Повний місяць

Розділ десятий Фрагменти

Коли зупинив мотоцикл біля хвіртки будинку на околиці, показувало п'ятнадцять на четверту.

Давно Андрій не фіксував часу так детально. Вкотре згадався фронт, коли, плануючи військові операції та узгоджуючи дії, постійно звіряєш годинники. Тут же пояснив собі: те, що готує зараз — теж операція, не менш важлива для порятунку ввіреного йому селища й така сама небезпечна. Насамперед для нього. Адже сьогодні вже скоїв один державний злочин — відпустив з миром повстанця. Ще й попередивши про можливість облави. Цього досить для звинувачення в державній зраді, трибуналу та розстрілу. Але гуляти — так гуляти, махнув рукою Андрій. Порушенням більше, порушенням менше, двічі не стратять.

Через те вирішив не давати Волкову, яким би той не виявився хворим, часу на роздуми. Ходити довкола, провокувати, ловити на слові й заганяти на слизьке в ситуації, що склалася, смислу не бачив.

Погрюкав у двері кулаком. Коли відразу не відчинили, вирішив: усе, його розрахунки вірні. Зробив підозрюваний ноги з Сатанова. Та раптом зсередини зашаруділи, затим відчинили. Навіть не намагаючись роздивитися, хто перед ним, Андрій звично кинув руку до козирка, називаючись:

— Міліція, старший лейтенант Левченко! Волков Ігор…?

Затнувся. Вилетіло з голови по–батькові. Спробував згадати, тоді вирішив не заморочуватися, повторив, уже впевненіше:

— Ігор Волков, правильно?

— Так точно, — почулося у відповідь.

— Значить, я до вас. Документики покажемо?

Говорячи, Андрій нахрапом сунув уперед. Відтісняючи Ігоря, бороданя з перебитим носом, через сіни до кімнати. На ходу зачинив за собою зовнішні двері, потім щільніше прикрив внутрішні. Лишившись із Волковим сам на сам, обсмикнув кітель, спокійно витягнув пістолет із кобури. Не націлив, стиснув, тримаючи дулом униз, далі видав, дивлячись співбесіднику просто у вічі:

— Можеш не шукати нічого. Липові папірці твої мені не потрібні. Чого витріщився? Ти — Ігор Вовк. Утік із місць позбавлення волі. Засуджений за статтею п'ятдесят вісім–десять, але за втечу ще припаяють. Сядеш на четвертак, повних двадцять п'ять.

На зарослому лиці не здригнувся жоден м'яз.

— Ви про що, товаришу старший лейтенант? Сплутали з кимось?

— Ні з ким я тебе, на щастя, не сплутав, Ігоре Вовк. Це добре. Погано було б, аби сюди ввалився капітан Сомов, царство йому небесне. Геройські загинув на посту, а збирався ж до тебе в гості. Не знаю, кому треба подякувати, що так і не дійшов. То вороги народу його відволікають, це ж вони працюють під вовкулаків. Залякують населення, чув, може? Ще банда Жори Теплого життя не дає, теж довбе начальство. Нема особистого життя, скажи?

— Нічого не…

— Рота закрий! Все ти розумієш, Ігоре Вовк! Їдемо до Лариси, на очну ставку, чи вже хоре ваньку валяти, а, Вовче?

Той міг не відповідати. Обличчя виказало й очі. Варто було Левченку згадати Ларису вперше, Ігор не зміг до кінця стримати емоції. Невтаємниченій людині навряд чи здав себе. Лиш Андрій таким не був. Далі заговорив уже спокійніше:

— Цікаво, як я на тебе вийшов, як здогадався? Дуже коротко поясню, бо патякати з тобою, гарикатися чи навіть допитувати без протоколу ніколи. Я квартирую в місцевої бібліотекарки, Поліни Стефанівни. До неї вчащає Лариса Сомова, вчителька, дружина тепер уже покійного головного тутешнього чекіста. Знайшла рідну душу, ділиться зі старою сокровенним. Так уже склалося, що Стефанівна довіряє мені. Обмовилася — був у Лариси інший чоловік. Тільки в таборі сидить, ворог народу. Подробиць мені не треба, про ворогів народу краще за неї знаю. Ну, є в мене свої обставини…, — зараз грав ва–банк, розкривався так, як не дозволяв собі дотепер ні з ким, та іншого способу швидко схилити Вовка на свій бік не бачив. — Сьогодні рано бачив Ларису. Розмовляв із нею. На жалобну вдову не схожа. Полегшення, ось що на лиці написано. Інший би не помітив, але ж я її кілька місяців, як не щодня, то через день спостерігаю. Нема розгубленості. Хоче їхати звідси й знає, що робить. Коли жінка з дитиною під час війни спокійна, втративши чоловіка з можливостями — це багато, про що говорить. Особливо, коли начальник відділу НКВС починає цікавитися чоловіками, котрі недавно облаштувалися на підконтрольній йому території. Й двічі підкреслює для себе прізвище такого собі Волкова Ігоря, сторожа з Будинку культури, демобілізованого з війська.

— І що?

— А ось.

Розстебнувши лівою рукою верхні ґудзики шинелі, Левченко засунув її за викот, пошарудів, витягнув разом із складеним учетверо папірцем.

— Відповідь на мій запит. Коли почув від Стефанівни про арештованого колишнього чоловіка Лариси Сомової, вирішив поцікавитись для себе, за що сидить. Начальник міліції має право такі запити робити. А подібних затребувань десятки, як не сотні. Жодна канцелярія на таке уваги спеціальної не зверне. Ігор Вовк утік із табору номер такий–то такого–то числа серпня місяця поточного року. Нинішній чоловік Лариси напевне знає це. І неабияк цікавиться громадянином на прізвище Волков. Далі пояснювати?

Відчувши, якою зараз буде реакція, промовив поспішно, випереджаючи безглузді спроби викрутитися:

— Крім мене й Сомова ніхто нічого не підозрює. А Сомова вчасно загризли. Дружина тебе не викаже. На моє слово теж можеш покластися.

Спершу хотів тиснути: мовляв, збереже таємницю, якщо Волков–Вовк згодиться допомогти. Проте попрощався з цим планом, уже коли почав розмову й побачив Ігорову реакцію. Їм доведеться разом йти до лісу, на лови того, кого вважають перевертнем. Якщо поставити втікача в такі умови, Андрій не зможе спокійно ставати до нього спиною. Адже той розсудить — щойно потреба в допомозі відпаде, його здадуть.

Значить, Левченко небезпечний.

Бо насправді до лісового хижака Вовкові нема печалі. Та якщо дати гарантії безпеки, нічого не вимагаючи навзаєм, можна отримати союзника. Й не боятися удару в спину.

— Чому я повинен тобі вірити? — нарешті видушив із себе Ігор.

— Отже, цим підтверджуєш, що ти — Ігор Вовк, утікач із табору. Заметано?

— Будемо знайомі.

— Молодця. В такому разі доповідаю: є причини, чому мені не стане легше від твого викриття й повторного арешту. Пояснювати нічого не збираюся. У мене до цієї влади свої рахунки. Неоплачені. Прикриваючи тебе, Вовче, я їх частково починаю стягати. Років із шість чекав нагоди, як не більше.

— А чого ж — повірю. Не бачу іншого смислу в такій твоїй появі. Ти просто так прийшов, похвалитися, який розумний і як мене вирахував?

— Правильні питання, Ігоре. Якби нічого не хотів від тебе, тримав би твою таємницю при собі. Живи.

— Спасибі, добрий чоловіче. Що хочеш?

Левченко машинально мазнув очима по годиннику. П'ятнадцять тридцять. Ще не вечір, але вже й не зовсім день — з огляду на кінець вересня.

— Чуєшся як? Точно хворий? Бо не схоже. Доктор Нещерет говорив, там у тебе цілий букет болячок, табірних…

— Ти мене лікувати прийшов? Дивна турбота про здоров'я.

— Зуби не шкір. Готовий прогулятися зі мною до лісу? Кілометрів з двадцять. Марш–кидок не аж такий великий. Спокійної прогулянки не обіцяю, там можуть бути перешкоди. Але як іти, то просто зараз.

— Подумати треба, старлею. Мета прогулянки?

— Перевіримо одну інформацію. Вона стосується того, хто так вчасно для тебе порвав горлянку капітанові Сомову. Є в мене підозра, де знайти його лігво.

Ігор для чогось озирнувся, тоді запитав:

— Лігво, кажеш… Давно в тебе такі підозри?

— Та ось уже скоро дві години, як.

— Ти диви. Чув я про місцевого перевертня. Його рік знайти не могли. А старший лейтенант Левченко, бач, за дві години впорався. Хоча його не дуже–то й шукали…

Андрієва правиця міцніше стисла руків'я пістолета — далася взнаки напруга.

— Рік? Кажеш — рік? Він же тут із травня наче орудує…

— Неправильна інформація, старлею. Просто говорити про нього не прийнято було. Народ що тоді боявся, що тепер…

— Кого боявся народ?

Левченко враз відчув — перед ним прочиняються двері, в які досі з невідомих причин ходу не було. Щось підказувало: ноги принесли до Вовка не даремно, не випадково він перетнувся з утікачем лише зараз. Ще трохи — й відкриється очевидна істина.

— Вовкулаки, — спокійно промовив Ігор. — Він в окрузі ще за німців почав жирувати.

— Звідки відомості?

— А мені дивно, що ти нічого не чув. Твоя квартирна хазяйка, Поліна Стефанівна, повідала Ларисі. А Лариса розказала мені.

Ідіот.

Не стримавшись, Левченко несильно стукнув себе по лобі пістолетним руків'ям.

Як просто все.

Щойно він отримав від утікача, якого знав менше тридцяти хвилин, другу половинку головоломки.

Об'єкт у лісі.

Досліди, для яких відбирали здорових сильних чоловіків з числа полонених.

Нічні нелюдські крики.

Гот, він же Бог.

Лютий звір, що з'явився в околицях Сатанова, не дуже далеко від якогось секретного німецького об'єкта. Страх, посіяний ще німцями, котрий лишився з поверненням Червоної Армії та радянської влади.

Між усім цим прямий та явний зв'язок. Інакше бути не може.

Хижак, котрий народився в лісі.

Перевертень.

Створений тим, хто не лише називається Богом, а й вважає себе таким.

— Ти для чого? — запитав Ігор. — Лоба ж розквасиш.

— Переживу, — Левченко відмахнувся рукою з пістолетом. — Ніби зростається все.

— Що саме?

І Андрій, не маючи сумнівів, що робить правильно, розказав Вовкові про об'єкт у лісі. Полонених у блоку. Штрауса, сейф у його кабінеті. Ніким ні разу не баченого Гота. Нічне бомбардування. В останній момент вирішив не говорити, коли й від кого це почув. Утім, Ігор не питав. Слухав уважно, коли Левченко скінчив — кивнув:

— Знаєш, ти правий, мабуть. Усі сліди ведуть туди. Думаєш, вдасться когось або щось знайти?

— Або того, для кого об'єкт у лісі — рідний дім. Або — папери в сейфі. Якщо розклад вийде підходящим — і те, і інше.

— Раптом все це розбомбили до цеглини?

— Може, й так. Перевірити треба. Гайда, Вовче, збирайся. Нема часу. Зброю дам, є в мене з собою запасний пістолет. Сам же розумієш: один я там нічого не зроблю.

Вовк зітхнув, знову озирнувся. Нерви, вирішив Левченко.

— Без мене.

Почувши таке, Андрій не повірив.

— Що–що?

— Хочеш — стріляй. Але без мене. Не вийде нічого в нас.

Левченку враз забракло слів. Його не цікавили аргументи. Він не розумів, що людина в такому становищі відмовляється, чудово уявляючі можливі наслідки. Переконувати, вмовляти його Андрій не збирався. На це не лишалося часу.

Повільно підняв руку з пістолетом.

Зараз Вовк або піде з ним, або…

— Опусти, — почулося раптом.

Наказали зненацька, й Левченко в першу мить подумав — це говорить сам Вовк. Та з сусідньої кімнати, з–за спини Ігоря, виступив чоловік, цілячи з пістолета в голову Андрієві.

— Не промахнуся, начальнику! Опускай ствол!

На Левченка вдруге за день наставляли зброю.

Інший би посміявся.

Ясно, чого Вовк нервово озирався.

Сюрприз.

— Так–так… Громадянин Теплов. Жора Теплий. Ну–ну…

— Зустрічалися ми недавно, а, начальнику? Повоювали трохи, біля магазину, нє?

— Де б ще знову…

Андрій не збирався вимагати пояснень від Вовка. Але й зброю опускати наміру не мав. Зрозумівши це, Теплий перемістив руку, тепер цілячись уже в голову Ігоря.

— Раніше шмальну, начальнику.

— Поговоримо?

Відповів Андрій не відразу. Зустрівся поглядом із Вовком. Нічого там, попри сподівання, не прочитав. Неквапом опустив пістолет, запитав:

— Про що?

— О! — вигук Жори Теплого прозвучав радісно. — Поважаю, начальнику. Я вже подумав — станеш у позу. Заведеш шарманку: не буду говорити з тобою, морда бандитська. Здавайся, сучий син. Весь такий із понтом, із гонором. А тут ані понту, ані гонору. Значить, вийде розмова. Чи не вийде?

— Не знаю. Валяй, чого хочеш.

Теплий скривив кутик рота в посмішці.

— Я тут послухав вас обох. Цікаві казки, дуже цікаві. Почув і головне: часу, начальнику, ні в кого з нас нема. До вечора, до темряви тобі треба впоратися. Інакше хана всім. Мені в тому числі. Тобі, мусор, воно–то вигідно, якщо Жору Теплого накриють. Всіх собак та вовкулаків можна повісити на мене, живого чи мертвого. Мене, розумієш, такі розклади не гріють.

— І що? Хочеш, аби я дав тобі втекти? Тікай, не заважатиму. Слово офіцера даю.

— Ага, вірю, — Теплий стер із лиця криву посмішку. — Сам на себе дивуюсь, бо лягавим віри нема. Тобі ж повірити готовий. Але, — він клацнув язиком, — розклади не годяться.

— Не хочеш змитися?

— Хочу. Так ти ж читав мою особисту справу, начальнику. Я під вишаком. Все одно збирався зробити звідси ноги. Ще сьогодні, до ночі. Баба ось його, — кивок на Ігоря, — рано тут прибігала. Знаю вже все, чекістів чекаєте. Коли від них кругом стане чорно, мені краще пірнути складніше. Тільки я передумав.

— Не хочеш тікати?

— Хочу й буду. Тебе послухав, начальнику, й плани трошки поміняв. Офіцере, ти б мене вломив лягавому при першій же нагоді? Навіть якби я зараз не проявився — здав би?

— Можеш не сумніватися, — вичавив із себе Вовк.

— Бач, мені ховатися вже нема смислу. Тому, бродяги, ми підемо разом. Не ломайся, наче цілка, Офіцере. Рішення прийняте. Втрьох веселіше.

Від бандита Левченко такої пропозиції не чекав.

— Куди… куди підемо?

— О, здрасьтє! Ще одна незаймана баришня! Туди, — Теплий кивнув у бік вікна, звідки виднівся ліс. — Ми всі троє в одному човнику. Офіцера шукають за втечу. Мене наказано по можливості вбити на місці. Ти, начальнику, здається мені, теж пасажир не простий. Бо послухав, що казав, як викладав. Окрас у тебе не червоний, так собі мислю.

У Андрієвих вухах усе голосніше клацала стрілка невидимого годинника. Час, час, усе це час…

— Тебе відпускають, — промовив він. — Ніхто не спинятиме. Я даю тобі фору даю. Нікому не скажу, що бачив тебе й говорив із тобою. Багато пояснювати, мені ж гірше. Та й Вовка підставлю. Слово.

— Вірю.

— І не йдеш?

— Йду. Спершу — з вами. Потім — своєю дорогою.

— В чому твій інтерес?

— Є один, — Теплий знову цокнув язиком. — Слухай, начальнику, я ж за першою злодійською професією ведмежатник. Ламати сейфи для мене — улюблена робота. Там, куди ви з моїм корешем Вовком намилилися, є сейф. Ну, може бути, я так собі почув. І те, що всередині, тебе цікавить. Сам відкриєш? Чи ви його з Офіцером на пару потягнете? Куди? Гранатою рвонеш замок? А раптом там все пошкодиться? Багато є небезпек для тебе, начальнику, дуже багато. Жора ж Теплий замок приголубить, як гладеньку пухкеньку бабу. Нічого поганого не зробить, акуратно позбавить дівочості. Далі видно буде. Годиться?

Вирішувати треба негайно.

Левченко вже майже фізично відчував, що кожна наступна втрачена хвилина грає проти нього. Глянув на Ігоря. Цього разу погляди зустрілися. Тепер читалося щось осмислене. Далі мовчав, видно, чекаючи, про що домовляться сильніші сторони.

— Я так і не втяв, задля якого чорта тобі все це треба, Теплов. Прогулянка, маю на увазі.

— Сейф, — повторив Теплий. — Попереджаю, начальнику: почнеш торгуватися — вліплю кулю в довбню Вовкові. Потім ми з тобою, хто перший, хто кого. Ти мене — банкуй. Але чорт знає, чи зможеш сам піти до лісу. Я тебе — така ж сама історія. Тільки, повторю, якщо забув — мені втрачати нема чого. Вам обом — є, мужики. Краще не доводь, начальнику.

Він правий. Рішення прийняте.

— Нехай, — обережно проговорив Андрій. — Дійдемо. Впораєшся ти з сейфом. Ну і?

— Розійдемося, наче в морі кораблі. Ти ж відпустити хотів на чотири боки. Є різниця, коли — прямо зараз чи за якихось три–чотири години?

Левченко за цей день встиг зайти надто далеко. Ще один ризикований з усіх точок зору крок не зробить гірше.

— Нема різниці, ти правий, — погодився він, зважуючи кожне своє слово. — Нутро сейфа мене теж може зацікавити, вірно прикинув. І моє слово міцне — я тебе готовий відпустити. Не здаватиму хоча б через те, що доведеться підставляти не лише Вовка. Його жінка з дитиною, ними ризикувати не маю права. Але є одна річ, Теплий, на яку я піти не можу й не йтиму. Не влаштує умова — давай, спробуємо постріляти. Кінець кінцем, не лише тобі нічого втрачати.

— Ага. Умова, значить. Тобто, домовлятися ти хочеш.

— Хочу.

— Кажи.

— Здаси ствол.

Такого Теплий явно не чекав — це відбилося в нього на пискові.

— Здати –що?

— Зброю, — твердо повторив Левченко. — Пістолет. Не збираюся я повертатися до тебе спиною. Волков, як мені здається, теж. Нам із тобою не по дорозі. Ти правий, Жора. Ми випадково сіли в один човник. Та це зовсім не означає, що ми спільники. Й будемо прикривати один одного далі. Ти це розумієш. Підставляти спину такому озброєному упиреві, як ти, не будемо ані я, ані Ігор. Правильно, Вовче?

— Так точно, — почулося у відповідь.

— Моєму слову вірити можна. Твоєму — ні. Хоч клянися тут на крові. Здавай зброю, Теплов. І, вважай, домовилися.

— Я не шмалятиму в тебе.

— Не вірю. Ствол.

Левченко ще тримав папірець. Спокійно запхав його в кишеню шинелі. Переклав свій пістолет у ліву руку. Правицю простягнув, зробив крок до Жори, навіть не намагаючись підняти зброю. Рука вільно висіла вздовж тулуба. Ніби отримавши від Андрія імпульс, Ігор, так само зберігаючи видимий спокій, розвернувся до Теплого лицем. Намагаючись не зважати при цьому, що він, а не Левченко, стоїть під дулом.

— Ствол, — повторив Андрій. — Часу вже нема зовсім.

Жора гмикнув.

На лиці відбилися всі етапи вагань.

— Хер із тобою. Повірю.

Спритно перехопив пістолет за дуло, ступив назустріч Левченку.

Андрій вчасно зловив погляд Вовка. Прочитав гостре бажання навалитися на Теплого, скрутити його разом із Ігорем — а то й просто застрелити з чистою совістю. Та стримався. Ледь помітно хитнув головою, хоч спокуса порушити домовленість із бандитом лишалася величезною. Заховав конфіскований пістолет у кишеню галіфе, свій демонстративно повернув у кобуру. Застебнув ґудзика, спитав:

— Ще щось є, а, Теплий?

— Інструмент. Звичка, ношу з собою кілька чарівних паличок.

— Теж здавай.

— Відсмокчеш, — у тон відповів Жора. — Відмички не стріляють. Не заряджені. І не гострі, не заколю. Мандраж тебе, бачу, колотить. А на війні ж був наче, начальнику…

— Хлебало заткни! — гаркнув Левченко, якому Теплий уже почав набридати. — Хоч ти мені здав дуло, я тобі все одно не вірю.

— Переживу.

— Молодця, — Андрій легенько ляснув себе долонею по стегну. — Бери свої причандали, збираємось, раз домовились. Справді, троє в цій ситуації навіть краще. І не дай Боже тобі, Теплий…

— Хоре лякати, начальнику! — огризнувся Жора. — Я за свої базари теж навчився відповідати. Думаєш, не бачу, як очиці блищать? Розписав би мене зараз на місці… Добре, слова сказані. Я готовий, погнали.

— Ти? — Левченко глянув на Ігоря.

— Підемо… Тільки, товаришу старший лейтенант…

— Ну?

— Прохання до тебе, Левченко.

— Кажи.

— Лариса, Юра.

— Що — Лариса і Юра?

— Треба попередити її… дружину… Заспокоїти, бо наробить дурниць. Вона повинна повірити тобі до кінця, повністю. Так само, як я повірив. І взагалі… Хто знає, що там, у лісі, як там… Мені ж ти зброю теж не даси.

— Побачимо. Так чого ти від мене хочеш?

— Просто попередь Ларису. В разі чого не кинеш її, прикриєш.

— Без тебе мав такі плани. Ти що, вже себе поховав?

— Це моє прохання, старлею, — Ігор говорив твердо. — Поки не почую від тебе, що мої попереджені, не будуть хвилюватися, не нароблять дурниць — з місця не зійду.

Не стримавшись, Андрій легенько тупнув ногою.

— Ще один! Здрасьтє вам! Ви домовились, я бачу? В кожного умови, в усякого вимоги…

— Прохання, — вперто повторив Вовк. — На мотоциклі туди–сюди. Ми довше гарикаємося. Нікуди не втече ніхто. Теплий вірно каже, хоч сука рідкісна…

— Е–е, я тут стою! — нагадав про себе Жора.

— То стій! — огризнувся на нього Ігор. — Нового про себе нічого не почув. Сука. Але правий. Нікуди нам один від одного не подітися. Найближчим часом — точно.

Левченко глянув на циферблат.

Шістнадцята, за п'ять хвилин. Гарикаються вони довше, ніж вимагає ситуація.

— Хай, — зітхнув приречено Андрій. — Слухайте команду. Вовче, ти краще знаєш тут усе. Збирайтеся махом, висувайтеся обережно до тієї околиці, де стара брама. Знайдеш?

— Так точно.

— Збірний пункт там. Нікому на очі намагайтеся не потрапити. Обходьте кружка, узліссям, — для наочності показав рукою в повітрі, як краще рухатись. — Чекаєте мене там за тридцять–сорок хвилин. Все ясно?

Жора з Ігорем злагоджено кивнули.

— Тоді вперед.

Виходячи, Левченко чомусь не сумнівався: жоден не порушить планів. Обоє чекатимуть, де сказано.

А на місці Вовка, до речі, сам би попросив попередити жінку…

До хати Катерини Липської домчав швидко. По дорозі фіксуючи — людей на селищних вулицях о цій не пізній ще порі не було.

Про причину не замислився, мав по горло іншого клопоту. Загальмував біля хвіртки, зістрибнув із сідала, перетнув двір, скочив на ганок, штовхнув двері.

Не дуже здивувався, побачивши Катерину вдома. Не здивували й змішані тривога та переляк, написані на лицях обох жінок.

— На хвилинку, — сказав Андрій, випереджаючи запитання.

Це з сусідньої кімнати вирвався дзвінкий хор хлопчачих голосів, змішаний із радісним дзвякотом.

— Лови його!

— Стій! Сірко, до ноги!

З пройми, загородженої пістрявою ситцевою завісою, стрімголов вилетів цуцик.

— Боря! Юра! ЗАБЕРІТЬ! — крикнула Липська, і щось у її голосі Левченку не сподобалося. — Заберіть, кому сказала! Я його втоплю колись!

— Катя! — з докором втрутилась Лариса.

Сіре створіння мчало просто на Андрія.

Він нахилився.

Розставив руки.

Підхопив.

— Гоп–ля!

Хлопці вибігли навздогін за своїм Сірком.

— Так, — промовив розгублено Левченко, дивлячись на звіринку, яку тримав перед очима.

Вовченя.

Зовсім не собача. Цього не могла розібрати Лариса, міська жителька. На це могли не звертати увагу діти. Але Катерина Липська навряд сплутала б маленького песика з маленьким вовком.

Від нього не сховалося — жінка помітила, що незваний гість усе зрозумів.

— Сірко, значить.

Андрій легенько стиснув вовченя. Коли дзявкнуло — знову нахилився, пустив на підлогу.

Воно відразу подибало до дверей. Катерина, вже без крику, але голосом, котрий не дозволяє заперечень, веліла:

— Боря, Юрко — ану, забирайте його до себе. Скільки разів було сказано.

Хлопці, відчувши — щось не так, швиденько зловили Сірка, зникли за завісою. Андрій запитально глянув на Катерину, вона витримала погляд:

— Я знайшла його в лісі. Біля вовчиці, мертвої. Десь кінець літа був. Вовчиці хтось скрутив в'язи, розірвав глотку знизу вгору. Там же було ще двоє діток, задушені. Ось це поруч пищало, в байраку. Як уціліло, як вижило — хіба Бог знає. Забрала до себе, не могла лишити.

— Воно–то ясно, — кивнув Левченко. — Для чого ховатися? Маскувати вовченя під песика?

— Він би перезимував, а тоді б сама випустила тварину в ліс. Не виживе, поки малий. Але ж корови є в людей. Як воно, коли вовк поруч. Баби в нас такі, на вила нахромлять — не подумають. І потім, ще цей перевертень… Додаткові страхи, зайві…

— Катя права, — втрутилась Лариса. — В світлі останніх подій, Андрію, народ краще не дражнити й не злити. Не провокувати вовчим дитинчам.

— Зрозуміло. Вовчицю, кажеш, хтось убив?

— Думаю, той же, хто лякає людей. В одному лісі зустрілися.

— Може бути, — Левченко вже не знав, що дасть йому розгадка ще однієї маленької Катерининої таємниці. — Все одно б дізналися.

— Кажу ж — я збиралася його випустити. Навіть не дуже–то й хотіла критися спочатку. Подумаєш, маленьке вовченя. Це ж мені порадили мовчати від гріха подалі.

Левченко стрепенувся, вкотре за день напружився.

— Порадили? Хто порадив? Хтось іще знав, що в тебе вовченя?

— Так уже сталося, — Липська розвела руками.

І розказала, як сталося.

— Ця людина приходила до вас потім?

Катерина кивнула, перепитала без тіні тривоги:

— А що таке?

— Нічого. Коли? Востаннє — коли?

Андрій пригадав, коли знайшов у лісі на кущі вовчу шерсть.

Саме той день назвала Катерина.

Левченко не міг у це повірити.

Збігів не буває.

Або навпаки — трапляються саме такі збіги.

Звичайне маленьке вовченя — ось кого йому не вистачало знайти, аби всі фрагменти остаточно й дуже просто склалися в голові. Підказки ж були кругом. Завжди. Не лише тепер — раніше. Варто побачити сироту вовчиці, щоб отримати останню — й головну — відповідь.

Ні.

Є ще одна.

Левченко здогадався, хто.

Лишилося зрозуміти, чому.

— Будьте тут. Нікуди не виходьте, — промовив він, поправляючи кашкета. — Катерино, лишаю тебе старшою. Відповідаєш за своїх гостей. Як щось, коли хтось прийде — посилайся на мене. В усьому, навіть якщо такої потреби не виникне.

Більше нічого не пояснюючи, рвучко розвернувся, вийшов з хати.

Його вже напевне чекають на місці Вовк із Теплим.

Але ще треба встигнути навідатися до Нещерета. Бо з новим відкриттям плани трошки помінялися. Без лікаря — ніяк.

Уже осідлавши мотоцикл, Левченко згадав — за всіма цими відкриттями не виконав прохання Ігоря.

Не вертатися ж.

Та й не до того.

Розділ одинадцятий Холодний піт

— Не перегризлися тут?

Питання не жартівливе, Андрій був серйозний, як ніколи. Зброї своїм несподіваним товаришам не залишив. Та весь цей час тривожився. Сам на сам ці двоє цілком могли зчепитися. Адже Теплий тримав Вовка у полоні без малого добу. А Ігореві не потрібні були натяки, аби зрозуміти: Левченко не в захваті від укладеного миру з дезертиром, бандитом та вбивцею. Варто напрузі спалахнути, й з двох живим залишився б тільки один. Не обов'язково пересилить Ігор. Навпаки — Андрій небезпідставно побоювався, що в прямій сутичці в'язень–утікач, котрий ще не до кінця зміцнився, програє сильному здоровому бандюзі.

Та нехай би сталося диво, Вовк упорався б із Теплим — все одно Левченка не грів жоден із варіантів. Чуйка підказувала: Жора прийняв для себе дуже важливе рішення, суті якого поки що неможливо розгадати. Тож якби ситуація загострилася, дійшло до бійки, й він убив би Ігоря, однозначно з'явився б на домовленому місці зустрічі. Аби йти з Андрієм до лісу.

Припустивши такий варіант розвитку подій, Левченко признався собі: терпіти не став би. Порушив би всі домовленості. Без жодних мук совісті застрелив Теплого та ще й придумав, як краще використати його труп у своїй особистій грі. Мінус подібного повороту: він знову зостається сам на сам із тим — або тими, — з ким неодмінно доведеться перетнутися в лісі, на підступах до колишнього німецького секретного об'єкту.

З іншого боку, якби Жору вдалося ліквідувати Вовкові, нічого б не спростилося. Мерзотник Теплий правий на сто відсотків: його досвід знадобиться, щоб відкрити сейф.

Спершу, коли Грім згадав про нього, не надаючи особливого значення, Левченко пропустив повз вуха. Проте чим більше фрагментів складалося, тим ясніше розумів: отримати на руки вміст сейфу слід попри все. Без цього задумана ним операція не матиме того результату, якого треба прагнути, захищаючи Сатанів від тотальної зачистки силами НКВС. А також — рятуючи повстанця й віддану йому Катерину, прикриваючи Ларису та Вовка. І, звісно ж, убезпечуючи себе від цілком логічних у створеній ситуації репресій. У мирний час якось би викрутився. Проте йде війна, тож вимоги суворіші.

У сухому залишку висновок Левченко зробив єдиний. Хай би як це не прозвучало, але виглядає, йому для вдалої реалізації задуму потрібні однаковою мірою Ігор Вовк та Жора Теплий. Через те зрадів, побачивши обох біля брами. Сиділи мовчки, один напроти одного, дивилися в різні боки. Але поки що тримали себе в руках. І Андрій, доклавши зусиль, аби приховати задоволення, мовив діловито:

— Ну, раз так, тоді вперед.

— За орденами? — вишкірився Теплий.

— На міни, — буркнув Вовк.

— У кого який фарт, — відрізав Жора, підвівся, обтрусив штани. — Командуй, начальнику.

— Пістолет даси? — запитав Ігор.

— Чом би й ні.

Андрієва рука ковзнула в кишеню галіфе, але Теплий тут же вигукнув:

— Е–е! Куди! Йому ствол? Давай тоді й мені, начальнику! На рівних підемо.

— Ми вже це обговорили, — мовив Андрій сухо. — Забув — ще раз скажу: обійдешся.

— А він, значить, хай? Для чого цьому чушкові ствол?

— А тобі для чого?

— Всіх озброюєш — так усіх, — говорячи так, Теплий стиснув та розтиснув кілька разів кулаки. — Тобі, наприклад, я вірю. Йому — ні. Нам разом на діло йти, а він мені в спину шмальне.

— Не шмальне.

— Горбатого ліпиш, начальнику. Або мені теж ствол давай, або ми не домовимося.

— Ми з тобою ні про що не домовимося, Жора, — парирував Левченко, витягнув з кишені руку. — Але ти правий. Він правий, Вовче. Так спокійніше. Хай зброя буде тільки в мене.

Ігор повів плечима.

— Як скажеш.

— Тоді з цим усе, — кивнув Андрій, глянув на сонце, потім — на годинник. — Чорт, нічого не робили, а вже сімнадцята п'ятнадцять. В лісі темніше буде, дерева ж кругом, тінь. Доведеться робити марш–кидок. Якщо це, звісно, буде можливим. І там, по дорозі, не буде більше мін та капканів. Значить, слухай наказ, — обвів поглядом свою невелику команду. — Першим іду я. Теплий — за мною. Вовк, ти — замикаючий. Твоя задача, крім усього іншого, стежити, аби Жора нічого не відколов.

— Ображаєш, начальнику!

— Тебе образиш… Не довіряю й ніколи не довірятиму. Живи з цим. Знай і мовчи. Коли все зробимо, як задумали, і ти підеш геть, попереджаю: ловитиму далі.

— Ага. Не боїшся, що, коли спіймають, я багато цікавого про тебе розкажу?

— Ні, не боюся. Є особлива вказівка стосовно тебе, Теплов. Живим не брати. Застрелять — не страшно. Ніхто за це покараний не буде. На практиці це означає, Жоро, що кокнути тебе під час затримання може, хто завгодно. Навіть якщо здаватися сам підеш. Тільки ж ти не підеш, а, Теплий? Не в твоїх правилах, скажи?

Жора скреготнув зубами.

— Поговорили, начальнику. Все мені з тобою ясно. Рвонемо, бо котли твої ж цокають, — він кивнув на Андріїв годинник. — Чи не все ще сказав?

— Не все. Гав не ловити. Будь–який підозрілий рух. Хай пташка перелетіла з гілки на гілку — фіксувати. Попереду, з боків, і головне — ззаду. Під час руху старайтеся не розтягуватися. Якщо ж доведеться, якщо того вимагатиме ситуація, бажано триматися так, аби бачити один одного. Від цього залежить життя кожного з нас.

— Прямо так і життя?

— Я не перебільшую, Теплий. Мені на твоє життя, припустімо, глибоко наплювати. Але сам на себе не наплюй. Маємо справу з чимось дуже серйозним і небезпечним, — коротка пауза, потім додав: — Чесно, я й сам ніколи раніше з таким не стикався.

— З чим — таким? — вирвалося в Ігоря.

— Ось і йдемо розбиратися. У мене хіба припущення, чіткої відповіді нема.

— Не тягни гуму, начальнику, — Жора легенько ляснув себе долонею по ляжці. — Мене вже, сука, розпирає. Погнали, хоре стояти.

— Пішли, — кивнув Левченко.

Хотілося додати — з Богом. Та вирішив: зайве.

Перший, вже знайомий Левченку відрізок шляху, подолали швидко й злагоджено.

По мірі заглиблення в ліс Андрій відзначив — сонячне світло зникає тим впевненіше, чим далі вони заходять. Сутінки в лісі завжди настають раніше, ніж на відкритій місцевості, й дуже скоро наздоженуть їх. Потім — випередять. Й зроблять пересування складнішим. Та, з огляду на вже відомі обставини, пов'язані з цією частиною хащ, небезпечнішим. Хоч поки нічого не заважало й не зупиняло. Підозрілих звуків не чулося. Навіть не виникало зрадницького відчуття, що десь поруч є хтось невидимий та жахливий.

Діставшись до знайомої вже галявини, де вдень — лише чотири години тому, а наче кілька діб збігло! — Левченко зіткнувся з Громом, він зробив знак зупинитися. Перевів подих, витягнув із кишені шинелі складену вчетверо карту. Вовк став поруч, зазираючи через плече. Теплий бухнувся на траву, під дерево, туди, де, за збігом обставин, сидів не так давно повстанець, крякнув:

— Ну, ти й женеш, начальнику! Розігнався! Наче норми ГТО[12] здаємо!

— А ти їх колись здавав? — кинув Левченко, не озираючись. — Скажи ще, ворошиловський стрілець[13] і з парашутом стрибав.

— Ми ще можемо якось замазати, хто краще стріляє.

Вирішивши не реагувати на його репліки, Андрій переключився на вивчення карти. Хоч і без того вже приблизно вирахував подальший маршрут, звірити не завадить. Поки що Левченка хвилював не сам напрямок руху, із ним ніби все зрозуміло. Більше цікавило, наскільки вірними можуть виявитися припущення Грома про розставлені на шляху пастки.

І головне: кому й для чого треба було лаштувати капкани й міни, якщо візит небажаних гостей навряд чи передбачали.

Адже база секретна. Й перед тим, як залишати її, всіх, хто мав до неї доступ чи просто знав про існування, ліквідували. Раз так, нема потреби дбати про додатковий рівень безпеки.

Левченко гмикнув, замислено склав карту.

— Що? — поцікавився Вовк.

Андрій зиркнув на Теплого, мотнув головою.

— Нічого.

Ділитися вголос думкою, котра прийшла раптово й справді могла постукатися в голову раніше, в присутності Жори не хотілося. Левченко лише зараз усерйоз засумнівався в самій доцільності їхніх поки що злагоджених дій.

Він тільки зараз подумав — а чому секретний німецький табір у лісі, який вони хочуть відшукати, повинен існувати взагалі?

Тобто, в словах повстанця Андрій не сумнівався. Грім сам не міг знати багатьох фактів. Хоча б того, що лісовий об'єкт під час відступу господарі могли знищити. Підірвати, наприклад. А сейф, на який вони націлилися, забрати з собою. Чи лишити там, на місці, спорожнивши та прихопивши вміст. Чи спаливши, теж варіант.

Він знову гмикнув. Ні, якби вірними виявилися такі припущення, пасток у лісі на дальніх підступах до об'єкта ніхто б не ставив. Капкан та міна тут не випадково, все пов'язано. Це означає — там, куди вони націлилися, таки щось лишилося.

Відповідь на всі питання отримає, щойно вони досягнуть кінцевої мети.

Ламав голову й шукав правильнішої відповіді. Бо хотів з більшою ймовірністю зрозуміти, що чекає на них попереду, на що треба зважати, чого стерегтися.

Ясно, капканів між дерев рясно ніхто не розставить. Та мінне поле — цілком реально.

— Гайда далі, — закликав, глибше засовуючи карту в кишеню. — Обережніше.

Можуть бути різні фокуси…

Передчуття не підманули — перший сюрприз надибали вже за півгодини.

Спершу рухалися, як раніше, широко не розтягуючись й роздивляючись у різні боки. За цей час сонце остаточно сховало промені за верхівки дерев, впевненіше схиляючись на Захід. Довкола стало зовсім похмуро, осінні сутінки поволі поглинали ліс. Диш де — не — де промені з останніх сил пробивалися назовні. Один із таких і допоміг, спершу вивівши з хащ на невеличку просіку й відразу освітивши старанно вкопаний посеред давно не їждженої вузької колії дерев'яний стовпик. Прибита впоперек дошка суворо попереджала:

Achtung! Minen![14]

— О, приїхали! — вигукнув Теплий. — Це навіть я розумію. Тільки знаєш, начальнику, що я тобі зараз скажу?

Левченко промовчав, не маючи жодного наміру зважати на порожні балачки бандита. Той зрозумів це по–своєму, тож повів далі:

— Там не обов'язково є мінен. Фріци могли просто так написати, щоб страшно було. І ніхто туди далі не ходив.

Тепер Андрій змушений був визнати — в Жориних словах щось є.

— Може, й так, — непевно повів плечима. — Але хіба мінне поле засіяли по периметру? Чи на кілька кілометрів у обидві сторони? Ліс кругом. Обійти можна, шлях же не перекритий.

— Ти пошурупай, пошурупай сам, — Теплий легенько постукав себе по скроні зігнутим пальцем. — Оця табличка стоїть, мов опудало на городі. Не підеш ти вперед, почнеш обходити. А міни закопані саме там, куди ти поперся. Дурять.

— Варіант, — погодився Левченко, ловлячи себе на тому, що хай неохоче, але десь починає трошки поважати як не самого Теплого, то його логіку й спосіб мислення. — По–твоєму виходить, вперед не можна, вправо — смерть, ліворуч — погибель. Прямо казка якась.

— Чому казка? — здивувався Жора.

— Тобі, бачу, бабуся в дитинстві не читала, — втрутився Вовк. — Є в народних казках такі випадки, коли герой, лицар, богатир чи інший воїн, опиняється між трьох доріг.

Бачить камінь. А на камені пишуть: наліво підеш — сам згинеш, направо — коня втратиш, а прямо — хто знає, може й викрутишся. Як розумним будеш.

— Ага, Офіцере, це ти в нас такий розумний, — процідив Теплий з уже зовсім загуслих сутінок. — У тебе, значить, бабуся була. Мамка теж, мабуть. Кашкою годувала, з ложки… сучара ти бацильна…

— Е! — стрепенувся Левченко. — Здрасьтє! Чого завелися на рівному місці?

— Не на рівному, начальнику, не на рівному. Нікому було мені казочки розповідати. Не було в мене бабусі. Мамки теж не було. Батька не пам'ятаю. Забили їх усіх на вулицях, у Києві твоєму, зимою вісімнадцятого року. Брешу, якою мамка була — ще згадаю. Красива. Батя їй мене зробив — і в тюрму, ще за царя. Щез кудись. Чи сам не повернувся, чи зарізали де — не знаю, — Теплий поволі накручував себе. — Жили ми з мамкою на Подолі. Залишила мене на добрих людей, тоді зима була. Сказала, піде свій перстеник, єдине, що від татка лишилося на пам'ять, поміняє на якусь жратву. Не повернулася. Потім уже дізнався. Хоч малий був — усе зрозумів: у Києві п'яні матроси просто так народ стріляли, від злості й для забави. Жінок, котрі красиві… Знаєш, Офіцере, що вони робили з красивими жінками перед тим, як розпороти їм пузо?

Жора повільно посунув на Вовка.

Андрій рішуче став між ними:

— Стоп! Ша! Розійшлися! Ти знайшов, коли згадувати про дитинство, — Левченко ще не зрозумів, чи треба готовий співчувати бандитові й зраднику, тож розвернувся до Ігоря: — А ти теж хороший. Казки розповідаєш. А нам — слухати. Закрий рота. Ти, Жора, теж. Далі говоримо тільки по ділу. Тим більше, Вовче, він діло говорить.

— Хто? — питання прозвучало награно, адже Ігор чудово розумів, про кого говорить Левченко.

— Наш товариш, — Андрій навмисне наголосив на останньому слові. — Ми вороги. Громадянин Теплов прекрасно це знає. Нема смислу це від нього приховувати, так чесніше. Але поки ми тут, у лісі, він наш товариш. Всі в одному човні, сказано. Треба часом визнавати, що вороги теж кажуть правильно.

— Визнаю, — змирився Вовк. — У чому правий?

— Там, далі, по колії за стовпом, мін може й не бути. Зате цілком може бути, що їх натикали кругом.

— Варіанти?

— Мало, — визнав Андрій. — За інших обставин ще можна обережно обстежити все кругом. Навіть викликати саперів. Зараз… навіть не знаю. Не підемо ж ми троє навмання в різні сторони…

— Не треба, — Вовк для чогось старанно потер долоні об штани. — Я трохи знаю саперну справу. На фронті довелося як ставити міни, так і знімати.

— Пропозиції?

— Йти шляхом найменшого опору, — Ігор кивнув вперед на прокладену колію. — Там або міни є, або нема.

— Багатий вибір, — оскалився Теплий. — Головне, Офіцере, мудрий. Як кажуть товариші командири, стратегічний.

Левченко вирішив не слухати Жору, хоч погоджувався з ним.

— Поясни.

— Складно тільки на перший погляд, — мовив Ігор. — Припустимо, цей стовп для того, аби збити з пантелику. Щоб ми чи такі, як ми, пішли в обхід і попалися. Стане ясно, коли перевіримо, чи справді там заміновано. Якщо міни стоять, цілком можна спробувати обережно розчистити прохід. Їх тут багато не натикали.

— Чому?

— Бо ставили їх, виглядає, перед самим відступом. Навряд табір чи об'єкт, до якого ми прямуємо, згортали довго та планомірно. Я хоч і сидів уже на той час у тюрмі, знаю: наступали наші стрімко, йшли у цьому напрямку на прорив. Мене, чесно кажучи, взагалі дивує, чому тут мінне поле.

— Тобто?

— Охороняти після згортання й ліквідації нема чого. Лише припускаємо, що там міг лишитися сейф. Раз є табличка з попередженням і напевне можуть стояти міни, значить, там дійсно щось лишилося. А той, хто мінував, місце оберігає. Й мав намір туди повернутися.

Ось ще фрагмент, подумав Левченко.

Дивуючись, як тепер усе точно лягає в загальну картину того, що сталося. Котру він намагається відтворити, навіть переймаючись іншими, загальнішими проблемами. Вголос, звісно, цього не сказав. Не слід починати пояснювати зовсім уже не потрібні зараз рече. Натомість підсумував:

— Не тепер, пізніше про це поговоримо. Значить, Вовче, я так розумію, є міни чи нема, треба йти по прямій і перевіряти самим?

— Ага.

— Впораєшся?

— Сапери колишніми не бувають. Спробуємо. Ліхтарик даси?

Андрій видобув із кишені шинелі плаский трофейний німецький ліхтарик. Засунувши його до своєї кишені, Вовк зиркнув на Теплого.

— У тебе, Жоро, були знамениті ключі, інструмент.

— Не про твою честь, — огризнувся той.

— Іншого гостряка в нас нема. Ніж потрібен, але й металевий довгий ключик згодиться.

— Дай йому, — розпорядився Левченко.

Знизавши плечима, Теплий артистичним жестом вивудив невеличку в'язку саморобних, але все одно — майстрових відмичок. Підкинув на долоні раз, другий, гмикнув, жбурнув Ігореві під ноги.

— Підніми, — суворо звелів Андрій.

— У злиднів слуг нема, — парирував Жора.

— Я сам, не треба.

Нахилившись, Вовк узяв в'язку. Вибрав найдовший і найтонший ключ. Зітхнув, спокійно повернувся й ступив уперед, за стовп, на колію.

Зробивши крок, з наступним не квапився. Зупинився, затримав ногу в повітрі. Поставив, де була, обережно присів, став навкарачки, ліг на живіт. Повільно поповз по пластунському. Завмер лиш на трошки, виймаючи ліхтарик, присвічуючи перед собою.

Левченко й Теплий принишкли.

Потягнулися хвилини. Кожна з них була цінною й могла стати фатальною — але витратити їх було потрібно.

Ніхто з них не рахував, скільки минуло відтоді, як Вовк почав прочісувати колію. Навпаки, здавалося — час принишк разом із ними. Раптом виникло відчуття: в лісі, поруч із ними, хтось є. Хоч поки підозра нічим не підтверджувалася, довкола трималася тиша. Тому обоє синхронно здригнулися, коли почули спереду Ігорів вигук, чи то переможний, чи навпаки — тривожний:

— Є!

— Що там? — запитав Андрій

Заблимав ліхтарик. Вовк вилаявся, тоді відгукнувся:

— Розтяжка. Знайома штука. Схоже, німецька, протипіхотна. Детонатор натяжної дії.

— А? — Жора нетерпляче смикнув Андрія за лікоть. — Чого?

— Лапи забери, — Левченко відступив на крок, зовсім не переймаючись, як це сприйме бандит, та все ж пояснив: — Зачепиш на ходу спеціального дротика, висмикнеш детонатор, і все. В тебе п'ять секунд. Пощастить — ногу відірве, пузо шрапнеллю розворотить. Не пощастить — хана. А ще на таку міну можна зверху ногою стати. Тоді без варіантів, амба.

— Багато їх там натикано?

— Я знаю? — тихо вигукнув Левченко. — Такі міни по одній не ставлять.

Згадавши випадок із Громовим побратимом, осікся. Відразу долучив до загальної картини ще один фрагмент. Не аж такий значний, проте все одно — показовий та потрібний, котрий поки не готовий був вірно трактувати. Додав лише:

— Як білі гриби. Знайшов один — шукай інші поруч. І все, не каркай під руку.

— Кому?

— Заткнися, сказав!

Теплий вирішив не загострювати й без того непросту обстановку. Замовк, теж втупившись у силует Ігоря метрах у двадцяти від себе.

Знову потягнулися напружені мовчанка й чекання. Нарешті постать попереду заворушилася, відсунулась назад, Вовк озвався з сутінок:

— Сам не зможу. Підсвітити треба, ліхтарик потримайте хтось.

— Дивись, є така приказка про помилки сапера…

— Глохни, сказав! — Левченко вже ледь стримувався. — Давай, дуй вперед. Допоможеш.

— Мене? На мінне поле? Сам чого не йдеш, начальнику? Фраєра знайшов?

— Я пішов би. Довіри до тебе в таких справах у мене нема.

— Чули ми це вже, Левченко, чули.

— Так ще послухай. Не піду, бо не пущу тебе за спину. Попереджав. Значить, не відсвічуєш тут, а йдеш до Вовка.

— Ага, — Жора вишкірився. — Шнурки тобі прасувати не треба?

Все. Досить.

Коротко й різко замахнувшись, Андрій ударив Теплого в лице.

Той не чекав. Не встиг ухилитися, на ногах не встояв, повалився на траву. Скочив тут же, збираючись кинутись на кривдника голими руками. Та зупинився, побачивши націлене пістолетне дуло.

— Робитимеш, як сказали, — видушив із себе Левченко. — Є наказ застрелити тебе на місці, не жаліти. А ти в мене вже кілька зайвих годин дихаєш і землю топчеш… сука… Пішов. Хоч слово криве від ще тебе почую…

Кулак розбив губу. Сплюнувши кров собі під ноги, Жора витерся рукавом.

— Ну–ну…

Та далі не говорив нічого — посунув уперед.

— Дивись, не підірвися там зі злості, — попередив Андрій.

Теплий теж пересувався обережно, за прикладом Вовка опустившись на землю й рачкуючи, намагаючись триматися точно за ним. Коли наблизився, Ігор передав ліхтарик, кивнув біля себе, сказав:

— Лежи поруч. Перевірив — нема нічого. Але спокійно, не навалюйся. Мені простір потрібен.

Жора присів, потім приліг на бік. Повернувся, мостячись по можливості зручніше. Присвітив.

Ані він, ані тим більше — Левченко, не бачили вкритого противним холодним потом Ігорового лиця. Зціпивши зуби, орудуючи руками так, ніби вони раптом перетворилися на крихкі пелюстки, він пальцями, час від часу допомагаючи собі кінцем злодійської відмички, розчистив землю довкола міни. Відкопав її верхівку, звідки загрозливо стирчав капсуль із відігнутою чекою. Загнувши вусики й міцно стиснувши їх пальцями лівої руки, правою Вовк від'єднав дротика, котрий сполучав міну з тоненьким патичком на розтяжці. Лиш тоді спромігся витерти змокрілого лоба.

Далі діяв впевненіше. Розгріб супісок, видобув міну назовні. Вона нагадувала за розміром банку тушонки. Ігор глянув на Теплого, видихнув:

— Не кусається.

— Ще повинні бути, — нагадав Жора, котрий, забувши про все на світі, спостерігав за його рухами, затамувавши подих.

— Знаю. Тримай світло міцніше. Рухатися будеш за мною.

Далі пішло веселіше.

Попереду Вовк відшукав іще три такі ж самі міни, поставлені, як йому здалося, не надто знайомою з саперною справою людиною. Розрядивши їх та просунувшись ще трохи вперед, зробив висновок — якщо йти, нікуди не звертаючи, тримаючись цього невеличкого розчищеного проходу, вже ні на що не наступиш.

Тепер відкриття, котре лише спершу видавалося Левченкові неймовірним, остаточно підтвердилося. Докази правоти припущень отримував із кожним кроком.

Вони перейшли мінне поле, котре виявилося не аж таким широким. Сутінки тим часом загусли остаточно. Проте колія, прокладена серед лісу, тепер упевнено вела вперед. Андрій не думав, що по дорозі доведеться зіткнутися ще з якоюсь перешкодою, й не помилився.

Бо менш, ніж за годину всі троє дісталися кінцевої мети.

Спершу побачили ворота.

Точніше — залишки обплутаної колючим дротом брами, збитої з міцних дощок. Її розворотило не вибухом, просто зламали. Ліва стулка, відламана від міцного стовпа, валялася на землі. Права лишалася в первісному стані, але насправді нічого не закривала й проходу не заважала. Загалом, як уже зрозумів Левченко, тут колись була звичайна лісова галявина, оточена з усіх боків стіною лісу. Від основної дороги, котра, судячи з карти, проходила за півтора десятки кілометрів звідси, прорубали просіку, викорчувавши пенькі. Місця достатньо, аби проїхав транспорт. Саме на неї вони вийшли, зробивши в лісі гак.

Попередження про мінне поле розмістили не посередині колії, але й не на самому початку. Видно, той, хто вкопував стовп та мінував дорогу, не хотів, щоб його могли побачити випадкові люди. Бо в такому разі замінована дорога сама по собі привертала увагу.

Отже, прикинув Андрій, мінне поле — здебільшого страховка. Спроба залякати, зупинити, попередити. Та при цьому мінер–самоук був переконаний: сюди, в цю частину лісу, сторонні не полізуть. Або почнуть обстежувати її не скоро. Значить, розраховував на те, що про існування секретного табору нікому з сатанівців та довкола селища невідомо.

Звідки така впевненість?

Відповідь проста: всіх ліквідовано.

Схоже, той, кого вирахував Левченко, не без підстав вважав себе єдиним хранителем місцевої таємниці.

На темному, безхмарному цього вечора небі вже висіло бліде місячне кружальце. Похмуре світло більше приховувало, ніж відкривало їхнім поглядам оточені парканом забудови. Вірніше, те, що лишилося від бараку, казарми та основної, великої будівлі, котра становила верхівку цього своєрідного трикутника. Споруду розташували точно посередині між блоком та казарменим приміщенням, при цьому вона трошки видавалася вперед та заходила в глибину, ближче до краю галявини, а отже — до лісу.

Як усе це виглядало раніше, доводилося гадати. Андрієві не хотілося ламати собі над цим голову. Він бачив повністю зруйновані вибухами барак та казарму, і лише частково — головну забудову. Зі свого місця Левченко не міг толком все розгледіти. Треба наблизитися.

Витягнувши пістолет, він кивком звелів Теплому йти вперед, через пошкоджену браму. Хоча в обнесеному колючкою периметрі теж зяяли діри.

— Що таке? — визвірився Жора.

— Шуруй. Скільки нагадувати, що собі за спину я тебе не пущу?

— З голими руками не піду. Ствол давай.

— Зараз. Штани хіба підтягну, — гмикнув Андрій. — Не бійся, ми поруч. Схоже, є для тебе робота. Якщо сейф десь і зберігся, то он у тих руїнах.

Тут же, ніби згадавши щось важливе, Левченко дістав пістолет Теплого. Мовчки простягнув Вовкові. Той кивнув, вправно пересмикнув затвор, досилаючи патрон у патронник. Тепер на Жору в місячному сяйві дивилися два дула.

— Давай, — мовив Ігор.

— Борзий став, значить, — Теплий цикнув слиною крізь зуби. — Ну–ну, давно в погребі сидів.

— Недавно, — погодився Вовк. — Воруши копитами, Жоро.

Потерши долонями об штани, бандит посунув уперед, зрозумівши — більше з ним не говоритимуть. Зробивши Ігореві знак, Андрій рушив за ним, попередив при цьому:

— Тримайся на відкритій місцевості.

— Ти про що, начальнику? — Теплий глянув через плече.

— Про те саме. Жити хочеш — дивись по сторонах. Йди так, аби тебе ніхто не міг обійти. Тебе, Вовче, теж стосується. Вважай.

— Може, поясниш?

— Самі побачите. Хоча… Краще б до цього не дійшло.

— До чого? Загадками говориш, начальнику. По–моєму, біса женеш.

— Ворушися, Жора. Ми прикриваємо. Твоя смерть не в наших інтересах. Але він може ховатися там, усередині десь.

— Хто — він?

Це, не змовляючись, запитали одночасно Ігор Вовк і Жора. Весь час невеличка група продовжувала неквапом рухатися, вже проминула браму, зайшла за периметр. Вони чекали відповіді, хотіли її знати. Андрій визнавав за ними це право. Адже, як би не ставився до Теплого, зараз той ризикував однаково з усіма. Проте від негайних та бодай поверхових пояснень стримувала відсутність у самого Левченка чіткого уявлення про те, як краще все пояснити. Аби почуте не прозвучало для обох надто неймовірним, щоб відразу повірити.

Признався подумки собі самому: теж не готовий до кінця прийняти все, до чого додумався, побачивши вовченя. Не здатен пояснити, картина якого злочину намалювалася в його голові. Звісно, Андрій збирається вимагати пояснень від того, хто, на його думку, може їх дати. Але не тепер.

Одначе Левченко вже почав підшуковувати потрібні слова.

Побоювався — якщо Ігор ще якось сприйме почуте, Жору воно здатне застопорити. Головне — вивчити територію, роздивитися як слід, розібратися, що можна взяти звідси для себе. І як використати знахідку з користю для всіх.

Та враз слова стали вже зайвими.

З темряви, зі сторони напівзруйнованої будівлі, раптом донеслося голосне нелюдське виття.

Теплий, котрий рухався на кілька кроків попереду, зупинився, завмер, позадкував. Уперше за цей, здається — нескінченний день, Левченко відчув та побачив розгубленість, переляк бандита. Вклякнув, здригнувшись, Вовк. Навіть чекаючи чогось подібного, здогадуючись — тут є хтось невидимий, Андрій теж відступив на кілька кроків. Виставив пістолет.

Виття повторилося. Було довгим, тягучим. Ніби голодний, змерзлий та всіма покинутий пес вив від безвиході на місяць.

— Станьте колом, — звелів Левченко. — Не підпускайте його до себе. На відкритому з ним можна впоратися.

— З ким? — вигукнув Теплий, крутячи головою на всі боки. — З ким, твою мать! Ми куди прийшли, начальнику? Хто це виє?

Відповісти Левченко не встиг.

Бо наступної миті всі троє побачили його.

Висока темна постать вийшла зсередини розволоченої вибухом забудови — звідти, де лишився вхід до неї.

Місяць світив просто над ним. Та зі свого місця чоловіки все одно не могли до пуття розгледіти мешканця й водночас — моторошного вартового, сторожа зруйнованого й кинутого німецького лісового об'єкта.

У тому, що перед ними все ж таки людина з плоті й крові, ніхто з трьох не сумнівався.

Тож відразу, щойно постать з виттям та риком посунула на них, Левченко навів на нього дуло й натиснув спуск. Те ж саме зробив Ігор, тільки не цілячись. Ним керував швидше інстинкт збереження, ніж намір влучити в постать з першого пострілу.

Але в них на очах сталося неймовірне.

Високий випередив постріл. Принаймні, так виглядало — Андрієва рука ще підносила пістолет, а він уже смикнувся вбік, немов пірнаючи під кулі. Якби Вовк захотів прицілитися краще, в нього б нічого не вийшло: постать рухалася стрімко, широкими стрибками, не стояла на місці. Тому шансів взяти його на мушку практично не лишалося. Вовк із Левченком автоматично вистрілили ще по разу.

Марно.

Складалося враження, що цю людину не зупинять навіть випущені віялом кулеметні черги.

Ще до того, як стрельнуло вперше, високий нагнувся, витягнув руки, голосно загарчав, метнувся вперед і вбік, ніби долаючи смугу перешкод на тренувальному плацу. Різкі рухи вліво–вправо зовні нагадували хилитання маятника — метод, практикований розвідниками–диверсантами. Та постать не просто ухилялася від куль — вона при цьому стрімко наближалася. Навіть дуже тренований боєць не здатен рухатися вперед із такою неймовірною швидкістю. Левченко не міг устежити за ним, бачив високого то праворуч, то — з лівої сторони, а ось він уже мчить по прямій із явним наміром збити з ніг та вчепитися в горлянку.

— Назад! — заволав Андрій, сахаючись убік та знову стріляючи, без особливого успіху прагнучи бодай зачепити високу темну постать кулею. — НАЗАД! РОЗБІГЛИСЯ! НЕ СТІЙТЕ КУПОЮ!

Ще не зовсім розуміючи, для чого це треба, Вовк із Теплим спритно сипонули в різні боки. Андрій теж відскочив, і тут же стало ясно — маневр дуже вчасний. Висока хижа постать рухалася настільки швидко, що вони випередили кидок на якусь мить. Ворог врізався в порожнечу на тому місці, де щойно стояли всі троє.

Тепер розстановка сил помінялася — високий опинився в оточенні, між трьох вогнів.

Точніше, між двох: адже Жорі не було, чим воювати.

— ЗАБЕРИ! — загорлав Левченко невідомо, до кого. — ЗАБЕРИ ЙОГО! МИ НЕ ЗРОБИМО НІЧОГО ЙОМУ! ЗАБЕРИ!

Або той, до кого закликав Андрій, справді ховався десь поруч і стежив за розвитком подій, не бажаючи втручатися, або Левченко помилився й тут більше нікого не було. Ані Вовка, ані Теплого не переймало, кого гукає на допомогу старший лейтенант і чому хоче зберегти високому хижакові життя. Бо той, схоже, не збирався нікого жаліти.

Якщо взагалі розумів, що відбувається.

Бо двоногий хижак бачив перед собою лише здобич. Ворогів, котрих треба негайно знищити, одного за одним.

Зараз, коли він опинився зовсім близько, його можна було краще роздивитися. Тепер уже всі бачили: перед ними — мужчина, високий, широкий у плечах, із йоржиком волосся на голові. Схоже, колись його голили налисо, череп поволі заростає. Виставлені вперед руки він зігнув у ліктях, розчепірив пальці. Так само ледь підігнув у колінах ноги, готуючись до стрибка. Очі блищали в темряві. Груди здіймалися. Він голосно дихав, зі свистом випускаючи повітря. До Левченка, котрий опинився до постаті найближче, доносилося сморідне, справді звірине дихання. Він вертів головою, явно обираючи першу жертву з трьох.

Але вже ясно, чого хотів Андрій, вимагаючи від інших розбігатися.

Побачивши враз довкола себе не одного, а трьох противників, нехай наляканих несподіваною появою хижої істоти, та все ж таки — зібраних, готових до бою, ворог на рівні хижацьких інстинктів розгубився. Сопучи далі, він завертів великою клаповухою головою, намагаючись визначити найслабшу ланку, аби спершу вдарити саме туди.

— Не стійте! — закричав Левченко. — Не стояти! Рухатися!

— Хто це? — закричав Вовк.

У відповідь високий заричав. Чи здалося, у темряві справді скреготнули гострі хижі зуби.

Башка повернулася в бік Теплого. Знову рикнувши, тепер — ніби задоволено, чоловік видихнув, відступив на пару кроків назад, немов збирався розігнатися й стрибнути.

— Куди! Е, куди! — рявкнув Жора, зрозумівши це й чітко усвідомивши небезпеку для себе. — Стояти! Стій, падло! Начальник, вали його! Гаси!

Замість того Левченко метнувся вбік, імітуючи контратаку. Вгадавши маневр, так само зробив Ігор, тільки сіпнувся в іншу сторону. Чоловіки почали рухатися по колу, миготячи в хижака перед очима й помітно збиваючи з пантелику. Високий вже не міг зосередити вбивчу увагу на комусь одному. Тож роздратовано загарчав, почав крутитися довкола себе, відволікшись від беззбройного бандита.

— Чорт, хто це? — вигукнув Теплий. — Начальник, ти ж знаєш!

— Що знаю?

— Та бачу я! Знаєш, що воно таке!

— Вовк!

— Я тут! — озвався Ігор.

— Не ти! Він — вовк!

— Що ти мелеш! Який, на хрін, вовк!

Левченко не встиг відповісти, навіть якби збирався пояснювати бодай щось тут і зараз. Бо в цей самий час той, кого він назвав вовком, нарешті визначився з об'єктом першої атаки.

Рвучко розвернувся до Теплого. Сильніше зігнув ноги в колінах, готуючись наступної миті відштовхнутися від землі й стрибнути на Жору. У тьмяному місячному сяйві Андрій помітив — хижакові вдається контролювати рухи його та Ігоря, аби в разі чого блискавично діяти на випередження.

Йому вдасться. Левченко не мав жодних сумнівів.

Зовсім недоречно відчув холодний піт на обличчі.

Смикнув лівою рукою, машинально, хотів витерти. Високий тут же рикнув у його бік. А потім знову повернувся до Жори.

— Назад! — заволав Теплий, не дуже зграбно відстрибуючи. — Стояти! Шмаляйте хтось, матір вашу!

Перемістившись по колу так, аби зайти до ворога спереду, Вовк підняв пістолет. Тепер стояв досить близько, промахнутися не міг, хоч не вважав себе вправним стрільцем. Зрозумівши маневр, Левченко зі свого боку теж перемістився, готуючи зброю. Зараз хижак стояв на лінії вогню, між двох стволів, і, здавалося, не було можливості уникнути враження.

Даремно здавалося.

Стрімко крутнувшись, високий боєць знову ніби пірнув під дуло й під кулю — адже Андрій стрельнув, палець тиснув на спуск. Ігор не встиг зрозуміти, що відбувається, як хижак уже летів на нього в стрибку. Сильний удар по правиці завдав гострого болю. Вовкові навіть здалося — щось хруснуло, руку справді мов перебило. Пістолет вилетів, куди впав — Ігор не бачив, бо від наступного удару сам завалився на землю.

Щось немов підштовхнуло вбік.

Він перекотився.

Високий тут же опинився там, де Ігор стояв ще секунду тому. Не наскочив — стрибнув, приземлився на всі чотири, явно з наміром навалити на жертву масою. Сам не чекав, що промахнеться. Наступна його атака могла б стати успішнішою. Вовк, не соромлячись волати на все горло, перекотився колобком ще раз. Та другим стрибком ворог усе ж таки міг досягнути мети. Лише коротка мить — ось реальний виграш Ігоря в часі.

— А–А–А–А–А–А!!!

Кричав Теплий. Його ніби враз підмінили. Або пройшов до тями, або повернулася злоба, яку збирав увесь час, поки Левченко тримав його та ситуацію в цілому під своїм контролем. Чи просто дійшло: закінчивши з одним, стрімкий та сильний двоногий хижак візьметься за іншого. Могли спрацювати відразу три цих чинники. А могло ввімкнутися щось інше.

Не важливо.

Пришпоривши себе криком, Жора набичив голову. Пригнувся, виставив руки вперед і з розгону налетів на високого. З усієї сили штовхаючи його далі від Вовка. Нічого іншого, окрім тренованих кулаків, він пустити в хід не мав змоги.

Чи налякала раптова відчайдушна атака хижака — не зрозуміло. Але вона допомогла Ігореві виграти дорогоцінні секунди, зупинила ворога на коротку мить, й він відкотився ще далі. Права рука боліла, вона фактично вийшла з ладу. Урятувавшись тепер, Вовк міг ставити на собі хрест, як на бійцеві: з однією лівою, без зброї, проти ворога не встоїть.

Тим часом високий уже здолав контрнаступ. Скочив на рівні ноги, не дав Теплому перегрупуватися, лиховісно заричав, ударив навідліг. Бив раз. Та цього стало досить, аби Жора відлетів, при цьому його трошки підкинуло в повітря. Ще падав, а ворог уже збирався стрибнути вдруге, аби добити бандита.

Та саме зараз хижак, захопившись відбиванням атак, стояв до Левченка спиною.

Андрій не гукав високого, змушуючи повернутися. Більше того — всерйоз підозрював: ворог відчує рух позад себе й знову зреагує на випередження. Кількома широкими кроками скоротив відстань між ним та собою, скинув пістолет.

— Стріляй! — загорлав Теплий.

Даремно.

Двоногий хижак розвернувся миттю. Левченко навіть не припускав, що можна рухатися з такою швидкістю.

Моторошне гарчання замість людського голосу.

Але цим самим він усе ж таки прислужився Андрієві.

Посунувши вперед, ще зменшив між ними відстань.

Пам'ятаючи, як високий розправився з Вовком, старший лейтенант міцніше стиснув руків'я, підняв руку. Дуло опинилося точно на рівні широких грудей.

Ворог стрибнув.

Постріл.

Ще постріл.

Високий ніби наштовхнувся на міцну стіну, яку не зміг би проломити навіть із усієї своєї дійсно надприродної сили. Та падати не спішив, ще стояв на ногах.

При світлі місяця блищали його очі.

Погляд Левченка зустрівся з ними.

Третій постріл, у голову, нарешті звалив високого хижака.

Коли помирав, скавчав, немов підстрелений пес.

Андрій хотів вистрілити вже в мертвого, для певності. Навів дуло, натиснув спуск.

Клацнуло.

Це був останній патрон.

Поруч хтось важко й голосно дихав.

З'явилося відчуття: застрелена людина–хижак тут не одна. Поки вони гуртом намагалися впоратися з одним, інші непомітно підкралися, оточили й зараз нападуть разом, не давши прийти до тями. Ще не зрозумівши, чим із ними далі воювати, адже обойма його ТТ порожня, Левченко, тим не менше, машинально ступив убік. Розвертаючись на ходу й готуючись зустріти наступного нападника лицем до лиця.

Проте за спиною нікого не було. Та й кругом, на плацу, більше не помічалося небезпечних постатей. Але хтось все одно хрипко й важко дихав, немов набираючись сил для атаки.

Лиш цієї миті до Андрія нарешті дійшло: чує власне дихання.

Машинально поправив кашкет. Роздратовано сплюнув. Голосно, вклавши всю лють та ненависть, завернув матюком, ніби хотів тим самим докричатися до остаточно вже загуслої темряви. Місячне колесо закотилося за хмару. Галявину й покинутий, напівзнищений табір, котрий перетворився на лігво людиноподібної істоти, нічого не освітлювало. Хіба очі звикли, та Левченко все одно поліз по ліхтарик.

— Е, начальнику, — озвався Теплий.

Вперше за весь час у його голосі не чулося наглості, блатної самовпевненості та погано прихованої зневаги.

— Чого треба?

— Що це було? Ти ж знаєш, гадом буду.

— Куди вже більшим гадом, — втрутився Вовк, далі лежачи на землі. — Левченко, руку дай. Сам не встану. Ця твар мені точно праву перебила.

— О, ти теж про тварину! Слухайте, братва, по–моєму, він або здичавів тут у лісі, або таким народився. Люди ж так себе не ведуть.

— Так, як ти, люди теж себе не завжди поводять, — процідив Левченко.

— Ми кусатися знову почнемо? Ця тварюка могла загризти нас усіх, гуртом чи по одному! І бігали ми від неї всі разом! Начальнику, давай, колися. Знаєш, що воно таке і звідки, зуб даю!

— Впав мені твій зуб на одне місце, — Андрієві зовсім не хотілося добирати виразів. — Щось трошки знаю, про інше здогадуюсь. Є підозра, повну відповідь знайдемо в сейфі. Тільки б він там був.

Відчуття реальності поволі поверталося. Нашаривши в кишені шинелі запасну обойму, Левченко виклацнув порожню, загнав повну, дослав патрон у патронник. Потім, так само неквапом, допоміг підвестися Ігореві. Його права рука нагайкою теліпалася вздовж тулуба й навіть у густих сутінках виглядала неприродно вивернутою. Не стримався, спробував торкнутися.

— Не лізь! — відсахнувся Вовк. — Там ніби серйозно. Чую, наче кістка стирчить.

— Шину треба накласти.

— Без тебе знаю. Пізніше. Не для того прийшли. Якщо більше таких чудовиськ тут нема, потерплю.

Андрій нарешті згадав про вбитого ворога. Підійшов, нахилився, присвітлюючи собі ліхтариком. Той, кого кожен із трійці вже визначив по–своєму, лежав горілиць. Розчахнуті мертві очі дивилися вгору, половину лиця залила кров. Але попри це Левченко міг розгледіти його уважніше.

Торкнувся пучками пальців, аби переконатися: нижня частина обличчя густо заросла. Це не просто борода: жорсткі волосинки, більше схожі на шерсть, вкривали всі щоки, аж до вилиць, обрамляючи ніс. Волосся на голові сплуталося, звисало неохайними пасмами. Не стримавшись, Левченко взяв руку мерця в свою, придивився до пальців. Промінь ліхтарика висвітив давно не стрижені, брудні нігті, котрі можна при бажанні обізвати кігтями, й помилкою це не буде. Знову посвітивши на спотворене гримасою смерті обличчя, Андрій приглядівся до губів.

Або він помиляється, або йому ввижається, або на них справді є засохла кров.

Очі, трохи подумавши, вирішив не закривати. Випростався, розвернувся до своїх супутників. Вони стояли майже пліч о пліч, ніби ще якихось півгодини тому не готові були вчепитися один одному в горлянку. Підважив пістолет у руці, проговорив:

— Він був колись людиною. Якщо я все правильно склав, з нього зробили вовка. Точніше, намагалися зробити. Вийшло, що вийшло. Напевне, це не єдиний екземпляр. Або вцілів лише один, або десь поруч шастають такі самі люди–вовки.

Запала тиша. Слухачі явно перетравлювали почуте.

— Хіба таке буває? — врешті вичавив із себе Ігор.

— Сам не вірив, поки не побачив цю машину для вбивств у ділі. Їх створювали тут, в цьому місці. Тому ось він, — кивок на мерця, — постійно повертався сюди. Рідний дім, лігво. Все просто.

— Нічого собі — просто! — виступив уперед Теплий. — Хоре казочки травити, начальнику!

— Добре, — втомлено видихнув Левченко. — Валяй, скажи тепер ти, хто він такий, по–твоєму.

Жора промовчав, роздратовано засопів.

— Ну, тоді заткни рота. Ходімо далі. Думаю, вже скоро зможу все пояснити. Докази потрібні.

— Де?

— Якщо вони є — тільки в сейфі. Сейф же може бути лише там. Не знайдемо нічого… Доведеться тоді вірити мені на слово.

— Кому ти тоді кричав?

— Його хазяїну. Підозрюю, він міг крутитися десь близько.

— У нього є господар?

— Той, хто його створив, — кивнув Андрій. — І, підозрюю, не лише його одного. Та про це вже казав. Кожна жива істота, як вчить шкідлива для комуністів релігія, завдячує своєму народженню творцеві. Богові, коли бути зовсім точним.

Теплий присвиснув.

— Начальнику, а з тобою самим, чуєш, усе в порядку? — він постукав пальцем по лобі. — Ти в нас не ку–ку часом?

— Бач, правда, — знову зітхнув Левченко.

— Що — правда?

— Поки доказів реальних не буде, ніхто не повірить. Та і я сам собі не віритиму до кінця. Тому ходімо. Перевіримо, чи є там те, за чим ми сюди прийшли. Жора, ти перший. Нічого не міняється.

Знизавши плечима, Теплий без уже звичних для себе гарикань рушив уперед, до напівзруйнованої головної споруди. Левченко передав ліхтарик Вовкові. Той міг тримати його лівою рукою й тепер більше ні на що не годився. Сам же, стиснувши руків'я пістолета й сторожко озираючись, пішов за Жорою. Жестом велівши Ігореві йти поруч, на відстані простягненої руки.

Несподіванок більше не було. Діставшись до дверної пройми, Теплий на мить зупинився, дослухаючись до чорноти. Підійшовши ззаду впритул, Левченко несильно, але красномовно ткнув дулом йому в спину, й Жора, нагнувшись, переступив поріг.

Щойно зайшов — відразу сахнувся вбік, відстрибуючи до стіни. Андрій вирішив спершу: це такий трюк, бандит кинеться на нього й спробує взяти реванш. Уже наступної миті, зрозумівши — побоювання мають підставу. Проте зараз марні. Подумав — Теплий уздрів небезпеку попереду, й намагається її уникнути. Та й це припущення виявилось без ґрунту. Пояснювався маневр просто, Левченко розкусив його: Жора відстрибнув про всяк випадок, випереджаючи ймовірний напад чергового хижака зсередини.

Та, схоже, лігво виявилося порожнім.

Хіба стійко смерділо нечистотами. Видно, мешканець цієї споруди робив тут усі свої справи, зовсім уподібнившись до дикого хижого звіра. Проте уваги на запахи звертати вже було ніколи.

— Присвіти.

Вовк виставив руку з ліхтариком, висмикнувши з густої темряви обриси перекинутих та спалених меблів, брудні стіни, прохід через кімнату вперед, до іншої пройми. Левченко знову кивнув Теплому, вимагаючи йти далі. Той раптом вишкірився:

— Сам іди! Бздиш, начальнику? Як ти мене примусиш? Хлопнеш?

— Пішов би ти…

Левченкові раптом набридли ігри. Не лише з Жорою. Взагалі — будь–які ігрища. Ховатися тут і тепер нема від кого, та й Теплий цієї миті навряд чи готується вдарити в спину. Схоже, цікавість накрила навіть запеклого бандита, на деякий, зовсім невизначений час переборовши ненависть. Широко й упевнено ступаючи, пройшов першим, ніби пірнаючи в ще більші глибини загадкової темряви. Дихання знову стало гучним, серце закалатало, немов билося зсередини об грудну клітину.

Переступивши поріг, зайшов усередину.

Тут смерділо не так. Відчувши інтуїтивно — попереду стіна, більше проходів нема, він зупинився, дочекавшись, поки за ним зайдуть інші та з'явиться світло. Промінчик вихопив із темряви вузеньку прямокутну кімнату, посеред якої валявся перекинутий догори ніжками такий самий прямокутний стіл. А в кутку всі побачили, що шукали.

Сейф.

— Ну, здрасьтє вам, — протягнув Теплий, цикнувши при цьому язиком.

Підійшовши майже впритул, чоловіки оточили його. Перед ними бовваніла громіздка прямокутна сталева махіна, котру навряд чи зрушило б із місця й вдвічі більше людей. Ручкою тут служило металеве кружало. Жора відразу схопився, спробував крутнути, очікувано не отримав результату, просто посмикав. Гмикнувши й знову клацнувши язиком, відступив, нахилився, кинувши через плече Вовкові:

— Посвіти сюди.

Ігор не огризнувся — навпаки, слухняно підніс світло ближче. Левченко взяв у нього ліхтарик, тепер зайнявши обидві руки, запитав, ніби зовсім недавно не тицяв Жору між ребра пістолетом:

— Що скажеш?

— Німці, а фірма англійська.

— Звідки знаєш?

— Я? — вирвалося в Теплого. — Зараз ображуся, начальнику. Спитав у кота про мишей… Не найскладніша модель. Навряд чи рідна, німецька. Фріци цілком могли модель злизати. Досить серйозна, добротна, тільки хріновина все одно рідкісна.

— Чому?

— Тиражна, Левченко. Я такі бачив… Не такі теж мацав, але ця досить поширена й середньої складності. Гірше було б, аби сюди впаяли модний цифровий замок. Інструмент мій не згодився б. Комбінацій навалом, крутити й слухати треба. Вухами. Морока, начальнику.

— А цей?

— Замок циліндричний. Механізм зачиняє такий сейф між двома ручками. Бач, дірка для ключа, спеціальна. Тільки вузький залізе, або імітація. Дай ще світла сюди.

Левченко наблизив ліхтарик упритул до дверцят.

— Ти диви…

— Що?

— Колупали… Хотіли відкрити. Без ключа не вийде. Без спеціаліста — теж. То як, начальнику, показати клас?

— Роби.

— А за це мені…

— РОБИ!

Левченко не витримав гарикань. Нерви на межі — знову зірвало. Та, схоже, на Теплого не дуже–то й подіяло. Спокійно постукав пальцями по металу, потер підборіддя, клацнув пальцями.

— Не розоряйся, начальнику. Мені цю професію ще згадати треба.

— Згадуй.

— Ти дуло забери. Так у мене пам'ять краще працює. І все, не заважайте ніхто.

Блазнювання враз припинилося. Жора став на диво серйозним, вивудив свої відмички, для чогось дмухнув у шпарину. Потім обережно встромив туди першу, спокійно й неквапом почав шурувати.

Левченко не уявляв собі, скільки займе процес. Тягнутися могло годинами, він лиш зараз про це подумав. У нього, та й в усіх інших, крім хіба що Теплого, в запасі не так багато часу. Якщо в Саманів уже в'їхали карателі — тоді зовсім нема. Хоча в запасі щось було. Легенду про своє зникнення й появу підготував, роки подвійного життя навчили.

І все ж таки цілком могло прийти до того, що будь–які легенди не знадобляться. Доведеться діяти зовсім інакше. В такому разі слід готуватися до найгіршого сценарію. Для себе та інших. Тих, хто вже встиг, попри бажання фронтовика–самітника, стати ближчим, ріднішим…

Клац.

Клац–клац–клац.

— Є! — видихнув Теплий.

Повернувшись до реальності, Андрій не зрозумів, скільки часу забрало в Жори приборкання замка. І якою відмичкою вдалося відчинити.

Випроставшись і потягнувши за кружальце обома руками, Теплий поволі розчахнув важенькі дверцята.

Промінь ліхтарика вихопив із середини стосик акуратно складених картонних тек. Їх дбайливо перев'язали мотузком. Це — перше, що кинулося в очі.

Світло ковзнуло нижче. Левченко, не контролюючи себе, грубувато відштовхнув Жору вбік.

— Кажете, є? — почулося ззаду.

Левченко знав, чий це голос. Навіть думав застати його тут раніше, безуспішно намагався гукнути на допомогу. І все одно поява виявилася несподіванкою.

Або не почули, як заходив, захопившись проникненням у тутешню таємницю.

Або він крався тихо, нечутно.

Не всі в його віці так можуть.

Розділ дванадцятий Гот

— Якби я міг відкрити цей сейф сам, мене б уже тут не було.

— Що вам заважало, Савичу? Не стійте там, у дверях. Підходьте ближче. Поговоримо.

— Нам, очевидно, давно треба було поговорити, Андрію.

Доктор Антон Нещерет зробив кілька кроків уперед. Ставши так, все ще намагався триматися далі від благенького світла. Та Левченко виставив перед собою ліву руку з ліхтариком, аби промінь вихопив старого лікаря з темряви. Він сіпнувся, спробувавши відійти з поля зору. Тоді махнув рукою, ніби розганяючи набридливу мошкару.

— Ми могли б домовитися, старший лейтенанте. Тоді б вам не довелося тягнути сюди зайвих свідків.

— Чисто теоретично, Савичу — про що ви збиралися зі мною домовитися?

— Чому — збирався? Я для цього й прийшов. Слухайте, ви, коли заскочили до мене сьогодні по обіді, вже все знали?

— Зовсім все сподіваюсь почути від вас. Тут і тепер. Вам же хочеться розказати комусь про власні наукові досягнення. Ви ж не витримали, почали вчора вночі. Тільки я тоді дуже хотів випити самогонки і спати. Пропустив повз вуха кілька важливих деталей.

— Гм… А якби не хотіли пити й спати?

Зі свого місця Левченко не міг розгледіти, чи справді Нещерет при цих словах єхидно посміхнувся. Але був переконаний: мабуть, так є.

— Ближче йдіть, сюди. Кричимо, розмови толком не вийде. Ви ж говорити хочете?

— Хочу. Тільки, якщо ваша ласка, не довго. Бо треба вирішити, як ми всі четверо діємо далі.

Зробивши ще кілька кроків, Нещерет наблизився до невеличкого гурту. Зупинився на відстані простягнутої руки, заклав руки за спину, як ніколи раніше нагадавши зовні актора Черкасова, промовив:

— Вірно. Так затишніше вести переговори. Андрію, ви не сказали, до чого б додумалися, аби вчора після всього не хотіли пити й спати.

— Ні до чого, — чесно признався Левченко, найперше — сам собі, потім уже лікарю та всім іншим. — Навіть коли почув сьогодні кілька моторошних історій про це місце й тутешній ліс, не вирахував би, що Гот — це ви. Скажіть, ви правда уявляєте себе Богом? Я атеїст ніби… Але ось так, серйозно вважати себе особою, рівною Богові…

— О! Ви дізналися аж про це! — подив прозвучав щиро. — Тоді я поважатиму вас ще більше, Андрію. Скільки вас знаю, багато разів говорив із вами, і весь час думав: цей молодий чоловік не простий. Виявляється, ви мудріший, ніж я міг припустити. Шкода, дуже шкода. А то б до цього не дійшло…

— До чого?

— Оця наша зустріч тут… Троє проти одного… До речі, ви серйозно думали вполювати Лобо?

Всі троє перезирнулися.

— Кого? — вирвалося в Теплого. — Чуєш, старий, ти не завертай поганок, інакше…

— Помовч, — осадив його Нещерет, немов студента в класі. — Я так розумію, це хтось із вцілілих учорашніх… або нехай позавчорашніх бандитів. Правильно? Всі говорять про Теплого, Жору. Я маю сумнівну честь з ним познайомитись, так?

— Замкнув би хавало, старий, — огризнувся той.

— Н–да, — лікар замислено потер підборіддя. — Знаєте, Андрію, такий би екземпляр мені підійшов. Примітивний людський тип, міцна статура. Він би навіть подякував, ставши на порядок вищою істотою, ніж є зараз.

— Мене теж цікавить, чому Лобо, — сказав Левченко.

— Так я його назвав. Свого годованця, останнього свого вихованця. Він був останнім, Андрію. Я дивуюсь, як ви його вбили. Так далеко не бачу, але ближче підійти не наважився. Коли почув передсмертний зойк, зрозумів — усе скінчено. В мене на нього не піднялася рука, на відміну від інших. Цей — мій улюбленець. Але воїни–вовки хоч як довго б не жили.

Андрій слухав — і не вірив у те, що сприймає почуте аж надто спокійно. Зрозумівши мовчання старшого лейтенанта по–своєму, як заохочення говорити далі, а всі слухатимуть, Нещерет продовжив:

— Будь–який скотар віддав би багатьох молоденьких бичків за скальп когось із племені Лобо. Нічого не нагадує? — Левченко заперечливо мотнув головою. — Добре, ще процитую. Вивчив на пам'ять, а вам соромно мусить бути, Андрію. Квартирували в бібліотекарки, здається, колись, в іншому житті, розвивалися, як інтелігентна людина. А такі елементарні речі не пригадуєте. Ну, забули? Старий Лобо був ватажком зграї велетенських сірих вовків. Де б він не з'являвся, там завжди панував жах, а місцеві жителі впадали у відчай. Лобо, ну? Вовк із оповідання Сетон–Томпсона[15]. Хіба не читали його оповідки про тварин?

— Давно, — збрехав, не читав нічого. — Ви його зараз цитуєте, правильно розумію?

— Вірно. Я назвав Лобо свого улюбленця. Тому, коли все почалося й вийшло не лише з–під мого контролю, зупинити зміг усіх, крім нього. Та й він не був шкідливим. Робив лише те зло, яке я йому дозволяв.

— Багато дозволяли?

— Капітан Сомов, — доктор глянув на Ігоря. — Товариш… чи громадянин Вовк, не помиляюся? Чоловік нашої спільної знайомої Лариси? Це ж його затято розшукував невтомний Сомов. І взяв слід, я його теж недооцінював. Довелося задіяти Лобо. Хіба ми разом не позбавили Сатанів та взагалі — довколишній світ від справжнього хижака? Ігоре Вовк, хіба вам з Ларисою не легше тепер дихається? Андрію, ви далі мене боїтеся? Забрали б уже пістолет. Не дуже цікаво говорити під дулом. Вас троє. Я сам. Мені за сімдесят, охоронця мого ви вбили. Більше тут нікого з моїх вовків нема. Чого боятися?

Рука з пістолетом не поворухнулася.

— До речі, Савичу, про хижаків та людей. Ми ж про них говорили, якщо не помиляюсь. Якби я знав те, про що дізнався згодом, цього ранку, не пропустив би підказку. Вирахував би вас раніше. На добу, але — раніше.

— Так–так, давайте справді закінчимо цю нашу історію. Отже, ви приїхали сьогодні вдень. Поділилися зі мою страшною військовою таємницею про схований десь у лісі секретний німецький об'єкт. Коли говорили мені це, вже знали, що саме для мене це не секрет?

— Я навіть сам собі зуб давав, що Гот — це ви, лікарю Нещерет. Між іншим, ви хоч Нещерет?

— Звичайно, ні, — старий лікар картинно розвів руками. — Не маю поняття, ким він був, справжній Нещерет Антон Савич. У мене цей документ був про всяк випадок. Роздобув його потай від німців. Ще минулої весни, в сорок третьому. Знав, колись таки доведеться стати іншим. Ви теж не той, ким вас усі знають, га, Андрію? І ви, Ігоре Вовк – у мене були, як Волков, я документ бачив. Не кажучи вже про нашого спільного знайомого, громадянина Теплого. Скільки прізвиськ може поміняти за рік один кримінальний злочинець, а? Виходить, ми в одній упряжі, в одному човні.

— Про човен я від когось уже чув сьогодні, — нарешті включився Ігор.

— Бачте, нам сама доля веліла домовитися. Всім. І досить уже гаяти час. Андрію, як ви здогадалися?

Левченко зітхнув.

— Навряд чи мені доведеться писати з цього приводу рапорт.

— Мені справді хочеться розказати комусь свою таємницю. Але й вам кортить, аж свербить поділитися ходом думок та показати ланцюг висновків. Тим більше, вас слухаю не лише я. Андрію, є чудова можливість явити свій, як казав інший письменник, Конан Дойл, дедуктивний метод. Ну?

— Нема ніякого методу. Ви точно сказали про ланцюг. Кілька збігів, складаємо фрагменти. Ніби розрізнені, а виходить картинка. Про що ми говорили вчора в морзі, пам'ятаєте?

— Якщо буду запам'ятовувати кожен свій спіч поруч із трупами у анатомічному театрі…

— Нагадаю. Ви або забули про обережність, Савичу, або мали на мене якісь види. Чи просто дійсно дуже хотіли поділитися своєю таємницею. Бо в її основі — певний успіх. Ваш, особистий успіх. До мене це тільки тут і тепер дійшло. А вчора, коли ви з розумним виглядом правили мені про еволюцію навпаки, подумав собі так: мудро говорить, але казки. Нагадати вам?

— Про що?

— Ваші міркування про тварину, здатну образитися на людину за погане порівняння. Про глибоко заховані всередині людини первісні, тваринні, хижацькі інстинкти, котрі треба лише розбудити? Хижак, наділений людським інтелектом. Людина, яку в буквальному розумінні перетворили на хижака. Перевертень. Ось кого ви зробили з живого чоловіка, нарікши своє дітище Лобо. Людина–вовк. Тільки перетворення не таке, як у казках. Жахливе та жорстоке. Насильницьке. Методики, визнаю, не розгадав. Але думаю, все тут, у сейфі. В цих папках. Я правий?

— До певної міри. Дуже близько підійшли, Андрію. Каюсь, проговорився. Тільки ж учора ви цього не зрозуміли. Правильно?

— На жаль. А то діяв би інакше.

— І капітан Сомов лишився б жити. Далі паскудити світ, — Нещерет знову розвів руками. — Бачте, як усе непросто. Коли ж ви здогадалися та зробили вірні висновки з так необачно сказаного мною?

— Не все відразу, — тепер Андрій сам відчував потребу розкласти все, нарешті, для себе по полицях, тому зосередився, аби не розтікатися думками, виділяти лише основне. — Кажу ж, фрагменти. Сьогодні вдень я зустрів у лісі чоловіка, котрий розказав, як тікав із якогось секретного німецького табору. Тут, неподалік. Бомбили, він скористався…

— Пригадую, — підтвердив Нещерет. — Ідіотична тоді вийшла ситуація, німці потім розбиралися. Виявляється, місцеві партизани провели радіогру. Дозволили перехопити в ефірі координати табору, де нібито чекатимуть літака з «великої землі». Німці вирішили превентивно вдарити туди з неба. Так збіглося, що взяті навмання координати мало не навели на наш об'єкт. Війна, буває. Тому не згорнулися і не евакуювалися, Андрію, як планували відразу. Значить, хтось таки втік… Жаль, думали, всіх зупинили.

— Не всіх. З того, що розказав мені щасливчик, напрошувалася ключова відповідь. Німці на об'єкті в лісі, ось де ми зараз знаходимось, проводили тихцем якісь серйозні експерименти над людьми. Традиційно використовуючи для цього полонених. Відбирали винятково високих міцних мужчин. Добре годували, повертали їм належну фізичну форму. А потім вони один за одним починали зникати ось у цьому блоці. Їх водили до людини, котру всі називали Gott[16] — Бог. Проте я й далі не зв'язав цю історію з вашими словами. Навіть близько не здогадувався, що то могли бути за експерименти. Фашисти в цьому руки набили давно, фантазії вистачає. А потім познайомився, нарешті, з Ігорем Вовком.

— Що це дало? Теж вам допоміг?

— Чергова підказка. Ігор розказав мені страшні історії про напади вовкулаків на людей. Не тепер, ще минулої осені. Коли тут німці стояли. І приблизно в той самий час, коли щасливчик–полонений вдало втік з секретного об'єкту. Тобто, досліди над людьми тут уже проводили. І зв'язок напрошувався прямий: піддослідні в лісі та хижацькі напади в околицях Сатанова — один ланцюг. Причина й наслідок.

— Чому така паралель?

— Антигени в слині так званого перевертня…

— Ви запам'ятали слово.

— Воно коротке й просте. Тим більше, що суть не в термінах, а в їхньому значенні. Генетична відмінність, Антоне Савичу. Коли напали на медсестру Любу, я гнався за людською істотою. Припускаємо, чудес не буває, як і вовкулаків. Отже, маю справу з людиною. У чиїй слині якимось незрозумілим чином опинилися чужорідні частинки. Довго думав, як це можливо. Коли почув про об'єкт у лісі, припустив експерименти з живими людьми. Згодом дізнався, що так звані перевертні лякали й гризли народ біля Сатанова й раніше. Все, картинка майже склалася.

— Майже? Вам усе ж таки чогось не вистачало?

— Вас, Савичу. Ваших знань, вашого досвіду. Вашої дивної та ризикованої довіри до мене.

— У чому ризик?

— Бо в наш час не прийнято довіряти людям, із якими мало знайомий. Тим більше, коли ще йде війна й невідомо, чи скоро кінець. Ви знали про антигени. Ви не боялися обговорювати зі мною, офіцером, теми, за які інший негайно б завів на вас справу й розстріляв від гріха подалі. Мені до останнього здавалося, що ви просто ходите дуже близько біля істини. Але так само, як я, не маєте фрагментів для цілісної картинки. Перед тим, як піти сюди, на розвідку, вирішив серйозно поговорити з вами. Розказати, про що дізнався. Порадитись.

— Передумали?

— Здогадався, що ви не приведете мене до Гота. Бо з високою ймовірністю Гот — це ви самі, докторе Нещерет.

— Цікаво. На чому ж, як кажуть, проколовся?

— Вовченя, — спокійно й водночас переможно промовив Андрій.

— Вовченя?

— Цуцик, з яким граються діти в дворі Катерини Липської. На кущі, ви ж знаєте, я знайшов жмутик вовчої шерсті. Так, ніби звір біг й зачепився. Після того ми з вами дійшли крамольного висновку: на вашу медсестру, а значить, на всіх інших нападала істота, здатна бути то людиною, то вовком. Точніше, Савичу, ви підштовхнули мене до цієї думки. І вас, як я розумію зараз, це неабияк тішило. Ви переконали мене, матеріаліста, в здатності людини ставати вовком. І навпаки.

— До чого тут вовченя? — запитав Нещерет сухо.

— Катерина Липська підібрала його в лісі. Пожаліла, принесла додому. До речі, тепер у мене сильна підозра, що його маму–вовчицю впорав ваш улюбленець Лобо. Та не в тому річ. Катерина з цілком зрозумілих причин старанно ховала вовченя від чужого ока. Навіть називала його песиком. Крім вас, Савичу, ніхто його не бачив. Ви теж, мабуть, побачили випадково. Але ви єдиний сторонній, хто знав, в чиїй хаті поселився справжній хижак, хай і маленький.

— То й що?

— Коли я взявся за справу ретельно, бо в мене на те були свої, особисті причини, ви навідалися до Липської. Більше немає, де взяти жмутик вовчої шерсті. І нема кому. Божевільна ідея: невже Катерина підкинула, аби збити мене з толку? Тільки ж не вона медик із величезним досвідом. Ви, Антоне Савичу. Не здивуюся, якщо ви запаслися про всяк випадок маленькими жмутиками вовчої шерсті. Могли знайти вбиту вовчицю раніше за Катерину, кінець кінцем. Та й линяють звірі в цій порі.

— Для чого це мені, по вашому?

— Ви б не залишили наміру підкинути мені цей доказ, хай непрямий, існування вовка–перевертня. Я повинен був наткнутися на вовчі сліди. Не того разу, так пізніше. І все одно треба перевірити. Ось коли я згадав нашу розмову в морзі. Та ваші натяки на можливість перетворення людини на вовка й назад. Байка перестала такою бути. Набула нового смислу. Стала підказкою, яку ви навряд чи хотіли мені дати, принаймні — там і тоді. Коло замкнулося.

— Тому ви примчали до мене й розказали про секретний німецький об'єкт у лісі, до якого збираєтесь навідатися?

— Поділився таємницею, ви абсолютно праві. Що я вам ще сказав? Збираюся розвідати сам. Потім — привести туди загін карателів із НКВД. Показати — ось де треба шукати вбивцю капітана Сомова. Хай би вони сушили собі голови. Зате місцеве населення, котре й так натерпілося страху, уникло б ризику каральної зачистки. Це я на ходу придумав. Для вас. Ви мені не заперечували. Але раз тут — купилися. Йшли за мною, правда?

— Не тією дорогою, — мовив Нещерет після короткої паузи. — Вас повинно було затримати мінне поле. Не абияка пастка, та хоч щось… Я ж збирався зустріти вас тут. Хотів побачити, як ви наткнетеся на Лобо.

— Бажали моєї смерті?

— Андрію, ви — свідок. Рано чи пізно я придумав би, як відкрити сейф. Узяв би свої записи. І разом із Лобо забрався геть звідси. З таким охоронцем мені не страшні каральні загони. Так чи інакше спробував би пробратися ближче до фронту.

— До німців?

— Ще далі. Я переконався: мої знання — не для них. Так само, як не для ваших комуністів. Є інший, більш вдячний господар. І шукати його, повірте мені, довелося б не так довго. Все це, — він кивнув на сейф, — не повинно потрапити в ті руки, до яких я не хочу їх віддавати. Обпікся об Сталіна, розбив лоба об Гітлера. Їхня сутність одна, Андрію. Правда, «Повний місяць» мені справді допомогли реалізувати німці. Більшовики б розстріляли. До того йшло, власне.

— «Повний місяць»?

— Назва мого проекту. Особистого. Скромно та багатозначно. Мабуть, ви хочете послухати. Ви всі, — Нещерет глянув також на принишклих, наче цікаві діти, Вовка й Теплого. — Ну, ви маєте на це право. Раз прийшли сюди та впоралися з Лобо. Всі люблять казки. Особливо чарівні та страшні, про чудовиськ. Тільки «Повний місяць» — не казка. Точніше, — він знову витримав паузу, цього разу — театральну, — та сама казка з радісної та бадьорої радянської пісеньки, яку слід робити бувальщиною. Знаю, часу не так багато. Тому постараюся не розтягувати. Лише те, що вам варто знати, аби зрозуміти «Повний місяць». І чому мене тут називали Готом. Богом. Це ж не я сам про себе придумав.

Поки лікар говорив, за звичкою час від часу тупцяв. Втомився стояти на одному місці, вклякали ноги — Левченко пам'ятав це.

Тож нічого дивного й тим більше — підозрілого не було в тому, що Нещерет пересувався в праву сторону, мимоволі обходячи сейф збоку. Для зручності Андрій так само рухався в унісон із ним маленькими приставними кроками — просто щоб не крутити головою під час розмови.

Зараз він уже менше звертав увагу на Ігоря Вовка, який мовчки слухав.

Тим більше всі вони, включаючи колишнього господаря цього лісового лігва, перестали зважати на присутність Георгія Теплова. Той же мовчав. Уважно слухав.

І переміщення Левченка дозволяли йому незабаром опинитися в Андрія за спиною.

У темряві — благеньке світло ліхтарика нічого не вирішувало.

— Мені пощастило народитися в Харкові.

Мені теж, хотів сказати Левченко. Та вирішив утриматися. Розхотілося казати Нещеретові, що вони, виявляється, земляки. Замість того поцікавився:

— Чому?

— Бо доктор Іванов, ще тоді не знаменитий професор, дізнався, що я не просто харків'янин, а ще й вчився там в університеті. Тому взяв мене до себе асистентом без вагань. Ілля Іванович довіряв харківській школі, сам закінчив той же університет. У нас вісім років лише різниці, небагато. Але все одно називав його на «ви». Тут погано видно. Але здогадуюсь, у вас, Андрію, нерозуміння на лиці. Ви ж не чули про професора Іванова, правда?

Прізвище дуже просте, навіть значною мірою безлике. Хто знає, припустив Нещерет, раптом саме воно спонукало свого часу типового русака, вродженця Курської губернії, заявити про себе чимось гучним та незвичним. І головне — зухвалим до надзвичайності. Інакше складно пояснити, чому біолог Іванов вирішив покласти всього себе на справу виведення нових порід тварин.

А згодом — нових людей.

— Коли він схрещував зебру з віслюком чи зубра з коровою, всі, хто стежив за процесом, були в захваті, — згадав Нещерет, голос забринів ностальгійними нотками. — Вважалося, що це дуже перспективний напрямок у тваринництві. Російська імперія, якою б дрімучою не була, на початку двадцятого століття теж поволі ставала на рейки прогресу. Подивитися на досліди Іллі Івановича приїздили з усієї Європи. Було паломництво, Андрію, — він чомусь далі звертався лише до Левченка. — Якщо перебільшую, то хіба трошки. Можете повірити, Іванов міг мати світовий успіх. Якби не революція й зміни в світовому порядку. Хоча саме більшовики дали нам усім шанс втілити в життя справу, котра мусила увінчати кар'єру Іллі Івановича як ученого. Тільки вони ж той шанс безславно загубили. Пам'ятаєте слова Тараса Бульби, Андрію? Я тебе породив, я тебе і вб'ю.

— Колись читав. Тільки ви стрибаєте з п'ятого на десяте, Савичу.

— Так я закінчу, а ви не перебивайте! — він навіть легенько гримнув, пересунувшись при цьому ще на кілька сантиметрів управо. — Хочеться ж не заморочувавти вас непотрібними подробицями. Лиш те, що треба знати всім для розуміння. Словом, Іванова надихнули успіхи зі схрещенням тварин. І він вирішив далі йти шляхом Творця — вивести нову людську породу.

…Сам Нещерет у ті часи теж подумував про це. Тільки не хотів розказувати професору, аби той не підняв на сміх. Правда, він підозрював — мислить із Івановим у одному напрямку, бо бачив у нього в кабінеті поруч із науковими працями, виданими різними мовами, примірники «Франкенштейна» Мері Шеллі та «Острова доктора Моро» Герберта Веллса. До історії про спробу дослідника створити людину зі шматків мертвої плоті Нещерет ставився скептично, але творами Веллса щиро захоплювався сам, і то в досить зрілому віці. Хто б сказав незадовго до краху Російської імперії, що їм доведеться зустрітися особисто, причому письменник зі світовим іменем приїде спеціально до них у Радянський Союз, доктор не повірив би.

— Починали ми добре, — судячи з інтонацій, спогади приносили щире задоволення. — До речі, знову допоміг письменник, пролетарський, Максим Горький. Комуністичній верхівці, чесно кажучи, було не до того, у них Ленін помер. А тут ще божевільний старорежимний професор пише листи в наркомат освіти. Вони надходили на ім'я Луначарського, а той якось розказав про них Горькому. Письменник тоді жив у Сорренто, в Італії, з більшовиками посварився, до нової країни лише придивлявся. Ви читали Горького?

Левченко нічого не читав — не тягнуло.

— Дещо, — мовив уголос.

— Ну, навряд чи, Андрію, ви звернули увагу на його маніакальне, інакше не скажеш, захоплення теорією «нової людини». Вона повинна, на думку Горького, рано чи пізно з'явитися саме в новому суспільстві. Тому, як сказав потім професор, стрепенувся. Так і сказав, бо їздив до нього за підтримкою, двадцять років тому в Європу їздити можна було набагато вільніше й без смертельних для себе наслідків… Добре, закінчу: Горький написав Луначарському, що йому було б цікаво як літератору створити нарис про те, як у молодій країні Рад виводять нових громадян.

— Пам'ятаю. Вчора ви теж щось говорили про безумні теорії, з якими носилися вчені саме два десятки років тому.

— Аби ж тільки вчені, Андрію! Ви молодий, не пам'ятаєте, але тоді ледь не вся Європа цим захворіла! Іванову варто було поділився своєю теорією про схрещення людини з твариною. Статті на основі його виступів лиш почали публікувати — а радянські журнали вже друкують перші твори про досліди над людьми! Думаєте, історія про голову однієї людини, пришиту до тіла іншої — вигадки? Не читали товариша Беляєв?

— Не встиг взяти в бібліотеці. Хоча Поліна Стефанівна мене записала.

— Ви дарма не читаєте.

— Ніколи, — Левченко зітхнув. — Зате ви, здається, перечиталися. Та ще й у зрілому віці, самі ж кажете. Захотілося зробити так, як казкарі вигадують у книгах?

— Книга — модель світу, Андрію. Кожен, хто мислить, рано чи пізно захоче побачити улюблену історію справжньою, ожилою. Не даєте закінчити, не перебивайте більше!

… Іванов та згуртована довкола нього група вчених почали з приматів. Мавпи та люди, на думку професора, дуже близькій вид. Нещерет не їздив із ним на Французьку Гвіану, де експериментатор провів перші запліднення самок шимпанзе людською спермою. Зате коли досліди перемістилися в Сухумі, він весь час був поруч. Саме тоді й запропонував Іванову не зупинятися й подумати над тим, як із тварини зробити людину.

— Звісно, не в буквальному смислі — схрестити пса з чоловіком та побачити, що з цього вийде, — він чим далі, тим більше входив у раж. — Я взагалі про таке не думав, поки той самий товариш Беляєв не вигадав свою нову історію, про людину–амфібію. Хворій дитині для порятунку пересадили зябра молодої акули. Хлопчик виріс і став жити під водою так само вільно, як ходити по землі. Людина–риба, насправді нема нічого неможливого. Він же в теорії став удвічі сильнішим, набувши нових властивостей. Ми говорили про це з Івановим, тоді ж уперше згадали про воїнів–вовків. Теж, до речі, з книжок, досі не згадаю точно, де прочитав.

… Колись, пояснив Нещерет, у давніх культурах, слова «воїн» та «вовк» вважалися тотожними. Виконуючи перед боєм ритуальні танці довкола вогнища, бійці вдягали на себе собачу або вовчу шкуру. Посвята в мужчини у племенах включала в себе полювання на вовка: вистеживши й вбивши власноруч свого першого хижака, молодий воїн мусив принести старшим його шкуру. А ще воїни час від часу проходили через перетворення на вовків. Звісно, лише в своїй уяві, бо дурманили себе різними наркотичними речовинами, котрі дика природа постачала знаючим людям удосталь.

— Коли ми почали працювати над «Повним місяцем» тут, застосовували це в комплексі, — пояснив охоче. — Хірургічне втручання то одне. Кожен із них мусив відчути себе вовком. Про гіпноз не могло бути й мови, ніхто з моїх асистентів цим мистецтвом не володів. Та й могли обійтися. Вистачало засобів.

— І що, у вас вийшло?

— Ви бачили Лобо. Не ідеальний результат, було над чим працювати. Не вистачило часу. Як я зрозумів, коли йде війна, займатися тривалими науковими проектами не варто. Німці хотіли швидкого результату. Думали, суперсолдатів, воїнів–вовків, відразу можна ставити на виробничий конвеєр. Й посилати на фронт, саме так планувалося. Даремно я переконував, що швидко такі справи не робляться. Від мене вимагали неможливого за короткий час. І цим загубили все на корню. Так же, як свого часу більшовики.

— А що з більшовиками не так?

— Андрію, не розчаровуйте мене! З ними все не так! З нацистами теж, вони просто молодші брати комуністів. Ось чому я збираюся шукати виходи на інші сторони. Благо, знайомства в Європі лишилися, бував із професором у Франції, в Італії, до нас у Сухумі навідувалися британці.

— Де ви збираєтесь цих знайомих надибати зараз?

— Я слухаю радіо, Андрію. Зведення Інформбюро. Ви їх теж слухаєте, їх всі слухають щодня. Але — не так, як я. Цього літа відкрито другий фронт у Європі. Це може означати, що німців тиснуть із усіх боків. А ще — Європа й Америка тепер союзники товариша Сталіна. Значить, намацувати контакт із тими, в кого з більшовиками спільний ворог, поки безпечно. А я, повірте мені, зможу це зробити.

— Скоро?

— Швидше, ніж ви можете подумати, Андрію. Мені є, з чим до них прийти. І вони точно нічого не спаскудять. Хоча справу нашого професора комуністи загубили та знищили саме через них.

… Досліди групи Іванова по схрещенню людини та мавпи не були великою державною таємницею. Навпаки, вони привертали увагу громадян, а серед жінок навіть знайшлися добровольці, бажаючі запліднитися сіменем самця шимпанзе. Грім грянув зненацька. Французька преса проілюструвала статтю про експерименти Іллі Івановича зображенням мавпи, даючи західним читачам зрозуміти, ким є нова людина в СРСР. І якими громадянами комуністичне керівництво збирається незабаром заселити свою величезну територію. Правильно, писали журналісти, адже примат — слухняний виконавець. Його можна тримати в клітці чи в стаді, особливого догляду не потребує, здатен виконувати примітивну важку роботу.

Коли про це доповіли Сталіну, він збісився. Роботи в Сухумі звеліли негайно згорнути, сам Іванов потрапив під арешт, потім — суд та заслання. Звання й посаду зберегли, кілька останніх років працював у Казахстані й помер своєю смертю. Перед цим попередивши колишніх колег та учнів, аби трималися від нього подалі. Тоді Нещерет, як з'ясувалося згодом, виявився чи не єдиним, хто сприйняв пораду професора буквально.

А саме — скористався нагодою. Правдами й не правдами потрапив до складу делегації вчених–медиків, котрі їхали на конференцію в Берлін, дружній тоді радянській владі. Й втік на Захід, за що, як дізнався багато пізніше, його проклинали колеги: адже делегацію терміново відкликали, тягали в НКВД. А після вбивства Кірова почали брати та саджати як потенційних шпигунів.

— Бачте, Андрію, я вчасно забрався геть. Але потім довго носився зі своїми ідеями, — Нещерет зітхнув. — Розумієте, як один із асистентів та соратників Іванова я був цікавий. Та щойно починав згадувати про можливість перетворення людини на тварину, на мене дивилися, як на божевільного. Німці мене здебільшого терпіли, бо заступалися відомі вчені. Причому — ті, хто вірно служив Гітлеру. Коли почалася війна, мене взагалі направили в Польщу, як слов'янина. Не знаю, може, знищили б, коли Гітлер напав на Сталіна. Тільки раптом згадали про мої теорії. Можливість отримати воїнів–звірів, воїнів–вовків, суперсолдатів, переважила всі упередження.

Він ще довго згадував свій переляк, коли до нього на варшавській вулиці підійшли двоє в цивільному, показали жетони СС та звеліли сідати в машину.

Сталося це в лютому минулого року. Тоді Червона Армія перемогла німців під Сталінградом, пішла в наступ, почала звільняти Донбас та дійшла до Харкова. Нещерет, хоч і встиг за ці роки довести власну відданість рейху та фюреру, мав такі собі пташині права в генерал–губернаторстві, працюючи у варшавському університеті. Його вважали агентом гестапо, що не відповідало дійсності, тож намагалися при ньому сумнівних розмов не вести. Проте сталінградська поразка німців на короткий час позбавила поляків обережності. Так Антон Савич почув краєм вуха про наступ радянських військ.

Здогадуючись: колеги напевне читають підпільні листівки або навіть десь потай слухають інше, крім німецького, заборонене радіо.

Від початку війни з СРСР на нього писали вже три анонімних доноси. Всякий раз говорилося, що професор має зв'язки з рухом опору, а якось ще й вказали — причетний до переховування євреїв. У кожному випадку після перевірки Нещерета відпускали, а він потім ловив на собі погляди тих, із ким працював разом. Здогадувався: так мстилися за колаборантство. Зі свого боку ніколи жодних підозр не озвучував, хоча б через побоювання, що тоді вб'ють, як зрадника. Здогадуючись, що на нього знову накатали анонімку, Антон Савич налякався. Адже обстановка на фронті для німців не сприятлива, значить, підозрілість зростає в геометричній прогресії. Ворогів, таємних агентів треба виявляти активніше. Й не лише комуністична, але й гітлерівська практика показувала: методи однакові, шпигуном зроблять будь–кого.

Офіцер СС, до якого його привели, заспокоїв, здивував та потішив одночасно. Відразу, без передмов, показав Нещеретові копії його статей на тему можливості вдосконалити людську породу. Запитав, чи не фантазії це й чи зможе він реально, за наявності всього необхідного, втілити їх в життя. Перш, ніж доктор відповів, офіцер дав йому рукописний звіт одного з агентів, датований липнем сорок першого року. Прізвище завбачливо закрив. Але Антона Савича зовсім не цікавило, хто з присутніх на його публічній лекції міг написати таку розгорнуту доповідь. Тим більше, що не збирався заперечувати свої слова. Тим більше — соромитися їх.

Адже в ті дні, на хвилі тотального патріотичного підйому німців, вирішив чи не вперше викласти свою теорію про перетворення людей на суперсолдатів за власною оригінальною методикою. Невелике військо здатне буде перемогти на фронтах, а в тилу від них буде навіть більше користі. Бо додатково сіятимуть страх. Виявляється, в хазяйновитих німців нічого не пропадало, кожне слово бралося на облік, а найбезумніша ідея фіксувалася.

— Мені поставили завдання почати створення солдатів непереможної армії, — пояснив Нещерет, при тьмяному освітленні спостерігаючи подив на лицях слухачів. — Або я відповідаю за свої слова й беруся за це, або… Самі розумієте. Назва проекту народилася там же, в тому кабінеті. Я пропонував створювати воїнів–вовків, це данина давній міфології. Слово за слово, згадали перевертнів, вервольфів. У арійській міфології культ вовка, знаєте ви це чи ні, займає особливе місце. До того ж війну з Радянським Союзом вони почали в одна тисяча дев'ятсот сорок першому році, а це — рік Вовка за якимось там календарем, не скажу зараз точно… Перевертень стає активним, коли повня. Ось вам «Повний місяць». Просто, зі смаком та актуально.

— А ти не хворий сам, лепило? — вирвалося в Теплого, він нарешті не витримав.

— Мене запитували так розумніші за вас люди, — парирував він. — Я закінчу, потім окремо поясню, якщо питання будуть мудріші. Так ось, насправді я мріяв про таку пропозицію майже двадцять років. Іванову, моєму вчителю й другові, не вдалося завершити кар'єру вченого блискуче. Сталін його фактично знищив. Мені відкрив «зелену вулицю» Гітлер. Думаю, знав про «Повний місяць», подібні ідеї без його особистого схвалення не втілюються. Тому мені дали змогу швидко зібрати групу медиків, привезли сюди, в тоді ще рейхскомісаріат «Україна». Табір на той час уже обладнали, хоча я називав це місце дослідницькою базою. Тепер і я, за прикладом Іллі Івановича, мав у своєму розпорядженні те, що він отримав свого часу в Сухумі.

За людським матеріалом затримки не було. Табори для полонених давали багатий вибір. Головна вимога — високий, навіть богатирський зріст, природні сила й ставність. Охлялих та поранених інтенсивно лікували та відгодовували, повертаючи втрачену форму. А потім кожен потрапляв до Гота — лікаря прозвали так після того, як експерименти почалися.

— Вам людей не жаль було, Нещерет? — сухо перервав його в цьому місці Левченко, уже не маючи жодного бажання називати його, як раніше, Савичем — надто довірливо, по–домашньому. — Ви ж не любите комуністів, а чим від них відрізняєтесь? Дати людям померти, по–моєму, гуманніше.

— А ви хочете померти, Андрію? — тепер із ним говорив уже зовсім не той дещо дивакуватий немолодий лікар, навіть схожість із актором Черкасовим кудись зникла, просто він нарешті перестав грати роль. — Нове життя, життя в новій формі, більш удосконаленій, як на мене, завжди краще, ніж нагла смерть. Вовче, ви, здається, сиділи в таборі. Я вирахував це, коли ви приходили до мене, бо за останній рік бачив в'язнів мало не щодня, впізнаю вашого брата за стандартним набором симптомів. Були ж, скажіть?

— Що з того? — підозріло запитав Ігор.

— Визнайте — за колючим дротом, позбавлена волі, сидячі в голоді, бруді та власному лайні, людна все одно обере зайвий день життя, аніж негайну смерть. Так чи ні?

— Я б не ліг до вас під ніж. Дайте мені хоч десять життів.

— Це ви зараз так говорите. Насправді вам нічого не пропонували. Та ви б мені й не підійшли. Воїном–вовком вас не створила природа. Ось Теплий, як я вже говорив, згодився б. Так повертаючись до наших баранів: не розігруйте мораліста, Андрію. Захищати комуністичну мораль вам не личить.

— Експерименти вашого Іванова — злочин. Тільки там хоч люди викликалися самі. Ви пішли далі — нищили полонених.

— Без їх дозволу, хочете сказати? Договорюйте, Андрію, договорюйте! Й повірте мені — з десятка полонених, котрим я пояснив би, що вимагається, дев'ятеро погодилися б напевне. Людський матеріал, нічого не поробиш. Завжди є відсоток тих, кому найкраще — пожертвувати собою заради науки.

— Люди потрапили в полон, бо воювали. Жертвували собою заради перемоги над ворогом.

— Значить, однаково готові приносити себе в жертву! — зробив Нещерет категоричний висновок. — І дайте, нарешті, закінчити!

Методика передбачала пересадку чоловікові залоз вовка. Виявилося, в розпорядження Гота складно надати вовчу зграю. Для першого етапу, як казав сам Нещерет, для старту, хижаків брали в берлінському зоопарку та спеціально відловлювали в лісах. Вирішити проблему можна було з часом, вирощуючи у спеціальних клітках вовченят. Але завдання Нещеретові та підібраній для нього групі поставили не для того, аби довго чекати.

Перші результати мусив дати швидко. Німецькі куратори слухати не бажали його пояснень, що залози повинні прижитися, а процес трансформації — початися поступово. До того ж двоє перших піддослідних померли, бо чужорідні залози не хотіли приживатися отак відразу й починалося запалення. Після того Нещерета привезли до Рівного, де чекав знайомий уже офіцер СС. І він мусив чітко відповісти на одне запитання: експеримент має реальні перспективи — чи в тяжкий воєнний час професор–дивак дурить фюрера, граючись у беззмістовні псевдонаукові дослідження.

Тоді Гот злякався не на жарт, чудово розуміючи, що на нього чекає. Але страх додав сили та кмітливості. Нещерет вирішив прискорити процес, застосувавши в комплексі всі ті методики, котрі мав намір впроваджувати поступово, експериментальним шляхом.

— Я погодився надалі вживлювати пацієнтам залози диких собак. З ними складалося краще, хоч усе одно екземплярів бракувало, — тепер він говорив спокійно, виважено, немов переповідав хворому діагноз чи викладав студентам новий навчальний матеріал. — Крім того, їм вводили стероїди — ще професор Іванов почав досліджувати, як можна отримати їх із сіменників шимпанзе. Я ж використовував для їх основи вовчі та собачі статеві залози. Також ми регулярно накачували наших воїнів гормонами, для загального збільшення маси тіла. Але не менш важливим було переконати самих піддослідних, що вони стали вовками. Тіло людини не перетвориться на наших очах на тіло вовка, навіть якщо піддослідний стане рачки й завиє на місяць. Найкраще — коли кожен із них внутрішньо відчує себе сильним та безжальним хижаком.

— Я зрозумів нарешті, — мовив Левченко. — Ви вбивали в людях, здорових сильних чоловіках, особистість як таку.

— Хіба не це лежить в основі кожного з режимів, які зараз ведуть кровопролитну війну? — подив Нещерета був щирим. — Я пожив при Сталіні. Пожив при Гітлері. Обидва лідери взяли курс на створення нової людини, нової людської породи. Мені скоро шістдесят п'ять, Андрію. Я застав ці всі зміни в досить зрілому віці. Та ще й чогось досягнувши в житті. Маю право робити будь–які висновки. Тому вважаю: мої експерименти зі зміною людської природи хоча б чесні. Це вже потім, як додатковий метод, застосували штучне провокування психозів.

Левченко перестав дивуватися.

— А це для чого?

— У психіатрії так лікують нав'язливі ідеї. Штучно викликається лихоманка, організм починає трусити. Щось на зразок кризу під час тифу, іспанки чи чогось подібного. Коли людина в такому стані, їй можна змінити всю психологічну установку. Й отямившись, вийшовши з забуття, такий чоловік прокидається вже вовком.

— Як ви це робили?

— Сірчані уколи, — промовив Нещерет, далі зберігаючи спокій. — Сірка в олії, є такий засіб.

Андрія пересмикнуло.

— Тепер ясно, чому вони так кричали. Уявляю собі дикий біль від сірчаного уколу… Нещерет, ви, схоже, знаєте відповіді на всі питання. Як ви думаєте, чому я досі вас слухаю?

— Бо вам цікаво, — просто відповів той. — Ви ж ніколи за все своє життя не чули й не бачили нічого схожого. Людська цікавість, Андрію. Ось що свого часу допомогло Іванову отримати «добро» на свої експерименти. На жаль, поки йде війна, вдовольняти цю цікавість ні в кого не вистачає часу. Відчуваю, що вже незнайомі терміни втомлюють, особливо вашого Теплого. Докладно, поетапно, по кроках усе описано у тих документах, котрі в сейфі. Я особисто вів кожного, зафіксовано всякі індивідуальні особливості. Краще поясню, чому раптом настав крах…

Людей–вовків Нещерет справді бачив непереможними воїнами. Сили додавали гормони та змінена психіка. Саме на цей ефект він робив особливу ставку. До того ж у декого починали приживатися залози. Котрі на виході, за результатами зроблених прямо тут, у лабораторії, аналізів являли собою зовсім інший біологічний матеріал, ніж раніше. Коли його підопічні ще були людьми та вважали себе такими.

Все пішло шкереберть, коли куратори почали випускати піддослідних за межі табору.

Вони — хижаки, чув Гот у відповідь на протести. Якщо не знайдуть виходу для свого бажання вбивати, котре їм тут прищепили штучними методами, почнуть гризти один одного. Або — нападати на персонал. Доведеться їх нищити, що означає — перекреслити докладені зусилля. Загалом куратори з СС задоволені результатами, проте хотілося, нарешті, перевірити, як же це діє.

Ось із якого часу довкола Сатанова почали з'являтися жертви тих, кого без того перелякані окупаційним режимом люди вважали вовкулаками.

Чому появу понівечених тіл прямо пов'язували з повнею, а також — чому воїни–вовки здебільшого терзали жертвам горло, у Нещерета досі не було відповіді. Натомість відразу ж після перших «прогулянок» своїх підопічних він зрозумів: увійшовши в смак, повною мірою відчувши себе мисливцями, вони вже не зупиняться. Й стануть чим далі, тим більш неконтрольованими.

— На жаль, Андрію, ті вигадники, хто всякий раз прописував подібний сумний фінал, починаючи від шанованого мною Герберта Веллса, мали рацію, — зітхнув доктор. — Вони давали волю фантазії, придумуючи неймовірні історії. Зате кінцівки здебільшого схожі й відповідають життєвій правді: творіння рано чи пізно нападає на свого творця. Підопічних, тих, хто вижив, лишалося тут семеро. Куратори вирішили тимчасово згорнути експеримент. Й далі мізкувати, яку користь для рейху матиме руйнівний потенціал моїх воїнів. Але знову втрутилася війна, тепер уже — остаточно.

— Як?

— Наступ, Андрію. Стрімкий наступ Червоної Армії. Наш об'єкт підлягав ліквідації. Наскільки я знав свою долю, мене збиралися переправити в Дахау, у концтабір. Там потрібні були мої знання. Німці ж не припиняли досліджувати людську природу… Проте сталася несподіванка. Ніхто не чекав, що наші підопічні відчують небезпеку, — Нещерет вкотре за весь час зітхнув. — Вони знищили тут усіх. Тим самим, за вдалим збігом обставин, допомогли зберегти сейф. Його ж хотіли підірвати, разом із документацією. Воїни–вовки вирвалися з блоку, де їх тримали, й довели плідність та результативність моїх експериментів. Звісно, все це потребує вдосконалення. Але початок прокладено.

— Ви хочете сказати, — Левченкові раптом перехопило подих, — у цьому місці… цьому лігві… Зграя?

— Якщо троє — зграя, тоді так. Наглядачі відкрили вогонь. Троє загинули. Мене врятував Лобо. З усіх він єдиний виявився певною мірою керований. Тобто, справді перспективний, вдалий екземпляр. Максимально наближений до результату, котрий я хотів отримати на початках. Слухався мене, не робив зайвого без наказу. Інших не вдалося приборкати до кінця. Не знаю, чому Лобо до мене прив'язався, а з рештою так не виходило. Потім… Ми відсиджувалися тут, у лісі. Недовго, в мене ж були при собі документи на ім'я того, ким ви мене знаєте. Коли сюди прийшли червоні, почався звичний бюрократичний хаос. Таке буває, щойно одна армія відбиває в іншої армії територію та займає її. Це допомогло стати лікарем у маленькому селищі. Лишалося причаїтися й чекати. Коротко — все. Нарешті скінчив. Є нез'ясовані деталі, Андрію?

Голова від почутого йшла обертом.

За короткий час Левченка накрила така хвиля інформації, що він усерйоз боявся, аби не захлинутися. Хотілося знати все. Нещерет таки мав рацію: цікавість переважила будь–які емоції, насамперед — праведний гнів. Андрій ще не визначився, як же тепер ставитися до Гота.

Хто він?

Або талановитий, одержимий своїми безумними ідеями вчений, котрий отримав змогу втілити їх у такий страшний спосіб.

Або — рятівник, адже завдяки йому небезпека для Ігоря Вовка та його дружини Лариси, котра йшла від капітана Сомова, була ліквідована.

Чи все набагато глибше? І той, кого називали Богом, лише доводив у такий складний, ризикований, жорстокий та небезпечний спосіб, до чого в реальності може призвести бажання володарів змінити світ розчерком пера.

Переламати людську природу.

Створити ту саму, оспівану в полум'яних промовах, нову, зовсім нову людину. Котра лише виконує накази. Й на виконання конкретних наказів її можна настроїти, немов радіоприймач на певну хвилю.

— Ви ховали свою зграю тут? — вимовив глухо.

— Хочете — хай буде зграя… Найскладніше було забезпечувати підопічних хоча б якоюсь людською їжею. Втім, здається, мені вдалося загалом знизити їхню тягу до регулярного харчування. Та найгірше — коли вони все ж таки не стримували себе. Не вдовольнялися тим, що давав ліс, і виходили, аби нападати на людей. Довелося навіть приспати спершу одного, потім, після того, як загинула Люба — другого.

— Приспати — це вбити?

— Підопічних не вбивають. Їх саме присипляють. Лишився Лобо, з ним у мене не виникало клопотів.

— Міни та капкан самі ставили?

— Війна дечому навчила. Це я про міни. Складно, але впорався. Я ж вчений, розібрався. З капканом допоміг Лобо. Приволік його звідкілясь.

— Могли б обійтися без капкана. І це теж мені підказка, аби знали.

— Що цього разу?

— Ви часто навідувалися в ліс, до підопічних. Вистежили Катерину Липську, в неї інша мета для прогулянок. Я потім так само побачив її. В тому ж місці, де й ви. Там гуляли ваші воїни. Й ви придумали — треба відвадити звідти Катю та взагалі всякого, хто спробує зайти далі. Розрахунок, скажу я вам, п'ятдесят на п'ятдесят. Міг вдатися, навести на хибний слід. Ви ж не думали, що в ці краї повернеться людина, котра могла стати перевертнем, опинившись у ваших руках. Для того чоловіка ваші пастки виявилися підказками. Ну, а я провів паралель між їх появою й вашим інтересом до Липської. Зокрема, до її лісових прогулянок. Бо вже знав, що ви буваєте в неї.

— У вас хороша асоціативна пам'ять, Андрію. Кажу вам, як лікар, як учений. Все?

— Та трійця в лісі… Подільники Жори Теплого… Напевне вони наштовхнулися на вашого Лобо випадково?

— Звісно. В мене просто не було можливості на той час нацькувати його на них. Але погодьтеся, Лобо чудово зробив за вас роботу! Між іншим, повірите ви чи ні, то його перше бойове хрещення. Він справді найкращий… Був найкращим. Нічого, в мене в записах є всі дані. Тепер знаю, як вдосконалити свої експерименти. Аби дали більше часу, шляхом спроб та помилок я б вивів ту породу, до якої прагнув від самого початку.

— А привести вихованця в Сатанів, нацькувати на Сомова?

— Вирішив бути корисним. Не дивуйтеся, дійсно так. Каюсь, не подумав про наслідки. Підрозділ НКВС почне прочісувати довкілля. Рано чи пізно прийдуть сюди. Головне — сейф, зберегти документи зараз найважливіше. Це моя перепустка, Андрію. Моя індульгенція, якщо хочете. З ними я піду далеко. Може… разом? Усе одно ж сейф…

Левченко почув підозрілий рух за спиною з запізненням на кілька секунд.

Цього вистачило, аби Жора Теплий сильним ударом збив із ніг Вовка, котрий стояв до нього ближче, відступив назад, углиб темряви, зупинив окриком:

— Стрельну! На місці стояти всім!

Ігор стогнав на підлозі — не чекаючи нападу, впав на зламану руку.

Андрій сіпнув правицею. Зі свого місця навіть при такому освітленні мав можливість як не вбити бандита, то хоча б зачепити кулею.

Жора вистрілив раніше.

Праве плече обпекло. Інстинктивно лапнувши рану лівою рукою, Левченко при цьому впустив ліхтарик. Упавши йому під ноги, він дивом не розбився. Приземлився так, що промінчик світив тепер угору. Очі встигли звикнути до темряви, і Андрій бачив, як Теплий задкує до виходу.

Обидві його руки зайняті.

Пістолет Вовка. Поки Левченко оглядав його пошкодження, Жора скористався моментом та озброївся. Андрій же відразу після сутички з Лобо не врахував такої можливості.

— МОЇ ПАПЕРИ!

Ліва рука Теплого притискала до грудей кілька крадькома видобутих із надр сейфу картонних папок.

— МОЇ! — розпачливо повторив Нещерет, враз перетворившись на велику ображену дитину, в якої забрали улюблену іграшку. — НЕ ЧІПАЙ! НЕ СМІЙ!

— Не жени, ліпило! — огризнувся Жора. — Там на всіх вистачить.

— Ти ж нічого не розбереш там! — вигукнув Левченко. — Ми домовлялися, йди собі! Ствол забирай, чорт із тобою! Кинь документи!

— Не розберу, ага! — легко погодився Жора. — Зате я добре вмію слухати. Й почув тут багато цікавого. Досить для того, аби прикинути хрін до хвоста, начальнику. Не розберу я — знайдеться той, хто краще дотумкає. Не думай, ліпило, в мене теж є кінці. Вийду, на кого треба, рано чи пізно. Тут не гроші, начальнику. Тут моя свобода.

— Яка свобода?

— Не кричи, ліпило. Така сама, як і твоя. За одну таку папочку знаючі люди там, — він кивнув угору, — мені багато, чого пробачать. Поділися з ближнім, ліпило. І стійте на місці, рахуйте до ста. Бувай, начальнику.

Тримаючи пістолет перед собою у витягнутій руці, Жора Теплий позадкував далі, до виходу.

— НАЗАД! — відчайдушний крик Нещерета відбився від стін луною. — НАЗАД! ВІДДАЙ! ТРИМАЙТЕ ЙОГО!

Левченко не міг припустити, наскільки немолодий лікар може виявитися спритним.

Рівно настільки, наскільки необережним.

— Стій! — тепер уже вигукнув він, щойно Нещерет рвонув за Теплим по прямій — найкоротшою відстанню. — Савичу, стій!

Гримнуло двічі підряд.

Доктор Нещерет, він же — Гот, він же — той, хто уявив себе на короткий час Богом, зупинився на бігу. Зробив ще крок, і третім пострілом Жора довершив справу.

Переслідувач упав долілиць, навіть не зойкнувши. Здалося — передсмертний крик просто застряг у нього в горлі.

— Будь тут! — крикнув Левченко через плече Вовкові.

Поранене місце заболіло, але не сильно. Влучити у вразливі місця Теплий з такої відстані міг, якби було краще видно. Але тримати правицю рівно Андрій через рану не міг. Тож переклав пістолет у ліву руку, хоч володів нею не так вправно. Нічого, за потреби завжди є шанс перехопити зброю обома. Аби лиш Жора не встиг утекти далеко. Відпускати його з миром Левченко не збирався.

Тіло Нещерета трапилося на дорозі. Не оббігав — перестрибнув, побіг на звук кроків, що стрімко віддалялися.

Коли вискочив назовні, побачив: місяць підіграє. Вийшовши з–за хмар, знову освітлював територію табору.

Застреленого Лобо точно посередині.

Й Георгія Теплова, котрий, не озираючись, мчав до воріт, перетинаючи відкрите місце по прямій велетенськими стрибками.

Пробігши ще трохи вперед, Левченко на коротку мить зупинився, прикидаючи, чи зможе звідси дістати втікача кулею. Тут же зрозумів — ні, з простреленим плечем навіть із ближчої відстані навряд чи вцілить у рухому мішень. Зупинитися не вимагав, не бачив у цьому жодного смислу. Жора зупинятися не збирається, не налякаєш його й іншими погрозами.

Замість крику Андрій люто вилаявся йому навздогін. Лишалося хіба що переслідувати далі, без особливої надії на успіх погоні. Навпаки, один на один сили були нерівними. Майнуло — може, хай собі біжить. Куди дінеться, все одно навряд чи втече далеко, спіймають.

Але саме ця думка знову зірвала його з місця, підштовхнула вперед. Бо не можна дати йому втекти. Й не слід допускати, аби Теплого взяли живим. У нього є, чим торгуватися з органами. І тут вкрадені ним папки з нотатками, в яких він точно ніколи не розбереться сам, грають другорядну роль. Торгуючись, Жора здасть із тельбухами його, поставить під загрозу життя Ігоря з Ларисою…

Надто багато дізнався за сьогоднішній день, аби навіть не спробувати його зупинити.

Андрій наддав, на бігу стрельнув у повітря.

Озирнувшись, Теплий стрельнув навзаєм, не цілячись, лише показуючи — готовий огризатися, краще не підходити, дати спокій.

Зціпивши зуби, ні на що не надіючись, Левченко помчав за ним, вирішивши діяти, як на фронті — за обставинами.

Вони складалися не на його користь. Жора стрімко вилетів за ворота, і коли сам Андрій порівнявся з ними та проскочив крізь них, втікач уже добігав до перших дерев. Місяць далі безпристрасно висвітлював погоню. Ніби взявши сторону Левченка та підказуючи, куди біжить Теплий — і водночас даючи зрозуміти: робить там, угорі, все, що йому по силах. Варто втікачеві забігти за дерева, й розгледіти та знайти його буде непросто.

Левченко вистрілив знову.

Не добігши до лісової стіни кілька метрів, Жора зупинився. Рвучко обернувся, підняв пістолет. Тепер місяць несподівано підігравав і йому. Тож Андрій сіпнувся вбік, збиваючи приціл — та куля промчала в небезпечній близькості, збиваючи з голови кашкет.

Він знову вилаявся — більше не лишалося нічого.

Теплий, знущаючись, зробив ручкою. Повернувся, посунув далі. Знову біг, але вже не так швидко, підтюпцем, уже розуміючи свою перевагу над противником. Закусивши губу, Левченко підніс та спробував утримати, як міг, рівно праву руку. Підклав під нею ліву. Обидві руки міцно стисли пістолет.

І все одно приціл збивався.

Теплий зробив ще кілька кроків.

Палець Левченка плавно натиснув спуск.

Рвонуло.

Пістолетний постріл не дасть такого ефекту. Андрій від несподіванки аж повернув до себе дуло, аби переконатися, що справді тримає в руках, і що ТТ не перетворився у цьому дивному місці на невелику гаубицю.

На тому місці, куди щойно наступив ногою бандит Жора Теплий, в срібному місячному сяйві опадала збурена вибухом протипіхотної міни земля.

— Ну?

Ігор стояв біля розчахнутого сейфа, явно не знаючи, як діяти далі. Тому без жодної мети світив усередину, роздивляючись акуратно складені картонні корінці папок. Наблизившись, Левченко тільки тепер заховав пістолет у кишеню шинелі, помацав рану на плечі, для чогось підніс ближче до очей вимащені в кров пучки пальців. Він не поспішав із відповіддю, і Вовк повторив, уже наполегливіше:

— Ну?

— Що — «ну»? — Андрій не сказав — видихнув.

— Чув — там рвонуло.

— Жора. Хтось міни ставить, де попало. Хтось уночі під ноги не дивиться.

— З кінцями?

— Ти б як хотів? Між іншим, як наш товариш Гот?

— Готовий.

— Бог із ним, — Левченко посміхнувся: надто кумедно прозвучало, не дивлячись на ситуацію. — Мені в усьому цьому одна річ лишилася неясною…

— Тільки одна?

— Ага. Бо в усьому іншому я все одно сам не розберуся. Без півлітри.

— Мало.

— Аби ж це було… Не встиг розпитати у старого, як він, сучий син, насобачився так акуратно ставити міни. Та ще й навчив свою маленьку зграю обходити заміновані місця.

Вовк змовчав, тоді обережно озвався:

— Левченко, а, Левченко?

— Чого тобі?

— Тебе справді зараз найбільше хвилює тільки оце… саперна справа?

— Ну да. Решта наче в порядку.

— У якому порядку?

— Повному, Вовче. Ти хіба ще не зрозумів нічого? — Андрій знову ворухнув плечем, скривився. — Зараза, перев'язати нема чим і нема, як. Однією лівою не впораюся. В тебе он права теж… Хоча тобі на руку, — знову посміхнувся черговому раптом народженому каламбуру. — Алібі.

— Алібі?

— Так точно. Ти ж сказався хворим. Ось хвороба — упав п'яний, зламав руку.

— Чому — п'яний?

— Повірять швидше, Вовче. Менше питань буде. Ось де у нас у Сатанові тверезий мужик міг так ухайдокати собі руку? Правда, лікувати не буде, кому. Нічого, пришлють когось, поки Лариса може зайнятися.

— Небезпечно. Ми ж ніби не знайомі…

— Познайомитесь. Сомова, бач, нема. Винних у його жорстокому вбивстві аж двоє. Одного я вистежив і героїчно застрелив. Іншого збиратимуть по шматках. Думаю, особливо небезпечного злочинця Георгія Теплова, котрого дозволено вбити на місці без суду при першій же нагоді, впізнають. Ніхто за ним не заплаче. Бач, за один день скільки злочинів розкрито та злочинців ліквідовано.

— Дуже довгий день.

— О, мені теж так здалося. Годиться, гарно в нас усе складається?

— Ніби, — Ігор знизав плечима, потім знову кивнув на сейф. — Лишається зрозуміти, що робити з цим хазяйством.

— Я тобі й це поясню, — порившись у кишенях, Андрій знайшов запальничку. — Скажу тобі, Вовче, чого з цим хазяйством уже ніхто ніколи не зробить. Ні радянська влада, ні німці. Нових людей за розписаними там схемами, інструкціями та підказками більше не робитимуть. Ніколи й ніде, хочеться вірити. Вивалюй все сюди.

— Куди?

— А ось вали просто під ноги! Побачимо, як воно горить.

Орудуючи тільки лівою, Вовк вигріб картонні папки й клітчасті зошити, спустошивши всі три полиці сейфу. Завмер, явно чекаючи подальших указівок.

— Сходи, глянь там, за периметром. Місяць ніби повний. Навіть якщо помиляюсь, все одно добре видно. Знайди, де там валяється Жора. У нього при собі було кілька папок. Збери їх. Або — що лишилося. Неси сюди. Тут нічого знайти не повинні.

— А як питатимуть, що було?

— Я звідки знаю? Теплий переховувався. Був у нього якійсь там зв'язок із Нещеретом Антоном Савичем. Він же його застрелив, бо зустрілися в умовному місці, чогось не поділили. Моя версія, Вовче. Кому треба — хай іншу склепає. Я змучився сьогодні. Ти правий, день надто довгий. Шуруй.

Незграбно розвернувшись, Ігор пішов назовні.

Присівши біля стосу зваленого докупи паперу, Левченко подивився на купу при тьмяному світлі ліхтарика, котрий досі на диво жив. Потягнувся рукою до верхньої.

Взяв.

Поклав на коліно. Потягнув за шворку, збираючись розпустити.

Зупинився.

Сплюнув.

Кинув назад, навіть не розгортаючи. Нічого не зрозуміє, для чого голову морочити. Чи треба йому таких знань, не вирішив ще. Й не збирався думати над цим у майбутньому.

Експериментів над людьми досить у цій країні й без «Повного місяця».

Хай буде так.

Клацнула запальничка. Вогник лизнув сухий картонний край, розкуштував, швидко посмакував. За кілька хвилин біля розчахнутого сейфу чаділо кострище, зжираючи в пекучому вогні всі гидкі таємниці цього моторошного місця. Котре так і не стало колискою нових людей.

Він сидів й мовчав, коли повернувся Вовк, підкинув у вогонь паперові трофеї мертвого бандита Теплова.

Вони якійсь час дивилися на вогонь, намагаючись розгледіти щось загадкове в сполохах, котрі тінями відбивалися на облуплених, частково зруйнованих стінах.

Дочекавшись, поки все догорить, Андрій підвівся, розкидав чоботом попіл. Потоптався для певності на невеличкій купі. Легенько хлопнув Ігоря по лівому плечу.

— Гайда. Нам тут робити більше нема чого.

… Територію перетнули, не обмінявшись більше жодним словом. Вже коли дісталися місця, звідки починалася колія, Левченко запитав:

— Сам вийдеш із лісу?

— З тайги виходив. А що таке?

— Нас не повинні бачити разом. Наскільки я собі уявляю, оця колія виведе тебе через ліс на той бік Сатанова, який ближчий до твоєї хати. Ми ж гак зробили. Виберешся?

— Розберуся.

— Ларису я завтра знайду. Сам розумієш, почуте сьогодні повинно в тобі вмерти. Навіть дружині…

— Не маленький.

— Нещерет за віком був, як нам обом. А теж язик свербів розказати комусь. Через це проколовся. Тому для свого ж спокою, Вовче, й для спокою жінки з дитиною будь обережний. Взагалі, зараз краще затаїтися. Крім Сомова ти нікому не потрібен. Війна, людей кругом шукають. Цілуватися не будемо?

Ігор раптом зрозумів — побачив Андрія лише сьогодні зранку, проте знає, здається, тисячу років. Обійми вийшли кумедними й досить незграбними — у обох погано діяли правиці.

А потім Вовк зник у темряві, розчинився серед дерев.

Поправивши кашкета, міцніше примостивши його на голові, Левченко й собі вирушив зворотним шляхом.

Назад марш–кидок вийшов на диво скорим. Ішов, не плутаючи, ніби місяць таки вів його згори, вказуючи правильний напрямок. Вибравшись майже туди, звідки вони йшли, до залишків старого муру, лиш тепер глянув на годинник. Час ніби рухався стрімко й повільно водночас: показувало за чверть дванадцяту.

Осідлав мотоцикл. Абияк тримаючи кермо, запустив мотор.

Їхав не до себе в управу — до Стефанівни. Щось підказувало: треба саме туди, не помилиться.

Так і є.

У вікнах — світло. Біля хвіртки — «вілліс», водій за кермом, двоє автоматників поруч. Побачивши мотоцикл, всі троє стрепенулися, солдати схопили зброю напереваги. Левченко заглушив мотор, махнув лівою рукою:

— Вільно, бійці! Де той, кого ви катаєте, начальство?

Його провели всередину. Спершу вглядів бліде, стурбоване лице Поліни Стефанівни. Лиш тоді глянув на гостя — невисокого, чимось віддалено схожого на тхора майора НКВД, котрий підвівся з–за столу йому назустріч.

І приготувався розповідати йому свою, продуману за час, поки йшов лісом, цілком правдиву версію подій.

Чомусь вірив: поки його не вислухають, ця людина–тхір не дасть команду карателям починати те, за чим вони приїхали.

А місяць за вікном далі не ховався за хмари. Світив, ніби підбадьорюючи.

Та лишався віднині й назавжди його, Андрія Левченка, головним та надійним спільником.

19 січня — 19 квітня 2014 р. Київ