повірити в здоровий глузд.

— У здоровий глузд чекіста? — Нещерет сумно посміхнувся. — Вірно, як же я забув… Ми всі щодня в це віримо…

Уже вийшовши з моргу, осідлавши мотоцикл, приїхавши додому, влігшись нарешті спати, таки прийнявши перед цим самогону і навіть засинаючи, Андрій Левченко все крутив фразу, сказану літнім доктором на прощання.

Віримо, промовив лікар.

Кожний день переконуємо себе: органи справедливі. А їхні працівники мислять здорово, розважливо.

І значить, сьогодні за нами ще не прийдуть.

Пережити б наступний день з вірою в це.

Розплющивши очі, Віктор Сомов відчув тепло біля потилиці.

Забравши руки, на яких примостилася голова, узявся за краєчок столу. Легенько відштовхнувся, розпрямився — і, вже сидячи рівно на стільці, дивився на світло настільної лампи. Яку забув вимкнути, мостячись спати на робочому місці. Вікна кабінету були старанно запнуті, правил світломаскування капітан не порушував. Наручний годинник показував лише початок третьої ночі, отже, сон морив якихось пару годин.

Навіть трошки менше. Левченко пішов ще до півночі. Потім Сомов зачинився, витягнув другу пляшку. Почав пити сам, як звик це робити останнім часом. Посидівши в клубах тютюнового диму, зібрався йти додому — і зупинився, передумав. Повернувся за стіл, схилив голову на руки, заплющив очі.

Аби зрозуміти — вдома ніхто не чекає. А коли й чекають — то не так радісно, як мріялося. Віктор не вважав себе аж таким завзятим пияком. Хоча боротися з внутрішнім ворогом та лишатися при цьому тверезим теж не виходило. Захопився надміру вже тут, у Сатанові, коли раптом прийшло: Лариса вважає себе не дружиною його — полоненою. Бранкою, казковою красунею, котру тримає в полоні бридке потворне чудовисько, триголовий дракон або брутальний велетень. Жінка, за яку вперто боровся ще зі школи, нарешті з ним. Але втіхи чомусь немає. Лара здалася, визнавши переможну силу Сомова — та не скорилася.

Це відкриття чіпляло та ображало найбільше. Віктор знав про всі свої недоліки. Звітував собі, що далеко не ідеальний, не рожева чи блакитна мрія жінок. Тим не менше, він не збирався ламати Ларису. Щиро вважаючи — вона повинна бути з ним, Сомов навіть погодився з власним висновком: про сильні почуття до неї не йдеться. Він їх просто не мав або перестав відчувати. Натомість азарт лишився. Пропонуючи дружині давнього ворога вибір без вибору, Віктор святкував перемогу над Ігорем Вовком. Ту саму перемогу, забрану в нього давно, ще коли вони ворогували підлітками. Затявшись помститися й поклавши на цей олтар частину життя, Сомов довів справу до кінця.

Солодше не стало.

Бачив лице Лариси, коли сказав про втечу Вовка. Докладно та розгорнуто пояснив, чому її колишній чоловік уже не жилець. І чому його можна й треба забути, хай він навіть поки живий. Не допомогло. Для неї Ігор раптом став не приниженим та пригніченим в'язнем, котрий приречений на повільну смерть. Поки не доведено зворотного, Вовк — живий та на свободі. Видно, думати так значно приємніше, ніж щодня уявляти, як ворог народу перековується за колючим дротом.

Щиро бажаючи остаточно поховати Вовка для Лариси, капітан Сомов домігся зовсім несподіваного результату. Жінка помітно ожила, бо відтоді перестала вважати Ігоря потенційним мерцем. Котрий якщо не відкине копита найближчим часом, то лютої табірної зими не переживе з великою часткою вірогідності. Вперто намагаючись знищити давнього ворога, Віктор воскресив його. Принаймні, для Лариси.

Ось чому Віктора не тягнуло додому. Звісно, спати тут, у кабінеті, Сомов не збирався. Та стрімкі події останніх днів значною мірою виправдовували його і перед дружиною, і перед підлеглими, і, що найважливіше, перед собою. Сидіти у напівтемряві, під портретом товариша Сталіна, й напиватися, відганяючи дурні думки, — ось що переважно означає оте багато роботи. Краще повертатися, коли всі вже сплять. Тоді напевне не виникне бажання вести з Ларисою штучні розмови про якісь зовсім не потрібні, не цікаві обом речі.

Почата пляшка терпляче чекала збоку біля столу.

Нахилившись, Віктор узяв її, ковтнув із горлечка. Примостив на стіл навпроти себе. Закурив.

Не проясніло — просто стрельнуло, перестало шуміти.

Погляд сфокусувався на аркуші під чорнильним прибором.

Номер вісім.

Ігор Волков.

Признатися, вал роботи, котру згори вимагали проводити для виявлення та притягнення до відповідальності зрадників та колаборантів, не лишав капітанові часу зайнятися цими громадянами впритул. Спершу не виділив восьмий номер серед інших. Осяяло два дні тому, коли сидів ось так у кабінеті на самоті. Перед тим вдовбав собі: це параноя, треба терміново брати себе в руки. До втікача цей Ігор Волков не має жодного відношення. Так не буває: його кругом шукають, а він — ось тут, нахабно, не особливо й ховається.

Проте, звівши докупи зібрану інформацію, капітан Сомов усе зважив і перестав бути категоричним. Бо перебіг відомих йому подій дав усі підстави придивитися до восьмого номера.

Отже, Вовк дізнався від начальника оперативної частини, де знаходиться його родина.

Після того зробив ноги, зник із поля зору.

І тепер у Сатанові виринає невідомий громадянин Волков. Та ще й коли довкола коїться чорт знає, що.

Між іншим, із ним побіг дружок Жори Теплого, чия банда орудує в тутешніх краях. У випадковість подібних неймовірних збігів Сомов не вірив. Навпаки, складається дуже цікава людська мозаїка.

Міркуючи так, Віктор зробив ще один ковток.

Пляшку вирішив не допивати. Йому потрібна холодна голова. І взагалі, варто поки що притримати коней. Мусить мати тверезий розум, аби серед усієї цієї плутанини ще й спробувати пограти у свою гру.

Згорнувши аркуш учетверо, спершу подумав сховати в шухляду. Вже відчинив замок, висунув її — та враз передумав.

Закрив назад.

Засунув папірець у нагрудну кишеню кітеля. Перевірив пістолет у кобурі, для чогось віддав честь настільній лампі, посміхнувся власним думкам, загасив світло й вийшов.

Черговий по відділу підскочив, побачивши начальника, витягнувся, і Сомов, змірявши його поглядом, буркнув беззлобно:

— Спиш на посту?

— Аж ніяк, товаришу капітан!

— Та ладно, не горлай. На лінії фронту почують.

Вирішивши — жарт смішний, Віктор реготнув, дочекався, поки підхопить підлеглий, поправив кобуру й ступив на вулицю.

Тут було темно й тихо. Зорі, що висипали на небі звечора, заховалися. Кудись подівся й місяць. Шлях додому Сомов міг знайти навіть із заплющеними очима, тож темрява не завадила. Трошки вело від випитого, проспаного й доданого, та цей стан останнім часом був капітанові звичний. Він широко закрокував крізь ніч, обдумуючи, як діяти краще: стежити за оцим Ігорем Волковим чи відразу викликати до себе, глянути, що за один.

Із кожним кроком лишалося все менше сумніву: мрії збуваються.

Ворог–утікач сам приплив до рук.

Але жоден маскарад не врятує. Він, капітан Сомов, не таких бачив, усе вміє вираховувати та прораховувати. Варто знати всяким убогим, з ким буцатися, кого дурити, проти кого виходити.

Випите додало ейфорії та остаточної впевненості у своїх силах.

Нічого. Якщо помилився — сяде, скотина, просто за схожість прізвищ. Буде підозрюватися, як спільник бандитів, зниклого Жори Теплого.

Таємний агент.

Розберемося, що ти за фрукт, Ігор Волков.

Хоч вертайся назад, у кабінет, горілка стимулює. Он уже скільки вирішених проблем, який шикарний план дій на завтра.

Зупинився.

Знову закурив. Потупцяв на місці, озирнувся. Ні, ну його. Пройшов половину дороги, повертатися — погана прикмета. Хоч ніколи не вірив у прикмети Віктор Сомов, але зараз вирішив зробити виняток. Чорт його знає, ну, як усі припущення — правдиві… Після такого й повірити не гріх, і не лише в прикмети.

Капітан рушив далі.

Настрій піднявся.

Хтось іде позаду… чи збоку…

Рухи якісь. Так, ні?

Сомов дослухався. Поклав машинально руку на кобуру.

Забрав, відмахнувся. Кому тут бути, глупа ніч, третя година.

Кобуру розстебнув. Зробив ще кілька кроків.

Завмер.

Рухи. Хтось є. Поруч.

Пити менше треба.

Ні, таки є, рухається в темряві. Дихає голосно.

Чи може… Здалося. Точно, здалося.

Кому тут бути…

Розділ восьмий Ліс

Доповівши в обласне управління НКВС про загибель начальника Сатанівського відділу, начальник міліції Андрій Левченко признався собі: це максимум того, що міг зробити.

Як діяти далі — поняття не мав. Взагалі припустив: можуть відсторонити. Навіть посадити. Причину знайдуть. Бо уявив реакцію обласного керівництва на причину смерті капітана Віктора Сомова.

Перегризене горло.

Левченку не потрібен був поруч компетентний лікар Нещерет, аби з першого погляду визначити той самий почерк.

Тіло знайшли в кущах. Виявив Володька, місцевий пастушок, сирота, якому ще з літа довірили пасти тих корів, котрі дивом пережили окупацію. За це хлопцеві давали молока й хліба, по черзі годували. Володька приймав усе з мовчазною вдячністю, говорив мало, і, коли Андрій якось зустрів його вперше, вирішив — німий. Йому пояснили: коли минулої осені тут почалася каральна операція, хлопчина ледь устиг втекти до лісу. Сам бачив із укриття, як вбивали маму та бабусю. На короткий час мову дійсно мов відібрало. Потім уміння говорити повернулося — бажання особливого не було.

Але все одно криваве видовище в кущах неподалік від битого шляху вулиці стало для пастушка шоком не меншим, ніж загибель рідних. Люди, чиї будинки стояли неподалік, чули навіть крізь зачинені вікна пронизливий крик переляку.

Саме хлопчачий лемент вигнав їх на двір рано вранці.

Тож коли Левченка підняв черговий, і він разом із ним примчав мотоциклом на місце, довкола бездиханного тіла Сомова товклися настрашені громадяни. Отже, якщо тут і були якісь сліди, їх устигли затоптати.

Звичайно, потім наспів Антон Савич. Сам Андрій у наказовому порядку звелів присутнім розійтись. Знаходитися вдома треба тим, у кого нема роботи. Тим же, в кого вона є — бути на робочих місцях. Вважав своїм обов'язком додати: всякий, хто поширюватиме чутки, стане посібником злочинців, за що закони військового часу передбачають максимально суворі покарання.

Звісно, не налякав. Розумів це: роти не позакриває, не зашиє, тим більше — не розведе своїм наказом людей по норах, аби сиділи, не рипалися й боялися собі на самоті. Чутки поширяться Сатановом досить швидко.

І головною буде навіть не нагла смерть начальника місцевого НКВС.

Хижак–убивця, ким би він там не був: безумною людиною, велетенським скаженим вовком чи міфічним перевертнем, — тепер уже не чигає на свої жертви в лісі. Не стереже їх на околицях. Він глупої ночі запросто гуляє вулицями Сатанова, шукаючи собі нову жертву. Нині це капітан Сомов. Наступною жертвою може стати всякий, хто бачив його закривавлений труп. А потім, якщо всі заховаються по хатах, зачиняться зсередини та сидітимуть, наче миші, звір не зупиниться.

Повноправний володар мороку сам прийде в кожний дім.

Так селище впевнено й невмолимо огортав страх — серед білого дня.

— Як думаєте, Андрію, чого далі чекати? — запитав Нещерет, коли тіло Сомова поклали до моргу поруч із вчорашніми трупами, й додав: — Іронія долі, погодьтеся.

— Ви про що?

— Кримінальні злочинці лежать поруч із офіцером державної безпеки.

— Не бачу іронії. Перед смертю всі рівні. Це лиш підтверджує відому істину. А ось чого чекати… Яка відповідь вас цікавить, Савичу?

— Бажано — правдива.

— Я не збираюся брехати. Тим більше — вам. І ви, і я надто багато знаємо про, скажемо так, деякі особливості того, кого люди вважають скаженим звіром. Але через напад саме на Сомова варіантів найближчого розвитку подій виникає аж… кілька. Жоден вас не втішить.

— А вас?

— Та й мене… Спробую пояснити, Савичу. Дотепер, хай це прозвучить неправильно й цинічно, жертви оцих нападів у дійсності мало, кого цікавили. Навіть Люба, ваша медсестра — хто вона? Ми з вами її знали, шанували, говорили з нею. Дівчина могла поплакати, згадавши якесь своє горе, сміялася з чиїхось жартів. Була живою, веселою, сумною, мала свої радості, труднощі, клопоти — але все одно її нагла смерть нікого не зачепила, не стривожила, не вразила.

— Мене вразила, Андрію, — спокійно зазначив Нещерет. — Не лише мене, Поліну Стефанівну теж. Ви ж бачили, на похороні були люди…

— Я теж перейнявся, Савичу! — вигукнув Левченко. — Не хочете ви мене зрозуміти! Загибель Люби, як і напади невідомого з гострими зубами на інших, — горе, трагедія. Але… як би це пояснити краще… Наша внутрішня. За межами Сатанова по тій–такі Любі ніхто не заплаче. Люди пережили німців, іде війна. Населення вбивали з будь–якого приводу і просто так, без приводу. Для розваги та забави. І ще вам нагадаю, — Андрій стишив голос, — до війни… Не так уже й давно це було, а здається — ціле життя назад… Так ось, до війни хіба мало народу зникало? За людиною приходили глупої ночі. Саджали в темну машину, везли в нікуди. Й рідним дуже щастило, якщо вони дізнавалися потім, куди можна писати листи.

— Я міг би розказати вам багато подібних історій, — стримано мовив Антон Савич. –Та давайте домовимося: знаємо, про що говоримо. Обмежимося натяками. Ближче до наших справ, будь ласка. Вони мене більше хвилюють.

Андрій кивнув, зосередився на насущному.

— Значить, повторюю востаннє, більше не буду. Смерть звичайної людини, у наших умовах, та ще й помножених на воєнний час, не викличе жодної реакції. Хоч молода жінка, хоч старий дід. Вовк убиває, людина з вавкою в голові — без різниці. Розбиратися з цим, шукати вбивцю, ким би він не виявився — моя, начальника міліції, справа. Службовий обов'язок, я за це робочу карточку отримую, пайок посилений. Навіть загризені бандити не так важливі. Ось тут точно не має значення, хто з ними розправився. Ідентифікують, закриють справу, закопають десь на задньому дворі в спільну могилу — все, забули. Нагла загибель офіцера НКВС — це, товаришу Нещерет, набагато серйозніше. Особливо, і я наголошую на цьому, під час війни. Пояснити докладніше, чи самі вже зрозуміли?

— Валяйте, Андрію, пояснюйте. Бо я не певен, що зрозумів вірно.

— Зволите, як кажуть буржуї в кіно. Сьогодні, вже до вечора, в Сатанові буде офіцер із обласного управління з широкими повноваженнями. Триматиме прямий зв'язок із Києвом. Але вважайте, що вказівки надходитимуть із Москви. Хто передаватиме їх, Київ чи з Лубянської площі, не має значення, погодьтеся. Варто стурбуватися іншим: у нашому селищі й без того спокій людям тільки сниться. А відтепер про нього взагалі краще забути на час, поки тут товариші чекісти не прочешуть усе густим гребінцем. Не виявлять з десяток прихованих ворогів, аби не їхати з порожніми руками. Й не залишать після себе замість Сомова іншого. Котрий може стати, раз відверта розмова в нас пішла, набагато гіршим за нашого загризеного капітана. Так стисне кулак — полетять, як у тій народній казці, клоччя по закутках. При тому, що справжнього вбивцю Сомова ніхто не знайде.

— Звідки така впевненість, Андрію?

— Бо органи державної безпеки, Савичу, особливо — під час війни, працюють не для виявлення реальних ворогів. Хоча це теж є, сперечатися не буду. Але для НКВС дбати про безпеку держави означає примушувати громадян цієї держави сидіти тихо, наче миші. Говорити те, що треба. І лише тоді, коли накажуть. Без цього все розсиплеться.

— Ви кажете не дуже приємні речі. Страшні…

— Нічого. Я вже переконався — вам можна довіряти.

— А раптом ні?

— Значить, спеціальна група з області прибуде сюди не даремно. Повідомте їм щонайменше про одного неблагонадійного. Глядиш, на мене все й повісять, нікого більше не чіпатимуть.

Звично тупцяючи, Нещерет пересунувся трошки в бік, зітхнув:

— Ваша так звана фронда, Андрію, збоку виглядає досить кумедно. Ви ж чудово розумієте — нікуди я на вас скаржитися не піду, жодних сигналів органи від мене не отримають. Просто… як би так правильніше сказати…

— Давайте, як є.

— Ви аж тепер проявилися. Повністю розкрилися, до кінця. Або майже до кінця. Чому? Що вас раніше стримувало?

— На це ви самі можете відповісти.

— Вірно, — легко погодився доктор. — Інакше запитаю. Ви з кимось були раніше отак відверті?

Левченко скривив кутик рота.

— Навіть із собою такого не дозволяв, Савичу, — зараз він лукавив, та вирішив пробачити собі, вів далі: — Й не дозволив би ще довго. Війна. Ті, хто був на фронті, на передку, в окопах, добре бачили, хто стояв за спинами. Стояв — не зовсім правильне слово… Ховався, ось як треба. Особістів там не люблять. І бувають моменти, коли це не дуже–то й приховується. Вони мстиві, злісні, рано чи пізно все одно знайдуть спосіб звести рахунок на свою користь. Знаю кілька випадків, коли колеги товариша Сомова тихцем стріляли в спину не лише сержантам, а й офіцерам. Завжди можна списати на ворожу кулю. Попри це я досить чітко собі уявляю наслідки наглої смерті саме офіцера НКВС. Ні за кого в нашій країні влада так активно не заступиться.

— Обережно з вами погоджуся, — кивнув Нещерет. — Але давайте закінчимо. Ви згадали кілька варіантів розвитку подій у Сатанові. Це найгірший описали, чи помиляюсь?

— Ні, на жаль. Все це нас чекає в разі запуску каральної машини на повну.

— Яким може бути інший варіант? Не такий неприємний для всіх нас?

— Знайти вбивцю. Справжнього. І чим швидше, тим краще. Ким би він не виявився в результаті, де б він не ховався.

Андрій сам не повірив, як просто й невимушено все це вимовив.

— І все? — перепитав Нещерет, теж здивований таким рішенням.

— Хіба ще щось потрібно?

— І то так… Ви знаєте, де його шукати?

— Антоне Савичу, дорогий ви мій! Я навіть поняття не маю, кого шукати…

Треба побути на самоті.

Іншого придатного для цього місця, ніж залишки старої брами, Левченко собі не уявляв. Правда, в світлі останніх подій відсутність начальника міліції на робочому місці, в управлінні, в невеличкому, не дуже затишному, але — окремому кабінеті виглядала щонайменше дивною. Якщо взагалі не підозрілою. Та Андрієві не хотілося забивати голову подібними речами. Зараз потрібно максимально зосередитись, зв'язуючи докупи нитки, вже сплетені в його голові за ці дні.

Тож віддав підлеглим розпорядження, котрі вважав необхідними. А саме — завантажив особовий склад по вуха дурною роботою. Звелів поділити між собою будинки в радіусі до двохсот метрів від місця, де знайшли труп Сомова, й обходити людей по черзі. Ставлячи важливі й безглузді водночас питання: хто що бачив або чув минулої ночі. Результат обходу знав наперед, але мусив зайняти чимось міліціонерів — правильним, марудним та марним водночас. Поки сатанівська міліція товктиметься на місці, імітуючи бурхливу діяльність, сам начальник може собі дозволити усамітнитися.

Якщо він правильно прорахував, активні дії стануть обмеженими відтоді, як його територію займе десант із НКВС області. Й візьме ініціативу до своїх справедливо караючих рук. А віддавати їм ініціативу не хотілося. Адже, як уже прогнозував Левченко, без винуватців не обійдеться. І якщо не вийде на реальний слід, працівники органів державної безпеки знайдуть той, котрий їх найбільше влаштує задля підтвердження ефективності власної праці.

Загнавши мотоцикл за браму, аби його не відразу можна було побачити з дороги, Андрій зайшов під прикриття мурів, присів, упершись спиною в камінь. Діловито примостив на коліна планшет. Витягнув звідти аркуш паперу, олівець. Примружився, ловлячи думку.

Значить, так: звір чи людина?

Вовк — або чоловік?

Зародилася каламутна підозра: нападати й безжально убивати теоретично могла навіть жінка. Проте відсунув припущення подалі, до крайньої потреби. Постукав тупим кінчиком олівця по поверхні планшету.

Чийсь диявольські жорстокий план — або все ж таки перевертні існують…

На користь цього фантастичного припущення — слина, яка, з висновками відразу двох фахівців, може з однаковим успіхом належати людині й тварині. Також залишки вовчого хутра на кущах, крізь які ломився, тікаючи під захист лісу, страшний убивця. Нарешті — спосіб позбавлення життя: роздерте, швидше за все — перегризене горло.

На секундочку, товариші, в дев'ятьох дорослих людей.

Четверо з яких здорові сильні мужчини, здатні дати собі раду. Гаразд, хай троє, поранений не рахується. Але від цього не легше: хтось же впорався в лісовій темряві з двома головорізами, а буквально за добу — з досвідченим та озброєним капітаном НКВС.

Левченко замислено стукав олівцем по планшету. Хотілося курити, та вирішив не поспішати — видасть собі куриво як приз за добру роботу.

Поїхали далі.

Чорт! Здається, він сказав це вголос, навіть вигукнув, чим міг привернути до себе непотрібну увагу. Хай тут нікого нема поруч, а раптом би хтось проходив… Добре, мовив Андрій подумки. Загадка є, пояснити її елементи поки не виходить.

Хоча…

Левченко чітко бачив перед собою смертельну рану на шиї Сомова. Почерк, якщо можна так сказати, один. Лиш щелепи або чим там воно рвало горлянки, за широтою розкриття мало нагадують тваринні аналоги. Точніше, собачі або вовчі. Не кажучи вже про екзотичніших хижаків на кшталт тигрів або росомах, які в тутешніх лісах не водяться.

Цю характерну особливість визнавав Антон Савич, ніяк не коментуючи. Левченко ж свідомо не повертався до сліду від укусу — хоча б через небажання збивати себе й Нещерета з пантелику.

Вкотре уявивши роздерті місця так, ніби дивився впритул, Андрій категорично відкинув припущення про хижака чотирилапого.

Діяв двоногий.

Ким би він не виявився.

І ось тепер — остаточно він, без жодних середніх родів. Якщо дійсно орудує чудовисько, воно має людську подобу. Кусає своїми зубами чи застосовує незрозумілі поки що пристрої, аби нагнати додаткового страху — з'ясується. Але ось факти на користь версії, котра вже перетекла в глибоке переконання.

Убивця спершу збиває жертву з ніг. Потім — оглушує чи придушує можливий опір в інший спосіб. І тільки тоді пускає в хід, скажемо поки так, щелепи й зуби.

Приймається.

У такому разі казки про перевертня можна й треба забути. Проте вимальовується інший персонаж — хтось сильний та зовсім безумний.

Живе в лісі. Нападає на випадкових людей без видимої причини. Не переслідує, здається, жодної мети. Звісно, дуже вчасно знешкодив трійцю бандитів. Хоча Левченко схилявся до думки, що втікачі самі нарвалися на несподіваного ворога. Він не полював на них навмисне.

А тоді увійшов у смак. Вибрався зі свого не визначеного поки сховку, аби підстерегти капітана Сомова. Втім, навряд чи він чекав саме Сомова — міг просто шастати нічним Сатановом. Хтозна, раптом робив це щоночі. І лиш уперше за весь час нарвався на випадкового перехожого — чи, навпаки, піддатий капітан наскочив на нього. Як би там не було, цей напад виявився фатальним. Принісши разом із загибеллю начальника відділу НКВС безліч серйозних проблем…

Пальці перекрутили олівець вістрям донизу, стиснули.

Згори аркуша Левченко намалював півколо, закрив середину широкими штрихами. Так окреслив ліс. Знову примружившись, згадав місця, де знаходили загризених сатанівців раніше. Наніс їх на свою імпровізовану карту, намагаючись дотримуватись лиш йому одному відомого порядку. Подібна картина давно складалася в голові, Андрій навіть збирався якось прикинути її на топографічній карті місцевості. Та з чистого аркуша все сприймалося трошки інакше.

А саме: тіла виявляли в різних місцях. Але — в одній частині лісу.

Тій, яку Левченко бачив щодня, проїжджаючи або проходячи пішки повз залишки давньої брами.

Затято прикусивши губу й зовсім по–дитячому шмигнувши носом, Андрій з'єднав уже поставлені жирні крапки лініями. Потім намалював одну велику, спільну, повів далі по аркушу. Накреслив прямокутник — місце, де сидів зараз сам, і де знайшли тіло медички Люби. Хоч вийшло примітивно, ні на що не схоже. Геометричні фігури, намальовані безнадійним двієчником, і сторонній тут не розбереться. Та Левченкові результат видався більш, ніж красномовним.

Уявивши собі місця нападів та розмістивши їх на малюнку, переконався: якщо в нього існує лігво, стежка туди веде звідси. Від залишків древнього муру — вглиб лісу. Тут кругом — його територія. Можливо, моторошний нападник навіть помітив її, чи, принаймні, вважає, що помітив. Якби це було не так, усякий раз виходив би з лісу в інших місцях, у цьому Андрій вкотре переконався.

Таких збігів не буває.

Вбивця бродить десь тут. І не просто вештається — хтось або щось його саме на цій території тримає. Можливість нападати на людей, гризти горлянки й тікати? Навряд. Ким би не виявився тутешній страшила, він не позбавляв людей життя, аби прогодуватися. Шматки з тіл у жодному випадку не вигризав, отже, про людожерство говорити не слід.

Але ж якщо це живе створіння, хай безумне настільки, що полює на собі подібних, воно повинно чимось харчуватися. Явно не святим духом. І точно не лісовими дарами, грибами та ягодами. Кору з дерев теж навряд чи здирає своїми на диво гострими зубами.

Задоволений собою, Левченко намалював жирну пряму стрілку, котра тягнулася зі сторони Сатанова, впираючись вістрям у бік лісу та цілячись далі, вглиб.

Його годують.

Із двоногим, котрий втратив розум і, ймовірно, уявляє себе у своєму запаленому мозкові вовком, хтось підтримує постійний зв'язок. Носить йому харчі. Та з причин, поки не відомих Андрієві, не заважає — чи не може перешкодити — нападам на людей. Убити цього нещасного — по–іншому Левченко тепер відмовлявся називати лісового мешканця, — у того, хто ним опікується, чомусь не піднімається рука.

Коли зринає така версія, першою на ум приходить жінка.

Саме жінку Андрій бачив у цій частині лісу невдовзі після загибелі Люби.

Тоді він ще подумав, яка ж вона смілива, нікого й нічого не боїться. Нині ж така безпечність отримала цілком логічне пояснення.

Вона, вдова Катерина Липська, нічим не ризикує й за своє життя не труситься.

Бо чи не єдина в Сатанові знає: їй у цьому лісі ніхто й нічим не загрожує.

Навпаки! Левченко дозволив уяві розгулятися далі, машинально замальовуючи свою схему колами неправильної форми, обводячи ними крапки, прямокутники та стрілочки. Ніхто тут припустити не годен, що Липська має такого сильного, безжального та відданого водночас охоронця — а жива істота, якою вдова опікується, поза сумнівом віддана жінці цілковито й безмежно.

Якщо, знову ж таки, всі припущення вірні, Катерина, знає, про те чи ні, володіє зброєю неймовірної руйнівної сили. Варто лиш вказати годованцю на того, кого вважає своїм кривдником — і порве відразу, навіть не задумуючись.

Згорнувши змальований аркуш, Андрій заховав олівець у планшет. Потім дістав папіросу, стиснув губами, витягнув запальничку, видобув вогонь. Підпалив плід власних роздумів, підкурив від вогню. Дочекався, поки догорить, тоді кинув на землю.

Випростався. Розтоптав попід носаком чобота.

Уже знав, що робитиме. Здавати вдову Липську не збирався. Але поговорити по душах із нею слід. Пояснити, що чекатиме її земляків від навали енкавеесівців. І спробувати витягти жінку на відверту розмову.

Чомусь Левченку здалося — у нього все вийде. Тепер ним керувала розважлива й холодна впевненість.

Мотоцикл заревів. Андрій стиснув «роги» керма.

Зараз тримав курс на розв'язку.

Липська була в себе в дворі.

Не сама — поруч стояла Лариса Сомова. Жінки, занурені в свої розмови, навіть не повернулися на ревіння мотоциклетного мотору. Та коли Левченко загальмував біля напівзруйнованого паркану, глянули в його бік синхронно, немов змовились. Далі, в глибині двору, вовтузилися хазяйський Боря та Юрко, син Лариси. Цей десятирічний хлопчик за неповний рік устиг втратити двох батьків, рідного та вітчима. Пацани бавилися з сірим цуциком. Песик радісно дзявкотів, видно, подобалося гратися. На фоні тривожних жіночих лиць задоволене вищання чотирилапого виглядало буденним та недоречним водночас.

Андрій заглушив мотор, зліз із сидіння. Зрозумівши — гість до неї, Катерина машинально поправила солом'яного кольору волосся, потім — відразу закрила квітчастою хусткою, що досі лежала на плечах. Гукнула дітям:

— Так, забирайте вашого Сірка до хати, — і тут же, не встигли хлопці почати демонстрацію послуху, прикрикнула, піднісши голос: — Боря, кому я сказала? Забув?

— Про що забув? — вирвалося в Левченка.

— Матір два рази не повторює, — відрізала Катерина. — У нас така домовленість. Великий вже.

— Дорослий, — підтвердила Лариса, включаючись. — Для мого Юри приклад. Ніби різниця у віці невелика, а наче старший брат.

— Обалдуй, — винесла синові вердикт Липська, проводжаючи поглядом пацанів, котрі тягнули цуценя до хати, тримаючи за передні лапи, аби пробував іти на задніх. — Боря, не мучте того Сірка! Ви його мені ще курити повчіть!

— Невже вчили?

Подив Андрія був щирим, хоча розумів — говорять зараз зовсім не про те. Та й Ларисині очі йому це підказували. Погляд тривожний, але, всупереч очікуванням, не відбивав страху, невпевненості в собі або суміші цих двох відчуттів. Хоча мав би, адже, як не як, ця молода жінка кілька годин тому стала вдовою. Левченко не знав, які там у них були стосунки з покійним Сомовим удома й, чесно, зовсім не бажаючи пхати носа в чуже подружнє життя. Та все ж відчував раніше прохолоду в її голосі, коли згадувала про чоловіка в його присутності.

Всяке буває. Перший чоловік сидить — для нинішніх часів це не дивина й не новина, швидше — даність. Проте Лариса могла сумувати хай би для виду. Втім, цілком можливо, молода вдова не оговталася від шоку. Зрештою, до щоденних смертей в країні звикли, як би прикро це не прозвучало.

Але погляд Катерини привернув більше уваги. У ньому Андрій прочитав недовіру до себе. І якщо Сомова грати почуття не вміла, то Липська впевнено виконувала перед ним і для нього одній їй зрозумілу виставу. Що підтверджувало підозри: так само живе подвійним життям. І є жінці, що приховувати. Причому — не лише від нього, начальника міліції. Її гостя теж навряд чи допущена до таємниць.

— Не було чого робити, — кивнула між тим Катя. — Не знають, як того цуцика приручати. То все мій бузувір. Ларисин культурний, городський. Не стукне в голову стягнути в діда, шкільного сторожа, махорку, як оцьому артисту!

— Ма–а–ам! — протягнув від порога Борька, для чиїх вух це все говорилося.

— Не мамкай мені! Ще спасибі скажеш за школу, прогульник.

— Так сама ж, ма–ам!

— Води наносиш та картоплі навариш! У лушпинах!

— Разом із Юрою, — вставила Лариса. — Давай, сина, давай, не лінуйся. Впрягайся, як кажуть. Слухайся тьотю Катю. Тепер у неї в хаті двоє мужчин, так що нам буде вдвічі легше.

Замість відповіді Юрко незграбно козирнув, приклавши руку до перешитої під його голову солдатської пілотки. Така сама, як у малого Бориска. Цей примостив свою на манер Наполеона й час від часу поправляв. Бо горизонтально убір погано тримався на коротко стриженій, аби не давати плодитися вошам, хлопчачій голові.

Левченко не зміг пояснити собі, чому відзначив — червоних зірок спереду не було на жодній.

— Так що там із махоркою? — запитав Андрій, коли пацани разом із чотирилапим другом нарешті зникли в хаті.

— Нічого особливого. Скрутили цигарку з шматка газети. Мій розумник розкурив, потім Юркові тицьнув. А тоді вирішив Сірка їхнього оскоромити. Носа тварині попік. Добре, хоч я побачила, — Катерина зітхнула. — Біда з ними.

— Без них теж, — додала Лариса.

— Та й кругом біда, — Липська знову зітхнула. — Ви по чию душу, товаришу начальник?

— Чому відразу по душу...

Левченко не чекав зустріти тут вдову Сомова. Але разом із тим склалося досить вдало — адже по дорозі до Катерини так і не придумав приводу для візиту. Якщо його підозри мають підставу та цілком реальні, поява начальника міліції без вагомої причини може насторожити цю втаємничену жінку. Та присутність Лариси стала несподівано доречною.

— Я шукав вас, — Андрій повернувся до Сомової. — Вибачте, мусив би від самого початку… Прийміть співчуття, все таке… Можливо, якась допомога…

— Нічого ви не повинні для мене робити, — відмахнулася Лариса. – За співчуття дякую. Так розумію, у вас своїх справ по горло. Мій…, — чи Левченку здалося, чи слово «чоловік» справді застрягло у неї горлі, мов кісточка, — словом… Віктор… капітан Сомов… Підкинув усім ще клопотів навіть своєю смертю… загибеллю… Хіба ні?

— Але я не вважав і далі не сприймаю вас, Ларо, зовсім уже чужою. Ми ніби друзі. Містечко маленьке, Поліна Стефанівна вже все знає, очі виплакала від самого ранку…

— Ні.

Андрієве красномовство раптом висохло.

— Тобто — «ні»?

— Наша чарівна Поліна Стефанівна навряд чи могла виплакати очі за моїм убитим чоловіком, — спокійно пояснила Лариса. — Для мене, Андрію, ви теж не чужий, я довіряю вам. Каті ж вірю ще більше. Тож нічим не ризикуватиму, коли скажу — ваша мила хазяйка, товаришу старший лейтенант, капітана Сомова терпіти не могла. Вона, — кивок у бік Липської, — так само. У Сатанові начальник відділу НКВС взагалі був не сильно шанованою особою. І не лише в Сатанові. І не тільки персонально до капітана Сомова подібне ставлення. На міліцію теж косо поглядають, на військових. Помічали?

— Ні, — збрехав Левченко.

— Вам і не положено, — Лариса посміхнулася кутиком рота. — Тому якщо ви, Андрію, бачите своїм обов'язком утішити мене, заспокоїти, формально підтримати — домовимося, що цю місію ви вже виконали. Адже той, хто давно лякає всіх довкола, нині вночі зробив корисну справу. Для мене, для сина мого, для Каті. Для всіх. Ви не маєте права мене слухати?

Липська весь час мовчала. Навіть відійшла на крок, аби не стояти поруч. Та Левченко відчув на собі пронизливий погляд: вдова теж чекала від нього прямої відповіді. Видно, їй кортіло дізнатися, як треба ставитися до начальника міліції. І висновок зробить, почувши, що той скаже.

— Ви вільні приймати загибель капітана Сомова так, як вважаєте за потрібне. Ви ж його дружина… були в усякому разі…

— Тепер у мене зовсім інший, як кажуть, статус. Андрію, ви навіть на соту частку не можете уявити собі, наскільки легше мені стало дихати. Мені шкода Віктора Сомова, по–людські жаль. Знаєте, чому? Бо ви придумали мокрі очі Стефанівни. Бачите, я теж не скорботна вдовиця. За ним ніхто не заплаче, ніколи. Принаймні, серед тих, кого знаю я. І з ким напевне знайомі ви. Не можна так.

— Як? Ви про що?

— Це прикро й неправильно, коли за людиною, померлою наглою смертю серед глупої ночі, нема кому зронити сльозу. Його не поховають. Тобто, не буде при цьому тих, хто щиро сумує. Зариють у землю, так виглядатиме процедура. З почестями, можливо, дадуть салют. Над ямою насиплють земляний горобочок і скоро забудуть. Якщо згадають, то знову задля брехні.

— Чому?

— Тому, Андрію. Згадавши смерть Віктора Сомова, інші скажуть неправду про його героїчну загибель на бойовому посту. Бо інакше, ніж геройські, офіцер НКВС, особливо — під час війни, полягти не може. Брехатимуть собі, брехатимуть людям — і знатимуть це. Ось чому прошу не заспокоювати, бо віднині ми з Юрою — вільні люди. Настільки, наскільки можна відчувати себе вільними в наш час. Заарештуєте за вільнодумство?

— Якби ви були в цьому впевнені, не говорили б так зі мною. Дякую за довіру. З іншими не бажано.

Боковим зором перехопив погляд Катерини. Чи здалося, чи її напруга від його присутності теж трошки спала.

— Знаю, — посмішка Лариси стала щирішою. — Домовились. Поговорили. Займайтеся далі своїми справами.

— Це ви так делікатно просите мене відчепитися?

— Навпаки, — очі Лариси потеплішали. — Даруйте, якщо образила…

— Нічого, все в порядку.

— Тим не менше — не збиралась. Хотіла сказати, що опікуватися мною не варто. Дізнавшись про смерть Сомова, я відразу вирішила перебратися з тієї квартири… хати… Звідти, де ми жили. Житло службове. Звісно, його лишать за мною, але я сама не хочу. Бо ми спали там у одному ліжку з Сомовим, розумієте?

— Я розумію, — нарешті озвалася Катерина.

— Тут, — кивок на будинок, — місця нам поки вистачить. Хлопцям не буде нудно. Ми, жінки, теж дамо собі раду. І поки ми не поїхали звідси, обов'язково ходитимемо в гості до Стефанівни. Мені не вистачатиме її.

— Ви збираєтесь їхати з Сатанова?

— Мене тут вже нічого не тримає, Андрію. Повернуся до Києва, там прилаштуюсь напевне. Шкільні вчителі нині на вагу золота. Важливий політичний момент.

— О! Який?

— Почався перший повноцінний навчальний рік після окупації.

— У місцевій школі вчителі потрібні теж.

— Значить, звільню для когось місце. Людина зможе отримувати робітничу карточку. Я вирішила, Андрію. Тепер виїхати звідси — лише питання часу. До речі, добре, що ви нагодилися.

— Навіть так?

— Я речі не всі забрала з нашої… своєї квартири. Треба чоловічої сили.

— Буде. В коляску мотоциклетну влізе?

— Звичайно. Ми з Юрою нажили не аж так багато майна.

Левченко діловито потер руки.

— Розгребу трошки — зробимо. А потім, раз таке діло, і вам, Катерино, паркан он полагодимо.

Господиня стримано кивнула. Спіймавши її погляд, Андрій безпомильно визначив: попри проблиск довіри, його присутність Липську все ще обтяжує, напружує й нервує. Тут же стрельнуло — ну, як складе два й два та спробує дізнатися, хто спрямував начальника міліції сюди, до неї додому в пошуках Лариси. Адже та навряд чи оголосила на всю вулицю, куди йде.

Чіткої відповіді не буде.

Й Катерина матимпе всі підстави запідозрити Левченка в тому, що насправді він приїжджав до неї.

З якою метою?

Чого треба старшому лейтенанту від скромної, нічим не прикметної вдови?

Якщо підозри щодо Липської дійсні, жінка цілком може задатися цими питаннями. Й напевне стане обмеженішою.

— Ну, раз так — влаштовуйтесь, — Андрій обсмикнув гімнастерку, поправляючи ремені. — Не заважатиму. Роботи море. До Сомова як до людини можна ставитися по–різному. Але вбивство керівника відділу НКВС — справа серйозна, незалежно від особи на цій посаді. Так що головного болю нам усім підкинули. До кінця дня тут будуть солдати, почнуться незручності для мешканців. Нічого, то не на довго. Переживемо.

Левченко говорив, дивлячись на Ларису.

Та сказане адресував насамперед Катерині.

Й дуже сподівався — вона зробить із цього потрібні висновки.

Не лише для себе, а й для нього.

Якщо він усе вірно вирахував, не помилився в припущеннях і розрахунках, вона повинна діяти найближчим часом.

Не вагаючись.

Левченко дочекався — Катерина Липська вийшла на лісову галявину.

Найбільше, за що хвилювався Андрій: вдова піде до лісу не там, де він влаштувався у засідці. З місцем визначився відразу. Нічого зручнішого, ніж залишки старого муру, в голову не приходило. Мотоцикл залишив біля міліції, оперативно провів нараду, дізнавшись те, про що не мав жодного сумніву: кого в Сатанові не спитай, ніхто нічого не чув і не бачив.

Опитування населення ще не завершили. Людей дуже скоро потрусять іще раз, та Левченко не міг цьому запобігти. Зараз його більше хвилювало, аби на певний час про його існування забули. Непросто домогтися цього, особливо — коли пішла третя доба небаченого раніше розгулу лісового хижака.

Начальник міліції за відсутністю іншого «силового» начальства потрібен всім та всюди.

Але Андрій чудово розумів, які пустопорожні розмови йому доведеться вести і якою дурнею вимушено забиватиме свій час.

Внутрішній голос, до якого Левченко звик дослухатися років з десять, підказував: нема нічого важливішого тепер, ніж спробувати вийти на слід того, хто ховається в хащах.

Сам давно веде подвійне життя.

Тож відчуває собі подібних, тому й зробив мисливську стійку на Липську.

Є ще таємні знання про людську природу, отримані від доктора Нещерета.

Сюди треба якось вписати дивний інтерес Сомова до такого собі Ігоря Волкова.

Все це може виявитися пов'язаним — а може бути окремою загадкою. Складніше, бо тоді за короткий час доведеться розв'язувати не одну, а щонайменше три. Проте Левченко мусив зрозуміти, з ким або чим має справу. І аж тоді вирішити насамперед для себе, що робити, з ким ділитися відкриттями, як краще й безпечніше діяти далі.

Тож Андрій вирішив, поки є можливість для маневру, діяти сам.

І обрав на перший погляд безнадійний, не до кінця перевірений, проте станом на нинішній полудень — єдиний шлях, яким можна йти: спробувати вистежити маршрут Катерини Липської. Візит до сторожа Волкова лишив на потім. Хоч треба почати й, коли вийде, закінчити з ним ще сьогодні.

До приїзду, навали посланців УНКВС у Сатанів.

Хоч тут розрахунок виявився точним. Із області вже попередили — будуть під вечір. Солдати Борисова та вільні від чергування міліціонери виставили пости й контролюють входи та виходи з селища, при тому. Передаючи лейтенантові наказ обласного управління, Андрій був абсолютно не впевнений у ефективності таких дій. Імітація бурхливої діяльності вирувала повним ходом. Але з огляду на потрясіння, котрі чекали людей уже найближчим часом, подібний струс повітря — значно краще, ніж справжній, серйозний та жорсткий трус місцевого населення та довкілля.

До того ж, саме ця імітація парадоксальним чином допомагала Левченкові поки триматися осторонь. І при цьому — не привертати зайвої уваги своєю відсутністю та неналежним, як може здаватися, виконанням прямих службових обов'язків.

Пощастило — чекав недовго.

Годинник показував двадцять хвилин на першу, коли в полі зору опинилася Катерина Липська. Те ж пальто брудно–зеленого кольору, перешите з чоловічої шинелі, кирзові чоботи, грубі коричневі панчохи, хустка запнута так, що закривала частину обличчя. Цього разу в неї був не кошик. Через плече висіла сумка з–під протигазу, не така, як корзина, та все ж таки досить містка. Рухалася Катерина впевнено, у звичному й багато разів ходженому напрямку. При цьому сторожко озиралася.

Цілком правдивим буде припущення: жінка стережеться хижака й мудро робить.

І не всякий замислиться, чому, боячись величезного скаженого звіра, Катерина все одно йде до лісу. Яка в таких мандрах гостра потреба, тим більше — коли дитина на руках. Не маленьке безпомічне немовля, і разом з тим — лише одинадцятирічний пацан. Рідна мати досить серйозно ризикує рано чи пізно лишити Борю сиротою.

Або — зовсім нічим не ризикує. Й чудово знає це.

Дочекавшись, поки постать Катерини зникне за деревами, Левченко вислизнув із свого сховку, обережно рушив слідом. Ступати намагався тихо, триматися на відстані й не зводити з неї очей, не загубити в хащах. Чим далі, рухаючись від дерева до дерева, заглиблювався слідом за жінкою в ліс, тим настороженіше почувався. Коли за спиною лісові ворота замкнулися остаточно, ніби відрізаючи шлях до відступу, Андрій подумав — і витягнув із кобури пістолет. Зняв запобіжник, стиснув руків'я, зручніше взявшись, посунув далі, опустивши ствол донизу.

Подумавши, що часу спливло досить, Левченко глянув на циферблат. Здивувався, побачивши, що від моменту, коли він почав стеження, пройшло лише двадцять п'ять хвилин.

Відвівши погляд та пошукавши попереду Катерину, він раптом зрозумів — жінка зникла.

Ось ніби йшла попереду. Він навіть міг при бажанні почути її кроки. І враз розчинилася. Лісову тишу порушував мирний пташиний щебет, вітер ворушив верхівки дерев, шелестіло листя.

Переживши зовсім непотрібний зараз напад паніки, Андрій примружив очі. Перевів подих. Повільно видихнув. Почав знову вдивлятися вперед. Нікого не помітивши, він зціпив зуби, прискорив ходу, тепер не дуже дбаючи про те, аби рухатися тихцем. Розумів — робить помилку, дає змогу виявити себе, водночас будучи впевненим: пересувається не так, як ходять джунглями слони чи інші крупні тварини. Тож тих звуків, які викликали б підозру в лісі, його кроки не видають.

Кидок скоро дав результат — попереду майнула знайома хустка. Просунувшись ще трохи, Левченко враз зупинився: Катерина вже нікуди не йшла. Жінка стояла, ніби вслухуючись у довкілля. Так, немов чекала з лісової глибини якогось сигналу. Витерши змокрілого невідомо, з якої причини лоба, Андрій пересунув кашкета до потилиці, притиснувся плечем до стовбура. Щось підказало — треба бути напоготові.

Андрій обережно підняв руку з пістолетом на рівень пояса.

Катерина рвучко повернулася.

Левченко, навіть не чекаючи такого руху, міг спритно сховатися за стовбур. З того місця, де стояла Липська, його не було помітно. Огляд закривали чагарі. Та сіпнувся Андрій аж надто рвучко, вийшло не зовсім зграбно, сухі гілки голосно хруснули під чобітьми.

Сонце світило крізь верхівки.

Катерина побачила переслідувача.

Спершу не розгледіла, хто це — просто помітила, що не сама. Та далі ховатися вже не було смислу. Тому Левченко вирішив розкрити себе, припинивши гру в кота й мишу. Виступив зі свого укриття, пістолет тримав напереваги.

— Ще раз здрастуйте, — мовив голосно.

— Для чого ви тут, товаришу офіцер? — теж голосно, до того ж — несподівано дзвінко запитала Катерина.

— А ви?

— Гуляю.

— З протигазною сумкою?

Левченко зробив ще один упевнений крок уперед.

— А ви — з пукавкою. На полювання?

— Можна й так сказати. Сірого вовка не боїтеся, Катю?

— Я свого відбоялася. Ходити лісом — злочин? Кримінал? Що ви там ще придумаєте…

— Знаєте без мене, кого всі кругом бояться.

Андрій ще трохи наблизився.

— Ми самі. Але говорили з вами нині рано, товаришу офіцер. Народ у нас давно не боїться вовків. Люди страшніші.

— Я десь це вже чув.

— І ще почуєте. Не всякий і не всюди може вам це сказати. Як не почуєте — побачите, офіцере.

— Отак! Уже без «товариша»? Добре, раз прийшли, раз так вийшло, раз нема кругом нікого й нас не почує ніхто — поговоримо. Будемо говорити, Катю?

— Про що?

— Є в мене кілька питань, — ще крок. — Слухайте, я не збираюся комусь переказувати нашу розмову. Взагалі не хочу жодних протоколів, — ще крок. — Аби хотів, давно б викликав вас до себе, Липська. Не вперше бачу вас у лісі.

— Ви так і не пояснили, чому це злочин. І чого ви ходите за мною.

— Поясню. Раз так складається — все поясню. Але й ви мені теж мусите дещо розказати.

Ще крок.

— Стій!

Пролунало за спиною.

Вірніше — збоку. З правої сторони, протилежної місцю, де завмерла Катерина. Вона, лишаючись там, могла бачити, напевне бачила й точно знала чоловіка, якому належав голос.

Сіпнувшись та спробувавши розвернутися, Левченко негайно наштовхнувся на окрик:

— На місці стояти! Зброю кидай!

— А якщо…

— Як що — не промахнуся! На мушці ти в мене, курва совєцька!

Відразу потому Андрій почув звук, який за час війни навчився вирізняти серед інших.

Рвучко звели затвор. Брязнув метал.

Розділ дев'ятий Повстанець

Лариса від самого ранку не знаходила собі місця.

Справа зовсім не в загибелі Віктора Сомова. Саме так, Віктора Сомова, вона навіть тепер не могла хоч би подумки назвати його своїм чоловіком, а себе — вдовою. Ніколи не вірила в Бога. Ще в школі брала участь у різних антицерковних агітбригадах, їздила по селах із театралізованими лекціями про релігію як опіум для народу. Та коли дізналася, що Віктора більше нема — вибачилася перед офіцером, котрий приніс звістку, закрила лице руками, метнулася в сусідню кімнату, ніби плакати. Сама ж ледь стримала видих неймовірного полегшення. Лиш боячись — працівник відділу НКВС почує голосне, зовсім не відповідне до скорботного моменту х–х–хууу, зробить непотрібні їй висновки.

Але, видихнувши, мимоволі, піддавшись якійсь нездоланній внутрішній потребі, швидко перехрестилася — невміло, незграбно, червоніючи. Так, ніби чинила щось негідне, погане, непристойне чи кримінальне.

Тепер, коли Катерина заспішила кудись по своїх справах, залишивши на несподівану жилицю дітей, Лариса, побачивши в її хаті ікону, поклала хреста вже неквапно. Хоч так само невпевнено, проте досить осмислено. Їй раптом захотілося, аби добрий милосердний Боженька справді виявився таким, яким його малювали. Стареньким дідусем у білому балахоні та з білою бородою, що сидить високо в небі на хмаринці, дивиться вниз, на людей, стежить за кожним — та воздає всякому по ділах його. Бо хто ж, крім Бога, міг бачити її терпіння, оцінити його та нагородити, дуже вчасно забравши життя Сомова.

Тим самим обрушивши на капітана не благодать, але кару.

Віктор отримав усе належне за свої підлі справи.

Після розповіді Поліни Стефанівни про сатанівські страхи ще в дні окупації Лариса готова була повірити хай не в містичне прокляття — то було б уже занадто для раціональної математички! — але в існування чогось незвичного, неймовірного, можна сказати — фатального, що з деяких пір існує довкола селища. До нинішнього ранку вона час від часу намагалася відшукати бодай якесь правдиве пояснення. Не знаходила — й почала сприймати все, пов'язане з тутешнім хижаком, чимось схожим на задачку з вищої математики.

Але про те, що називають Божим промислом, згадала лиш сьогодні зранку.

Провела паралель від їхніх із Ігорем задумів до несподіваного, одним невидимим ударом, розв'язання їхньої головної проблеми. Й готова була повірити в те, що моторошний нічний мисливець є нічим іншим, як безвідмовною зброєю в руках Всевишнього.

Адже віднині не лише в неї, законної вдови загиблого при виконанні офіцера НКВС, розв'язані руки. Матиме не просто пенсію за Сомова, що в умовах воєнного часу не так уже й погано, а й повну свободу пересування. Ларисі нікому не доведеться пояснювати, чому раптом вона вирішила зібрати речі, взяти неповнолітнього сина та виїхати подалі від місця, де страшною смертю пав її чоловік.

Навпаки — куди б вона не приїхала, їй зобов'язані допомагати першочергово.

Бо Сомов служив у органах державної безпеки, зарекомендував себе дуже добре. Тож його родина має право на ті пільги, котрі передбачені під час війни. Коли все скінчиться, Лариса матиме ще більше прав як вдова офіцера державної безпеки. Звісно, не безмежних. Уже зараз на власні очі бачила, чим статус інваліда війни, вдови солдата чи командира Червоної Армії або сироти, котрий втратив батьків у воєнному вирі, відрізняється від статусу співробітника НКВС та членів їхніх родин.

Живучи з Сомовим, не думала, що це справедливо. Тепер же отримала певні додаткові можливості для себе. А значить, і свого сина. Й головне — нема жодних перешкод для успішного втілення їхнього з Ігорем плану воз'єднання родини.

Бо єдиний, хто затято шукав Вовка, давній його ворог капітан Сомов, уже не живе. Решті офіцерів насправді начхати на одного окремо взятого втікача з табору, котрий, може, далеко не забіг, гниє десь на болотяному дні. Проблем вистачає.

Юра з Борисом знову витягнули цуцика на двір. Хлопці всерйоз захопилися його дресируванням, і Ларису це влаштовувало. Зайнявшись собою, діти не вимагають до себе підвищеної уваги. Отже, в неї є час для прийняття потрібних рішень.

На роботу їй дозволили не виходити. Приїхав на підводі одноногий директор школи Іван Худолій особисто. Висловив співчуття, похитав головою та зовсім не заперечував проти відгулу. Навпаки, сам наполягав на цьому, переконуючи: приїхав, аби відпустити жінку, в якої таке горе, на день–два. Чи на три, якщо дозволять поховати. Обіцяв усебічну підтримку парторг Маківник, прикотивши на розхитаному німецькому велосипеді. Заходив доктор Нещерет, на коротко, питав, чи не треба якого укола.

Співчуття загальне — і разом із тим ніхто не чіпатиме.

Тож зустрітися й поговорити з Ігорем, котрий, як і всі, напевне вже знає про нічну пригоду, нічого не завадить.

А приймати рішення та діяти треба тепер швидко та акуратно водночас.

Дізнавшись, що дітвора не хоче їсти, Лариса про всяк випадок нагадала Борису як старшому з їхньої пари, де стоїть зварений вчора борщ із картоплею, буряком та висушеними грибами. Запнулася хусткою, сказала — скоро буде, й поспішила до Будинку культури: сторож мусить бути вже на посту. Поки йшла, мучила себе лиш одним, проте серйозним питанням: Юра ж упізнає рідного тата, тож доведеться пояснювати синові, як той повинен ставитись до його появи потім, коли Ігор знайдеться на новому місці. Й чому прийдеться брати прізвище Волков. Так ні до чого не додумавшись, вирішила: Юра не такий уже й маленький. Сам усе зрозуміє.

У свого сина Лариса вірила.

Вже виходячи на вулицю, котра вела просто до Будинку культури, на мить зупинилася, немов наштовхнувшись на ще одну думку — її чоловіка по–звірячому вбили, а вона, не криючись, спішить до бородатого сторожа. Котрий невідомо, звідки тут узявся. Відразу стрельнуло: раптом поява начальника міліції не випадкова. Ну, як він про щось здогадався чи бодай підозрює…

Ні!

Енергійно труснувши головою, Лариса відкинула таке припущення. Аби не знала Андрія Левченка трошки ближче, аби не спілкувалася з ним, не мала нагоди відчути цього бойового офіцера — точно насторожилася б. Звісно, старший лейтенант нагодився несподівано, поводив себе якось дивно, здається, чогось навіть не договорював. Та все списувалося на загальну сатанівську атмосферу: кому–кому, а Левченку найскладніше. Легко можна заплутатися, мабуть, непереливки. Ось виправдання зустрічі зі сторожем — питання безпеки…

Нехай труднощі спершу виникнуть, вирішила Лариса. А вже потім стане їх долати. Бо, поки нічого небезпечного не відбувається, оці всі дії на випередження насправді можуть зіграти погану службу. Надмірна ж утаємниченість цілком здатна привернути непотрібну тепер увагу не лише до неї, а й до сторожа. Ось що дійсно небажано.

Але Ігоря на місці не виявилося.

Такого повороту Лариса зовсім не чекала. Ще не придумавши, чим виправдати інтерес, запитала в кіномеханіка, де сторож Волков. Той байдуже знизав плечима: мовляв, не вийшов зранку. Завідуюча послала до нього когось, хто був під рукою, так дізналася — вдома, хворіє. Щось у грудях, фронтова болячка. До цього кіномеханік поставився з розумінням. Сам на фронті втратив пальці на руках, два на правій, один — на лівій, до того ж легені турбують, куля випадкова зачепила.

Поки інвалід не почав цікавитись, для чого їй треба сторож, Лариса подякувала, перервала розмову та швидко попрощалася. Стало розуму та розважливості не питати, де живе Волков — так би точно залишила по собі слід. І всякий, кому треба, його рано чи пізно візьме. А ось хвороба — це стурбувало Ларису. Заспокоїло хіба те, що Ігоря бачили зранку люди. Й не тривожаться, бо мало, який недуг поклав на ліжко вчорашнього фронтовика. Тут страшніші речі трапляються. Батько одного з учнів, безногий танкіст, котрий лиш тепер, коли Поділля звільнили, повернувся з госпіталю в рідний Сатанів, і майже щоночі веде танк на фриців лоб у лоб, потім наказує екіпажу десантуватися з броні. І єдиний спосіб припинити ці нічні кошмари — дозволяти безногому напиватися до чортиків.

Є, кого жаліти. На цьому фоні Ігор ще тьху–тьху–тьху. Лариса сама встигла в цьому переконатися, зовсім недавно.

Намагаючись надалі не привертати до себе зайвої уваги й по можливості триматися осторонь від центральних селищних вулиць, вона, зробивши чималий гак, усе ж таки пройшла на околицю, до будинку Ігоря. Не зустрівши на своєму шляху нікого, чию підозру могла б викликати нехай мимоволі. Біля хвіртки знову сторожко роззирнулася, рішуче штовхнула її, зайшла. Перетнувши двір, ступила на ганок.

І здригнулася.

Бо Вовк відчинив двері, не дочекавшись, поки вона постукає. Ступивши крок до Лариси, міцно й мовчки обійняв. Але жінці здалося: чоловік не лише заскучав та радий бачити. Щось у очах та рухах підказало — Ігор боїться. Не хоче, аби вона проходила всередину. Стояти ж на ґанку, нехай чужі довкола й не ходять, не менш небезпечно. Тож Лариса спробувала, легенько штовхнувши Вовка в груди, зайти разом із ним до хати. Проте сильні впевнені руки стиснули її плечі, зупиняючи.

— Для чого ти тут?

А ось такого Лариса від Ігоря дійсно не чекала. Ще не розуміючи остаточно, як треба себе поводити, глянула йому в лице, тоді — легенько поцілувала, лиш після того мовила:

— Здрастуй, любий.

— Ларисо, чому ти прийшла?

Вовк далі стискав її плечі, поволі відтісняючи від вхідних дверей.

— Я прийшла до тебе. Почула, ти хворий. Ти хворий?

— Від кого почула? Мене шукають? Ти шукала мене? Сомов знає?

Питання вилітали, мов кулі з кулемета. Разом вони навіть склали невидиме намисто. Лариса гостріше, ніж ще кілька хвилин до того, відчула — Ігоря щось тривожить. Минулого разу, попри чітке усвідомлення свого нелегального становища, Вовк аж таким схвильованим і напруженим не виглядав. Вивільнившись, проговорила, не відводячи від нього очей:

— А ти — знаєш?

— Про що?

— Сомов. Його вже нема.

Чи їй здалося — чи Ігор справді не до кінця сприйняв та оцінив почуте.

— Як — нема? Куди дівся? Поїхав? Чи… Ларо, ти пішла від нього? Кинула Сомова?

— Усе простіше, Ігоре. Простіше… але й складніше теж. Капітан Віктор Сомов загинув. Його вбили цієї ночі.

До Вовка почало доходити.

— Вбили? Хто?

— Будеш сміятися, але підозрюють перевертня.

— Кого?

— Вовкулаку. Хижака. Великого звіра з тутешнього лісу. Ми ж говорили з тобою про це, я розказувала ще страшилки від Стефанівни…

— Стоп! — Ігор зупинив її різким жестом. — Ти хочеш сказати, твого Сомова загриз уночі хижий звір, якого всі довкола так бояться, що не згадують всує?

— Та не знаю я, хто його загриз! — вирвалося в Лариси, і вона вже сама відступила від Ігоря. — Яке мені діло! Його нема, розумієш? Нема! Тобі ніхто не загрожує прямо! Хтось зробив за тебе твою роботу!

— Мою роботу?

— Ти ж збирався вбити Сомова? Хіба не ми з тобою все це обговорювали тут, у цій хаті? А може…, — Лариса враз понизила голос, говорила змовницьки. — Слухай, Вовче, це ж геніально! Як я раніше не додумалася…

— До чого?

— Спокійно, — сказала вона не так йому, як собі. — Я бігла сюди, бо почула — ти хворий. Ти хворий?

— Ні, — видушив із себе Ігор.

— Отже, відлежуєшся вдома. Пересидіти треба, розумію. Раніше я докладно розказала тобі історію прокляття тутешніх місць. Ігоре, надто швидко все відбулося, дуже скоро. Я ж знаю, дружина капітана НКВС… була… Тобто, жила з ним під одним дахом. Сомов теж цікавився цими нападами, загризеними людьми. Не так, звісно, як шпигунами, зрадниками та ворогами народу. Але ці випадки його не лишали байдужим. Тому я в курсі, скільки жертв лісового хижака було довкола. Та між випадками завжди тримався інтервал у часі, хай невеликий. Ігоре, я вчитель математики. Вмію складати два і два! Ти вирішив скористатися випадком.

— Яким випадком?

— Заховати вбивство Сомова серед інших схожих! От чорт, я мусила здогадатися раніше!

Ігор змірив збуджену власним здогадом Ларису дивним поглядом, від якого в неї враз пропало бажання продовжувати. Затнувшись, ковтнула невидиму грудку, торкнулася при цьому грудей, спитала обережно:

— Що? Чому ти так дивишся?

— Виявляється, ти щиро вважаєш мене здатним перегризти людині горло. Нехай це паскудний Сомов, і все ж: невже я таки схожий на когось, хто придурюється вовкулакою? Я збрехав про свою хворобу, бо мені треба побути вдома. Є на те свої причини. Я щиро радий, Ларисо, що Сомов отримав заслужене. Він багато горя приніс тобі, іншим людям, мені… Але я його не вбивав.

— Я повинна повірити?

— Є смисл брехати тобі?

Справді, Ігорю Волкову зараз не було жодної потреби викручуватися перед дружиною. Яку ані на мить не вважав колишньою й заради якої втік із табору.

Лариса легенько стиснула пальцями скроні — всередині, під черепною коробкою, починали дрібно пульсувати — постукувати крихітні молоточки.

— Нема. Ти правий, вибач. Сама не знаю, що й чому на мене накотило. Просто все несподівано… Так буває, коли загадуєш бажання й воно раптово збувається. Не віриш, шукаєш якоїсь підлоти, вселенської змови… Треба, аби все це вляглося… Я думала, ти вже знаєш… Тому бігала, шукала тебе…

— Дарма ти це, Ларо.

— Сама розумію.

— Нічого. З ким Юра? В школі?

— Лишила в приятельки, з місцевих. Ми взагалі перебралися до неї.

— Ось і повертайся, — Ігор говорив жорстко, слова звучали, немов наказ. — Сюди більше не ходи. Мене спеціально не шукай. Тому й до хати не запрошую, бо ще затримаєшся. Не думай, нічого не скінчилося. Тобто, — тут же виправився він, — для Сомова, може, й так. Не для нас із тобою. Перечекати головне, не зірватися. Обережність навіть більша, ніж була. Згодна?

— Абсолютно. Повна партизанщина.

Тепер уже Ігор обійняв її, рвучко й міцно. Знайшов губи. Лариса відповіла, хоч неохайна борода таки заважала, але то — від незвички. Звикати доведеться. Природне маскування, хтозна: раптом їй сподобається колотися об чоловіка.

Йти не хотілося. Охопила повна свобода, ніби не було кругом нічого, загрозливого для волі й життя. Немов відчувши це й здогадавшись, куди знову може зайти, Вовк відсторонив жінку, м'яко, та разом із тим — наполегливо.

Жартома повернув до себе спиною.

Ляснув нижче — колись давно робив так, Лариса навіть забула.

Правий Ігор: треба йти. Дійсно, все для них лиш починається.

Махнула на прощання й пішла. Вийшовши за хвіртку, не озиралася. Може, якби раптом повернула голову, помітила б у вікні інше обличчя.

Чуже.

Незнайоме.

Хиже.

З хати молоду жінку проводжали недобрим поглядом.

Просто так узяти себе старший лейтенант Андрій Левченко не міг дозволити нікому.

Не для того десять років удавав із себе іншу людину. Не для того вцілів на фронті, аби тут, серед лісу, опинитися на мушці невідомо, в кого. Ще й отримати кулю в спину.

Так оцінюють ситуацію на війні, коли смерть зовсім поруч і її не уникнути. Помирати все одно не хочеться. Та ще більше неохота гинути, не спробувавши опиратися.

Це майнуло швидко. Андрій прийняв рішення й навіть виправдовував його для себе, будучи вже в русі.

Порахував подумки до десяти, давши змогу невидимому ворогу вирішити — він банкує.

А потім сіпнувся вправо, згинаючи при цьому ноги в колінах, нахиляючись і пірнаючи, виграючи секунди, виходячи з сектору обстрілу, стараючись перехопити ініціативу.

Шанс був мізерний.

Скористатися ним Левченко мусив.

Не через безшабашну сміливість — набуті інстинкти працювали.

Та не врахував, що Катерина Липська не стоятиме смирно, не буде дивитися на все це збоку й терпляче, чекаючи, чия нарешті візьме. Щойно Андрій випустив її з поля зору, справедливо вважаючи — противник за спиною небезпечніший, жінка різко подалася вперед, на ходу скидаючи з плеча протигазну сумку.

Замахнулася. Мотнула.

Удар прийшовся Левченкові не прямо в голову навідліг, навскоси зачепив потилицю й плече. Та цієї раптової атаки з флангу стало досить, аби перешкодити подальшому руху.

Знову повели інстинкти, Андрій розвертався до Катерини, намагаючись відбитися, відклякнути наставленим стволом. Та нині явно видався не його день — незграбно ступнув, утратив рівновагу на секунду, якої виявилося достатньо.

Протигазна сумка, не важка, не замашна, але — все ж дошкульна, вдарила вдруге. Тепер — по озброєній руці.

Левченко й за таких розкладів утримав би пістолет. Але Катерина пустила в хід зовсім уже несподівану зброю — дряпнула нігтями йому по лицю, цілячись на очі. Відмахнувшись, Андрій остаточно впустив контроль над ситуацією, і Липська третім ударом таки вибила в нього ТТ. При цьому Левченко далі лишався на ногах, забувши на короткий час про загрозу ззаду. Й вона нагадала про себе.

Гримнуло.

Стріляли не прицільно. Навмисне мимо, брали вище голови. Давали зрозуміти: наступний постріл може стати для нього останнім. І буцатися з двома, одна з яких — жінка, котра, виявляється, небезпечніша за тигрицю, Андрієві тут дійсно не посміхалося. Піднявши руки на рівень плечей, виставивши їх трошки вперед, вигукнув, дивлячись просто на розлючену й захекану Липську:

— Все! Все, чуєш! Стою!

— Катю, залізка! — почулося ззаду.

Спритно нахилившись, Катерина підхопила його пістолет, проте віддавати своєму спільникові не квапилася. Навпаки, спритно перевірила, чи дійсно заряджений. Взяла без страху, даючи полоненому зрозуміти — поводитися зі зброєю вміє, в разі чого пустить у діло, навряд чи промахнеться.

— Далі що? — запитав Левченко.

— Повертайся. Повільно, москалю.

— Я такий москаль, як ти жид, — спокійно відповів Андрій, вже здогадавшись, із ким матиме справу. — Чи китаєць, вибирай.

— Поговори мені.

— І поговорю. Давай побалакаємо, земляче. Нам є про що, скажи?

Промовляючи так, Левченко розвернувся довкола своєї осі.

Побачив, хто взяв його на мушку.

Не стримався — скреготнув зубами, виматюкався смачно. Бо мав, виявляється, всі шанси викрутитися з дурної ситуації. Адже ворог виявився не таким спритним, мобільним та вправним, яким уявляв його Левченко.

Метрах у п'яти від нього, притулившись для зручності спиною до букового стовбура, сидів на осінній траві високий, — без перебільшень — велетень, казковий просто! — чоловік у повстяному картузі. Легке пальто розстебнуте, з–під нього визирала гімнастерка помітно не червоноармійського крою, темних галіфе та чоботях. Рука стискала німецький парабелум, проте зграбно рухатися велетень не міг.

Ліву ногу стискав міцний мисливський капкан.

Видно, він ступив, не помітивши, і пастка захлопнулася. Сили в чоловіка вистачало, аби впоратися з халепою та звільнитися. Але щось завадило йому так зробити відразу, тож мусив волочити з собою ще й це залізне зубате одоробло. Ще Андрій не мав жодних сумнівів — Катерина Липська весь час ходила в ліс на зустріч із цим велетнем. Тому й нічого не боялася: поруч із таким сам чорт не страшний. Ішла сюди й тепер, навіть бігла, досить скоро після його появи в неї вдома. Збиралася повідомити спільникові дещо важливе.

І це важливе почула від начальника міліції, не інакше.

— Ти не думай, — відразу попередив велетень, перехопивши погляд Левченка. — Не встигнеш. Я тебе з цього місця дістану.

— Чого ж досі не дістав? Шмалив би в спину, по всьому. Ні, ти говорити хочеш. Може, потім розстріляєш. Нехай так, далі — що? Подумай, земляче. В одному місці за короткий час убивають начальника відділу НКВС і начальника міліції. Скільки, як ти кажеш, москалів буде тут найближчим часом?

— Енкаведешник ваш — не моя робота. Шкодую.

— Вірю. Зате мій попередник, Тищенко, напевне ваша робота. Лісові хлопці, правда ж? Скільки вас тут?

— Нахабний. Хто кого допитує, як думаєш?

— Ніхто нікого. Говоримо. Хіба ні? — і відразу — без непотрібної паузи: — Хто це так на тебе полював? Де капкан підчепив? Спіймався?

— Не на мене ставили.

— Але вліз ти. Допомогти? — Андрій озирнувся на похмуру Катерину. — Скажи, я не ворог.

— І не друг, — відрізала Липська. — Хоча жінка здохлого москаля чомусь тобі вірить.

— А ти?

— Поки ні.

— Ох, Катю, Катю, краще вірити.

— З якої радості?

— Нам же усім трьом домовитися треба. Інакше буде ще гірше, ніж уже є. Ти ж прибігла сказати своєму побратимові чи хто він тобі — під вечір у Сатанові стане чорно від солдатів, бо комусь сильно припекло вбити начальника НКВС. Що обережним треба бути. Почнуться облави, труситимуть селище й ліс. Все ти, Катерино, правильно почула й зрозуміла. Крім одного, — Андрій знову повернувся до велетня в капкані. — Одна деталь, дуже важлива. Покійний Сомов всі напади на людей, порвані горлянки, чутки про перевертнів — словом, усю цю велику й страшну казку приписував вашим повстанцям. У нього ви, лісовики, проходите як члени націоналістичних банд, зрадники та фашистські посіпаки.

Велетень сидів прямо. Та, слухаючи Андрія, ще більше розпрямив плечі. При цьому рука з парабелумом не здригнулася, дуло не сіпнулося вбік навіть на трошки.

— Ми не лісовики, — проговорив рівно.

— Хай. Як вас називати? Ось ти — хто?

— Командир куреня Української повстанської армії. Крайова група УПА–Південь[11].

— Ух ти. А звання в тебе є, військове?

— Командир куреня, — вперто повторив велетень.

— Добре, товаришу командир…— Друже командир, — спокійно й твердо виправив той. — Товаришів у нас нема.

— Чим тобі погане слово — товариш?— Товариш Сталін. Товариш Лєнін. Товариш Берія. Зрозумів чи доста?

— Ясно. Дискусії марні. Ну, а звати тебе як, друже командир?

— Грім.

— Це прізвище?

— Псевдо.

Левченко зиркнув через плече на Катерину, спробував повільно опустити руки. Грім бачив це, але нічого не сказав, лиш перемістив дуло, націлюючи його вже не в груди, а в голову Андрія.

— Поки що ти мені нічого не сказав. А поговорити хочеться, правда? — і тут же, без переходу, спитав: — Я сяду, можна? Бо ти на мене знизу дивишся, незручно.

— Зручно. Але сідай. Тільки руки тримай, аби я бачив.

— Що там можна побачити… Руки як руки…

Сильніше розчепіривши пальцями та покрутивши розкритими долонями перед собою, Андрій присів на землю. Зараз чоловіки були навпроти. Катерина про всяк випадок наблизилася до Левченка ззаду майже впритул, далі загрозливо стискаючи пістолет.

— Де ж твій курінь, командире Грім?

— Хлопці майже всі полягли тут, весною. Зіткнулися з вашими партизанами.

— То партизани, виходить, краще воюють?

— Нічого не виходить. Регулярні москальські частини саме підтягнулися, прорвалися в район Дунаївців.

— А ваші німців прикривали?

— Відходили від німців — нарвалися на червоних. Й ті, й ті на чужій землі.

— Отак, значить? На чиїй же?

— На нашій. Чи ти цю землю своєю, українською, не вважаєш?

Левченку завжди бракувало таких розмов. Він із задоволенням поговорив би з командиром Громом, навіть посперечався б за пляшкою самогону. Та часу на це не було. Тож сказав, відрізуючи можливість будь–яких подальших суперечок:

— Слухай, Грім чи як тебе там… Давай домовимось, що я тобі не ворог. Як не ворог твоїй Катерині. Краще скажи, де ти таку прикрасу роздобув? — він кивнув на капкан.

— Там, — велетень мотнув головою кудись позад себе. — Добре, хоч вдало вступив.

— Вдало?

— Зубці гострі. Міг би ногу крізь чобіт прохромити. Проколов, але я не носаком зачепив, п'ятою. Бач, капкан увесь замкнувся, не пробив сильно. Заживе. Не таким ловким буду трошки часу. Але краще, ніж якби наскрізь пробив. Взагалі могла бути міна. Чи ще якійсь сюрприз.

— Чому? Звідки все це?

Відповідати Грім не поспішав. Левченко розумів: командир куреня УПА зараз теж не вирішив для себе, що робити з офіцером радянської міліції. Котрий вирахував зв'язкову та викрив його самого. Відчував: попередив про наслідки від свого зникнення вчасно. Це стримує Грома. Тож вирішив вести ту ж лінію далі, промовив:

— Не хочеш — не говори. Хоча, мабуть, хочеш. Не в тому річ. Давай краще я тобі розкажу, для чого Катерина сюди поспіхом прибігла. У вас же, як я розумію, в такій порі нема зустрічей, не заплановано. Бо на роботі твоя зв'язкова, вірно?

У відповідь знову нічого не почулося. Андрій вперся руками в землю позад себе. Тоді, легенько відштовхнувшись, гойднув тулубом, подався вперед.

— Небезпека, Громе. Для всіх, не тільки для тебе. Є в мене підозра — ти знаєш, хто це тут шурує по ночах, на чиїй совісті людські смерті. Хай навіть знешкодив трьох небезпечних бандитів. Є ще наша медсестра, з лікарні, Люба, та інші люди. Вони нічого поганого нікому не зробили. Жертви, Громе. І вбивцю треба знайти й покарати. Але найгірше — він убив капітана з НКВС.

— Хіба це погано?

— Погано. Такого не пробачають. Капітан Сомов не вірив у вовкулаків, а підозрював у звірячих вбивствах мирного населення вашу повстанську армію. Його вбито таким самим способом. Висновок — він вийшов на слід повстанців. На ваш слід, Громе.

— Я тут сам. Казав уже.

— Цього ніхто не знає, — Левченко відчував, як удається поступово ламати ситуацію, заговорив впевненіше. — Приїде до Сатанова рота автоматників. Почнуться облави. Прочешуть ліс, тебе з твоїм капканом знайдуть, далеко не втечеш. Не знайдуть — теж не біда. Шукатимуть посібників, братимуть заручників. Думаєш, Катерину пронесе? В неї ж дитина, хай не мала зовсім — але все ж таки їм краще брати жінок із дітьми. Посадять спершу в тюрму. Потім — вишлють у Сибір, як повстанських спільників. Борьку, хлопця її — в дитячий будинок, член родини ворога народу. Бач, що ви наробили.

— Ми нічого не робили.

— Можливо. Тоді — хто? Катя хотіла тебе попередити про це, Громе. Вона не годна уявити масштабу операції. Хапатимуть всіх. Відрапортують про придушення осередку націоналістичного опору. А Сатанів із околицями зашкурять, зачистять наждаком. Тобі цього хочеться?

Велетень неквапом опустив свій пістолет.

— Ти ж Левченко, вірно? Начальник міліцейський тутешній.

— Слава Богу, познайомились.

— І в Бога віриш, бачу.

— Приказка така. А вірю я в те, що бачу на власні очі.

— З ким ти, Левченко? Для чого ти мені все це зараз розказав?

— Я не хочу, аби постраждали люди. Ось я з ким. Мирне населення. Вони постраждають, Громе. Ти, мабуть, в курсі, як працює НКВС. Я теж, ще й більше за тебе. Ми можемо разом зупинити їх.

— Як саме?

— Віддати вбивцю. Справжнього. Ти ж знаєш, хто це. Повинен знати. Покажи, де шукати — і я сам його візьму.

Грім через Андрієву голову глянув на Катерину.

— Ти правий. Я бачив його. У лісі. Сам хотів зловити. Бо мені теж не подобається, що воно людей катрупить.

— Воно?

— Зблизька не розгледів. На двох ногах, високе, та не зовсім людина, як видається. Але підозрюю, де воно ховається. Так вийшло, мені ці місця досить добре знайомі. Бував я тут рік тому… Збігло, наче сто років, ціле життя там прожив. Я ж заново народився, чоловіче, отак.

— Нічого не розумію. Ти про що зараз? «Там» — це де? В лісі тутешньому?

— Та я й сам не до кінця зрозумів, що воно було. Он у тій стороні, — Грім кивнув позад себе, вочевидь указуючи напрямок, звідки прийшов і де втрапив у халепу. — Мене взагалі дивує, як він, той, кого ти називаєш хижаком, пробрався туди. Але він там, більше нема де. Місце надійне. Думав нарешті пробратися до нори. Підстерегти, придавити. Бач, у капкан залетів. Раніше товариш мій, Тур, на міні підірвався. Нас двоє було.

— Троє, — озвалася Катерина.

— Троє, — виправився Грім. — Живих — двоє. Третій, Калина, тяжко поранений був. Зараження крові. Помирав довго, Катерина в себе ховала, в криївці.

— У хаті? — здивовано перепитав Левченко, миттю зрозумівши поведінку Липської, коли зайшов до неї в двір.

— Просто під вашими носами, — тепер Грім посміхнувся. — У нас був летючий загін. Влітку за наказом військового штабу крайової групи відправилися сюди, аби перевірити можливості для передислокації в совєцький тил більших підрозділів армії.

— Для чого?

— Боротьба триває, Левченко.

— Нехай. Значить, начальника міліції Тищенка, на чиє місце я прийшов, ваші вбили?

— Мої хлопці, — кивнув велетень. — Потім відійшли в інший район. Там потрапили в засідку. Місцеві поляки донесли совєтам. Ті прислали НКВС. Вирвалося нас троє. Думали — Калина доживе. Він дотягнув сюди, до Сатанова. У нас Катерина — надійна людина. Але якби ще вчасно полікувати… Тополя на міну наступив, казав уже… Я ось у капкан.

— Ти до діла ближче, Громе. До діла. Звідки міна, чому капкан? Про яке місце ти ведеш? І головне: як усе це пов'язане з тим, хто вбиває людей біля Сатанова?

Велетень витягнув ногу перед собою.

— Тоді помагай, Андрію. Сам би впорався, мабуть. Не відразу, але не аж такий слабий. Тільки ж тебе сам Бог послав, бачу. Хоч у Бога ти й не віриш, всує згадуєш. Зате я повірю тобі. Бо Катя сказала — тобі вже хтось довіряє. А не всякому совєцькому наші довіряться нині.

— Вона говорила про Ларису. Дружину того вбитого чекіста.

— І про неї начуваний від зв'язкової. Наша подруга не підпустить близько аби кого. Вирішила ввійти в довіру до жінки москаля, начальника НКВС, аби через неї знати його плани. Коли потім каже: наша вона, та пані вчителька. Думками наша. Каже Катя — вона вірить тобі. Якщо наша людина тобі вірить, значить, з тобою можна щось мати.

— Дякую. Розібралися.

— Тоді не сиди, помагай, а я розповім все по порядку.

Розказав.

Зовсім уже довірливо, наче своєму. Ніби й не тримав на мушці парабелума ще кілька хвилин тому.

Видно, теж розпирало — так поділитися хотів.

Улітку, як пояснив Грім, не перестаючи при цьому визволяти себе з капкана, крайова група УПА–Південь почала спроби формувати на території тоді ще зайнятого німцями Поділля свої повстанські відділи.

Воювали не лише з гітлерівцями. Серйозним противником виявилося червоне партизанство. Ліси довелося ділити з ними, і партизанам таке сусідство не сподобалося. По суті, як зрозумів Левченко, слухаючи й постійно перепитуючи свого нового товариша, повстанці та радянські партизани воювали кожен на два фронти — як із німцями, так і один із одним. Значна частина партизанських загонів керувалася безпосередньо з головного управління НКВС в Москві, тож підтримку вони мали потужну. Слід також зважити, що на той час — і Андрій досить добре це знав, — партизанські групи вже підтримували зв'язки з крупними з'єднаннями. По суті, були повноцінною армією в німецькому тилу, контролюючи окремі території.

Повстанцям же доводилося обходитися лише своїми силами й спиратися на підтримку місцевого населення. Котре в цих краях не завжди симпатизувало їм, віддаючи перевагу червоним партизанам. Тож підрозділи повстанської армії виявилися не такими чисельними, як партизанські загони. Та якби їхні сили з часом зрівнялися — все одно протистояти доводилося ще й регулярному німецькому війську. Тому воювали повстанці з противником, чиї сукупні сили перевищували їхню кількість по найскромніших прикидках у три рази.

— Отак, значить, ми били одне одного, — пояснював Грім.

Замовк, тягнучи, нарешті, ногу з лещат капкану в той час, поки Левченко з усієї сили стримував його металеві «щелепи». А коли вийшло, і Андрій тут же відкинув пастку подалі в кущі, велетень скривився, обережно зняв чобіт. Очам відкрилася сіра онуча з червоними плямами в місцях, де гостряки капкану таки пробили ногу.

— Не страшно, — спокійно мовив повстанець, розмотав онучу, відкрив поранену ногу, повторив: — Не горе. Могло гірше бути. Поки не вояк, але заживе. Відлежатися треба.

Здавалося, для велетня пошкоджена нога справді мало, що значила. Прикрість, неприємність, але зовсім не трагедія. Поворушивши пальцями, повернувся до розповіді, і далі прозвучало дуже буденно:

— Карателі німецькі нас не розрізняли. Одного разу, десь наприкінці вересня, так, як зараз, налетіли на їхню облаву, влаштовану на партизанів. Хто вцілів і попався, потрапили з ними в один полон. Недалеко від Проскурова сталося. А потім мене ще з кількома хлопцями перевезли сюди.

— Тут був табір?

— Вони це називали об'єктом.

— Хто?

— Німці. І ті, хто нам перекладав. Я ж мови–то не знаю…

Їх спершу тримали тиждень за колючим дротом, у таборі для полонених. Там в'язні відразу поділилися на групи: не зважаючи на однакове становище, вважали мудрим триматися окремо.

Найбільше було червоноармійців. Усі називали себе рядовими, єфрейторами або сержантами. Табірна агентура намагалася винюхати, хто з них все ж таки перевдягнений офіцер, або ще краще — політрук чи просто комуніст: партійний квиток мали не лише командири. Захоплені в полон радянські партизани відразу примикали до них.

Ще один гурт — поліцаї, в недалекому минулому — такі ж самі бійці Червоної Армії, дезертири або полонені, котрі погодилися співпрацювати з німцями, та звичайні кримінальники. Вони гуртувалися з цивільними, серед яких були переважно колишні радянські службовці, котрі працювали на окупаційну адміністрацію. Всі вони сиділи в таборі за вироком окружних та міських судів — крадії, шахраї, ті, хто погано виконував свої обов'язки. Їхні провини не підпадали під компетенцію військових судів та, відповідно, не вважалися військовими злочинами. Ця публіка зазвичай мусила відсидіти в таборі від трьох до шести місяців. Та декому вистачало місяця, аби розкаятися та просити про амністію. Як устиг переконатися Грім, прохання часто задовольняли.

Таких, як він сам, повстанців, у таборі виявилося найменше — лише дев'ятеро. На них однаково зиркали вовком червоноармійці та колаборанти. Але за великим рахунком представники всіх груп в'язнів дивилися на інших косо. До бійок не доходило. Якось поліцай щось не те сказав російському солдатові, той вдарив навідліг, спалахнула сутичка. Табірна охорона навела порядок швидко: тут же, на невеликому табірному плацу, не обтяжуючи себе встановленням конкретних винуватців, розстріляла обох.

— Ми з хлопцями намагалися нікуди не влазити, — говорив велетень. — Навіть почали потроху думати, як би звідти вирватися. Можна було напасти на охорону, там здебільшого поліцейські, з місцевих. Пси, але не аж такі натаскані. Тільки не встигли. Штраус приїхав.

… Високий худий німець, у круглих окулярах, з видовженим обличчям та гострим підборіддям, назвався вишикуваним в'язням Штраусом і надалі велів лише так до нього звертатися. Говорив російською, ламаною, але зрозумілою. Запрошував сильних та здорових чоловіків покращити умови свого перебування. Ніхто не пропонуватиме вам зраджувати батьківщину та ідеали, говорив Штраус. Наголосив: він офіцер, проте донедавна був цивільною людиною. Його знання як ученого виявилися потрібними рейху й фюреру тут і зараз. Тож, будучи гуманістом, поважає вибір всякого, хто відмовляється служити Німеччині. Його пропозиція — просто поміняти цей табір на більш комфортний об'єкт.

Бажаючих не було. Тоді Штраус, порадившись із комендантом, щось коротко наказав охороні. Німці відділили від загального гурту своїх справедливо покараних служок, залишивши червоноармійців, партизанів та повстанців. Потім Штраус наказав їм вишикуватися в один ряд, заявивши при цьому: раз нема добровольців, значить, доведеться йому повести нерозумних до щастя своєю залізною рукою. Й почав відбирати.

Громові звелів вийти зі строю першим. Повстанець потім пригадав: Штраус від самого початку поклав на нього оком, вирізнивши серед інших. Крім нього, до гурту долучилися ще шестеро. Не всі богатирі, та всі — досить міцно збиті, ставні мужчини. У Грома склалося враження — німець обирає людей, мов породисту худобу. Далі щасливців, як назвав їх Штраус, загнали в критий брезентом кузов вантажівки й повезли в невідомому напрямку.

— Це вже потім, коли об'єкт раптом стали бомбити, і вдалося під шумок утекти, я розібрався, де є, — пояснив велетень. — Тоді ж нічого не розумів. Везли Бог знає, скільки часу. Вивантажили серед лісу, на якійсь галявині, обнесеній колючкою. Загнали в барак і почали годувати.

— Отак відразу? — здивувався Левченко.

— Помили спочатку. В бані, справжній.

Дійсно, на території, куди за наказом Штрауса завезли шістьох полонених, стояла лазня. Вона виглядала недавно поставленою. Як і барак, куди їх помістили і який називали блоком, тож самі в'язні далі теж почали іменувати так своє нове житло. Порівняно з табірним бараком блок виявився ще й комфортабельним: койки замість нар, чиста постільна білизна, лікарські капці без задників. У бані видали мило, кожному — по маленькому бруску. Затим — спіднє, кальсони та сорочку, все німецьке. Але іншого одягу не видавали, мешканці блоку отримали своє, лиш прожарене й випране в розташованій тут же невеличкій пральні.

Кілька наступних днів усім шістьом встановили чіткий розпорядок дня. Ранній підйом, зарядка на обладнаному спортивному майданчику під керівництвом м'язистого німця–єфрейтора: нічого не говорив, лиш свистів у сюрчок, віддаючи накази жестами. Далі — сніданок, потім — по черзі до Штрауса, в центральний корпус. Так називали найбільший будинок, котрий всередині нагадував лікарню. Втім, німці не особливо приховували, що нових мешканців об'єкту збираються всебічно обстежувати й лікувати. Від першого ж дня всі здавали на аналіз сечу, кал, кров, отримували якісь таблетки, уколи. Кожному призначали однакові, але зовсім не зрозумілі медичні процедури. Затим — обід, чергова порція фізичних вправ, потому — відразу на контроль до Штрауса та його помічників у білих халатах. До вечері — вільний час, на ніч знову обстеження.

— Може, тиждень так тягнули. Може — більше, дні не рахував, — пояснив Грім. — З нашої компанії я був один із повстанської армії. Решта — москалі та українці, троє фронтовиків, двоє партизанів. Причому, така доля, одного загарбали разом зі мною. Ми повоювали, розбіглися, а німці потім їхній та наш загони накрили. Але все одно, хоч ми і разом були, балакати з ними не хотілося. Та й вони на мене зиркали вовками. Правда, між собою шепотілися. Дещо я почув. Теж не дурний, змикитив — не дарма нас тут лікують та годують, мов свиней на Різдво. Вже грішним ділом подумав: мо', правда зарізати хочуть, людожери вони там усі. Але одного дня все помінялося.

— Перестали годувати?

— Ні. Забрали першого. Павлом звали, пам'ятаю. Один із партизанів, до речі.

… Хлопця просто не випустили з лікарні — так мешканці охрестили найбільший будинок і називали його між собою. Трохи згодом Грім на власні очі бачив, як німець у білому халаті та з марлевою пов'язкою на лиці виніс одяг Павла та спалив його у залізній діжі біля бані. Взагалі персонал та охоронці, котрих по периметру було досить багато як для такого невеликого об'єкту, поводили себе так, ніби мешканців блоку для них не існує. Вірніше, вони є, їх треба годувати, мити, водити на обстеження, стежити, аби не повтікали чи чогось із собою не зробили. Так ставляться власники до худоби, живих істот — але не людей.

Наступної ночі вони почули дикий крик.

Хоч волав явно дорослий чоловік, причому — роздирався жахливим болем, інакше не скажеш, у цих пронизливих звуках чулося щось нелюдське. Ніби в людському тілі визріла хижа тварина, тепер їй стало раптом тісно і вона виривається назовні. Роздираючи при цьому плоть по живому. Мешканці блоку підхопилися зі своїх койок разом, кинулися до виходу. Їх там уже чекали: в проймі з'явилися мовчазні автоматники, посунули вперед, відтісняючи полонених усередину. Моторошний крик при цьому ніби підсилився, чувся ясніше, з чого Грім зробив висновок: той, хто так страждає, бігає по двору, і його або не можуть зловити, або не зупиняють.

А ще він устиг побачити над головами автоматників клаптик нічного неба.

Верхівки дерев.

І коло повного місяця.

Потім блок зачинили ззовні. Крики чулися ще довго. Тоді раптом стало тихо. Та ніхто не збирався спати. На ранок двері відчинили, погнали на зарядку ніби нічого не сталося. Знову ситно нагодували. Та замість проводжати в лікарню, відправили назад у блок. Де всю команду раптово, майже одночасно звалив міцний сон.

— Ми потім ще кілька разів так засинали, — пояснив Грім. — Не сумнівалися, що підмішують якесь шкідництво в їжу. Не їсти? Ніхто не пробував. Вони всі, звісно, совєцькі, але я скажу — хлопи міцні. Бійці, визнаю.

— Думаєш, лише ваші повстанці вміють воювати?

— Ніколи так не думав, — відмахнувся велетень. — Я ось про що. Страхопудів серед нас не було, визнаю. Коли все це почалося, забули, хто ми кому є, разом стали триматися, говорити. Так усім зробилося страшно. Мені теж. Бо до кожного дійшло: не інакше Павло, партизан, кричав тієї ночі. Не лише тієї, наступної повторилося все. Нас, правда, вже закривали. Далі знову присипляли. Вдень ходили, мов ватяні, так дурман діяв. А тоді щоночі нас почали заглушувати. Відтоді якось так дні змішалися, ми вже перестали їх контролювати. Поки ще одного з нас не забрали туди, до Гота.

Левченко стрепенувся.

— Куди? До якого Гота?

— Хто його знає… Один із нас трохи розбирав німецьку. Коли Штраус обстежував його в їхній лікарні, читав якісь результати аналізів, коментував їх зі своїми… з іншими, хто там був, німцями, то час від часу згадував якогось Гота.

— Що значить — згадував?

— Слухай, не знаю я тієї мови! — вигукнув Грім. — Навіть не дослухався до їхнього кумкання. А той хлопець, Ілля, з Рязані, розумів. Виду не показував їм. З нами ділився почутим. Від того не легше, бо все одно нічого не ясно. Ані що з нами буде, ані якого біса вони там роблять із людьми. Ілля тільки чув: Штраус та інші зважали, чи сподобається щось Готу. Або — як це сприйме Гот. Або просто — що скаже Гот. Той Гот для німців на об'єкті ніби головний. Від нього багато залежить. Вони там його вказівки виконували. Ще сказав, пам'ятаю — сейф стояв у кабінеті Штрауса. Він туди ховав результати дослідів над нами. Теж для Гота, як собі думаю.

Андрій наморщив лоба, потер перенісся.

— Німецькою говорили, значить?

— Німці. То їхня мова.

— Значить… Значить, у них там був головним Бог. Або вони когось між собою називали Богом. Чи той сам себе Богом назвав.

— Чому?

— Гот. Я трохи вчив у школі німецьку. Не аж так добре її знаю, та на фронті наблатикався. Мені досить шкільних знань, аби перекласти. «Гот» — це Бог німецькою. Так воно звучить.

Зараз потилицю пошкріб велетень.

Зиркнув на Катерину, яка весь цей час стояла осторонь, мовчала й слухала. Потім знову глянув на Андрія.

— Вони там, виходить, Бога постійно згадували. Всує.

— Ні, Громе. Ти правий. Вони згадували Бога, але не того, про якого ти думаєш. І якому люди звикли молитися. Мислю я, дійсно була там людина, яка називала себе Богом. Чи її прозвали так. Причому не треба виключати: іменем Бога міг назватися, хто завгодно. Хоч чоловік, хоч жінка.

— Була б тоді Богиня.

— Не скажи, Громе, не скажи… Далі що?

— А нічого! Втекли ми звідти, пощастило. Ілля з Рязані якось попередив — чув наче, що Гот звелів тримати мене для нього останнім.

— Що він мав на увазі?

— Тю на тебе! Хіба ж я знаю! На той час усе якось скоро пішло. Хлопців із блоку почали забирати до Гота днів через два–три кожного. А тим, хто лишився, не завжди вже давали снодійне. Правда, ми все одно були якимись напівживими. Та ночами чули крики знадвору. Всякий раз — ніби нелюдські.

Левченко двома пальцями підняв тоненьку суху гілочку. Замислено глянув на неї, ніби могла підказати щось чи наштовхнути на потрібну думку. Потім переламав навпіл, відкинув уламки, клацнув пальцями.

— Я ніколи такими справами не займався. Парафія не моя. Ні коли на фронті був, ні зараз, в тилу. Але краєм вуха чув: німці облаштовували різні бази, коли були тут, на нашій території. Вивчали, наприклад, дії якихось ліків на людях. Нових, тільки–но виготовлених препаратів. Експериментальні зразки називається. Чи щось таке. А наші люди, полонені або цивільне населення, жінки та діти, служили фріцам за морських свинок. Чи за мишей, як хочеш — так називай.

— Випробовували різну гадість на живих людях?

— Не просто на живих — на здорових. Чого б тоді вас, таких легенів, навмисне відбирали в таборі?

Тепер перезирнулися же Грім із Катериною.

— Ілля припускав подібне.

— Речі очевидні. Лишається зрозуміти, як ти втік, чому повернувся сюди і що все це має спільного з сатанівським перевертнем.

Велетень гмикнув.

— Ти вже так його називаєш… Здалеку бачив, кажу ж тобі. Наче звичайний собі чоловік. Високий. Я ще озвався до нього, так він рвонув, наче стріляли. А спільне щось навряд чи є. Підозрюю: ким би він не був, знайшов той об'єкт. Ну, чи що там від нього лишилося. І ховається. Я ж думав — знаю туди дорогу. Бач, міни, ще й капкани…

— Не про те говоримо, — Андрій на мить примружив очі, вкотре за цей час намагаючись зібратися з думками. — Я запитую. Ти відповідаєш. Годиться?

— Давай так, — знизав плечима Грім.

— Гаразд. Отже, як ти втік? І чи сам ти тікав?

— Мотнули з Іллєю. Не знаю, звідки там літак з'явився, що хотів бомбити. То я так сказав — об'єкт. Насправді бомби скинули поруч, недалеко. Може, навіть туди цілили, але промахнулися. Ні тоді, ні тепер не розбереш. Тільки коли рвонуло, ми з Іллєю ніби прокинулись.

— Ніби?

— Тобто — прочухались зі сну. Та ми ж були ще заглушені тими їхніми порошками чи що вони там додавали… Ну, в той момент мов пелена зійшла.

… Грім згадав: зникла, щезнула млявість. Як навалилися з Іллею на зачинені двері блоку, і ті піддалися, хоч думали — замки міцні. Коли вивалилися в ніч, на двох в'язнів у білому ніхто не звертав уваги. Німці кричали, мурашилися, хтось навіть стріляв у повітря, а там, за густою колючою дротяною огорожею, дибки ставав ліс. Ілля тоді метнувся назад, вибіг уже вдягнений у своє, темне, менше кидалося в очі.

Зараз, повертаючись подумки в той час, Грім кривив душею — голова тоді крутилася, шуміло й вело. І все ж не настільки, аби він не міг зробити, як товариш. Куди бігти — не знали, нагнулися й кинулися в бік воріт. Рвонуло зовсім близько, так, що земляні грудки долетіли до них. Впали, оговтались, глянули перед собою — з тієї сторони, де вибухнуло, шматка загорожі не було, зяяла в темряві воронка.

Помчали туди, не змовляючись. Грім виявився прудкішим. Ілля зашпортався, не стримав лайки, його почули й помітили. Відразу заторохкотіли постріли. Озираючись на ходу, Грім бачив, як товариш падав. Живий, убитий — не важливо, помчав під захист лісу, не розбираючи дороги. Зупинився й рухнув із розгону, коли відчув: ноги перестали тримати. Закотився в найближчий байрак, принишк там. Знайдуть, не знайдуть — уже не мало значення.

— Або думали — це мене накрило бомбою, або вирішили не морочитися, — завершив Грім свою історію. — Я відлежався, дістався Сатанова. Там, за селищем, на узліссі, здибав ось Катерину. Вона мене переховувала від німців. Потім пішов, знайшов своїх, знав, де шукати. Ось, тепер знову сюди повернувся, місце надійне.

— З тобою все ясно. Про те, чому ти втік… Розумієш, навіть якби Штраус чи той самий Гот сумнівалися в твоїй смерті, все одно б за тобою не бігали. Легше назвати тебе мертвим, ніж визнавати — з секретної дослідницької бази втік піддослідний. Наша та німецька системи в таких підходах, Громе, дуже схожі. Тобі це, як бачиш, допомогло. Отже, наступне питання. Ти згадав, що десь у цих краях не так давно був німецький об'єкт. Напевне зараз його там нема. Але щось від нього та й лишилося. Для чого ризикувати, переховуючись в Катерини, якщо можна розвідати дорогу, навідатися в знайоме місце й облаштувати його під тимчасовий прихисток. Вірно?

— А тебе, бачу, не дарма в міліцію поставили, — в голосі велетня чи не вперше за весь час почулася повага. — Правильно, вгадав.

— Мислю так. Ти почав обстежувати ліс — і наткнувся на того, хто, як ти здогадався, нападає на місцевих жителів. Є таке?

— Є. Я ж у цих краях, вважай, від кінця серпня. Поки тепло — підночовували з Калиною в лісі. А частіше вдень у лісі, вночі — до Катерини, в криївку. Ось і вгледіли одного чоловіка. Щось підказало — прямий між ним і смертями зв'язок. Кругом уже чутки ходять про вовкулаку, Катерина говорила. Хоч хвоста в нього не помітив.

— Вирішили вистежити. Пішли в тому ж напрямку, що й незнайомець. Калина, товариш твій, підірвався на міні. Вірно?

— Правильно. Тому став обережнішим. Бог знає, чи одна вона тут була і за якою системою їх натикали довкола.

— Коли це сталося?

— Два дні тому.

— А ти сьогодні вліз у капкан. Де?

— Там же. Коли рухався до галявини. Шукав безпечний прохід. Міни й капкани просто так не ставлять у лісах. Той тип… чи як його назвати… словом, він напевне дорогу знає, безпечну.

— Може, він сам і ставив пастки?

Замість відповіді Грім знизав плечима.

— Катерина носила вам сюди харчі?

— Приносила обід.

— І тому не боялася ходити лісом? Наткнулася б на того… Ну…

— Ясно, ясно. Катя знала — ми тут. І контролюємо територію. Ходити безпечно. Тепер я сам…

— І тобі краще йти звідси чимдалі, — відрізав Левченко. — Якщо до кінця дня, до появи енкавеесників, не візьму цього лісового мешканця за шкірку. Чи не пред'явлю його труп, кому треба… Самі знаєте, що почнеться. В Сатанові людям стане ще небезпечніше.

— Треба довести, що він убивав.

— Доведу, — Андрій згадав досліди лікаря Нещерета. — Слова чарівні знаю.

Картина в цілому почала вимальовуватися, зображення ставало чіткішим.

Левченко далі не знав, кого ловить. Зате розумів, де його шукати. Підтягнув планшет, вийняв карту місцевості.

— Розберешся?

— Не дурний.

— Приблизно покажеш, де була та німецька база? Ми — ось тут.

Черкнувши по карті нігтем, Андрій передав її Громові. Той уважно придивився, підніс ближче до очей. Тоді впевнено тицьнув у одну точку:

— Сюди.

Не так і далеко, прикинув Левченко. Кілометрів з двадцять. З одного боку ніби селище поруч, люди, такі об'єкти зазвичай ховають подалі. З іншого ж навпаки — запроторити важливий об'єкт надто глибоко в хащі нема смислу. На нього можуть одного разу наткнутися партизани, котрі базуються чимдалі від населених пунктів. Ні, місце вибране оптимально, з усією німецькою практичністю.

Склавши карту в планшет, Андрій підвівся.

— Зброю віддасте, повстанці?

Катерина, навіть не глянувши на Грома, простягнула Левченку пістолет. Велетень же прочитав його думки:

— Сам туди не ходи. Бач, я вже спробував.

— Хочеш зі мною?

— Тепер пішов би.

— Чому — тепер?

— Виглядає, справді не чужий ти, Левченко. Хоч і форма на тобі їхня. Колись, може, мені про себе розкажеш. Але з такою ногою не дуже спритний. Це ж зажити має.

— В такому разі, Громе, моя тобі порада — тримайся від хати Катерини подалі. Там тепер дві жінки живуть. Дітей теж двоє. Взагалі, до вечора заберися звідси так далеко, куди дошкутильгаєш із пробитою п'ятою. Бог знає, як усе піде. Не вдасться мені впоратися раніше, ніж почнеться облава, тобі потім на маневри не лишиться часу, — Андрій глянув на циферблат. — Ух ти! Думав, ми з тобою цілий день триндимо. Насправді чуть більше години говорили. Зараз чотирнадцята нуль–нуль. Поки туди, поки назад… До темноти впораюся. Значить, так, Катя — тепер до тебе. Зараз я піду. Ви тут домовтеся, де ти лишиш для Грома повідомлення. Повернувся я чи ні, з якими новинами, тобі їх все одно нести до лісу. А товаришу твоєму — вирішувати, бути тут чи забиратися геть зовсім. З цим ясно?

Катерина мовчки кивнула.

— Поки лишайтесь. Я пішов. Зрозуміло, ні гу–гу нікому. Дарма я це сказав, ви без мене знаєте. Та нагадати не завадить.

Може, вони ще щось хотіли почути чи запитати. Левченко вже чекати не міг і не хотів. Повернувся, заквапився назад. Час цокотів, можна було не гаяти його зовсім, піти далі в ліс слідами Грома. Але велетень правий: якщо там звідкілясь узялася така собі смуга перешкод, самому долати не годиться.

Напарник потрібен.

Не всякий. Той, хто збереже таємницю. Не стане патякати. Зрозуміє все з півслова. Піде за ним без зайвих розмов.

Чуйка підказувала Левченкові: лиш один такий є в Сатанові зараз.

Не просто обстріляний фронтовик — людина, якою дуже цікавився покійний капітан Сомов.

Знаючи Віктора дуже давно, Андрій був більш, ніж певен: особливий інтерес та підозрілість той проявляє лише до порядних людей. Тих, на кого можна покластися. Хто не підведе. З ким можна піти в розвідку.

Мотоцикл стояв там, де лишили.

Левченко осідлав його. Де там сторож Ігор Волков: на робочому місці чи, може, вдома сидить…