Повзе змія

1

— Не вбивайте.

Цю фразу сотні разів промовляли жертви у книжках та кінобойовиках. Коли читаєш, як проситься людина, котру мають забити, не завжди уявляєш собі інтонацію, з якою подібна фраза мусить промовлятися. Зате в кіно актори стараються, грають, і жодного разу в них не виходить природно. Можливо, через те, що, дякувати Богові, вони самі не дивилися ніколи в обличчя смерті. А може бути, їм не доводилося бачити, як саме поводяться люди перед неминучою смертю. Їм головне, аби прозвучало якомога жалісніше. Про натуральність перед камерою не йдеться.

Той, хто перебрав на себе функції ката, здивувався, мимоволі зловивши себе на подібних, зовсім недоречних тут думках. А тому, хто стояв тепер на колінах, роздягнутий до трусів, було все одно, як збоку сприймуть його фразу. Він не хотів помирати, принаймні не так і не тут, у вогкому брудному льосі з земляною підлогою. Та в кутку вже завбачливо приготували яму. Його підвели до могили, змусили ступити в неї, потім — лягти долілиць, а тоді він ніби крізь вату почув наказ підрівняти край, де будуть ноги, не вгадали з розмірами трошки.

— Не вбивайте, — вкотре повторив Руслан Микитенко, який лише тиждень тому виставляв могорич цим самим хлопцям, котрі тепер збираються вбити його і закопати тут, у льоху, на свій двадцять третій день народження. Усього освітлення — тьмяна лампочка на дроті під низенькою стелею, тому вчорашні приятелі, що не так давно піднімали чарки за його здоров'я, видавалися тінями, безтілесними янголами смерті. Руслан Микитенко боявся: ось він помре просто зараз від переляку — не витримає серце. І одночасно хотів цього — ще більше боявся моменту, коли почнуть вбивати.

Страчувати. Даня сказав — страчувати.

— Чого ти скиглиш, наче баба? — нарешті озвалася напівтемрява голосом ватажка, а разом і він сам трошки виступив уперед. Зараз Руслан не бачив чітко виразу його обличчя, зате він дуже чітко уявив його собі, адже знав Даню кілька місяців, спілкуватися віч-на-віч доводилося часто, і ось полонений ніби знову дивиться на це лице: худе, видовжене, бліде, незворушне. Від очей завжди ніби віяло холодом, дивився — як гіпнотизував.

Це було улюбленою розвагою Руслана: шукати в кожній людині, з якою спілкувався чи то у справах, чи в побуті, ознаки якогось представника живої природи. Іноді Микитенкові здавалося, що Даня схожий на удава. Ну, нехай не на удава, просто на змію, такого собі холоднокровного незворушного плазуна. Хоча зовнішню подібність до змії годі було шукати. Справді, у виразі обличчя ватажка іноді з'являлося щось тхоряче, і все ж таки Руслан часто порівнював свого партнера саме зі змією. Щоразу — з іншою. Звичайно, він ніколи не ділився своїми спостереженнями ні з ким, адже Даня не потерпів би подібного ставлення до себе. Він взагалі мало що терпів у цьому світі. Хоча зовні завжди тримався спокійно.

Як удав.

— Не вбивайте…

— Поміняй платівку, чувак, — Даня зробив жест рукою, один з «янголів» спритно підніс йому ослона, ватажок присів і подався тулубом уперед, опинившись до жертви, що стояла навколішках, майже впритул. Дихання Дані завжди було чистим. Наскільки встиг зрозуміти Микитенко, він не пив, не курив, наркотики зневажав, говорив дуже грамотно для бандита і ніколи не вживав у розмові матюків, хоча звичайними «цензурними» жаргонними словечками та висловами оперував охоче. Натомість «янголи» часто не могли стулити докупи двох слів, тому «блякали», «хулькали» та «йопкали» через кожне слово.

— Не…

— Стули хайло і слухай мене, — голос змусив полоненого замовкнути. Тепер у льосі запала моторошна тиша, яку порушували лише слова Дані: — Пацани не роблять так. Дійшло до тебе чи ні — мені до сраки. Навіть якби ти зараз лизькав усім нам чоботи, і мені стало б тебе шкода, то все одно відпустити тебе тепер, після всього, ми не можемо хоча б у інтересах власної безпеки. Нехай ти до ментів не побіжиш, але в тебе жінка є, їй неодмінно поскаржишся на бандитський безпредєл.

— Нікому…

— Тобі хто дозволяв? Закрий свого рота і слухай далі: ти зараз пообіцяєш усе, що завгодно, аби живим лишитися. Ти не думаєш про те, що хтось може тебе пізніше дістати і того разу добити остаточно. Тобі тепер цікаво прожити бодай пару годинок зайвих, і бажано — не тут, — він обвів рукою льох. — Шансу, Русику, я тобі не дам.

— У мене гроші є! Не вбивайте! Гроші! — голі худі коліна замолотили по холодній землі. — Скажу, де лежать, усе віддам, тільки не вбивайте, не вбивайте, не вбивайте!

Микитенко відчув, як по щоках котяться солоні струмки сліз. А ще він раптом відчув, що в льосі холодно. Дотепер бранець, роздягнений до трусів, не зважав на холод, а тут ураз почав мерзнути. Може, це віє той самий описаний у книжках подих смерті? Власне, Русик Микитенко не міг похвалитися великою кількістю прочитаних книжок, та про подих смерті постійно йдеться у романах про космічних відьмаків — він їх полюбляв погортати на дозвіллі. Далі з полоненим почали творитися інші дива: він перестав вірити у реальність усього, що з ним відбувається. Вогкий напівтемний льох, могила в кутку, сам він, роздягнений та принижений… Вони лякають його. Просто лякають. Авжеж, він чув про подібні речі. Не так давно по «ящику» бачив: бандити хапали бізнесмена, завозили до лісу, де на його очах убивали людину. Кров лилася рікою, переляканий бізнесмен робив усе, чого від нього вимагали. А насправді — бутафорія: жертва підставна, спільник бандитський, кров свиняча або бичача.

Ти заспокоюєш себе, Русику. Вони привезли тебе сюди, аби вбити і закопати, невже ти Даню не знаєш… Нехай так, нехай. Бранець труснув головою. Дивно, але несподівана спроба самозаспокоєння додала йому впевненості.

— Вижени своїх дебілів, нам поговорити треба.

— Ти, козел, зараз, бля, за дебілів, на хер…

З голосу Руслан упізнав Рога. Даня таки справді оточив себе придурками, і серед них Ріг видавався найбільшим дегенератом. Коли з іншими Микитенко ще міг принаймні перекинутися кількома словами, Рога він не міг терпіти, навіть просив якось Даню не доручати цьому недоумку взагалі жодних справ. Прізвисько той отримав традиційно від прізвища — Рожнов. Подібно до інших, боявся Дані, і перед своїми боятися не вважав западло. Зате, як і решта пацанів, відривався на сторонніх. Хлопці взагалі явно доводили один одному, що нічого і нікого не бояться. Микитенко якось почув нахваляння того ж таки Рога: «Загасили, бля, наркомана конченого, підора гнійного, в параші на „Ельдорадо“! Ані один мудак не писнув, отак треба, на хрін!» Згадав це — і знову повернувся страх. Даня на кілька порядків розумніший, але ж пацани — повні стовідсоткові дегенерати, вони на раз прибити можуть.

— Стій, де стоїш, — наче крізь товщу води почув бранець голос ватажка і зрозумів — наказ стосується розлюченого Рога. — Я з ним ще не закінчив. А ти не зістрибуй з теми. Почав — говори.

— Я… я й кажу, значить, — Микитенко закашлявся, забракло дихання. — От… Вижени всіх на вулицю, тема не для їхніх вух. Ти захочеш — сам усе потім скажеш, так чи ні? Поки що сам послухай.

— Погуляйте, — безбарвним голосом промовив Даня. Сперечатися з ним ніхто не насмілився, але Ріг таки не втримався:

— Ми повернемося, падло, і почнемо тебе вбивати. Тоді ти кожне своє гниле слово проковтнеш!

— Зараз ти в мене щось ковтнеш! — тон ватажка не віщував нічого доброго, тому пацани швидко вийшли під березневий дощ. Коли за останнім зачинилися двері, Даня підсунувся до полоненого ще ближче:

— Кажи. Почнеш тюльку травити чи знову проситися, віддам тебе Рогові, бач, аж труситься.

— Слухай, слухай, — Руслан знов почувався трошки певніше. — Не фуфло, гадом буду. Бабки є, багато, сімдесят п’ять штук зелені. Забирай усе, просто навряд чи пацанам тепер треба про це знати. А я… я з міста виїду, чесно. Отак візьму і виїду, через добу. Вітькові справи передам… Або фірму продам. Чуєш, Даня. Я фірму можу продати!

— Продаси, — думки ватажка тепер були десь далеко. — Сімдесят п’ять штук. У тебе?

— У мене.

— Брешеш. У тебе не може бути таких грошей.

— Я хіба сказав мої? Я сказав — у мене, розумієш?

— Тоді раз почав — давай далі. Чиї вони і чому в тебе?

Полонений швидко заговорив, збиваючись, переходячи з однієї теми на іншу, затинався, починав усе з початку, та Даня не квапив його. Вислухав усе уважно, кивнув, швидше сам собі, аніж Русланові, підвівся. Тепер він дивився на бранця з висоти свого зросту. Велетнем він не був, але полонений сидів на підлозі, тому на будь-кого дивився знизу і будь-кому видавався нікчемною комахою.

— Так, — промовив Даня, помовчав трохи і повторив: — Так. Сидітимеш тут. Ключі де?

— Барсетка в машині. Правильно, поїдь і сам перевір. Усе твоє. Коли немає там нічого, тоді я не знаю…

— Я знаю, — перебив його ватажок. Тепер він мусив з’ясувати для себе одну проблему. Він не водив машину, через те вирішення багатьох питань значно ускладнювалося. Сісти за кермо міг будь-хто з його підлеглих, але цей факт дратував Даню найбільше. Та виходу не було. Він, навіть не припускаючи думки, що голий бранець спробує дати драла, рвучко повернувся і зник за дверима льоху. Руслан не знав, чи правильний хід він щойно зробив і чи врятував своє життя, віддаючи за нього не свої гроші. Даня, вочевидь, його випустить. Певно, саме цього він і домагався, а звинувачення в щурівстві — лише привід. Мабуть, дізнався про ці його контакти і вирішив бомбонути ділових людей у такий спосіб.

Гаразд, — розмірковував Микитенко, вже зовсім не маючи сумнівів, що скоро вийде на волю, — себе я викупив. Цих проблем позбувся, інших набув. Люди, кому належать ці гроші, вимагатимуть їх цілком доречно. Хоч-не-хоч, доведеться тікати з міста й лягати на дно. Навіть продавши фірму, він не поверне й половини суми. Уявивши на мить, як його почнуть шукати, і перше місце, куди завітають, буде його квартира, де дружина з немовлям, Руслан пересмикнувся і скреготнув зубами від безсилля.

Рипнули двері, один за одним зайшли троє бандитів. Разом з Данею їх мусить бути п'ятеро. Отже, поїхали перевіряти. Мабуть, на його «Опелі».

— Даня звелів тебе, козла, поки не чіпати, — поважно повідомив Скляр, капловухий хлопчина, котрий навмисне поголив голову, аби вуха кумедно стирчали, й уважно стежив, чи не глипне хтось на нього глузливо. Щойно вгледить насмішника, нехай мимовільного, негайно починається розбірка, в яку далі встряє все кодло. — Посидимо тут, доки не повернеться. Там видно буде.

— Мені й так усе видно! — не втримався Ріг.

Після цього бранець, здавалося, втратив для бандюків усілякий інтерес. Вони примостилися в куточку біля дверей, обговорювали свої проблеми та подвиги, курили, залишивши роздягненого Руслана наодинці з невеселими думками. Попросити в них хоча б светра він не ризикнув, тому щільно обхопив себе руками і обережно підвівся з колін. Жодної реакції. Відійшовши до стіни, він став так, аби триматися якнайдалі від могили. Земляна підлога холодила босі ступні, він перебирав ногами, як чапля, але змусив себе терпіти. Краще вийти звідси хворим, ніж не вийти зовсім.

Скільки часу спливло, полонений не знав. Може, хвилин тридцять, а може, кілька діб. Принаймні, так йому видалося. Нарешті двері льоху штовхнули ззовні, першим зайшов Кузьма, за ним — Даня. Обвівши поглядом напівтемне приміщення, зупинив його на Микитенкові, мовчки поліз за пазуху, видобув пляшку горілки, ступив до нього, простягнув пляшку.

— Тобі. Пий.

— Ну… як? 3-знайшов?

— Пий, кажу тобі. Заслужив. Далі поговоримо.

2

Коханка. Юридичною мовою статус його нової знайомої визначається саме так — коханка. Не співмешканка, бо під одним дахом, в одній квартирі вони не живуть, і навряд чи скоро це станеться. Але цього березневого ранку Віктор Куц їхав у офіс з думкою: тепер у нього є справжня коханка.

Корисна все ж таки річ кольорові візитки. Їхній маленький бізнес не передбачає постійних контактів з великими людьми та різними там сильними міста цього, обмінюватися навороченими прямокутничками цупкого глянцевого паперу вони мали змогу хіба з такими, як самі, малими підприємцями. Але Куц замовив собі персональні. Власний анфас з одного боку, виписаний латинкою варіант його коротенького прізвища — Kuts — з другого. На партнерів по бізнесу ці візитки враження не справляли жодного, зате, як показав щойно набутий досвід, дівки ведуться — аж гай шумить.

Напис «Фірма „Евеко“. КУЦ Віктор Олегович, віце-президент» таки справив враження на дев’ятнадцятирічну студентку місцевого педагогічного університету. Вона не мала надто затурканого чи зовсім сільського вигляду. Його рідний Слобожанськ як-не-як обласний центр, трошки обкаталося дівча, тому спочатку поводилася так, наче в неї в гуртожитку під подушкою колекція візиток віце-президентів різних фірм, у тому числі — міжнародних. Але вже через чотири дні знайомства вона пустила його до свого рипучого гуртожитського ліжка, попередивши, що дівчата чесно гулятимуть дві години. Після кількох подібних візитів Куц підрахував фінанси і зрозумів: він, віце-президент фірми «Евеко», може дозволити собі винайняти дівчині квартиру. Не в центрі, це занадто, десь на околиці, вона й цьому буде рада. Тим більше, потрібна хата знайшлася, знайомий здавав буквально за безцінь. Власне, це помешкання більше й не коштувало: шафа з поламаними дверцятами, продавлена канапа зразка сімдесятих років, стілець, ослінчик та брудний стіл на кухні. Хоча один суттєвий плюс таки був — телефон. Заради нього можна взагалі на підлозі спати. Нічого, зате — окрема квартира, і дівчина вхопилася за пропозицію Віктора обома руками. Швидко зібрала свої речі в дві сумки і перебралася в нове помешкання, де відразу, не розпакувавши сумок, ощасливила благодійника на старенькій канапі. Потім попросила добу на облаштування й запросила відзначити новосілля. Власне, вчора Куц уперше залишився в неї на всю ніч, нині ранком підхопився без чогось дев’ята. Поки похапцем мився, коханка підігріла вчорашню картоплю, порізала ковбасу, посмажила яєчню. Уже в машині Куц нарешті визначився: так, він справді тепер має повноцінну коханку. До неї можна приїздити будь-коли, а можна і не приїздити. Він оплачує квартиру, цього, вочевидь, досить. Та ще й сніданок уранці. Хочеться сподіватися, це стане звичкою.

Нічого трагічного в тому, що віце-президент запізнювався на роботу ранком у понеділок, не було. Руслан, президент, уже повинен приїхати. А це означає, що офіс відчинено й решта працівників уже на робочих місцях. Якщо він з якихось причин так само затримується, доведеться людям цілувати замок і чекати, поки приїде хтось з ключем.

Ключів від офісу, складської кімнати та сейфу було лише два комплекти. Один у Руслана, другий у Куца. Так спокійніше. Не те щоб віце-президент надто переймався фактом, що під зачиненими дверима на нього можуть чекати люди. Таке траплялося вже не вперше, ніхто ні слова не сказав, хоча, приміром, бухгалтерка старша від керівників фірми «Евеко» років на десять. Куц поспішав на роботу, бо сподівався застати там Руслана і поділитися з ним враженнями від нинішньої ночі. Тепер у нього є коханка, а Русик далі бігає по дешевих повіях, та ще й озирається, аби знайомих не зустріти. Слобожанськ — місто маленьке, неохота з дружиною сваритися. У них, здається, і так останнім часом не все гаразд, а зайвих проблем Руслан ще зі школи намагався уникати. Якщо Вітька Куц міг просто прогуляти уроки й отримати за це прочухана вдома та догану в школі, то Руслан Микитенко, котрого називали в класі Микитою, сповнений бажанням не йти до школи, вигадував собі хворобу чи іншу поважну причину. За будь-яких обставин прогул відбувався, і єдина проблема, яку мусив вирішити Микита, — легалізація власного прогулу. Натомість його друг Вітька Куц тікав з уроків без жодних причин.

Через те Микита — президент фірми, а Куц — віце-президент.

Зате у віце-президента є справжнісінька коханка, а в президента — хрін у кишені.

Годинник показував половину десятої ранку, коли «Жигулі» Куца зупинилися біля гуртожитку, де два відремонтованих нижніх поверхи здавали під офіси різним маленьким фірмам. «Евеко» винаймала дві кімнати на третьому поверсі. В одній розміщувався власне офіс, іншу використовували як склад. Їм та сусідам, квартирній агенції «Хаус», не пощастило. Просто над ними жили люди, котрі періодично засмічували каналізацію, тому офіси заливало приблизно раз на три місяці. Примусити аборигенів гуртожитку робити ремонт не міг навіть комендант — саме з його ініціативи з двох поверхів відселили народ, аби здавати їх під офіси підприємцям. Тому доводилося ліквідовувати сліди патьоків власними силами і за власні кошти. Перебиратися в інше місце попри це підприємці не бажали: орендна плата їх більш ніж влаштовувала.

Прожогом пробігши повз мовчазну бабусю в кабінці вахтера, Куц мало не злетів на третій поверх і, вгледівши бухгалтерку та обох комп'ютерників, прокричав на весь коридор:

— Соррі, соррі, через центр не проїхати, бл-лін! Микитенка нема?

— Чого б ми тут стояли? — бухгалтерка дивилася на віце-президента з докором.

— Кажу ж вам — соррі! Понеділок, самі розумієте, — говорячи так, Куц відсторонив жінку, витягнув з кишені в’язку ключів, легко відчинив верхній та нижній замки броньованих дверей, перший ступнув усередину. І вкляк на місці.

На всіх п’яти столах, де ще в п’ятницю стояли комп'ютери, тепер залишилися тільки колонки. Телефонного і факсового апаратів так само не було. Дверцята сейфу розчахнуті, на підлозі — купа паперів.

— Отак, — почув Куц за спиною голос одного з комп’ютерників. — Схоже на евакуацію.

— Що сталося, Вікторе Олеговичу? — це бухгалтерка, вона називала молодих людей підкреслено на «ви». — Так повинно бути?

— Н-не знаю… Ні…

Крутнувшись на підборах, Куц вибіг у коридор, з першої спроби не зміг утрапити ключем у замкову щілину, нарешті прочинив важкі двері складу й полегшено зітхнув. Хоч тут усе, здається, на місці.

Віктор витяг з кишені мобільник, набрав номер Руслана. Немає зв’язку з абонентом, дуже добре. Спробував ще раз — той самий результат. На черзі домашній номер Микитенка. Троє підлеглих мовчки спостерігали за шефом, утримуючись від коментарів. Без них усе зрозуміло.

Трубку на тому кінці зняли після четвертого гудка.

— Руся? — жіночий голос так горлав зі слухавки, що Куц мимоволі відставив її трошки далі від вуха. — Руся, це ти?

— Це Вітя, Алло. Я…

— Вітю, Руслан біля тебе?

— Ні. Його що, немає вдома?

— З учорашнього вечора. Вітю, він не ночував дома, він зник, Вітю, у нас міліція… — на тому боці дроту вгадувалася коротка боротьба, після чого Куц почув чоловічий голос:

— З ким я розмовляю?

— А я?

— Старший оперуповноважений УБОЗ майор Калита. Хто ви?

— Заступник… гм… Віце-президент фірми «Евеко».

— У вас ім’я та прізвище є?

— Куц. Віктор, — і для чогось додав: — Олегович.

— Значить так, Олеговичу. Де ви зараз перебуваєте?

— Перед дверима в офіс. По-моєму, нас обікрали.

— По-вашому чи обікрали?

— Я з мобільного дзвоню, — несподівано згадав Віктор. — Телефонні апарати теж покрали. Може, міліцію викликати?

— Стійте, де стоїте, не рипайтеся нікуди. Буде вам зараз міліція. Ви знаєте адресу? — запитували, очевидно, Аллу, вона щось пробубніла у відповідь, майор знову заговорив у слухавку: — Адресу тут знають. Вас там багато?

— Я і ще троє. Ну, четверо…

— Руками нічого не лапали?

— Тільки зайшли. Ну, і двері…

— Зрозуміло. Отам усі четверо й будьте.

Натиснувши на кнопку закінчення зв’язку, Віктор Куц розгублено подивився на своїх працівників.

— Сказано тут чекати. Міліція зараз приїде.

— Догралися, — зітхнула бухгалтерка. — Цигарку хоч дайте, чи що.

3

Замок експерти витягли швидше для годиться. Навіть побіжного огляду було досить, аби дійти висновку: його не ламали, відчиняли «рідними» ключами або дублікатом. Але якщо й був дублікат, то зроблений з оригіналу. Ключів, коли вірити Куцеві, лише два — в нього і Микитенка. Руслан Микитенко зник безвісти.

Зі слів дружини Алли було все так. Напередодні, в неділю, близько четвертої дня на мобільний телефон її чоловіка хтось подзвонив, після чого президент фірми «Евеко» швидко зібрався й кудись поїхав. Дружину попередив — повернеться ввечері, не дуже пізно. Але минули сьома, восьма, дев’ята, навіть десята, а Руслан додому не поспішав. Вона дзвонила на мобілку, але з абонентом зв’язку не було. Раніше з ним такого не траплялося. Одружені вони вже майже два роки, особливих конфліктів у молодій сім’ї ніхто не спостерігав. Усі знайомі, кого вдалося опитати, в один голос стверджували: проблеми в Микитенка були, звичайно, проблеми в кожного бувають, але в жодному разі вони не стосувалися подружнього життя. Не слід відкидати й припущення про наявність у молодого приватного підприємця коханки, але навіть якщо дружини йому виявилося мало і Руслан періодично ходив до дівок, причини його зникнення навряд чи треба шукати в цьому напрямі.

Збираючись їхати, він навіть не переодягнувся, так у спортивних штанях і вирушив. Тільки натяг на себе сірого светра домашнього плетіння з коміром під горло — теща сплела дорогому зятеві власноруч і подарувала на двадцять третє лютого. Хоча до війська, особливо радянського, Микитенко не мав жодного стосунку. Як студент вищого навчального закладу, він свого часу отримав відстрочку від призову, а потім, судячи з усього, знайшов спосіб домовитися з військкоматом, аби про нього до двадцяти семи років не згадували, а після того взагалі забули. Взув зимові кросівки, накинув нову шкірянку, тижнів три як купив, прихопив барсетку, поклав мобілку в кишеню куртки. Він поспішав на якусь ділову зустріч, причому з людиною, котру знав настільки добре, щоб дозволити собі одягтися просто, можна сказати, по-домашньому.

Але старший уповноважений «бандитського» відділу Слобожанського УБОЗу майор Калита опинився в квартирі зниклого Руслана Микитенка не випадково. Алла не спала цілу ніч, так само не склепили очей її батьки та батьки чоловіка. О шостій ранку, коли нерви нарешті не витримали, молода жінка викликала міліцію. Та по телефону з неї, здається, трохи навіть посміялися. Мовляв, велике діло — чоловік не ночував удома. Скільки йому, кажете? Двадцять три? Приватний підприємець, аж президент фірми? Мало де міг загудіти. Йому погрожував хтось? Знайшли його труп? От як буде щось реальніше, тоді телефонуйте. Аллин батько, дізнавшись про результати розмови, вибухнув праведним гнівом і навіть хотів бігти розбиратися в міліцію особисто. Та подальші події розгорталися стрімко і несподівано.

На початку восьмої ранку Алла смикнулася від телефонного дзвінка. Відомості про Руслана — саме ця думка зблиснула в голові, і вона не підвела. Чоловічий голос запитав, чи проживає за цією адресою Микитенко Руслан Григорович, власник автомобіля «опель-омега» за державним номером СУД 1234. Алла розгубилася: номера чоловікової машини вона навіть не намагалася запам'ятати, з неї досить інформації, що в них «опель» зеленого кольору. Це вона і сказала незнайомцеві на тому кінці дроту. Тоді він назвався: старший лейтенант Мулик. «Старший лейтенант чого?» — перепитала Алла. «Міліції», — почулося у відповідь, і в молодої жінки стало раптом порожньо всередині.

Машину Руслана знайшли сорок хвилин тому на околиці міста. «Опель» заїхав на тротуар і «поцілував» передком ліхтарний стовп. Ліхтарі на околиці давно світилися через раз, а деякі вулиці взагалі залишалися темними. Саме на цій вулиці сиротою світився єдиний ліхтар, саме в нього і впилялося авто. Коли це трапилося, міліція саме зараз намагається з’ясувати. У салоні нікого не було. Машину, що вдарилась у стовп, виявив пенсіонер Савчук, що мешкає в будинку навпроти і завжди піднімається о шостій ранку — своїх армійських звичок старий відставник не змінює. Побачивши непорядок, він подзвонив на «нуль два». Єдиною цінною знахідкою після огляду місця події і обшуку салону стала барсетка з натуральної шкіри. Окрім різних паперів, там лежали водійські права та документи на машину. Слідів крові в салоні не знайшли, та Аллу це мало втішило. Адже чоловіка вдома не було.

Старший лейтенант Мулик зробив для себе один висновок: зникає бізнесмен, потім знаходять його розбиту машину. Той, хто сидів за кермом, вочевидь, не впорався з керуванням. Висновок про технічний стан машини експерти зроблять іще не скоро, але навіть стороння людина скаже — зникнення президента фірми напряму пов’язане з аварією його авта. Підприємці в нас просто так не зникають, їхніх побитих машин просто так на околицях не знаходять. Тим більше, права лишилися в салоні. Хіба людина з доброго дива покине свої водійські права?

Тому Мулик з благословення начальства передав черговому з УБОЗу про викрадення людини з метою викупу.

Тому розібратися з випадком Микитенка доручили майорові Калиті.

Опери лише почали збирати інформацію, складаючи список знайомих і партнерів президента фірми «Евеко», коли стало відомо про крадіжку з Микитенкового офісу. Фірма торгувала в основному комп’ютерами, а також іншою оргтехнікою. Крім того, спеціалізувалася на ремонті. Зірок Микитенко з неба не хапав, але фінансовий стан справ виглядав досить задовільним, можна регулярно виплачувати платню нечисленному персоналу. Та великих капіталів там однозначно не водилося, і невідомо, на яку суму розраховували ймовірні викрадачі бізнесмена. Справу про крадіжку об'єднали зі справою про зникнення Руслана Микитенка. Після цього Калита як старший оперативно-розшукової групи вирішив означити коло підозрюваних. До зникнення безперечно причетні люди, знайомі зі станом справ на фірмі. Варто заодно перевірити ці самі справи.

І тут — чергове відкриття. Більшість комп’ютерів, що зберігалися в кімнаті-сховищі, виявилися не новими. Хоча відповідна технічна документація була на кожен. Куц підтвердив: фірма купувала вживану техніку, так само продавала її тим, хто не мав змоги купити найновішу «нульову». За бажанням замовника комп’ютери модернізували. З цього «Евеко» мала не надто великий, зате стабільний і гарантований прибуток. Майор Калита, не найгірший убозівський опер, вирішив про всяк випадок перевірити джерело надходження комп’ютерів на склад фірми.

І несподівано проклюнувся перший реальний слід. Виявляється, частина «беушної» техніки, зачиненої за броньованими дверима складу, перебуває у розшуку і значиться у списках викраденого.

Від нового року напади озброєних грабіжників на офіси солідних фірм стали досить звичним явищем. Протягом лише двох останніх тижнів було пограбовано невеличку поліграфічну компанію «Драко», викрадено шість комп’ютерів, два новеньких факсових апарати, копіювальну машину, два лазерних принтери і сканер. Двох сторожів убито пострілами в голову з пістолета Марголіна. Технічна документація, ясна річ, зникла, але поліграфісти — народ затятий, тому переписали всі дані про техніку, в тому числі номери, на окремі дискети. Список викраденого з «Драко» за більшістю позицій збігався з наявними одиницями техніки на сховищі «Евеко».

Віце-президент фірми, двадцятитрирічний Віктор Куц, перелякався не на жарт, коли його, одного з потерпілих, загребли в УБОЗ, вдягли наручники, завели в камеру і звеліли розповісти, хто брав участь у нападі на «Драко» та подвійному вбивстві.

— Для чого стріляти, відморозки довбані? — кричав майор Калита, роблячи страшне обличчя. — Вас же, суки, явно більше було, просто дайте по головах, зв’яжіть, коли вже сверблять руки — по ногах шмаляйте! Ні, вони тепер усі грамотні, вони відразу в голову цілять!

— Ми тут ні до чого! — репетував у відповідь напуджений Куц, чітко уявивши для себе перспективу опинитися за ґратами, причому — ні за що, виключно через ментівську забаганку. — Ми нічого не робили!

— «Ви» — це хто? Ти з Русланом чи інша братва?

— Яка братва, па-ане майо-ор!

— Ти не панькайся тут, громадянине Куц, не панькайся. З такими, як ви, у нас розмова одна. Тому колися краще, немає в тебе вибору.

— Мені немає в чому колотися! — Вітька Куц, у якого ще зранку була коханка, відчув сльози на щоках, захлюпав носом, став гидким сам собі. — Я нікого не вбивав!

— А що ти робив? Звідки тоді у вас крадені компи?

— Купили! Купили ми їх!

— У кого купили, як звати, адреса, телефон?

— Цим Руслан займався! Я знав, усі знали, але ці справи Микита сам вів, особисто!

За десять хвилин оперативники вислухали цікаву історію. Колишні однокласники вирішили закрутити невеличкий власний бізнес. Але вони не єдині в Слобожанську, хто продавав комп'ютери і надавав різні технічні послуги. За кілька тижнів до нового року Руслан Микитенко поставив Куца до відома: відтепер вони будуть скуповувати техніку менше, ніж за половину її реальної вартості. Партії невеличкі, розрахунок готівкою, а реалізувати все це вони зможуть без проблем. Адже можна призначати ціни нижчі, аніж будь-хто інший. Нехай навіть на десять чи двадцять баксів, але — реально нижчі. Від партнера Микита так само не приховував походження цього товару — він крадений. Тому бухгалтерці доведеться трошки напружитися, аби легалізувати покупки в документах, котрі регулярно перевіряє податкова. Куц переконував убозівців, що не хотів мати з усім цим справу, валив усе на Микитенка, та операм мало в таке вірилося. Після всього, що вони почули, вимальовувалася перспективна версія.

Ніхто Руслана Микитенка не викрадав, тим більше — не вбивав. Мабуть, відчув смажене, тому зімітував крадіжку у власному офісі, заодно забрав звідти якусь невеличку суму готівки і спробував утекти й залягти на дно. Подібні випадки трапляються. Свідчення вахтерки при вході в гуртожиток навіть підтвердили прямий зв'язок президента фірми з бандитами, котрі напали на «Драко» та інші фірми. На початку дев’ятої ранку вона бачила трьох молодиків з великими сумками. «До „Евеко“», — попередили вони на ходу, і жінка кивнула. Туди часто ходив народ, заносили-виносили сумки, життя фірмачів пенсіонерку цікавило дуже мало. Калита розсудив просто: Микита — спільник грабіжників, барига-перекупник, скуповувач краденого, тому попросив їх обікрасти власний офіс, аби не світитися зайвий раз, бо вахтерка його знає. А так зник безвісти — і по всьому.

Куц, старанно даючи свідчення, не знав, що в інших камерах подібну розмову проводять з нечисленними працівниками їхньої з Микитою фірми. Зв’язок із розбійницьким нападом на «Драко», можна сказати, доведено, але вся ця весела компанія цілком могла особисто брати участь у вбивстві двох охоронців. Дуже зручно, переконував себе та інших майор Калита: спочатку створили контору, під дахом якої можна легально реалізувати крадене, а потім почали красти. Хоча й не схожі хлопці на вбивць — але покажіть того, хто на вбивцю справді схожий! Коли орієнтуватися на статистів, котрі грають у кіно бритоголових «биків», половину оперативного складу місцевої «шістки» можна затримувати для встановлення особи та за підозрою в скоєнні злочину просто так, на вулиці, за саму лише зовнішність.

Бухгалтерку допитували в кабінеті. Вона не опиралася довго, визнала — справді знала, що на «Евеко» не розрізняли легальний та нелегальний бізнес. Але вона не знала напевно, що в офісі обертається крадена техніка, платили хлопці вчасно, документи в неї особисто завжди в порядку. Зрештою, хто тепер бодай на дещицю не порушує чинні закони? Вогнепальної зброї ані в Микитенка, ані в Куца вона жодного разу не бачила. На тих, хто приходив у справах, просто не звертала уваги.

— Зручна позиція.

— Авжеж, зручна, товаришу майоре. Не треба зараз мені лекцій на тему моралі та громадянського обов'язку товкти, ви ж самі в це не вірите. Почнуться казенні штамповані фрази, ви ними навіть зелених пацанів розуму не навчите. Що накажете: влаштуватися на роботу, а потім, коли є підозра на не зовсім чесні оборудки роботодавців, негайно повідомляти про це органам внутрішніх справ?

— Чого ви розійшлися? Вас поки що ніхто ні в чому не звинувачує. Микитенко — ось реальний злочинець. Щоправда, не за нашим відомством буде проходити, коли зловимо…

— У якому сенсі зловите?

— У прямому. Як зайців ловлять чи тарганів на кухні. У вас на кухні таргани гасають?

— До чого тут таргани?

— Ні до чого. Мої ні до чого і ваші ні до чого. Кажу, виглядає так: рвонув кігті ваш молодий та ранній працедавець. Причина для цього є. Поки що це так, робоча версія, порушено справу за фактом зникнення людини — ми шукаємо. У Куца теж, думаю, рило в пуху, та він соловейком тьохкає, валить однокласника з головою.

— Я теж мушу його валити?

— Нічого ви не мусите. У справі підете як співучасниця, дадуть вам кілька років за те, що проводили крадений товар по фінансових документах. Це у разі, якщо ми не доведемо вашу повну обізнаність у кримінальних оборудках, прокручених керівниками фірми «Евеко».

— Ви повинні це доводити?

— Не ми. Слідство. Ми лише бандитів ловимо…

— І випускаєте.

— Випускаємо не ми. Це все слідство. Нам держава платить за затримання підозрюваного, а прокурорським — як за порушені справи, так і за припинені. Думаю, ваша необізнаність ні в кого сумнівів не викличе, підете як свідок. Поки що розпишіться ось тут, на кожному аркуші, й напишіть: «Мною прочитано, з моїх слів записано вірно». В кінці — дату, підпис.

— І що, можу бути вільна?

— Не зовсім. Підписку про невиїзд із вас візьмуть. Адже поки що ви — цінний свідок.

До кінця дня опери зібрали досить інформації, аби прийняти версію про інсценування Русланом Микитенком крадіжки з власного офісу з метою втекти і заховатися. Певне, на це існували свої досить вагомі причини. Озброєний підсумками першого дня розшуку, майор Калита пішов доповідати начальству.

Начальник понеділків не любив. Від раннього ранку починалися традиційні наради, на яких усі псували один одному нерви, вимагаючи кращої та ефективнішої роботи. Натомість, діставшись до власного кабінету по обіді, полковник Черниченко викликав керівників усіх своїх підрозділів і так само вставляв кожному пістона, причому часто — аби лиш вставити, випустити пару. Всі знали, чим закінчуються понеділки, та звикнути до подібного розкладу ніхто не міг. Нормальний робочий настрій з'являвся переважно з вівторка, але ж понеділки ніхто не скасовував…

Черниченко слухав Калиту, спершись ліктями на стіл і підтримуючи голову обома руками. Коли майор закінчив, полковник, нікого конкретно не маючи на увазі, безбарвно матюкнувся, відкинуся на спинку крісла, закурив «голуазину», випустив набік сизий дим.

— Ти сам себе не обдурюєш?

— Не зрозумів?

— Побитого «Опеля» хрін знає де залишив. Права в машині покинув, паспорт, кажеш, удома знайшли. Грошей особливих, жінка говорить, при Микитенкові не було…

— Може, вона не все знає.

— Може, й так, — погодився Черниченко. — Десь у нашого президента фірми захований паспорт на чуже прізвище, сховок приготовано на пожежний випадок, про який ми, до речі, нічого не знаємо. Зібрався він спокійно, не панікував, не нервував…

— Це — зі слів жінки, — обережно нагадав Калита.

— Для чого їй тепер брехати? Навряд чи чоловік тримав її в курсі справ, виходить, вона переповіла все, як було. Чого б Микитенкові метушитися? У мене, Стьопо, велика підозра, що рано чи пізно ми знайдемо десь його трупак. Не тягне все це на втечу від міліції, ох, не тягне.

— Виходить, коли так припускати, ключі від офісу забрали сторонні?

— Чому б ні? У твоїй практиці, Стьопо, було хоча б одне вбивство не з метою пограбування, помсти чи усунення зайвих свідків якоїсь гидоти?

Пригадуючи, Калита навіть наморщив лоба. Доведеться-таки визнати — полковник має рацію.

— Навряд чи.

— От бачиш! Ключі від офісу Микитенко міг віддати добровільно лише під тортурами. Другий варіант — витягли з кишені трупа. Нічого, хай хтось розробляє версію, що цей комп’ютерний барига кудись утік, бо почало припікати гузно. Але налаштовуйтеся, мужики, на пошуки трупака. У нього, здається, ще мобіла була?

— Була. Але це — речовий доказ, тому, коли припустити, що Микитенка вбили, від машини й трубки слід позбавитися чимшвидше — спалитися можна.

— Треба, Стьопо, його телефони послухати. Домашній та мобільний. Раптом ти маєш рацію і він дасть про себе знати.

— На домашній навряд чи дзвонитиме.

— Зате йому в голову не стукне, що ми можемо прослуховувати розмови мобілки. Теоретично мусить на це зважати, але ж ти знаєш — у нас навіть серйозніші бандюгани думають часто, що триндіти по мобілі безпечніше. Чекістам складніше, їхня клієнтура про особисту безпеку більше думає, а наші відморозки маски з рукавичками натягнуть, потерпілих постріляють на місці й задоволені: сліди зачистили, — Черниченко прикурив наступну «голуазину» від скуреного недопалка. — Коротше, Стьопо, не мені тебе вчити. Шансів, звичайно, мало, та спробувати варто. Як думаєш?

— Мудохатися з цим усім мінімум на півдоби. Це ж усе з дозволу прокурора, ще якась хрінь про таємницю переговорів, права людини… Всім на такі моменти зазвичай начхати, але саме через це відповідні інстанції кобенитися почнуть. Хай собі, робота в них така, але ж час дорогий.

— Тому, Стьопо, ми звернемося до чекістів. Мені самому дзвонити чи в тебе ділові контакти збереглися?

— У мене все збереглося, — вимучено посміхнувся Калита. — Але з чекістами балакати краще вам. Їхній старлей нашого майора за людину не завжди вважає. Полковник — уже солідніше, навіть їхній полкан не погребує розмовою.

Черниченко знизав плечима, взяв цигарку пальцями лівої руки, а ушкоджену, без фаланги середнього пальця, правицю поклав на трубку телефонного апарата. Тоді передумав, підсунув до себе мобільник, набрав по пам’яті потрібний номер.

4

Може бути, що я справді дурний. Математичка в школі від безвиході підручником по голові стукнула. Та вчителька, що на стіхах поведена, бігала лисому дерику скаржитися — не любить Ігор Рожнов поезію Сосюри, тільки з прізвища класика літератури знущається, регоче на уроці, наче дурний на похоронах. Так і сказала, свинюка чотириока, аж окуляри на носі підстрибували. А прізвище справді смішне — Сюсю-ура. Зате на фізкультурі швидше всіх бігав. Аби не фізрук, мене б за ту бійку точно посадили, а так — спортивна надія школи. Хто їм першість області вибігав? Отак. Але хрін з ним, коли біжиш, головне — першим прибігти, для цього різні там числа Пі, квадратні корені та вірші Сосюри на хрін не потрібні. Тож цілком можливо, що я не такий уже розумний, не всім дано. Але і не такий я вже остаточний дурбецал, аби трубку викидати.

Так думав Ріг, роздивляючись свій довгоочікуваний трофей — мобільний телефон. Мобільника не було ні в кого з пацанів. Точніше, так: Скляр колись забрав у п’яного дауна в «Ельдорадо» новеньку трубку, але там лишалося близько п'яти баксів, гроші з рахунку швидко щезли, і вже наступного дня Скляр продав її за десять баксів у «Апельсині» такому самому даунові. Причому той уже мав на поясі мобілу, але ж повівся на дешевизну. Видно, тато з мамою бабла підкидають. Даунів батьки завжди більше люблять, ніж нормальних реальних пацанів. Такий висновок Ріг зробив для себе досить давно, тому, отримавши серйозну фінансову незалежність, звалив з дому на квартиру. Разом з пацанами воно веселіше.

Взагалі-то останнім часом кожен із їхньої компанії міг собі дозволити мобільник. Але, за спостереженнями Рога, витрачати на це гроші чомусь вважалося негласним западло. Зброя — ось перспективне вкладення капіталу. Левова частка того, що вдавалося заробити, йшла на поповнення арсеналу та боєкомплекту. Решта якось розходилася на барахло, оплату помешкання, кабаки, нічні клуби, дівок. Дівки, між іншим, остаточно знахабніли, ціни собі не складуть. Можна, звичайно, економити, лигаючись із вуличними та привокзальними шалашовками, та на те вони й пацани, аби поважати себе і витрачатися на пристойних дівок, не таких брудних і страшних, як немиті привокзальні бляді. Тому до мобільників просто руки не доходили, і взагалі без них можна обходитися. Але Ріг подумки часто уявляв себе в довгому шкіряному плащі, джинсах із широким паском, золотим ланцюжком на шиї, з пістолетом за поясом і, як останній штрих, — із мобілкою в руці. Плащ, джинси, ланцюг і пістолет у нього вже були. Не вистачало лише, так би мовити, п'ятого елементу. Шкода, правда, що не можна, щоб усі бачили ствол за паском, не так зрозуміють. І борода в нього росла погано. Кузьма, одноліток його, щоранку голиться, а під вечір заростає сірою щетиною. Йому варто пару днів не торкатися бритви — і готовий крутий Вокер.

Щодо «Опеля» Даня був правий, тут мови нема. Машину справді шукатимуть, спалитися на чужих колесах дуже просто, перебивати номери — марудно, зайвий раз засвітитися можна. Дора, щоправда, висловився проти — транспорт, мовляв, їм буде потрібен постійно, заховати «Опеля» десь на тиждень, потім знайти майстрів, перефарбувати й змінити номери. Ріг подумки погодився з Дорою, а в Кузьми п’яним блиском загорілися очі: він останніх півтора місяця просто марив машиною, не давав їм зі Склярем спати. Як бухне, а особливо — коли трохи курне, хоч ховайся. Години дві поспіль може торочити про своє майбутнє авто. Він то гасав на джипі, то катав дівок на «мерсі», то тікав від ментівської погоні на сріблястому «бімері». Та в цій ситуації Ріг, якому теж кортіло їздити на машині, нехай навіть пасажиром, погодився з доводами Дані. Менти, сказав він учора ввечері, коли все закінчилося і випита горілка трошки розпружила пацанів, у першу чергу шукатимуть «Опеля». Не варто їх недооцінювати. Можливостей у них вистачає, і при бажанні за добу, максимум — за дві вони вийдуть на тих, хто шаманив над автом, причому в їхній ситуації звертатися до незнайомих небезпечно, доведеться підключати знайомих, і що — мочити їх після того, як «Опель» буде з новими номерами та іншого кольору? Це вже зовсім «по-безпредєлу», вони ж не відморозки якісь, а реальні бандюки, про них уже всюди пошепки перемовляються, Кузьма чув на базарі, потішився. Словом, машину Даня наказав вивезти на околицю і там лишити, бажано завезти кудись у лісосмугу, хай довше шукають. Заодно звелів викинути мобільник — теж зачіпка для ментів.

З «Опелем», щоправда, не зовсім добре вийшло. Кузьма бухий не туди, скерував, поцілували стовп, добре — Ріг ззаду сидів, а Скляр на «командорському» місці лоба собі об скло розбив. Не сильно, але таки досить болюче. Машина після цього не заводилася, Кузьма спробував зрушити з місця двічі, потім компанія гайнула звідти. Довелося бігти цілих два квартали, блукати брудними слизькими вуличками, аж поки тачку зловили. Скляр, потираючи лоба, назвав адресу, але говорив із водієм тихо, інші нічого не чули, а коли водій зупинив машину, Скляр заплатив і компанія вийшла, з'ясувалося — привезли їх зовсім не туди, куди треба.

— Козел, де він нас висадив? — бушував Кузьма. — Ти, мудило, хіба не бачив, куди їдемо?

— Все я бачив, — таємниче промовив Скляр, знову торкнувшись свіжої гулі. — Ідіоти, сліди треба плутати. Я спецом йому не ту вулицю назвав, пройдемося трошки, від нас не відвалиться. Раптом цього мужика менти вирахують, от він і скаже: підвозив чотирьох хлопців, висадив їх біля готелю «Хімік», нехай собі носами весь «Хімік» перериють.

Дора подався ловити іншу машину — жив із бабусею, бо сам із Ромнів, приїхав до технікуму вступати, казав бабусі, що вступив і на науку ходить, те ж саме парив батькам, регулярно дзвонив до Ромен, а сам від осені балду ганяв, приставши до їхнього гурту випадково. Просто набридло йому під наглядом предків у рідних Ромнах товктися, де він, до речі, чотири роки тому вперше залетів за крадіжку, відбувся умовним покаранням. Скляр, який за відсутності Дані неофіційно вважався старшим у їхній команді, якось обмовився: ті три справи, що вони перед новим роком провернули в Ромнах, сталися за Дориною наводкою, і Даня дуже задоволений з результату.

Про мобілку, коли чесно, всі забули. Знайшовши її наступного похмільного ранку в кишені плаща, Ріг навіть зрадів. Не втримався, похвалився Скляреві з Кузьмою.

— Ми Дані нічого не скажемо, — вирішив Скляр. — Хай вона спільною буде. Трубка — не машина, її не шукатиме ніхто.

— Нічого собі заявочки! Чому це спільною? Хто перший знайшов, того, на хер, і капці! — Ріг уже не хотів випускати трубку з руки, навіть витягнув правицю перед собою і помилувався, як гарно сидить мобілка в його стиснутій долоні.

— Так не піде, — Скляр звичним уже жестом торкнувся посинілої за ніч гулі. — Або це наш спільний трофей, або Даня дізнається… А з ним жарти ой-ой-ой погані.

— Стуконеш? — примружив ліве око Ріг.

— Чому обов'язково стукону? Доповім, як було. «Опеля» ми не заничкували в лісі, мобільник не викинули в каналізацію.

— Для чого йому це знати?

— Ні для чого, — погодився Скляр. — Тому трубка буде спільною. Ти, до речі, номер її знаєш?

Ріг матюкнувся. Даня, безперечно, знав цей номер, бо не раз по ньому дзвонив. Як його встановити, ніхто з присутніх не знав. А запитати власника трубки чомусь не додумалися. Заряджувального пристрою в них теж не було, трубка взагалі могла гавкнути в будь-який момент. Але поки що вона працює, і не користуватися нею — просто гріх. Сяде — тоді викинемо, вирішили хлопці, зібралися й посунули в місто. Не лише труби горіли після вчорашнього. Зазвичай після подібних справ Даня на кілька днів припиняв зі своєю командою всілякі контакти, даючи пацанам можливість релакснутися. Ніхто з четвірки так і не призвичаївся за півроку до Даниних методів. Під час цього страху справді не відчувалося, їх охоплювала дивна ейфорія, відчуття безкарної влади лилися через край. Зате після цього страх приходив, стискав кожного своїми численними мацаками, жоден з них не признавався, але кожен відчував цей стан, тому виправдання триденним «фестивалям» знаходили завжди. Що робив у ці дні Даня — не знав ніхто.

Вони ж викликали до себе Дору, збігали за горілкою та закускою, і більше з квартири того дня носа не потикали. Проблема, що виникла довкола мобілки, відійшла на задній план…

…Все це Ріг згадав, коли очуняв по обіді наступного дня в «Глорії». Близько другої години він уже погас, голова опустилася на лаковану поверхню стола і він відключився години на півтори. Нікого цим не здивував — у «Глорії» постійно тусувалася різного ґатунку шпана, так звана «нормальна» публіка сюди носа не покаже, принаймні від полудня. Якщо відвідувач закуняє за столом, йому ніхто слова не скаже. Пацани, здавалося, не помітили, коли Ріг вимкнувся і коли знову прийшов до тями. Вели собі відверті п’яні базари, не дослуховуючись один до одного. Ріг, ковзнувши рукою по полі плаща, відчув у кишені сторонній предмет. Заклав руку, намацав телефон, відразу все згадав, а потім його немов осяяло.

Незважаючи на приятелів і на гармидер у барі, він витягнув мобільник із кишені, підвівся, хитаючись підійшов до стійки, як міг поважно обіперся об неї плечем, замовив собі сто грамів коньяку, хоча на їхньому столику ще лишалася недопита горілка, увімкнув телефон. Маленький моніторчик заклично засяяв зеленим вогником. Скосивши очі на бармена і намагаючись уловити його реакцію на появу біля стійки крутого пацана з мобілкою, Ріг почав натискати на кнопочки, набираючи знайомий номер.

5

— Монін?

— Ну, Монін…

— Без «ну». Василь Петрович?

— Це мій батько. А я — Едуард Васильович.

— Ваш номер телефону?

Едик нічого не розумів. Спочатку всі троє гостей показали йому міліцейські посвідчення, він запам’ятав лише прізвище та звання того, хто стояв ближче — Юрій Сташенко, капітан. Потім цей самий капітан тицьнув йому папірець — роздруківку з телефонної станції. Номер їхнього хатнього телефону було підкреслено червоним.

— Ну, наш…

— Без «ну», — Сташенко акуратно згорнув папірець, поклав його в теку. — Може, пройдемо в кімнату? Хтось іще вдома є?

— Поки я сам.

— Живете з батьками?

— Ну, — Едик запнувся, почервонів. — Так, із батьками.

— О чотирнадцятій сорок вісім хто був у квартирі?

— Ну… Ой, блін… Я цілий день удома. Санітаром на «швидкій» працюю, ніч відтарабанив, тепер відпочиваю.

— О чотирнадцятій сорок вісім, сьогодні, вам подзвонили ось із цього мобільного телефону, — Сташенко видобув з нагрудної кишені куртки ще один папірець, на ньому червоною пастою був записаний номер. — Хто вам дзвонив і чого він хотів?

Сташенко знав зміст розмови. Його так само включили в групу у справі Микитенка, і так сталося, що він виявився єдиним, кого Калита застав у кабінеті. Технічна служба зафіксувала дзвінок із мобілки Микитенка. Дружина Микитенка, прослухавши магнітофонний запис, категорично заявила: говорив не Руслан, голос їй не знайомий. Щоб відстежити номер, на який телефонували, достатньо було півгодини. Прихопивши із собою, як звелів Калита, ще двох оперів, котрі саме були під рукою, і взявши службову машину, знову ж таки після особистого розпорядження Калити, «убійники» спочатку мотнули на телефонну станцію, де отримали довідку про останні дзвінки з мобілки потрібного їм абонента, потім просто з диспетчерської визначили адресу за номером телефону, і вже за півтори години після зробленого дзвінка Сташенко натискав пальцем на кнопку дзвінка Моніних.

Одночасно інша група виїхала в «Глорію», відомий у місті гадючник. Спеціалісти із СБУ, окрім того, що зафіксували дзвінок, ще й відсканували його, маючи в своєму розпорядженні необхідну апаратуру. Результати Сташенкові були ще не відомі, тому він просто виконував свою звичну роботу.

— Хто вам дзвонив і чого він хотів? — повторив запитання опер, і Едик відчув у його голосі погрозливі для себе нотки, а потім зметикував: відповідь цей мент знає, вона дуже проста й цілком безпечна для нього. Але ж ці троє наскочили сюди, щоб він, Едик Монін, переповів їм коротку, беззмістовну й безневинну розмову. Раз так, значить, дзвінок не такий уже й безневинний, отже, він, Едик Монін, уляпався в якесь лайно.

— Знайомий дзвонив, — вичавив він з себе.

— Прізвище знайомого, хто такий, де живе.

— Двома поверхами вище. Ми в одній школі навчалися, вона тут, через двір. Я на два класи від нього старший. Ігорем звати, прізвище Рожнов. Тільки я його давно не бачив, і взагалі ми не контачимо.

— Чому ви відразу відкараскуєтеся від знайомства з ним? Рожнов зробив щось не те і ви уникаєте контактів?

— Мені до лампочки він і його справи. Кажу ж вам, лише вітаємося на сходах чи у дворі, — Едик витримав коротеньку паузу. — Гроші пару разів йому позичав.

— Великі суми?

— У мене не водяться великі. Десятку, двадцятку, не більше.

— Віддавав завжди?

— Якусь дрібноту досі винен. Повторюю: не бачив я його давно. І не горю бажанням.

— Чому?

— Не горю — і все тут! — Монін нервувався, бо не знав, з якого саме боку чигає на нього небезпека, якої саме теми він має уникати, яка саме фраза не повинна зірватися з язика. Двоє інших оперів далі мовчали, говорив лише Сташенко.

— Гаразд. Чому він подзвонив саме тобі, Едуарде?

— Він просив, щоб я назвав номер мобільного, з якого він дзвонить. Каже, купив недавно, цифри в голові не тримаються. А в мене… в нас… у батька телефон із визначником номера.

— Правильно, — кивнув Сташенко. — І ти сказав другові номер?

— Він мені не друг!

— Нехай так. Сказав товаришеві номер?

— Не товариш він мені, скільки можна!

— Спокійно. Ти сказав знайомому номер його мобіли?

— Ні. На табло визначника номер чомусь не висвітився, Рожнов послав мене на хер і дав відбій. Схоже, він був добряче піддатий. По голосу принаймні здалося.

Саме така коротка розмова й була записана «слухачами».

— І часто ваш визначник номера не працює?

— На нього вперше дзвонили з мобільного телефону. Якщо у вас є, можете спробувати. Проведіть експеримент?

Сташенко озирнувся на своїх колег, один із них мовчки видобув з кишені мобілку, дизайн якої безнадійно застарів. Видно, купував на розпродажу, це значно дешевше. Сташенко, дивлячись у роздруківку, продиктував номер Моніних, палець опера натиснув потрібні кнопки, з кухні задзеленчало. Відсторонивши Едика плечем, капітан пройшов до телефону, гмикнув, повернувся назад.

— Справді, самі нулики. Мабуть, не прилаштований він до мобільників. Що ти ще знаєш про Ігоря Рожнова? Може, про друзів його? Чим вони займаються?

— Вони мені не цікаві, — хоча Едик довів свою правоту, небезпеку відчував на рівні підсвідомості. — Думаю, балду ганяють. Друг у нього є, однокласник, живе в сусідньому будинку. Звуть Женя, прізвища не знаю.

— Ви ж усі в одній школі вчилися. Як прізвище Жені, номер будинку, номер квартири.

— Ви можете пояснити, в чому справа?

— Може, тобі адвоката викликати? — озвався опер з мобілкою. — А то давай, конституційне право.

— Для чого?

— От і я кажу — для чого? — у тон йому відповів Сташенко. — Батьки де?

— Чиї?

— Ваші, громадянине Монін. Треба їх попередити, що сьогодні ви переночуєте в капезе. А то почнуть дзвонити до лікарень та моргів, тільки нерви собі зіпсують.

— З якої це радості? — Едик відчув холод усередині.

— З такої. Прізвище Жені пригадав?

— До чого тут… — Едик уже остаточно заплутався. — Знаю, називали його Склярем, а прізвище це чи поганяло, уявлення не маю.

— Бачиш, уже легше. Ти знаєш, де Женя Скляр живе. Ігоря Рожнова знаєш. Ми підемо, а ти скажеш комусь із них: міліція вас, пацани, шукає, цікавиться вашими справами, задурили зовсім менти погані.

— Чому я повинен це їм говорити? Я ж не знаю, де вони взагалі…

— Звідки нам це відомо, громадянине Монін? — Сташенко глипнув на циферблат свого наручного годинника, Едик мимоволі відзначив: «„Командирський“, не новий». — Запротоколюємо ваші свідчення офіційно, а щойно знайдемо ваших знайомих Рожнова і Скляра і встановимо, що до їхніх справ ви жодним боком не причетні, відразу вас відпустимо, — він витримав паузу. — Тобі ще щось сказати? Ми маємо право затримати тебе на три доби за підозрою в співучасті у скоєнні особливо тяжкого злочину. Не висунемо протягом визначеного терміну звинувачення — підеш додому. Збирайся, чи будемо опір чинити, на рівному місці статтю собі піднімати?

Едику дуже хотілося, аби весь цей несподіваний жах відбувався не з ним. У цю хвилину він бажав такого зла буквально кожному, а особливо — придурку Рожнову. Сподобив же його нечистий обмовитися Ігорцеві про телефон з визначником номера. Напоумив же Ігорця той самий нечистий подзвонити з мобілки саме йому.

— Не буду я нікому нічого казати! Ви права не маєте…

— Наручники одягти? — байдужим тоном поцікавився Сташенко. — Поки не знайдемо твоїх знайомих, ти посидиш у нас.

Він був певен — начальство схвалить його крок. Краще закрити народу більше, ніж треба, а потім вибачитися перед тими, хто до справи не причетний, аніж недоглядіти й пропустити когось важливого. Цей метод жодного разу не підводив капітана, а скарги про брутальне поводження в міліції «бандитська» управа не розглядала вже давно. Після того, як Черниченко в присутності чотирьох свідків, один з яких — адвокат затриманого, особисто заїхав у пику бандитові на прізвисько Меля, котрий власноручно вирізав мисливським ножем родину з п’яти чоловік, серед них і шестирічну дівчинку. До них приїздили родичі з Канади, а Меля собі розрахував так: канадійці мусили долари залишити. Різав людей по черзі, одних на очах інших, але грошей у хаті справді не було, інакше батьки, побачивши кров дітей, видали б їх негайно. Добивши останню жертву від безсилої люті, Меля знайшов у серванті кілька подарованих пляшок віскі і просто тут, на місці скоєння злочину, нажлуктився до зелених соплів. Там його, непритомного від алкоголю, і взяли. Під час допиту зайшов Черниченко, послухав Мелю і не витримав… Скаргу на поведінку полковника міліції в жодній інстанції не прийняли.

…Коли оперативники доправили понурого Едика Моніна до своєї «контори», Сташенко дізнався новину, яка, власне, мало кого потішила, але на яку в принципі можна було чекати. Бармен із «Глорії» пам'ятав п’яного хлопця, котрий стояв біля стійки і щось говорив по мобільнику. Базікав недовго, замовив собі ще сто грамів, потім опустив голову на стійку; тоді бармен гукнув його друзів, ті, так само підпилі, підхопили хлопця під руки і вийшли на повітря. Їх було четверо, заходять частенько, принаймні пики знайомі. Але кого як звати, бармен сказати не міг. Кожного ханурика на ім’я знати — забагато честі.

Прочитавши свідчення затриманого Моніна, бармена та ще кількох постійних відвідувачів «Глорії», опитаних операми на місці, та підбиваючи підсумки, майор Калита нюхом чув — Монін навряд чи реально причетний до всього, що відбувається довкола зникнення приватного підприємця Руслана Микитенка, котрий під вивіскою своєї фірми займався скупкою та перепродажем краденого. Своїм затриманням цей хлопець нехай завдячує знайомству з таким собі Ігорем Рожновим, у якого з невідомих причин опинився мобільний телефон зниклого.

Лаяти Сташенка Калита не збирався. Ще чого бракувало — адже він сам домігся, щоб капітана перевели з районного відділення, де він топтав землю в розшуку, до «шістки», причому до нього у відділ. Сташенко часто ставав у пригоді, коли під час допиту розігрувалася відома вистава на тему «добрий мент — злий мент». Капітан не грав злого — він справді таким був, і задля користі справи Калита волів нацькувати його на кого треба. Звичайно, дозволеної законодавством межі Сташенко майже ніколи не переходив, зате в рамках чинного законодавства розвертався в усій красі. Затримання Едика Моніна на другу добу розшуку мало свої переваги. Якщо начальство поцікавиться ходом справи, можна показати результат — затриманого, котрого небезпідставно підозрюють у зв’язках із можливими злочинцями. І потім, цей Монін не обов’язково така вже невинна вівця. Поки що не доведено, що його знайомство з Рожновим і його приятелями таке вже поверхове.

Нічого, вирішив Калита. Нехай посидить чувачок. Зрештою, переночувати в тюремній камері, на його глибоке особисте переконання, хоча б раз у житті мусив кожен, навіть неповнолітній. Щоб не хотілося знову в камеру потрапити. Виховна мета.

6

— Що по Рожнову?

— Ось, тут усе написано.

— Я читати буду? — щиро здивувався Калита.

Старлей Притула, котрого він відрядив на адресу до Рожнова, працював у «шістці» вже понад рік. Особливих претензій до нього ані він, ані вище керівництво не мало: хоч іноді й помилявся, та вправлявся з роботою так само, як інші. Отримував догани, подяки, навіть грошові премії нарівні з усіма, і якщо група попрацювала добре, поділяв загальний успіх, а коли погано, неоперативно, отримував не більше за інших, навіть іноді менше, бо в «бандитському» відділі валити все на молодшого якось не прийнято. Але думки старлея Андрія Притули обганяли його слова. Він не був аж таким великим мастаком говорити, вірніше — доповідати про зроблене. Ховався за протоколами допитів та пояснювальними записками. Власне, поки що від нього красномовства ніхто не вимагав, бо для того, щоб колоти обкурених шпанят, котрі гуртом із одним на всіх кухонним ножем нападали на квартири та комерційні кіоски, не потрібен був великий словниковий запас. Саме для таких справ Калита і тримав Притулу. Він вважав це раціональним розподілом праці.

На управління у справах боротьби з організованою злочинністю скидали всілякий мотлох, котрий нагадував за зовнішніми ознаками озброєну бандитську групу. Це могли бути ті ж таки неповнолітні наркомани з кухонним ножем, а могла виявитися й серйозніша команда, з пістолетами, автоматами, гранатами, навіть кулеметами і гранатометами. Тож, аби не розмінюватися на дрібниці, Калита чітко визначив для себе, кому і яке завдання ставити. Головорізи з автоматами не по зубах Притулі, зате гопників він виловлював справно і спритно. У парі з ним працював такий самий старший лейтенант Деревій, отже, так званий «дрібний» бандитизм, як його іменував Калита, був, як то кажуть, під контролем. Звичайно, в разі потреби будь-яку групу можна посилити, та поки що старші лейтенанти більш-менш успішно справлялися, і за рік в активі кожного нараховувався десяток серйозних як на їхню кваліфікацію розкритих справ, хоча «глухарів», скажемо відверто, теж висіло на кожному немало.

Зробивши висновок, що Рожнов і менш відомий Скляр — клієнтура Притули, майор Калита пустив його по сліду пацанів і тепер готувався почути про результат пошуків. Іноді під час розмови з Притулою він ловив себе на думці, що допитує старшого лейтенанта, витягаючи зібрану інформацію.

— Ну, бабу його застав. Осьо її свідчення, записано вірно з її слів.

— Що значить «бабу»? Подругу, коханку?

— Бабусю. Мармиза Юлія Гнатівна.

— Яка ще мармиза?

— Прізвище таке. Мати цього самого Рожнова Ігоря дівоче прізвище мала — Мармиза. Потім вийшла за Смирнова, від нього донька старша, з чоловіком у Полтаву переїхала. А Смирнова розлучилася зі своїм Смирновим, вдруге вженилася на Рожнові, оце Ігор — від нього. Тільки другий чоловік із нею так само не живе.

— Для чого ти все це мені зараз розказав?

— Бо запитали. Баба Юля мені все це під протокол наговорила. Просила знайти обох чоловіків і відсудити від них аліменти або просто посадити. Каже, вони обоє падлюки.

— Про онука так само каже?

— Ігор Рожнов уже більше як півроку вдома не живе. Де — баба Юля не знає. Вона взагалі більше про своїх зятів…

— А з матір'ю ти балакав?

— Ага, — Притула підсунув інший протокол. — Працює санітаркою в обласній лікарні, добу через три, і в міській так само підробляє, встигає так, аби графіки чергувань не співпадали. Про сина теж нічого не знає. У листопаді заходив додому за теплими речами, час від часу дзвонить. Каже, знімає квартиру, на фірму влаштувався, працює… Тут таке…

— Яке? — підіграв Калита.

— Вісімнадцять років. Військкомат його розшукує, я довідки наводив. Тому баба з мамою можуть брехати.

Майор роздратовано клацнув пальцями і подивився на Притулу вже без роздратування. Ось воно, об що перечепитися дуже просто. Хто їм усім тут сказав, що хлопчаки — бандити? Вони можуть просто ховатися від армії. Тому зрозуміло, чому їх складно знайти. Ні, ніхто не заперечує, вони цілком могли, уникаючи виконання конституційного обов’язку, збитися в бандитську зграю. Але ж, враховуючи обставини, Рожнов міг знайти мобілку, викинуту справжнім злочинцем, і справді додумався подзвонити своєму знайомому, аби дізнатися її номер. Зусилля, кинуті на пошуки хлопчаків, заведуть у глухий кут. Ну, схоплять вони їх за карки, військкомат лише подякує. За умови, що серйозних злочинів за ними немає. По барах же цей Рожнов ходить, хату знімає… Хоча — може насвистіти рідній матері про найману квартиру. Або мати сама бреше… От блін, замкнене коло…

— Фотка Рожнова є?

— З дозволу мами повернувся додому і витяг із сімейного альбому. Але не нова, дворічної давнини, на паспорт знімався.

Зі стандартної офіційної фотографії на Калиту дивилося невиразне і зовсім тупе обличчя. Таких нерідко зупиняє на вулицях патруль просто для перевірки документів — надто вже підозріло виглядають подібні писки.

— Гаразд, що зі Склярем?

— Просто. Скляренко Євген Євгенович, проживає в сусідньому будинку, в квартирі тридцять сім. Вдома, ясно, нікого. Про Скляренка мати Рожнова сказала. Батьки їхні знайомі, бо Скляренко — так само з неповної родини. Його батьки…

— Я тебе прошу, зараз почнеться твоє улюблене «Авраам породив Ісаака»! Діло кажи, тягнеш кота за яйця.

— Ну, Скляренко так само вдома не живе місяців сім. Але додому заходить частіше, два рази по двадцять баксів матері заносив. Більше Рожнова про синового друга нічого не знає, — Притула знову замовк, очікуючи, поки начальник знову про щось запитає.

— І то все? Вони десь лише вдвох живуть, більше нікого з ним немає?

— Звідки я знаю? — щиро здивувався старший лейтенант.

— Значить, так…

Машинально промовивши звичну підсумкову фразу, Калита відчув — він не знає, які вказівки давати зараз оперові. Вірніше, знав, але практичне їх виконання було нереальним. Встановити коло знайомих Рожнова і Скляренка, знайти та опитати кожного, відсіяти непотрібних персонажів і в результаті копіткої роботи виявити або не виявити, чи входив до їхньої компанії ще хтось, чи була компанія сталою, чим переважно займалися Рожнов і Скляренко, в яких місцях полюбляють бувати. Якби в ідеалі на виконання подібного завдання кинути весь особовий склад УБОЗу, а також залучити оперативників із районних відділень, а заодно — дільничних, кінець кінцем якісь зрушення у справі почали б відбуватися. Але людей катастрофічно бракувало, на Притулі з Деревієм висіло ще кілька нерозкритих справ, не менш важливих. Крім того, бандитські напади вчинялися в місті та області майже щодня, над ними теж треба працювати, тому ідею з копітким і, коли чесно, малоперспективним опитуванням знайомих Калита облишив. Звичайно, аби йшлося про розкриття контрольного чи просто особливо тяжкого злочину, зняття людей з поточних справ для тотального опитування можливих свідків видавалося б логічним. А тут невідомо, чи взагалі вони знайдуть труп. Хоча, з другого боку, Калита погоджувався з Черниченком: якщо не вбивство, то насильство точно застосоване. Побитий «Опель» — раз, мобілка зниклого в чужих руках — два. От уже ж болячка!

— Значить, так, — повторив Калита. — ‘Вони хату десь наймають. Через знайомих надійніше і дешевше, але небезпечніше. Бо навіть коли від армії переховуєшся, краще, аби про ці проблеми знало дуже мало людей. Правильно?

— Ага, — легко погодився Притула.

— Припустімо, хату вони найняли просто за оголошенням у газеті. Почни з агенцій, що здають житло як посередники. Їх не аж так багато, телефони в різних газетах повторюються. Хоч один з них та мусив засвітити на такій фірмі свій паспорт.

— А коли вони повелися на приватне оголошення?

— Складніше, — погодився Калита. — Але ти спочатку зроби, що я тобі кажу. Облом вийде — доповіси про негативний результат, далі щось почнемо думати. Головне — план оперативно-розшукових заходів. Чи ти забув, як у нас усе це робиться? От і давай, движняку побільше.

— Сам не впораюся.

— Куди подінешся? Деревія не дам, у нього роботи вище даху. Все, вперед, на міни.

Так минула друга доба від дня зникнення Руслана Микитенка.

Другу добу його дружина Алла не могла заснути без снодійного.

За дві доби матері Руслана встигли викликати «швидку» тричі.

Не принесла відчутних результатів і перша половина дня третьої доби. Опери товклися на місці, не уявляючи собі, як використати інформацію про наявність у вісімнадцятирічного Ігоря Рожнова, котрий не мав жодних проблем із законом, чужого мобільного телефону. Притула обійшов шість агенцій, котрі займалися орендою житла, приніс паку комп’ютерних роздруківок із даними про найм за останніх півроку, аби підколоти їх до оперативно-розшукової справи. Прізвища Рожнов і Скляр, як і прогнозував Калита, ніде не фігурували.

А під вечір мобільний телефон зниклого Микитенка знову озвався.

7

У своєму кабінеті старший оперуповноважений майор Калита зібрав для наради всю створену для роботи у цій справі опергрупу.

Власне, кістяк її складали опери, які працювали у справі щодо збройного нападу на фірму «Драко». Підстав пристебнути до справи інші аналогічні пограбування, що відбулися за останні місяці тільки в місті, не кажучи вже про область, не було. Озброєні бандити в масках — не така вже рідкість, зовсім не характерний почерк. Коли йти за такою схибнутою логікою, то всі пограбування від царя Гороха здійснює одна й та сама людина, а це виглядає абсурдом. Навпаки, якби бандити діяли нахабно, без масок і рукавичок, чи були озброєні якоюсь незвичною зброєю, наприклад, гранатометами на зразок «Мухи», тоді інша справа. Тоді можна об’єднувати такі епізоди за спільними ознаками. За три тижні, відколи в «Драко» постріляли охоронців, оперативники Сергій Корбут та Максим Глод не просунулися ані на крок уперед, за що регулярно отримували керівні втикони. Тепер Корбута слухали п’ятеро: окрім Корбута і Глода — Сташенко, Притула і Деревій.

За вікном сіяв занудний березневий дощик. Годинник показував двадцять хвилин на восьму вечора.

— Розклад такий, мужички, — Калита говорив упевнено, бо точно знав, що саме треба говорити і як слід діяти. — Дзвінок із центру міста, швидше за все — зі скверу. Простежити їхній маршрут ніхто не може. Ці придурки замовили собі курвів у сауну. Зразків голосу Рожнова у нас немає, але дзвонив той самий тип, що вчора. Подзвонили вони на одну квартиру, там — приватний бордель. Четверо дівчат живуть, тьотя на телефоні. Хата нашим підрозділам досить відома, телефонна тітонька свого часу дала підписку про співпрацю. Її можливості особливо не експлуатують, надто цінний агент. Кілька разів з її подачі серйозних бандюганів наші випасали. І не про неї тепер мова, мужички. Телефон доступний усім, оголошення в комерційних газетах: відпочинок для самотніх чоловіків. Ідіот — і той додумається. Сауна в них замовлена на двадцяту нуль нуль, не з дешевих, при «Нептуні», центр здоров'я такий, туди б його…

— Знаю. Я там часто з агентурою сиджу, — втрутився Корбут. — При бажанні вони цілодобово працювати можуть. Десять баксів година, але нічна оплата — двадцять.

— Це з яких ти прибутків туди стукачів водиш? Оперативних грошей на це не вистачить.

— Вони мене водять. Я їм більше потрібний, бо поки я в порядку, вони на волі гуляють. Треба агентуру добирати, — Корбут скривив куточок рота в кривій усмішці.

— Значить, ти там усі ходи й виходи мусиш знати, — підсумував Калита. — Рожнов замовив чотирьох дівчат на восьму тридцять. Отже, або їх там теж четверо, або, не виключено, вони собі удвох зі Склярем по дві повії вирішили викликати. Хоча, швидше за все, їх там таки четверо. Чи є в них у кишенях стволи — хрін його знає. Сподівайтеся на гірше. Підтягнуться ще бійці, наші «соколята», але їх небагато, пару чоловік нам надають, так само людей бракує. Спробуйте мені тільки не взяти чотирьох дебілів…

— Брати можна лише цього, Рожнова, — Притула нервово потер руки, це за ним водилося, долоні свербіли перед кожною такою операцією.

— Усіх можна брати, — буркнув Сташенко.

— Хіба за компанію. Чужа трубка в Рожнова, іншим що пред’явимо?

— Оце! — Сташенко стиснув кувалдоподібний кулак, ляснув ним об розчепірену ліву долоню.

— Максимум до завтрашнього ранку, — погодився з Притулою Глод.

— Тепер навіть придурки вимагають адвоката, і наші цінителі сауни з дівками навряд чи виняток.

— Вони навряд чи парашу нюхали, сцикуни ще, за три години в камері розваляться, зуб даю! — Сташенко потряс кулаком. — Хіба комусь уперше?

— Не треба тут прогнозів, — відмахнувся Калита. — Беремо всю компанію, хоч би скільки їх там милося. Ти, Притула, менше зараз про завтрашній ранок думай. Нам їх тепер закрити треба, і на цьому — все, — долоня лягла на поверхню стола. — Бажано, Сташенко, без стрілянини обійтися, навіть з психологічною метою. Відписуватися за кожне «бабах» тобі ж доведеться, і не забувай — гільзи від казенних набоїв мусиш здавати.

Опери зареготали. Віднедавна хтось розумний завів у них порядок: після кожного застосування табельної зброї, навіть якщо стріляєш угору, попереджаючи злочинця, треба не лише писати обґрунтоване пояснення, а й здавати відстріляні гільзи. Бійців підрозділу «Сокіл», або, по простому, «соколят» це правило чомусь не стосувалося, але вони стріляли нечасто, в основному викручували затриманим руки, розбивали писки та губи, розквашували носи, вибивали зуби, іноді ламали ребра.

— Сташенко, будеш старшим групи. Тільки дивись, не захоплюйся, без фанатизму. Давайте, мужички, часу нема, — Калита глянув на годинника, п’ять пар очей мимоволі метнулися в тому ж напрямку. — Дев’ятнадцята тридцять п’ять. Справді, пора.

8

Корбут вирізнявся серед оперативного складу «бандитського» відділу тим, що на роботу їздив власною машиною. Щоправда, це була звичайнісінька пошарпана «дев'ятка», але й це виглядало суттєвою перевагою. Звичайно, оперові коштувало чималих зусиль вициганити в начальства машину навіть для серйозної справи, в основному оперативники ходили пішки, пересувалися громадським транспортом, а найбільш нахабні зупиняли таксі, тицяли водієві під носа «корочку», і в більшості випадків таксист завозив, куди треба, хоча подумки, звичайно, матюкався. Корбут не дотримувався правил дорожнього руху, тримав у машині службову блималку, встановив сирену, і міг керувати автом у будь-якому стані сп’яніння. Поки що це йому сходило з рук, бо опер постійно використовував власний транспорт для службових потреб. Йому навіть виписували заради такого випадку казенний бензин, хоча він завів у місті кілька точок, де його «жигуль» заправляли безкоштовно.

На затримання в сауну їхали машиною Корбута. «Соколята» трималися позаду на розшарпаній убозівській «шістці». Про цю машину ходили легенди. Її задля оперативної необхідності десятки разів перефарбовували, в багажнику валялося з півдесятка запасних номерів, іноді причепити номера взагалі забували, але це авто все одно впізнавали: «Диви, знов менти кудись поїхали». Іншого вільного транспорту просто не було, і лишалася надія, що березнева вечірня темрява й дощ природним способом замаскують нещасну «шістку».

— Входи, виходи, — бубонів Корбут, не даючи стрілці спідометра опускатися нижче позначки «80». — Які там ходи-виходи, немає чого перекривати. Просто фразочка красива, — він у силу своїх незначних акторських здібностей спробував зімітувати голос комісара поліції, постійного героя поліцейських серіалів: — Перекрийте всі ходи і виходи, парні! Йєс, сер! Буде зроблено, сер! Муха не проскочить, сер! Тьху, мама дорога! Там є звичайний вхід, є службові двері. З парної вони точно нікуди не подінуться. Візьмемо за муді, як синків, писнути не встигнуть.

— Чого це їм стукнуло дівок по мобільному викликати? — Притула швидше мислив уголос, ніж хотів, аби йому відповіли.

— Ось і запитаєш у них, — Сташенко вкотре за весь цей час виклацнув обойму з руків'я «Макарова», аби глянути на неї, помилуватися і знову застромити назад.

— Бо придурки, — прокоментував Корбут. — Не наші це клієнти, наші розстріляли двох мужиків на фірмі за нєфіг і надовго залягли. Не такі вони дурні, аби на звичайній мобілці попастися і отак-от бухати в гадючниках та з бабами в саунах киснути. Швидше за все, загоношили якісь відморозки того баригу, котрому вони компи скинули, мобільник викинули, а хтось із цих цінителів масажу випадково знайшов. Ну, і граються пацани. Їм по вісімнадцять, дитинство в жопі крутить.

— Якось усе це складно, блін, — Глод сидів на задньому сидінні між Притулою і Деревієм, йому було незручно, кремезні старлеї затиснули його, худорлявого, з обох боків, наче лещатами. — Серьога в одному правий: навряд чи такі придурки пішли б на збройний напад. Баригу замочити — запросто, тут думати багато не треба. Не схожі вони на тих, хто взагалі думає.

— Чого гадати? Побачимо зараз. У будь-якому разі треба зважати, що, окрім чужої мобілки, вони з собою ще стволи тягають. Так, приїхали.

Корбут загальмував за півсотні метрів від сяючої неонами вивіски «Нептун», оперативна «шістка» позаду теж зупинилася. Мовчазні й однакові «соколята» Вася й Діма вийшли з машини, підійшли до «дев’ятки». Вони звикли діяти за планом, а не розробляти його, тому чекали, що запропонують оперативники. Ті теж вийшли під дощ. Аби подивитися на циферблат свого годинника, Корбут підніс правицю майже впритул до очей. Оздоровчий комплекс «Нептун» міститься майже на околиці, тому світилася тут лише вивіска з назвою, вуличні ліхтарі давно не горіли.

— Діємо дуже просто, — очевидно, Корбут усе продумав дорогою, і думки вголос не заважали процесу мислення. — Ви, мужики, йдіть до службового входу, це з того боку, обійдете будинок — і ліворуч. Перекриваєте його наглухо. Ми підемо всередину. Там, боюся, ми всі один одному заважати будемо, місця небагато, розвернутися особливо нема де.

— Чого доброго, ще один одного затримаємо, — буркнув Деревій.

— Не переплутаємо. Вони голі. Бачиш голого — хапай, — реготнув Сташенко. — Мужики, може, правда дочекаємося, поки баби приїдуть, заодно і їх затримаємо, допитаємо на предмет причетності до чого-небудь. Я сам допитаю, га-га-га…

— Далися тобі ті баби, — сплюнув Глод.

— Не далися, так дадуться, ось побачиш. Цирк буде, я вам гарантую!

— Не кричи, — втрутився Корбут. — Цирку нам тут якраз і не треба. Ні цирку, ні театру, ні кіна. Заходимо всі разом, але гуртом не тримаємося, там, щоправда, особливо розгулятися нема де. Вперед підемо ми зі Стахом, — так називали Сташенка всі без винятку за очі і в очі, — а ви будете приймати адамчиків по одному. Пішли.

Усередину приміщення оперативники зайшли визначеним бойовим порядком: попереду Корбут і Сташенко, за ними — Притула з Деревієм, замикав маленьку процесію Глод. Назустріч гостям ступив з-за рецепції хлопець у білому халаті, щось хотів сказати, та, вочевидь, упізнавши Корбута, позадкував.

— Вільно? — коротко запитав Сергій, кивнувши за його спину, вглиб коридору.

— 3-зайнято… Ви без попередження… Тут клієнти замовили ще з обіду, ви не…

— Скільки їх? — перервав Корбут.

— Четверо.

Опери перезирнулися. Розрахунки підтверджувалися.

— Хто такі?

— Ну… заходять сюди час від часу…

— Як часто?

— Я їх в обличчя знаю, — нарешті хлопець опанував себе. — Вони могли приходити не конче в мою зміну, але я цю компанію тут не вперше бачу. Знаю навіть, що одного Ігорем звати.

— Чого це так?

— А отак! Дзвонить сюди й каже: «Це Ігор, ваш постійний клієнт. Ми хочемо замовити сауну в такий-то час на стільки-то годин».

— Звичайно скільки замовляють?

— Хто? Вони?

— До чого тут вони? Клієнти взагалі.

— A-а… Ну, більше двох годин навіть фіни не витримують.

— Багато ти про фінів знаєш. Хто ще в приміщенні є?

— Банщик, прибиральниця, гардеробниця, парочка охоронців, у нас же комерційний заклад. Це тут. А бар до останнього клієнта працює. Там теж один охоронець, кухар, бармен, дві офіціантки.

— Центр здоров’я з баром, — прокоментував Притула.

— Як це ти тут іще не причастився? — здивовано глипнув на нього Сташенко. — Без бару не канає, серйозно кажу тобі. Клієнти пивце собі постійно замовляють, креветки в меню є. І водяру, крім бару її нема де взяти, тут же суворо — з собою приносити не можна. Правда?

— Правда, — кивнув хлопець.

— А ці пацани з собою принесли, правильно? — підхопив його тон Корбут.

— Е-е-е…

— Принесли — значить, принесли. Ціни у вашому барі для лохів, і не кажи мені нічого. Раз постійні клієнти, адміністрація крізь пальці дивиться. Дивиться чи ні? — хлопець кивнув. — О. До них ще дівчатка приїдуть, так чи ні?

— У нас дозволяється, ви ж знаєте… Неофіційно, але всюди вони є… Коли платять… Клієнт правий, кому від цього гірше?

— Нічого, — Корбут дружньо поплескав його по плечу. — Тебе Сашком звуть?

— Сашком.

— Ти ж мене знаєш, Сашко, ми ж знайомі з тобою, чи ні?

— І що?

— І нічого. Ми ваших клієнтів із собою заберемо, Сашко. Треба керівництву доповісти про «чепе» — доповідай. Робота в тебе така. Тільки якщо зараз доповіси, а не після того, як ми їх виведемо і розтикаємо по машинах, знаєш, що може статися? Оці всі додаткові послуги вашому «Нептунові» боком вилізуть, вам дуже швидко свято Нептуна влаштують, віриш, ні?

— Вірю. Мене з роботи виженуть…

— За що? За те, що не заважав працівникам міліції виконувати службові обов’язки? — кутик рота Корбута знову скривився, окреслюючи посмішку. — Тепер, Сашко, мене послухай: якщо в тебе виникнуть ці проблеми, дзвониш особисто мені. Номер телефону я запишу. І свято Нептуна не відміниться, коли з тебе бодай преміальні знімуть. У вас тут виплачують преміальні?

— Коли як…

— Вважай, що ти, Сашко, під моїм особистим захистом. Капітан Корбут, шосте управління, «шістка», знаєш, що це таке? У нашій конторі словами не розкидаються. Тебе, Сашко, взагалі весь УБОЗ захищатиме. Ти ж нам сьогодні допоможеш, чи ні?

Сашко вимучив на обличчі посмішку.

— Отак, питання вирішено, — Корбут дружньо ляснув його долонею по плечу. — Хто сьогодні в барі — Люба, Марина, Галка?

— Галя і Свєта, їхня зміна.

— Давай Галку сюди, але Боже тебе збав щось бовкнути, Сашко. Я можу тобі довіряти?

Хлопець мовчки кивнув і вийшов у бічні двері, звідки чулася приглушена музика.

— Ти справді часто сюди ходиш, — зауважив Притула.

— Тобі, Притуло, як оперативникові, так само треба стати своїм хоча б в одному популярному в місті притоні. Бачиш, як корисно, — Корбут знову глянув на годинник. — Дівчатка наші часу гаяти не люблять, час — це гроші, а отже, прибудуть вони сюди за п'ятнадцять хвилин. — Ви вдвох, — він кивнув Притулі та Деревію, станете тут, біля входу, і затримаєте дам. Їх туди взагалі пускати не можна.

— Затримати? — перепитав Деревій.

— Не в тому значенні, — виправився Корбут. — Заверніть, хай собі їдуть звідси на хрін, не буде їм тут сьогодні заробітку.

— Вони сюди на хрін і прийдуть, коли не сказати більше, — Сташенку ставало дедалі веселіше. Його веселого настрою ніхто не підтримував. З боку здавалося, що решта чоловіків трималася аж надто зосередженою.

Сашко повернувся в супроводі товстенької коротко стриженої дівулі у джинсах та кофтині, поверх якої вона начепила фірмовий, синій у горошок фартух з написом «Neptun» у верхньому правому кутку.

— Ой, драсті! — вона, здається, щиро зраділа, побачивши Корбута.

— Потім поцілуємося, Галю, якщо захочеш, — оперативник укотре глипнув на годинник і вже не приховував хвилювання. — Для тебе є завдання державної ваги. Орден можеш заробити. Ходи зі мною, я тебе проінструктую, — легко обхопивши товстунку за плечі, він завів її у невеличку службову кімнатку поряд із рецепцією.

Сашко нічого не розумів. Решта оперів зберігала спокій, відчуваючи — все йде так, як задумано.

Наодинці Корбут і Галочка побули не більше хвилини, і коли вони вийшли, обличчя офіціантки було розгублене. Сергій, навпаки, поводився впевнено, кивнув Гонті й Сташенку:

— Рушили, мужики. Вітьок, — це Деревію, — я нашому товаришеві Сашку довіряю, але дивися за ним про всяк випадок. А ти, — це вже Сашкові, — іди на робоче місце. І тихо будь.

Спочатку вони пройшли вузеньким коридором до гардеробної, де тітонька непевного віку спробувала заступити їм дорогу, та побачивши спершу Галю, потім — Корбута, і нарешті — посвідчення в його руці, приклала праву долоню до вуст, зробила очі круглими й позадкувала. На вішалках висіли чотири шкіряні куртки. Гонта швидко обмацав їх, заперечливо похитав головою. Чотири пари взуття не привернули його увагу, він лише копнув найближчий до нього черевик, аби не заважав під ногами. Корбут легенько торкнувся обшитих полірованими дошками дверей, що вели до передбанника. Переконався — зачинено, застережливо підніс руку, закликаючи всіх прислухатися. Зсередини чулися приглушені голоси. Задоволено кивнувши, він знаком звелів чоловікам трошки відступити, вказавши Галі пальцем на двері. Вона глянула на нього такими очима, що Гонта мимохіть прочитав у них прохання пожаліти, а тоді, зітхнувши, підійшла до дверей упритул і рішуче постукала. Зачекала кілька секунд і постукала знову.

Зсередини почулися кроки, потім запитали:

— Хто?

Просто на очах в оперативників Галя буквально перевтілилася. Хоча її через двері ніхто не міг побачити, вона звабливо виставила груди, руку поклала на стегно, вигнулася, наче кішка, і промуркотіла несподівано розпусним голосочком:

— Ма-альчі-ішкі, любов прийшла!

— О! — відгукнулися з-за дверей. — Захаді, дєвчонкі! У нас для вас тут кой-шо приготовано!

Клацнув замок.

Тієї ж миті Корбут смикнув Галю за лікоть, відсторонюючи її від дверей, мало не відкидаючи назад, собі за спину. Дівчина заточилася, аби не впасти, схопилася за вішалку, і тоді Сташенко відштовхнув її ще далі, зовсім не думаючи зараз про правила галантного поводження з жінкою. Двері тим часом прочинилися, й Корбут, чия рука вже тягнулася до заплічної кобури, отетерів він побаченого. Він очікував чого завгодно, тільки не такого видовища.

Просто на порозі стояв голий, розпарений до червоного і, судячи з усього, сильно п’яний пацан — інакшого слова не крутилося в той момент у опера в голові. Він розкарячив і зігнув у колінах ноги, розвів стегна, між якими стримів готовий до бою набряклий член, трошки прогнувся назад, розкинув руки в різні боки, наче циркач, котрий щойно подав команду «але-ап», і крикнув:

— Оп-па н-на-а!

За спиною Корбута не стримався і зареготав Сташенко. Рука Корбута мимоволі поповзла донизу, будь-яке бажання погрожувати цьому голому клоунові пістолетом моментально зникло. Сам того не розуміючи, пацан виграв у Сергія кілька хвилин.

Реакція у п’яного виявилася несподівано блискавичною. Він ніби забув про те, що гола людина стає беззахисною. Своїми подальшими діями навіть спростував це твердження. Миттєво випрямившись, він із силою штовхнув двері на Корбута і навалився на них плечем, мацаючи рукою защіпку, водночас волаючи:

— Пацани! Менти! МЕНТИ-И-И-И!

Трохи відступивши, Корбут замахнувся і влупив по дверях носаком. Удар справді вийшов гарматним, та саме в той момент двері зсередини відпустили. Не знайшовши защіпки, хлопець відскочив до стіни, де стояли лавки з наваленим на них одягом. Удар не зустрів опору, і Корбут від несподіванки втратив рівновагу й упав на одне коліно, стукнувшись плечем об одвірок. Сташенко з Глодом у тісній гардеробній заважали один одному, крім того, вони не хотіли через власну надмірну спритність остаточно звалити товариша з ніг. Сергій Корбут, вивергаючи з рота нецензурні тиради, рвучко звівся на рівні ноги, і тепер уже рішуче вихопив пістолета.

У дверях, які вели до парної, скупчилися три голі чоловічі постаті, що їх цілком можна було сприйняти за екзотичну багатоніжку. Їхня поява теж на кілька секунд відволікла увагу Корбута від супротивника, котрий сидів на підлозі біля лавок і вже витягав правицю з-під скинутих в купу джинсів, светрів, сорочок та футболок.

— Міліція! Стояти! — трошки запізніло гаркнув Корбут, у відповідь йому гримнуло — полум’я вирвалося з правої руки пацана, луна пішла передбанником, і гримнуло ще раз, хоча оперові, що стовбичив у дверному отворі, вистачило і першого пострілу.

Куля пробила груди.

Стрілець навіть не цілився, просто підніс озброєну руку на рівень мішені й натиснув спуск.

Друга куля влучила в шию, рука стрільця тремтіла, ходила ходором, тому смикнулася під час другого пострілу вгору. Корбут поволі осідав донизу, і вже з двома кулями в тілі завалився на мокру кахляну підлогу. З-під тулуба відразу потекли рожеві струмочки — кров, змішуючись із водою, змінювала свій природний колір.

Глод, почувши перший постріл, відразу сахнувся до стіни, притиснувся до неї спиною і витягнув зброю. Сташенко, що стояв навпроти нього і мав можливість бачити, що відбувається в передбаннику, навпаки — люто вилаявся, перестрибнув через тіло Корбута, що незграбно розтягнулося при вході, й кинувся на нападника, зовсім не зважаючи на пістолет у його руці. Про свою зброю він, здавалося, забув. Ще одним великим стрибком подолав відстань між собою і нападником, буцнув його носаком по кисті руки, обеззброївши супротивника, а тоді навідліг садонув у пах, б’ючи не носаком — товчучи всією ступнею, раз, вдруге, втретє. Крик, що вирвався з горлянки стрільця, зовсім не був схожий на людський.

У Глода мало не позакладало вуха — десь ліворуч від нього, з глибини роздягальні, пронизливо верещала Галина й голосила жінка-гардеробниця. Тримаючи пістолета напереваги, Макс ступив до передбанника, швидко оцінивши ситуацію, повернувся й вигукнув, ні до кого конкретно не звертаючись:

— «Швидку» сюди! І бігом, бігом!

Допомогти пораненому Корбуту зараз не було часу, хоча першим порухом Макса було стати навколішки й перевернути товариша горілиць. Та просто перед собою він бачив щільно причинені двері в парну, в кутку під невтомними ударами Сташенка скавчав голий стрілець, доля якого цікавила Глода тепер менш за все, і він рішуче наліг плечем на зачинені двері.

Зсередини їх намагалися тримати, Макс зробив крок назад і стрельнув у них, намагаючись по можливості не наводити дуло в ту частину, де могли стояти люди з того боку. Хтось перелякано закричав, тоді Глод знову навалився на двері, опору вже не відчув. Увійшов і опинився в приміщенні з басейном. У холодній воді сидів, зіщулившись, голий худорлявий хлопчина, навіть статурою не схожий на дорослого повноцінного чоловіка. Макс ступив до краю басейну. На нього дивилося перелякане обличчя, вивчене опером по фотокартці за останні півтори доби так ретельно, наче власне. У басейні ловив дрижаки Ігор Рожнов.

— Де? — запитав Глод, хоча й без того знав, де треба шукати двох інших. Рожнов вистромив з води руку, показав пальцем на двері парної і для чогось пискнув:

— Н-не с-стр-рілл-ляйте-е…

— Треба ти… — процідив крізь зуби Глод і повернувся до вхідних дверей — там уже стояли, відхекуючись, Притула з Деревієм. Обоє стискали в руках зброю. — Виловіть цього моржа на хер! І заберіть Стаха від того дебіла! Не відпишеться потім! На Серьогу гляньте!

Сказав — і відразу зрозумів: стільки справ одним махом двоє людей не зроблять, навіть не зрозуміють, що слід робити насамперед. Подумав — і негайно викинув ці думки з голови. Просто перед собою він бачив останні двері, за якими зачинилися ще двоє малолітніх придурків. Кількома кроками подолавши відстань між басейном і власне парильнею, Глод рвонув двері на себе і ступив до пекла.

Пара огорнула своїми густими жаркими обіймами, він одразу відчув, як обважніло тіло, піт маленькими потічками почав заливати очі. Роздивитися нічого не встиг — ліворуч щось ворухнулося, та опер, повернувшись досить зграбно, замахнувся і вдарив руків'ям «Макарова» туди, де був рух, відчув зойк, замахнувся і вдарив ще раз. Одна гола постать присіла на підлогу біля його ніг, друга шаснула на полок, для чогось залізла на верхню полицю і потягнула на себе простирадло. Відштовхнувши ногою нападника, Макс зняв із запобіжника пістолет, чого не зробив раніше, і, не думаючи довго, пальнув у стелю.

— Міліція, мать вашу! Виходьте по одному на свіже повітря, суки, бо інакше отак голими вас на вулицю витягну! Кожного! Сам особисто витягну! — свою обіцянку він підтвердив другим попереджувальним пострілом, і хлопці, один, прикриваючись простирадлом, інший — руками спереду, обережно вийшли з парної. Біля краю басейну вже стояв Деревій, наставивши на Рожнова пістолетне дуло, а той тримався за поручень драбинки і вигукував:

— Я сам! Я сам! Я сам! Я сам!

— Заїло його, — кинув Деревій Максові через плече, але сам не поспішав витягати хлопця з холодної води за руку. Глод відмахнувся. Затримані перестали його цікавити, тепер більше хвилював стан Корбута.

У роздягальню вже набилося досить багато народу. Наспілі «соколята» тримали за руки Сташенка. Він не дуже й виривався, бо той, хто стріляв у опера, лежав на підлозі в позі ембріона, закривавлений і нерухомий. Та й тримали його бійці не дуже міцно, швидше для порядку, аби вдруге не напав на бандита. Притула поскидав на підлогу весь одяг з лавок і зустрів появу Макса радісним висновком:

— Більше стволів тут немає! Зате диви! — він переможно показав трубку мобільного телефону, котру попри всю довколишню колотнечу акуратно тримав двома пальцями правої руки за краї. — І оце з цього стріляли! Самопал! — так само двома пальцями він тримав у лівій руці револьвер.

— Я щасливий. Не замацай тільки, — Глод іще раз обвів поглядом кімнату, зупинився на столику, заставленому повними й порожніми пляшками, горілчаними та пивними, взяв почату півлітру теплої горілки, ні на кого не дивлячись, зробив солідний ковток, а потім несподівано навіть для себе розгатив її об стіну просто за спинами затриманих.

— Ну! — не стримався один з них, той, що спромігся не забути про простирадло.

— Гну! — гаркнув Глод, не звертаючи ні на кого уваги. — Одягатися, суки, і бігом мені, бігом! Час пішов! Я кому сказав!

Затримані кинулися шукати в загальному рейваху свої речі. Нарешті Деревій привів до гурту останнього — Рожнова, котрий виглядав найбільш переляканим з усіх.

— Я не стріляв! — вигукнув він просто з порога.

— Зате я зараз стрельну! — подався до нього Сташенко, та «соколята» завбачливо взяли його за руки. — Стрельну, стрельну, туди твою маму нехай! Штани вдягай, не відсвічуй яйцями!

Тіло Корбута ніхто не рухав. Не наважився і Глод, лише покликав його на ім’я. «Швидка» наспіла саме тоді, коли троє затриманих встигли абияк одягнутися і стояли, скуті наручниками, а четвертий і далі лежав без ознак життя. Лікарка з медбратом проштовхалися крізь невеличкий натовп, що зібрався біля входу до сауни, оцінила ситуацію і коротко наказала:

— Покладіть пораненого на лавку, на спину, потім — геть звідси.

— Що з ним? — медбрат тицьнув пальцем на побитого.

— Стріляв, — Сташенко обмежився цим поясненням, на що негайно отримав від лікарки відповідь:

— Садисти. Так, давайте хутчіш, мужчини, чи ви хочете, аби звідси трупи винесли?

Тут же, біля рецепції, Глод з’ясував особи затриманих. Рожнов підтвердив — він таки Рожнов Ігор. Той, хто прикривався простирадлом, виявився його другом Євгеном Скляренком. Третій, той, хто намагався напасти на опера, назвався Степаном Домовиком.

— Четвертий хто? Стріляв — хто?

— Дорофеєв… Костик… — нявкнув Рожнов, відразу визвірився на Домовика. — Чого зириш? Не ми стріляли! Ми не знаємо його! Так, за компанію пішли! Товаришу начальник, у нього — судимість, він — бандюга, товаришу…

— Цить! — перервав Глод. — У тебе ще буде можливість допомогти слідству.

Повз них медбрат разом із водієм «швидкої» пронесли ноші з тілом Корбута. Обличчя йому не закрили, це Макс сприйняв за добрий знак. За ношами квапливо йшла лікарка. Глод спробував зупинити її й розпитати, але вона лише відмахнулася. Назустріч цій процесії поспішала інша бригада «швидкої». За кілька хвилин вони винесли на ношах побитого Сташенком хлопця. Сам Стах на всю силу легенів сварився з молодим лікарем, переконуючи його забути в цьому випадку клятву Гіппократа.

— Я напишу доповідну, куди треба напишу, і вас, капітан чи хто ви там, під суд віддадуть! — викрикував лікар. — Скільки можна?

— Він стріляв у нашого працівника!

— Це не має значення! Ви б усе одно його скалічили. Не його, так іншого!

— Слухай, ти…

— Ні, це ти слухай, придурку, ти слухай! Ти зробив хлопця інвалідом, уже зробив, без суду й слідства, я ж бачу, не сліпий!

— А він із нашого товариша трупака зробив, ти розумієш чи ні!

— Виживе ваш колега. Здоровий, як бугай.

9

Додому начальник УБОЗу доїхати не встиг — на початку десятої години вечора з півдороги його перехопив черговий дзвінком на мобільний і коротко повідомив про надзвичайну подію в оздоровчому комплексі «Нептун». Не скидаючи швидкості, Черниченко розвернув свій «Рено» на сто вісімдесят градусів і за десять хвилин уже в'їжджав на управлінське подвір’я. Він не встиг поставити ногу на першу сходинку, як одна за одною заїхали три машини: «дев’ятка» Корбута, оперативна «шістка» і міліцейська «канарка». Розчахнувши поли сірого плаща, розставивши ноги і засунувши руки глибоко в кишені штанів, Черниченко спостерігав, як під дощ виходили його оперативники, разом із «соколятами» і екіпажем «канарки» витягали затриманих і, не церемонячись, волочили їх до приміщення. Присутність начальника помітили не відразу, зупинилися. Вперед ступив Глод, його відсторонив Сташенко, але рапорту не вийшло — з управління вийшов Калита, і Черниченко обмежився коротким розпорядженням:

— Цих — до камер. Окремо. І до мене відразу.

— Ідіть, ми вже самі, — озвався один «соколівець», і четверо понурих оперів у передчутті грози посунули за начальником. Калита пропустив його вперед, затримався в дверях, хотів і собі щось додати, але тільки махнув рукою і зайшов усередину.

Коли за останнім зачинилися двері полковницького кабінету, Черниченко, не знімаючи плаща, сів у крісло, потер обличчя розчепіреною п’ятірнею і промовив рівним голосом:

— Хто?

Стах відкрив було рота, але Глод випередив його:

— Усе йшло спокійно. Ми не думали, що в них може бути зброя.

— Навіть так? — брови полковника скочили вгору, і Максим відразу виправився:

— Думали, передбачали, але ж лазня, самі розумієте… Звідки голий ствола б дістав?

— Сцикун класного опера поклав, ні за хер собачий поклав! — Черниченко з усього маху грюкнув кулаком по столу, аж підстрибнув подарований до торішнього Дня міліції новенький офісний набір. — А ви хавалами хляпали, ви всі! І не кажіть, що винних немає! Дружині його я дзвонитиму чи ти, Сташенко?

— Я, — виступив уперед Калита.

— Для тебе ще роботи вистачить! — Черниченко затиснув зубами «голуазину», прикурив, жбурнув запальничку на стіл. — Тепер так. Допитів сьогодні не буде.

— Чого це? — не стримався Сташенко. — Вони ж теплі…

— Мовчи, я сказав! Тепер, після всього, їх розколоти просто, а на завтра вони оклигають і відмовляться від усього сказаного.

— Без того можуть піти…

— Тихо! Я сказав — відкласти до завтра, отже, так і буде. Нікуди вони не дінуться. Наскільки я знаю, вони всі п’яні, так чи ні?

— Виглядає, що так, — підтвердив Калита.

— Раз так, то допит у будь-якому разі неправомірний, а свідчення ніхто не прийме. Навіть така гидота прочухається й адвокатів почне вимагати, коли вже не вимагає. Мовчать?

— Хто як, — вступив у розмову Глод. — Той, Рожнов, скиглив усю дорогу. Скляренко теж щось там просився. Третій їхній, Домовик, сидів тихо.

— Ось, а тепер я вам скажу, як усе піде далі. Почнете ви їх просто зараз колоти — вони потечуть, хоча б той самий Рожнов. На ранок запросто можуть заголосити про адвоката. Не вони, так батьки захисника знайдуть. Обставини, за яких їх узяли, не секретні, й ми даємо адвокатові зброю в руки: свідчення проти себе людини, котра перебувала на момент написання щиросердного зізнання у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, не можуть вважатися правдивими.

— Ми почали адвокатів боятися? — знову не витримав Сташенко.

— Тобі, карателю, самому адвокат знадобитися може. Від справи тебе поки що усунуто, додому поїдеш. І сиди там, лікарняний візьми, поки, як кажуть, не почалося.

— Капнули вже?

— Ти як думав!

— Цікаво, хто встигнув і коли. Менше ж години минуло…

— Не про це думай, а про те, як погони не втратити. Значить, хай вони покиснуть у камерах і посушать голови, за що їх сюди притягнули. Ще один момент не треба забувати, — Черниченко потроху заспокоювався. — Я уже говорив про цю обставину: Скляренка і того, третього, як його…

— Домовик.

— Ось, Скляренка і Домовика ми, виходить, затримали за компанію. У нас нема чого їм поки що висунути. Тому розмов про ментівське свавілля не уникнути. І в разі, якщо вони просто зараз розколються, на нас усіх, не на когось конкретно, начеплять подвійну провину. Допит п'яного і безпідставне затримання. Навіть за підозрою в убивстві Микитенка не пройде: трупа немає. Ні, трійця мусить поваритися до завтра. Про четвертого окрема розмова. Той, вважайте, собі вже вирок підписав, там хоч вагон адвокатів — зуби зламають. Із цим усе зрозуміло?

— Куди вже ясніше, — Сташенко висловив загальну думку.

— Тепер — по кабінетах, пояснювальні писати. І про те, що сталося, і за фактом застосування зброї. Чим більше напишете тепер папірців, тим краще для вас же. Папірці здати Калиті, потім — спати. Вільні. Калита, лишися.

Говорити між собою операм ні про що не хотілося. Мовчки придумавши пояснювальні доповідні, більше схожі на виправдання, вони, не змовляючись, попростували до найближчого бару, що працював до глупої ночі. Узяли дві пляшки горілки та кілька бутербродів, у перервах між наливанням та випиванням обмінювалися незначущими фразами, та все одно розмова невпинно поверталася до з’ясування традиційного в подібних випадках питання: «Як це так сталося?» Коли все було випито, Глод, Деревій та Сташенко розійшлися по домівках, а Притула повернувся в управління — зранку вкотре посварився з дружиною, тому вирішив переночувати на канапі в черговій частині або на стільцях у кабінеті. Він практикував подібні ночівлі не вперше, поки що проблем не виникало, коли можливість ночувати на стільцях замість подружнього ліжка вважати за нормальний стан речей…

Під ранок надійшло кілька новин, здебільшого невтішних. Прогнози лікаря «швидкої» справдилися частково. Капітан Сергій Корбут помер тієї ж ночі на операційному столі — втрата крові плюс ушкоджені життєво важливі органи від кулі самопального револьвера. А Костянтин Дорофеєв, найстарший із четвірки затриманих, отримав численні переломи. Крім того, розлючений Стах постарався на совість і роздушив йому мошонку. Отже, фактично, зробив двадцятирічного хлопця інвалідом.

І навіть приємна звістка не переважувала того ранку значущість неприємних, хоча за інших обставин стала б надзвичайно вагомою. На кермі «опеля», котрий належав зниклому Русланові Микитенку, знайдено серед інших чіткі відбитки пальців Степана Домовика. А за ручки передніх та задніх пасажирських дверцят останніми хапалися Ігор Рожнов, Євген Скляренко і Костянтин Дорофеєв — останньому пальці відкатали в лікарні.

10

— Ти де мобільник узяв?

— Це не мій!

— Брешеш, Рожнов, причому по-дурному брешеш, — допитувати його Калита взявся сам, бо відчував найслабшу ланку ланцюга. Як і прогнозував Черниченко, Домовик відмовлявся говорити зовсім, а Скляренко вимагав адвоката. Кожному з них уже можна було розповісти про результати дактилоскопічної експертизи, та поки що в жодному разі не зводити разом, навіть на хвилину. — Інші стверджують, що ти мобілку від самого початку тягав із собою.

— Початку чого?

— Всього. Ти трубку так залапав, на десять експертиз вистачить. Твоя?

— Хто?

— Мобілка — твоя?

— Ну… припустімо… Я ж не стріляв!

Цю фразу Калита почув, щойно затриманого Рожнова завели до нього в кабінет. І чув її періодично.

— Не стріляв, факт, — звично погодився з ним майор. — Ми про телефон говоримо. Твій?

— Мій, — буркнув під ніс Рожнов і опустив голову.

— Дивися на мене і не бубони. Ще раз: твоя мобілка?

— Моя.

— О, так краще. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» належить мені, тобто, тобі, Рожнову Ігореві Степановичу. Де ти, Ігоре Степановичу, його взяв? Знайшов чи купив?

— Чому знайшов? Не гриб же…

— Гриби любиш шукати? Грибник?

— Колись ходив… з бабою… До лісу…

— З бабусею, Юлією Гнатівною?

— Ви її знаєте?

— Знайомилися. Отже, купив чи знайшов?

— Купив… Розпродаж був, беушні мобілки за півціни продавали, я й повівся, придбав. Зручна річ, без неї… — Ріг затнувся.

— Що без неї? Ти ж договорюй, Ігоре Степановичу. Так що там у нас без мобілки?

— Не поважають… дівки не люблять…

— Серйозний аргумент. Так воно і є, Ігорьок, так і є. Значить, коли саме купив? Давно, не дуже, вчора, тиждень тому?

— Десь… — Ріг старанно наморщив лоба, — десь днів чотири тому.

— За скільки?

— П’ятдесят баксів, фігня.

— Бач, поперло тобі як, Ігоре Степановичу. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» я, тобто ти, придбав за п'ятдесят умовних одиниць…

— Нє, це я так про бакси сказав, тобто мені сказали, я еквівалент заплатив!

— Хай так, — погодився Калита, — за суму в гривнях, котра становить еквівалент п’ятдесяти доларам США за курсом Національного банку під час розпродажу… Де розпродаж був, магазин назвемо. Чого мовчиш, палицю ковтнув?

Рожнов знову вивчав лінолеум на підлозі.

— Чого мовчиш? Забув, де купував?

— Забув, — погодився Ріг.

— Нічого, тут допоможемо, пам’ять освіжимо. Зробимо запит, проведемо оперативну перевірочку й дуже швидко встановимо, де саме чотири дні тому відбувався розпродаж мобільних телефонів, котрі були у використанні. А якщо жодного розпродажу, тоді як, Ігоре Степановичу?

— Ви ж не перевіряли, — промовив Ріг, витримавши майже хвилинну паузу.

— Правильно, тобі нема куди квапитися. Ми згаємо час, але результат я тобі просто зараз скажу: не було ніде такого розпродажу, ні чотири дні тому, ні тиждень. Просто нам доведеться починати розмову спочатку, і вже іншим тоном. Бо я тобі офіційно доведу, Рожнов, що ти брешеш. Бо перед тим, як ми почнемо перевірку, ти підпишеш оцей протокол, — Калита помахав перед затриманим аркушем. — То як, Рожнов? Де ти взяв телефон?

— Купив…

— Знову за своє?

— Та ні… Я з рук купив, на базарі, у невідомого мені хлопця. Я його не знаю, а описати зможу, — Ріг запоспішав: — Старший за мене, морда коняча, брюнет, на зріст ми однакові, пальто чорне, простоволосий. Мабуть, наркот або алкаш… Або сам украв десь… Точно, украв і задешево зіпхнув мені, дурному!

— Чому ж збрехав про розпродаж? Для чого збрехав, Ігоре Степановичу?

— Ну… сам не знаю… — Ріг знову дивився собі під ноги.

— То я знаю, — Калита з гуркотом відсунув стілець, підвівся з-за столу, обійшов його, присів на його краєчок стільця, взяв правицею Рожнова за підборіддя, підняв голову. — Цей телефон ти вкрав у підприємця Руслана Микитенка. Знаєш такого?

— Не знаю! — відповідь вирвалася механічно, в очах Рожнова оперативних прочитав переляк. — То в нього хтось украв, а я кажу ж — купив, купив!

— Не хвилюйся. Все може бути, таке теж часто трапляється, згода, — Калита відпустив підборіддя. — Тоді як пояснити, що ти катався на машині незнайомого тобі чоловіка? Того самого Руслана Микитенка, котрий зник три дні тому? З дому він виїхав на машині, мав при собі мобілку, оцю саму, з якої ти дзвонив спочатку своєму знайомому Моніну, а потім — домовлявся з проститутками. Може, хочеш свій голос послухати?

— Яка м-машина…

— «Опель». Ось ця, — жестом фокусника Калита витяг із бокової кишені піджака фотокартку, тицьнув Рожнову. — Роздивився? — поклав фото на стіл, розгорнув тоненьку течку і взяв верхній папірець: — Читай. Висновки експертів: на внутрішній стороні ручки правих передніх дверцят автомобіля… ну, це пропускаємо, ага, ось — відбитки пальців співпадають із відбитком за номером «два», котрий належить Рожнову Ігореві Степановичу. Сидів біля водія, командорське місце. Керував хто?

— Кузьма, — байдужим голосом промовив Ріг.

— Стоп, що за Кузьма?

— Домовик Стьопа. Поганяло в нього таке — Кузьма. Мультик про домовика є, домовика Кузею звали. Ну, ось так — Кузя, Кузьма.

— Ага. Ти в нас хто?

— Пацани Рогом назвали.

— Ну, раз пацани назвали… Інші на кого відгукувалися?

— Скляр і Дора… Це Дора стріляв, це він, ми не знали нічого про ствол!

— Усі знають, хто стріляв у нашого працівника. Не про це тепер мова. Машину викрали?

— Покататися хотіли…

— Я ще раз запитую: викрали машину?

— Ну… викрали…

— Ти мені поступок не роби тут, не треба. Без «ну» — викрали?

— Викрали.

— Так і запишемо. Мобільний телефон?

— Я забрав… Давно хотів трубку собі, — фраза прозвучала зовсім по-дитячому.

— Теж запишемо, — Калита поки не думав нічого фіксувати письмово.

— Микитенко де? Звідки ви все це викрали? — у відповідь мовчання. — Він живий? — знову мовчання. — Починав добре, валяй далі. Про щиросердне зізнання тобі нагадати?

— Мертвий він! — несподівано вигукнув Ріг, бризкаючи слиною просто в обличчя майорові. — Дохлий! Мертвий! Трупешник! Давайте листок, усе напишу, не можу більше, не можу, не можу!

До десятої ранку всі троє писали «чистухи». А по обіді в присутності понятих та оператора з відеокамерою з вогкої землі льоху будинку в приватному секторі на околиці міста, за кілька вулиць від місця, де розбився «Опель», викопували понівечений труп Руслана Микитенка.

Будинок згідно з приватною домовленістю з вересня минулого року винаймали Ріг, Кузьма і Скляр. Вбитого вони спочатку катували, а потім закопали тут же, на обійсті власного житла, аби далеко не ходити. Наступні три доби вбивці ночували фактично поруч із трупом, і рятувало їх те, що до кінця дня напивалися до непритомного стану. Щоранку не прокидалися, а приходили до тями, абияк давали собі лад, щоб не виглядати зовсім уже підозріло, і чимскоріше тікали з дому — продовжувати пиятику. Ріг, ретельно демонструючи каяття, бив себе в груди і торочив: «Ми його поминали, поминали, поминали!» Причому за гроші вбитого.

Коли слідчий запитав про причину вбивства, кожен із чотирьох сказав майже одне й те саме: Микита заборгував їм значну суму, чекати їм набридло, тому вирішили покарати. Виходило, він сам винен у тому, що сталося. Слідчий не зупинявся, крутив далі: не може бути такого, аби бізнесмен, нехай дрібний, позичав гроші в типчиків на зразок Рога чи Домовика-Кузьми. Далі справа пішла, можна сказати, наче по маслу.

Звичайно, грошей Руслан у них не позичав. Він не розрахувався вчасно за товар. Ті самі комп’ютери, що лежали в сховищі. А вкрадені вони з фірми «Драко», де двох охоронців убито. Першим признався Рожнов, решта теж не довго відпиралася. І не вперше вони скидали крадений товар Микитенкові, бо з незнайомими людьми такі справи не робляться. Допити тривали до пізньої ночі, не чіпали лише побитого Дорофеєва, хоча він, визнавши свою співучасть у вбивстві Микити, щодо розбійних епізодів затято мовчав, до того ж довго допитувати його в лікарні не дозволялося. Але досить було й свідчень Рога, Скляра та Кузьми. Свого друга Дору вони не жаліли, тягнули і його за собою, розповідаючи все аж ніби наввипередки, сподіваючись кожен для себе на пом’якшення вироку.

Таким чином, усього компанія визнала за собою вісім злочинних епізодів. Усі розбої висіли «глухарями» від чотирьох місяців до півроку. Карному розшукові та УБОЗу це тріо неповнолітніх злочинців зробило своїми зізнаннями воістину царський подарунок.

11

Від розмови зі слідчим у майора Калити залишилися не зовсім втішні враження. Той склав спеціально для нього на окремому бланку список запитань, без відповідей на які слідство далі не просунеться. Тепер, переглядаючи документ у своєму кабінеті та шукаючи варіанти відповідей на кожне із запитань, старший опер розумів: крути не крути, а паскудний слідак має рацію. Затримання вбивць Микитенка, розкриття подвійного вбивства на фірмі «Драко» та об’єднання в одну справу восьми безперспективних «глухарів» зовсім не позбавляло «шістку» головного болю.

Звісно, сам-один Калита з усім цим списком возитися не мав наміру. Опери будуть навантажені, робота почнеться. Але для початку він мусив сам продумати кожне запитання, відчути його, так би мовити, на смак і з’ясувати для себе, де можна шукати відповідь. І чи можлива вона взагалі, чи не ускладнює їм слідство завдання, а за великим рахунком — і життя.

Отже, почнемо від самого початку: щиросердні зізнання кожного з чотирьох бандитів у вбивстві Руслана Микитенка. Кожен старанно розповідає про обставини вбивства, але в жодному разі не визнає себе безпосередньо вбивцею. Жоден не каже, хто завдав першого удару, хто робив укол, хто підпалював пальці на ногах, хто бив сокирою, хто душив, хто орудував ломом. З усього складається враження — вони описують те, що бачили, і вся їхня співучасть обмежується побиттям жертви, риттям могили в льосі та закопуванням трупа. Ну, і заволодіння грішми та особистим майном, машиною і мобільником. Коли слідчий поставив кожному конкретне запитання: «Хто вбивав?» — чіткої відповіді не отримав узагалі. Провели очну ставку, і недавні друзі почали показувати один на одного як на вбивцю. Таке, звичайно, трапляється, нікому не хочеться брати на себе роль «паровоза». Не зрозуміло також, хто запропонував викрасти і вбити Микитенка. Принаймні у написаних власноручно зізнаннях про це не сказано жодного слова.

Тепер — про суму грошей, викрадених у вбитого. Захопили всіх зненацька, тримали окремо, допитували теж поодинці. І кожен називав різну цифру. Ріг заявив, що Микита мав із собою без малого тисячу баксів, Скляр наполягав на восьми сотнях, Кузьма впевнено твердив — тисяча сто, а Дора взагалі відмовився називати навіть приблизну суму, посилаючись на головний біль. Звідси — питання на засипку: за яким принципом вони ділили гроші? Якщо порівну, а саме така відповідь напрошується, то чому ніхто не зафіксував, скільки саме їх було? Адже це дуже важливий момент. Розбіжності в цифрах свідчили тільки про одне: вони не встигли між собою домовитися.

Далі — напад на фірму «Драко». Тут нібито все в порядку, зізнання є. Але схема повторюється, щоправда, трошки в іншому варіанті. Згідно зі свідченнями Рожнова, вони всі йшли на діло озброєними, наставили стволи на охоронців і… раптом хтось із чотирьох стрельнув. Може, двоє пальнули одночасно, потім іще стріляли, як він наполягає, з переляку і для самозаспокоєння. Справді, таке пережити, адже вбивство, тим більше — подвійне, в їхні наміри не входило. Інші говорили приблизно те саме: так, пістолети були; ні, стріляв не я, а хтось інший. Хоча в голови охоронців зроблено по контрольному пострілу. І стріляли з одного пістолета. Спочатку пальнули в груди одному охоронцеві, потім, поки не оговтався, другому. Далі для самозаспокоєння контрольний, причому стріляли не впритул, із висоти середнього людського зросту, експертиза не помиляється. Вбивця примірявся старанно, аби загнати кулю точно в перенісся, і це йому вдалося. Рука стрільця не мусила тремтіти, а жоден із чотирьох цим похвалитися не може. Наприклад, за висновками медиків, Ріг та його однокласник Скляр вживають спиртне років із тринадцяти. А коли вже вони наполягають на своєму збудженому емоційному стані, то пістолет мусив просто гуляти в руці будь-кого з них.

Хоча в цілому щодо кожного епізоду вони, схоже, говорять правду. У розбійницьких нападах та пограбуваннях, що супроводжувалися іноді катуванням тих, хто не поспішав видавати сховки з грішми та коштовностями, всі четверо брали безпосередню участь. Переказують усе, як було, потерпілі підтверджують. Виходить, не намовляють на себе. Однак у кожному випадку фігурує вогнепальна зброя. Власне, поки її не знайшли, у протоколах вона зазначається під нечітким формулюванням «предмет, схожий на пістолет», «предмет, схожий на автомат Калашникова», «предмет, схожий на гранату». Проте усіх цих «предметів» при обшуку будинку не виявлено. Тут пацани одностайні — повикидали в річку. За місто вивезли під гріха подалі, шубовснули все це у воду, пішов вантаж каменем на дно. Місце, щоправда, забули, тому водолазам, коли хочуть знайти речові докази, треба весь Псьол за течією прочесати. Для чого викинули? Бо раніше не стріляли з неї, а після вбивства охоронців вирішили — стволи засвітилися. Викинули не лише пістолети, а й автомати з гранатами. Тільки Дора, довболоб, собі самопал залишив. На свою, виходить, погибель…

Ось така задачка. Тут слідчий бачив не так уже багато варіантів відповіді, і Калита за всієї своєї традиційної оперської неприязні до прокуратури визнавав його правоту. Або вони плутають слідство, граючи кожен сам за себе, або…

Ігор Рожнов на прізвисько Ріг, раніше не судимий. Неповна середня освіта, зацікавленостей жодних, пише з такими помилками, що навіть опери, які не можуть похвалитися схильністю до красного письма, і ті кепкують. Глод навіть цитував: «счиро сердне зізнання». Не додумався викинути мобілку, через яку й погорів. Прогресуюча алкогольна залежність. Навіть спортом ніколи не займався, хоча розгулює в дорогих спортивних костюмах.

Євген Скляренко на прізвисько Скляр. У загальному розвитку та уявленнях про життя пішов зовсім недалеко від свого однокласника та друга. Колись затримувався за п’яну вуличну бійку, але пробув у відділенні лише три години, ніхто не горів бажанням валандатися з малолітнім. Склали протокол і копанцем вигнали, натякнувши на останнє китайське попередження.

Степан Домовик на прізвисько Кузьма. У цього є захоплення — автомобілі й техніка взагалі, сам признався. До зустрічі зі Склярем і Рогом викрав спільно з одним знайомим «Жигулі» в його сусіди, потім продали йому його ж авто за п’ять сотень баксів. Потерпілий навіть у міліцію не заявив, та Кузьма все одно зізнався — одним злочином, більше, одним менше. А в цілому — такий самий, як і двоє інших. Є, щоправда, одна відмінність у біографії: батько по другому разу сидить за квартирні крадіжки. Утім, батьки після першої ж посадки розлучилися з ініціативи матері, але батько лишається батьком.

Костянтин Дорофеєв на прізвисько Дора. Старший від решти на два роки, раніше засуджений, відсидів свої два роки і в рідні Ромни вже не повернувся. Жив окремо від основної компанії, з бабусею, котра онука обожнює — він постійно гроші приносив. Частина розбоїв скоєна з його подачі, цього він не заперечував. Зміг вистрелити в мента, отже, теоретично міг убити й охоронців. Але — тільки теоретично.

«Ну, і кого ми тут маємо?», — подумки запитав себе Калита. Звичайних тупих відморозків. Вони можуть виконувати злочини, але не планувати їх. Коли б ця чудова четвірка організувалася й вирушила на діло сама, точно спалилася б уже на першому епізоді. Та й зброю десь діставати треба, жоден із них до кримінального світу прямо не причетний, за винятком хіба Дорофеєва, але ж він не король бандитизму, рядовий злодюга, сів навіть не як організатор, а за співучасть — на стрьомі стояв, клумаки з краденим через вікно приймав, на базарі реалізовував, через що й попався. Ріг, Скляр, Кузьма і Дора — звичайні відморозки. Коли врахувати, що вони зробили з Микитенком у льосі. Потвори, безпредєльщики.

Не того рівня пацани. Або плутають слідство, дотримуючись правила «кожен за себе», або всіляко вигороджують того, хто стоїть за ними. Тільки так. Калита навіть клацнув пальцями, закріпляючи цю думку. У них мусить бути ідейний натхненник, бо жоден із них сам по собі — не лідер і не має таких задатків. Вони його чи рятують, чи… бояться? Справді, на хріна його рятувати, коли самі згоріли. На нього все валити можна, коли цей невідомий — справді лідер та організатор. Раз вони вперто крутять, не скориставшись реальною можливістю зіпхнути найтяжчу провину зі своїх плечей, отже, справді, бояться. Навіть тут, сидячи в СІЗО.

Година вже пізня, але Калита знав — Черниченко ще не поїхав, сидить у себе, бо завтра ховають Сергія Корбута, він віддає останні розпорядження і вишукує грошовитого благодійника, котрий допоможе достойно поховати й пом’янути одного з кращих оперів їхньої «шістки». Та й крім цього справ вистачає. Приходили з відділу власної безпеки, вимагають віддати їм на поїдання Сташенка. Нібито давно напрошувався капітан, а тут такий випадок, затриманого скалічив, і дарма, що він офіцера міліції застрелив, Сташенко взагалі не може тримати себе в руках. Такому тільки привід дай, ганьбить органи. Скільки за ним розкритих убивств, до справи не стосується. Ще невідомі методи отримання зізнань від підозрюваних.

Узагалі, вся пригода в сауні виявилася недоречною, особливо тепер. Забороняючи допитувати затриманих негайно, Черниченко страхувався від комісії з міністерства. Присилають її регулярно, результатом її роботи має бути виявлення якихось непорядків на місцях. І тут такий привід, такий подарунок, таке яскраве свідчення непрофесійного підходу до роботи, внаслідок чого безглуздо гине батько двох синів, один із кращих працівників. Ну, і далі за схемою. Ще за місяць до приїзду комісії по управлінню ходили чутки: Черниченка збираються посунути. Вони нічим не підтверджувалися, але, виходить, до того йдеться. Без догани, в усякому разі, начальник точно не залишиться.

Не хочеться набридати йому зараз, але чуття підказувало Калиті — нові обставини в справі нападу на фірму «Драко» та вбивстві Руслана Микитенка при їх оперативному з’ясуванні просто мусять виявитися не банальними і дати результат, котрий поставить усе з ніг на голову. В позитивному значенні цього вислову.

Черниченко справді сидів у себе, відпустивши секретарку з приймальної. Вислухав Калиту, подивився на перелік запитань слідчого, поклав аркуш перед собою на стіл.

— Ну?

— У цій історії не вистачає ватажка. Є банда, факт. Але постаті всі другорядні. Головної не проглядається.

— Може, й так.

— Точно так! Нам він потрібен кров з носу.

— Ну й рийте носом землю, — полковник поліз у пачку за «голуазиною». — Мені вас учити? Про результати доповіси. І не затягуйте. Ініціатива карається, ось тобі підтвердження. Займися особисто. Тільки завтра з одинадцятої — прощання, зала для актів міської управи. Не забудь, там усі потрібні.

Зрозуміло. Черниченко ще більше не в гуморі, ніж передбачав Калита. Аби не нарватися ще на щось, майор швиденько попрощався і повернувся до себе. Про щось подумав, зняв трубку, звірився із записником і накрутив номер.

12

— Вам робити нема чого, як людей так пізно з нар зісмикувати?

— Так точно, Ігоре Степановичу, зовсім немає чого робити. Ось шукаємо клопоту зайвого на свою голову.

— Чому ви, а не громадянин слідчий?

За кілька діб у тюрмі Рожнов трохи обжився, призвичаївся, обтесався. Тепер тримався впевненіше, особливо після того, як відчув себе центровою персоною. Це ж не жарти вам, не цацки-пецки: спочатку менти гавкали, а тепер слідак мало не стелиться килимом, аби він, Ігор Рожнов, швидше зізнавався і більше подробиць видавав. Звісно, йому за це подяка, а підслідному на суді зарахується. Усім своїм виглядом Ріг промовляв: «Дивіться, хто з нас кому більше потрібен. Змовкну я — тобі по голові дадуть». Словом, до Рога поверталося його колишнє нахабство.

— Вмощуйся зручніше, Ігоре Степановичу.

— Довга розмова?

— Та як сказати… Від тебе все залежить, лише від тебе. Словом, тут нові обставини відкрилися. Тому прийшов я, а не слідчий. Зі мною ще говорити можна, є можливість для маневру, розумієш? А тим, у прокуратурі, аби відписати справу чимшвидше — і до суду. Там апеляції підуть, розумієш?

— Ні хріна я, коли чесно, не доганяю.

— Нічого, поправимо. Зараз доженеш. Коротше, немає в слідства паровоза. Знаєш, що це таке? Точніше, хто такий?

— Ну, приблизно уявляю. У камері народ грамотний підібрався…

— Тут вони всі грамотні. Мабуть, уже вуха попухли від порад. Дивись, сам висновки не зробиш, до завтра в камеру поверну, аби подумав чи порадився. Значить, паровоз — це той, хто йде організатором злочинної групи. На нього, як правило, чіпляють усі трупи. У всякому разі більшість. А банди без паровоза не буває, тут можеш мені вірити. Слідство просто з вас посміється. На те воно й слідство, аби встановити паровоза серед вас чотирьох. Січеш? — Ріг кивнув. — Молодця. Скляр усіма вами керував, скажи чесно?

— Та ну! — Рожнов аж подався спиною назад, до спинки стільця. — Куди йому? Хто б цього козла коли слухав? За ним жопу підтирати треба і соплі!

— Я думав — ви друзі…

— Нічого собі дружок! Так, у школі вчилися, у футбола разом ганяли, горілочка, травичка іноді, для приколу. Я вам офіційно заявляю: зі Скляренком Євгеном у мене спільних інтересів не було. А те, що ми опинилися в одній групі, вважаю нещасним випадком.

— Молодця, молодця, Ігоре Степановичу. Здорово балакаєш, аж завидки беруть. Ну, а Кузьма тоді? Він головний?

— Ще чого! — пирхнув Ріг. — Його завдання, коли на те пішло, бублика крутити. Замість голови у нього оце, — він піднявся зі стільця, ляснув себе долонею по сідницях. — Нє, він повний відморозок.

— Тоді Дора, тут усе сходиться. Він же ствола із собою постійно тягав. Тільки ватажки при собі зброю носять, чи не так?

— Ви ж бачили, куди він зі свого ствола каліченого шмаляв! І взагалі він алкаш, через нього кілька реальних справ у задниці опинилися. Мудодзвін козлячий, бл-лін! Я, чесно вам сказати, взагалі його ніколи за серйозну людину не вважав, хай він уже нари погризти встиг. Ще перевірити треба — здається мені, він на зоні підором під'їдався.

— Взагалі, у нас із вами, Ігоре Степановичу, не просто розмова, а все офіційно. І я її записую, — Калита витяг з кишені піджака і продемонстрував плаский диктофон. — Але це не зовсім доказ, так, для себе. А ви мені зараз напишіть коротко все, що розповіли. На моє ім’я. Або давайте я по новій напишу протокольчик, а ви підпишетеся, якщо все правильно.

— Напишу. Нема чого всяким у основні лізти.

Наручники йому завбачливо зняли ще в коридорі.

Ріг підсунув до себе запропонований майором чистий аркуш паперу, старанно почав писати, попросивши перед цим цигарку. Калита витягнув із пачки одну, саму пачку поклав біля Рожнова. Поки той писав, у кабінеті стояла тиша. Нарешті Ріг поставив крапку, подивися на опера.

— Усе?

— Число, підпис.

Рожнов поставив дату, черконув незграбну закарлючку, підсунув через стіл до Калити списаний аркуш. Майор пробіг його очима, задоволено кивнув, поклав у теку, теку засунув у кейс, кейс замкнув на ключ.

— Ну, все. Вважай, Ігоре Степановичу, паровоз у слідства готовий. Навіть цілий локомотив.

— У смислі?

— У прямому. Ти у нас підеш паровозом, Рожнов. Ватажком тебе оформимо, бо більше нікого. Чого вирячився? Сам же написав, власноручно: Скляренко не годиться, Домовик не потягне, Дорофеєв не гідний. Лишаєшся ти, Рожнов.

Ріг сидів із роззявленим ротом і вже дивився на співбесідника знайомим розгубленим і переляканим поглядом.

— Хочеш, скажу, як далі все буде? Викличу по черзі Скляра з Кузьмою, дам їм почитати твою заяву, а потім увімкну їм запис, де ти їх обзиваєш різними словами. Потім поїду в лікарню до Дори — і така ж сама процедура. Після цього вони всі зізнаються, що саме ти головним у них вважався, без варіантів. Організатор і безпосередній виконавець злочинів. Зброю діставав, наводчиків вишукував, потоплять тебе за повною програмою. Ну, як тобі?

— Не можна… — вираз обличчя Рожнова став таким, що Калиті мимоволі стало шкода хлопця і соромно за власноруч розставлену пастку. — Не треба так… Для чого… Це ж не я…

— Кажеш, не можна? А те, що ви робили з Микитенком, робити можна, нехай він сам, царство йому небесне, барига і хоч тричі вам не заплатив? Можна, питаю?

— Н-ні…

— Бачиш, а ви робили. За твоїм, між іншим, наказом.

— Я нічого не наказував! Це не я, не я!

— А хто? Домовик? Скляренко? Дорофеєв? Хто?!

— С-скляр…

— Значить, Скляр? Після всього, що ти тут щойно наговорив — усе ж таки Скляр? Можеш це написати, можеш дати офіційні свідчення? Ну, Рожнов?

Усе, крига скресла, Калита відчував це. Вже навіть особливо тиснути не треба. Ще трохи — і Ріг розвалиться до самісінької задниці. За приказкою, клин клином вибивають. А тут виходить — страх страхом. Навіть такий недалекий відморозок здатен зрозуміти, чим йому загрожує звинувачення в організації стійкої озброєної злочинної групи. Краще вже видати справжнього ватажка, бо після всього, що наговорено, пацани почнуть вішати на нього всіх собак, та ще й менти, собаки, постараються, вчепляться, їм же ватажок таки потрібен. Їм зробити так, щоб підозрюваний Рожнов признався не лише в організації банди, а й в убивстві Гонгадзе, раз плюнути. Приховувати ім'я ватажка змушує інстинкт самозбереження, це як двічі по два. Але щойно Калита довів Рогові — існує реальніша небезпека. Досвідченого бандюгу, навіть просто дорослу й грамотну людину навряд чи вдалося б так просто взяти на голий понт. Це опер теж враховував.

— Ну, то як, Рожнов? — повторив Калита. — Все ж таки Скляр?

— Н-не знаю…

— Треба знати, Ігоре Степановичу, інакше підеш зараз назад у камеру, а сюди я викличу Скляренка, дам йому прочитати…

— Даня! — розпачливо вигукнув Ріг, після чого нахилив голову, обхопив її руками й почав гойдатися з боку на бік. Бутафорію це дійство не нагадувало, очевидно, Рожнов, справді, перейнявся тим, що йому довелося назвати ім’я, котре всі вони так старанно, навіть до абсурдного старанно приховували.

— От бачиш, — тон Калити відразу пом’якшав. — Бачиш, нічого страшного немає. І все стало на свої місця, тепер ніхто тебе паровозом не пустить, — несподівано сорокарічному мужикові захотілося погладити хлопця по голомозій голові. Синові Степана Калити нещодавно виповнилося дев’ятнадцять, він не міг пригадати, в який момент випустив його зі своєї уваги, коли і що саме прогледів. Ні, його син не пішов у кримінал, не подався в бізнес. Він уже три роки жив окремо, покинув інститут, серйозно зайнявся музикою, грав у рок-групі, був одним з організаторів акції проти міліцейського терору, і взагалі дуже соромився свого батька. «Ти — мент, — сказав він йому під час однієї з останніх коротких зустрічей. — І цим усе сказано. Мене й у школі ментеням дражнили». Про це він міг би й не нагадувати: Калиту-старшого неодноразово викликали в школу, син регулярно встрявав у бійки. Старші хлопці, та й однокласники, серед яких було багато дітей бізнесменів, не могли пробачити Калиті-молодшому, що його батько — майор міліції, причому не просто міліції, а шостого управління, бандитів ловить. — Давай, синок, не мовчи. Що там у нас за Даня? Поганяло чи ім’я?

— Ім’я… Богдан…

— Молодця, Ігоре Степановичу, молодця. Вас усіх цей Даня-Богдан під цугундер підвів, а ви його захищаєте. Боїтеся, мабуть. Боїтеся? — Ріг не піднімав голови. — Нема чого боятися, тут він вас не дістане. Тебе тепер, синку, охороняти будуть за особливою системою, — тут Калита брехав, спеціальної охорони до Рога ніхто приставляти не збирається, однак треба довести справу до кінця, нехай зовсім заспокоїться. — Хто такий Богдан, прізвище, де живе або де переховується? Чим швидше візьмемо його, тим усім легше буде.

— Не знаю…

— Чого ти не знаєш?

— Прізвища його не знаю. Даня — і все. Навіть прізвиська немає, ми до нього на ім’я зверталися.

— Не годиться так, Рожнов, — Калита підвівся з-за столу, підійшов до сидячого, навис над ним, подивився з висоти свого зросту, поклав руку на худеньку потилицю. — Ти дуже добре почав, я тобі майже повірив, у щирість твою, а ти, блін, знову мені тут старі пісні про головне співаєш. Прізвище Богдана.

— Не знаю…

— Прізвище, Рожнов!

— Не знаю!

— Добре, я запитаю в інших. Вони так само спочатку не знатимуть ніякого Дані. Але я твої свідчення їм покажу, ще й на словах дещо додам. Яке до тебе після того ставлення буде, знаєш? Прізвище Дані.

— НЕ ЗНАЮ!

— Прізвище!

— БАГЛАЙ! БАГЛАЙ! Чого вам ЩЕ треба, козли, менти погані, ненавиджу, тварюки, козли, козли, козли! — плечі Рога затрусилися, долоні ще міцніше стиснули череп.

Богдан Баглай. Ось і все. Приїхали.

Старший оперуповноважений УБОЗ майор міліції Степан Калита не повірив власним вухам.

Нема сумнівів: це той самий Богдан Баглай. Оперу дуже хотілося в це вірити. Хотілося — і водночас він підозрював, що Богдана Баглая в місті, навіть на території області вже немає.

13

Відсунути більшість поточних справ якнайдалі й негайно кинути основні сили на пошук Богдана Баглая Черниченко дуже хотів, але поки що не віддавав такого розпорядження.

Стримувала необхідність бути присутнім на похоронах Корбута. Ситуація вимагала, щоб начальник управління особисто виступав на траурному мітингу, приділив увагу вдові та родичам. Так само полковник не мав права навантажувати своїх підлеглих проведенням оперативно-розшукових заходів замість похорон товариша по зброї. Але «шістка» — це не вся міська міліція. Тим більше, що новина від самого ранку стала відома в міському та обласному управліннях, тож не можна сказати, що для розшуку Баглая взагалі нічого не робилося. Своїх оперів Черниченко підключить негайно, хоча після поминального обіду, ясна річ, серйозну роботу довірити не буде кому. Всі вони люди, всі прекрасно розуміють ситуацію.

Особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай був у всеукраїнському розшуку вже четвертий рік. Улітку 1998 року його слід з'явився в Миколаївській області, він підозрювався в двох убивствах. Шукали його все літо, зловили на початку вересня. У листопаді під час слідчого експерименту вбивці вдалося втекти, після чого слідчого, котрий вів справу, швиденько поперли з роботи, керівникам місцевого управління МВС Главк виніс по суворій догані, відтоді Баглая шукають. Тоді вбивці виповнився лише двадцять один рік. Навесні наступного, 1999 року про нього почули вже на Поділлі. У Хмельницькому він організував банду, котра кілька місяців тероризувала навколишні міста. Чашу терпіння переповнила серія вибухів у Хмельницькому: бандити, маючи вдосталь вибухівки, підривали двері заможних квартир, солідних офісів, дорогі автомобілі. «Підривників» далі терпіти стало просто неможливо, їх накрили. Під час затримання ті влаштували шалену стрілянину, кидали в спецназівців гранати, кілька осіб було поранено, а двоє бандитів убиті на місці. Прізвище Баглая спливло саме під час допитів. Самого ватажка взяти не вдалося. Уже в процесі слідства стало зрозуміло: він сам навів міліцію на свою «команду», бо, вочевидь, відчув — досить, пахне смаленим, треба замітати сліди.

Наприкінці цього ж року про Баглая заговорили в Харкові. Троє затриманих за підозрою в убивстві цілої родини не довго гралися в партизанів, уже через кілька днів назвали прізвище свого ватажка. За групою, окрім цих убивств, тягнувся цілий шлейф грабежів та розбоїв. Баглай знову розчинився, щоб з’явитися на Львівщині навесні 2000 року. Хлопчина виявився жорстоким не по роках — за його наказом двоє відморозків розстріляли на околиці Самбора двох дрібних львівських бандюганів. Міліції неофіційно допомагали місцеві кримінальні структури. Подібного безпредєлу тут давно вже не бачили. Вбивць шукали ретельно, не попастися вони просто не могли, адже на тих, хто дасть їм притулок чи якось допоможе, чекала не тюремна камера, а бандитський гнів. А тим, хто допоможе викрити убивць, була обіцяна грошова винагорода. Тож не дивно, що їх скоро вирахували. Прізвище свого ватажка вони не хотіли називати довго, воно взагалі зринуло випадково.

Після тієї історії про Баглая не було чути понад рік. Невідомо, до скількох злочинів він іще виявиться причетним. Адже такий, як Баглай, склавши руки довго не сидітиме, заробляти на життя чесною працею не захоче. А що він уже відчув смак крові — сумнівів не виникало. Тепер він, виходить, орудує у Слобожанську.

Хоча послужний список невловимого вбивці був досить великим, відомостей про його особистість зібрано вкрай недостатньо. Всі, хто діяв під його керівництвом, незалежно від того, чи то був Миколаїв, Хмельницький, Харків або Львів, відзначали жорстокість на якомусь маніакальному рівні та гіпертрофовану й не завжди зрозумілу мстивість Баглая. Він міг затято переслідувати мету звести з кимсь одному йому відомі рахунки, часто не мав із цього жодного зиску, окрім морального задоволення від факту здійсненої помсти. Саме через таку невмотивованість убивств на його слід довго не могли вийти. Проте ця риса, на жаль, не допомагала в розшуку і не сприяла в прогнозуванні, де може виринути тепер уже двадцятитрирічний Богдан Баглай.

Після Рожнова допитали Скляренка і Домовика. Зранку слідчий з’їздив у лікарню до Дорофеєва. Спочатку кожен для годиться відкараскувався від знайомства з Баглаєм, але врешті-решт переміг здоровий глузд: вони не називали ватажка, менти самі здогадалися, крім того, є рятівна можливість звалити левову частку своєї вини на нього. Подібною логікою користувалися Ріг, Скляр і Кузьма. Дора не бачив для себе резону активно співпрацювати зі слідством — на ньому самому вбивство міліціонера, і звалити цю провину на Баглая точно не вийде. Власне, Дорофеєв відмовлявся говорити найдовше з усіх. Та все ж таки слідство отримало результат, котрий назвати позитивним можна досить умовно: будь-які відомості про Богдана Баглая затримані почнуть давати відразу після того, як того заарештують. Поки ватажок гуляє на волі, роти всіх чотирьох тримаються на замках.

Начальник управління у справах боротьби з організованою злочинністю в Слобожанській області полковник Анатолій Черниченко чудово розумів свою особисту вигоду.

У разі швидкого й успішного затримання особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая, якого не може зловити вже четвертий рік уся міліція України, його акції стрімко підскочать угору. Почати хоча б із того, що міністерській комісії ані він, ані очолюване ним управління відразу стане не по зубах. Переможців не судять, істина відома й перевірена часом. Окрім того, позитивний розголос теж зайвим не буде, він лише додасть авторитету особисто Черниченкові та його працівникам. Можна буде, до речі, скористатися нагодою і вивести Сташенка зі сфери інтересів управління власної безпеки.

Подібні випадки вже траплялися. Наприклад, однокурсник Черниченка якось вісім років тому, коли працював іще звичайним опером, особисто вирахував і брав активну участь у затриманні кілера-росіянина, якого довго і без успіху шукали російські, польські та німецькі колеги. Історія не потрапила на сторінки преси через цілу низку обставин, але в своєму середовищі мала неабиякий резонанс. Нині опер, який відзначився у тій справі, очолює бюро Інтерполу й досі, через вісім років, користується плодами власної слави. Неофіційно він належить до категорії недоторканих. Отже, тут треба ловити вітер, поки дме.

Такі ж думки прийшли в голову майорові Калиті. Він не озвучив їх шефові, але начальник і підлеглий зрозуміли один одного з півслова. Так само уявляли вони собі й небезпеку від того, що Баглай міг зробити ноги з міста ще кілька днів тому. Адже, хоча він і жив десь окремо від своїх «бійців», ніщо не заважало дізнатися про їхнє затримання. Судячи з усього, Баглай — дуже обережний як на свій вік бандит. Дотепер йому вдавалося вислизати, може зникнути й нині. Тоді з райдужними перспективами доведеться попрощатися.

Само собою, про це на оперативній нараді не йшлося. Визначивши нові напрями роботи в зв’язку з новими обставинами справи, котрі відкрилися несподівано, полковник Черниченко нагадав співробітникам про похорон і всіх відпустив. Красиво говорити він не вмів, кострубато не хотілося, тому вирішив витратити ще півгодини й написати щось подібне до промови, аби не виглядала надто недорікувато. Адже на цвинтарі буде кілька генералів, вони все слухатимуть, треба сказати прощальне слово так, щоб не зганьбити себе й у своїй особі — всю «контору».

14

Родинних проблем, подібних до тих, що їх мав старший оперуповноважений майор Калита, оперуповноважений Максим Глод був позбавлений ще з того дня, коли Наталка Шостак, невисока, трохи захуда як на його смак білявка з великими круглими сірими очима і пухкими губками, погодилась одружитися з ним. Відтоді минуло п'ять років, Глодові виповнилося тридцять, його дружині — двадцять сім. Дітей у них поки що не було, і це — єдине, на що періодично нарікала Наталка. Глоди вже другий рік серйозно обговорювали це питання й дійшли обопільної згоди: щойно Максиму дають майора, вони заводять дитину. Двокімнатна квартира в них уже була. Її подарував молодятам на весілля батько нареченої, заступник начальника УВС у Слобожанській області Василь Шостак. Теща Глода працювала народним суддею, дружина за сприяння батька влаштувалася юристом у солідну фірму, жодним чином не пов’язану з криміналом. Подейкували, що після відставки Василь Шостак автоматично увійде в керівництво цієї фірми, хоча мент із діда-прадіда навряд чи має якісь бізнесові навички. Просто зі своїми зв’язками він міг надавати фактичним керівникам цінні поради та консультації.

Дід Наталки працював у губчека, потім — у карному розшуку. Батько, звичайно, не бачив для себе іншого життєвого шляху. Він мріяв про сина, котрий піде слідами предків і продовжить міліцейську династію, але народилася Наталка. Вдруге народжувати її матері не радили, та батько наполіг — бажання мати продовжувача «фамілії» перемагало в той час здоровий глузд. Результати виявилися сумними: дружина завагітніла, але вагітність переносила погано, врешті-решт стався викидень, жінка мало не померла в лікарні, тому про подальші спроби народити другу дитину навіть мови не могло бути. Звичайно, Наталка не повинна була вступати на жоден інший факультет, окрім юридичного. У родині панував офіційний культ правоохоронних органів, і дівчина з дитинства сприйняла його, оцінила й сама горіла бажанням швидше вирости і стати міліціонером. Часи змінилися, престиж міліцейської професії підупав, зате суспільна значущість юриста різко зросла. Однак коли Наталка підросла настільки, щоб дедалі частіше заводити розмови про одруження, батьки були категоричні — іншого зятя, окрім працівника міліції, вони для себе не уявляють і не приймуть. Наталка не заперечувала. Адже вона була міліцейською донькою та онукою. Через те кандидатура Максима Глода виявилася ідеальною.

Не можна сказати, щоб тесть аж надто опікувався зятем. За його службою він, звичайно, стежив, але протекцій не складав. Бо зять виявився досить самостійною людиною і, що головне, нормальним професіоналом. Про таких кажуть, «опер від народження». Саме в таких природжених ментів виникають родинні проблеми. Робота для них часто стає першим домом, родина — другим. Вони приходять пізно, йдуть рано, і взагалі — до такої категорії чоловіків дружини або мусять звикати, або швиденько з ними розлучатися. Наталка, маючи перед собою приклади бабусі та матері, готувалася стати ідеальною дружиною мента, і таки стала нею. А це для сискаря набагато важливіше, аніж покровительство тестя — великого та авторитетного міліцейського цабе.

Головною вигодою від Наталчиної ідеальності було те, що вона за всі роки подружнього життя жодного разу не наїхала на Макса за пиятики, що становили собою необхідний та неодмінний елемент і міліцейської, і власне оперської роботи. Часто опери закладали за комір у кабінетах чи генделиках після трудового дня, та й оперативні агентурні контакти ніколи не обходилися без спиртного. До честі Глода, він намагався не навантажувати без потреби власну печінку й не зловживати добрим ставленням дружини. Та коли в результаті оперативно-алкогольних заходів не вдавалося проконтролювати себе до кінця, Наталка зранку стоїчно приводила чоловіка до тями, не дорікнувши йому жодного разу. Іноді Глодові здавалося, що таких дружин просто не існує.

Звичайно, дружина знала про вбивство Корбута і з розумінням поставилася до чоловікового стану, коли той повернувся ввечері після похорон. Її батько теж віддав загиблому колезі належне, але на поминки не поїхав. Василь Шостак узагалі погано переносив міліцейські похорони, навіть якщо не знав особисто того, кого ховають. Хоча у зв’язку зі зростанням кількості самогубств і серед керівництва, і серед особового міліцейського складу він підтримав ініціативу міністерства: ті працівники міліції, незалежно, чи він начальник відділу, чи простий патрульний сержант, котрі накладають на себе руки, ганьблять своєю поведінкою органи. Всім тяжко, але не всі стріляються з табельної зброї. Ховати з почестями за рахунок МВС самогубців не будуть, їхні родини не отримають матеріальної допомоги й пенсії, бо чоловік загинув не на бойовому посту, а дітям назавжди перекриють дорогу в міліцейські вузи. Такий лист-попередження, призначений виключно для внутрішнього ознайомлення, розіслали всім без винятку керівникам міліцейських підрозділів України. Хоча зміст його в якийсь спосіб став відомий всюдисущій пресі, котра однозначно засудила такий підхід до проблем міліцейського суїциду. Шостак готовий був особисто підписатися під кожним його пунктом. Та коли хтось гинув від ножа, кулі чи гранати, Шостак неодмінно брав під особистий контроль питання допомоги родині загиблого.

Поминали Корбута в актовій залі управлінського Будинку культури. Глодові після третьої чарки, випитої мовчки і стоячи, стало фізично важко переносити увесь цей офіціоз. Спочатку всі по черзі мусили по п'ять хвилин постояти біля труни в почесній варті. Проти самої процедури Глод у принципі нічого не мав, але черга з товаришів по зброї виявилася величенькою, і коли нагоджувалося чергове начальство, Черниченко брав новоприбулого за лікоть, підводив до голови черги, і з боку це мало такий вигляд, що керівництво має привілей віддати загиблому останній борг поза чергою. Потім, коли біля могили почали штовхати промови ті, хто навряд чи й знав, як виглядав Серьога Корбут за життя, траурна церемонія набула особливо гнітючого відтінку. Розуміючи, що в таких ситуаціях ніколи нічого оригінального сказати не можна, Глод усе одно не міг прийняти подібного стану речей. Винесли труну, сказали біля могили кілька слів, закопали мужика, поплакали, пом’янули і розійшлися. За роки своєї оперської роботи Максові доводилося — куди ж подітися! — досить часто бувати на похоронах убитих бандитами міліціонерів, та цього разу йому здалося, що похорон Корбута перетворився в якусь дивну й незрозуміло зразково-показову акцію. Притула сказав йому за столом: місцеве телебачення і журналісти провідних міських газет отримали персональне запрошення від керівництва УМВС, крім того, тесть Глода скористався своїми особистими контактами і запросив телегрупу з телеканалу «Інтер». Сюжет про похорони убозівця, загиблого від руки безжального бандита, планувався у випуск новин, та Максим не збирався дивитися телевізор. Вибравши момент, він, Сташенко та ще кілька оперів, які знали Серьогу особисто, пішли з-за столу. Прихопивши кілька пляшок у найближчому магазині та взявши якоїсь простенької закуски, вони поїхали на конспіративну хату, де Сташенко періодично проводив зустрічі з агентурою і куди періодично водив баб, пом'янули Корбута в тісному колі своїх. Потім дорогою додому Глод зайшов у ще один питний заклад, перехилив сто грамів уже на самоті й запив усе це пивом. Удома дав Наталці роздягти себе і вкласти в ліжко.

На ранок він усе чітко пам'ятав, аби проаналізувати ситуацію і зрозуміти: ота остання горілка з пивом була абсолютно зайвою. У роті — сухо, зовсім некомфортно й гидко, відригувалося кислим, повіки розліплювалися важко, тупий біль пульсував у скронях. Уся паршивість його вранішнього стану помножувалася на день тижня. Сьогодні субота, за інших обставин він, можливо, мав би законний вихідний. Тим більше, що справу про напад на фірму «Драко» розкрито і передано слідчому. Одним клопотом менше, хоча з власного досвіду Максим знав — не надовго. Але з урахуванням ситуації капітана Глода могли сьогодні терміново викликати на роботу.

Поруч сопіла дружина. От хто має незмінний вікенд. На Максове щастя, Наталка зовсім не переймалася фактом, що не може у вихідні бути з чоловіком і вести, як належить подружжю, якусь подобу світського життя. Наприклад, ходити в гості на чай з тістечками, у кіно, театр або просто гуляти. Навіть повалятися вдома перед телевізором — і то щастя. Глод кілька разів ловив себе на думці: Наталка все ж таки переймається, просто не подає вигляду, бо так вихована і звикла. Іноді вони все ж таки проводили вихідні разом, і в більшості випадків чоловік півдня відсипався, а дружина читала, згорнувшись калачиком у кріслі, або розслаблено глипала в блакитний екран. На календарні свята вони йшли або до її батьків, або, коли стояла гарна погода, вибиралися на шашлики. Трошки врізноманітнювала життя родини Глодів Максимова відпустка — Наталка вже кілька років поспіль пробивала їм через фірму путівки в Крим, у пристойний санаторій. А одного разу навіть вдалося виїхати в Анталію на тиждень, хоч Глодові там не сподобалося. Він ніколи не думав, що буде почуватися так незатишно й незручно в незнайомому мовному середовищі, серед незвичної спеки та гармидеру турецьких базарів. Його шлунок, котрий запросто перетравлював дешеву горілку, невідомо з чого зроблений самогон, смажені біляші та чебуреки, пиріжки з лівером та вчорашні бутерброди зі скрученою ковбасою, відмовився перетравлювати страви східної кухні. Навіть дублянка, задешево виторгувана дружиною, не принесла радості — недовго в ній козирився. Під час одного виїзду «на труп» у підвалі зруйнованого будинку доводилося пересуватися, зігнувшись у три погибелі і підсвічувати ліхтариками, Глод подер рукав об цвях. Після цього повісив модний одяг у шафу, віддаючи перевагу зручнішому для щоденної оперської роботи вбранню. Словом, враження від першої в житті закордонної поїздки лишилися не найкращими.

Настінний годинник показував пів на восьму ранку. Глод відкинув край ковдри і обережно спустив ноги на підлогу. Він не боявся розбуркати дружину — різкі рухи в такому стані йому самому були протипоказані. Щойно він звівся на рівні ноги, як спальня гойднулася, підлога похилилася, стіни зсунулися ліворуч під невеличким кутом, перед очима заджмелилися різнокольорові цяточки, у вухах зашуміло. Глод обережно сів на край ліжка, потім так само обережно підвівся. Цього разу кімната не зрушила з місця. Максим пошукав босими ногами капці, знайшов їх і просто в трусах почовгав на кухню. Щільно прикривши за собою двері, прочинив кватирку і жадібно вдихнув вогке весняне повітря. Нинішній березень видався сльотавим, а сьогодні за вікном узагалі кружляли біленькі крупинки. Зима, як часто буває цієї пори року, не поспішала прощатися, нагадувала про себе дрібненьким мокрим снігом.

Глод узяв із підвіконня пачку цигарок, жадібно прикурив, затягнувся, закашлявся, кашель лише посилив головний біль. Та Максим не здавався — зробив добренну затяжку та, ігноруючи керамічну попільничку у формі міліцейського кашкета, перевернутого догори — подарунок дружини на День міліції, знайомий скульптор ліпив на замовлення — струсив попіл просто за вікно. Дивлячись на кружляння сніжинок, він докурив цигарку до фільтра, пульнув у кватирку бичок і запалив газ під чайником.

Крізь причинені двері до нього долинув звук телефонного дзвінка. Бігти до телефону не хотілося, бо Глод усім своїм похмільним нутром відчував — точно по його душу, а ще ж немає восьмої ранку, невже той, хто оце дзвонить, не розуміє — вчора ховали Серьогу… Дзвінок стих, а через хвилину на кухню зайшла заспана Наталка, кутаючись у махровий халат, і подала чоловікові трубку радіотелефону. Тримаючи її в одній руці, Максим другою відкрутив кран, узяв з полички чашку, набрав води, жадібно випив і лише після того, коли відчув, що може нормально говорити, відповів у трубку:

— Слухаю.

— Прокинувся вже? — голос Калити на тому кінці дроту звучав аж надто по-діловому як для суботнього ранку.

— Ні.

— Прокидайся, Максе, прокидайся. Я все розумію, сам учора трошки того… Але тут справа серйозна, приходь до тями і вперед.

— Куди це — «вперед»?

— Бориско Харламов, слідак наш дорогоцінний, учора під вечір таки витягнув рибку. Вірніше, не так: рибка сама на гачок попросилася.

— Слухай, мені тут тільки байок Крилова не вистачало. Гачки, рибки, ти можеш просто говорити? Думати зараз не хочеться, Їй-Богу…

— Думати особливо не треба, все вже за тебе придумали. Рожнов на допит учора попросився, сам слідчого покликав, у двері стукав так, наче його опускати в камері збиралися.

— Звідки ти знаєш, може, і збиралися.

— Ми їх у нормальні хати позакривали, нам тепер дратувати спільників Баглая ні до чого, хай цінують ставлення. Тож заявив він Борискові ось що: де живе Даня, ніхто з них справді не знає. Вони постійно здають йому всю зброю до наступного «діла», потім він знову роздає стволи кожному, і після того, як усе закінчується, знову забирає…

— І що тут цінного? — чайник закипів, Глод вимкнув газ, Наталка відсторонила чоловіка від плити й заходилася заварювати чай.

— Не перебивай, звичка в тебе дурна є. А ще Ріг признався слідчому — в Баглая баба десь тут живе, він начебто у неї кантується або, що імовірніше, до неї навідується. Думаю, там і зброю тримає. Навряд чи Баглай такий дурний, щоб ховати арсенал там, де ночує. Принаймні це зачіпка. Людмилою її звати, Людкою.

— Здорово. Прізвища, звичайно, немає?

— Чому, є. Але Ріг його не знає.

— Скільки в Слобожанську Людмил?

— Ну, при бажанні підходящих за віком знайти можна, та сам же знаєш, як у нас усіх із часом. Виник цей Баглай на нашу голову, тепер нас уже від учорашнього ранку активно мають з усіх боків — шукайте, активізуйтеся, ну, сам розумієш.

— Я тут до чого? Ти всім нашим уже про Людку розповів?

— Це я тобі так навмисне здалеку почав, аби ти сам усе зрозумів і потім про дурниці не запитував. У цієї Людмили, нібито коханки Баглая, є чоловік від першого шлюбу. Він за неї років на десять старший — перше кохання, ну, як воно буває. Словом, пожили вони разом, може, років зо два і розлучилися. Тільки він колишній дружині спокою не дає, ось Баглай і нацькував на нього своїх відморозків. Сам, як каже Ріг, не захотів об таке мазатися. Сходили вони до нього додому, натовкли писок і забули. Тепер Рожнов про цей випадок згадав і виявив добровільне бажання зайвий раз допомогти слідству. Але це — все. Більше ані він, ані хтось інший нічого не скажуть, поки ми Баглая не зловимо.

— Дуже мило з боку Рожнова…

— Звати колишнього Людчиного чоловіка Вова. Живе просто поруч із тобою, за два квартали. Ріг адресу назвав, номер квартири. За адресою справді проживає Володимир Манько, шістдесят восьмого року народження.

— Отже, шукаємо Людмилу Манько.

— Вже почали, та в мене підозра, що вона прізвище змінила і знову на дівочому живе. Ситуація така: прогуляйся зараз до нього, акуратно бери за бари й тягни до нас в управу. Тут ми отримаємо від нього адресу колишньої дружини. Адже він повинен її знати, раз спокою не давав. Так буде швидше, бо сьогодні зранку субота, поки результати запиту прийдуть, ми час згаємо. Завдання зрозуміле?

Глод зітхнув.

— Геніально. Кажи адресу.

Починати зараз суперечку на тему «чому саме я, невже більше немає нікого?» — йому не хотілося, та й не любив він подібних розбірок. Робота перш за все, це навіть їжакові зрозуміло. Щоправда, час від часу виникали ситуації, коли питання: «Чому саме я?» доводилося ставити ребром, і в таких випадках Глод зазвичай відстоював справедливість, а не власне небажання працювати.

Записавши адресу й давши відбій розмові, Макс знову тяжко зітхнув і поплентався до ванної. Наталка була вже там, уважно роздивлялася себе в дзеркало і, судячи з виразу її обличчя, не надто тішилася зі свого відображення.

— Старієш? — чоловік обійняв її за плечі.

— Тобі цього хочеться? — дружина не повернула голови.

— Ні, просто люстро зранку завжди бреше. Не вір йому. Я ж не вірю.

— Може, мені зачіску змінити? — не так давно Наталка підстригла волосся й пофарбувалася в рудий колір.

— Якщо ти про стрижку, то коротше немає куди.

— Правильно. А волосся швидко не відросте. Вчора… Макс…

— Що?

— Ну… треба було так… аж надто старатися?

— Чому ти заговорила про це?

— Не знаю, — вони знизала плечима. — Просто шукаю логічного пояснення для свого пожмаканого виразу обличчя.

— Хочеш сказати, я в цьому винен?

— Ти ні до чого тут. Можливо, я сама винна, — тепер вона повернулася до нього лицем. — Може, мені не треба про це говорити, ми ж ніколи не торкалися таких тем… Але мені на вихідні й свята немає для кого чепуритися і дбати про нормальний зовнішній вигляд. Я все розумію, але…

— Що «але»?

— Краще б я так само працювала без вихідних, — дружина відсторонила його. — Пусти, піду зроблю тобі щось поїсти.

Глод м’яко взяв її за лікоть.

— Ми справді мало про таке говоримо. Чому саме сьогодні?

— Просто так. Двадцяте березня. П'ять років тому ми одружилися.

Тільки цього бракувало! Глод відчув — зараз потрібні якісь слова, і зрозумів, що будь-яка сказана ним фраза на тему річниці одруження буде такою самою сухою, казенною та обов’язковою, як учорашні промови на цвинтарі перед могилою Серьоги. Він спробував пригорнути дружину до себе, та Наталка м'яко випручалася, подивилася на чоловіка сумним поглядом.

— Нічого, не бери в голову. Це не я тобі нагадую. Мені Анька Мостова подзвонила вчора. Розумієш, — вона посміхнулася, — я сама забула. Отже, так і треба. Пусти, ти ж поспішаєш.

Анька Мостова, подруга Наталки, була дружкою в них на весіллі. Сама вона теж одружилася і вже два роки живе з чоловіком у Києві.

Від цієї розмови в Глода лишилося не зовсім зрозуміле враження. Стоячи під душем, він ніяк не міг зрозуміти, дорікнула дружина йому, собі чи взагалі поскаржилася на життя просто так, від загальної нудьги похмурого суботнього ранку, через відсутність настрою вихідного дня. Та все-таки Максим відчував: дружина не сказала йому й половини того, що хотіла. Розмову обірвала несподівано, бо, швидше за все, злякалася думок, котрі зринули в голові.

Яєчню з ковбасою він ковтав через силу. Про повноцінний сніданок не хотілося навіть думати — внутрішній голос провокативно нагадував про пиво, навіть більше — про сто грамів горілки, котрі дозволять організмові прийти до тями. Зате міцний чай з м'ятою Макс випив охоче, попросив іще й відчув себе у більш-менш пристойній формі. Потрібний йому Вова Манько справді жив недалеко, можна прогулятися пішки і трошки провітритися. У його стані піша прогулянка мусить допомогти.

15

Двері в квартиру номер сорок шість на шостому поверсі дев'ятиповерхового будинку довго не відчиняли, хоча Глод, натиснувши пальцем кнопку дзвінка з третьої спроби, не відпускав її. Навряд чи Вова Манько, судячи з оббивки на дверях — стовідсотковий пролетар, чмихнув кудись суботнього ранку. Не ночувати вдома він теж не міг, хоча, за визначенням, вважався чоловіком холостим. Глод надто добре знав подібну категорію людей: невідомий йому Вова скоріше приведе жінку до себе, аніж попхається до любки на ніч. Розрахунок простий — на ранок він не буде господарем у чужому домі, тоді як на своїй території почуватиметься набагато впевненіше.

Нарешті двері прочинилися, і опер подумки похвалив себе. Він не помилився у припущеннях. Мужик в обвислих спортивних штанях, несвіжій смугастій майці зі скуйовдженою кучмою волосся на голові цілком відповідав не лише Максовим уявленням про колишнього чоловіка невідомої йому Людки, котру він, швидше за все, тероризував з міркувань альфонсизму, тобто періодично стріляв у неї грошові знаки. Господар квартири майже на сто відсотків відповідав теперішньому ранковому стану капітана міліції Глода. Але про мужика, що стояв на порозі й тримався за двері, аби не впасти, Макс не міг точно сказати: він ще п’яний чи вже похмелився.

— Манько?

— Ну то й що? — погляд господаря квартири був розфокусованим, язик, що називається, гуляв.

— Вова?

— Володимир Мик-гик-колайович, — гикаючи, виправив гостя Манько.

— Міліція, — Глод обмежився демонстрацією посвідчення, представлятися Володимиру Миколайовичу йому розхотілося, так само, як і називати його на «ви». — Сам удома?

— Ну то й що?

— Нічого, — Максим посунув на нього, Вова позадкував, відпустив двері, втратив рівновагу, поточився, але вчасно обперся рукою об стіну. Глод зачинив зсередини, підійшов до Манька впритул — його обдало густим перегаром. Максим мимоволі поставив себе на місце Вови, а Наталку — на власне місце, уявив собі її реакцію, поморщився й відчув відразу до Манька. Можливо, вранішня розмова у ванній — своєрідна реакція дружини на стан чоловіка, який дружині доводиться періодично терпіти. Прогнавши від себе непотрібні тепер думки, Глод труснув Вову за кощаве плече. — Нічого. Збирайся, зі мною підеш. Прогуляєшся.

— Не хочу, — чітко промовив Манько і раптом почав осідати на підлогу. Глод спритно підхопив свідка під руки, вирівняв, притулив до стіни, притиснув.

— Думаєш, мені цікаво з тобою валандатися? Одягай штани, підеш зі мною. Там розкажеш про свою колишню дружину і даси нам її теперішню адресу. Поставиш свою закарлючку, після цього — лети на всі чотири сторони. Це якщо по доброму. Не хочеш — викличу сюди зараз наряд, і тебе закриють до понеділка. Причину тобі придумати? Льогко! Дружину колишню переслідуєш, погрожуєш, життя не даєш, вона міліцію викликала. Сьогодні субота, до понеділка з тобою точно ніхто розбиратися не стане, пересидиш вихідні в камері з бомжами. Ну, дійшло?

— Вона сука, — вираз обличчя Вови так і не поспішав ставати осмисленішим, хоча, судячи з усього, він розумів у загальних рисах, про що говорить йому несподіваний вранішній гість із міліцейською «корочкою».

— Хто?

— Людка. Я її… той… ого-го… А вона… блядь… ментів… Спочатку бандитів… Ось! — Вова виставив руку. — Приходили, мудачйо… Отут ледь не зламали. Боліло тиждень, а бюлетень тепер хто дає? Отак! Це я на неї заяву напишу, хай її туди посадять. Скажи?

— Скажу. Підемо зараз зі мною, там сядеш і все, як треба, напишеш.

— Ти її посадиш?

— Льогко! Давай, не копайся.

Дивно, але перспектива посадити колишню дружину за ґрати трохи привела Вову до тями. Принаймні він досить зграбно вдягнув штани, причому — просто на спортивки. Підняв з підлоги сорочку в клітинку, в кожен рукав влучав рукою з другої спроби, сорочку заправив у штани, наверх вбрав старий турецький светр, абияк причесався п’ятірнею. Коли взувався, таки гепнувся на підлогу, Глод мусив допомагати йому піднятися. Нарешті Вова вдягнув куртку, дерматинового картуза і навіть хвацько притупнув ногою.

— Усе. Зраз ми її того… Не буде більше… буде знати…

— Буде, буде, — Глодові цей тридцятичотирирічний п’яниця починав відверто набридати. Послати б самого Калиту сюди, от було б радості.

Зачиняючи двері ззовні, Манько втрапив ключем у замкову щілину з першої спроби. У ліфті він мовчав, поки йшли до тролейбусної зупинки — теж мовчав, якщо не зважати на періодичні нецензурні закиди щодо погоди. І вже біля самої зупинки став як укопаний, дружньо штовхнув ліктем Глода й хитро підморгнув.

— Отут.

— Що отут?

— Ну… Слухай, ти наче того… Ну, нормальний мужик… Хоча мент і все таке…

Тролейбус, що саме підійшов до зупинки, Максим вирішив пропустити — народу, незважаючи на ранок вихідного дня, у салон набилося по саму зав’язку.

— Ти, Вова, мене вже замахав, чесно тобі кажу. Я б для тебе персонально статтю придумав, — Глод навіть перестав відчувати муки похмілля. Це — природна реакція, коли комусь іще гірше, тобі стає трошки краще від усвідомлення цього факту. — Ти посцяти не сходив?

— Не сходив, — чесно признався Манько і відразу додав: — Я теє, не дійду. Далеко нам чи нє — без різниці. Будь людиною, мужик, для чого так оце… Я вам у ментовці засцяний потрібен? Отут, недалеко, — він кивнув головою в напрямку найближчого до зупинки будинку. — Підвальчик там. Усьо є.

— Не дури голову, — Глод уже починав усвідомлювати: свідок стає для нього серйозною проблемою.

— Боїшся, що втечу? Куди тікати? Ми ж мою сучку саджати йдемо, так? — довелося кивнути. — Бачиш, нема чого тікати. Хочеш — пішли зі мною, тілько скоро, бо не теє…

— Давай, тільки бігом. Веди, — рішуче налаштований чимшвидше спекатися остогидлого вже Вови Глод легенько штовхнув його в спину. Манько побіг підтюпцем, Макс ступав за ним по грязюці великими кроками. Коли вони наблизилися до будинку, Глод справді побачив вхід у підвальчик і непрезентабельний напис над дверима: «Кафе-бар. 8.00–22.00». Більше інформації не потрібно. Коротко і ясно. Вова, з усього видно, належав до завсідників цього непримітного пивного закладу. Поставивши ногу на першу сходинку, що вела донизу, він на мить завмер, потім знову повернувся до Макса.

— Мужик, я правда не дійду.

— Вірю, вірю, кажу ж тобі — роби своє діло.

— Я не про те… Про те так само, але… Труби горять, ти пойняв мене?

— Видно. Можеш навіть не рекламувати, що ви вчора пили.

— Сам розумієш… Усі ми люди… Не дійду я, соточку б того…

«Мені б теж», — подумав Глод, але швидко прогнав від себе провокаційні думки, суворо гримнув на Вову:

— Ще чого! Ти мені тверезий потрібен.

— Так я ж нетверезий! — чітко, без жодних затинань видав Манько, і опер мусив з ним погодитися. — З мене, мужик, толку нема ні грама. Я сотку потягну — і тоді буду человєк. Такого тобі про жінку та її трахалів розкажу — рука затерпне протокол писати! Так лікуємося? Давай разом, ну?

Від перспективи похмелитися Вова став балакучішим, говорив переконливо, але якби Глод був у кращому стані, Манько ніколи б не зміг умовити його піти на поступку. У цю хвилину Максові хотілося одного: доставити цього ідіота в управу, пред’явити Калиті красеня Вову, аби він сам з ним вошкався, а самому нарешті піти і з почуттям виконаного обов’язку випити пляшку світлого пива. Тепер, у присутності Вови, капітанові міліції не хотілося виявляти слабкість.

— Іди, пий, тільки махом. І не дай Бог затримаєшся довше, ніж дві хвилини!

— Е, начальник, а посцяти?

— Кажу ж тобі — дві хвилини. Хвилина на малу потребу, хвилина, — він сам усміхнувся із власного каламбуру, — на велику похмільну. Час пішов, давай.

— Може, ти зі мною?

Перспектива заходити в задушливий підвальчик, де точно тусується вся довколишня алкашня, Глода не привабила. Краще постояти на свіжому повітрі.

— Чого мені за тобою ходити? Не стій, сам же час тягнеш.

— Тоді гривню дай.

Від несподіваного нахабства Глод не стримався і гикнув.

— Що тобі дати?

— Бабки вдома, — не змигнувши, пояснив Вова. — Тут сто грамів — гривня, і шматочок огірочка десять копійок. Солоний огірок, видно, домашній. Десять копійок у мене ще є, — він поліз у кишеню куртки і разом із лушпайками соняшникового насіння витягнув два п'ятаки.

— Може, тобі ще шнурки попрасувати?

— Для чого? Начальнику, не дійду, горе ж буде, сам час тягнеш, ну-у-у…

Манько вже підстрибував на місці, і Глод, швидше для того, щоб здихатися клопітного супутника, аніж справді розуміючи його стан, витягнув гаманець і простягнув Вові зім’яту купюру. Той, радо затиснувши гроші в кулаці, задріботів сходами вниз і щез у нетрях кафе-бару.

Тільки тепер Максим оцінив свої дії за десятибальною шкалою й поставив собі тверду «одиницю». Видно, він справді цього ранку загальмований, день почався паскудно, нічого хорошого далі не обіцяє. Сплюнувши, засік на годиннику час. Коли секундна стрілка зробила два кола, він дав Манькові ще одну хвилину, а тоді рішуче посунув донизу.

Кафе-бар був невеличким напівтемним приміщенням з барною стійкою і чотирма брудними стоячими столиками. За одним із них зручно розмістилися троє хануриків, на іншому затишно вмостився Вова Манько. Він сперся на столик усією вагою свого тіла, поклав руки на його поверхню, на руки поклав голову. Поруч стояв порожній одноразовий стаканчик.

— Скотина! — процідив крізь зуби опер і штурхонув Вову в плече.

Результат виявився несподіваним: Манько ковзнув униз і сповз на підлогу. Трійця за сусіднім столиком зацікавлено спостерігала за цією батальною сценою. З недоречною бадьорістю, притаманною ефірові вихідного дня, хрипко репетувало радіо з кутка за баром.

— Е, мужик, давайте з розбірками на повітря! — гаркнула з-за стійки огрядна тітонька непевного віку.

— Скільки він випив? — наблизився до неї Макс.

— Вовка?

— Ви його знаєте?

— Його тут усі знають. На роботу щодня через нас ходить.

— Він же заходив сюди у нормальному стані!

— Для нього оце, — барменка кивнула на лежаче тіло, — вважай, нормальний стан. Щось він сьогодні низький старт узяв. Видно, вчора добре постарався. Поплив від ста грамів.

— Точно?

— У нього грошей більше не було. А ти взагалі для чого тут такий цікавий?

— Міліція, — Глод тицьнув жінці посвідчення майже під носа, аби краще роздивилася в напівтемряві.

— Міліція, — підтвердила барменка. Краєм ока Макс помітив, як трійця хануриків після її слів хутко рушила до дверей. З проблемою під назвою Вова Манько капітан Глод лишився сам на сам.

Присівши біля лежачого, опер навідліг ляснув його по щоці, потім — по другій. Після третього удару Вова розплющив очі, щось пробурмотів і почав підводитися. Глод допомагав йому, підтримуючи під руки. Він, доживши до тридцяти років, уже мав справу з різними покидьками, але огиду такої величезної сили відчував уперше. Цікаво, що в цьому мудодзвонові знайшла дівчина, молодша за нього на десять років, хоч якою вона була…

— Догрався Вовчик, — барменка активно коментувала появу міліціонера. — Він же шкоди особливої не робить, хіба напивається, але ж то собі шкода. Тут жалівся на жінку постійно, каже — покинула…

Манько вперто не бажав триматися не ногах. Глод нарешті остаточно і повною мірою усвідомив ідіотизм ситуації. Розтиснувши руки й дозволивши Вові сповзти по стінці на підлогу, він знову дійшов до стійки.

— Телефон у вас є?

— Службовий. У вас хіба нема?

Справді, хіба нема? Глод лапнув кишеню куртки, не знайшов мобільника, пригадав раптом, як учора тицьнув трубку Наталці, аби поставила на зарядку, а ранком з важкої голови забув. Дружина теж не нагадала, вона так само була сьогодні в якомусь непевному стані. Добре, з цим потім, спочатку чортів алкаш Вова, щоб його, падлюку, розірвало на хрін.

— Нема. Терміново треба подзвонити.

— Директор забороняє відвідувачам користуватися службовим телефоном.

— Тьотю, ви не зрозуміли нічого? Мі-лі-ці-я!

— Хоч дві міліції. Мене з роботи виженуть.

— Тебе раніше виженуть. Ти погано прочитала, хто я і звідки? Бандитів ловлю, тьотю, а ти мені заважаєш зараз! — Глод розпалювався дедалі сильніше, вихлюпуючи на барменку всю свою накопичену за сьогоднішній ранок лють. — Телефон, я сказав!

Видно, жінка за стійкою зрозуміла, що вже достатньо продемонструвала свою невеличку владу і водночас сумлінність щодо виконання обов'язків, тому мовчки виставила з-під шинквасу телефонний апарат. Озирнувшись на Манька, котрий мирно спав на підлозі, Глод вирішив не ганьбитися остаточно й не набирати номер ані чергового, ані Калити. Замість цього накрутив «02» і повідомив: працівник УБОЗу потребує допомоги. Назвавши адресу, вийшов на повітря і сумно закурив. Ото буде патрульним про що сьогодні потріщати! Недобре, та іншого виходу все одно немає.

Патрульна машина з'явилася, щойно Глод докурив. Лейтенант і два сержанти з автоматами неквапом наблизилися до капітана. Глянувши на «корочку», лейтенант кивнув, навіть для чогось козирнув, хоча Максим був одягнений не по формі.

— Яка проблема?

— Отам, внизу, на підлозі лежить.

— Труп?

— Майже. П'яний до мертвого стану.

— Ми не витверезник, капітане, — лейтенант озирнувся на сержантів, чекаючи підтримки, і ті дружно закивали.

— Мені повторно назватися? — Глод відчув, як у ньому знову закипає лють. — На собі я його не потягну, він потрібен… Не важливо. Потрібен і все. Для знешкодження особливо небезпечного злочинця. Слухай, лейтенанте, чому я тобі мушу щось пояснювати і вмовляти тебе, наче дівку-целочку? Накази для тебе існують?

— У мене своє начальство є. Лежить п'яний не на вулиці, громадського порядку не порушує, адміністрація кафе міліцію не викликає. Інструкцій ми не порушуємо.

— Ти звідки такий гоноровий, лейтенанте?

— Звідти, звідки й ти, — в тон йому відповів лейтенант. — Нам повідомили — щось серйозне…

— Слухай, ти, серйозний, — Глод підійшов до старшого патруля майже впритул, фіксуючи боковим зором, як сержанти теж присунулися ближче, готові будь-якої миті втрутитися. — Ти можеш зараз розвернутись і поїхати, але вже сьогодні тебе викличуть. І не моє начальство, навіть не твоє. Не хочу називати прізвищ і посад, аби не подумав, що тут на понт тебе беруть. Але особисто поцікавлюся, що саме скажуть лейтенантові, котрий своїми діями ускладнює працівникам шостого управління знайти та знешкодити особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая. Орієнтування отримували?

— До чого тут…

— До всього! — на Максимів крик повернули голови люди біля тролейбусної зупинки. — Сказано — беріть мужика, грузіть у машину, доставляйте, куди скажу! Чи ти таки хочеш відповідати за бездіяльність?

— Баглай, Баглай, — пробурчав лейтенант, збавляючи оберти. — Вуха болять від того Баглая. Так би і сказали, нема чого в бутилку лізти.

— А я, лейтенанте, сказав, як вважаю за потрібне. Ворушіться, ми тільки час тратимо.

…Коли брудного і п'яного Вову Манька вивантажили з патрульної «канарки» на убозівському подвір'ї, подивитися на видовище вийшли навіть із чергової частини. Затриманого під здивовані погляди дотягли до Глодового кабінету. По дорозі Максим наштовхнувся на не менше за інших здивованого Калиту, буркнув на його німе запитання:

— Ось, привів. Виховуйте.

— І як це розуміти?

— Отак і розумій. Вова Манько, власною персоною. Колишній чоловік імовірної коханки Баглая. Проспиться — допитаємо. Якщо раніше не знайдемо адреси без його, гм, допомоги. Зробив усе, що міг.

— Та бачу, — стримано відповів Калита. — Може, його в камеру краще?

— За що? В жодному злочині не підозрюється, навіть громадський порядок не порушує, — Глод покосував на лейтенанта. — Нехай лежить тут, тільки аби Черниченко не дізнався.

— Не буде його сьогодні.

— Правильно, законний вихідний.

Залишивши Вову спати на підлозі в своєму кабінеті, Макс зачинив двері й нарешті отримав можливість випити пива. Ранок тільки починався, лише десять по дев’ятій. Загальний стан після пляшечки світлого трохи поліпшився, а коли опер — де наша не пропадала! — відкоркував другу, пиво розслабило, й накотила страшенна втома. Плюнувши на все, Глод повернувся в кабінет, зачинився зсередини і під хропіння свідка сам поспав годинку. А потім, відчувши, як сили повертаються, протер очі й рішуче взявся за остогидлого Вову.

Коли свідок зміг більш-менш адекватно сприйняти довколишній світ і до ладу говорити, Глод гукнув Калиту. Разом вони вислухали заплутану історію стосунків Вови з колишньою дружиною, заодно дізналися, яким він хлопцем був, поки в його життя не влізла нахабно малолітка, залетіла від когось, йому сказала — одружуйся, бо хата в нього своя, окрема, а потім аборт зробила, паскуда. Нічого, думав — поживуть, лише на три роки їх і вистачило. Не треба, мужики, молоденьких шукати, бо обдурять, стерви, ще й бандитів нацькують… Дівоче прізвище Людки — Свиридюк, живе вона тепер із матір’ю, тещею Вовиною колишньою, теж, за його словами, сучкою першої гільдії. Про свої зазіхання на спокій колишньої дружини Вова принципово не бажав говорити, вимагав посадити її разом з мамкою серйозно та надовго, присудити їм виплату матеріальних збитків на його користь і взагалі відновити справедливість, знайшовши бандитів, котрі його побили.

— Хочеш — пиши заяву, — великодушно запропонував Калита. — Припаяємо їм ще хуліганку.

— Ви їх — того?

— Того, того. Ти про заяву подумай, ми серйозно. А де живе теща, все ж таки скажи, бо замахалися ми з тобою тут, роботи по горло.

Кінець кінцем у Глода був протокол допиту Володимира Манька, де зафіксовано основні моменти його розповіді про аморальний спосіб життя, що його веде колишня дружина, думки свідка стосовно можливого зв’язку Людмили Свиридюк із кримінальними злочинцями й адреса, за якою вона тепер мешкає. Заодно Вова впізнав на фото Рога, Скляра і Кузьму — це вони, падлюки, били його на замовлення жінки Людмили. Таким чином, офіційна підстава зацікавитися Людмилою тепер була.

— Що думаєш? — поцікавився Калита, коли Вова нарешті пішов похмелятися далі на радощах від несподівано знайденої управи на колишню дружину-бандитку, і вони з Глодом залишилися самі.

— Пусто-пусто. Там бачиш — донька з мамою живе. Зайвий свідок, Баглай там себе вільно почувати не зможе. До того ж востаннє твій друг Вова був там за місяць до нового року. Тоді ж його й побили. І невідомо, чи мешкає там Людка взагалі. Може, вона десь разом з Баглаєм на окремій хаті. Якщо вона таки разом з Баглаєм.

— У будь-якому разі посилати туди бійців означає наробити шуму. Нам воно треба? Ні. Ти, Максиме, почав це все, ти, мабуть, і до кінця доведи.

— Тобто?

— Є колишній чоловік. Алкаш. Чи побутовий п’яниця, різниці в нашому випадку немає. Він з невідомої причини накатав у міліцію заяву на Людмилу. Мовляв, співмешкає з різною босотою, кілька разів на її прохання його били та всіляко знущалися. Словом, спокою не дає, допоможіть, рідна міліціє. Ось ти й прийшов розбиратися. Січеш?

— Не дурний. Застану саму маму — розпитаю про доньку. Тим більше, теща, я так думаю, проти зятя налаштована, різної гидоти від нього чекає постійно, тому нічого не запідозрить. Якщо там ще й Людка буде — так само жодних підозр. Бач, знадобився Вова.

— Недарма ти страждав сьогодні, — посміхнувся Калита. — Бач, цирк воно — цирк, а й користь усе одно якась для справи є. Не відкладай, Максе, топай в адресу, до Свиридюків. Після того передзвони.

Перед тим як вийти, Глод подумав і дістав із сейфу пістолет. Навряд чи його доведеться наставляти на жінок. Просто вирішив підстрахуватися про всяк випадок. З огляду на невдалий від самого початку день. Ховаючи зброю в наплічну кобуру й застібаючи куртку, опер зловив себе на думці, що діє за законами вивихнутої логіки. Аби він не взяв зброї, згідно з цим підлим, але дієвим законом, вона б знадобилася. Так, як мобільний телефон сьогодні зранку в кафе. І тепер йому хотілося вірити: використати завбачливо прихоплену зброю навряд чи доведеться.

Між іншим, дорогою можна випити ще пивця.

16

Маршрутка зупинялася за два квартали до потрібної Глодові вулиці. А за шість кварталів закінчувалося саме місто. Коханка Баглая оселилася на самісінькій околиці Слобожанська. Мікроавтобус розвернувся, заїхавши колесами в калюжу, і якби Макс вчасно не відскочив, був би облитий брудною холодною водою. Незлобиво матюкнувшись навздогін маршрутці, Глод підняв комір куртки й щільніше засунув руки в кишені. Білі снігові мухи, що кружляли зранку, не зникли й під обід. Навпаки — перетворилися на пухкі мокрі сніжинки, вітер задував їх в обличчя оперові, не даючи змоги роздивлятися дорогу перед собою. Набичивши голову і трохи виставивши праве плече вперед, Глод рушив прямо по ґрунтовій дорозі, час від часу втрапляючи в калюжі різної глибини й ковзаючи по грязюці.

Номера біля хвіртки потрібного йому будинку не було. Максим спочатку навіть проскочив повз нього, але, помітивши бляшаний кружечок із цифрою «48», зупинився, роззирнувся довкола. Сніг не давав змоги дивитися далеко вперед, тому Глод перейшов дорогу, аби роздивитися номер будинку навпроти. Так і є — «45». Отже, сорок шостий десь поруч. Повернувшись назад, наштовхнувся на номер «44», написані білою фарбою здоровенні цифри займали собою половину нової металевої огорожі. Паркан будинку, що стояв між сорок восьмим і сорок четвертим, знав колись кращі часи, а хвіртка трошки похилилася всередину двору. Натиснувши клямку, Глод зайшов на подвір'я, перетнув його по викладеній цегляними уламками стежці до ґанку. З буди вискочив пес, звичайнісінька кудлата дворняга, припнута на ланцюг, і хрипко обгавкав непроханого гостя. Не звертаючи на собаку уваги, Глод пошукав дзвінок біля дверей, не знайшов і постукав кулаком. Спочатку — легенько, потім — сильніше.

Зсередини почулося якесь шарудіння, але відчиняти не поспішали. Вхідні двері вели на веранду, але у віконних проймах де-не-де замість скла господарі вставили шматки фанери, а те скло, що залишилося, було густо замазане білою фарбою. Тому чи є хтось усередині, чи ні, роздивитися Глод не мав можливості. Постукавши ще раз і прислухавшись, опер вирішив, що йому здалося. Шарудіння не повторювалося, очевидно, він дуже хотів почути якийсь рух. Зійшовши з ґанку, він обійшов будинок з правого боку, потім зайшов із тилу й зупинився, дослухаючись. Над головою щось бубоніло. Він глянув ліворуч і зрозумів: він стоїть майже впритул до вікна кімнати, в якій працює телевізор. Отже, вдома таки хтось є. Рішуче постукавши у вікно, опер швиденько повернувся на ґанок, так само рішуче грюкнув у двері. Нарешті він вловив рух по той бік дверей, повернувся ключ у замку, двері прочинилися, і Глод побачив огрядну сиву жінку в модному років двадцять тому халаті й окулярах із товстими скельцями.

— Вам кого?

— Свиридюк Галину Петрівну, — аби знайомство відразу набуло офіційного статусу, Максим показав їй міліцейське посвідчення.

— Це я, — жінка не поспішала пускати візитера всередину. — Чому міліція?

— Та я, Галино Петрівно, власне, не стільки до вас, скільки до вашої доньки. Людмили Григорівни.

— Тим більше, чому міліція? Моя донька навряд чи щось у когось вкрала.

— Ну, не конче вкрала. Може, дозволите зайти? Бо пес у вас безпородний, але голосистий.

— Пес як пес. Для того й тримають, аби гавкав. Заходьте, раз прийшли.

Галина Петрівна пропустила його на веранду, прикрикнувши на собаку, і той замовк. Та далі веранди господиня вирішила відвідувача не пускати, заступивши вхід до передпокою своєю огрядною фігурою. Говорила вона голосно, так говорять ті, хто трошки недочуває, тому Глод так само почав підвищувати голос:

— Вона, повторюю, нічого ніде не вкрала, тим більше — не вбила нікого.

— Я знаю. Людою не може цікавитися міліція.

— Тим не менше, — Глод розвів руками. — Вона вдома?

— Хто вам сказав, що Люда живе тут?

— Адресу дав такий собі Манько Володимир… Миколайович. Знаєте такого?

Обличчя жінки стало ще суворішим, навіть гнівним.

— Чого йому ще треба від нас? Прогнала його Люська — і слава Богу! Він ніколи людиною не був, казала я їй, та хіба молоде послухає! Потім до мамки прибігла, тепер уже сама грамотна стала. Навіть прізвище назад зміняла на дівоче.

— Отже, ви його знаєте? — перепитав Глод.

— Віки б його не знати! Зятьок колишній, падлюка.

— Щось подібне він і про вашу доньку каже.

— Хай ще раз скаже — язика вирву й собаці викину.

— Та він не просто сказав — написав офіційну заяву. Ось розбираємося. Мені б із донькою вашою годилося перебалакати. Телефону у вас немає, де вона прописана — невідомо, Манько каже — з матір’ю живе. Крім вас, удома є хтось іще?

— Заяву? — Галина Петрівна навіть зняла окуляри, протерла їх полою халата, знову начепила не перенісся. — Чого він хоче?

— Вибачте, але про такі речі не хотілося б отак, на веранді. Не літо, весна, бачте, а сніг який валить. Розмова в нас не на три хвилини…

Хазяйка мовчки розчахнула двері, мовчазним жестом запросила Глода пройти і крикнула, невідомо до кого звертаючись:

— Люсю! Люсю, тут знову твій придурок воду каламутить.

З кімнати назустріч Максимові вийшла молода жінка, про існування якої він ще вранці й не здогадувався, а на цю хвилину не знав про неї, здається, лише найінтимніших подробиць. Скажімо, розміру бюсту, об’єму стегон, кольору білизни та улюбленої фірми-виробника губної помади. Хоча Глод цілком припускав, що її колишній чоловік так само не знав усього цього. Якби Вову Манька попросили, наприклад, дати докладний словесний портрет людини, з якою спав у одному ліжку два з половиною роки, він навряд чи впорався б із цим завданням. Зовнішність Люди Свиридюк виявилася звичайнісінькою, в натовпі вона б нічим особливим не привернула уваги. Можливо, такий висновок Глод зробив, бо не встиг іще як слід роздивитися її через брак світла в передпокої. Опера взагалі дратували погано освітлені приміщення. Навіть більше, зовсім недавно він зробив для себе відкриття: виявляється, він, капітан міліції, не дуже добре почувається в темряві. Ні, він не боїться її. Просто при світлі завжди можна бачити небезпеку. Або переконатися, що нічого нікому не загрожує. Про небезпеку Глод думав досить часто, і вважав — це для його роботи цілком нормально.

Тому він механічно простягнув руку до стіни, намацуючи вимикач.

— Можна світло ввімкнути? Бо якось так не зовсім зручно балакати.

— Пройдіть до кімнати, — Галина Петрівна саме зачиняла за Глодом двері. Та пальці вже намацали вимикача, натиснули на нього. Передпокій перестав бути темним, Максим машинально глянув довкола себе. Кожен, хто потрапляє кудись уперше, мимоволі роздивляється, як тут живуть.

Передпокій виявився не дуже великим. Праворуч від Макса притулилося до стіни стареньке трюмо, в кутку стояла така сама древня пральна машина. Ліворуч — вішак для одягу.

Погляд Глода зачепився за щось незвичне, навіть несподіване. Але перш ніж він устиг зрозуміти, що саме збентежило його, Людмила нарешті промовила:

— Та проходьте вже, проходьте, і правда, чого стовбичите в дверях.

— Крім вас, у хаті є ще хтось?

— Чому вас це цікавить?

— Бо присутність сторонніх небажана. Розмова стосується лише вас, ну, і почасти вашої матері.

— Можете перевірити, — Людмила відступила від дверей, даючи зрозуміти — прохід вільний.

— У вас взуття знімають?

— Просто витріть ноги, — дозволила Галина Петрівна. — І не треба так кричати, тут глухих нема.

Дивно.

Чи Глодові здалося, чи хазяйка говорила зараз не так голосно, як на веранді. Сам він і далі підвищував голос, вважаючи її глухуватою. Пояснення знайшлося відразу. Не в хазяйці справа — хоча випито три пляшки пива, в голові ще й досі шумить, шум віддає у вуха, ось вам і побічні ефекти: це він, Глод, не зовсім дочуває. Нічого, з досвіду він знав — після обіду, навіть ближче до вечора, все це минеться.

— Будете хату обшукувати? — у запитанні Людмили чувся виклик.

— У мене ордера нема, — миролюбно промовив Максим. — І не треба мені вашу хату обшукувати, взагалі не для цього прийшов. Давайте краще на кухню пройдемо, а то натопчу вам, надворі таке робиться — наче не весна.

Він уже визначив, де кухня, і пройшов туди, на ходу розстібаючи куртку. Галина Петрівна посунула за ним і, коли опер, не чекаючи особливого запрошення, вмостився на ослінчику, нависла над ним горою.

— Не треба нам тут погодою зуби заговорювати. І доброго дядю тут грати. Давайте, в чому там справа, що цей виродок ще для нас придумав.

— Присядьте, Людо, — майже по-хазяйськи, наче в своєму робочому кабінеті, запросив Глод. Молода жінка сіла на стілець у кутку, сперлася на спинку, схрестила руки на грудях, закинула одну обтягнуту чорними лосинами ногу на іншу. — І ви теж, — звернувся до Галини Петрівни, але хазяйка демонстративно залишилася стояти. — Як хочете. Коротше, розмова у нас поки що без протоколу. Бо, скажу вам чесно, ваш колишній родич підкинув нам зайвого геморою.

— Він сам як геморой, — Людмила презирливо скривила губи.

— Вам, звичайно, краще знати. Нам Володимир, гм, Миколайович так само не дуже сподобався як людина. Але як громадянин він цілком має право написати заяву. Ми мусимо відреагувати, а в нас крадіжки, бандитизм і зґвалтування, ще з вашою справою возитися. Може, ви якось між собою розберетеся?

Щось не так. Щось тут не так.

Внутрішній голос узявся нізвідки, наче прокинувся й тепер відволікав Глода від роботи. Йому швидше хотілося провести формальну розмову з жінками, повернутися в управління, доповісти Калиті — ніяким Баглаєм у тій адресі не пахне. Однак нагляд за Людмилою Свиридюк установити треба, взяти її в конкретну розробку. За умови, якщо Рожнов, переможець постійно діючого конкурсу ідіотів, нічого не наплутав. Та внутрішній голос не давав спокою, нагадуючи оперові — він не помічає чогось важливого, що лежить просто на поверхні.

Навіть не так: помітив, та недостатньо роздивився. Не надав особливого значення.

— У чому ми повинні розібратися? — роздратовано втрутилася Галина Петрівна. — Ви ще толком нічого не сказали.

— Скажу. Зараз скажу. — Максим подарував їй знезброювальну посмішку. — Володимир Манько заявляє: ви, Людмило, наказали якимось бандитам, аби ті його регулярно били. У нього купа довідок із лікарні…

— А з дурдому нема? — поцікавилася Люда. — Йому там саме місце, навіть тюрма для нього — курорт. Хіба там вилікують. А правда, що за вироком суду засуджених примусово лікують від алкоголізму?

— Правда.

— Тоді я теж маю право написати на нього заяву. І хай його посадять. Він тут нам спокою не дає, погрожує хату спалити.

— Ви десь працюєте, Людо?

— Це має значення? — Максим знову відчув приховану агресію.

— У принципі ні.

— Живете з мамою?

— А це до чого?

— З’ясовую наявність засобів для існування. Розумієте, ви ж наймали, за словами вашого колишнього, бандитів…

— Нікого я не наймала! — Людмила підхопилася, нервово пройшлася по кухні, знову сіла. — Не наймала! Я його ще, слава Богу, від початку цього року не бачила! Думала, дав спокій, так бачите — нате вам, здрасьтє!

— Правильно, — погодився Глод. — Манько так і написав: перед новим роком до нього в квартиру ввірвалися троє невідомих, сильно його побили, навіть ребро поламали, і попередили, аби лишив свою колишню дружину в спокої.

— Чого ж він відразу не побіг у міліцію?

— Я знаю, — знову втрутилася мама. — До ручки допився твій принц прекрасний, згадав про твоє існування в черговий раз і вирішив із дурних очей ще й міліцію на тебе нацькувати! Тільки нічого в нього не вийде!

— Чому? Може вийти. Розумієте, справа хоч і особиста, але ж криміналом таки попахує, ага. І якщо ви між собою не розберетеся, люди, доведеться нам довго й нудно… Знаєте, — Глод раптом стишив голос, — а я вам розповім, як воно все було. Ви попросили знайомих хлопців, аби ті начистили паяльника цьому придуркові, хіба не так?

— У мене немає таких знайомих, — відрізала Люда.

— Не може бути, щоб ви ні з ким не зустрічалися, Людмило. Двадцять п’ять років, молода, симпатична…

— Не треба мені тут ваші підходи ментівські! — не стрималася молода жінка, відразу зрозуміла помилку, взяла себе в руки. Глод устиг перехопити нищівний погляд матері, кинутий на доньку. — Вибачте, це все від нього, від Вовки лишилося. Бачте, довів. Одна згадка про нього — і мене тіпає всю. Придурок, блін.

— Ну, то як? Може, він із кимось вас у місті побачив після того випадку, приревнував — а чого, буває — і вирішив знову подіставати вас? Як мені з вашим приятелем перебалакати?

— Він тут ні до чого.

— Значить, є приятель?

— Не дуже тактовне запитання.

— А ми не дуже тактовна організація, ми бандитів ловимо. Тому, повторюю, з вашою справою взагалі не хочемо мати нічого спільного. Нехай Манько заяву забере, і більше ми з вами не зустрінемося. За таких обставин, звичайно, — Глод витримав коротку паузу. — То як стосовно приятеля? Чи друга?

І раптом він укляк на місці. Бо внутрішній голос, що не вгавав ні на мить, нарешті чітко пояснив причину занепокоєння. З обличчя опера моментально зник добродушний, навіть трохи простакуватий вираз. Він напружився, вперся поглядом у Людмилу. Вона саме збиралася щось сказати, але зміни в поведінці гостя не можна було не помітити. Кинувши погляд з доньки на матір, Глод повільно підвівся.

— Чоловік лишав тут свої речі?

— Що? — Людмила не відразу зреагувала на різку зміну теми.

— Манько, ваш колишній чоловік, залишав тут, у цьому домі, якісь свої речі?

— Ще чого… Ми навіть не жили тут, тільки перший рік, потім бабуся йому квартиру відписала.

Людмила поки що не розуміла, про які речі йдеться, та Глод так само стежив за обличчям мами, і стало очевидно — вона просікла тему, і треба не дати їй опам'ятатися.

— Інших чоловіків тут не буває?

— Слухайте, яке ваше…

— Я запитав вас! — вага пістолета під лівим плечем нагадала про себе. — Хто ще є в хаті?

— Нікого…

— Сторонні чоловіки?

— Нікого! — Люда теж підхопилася.

— Добре. Заспокойтесь і відповідайте чітко: чия тепла шкіряна куртка висить на вішалці в передпокої серед іншого жіночого верхнього одягу?

Ось воно.

Те, за що зачепився погляд і що не давало спокою оперові, розбуркавши навіть внутрішній голос. Коли він увімкнув світло й глянув ліворуч, просто перед собою побачив добротну чоловічу шкірянку.

— Мені повторити, чи без того все зрозуміло?

— Ви не маєте права, — промовила Людмила. — Не маєте…

— На що я не маю права? Помічати чоловічі куртки? — тепер Глод говорив упевнено, бо знав — від цього залежить поведінка жінок у найближчі кілька хвилин. — Хто її тут забув? І чи забув узагалі? — Раптом до Макса дійшло, що насправді відбувається. Тупий біль від раптового напруження стиснув скроні, правиця майнула по пістолет. Побачивши зброю, жінки дружно зойкнули, та Глод упівголоса попередив: — Тихо. Тихо, я сказав. Погода на дворі сьогодні — без куртки не вийдеш. Нежить підхопити легко, соплі з носа потечуть. Де Баглай, дівчатка?

— Хто?

— Не треба робити круглі очка, Людо. І не кажи, що ти його не знаєш. Мені нема коли вас умовляти, стан не той. Де Богдан Баглай?

Не отримавши відповіді, навіть не сподіваючись її отримати, Глод виставив напівзігнуту в лікті руку перед собою і пройшов уперед. Поряд із кухнею побачив відгороджений завіскою куток, відхилив її, побачив рукомийник із краником, поруч на гачку у формі бджілки Майї — два рушники, а на скляній поличці — одноразові станки «джилет» і тут же — жіночий епілятор для ніг.

— Кажете, немає тут сторонніх чоловіків? — повернувся він до Людмили.

— Сторонніх немає, — огризнулася вона.

— Ну, звичайно. А які є?

Вона демонстративно відвернулася.

— Ви що собі дозволяєте? — спробувала нормалізувати ситуацію мати.

— Безпредєл. Ментівське свавілля, — просто відповів Глод. — Кажіть, де Баглай, і все закінчиться мирно.

— Немає тут ніякого Баглая.

— Подивимось. Сидіть тихо, бо підете за приховування злочинця.

Тихо будьте… Тихо. Тихо.

Чорт забирай, на веранді хазяйка говорила голосно, аж надто голосно, це вже факт, його не зіпреш на похмільний дзвін у вухах. Коли зайшли в хату, вона почала говорити нормально, і це так само було зафіксовано його підсвідомістю.

Висновок: на веранді вони говорили для стороннього слухача. Нічого більше не напрошується.

Кімнати були прохідними, їх було три. Для очищення совісті Глод швидко пройшовся по хаті, розчахнув дверцята шафи для одягу й відразу відсахнувся: якщо все піде, як у водевілі, і Баглая справді ховають у шафі серед жіночих суконь та кофтинок, він запросто може стрельнути, коли зрозуміє, що попався. Враховуючи репутацію Баглая, він навряд чи неозброєний. Та в шафі, окрім одягу, нікого не виявилося, за спиною глузливо реготнула Людмила:

— Ще під ліжко зазирни, лягавий. У шухлядку. У відро помийне.

— Треба — зазирнемо, — пообіцяв Глод, хоча вже встиг переконатися: особливо заховатися тут немає де, окрім одного місця. Він замислено підняв голову, обмацав очима стелю, рішуче повернувся і вийшов на веранду. Там теж глянув угору.

З лівого боку в стелі він побачив квадратний отвір, закритий лядою. Хід на горище.

Тут же до стіни прихилена саморобна драбина. Не лежала на підлозі, її прихилили до стіни буквально поряд із дерев’яною лядою. Ось тобі шарудіння за вхідними дверима. Прихилившись до одвірка і про всяк випадок спрямувавши дуло «Макарова» на ляду, Глод приготувався серйозно обдумати ситуацію, що склалася.

Мама з донькою стояли в нього за спиною. Керуючись невідомо якими підозрами, Макс ступив крок убік, аби мати їх у полі зору. Звичайно, ніякої серйозної протидії від двох жінок він не чекав, але береженого Бог береже. Колись під час облави в одному притоні, де зависала банда Вітьки Смолія, всі захопилися й забули про худеньку повію з хлопчачою стрижкою, котра причаїлася в куточку. А вона раптом озвіріла, підхопила з підлоги порожню пляшку і з криком: «Вітя!» кинулася на опера, що стояв спиною найближче до неї. Це був покійний Серьога Корбут, тоді він дивом уникнув удару пляшкою по голові.

— Там? — Глод кивнув у бік ляди.

— Лізь і дивися, коли робити нема чого! — визвірилася Людмила.

— Я полізу, полізу. А вам краще зайти в хату, сісти рядком і сидіти мовчки. А ще краще — нехай одна з вас піде до найближчого телефону і викличе міліцію сюди. Або разом йдіть, так навіть краще.

— Кому краще?

— Зарахується на суді.

— Не треба тут нам парити. Який суд? Що ми зробили?

— Ховали особливо небезпечного злочинця. Стаття.

— Де він, той злочинець? Лазь по горищах, тобі за це платять. Сам лазь, — демонстративно розвернувшись, Людмила пройшла в кімнату, хряснули двері. Її мама, спопеливши Максима сповненим люті поглядом крізь скельця окулярів, пішла за донькою. Капітан Глод залишився сам під лядою.

Ситуація перестала подобатися оперові. От би де згодився забутий мобільник, та думати тепер треба не про те, чого нема, а про те, що маємо. Розклад не на його користь. Цілком можливо, озброєний і небезпечний убивця сидить зараз на горищі, хоча Глод припускав імовірність помилки в розрахунках. Тоді він буде виглядати посміховиськом, клоуном в очах матері та доньки Свиридюків. Але вони справді перелякалися, принаймні в погляді Людмили майнули страх та розпач від усвідомлення по-дурному розкритої таємниці. Гаразд, може вийти й так: на горищі справді хтось ховається, тільки він — не Богдан Баглай. Просто кримінальний типчик, котрий переховується від міліції. Варіант? Варіант. Однак, почувши про Баглая, жінки мимоволі здригнулися, і ясно — не від страху перед ним, а боячись за нього. Тому зупинимося на припущенні, що на горищі засів саме Богдан Баглай.

Міліції тут не чекали. Так само не чекали сторонніх, та міліції — в останню чергу. Інакше Баглай не вискочив би на горище, в чому був, не подумавши про елементарне знищення слідів свого перебування в хаті. Не так свого, як слідів присутності чоловіка. Подібний спосіб ховатися від сторонніх очей він, без сумніву, уже розробив і практикував у цій хаті й раніше. І якби Глод відразу вигукнув: «Відчиніть, міліція!», то хто знає, чи залишив би Баглай куртку на вішалці, найвиднішому місці, і так само забув би заничкувати чоловічі станки для гоління. Завдяки хазяйці розмову він на горищі почув, тепер попереджений і готується зустріти ворога.

А чи не підганяєш ти задачку під відповідь, мужик?

Що далі Глод стояв на місці й продумував план дій, то сильніше його розбирали сумніви. Боячись, що кінець кінцем подібні питання відіб'ють у нього всяке бажання діяти, Максим зняв пістолет із запобіжника, підсунув однією рукою драбину до ляди. Шукати телефон і викликати групу — втрата часу. Тільки-но він вийде звідси, Баглай — чи той, хто ховається на горищі — БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, НА ЗЛО ВСІМ БАГЛАЙ, ВСЕ ОДНО БАГЛАЙ, ВІН ТАМ, БАГЛАЙ, ТАМ — негайно скористається нагодою і накиває п’ятами. Чому Галина Свиридюк ставиться до нього трепетно, поки незрозуміло, а ось Людка упреться рогом і ніколи нікому не здасть свого коханого. Та навіть якщо й захоче — все одно не зможе. Так Баглай і залишив їй свою адресу. У таких випадках на звісточку від милого втікача доводиться чекати кілька місяців, а то й понад півроку, не проконтролюєш. Залишати його тут Глод не має права.

І лізти на горище сам — теж. Щойно його голова просунеться в отвір, вона стане чудовою мішенню для того, хто засів нагорі.

— Баглай, чуєш мене? Краще вилазь по-хорошому!

Опер ні на що не сподівався, просто давав шанс не стільки йому, скільки собі. Не почувши відповіді, не здивувався.

— Я тебе зараз дістану, чуєш мене? Краще тобі не рипатись і здатися. Це на суді зарахують, — і тут же він зрозумів, яку дурість зморозив. Навіть того, що їм відомо про подвиги Баглая, вже досить для вищої міри, нехай би він навіть сам з’явився на прохідну МВС у Києві й зажадав здатися особисто міністрові Смирнову. Здаватися Баглаю не було жодного резону. Принаймні здаватися без бою.

— Чуєш, ти, там? Усі твої пацани вже давно закриті й валять один одного, як можуть. Тебе також згадали. Думаєш, я дарма сюди прийшов? Ти можеш вирватися звідси, але місто вже блоковане. Вискочити тобі не дадуть, хіба під землю заховаєшся, наче кріт. Довго ти так витримаєш, Баглай? Мовчиш? — Глод поставив ногу на перший щабель драбини, підтягнув вагу свого тіла вище, тримався за щаблі лівою рукою, праву з пістолетом тримав перед собою дулом догори. — Так поговоримо, Даня? Тебе так називають? Поговоримо? Не дурій тільки, я йду.

Опинившись під самою стелею, Глод ледь натиснув головою на ляду. Піддавалася. З того боку нічим не привалена. Витягнувши ліву руку і балансуючи на сходах, Макс підняв ляду, заштовхнув її всередину. На голову посипалася курява впереміш із якоюсь потертю. У стелі відкрився темний отвір.

— Я йду. Поговоримо, — повторив Глод, вдивляючись у чорноту отвору. — Не будь дурним, Даня. Гірше собі зробиш, правда. Про баб подумай. Люда чи Люся — вона хто тобі? — здавалося, слова він промовляв у порожнечу. — Щось означає вона для тебе, Даня? Труп мента в її хаті. Навіть поранений мент у її хаті — ти ж розумний, Баглай, ти недурний пацан, чуєш мене? — мовчання тривожило Глода, та відступати вже не було куди.

— Ти ж знаєш, чим подібні речі закінчуються. Люда чи Люся, як ти її звеш? Не важливо. Вона — твоя жінка, у нас це знають. Тому проблеми в неї реальні будуть. А так — жодної. Вона навіть не знає, хто ти і чим займаєшся. Я прийшов — ти на горище заліз. Нехай так — від бандитів ховався. Зараз багато хто від бандитів ховається.

Чесно кажучи, Глод сам не чекав від себе такого красномовства. І ще невідомо, чи врятує воно йому життя.

— Я йду, чуєш мене?

У правій кишені куртки він постійно тягав із собою наручники. Переклавши пістолет у ліву руку, Глод витяг браслети, запхав їх у задню кишеню джинсів, потім витягнув правицю з рукава заважкої, з огляду на ситуацію, куртки, повернув «Макарова» у праву долоню, остаточно звільнився від верхнього одягу, скинувши куртку на підлогу. Потім, набравши в легені повітря, наче перед стрибком у воду, просунув руки в отвір і одним різким рухом закинув туди тулуб, відразу завалився на правий бік, перекотився, затягуючи ноги, перевернувся в перекаті, став на коліна, виставив ствол перед собою.

Нічого не сталося.

Ніхто не вискочив на нього з темряви.

Лампочка, що теліпалася під самою стелею веранди, майже нічого не висвітлювала. Тут панували темрява й пилюка. Холоду з вулиці не відчувалося — в дальньому кутку проглядався цегляний димар, тепло йшло від нього. Інстинкт погнав Глода в куток, де можна захистити принаймні спину, рука водила пістолетом по півколу зліва направо.

— Вилазь! Вилазь, мать твою! Вилазь!

Очі досить швидко призвичаїлися до тьмяного світла, тепер Глод міг роздивитися довкола. Не торкатися головою даху можна було лише в центрі горища, в інших місцях доросла людина мусила нахилятись, а в кутку, де він стояв на колінах, навіть у такій позі потилиця чіплялася за дошки, з яких складався каркас даху. Тут зовсім не було речей, навіть звичайного мотлоху, котрий господарі виносять на горище. Окрім убогої порожнечі, лампочка нічого й нікого не висвітлювала. Проміжок між стелею та дахом виглядав порожнім. Виходить, увесь цей час Глод тренувався у красномовстві перед порожнечею. А жінки слухали його і, мабуть, гідно оцінили весь цей суцільний прикол.

Нехай. Він і не таке ковтав. Отже, він усе-таки…

Стоп. Тихо.

У кутку за димарем щось ворухнулося.

Чому щось — там хтось ховався. За димарем хтось є. Хоча б тому, що це єдине місце, де на горищі реально можна заховатися. І навряд чи то кицька, яка живе, де заманеться, і гуляє сама по собі. Немов на підтвердження Глодових думок за димарем знову зашаруділо, тепер уже йому не здалося, справді почувся якийсь рух.

Глод ступив ще трохи вперед, аби можна було стояти більш-менш рівно, клацнувши затвором, дослав патрон у патронник, націлився на цегляний сховок.

— Вилазь звідти! Я знаю — ти там! Вилазь, бо витягну, чуєш, Баглай!

При бажанні Баглай, чи хто там ще принишк за димарем, міг уже напасти на опера стонадцять разів. Пояснень цьому Глод не чекав, але все-таки припускав можливість, що в супротивника є при собі вогнепальна зброя. Сам себе він вважав досить вдалою мішенню, і небажання бути нею змусило Глода підняти пістолет майже до стелі й натиснути спуск. У замкненому просторі горища постріл гримнув, наче вибух гранати, Максові позакладало вуха.

— Далі почну стріляти нижче! Виходь, кому сказано!

Із-за бовдура поволі висунулася людська постать. Обличчя чоловіка Глод толком роздивитися не міг. Зараз опера більше цікавили руки чоловіка, які той тримав за спиною.

— Повільно! Повільно йди! Покажи руки! Що в тебе там — кидай перед собою! Ну!

Чоловік зробив іще один крок уперед. Одну руку він спокійно витягнув із-за спини і виставив її перед собою, тримаючи долоню догори. Друга рука з'явилася так само неквапливо.

КЛАЦ!

Навіть при тьмяному освітленні Глод не міг помилитися — у правиці чоловік тримав ножик-викидуху. Лезо, звільнене натискуванням кнопки, вилетіло на волю і тепер хижо дивилися просто на опера.

— Кидай! Кидай зброю, козел! — вигукнув Глод, навіть не порівнюючи зараз шанси викидухи проти «Макарова». Те, що сталося далі, жодним чином передбачено не було.

Змахнувши правицею, чоловік полоснув лезом по лівій руці — один раз, відразу другий, третій, кожен удар супроводжувався реготом, більше схожим не на регіт істерика, а на сміх переможця. Потім просто на очах Глода він ударив себе вістрям просто в бік, і, випустивши ножа, повільно осів на коліна, потім упав. Сміх відразу перейшов у болісний стогін.

Одним стрибком Макс опинився біля лежачого, рвучко повернув його обличчям до себе. Тепер він міг розгледіти його досить чітко. І хоча в розпорядженні міліції були тільки фотокартки чотирирічної давнини, Глод упізнав Баглая відразу. Навіть із перекошеним від болю писком. Кров заливала сорочку на боці й животі, ліва рука також стала мокрою, хоча при такому освітленні колір крові мав неприродний вигляд.

— Ах ти ж… бл-л-л-ля-а-а-а!

Ситуація вимагала рішучих дій, але Глодові в жодному разі не хотілося залишати цінну здобич лежати просто так, навіть враховуючи те, що вона стікає крівцею. Спритно защіпнувши браслета на правій кисті Баглая, Макс спритно завернув руку за спину, зовсім не відчуваючи опору, зчепив з лівою, клацнув замком.

Так.

— Лежи поки, — кинув він, хоча навряд чи полонений тепер спробував би втекти. Хутко, хоча й досить незграбно спустившись униз, Глод як був, з пістолетом у руці, забіг до хати, на ходу відкинувши набік свою куртку, що валялася на підлозі.

Мати з донькою дивилися на нього, наче на привида. У дзеркалі Глод побачив розхристаного чоловіка у брудному светрі, запилених штанях, з виряченими очима й закривавленими руками.

— «Швидку»! Бігом «швидку» сюди!

— Ти що з ним зробив, падлюка! — Люда кинулася на Макса, точно наміряючись учепитися в горло, та наштовхнулася на ствол і лише прошипіла в безсилій люті: — Ти його вбив, сука, підор, ментяра, козлина, сам здохнеш, сам!!!

— Сам, сам. Але твій друг швидше здохне, — пояснювати, що саме сталося на горищі, Глод не мав ані часу, ні бажання, бо Людці, за великим рахунком, усе одно, від чого спливає кров'ю її коханий. — Біжи, де тут телефон, дзвони «нуль три»! Про «нуль два» не забудь, тепер уже все одно.

Люда озирнулася на матір, та мовчки кивнула, тоді донька просто так, у светрі та лосинах, лише застромивши ноги в боти, вибігла на вулицю. Не випускаючи пістолета з правиці, Глод провів рукою по змокрілому чолу, подивився на зброю, усміхнувся, засунув її в кобуру.

— Самі винні, — він немов виправдовувався перед хазяйкою. — Далеко телефон?

— Через три хати. В сусідів.

— Нічого, доживе. Не смертельно. Бинти є? Його, — Максим кивнув на стелю, — треба якось перев'язати. Бо до вашої задниці цивілізації «швидка» аж так швидко не доїде. Стече кров'якою — на вашій совісті буде.

17

У палаті тюремного шпиталю цей блідий хлопець лежав сам.

На сивого незнайомця в окулярах із золотою оправою він дивився злими розумними очима. Власне, лише очі видавали в цьому худорлявому хлопчині людину, котра здатна вбити іншу людину і не надто перейматися цим. Поки що нічого більше в погляді сивочолий не прочитав. Та й зовнішність оманлива — на свої неповні двадцять п'ять хлопець не виглядав. Принаймні років на двадцять, не більше.

— Доброго дня, Богдане.

— Кому як.

— Не зрозумів?

— Стосовно добрості чи доброти цього дня. Я в лікарні, слабий, і видужувати не сильно хочу, бо з ліжка, де хоча б білизну міняють, переведуть на нари.

— Звісно, тут вигідніше, аніж у камері, — гість підсунув стільця до ліжка, присів. Невеличкий шкіряний кейс поставив біля себе, потер руки: — Це в мене така звичка перед розмовою. Звати мене Едуард Васильович, прізвище моє — Гужва. Я ваш адвокат, буду вас захищати.

— А хіба мене можна захистити? Я свідомий того, що розкрутять за повною програмою. На що ви сподіваєтеся? І потім — у мене грошей немає на адвокатів у золотих окулярах і костюмах не з магазину, а від кравця. Такий костюмчик без вартості тканини баксів на сто потягне. І то — це лише мої прикидки.

Гужва готувався до зустрічі з Богданом Баглаєм серйозно. Він знав, з ким саме матиме справу, бо спеціально для нього найняті люди зібрали максимум можливої інформації. І все ж таки не вірив, коли його переконували — мова у цього юного бандита, вихідця зі звичайнісінької багатодітної та малозабезпеченої пролетарської родини, на диво грамотна й правильна, та й сам він зовсім не схожий на бандитського ватажка, котрий признався в умисному вбивстві на загал семи осіб, серед яких — дві жінки, одна з них — його ровесниця, а інша годилася в бабусі.

— Цікаво. Як це ви визначили?

— Не вгадав?

— Чому, все правильно. Просто не можу зрозуміти, як вам вдалося.

— Ви багато чого не можете зрозуміти. Не ви персонально, просто люди як такі.

— У вас претензії до всього людства, чи існують статеві та вікові рамки?

— Ви про що?

— Скажімо, ви презирливо ставитеся не до всього населення земної кулі, а лише до дорослого. Починаючи від вісімнадцяти і закінчуючи шістдесятьма роками. Або — до всього дорослого чоловічого населення і до жінок бальзаківського віку. Розумієте, я ваш адвокат, мушу знати, на чому вибудовувати лінію захисту, найбільш вигідну для вас, і максимально пом’якшити вирок.

— Ви що, справді вважаєте, що мені можуть не дати довічне?

— Поки що я нічого не вважаю.

— Тоді для чого всі ці безпредметні розмови? — Баглай поворушився на ліжку, вмощуючись зручніше, при цьому скривився — рана на животі відгукувалася тупим болем на кожен його рух, навіть обережний.

— Болить? — заклопотано поцікавився адвокат.

— Навіть якщо й болить, тут теж нічого не викрутиш. Порізав я себе сам. Спроба самогубства, інших мотивів мені поки що ніхто не довів. Представити мої порізи в суді як результат порушення ментами прав затриманого не вийде. І взагалі, — нарешті він знайшов зручну для себе позу, — давайте з вами розберемося остаточно.

— Розберемося?

— Ага, розберемося. Коли люди в білих халатах дозволили слідакові мене допитувати, я заявив про свої права і почав вимагати адвоката. Мені його надали, дотримуючись закону. Такий собі Іван Петрович Полотно, якийсь заслужений дідусь адвокатури. Через шість днів, коли я вже даю свідчення, Іван Петрович Полотно, коли ми з ним ось так зустрілися, на що я теж маю право, пише щось на папірці, не уриваючи розмови, і показує написане мені. Читаю: «Міняй адвоката. Відмовляйся. Вимагай Гужву». Хто такий Гужва, я не знаю…

— Тепер знаєте.

— Тепер знаю, — погодився Баглай. — Навряд чи тут щось замислюється проти мене. Справи мої — «фонар», ці придурки здали з тельбухами, а я не збираюся доводити, що кращий за них. Навпаки, було б несправедливо, аби тому ж Рогові, дебілові від природи, припаяли строк за вбивство чи організацію, гм, якоїсь операції. Та й інші — створіння примітивні. Через них спалився, знову ж таки сам винен, значить, доля така. Ну, це все лірика. Словом, зміна адвоката не може бути хитрою комбінацією з боку ментів. Висновок: тут якась інша гра. Я не правий?

— Ті, хто давав вашим розумовим здібностям високу оцінку, не помилилися.

— Міняю адвоката, — похвалу Баглай, здавалося, пропустив повз вуха. — Це так само моє право. Поливаю багном старенького Івана Петровича Полотна, той усе терпить, його від мене забирають. Приходить адвокат Гужва. Тобто ви приходите. Власне, прийшли. Повна протилежність безплатному ветеранові адвокатури. Таких адвокатів я в кіно американському бачив, джентльмени в золотих окулярах. Чужі гроші я рахувати люблю, бо з цього живу. Жив, вірніше. І так собі прикидаю: адвокат ви не з дешевих. Професіонал на всі сто. Раз ви погодилися взятися за мою зовсім безнадійну, з точки зору захисника, справу, ви сподіваєтеся на відповідний гонорар. Мої батьки не зможуть його заплатити, навіть якщо продадуть квартиру. Тим більше, що татусь проходить звинувачуваним у цій самій справі. Але ж хтось мусить вам платити? От і треба розібратися, кому це так припекло захищати мене, особливо небезпечного злочинця.

Гужва поправив окуляри на переніссі, знову потер руки.

— Поки що мені до біса приємно й цікаво мати з вами справу, Богдане. Думаю, ми й далі знайдемо спільну мову.

— Що в нас може бути спільного? Я — хто завгодно, Едуарде Васильовичу, але не дурень. Викладайте, в чому ваш інтерес до мене. Мусить же знайтися інтерес, неодмінно мусить.

— Так і є, — легко погодився адвокат. — Тільки тут не лише мої інтереси та інтереси людей, котрих я представляю, від імені яких говорю з вами і які заплатять мені той самий великий гонорар. Домовитися зі мною так само у ваших, Баглай, інтересах. Інтерес у вас один: не залишитися за ґратами до кінця життя. Вам же скоро лише двадцять п’ять виповниться. Припустімо, я зроблю диво, виступлю в ролі такого собі добренького чарівника, дядечка Чілічало з фільму мого дитинства, і вам дадуть максимально — п'ятнадцять років. Вийдете в сорок, не найгірший вік для чоловіка. У зоні, певен, ви зможете себе поставити й посісти не найгірше місце в зонівському табелі про ранги. Там вовки кругом, а ви ж звикли жити серед вовків і з вовками.

— Серед вовків — можливо, — вираз обличчя Баглая став жорсткішим. — Та з вовками — навряд. Не щастило мені на вовків, ви ж бачите. Візьміть хоч оцих — Рога, Скляра, Кузьму, Дору вольтанутого. Щенята вони, або шакали, або скунси смердючі. Щурята засраті, готові одне одного зжерти, аби власне пузо натоптати.

— Про них пізніше поговоримо, вони мене не цікавлять ані як люди, ані як тварини. Хоча ось є один документ, — рухом фокусника Гужва закинув кейс собі на коліна, клацнув замочками й витяг прозорого файлика з кількома аркушами списаного паперу. — Тут — ксерокопія одного з протоколів допиту вашого… як би це сказати… словом, Домовика Степана. Чи, як ви його називаєте, Кузьми. Ще одна копія — з протоколу допиту Рожнова Ігоря. Будете читати чи мені самому?

— Я вже напам'ять їх знаю. Що ви там для себе нове знайшли?

— Добре, зачитаю вголос. Тим більше, потрібен не весь текст, а окремі фрагменти. Отже, Ігор Рожнов говорить, читаємо, — адвокат швидко пробіг очима текст, — де тут у нас… так… ага, ось: «Микитенко Руслан почав просити не вбивати його і заявив, що в нього є гроші, аби відкупитися. Він запропонував ці гроші Дані Баглаєві, захотів, аби той узяв їх і відпустив його. Про яку суму йшлося, я не знаю, бо Баглай Микитенкові не повірив, а Микитенко сказав, щоб ми всі вийшли з погреба і залишили їх із Данею самих. Тоді він ще обізвав нас дебілами, чим образив нашу честь і гідність. Спричинив нам образу. Образило так само й те, що Баглай Богдан звелів нам вийти з погреба. Він послухав Микитенка. А ми не могли не послухати Баглая, бо він нас усіх залякав і ми його боялися. Вони говорили хвилин п’ятнадцять, потім Баглай покликав нас назад, звелів стерегти Микитенка, а сам кудись поїхав з Домовиком». Ось така історія. Нехай трохи сумбурно написано, та стилістичні негаразди нас із вами мусять мало хвилювати. Тут усе правда? — адвокат простягнув Богданові копію протоколу. Баглай переглянув написаний від руки текст, ще не зовсім розуміючи, до чого веде дивний адвокат.

— Так і було. Микита почав верзти щось про закопані скарби, воду каламутив. Вирок я йому вже виніс і скасовувати не збирався. Страта публічна, показова, можна сказати. Наука для всіх.

— Про це ще поговоримо. Таких радикальних заяв щодо мотивів убивства ви, як я бачу, ще не робили. І не треба. Добре, що ви визнали сам факт такої розмови. Читаємо далі, свідчення Степана Домовика. Читаємо, — тепер адвокат уже не шукав потрібного уривку, виділив його ще раніше: — «Баглай не вмів водити машину. Тому я часто виконував обов’язки особистого водія Баглая. Мені це не дуже подобалося, бо я не мав з цього додаткових грошей. У той вечір, коли він убив Микитенка Руслана, Микитенко спочатку сказав, що в нього є гроші і він хоче себе викупити. Потім Баглай вигнав нас усіх із льоху. Про що вони говорили з Микитенком, ми не чули. Потім він дозволив нам зайти і звелів іншим стерегти Микитенка, а мені сказав сідати за кермо Микитенкової машини, марки „Опель“, і відвезти його на вулицю Глухівську. Там ми знайшли будинок номер 43, Баглай звелів чекати, а сам пішов у під’їзд. Його не було хвилин двадцять. Потім він повернувся, в руці в нього був якийсь пакунок. Баглай звелів їхати назад…» Так, тут ми опускаємо подробиці… Ось тут ще є: «Коли ми вже закопали труп Микитенка Руслана в землю, Баглай забрав із машини той пакунок і звелів нам відігнати „Опель“ подалі за місто. Сам пішов кудись у напрямку центру міста. Більше ані в той день, ані в наступні я Баглая не бачив. Машину ми…» Ну, і так далі. Будемо це так само читати?

— Я вам вірю.

— Прекрасно. А своїм, як би це сказати краще… знайомим вірите? Вони нічого не прибрехали, розмови про викуп справді велися?

— У вас повинні бути ще копії протоколів. Мене вже запитували про ту поїздку і той нібито пакунок. Ви читали?

— Читав. Там написано, що Микитенко намагався обдурити вас. Сподівався невідомо на що, тягнув час. У пакунку була тека, там — папери, за які певна людина може заплатити певну суму, ніякої готівки там не було, ви вирішили не завдавати собі зайвого клопоту, все одно Микитенко засуджений вами до смерті, тому пакунок викинули по дорозі як небезпечний речовий доказ. Тим більше, з фінансовими документами ви б не дали собі ради.

— Правильно. Дійсно так було.

— Слідству за великим рахунком немає до цього незначного епізоду жодного діла. Воно й логічно. Але люди, котрі направили мене до вас і беруть на себе оплату вашого захисту, цими свідченнями зацікавилися. Богдане, — адвокат нахилився до нього і стишив голос, — я — дорогий адвокат. Дорогий і вправний, у мене солідна репутація. Ви мене викликали, я прийшов, бо брати участь у справі Баглая — неабияка рекламна кампанія для адвоката. Але, переговоривши з вами, я так само маю право повернутися й піти геть. Бо задурно навіть для самореклами займатися вашим захистом у мене бажання немає. Таку версію почує слідчий. Вам знову нададуть державного захисника, шансів видряпатися у вас не буде, тому ті гроші, котрі передав вам Микитенко, вам ніколи не знадобляться. Ви змогли взяти їх, а потім усе ж таки зробити з Русланом те, що зробили, а сімдесят п’ять тисяч доларів сховали для власних потреб, зовсім не маючи бажання ділитися несподіваним скарбом з шакалами, щурами, щенятами чи ким ви там вважаєте своїх спільників. Зараз ви не ризикнете сказати комусь про місце, де захований цей скарб, навіть щоб витратити його для ваших потреб. Будь-яка людина, тверезо оцінюючи ваші шанси, зробить те саме: візьме долари зі сховку і втече з ними. Ваше ставлення до людства в цілому дозволяє мені зробити невтішний для вас, Богдане, висновок: друзів чи навіть просто людей, яким ви можете довіряти, у вас немає зовсім.

— А ви?

— Що значить — я? Хочете, аби я отак, із розгону, став вашим другом?

— Чи можу я довіряти вам. Ось про що йдеться.

— Коли так — то звичайно, можете. Для чого я сюди, власне, і прийшов. У вас немає іншого виходу…

— Я не знаю, про які гроші ви мені тут уперто втираєте, — чітко відповів Баглай. На відміну від адвоката, він не стишував голосу, і без того говорив тихо.

— Про сімдесят п'ять тисяч доларів.

— Не знаю, про які тисячі йдеться, — далі вперто стояв на своєму Баглай.

— Вірю. Справді вірю, що ви не знаєте, по які саме гроші я до вас прийшов. Навіть не здогадуєтеся, що то за гроші. Тому я коротко поясню, не називаючи, ясна річ, жодного імені, — Гужва сперся складеними руками на обтягнуту шкірою поверхню кейса. — Сталося так, що стартовий капітал для своєї фірми Руслан Микитенко, царство йому небесне, позичив у одного знайомого. До честі бізнесмена-початківця, він збирався повернути гроші…

— Хріна з два, — не витримав Баглай. — Старий Микита ще той жучара, через те й нарвався. Кидонув би він свого знайомого.

— Не треба, по-перше, перебивати, а по-друге, робити поспішні висновки. Знаєте, чому Микитенко вирішив так не зовсім чесно повестися з вами і не повертати гроші за крадені комп'ютери? Тому, що досить давно й успішно повертав оцей свій перший борг. Не розумієте? Тоді краще утримайтеся надалі від реплік. Значить, сума, яку був винен Микитенко, не астрономічна і цілком реальна для нього. Протягом півроку проценти на неї не крапали, далі — десять відсотків на місяць. Стандартні розцінки серед ділових людей. Минуло півроку, фірма «Евеко» потроху розкручувалася, зірок Руслан із неба не хапав, та справу налагодив розумно. Прошу зауважити: про його замашки бариги ніхто з тих людей, яких я тут представляю, донедавна гадки не мав. Інакше б його бортонули відразу. Бачте, і Микитенко міг досить успішно морочити голови. Але давайте, нарешті, по порядку. Одного разу, коли наближався критичний піврічний термін, кредитор приїхав до Руслана сам і натякнув: є реальна можливість не віддавати борг. Замість цього треба зробити кілька невеличких послуг. Прийняти пакунок, покласти в надійне місце. Потім передати тому, хто за ним прийде, взяти інший пакунок і знову заховати. Далі віддати цей пакунок, взяти інший, ну, і так далі. Простіше нікуди! Тим більше, що за це борг списують. Пару місяців Микитенко передавав таким чином пакетики з рук у руки, не знаючи навіть, чим займається. Кредитор свою обіцянку виконав, розписку через деякий час порвав просто на очах у боржника. А далі розповів, чим насправді займався президент фірми «Евеко».

— Наркота? — знову не витримав Баглай.

— Звісно, не шпигунська інформація про розташування аеродромів чи військових частин, а також про кількість ґудзиків на ширінках наших військовослужбовців. Людина, котра позичила Микитенкові гроші, пов’язана з доволі серйозними структурами. Відразу застерігаю вас від поспішних висновків: адвокат Гужва не обслуговує наркомафію, у них є свої захисники. Люди, чиї інтереси я зараз представляю — серйозні бізнесмени, просто в них давні тісні ділові контакти з митниками, тому є можливість безпечно завозити наркотичну сировину на нашу територію. Але вони страхуються від прямих контактів зі справдешньою наркомафією. Тому налагоджена мережа доставки. Кур’єрів бажано використовувати в темну. Чим довший ланцюжок, тим легше безболісно ліквідувати розрив у ньому. Я з вами відвертий, тому що мої наймачі були відверті зі мною. Отже, Микитенко був однією з ланок цього ланцюжка. Він не знав нічого: хто передавав йому пакунок, кому він передав його далі по естафеті. Той, хто його завербував, теж не надто важлива персона. Але в чому фокус? Поясню: зазвичай кур'єр отримує за свою роботу і ризик певний відсоток. У нашому випадку Микитенко і йому подібні робили роботу цілком безкоштовно. Йому популярно пояснили, який термін покарання передбачений для наркокур’єра, і що йому зроблять, якщо все ж таки упреться рогом і не захоче далі допомагати серйозним дядькам. Словом, об’єкт обрали підходящий. Функції свої Руслан старанно виконував і далі, тепер знав, що в якому пакунку: вагу героїну і точну суму грошей. Так надійніше, красти не потягне. Використовували цей так званий канал, правду скажу, не так уже й часто, зате сам президент фірми «Евеко» з часом не просто перестав боятися, а навпаки — запишався. Лише він один знає, які люди за його спиною стоять. Йому, звичайно, натякнули: будуть проблеми з криміналом — допоможемо. Кілька разів таки справді допомога була. Раз на фірму наїхали бандюки, двічі проблеми з податковою вирішилися. Тут Микитенко остаточно в золоту рибку повірив. Ось чому, Богдане, він вас не боявся. Або — майже не боявся. Бачте, так збіглося, що в понеділок за грошима мусили прийти. Коли стало відомо про несподіване зникнення Руслана, відразу виникла підозра — наважився присвоїти пакунок і втекти з грішми. Сума відносно невелика, але на кілька років вистачить при економному витрачанні. Словом, хіба можна зрозуміти, що могло стукнути Микитенкові раптом у голову. Звичайно, задіяли всі зв’язки, так стали відомі подробиці цієї справи. З Русланом Микитенком попрощалися, а ось із грішми не дуже хочеться. І свідчення Рожнова та Домовика, Богдане, дуже їх зацікавили. Тому я тут, тому веду з вами бесіди й витрачаю час. Тепер ви знаєте все, що можна. Мусите розуміти, з ким маєте до діла. Тепер ваше слово.

— У мене немає грошей, — Баглай навіть не попросив часу подумати, не витримав ані на мить паузи, відповів блискавично, наче відбивав ракеткою тенісний м’яч.

— Немає вже?

— А ви з вашими колегами, пане адвокат, хіба не аналізували подібного повороту? Ви могли помилитися в розрахунках і згаданих вами тисяч доларів у мене взагалі ніколи не було. Ви могли запізнитися, і ці тисячі я розтринькав. Що б ви тоді робили?

— Ну, затримали вас у суботу, на шостий день після вбивства Микитенка. Гроші впали на вас несподівано, тому як мінімум кілька днів на роздуми, куди краще їх витратити, мусить бути. Потім затримали вашу веселу компанію. Ще час на роздуми — як бути далі. Просто цього разу карта лягла не на вашу користь. Ви не думали, що так по-дурному все повернеться, правда? Тому не готувалися до далекої втечі. Хоча фінансові можливості для безслідного зникнення у вас були. Я довів вам, чому ви не могли витратити сімдесят п’ять тисяч доларів? На поточні, звичні витрати гроші у вас постійно водилися, а почати витрачати скарб не так уже й легко наважитися. А питання, чи брали ви гроші взагалі, навіть не обговорюється. Ви зазіхнули на чуже, і я, здається, довів вам це.

— Ви адвокат чи прокурор? Замість того, щоб захищати, звинувачуєте…

— А ми з вами, Богдане, не на слідстві і не в залі суду, — тепер Гужва відбив м’яча. — Ви взагалі поводитеся дивно. Я доводжу, що можу і мушу бути вашим адвокатом, а ви вперто відмовляєтеся від свого ж блага.

— Поки що я не бачу в цьому всьому, як пишуть у книжках про бандитів, свого бубнового інтересу.

— Ви не хочете отримати п'ятнадцять років замість довічного? — здивувався Гужва щиро, брови стрибнули догори, окуляри сповзли з перенісся, він знову поправив їх пальцем. — Нічого собі клієнт!

— А я не вірю, що ви можете це зробити, — тепер у голосі Баглая звучав виклик, очима він буравив співбесідника, наче лазерним променем, адвокатові навіть здалося, що він відчув, як нагріваються дужки окулярів. — Знаєте, у магазинах тепер люблять давати талончик на знижку. П’ять або десять відсотків здебільшого. Це означає, що я куплю шкарпетки не за одну гривню, а дешевше — за дев’яносто п'ять копійок. Чи взагалі за дев'яносто. А куплю товару на сотню, то заплачу — страшно сказати! — на п’ятірку чи десятку менше! Пляшку горілки зекономлю. А коли врахувати, що я взагалі спиртного до рота не беру, для чого мені така економія? Палка сухої ковбаси чи півкіло сиру? Або півкіло сала? Для мене, пане адвокат, знижка починається від п'ятдесяти відсотків, усе інше — понти дешеві, херня собача. Якщо замість гривні я можу за той самий товар заплатити п'ятдесят копійок — тоді справа серйозна.

— До чого тут ці роздуми про економіку?

— У сраці бачив я різні економіки! — Баглай дозволив собі трохи підвищити голос, а потім знову заговорив у звичному для себе тоні. — Ви мені пропонуєте зараз п’ятивідсоткову знижку, а я хочу половинну, і це — по мінімуму. Я можу вийти звідси під заставу чи хоча б на підписку?

Гужва мусив узяти тайм-аут і витримати паузу, аби перетравити щойно почуте. Виходить, ані він, ані ті, хто платить йому, недооцінили Богдана Баглая. А він, між іншим, тверезо оцінює ситуацію, суче вим'я.

— Застава в нашому законодавстві не надто практикується, хіба стосовно високих посадових осіб чи крупних фінансистів, і то я не певен… Гм… Про підписку думати забудьте, вас звідси випускати до суду не збираються.

— Тоді для чого ці розмови? Які в мене шанси?

— Отже, ми почали ділову розмову. Можемо домовитися, гроші у вас?

— Ви ж довели мені, що я їх навіть не витратив, — Баглай усміхнувся куточками губів, очі далі випромінювали зовсім не юнацьку, якусь вилежану, визрілу, дорослу, якусь навіть… зміїну злобу. З усієї живності Едуард Гужва найбільше боявся змій, і в цьому не був оригінальним. Тому не здивувався, коли стосовно цього свого клієнта в нього виникла саме зміїна асоціація.

— Ну, хоч по цьому пункту знайдено спільну мову.

— Хто вам сказав? — злобна усмішка не сходила з обличчя Баглая, і враз Гужві відкрилося: молодий убивця глузує з нього, банально по-хлопчачому гарикається, просто знущається, причому — напевно без конкретної мети. Він, навіть лежачи на ліжку в тюремному шпиталі, зміг обрати собі жертву. Але ти, слизька отруйна зміюко, не викинеш мене з сідала, я старший, я розумніший, ти потрібен мені, маленьке злостиве сученя…

— Так мені здалося. Ви сховали сімдесят п'ять тисяч доларів, котрі вам не належать. Сума не надто велика, згоден, але ж і представляю я, коли пам’ятаєте, не міжнародний наркокартель. Гроші заплачені за товар, вони мусять піти за призначенням. На що ви розраховуєте, Богдане? Як думаєте їх витратити?

— А ви на що розраховуєте? Ви гарантуєте, що замість довічного ув’язнення я за свої подвиги отримаю за вироком суду п’ятнадцять років?

— Ні, — зітхнув Гужва. — Не гарантую.

— Тоді про що мова?

— Є шанси. Ми почнемо працювати разом, ви будете слухатися мене, і шанси з'являться. Я вже знаю, як ми побудуємо лінію захисту, причому її завжди можна перебудувати відповідно до ситуації, — адвокат намагався говорити якомога переконливіше. — У вас є вибір: не вийти на волю взагалі чи вийти на неї через п’ятнадцять років. На іншій чаші терезів — сімдесят п’ять тисяч доларів США.

— Невже ваші труди окупляться? Адже вдалий захист такого, як я, коштує значно дорожче.

— Хай це вас не хвилює. Тим, хто уповноважив мене взятися за вашу справу, конче необхідні ці гроші. Ось і все.

— Просто зараз?

— Що саме?

— Гроші необхідні просто зараз, цієї секунди? Скільки вони можуть почекати?

— Тобто ви згодні?

— На моїх умовах. Так і передайте, — лежачи на боці, Баглай випльовував слова. — Гроші цілі, не витрачено ані цента, ви правду казали — в мене справді були на них певні плани, але прийшов падлючий капітан Глод і все пересрав. Вони в надійному місці. Відразу після вироку суду на мою користь я скажу, де вони заховані. Не раніше. У мене повинна бути гарантія, що ви стараєтеся на совість.

— Але ж коли почнеться суд — невідомо, ще не всі підозрювані затримані, ви ж самі знаєте, як їх багато…

— Долари — не картопля, не погниють. Вони взагалі не зіпсуються. Не згорять, їх не заллє водою, я потурбувався про це. Або так, або ніяк. Оце і передайте. Чи ви вже зараз готові вирішити?

— Отже, ви готові через упертість втратити шанс колись вийти на волю?

— Я й зараз не бачу для себе такого шансу. Незважаючи на всі ваші запевнення. І не бачив ще півгодини тому, аж до вашого приходу. Тому не дуже плакатиму, коли ви повернетеся й підете. Нічого у вас не вийде — кожен залишиться при своєму. Вийде — отримаєте свої бакси. У вас буде чудовий стимул для роботи, хіба ні?

— Добре, — Гужва відбив долонями на поверхні дипломата дріб, повторив: — Добре. Добре, добре, добре, добре… Гм… Ми передбачали подібний поворот подій. Справді, передбачали.

— І що?

— і нічого. Підготували запасні варіанти.

— Навіть так? Хіба вони можливі в цій ситуації?

— Звичайно, — тепер Гужва говорив коротко, по-діловому. — Ви категорично проти, аби я захищав вас і надав шанс отримати замість довічного ув’язнення п’ятнадцять років?

— Чому? Я категорично «за», просто не вірю в таке щасливе завершення.

— Для того, аби я почав робити якісь рухи, потрібен своєрідний аванс.

— Ви ж берете бабки не з мене…

— Правильно. Але я не можу почати роботу, поки не отримаю від вас гарантій дотримання вашої частини угоди.

— Ага, ясно. Ви хочете, щоб частину грошей я віддав вашим друзям наперед, решту — потім? Не вийде, я ж сказав. Усе лежить в одному місці.

— Богдане, я вас чудово зрозумів. Та ви повинні допомогти нам так само, як ми спробуємо допомогти вам. Гроші грішми, і це справді невелика ціна за можливість отримати свободу. Ви далі готові прийняти нашу поразку разом з вироком про довічне?

— Навряд чи є людина, готова цілувати зад судді, заслухавши такий вирок. Але я не збираюся накладати на себе руки, тому морально настроєний саме на такий вирок. Сім убивств — ви чекаєте чогось іншого?

— Чекаю. Можна спробувати довести, що вони були ненавмисні. Але це так, лише прикидки.

— Ви справді можете довести це?

— Аби я почав пробувати, потрібні хоча б якісь гарантії вашої чесності. Де сім убивств — там і восьме.

— Не пойняв…

— Пояснюю: ви повинні взяти на себе ще одне убивство. Там справа чиста, необхідна самооборона на поверхні, вбитий — мерзенна нікчемна істота, котра ганьбить рід людський. Просто з появою вбивці припинять слідство. Розрахунок простий: ви погоджуєтеся взяти це до вашої колекції трупів, я знайомлю вас із обставинами справи, зізнання пройде за моїм сценарієм. Після цього я починаю роботу з вашого захисту. У разі моєї поразки одне вбивство зовсім не обтяжить вашої провини, взагалі не зіграє для вас жодної негативної ролі. У вас і без того добрячий букет. Але, програвши процес, ніхто не отримає згаданих грошей. Якщо ж ви відмовляєтеся взяти на себе додаткове вбивство, я піднімаюся, прощаюся і більше ми не бачимося. Кожен лишиться без свого шансу. Ви втратите шанс хоч колись вийти на волю, мої друзі — шанс отримати свої гроші. Все, тепер — точно все, що я мусив вам сказати і запропонувати. Відповідь я хочу отримати тепер, бо час побачення вичерпується і, вибачте, Богдане, вдруге витрачати на зустріч і бесіду з вами дорогоцінний час я не хочу й не буду.

— Нічого собі. Значить, при будь-якому розкладі хтось спише на мене один труп…

— Спише, — погодився Гужва. — Я не приховую нічого. І використати цю інформацію проти мене, аби зміцнити свої позиції, у вас не вийде. По-перше, вам не повірять. І потім, ви самі не захочете цього робити, я ж про вас таки дещо дізнався. Повторюю, але вже востаннє: просто так, за пшик, не отримавши від праці з вами жодної користі для себе, мені не рекомендують починати роботу. Та я й сам не особливо рвуся. То як, мені йти?

Баглай на підсвідомому рівні розумів, що цей впевнений у собі сивий мужик у дорогих окулярах наперед пропонує йому авантюру. Зрозуміло, не без користі для себе.

Він, починаючи кілька днів тому давати свідчення, робив це з таким азартом, що слідчий не встигав записувати за ним, а опери — до бабці не ходити! — точно гасають містом, наче мисливські хорти, виваливши язики на плечі, навіть той капітан Глод бігає, хоч і подвиг здійснив, самого Баглая — страх сказати — затримав. Заговорив він свідомо. Адже ці козли здали його повністю, йти у глухий відказ — себе не поважати, довго він так просто не протягне, та й стомився, де ж той досвід. Ще підштовхувала його одна причина, та він навіть собі не признавався, заганяв її глибоко, не давав висунутися, не дозволяв проявитися, бо це — розірвати груди, мов той дебільний Данко, про якого вони в школі вчили, це вивернутися перед усіма рукавичкою, а дозволити собі такого він, Богдан Баглай, не мав права. Тож він знав — не розстріляють, закриють до кінця життя, і хоч як крути — виходу немає. І тут підказують хитру пролазку. Нехай накриється все одним поганим місцем, зате до самого дня суду в нього, Богдана Баглая, буде надія.

Його життя наповниться іншим змістом.

А саме це йому зараз потрібно.

Ну то як, Даня?

— Кого я хоч мушу на себе взяти?

— Його прізвище нічого вам не скаже. Пустовіт Юрій Юрійович, пенсіонер. Звичайний пенсіонер, не заслужений, без орденів та медалей. Самотній дядечко. Алкоголік.

— За що таких убивають?

— Кинувся на вас із ножем.

— Уже просто-таки на мене?

— Ну, поки що не на вас. Просто кинувся з ножем, у стані сильного алкогольного сп’яніння.

— Як ми його до мене прив’яжемо?

— То можна сказати, відповідь позитивна? Ви згодні?

— Чим я ризикую?

— Абсолютно нічим, — Гужва розправив плечі й полегшено зітхнув.

— Зовсім нічим. Для початку треба підписати кілька паперів. Оформити мене вашим захисником офіційно, для слідства та суду, розумієте? Ну, а далі почнемо займатися плавними рухами, як казав один мій знайомий спортсмен.

— Давайте ваші бамаги. Ви й мертвого умовите.

— Ну, до мертвого вам точно далеко. Життя ж починається, Богдане.

Розкладаючи перед Баглаєм папери, адвокат Едуард Гужва не міг не помітити: його погляд зовсім не змінився.