Повний місяць

Розділ четвертий Антигени

Теплий ніби виринув із ночі.

Голуб чекав дві доби. До того довгенько крутився в самому Кам'янці, намагаючись вийти на його людей. Заходив здалеку. Мав при собі трошки коштовних бряцалок: потрусив евакуйованих у Пермі, довелося залишити по собі два трупи. Не те, щоб шкодував. Просто в нинішньому становищі, коли нема на кого особливо покластися, не ризикуючи нарватися на вирок блатного товариства, іншого способу замітати сліди не бачив.

Ті, хто зможе його впізнати, жити не повинні.

Отак.

Через те працював сам. Тримав дистанцію від тимчасових, випадкових компаній. Не світився ніде. Але водночас поле діяльності без підтримки таких, як сам, було значно обмеженим. Нічого, обходився тим, що вдавалося надибати, негайно роблячи ноги з чужої території.

З дитинства Голуб пам'ятав себе лише безпритульним волоцюгою, котрий змалечку стояв на шухері за наказом старших злодіїв. У свої тридцять років мав безцінний досвід нелегального життя. Тож йому вдалося дістатися з–за Уралу на Поділля, уникаючи міліцейських облав та військових патрулів. Опинившись–таки в Кам'янці–Подільському, пристроївся в самотньої молодички. Вона писала нудні казенні довідки в якійсь конторі, підробляючи при цьому проституцією, бо жити ж якось треба. Задобривши пасію золотим ланцюжком, Голуб через неї почав поволі зондувати можливість скинути все своє рижйо оптом.

Нова подружка поводилася обережно, що виглядало цілком зрозумілим. Відтак за кілька днів усе ж таки звела свого кавалера з баригою. Далі Голуб перестав критися, пояснивши: товар товаром, але він мацає тут або в околицях виходи на Жору Теплого чи когось із його людей.

Спершу барига зробив вигляд, що нічого не при ділах. Потім, коли Голуб всує згадав кілька прізвиськ спільних із Теплим знайомих, новий приятель погодився подумати. Довелося знову терпіти днів зо три. Причому, виходячи в місто, відчував за собою нагляд невидимих очей. Нарешті пасія вказала місце, де на нього чекають. Коли почав збиратися, не сховалося: дівиця зітхає полегшено. Навряд чи прагнучи повернення кавалера.

Ось за таких обставин Голуб опинився в невеличкому старому будиночку під самою скелею, на якій розкинулося старе місто. Задній двір майже впритул упирався в стрімку, порослу кущами стіну кам'яного урвища. Спереду, зовсім недалеко від хвіртки, бурунила річкове каміння неглибока вода прудкого Смотрича. Тут йому виділили маленьку, схожу на комірчину, кімнатку. Поруч спала горбата, подібна до казкової вурдалачки баба, і чути її було лиш тоді, коли молилася. Решту часу або поралася у дворі, або чимось грюкала в хаті. Годувати гостя не забувала, та жодного слова Голуб за весь час із неї так і не спромігся витягнути.

А на другу ніч той, кого він так довго шукав, з'явився.

Почувся шум — скрип дверей, гучні кроки, тупіт. Підхопившись, Голуб сів на лежаку, зібрався гукнути бабу, бо не знав, кого ще. Відкрив уже рота — не встиг. Очі засліпив промінь ліхтарика, в лице врізався кулак. Били точно, влучно, одночасно роз'юшуючи носа та розсікаючи губу. Але цей удар не звалив, удруге влупили в грудину — не молотом, та все одно сильно. Коли Голуб заточився, міцне коліно тут же вперлося в пах, від чого той, не стримавшись, заскавчав, а просто в лоба ткнулося револьверне дуло.

— Хто послав? Хто наказав? Говори, підор, зараз говори!

Голос Теплого впізнав відразу. Його важко з кимось сплутати. Та сказати нічого не встиг — коротко замахнувшись, Жора влупив дулом по лобі, тепер цівка крові потекла ще й з брови, швидко заливши ліве око.

— Хто прислав? Кому служиш, падло? Смерті захотів? Смерті, смерті?!

— Не треба… Теплий, це я…

— Бачу! Все я бачу! По мою смерть прислали тебе, га? Кажи, підорюга!

— Ти що! Жора! Ти що, це ж я…

— Прислав тебе хто!!!

— Скажу!

Дуло відсунулося. Промінь уже не бив у очі. Зробивши крок назад, Теплий запитав не так злобно:

— Валяй. Сповідуйся. Чого мене шукав? Завалити?

— Я до тебе, — Голуб витер кров із лиця. — Нема куди більше йти. Мені самому вирок оголосили. Ще ніхто не знає, що я Балабана… того…

— Балабана? Прошу Балабана? Ти? Чим доведеш, Голубе?

— Слухай… Послухай мене, Теплий… Не можу довести. Ми були сам на сам, там, у тайзі. З нами ще один… Не наш, Офіцер…

— Чому Офіцер?

— Кликуха. Політичний, з війни… Посадили за якусь дурню, не має значення… Він з нами тікав, Балабан таке рішення прийняв. Де зараз — не знаю. З тайги міг не вийти. Але навіть якщо вийшов — не свідок. Хер знає, куди його понесе. Тобі доведеться мені повірити, Теплий.

— З якої радості я мушу вірити тобі?

— А з якого переляку ти вирішив, що я хочу тебе замочити?

Промінь знову вдарив Голубу просто в очі.

— Ти знав, де мене можна знайти. Чутки ходять — мені вирок, Балабан та інші авторитетні злодії під цим підписалися. Де гарантія, що тебе з–за колючки не вивели спецом, аби вийшов на мене та виконав? Могли впрягти тебе в дурне діло, ох, могли.

Голуб наново стер кров, витер руку об штани.

— Хотів слухати — слухай. Грохнеш мене — вали, чорт із тобою. Тільки хто ти? Великий авторитет? Сейфи до війни ламав, потім оскоромився мокрим. Масть не підходяща, щоб усі злодії нашої великої країни спали й міркували, як би ото Жору Теплого підрізати за те, що зсучився. Ти один такий? А ось ні хріна! На кожного час тратити — мозолі зіб'єш. Де тебе шукати — знаю, бо люди з волі вирахували. Сліди лишаєш за собою, Теплий. У твоєму… нашому з тобою становищі це недобре.

— Немає нічого нашого з тобою, Голубе.

— Поки нема, Жора, поки що. Приніс я тобі звістку в дзьобі. В мене он у самого земля під ногами горить. Але ніхто спеціально до тебе ката не засилає. Крутиться така думка, за це відповідаю. Та полювання за тобою, мною чи кимось іншим не аж так на часі. Не віриш — більше мені нічого сказати. Віриш — послухай мене, зливаємося звідси разом. Пірнемо далі, відрубаємо зайвих. Заляжемо на дно, пересидимо хоча б рік. Уляжеться — знову повилазимо. Ось такі мої тобі слова. Ось для чого я до тебе йшов. Сказав усе. Вбивай, Жоро.

Промінь поволі посунувся вбік. Голуб побачив — рука з револьвером теж опустилася.

— Ну, раз так… Тоді здоров, бродяга.

Не встигнувши отямитися, той раптом опинився в коротких та міцних обіймах. Щойно Теплий відсторонився, Голуб пробурчав:

— Пішов ти к чорту, Теплий… То в морду лупить, то обнімається…

— А ти не собачся, Голубе, не собачся. Мою історію краще за мене знаєш, бач, складно розказав. Як мені думати накажеш про все? Про тебе, наприклад. Падаєш з неба, базариш про те, як старого пахана підрізав, тицяєш якесь ржавйо… Перевірити мусив. Хіба ні?

— Твоє право. Тільки ти, Жора, злодія по морді вдарив.

— Так і я не урка базарний, — Теплий розвів руками, заховав револьвер у кишеню широких штанів. — Зап'ємо мирову. І вважай, проїхали. Замазано?

Голуб зробив вигляд, що йде на величезну поступку, тиснучи простягнуту руку.

— Замазано. Ти мене тут лишаєш?

— Є інша хаза. Не одна. Але тебе, Голубе, точно Бог послав.

— Бога нема.

— Значить, є хтось інший. Бо як ще пояснити, крім втручання звідти, — кивок угору, до стелі, — чому ти мене дуже вчасно знайшов. Новини приніс важливі, ось що.

— Важливі?

— Мене оголосили, Голубе. Виглядає, знають, де моє лежбище. Валити звідси треба.

— Куди?

— Інтересне питання. А ще краще — з чим валити? Без хрустів далеко не забіжиш. Бо хрусти — це ксиви, безпека. Не повна, ясно, але — безпека, Голубе. Тому з нами кантуйся. Разом не пропадемо.

— Для того й шукав тебе, Жора. Скільки вас?

— Зі мною — четверо. Було п'ятеро. Одного лягаві поклали з місяць як.

— От вовки!

— І я про це, — Теплий примостився поруч на лежаку. — Ми залягли поки. Так, виступаємо по дрібноті, але не те все, не те. Саме надибали справу, вірняк. Якраз підключишся. Недалеко, в селищі одному. Сатанів називається. Пошурували там мало–мало. Тільки місцеві мусора, думається мені, вже чутка заспокоїлися. Понюхаємо ще трохи, зробимо — і рвемо кігті звідси. Я б до моря подався.

— Чому — до моря? До якого моря?

— До Чорного найближче. Одеса–мама, знайомих тьма. Бував я там до війни. Заляжемо в катакомби — хрін знайдуть. А ще, Голубе, кордон поруч. Контрабандисти, їм війна — мама рідна. Отакий у мене план. Годиться?

Зовсім Голубу легше стало.

Правильно мислить Жора. Чомусь він сам не додумався про кордон та контрабандні стежки. Здорово зникнути з цієї країни, давно пора.

Голова.

Недарма сейфових замків, об які Теплий обламає зуби, ще не придумали у світі.

Так кажуть, у всякому разі.

Із бородою Ігор почувався в безпеці.

Спершу було не надто затишно — звик голитися нехай не щодня, але так часто, як дозволяла війна. Навіть у тюрмі й таборі його брили. Цього вимагали дійсні санітарні норми — розводити вошей та бліх начальство не хотіло, можна й по шапці за комах отримати. Але перехід на нелегальне становище вимагав міняти зовнішність. Борода виявилася одним із перших елементів маскування.

Він узагалі швидко переконався — чим простіше, без затій перевтілення в іншу людину, тим менше шансів спалитися. Коли робили нові документи, дуже схожі на справжні, сказали: ім'я краще залишити, а прізвище змінити мінімально. Тепер він став Ігорем Волковим. А пояснювався хід просто.

Досвіду життя за чужими документами він не мав. Значить, до оновлених паспортних даних доведеться звикати. Якщо забудеться, втратить пильність і не відгукнеться на теперішні ім'я та прізвище, тут же викличе підозру. Тим більше — у військовий час. Зараз перша–ліпша відповідальна працівниця тилу накручена закликами про максимальну пильність, бо ворог не дрімає. Найменший сумнів у власних паспортних даних — і все, можна зливати воду.

В такому разі шлях утікача — до першого міліціонера чи першого військового патруля.

Тоді як Ігор Волков мало, чим відрізняється від Ігоря Вовка. А це дозволить йому почувати себе впевнено.

Нові знайомі, знайдені в Солікамську, навчили Ігоря багатьом правилам життя, котрі мусить знати втікач від закону. Вони виявилися не надто складними, не вимагали від Вовка–Волкова чогось надзвичайного. Насамперед він мусив чітко усвідомити: його шукають. Проте не до кінця вірять, що зек без досвіду вибрався з тайги живим. Ігор і сам довго не міг у це повірити: утратив відчуття часу, коли вдень годував комарів та збирав гриби–ягоди, а ночами знову виходив до річки, спускав на воду пнину й віддавався на милість Глухої Вільви. Потім, коли його, зовсім ослаблого, одного ранку виловив у низині старий місцевий мисливець і приховав на заїмці, Ігор зрозумів, чому йому пощастило. Кінець літа в цих краях — не найтепліша пора, осінь, а за нею — зима приходять скоріше. Але серпень для заблукалого в тайзі не надто згубний місяць. Доведеться терпіти комарів та мошку, та все ж краще, ніж холод і голод.

Мисливець спокійно сприйняв факт, що рятує збіглого в'язня. До радянської влади, особливо — до її каральних органів, жителі довколишніх сіл ставилися з глибоко прихованою ворожістю. До того ж тайговик на своєму віку не раз зустрічав кримінальників, аби дійшло, чим Ігор відрізняється від типового каторжанина. На слова його благодійник був скупим. Протримав у лісовій хатинці кілька днів, поки борода втікача не стала жорсткішою. А тоді потай привів до себе додому.

Сільський уповноважений міліціонер цілком міг отримати інформацію про втечу. Тож нова людина привертала увагу. Через те рятівник, котрий виявився бурлакою та мешкав на віддаленій околиці, вивіз Вовка з села сам — знайшов привід поїхати в район, запряг воза, закидав Ігоря порожніми мішками, згори привалив повними. Попередив — у Солікамську розпрощаються, далі справи Ігоря його не обходять. Але добру справу наостанок зробив — передав підопічного з рук до рук поселенцеві — латишу.

Так Ігор потрапив до людей, котрі точно не збиралися здавати його за жодних обставин. Дуже швидко дізнався: п'ятдесятирічний сільський учитель Арвід та його донька, двадцятирічна Зента, від народження кривенька на ліве око, вислані сюди зимою сорок першого разом із іншими, хто не прийняв нову владу в Литві. Вчитель математики при цьому не надто поважав прихильників Ульманіса[8], маючи на те безліч підстав. Російську мову на засланні Арвід вивчив досить пристойно. Та словникового запасу все одно не вистачало, аби пояснити Вовкові: самопроголошений президент Латвії справді був із диктаторськими замашками. Проте це не давало йому жодних причин без спротиву пускати більшовиків до своєї країни й підтримувати червоний режим. Правда, починаючи доводити, що власна, національна диктатура завжди може бути ліпшою за диктатуру чужинців, плутався, збивався з думки і зрештою припиняв розмову до наступного разу.

Сам же Ігор слухав його стримано та намагався не вступати в дискусії — вони дуже нагадували теревені політичних в'язнів, а приймати їхні висновки щодо влади робітників та селян Вовк далі не міг собі дозволити. Хоча чим більше бачив, чув та переживав, тим частіше ловив себе на думці: ті, хто має такі погляди й висловлює подібні думки, все ж таки в чомусь та й праві. І зроблені висновки вже не вважав для себе крамолою.

Ті кілька днів, що Ігор переховувався в литовців, засланці ризикували не менше, ніж утікач. Благо, потрібну адресу він знайшов досить скоро, після чого своєрідну естафету прийняв невисокий, майже карлик на зріст чоловік з нездорового кольору шкірою на лиці та чіпким, пронизливим та небезпечним водночас поглядом. Назвав він себе Гулею, пояснивши — скорочено від прізвиська Гуллівер. Вірно, як ще прозвати людину такого зросту… Від Гулі дізнався: підлий Голуб теж дав про себе знати, але йому, як на лихо, пощастило.

— Не зрозумів, — здивовано мовив тоді Ігор. — На чиє лихо?

— На наше. На моє, мабуть, — уточнив Гуля сиплувато. — У нас своя пошта, з зонами зв'язок тримається. Тут же не велика земля, Солікамськ, нашого брата скрізь. Радянська влада, мусора — ширма. Вони думають, що все тримають. Насправді їм дозволяють, і вони це знають.

— Тобто?

— Край весь підніметься, як не то. Червоних наші не люблять. Зсучених — так само. Чуть затліє — все, хай зливають воду. Різати червону масть почнуть люто. Поки вони під ружйо своїх поставлять та підтягнуть, розгориться кругом. Знаєш, як у каторжному краї бунтувати вміють?

— Не знаю, — зізнався чесно.

— Один за одного стоять. Ну, а Голуб твій…

— Не мій.

— Хай не твій — просто Голуб. Сука він. Про нього погана звістка прийшла. Вже після того, як ви підірвали. Аби довго не вантажити, ця гнида фармазонська якось так нашаманила, аби з Прошею нашим, царство небесне, в тайгу піти. Ніби когось там притиснув, а потім, після всього, урка прозрів, покаявся, братві в ноги падав — не карайте. Пальця відрізав.

— Хто? Кому?

— Жук той. Самому собі. Як покарання. Або до півнячого кутка — або палець геть перед чесним народом. Ну його, не про те мова. Кажу ж, наші чекали Балабана. Думали, разом із Голубом прийде, тут ми йому й пред'явимо. Голуб прилітає сам. Двинув, каже, коні старий, не витримав переходу. Мій косяк, визнаю — хотів трошки його потримати в надії, хай заспокоїться, проявиться. Викупив, падлюка хитра. Де прокололися — не знаю, але кігті він рвонув, аж задиміло.

— Без документів?

— Як є. Але така тварина в огні не згорить, у воді не потоне, без мила в жопу пролізе. Мусорам не здаси, западло. Десь загубився. Шукатимуть, може, знайдуть. Тоді вже телитися не стануть, вирок готовий.

Ігор із дитинства та юності знав, як живе та за якими законами дає собі раду вулична босота й дрібний кримінал. Та лиш зараз повною мірою усвідомив масштаб охоплення величезної країни злочинною імперією. Держава в державі, висновок однозначний. Причому ця держава, хай таке прикро визнавати, працювала в рази ефективніше, ніж влада, яка нібито мала з кримінальниками боротися. Натомість усі сили колосального апарату, спрямовані не на фронт, кидалися на вичищення антирадянських елементів.

Можливо, вони шкідливіші, заспокоював себе Ігор. Особливо — під час війни. Але крамольні висновки й тут напрошувалися. Литовський учитель Арвід, висланий за те, що не прийняв нову владу — невже він такий самий злочинець, як Голуб? Або — редактор районної газети звідкілясь із неосяжної глибинки, з яким Ігор познайомився в таборі. Того посадили ще до війни. Провина — в тому, що рамочка довкола портрета товариша Сталіна на передовиці виявилася занадто темною. Тож нагадувала траурну, а це — диверсія. Чому ж його недогляд — тяжкий злочин, а сам редактор вважався не безпечнішим за самого Балабана…

Так чи інакше, словам Ігоря повірили. Після чого волю покійного Балабана виконали, перетворивши Вовка на Волкова. Тепер він став крадієм, котрий відбув належний термін, має довідку про звільнення та направляється за місцем постійного проживання, в Московську область. Правда, глибоко в кишені зберігався інший документ, який робив із Ігоря Волкова червоноармійця, комісованого після госпіталю.

Довідка про звільнення дозволяла дістатися з Солікамська до Пермі без перешкод та зайвих підозр: комісованих довкола вистачало. Далі ж злочинна біографія вже була непотрібною. У Московській області списаний з армії боєць — досить звичне явище. Ну а там, куди Ігореві треба далі, на українській території, з такими документами взагалі не виникне проблем. Ніхто не звертатиме увагу на людину, яка повертається з госпіталю Бог знає, куди, бо під час війни втратила всю родину…

Якщо, звісно, Ігор Волков сам її до себе не приверне.

Їхав на перекладних, намагаючись не мозолити нікому очі та по можливості розчинятися в сірій масі таких же подорожніх. На щастя, багато люду поверталося з евакуації. Народ був при всій своїй однорідності доволі строкатим. Затесатися й загубитися серед нього виявилося на надто складно. Оминути Москву не вийшло, й опинившись там, Ігор відчув усю повноту небезпеки. Радянська столиця жила в посиленому режимі, нарватися на будь–яку перевірку й згоріти на рівному місці можна запросто. Ледь переживши ті кілька годин, Волков правдами й неправдами, віддавши майже всі грошові залишки, запхався в найближчий вагон поїзда, що вирушав у київському напрямку. Вже ступивши, нарешті, на перон рідного міста, раптом зрозумів: із часу втечі спливло трохи менше місяця. А здавалося, одісея затягнулася на цілий рік.

Тут із залізничним сполученням складалося інакше. Колії відновлювали швидко, а ешелони гуркотіли на Захід, до лінії фронту, яка ще пролягала по українській території. Через те звичайні пасажири могли дістатися в той бік хіба що на перекладних. Але Ігор тепер став ще обережнішим: голосувати на розбитих трасах вважав більш небезпечним за залізничний шлях. Проте доля вкотре посміхнулася: йому вдалося напроситися в товарний вагон, доїхати до Проскурова, а звідти уже рукою подати.

У сам Сатанів потрапив на початку вересня. Відразу пішов на біржу праці, показав документи. Сумніву вони не викликали. Нікого не цікавило також, як і чому комісований гвардії єфрейтор Волков опинився саме тут. На правах фронтовика дістав місце сторожа в недавно відбудованому Будинку культури — дідок, який числився там зараз, часто скаржився на здоров'я.

Йому належала й робітнича картка. Правда, довелося домовлятися неофіційно. Єфрейтору Волкову, як звільненому з війська через поранення та контузію, закон ще давав додатковий пайок. Але в селищній раді чиновник натякнув, причинивши щільніше двері — от аби товариш Волков поставився з розумінням до того, що цих благ саме тепер не отримає, питань до нього не буде ніколи й ні в кого. Гаразд, вирішив тоді Ігор, усім треба жити. Так і сказав уголос. Після чого гладун із більмом на оці — той самий селищний службовець — довго, навіть запопадливо трусив йому руку, зазирав у вічі, прозоро обіцяв завжди допомагати в разі чого.

А коли знайшовся дах над головою, Волков зробив для себе остаточний та незворотний висновок: Бог — він усе ж таки є. Що б не казали комуністи. Просто, мабуть, у кожного своє уявлення про Всевишнього. А той, як сила вища, боронить всякого, хто раптом перестає в ньому сумніватися.

На квартиру його взяла стара міцна баба Надя, чия хата стояла на околиці Сатанова. Ліс починався відразу за її городом. Варто лиш перейти невеличку, метрів зі сто, відкриту, де–не–де вкриту кущами поляну. Цим житлом закінчувалася вулиця.

Від решти забудов хату баби Наді відділяли дві, дощенту спалені німцями. За кілька тижнів перед відступом есесівці накрили там партизанську розвідку, оточили, зайняли вогнеметом. На лихо здійнявся сильний, зовсім не березневий вітер. Полум'я перекинулося на сусідню хату. Перелякані люди вижили дивом — встигли заховатися в льох, потім уночі обережно вибралися з–під згарища, втекли до лісу. Хата баби Наді вціліла, і з того часу опинилася ніби штучно відрізаною від інших сусідів.

Коли Ігор побачив її, прийшло в голову — вона відірвана від світу.

Його це влаштовувало.

Не встиг освоїтися в маленькій кімнатці на вузькому лежакові — приїхав із Кам'янця прибитий дорожнім порохом ЗІС. З нього вийшов діловий, круглолиций та абсолютно лисий підполковник інженерних військ, разом із ним — стурбована, заклопотана й помітно втомлена жіночка не першої молодості, дуже схожа на хазяйку Волкова: така сама негарна, грубувата, лиш зморщок менше. Поки водій, вусатий мовчазний сержант, приніс відро води й мив припорошене авто, гості взяли бабу Надю штурмом.

Із короткої та нахрапистої розмови Ігор зрозумів: некрасива молодиця — єдина бабина донька, підполковник — її чоловік, у них недавно народилася дитина, а інженер постійно в роз'їздах, бо в тилу є чим займатися. Живуть вони в Кам'янці–Подільському. Квартира казенна, пайок посилений, няньку тримати не хочуть. А допомога там, де є немовля, вкрай потрібна. Тож бабу Надю вирішено забрати з собою на невизначений час. Та побурчала, але затримувало тільки небажання кинути хату без нагляду. Побачивши квартиранта й дізнавшись, що він — комісований єфрейтор, підполковник у наказовому порядку звелів Ігореві лишатися тут, ніби на бойовому посту, й блюсти порядок до повернення хазяйки. Сама ж баба Надя натякнула — картоплю ще не викопали, і старший офіцер швидко вирішив питання. Скільки там того городцю! Сержант на пару з жильцем озброїлися лопатами, за кілька годин впоралися, картоплю завантажили в багажник, чесно лишивши Ігореві мішок. Тим часом підполковник зібрав тещу. Так уже під кінець дня Волков несподівано для себе — й не знаючи, як радіти з такого чудесного збігу обставин, зостався сам у хаті, котра стояла на віддаленні.

Чого ще треба людині, котра не хоче привертати до себе зайву увагу!

Але потім, коли все так вдало склалося, Ігор відчув усередині порожнечу та невпевненість. Бо, заховавшись від ворожого світу, не уявляв, що і як робити далі.

Він вирвався з табору. Вижив. Має нові документи, починає нове життя.

Лиш новою людиною не став.

І Лариса тут, поруч. Волков ризикнув заради можливості вирвати дружину та сина з чіпких лап Сомова. Й намірів своїх Ігор зрікатися не збирався. Тепер треба зрозуміти, як це втілити. Адже для цього доведеться розкривати себе. Тим самим ставити хрест на нинішній, дбайливо збудованій легенді.

Він не уявляв, яке майбутнє чекатиме Ларису з ним отаким. Не придумав, як звести рахунки з її дійсним чоловіком, офіцером НКВС. Хоч вірив їй, але все одно мусив розібратися — раптом жінка сама, з доброї волі, вирішила бути з іншим.

Словом, для Ігоря в Сатанові все тільки починалося.

Ларису вже бачив. Шкільний сторож не міг пропустити повз себе вчительку. Та поки намагався не надто кидатися їй в очі, не проявляти себе. Хоч жінка спокійно кивала при зустрічі, не впізнаючи — або, як припустив Волков, не вірячи, що її колишній чоловік міг із доброго дива перелетіти сюди, на Поділля, з Пермського краю, мов на чарівному килимі.

Добре. Терпіння потрібне. Ігор не квапився.

Поки місцевим, включно з міліцією та НКВС, узагалі не до нього.

Коли з'явився в Сатанові, тут уже боялися скаженого вовка.

— Ви можете це зробити?

— Теоретично, Андрію, освіти в мене вистачає. Практично — не гарантую.

— Що заважає?

— Я не судовий медик. Не експерт–криміналіст. У мене досвіду нема.

— У нас на фронті в польових умовах поранених оперував ветеринар. Ніхто цього не знав. Коли врятував від вірної смерті вісьмох бійців та командирів, іншим стало байдуже, яким бикам він колись у своєму колгоспі хвости крутив.

— Дякую за порівняння, Андрію.

— Мені ніколи вибачатися, Савичу. Ви можете провести такий аналіз тут, своїми силами?

Доктор Нещерет відгорнув простирадло з Ларисиного тіла. Вкотре глянув на потворну рану з висоти свого зросту. Тоді начепив окуляри, нахилився, придивився уважніше. Робив це не вперше, всякий раз даючи Левченку надію. Та й сам Андрій відчув: лікареві після їхньої недавньої розмови дуже кортить провести аналіз слини, яка лишилася на тканинах шкіри жертви. В тому місці, де її прокусили зуби хижака.

…Коли в морг примчав стривожений та водночас — розлючений Сомов, чутки про черговий напад звіра встигли розійтися мало не по всьому Сатанову. До лікарні, куди Левченко з наспілим доктором привезли тіло, збіглося зо два десятки людей. Їх пригнали гнів та переляк. Дотепер вовк чатував у лісі, і з цим, попри все ж таки жахливу загибель людей, сатанівці якось мирилися. На те й хащі, аби хижак чатував. Зрештою, є стара, мов світ, приказка: вовків боятися — по гриби не ходити. Але цієї ночі звірюга ніби порушила якусь невідому, наче самою природою укладену угоду: ліс — її територія, до людей не заходити. Той, хто йшов до лісу, мусив прийняти факт: там зустрінеться з вовком. Через те місцеві вже після другого нападу почали збиратися по гриби–ягоди гуртом.

Нині ж вовкові стало тісно на своїй території.

Це значить — селище так само небезпечне, тут не сховаєшся.

Андрієві довелося викликати з відділу підмогу, і десять міліціонерів відтіснили людей. Як з'ясувалося трохи згодом — лише для того, аби чисельніший натовп дуже скоро зібрався біля будівлі міліції, вимагаючи від начальства в особі Левченка негайно почати облаву, вистежити хижака та вбити. Андрій терпляче пояснював: зараз уже ніч, шукати звіра в лісі о такій порі безглуздо, зранку він особисто займеться. Хоча тут же додав, коли люд трохи заспокоївся: ані органи міліції, ані тим більше — НКВС насправді не мають повноважень займатися відстрілом вовків та інших тварин. Повинно бути офіційне розпорядження. До того часу у Сатанові можна оголосити комендантську годину, аби люди точно не вешталися ночами.

Знову почулися обурені вигуки. Левченко запропонував: раз такий засіб не годиться, прийдеться самим вважати, дбати про власну безпеку, сидіти вечорами по хатах. Ніби трохи попустило, й Андрій з відчуттям виконаного обов'язку поросив народ розійтися. Люди розбіглися охоче, згадавши — надворі таки ніч, а вовка ще не вбито.

Проте легше не стало. Закликаючи всіх зберігати спокій та обіцяючи навести порядок, Левченко дурив сам себе. Заодно — доктора Нещерета, котрого мимоволі втягнув у історію, зробивши своїм спільником. Йому єдиному повідав, що — або кого — бачив при світлі повного місяця. Тут же висварив себе за нестриманість. Та виправдався: видовище було настільки незрозумілим, настільки вражаючим, що хотілося розказати комусь негайно. Добре, хоч лікареві — адже налякати страшною казкою цілком міг Поліну Стефанівну.

До набігу Сомова вони встигли переговорити дуже коротко та змістовно. Антон Савич відразу спитав, чи готовий Андрій визнати: стріляв не в людину, котра чомусь бігла від нього на чотирьох лапах, а у великого звіра. Ним може бути вовк. Левченко зрозумів: Нещерет правий. З місця нападу, від мурованої стіни, тікала незвично крупна істота. Яка — і з цим Андрій теж, зціпивши зуби, погоджувався, могла здатися більшою, ніж треба, в напівтемряві. Враження ж підсилювало сяйво місяця.

А ще — та дивна історія з аналізом слини. Левченко не вважав себе підвладним різним стороннім впливам, проте згодився: не доведено, що горло попередньої жертви могла перегризти людина, збив із пантелику, варто Андрієві було потрапити у відповідну атмосферу. Бо все зросталося: чудернацькі підозри, обережні чутки про перевертнів, котрі вже не перший місяць ширилися Сатановом, та й напад вовка всякий раз припадав на час повні.

Сюди додається загострене почуття провини, не без того. Левченко ж міг не дратувати дівчину, спокійно провести її додому. Хтозна, раптом уберіг би…. Словом, тут навіть людина, котра звикла мислити раціонально, почне сумніватися в собі.

Але Андрій загорівся можливістю зробити аналіз слини, залишеної на вражених тканинах шкіри мертвої Люби.

Коли з'явився Віктор Сомов, вони припинили небезпечну розмову. Для всіх, у тому числі — начальника відділу НКВС, пригода мусила вважатися черговим, п'ятим від моменту повернення в Сатанів радянської влади, нападом хижака на людину. Саме так, жодних інших версій. Втім, капітана подібна установка згори зовсім не заспокоювала.

— Що це значить? — гаркнув він, тицьнувши пальцем на труп.

— Мертве тіло, — стримано відповів Ігор.

— Ти в мене попащекуй, — Сомов сказав так за звичкою, без жодної злоби, бігло оглянув дівчину. — Знову залякування. Терор. І не говори мені більше нічого.

— Ви думаєте, товаришу капітан державної безпеки, хтось засів у лісі та цькує людей скаженим вовком? Випускає його, даючи команду «фас»?

— Я припускаю будь–яку думку, товаришу Левченко, коли йдеться про підривну діяльність антирадянських елементів.

— Чому ж тоді таку тактику не можуть обрати бандити Жори Теплого?

— Все може бути, старлею, — зараз Сомов говорив дуже серйозно. — Хоча бандити… Вони чого хочуть? Грабувати. Людей вбивають, а коли чиниться найменший опір. Представників влади в тому числі. А ось для націоналістичного підпілля подібні вибрики — залякування. Терор, не інакше. Оці так звані повстанці, вороги радянської влади, вбивають завіграшки, з голої ненависті. Ну, добре, — він зиркнув на наручний годинник, швидко виправився: — Тобто, нічого доброго насправді… Але… гаразд, напишеш мені рапорт. Я зі свого боку дам знати в область, ситуація нештатна. Хай скажуть, що з вовками робити. І чи варто щось робити взагалі.

— Тобто, на гальмах спускати?

— Двоногих хижаків вистачає, Левченко. Банду Теплого ніхто з тебе не знімав, і це — завдання номер один. Ось і складеш мені заодно план оперативно–розшукових заходів по Теплому. І ще таке… Два списки для мене підготуй. Перший — нових людей, котрі сюди, до нас прибиваються. Тут, у тилу, зараз всякої швалі може бути навалом. Користуються тим, що народ повертається на звільнені території, по домах, а багатьох чекає порожнє місце. Там хату зруйнували, там село зрівняли з землею, десь рідних із корінням вирвали, справа звична.

— На жаль, — вставив Нещерет.

— А? Що?

— На жаль, справа звична, — повторив лікар.

— Я не плачуся, Антоне Савичу. Констатую факт — сумнівного елементу повно кругом. Значить, усіх, хто в Сатанові недавно, мені на папірець. Другий список — ті, хто міг мати стосунок до так званих повстанців.

— Партизан?

— Бандитів, буржуазних націоналістів, німецьких прислужників, — відрубав Сомов. — Вбивство Тищенка, попередника твого, їхніх рук діло. Тут ти нічого не скажеш проти?

— Згоден.

— Отак. За моєю інформацією… Гм… Точніше, за орієнтуванням УНКВС області, в довколишніх лісах орудують їхні летючі загони.

— Орудують?

— Можуть орудувати. В них є певна підтримка серед місцевих. Тому навіть слабенька підозра про такі зв'язки може знадобитися.

— Це справа міліції?

— Ні. Але міліція зобов'язана надати списки непевних осіб до НКВС. Займайся бандою Теплого. Чутки про перевертнів присікай. Хто почне щось ляпати — за шкірку й до мене, далі вже не твій клопіт. Що таке?

— Ви звідки знаєте про перевертнів?

— Слухай, Левченко, ми в одному місці живемо, одних людей чуємо. В мене дружина вчителька, не забувай. Діти всі страхи переказують, які від батьків удома чують. Ось на яку паніку роблять ставку підривні елементи. І я пішов…

…Тож знову лишившись наодинці з мертвим тілом, Андрій та доктор Нещерет уже не розуміли, чи варто після такого взагалі повертатися до перерваної розмови. Адже будь–які подальші дії не поліпшували ситуацію. Навпаки, могли спровокувати ще більшу небезпеку.

Тим не менше, Левченко уточнив:

— Цей аналіз — він складний?

— Як вам сказати, Андрію, — доктор пошкріб нігтями під сивим клинцем борідки, за звичкою тупцяючи й пересуваючись на місці. — За інших, сприятливіших умов, не дуже. Треба взяти невеличкий шматочок шкіри разом із м'ясом, хоча б звідси, — він легенько торкнувся скальпелем центру рани. — Це називається біологічний матеріал.

— Це — ваша медсестра, — вирвалося в Левченка.

— Як для людини, котра воювала, ви справді надто вразливий, Андрію.

— Аби не говорив із Любою за двадцять хвилин до смерті… Хоча правильно, зараз це, особисте, заважає. Давайте далі.

— Значить, отримуємо біологічний матеріал, — Нещерет немов читав лекцію студентам, в очах блиснув ледь помітний вогник захоплення власною справою. — Його треба зафіксувати від подальшого розпаду.

— Тобто?

— Щоб не гнило, — терпляче повторив лікар. — Для цього згодиться формалін. Можна звичайний медичний спирт. Але це гірше, зростають шанси знищити потрібні бактерії. Потім ще різні процедури… Не буду вас плутати в непотрібних термінах. Вам же, Андрію, результат важливіший.

— Вам хіба ні?

— Мені теж. Ну, до справ, — він потер руки. — У результаті нам, можливо, вдасться в польових умовах виявити антигени…

— Що? З чим це їдять?

— Ви погано вчилися в школі, Андрію. Хоча… не певен, що природничі дисципліни вам викладали старанно.

— Може, поясните краще? Бо виховувати та вчити мене не треба.

Нещерет зітхнув, блазнювато закотив очі.

— Це такі речовини, товаришу офіцер, котрі свідчать про генетичну відмінність. У нашому випадку — того, хто залишив частки слини на вкушеному місці. Якщо вивчити клітини навіть під звичайним мікроскопом, можна з мінімальною похибкою виявити, кому ця слина належить. Чоловікові, жінці або — тварині. Приблизно так, до речі, провели той аналіз, результатами якого ви мене намагалися приголомшити.

— І вразив, хіба ні?

— Інтрига, Андрію. Зацікавили, ось що суттєвіше. Саме тому я спробую піти вам назустріч.

— Чому — мені? Хіба вам, Савичу, не цікаво самому?

— Цікаво, — лікар зараз відповів серйозно. — Причому дуже цікаво. А знаєте, товаришу Левченко, що найцікавіше? Для чого вам самому результати такого аналізу. І чи збираєтесь ви оприлюднити їх хоча б половині населення нашого й без того наляканого Сатанова.

— Що ви хочете сказати?

— Вірите у причетність до нападу на людей різних там повстанців — чи ні? Між нами, в це ж готовий повірити хіба що сам товариш Сомов. А ви, Андрію?

— Може, й так, — відчувши, що починає ступати на хистке, Левченко промовив це обережно.

— Ну, і що ж ви готові припустити про походження слини з попереднього аналізу? Помилка — чи все ж таки людина напала?

Андрій все ще не квапився з відповіддю, і Нещерет повів далі впевненіше:

— Так я закінчу. Ви готові до того, що дослідження ран в інших, давніших жертв скаженого вовка дали б такий самий результат? І якщо це так, визнаєте правдивість чуток про людину, здатну перетворюватися на вовка? Чи навпаки — повірите у вовка, котрий під час повні перетворюється на людину?

— Казка…

— Мабуть. Ви повірите в страшну казку? А повіривши — розповісте людям? Почнете шукати для своєї зброї срібні кулі?

— Чому — срібні?

— Іншими вовкулаку не вбити, Андрію. То як, ризикуємо? Робимо аналіз, додаємо собі знань? Чи багато знань — багато суму, як сказано в Екклезіаста…

Настрій чоловіка Лариса навчилася вгадувати дуже швидко.

З Ігорем було складніше. Вони зблизилися ще зі школи. Чотири роки жили разом у законному шлюбі. Та навіть за таких обставин вона не готова була признатися собі: чоловіка, котрого давно впустила у своє життя, вивчила досконально. Пізнавши ближче його батьків, Ларисі, в дівоцтві — Ушинській, стало ясно, від кого її хлопець перейняв флер утаємниченості.

Вірніше, це не була скритність у прямому розумінні. Так само не напускав він на себе непотрібної загадковості, аби зацікавити всіх навкруги. За прикладом батьків, Ігор намагався по можливості тримати дистанцію, ніби знаходячись із довколишнім життям на відстані щонайменше витягнутої руки. Часом Ларисі кортіло поговорити з чоловіком, котрого водночас сприймала як близького друга, про все те жахливе, що дедалі частіше відбувалися в країні. Наприклад, чому вчора приймали милих сусідів у себе вдома, а від сьогодні з ними краще не вітатися… Проте він якось так дуже легко, просто, ненав'язливо виходив із небезпечних розмов. Намагаючись спершу уникати різких однозначних оцінок, а потім — взагалі обговорювати подібні теми.

Дивно, але саме в такій поведінці Лариса не бачила боягузтва або слабкості духу. Навпаки, триматися так означало мати міцні, треновані нерви. Й певну силу, яка дозволяла лишатися незворушним у моменти, коли інші починають панікувати. Роблячи при цьому невиправні дурниці. Чоловікова здатність всякий раз приймати зважене, правильне рішення, при цьому не втрачаючи обличчя, означала для Лариси таємницю. Яку вона в Ігореві так і не змогла до кінця розгадати.

Натомість Віктор Сомов — цілком передбачуваний.

Коли він знайшов їх із Юрком, аби з місця в кар'єр повідомити про арешт та засудження Ігоря, молода жінка чомусь не мала жодного сумніву, як розмова піде далі. Так і сталося. Сомов не ускладнив собі життя, хоча б для пристойності влаштувавши Ларисі бодай короткий період залицянь. Замість того, не дочекавшись, поки вона дочитає чоловікового листа до кінця, заявив: дружиною засудженого за політику краще не бути. Уточнив — для її дитини ліпше.

Лариса не встигла заперечити. Хоч не надто й хотіла – в неї просто не знаходилося в той момент потрібних слів. Сомов же атакував далі. Пояснив буквально на пальцях: у нього є можливості швидко оформити її розлучення з Вовком. Для цього слід написати заяву про небажання далі вважатися дружиною ворога народу. Після того Віктор скоренько влаштовує їхній шлюб, бере родину під опіку та, відповідно, на повне утримання й забирає з собою на місце нової служби. Де б вони не опинилися, йому надається житло. Дружина ж офіцера НКВС без проблем отримує роботу за фахом. Вчитель математики? Хай буде так.

Припущення підтвердилися абсолютно точно. Хіба що Лариса не могла передбачити, в якій саме формі, в який спосіб Сомов запропонує їй себе. Коли розклав усе по полицях, все одно розгубилася — настільки, що не мала сил опиратися стрімкості й натиску ще одного давнього знайомого.

Так вона стала Сомовою.

Законний шлюб зобов'язував спати в одному ліжку та виконувати подружні обов'язки. Лариса прийняла й це, адже сама, без примусу, в силу обставин погодилася оформити стосунки. Втім, у всьому, пов'язаному з ліжком, складалося не так уже погано для неї. Коли настала та сама перша ніч, Сомов від несподіваної радості, через те, що вдалося без опору завоювати жінку, якої домагався давно, напився. Все скінчилося для нього дуже швидко, хоч сам новий чоловік, як переконалася Лариса потім, мало що запам'ятав.

Їй лишилося трошки підіграти йому.

Тоді.

Й надалі.

Згодом узагалі зітхнула з полегшенням. Служба в апараті УНКВС, потім – призначення в Сатанові, котре вимагало ще більшого навантаження, забирали весь Вікторів час. Лариса навіть навчилася вираховувати й передбачати повернення Сомова додому, аби під цей час відправляти спати Юрка й вкладатися самій. Вона чула прихід Віктора. Та лежала з заплющеними очима, вдаючи втомлену та міцно сплячу. Справді засинала, коли Сомов, крекчучи, сопучи, часом — відригуючи вечерю, й майже завжди — дихаючи перегарними вихлопами, мостився поруч. Попервах ще намагався чогось домогтися, клав руку на стегно чи сідницю, легенько термосив. Іноді Лариса зображувала сонне: «Я заморилася сьогодні», але загалом узяла за правило не реагувати на подібні жести.

Зрештою, вони звикли один до одного.

Це якщо не зважати на напади люті, котрі Віктор, до його честі, все ж таки стримував при Юркові. Та це зовсім не означало, що лють не гамувалася. Може, якби Лариса час від часу дозволяла їй виходити, цей неприємний вантаж не накопичувався б десь глибоко всередині Сомова. Але не могла нічого з собою вдіяти. Щойно Віктор зривався, миттю натикався на холодну стіну спротиву. Частково озброївшись спостереженнями, частково — власним досвідом, Лариса переконалася: жінка в такому стані для чоловіків набагато небезпечніша, ніж здатна кричати й істерити у відповідь, кидаючись взаємними звинуваченнями, згадуючи старі образи й придумуючи на ходу нові.

Тож варто було Вікторові зараз переступити поріг, як вона відчула: сталося щось дуже неприємне, невтішне для нього. І подія якимось незрозумілим Ларисі боком стосується її.

— Юр, уроки зробив? — запитала спокійно, тим самим застерігаючи Сомова від початку серйозної розмови твердим поглядом.

— Математика лишилася.

— Чому ти завжди починаєш зі складного? Навпаки, поки є сили, лузай те, що простіше.

— Так математика ж непросто, мам!

— Хто тобі це сказав? Невже два плюс два для семирічного хлопчика складніше за чистописання?

Лариса посміхнулася, заохочуючи й Сомова. Той сухо кивнув, навіть кинув:

— У мене ніколи диктанти не виходили. Вчителька казала — мої зошити не можна показувати стороннім. Пам'ятаєш, Ларо? Ще всі сміялися.

— Було, — погодилася Лариса, ще трохи відтягуючи початок явно неприємної розмови.

— А чого ви сміялися? — поцікавився Юра. — Мам, що тут смішного? Дядь Віть, а?

Так вони домовилися відразу, й на дотриманні цієї умови Лариса наполягала категорично — її син не називатиме нового чоловіка татом, а Сомов нічого не робить для того, аби оформити усиновлення.

— Розумієш… Слухай, поясни ти дитині, твої ж диктанти.

— Дурниця взагалі… Ну, вчителька в нас була дивна. Вона якось видала перед усім класом, коли перевірила диктанти: бачте, це не написаний текст, це — шифрограма. Ще приймуть за ворожий тайнопис. Буде тобі, Сомов, веселе життя. Доведеться писати пояснення, де треба, розбірливим почерком.

— А де треба, дядь Віть?

— Де треба — там і треба.

Лариса промовчала. Сомов навмисне не сказав, що немолода вчителька, педагог старого гарту, не просто так ризиковано пожартувала. Вона розгорнула й показала всьому класу ці каракулі. А потім хтось поцупив зошит та почепив на дошку в коридорі, де звичайно висіла мальована стіннівка з карикатурами на шкільних двієчників та хуліганів. Згодом, уже по закінченні школи, Лариса випадково дізналася: першою справою, порушеною Віктором Сомовим, щойно він влаштувався на службу в НКВС, було звинувачення тієї самої вчительки в підготовці замаху на товариша Сталіна. Пізніше в газеті надрукували: викрита змовниця мала буржуазне коріння, потай ненавиділа радянську владу, знала англійську мову. І, як англійська шпигунка, перекладала підривні, написані троцькістами пасквілі англійською, переправляючи їх за кордон.

Що ж, він саме зараз згадав ту історію.

— Відпочинь, Юр. Поки тепло й не темно, побігай на вулиці. Подихай повітрям, наберися сил. Математику зробиш, я перевірю й сядемо вечеряти. Бо в мене теж купа зошитів, а там такі тайнописи…

Лариса відмахнулася, ніби закликаючи всіх не морочити голову. Юрко любив, коли дозволяли зробити паузу в уроках, підхопив легеньку курточку й чкурнув на двір. Озирнувшись йому вслід, Сомов важко пройшов, грюкнув табуреткою, сів, аби дивитися прямо на дружину. Та, своєю чергою, відсунула невеличкий стосик зошитів, відкинулася на спинку стільця, поправила білу шаль на плечах, схрестила на грудях руки.

— Що трапилося? Тільки давай без непотрібних вступів, Вікторе.

— Не мій метод. Правильно придумала пацана відправити. Я сам збирався вигнати.

— Вигнати?

— До слів не чіпляйся, — Сомов кахикнув. — Я скажу, але він не повинен знати, пацан. Ти мусиш. Вовк утік із місць позбавлення волі, Ларисо.

Вона рвучко підвелася.

Стілець шарпонула надто різко. Не втримався, упав, і здалося — гуркіт від падіння струснув кімнату. Здригнулася і сама Лариса. Зняла окуляри, поклала на стіл перед собою, вперлася стиснутими кулачками в стільницю, опустила голову, уникаючи погляду Віктора. Затим, уже спокійніше, повернула окуляри на місце. Підняла стілець за спинку. Сіла, примостила на поверхні столу гострі лікті, сплела пальці рук перед собою. Могло скластися враження — вона молиться. Навіть самій Ларисі на коротку мить так уявилося, бо запитала те, про що зазвичай просять у Бога, почувши таке:

— Живий?

Видно, Сомов чекав схожої реакції, бо до тривоги додалася нитка задоволення.

— А тобі б як хотілося?

— Смерть Ігоря мені точно не потрібна. Я взагалі проти, аби помирали люди.

— Війна.

— Мені війна також не подобається. Тобто… Вибач…

— За що?

— «Також» — не те слово. Не годиться. Люди, звісно ж, помирають не лише на війнах. Історія знала хвороби, епідемії, голод… Трошки більше, як десять років тому, ми таку пошесть пережили. Але епідемію можна зупинити, якщо почати лікувати людей. Голоду на буде, коли дати всім поїсти. Кого потрібно вилікувати чи нагодувати, аби зупинити війну?

— Ти вчитель математики, Ларо. Не політик, не філософ. Я бачив філософів. Дуже далекі від народу, дуже. Тому трудовий табір для них ідеальне місце. Наближає до людей та їхніх справжніх потреб максимально.

— Ігор теж був там, вірно? А він не філософ.

— У нас не обов'язково багато філософствувати, щоби стати ворогом народу. Особливо, коли народ воює з фашистами. На війні краще менше думати. Задумаєшся більше, ніж треба — станеш на ворожий бік. В окопах не забивають собі голови дурним, Ларо. Там інші завдання.

— Ти говориш так, ніби сам сидів у окопах.

— По–перше, я на фронті все ж таки був. І ти це знаєш. По–друге, кожен має свою ділянку фронту і захищає її так, як наказує партія. Це теж тобі відомо.

— Партія наказала тобі посадити Ігоря в табір?

— За наказом партії я викриваю ворогів, Ларо. До речі, хочу тобі нагадати, раз ми вже завелися. Твій колишній чоловік — не ворог.

— Ти визнаєш це?

— Я ніколи такого не стверджував, Ларисо.

Сомов, стиха порипуючи шкірою чобіт, перетнув кімнату, сів навпроти дружини, закинув ногу за ногу. Діставши папіроси, хотів закурити — але передумав, примостив коробку на столі, накрив рукою, поплескав долонею. Повторив:

— Ніколи не казав я, що твій колишній — ворог. Знаєш, чому? Бо якби він справді був ворогом, не загримів би на п'ять нещасних років. Його б прямо там, на фронті, поставили перед військово–польовим судом. А потім, за вироком — до брустверу. Закони воєнного часу, мусиш розуміти.

— Чому ж він тоді сидить?

— Уже не сидить. Бігає. Зробив собі тільки гірше, але про це іншим разом. Йому радянська влада дала шанс, Ларисо. Зупинила на півкроку до дійсної зради батьківщині. Відправила на перевиховання. Відсидів би, повалив ліс на благо народного господарства. Часу подумати досить. Тепер усе помінялося.

— Як саме?

— Ігор Вовк утік. Значить, поза законом. Якщо не подохне десь у тайзі, якимось дивом виповзе — його можуть застрелити будь–коли.

— А якщо не застрелять?

— Додадуть за втечу. Це — мінімум десять років.

— Раптом не спіймають?

— А тобі б як хотілося?

Лариса закусила нижню губу. Зняла окуляри, легенько потерла пучками очі.

— Мені б хотілося, Вікторе, аби Ігор лишився живим. І його не знайшли. Щиро кажу. Думай про мене, що хочеш. Ламати собі голову, яка відповідь тобі сподобається, мені неохота.

— Ларо, мене цілком влаштовує ось така відповідь. Іншої я від тебе й не чекав. Скажи ти щось інакше, тоді я б напружився, бо не повірив би. Дякую за чесність. Ілюзій стосовно того, як ти ставишся до мене, я позбавився давно.

— Вони були, ілюзії?

— Були надії, Ларисо. Можливо, колись доведу, що я тобі не ворог.

— Ти мені не ворог. Я не спатиму з ворогом у одному ліжку.

— Але я й не друг, — жорстко відказав Сомов. — Раз уже зайшло про наше ліжко… Ти чудово розумієш, що я зараз маю на увазі, коли нагадую про твоє ставлення до мене. Добре, досить. Ти не кривила душею, можу за це знову подякувати. Тільки мені дозволь теж говорити чесно.

— Інших стосунків я не прийматиму. Тобі це відомо, Вікторе.

— Звісно, — Сомов відкрив коробку, взяв папіросу. — Тому сказав тобі про втечу Вовка. Не те, щоб це державна таємниця. Навпаки, він у розшуку. Чим більше свідомого народу в курсах, тим скоріше втікача злапають. — Пальці стиснули порожній кінець гільзи. — Мені повідомили про чепе, бо я все ж таки мав стосунок до його справи. — Губи стисли папіросу, в руках з'явилася сірникова пачка. — Хочу тебе попередити, Ларисо, аби в разі чого, до мене з твоєї сторони не виникало жодних непотрібних питань. — Чиркнув сірником, підніс вогник до папіроси, прикурив, подивився, як він догорає, загасив тліючий вогник біля самих країв пальців. — Не знаю, що за чорт смикнув твого колишнього рвонути з табору. Не уявляю, куди він може податися. Але якщо колись, раніше чи пізніше, Вовк намалюється тут, у цих краях… Або десь інде, куди мене переведуть по службі… Я вб'ю його, Ларисо. Не тому, що в дитинстві не мирилися. Чи через те, що був твоїм чоловіком. Він злочинець, і я його вб'ю.

Відповіді не почув.

Лариса й не шукала її. Всупереч почутому не знаходилося слів. Після такого краще на щось переключитися. І вона, вдягнувши окуляри, підвелася та пішла до плити.

Хай там як, а чоловік повернувся зі служби. Хоче вечеряти. У неї є свої думки — але й обов'язків господині ніхто не скасовував.

Сомов курив, вдоволено стежачи за дружиною. Тішився не сказаним. Душу гріло розуміння того, що Лариса не знає й напевне далі не знатиме іншого.

Наприклад, того, що він жваво цікавився обставинами втечі.

Й буквально видер у колеги із солікамського відділу НКВС важливу для себе інформацію.

Там, на місці, серед багатьох інших опитали такого собі Божича, начальника оперчастини табору. З його свідчень вдалося виявити дивний збіг, який міг як вказати на слід втікача, так і не мати жодного значення. З'ясувалося: табірний кум узяв Вовка в розробку, мав на цінного агента серйозні види. Тож з власної ініціативи довідався, де зараз знаходиться родина в'язня.

І Вовк разом із двома блатними пішов на втечу за кілька днів потому, як йому раптом повідомили: колишня дружина Лариса в шлюбі з ним, капітаном Сомовим.

Тоді тенькнуло. Віктор почав наводити довідки далі, й дуже скоро виявилося: зі злодіями у Вовка налагодилися стабільні контакти. Блатні чомусь довіряли йому. Через це Божич вирішив почати активну оперативну розробку, не шкодуючи часу й засобів, навіть підіграючи Ігореві. Один із утікачів, старий авторитетний злодій, чиєю довірою користувався Вовк, знайдений у тайзі мертвим. Хтось зарізав, та це не має значення. Сомову важливим видалося інше: готуючи втечу, такі люди, як цей загиблий авторитет, підходять до питання капітально.

Значить, Вовк міг стати його довіреною особою.

Не без підстав вважаючи себе досвідченим чекістом, Сомов провів паралель між Ігорем та міцними зв'язками старого злодія на свободі. Без них утікачеві не вдалося б зникнути так надовго. Звісно, Віктор припускав, що той міг просто не вийти з тайги. Але не заспокоював себе цією думкою. Зважав на пору року. Серпень для того, хто тайгує — не найтяжчий місяць.

Отже, Сомов усе ж таки схилявся до можливої появи Вовка недалеко від його колишньої родини.

Рано чи пізно.

Завтра, за тиждень чи за місяць.

Нікому цю версію не озвучивши, Віктор вирішив чекати на нього сам.

Якщо він помиляється — Вовка колись усе одно схоплять та покарають належним чином.

Якщо ж ні…

Добре жити й працювати в невеличкому селищі. Всі на виду. Особливо чужі, приблудні, відразу привертають увагу.

Таких за його наказом віднедавна бере на список начальник міліції Левченко. Навряд чи когось пропустить.

Початок нинішнього вересня ще не здощив.

Левченко чудово розумів, що за таких розкладів жодних слідів круг залишків муру не виявить. Але як тепер, так і раніше міліція взагалі не обстежувала територію там, де знаходили жертв вовка. Цілком логічно та обґрунтовано не вважаючи місце, де лежала роздерта людина, місцем скоєння злочину. Навіть у світлі останніх, дуже дивних подій, Андрій все ще погоджувався: напад хижака — не кримінальний злочин, швидше — трагічний, нещасний випадок. Припущення про існування вовкулаки далі вперто не вкладалося в голові. Великий звір: ось у що готовий повірити Левченко.

Проте загострена потреба провести огляд повторно, самому, поки доктор Нещерет вовтузиться зі своїми дослідами та аналізами, привела Левченка туди, де загинула Люба.

Було по обіді. Сонце поволі рухалося до заходу, та все ж світило яскраво. Андрій навмисне підгадав момент, аби кругом нікого не було, щоби його дії не привернули зайвої непотрібної уваги.

Пішов один.

Бо як поясниш комусь, крім Савича, чому вирішив пошукати саме людські сліди…

Отож.

Не гаючи дурно часу, Андрій зайшов у браму, під прикриття мурованого прямокутника. Даху не було, промені вже били не прямо в середину. Хоч залишки кам'яних стін давали тінь, світла все одно мусило вистачити. Знати б, що збираєшся розгледіти.

Ставши спиною до пройми, Левченко, плюнувши на устав, запхав руки в кишені галіфе. Примружився, намагаючись уявити, як усе могло статися. Пробував робити так і раніше. Але тут і тепер дії нагадували слідчий експеримент.

Хижак напевне забіг сюди. Чигав на жертву усередині. Люба нічого не підозрювала, проходила повз багато разів. До того ж її на той момент охопили інші почуття. Вони вели вчорашню партизанку вперед, притлумили відчуття небезпеки. Дівчина взагалі не уявляла, кого треба боятися після війни. Звісно, знала про напади вовка, як і всі в Сатанові. Тільки він у лісі шастає. Вона ж рухається сотні разів торованою стежкою.

Андрій крутнувся на п'ятах, розвернувся лицем до виходу.

Ось Люба проходить мимо. Напали стрімко, дівчина не встигла злякатися. Напевне, почала з жахом розуміти, що ж відбувається, коли хижак затягнув її сюди.

Стоп!

Тягнув.

Яким би не був великим вовк, чотириногим завіграшки збити людину з ніг одним стрибком. Та не завжди легко відтягти здобич у безпечне місце. При цьому дівчина могла хоча б раз крикнути, просто від несподіванки.

Хтозна, може Люба й кричала.

Та Андрій знову відмотав подумки назад. Дещо прикинув і категорично визнав: у той час він ішов цим самим шляхом. Коли на дівчину напали та стали вбивати, між ним та пагорбом, на якому височів старий мур, була десь сотня метрів. З такої відстані розпачливий дзвінкий жіночий крик до нього долетів би.

А він нічого не чув. Зовсім нічого.

Висновок не змусив на себе чекати.

Левченко вперто не збирався дозволити собі визнавати потойбічне втручання у все, що відбулося. Та ситуація виглядала красномовною.

Той, хто підстеріг Любу й наскочив на неї, не дав їй крикнути. Затулив рота, інакше ніяк. Горло порвав пізніше. Проте скажений звір, роззявивши пащу, не здатен вчепитися в горлянку жертві. Тим більше — двоногій. До того ж — у темряві ночі.

Лапами вовк теж не закривав дівчині рота. Припустити подібне — ще більша вершина абсурду, ніж переконати себе в існуванні людини–вовка.

У такому разі, признався Левченко, на Любу, як і на попередніх бідолах, напала людина.

Настільки божевільна, що дряпає тіла велетенськими гострими нігтями. А шию шматує зубами.

Варіантів два.

Перший: танцювати далі від такої версії, шукаючи чоловіка, котрий з'їхав із глузду.

Другий: погодитися — десь у околицях завівся справжній перевертень. Котрий у повню перетворюється з вовка на людину.

Припущення номер один непрямо гратиме на версію Сомова про свідоме залякування місцевого населення не такими вже міфічними повстанцями. Мовляв, усі вони там, націоналісти, якоюсь мірою втратили розум. Версія номер два… Гм, визнання цього варіанту взагалі нікуди не приведе.

Андрій вийшов з–за муру, обережно посунув до стежки, уважно, до легкого болю в очах, видивляючись собі під ноги. Жодних слідів волочіння. Що ж, цього варто було чекати. Довкола товклися не лише вони з наспілим Нещеретом. Приїхали з лікарні санітари на возі. Потім міліціонери були, з відділення, та й цікавого люду набігло з ближчих будинків. От народ, бояться, трусяться — але не розходяться. У цю пору вересня земля суха, слідів не знайти…

Стоп.

Чому?

Хто сказав?

Левченко швидко повернувся назад, зайшов усередину кам'яниці, нахилився, потім присів. Провів по землі долонею. Тут хоч не так сухо. Звісно, не надто й волого, проте земля досить м'яка для того, аби на ній могли лишитися чіткіші сліди, ніж зовні. Могли… Нема. Якби були, все теж витоптано. Витягуючи загризену Любу звідти, Левченко в той момент менш за все думав — не насліди. Сюди ще заходили потім дорослі взуті чоловіки, слабенькі відбитки підошов накладалися один на один, й такі слідові візерунки ні про що розказати не могли.

Вийшовши назад, Андрій повернувся лицем до лісу, намагаючись згадати, як саме бігло від нього моторошне створіння, вслід якому він стріляв. Прикинувши нарешті лінію, вказівним пальцем пересунув догори форменого кашкета й рушив уперед, знову дивлячись перед собою. Збиті травинки, горбочки, ямочки, подекуди — кротовини… Хто тікав сюдою до лісу, далі зовсім не ясно. Правда, з Левченка ще той слідопит. Але тут навіть сам Шкіряна Панчоха, знаменитий мисливець із американських лісів та прерій, про якого читав у дитинстві, теж навряд чи дав собі раду.

Так, неквапом, нічого не винюхавши, він дістався до узлісся. На шляху трапився кущ глоду. Андрій ступив убік, збираючись обійти. Раптом завмер. Зиркнув на мимовільну перешкоду уважніше. Мовив сам до себе, наче переконуючи:

— А ти ж, сучий сину, міг і крізь кущ рвонути. Чи просто зачепитися об нього. І не треба зараз казати «ні»…

Торкнувся рукою гілок. Ніби нічого не порушувало їхньої цілості. Здається, жива істота не прокладала собі через нього дорогу. Та зробивши крок праворуч, Левченко здобув, нарешті, винагороду за пильність і терпіння.

Збоку випирала гілка, довша за інші. На її краю погляд Андрія зупинився. Обережно простягнулася рука.

Пальці зняли сірий жмутик.

Не стримавшись, Левченко понюхав.

Нічим не пахло.

Він ніколи не бачив живого вовка, хіба в зоопарку. Але чомусь відразу повірив: ось так виглядає вовча шерсть.

Побачивши та зірвавши широкий листок подорожника, Андрій, як вдалося, загорнув у нього трофей, далі не розуміючи, чи має знахідка відношення до нічної пригоди та решти нападів на людей узагалі. Та далі, в ліс, посунув впевненіше, з чітким переконанням — зараз узяв вірний слід.

Навряд чи тут і тепер подальший пошук дасть відчутні результати. Проте зупинитися Левченко вже не міг, не хотів. Ступав акуратно, стараючись не шуміти. Слухав пташиний щебет, обмацував кожен зустрічний кущик пильним поглядом, крутив головою. Якийсь час рухався навмання, аж враз укляк, присів, у русі спритно й легко витягаючи пістолет.

Дослухався — ну, як здалося.

Ні.

Десь попереду справді хтось ходив, так само скрадливо, як і він. Невідомий та поки невидимий за деревами рухався паралельним курсом. Фронтовий досвід згадався тут же. Андрій почав пересуватися зовсім безшумно, й пішов на звук, намагаючись шуміти не гучніше, ніж листок, що падає з дерева.

Того, за ким мимоволі почав полювати, розгледів скоро.

Лісом ішла жінка в довгій темній спідниці, кофті, з прикритою хусткою головою та чоловічих кирзових чоботях. Вони або виявилися на номер більшими, тому й робили рухи жінки незграбними, або вона сама не надто переймалася тим, аби ходити тихо. В руці несла плетений кошик. Андрій відразу прогнав думку про те, що вона шукає гриби: верх запнений рядниною — це те, що Левченко примудрився побачити зі свого місця, сховавшись за широким стовбуром.

Коли вийшла на видне місце, Андрій розгледів, нарешті, профіль та впізнав жінку. Катерина Липська, вдова, зовсім недавно поховала матір. Така вже доля — старенька пережила німців, а як прогнали їх, за місяць відійшла. Зараз Катерина жила з сином удвох, хлопчикові років одинадцять, здається.

Левченко за інших обставин не здивувався б, побачивши цю жінку в лісі. Гриби, трави, дикі яблука та груші — все, що може дати ліс у вересні, люди брали охоче.

Та не після того, як у тутешніх лісах завівся скажений вовк — людожер.

Звісно, місцеві далі ходять до лісу, адже він годує. Лиш збираються тепер гуртом. Та сто разів подумають, перш ніж наважаться піти. Липської це, виглядає, не стосується. В неї пацан на руках, а вона сміливо йде до лісу, звідки може не повернутися. На кого лишить малого?

Нічого підозрілого Андрій за Катериною не помічав. Відкрита, не відлюдниця, поводить себе як людина, котрій уже нема, чого й кого боятися.

Але щось привело її до лісу. Йде крадучись. Не хоче, аби її побачили. Хоча логіка вимагає взяти з собою когось за компанію.

Дивно.

Підозріло.

Немов відчувши щось або почувши, Катерина завмерла. Постояла так, спиною до Андрія. Поволі обернулася. Встигнувши сховатися за дерево, він одночасно присів, повільно ліг животом на траву, розпластався, перестав дихати. Спершу нічого не чув. Та за кілька довгих хвилин жінка, заспокоївшись чи прогнавши свою тривогу, пішла далі.

Левченко ж не квапився підводитись. Навпаки, обережно перевернувся на спину, глянув на небо та молочного кольору хмарки, що неквапом пливли повз верхівки дерев. Намацав травинку, зірвав, засунув до рота, трошки пожував.

Отакі, значить, справи.

Самотня жінка не боїться ходити з кошиком до лісу.

Або — боїться, як і всі в Сатанові, та не йти чомусь не може.

Або — не боїться, бо знає, чому страхатися не треба. Випадковість, яка породжує масу запитань до громадянки Липської. І він, Андрій Левченко, неодмінно її спитає. Поки ж просто візьме на замітку.

Сплюнувши пожовану травичку, легко підхопився. Вже не надто криючись, пішов назад, до того місця, де залишив свій мотоцикл.

… Лікар чекав. Та ділитися результатами роботи не поспішав. Вираз обличчя підказав, чого хоче Нещерет — тривожного й водночас нетерплячого питання:

— Вийшло, Савичу?

— Дивлячись, що саме ви вкладаєте в оце ваше «вийшло».

— Хіба тут можуть бути варіанти?

— Все може бути, Андрію. Ось є в мене результат, а ви розчаровано скажете — не вийшло. І навпаки: я вважаю — нічого толкового не домігся. Висновок надто суперечливий, враховуючи, гм, наші з вами польові умови. Ви ж все це приймете без заперечень. Що з точки зору науки теж не зовсім правильно.

— Савичу, голову мені не морочте. Між іншим, ось, сюди гляньте.

Обережно, немов крихкий скляний предмет, Левченко витягнув із нагрудної кишені кітеля загорнутий у подорожник вовняний жмутик. Озброївши очі окулярами, Нещерет нахилився, вглядівся, потім узяв листок за низ, підніс ближче до скелець. Так само обережно поклав назад на стіл, запитав:

— Або пес десь бігав, який линяє. Або…

— Вовк! — випередив Андрій. — Вовк же, правда?

— Де ви це взяли? Хоча… здогадуюсь. Вирішили землю носом порити.

— Не землю. Але напрямок у вас правильний. Так це — від вовка?

— Я не зоолог, Андрію. З вовками ніколи справу не мав. Звісно, відрізню шерсть тварини від…, — він зам'явся, явно підбираючи вдале порівняння, — … від… Не знаю, від чого завгодно відрізню! Ну вас із вашою шерстю, кінець кінцем. Так само, якщо хочете знати, не вгадаю по слідах слини тварину. Для цього потрібні зовсім інші умови, інакше обладнання, не такий фахівець, як оце я…

— Але слину тварини від людської відрізняєте?

— Так, тут не помилюся.

— Тоді почнемо знову — вдалося, Савичу?

Нещерет зітхнув.

— Мабуть, більше тягнути нема смислу. Аналіз вийшов.

Лікар за звичкою тупцяв на місці, пересуваючись убік та зволікав із відповіддю. Явно не заперечуючи, аби її видирали з нього кліщами. З цього Левченко вже зрозумів, якою вона буде. Й усе одно натиснув ще:

— Що? Коліться, Савичу, ну!

— Слина людська. Ви це хотіли почути, Андрію? На нашу… мою медсестру Любу напала й перегризла їй горло людина. Хочете, щоб я закінчив? Так я закінчу — можливо, дуже можливо, що на інших… інші… Словом, на всіх людей нападала ця сама… істота. Задоволені?

— А вночі від мене тікав вовк.

Це прозвучало дуже буденно.

Левченко не сподівався від себе такої реакції. Так, ніби людина — вовк — звичний порядок речей.

Війна вчить нічому не дивуватися.

Розділ п'ятий «Чапаєв»

Голуб упізнав цей зламаний ніс.

Каліцтво на лиці відразу кидалося в очі. Це не привертало спеціальної уваги, бо кругом зараз вистачало не лише дорослих чоловіків, а й жінок та навіть дітей, позбавлених війною рук, ніг, очей. Поруч із безногим танкістом, у котрого ще й обгоріла частина лиця, бородань із незграбно вивернутим набік, розплющеним на переніссі носом виглядав ледь не пестуном долі. Але погляд Голуба зачепився за щось знайоме — і він тут же посунувся вбік, аби Офіцер випадково його не помітив.

Чому і яким чином той виринув саме в Сатанові, Голуб поняття не мав, та особливо цим не перейнявся. Ігоря Вовка він лишив на березі річки, в тайзі, біля підрізаного Балабана. Тепер Офіцер тут, їхні шляхи перетнулися, й такий розклад Голуба не дивував. Хіба він укотре отримав підтвердження — світ справді тісніший, ніж здається. Й відразу почав думати, чим загрожує або, навпаки, допомагає йому поява типа, з яким довелося разом рвати кігті.

Розказати Теплому про Офіцера треба. Навряд чи він — лягавий, і там, у таборі, мусора провернули хитру комбінацію з його введенням до ближнього кола Проші Балабана. Звісно, від них можна чекати будь–якої підлоти. Та на виході всяка гра мусила мати старт і фініш. Реальної ж, притомної кінцевої мети саме для такої тривалої комбінації Голуб із усім своїм чималим кримінальним досвідом не бачив.

Вивести на втечу самого Балабана? Для чого? Ну, припустімо, був план, та його справді міг поламати Голуб. У такому разі, для чого гратися далі?

Ні, сто пудів… гаразд, хай дев'яносто, залізних дев'яносто, що Офіцер вибрався з тайги. Йому теж підфартило, і нині вони в однаковому становищі. Це може стати в пригоді Жорі Теплому — а може й не зацікавити. Подумаєш, ще один бродяга–втікач. Толку з нього…

Власний вигляд Голуба дозволяв злитися з натовпом та розчинитися в ньому. Стара, місцями драна шкіряна льотна куртка поверх багато разів праної гімнастерки без ременя, такі ж старі солдатські галіфе, давно не чищені чоботи. Замість пілотки чи кашкета — звичайний картуз, козирок низько на очах. До того ж старанно кульгав, удавати комісованого після поранення допомагала саморобна тростина. В задимлену й запльовану чайну при місцевому базарі зайшов один із десятків тисяч неприкаяних небораків, одягнених із чужого плеча. Подібні йому десь у мандрах або загубили, або пропили все більш–менш пристойне, що мали. Й напевне знають — ніхто ніде їх таких із фронту не чекає, ось і намагаються бодай десь кинути якір. Аби не скотитися до жебрацтва, бо скоро зарядять дощі, далі — холоди, дах над головою конче потрібен. Як пощастить, то й пригріє котрась невесела вдова. Все ж руки–ноги при мужикові, а кульгає — так Бог із ним, не так страшно, не людський обрубок.

Звісно, Голуба зараз вдовиці не цікавили. Під виглядом комісованого червоноармійця, котрому треба за щось зачепитися та на якійсь час осісти, він товкся серед людей, ненав'язливо розпитував про роботу й ніби між іншим натякав — мовляв, є тут, у селищі, військовий склад. Фронт давно й швидко пішов уперед, проте склад зостався. Поставили взвод солдатів для охорони, командир налагодив караульну службу. Та чим далі, тим більше молодим здоровим бійцям набридало сидіти у глибокому тепер тилу. Правда, не всім, дехто навіть устиг підженитися серед місцевих. Але наказу вирушати на фронт не надходило. Навпаки, частину складу переобладнали під продуктовий, для місцевих потреб. Та й обмундирування новеньке лишилося на балансі. Не лише радянське — у спадок від німців, котрі облаштували на околиці, в старій стайні, цей склад ще раніше, перейшли комплекти форми та постільної білизни досить пристойної якості.

Отже, від травня склад із суто військового, інтендантського об'єкту перетворився на цілий структурний підрозділ. Уже тільки стерегти його не достатньо: обріс тиловою бюрократією, яка потребувала кадрів. Тож «на складах», як говорили в Сатанові, можна було надибати роботу. Тим більше — вчорашнім фронтовикам, котрі мали цілі руки й міцно трималися на ногах.

Склад, вірніше — його вміст цікавили Жору Теплого вже давно. Й підбиратися туди треба було довго й обережно, крок за кроком, не викликаючи зайвих підозр.

Задум був дуже простий. Одним наскоком захопити все, що можна забрати зі складів за раз. Марш–кидком рвонути від Сатанова до Проскурова, там скинути всю здобич оптом за наперед домовлену ціну баригам — й розчинитися з живими грішми. Теплий розраховував на цьому етапі розпустити банду, аби потім, за якійсь час, зустрітися подалі звідси. Бажано — у великому місті. Києві, а ще краще — Харкові, звідки до Жориних рідних місць рукою дотягнешся.

Як устиг переконатися Голуб, земля в Кам'янці та довкола починала горіти в Теплого під ногами. Тому той зрадів його появі, хай і влаштував неприємну перевірку. Адже він — нова в цих краях людина, ніде не світився, й здатен пересуватися містом та округою вільніше за інших. Придумати відповідну легенду — й можна посилати кента в розвідку. Завдання Голуба — винюхати все, пов'язане зі складами.

Ясно, розклад зміни караулу навряд чи вийде дізнатися. Такі питання самі по собі звучать підозріло. Але варто спробувати розговоритися з кимось із служивих. Вони ж нудьгують, коли йдуть у звільнення — нема де подіти себе. Хіба чайна при базарі, її чоловіки оминають, і бійці, котрі несуть службу на складах, нічим не гірші. Які ще розваги в невеликому селищі…

Ось чому Голуб пішов до чайної.

Де й уздрів Офіцера.

Той зайшов до заклубленого сизим тютюновим димом приміщення, відразу рушив до саморобної фанерної стійки, привітавшись із кількома знайомими по дорозі. А Голуб, розташувавшись із кухлем пива в компанії таких, як сам, лише в кількох метрах від того місця, негайно закашлявся. Опустив голову, дозволив постукати себе по спині. При цьому перемістився так, аби Офіцера йому перекрив один із нових знайомих.

За традиційним гармидером ніхто не звернув увагу на мужика, якому розбавлене пиво пішло раптом не в те горло. Так само не зважали тут на безногого танкіста з баяном: навіть той, хто потрапляв у чайну вперше, дізнавався — звуть його Вася. Каліку прикочує сюди на саморобному возику із коліщатками донька, дівчинка років десяти. Доставляє акуратно, рівно на час відкриття. А коли пора закриватися — повертається за татом. Грошей баяністові майже не кидають, зате постійно підгодовують та підпоюють, й ось таким, ситим та п'яненьким, дитина забирає батька додому. Адже інакше доведеться думати, як нагодувати героя війни самим — її мама працювала в одній із селищних контор, упорядковуючи безкінечні папери.

Взявши собі пива, Офіцер на ходу хлюпнув трошки в підставлений кухоль баяніста, перекинувшись із ним кількома фразами. Про що говорили, Голуб не почув, та й не дуже хотів. Намагаючись не потрапляти в поле прямого зору того, хто готовий був убити його на березі Глухої Вільви, він не зводив погляду з бороданя. При цьому підтримуючи не надто обов'язкову бесіду з тутешніми завсідниками. Довго Офіцер у чайній не затримався, натягнув картуза, вийшов, махнувши на прощання знайомим.

Відразу ж попрощався й Голуб.

Давши Вовкові невеличку фору, а потім — пішовши назирці.

Саме хилилося до вечора, стояв будній день. Ігор перетнув базар, який почав згортатися. Не зиркаючи в різні боки, рухаючись так, ніби нічого йому тут не загрожує, довів шпигуна до знайомого вже тому Будинку культури. Там Офіцер про щось коротко перемовився із немолодим чоловіком. Той прилаштовував на спеціальну дошку з написом від руки «Кіно» саморобну афішу з рукописним: «Завтра на прохання — «Чапаєв»!» — а тоді, товариські хлопнувши його по плечу, відчинив двері, зник усередині.

Перший порив — підійти до дядька з афішею й запитати, хто такий оцей, із бородою, Голуб приборкав. Причому з певним зусиллям. Неодмінно ж ляпне потім Офіцерові: мовляв, цікавився тобою тут один, ніби між іншим. Вовк насторожиться, бо заліг на дно, рило в пуху, тіні власної шугається, факт. Тож вирішив поки прикинути, ким його колишнього співтабірника можуть у цьому Сатанові вважати.

Відповідь знайшлася швидко. Не інакше пристроївся Офіцер тут, у Будинку культури. Придурився кимось, тягне лямку звичайної радянської людини. Служить, отримує продуктові картки.

Ну–ну…

Майданчик перед будинком був невеличкий, проте доволі відкритий. Лишаючись тут стояти далі, Голуб опинявся на виду. Тому, забувши про свою головну мету, відійшов і розташувався зі своєю ковінькою так, аби бачити ганок та вхідні двері. Не живе ж Офіцер там, не спить. Хоча… хрін знає, як тут у нього все склалося. Приготувався чекати довгенько, навіть почав думати, куди б переміститися, поміняти точку. Але менш, ніж за годину, з приміщення вийшли один за одним кілька людей. Переважно жінок, якщо не рахувати літнього кіномеханіка. Одна вела за руку хлопчика років семи, видно, брала з собою на роботу. Офіцер залишив будівлю останнім. Спершу старанно закрив на висячий замок вхідні двері, тоді обійшов будівлю по периметру, зачиняючи ззовні ставні на вікнах. Вже насунулися швидкі вересневі сутінки, і Голуб зрозумів: робочий день закруглився. Значить, справді пристроївся спритний Офіцер. Ким? Ключником… чи сторожем, отак, мабуть, правильніше буде.

Не звертаючи ні на кого увагу, поводячи себе на диво спокійно, Ігор рушив у бік, протилежний тому, де зайняв позицію Голуб. Той же, знову давши йому відійти, пошкутильгав слідом. Намагаючись тримати дистанцію та при цьому не забувати кульгати на ту ногу, на яку припадав.

Так Офіцер вивів його через усе селище на самісіньку околицю. Де минув дві зруйновані хати, зайшов у третій двір, крайній на цій вулиці — далі починався ліс. Перейшов двір, ступив на ганок, пововтузившись із замком, зник у домі.

Аж тепер Голуб замислився. Отже, він вистежив Офіцера й знає, де його лігво. Що це дає? Зайшовши у найближчий покинутий двір, він присів за парканом, закурив. Зробивши кілька затяжок, відразу похопився, загасив цигарку. У цих краях чужі не ходять, тим більше — не ховаються й не курять.

Але, судячи зі страшних історій про вовків–перевертнів, яких йому довелося наслухатися в Сатанові, всякий незнайомець, особливо — той, хто криється на околицях та біля розвалених хат, викликає небажану підозру. Чорт його знає… Раптом за вовкулаку приймуть та на вила, гляди, наштрикнуть з переляку. Краще забратися від гріха.

Ще раз глипнувши кругом, Голуб легко перебрався через напівзруйнований паркан. Озирнувся на будинок, в якому зник Офіцер. Вікно слабо світилося, запалив свічку чи гасову лампу. Тихо сидить у своїй норі, навіть не знає, що вже розсекречений.

Сплюнувши, Голуб закульгав назад. За великим рахунком, у селищі його більше нічого не тримало. Все, що хотів та зміг, дізнався. Збирався ж повертатися на Кам'янець сьогодні, ще вдень. Вирішив ще трохи затриматися про всяк випадок.

Так би й прогавив старого знайомого.

Ну–ну…

Загальні збори Левченко проводив удень.

На вечірній кіносеанс привезли «Чапаєва». Директорка Будинку культури з області ледь не зубами вигризла. Дарма, що два тижні тому, на початку вересня, вже крутили. У партизанів директорка була парторгом, замінила на цій посаді вбитого в бою чоловіка, секретаря партійної організації загону. Вирізнялася грубим, прокуреним голосом, могла вишикувати комсостав. У самому Сатанові з нею мало, хто бажав заводитися по–серйозному. Андрій був певен, що Парторгшу, як її тут називали, побоювався навіть Сомов. Хоча нагоди переконатися в цьому не випадало: начальник відділу НКВС та колишня партизанка дивним чином майже не перетиналися ані по справах, ані особисто. Попри це, Левченко придумав для себе пояснення — головний місцевий чекіст обходить Парторгшу десятою дорогою, і воно начальника міліції цілком задовольнило.

Сам же Андрій мимоволі прийняв її удар на себе, заїкнувшись про важливість таких зборів та закликавши провести їх перед показом «Чапаєва».

— Все одно ж бачили, Тамаро Василівно! Кожен напам'ять знає, пацани он переказують!

— Товаришу старший лейтенант! — пробасила Парторгша у відповідь. — Ви товариша Левітана по радіо слухаєте? Чули, що наші війська оточили фашистів під Яссами? Котел їм там зробили. Хай варяться, паскуди, в своїй смолі.

— Я слухаю зведення інформбюро, Тамаро Василівно. До чого тут кіно про Чапаєва?

— Відчуття перемоги, товаришу Левченко! На всіх фронтах наші перемагають! Кажуть, Фінляндія вступила в війну, разом із нами б'є спільного ненависного ворога. А мені що пропонують у області? «Помилку інженера Кочіна?» «Безприданницю», де красиву артистку в кінці вбивають? Чи «Серця чотирьох», комедію! Теж мені, для підняття бойового духу трудового народу в тилу! «Чапаєв», товаришу Левченко! Тільки «Чапаєв»! І я пояснюю це товаришам у культвідділі…

— Тамаро Василівно, хіба Чапаєва в кінці не вбивають?

— Демагогія, товаришу Левченко! Нашого Чапаєва не вбивають! Він гине за діло революції у нерівній битві з ворогом! А буржуйську дамочку інший буржуй таки вбиває! І правильно робить, між іншим! Загибель Чапаєва тоді, в ті часи, надихає наших людей на переможний дух тепер! Тому крутити зараз саме це кіно, товаришу Левченко, ідеологічно, я сказала б — політично важливо! Будете сперечатися?

— З вами важко сперечатися, Тамаро Василівно, — погодився Андрій. — Хіба гарикатися.

— Теж нема смислу, до речі. Все одно ви свою лекцію не будете читати ні перед «Чапаєвим», ні замість «Чапаєва».

Левченко зітхнув, уявивши, як із цією жінкою–кременем доводилося вживатися партизанам і нині приходиться домовлятися іншим людям.

— Ви не розумієте. Не збираюся я лекції читати. Але в селищі в нас тиха паніка. Причина — нікому не потрібні плітки про нібито вовків–перевертнів. Коли всі налякані, це сприяє піднесенню бойового духу в тилу? Наші війська громлять фашиста на всіх фронтах. А тут люди вже з настанням сутінок ховаються по хатах, законопачують вікна й двері зсередини, власної тіні бояться. Нормально це, як ви вважаєте?

— Забобони. Я воювала в тутешніх лісах. Вовкулаків не буває. Часом деякі двоногі страшніші за перевертнів. Або самі ними є. Ви міліціонер, товаришу Левченко, краще за мене це знаєте.

— Знаю. Та це не означає, що громадянам не треба спокійно, публічно пояснити: вовкулаків не існує. А всякий, хто сіє паніку, — працює на ворога. Допомагає йому, деморалізує населення на звільнених територіях. Раптом недругам тільки того й треба.

— Хто ж тоді на людей нападає?

— Тут інше питання, — Левченко в світлі останніх подій сам хотів би мати якусь притомну відповідь. — Міліція займається, процес іде.

— Вовків ловить?

— Чому — вовків? Бачте, Тамаро Василівно, ви теж туди! Розумна жінка, воювали, нагороди є, член партії, вдова комуніста, а туди ж — вовки…

— Люди хочуть знати, що відбувається в селищі.

— Так я вам про що і кажу! Бачте, самі ж згодні!

— Але перед «Чапаєвим» буде випуск хроніки! Потім — сам фільм! Знаєте, коли це закінчиться? Вже стемніє! Люди бояться пізно ходити, товаришу Левченко! А ви ж затягнете час своєю лекцією чи що там у вас ще! Хіба я не права?

— Цілком, — довелося визнати Андрієві.

— Пропоную вам такий вихід, — пробачила Парторгша, задоволена черговою перемогою своїх аргументів. — Зберіть удень партійних працівників, керівників, селищний актив, коротше кажучи. Проведіть розмову з ними. А вже далі хай відповідальні товариші говорять із людьми далі, ширше, як то кажуть. Приймається?

— Резонно, — погодився Левченко.

…І ось тепер у актовому залі, котрий при потребі перетворювався у кінозал і майданчик для танців під патефон чи баян, зібралося з півтора десятка людей. Може, це краще, вирішив Андрій. Всі налаштовані по діловому, менше буде галасу та дурних вигуків із місця. Привітавшись з деким особисто, решті махнув, примостився спершу на краєчок збитої нашвидкуруч сцени. Подумавши, легко застрибнув на неї, ставши перед залом, немов лектор чи справді актор самодіяльного театру. Почав без передмов та обов'язкових і через те — зайвих слів:

— Товариші, ви знаєте, чому я попросив вас зараз зібратися. Ситуація в нашому селищі склалася не дуже проста через всі ці…, — хотів сказати спершу «злочини», потім — «убивства», та зрештою знайшов, як здалося, більш підходяще слово: — … через всі ці наглі смерті. Не так давно тут ще були німці. Роки окупації, страх, утрата надії. Але радянська влада повернулася на Поділля назавжди. І хоч країна воює, а наша доблесна армія продовжує бити ворога, люди вірять у перемогу та втомилися боятися. Ні для кого не секрет, що сили міліції обмежені. Натомість банди, котрі складаються з дезертирів, зрадників, злодійських недобитків, піднімають голови. Озброюються. Не дають нам із вами налагоджувати таке нормальне життя, яке можливе далеко від лінії фронту у військовий час. Мені доводиться визнавати, що особового складу міліції не завжди вистачає, аби дати бандитам і спекулянтам–мішочникам адекватну відповідь. Що, товаришу Маківник?

— Ви наче виправдовуєтеся зараз, — мовив із місця голова місцевої парторганізації. — З ситуацією всі ознайомлені. Конкретніше говоріть.

— Йдеться про те, — вперто повів далі Левченко, завершуючи попередню думку, — що, коли міліція, грубо кажучи, ловить бандитів, це всі розуміють. Але вже кілька місяців ми знаходимо трупи людей у довколишньому лісі. Не можемо пояснити толком, хто або що стало причиною їхньої наглої смерті. Ось тоді починають виникати й ширитися забобонні, страшні, нікому не потрібні чутки.

— Народ боїться невідомого, — вставив із свого місця одноногий директор школи Іван Худолій. — Це тільки дітвора в нас на перервах у вовкулаків грається.

— Таке є?

— Ще й не таке! Прибиральницю, бабу Пашу, двоє архаровців так налякали! Підстерегли за рогом і рикнули на два голоси! Довелося самогоном відпоювати стару жінку.

— То діти, — посміхнувся Маківник. — Їм цікаво.

— Ось бачте, вже намацали першу проблему, — пожвавився Андрій. — Треба з батьками роботу провести! Якщо комуністи — по партійній лінії! Бо це нікуди не годиться!

— Ага! — підхопив у тон йому Худолій. — Точно, не годиться. Один — Боря, синок Каті Липської, поштарки. Інший — дружок його новий, Юрко, син Лариси Василівни, вчительки.

— Жінки товариша Сомова? — уточнив доктор Нещерет.

Його Андрій так само запросив. Присутність людини, котра знала більше за інших і стільки ж, скільки він сам, у непростій ситуації додавала впевненості.

— Його, — кивнув директор школи. — От що ви начальнику НКВС скажете? Хто з ним роботу проведе? Пацанам дванадцять і десять років відповідно.

— Це має якесь значення? — стрепенувся Маківчук.

— Звичайно, має! — Худолій навіть підвівся, спираючись на костур, і тепер повернувся обличчям до присутніх, явно збираючись перехопити ініціативу в Левченка. — Війна, діти хоч як дорослішають. Я педагог, між іншим, ще з довоєнним стажем, у мене грамоти почесні є…

— До чого тут твої грамоти, Іване Григоровичу? — відмахнувся Маківник. — Не про них говоримо.

— Не про них, — легко погодився той. — В пічку мої грамоти, хай згорять. Але дітей я відчуваю ось! — розчепірена долоня лягла там, де серце. — Війна, у їхніх головах — це рік за півтора, як не більше. Дорослими рано стають, то не новина. Тільки ж дітьми лишаються, факт. І передають своїми діями настрої дорослих! Наші з вами настрої, товариші, це теж не слід забувати!

— До цього й повернемося, — підсумував Андрій. — І ближче до конкретики. Настрої тривожні… Та що говорити… Звичайно, я не тутешній, хоча знаю кожного з вас, ніби сто років…

— … а ми — вас! — вклинився Маківник.

— Ага, дякую…, — збившись на мить із думки, Левченко вкотре витримав коротку паузу. — Отже, товариші, я про що хочу сказати. Можливо, в цих краях ходять якісь давні забобони, котрі пустили глибоке коріння. Стою на квартирі в нашої шановної бібліотекарки, вона провела лікнеп. Прояснила, що в назві нашого з вами Сатанова нічого нечистого нема. Зовсім інше походження, не від Сатани. Взагалі вона тут народилася й усе життя живе. Батьки її тут народилися та прожили, й прабатьки…

— Товаришу Левченко, даруйте, але оце ви зараз нагадуєте попа! — пробубнила Парторгша. — Різне там церковне мракобісся. Сатану згадали, ще заведіть, як на проповіді – Абрам народив Ісака, Ісак народив Якова… Ось я теж із цих країв. Батьки мої так само в Сатанові народилися, яке це має значення?

— Має, має. Ось ви сказали — коли партизанили, ні разу не стикалися зі схожим нападом вовків на людей. Хоча хижі звірі в лісах — природно. Ви мені про реальність розказали. Поліна Стефанівна розповіла кілька місцевих казок, не те, щоб страшних — цікавих. Та жодна з них прямо не стосується вовкулацтва в наших краях.

— Усе ж таки, до чого ви хилите? — поквапив Нещерет. — Вода, вибачте, товчена в ступі.

— До того, Савичу, до того. На людей нападає звір. Це факт, котрий не викликає сумнівів, — зараз Андрій почав озвучувати присутнім частину своїх висновків. — Інший доконаний факт: раніше ніщо подібне тут, у Сатанові, та в околицях місцевим не загрожувало. Ані до війни, ані навіть до революції. Були, звісно, випадки, коли хижак різав худобу. Таке трапляється кругом, не вважається надзвичайною подією. Щойно вовк остаточно нахабніє, збиваються до гурту чоловіки–мисливці, йдуть до лісу та вбивають його.

— Хочеш зробити так само, тезко? — запитав молоденький лейтенант Андрій Борисов, взводний з охорони складів, теж запрошений Левченком, із яким вони, фронтовики, без церемоній перейшли на «ти». — Облаву? Я автоматників виділю. Мої орли зовсім застоялися там, у казармі. Якась розвага.

— Ми не бавимося, Борисов. Для забави кіно придумали. Сьогодні взагалі «Чапаєва» привезли. Так що відпускай бійців, хто заслужив, на вечір сюди. Кажуть, танці потім. Під патефон. Трофейні платівки, місцеві дівчата…

— Мої бійці, тезко, вже чоботи гуталінять, кому підвезло.

— Ну бач... А полювання… Влаштувати можна. Тут у чоловіків також є зброя на руках. Просто я не думаю, що прочісувати довколишні ліси нині на часі. Веду ось до чого. Нема ґрунту для забобонів, пов'язаних із вовками–перевертнями. Так само не можна впевнено твердити — орудує величезний скажений вовк. Хоча б тому, що напади відбуваються з дивною періодичністю. Якимось незрозумілим мені чином пов'язаною з так званими місячними фазами.

— Даруйте, Андрію, — знову втрутився лікар Нещерет. — Повня — атмосферне явище, якщо можна так сказати. Це як сходження або захід сонця, дощ, вітер. Природа, словом. Тому називати її «так званою» — помилка.

— Гаразд, хай, — легко погодився Левченко. — Це навіть трошки ускладнює ситуацію. Яким чином повний місяць прямо або непрямо впливає на чергову появу хижого звіра? Звідки він узявся, раз ніколи в цих краях такого не помічали раніше? Чого не тікає звідси, а вперто сидить десь у лігві? Я тут наводив довідки, до речі… Ніде в сусідніх районах, у довколишніх селах схожого не фіксували. Значить, щось тримає звіра саме тут, біля Сатанова! — піднісши голос, він труснув стиснутою в кулак рукою з виставленим уперед, ніби указкою, вказівним пальцем. — Зрозуміли тепер, товариші, до чого я веду і для чого вас зібрав?

Відповіддю було мовчання. Здається, аж тепер до присутніх, тих, хто активно говорив, і тих, хто відсиджувався мовчки, починав доходити моторошний зміст сказаного. Насолодившись досягнутим ефектом, Андрій повів далі, вже — нормальним голосом, не нагнітаючи:

— Начальник УНКВС товариш Сомов переконаний — вовк тут ні до чого. Під хижого звіра, так би мовити, працює людина або група людей з метою залякати місцеве населення. Це його версія. Він має на неї повне право. Я ж притримуюсь іншої думки: людей ніхто не залякує. Вони самі бояться.

Думав — зараз запитають, чого саме, та зібрання мовчало. Левченко, вкотре витримавши багатозначну паузу, підбив проміжний для себе підсумок:

— Бояться невідомого.

Парторгша прокашлялася, неквапом витягнула папіросу, розім'яла її пучками — до війни не курила, привчилася в загоні. Процес чомусь дуже її захопив. Не відводячи очей від пальців, мовила:

— Хто ж, по–вашому, цей невідомий, товаришу начальник міліції? Або… що ж це таке?

— І якої холери не йде звідси, — додав Худолій. — Може, його тут годують?

— Кого? — тут же спитав Борисов. — Кого годують, шановний?

Левченко легенько плеснув долонями.

— Оце вже, товариші, питання не до вас. Складність ситуації знаєте, в чому? Складу злочину нема. Жертви не були близькими знайомими, хоча жили ніби в одному невеликому селищі. Смерті об'єднує лише спосіб нападу, це пішли мої професійні пояснення. Інтервал між ними теж великий. Місця всякий раз різні, а останній випадок — взагалі, можна сказати, в межах Сатанова. Так далеко з лісу він… воно…, — знов запнувся, – це ніколи не виходило. Тому логіки й здорового глузду в низці смертей, що сталися від травня, не бачу. За великим рахунком, міліція не повинна займатися нападами звірів на людей. Особливо — коли йде війна, а округу тероризує банда Жори Теплого. Сил ще й на вовків або інших звірів у нас просто нема. Саме тому я вас і попросив зібратися сьогодні.

— Тобто? Не зрозуміло все одно, — Маківчук висловив спільну думку. — Ми замість міліції мусимо ловити скаженого вовка?

— Міліція теж не повинна ловити скаженого вовка, — парирував Андрій. — Завдання, або, якщо хочете — прохання до вас, товариші. Треба організуватися, розбити Сатанів на сектори, піти по людях. Зайти в кожну хату, в кожен дім. Поговорити по можливості з кожним. Чи зробити так, аби розмову передали далі. Довести до людей не вимогу, а прохання: без паніки. Вокулаків не існує. Забобони підривають бойовий дух людей у тилу, адже саме тут і зараз кується наша перемога. Всякий населений пункт сьогодні — кузня фронту. Гарні ж будуть ковалі, якщо боятимуться сірого вовка. Зверніть увагу: хижака ніхто не бачив за весь цей час. Словом, поки міліція справді не може, не має права та, визнаємо це, жодних підстав шукати вовка в лісі, візьміть боротьбу з панікою на себе. Зрештою, кому ж іще, крім вас… комуністи.

— Я кандидат, — нагадав лейтенант Борисов.

— Нічого, тезко, — Левченко посміхнувся кутиком вуст. — Значить, йдете по людях. Пояснюєте про батіг та пряник. Що за пряник зійде — поки не придумав. А батіг такий: хто сіятиме паніку, поширюватиме чутки про перевертня, таке інше — кримінальна відповідальність. За законом воєнного часу. Аж до розстрілу. Сміливо валіть усе на мене — начальник міліції сказав, і крапка. Ясно?

— Так точно, — відповів за всіх Худолій.

— Тоді дякую, що слухали. Можете бути вільними. Я все сказав. Хіба що в когось питання з'явилися. Є?

Знову відповіло дружне мовчання.

— Ще раз спасибі.

Обсмикнувши гімнастерку, Андрій вдягнув кашкета, фасонно козирнув людям і швидко вийшов першим.

Хотів піти скоріше, бо увесь цей час йому муляло знання, якого не мали інші. Побоювався, аби це не помітили, не розкусили певну нещирість начальника міліції. Тому й намагався в процесі не затримувати погляду на Нещереті — лікар єдиний розумів, про що недоговорює Левченко.

Бувають вони, перевертні.

Принаймні, одна людина–вовк точно ховається десь поруч.

І Андрій майже проговорився. Адже підозра, що з таємничим лісовим звіром може бути якимось незрозумілим поки чином пов'язаний хтось із місцевих, сформувалася остаточно. Стриміла в голові.

Та ледь не зірвалася зараз із язика.

— Не хочу лякати вас, Ларочко.

— Лякати? Невже ви можете налякати більше, ніж оці чутки про вовкулаку, Поліно Стефанівно?

Стара бібліотекарка зібрала розкладені на столі карти. Акуратно, трьома пучками взяла старий мундштук, справжня слонова кістка. Зробила затяжку.

Вона курила не часто, пояснивши Ларисі, що не отримує від нікотину жодного задоволення. Цигарку скручувала собі сама, маючи невеличкий запас папіросного паперу. Для цього тельбушила вже готову, фабричну папіросу, змішувала тютюн із висушеними й тоненько нарізаними духмяними травами. Потім димила цією ароматною сумішшю й переконувала саму себе, що процес сприяє розслабленню та заспокоєнню. Ларисі ж було все одно, звикла до будь–якого тютюнового диму ще до війни. Ігор задля мужності чомусь вирішив ще й навчитися курити, хоч не лише вона — всі, хто добре знав його, казали — не пасує. Це заводило Вовка, і за короткий час він ніби назло самому собі перетворився на завзятого курця. Коли ж почалася війна, задиміли, здавалось, усі довкола. Лариса взагалі дивувалася, як їй вдалося триматися без курива, що в теперішній час вважалося ледь не поганим тоном.

— Про це я окремо розкажу. Якщо слово дасте.

— Слово?

— Чоловіка вашого не тішити моїми казочками. Хоч не такі вже це й казочки…

— Мій чоловік, нагадаю, офіцер НКВС. Чекіст. А там казкам не вірять.

— Хіба? — Стефанівна пустила струмінь диму вбік, поклала мундштук на стару металеву попільницю так, щоб попіл падав їй усередину, машинально перемішала карти. — Працівники органів державної безпеки готові не тільки повірити в казки, а й самі вигадати кілька, аби це допомогло в боротьбі з черговим ворогом народу. Чи я помиляюся?

— Я ж просила вас, Поліно Стефанівно, не вести зі мною подібних розмов.

У Ларисиних словах не чулося жодної нотки докору — вона лише сухо нагадувала старшій товаришці про певну домовленість.

— Хіба це розмови, Ларисочко? Нічого небезпечного, звичайні побоювання. Він, здається, теж полює на вовка.

— Чому — теж? Хто ще? І потім…

— Що? — руки бібліотекарки завмерли, пальці ледь стиснули колоду.

— Сомов не ловить вовків. Він просто не вірить, що тут орудує хижак.

— У що ж він вірить?

— Ми з ним мало про це говоримо, — Лариса не скаржилася, як і раніше, тільки констатувала факт. — Ми з Віктором узагалі мало говоримо.

— Останнім часом?

— Не лише. Про його роботу — тим більше. Але обмовився мені: всю цю історію з нападами на людей сприймає підступами ворога.

— Тому я й проситиму вас не ділитися з ним моїми підозрами.

— Вашими? — Лариса не стримала посмішки, тут же зрозуміла — це виглядає не зовсім ввічливо: — Даруйте, Поліно Стефанівно… У вас є підозри? Кого і в чому ви підозрюєте?

— Не підозри. Думки, — руки почали звично мішати карти. — Я мислю, значить, я існую. Знаєте, до речі, хто це сказав?

— Здається…, — лоб Лариси збігся зморшкою, — … Не Декарт?

— Вірно. Як любить говорити мій квартирант — так точно. Рене Декарт, був багато століть тому такий філософ. Читали його праці може, а?

— Він же математик. А я вчитель математики.

— Вам викладали в інституті математику Декарта?

— Мені дивно, звідки ви знаєте про нього тут, у…

Лариса затнулася.

— Кажіть, кажіть далі, — карти в руках Поліни Стефанівни заходили швидше. — Тут, у Сатанові. В глушині, в провінції. Ви ж киянка, вірно?

— Так точно. Як любить говорити ваш квартирант.

— Тоді мусите знати, що Київ не завжди був столицею. В мене є стійка підозра, що коли ви народилися, Ларисо, ваше рідне місто столицею не вважалося. Чи вважалося, але коротко. Наш Кам'янець–Подільський теж певний час був столицею української республіки. Ось про це, між іншим, при вашому чоловікові точно не варто згадувати. Хоч він напевне здогадується про мою довгу пам'ять. І так само я не завжди працювала в провінційній бібліотеці, Ларисочко. Ми з вами якоюсь мірою колеги.

— Викладали?

— Не науку розкладання пасьянсу, — Поліна Стефанівна акуратно зібрала докупи колоду, поклала поруч, відсунула, знову взяла мундштук, затягнулася. — Про це якось іншим разом. До наших справ, — тон старої змінився. — Карта вам нині лягла не дуже.

— Тобто?

— Клопоти. Причому — не надто приємні. Несподіванки, котрі за інших обставин вас потішили б, але зараз напружать ще більше. Незатишна атмосфера вдома, загострення стосунків із чоловіком.

— Уже плакалася вам у жилетку, — Лариса сумно посміхнулася. — Знаєте ж, у мене й так із Сомовим не м'яко.

— Сьогодні валет ліг не так, як завжди.

— Це якось пов'язано…

— Мова лише про карти. Прямокутники цупкого паперу з картинками.

— Хочете сказати — з'явиться несподіваний валет? Може, навіть бубновий, мов у старих піснях, циганських?

— Моя справа попередити, Ларисо. Хоча… Ми з вами лише розважаємося, час убиваємо. Ваш і мій. Ви ж не думаєте, що все це, — долоня накрила колоду, — серйозніше за просту дамську розвагу?

Молода жінка знизала плечима.

— Якщо валет — усе, чим ви хотіли мене налякати… Тобто, не хотіли… Заплуталась.

— А не треба плутатись. У такий час живемо, коли клопітні зміни в житті, підказані звичайним картярським пасьянсом, можуть вибити з колії. Вважайте, ось наш із вами підсумок.

— Ви вовкулаку згадували…

— Ні, Ларисо, то ви його згадали всує.

— Гаразд, нехай я. Але ви розмову підтримали. Навіть натякнули на якусь страшну історію. Ледь не таємницю. Попередили, що чоловікові краще не знати… На нього теж карта лягла?

Поліна Стефанівна знову затягнулася. Цього разу не квапилася з відповіддю. Нарешті заговорила, дивлячись на гостю, і погляд бібліотекарки невловимо змінився. Лариса швидше відчула це, ніж помітила.

— Карти тут ні до чого. Взагалі, забудемо про карти, — рука легко змела колоду зі столу в кишеню, грубо нашиту збоку на рожеву плетену кофту. — Ви з вашою родиною живете в Сатанові недавно. Так само, як мій квартирант чи ось Нещерет Антон Савич, медикус наш. Тому не знаєте, про що дружно мовчать місцеві.

— Змова?

— Ні. Скажемо так, негласний договір. Розумієте, Ларисо, я вчена жінка, як ви вже встигли переконатися. Але в нас навіть серед простих людей не знайдеться настільки дрімучих, котрі б вірили чуткам або казкам про перевертня. Скоріше в Бога повірять. Багато віруючих, між іншим, але не про це мова.

— Досі не розумію, до чого ведете.

— Поясню, Ларисо. Все поясню. Річ ось у чім. Ще рік тому тут стояли німці. Нам усім здавалося — це назавжди, радянська влада ніколи не повернеться. Тоді ж у Сатанові почали раптом щезати люди. Грішили на фашистів. Лиш не могли зрозуміти, чому то дід старий кудись подінеться, то інвалід, то баба з онукою, вигнані голодом до лісу в грибну та ягідну пори. Ще можна пояснити зникнення молодих жінок. Хоч німці особливо й не крилися, коли котрусь хотіли. Більше вам скажу: в Кам'янці ще взимку працювали два борделі, солдатський та офіцерський. І не треба думати, що контингент комплектували силою, під страхом смерті. Навпаки, дівчата самі йшли. Аби не погнали до рейху на роботи чи через продуктовий пайок. Родини свої годували, я нікого не засуджую. Але, — нова затяжка, — зникали всі підряд. Не так, щоб дуже багато народу пропало з огляду на те, що на війні десь когось убивають щогодини. Та десь п'ятеро в різний час не повернулися додому. Їх знаходили, Ларисо.

— Знаходили?

— Так. Запитайте, де.

— Де?

— В лісі, Ларисо. Або на узліссі. Горло перегризене, тіло покусане. Всякий раз привозили в село на підводах поліцаї, дозволяли ховати. Стоять ті могили на місцевому цвинтарі рядком. Ось вам і вовк.

Лариса примружила очі, перетравлюючи почуте.

— Німці пояснювали якось?

— Ніхто нікому нічого не пояснював. Бо ніхто ні в кого ні про що не питав. Ніби так і треба. З минулої зими… Ні, з кінця осені, точніше — від середини листопада все раптом припинилося. Наче не було, мов снилося все це людям. І ось — знову. Кого винуватити? Німців? Їх уже нема.

Лариса потроху почала розуміти.

— Тобто… Чекайте, виходить, мій чоловік… Сомов… Квартирант ваш, міліціонер… Левченко… Де б не шукали, шукають не там? Це й раніше траплялося в Сатанові?

— Було. Пішло. Тепер знову.

— Чому ж усі мовчать? Нехай мого чоловіка тут не зовсім шанують, бояться. Але ж начальник міліції… Йому більше довіри. Чого ж мовчать люди?

— На те у кожного свої причини.

— Наприклад, у вас які, Поліно Стефанівно?

— Вся ця історія закрутилася раніше, за німців. Отже, має з нинішніми страхами одне коріння. Довше й міцніше, ніж можна припустити. Німецька влада взагалі на ті випадки не реагувала. Майже ніколи. Один раз, правда, вжили заходів.

— Заходів?

— Так точно, — тепер бібліотекарка зовсім не іронізувала. — Кілька людей, переважно жінки, немолоді, мого віку, пішли до повітового старости. Стали вимагати, аби той наказав поліції вживати заходів. Інших припущень, ніж справа зубів скаженого вовка, так само не було. Але староста, Тимофій Пилипець, справді викликав поліцаїв — аби всіх вигнати. Мовляв, ідіть геть, не морочте голову. Настрашені люди все одно не заспокоїлись, прикрутило їм. Страх перед лісом, котрий людей годував, та враз став небезпечним, придушив на короткий час звичну обережність. Вони написали скаргу бургомістру — на Пилипця. Попередня влада навчила писати анонімки. Ось ніхто й не підписався, просто доправили листа через поштаря в Кам'янець. Знаєте, чим усе скінчилося?

— Звісно, ні. Та думаю, нічим хорошим не обернулося.

— Вірно думаєте. Скарга дійшла за адресою. Бургомістр сумлінно передав її німецькому коменданту, без чийого рішення не мав права приймати своїх та вживати будь–яких заходів. А герр комендант підмахнув наказ: знайти скаржників та покарати з діючим законом.

— Закону?

— Законом, Ларисо. Він забороняв нам скаржитися на повітових старост. На місцеву поліцію ще можна. Окремих поліцаїв навіть показово карали — за мародерство, наприклад. Або за зґвалтування неповнолітньої. Часом знаходилася управа й на начальника поліційного куща. Проте староста, Ларисо, уже був недоторканий. Налякані жорстокими нападами хижака наші люди на короткий час втратили гальма. І поплатилися за це. Анонімних невдоволених виявили дуже легко. Забрали всіх, їх було п'ятеро. Четверо, повторюся, немолоді вже люди. П'ята — дівчина–школярка, чотирнадцять років, трохи крива на праву ногу. В поліції били, змусили писати листи, вирахували за почерками двох — кривеньку та її сусідку, тітку. Вони так конспірувалися, писали по черзі. Обох на шибеницю, Ларисо. При всіх, зігнали людей на майдан — глядачів. Інших скаржників поліцаї змушували стати катами. Одна жінка не захотіла. Пан німецький офіцер без вагань застрелив на місці. Тоді двоє інших, старий дід–пастух та вдова Терлецька, вибили колоди з–під приречених. Мені продовжувати?

Лариса немов гляділа на себе згори, дивуючись й обурюючись водночас власній здатності спокійно слухати страшну історію. Хіба зблідла, але загалом тримала себе в руках, кивнула.

— Хочете знати, чим усе скінчилося?

Знову кивок.

— Потім, коли страчені вже теліпалися в зашморгах, поліцаї там же, при людях, поклали пастуха й Терлецьку на лавки та видали обом шомполів. Староста бив жінку особисто. Тоді нам дозволили забрати побитих, попередивши — так буде з кожним, хто через різні дурниці почне скаржитися на представників влади. Їх вели попід руки. Старий пастух відлежався, помер не від шомполів — осколком зачепило, коли тут йшли бої та німці тікали. Вдова Терлецька повісилася на віжках у сараї. Кінець.

Акуратно вийнявши недопалок, Поліна Стефанівна заховала мундштук у ту ж кишеню, до карт. Потому сплела руки на грудях, запитала зовсім уже буденно:

— Треба ще пояснювати, Ларисочко, чому наші, місцеві, бояться того хижака, плещуть тихцем язиками про вовкулаку, але зовсім не дивуються? І тим більше — не носять скарги начальству, не розповідають про давнішні випадки? Один раз намагалися... Та й нема віри, що ця влада, котра повернулася, чимось краща в оцінці подібних подій, ніж та, яка вже покарала людей. Народ натерпівся від обох влад, Ларисо. Тож просто мовчки боїться, аби, вибачте за недоречну аналогію, не викликати зайвий раз вовка з лісу.

Лариса перевела подих.

— У такому разі… Тоді… Чому ви розказали про це саме мені й саме зараз?

— Аби ви розуміли, чого й кого бояться сатанівці. Та чому й кому вірять. Також — що ніхто не допоможе, бо люди ні на кого вже не надіються. Просто зважайте на це. І старайтеся не ходити сама. Особливо — коли настають сутінки. Хоча дивно: тоді, за німців, лісовий хижак нападав серед білого дня.

— Можливо, не ховався від німців, — Лариса спробувала кострубато пожартувати.

— Хтозна. Може й так. До речі, вже вечоріє. Ви в кіно не йдете?

— На «Чапаєва»? — вона охоче перемінила тему. — Ні, на «Чапаєва» не піду. Мені більше комедії подобаються, з Орловою та Сєровою. Але найбільше Зоя Федорова, в «Подругах».

— Часи не ті. Настрої не для любовних історій, — тепер Поліна Стефанівна промовила повчально. — Сина не боїтеся після всього отак лишати надовго?

— Ось за Юрка я спокійна. Друга знайшов, Борьку. Все в Липських стирчить удома. Його Катя навіть годує. Там цуценя, вона його звідкілясь принесла. Вовтузяться з ним. Знаєте, мій син нічим не відрізняється від ровесників. Я в його віці теж хотіла мати собаку. Сомов тварин не любить. Каже, чотириногі повинні жити на вулиці або в лісі. Не місце їм поруч із людьми.

— Не пощастило вам, Ларисо. Ще мрієте?

— Про кицьку.

— Здається, той хлопчик, Боря, старший за вашого…

— Не аж так.

— Він, до речі, не записаний у бібліотеку. Один із небагатьох. Я говорила з Катериною, як…, — пучка легенько торкнулася лоба, — Гнатівною. Та відмовчується більше, але якось буркнула: мовляв, нема чого моєму хлопцеві там читати. Розумію, на які книжки жінка натякає… Але в нас же і Жуль Верн є, і Дюма, навіть Франко, «Захар Беркут». Куди ж без цього хлопчикові.

— А мені подобається, що вони різні. Тобто, абсолютно різні, зовсім. Хоча б тим уже, що Боря не читає. Зате більше слухає, теж немало. Юрко в мене вміє розповідати. В тому числі, переказує того ж Дюма, — Лариса всміхнулася. — Протилежності притягуються. Це теж хтось сказав, правда?

— Закон фізики наче.

— Так точно.

— А оце вже — мій квартирант говорить. Ми надто часто його згадуємо нині, вам не здається, Ларисо?

— Зривається само. Але ви праві, — гостя стурбовано глянула на годинник. — Засиділася. Вечір уже, поки за Юрою зайду. Все пояснили. Хоча так налякали… бр–рр, — повела плечима. — За всім цим так і не зрозуміла, чекають на мене неприємності, і чи справді вони — неприємності. Порівняно з тим, що я почула.

— Зміни.

— Тобто?

— Я про зміни говорила. Не про неприємності чи якесь інше лихо. Але в наш час зміни не конче можуть бути бажаними. Тут я за стабільність.

Лариса не погоджувалася.

Та вголос про це вирішила не казати. Для чого їй вкотре з найменшого приводу визнавати — мало війни, ще особисте життя не склалося.

І так буде завжди.

Надворі Ларису огорнули сутінки й туман.

Вересень перевалив за половину, і зараз починався дивний, незрозумілий для неї період, коли вечір наставав якось відразу. Здається, все довкола ще видно, та варто зупинитися, перекинутися з кимось на вулиці парою слів, зазирнути в магазин чи зайти на коротко до бібліотеки — й цього часу було досить, аби інший, темніший час доби вступав у свої права швидко, непомітно.

Подібні відчуття Лариса Сомова порівнювала з входженням у річку в незнайомому місці. Скільки разів так бувало: ступаєш з берега, під ногами — пісок чи суглинок, вода доходить спершу до кісточок, далі торкається середини литок, за кілька кроків ледь сягає голих колін. Та враз нога провалюється стрімко, тепер — по пояс. Від несподіванки заточуєшся й добре, якщо втримаєш рівновагу, інакше шубовснеш.

До того її ж улюблене бабине літо тривало цього року чомусь не дуже довго, вкотре зарядили занудні дощі, нагадуючи людям, яка пора року впевненіше вступає у свої права. Правда, сьогодні лиш сіяло, кілька годин по обіді. Але туман усе одно змішався з сірими сутінками, ніби навмисне згущаючи їх, викликаючи в Лариси чомусь спогади про каву з молоком — давно не бачену, забуту розкіш.

Власне, вона сама змусила себе не згадувати про напій, який завжди смакував. Сомов звідкілясь притарабанив бляшану банку, на дві третини заповнену справжньою меленою кавою. На ній усе було написано німецькою, шрифт із виразними елементами готики. І якби ще бляшанка була повною, хай розпечатаною, Лариса б не ремствувала. Проте Віктор приніс додому саме почату каву. І вважаючи, що трошки знає чоловіка, вона вирішила — трофей, поза сумнівом. Явно не бойовий. Надибав десь на обшуку, забрав собі на правах старшого. Інше походження бляшанка навряд чи мала. Та нехай би подарунок, під час війни не варто гребувати й надкушеним — Ларисі все одно вперто хотілося вірити, що офіцер НКВС вчинив саме так, а не інакше: здобув бляшанку силою. Через те не торкалася кави, хоча пахнула вона божественно.

Сомов же каву не любив, та вливав у себе, як він казав, принципово. У чому полягав дивний принцип — вживати те, що не смакує, Лариса не розбиралася. Й, коли чесно, не дуже–то й хотіла. Адже сама мала інший принцип, котрий не могла до кінця пояснити навіть собі: по можливості не переймалася, що допомагало розкрити чоловіка з чергової сторони. Після реєстрації шлюбу вона, лишаючись на самоті, часто подумки доводила самій собі — Віктор Сомов її не цікавив, не цікавить, і навряд чи її ставлення колись поміняється.

Дала їхньому шлюбу ще вісім років. Юркові стукне вісімнадцять, він уже стане дорослим, неодмінно піде вчитися, та й армійську службу ніхто не скасовував… І ось коли син почне самостійне життя, тоді спробує розлучитися й вона.

Не боялася.

Бо трошки знала Сомова.

Заважатиме, дуже заважатиме.

Але не вб'є.

Так, їй удасться вирватися. Поки ж усе заради сина. Потерпить Сомова, нічого. Час є, відступ підготувати можна.

Затишніше закутавшись у шаль, Лариса впевнено й швидко рушила стежкою крізь затуманені сутінки додому. Ці думки крутилися не вперше, приходили постійно, з ними лягала та вставала. Не відступали, навіть коли розмовляла з Сомовим… і не лише розмовляла. Навпаки, саме в ті моменти вони ставали чіткішими. Плани на майбутнє без Віктора — реальнішими. А спогади про Ігоря — стійкішими. Як математик, мислила реалістично, прагматично. Й розуміла: навряд чи колись побачить Вовка, хоч живим, хоч мертвим. Так само будучи свідомою того, що її теперішній чоловік тільки прикидається байдужим. Насправді ж намагається відстежувати давнього ворога навіть там, куди Ігор потрапив завдяки його зусиллям. І не дозволить йому вийти на волю.

Нічого.

Вісім років.

Ще вісім років.

Карти лягли, показуючи незрозумілі навіть Поліні Стефанівні зміни в її найближчому житті. Хай би так і було. Втім, картинки з мастями не оцінять усіх її теперішніх та найближчих перспектив. Тож особливих змін Лариса, признатися, не чекала. Взяла до уваги слова старшої приятельки лише з ввічливості, зважаючи на самотність Стефанівни та потреби в рівному спілкуванні.

Чесно кажучи, Ларису більше зачепила розказана бібліотекаркою історія. Саме її вона, дружина офіцера НКВС, чудово зрозуміла. Й відзвітувала собі в повній мірі, чого саме, вірніше — кого саме бояться люди в Сатанові, коли стараються не надто розводитися про лиховісні хижацькі напади.

Але це зовсім не означало, що пізно ввечері слід ходити самій.

Без остороги.

Лариса знову запахнула щільніше шаль, притримуючи краї, та ще прискорилася.

Щоб зрізати кут та швидше дійти до будинку Липських, так чи інакше треба дістатися старої брами. З того місця шляхи розходилися в будь–який зручний для того, хто йде, бік. Лариса вже подумки будувала звичний для себе маршрут. Коли повернула й попереду забовваніли серед клаптів туману залишки муру, заспокоїлася.

Нічого не сталося.

Та й не станеться.

Не буває вовкулаків.

Стояла можлива тільки ранньої осені тиша. Над старою брамою крізь туман проглядався місяць.

Давній мур був уже зовсім поруч, із правої сторони. Порівнявшись, мимоволі повела плечима. Та дівчина, з лікарні, загинула, кажуть, десь тут. Ще щільніше, наскільки це було можливо, загорнувшись у шаль, Лариса, подумавши мить, перекинула її з плечей на голову, на манер хустки, різким жестом запахнула. Навіть на мить заплющила очі, аби не дивитися в той бік.

Крок.

Крок.

Ще крок.

Ще.

Нарешті моторошне, хай знайоме місце, лишилося за спиною. Можна полегшено зітхнути.

Немов у відповідь на ці думки ззаду вчувся рух. Не здалося — хтось, виринувши з кавово–молочних сутінок, не дуже криючись, біг за нею.

Тяжке хрипке дихання.

Звір.

Ні.

Крига страху скувала миттєво. Голова розуміла — треба чимдуж тікати. Ноги ж не слухалися, ніби примерзли до землі.

Далі все відбулося не з нею.

Ось він за спиною. Незнайомий запах. Не тварина… але й не людина… Чи може…

Треба кричати. Почують, порятують, люди кругом. Не так близько, але — кругом.

Пізно.

Міцні обійми–лещата. Запізніла спроба крикнути.

Жорстка — долоня, лапа? — запечатала рота.

Спробувала вкусити, на рефлексі. А потім її стиснули, нахилили, потягнули.

Лиш тоді зомліла.

Розділ шостий Полювання

Вони виїхали з Кам'янця–Подільського ще завидно. Завернули з дороги в ліс. Заглибилися, ховаючи полуторку між деревами, й почали чекати вечора.

Можна було робити інакше. Та Жора Теплий мав свій розрахунок. Будь–яку машину на виїзді чи в'їзді перевіряють. Він та його люди мали сумнівні документи. Але вдень, коли транспорту рясніше, чергові на постах не дуже прискіпливі. Адже за кожною машиною суне наступна, а то й невеличка колона. Всі квапляться, сигналять, нерви електризують повітря. Зв'язуватися з цією публікою більше часу, ніж є на те потреби, нікому не хочеться.

У їхньому кузові, крім трьох автоматників, нікого й нічого не було. Печатка на маршрутному листку несправжня, саморобна, до того ж виконана не дуже якісно, бо фармазон поспішав. Зате сам папірець справжнісінький. А те, що блакитний кругляк у правому нижньому кутку трошки розмазаний, не чіткий та закриває підпис відповідальної особи, — явище для військового часу звичне.

Отже, без особливих перешкод можна було, за логікою парадоксу, проскочити лише вдень. Причому — в другій його половині, коли вартові на постах встигнуть заморитися зранку. Справедливо припустивши, що хлопці стоять голодні, Теплий розпорядився прихопити з собою хліба, сала та цибулі, яку сам старанно облушпинив. Уже на пропускному пункті особисто пригостив солдата, той глянув на офіцера, не набагато старшого від себе, отримав мовчазне добро, після чого полуторку вже не затримували — ззаду наближалася машина з вантажем.

Голуб трусився в кузові поруч із ще двома перевдягненими бандитами. Один, міцний, з надрізаною мочкою вуха, носив прізвисько Бугай. За іронією долі, воно збігалося зі справжнім прізвищем — Семен Бугай, колишній працівник кущової поліції зі Старокостянтинова, а до того, як записався в поліцаї — квартирний злодій. Його випустили взимку сорок першого. Сидів за вбивство: господиня, до якої вломився, повернулася раніше, ніж Бугай передбачив, довелося вдарити кухонним ножем, прориваючись до дверей. Відбитків на руків'ї не знищив. За ними й вирахували, пов'язали наступного ж вечора, п'яного, мов швець. Коли взяли, жінка ще трималася за життя, і Бугай признався — вперше в житті тоді спробував помолитися Богу, аби вижила. Нічого не вийшло, померла в муках, рана не сумісна з життям, й так задовго трималася. Тому розкрутили по повній, на ненавмисне вбивство. Свідомо забирати людські життя Семен Бугай на прізвисько Бугай приладився вже в поліції.

Потім, коли настав час тікати, хитрун зробив так, щоб у кишені спотвореного трупа знайшли Семенів аусвайс. Дарма, що товариш, якого він убив та вирішив видати за себе, був вищим та трошки завузьким у плечах. Коли йде війна, особу мерця засвідчує тільки документ, який є при ньому. Такої мороки, як оперативно–слідчі дії, не варто чекати й боятися. Семен Бугай — не єдиний поліцай, якого розшукували. Й від того, що одним зрадником батьківщини менше, особісти лиш полегшено зітхнули. Жору ж Теплого цілком влаштовувало, що нового члена банди записали в покійники.

Другим був дезертир Коля Яковина, до якого з легкої руки самого Теплого причепилося прізвисько Партизан. У цього рудого цибатого типа історія була цікавішою за пригоди Голуба. Ще коли Червона Армія відступала, тридцятирічний мобілізований тракторист із Сумщини вирішив — усе, навоювався.

Їхню колону за Хмільником атакував німецький літак. Зчинилася стрілянина. Довкола рвалися бомби, всі в паніці сипонули врозтіч — і тоді Коля, кинувши гвинтівку, дременув під прикриття дерев. Відбігши подалі, заповзши в ліс, він перележав до ночі, а далі, зрізавши з себе всі пізнавальні знаки й навіть роздягнувшись до спіднього, в самій сорочці, кальсонах та чоботях дістався під ранок до найближчого села. Там його пригріли, перевдягнули в цивільне, не за розміром, зате — безпечне, й переховували в льосі кілька місяців.

З господарями пощастило: аби вбезпечити себе, дядько Данило, що надав притулок, влаштувався на службу в німецьку адміністрацію. Працюючи тим же, ким був за радянської влади — агрономом. Тому його хату не чіпали, а згодом Яковина знайшов спосіб перебратися до партизанів. Не те, щоб дуже хотів, просто дядько Данило з часом розпочав співпрацю й з лісом — тільки б не чіпали й ці. Червоноармієць, котрого він переховував, став для агронома чимось на кшталт вступного внеску. Та в партизанах Коля теж не засидівся довго. Там, виявляється, треба було ще й воювати. Цього вчорашній тракторист не любив, не вмів і не хотів робити. Тому й дременув із загону, скориставшись зручною нагодою.

Згодом дізнався — вчасно втік. Карателі згодом усіх виявили, оточили, накрили та знищили під корінь. Яковина, щасливчик, пересидів у лісі на підніжному кормі, зробивши собі курінь. А потім — знову прибився до невеликого та мобільного партизанського загону. Там притерся біля обозу, так вдалося протриматися якійсь час. Але все одно довелося тікати, ще й прихопивши речовий мішок із продуктами.

Був Яковина не надто говірким. Його одіссею Голубові розповів Теплий, котрий дав Колі останній поки що прихисток. Пояснивши при цьому: тут не маршова частина й не лісова армія, спроба втечі — смерть. Та Яковина, на диво, не особливо перейнявся, бо в банді йому несподівано сподобалось. Жора навіть устиг перевірити свого Партизана в ділі, лишившись задоволеним.

Саме тому взяв його з собою нині до Сатанова, на свою останню справу.

У кабіні за кермом сидів Дід. Так його називали всі. Крім прізвиська й того, що це Дід привів тоді Голуба до баби–вурдалачки в хатину біля Смотрича, той нічого про нового товариша не знав. Хіба підозрював: кликуху отримав через неохайну сиву копицю на голові, адже за віком до справжнього діда ще дуже довго. Або тридцятка, або трошки далі. Солідності додавали сиві вуса. Вони відросли й загустіли зовсім недавно. Коли Голуб побачив Діда вперше, кущик під носом на верхній губі лише пробивався. У формі з єфрейторськими погонами сивий чоловік не просто виглядав бувалим воїном — таких героїв малюють на агітаційних плакатах. Уздрівши його перевдягненим, Голуб вирішив: о, картинка ожила.

Ця п'ятірка сьогодні вночі планувала налетіти на склад у Сатанові, перебити всіх, хто там буде, взяти в кузов те, що встигнуть узяти, й рвонути звідси геть. План Теплого лишався без змін. Він ще й хотів починати раніше. Але потім вирішив почекати. Бо Голуб винюхав новину: в Будинок культури привезуть кіно, «Чапаєва», потім закрутять танці. Місцеві давно не відпочивали, і серед них будуть солдати з охорони складів. Отже, тилові настрої перемагають. Пильність приспана, від війни всі кругом дуже втомилися. Тож не скористатися цим — великий гріх.

Сидячи в лісі, вони стежили, як спускаються вологі після дощику вересневі сутінки. Чекаючи команди Теплого рушати, мало говорили між собою. Хіба Партизан із Бугаєм придумали забаву: витягнули біблію[9] та завелися шпилити[10], ставлячи на кін поки що не отриману здобич. Дід щось буркнув про шкіру невбитого ведмедя й погані прикмети, та Жора лінькувато протягнув:

— От уже точно дід старий. Хай братва розважається, не твоє ж програють.

— Гляди, Теплий. Ще трохи — рвати один одного почнуть за борги, — відгукнувся той.

Але чіпати гравців справді припинив, згодом утративши до них всякий інтерес.

Для Голуба ж час тягнувся нестерпно. Тож зрадів, почувши нарешті від Жори наказ зніматися з місця. Поховавши по кишенях отримані один від одного боргові розписки, коряво нашкрябані на листках із блокноту шматком хімічного олівця, Бугай та Партизан залізли в кузов. Голуб чомусь подумав — але ж обоє ставляться до справи не аж так серйозно, як того вимагав момент. Та швидко викинув це з голови.

Раз Теплий їм довіряє — йому тим більше наплювати.

У Сатанові було тихо. Селище й без того не гамірне. Тепер же, коли, як чув не раз Голуб, тут люди почали боятися вовка–людожера більше, ніж повернення фашистів, о цій порі воно як вимерло. Хіба, проїжджаючи через центр, побачили світло біля Будинку культури, невеличкий гурт чоловіків та жінок біля входу. Хтось навіть махнув їм рукою, бійців завжди вітали.

Точний розрахунок, вирішив Голуб.

Просто все. За що Жору Теплого поважали — ніколи не накручує планів із багатьма невідомими ходами. Наприклад, розповідь про падлючого Офіцера не надто зацікавила. Подумаєш, відмахнувся. Він же в жодний розрахунок не вписується. Для чого ускладнювати, ще й схеми креслити, як знайти його притулок.

Кому воно треба, лігво якогось доходяги.

Чесно кажучи, малював той план Голуб не для Теплого — для себе. Відновлював усе в пам'яті, фіксував, перевіряв. Адже був не від того, аби під шумок, по дорозі, навідатися до Офіцера в хату. Або сюди, до Будинку культури. Тут він, здається, сторожем придурився. Нагадати їхню розмову біля Глухої Вільви. І завершити її. Бо мав, ох мав Голуб що сказати тому бакланові.

Ну, не судьба — значить, так і буде. Пощастило сьогодні Офіцерові.

Хай живе.

Тим більше, що Дід уже підкочував полуторку до складів, і треба викидати дурню з голови.

Голуб підсунув до себе автомат. Приготувався.

Помітив — інші в кузові те ж саме зробили.

Дід пригальмував, та мотор не глушив. Хряснули двері — Теплий легко вискочив із кабіни, вигукнув, не криючись:

— Хто там — відчиняй ворота!

— Ти налякав! Усе одно налякав!

— Я не хотів!

— Хотів! Хотів! Не кидався б ззаду, наче хижак лісовий! Пусти!

— Не пущу!

— Пусти, чорт бородатий! Я вже думала — шерсть! Пусти!

— Не пущу. Тихо.

— Чому? Чому не пустиш? Скажи — чому не пустиш?

— Ти ж не хочеш цього. Сама не хочеш, так же?

Він говорив правду і Лариса охоче визнавала це. Хоч насправді злякалася до смерті не раз, а тричі. Вперше, ясна річ, коли на неї налетіли з темряви й туману. Вдруге — коли свідомість повернулася й вона побачила при кволому світлі електричного ліхтарика заросле лице лісового розбійника.

Мимоволі згадала Хлопушу з «Капітанської дочки» Пушкіна — вірний соратник Ємельяна Пугачова, каторжник — утікач, борода й спотворений ніс із вирваними ніздрями: так у царській Росії карали бунтівників. Ніс того, хто дивився на неї й важко уривчасто дихав, був скалічений інакше — перебитий, зсунутий набік, та все ж цілий. Від цього легше не стало — нерви знову здали, свідомість залишила Ларису. Очуняла швидко, від обережних ляпасів. Рота вже ніхто не затуляв. Захотілося голосно кричати, дряпатися й кусатися, просто так вона не дасться. Але викрадач напевне вгадав її думки й бажання — випередив, з темряви почувся дуже знайомий голос, кликав її на ім'я. І тоді Лариса Сомова, нарешті, зомліла втретє.

Адже згадала розмову з Сомовим. Його погрози. Злякалася тепер уже не за себе — за Ігоря. Точно, каторжник — утікач. Відразу захотілося сховати його, мало не під спідницю, як це роблять у цирку чи комедійних фільмах. Зрозумівши, що той, кого вона вважала втраченим, живий та поруч, вирішила відразу й назавжди: нікому не віддасть. Хай хтось насмілиться забрати, нехай спробує — гризтиме зубами, дряпатиме нігтями. А вони в неї гострі, наче в того страшного вовчиська, з яким переплутала Ігоря й про якого в Сатанові бояться говорити вголос. Куди там — гостріші, точно гостріші.

Вони вже встигли поговорити про все — і згадати про вовка в тому числі. Але не тут, у закапелку біля старого муру. Спершу, взявшись за руки, тінями ковзнули геть звідси манівцями до околиці, де знайшов притулок Ігор. Тут виявилося тихо й безпечно настільки, наскільки можна почувати себе спокійно втікачеві. Щойно він зачинив двері, як Лариса перестала стримуватися, дивуючись собі: раніше, до війни, коли все було добре, не давала собі з чоловіком аж такої сильної волі. Правда, тоді сприймала його інакше. Знала з дитинства, з іншим себе не уявляла. Ігор був своїм, рідним, звичним та домашнім — тим, хто поряд завжди, з яким усе відбувається природно, ніби само собою зрозуміло. Проте після тривалої болісної розлуки, та ще й коли Ігор буквально воскрес із мертвих, Лариса немов зірвалася на волю з важкого товстого іржавого ланцюга та пустилася, не озираючись, берега.

Мужчина, втрачений та знову здобутий, сам здивувався в перші хвилини натиску жінки, котру попри її нове прізвище абсолютно не сприймав колишньою дружиною. Намагався опиратися — не її активному, непереборному бажанню, зовсім ні. Мляво, швидше для порядку відбиваючись, бідкався: «Я брудний, Ларо, брудний, не мився толком, воняю», на що чув палке й нетерпляче: «Чистий. Найчистіший. Забери свої руки, чорт би тебе взяв!» Коли ж чортихання змінилося короткими, не звичними в її вустах матюками, Вовк перестав боронитися. Навпаки — вирішив нагадати, хто з них чоловік…

Потім, коли все від перезбудження й тривалого вимушеного утримання Ігоря скінчилося надто скоро, Лариса пильно глянула Вовкові в очі, накрила човником долоньки його рота, прошепотіла: «Все добре. Ти ж нікуди не зникнеш, ти ж не снишся мені?» Ігор не міг читати її думок, тож не знав, не підозрював — зараз Лариса дістала значно більше задоволення, ніж коли це робив Сомов.

Майже завжди з перегаром.

І постійно — довго, дуже, нескінченно довго.

Далі вони лежали, як лягли, напіводягнені, і говорили, говорили, говорили. Звісно, були перерви, на них наполягала сама Лариса, відчуваючи бажання Ігоря відновити відчуття чоловічості. Та все ж таки час знайшовся на все: на тамування спраги, на любов, на розмови. Вона розпитала про табір та втечу. Йому розказала про наміри Сомова, загризених людей та історію, почуту від Поліни Стефанівни. А після всього обоє зрозуміли — про минуле досить.

— Далі що? Ти думав, Ігоре?

— Тільки тим і займався весь час, поки тут. Тому й не давав про себе знати раніше.

— До чогось додумався?

— Приглядався.

— Ну і…

Трошки відсунувши Ларису від себе, Вовк підвівся, сів, знайшов кисет із тютюном — подарунок місцевих піонерів йому, фронтовику. Крутити цигарку не спішив, пошкріб потилицю.

— Підстриглася ти.

— О! Здрасьтє! Великий сліпий прозрів! Тільки помітив? Чи сказати нема чого більше?

— Підстриглася, — повторив Ігор. — Нічого, відросте.

— Відросте. Аби цього горя. Хочеш іще щось сказати?

Аби зібратися з думками, Ігор, нарешті, заходився біля цигарки. Закуривши, мовив, уже не дивлячись на Ларису:

— Повіриш — не знаю.

— Повірю. Охоче повірю. Я й сама не знаю. Але ж ти пробирався сюди, йшов, ризикував і досі ризикуєш. Документи, підозрюю, будуть надійні ще якійсь час. Та Сомов, і не лише Сомов, скоро почнуть уважніше перевіряти всякого, хто пересувається в тилу, мов неприкаяний. Вони годяться для вуличної перевірки, Ігоре. В конторі якійсь безпечно показати. Та пильного ока караючих органів не витримають.

— Знаю.

— Я теж знаю. Взагалі диво, як ти зміг протягнути ці три тижні під боком у Сомова. Аби не бандити та ще й історія з вовком, він придивився б до громадянина Волкова ще раніше.

— А він нікуди не поспішає. Ларо, я прекрасно розумію — під боком, як ти кажеш, у твого… нашого Сомова довго не протягнути. Чому я прийшов отак, здогадуючись про це? Тебе хотів побачити. Юрчика. Більше нічого сюди не вело, жодного плану на майбутнє.

— На тебе це не схоже.

— Дякую за довіру.

— Дружина мусить знати свого чоловіка. Будь ласка, на здоров'я. Але хоч ти нічого не придумав, проблему твоєї, а заразом — нашої, Ігоре, безпеки, нашої з Юрою, це не знімає, — Лариса говорила з учительськими нотками в голосі, вперлася на лікоть: — Більше скажу. Не ручаюся за себе.

— Про що ти?

— Про те саме. Боюся виказати перед Сомовим свій стан. Він хитрий, Ігоре. Уважний та хитрий. Чуйка в нього. Розкусить мене, через підозрілу поведінку. Довго зберігати спокій, грати роль не зможу, ти вже пробач. Шпигунка з мене поганенька, — спробувала пожартувати. — Не Мата Харі.

Вовк огорнув себе клубом сизого диму.

— Раз так, треба вирішити все найближчим часом.

— Згодна, мій муже. Лиш хочу знати, що і як ми вирішимо. Попереджаю — зірватися з місця й тікати звідси негайно я не готова.

Ігор здивовано глянув на неї.

— Зовсім не готова?

— Невірно зрозумів, — тут же виправилася Лариса. — Якби не Юра, пішла б зараз. Зібрала речі та побігла з тобою. Куди — не так важливо. Де один утікач, там двоє. Поки Сомов розчухається, впевнена — слід наш прохолоне. Можна інакше. Наприклад, ми б витримали отак якійсь час. Тоді ти знімаєшся з Сатанова, отримуєш розрахунок на роботі, їдеш, куди очі бачать. З нового місця даєш мені знати про себе. І я гайну від Сомова за тобою. У обох випадках Віктор напевне не зможе отак, з ходу, вирахувати причину моєї втечі. Жінки йдуть без попередження не лише від таких, як капітан Сомов. Від генералів тікають, і нічого, вони не розвертають на пошуки втікачок свої армії. Але це, — наголосила тут же, — за умови, аби я була сама.

— Тобто?

— Нічим та ніким, крім Сомова, не зв'язана в своїх рішеннях. Тільки ж Юра, Юра, Юра…

— Чому не можна діяти так само, тільки взявши з собою сина?

— Ігоре, маючи під опікою десятирічного хлопчика, взагалі — дитину, набагато меншу чи трохи старшу, сховатися в наш час складніше. У дітей інакші потреби, ніж у дорослих. Ти ж сам знаєш — Сомов тиснув не стільки на наші з тобою стосунки, скільки на хлопця. Мовляв, не думаєте про себе, так думайте хоч про дитину.

— Виходить… іншого виходу не лишається. Дякую, дружино.

— За що, чоловіче?

— Чудова вчителька. Чітко й доступно пояснюєш складний матеріал та допомагаєш розв'язати непрості математичні задачки.

— А без дуркування можна, товаришу Вовк?

— Коли на те пішло — громадянин. Зек–утікач нікому не товариш. І я не дуркую. Щиро дякую за підказку: вихід справді один. Сомов наш ворог, спільний ворог. Все, що б ми не задумали, впирається в нього. Отже, треба лікувати не наслідки, а причину. Неможливо втекти від нього, аби не отримати додаткових проблем у військовий час. Що ж, будемо його вбивати.

Прозвучало це буденно. Лариса тут же відзначила — надто спокійно, злочинно байдуже поставилася до наміру Ігоря вбити не просто людину, не тільки офіцера НКВС.

Віктор Сомов лишався їй законним, нехай зовсім не любим чоловіком.

Вони разом жили, їли, спали. Навіть знаходили якісь спільні теми для розмов, не часто, але ж, але ж, але ж… Вона легенько закусила нижню губу — дратувалася, бо Сомов живий, а вона вже згадує про нього в минулому часі. Не оплакує, але поховала, все одно поховала живцем.

Ну чому так усе!

Точніше — чому все не так, як у людей!

Війна ні до чого. Хоча… Не будь війни, навряд чи потрапив до табору Ігор Вовк. Її справжній, дійсно справжній чоловік…

Це пронеслося в голові вихором. Сумнівів у правильності рішення не виникло ні на йоту. Лариса тішилася з тьмяності освітлення. Вогник гасової лампи ледь жеврів, кидаючи на стіну химерні тіні від їхніх силуетів, тож Ігор навіть випадково не міг розгледіти ту невловиму мить сумніву, що цілком ймовірно могла відбитися в неї на лиці. Промовила натомість:

— Що це дасть? Убивцю офіцера НКВС шукатимуть. Ще й ретельніше, ніж банду цього, як його… Теплого.

— Теплого? — стрепенувся Вовк. — Він десь тут?

— Звідки я знаю. То міліцейські справи. Сомов теж ним цікавиться. Але то справа більше Левченка Андрія. Наш начальник міліції. Толковий ніби хлопець, приємний, грамотний. Живе в Стефанівни на квартирі, я казала…

— Не гребе мене зараз ані міліція, ані її начальник! — відмахнувся Ігор. — Краєм вуха чув, як люди згадують Теплого не теплим словом. Тільки я ж мало з ким зблизився, сама розумієш. Виявляти до чогось інтерес — відразу придивляться до тебе навзаєм. Та й про вовка частіше шепочуть, аніж про Теплого. Просто… як би пояснити… Знаю я про нього дещо. Від Проші Балабана. Старий злодій, з яким я тікав… Завдяки якому, пам'ятаєш, розказував тобі?

— Не так давно було. Не забула. Говорив. Що з того, чого ти стривожився?

— Світ тісний. Не думав тут про нього почути. Значить, Теплий десь у Сатанові?

— Ох, Ігоре! Знати не хочу про різних там Теплих! Обмовилася, бо його згадував Сомов. Той любить часом уголос помислити. Доповісти, чим займався на службі, який він великий начальник усіх вмивальників…

— Чому вмивальників?

— Господи, Чуковський же! «Мийдодира» малому хто читав, уголос? — не стрималась, процитувала: — Я — великий умывальник, знаменитый Мойдодыр, умывальников начальник и мочалок командир! Точно так себе часом і Сомов ставить удома.

— А на службі?

— Чорт його знає.

— Ну, не викликай чорта, Ларо. Бо ще прийде.

— Приказка така. Раз тебе так зацікавив Теплий, слухай. Не в самому Сатанові він, зачаївся десь недалеко. Або — далеко, лиш сюди наскоками залітає. Була тут з місяць назад стрілянина, Левченко відзначився. Все, Ігоре, забули про Теплого. Сама згадала, тепер шкодую.

— Правда, ну його. Давай про Сомова. Шукатимуть убивцю ретельно, тут я згоден. А ось чи знайдуть — питання відкрите. Можна пустити по сліду, який нікуди не приведе. Все ж таки я дещо нанюхав серед людей. Як знав, придасться.

— Ти про що?

— Про Левченка ти згадала, начальника міліції. Мені про нього розказали. Значить, став ним не так давно. Замінив попередника, якого вбили націоналісти. Ось що нам допоможе.

— Допоможе?

— Ага. Якщо вбити Сомова, подумають на них же. Це буде логічно, правильно. Тоді ритимуть землю, в якій нічого ніхто не сіяв. А отже, там нічого ніколи не проросте. Поки розчухають, що націоналісти тут ні до чого, ми будемо далеко. Ось вихід, годиться?

— Ми?

— Ти, я і Юра. Діяти можна за придуманим тобою планом. Лиш ти матимеш статус вдови офіцера НКВС, котрий героїчно загинув на службі. Хто до тебе причепиться?

— А й правда! — вигукнула Лариса, і це прозвучало так, ніби вони вже далеко, в безпеці і все позаду.

— Хочеш, розкажу цю казку далі? Ти поживеш тут із Юрком до весни. Перезимуєш, квартира казенна, хвилюватися нема про що. За цей час комісований Ігор Волков, тобто я, загублюся десь та пущу коріння. Дам про себе знати. Спокійно збираєшся, влітку залишаєш Сатанів. На іншому місці влаштовуєшся на роботу. Горюєш, як усяка вдова. Ну, а потім до тебе почне вчащати один бородатий комісований самотній чоловік із перебитим носом. Хіба можна в наш час жінці бути самій?

— Аби ще війна до того часу скінчилася…

— Хто знає… Такими темпами, як наступають наші, Гітлеру цілком можуть зламати хребет ще цього року. Добре, хай на початку наступного, сорок п'ятого. Сталінград теж влаштували гадам зимою. Війна не вічна, Ларисо. Ти краще скажи — згодна?

— От гад! Ще й питається!

Легко замахнувшись, Лариса жартома стукнула Ігоря кулачком. Ураз стрепенулася, підскочила, спустила ноги з ліжка, заходилася похапцем одягатися.

— Чого ти? Ларо, що таке?

— Юра!

— Тобто?

— Пізно, дуже пізно! Я так довго в Стефанівни не засиджувалася. Зараз уже по дев'ятій, вірно? Годинника нема…

Подавшись трошки вперед, Вовк, примружившись, розгледів стрілки на старих хазяйських ходиках.

— Двадцять одна сорок, якщо зовсім точно.

— Юрко в друга! Звичайно в цей час я його забираю! А Сомов прийде? Ні мене, ні сина. Шукатиме!

— Ти ж не втекла!

— Запитає, де була.

— Хіба Стефанівна твоя не прикриє?

— Прикрила б! Але не знає нічого! Чор–р–рт!

— Знову про чорта… Спокійно. Він не прийде так рано.

Лариса завмерла, дотягнувши ліву панчоху до коліна.

— Як ти все вгадуєш, товаришу муж? Для нього зарано в будній день. Встигну. Там–то Юру нагодують. Аби спати не поклали, будити доведеться. Побігла.

Поправляючи одяг, Лариса раптом зрозуміла — Вовк збирався обговорити з нею план убивства Віктора Сомова, а вона забалакала цю тему. Тут же впевнено вирішила: правильно, це вже без неї. Вона і так спільниця втікача, не вистачало ще планувати вбивство людини. Хай це чоловік, котрий примусив до шлюбу, хай вона його не любить, часом сама вдавити готова. Та одне діло — емоції. Інше — реальна участь у скоєнні злочину тут, у тилу. Коли десь далеко попереду ще йде війна й щодня, щогодини гинуть люди.

… Ігор проводжав її, скільки міг. Викликався сам, навіть наполіг. Але погодився: поки від Сомова йде потенційна загроза, нікому не бажано бачити дружину офіцера НКВС у компанії з підозрілим типом, тим більше — о такій порі. Просто вивів зі свого глухого околичного тупика на ширшу вулицю. Міцно поцілував на прощання. Тоді став у тіні найближчого дерева й почекав, поки жіноча постать зовсім розчиниться в оповитій легким вечірнім туманом темряві.

Повернувшись назад, зачинився й повалився як був, у одязі, на ліжко. Хотів задути вогник лампи — передумав. Завіси теж не запнув. Чужі тут не ходять. Своїх, крім Лариси з Юрком, у Вовка в Сатанові нема.

Є, правда, один чужий.

І ось тепер, у тиші, коли рішення прийняте, слід спокійно, неквапом, обмізкувати план усунення його з їхнього із Ларисою життя.

Ігор воював. Там навчився вбивати, аби вижити самому, й не зважати ні на що.

Війна вимагає діяти за обставинами — і йому вдалося втекти.

Проте продумане, наперед підготоване вбивство він замислив уперше.

Чи складно це?

Мабуть, ні, вирішив Вовк. Варто просто уявити Сомова ворогом. Фашистом, котрий сидить по той бік лінії фронту і готується вбити тебе. Саме таким він для Ігоря й був.

Поринувши в думки, забув про все на світі. Не чув цокання ходиків. Тож коли ззовні обережно пошкреблися у вікно, здригнувся. Несподівано це, та й не чекав нікого. Може, здалося, вчулося?

Стукнули знову. Цей раз — сміливіше, наполягали, нервували навіть.

Підвівшись та випроставшись, Ігор напружився. Кулаки стислися. Зброї не мав, але тут зброя навряд чи аж так потрібна. Коли стукнули втретє, тепер — не надто криючись, наполегливо просячи відчинити, враз дійшло: Лариса, більше нема кому. Сталося щось, вона повернулася, бо він, Ігор — єдиний, хто може допомогти. Якісь події знову не за планом.

Прошов до дверей, відсунув засув, скинув клямку.

Перше, що побачив — місячне коло в проймі, над верхівками дерев. Здається, туман розсіявся, дмухав легенький вечірній вітерець.

А потім, майже відразу, шарпонуло з темряви.

Притисло до стіни.

Пістолетне дуло ткнулося знизу, між шиєю та підборіддям.

— Тихо стій! — прошипіла темрява. — Рипнешся — амба!

Ворота відчиняв Левченко.

Не припускав, що простенька пастка спрацює аж так швидко. Коли бути зовсім чесним — дав собі та своїм задумам невеликий шанс на втілення, десь так тридцять до сімдесяти. Звісно ж, більший відсоток передбачався на провал операції. Бо налагодити агентуру в невеликому селищі йому, людині тут відносно новій, могло не вдатися за короткий термін.

До того ж Левченко взагалі припускав: його розрахунки поламає здоровий глузд Жори Теплого. Досвідчений бандит не повинен піти вдруге туди, де його вже один раз шугнули. Якщо Теплий вирішить не вертатися до Сатанова — так і буде. Тоді можна переключитися на істоту, котра нападає з темряви, перегризає горлянки та ніби здатна перетворюватися зі звіра на людину й назад. Не вистачить сил сатанівської міліції на два фронти. Не потягне Левченко. Вийде, як у приказці про полювання на двох зайців.

Та раптом усе спрацювало.

Виявляється, Андрієві досить було нормально поговорити з кількома людьми, котрі часто бувають у людних місцях. І за короткий час із різних джерел начальник міліції особисто, як домовлялися, отримав наводку. Ходить тут, мовляв, одна підозріла особа. Наче роботу шукає, після поранення, з госпіталю. Лиш такий цікавий, такий цікавий — ну чисто ходяча ілюстрація з агітаційного плакату, котрий застерігає громадян не плескати дурно язиками, особливо — п'яними. Бо ворог кругом, і він не дріма.

Левченко належним чином розпорядився.

Ось як той цікавий фронтовик отримав відомості про склади.

Йому просто підіграли, коли поцікавився черговий раз.

Людина Теплого, його розвідка. Сумнівів у Левченка з цього приводу не виникло жодних.

Відчувши мисливський азарт, почав готувати пастку. Припустивши, що хтось із сатанівців таки дійсно може підтримувати зв'язок або з самим Теплим, або — з кимось із його посіпак, Андрій конспірувався максимально. Навіть там, де цього не було потрібно. Подвійне життя, котре стало для нього нормою, допомогло й тут своєю практикою.

Він зробив так, аби пішла інформація: в день показу «Чапаєва» й подальших танців до Будинку культури відпустять багато солдатів. Значить, частини особового складу охорони складів на ввіреній території не буде. І все одно терзався неабиякими сумнівами: раптом не спрацює, ну як агентура помилилася, чи взагалі — відчули бандити пастку…

Чим довше Теплий тягнув із виходом на сцену, тим менше Андрій окрилювався успіхом.

Тож можна сміливо твердити: поява полуторки біля складів застала Левченка до певної міри зненацька. Проте він швидко оговтався, зрозумівши — ось вони, гості.

— Здравія бажаю! — гаркнув широкоплечій офіцер у інтендантській формі, кинувши руку до пілотки з зіркою. — Лейтенант Прокопчук!

Прибулець стояв, не криючись, у світлі прожектора. Левченко зі свого місця мав змогу добре роздивитися його, і ледве стримав тріумфальну посмішку. Писок Жори Теплого за цей час встиг закріпити в пам'яті так міцно, що впізнав бандита без жодних коливань та мук ідентифікації. Той навіть не потурбувався змінити зовнішність, але ж не чекав, що його зустріне на вході особисто начальник міліції. Солдатам портрет Теплого із кримінальної справи навряд чи показували — так міг прикинути сам Жора.

Коли так, він помилявся. Левченко діяв інакше: військовим дав інструкції, у курс своєї роботи ввів, потрібні фото показав. Тільки розумів чудово: не затримали бійці бандитського лику в пам'яті. Хоча б через те, що не надіялися його тут побачити.

Усе співпало.

Все спрацювало.

Лягло на свої місця.

На війні теж так бувало: трапляється саме те, чого чекаєш найменше.

Ласкаво просимо, Жора Теплий.

Солдати всі тут, на місці, ждуть сигналу. Ззовні засіли міліціонери. Андрій задіяв майже весь особовий склад, лишивши на хазяйстві тільки чергових. Перегнути палицю не боявся. Хай навіть з ватажком прийде троє або четверо, словом — менше десятка. Нерівність сил у цій ситуації тільки вітається. Тим більше, що Левченко переживав за інше: Теплий не клюне. Або якимось дивом розкусив маневр. І зараз готує напад десь у зовсім протилежному місці.

Звісно, в такому разі проколеться він, начальник міліції. Втім, помиляються всі. Буде прикро, неприємно, але не трагічніше, ніж щоденна загибель людей на фронті під ворожими кулями та бомбами. Напише рапорт, попроситься в діючу частину. Приймуть — не приймуть, пустять — не пустять, час покаже.

Але набагато гіршим виглядатиме інший наслідок: наступного разу не вийде так мобілізувати довкола себе не лише міліцію, а й військових. Заохотити їх діяти спільно, узгоджено та злагоджено.

Дурні думки та болісні рефлексії, що мучили весь цей час, відлетіли, забулися, як не було, коли перед складськими ворітьми з'явилася полуторка. Звичною була практика, коли машина приходила несподівано, без попередження, і старший показував необхідні для отримання вантажу папери. Видно, Теплий все ж таки мав свою агентуру там, де треба, бо прекрасно знав про можливість подібних ситуацій.

Андрій негайно зрозумів простоту та нахабність бандитського плану, коли Жора вийняв із нагрудної кишені та простягнув йому складений вчетверо папір. Розгорнувши — пробіг очима. Фільчина грамота, писано лівим копитом, задля замилювання очей. Надрукований на машинці папірець, із печаткою та фасонистим розмашистим, справжнім канцелярським підписом не викликав підозр сам по собі. Навіть якщо почати вчитуватися в текст, усе одно збіжить якійсь час, аби викрити фальшивку.

Ось тут вони й нападатимуть.

Теплий розуміє: цей так званий документ неодмінно викличе підозру. Але й допоможе виграти час. Тому готовий почати негайно, відлік пішов на секунди.

Почекайте, хлопці.

Не треба спішити.

Встигнете.

— Раніше з цим припертися не могли, Прокопчук? — буркнув Андрій, спокійно складаючи документ удвоє.

— Піди машину знайди, — охоче пояснив Теплий. — Начальству щось припекло. Хтось комусь по шапці надавав за саботаж, ось вони й заворушилися. Наше діло маленьке. Вантажимо?

— Заїжджайте, — махнув рукою Левченко, іншою ховаючи складений папір у свою нагрудну кишеню.

Полуторка посунула вперед, через ворота.

Андрій, опускаючи руку, розстебнув кобуру.

З кузова один за одним вистрибнули бійці. Перевдягнені, ясна річ. У кожного — ППШ, уже тримають напереваги.

Зараз почнеться.

Пора.

Левченко далі стояв у світлі прожектора.

Ніхто нічого не повинен зрозуміти.

Теплий планував відкрити вогонь, щойно заїдуть на територію. Мочити всіх, не давати отямитись. Потім зламати складські приміщення, взяти, що треба, та рвонути кігті — такий простий задум довго пояснювати нікому не треба. Чим менше складних комбінацій, тим більше шансів на успіх.

Жора загалом славився в кримінальних колах простотою та жорсткістю. Для чого морочити собі голову хитромудрими комбінаціями, коли на поверхні давно лежать перевірені часом методи: прийшов, побачив, переміг.

Голуб же вважав себе людиною не аж такою простою. Часом тяжів до втілення хитріших комбінацій, аби було за що себе потім поважати. Тим не менше, тепер погодився з тактикою Теплого. Справді, нема чого панькатися, придумувати партії на багато ходів. Військовий час диктує закони сам. А вони збігаються зі своєрідною доктриною Жори: успіх світить тому, хто приходить, бачить та перемагає. Тож цілком поклався на доцільність будь–яких дій ватажка.

Але при цьому все ж таки лишив собі право діяти так, як звик і вважав за потрібне.

Саме тому побачив пастку.

Не відчув — саме побачив, зіскочивши на землю та опинившись точно навпроти офіцера, котрий закерував їхній машині заїжджати всередину.

Коли крутився в Сатанові, не лише нюхав повітря, вишукуючи можливості дістатися до складів. Містечко невелике, знайти, де тут міліція, не важко. Так само легко ніби між іншим поцікавитися в звичайних людей, хто тут начальник. Раптом пощастить влаштуватися хоч кимось, пайок дають, картки, якійсь навіть статус солідний, немало.

Тоді Голуб не мав чіткої відповіді, для чого йому знати в лице головного тутешнього міліціонера.

Але ще раніше, між посадками, один старий рецидивіст навчив золотому правилу. Є можливість закарбувати в пам'яті портрет хоча б кількох лягавих у формі — вже добре. Бо одного разу когось із них неодмінно впізнаєш у іншій компанії та в цивільному.

Начальника міліції Левченка він не так давно зміг підстерегти під управою. Й добре розгледіти, лишаючись при цьому непоміченим й не привертаючи жодним чином його увагу.

Саме його, Левченка, зараз чудово освітлював прожекторний промінь.

Хоч був не по гражданці, а в армійській польовій формі, вона Голуба зовсім не збила з пантелику.

Якого біса він тут? Підмінив взводного? Для чого?

Відповідь прийшла негайно.

Рвонувши ППШ з плеча, Голуб наставив дуло на Левченка, горлаючи при цьому на всю силу легенів:

— АТАС! МЕНТИ!

Палець уже тис на спуск.

Та за мить до того, як автомат плюнув вогнем, Левченко вискочив з–під світла, в русі тягнучи пістолет із кобури.

Голуб не зупинявся.

Грянула черга. Кулі розпороли повітря на тому місці, де щойно стояв ворог.

Тут же постріли гримнули з інших боків. Левченко, опинившись на видноті, ризикував потрапити під перехресний вогонь, і автоматники запросто пошматували б його. Проте він виявився спритним: пірнув, упав, прийшовши на плече, перекотився колобком, виходячи з лінії вогню.

Його б і це не врятувало.

Але у відповідь заговорили постріли.

Широкі промені від прожекторів перемістилися, рухаючись злагоджено. Голуб помітив темні постаті на огорожі, просто за ними. Зрозумів — чекали, чекали, суки, тепер освітлюють їх, сліплять, самі лишаючись в тіні. Скинув руку, послав у світлий сніп коротку чергу.

Мимо.

— ЗЗАДУ! ЗЗАДУ ОБХОДЯТЬ! — почув з протилежного боку крик Партизана.

Кинувся до машини. Притиснувся спиною, видихнув, опустився на землю, заліг. Зараз Голуб відчував себе злочинно розгубленим. Не знав, від кого боронитися, куди стріляти, і, що найгірше, як вибратися з цієї халепи. Тому, вишкірившись, відчайдушно застрочив у темряву перед собою, підбадьорюючи нерозбірливою та безглуздою мішаниною криків та матюків.

Не розбирав, хто обходить з тилу, скільки. Лиш чітко розумів — більше, напевне значно більше, ніж їх. Не один Теплий любив прості плани. Ментівський полягав у тому, аби заманити, оточити, заблокувати, задавити. Вестимуть вогонь на враження, нема жодного сумніву. Можна спробувати вийти з піднятими руками — навряд чи пройде. Застрелять на місці, як не в груди, то у спину. Та навіть нехай вийде здатися та вціліти — розстріл за законом воєнного часу. Щойно встановлять особу втікача — розстріляють два рази. Хоч це й так само неможливо, як двічі повісити.

Ні.

Або тут застрелять — або на прорив.

— РВЕМО! — почув Голуб з протилежного боку вантажівки.

Волав Жора Теплий, перекрикуючи шалену тріскотню автоматів, перемішану з пістолетними одиночними хлопками.

За спиною почув рух — незграбно, хоча й спритно стрибнули в кабіну. Кулі тут же посікли скло. Голуб почув, як скалки осипалися з дружним дзенькотом, але тієї ж миті мотор чхнув, знову, знову — і ожив, завівся. Значить, або Дід, або сам Теплий, який теж умів кермувати, все ж таки осідлали водійське крісло.

Рвонувши вперед з місця, полуторка ледь не заділа Голуба правим заднім колесом. Він відкотився, скочив на рівні, шарпнувся подалі від світла. Знову довга черга, кулі свиснули над головою та біля вуха. Одна навіть ужалила, легко, зовсім не боляче. Не так зачепила, як розлютила.

Через те Голуб не надто вдивлявся, хто там скакнув у його сторону з темряви.

Ступив ще кілька кроків назад.

Скинув автомат. Розстріляв кремезну постать майже впритул.

Випустив у нападника весь заряд, спорожнивши диск до нуля.

І тільки тоді розгледів — звалив Бугая.

Видно, того прикривала машина з іншого боку. Щойно прикриття зникло — кинувся далі від лінії вогню, подібно до Голуба намагаючись дістатися іншого, хоч трохи безпечнішого місця. Наскільки, наскільки безпека взагалі можлива під шаленим перехресним вогнем. Швидше Бугай, як і решта загнаних, шукав точку, звідки вправніше вести вогонь. Місце, яке б давало можливість бодай для невеликих маневрів задля збереження життя.

Не знав Бугай, що вискочить просто на Голуба.

А той, своєю чергою, не відразу втямить, у кого стріляє.

Падати на коліна перед тілом, горювати чи бодай перейматися влучним пострілом у свого Голуб не збирався. Знав Бугая мало, не мав із ним спільних справ, котрі б зв'язували чоловіків міцно. Та й не було в Голуба такої поганої звички — прикипати до когось.

Але не вбитий Бугай напружив і схвилював.

Побачив білу голову Діда — притулився до паркану, смалячи в різні боки короткими чергами. Трохи далі огризався Партизан, встиг забігти за армійський «вілліс», поставлений недалеко від воріт, це був його форпост. Це означало — за кермом полуторки Жора Теплий.

І ватажок має власний погляд на те, як і кому треба вириватися з мишоловки.

Без Діда, Партизана й Голуба на борту.

Вантажівка, розганяючи врізнобіч автоматників, котрі вже сипонули навперейми від складів, прорвалася на невеличкий майданчик. Там розвернулася, вправно, зграбно, майже на місці, на сто вісімдесят градусів — і помчала назад, до виходу. Краєм ока Голуб помітив неподалік «вілліса» два непорушних тіла, тут же прикинув: збиралися, мабуть, сісти в машину, кинутись або на перехват, або в погоню, та кулі зупинили на підході. Один убитий — чи поранений, не розбереш — лежав далі від машини, ближче до виїзду з території, на шляху в полуторки. Праве колесо вантажівки безжально переїхало тіло, праве заднє підскочило.

На втікача посипався град свинцю.

— СТІЙ! — люто заволав Голуб, в останній момент стримавши себе від того, аби почати стріляти в зрадника. — СУКА, ТЕПЛИЙ! СТОЯТИ!

Жора міг не почути криків. Навіть якби зрозумів, що то не вороги наказують зупинитися, а подільники просять допомогти, навряд чи зупинився. Полуторка на виїзді з воріт розвинула максимальну швидкість, протаранивши ліву стулку, яку ззовні відчайдушно намагалися зачинити наспілі міліціонери — так, ніби це могло загальмувати відчайдушний прорив. Від удару стулка злетіла з верхньої петлі. Тих, хто опинився за нею, відкинуло вбік. Вантажівка, хай посічена з усіх боків кулями, помчала геть, зникаючи в темряві.

Та все ж таки корисну справу Жора своєю зрадою зробив. Солдати та міліція на короткий час відволіклися від інших. До того ж були трошки збентежені стрімким, несподіваним опором.

Це дало бандитам зайві секунди фори.

— Прикрий! — гаркнув Дід.

Голуб зрозумів — це до нього.

Відкинув свій автомат, спритно нагнувся, підхопив зброю Бугая. Тут же, в русі, розвернувся, відсікаючи кулями переслідувачів від «вілліса».

Пригинаючись, петляючи зайцем, Дід помчав туди, на бігу перечепився об щось чи просто підвернув ногу — впав, далі пересувався рачки. Негайно оцінивши ситуацію, Голуб розвернувся, підняв автомат.

Два постріли.

Правий прожектор згас.

Ще один.

Осліпнув лівий.

Зі своєї позиції не припиняв бити короткими чергами Партизан, а біла голова Діда вже бовваніла поруч із відкритим автомобілем. Уже зрозумівши, чого той хоче, Голуб, боячись, аби тепер його не кинули тут ці двоє, стрімголов помчав уперед. Перетнув відкриту територію, перевалився через борт «вілліса» ще, здається, до того, як Дід навпомацки розібрався з панеллю керування. Знайшов кнопку стартера. Ввімкнув запалювання й, утримуючи кнопку, запустив мотор.

Поруч із Голубом миттю опинився Партизан. Повалився грудьми на кузов, виставив автомат перед собою, огризнувся. Коли Дід надавив на газ і машина рвонула з місця, їх ззаду труснуло — і Голуб тут же уявив себе в тачанці. Хоча ніколи на ній не їздив. І взагалі, в громадянську війну став безпритульним, прибившись до таких самих злодюжок, як сам.

Хтось із зовнішнього кільця оточення мотнув навперейми.

Капот «вілліса» ударив міліціонера, підкинув догори.

Кулі далі свистіли звідусіль. Машину трусило на вибоїнах. Але вони все одно вирвалися.

Повірити в це Голуб не міг до кінця навіть тоді, коли вони відірвалися від можливої погоні. Ніч довкола стихла, «вілліс» з'їхав із битого шляху на поле. Зробив величезний гак та загальмував десь на околиці. Звідси не виднілося жодних будинків. Хіба якісь старі мури бовваніли попереду.

Перевівши подих, побачив срібне коло місяця над верхівками дерев.

Ліс.

— Приїхали, — сказав Дід, відкинувшись на сидіння. — Десантуємося.

— Чого? Тягла нема? — Партизан випередив Голуба цим запитанням.

— Є. Вони машину шукатимуть, дороги перекриють. Отак підемо далі, — біла голова кивнула на темну лісову стіну.

— Туди?

— Ти ж партизан. Більше нікуди, сам знаєш. Давайте, помагайте обоє, зачепило мене…

Так вони не втечуть далеко, вирішив Голуб.

Діда справді підстрелили в ногу, праву. Дві кулі влучили в стегно, вище коліна. Одна навиліт, інша засіла. Судячи з усього, котрась із них вразила тканини м'язів або нерв — нога не рухалася зовсім. Поранений не міг ступати, лише волочив її. Тримаючи попід руки, Партизан із Голубом якось затягнули його під прикриття дерев, пройшли далі в гущавину, і після того спеклися.

— Перекур, — видихнув Голуб, пустив Діда, скинувши його правицю зі свого плеча.

Не чекаючи аж такого, Коля–Партизан зі свого боку втратив рівновагу. А оскільки важкенький Дід теж не втримався, на землю повалилися обоє.

— Якого хріна! — гаркнув поранений і тут же застогнав, незграбно повернувшись та притиснувши вражену ногу.

— Тихо ти! — цикнув Голуб, сам говорячи досить голосно, а як дійшло — знизив до гучного шепоту: — Тихо. Посидимо. На куражі довго не пройдемо.

— А йти куди? — втрутився Партизан. — Що далі робимо, братва?

— Сидимо, — відмахнувся Голуб, розуміючи відразу дві речі: подільник правий і цю компанію треба негайно очолити. — Ми «вілліс» біля тієї кам'яної дури кинули. Надибають його, прочухають зрозуміють, куди подалися.

— І що?

— Нічого! Почнуть прочісувати ліс. Облава, січеш? Я вже це проходив, коли робив із зони ноги.

— Гнилий базар, — простогнав Дід. — Тут застрягнемо — випасуть ще до світанку.

— Чого ж ми ломанулися там, де кинули тачанку? — вставив Партизан.

— Тебе забули спитать! — огризнувся Голуб. — І взагалі, ніхто нічого такого не планував. Краще подякуйте мені!

— За що?

— Лягавого впізнав. Чого б там, на складах, мусор крутився? Чекали. Накрили б усіх разом… темним брезентом.

— А то не накрили!

— Поки ні, як бачите, — кулак стиснувся, нігті вп'ялися в долоню. — Теплий, падло… Виберемося — знайду й порву. Горлянку перегризу. Сам, особисто.

Для переконливості Голуб клацнув зубами.

Збоку це виглядало не страшно. Скоріше смішно, навіть кумедно й карикатурно. Не стримавшись, Партизан пирхнув.

— Не ржіть, клоуни! Йти треба! — нагадав про себе Дід.

— Ага, треба, — легко погодився Голуб. — Куди з тобою таким?

Щось у його тоні стривожило сивого бандита. Він рвучко сів, знову зачепивши рану, застогнав, обперся рукою ззаду.

— Ти чого задумав? Задумав чого, питаю, підор?

— За базаром стеж! — визвірився Голуб, ступивши крок уперед і нависнувши над пораненим. — Ми з тобою обидва чалилися, Діду. І обоє знаємо, за які слова відповідають. Забакланиш ще раз — точно придавлю.

— Ви чого? — стрепенувся Коля–Партизан. — Не вистачало кусатися між собою! Дід правий, Голубе.

— В чому це він правий? — підозріло запитав той.

— Йти треба. Не стояти. Подалі звідси.

— Ага. Тільки є косячок один. Не всі з нас можуть іти. Тягнути одного кнура вдвох — доженуть швидко.

— Ми що, тут його кинемо? Чим тоді ми кращі за Жору Теплого?

Голуб гмикнув. Гнів поволі відпускав.

— Я тобі так скажу, Миколо. Ні ти, ні я, ні тим більше — ось він, — кивок на пораненого, — нічим від Жори Теплого не кращі. Такі самі, як не гірші.

— Не слухай його, Партизане! — вигукнув Дід. — Спершу він мене завалить, тоді — тебе! Одному пірнути на дно легше!

Партизан зробив крок назад, потім — ще один. Узяв автомат напереваги.

— Ніхто нікого тут не завалить.

— Та ти що! Може, в тебе там патрони лишилися?

Уже не вповні контролюючи себе, піддаючись на провокацію і розуміючи це, Коля відхилив дуло трошки вбік, натиснув спуск.

Пострілу не було.

— Отак, — повчально мовив Голуб. — Не думай, в мене теж коробочка порожня. І в Діда. Так що доведеться лишати залізки, морока з ними, нічого більше.

Сприйнявши слова за наказ, Партизан відкинув непотрібний ППШ подалі в кущі.

— Отак, — повторив Голуб. — Тепер слухай, братва. Від лягавих відірвалися, факт. Куди далі — ніхто не знає. Чи, може, в когось є ідеї?

— Ногу мені перев'яжи, — озвався Дід.

Не зрушивши з місця, Голуб кивнув. Знову підкорившись, Партизан стягнув через голову гімнастерку, потім — нижню сорочку. Допомагаючи собі зубами, розірвав її навпіл, раз, ще раз. Скрутивши один шматок джгутом, присів біля пораненого, перетягнув ногу під самим коліном.

— Штани ріж, — порадив Голуб.

— Чим?

— На.

Якимось дивом за халявою весь цей час трималася фінка. Витягнувши її, Голуб підважив ніж на долоні, легенько підкинув, перехопив за лезо, простягнув Партизанові. Якійсь час той сопів, розрізаючи бавовну солдатських галіфе. На стогін та лайку Діда не зважав, впоравшись, попросив:

— Підсвіти.

— Що?

— Темно, що!

Похлопавши себе по кишенях, Голуб знайшов сірники. Кинувши коробок Миколі, спитав:

— Цигаркою багатий?

— Десь були.

— Давай.

— Бач, зайнятий я.

— Дай закурити, кажу!

Знизавши плечима, Партизан випростався, аби дістати з кишені галіфе зіжмакану пачку. Вибравши з купи найцілішу, Голуб затиснув її губами, почекав, поки Коля дасть прикурити, відійшов, затягнувся. Ех, випити б зараз. Не стакан, не кухоль — взяти пляшку, мов той піонер — свого дурнуватого горна, прикласти до рота, спорожнити кількома великими ковтками. Не візьме. Або — візьме не відразу. Такі відчуття були йому знайомі. Уява працювала так, що Голуб уявив, як обпікає горло спирт, а в голові замакітрилося, наче справді вгилив цілу півлітрівку.

— Присвіти, — попросив знову Коля.

Голуб не зрушив з місця, і сірниками почав чиркати Дід — більше ні на що не спромігся.

— Економ, — нагадав Голуб, — по–хазяйські, нам вогонь ще знадобиться.

— Може, кулю йому виколупати? — Партизан поклав руку на фінку.

— Я тобі зараз фари видовбу! — гаркнув Дід. — Роби своє діло!

— Давай сюди цяцьку, — простягнув руку Голуб, і коли Микола неохоче повернув ніж, додав: — Від гріха.

Незграбно, але все ж таки — міцно, зупиняючи кровотечу, Партизан перев'язав рану. Тоді випростався, натягнув гімнастерку на голе тіло. Зітхнув, повернувся до Голуба, і по його тону той зрозумів — один уже визнав, хто з трьох головний.

— Далі що робимо?

— Мислю так, — почав Голуб, хоча насправді дуже слабо уявляв, як саме треба діяти далі та, головне, в якому напрямку слід рухатися, тож повторив, ніби йдучи навпомацки: — Так мислю, братва. «Вілліс» знайдуть. Але не в цю мить. У нас фори десь година — дві. Тепер так: припустімо, нарешті машину знайшли. Невже відразу почнуть облаву? Вночі, в лісі? Може бути, але не думаю. В них сил не вистачить.

— Сам казав — тут взвод охорони і лягаві. Чого це не вистачить?

— Того, Партизане. Того, — обдумуючи наступні слова, Голуб останньою затяжкою добив цигарку, кинув бичок під ноги. — Вони не з місця стартонуть на облаву. Менти, розуміти треба. Зберуться, почнуть ляси точити, плани в них, начальство довбане, те, се… Значить, у нас ще мінімум година в запасі. Треба прикинути, куди звідси схоронимося за цей час. Не зона, з собаками не шукатимуть. Хто знає ці місця?

— Ніхто, — відповів за всіх Коля.

— От як добре. Як же з вами тікати й ховатися?

— У Кам'янці пірнути можна, — втрутився Дід. — Біля — теж, є пару хаз надійних. Без мене ви там пропадете.

Аби не ця фраза, Голуб повірив. А так здогадався — смерті боїться Дід. Адже, як не крути, зв'язує він собою втікачів. Тож перший кандидат навиліт. Ось і торгуватися почав, ціну собі набиває.

Знову погрався фінкою.

Чому б ні? Балабана в тайзі легко позбувся. Той — старий, цей — поранений. Коля–Партизан не писне. Подякує, що сам живий. Ну, хай так… А потім цього Колю куди тягнути? Ні, все ж таки Голуб за останнім часом звик викручуватися, ховатися й виживати самотужки. Без компанії. І, якщо жоден товариш по нещастю не може реально підтримати, без сторонньої допомогти.

Своєму рішенню не здивувався. Просто чим далі стояв і думав, тим більшим було переконання: все правильно, іншого шляху нема. Хоча б від гирі цієї, від Діда позбавитися. Тоді рвонуть далі. Коля–Партизан битий, та однак переляканий. На нього тиснути простіше. Робитиме, як скажуть, бо страшно за власне нікчемне життя вічного зрадника.

Спритні пальці стиснули лезо.

Жест фокусника — і ось правиця стискає руків'я.

— Вірно, Діду. Без тебе нас тут швидше злапають, — мовив заспокійливим тоном. — Робимо так, братва…

Вже приготувався збрехати красиво наостанок, остаточно присипляючи побоювання сивого бандита.

І завмер.

Розпрямив плечі. Витягнув шию. Навіть примружився, дослухаючись до чогось.

Місяць виплив з–за верхівок, світив на них. Нічне вересневе небо було зараз чистим, темним та рясно зоряним.

— Що? — стрепенувся Партизан, а Дід ворухнувся й собі, помітивши стрімку зміну в поведінці товариша.

— Тс–с–с, — підняв Голуб руку. — Чуєте?

Запитав, бо сам не був певен, що почув у лісі якійсь звук. Так, ніби хтось рухався зовсім поруч. Наближався, скрадався, лишаючись невидимим та майже нечутним. Партизан із Дідом теж завмерли, нашорошивши вуха, але більше підозрілих звуків не було.

Хіба…

Хруснуло щось збоку. Наче нога — або важка лапа — наступила на підсохлу гілку.

Рука міцніше стиснула саморобне набірне руків'я.

Або від перенапруги шумить у голові та вухах.

Або тут, у лісі, поруч із ними, справді хтось був.

Лягаві? Підкрадаються, беруть у кільце?

Не могли наздогнати так швидко. І не підкрадалися б так довго — напевне відчули, що помічені. Ні, це щось інше. Може, звір бродить поруч… Недоречно згадалися сатанівські байки про якогось тутешнього вовкулаку, з яких можна хіба посміятися. Народу після окупації ще й не такі страхи привидяться. Але все одно тут, поруч, хтось кружляє, це Голуб відчував чим далі, тим ясніше.

Знову хруснуло.

Тепер уже Партизан дав знак — почув. Дід на землі помітно стривожився, завовтузився, вужем підбираючись ближче до куща.

— Коля, — гукнув Голуб, говорячи самими губами.

Той мовчки повернувся. Місячне світло відбило на лиці переляк, це проглядалося навіть у темряві ночі. Кивнувши вбік, Голуб дав зрозуміти — треба піти на звук та перевірити, що там. Партизан мотнув головою. І тоді Голуб виставив перед собою фінку лезом уперед, просичав:

— Іди.

— Сам… іди…, — відповів Коля–Партизан, і тут же, з переляку набравшись духу, вигукнув, аж луна пішла між дерев: — Хто тут? Хто? Виходь! Виходьте!

У відповідь — тиша.

Але наступної миті позаду, вже не дуже криючись, захрустів хмиз під кроками. Голуб роззирнувся. Хто б це не був, людина чи звір, невидимець рухався швидко, спритно, не даючи змоги зафіксувати себе та своє пересування.

— Іди! — звелів Голуб, теж перейшовши на нормальний голос, тоді розвернувся, крикнув у темряву: — Ти! Чуєш, нас більше! У нас зброя! Виходь, поговоримо!

Знов ніхто не відповів.

Зробивши кілька широких кроків, переступивши через пораненого, він наблизився до Партизана впритул. Шарпонув до себе, легенько штрикнув вістрям ножа під шию. Той не опирався, вже не знаючи, кого і чого треба лякатися.

— Пішов, — засичав Голуб. — Я прикрию, я тут. Не лишати ж ось його, — кивок у бік Діда, котрий для нього нічого не значив, просто знайшлося виправдання, чому не йде сам. — Бо я тебе на місці порішу. Тепер починаємо заробляти на право жити. І я його тут даю. Дійшло? До обох? Бігом, я сказав!

Кольнув ножем вдруге.

Подіяло.

Для чогось розправивши плечі, Партизан спочатку нерішуче, потім — впевненіше посунув уперед, за дерева. В той бік, звідки щойно всі чули якісь ознаки руху. Скрадався, немов чекаючи пострілу. При цьому намагався триматися в полі зору Голуба, час від часу озираючись. Чим далі відходив, тим частіше, ледь не за кожним кроком, повертав голову.

Це сталося в мить, коли Коля Яковина на прізвисько Партизан глянув на своїх товаришів черговий раз.

Звідки взялася темна постать — ані він, ані тим більше — Голуб помітити вчасно не змогли. Навіть якби помітили, вберегтися не встигли: щось високе, хиже раптово вигулькнуло з–за стовбура, повз який саме обережно проходив Коля. Він голосно крикнув — і тут же його рвучко смикнули, поволокли. Він та нападник зникли з очей. Знову крик, цього разу — передсмертний.

А потім Голуб, вирячивши очі, побачив, як щось назад від себе із силою відкинуло бездиханне тіло.

Лишатися на місці вже не міг. Плюнувши на все та всіх, закричав, підбадьорюючи себе. Повернувся, та, не зважаючи на волання залишеного напризволяще Діда, рвонув подалі, не розбираючи дороги. Здається, спершу теж кричав. Потім перестав, лиш нісся широкими стрибками, далі не випускаючи з рук фінки.

Нога перечепилася об корч.

Голуб упав навзнак. Ніж при цьому випав із руки. Важко дихаючи, хотів підвестися, аби бігти далі.

Вкляк.

Поруч знову хтось був. Хтось швидкий, безжальний, хижий.

Нічний лісовий мисливець, від якого не втечеш.

— Чого тобі треба! Чого тобі треба!

Голуб думав — волає. Насправді ж лише розкривав рот, мов зловлена та викинута на берег риба.

Тяжке уривчасте дихання зовсім поруч.

Темна постать заступила місячне коло.

Нарешті Голуб зміг розгледіти переслідувача.

На коротку мить зрадів, бо розібрав, хто перед ним.

А тоді закричав.

Відчайдушно.

Без надії на порятунок, ніби передсмертний крик здатен відклякнути того, хто вже завдавав смертельного удару…

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ