Сказати, що зухвала та кривава втеча засудженого до вищої міри покарання Богдана Баглая спричинила в Слобожанську величезний скандал, — це нічого не сказати. Навіть якщо додати, що скандал вийшов за межі міста й набув загальноукраїнських масштабів, це все одно не передасть справжнього стану речей, бо те, що почалося після втечі Баглая, важко описати будь-якими словами. Тому Максим Глод навіть не намагався це зробити, а просто фіксував для себе основні моменти й потай втішався, що рішення свого він не змінив. Його рапорт про звільнення підписали, навіть тесть — колишній тесть? — не апелював до його здорового глузду й не докучав своїми батьківськими порадами. Після того, як Глод здав посвідчення, табельну зброю, підписав обхідний лист та інші необхідні документи, у них із Шостаком відбулася остання серйозна розмова про подальші перспективи непоганого, зрештою, опера. Батько його офіційної дружини навіть розмов про з’єднання молодої родини більше не починав. Про поведінку доньки стосовно працівника міліції в нього взагалі склалася своя думка, про що він чітко повідомив Глода. Суть їхньої розмови зводилася до можливості Шостака влаштувати Макса на непогане місце в одну з приватних структур, де цінують оперський досвід і готові достойно оплачувати роботу. Глод із ввічливості обіцяв подумати, хоча в нього самого жодних реальних перспектив поки що не вимальовувалося. Розійшлися на цьому, а через два тижні ударив грім.
Тобто утік з-під варти Баглай, залишивши після себе п'ять трупів і трьох тяжко поранених. Боєць спецпідрозділу «Сокіл» Віктор Нещерет, капітани міліції, оперативні працівники управління у справах боротьби з організованою злочинністю Сергій Сташенко та Ігор Гирич, а також слідчий прокуратури Борис Харламов і один із пойнятих, Юрій Долинін, застрелені пострілами в голову. Вбиті відразу або ж добиті. Співробітник експертно-криміналістичного відділу Анатолій Луган, другий пойнятий Дмитро Юсов та адвокат злочинця Едуард Гужва перебувають у лікарні в тяжкому стані.
Як дізнався Глод, пострілів ніхто не чув. Усі мешканці сусідніх квартир у той час були хто на роботі, хто просто у справах, а одна бабця-пенсіонерка сиділа на лавці біля сусіднього під’їзду і точила ляси з приятельками, обговорюючи, між іншим, убивство в тій самій квартирі, тільки дворічної давнини. Тіла виявив водій на початку четвертої. З досвіду він знав: нічого особливо складного відбуватися не повинно, звичайнісіньке відтворення скоєного злочину. Коли на початку третьої вся компанія зайшла в під'їзд, він спокійно влаштувався на сидінні, слухав музику й курив. Однак минула година і він занепокоївся, бо знав — по обіді в нього ще один виїзд, а це означає — кататися на голодний шлунок. Він зовсім не мав наміру підганяти слідчого чи взагалі втручатися в процес. Раз копаються так довго, отже, так треба. Просто вирішив поцікавитися, чи скоро будуть згортатися. Номера квартири він не знав, та чув щось про третій поверх, піднявся туди, побачив ледь причинені двері, штовхнув їх…
Спочатку в УБОЗі, куди водій подзвонив із машини, всі розгубилися. Потім на місце помчав мало не весь особовий склад на чолі з Черниченком. Протягом наступних тридцяти хвилин від міліцейських машин та «швидких» у тихому дворі не було де повернутися. Звісно, цікавих набігло, мабуть, з усього мікрорайону. Начальник міліції, всі його заступники, прес-офіцер, прокурор міста з почтом — словом, сюди збіглися всі. Глод шкодував потім, що його там не було. Подібні видовища він любив: коли злітається начальство, дає одне одному та всім іншим вказівки, які суперечать одна одній, імітує бурхливу діяльність, словом, демонструє повну, цілковиту безпорадність перед здійсненим фактом злочину.
Операцію «Перехоплення» оголосили не зовсім оперативно — за сорок п’ять хвилин після виявлення трупів у «хрущовці». Та Глод, чудово знаючи систему, пояснював такий стан речей не пасивністю та неповороткістю міліції. Все набагато простіше: звістка настільки неправдоподібна, що спочатку слід було переконатися в її правдивості. Потім отямитися від першого шоку — в міліції теж люди працюють, вони, зрозуміло, не чекали таких результатів звичайнісінького слідчого експерименту. І, нарешті, починати діяти. Ясна річ, виїзди з міста контролювалися ДАІ, та зупиняти кожну машину, що їхала за межі міста, вони почали не відразу — боялися повністю паралізувати рух. А після дзвінка втікача Глодові «перехоплення» взагалі скасували. Бо дзвінок перевірили. Баглай телефонував із Ромен. Отже, йому вдалося в якийсь спосіб випередити міліцію і вислизнути за межі міста.
Машину він не водив. Тож, вирішили колишні колеги Глода, на нього чекав транспорт заздалегідь. І тут усі опинилися в глухому куті: виходить, Баглаєві хтось допомагав іззовні. Інакше не виходило, адже пістолет ТТ якимось незрозумілим чином опинився під ванною. Хоча Баглай ні з ким, окрім адвоката, останнім часом не спілкувався. Гужва лежить із простреленою легенею. Баглай міг ліквідувати свого спільника, але якщо це так, розмірковували в УБОЗі, він мусив позбутися його передовсім. А експерти зробили категоричний висновок: у Гужву стріляли поспіхом, не так старанно, як у слідчого та оперів. Виходить, аби Баглай збирався знищити спільника, він, незважаючи на поспіх, так само старанно вбив би й адвоката. Тоді хто ж йому допомагав, якщо контакти з волею максимально обмежені? Окрім того, він сам зажадав викликати адвоката, того ж таки дня захотів признатися в ще одному вбивстві, і, чорт його візьми, з усього виходило — Баглай справді мав до вбивства Білокрила пряму причетність. Де тут шукати змови?
Відповідь прийшла на початку шостої. Макс був присутній при цьому, бо його допитали абсолютно всі, від начальника УБОЗу Черниченка і до колишнього тестя. Усіх цікавили буквальні подробиці телефонної розмови й ще дві речі: звідки в Баглая домашній телефон учорашнього опера й чому він подзвонив саме йому. Знайти тут елементів змови не вдалося від самого початку. Адже після того, як у березні минулого року капітан міліції Глод затримав злочинця на горищі будинку коханки останнього, більше вони жодного разу не спілкувалися, навіть не перетиналися. Ну, хіба в суді, де Макс виступав як один зі свідків, розповідав про поведінку підсудного в момент затримання. Гужва тоді ще вивів із обставин затримання, а саме — порізаних вен, цілу теорію. Мовляв, довели хлопчину до відчаю, совість його остаточно замучила чи щось подібне. Навряд чи такий пасаж хтось брав до уваги. Зрештою, в Глода вистачало справ і без Баглая. Пояснити вчинок утікача Максим із застосуванням певної логіки міг. Адже саме він, Глод, затримав його тоді на горищі. Враховуючи злопам’ятність «клієнта», можна припустити — до опера, який надягнув на нього наручники, в Баглая міг бути особистий, так би мовити, сентимент. Через те він міг якимось чином, хоча б за допомогою свого доволі слизького адвоката, дізнатися координати Глода ще раніше, просто так, для себе. Можливо, збирався писати йому вірші з в'язниці. Словом, тут усе на рівні припущень. Далі: Баглай безмежно нахабний, тому подзвонити відразу після втечі до того, хто його одного разу спіймав, теж свого роду жест. Демонстрація власної, так би мовити, довершеності. Заодно він, без сумніву, хотів дати знати всім, хто його ловитиме — у Слобожанську його вже немає, шукайте вітра в полі.
Поки Глод удесяте ділився своїми припущеннями з Черниченком та іншим високим начальством, надійшли перші, можна сказати, позитивні результати пошуків. Один з інспекторів ДАІ пригадав, як близько четвертої, навіть на початку п’ятої, повз пост під час перевірки однієї підозрілої іномарки проїхав знайомий таксист на стареньких «Жигулях», навіть махнув йому привітно рукою. Хлопець по кілька разів на день їздив туди-сюди, частенько возив пасажирів за межі міста, навіть зранку вже встиг змотатися на Ромни, тому інспектор пропустив його повз увагу. Тепер таксиста, котрий щойно повернувся на своє звичне місце біля базару, допитали і встановили: до нього в машину справді сів хлопчина в джинсах, светрі, шкірянці та насунутій на очі кепці. Одяг виглядав новим, щойно купленим. При собі пасажир мав лише сумку середніх розмірів, на вигляд — досить легку. Він їхав до Ромен і — увага! — платив доларовою готівкою. На фото таксист однозначно впізнав Баглая. Опери обнишпорили територію базару і в одному зі смітників знайшли пакет, а в ньому — спортивний костюм зі слідами пилу, бруду та крові: Кров, між іншим, однієї групи з кров’ю криміналіста Лугана. Той на короткий час прийшов було до тями і встиг у кількох словах пояснити, як боровся з утікачем.
Богдан Баглай за короткий термін купив собі новий одяг і найняв машину, аби виїхати з міста.
Виходило, він десь тримав гроші. І навряд чи їх дав адвокат Гужва. У нього зовсім протилежна репутація: Едуард Васильович сам дуже любив брати гроші. А давати їх, та ще й особливо небезпечному злочинцеві… У це зовсім не вірилося. Швидше за все, Баглай сам десь заховав енну суму і вичікував зручного моменту, аби скористатися нею. Тоді виходить, що втечу він замислив давно. Чому ж не реалізував її за весь цей час, чого вичікував? Самою лише зухвалістю поведінки і схильністю до авантюр подібне не поясниш.
Після інформації, отриманої від таксиста, про Макса всі якось забули, перемкнувшись одразу на Ромни. Глод не поспішав іти додому, хоча ніхто й ніщо його на колишній роботі не тримало. Окрім бажання взяти участь у пошуках Баглая. Звільнився він порівняно недавно, тому навіть Черниченко ще не звикся з думкою, що капітан Глод — колишній працівник міліції. Власне, Наталка в чомусь цілком мала рацію. Сидячи в кабінеті, котрий буквально пару місяців тому ділив зі Сташенком, Максим нарешті усвідомив істину, яку намагалася висловити дружина, а він ніяк не міг второпати її суть. Можна здати службове посвідчення та зброю, звільнитися з роботи, котра почала давити на плечі, але мента, тим більше — опера із себе не витравиш. Вона не захотіла миритися з подібним станом речей, а Глод розумів — йому самому доведеться миритися з собою.
Через те він тримав у пам'яті слова Баглая про його непричетність до вбивства пенсіонера Пустовіта. Поки що ніхто, крім нього, чомусь не прийняв цю інформацію до уваги. Натомість знайшовся і в Ромнах приватний таксист, котрий впізнав за фотографією пасажира, який щедро доларами заплатив за поїздку в Прилуки. На цьому обласний УБОЗ складав руки: втікач опинився на території сусідньої області, і куди подасться далі, невідомо. Висадили його в районі залізничної станції. За півгодини рушала електричка в бік Чернігова. До того ж існували ще й маршрутки-«газельки» в різних напрямках. Прилуцькі таксисти за попередніми даними не впізнали Баглая. Ніхто з них хлопця в джинсах, светрі, шкірянці та кепці не возив. Уже насунулися вересневі сутінки, слід Баглая, напевно, загубився остаточно. Тому Черниченко перейшов до розгляду питання, хто винен у тому, що сталося, а заодно згадав — рапорт Глода про звільнення він задовольнив, тому прислухатися до його думки не обов’язково.
Логіка в аргументах колишнього начальника проглядалася. Та Баглай і без того таких дров наколов. Немає гарантії, що заява: «Я не вбивав Пустовіта!» — чергова спроба завести розшук не в той степ. На нинішньому етапі його оголосили в розшук, і тепер завдання Слобожанського УБОЗу — в найкоротший термін виявити спільника чи спільників Баглая. Черниченко й далі був переконаний, що без допомоги ззовні організувати втечу Баглаю б не вдалося. Знайдеться помічник — цілком можливо, знайдеться і ниточка до втікача. Поки що цим навантажений увесь оперський склад. Сам Черниченко поїхав до начальства на безкінечну нараду. За чутками, ось-ось із Києва прибудуть представники главку та міністерства.
Виходячи з усього, Глод не менш логічно розсудив: раз усім так ніколи, він просто не пробачить собі, якщо не скористається підказкою Баглая сам. Куди заведе його ця підказка, він ще не знав. Але в тому, що це була саме підказка, Макс теж не мав жодних сумнівів.
Нехай навіть він у чомусь помиляється. Та не сидіти ж після всього, склавши руки…
Справу про вбивство пенсіонера Юрія Юрійовича Пустовіта спочатку вів опер із районного відділу, сорокарічний капітан Дмитрук. Його Глод не знав раніше, та лиш побачив, відразу все зрозумів. Одвічний оперюга-пахар, «топче землю» скоро два десятки років, а витоптав лише хвору печінку, кімнату в гуртожитку, куди не дуже хоче повертатися з роботи, бо дружина і мінімум двійко дітей постійно чогось вимагають. Своєю професією опер давно вже не пишається, але й піти кудись на інше місце просто вже не може. На пенсію його спишуть майором, подарують грамоту та недорогий годинник. І головне — капітан Дмитрук, судячи з усього, має на особистому балансі кілька неодмінних «глухарів», до розкриття яких уже давно ставиться байдуже. Від того, що йому вставлять пістона чи не випишуть премії, справа швидше не розкрутиться. На таких, як Дмитрук, тримаються районні відділи карного розшуку: адже він стоїчно бере чергову справу і починає працювати на автопілоті, без особливої надії на успіх. Тому здається, що частина вбивств та зґвалтувань розкриваються ніби самі собою. Через те таких, як Дмитрук, не особливо деруть за «глухарі». Раз справа стоїть на місці, це означає, що справді не можна поки що її жодним чином посунути.
— Я вже й забув, — байдуже промовив опер, припалюючи нову «примину» від щойно викуреної. — Звичайна собі мокруха, нічого особливого. Повалялася в мене, потім ваші забрали справу до себе. Нібито вбивця признався. Баба з возу, що можу тобі сказати…
— Та зрозуміло, — Глод вирішив не казати новому знайомому про свій статус колишнього працівника «шістки». Опер не перевірив документи, лише коротко та сильно потиснув візитерові руку. З усього видно, мент мента впізнає завжди. Не так важливо, є в когось «корочка» чи ні. Що ж, Максова теорія про ментівську «приреченість» вкотре знайшла підтвердження.
— Чого це знову воно ваших зацікавило?
— Різні нюанси… Словом, треба дещо уточнити.
— Від вас позавчора мокрушник утік?
Позавчора… Справді, лише позавчора. Глодові здалося, світ довкола перетворився в один великий, довгий, просто нескінченний день. Учора ввечері він подзвонив Калиті, й той втомленим голосом повідомив останні новини. Замок із дверей тієї «хрущоби» вийняли і віддали експертам. Ті зробили все на совість і дійшли висновку: в замкові є сліди стороннього металу. Це означає, що відчиняли його не «рідним» ключем. Але питання — коли? Понад рік у квартирі ніхто не жив, понад рік вона нікого не цікавила. На ТТ, з якого стріляв Баглай, слідів пилу не знайшли, хоча пилюка та бруд були в квартирі всюди, особливо — під ванною. Та це ні про що не говорить: убивця міг витерти зброю і привести в робочий стан. Коротше, пістолет міг лежати там давненько, просто за весь цей нас, навіть коли в квартирі працювала опергрупа, під ванну зазирнути ніхто не здогадався. Щоправда, зброя зовсім недавно змащена. Виходить, поклали її так само недавно. Раз так, убозівці та слідчий зійшлися на тому, звідки й почали: на волі в Баглая був і лишився спільник, котрий приготував гроші та пістолет.
Першою під підозрою опинилася Люда Свиридюк. Вона приходила до Баглая на побачення кілька разів. Останній раз — за півтора місяця до його втечі. Підготувати її могли також у більш складний спосіб: через відвідувачів когось зі спільників Баглая. Пошта в середині слідчої тюрми працює безперебійно, і навіть з одиночки, де сидів Баглай, цілком реально передати комусь повідомлення. У такий варіант вірилося слабко, тому, розробляючи його, все ж таки сильніше пресували Людмилу. Сташенко загинув, але й без нього було кому цим зайнятися, тим більше йшлося про жінку. Поки що жодних зрушень, хіба знайшли крайнього в усьому цьому безладі. Начальник СІЗО Постовий потрапив під перехресний вогонь. Виявляється, це він не забезпечив арештованого посиленим конвоєм. Жоден аргумент не приймався, і Глод після розмови з Калитою не мав жодних сумнівів: Постовий не перший, хто потрапить під роздачу.
— Позавчора? Не зовсім від нас, але обізвемо його нашим клієнтом.
— Він на себе ту мокруху взяв?
— Ага. Йому мокрухою більше, мокрухою менше…
— Так само, як нам із тобою, — Дмитрук позіхнув. — Спати хочу, що гад. Добре, чого тобі треба? — тон запитання цілком відповідав настрою втомленого опера.
— Я переглядав справу. Але ж ти знаєш — оперативно-розшукове не підшивається. Там не все зрозуміло…
— Нічого там незрозуміло, коли вже чесно казати. Для чого тобі все це зараз?
— Перевіряємо всі епізоди нашого Баглая по-новому. Роботка собача, та що начальству поясниш… Поговорю з тобою, відпишуся — та й по всьому…
Глод говорив сміливо, не боявся попастися на брехні. Цей бувалий у бувальцях і дуже втомлений опер нізащо не почне перевіряти його слів. У нього й без того клопоту вистачає, тим паче, що його зовсім не навантажують і не напружують. Лише просять згадати обставини тієї давньої справи.
— Не знаю, що там перевіряти, — Дмитрук покрутив у пальцях чергову цигарку, розминаючи її, потім зиркнув на Глода й без переходу видав: — Пішли, тут якось базікати не хочеться. Є тут гендель на розі. Ти як?
— А чого ж? — Макс подумки похвалив себе за завбачливість. Він прихопив грошей трохи більше, ніж завжди, розраховуючи саме на подібну ситуацію.
Бар справді притулився за чотири будинки від райвідділу, просто на розі. Так і називався, без жодних претензій — «На розі». Тут не сиділи. Мужики з пивом, таранькою, сардельками та горілкою товклися довкола круглих столиків на високих ніжках. Колись вони викликали в Максима асоціацію з грибами-опеньками. Огрядна жінка за стійкою кивнула Дмитрукові, той кивнув у відповідь. Вона мовчки поставила на оббиту дерматином стійку дві склянки, не запитуючи нічого, хлюпнула в них на око по сто грамів горілки.
— Ще два бутерброди. Оці, — Дмитрук тицьнув пальцем на шматочки білого хліба з викладеними на них скрученими шматочками дешевої копченої ковбаси.
— Неси склянки, я візьму, — мовив Глод і дістав гаманця. Дмитрук не заперечував. Усе до того йшлося, і, зрештою, він потрібен оперові з «шістки», а не навпаки.
Вільними лишалися два столики просто при вході. Інші, вигідніші місця були окуповані пролетаріатом. Дмитрук, незважаючи на це, впевнено рушив до столика в дальньому кутку. На превеликий подив Глода, трійця мужичків, що облаштувалися за ним, швидко відійшла. Один прихопив надпиту пляшку і склянки, другий похапцем замотав закусь у газетку, на якій її, вочевидь, недавно розклали, третій шанобливо кивнув оперові, поступаючись місцем. Дмитрук не звернув на нього уваги, навіть не кивнув, сприйняв це як належне, але ставити свої склянки на поверхню столу не поспішав. Мужичок миттю змахнув зі столика тільки одному йому помітні крихти, це цілком задовольнило опера. Зауваживши, що невеличке дійство здивувало Глода, Дмитрук дозволив собі криво посміхнутися.
— Місцевий контингент. Алкашня, дрібні злодюжки. Тут, на базарчику, ми на підзвітній території. Користі від них, як від старої курви, але іноді на щось знадобляться. Можуть шепнути дещо на вухо чи в камері посидіти, з ким треба. Чого я тобі пояснюю…
— І правда, — Глод подарував новому знайомому посмішку у відповідь, поставив по центру столика блюдечко з бутербродами, взявся за свою склянку: — Поїхали, чи як?
— Давай.
Склянки цокнулися гранчастими боками, Глод хотів відпити половину, та Дмитрук звичним жестом вихлюпнув у себе весь вміст, відокремив від бутерброда шматочок ковбаси, прожував, поклав перед собою пачку «Прими» та запальничку. Глод за його прикладом теж випив усю горілку. Поки закусував, Дмитрук закурив, струснув попіл просто на підлогу. Очевидно, тут подібне сприймалось як належне. А може, опер мав тут певні пільги, тому міг смітити, ні на кого і ні на що не зважаючи. Глод роззирнувся, не вгледів ніде навіть імпровізованої попільнички, тому вирішив поки що утриматися від цигарки.
— Значить, ситуйовина була така, — почав Дмитрук без зайвої передмови. — Знайшли дідка сусіди. Після Різдва минулого, десь навіть після Водохреща. Бачили напередодні, як сміття виносив, десь перед сьомою вечора. На ранок помітили прочинені двері, подзвонили, погукали, зайшли, побачили труп у кімнаті, зателефонували на «нуль два». Завалили старого з пістолета, наскільки пам’ять не зраджує — з парабелума. Два поранення, в груди і голову. Пострілів, сам розумієш, ніхто не чув. Видно, глушника присобачили, тепер це кругом і запросто. У хаті, значить, розгром, але що шукали — не ясно.
— Баглай казав, Пустовіт золото ховав. Ніби по наводці прийшли, дід із ножем кинувся…
— Херня це все.
— Теж так думаю. Хоча… Не знаю тепер, що думати. Могли бути в діда скарби?
— Підпільний мільйонер? — знову крива посмішка. — Все могло бути, все. Ти ж краще за мене знаєш такі речі. Ножика вбитий справді в руці тримав. Тільки ось яка хрінотень виходить… Така хрінь, розумієш… Візьми ще по сотці, згадується краще.
Глод слухняно приніс ще по сто грамів. Хотів сходити ще за бутербродами, та Дмитрук махнув рукою, даючи зрозуміти: закуски в них, наче грязюки. Тепер випили не чокаючись і по половинці. Дмитрук відламав шматочок хліба, понюхав його, кинув до рота, замислено прожував, ковтнув, знову закурив. Не втримався тепер і Глод, навіть, за прикладом колеги, збив попіл собі під ноги.
— І що ж там сталося?
— Нічого особливого. Так, хрінота. Я, щоправда, написав у рапорті, але уваги чомусь ніхто не звернув, а мені так навіть простіше. Ножик кухонний у діда в правій руці був, правильно?
— Ну… — Глод не читав матеріалів цієї справи, зараз вів розмову навпомацки, даючи оперові можливість говорити, але за логікою виходило справді так, — Пустовіт схопив ножа правою рукою і спробував чинити опір. Нехай не Баглаєві, нехай іншому вбивці, головне — пенсіонер не злякався.
— Правильно, правильно, там у протоколах так зафіксовано. Але в мене є ще один результат. Наш експерт-медик упевнено заявив: убитий — лівак. Словом, ліва рука розвинена краще, ніж права, обстеження показало. Щоправда, крім його висновків, у мене нічого не було на той час. Тепер так само нема. Ти зрозумів, про що я?
— Убивця… Стоп, виходить, убивця або зовсім не знав Пустовіта, або ж знав його дуже погано. Отже, не здогадався, що він виявиться лівшею, і, за звичкою, мислячи стандартно, вклав йому ножа в правицю. Тоді… Опору він, виходить, не чинив. Для чого ж ці обстави?
— Сам думай. Мені в цій справі вже мізками працювати, слава Богу, не треба. Той, хто в нього стріляв, певно, хотів обставити все так, аби в разі чого представити убивство як необхідну самооборону. Замок цілий, дід сам впустив пізнього гостя. Бачили ще старого, як я вже казав, близько сьомої вечора. Смерть настала, за висновками експертів, між двадцять другою та двадцять четвертою. Напад? Можливо. Тоді для чого в такому разі обставлятися? Застрелив та й пішов. Тепер далі, — Дмитрук допив свою горілку, доїв рештки бутерброда, Глод терпляче почекав, поки опер дожує і заговорить знову: — Ага, значить далі: жив він дуже скромно. Я казав про страшний розгром у хаті, але там особливо не було з чого розгром учинити. Ну, з шафи все викинули на підлогу, в тумбочці порилися, в диван заглянули. Більше меблів у кімнаті не було. На кухні — стіл та пара табуреток, посуд на підвіконні тримав. Скільки там того посуду — пара тарілок, пара каструль, дві чашки, чайник та сковорідка. Хоча нічого, видно, чистенько жив.
— Казали, старий горілочку попивав… Власне, зловживав.
— Не більше, ніж оце ми з тобою. Розтин показав наявність у шлунку етилового спирту. Але скільки точно він випив, невідомо. Міг пару грамів, а міг пляшку висмоктати. Але сусіди, до речі, бухим його ніколи не бачили. Толком навіть не встигли з ним познайомитися.
— Це як же?
— Отак же: Пустовіт оселився в тій квартирі за півроку, а коли говорити точніше — за сім місяців до того, як його мочконули. Купив хату офіційно, через фірму, за шість штук баксів. Нічого не хочеш іще запитати?
— Звідки в пенсіонера шість штук?
— Правильно, молодець. Звідки ж у пенсіонера Пустовіта шість тисяч доларів США? Дуже просто: продав хату в Харкові, купив у Слобожанську рівноцінну. Необхідний мінімум беушних меблів, так виглядає, купив десь тут за прийнятною ціною. Однокімнатна в центральному районі Харкова коштує трошки дорожче, ніж така сама далеко від центру нашого з тобою міста. Різниця, я так собі прикинув, пішла на переїзд та облаштування. Словом, жив дідок собі тихо, переоформив пенсію, отримував свої копійки тут, на пошті, жив тихо і скромно. Потім приходить хтось із парабелумом, не лінується присобачити до нього глушника, стріляє дідові в груди, робить контрольний постріл у голову, так само не лінується збутафорити й укласти вбитому ножа в руку. Ось тільки щодо руки помиляється, та це мало що змінює. Комусь не шкода було витратити на самотнього діда два патрони з парабелума, про це подумай.
— Ти думав?
— Думав. Тільки, колего, ти ж сам розумієш наші проблеми. Вбивство в мене не одне на шиї, зачіпок ніяких, ворогів за сім місяців пенсіонер нажити навряд чи встиг, тим більше характер, як устигли помітити сусіди, попри недавнє знайомство, в діда не паскудний. Жив собі тихо, спокійно. Золото, кажеш? Може, й так. Не міг душогуб до нього випадково прийти. Вони, ти ж знаєш, спочатку розвідують усе на належному рівні. Ось що вірогідніше: йшов собі наркоша, бабки потрібні — аж в очах темно. Вирішив на дурника в першуліпшу квартиру вламатися. Буває?
— Буває, — Глод знав: подібне останнім часом таки справді буває.
— А знову не в’яжеться! Згоден, наркоша міг мати ствола на кишені, але ж без глушника, однозначно. Відпадає цей варіант, згоден?
— Відпадає, — логіка тут справді залізна, не попреш.
— Лишається звичний для нас глухий варіант, — розвів руками Дмитрук. — Судимим Юрій Юрійович Пустовіт не був. Зате, — він підніс пальця, — влітку позаминулого року судили його єдиного сина. Співучасть у збройному пограбуванні та потрійному вбивстві. Десь під Харковом, у Валках якихось, здається, родину комерсанта перестріляли. Подробиць я не знаю, справа повільно рухалася, я лише було почав довідки наводити, запити різні робити. Не треба, думаю, розповідати, через яку жопу в нас усе робиться, маю на увазі звичний рівень звичайного задовбаного райвідділу. Словом, дізнався я: аби синові адвокатів найняти, Пустовіт продав нормальну трикімнатну квартиру в центрі Харкова, перебрався з дружиною в однокімнатну. Сина, здається, таки засудили, стара його померла через якийсь час, потім він чомусь перебрався в Слобожанськ. Нещасний самотній старий. А ти говориш — золото. Навішали тобі про золото. А, не моя це справа, — опер махнув рукою. — Все одно на початку квітня цей ваш чорт признався, йому повірили, я й сам повірив, від такого відморозка всього можна чекати. Забрали «глухаря» в мене — ну й добре. Без того справ по сюди, — ребро долоні торкнулося горла. — Власне, ось і вся історія. Не знаю, наскільки я тобі допоміг.
— Ще по краплі?
— Ні, — Дмитрук мотнув головою, — мені ще працювати. Тут відписуватися по одному епізодові треба, думки швидше заворушаться.
Вони вийшли з прокуреного приміщення на свіже вечірнє вересневе повітря. Дмитрук на мить заплющив очі, труснув головою, глибоко вдихнув, шумно видихнув, простягнув Глодові розчепірену долоню:
— Тримай. Коли що — заходь. Тільки не здумай на мене знову це чіпляти.
— Це навряд, — заспокоїв його Максим, хоча Дмитрук не виглядав аж надто занепокоєним. Швидше сказав просто так, аби якось закінчити зовсім не важливу для нього самого розмову.
А тим часом Глод довідався для себе багато цікавого. Зокрема, причетність до цього дивного вбивства Богдана Баглая справді мала досить сумнівний вигляд. Прямуючи вулицею в бік центру — товктися зараз у транспорті не хотілося, — Глод складав подумки два та два. З усього почутого випливало таке.
Харків'янин Юрій Пустовіт продав трикімнатну квартиру в центрі, аби оплатити адвоката синові, котрий якимось чином встряв у серйозний кримінал. Але гроші не допомогли, сина засудили. Дружина померла. Тут поки що загадок немає. Дивним є інше: чому пенсіонер, на якого під осінь життя звалилися відразу всі можливі негаразди, перебирається не куди-небудь, а саме в Слобожанськ, де й знаходить скоро свою смерть. Причому вбивця готувався старанно, навіть зробив кілька елементарних заходів для заплутування слідів. З правою рукою він, звичайно, лохонувся, та на його місці Глод сам учинив би так само. Хто ж може знати про малознайому людину, що вона — лівша?
Ще одне: постріл у голову ні про що не свідчить. Убивця навряд чи професіонал, а в голову сьогодні всі стріляють, бо про необхідність контрольного пострілу книжки і телебачення старанно повідомляють. Це відомо навіть тим, хто принципово не дивиться й не читає детективів і взагалі уникає кримінальної тематики.
Нарешті, останнє запитання: що йому, Максимові Глоду, віднедавна колишньому оперові, з усім оцим робити? Аби він хоч лишався працівником «шістки», можна було б спробувати переконати Черниченка дати хід справі Пустовіта, розкрутити її повторно, довести йому — своїм дзвінком відразу після втечі Баглай справді переслідував певну мету. З усього виходить, він напевно не причетний до вбивства пенсіонера, і йому для чогось потрібно, щоб його вороги-менти переконалися в цьому. Звісно, він навряд чи дасть їм ключ-підказку, де його шукати. Ось воно. Ось чому марно починати подібні розмови з начальством. Навіть якби він лишався опером, для нього придумали б іншу, кориснішу роботу. Наприклад, долучитися до пошуків спільників Богдана Баглая. Чи самого Богдана Баглая, який, ніде правди діти, досить оперативно та грамотно скинув слід. Тепер же з колишнім опером розмови взагалі не буде, жодної.
Доведеться перевіряти потрібні факти приватним порядком. Просто так залишити інформацію Глодові не давав той самий Природжений Мент, котрого розгледіла в ньому Наталка, донька стовідсоткового потомственного мента.
— Сьогодні в нашій ранковій студії, як ми і попереджали, доволі несподіваний гість. Вірніше, гостя. Молода, вродлива, я не побоюся цього слова — тендітна…
— Ага, не забудь додати: активістка, комсомолка, спортсменка…
— Так, так, активістка, комсомолка, спортсменка, просто красуня, моя колега, нова зірка «S-каналу» Олена Суржа. Власне, зірка не нова, вибач, Лєно…
— Нічого, нічого, Дімо, давай, сміливіше!
— Ну, я починаю тебе боятися. Як, думаю, бояться тебе всі небезпечні злочинці нашої держави. Я не хочу, аби ти змусила мене просто тут, у живому ефірі, як це прийнято в кримінальному середовищі, відповідати за базар. Наскільки я розумію, це означає, що за сказане мною неправильне чи, як кажуть, необережне слово я можу поплатитися життям. Правильно?
— Ну, не конче для цього входити в кримінальну спільноту, Дімо. Навіть у нашій з тобою професії, я б сказала — особливо в нашій з тобою професії, слід навчитися обережно ставитися до сказаних нами слів. Бо за них ой як доведеться відповідати.
Камера взяла Олену крупним планом, усмішка сяяла на її обличчі невимушено, вона вочевидь почувалася не лише в своїй тарілці, а й в зеніті слави. Ведучий ранкової інформаційної програми «S-каналу», стильно розхристаний Дмитро Медяник, по-домашньому вмостився навпроти неї в кріслі.
— Ми тут, шановні глядачі, займаємося трохи саморекламою. Можна сказати, зловживаємо службовим становищем. Але в цьому разі це цілком виправдано. Бо новий проект нашого каналу «Кримінальні портрети» вже б’є всі рейтинги та рекорди популярності. Тут не дадуть збрехати навіть наші колеги та конкуренти. Вже вийшло в ефір три програми, і щоразу наші оператори приймають реально десятки дзвінків, нам приносять сотні листів, пишуть на електронну адресу та форум. Словом, ця вродлива дівчина змогла за короткий час налякати всю Україну. Олено, тепер почнемо, нарешті, серйозно спілкуватися. Тебе знали як ведучу розважальної програми «Кухонний базар». Така собі мила, спокійна, тиха сімейна програма, культурні люди в гостях, усе красиво. І раптом — різка зміна амплуа. Ти знайомиш своїх прихильників із персонажами, скажімо, малоприємними, малосимпатичними, навіть більше — жахливими. Це справді монстри в людській подобі, чи ти їх такими бачиш? І взагалі почнемо з того — чому ти змінила амплуа?
— Дякую, Дімо, що нарешті надав мені слово, — знову камера наблизила її обличчя. — Журналісти, хоч і вважаються незалежними, але так само не вільні робити те, що хочуть. Тим більше, коли вони працюють на популярному загальноукраїнському каналі. Отже, є потреба в таких ось кримінальних історіях. Спочатку я здивувалася, коли мені запропонували такий проект. Адже заведено вважати: кримінал — справа суто чоловіча, жінки просто не витримають такого нервового напруження. Справді, спершу мене злякав обсяг негативної інформації, який доводиться опрацьовувати. Скажу тобі чесно, я познайомилася за час зйомок із дуже сильними чоловіками. Не лише у фізичному, а й насамперед у психологічному плані, коли можна так сказати. Не кожен мужчина витримує нервові навантаження. Один міліцейський оперативник недавно сказав: «Повір, хочеться краще піти пару вагонів розвантажити. Знаєш, із чого починати, чим це закінчиться і можеш свої сили розрахувати».
— Але ж у полі твого зору — не ті, про кого співають: «Прорвемся, отвєтят опера!» Ти тут нагнала жахів. Серійний убивця, людожер, батько, котрий ґвалтував дітей… Хто в нас там на черзі?
— Стеж за програмою. Всіх секретів не розкрию, але ми вже готуємо кілька справді шокуючих портретів.
— Кого ти хочеш шокувати? І чи буваєш ти сама шокованою від усього цього людського сміття?
— Ну, я б так не ставила запитання, Дімо. Всі вони — люди, яких певного моменту випустили з поля зору. Я не розшукую їх, цим займається міліція. Я не звинувачую і не виношу вирок, це робить суд. Наша команда просто збирає інформацію про конкретного злочинця, аби систематизувати її і показати глядачам щось на зразок портрета. Чи міг, наприклад, бути інакшим наш перший, так би мовити, герой — Богдан Баглай? Думаю, міг би. Просто щось десь не спрацювало в його житті, перегоріла якась лампочка. Наша мета — не налякати, хоча це справді страшно. Наприклад, збираючи матеріал для найпершої програми…
— Про Баглая?
— Так, про Баглая. Так ось, збираючи матеріали і слухаючи розповіді тих, хто його знав, я справді боялася. Знала: він сидить за ґратами, я в безпеці, та все одно боялася — боялася незвичного. Потім, коли вже монтувала матеріал, зрозуміла — на якомусь етапі перестала боятися. Адже жахливий бандит і вбивця ніколи не вийде на свободу завдяки професіоналізму тих, хто нас із вами охороняє. Так само — з іншими. Наша проблема, Дімо, в тому, що ми нічого не боїмося…
— Ну, не скажи, Лєно! Я й досі тарганів боюся, павуків, зубних лікарів…
— Ну, Дімо, це трошечки не те. Стоматологів, до речі, я сама боюся. Тут ідеться про відсутність іншого страху. Людина сидить перед телевізором або читає газету, передовсім її цікавить, де кого вбили чи взагалі інформація про різні катастрофи. Такі часи, я розумію. Але кожен споживач такої інформації вважає: це відбувається не з ним, він у ролі жертви не опиниться ніколи. Тому сприймає все, наче чергову казку. Через те наша програма максимально жорстка. Тих, хто вже знешкоджений, справді нема чого боятися. Але ж ми віримо у власну безпеку, а це вже помилка.
— Ну, Лєно, ти з самого ранку на такий песимізм народ налаштувала…
— Навпаки. Чоловіки цього не відчувають, вони інакше влаштовані. А жінки мене зрозуміють: боятися — не означає не відчиняти нікому двері чи залазити під ліжко, побачивши власну тінь. Просто бути завжди напоготові. Я, скажімо, вже достатньо вивчила методи роботи міліції і поведінку своїх жахливих персонажів. Тому готова до будь-якої критичної ситуації. Ось що означає, на мою думку, навчитися боятися. Ми тут часто говоримо про стреси. А виявляється, причина в іншому: багато хто з нас просто не готовий виходити з власної квартири і занурюватися в реальне життя. Давайте не сприймати «Кримінальні портрети» як просто розповідь про злочинців. Ми мусимо навчитися протистояти їм, повинні бути до цього морально і психологічно готовими. Адже суспільство криміналізоване, це правда. Тому я особисто, як автор та ведуча, роблю в нашій програмі максимальний акцент на злому. Аби всі побачили — хоч яким би лютим було зло, добро все одно переможе. Тому дивіться «Кримінальні портрети».
— Ось такої оптимістичної ноти, Олено, я від тебе і чекав. Дякую, що знайшла для нас час. Нагадаю, ви дивитеся ранкову інформаційну програму на «S-каналі», гостею нашої студії була ведуча нового проекту каналу, програми «Кримінальні портрети» Олена Суржа, яка вірить у перемогу добра над злом. А після реклами ми послухаємо, у яку, а швидше — чию перемогу вірить наш спортивний коментатор Святослав Арузов. Залишайтеся з нами!
Обличчя ведучого змінила рекламна заставка, далі пішов ролик про надзвичайний смак бульйонних кубиків «Галліна Бланка».
Богдан Баглай лежав на дивані, заклавши руки під голову, і дивився на екран. Коли після бульйону з’явилася реклама кави, а після кави — прокладок із крильцями, він підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, підійшов до вікна, постояв перед ним кілька хвилин, подивися на косі мокрі сліди, що лишав на шибці благенький ранковий дощик кінця вересня, потім повернувся до телевізора і промовив, звертаючись до нього:
— Ну-ну. Поговори.
Інформацію про втечу з-під варти особливо небезпечного злочинця Баглая для преси вирішили поки що заморозити. Позатикати роти всьому особовому складу слобожанської міліції практично неможливо, та подібної мети перед собою ніхто й не ставив. Місцеві журналісти прочули про надзвичайну пригоду, дзвінки начальникові УБОЗУ та керівництву міського УМВС почалися вже на ранок наступного дня. Всі хотіли з’ясувати, наскільки відповідають дійсності чутки про втечу засудженого до довічного ув'язнення злочинця, котрий до того ж убив кількох міліцейських працівників. Чогось подібного від преси чекали, тому до дзвінків підготувалися. Всіх цікавих переадресовували безпосередньо до прес-офіцера УМВС у Слобожанській області. А той, своєю чергою, чемно повідомляв: ідеться лише про спробу втечі. Так, справді постраждали працівники міліції та прокуратури. Але ні цю, ні будь-яку іншу інформацію щодо цієї пригоди наразі заборонено розголошувати в інтересах слідства. Заодно журналістів попереджали: якщо в пресі з’явиться хоча б трошки більше за офіційно сказане, автора, редактора й узагалі всіх відповідальних осіб, причетних до поширення неперевірених відомостей, негайно притягнуть до відповідальності. За свідоме поширення свідомо брехливої інформації, котра йде в розріз із інтересами слідства та сприяє злочинцям і подана з їхнього відома, маючи на меті дискредитацію органів внутрішніх справ. Словом, статтю знайдуть. І це досить серйозно.
Про це ще раніше Глод почув від Калити. Він не зовсім розумів логіки. Адже діяти слід якраз навпаки: оголосити про розшук втікача через пресу й телебачення, показати портрет Баглая, роздрукувати його й вивісити у всіх населених пунктах. Зрозуміло, швидко такі речі не робляться, як і все в міліції. Та цього разу обмежилися лише розсиланням орієнтувань за власними каналами, для внутрішнього користування. Поширювати цю інформацію начебто не рекомендувалося на рівні головного управління МВС. «І не задовбуй, — закрив тему Калита. — Нам нічого не пояснюють. Ми взагалі облажалися і в гівні по саму маківку. До того ж Баглай уже не на нашій території. Оголошено розшук, транспортна міліція попереджена, навіть на кордони листівки з його мордою розіслали. Народ, коли почує про втечу Баглая, та ще при таких обставинах, думаєш почне на вулицях до перехожих придивлятися? Хріна! Нас, ментів, говенцем полити народець ніколи зайвий раз не проти. Словом, негативний імідж небажаний, особливо з приходом нового міністра. Дійшло?»
Дійшло. У принципі Глод і сам би додумався, але нині йому й так було чим забивати собі голову. Справді, новий міністр внутрішніх справ місяць як призначений. Йому, звісно, доповіли, Баглая шукатимуть, однак на цей час не таких подробиць про міліцейську роботу потребують формальні платники податків. Глод згадав Олену, свою знайому з київського телебачення, гмикнув: ось яким темам даватимуть тепер «зелену вулицю». Наша міліція нас береже. Ловить виродків на зразок Баглая. Аби діяла смертна кара, і Баглая незабаром після тріумфального виходу на екрани фільму про нього — а кіно, хай там що кажуть, саме про Богдана Баглая, хоча й сам Макс у ньому також замалювався, і всяке різне ментівське начальство — успішно розстріляли, подальша доля вбивці зовсім нікого б не зацікавила. Так само й тепер: обговорили телепередачу деньок-другий, і на тому кінець.
Справа взагалі не в Баглаєві. Колишнього опера Максима Глода турбувало не менш цікаве питання. Раз про таку подію, як втеча особливо небезпечного злочинця, широко не говорять, то про звільнення з органів внутрішніх справ такого собі нічим не примітного капітана Глода тим більше не кричатимуть на кожному перехресті. Про це навіть у Слобожанську, як переконався Макс, мало хто з колишніх колег знає, хіба в УБОЗі та ще бійці з «Сокола». Отже, його знайомим у Харкові теж немає жодного діла до змін у його професійному та особистому житті. Навіть більше: його харківські знайомі, з якими він не виходив на зв’язок понад рік, ще досі, напевне, думають, що він не лише капітан міліції та опер «шістки», а й зять заступника начальника Слобожанського УМВС. Колись цей статус йому допоміг. Цікаво, чи допоможе нині.
Спочатку Глод хотів напрягти когось із колишніх колег, наприклад, Притулу, аби зробити запит харківським колегам щодо справи Пустовіта-молодшого. Потім вирішив нікого в це не втягувати, бо й сам не знав до кінця, куди його заведе перше в житті приватне розслідування. Тому до Харкова поїхав сам, попередньо видзвонивши одного знайомого й домовившись про зустріч.
Виявилося, Сашко Корнієнко нещодавно отримав майора. Приятелеві в новому званні простіше було влаштувати Глодові не лише зустріч з опером, котрий два роки тому працював над справою, до якої виявився причетний син Пустовіта, а й посприяв у тому, аби Макс зміг переглянути документи справи. Пояснення Глода про вбивство Пустовіта-старшого та нові обставини, котрі відкрилися нещодавно в цьому класичному «глухарі», Корнієнка цілком влаштувало. Навіть маленький шанс скинути з плечей чергового «глухаря» підтримувався оперським братством.
Справа виявилася простою до смішного. Олег Пустовіт у свої двадцять три не міг чи, швидше, не хотів шукати постійної роботи. Тому дуже легко пристав до банди такого собі Валюшенка, до якої, крім нього, входило ще четверо. Всі рецидивісти, всі старші за нього щонайменше на сім років, а Валюшенко на прізвисько Вал — на всі десять. Близько року вони просто грабували заможні квартири та будинки, особливих капіталів ніде не знаходили. Тому спокусилися на будинок однієї родини у Валках, де, за відомостями, займалися купівлею-продажем золота й валюти. Під час пограбування одного з бандитів господар упізнав і мав необережність назвати його на ім’я вголос. Вал звелів не лишати свідка, хоча до того часу на мокрому банда не спеціалізувалася. Зі свідчень Олега Пустовіта, як, між іншим, і зі свідчень інших затриманих, склалася досить чітка картина: ніхто не хотів убивати, а вбивати треба. Причому не одну людину, а трьох — самого комерсанта, його дружину й тестя. Більше вдома нікого не той час не було. Бабуся з десятирічним онуком поїхали в Харків на базар. Вони й виявили трупи, коли повернулися, купивши хлопцеві весняну куртку. Перший постріл зробив Вал, надихаючи своїм прикладом інших. Далі стріляли по черзі, аби кожен замазався. Само собою, головним виконавцем Вал призначив того невдаху, котрий засвітився й засвітив усіх. Можна сказати, Олегові Пустовіту пощастило — він стріляв уже в трупи. Його взяли першим: наймолодшого послали здавати золоті каблучки в скупку, де оперативно спрацював стукач. Пустовіта вочевидь пресонули, бо вже за пару годин після затримання він назвав усіх. А під вечір гоп-компанія вже сиділа по різних камерах. Між убивством і розкриттям минуло менше трьох тижнів. Рівно стільки вирішив вичікувати Вал, перш ніж почати реалізовувати викрадене «руддя».
Далі на сцену вийшов батько Олега, Юрій Юрійович Пустовіт. Дещо Глод прочитав у свідченнях, але більше розповів опер, котрий працював над цією справою. Пустовіт-старший майже все свідоме життя працював на харківському тракторному заводі, чесно заробив трикімнатну квартиру, отримував непогану платню, на пенсію провели достойно. Але Олег — пізня дитина, причому аж надто пізня. Одружений Юрій Пустовіт вдруге, від першого шлюбу дітей не було, а в другої дружини почалися передчасні пологи, дитинка народилася мертвою. Відтоді подружжя дуже боялося робити ще одну спробу, хоча дружина була молодшою від Пустовіта на десять років. Коли Юрію Юрійовичу виповнилося сорок чотири, а його дружині — тридцять чотири, вони вирішили: ось останній шанс. І все вийшло. Пологи так само пройшли складно, та хлопчик народився на диво здоровим. Щоправда, здоров’я його матері після того похитнулося. Коли їй минуло сорок, а її чоловікові — п’ятдесят, він тримався молодцем, а вона постійно хворіла і на вигляд здавалася старшою за свої роки. Обоє батьків душі не чули в синочкові. Він був єдиним сенсом їхнього життя. Вони поза власним бажанням балували Олежку понад міру. Тому Глод чудово уявив собі, який удар вони отримали. У матері після цієї звістки відібрало ноги, батько за кілька днів постарів на кілька років, хоча йому й без того виповнилося сімдесят. Дружина спочатку нездужала вдома, потім довелося, задіявши всіх знайомих, влаштувати її в лікарню. Доглядати за дружиною Пустовіт не міг. Він почав шукати адвоката.
— Чому я так усе докладно знаю? — перепитав опер, зробивши паузу, аби черговий раз розлити горілку по чарках. — Він, дід той, нам усі мізки прокомпостував трагедією власного життя. І писав, і приходив, і розпинався буквально перед кожним, враховуючи й начальство, який хороший у нього хлопчик і які погані дяді-бандюки, котрі силою змусили їхнього сина йти з ними на вбивство.
— А що, справді хлопчик?
— Не хочу образити покійного, але син його — одоробло, блін, переросле. Щоправда, ведений він по життю, ну то я йому лікар? Так батьки виховали. Хоча я їх прекрасно розумію. Ніхто, виходить, не винен. Вал із корєшками, що дорослого дядька, бачте, в бандити зманили. Ну, далі, значить, так: порадили Пустовіту відомого адвоката. Начебто Онопрієнка відмазав би, коли б йому дали. Приїхав сам адвокат. Розписав тут дідові райдужну картинку, познайомив його із системою захисту, котру збирається застосувати. Назвав суму. Дід, кажуть, за голову схопився. Почалися торги. Продав старий нормальну хату в центрі, дачу в приміській зоні, шість соток, зате з нормальним будиночком і фруктовим садком, від заводу колись дали. Коротше, все, що продавалося, продав. Сам перебрався в однокімнатну.
— На що він сподівався?
— Отут звиняйте, дядьку, не знаю. Зовсім відмазати Олега не виходило, сам же розумієш. Крадіжки, пограбування, дванадцять епізодів набралося. Гаразд, хай вони не дуже сильно піднімалися, та кого це гребе? Ну, потрійне вбивство. Хай він стріляв під тиском лідера групи, хай стріляв у трупи. Добре, перша в нього судимість, раніше Бог милував. При бажанні пом’якшувальні обставини можна знайти, та співучасть у вбивстві тут вимальовується, звідси — стаття відповідна. Але нічого з умовним строком, як обіцяв адвокат, не світило. Той жучара, по всьому, наперед ситуацію прокачав. Тому не напружувався особливо. А до кінця процесу взагалі не досидів.
— Стоп. Як це?
— Отак це. Кидонув старого ветерана праці. Дали його синочкові ще по-Божому, сім років. Знаєш, що далі? Мама його, коли старий це їй сказав, за місяць згоріла свічкою. Поховати навіть не було за що. Все адвокат вигріб. Кажеш, коли він у вас оселився?
— Вважай, два роки тому, десь улітку, точно зараз не скажу…
— На хріна мені точно? Судили їх у червні. Не так: почали слухати наприкінці травня, остаточно вирок зачитали в червні. Померла його бабуся в липні, точно знаю. Бо він приходив до нас, запитував, чи можна адвоката-мудака якимось чином посадити. Власне, він і в прокуратуру ходив, і до судді добився. Навіть якби старого й послухав хто, що можна адвокатові зробити? Програв процес, буває. Там інших варіантів не виходило. Аби постарався трошки, може б, Олегові пару рочків і скостили, та хто там старався… Він на унітазі більше старається. Бачив я того козла в золотих окулярах…
— Синок сидить?
— Куди подінеться? Десь під Дніпром. Старого шкода. Бач, подався геть із рідного міста. Он як життя під кінець дістало, а ти ще кажеш…
Крізь мозок Максима Глода несподівано ніби пройшов сильний електричний розряд. Він навіть смикнув головою.
— Чекай, стій… Як ти сказад?
— Про що? Про старого?
— Про адвоката.
— Мудак, — опер дивився на Глода здивованими очима.
— Ні, не про те я…
— Козел…
— Та до чого тут козел? У чому був твій козел?
— Не мій він. Ти про окуляри? У золотих окулярах.
Так, Глод знає одного адвоката в золотих окулярах. Нехай їх виявиться з десяток. Нехай всі адвокати світу носять окуляри в золотій оправі. Але ж такого просто не може бути.
— Прізвище адвоката ти не згадаєш? Бо ти жодного разу не назвав його на прізвище?
— На хер воно мені впало? Простеньке таке. У довбешці не втрималося через те. Стоп-стоп-стоп… Перевірити легко, але… Бл-лін… — опер, не перериваючи процесу мислення, спорожнив свою чарку — і обличчя його раптом засяяло: — Гужва! Кажу ж — простеньке! Бач, стрельнуло! Зараз ім’я ще тобі народжу…
— Едуард Васильович.
— Що?
— Гужва. Едуард Васильович Гужва, — промовив Глод, потім для чогось повторив: — Адвокат у золотих окулярах.
— Алло, добрий день.
— Добрий. Слухаю вас.
— Мені потрібна Олена.
— Яка саме?
— У вас хіба їх кілька?
— Взагалі-то я теж Олена. Ви куди дзвоните?
— На телебачення.
— Правильно. Куди саме?
— На кримінальну програму.
— Ви потрапили у відділ реклами.
— Ой, а чому мені дали цей телефон… Не так важливо, як подзвонити на кримінал?
— Зараз я дам вам телефон комутатора. Вас перемкнуть. Пишете?
— Так, секунду. Ручку візьму… Де ж вона, гадство… Так, пишу…
— «S-канал», слухаю вас, добрий день.
— Здрастуйте. Мені потрібно якимось чином подзвонити на вашу кримінальну програму.
— «Кримінальні портрети»?
— Так точно!
— Хвилинку, перемикаю… У них зайнято, дзвоніть пізніше.
— Пізніше — це коли?
— Чоловіче, я їм не годинник. Дзвоніть, може, звільниться лінія.
Через величенький проміжок часу таки вдалося додзвонитися.
— Алло, «Кримінальні портрети».
— Добрий день. З ким я розмовляю?
— Хто потрібен?
— Я з газети… Словом, Сунжа Олена.
— Суржа.
— Ой, вибачте, в мене так записано.
— З якого питання?
— Вона є чи немає?
— Я адміністратор. Всі питання преси — через мене.
— Йдеться про інтерв’ю. Газета «Факти», знаєте таку?
— Знаємо. Здається, від вас уже дзвонили.
— Коли? Вчора?
— Наче вчора. Так, точно, вчора.
— Правильно. То інший кореспондент. Тепер тему віддали мені. То як можна зустрітися з Оленою?
— Вона так рано не приходить. І взагалі, в неї сьогодні озвучка з першої й аж до упору. Не знаю, чи ви застанете її.
— Тому я й хочу домовитися наперед і вибрати зручний для обох час. Прямий телефон у неї є? Чи мобільний?
— Ми не уповноважені давати телефони без особистої згоди Олени чи нашого продюсера. Вибачте, порядок такий.
— Гаразд. Власне, у нас справа більш глобальна, гм. Інтерв’ю само собою. На жаль, вашої адреси немає в «Жовтих сторінках». Для неї передали деякі матеріали, ми хотіли б вручити їх.
— Посилайте факсом.
— Там не лише папери. Ще дві відеокасети. І хотілося б особисто в руки.
— У нас нічого не губиться. Добре, приїжджайте, — жіночий голос на тому кінці дроту назвав адресу. — Недалеко від метро «Кловська». Знайдете?
— Легко.
— Йдіть відразу на центральний вхід. Подзвоните біля бюро перепусток три-нуль-два, назветеся, до вас вийдуть. Коли на вас чекати?
— Протягом дня.
— Бажано до сьомої вечора.
— Спробую. У разі чого передзвоню. Поки що цих касет нам ще не принесли, я думав, реально домовитися з Оленою попередньо… Вибачте, я ще дзвонитиму. До побачення.
Трубку поклали. Богдан Баглай не поспішав класти свою. Просто відхилив її від вуха, послухав короткі гудки, подивився не неї, рвучко замахнувся, мало не скинувши телефон із тумбочки, так само миттєво заспокоївся, обережно, навіть ніжно поклав її на важіль. Годинник показував початок на одинадцяту. Озвучка, як щойно йому вказали, о першій.
Отже, припертися на свою довбану роботу ця сучка повинна не раніше дванадцятої. Зайде через центральний вхід. Там її і почекаємо.
Навіть повернувшись із Харкова, навіть стоячи біля лікарні, де лежав поранений адвокат, Глод ще не визначив для себе, прориватися йому в палату до Гужви приватним порядком, чи піти довшим і навряд чи надійнішим офіційним шляхом. Справді, підозрюваний Гужва нікуди з палати не подінеться. Він навіть не знає, що його підозрюють, хто його підозрює і в чому. Найскладніше — довести змову між Баглаєм та його адвокатом. Бо Глод поки що не міг збагнути, як це вони знайшли спільну мову, на якому саме етапі спілкування.
Зате він був переконаний в іншому: пенсіонера Юрія Юрійовича Пустовіта, котрого життя несподівано вдарило сильніше, ніж тоді, коли народилася мертвою його перша дитина, вбив адвокат Едуард Гужва.
Нещасний батько, шукаючи адвоката для сина, не міг знати про репутацію Гужви. Вірніше, йому могли натякнути, а то й сказати прямо: цей адвокат не з дешевих, зате він останнім часом постійно витягає злочинців дуже високого ґатунку, на кілька порядків вищого, аніж Олег. Тому, могли сказати Пустовітові-старшому, справу цю Гужва розгризе, наче гарбузове насіння. А жадібний до грошей — теж факт! — Едуард Васильович банально розвів старого, розуміючи, що за це йому нічого не буде.
Ніколи нікому не доведеш прямий зв'язок між смертю дружини Пустовіта і непорядним учинком адвоката. Можливо, вона й без того прожила б після арешту сина недовго. Та кидок Гужви таки пришвидшив її смерть, у цьому Глод готовий заприсягтися. Отже, адвокат не зміг врятувати сина, кинув його довірливого батька, фактично, звів у могилу матір. За великим рахунком, він розорив Пустовіта. І Глод не сумнівався: самотній пенсіонер перебрався в Слобожанськ, аби жити ближче до свого кривдника. Максима не здивує бажання сімдесятирічного старого покарати Гужву.
Чого там — навіть убити. Ось тільки невже Едуард Гужва, спину якого прикривають солідні люди не лише в Слобожанську, а й навіть у Києві, настільки злякався кволого пенсіонера, що вирішив убити його особисто? Навряд чи хтось із адвокатових покровителів узяв на себе цю марудну роботу. А от стволом забезпечити цілком могли. Просто так. Парабелума Гужва просто міг купити чи випросити — не навмисне для подібного випадку, просто для себе, для впевненості та, зрештою, самозахисту. Перевірити, чи виписували адвокатові дозвіл на носіння та зберігання вогнепальної зброї? І якщо виписували, то де та зброя? Дурна робота. Навіть якщо дозвіл є, та зброя лежить собі в сховку, який легко перевірити, тим часом парабелум десь спочиває на дні річки.
Йдемо далі. Гужва, скориставшись нагодою, береться за справу Баглая. Вона така сама безнадійна, як справа Олега Пустовіта. І грошей там не заробиш. Тим більше в Баглая вони навряд чи були, принаймні така сума, яку зазвичай вимагає Гужва. Отже, є в цій історії біла пляма, невідома та невирахувана. Глод потер долонею погано поголене підборіддя, повернувся спиною до центрального входу в лікарню, закурив. Доповнити картину може лише Гужва. Ще — Баглай, але він, будемо вважати, свою частину справи зробив. Чи здогадувався він, що саме стоїть за банальним убивством пенсіонера? Навряд. Для Баглая в цій ситуації головне, що не він. Тому, вирішив Глод, він і пустив міліцію по сліду. Чекайте, не міліцію, саме його, Максима Глода. Людину, котра випадково вирахувала його в будинку коханки й затримала. Що дає Баглаєві цей хід? Поки що так само немає відповіді.
Гаразд. Через збіг різних обставин, котрі не залежали одна від одної, Гужва став адвокатом Баглая.
І невідомо чим купивши ув’язненого, намовив узяти на себе зайве вбивство. Таким чином, справжнього вбивцю ніколи не знайдуть. Потім… Потім… Потім…
Минає час — і вже Баглай вимагає зустрічі з адвокатом, наслідки якої вже всім відомі: зізнання ще в одному вбивстві, виїзд на відтворення до місця скоєння злочину, ТТ у нужнику. Тепер Глод потер лоба — всередині знову, як учора в Харкові, ніби пройшов струм. Довести це ще складніше, але адвокат — саме той, хто десь роздобув пістолет і або сам заніс його в «хрущобу», або намовив когось. Виконуючи, тут точно сумнівів немає, інструкції Баглая. Тобто Баглай на волі Гужві не потрібен, отже, ініціатива виходила від Баглая, щось змусило адвоката виконувати вказівки засудженого, не вдаючись по допомогу до своїх покровителів. Самотужки. Може, Баглай незрозуміло для чого прагнув, аби розкрилася саме ця таємниця? Через те лишив свого помічника живим, хоча простіше застрелити непотрібного тепер свідка разом з усіма. Глод чомусь був певен: Баглай не промазав, він цілком свідомо лише поранив свого спільника й рятівника.
Викинувши «бичок», Глод розвернувся і рішуче попрямував до лікарні.
Охорони біля пораненого Гужви не виставили, немає потреби. Зате поклали в окрему, так звану «комерційну» палату. Едуард Васильович міг собі дозволити оплатити перебування в ній, так само як персональну медсестру. Макс не здивувався, коли вона заборонила турбувати хворого. Їй точно не відрекомендуєшся працівником міліції, почне вимагати «корочку», не лізти ж нахабно, не брати ж палату наскоком. Скреготнувши зубами, Глод розвернувся й пішов геть. Тепер — або до Черниченка, або прямо через усі голови до колишнього тестя. Останній варіант надійніший, перший — розумніший. З різних міркувань.
Черниченка на місці не виявилося, і це розв'язало дилему. Подзвонивши з його приймальної Шостаку і, на свій подив і своє щастя, заставши його на місці, Глод, нічого не пояснюючи телефоном, попросив приділити йому кілька хвилин часу. На виході знову підфортунило: оперативна машина саме їхала в бік управління, за старою пам’яттю його підкинули. Всю дорогу Глод обдумував план розмови з Шостаком, та коли зайшов до кабінету, зрозумів — краще просто так, навпрошки. Тому замість привітання почав просто з порога:
— Василю Григоровичу, потрібен ордер на арешт Гужви.
— А прокурора області ти закрити не хочеш?
— Тільки в тому разі, коли доведу його причетність до вбивства. Ще — до змови з Баглаєм і сприяння в організації його втечі.
— Присядь, — коротко сказав Шостак, кивнувши на стілець навпроти його стола, відклав папери, які саме переглядав, і приготувався слухати.
Говорив Глод хвилин двадцять. За весь цей час колишній тесть жодного разу не перебив його, а коли розповідь, що в процесі мимоволі набрала форму рапорту начальству щодо проведеної роботи, підійшла до кінця, запитав:
— Ну, і якого хріна ти звільнився?
— Не обговорюється. Ви знаєте — не обговорюється.
— Хай так. Тоді на якій підставі ви, приватна особа, проводили приватне розслідування, наче ви й далі лишаєтеся працівником міліції? Хто вам дозволив?
— Я зробив щось не так?
— Не дуркуй. Припустімо, я вірю тобі, навіть інші повірять, але твоїм доказам та здогадам ціна — копійка. Пшик, пуфф-ф! — Шостак відтворив губами звук, подібний до випускання шлункових газів, частіше його називають пердінням.
— Усе ж реально перевірити.
— А час? Ти про час подумав? Як ти ще сам не заарештував Гужву, дивуюся я на вас…
— Хотів, — зобразив усмішку Глод. — Медсестра не пустила.
— Правильно зробила, — буркнув Шостак. — Як мені до всього цього ставитися? Заохотити формально незаконні дії колишнього працівника УБОЗу? Наді мною, зятьок, ще начальство сидить. Згоден, нехай ти маєш рацію. Я навіть вірю, що ти розкрутив справу, хоча вона, як на мене, досить простенька. Доклади той, кому потрібно, свого часу трошки більше зусиль, може, все б тепер інакше вийшло… Гаразд, — він тяжко зітхнув. — Сиди поки тут, піду начальника ловити, хай Черниченка шукає. Подумав, точно не хочеш назад? Майорську посаду придумаємо, відповідно — погони, відразу. Все одно після Баглая багато хто в нас полетить.
— Ви втримаєтеся?
— Бог його знає, чесно кажу. Так подумаєш?
— Не обговорюється.
— Значить, ти придурок, — розвів руками Шостак, констатуючи прикрий для себе факт, і вийшов, лишивши Глода наодинці з його версіями.
Вдома у Глода кожних півгодини дзеленчав телефон. Мобільний Макс давно вимкнув. Тепер його ніхто не шукав для вирішення термінових справ, тому подарунок колишньої дружини сиротою валявся на поличці в кімнаті, поряд із Наталчиною фотографією, в дерев'яній оправі й забраною склом. Час минув, фотокартка вже нічого не означала для Глода. Вона просто стояла на полиці, бо він чомусь не додумався прибрати її подалі від очей. А коли бути ще точнішим — не знав, куди її подіти і що з нею робити.
Телефон на тумбочці в спальні замовк. Аби за півгодини ожити знову.
Людині потрібен дім як здійснений факт. Не конче власна двоповерхова чи шестикімнатна нерухомість, можна просто гарантований дах над головою. Тому кожне місце, де вона ночує, неодмінно іменує домом. Квартиру приятеля, де доводиться кантуватися. Забацану кімнату в гуртожитку, де протікає стеля в кутках, сновигають таргани, а іноді — навіть миші. Задрипаний номер заштатного готелю десь у провінції. Куток, що винаймає у бабці-пенсіонерки за помірну плату. Навіть лікарняну палату. Своїм теперішнім домом Богдан Баглай називав однокімнатну квартиру з телефоном і телевізором у Дарниці. Дотепер він виходив зі своєї схованки лише за продуктами. Завбачливо поміняних трьох сотень зелених йому поки що цілком вистачало. Сьогодні він уперше вийшов, аби почати полювання, задумане майже місяць тому в камері Слобожанської слідчої тюрми.
Він чекав від ментів більшого. Він чекав, що його почнуть шукати, сурмити в сурми, зчиняти галас, при кожному зручному випадкові показувати його писок по телебаченню. Першу спокійну добу, коли він отаборився в цій досить затишній після тюремної камери квартирці на шостому поверсі дев’ятиповерхівки, телевізор працював постійно. Баглай навіть подивився черговий випуск «Кримінальних портретів» і послухав розповідь Оленки-сучки про татуся, котрий старанно, впродовж кількох років, ґвалтував своїх доньок, а коли нарешті одна виросла настільки, що поскаржилася матері, батько вбив маму. А переляканих донечок користав далі, аж поки в школі не вдарили тривогу: дівчатка тиждень на уроки не ходять. Власне, всю дурню Баглай слухав краєм вуха, не до всього дослухався. Його передусім цікавила дівчинка Оленка.
Автор і ведуча Олена Суржа.
З дитинства Баглай пам'ятав не так багато вражень. Але одне чомусь виявилося для нього надто сильним. Тоді стояло літо, в Миколаєві літо завжди пекуче, особливо його середина. Зими, справжньої зими з кучугурами снігу, як на картинках чи по телеку, там на його пам'яті ніколи не було. І Богдан радів із цього, бо знав — зимою холодно та морозно, а він любив тепло, навіть спеку, тому не дуже потерпав від неї. Адже ніхто не заборонить купатися на лимані. Більше того — батько сам візьме його за руку, і вони підуть на пляж, обов'язково пішки, дорогою батько купить морозива на розі, і якщо Даня поводився добре, то він матиме право вибрати солодку мрію і тицьнути пальцем. Тоді, коли він ще ходив із батьком на лиман, великого вибору морозива не було, але все одно приємно тицьнути пальцем у те, що сподобалося, і отримати вподобане негайно, не відходячи далеко від каси.
Отже, спекотне літо. Сама його середина. Вони вже проминули два квартали від їхньої вулиці. До кіоску з морозивом лишалися трамвайні рейки — такий орієнтир визначив для себе десятирічний Даня. Спочатку — просто поворот на сусідню вулицю, далі — кіоск із написом «Хліб» біля наступного повороту, потім — широка вулиця, яку перетинають дві пари трамвайних рейок і де слід особливо міцно тримати батька за руку, прохід через двори, де на лавочках постійно сидять дідусі чи бабусі, і нарешті — усміхнена тітонька у віконечку кіоску з написом «Морозиво». Праворуч трамвая не було, ліворуч він торохкотів ще далеченько, тому батько та син переходили дорогу, не дуже поспішаючи. Їх обігнала якась дівчинка на велосипеді. Вона, на відміну від пішоходів, квапилася, до того ж не розрахувала своїх можливостей і з усього розгону в’їхала переднім колесом у тротуарний бордюр. Богдан досі, згадуючи час від часу той день і той випадок, переконаний: хлопець неодмінно подолав би перешкоду. Дівчинка впала разом із велосипедом просто на дорогу, причому так незграбно, що опинилася під велосипедом.
Дівчаткам треба допомагати. Так сказав батько, коли вони порівнялися з нещасною, і пустив синову руку. Богдан підбіг до потерпілої, взявся за велосипедне кермо, аби підняти його, другу руку простягнув дівчинці, щиро сподіваючись, що вона за неї вхопиться. Вони можуть навіть подружити після цього — промайнуло в його голові. Не просто подружити, а піти зараз і з’їсти по морозиву. Пригостить, звичайно, добрий тато…
А-а-а-а!
Крик, пронизливий дівчачий вереск різонув Богдана по вухах. Дівчинка кричала, заглушаючи собою навіть гуркіт трамвая, що саме проїжджав повз них. Знаючи, наскільки тонкосльозі ці дівчиська, хлопчик Богдан списав репетування на біль у забитому коліні чи подряпаному лікті, тому не випустив керма. До них уже підходив батько, надійний дорослий батько…
Те, що відбулося потім менш як за хвилину, лише згодом склалося в Богдановій голові в один великий пазл. Тоді він не мав змоги аналізувати прикрі події. Отже, дівчинка лежала в пилюці біля самої бровки тротуару, з голого гострого ліктя справді цебеніла кров, над нею стояв він, не випускаючи з рук велосипеда, котрим привалило дівчинку. Поруч височів його батько у спортивних штанях, чорній майці, з татуюванням на плечі — з цицькатою русалкою, котра стискала в руці ножа, він нещодавно повернувся після першої ходки. Щоправда, Богдан не знав тоді такого терміну, просто спочатку тато був, потім кудись зник на кілька років, не так давно повернувся, а з підслуханих розмов між мамою, бабусею та сусідками хлопчик здогадався: батько сидів у тюрмі. Чомусь це не лякало Богдана. Пишатися, зрештою, теж не було чим. У ті часи перебування в тюрмі він сприймав лише як довгу відлучку, на зразок тривалого лікування в лікарні. Але, виявляється, інші так не вважали. На крик дівчинки з найближчого двору вибіг чоловік у таких самих спортивках та білій футболці. Побачив описану картину — і кинувся до дівчинки. Перше, що він зробив — відважив Богданові щедрого запотиличника.
Він виявився батьком дівчинки. Та з'ясувалося це лише після того, як хтось із перехожих викликав із найближчого телефону-автомата міліцію і наряд розборонив чоловіків, котрі зчепилися в бійці просто на тротуарі. Далі сталося таке: Богданів батько пояснив міліціонерам, що не стерпить, коли ні за що ні про що серед білого дня луплять його сина. Батько дівчинки, своєю чергою, переконував міліцію в злих намірах хлопчика та його батька стосовно його доньки. Дівчинка, розмазуючи бруд по щоках, сказала: хлопчик хотів забрати в неї велосипед. Свідки підтвердили — справді, щойно вона впала, хлопчик кинувся до неї і почав тягнути велосипед до себе, а його батько, оцей, з наколками на тілі, стояв поруч і підмовляв. Заперечень хлопчика ніхто не слухав. Дівчинці дозволили йти додому, а Богданового батька та батька велосипедистки завели до найближчого відділення міліції. Там звільненого рік тому з колонії суворого режиму Баглая-старшого добре знали. Він стояв на обліку, бо звільнили його достроково за зразкову поведінку. Та, мабуть, погарячкували. Хлопчика в міліцію, звичайно, ніхто не забирав, він сам не хотів пускати батькової руки. Тому сидів у коридорі на жорсткому стільці, поки в кабінеті складали протокол.
Інцидент був дрібний. Богданів батько на рівному місці отримав десять діб за хуліганство та бійку. Згодом Богдан зрозумів — менти не сприйняли серйозно спроби викрадення велосипеда в маленької дівчинки. Але бійку почав саме раніше судимий Баглай, тому профілактичну роботу з ним провести не завадить. Десять днів батько розганяв мітлою пилюку та сміття на міському базарі, потім повернувся додому, і прогулянки на лиман надовго припинилися. Вдруге батько сів не відразу, спливло півтора року. За цей час дитячі почуття до рідного тата змінилися. Богдан сприймав його якось відсторонено, зате вже тоді почав визначати для себе категорії людей, яким не варто довіряти і яких при кожному зручному випадку слід пошивати в дурні або й радикальніший варіант — знищувати.
Менти. Хороших серед них немає. Баглай десь почув, що в міліції працюють хороші люди, котрим не пощастило з роботою. І категорично не погоджувався із цим. Бо ніхто, вважав він, не працює примусово.
Істеричні дівчатка. Коли їм хочеш допомогти, коли щиро намагаєшся зрозуміти проблему і спробувати вирішити її, вони роблять із тебе дурня. Причому не такого собі міського дурника, котрий бекає козлом на вулицях услід машинам, а класичного дурня. Таких ще називають лохами. До того ж подальший досвід підтвердив: дівчатка й жінки завжди потерпілі, тому завжди праві. Хоч у побуті, хоч за кримінальним кодексом, хоч на громадську думку.
Звичайно, з часом перелік ворогів ставав дедалі більшим. Баглай уже в одиночній камері картав себе за бажання нехай трошки довіряти людям. Ось тут дівчинка Олена вцілила в десятку: кожного разу він підставлявся не через власну необережність, а лише через дурість тих, кого набирав собі в партнери. За великим рахунком, підставляли його постійно, тому доводилося бігати, наче заєць, понад три роки. Але спосіб життя, який він собі обрав, хоча й передбачав певну самотність, повної незалежності аж ніяк не давав. Баглаєві неможливо було уникнути хоча б суто ділового спілкування із зовнішнім світом і недолугими представниками роду людського, котрі населяють його. Він не вмів водити машину. Не міг на рівному місці роздобути зброю та нові документи. Будучи одинаком, ніколи б не спромігся вичислити місця, де можна взяти бабки, або те, що можна на них перетворити. Він мусив залучати до компанії пацанів із мінімальним багажем сірої речовини в головах, бо від серйозного криміналітету за можливості намагався триматися якомога далі. Не тому, що боявся. Просто більш серйозні люди відразу почнуть сумніватися стосовно його права на повну незалежність. Хоча все одно Баглай мусив бути в курсі справ, що відбуваються в тій водоймі, в яку заплив на цей конкретний момент.
Так він дізнався про вбивство Білокрила. Спочатку сам хотів наїхати на нього. Пацани, здійснивши лише поверхову розвідку та з’ясувавши підступи до потенційного «клієнта», пояснили на пальцях: до цієї дійної корови має бубновий інтерес Глива. Починати війну через не надто жирний шматок, тим більше на чужій території, Баглаєві не хотілося. До того ж, признався він собі, своєї території в нього самого ніколи й ніде не було. Бо, за великим рахунком, у поле його зору, а потім, відповідно, у сферу інтересів могла потрапити будь-яка територія. Перебравшись до Слобожанська, він, коли чесно, розраховував спочатку підпрягти до справ батька, котрий надто захопився правильним способом життя. Але в певний момент Баглай зрозумів: він теперішній може віддавати рідному батькові, зав'язаному й досить нездалому крадієві, будь-які накази. Дитяча зачудованість татом давно минула й забулася. Та батько колись збере рештки мізків до купи і зрозуміє — синуля, якому він у дитинстві витирав сраку і купував копійчане морозиво, тепер фактично витирає об нього ноги. Тим більше, керувати доведеться не лише батьком, прийдуть інші пацани, вони триматимуться з його старим на рівних, а йому це дуже скоро перестане подобатися. Наслідки легко передбачити. Через те від татуся Баглай дистанціювався. Здається, зробивши тим самим йому приємність.
Відрізана голова Білокрила в «хрущовці» один час стала головною темою для обговорення. Потім, за кілька тижнів, Дора, мов та сорока на хвості, приніс йому цікаву новину. Йому Баглай довіряв чи не найбільше з усіх, і саме Костик Дорофеєв за його наказом завів кілька знайомств серед наближених до справ Гливи пацанів. Один із них нещодавно завалився на хату до Костика. Мовляв, ніхто тебе не знає, тому ніхто тут мене не шукатиме, а зашифруватися треба. Мовчав дві доби, лиш пив та спав. Потім не витримав… Так Дора, а за ним і Баглай дізналися подробиці історії, що так налякала все місто. Вбив Білокрила Глива на очах у пацанів, коли гра полоненого в партизанів на допиті йому набридла. Тепер нібито має намір і свідків, тобто своїх же хлопців, присутніх при цьому, загасити. Ну, дуже скоро Гливу самого загасили. Інформація так і зависла в Баглая мертвим вантажем. Навіть не згадав би цієї історії, якби не…
Він покрутився, зручніше вмощуючись на дивані. Слів нема, нора йому подобалася. Із Прилук до Києва він дістався на попутках. Здогадувався, що почнуть по таксистах випасати, свідомо залишав сліди до прилуцького вокзалу, потім різко обірвав їх. Нема чого тішити ментів зайвий раз. Хату на ніч зняв недалеко від залізничного вокзалу, в першої-ліпшої тітоньки на привокзальній площі. Спав, наче мертвий, прочухався після полудня, коли навідалася господиня запитати, чи хоче квартирант лишитися ще на ніч. Баглай пояснив: де завгодно, лиш не поруч із вокзалом. Справи в нього бізнесові, потрібна квартирка тиха, далі від центру, але з телефоном та неодмінно з телевізором. Тітонька все зрозуміла, кудись зникла, і вже за кілька годин інша тітонька вручала йому ключ від однокімнатної на Дарниці. Баглай міг пересидіти в будь-якій дірі, та після тюремної камери несподівано для себе зажадав квартири з євроремонтом, назвав ціну — і отримав те, чого хотів. Із меблями не густо, але диван, стіл, шафка та кольоровий телевізор на тумбочці його потреби цілком задовольнили. Хай тепер спробують знайти… Хоча, здається, навіть не намагаються шукати. Про його втечу не повідомили в жодній програмі новин, а саме заради цього Баглаєві конче потрібен був «ящик». З невідомих причин його навіть не оголосили в розшук на всю країну, використовуючи телеефір. Було б логічно, особливо після кіна про себе, яке йому з великим задоволенням дозволили подивитися вертухаї.
Баглай після того перегляду довго не міг заснути. У вухах стояв знущальний вертухайський регіт: «Бач, яким тебе нормальні люди побачили! Собака ти дика, га-га-га!» Відпускали ще багато реплік, а він сидів, незворушно дивився на екран і фізично відчував, як ніжки тієї дівчинки, що запитувала в нього про шахи перед вічком телекамери, повільно топчуться по ньому. Повільно і впевнено дівчисько робило з нього скажену собаку, доводило вже не своєму накачаному татусеві-імпотентові, а всьому світові: він, Богдан Баглай, намагався вкрасти в неї велосипед, і це не єдина його тяжка провина. Тоді, в камері, він посміхнувся — от би ця сучка з телебачення знайшла не лише його маму, з якої спромоглася зробити дурочку, а ще оту саму дівчинку з велосипедом. Чудовий мазок для довершеного портрета нелюда.
Саме тієї ночі Баглаєві гостро захотілося вирватися на волю, знайти сучку на ім’я Олена Суржа і… Ні, не відразу вбити, хоча межа бажань зрозуміла та визначена. Ясна річ, вона просто мусить померти. Він прирік її, так само, як у вогкому льосі проголосив вирок Русику Микитенкові. Завдяки якому, до речі, він, Богдан Баглай, отримав на руки сімдесят п’ять тисяч американських доларів і міг починати торги. Слів нема, адвокат класно його вирахував на предмет присвоєння баксів. Баглай був певен — його справи швах, навіть десяток адвокатів не допоможе. Тому лише поманив грішми, навіть погодився задля цікавості взяти на себе зовсім дурне вбивство невідомого дідка. І ось тієї ночі, через три місяці після проголошення вироку, він зрозумів, наскільки вся мозаїка вдало складається на його користь.
У нього є сильний стимул вибратися на волю: така собі Олена Суржа образила його і розізлила не на жарт.
У нього є гроші, котрі потрібні адвокатові в золотих окулярах.
Він знає таємницю вбивства, об яке менти обламають собі роги — вбивця давно годує черв'яків.
Результату Баглай наперед передбачити не міг. Хоча б через те, що до тієї ночі навіть думки про спробу втечі не виношував, цілком усвідомив та прийняв подальші життєві, коли вже бути точним — пожиттєві перспективи. Навіть прикидав можливості корисного для себе використання захованих тисяч. Та поштовх відбувся, і він вирішив спробувати. Тепер, коли в нього все вийшло, коли карти лягли ніби на замовлення, він неодмінно дістане Олену Суржу. Вбивати її можна не відразу. Поступово краще. Поспішати нема куди, вона швидше сама помре, очікуючи на свою смерть у кожному темному кутку власної квартири.
Тільки цього разу він спробує обійтися без сторонньої допомоги. Шансів на успіх більше. Я дістану тебе, хвойдо з «ящика»!
Богдан Баглай рвучко підвівся з дивана, примостився за столом, підсунув до себе зошит у клітинку, куплений два дні тому і вже трошки списаний. Він нарешті міг почати власну сольну партію.
Доброго полювання, Бодю.
Ну, з Гужвою все зрозуміло. Глод тішився з підтвердження майже всіх своїх припущень. Адвокат опирався начальникові УБОЗу, котрий особисто допитував його в палаті за присутності чи не всієї основної ментівської верхівки Слобожанська не надто довго. Глод зробив поправку на загальний стан його здоров’я, інакше — він міг побитися об заклад на всі тридцять два зуби, — цей жучара неодмінно б викрутився.
Так, там є над чим працювати. Тільки зізнанням у вбивстві Пустовіта й організації втечі особливо небезпечного злочинця Баглая тут не обійдеться. По-перше, існує такий собі Голдовий Дімон, ще один спільник організатора втечі. Тут просто — знайти й затримати, Глод не сумнівався, що поганяло опери проб’ють за своїми каналами ще сьогодні, і вночі означена особа опиниться в камері. По-друге, історія із сімдесятьма п’ятьма тисячами баксів багато чого прояснює. Зокрема, чітко дає зрозуміти мобільність самого Баглая. Коли в кишені втікача така сума, він запросто може надовго зникнути, просто розчинитися в просторі. Нехай, це, зрештою, не його клопіт. Зате ця історійка додала несподіваного клопоту колишнім Глодовим колегам. Адже виглядає так, що ділові партнери адвоката Едуарда Гужви — ділки наркобізнесу, причому серйозні. Хоче він чи ні, але назвати їх мусить. Бо «а» Гужва вже сказав, переповівши епопею зі «скарбом», тепер треба «б» казати. Тобто розповісти все про свої контакти з наркоділками. Діють вони, з усього виходить, з усеукраїнським розмахом. Накрити їх — справа честі Слобожанської міліції, раз Баглая з рук випустили. Нічого, тут усе піде, мов діти до школи.
Листя ще трималося на деревах, хоча вже ледь пожовкло, однак мерзлякуватий як для оперської роботи Притула сказав таким тоном, ніби передавав повідомлення про початок третьої світової війни: сьогодні останній день теплого «бабиного літа», вже вночі обіцяють різке зниження температури з двадцяти п’яти до п’ятнадцяти градусів із позначкою «плюс», далі зарядять дощі, і він, старший лейтенант Притула, схопить нежить. Глод лише знизав плечима. У нього особисто не було ані улюбленої погоди, ані улюбленої пори року. Він не любив ранніх сутінок, а тепер, в останні дні вересня, темніти за вікном починало вже від сьомої вечора. Але це не означало, що пізньої осені чи взимку він почувався менш затишно, ніж посеред літа. Просто тепер, відчуваючи себе формально вільним від традиційного графіка роботи опера, він тішився думкою, що може повертатися додому не надто пізно. Не щодня, звичайно. Хто знає, чим далі доведеться займатися. Не виключено, опер у ньому знову почне прокидатися, перемагати, заперечуючи нехай умовну життєву стабільність, як оце тепер, у історії з убивством Пустовіта.
Так, контакти Гужви з наркоділками, навіть його змова з Баглаєм, який, до речі, розкусив адвоката раніше за всіх і банально, за прикладом класичного змія-спокусника купив його перспективою отримати сімдесят п’ять тисяч зелених, а потім навіть не застрелив, лише поранив, аби той видужував і мучився, картаючи себе за жадібність, всі ці речі Макса зовсім не обходили. Крокуючи оповитими сутінками вулицями додому, він чітко уявляв собі пенсіонера Юрія Пустовіта, котрий отримав під дихало спочатку від рідного, випещеного недоспаними ночами сина, потім — від пещеного адвоката в дорогому костюмі та окулярах у золотій оправі. Ось старий тремтячими руками передає Едуардові Васильовичу, солідному та надійному, гроші, виручені від продажу хорошої квартири. Ось у маленькій квартирці, сам-один відпоюється сердечними краплями чи якимись іншими ліками, чи навіть горілкою після того, як вислухав у залі суду вирок і не побачив на належному місці адвоката, як не бачив і не чув його вже досить тривалий час. Ось він, нашкрібши грошей, ховає свою померлу від горя дружину, не дозволяючи сльозам текти по зморшках на обличчі, а може — навпаки, не стримуючи сліз. Ось Пустовіт із впертістю детектива-аматора вираховує адресу брехливого та підступного адвоката. Ось ріелтери з квартирного агентства намагаються запропонувати клієнтам харківську квартиру самотнього діда за максимально дешевою ціною, аби швидше продати її і отримати свої стабільні комісійні. Ось їхні колеги в Слобожанську намагаються продати пенсіонерові забацану «хрущобу» якнайдорожче.
Перед очима Глода стояла людина, яку він жодного разу не бачив живою, а мертвою — лише на кількох фотокартках. Цей старий спирався на палицю з вигнутою ручкою і не відходив од офісу Гужви, а охорона вже не наважувалася викидати його за двері втретє, хоча перші два рази зробила це охоче, воювати зі стареньким дуже просто. Зрештою Глод уявив реакцію адвоката. Він не боявся кинутого ним клієнта, бо Юрій Юрійович Пустовіт не мав у цьому житті жодної ваги, взагалі жив за інерцією. Але Гужву лякала його впертість, зовсім не стареча енергія та наполегливість. «Я не хочу, щоб ти жив, — звучали у вухах Глода слова Пустовіта, яких він ніколи не чув. — Але ти можеш купити в мене своє життя. Ти повернеш мені гроші, тоді я перестану ходити за тобою. Я не поїду з міста. Ти повинен знати — я поруч. Та за життя своє можеш бути спокійним». Навряд чи адвокат сприйняв погрози старого серйозно. З другого боку, впертість справді лякала. Дід не зупиниться. До нього вже всі звикли, на старечу постать з паличкою ніхто не реагував, офісна охорона почала навіть відверто насміхатися з Гужви, Глод чув навіть ці насмішки. Пустовітові, на глибоке переконання адвоката, нічого не варто продати «хрущобу», роздобути пістолета — це не складно, коли гроші на руках, — прийти сюди, застрелити кривдника, здатися ментам і померти з почуттям виконаного обов’язку десь на зоні чи просто в слідчій тюрмі.
Покровителі допомагати не хотіли через дріб’язковість проблеми. Принаймні так це виглядало для сторонніх очей. Глод уявив собі панів, схожих на італійських акторів, які грають верхівку мафії в серіалі «Спрут», і навіть почув, яким тоном і куди вони посилають свого холуя в золотих окулярах. Спочатку — телефоном, потім — особисто, радячи приходити додому або до офісу з іншими, серйознішими проблемами. Або взагалі за викликом. І тоді Гужва сам дістає зброю, приходить пізно ввечері до задрипаної квартири свого несподіваного ворога, останній раз пропонує лишити його в спокої, навіть намагається замазати конфлікт п'ятьма сотнями доларів. А коли старий, випивши перед приходом ворога чарку горілки, замахнувся на нього костуром і послав, швидше за все, тими самими словами, що й господарі, Гужва зопалу вихоплює парабелум і стріляє майже впритул. Потім для годиться вкладає йому в руку ножа. Нехай менти думають — тут відбулася бійка, і той, хто стріляв, просто оборонявся. Далі випадає слушна нагода взагалі списати цю справу. На повернення грошей його винаймачі не надто й сподівалися, діяли за принципом: «А раптом вийде», а потім, зітхнувши, списали їх із балансу остаточно…
Гроші в результаті дуже знадобилися Богданові Баглаю.
Знову Баглай.
Глод що далі, то частіше ловив себе на бажанні взагалі не думати про нього. Звісно, той навряд чи знав про Максимове звільнення з міліції. Хотів банально скинути слід і спрямувати в протилежний бік від себе не кого-небудь, а саме того мента, котрий узяв його особисто. Натура в Баглая така, мерзенна, гадючна та мстива, як говорилося в тій самій телепрограмі вустами покійного тепер слідчого Борі Харламова. Вбитого, за волею випадку, тим-таки падлючним Баглаєм.
Пригадавши сумнозвісну телепрограму, Глод відразу згадав і журналістку Олену, про яку теж намагався не думати… але зовсім з інших причин. Дієвий спосіб викинути непотрібне з голови він знав лише один. До того ж привід був досить-таки реальним: нехай маленька, зате перемога, його, Максима Глода, перемога. Не кожного дня колишні опери так ефектно віддають своєму колишньому начальству вбивцю, якого за бажання можна було вирахувати ще минулої зими.
І біс його батька знає: аби закрили тоді Гужву, чи зміг би тепер Баглай так запросто підписати когось на організацію власної втечі. Ось тільки чергове дурне запитання: чому він не спробував утекти раніше, коли — ніде правди діти, — зробити це було значно простіше?
Ну їх на хер, Баглаїв, Гужвів, дурні запитання! Глод звернув до генделика неподалік від дому, того самого, відкритого йому колись районним п'яничкою Вовою Маньком, рідним братом коханки Ба… Блін, знову Баглай! Викинути його з голови, витерти з пам'яті до поганої мами! Глод проштовхався через натовп вечірніх алкашів, замовив собі сто грамів горілки, перехилив просто тут, не відходячи від стійки, закусив шматочком лимона, тут же замовив ще стільки ж і крабову паличку. Барменка вже давно забула про торішній весняний інцидент, навіть визнала в Глодові постійного клієнта і час від часу по-приятельському посміхалася. Нині вона перебувала, вочевидь, не в доброму гуморі, та Макса її настрій сьогодні зовсім не обходив. Випивши і зажувавши біло-червоною паличкою зі штучних крабів, він кивнув барменці, вибрався із задушного підвальчика і рушив додому, де на нього чекали гаряча ванна і вечір на самоті перед телевізором.
…Телефон дзвонив двічі, поки він лежав у ванній. Глод не збирався зриватися й голяка, стікаючи водою, дізнаватися, хто так уперто домагається його. Раніше трубку радіотелефону до ванної приносила Наталка, розуміючи — опера можуть вирвати з мильної піни будь-якої миті. Тепер Глод міркував уже по-буржуазному: кому треба, той завжди додзвониться. Тому виліз із ванни, коли набридло лежати, витерся махровим рушником, обмотав ним стегна, пройшов на кухню, поставив чайник. Їсти не хотілося, та особливо й не було чого. Іноді Глод визначав себе як холостяка класичного.
Щойно чайник закипів і одноразовий пакетик «ліптону» занурився в наповнену окропом чашку, знову озвався телефон. Доведеться підходити. Лишивши чашку на кухонному столі, Макс зайшов до спальні, присів на край ліжка, дочекався чергового дзвінка і зняв трубку.
— Слухаю.
— Алло… — жіночий голос.
— Так, я слухаю.
— Алло… Максиме? Це Максим?
— Максим, — погодився Глод, далі не впізнаючи співбесідницю.
— Це Олена… Пригадуєте, з телебачення…
— Телепатія.
— Що?
— Нічого, то я сам до себе, — не говорити ж їй, що годину тому згадував про неї, все одно не повірить, вийде, наче в поганому серіалі про кохання. — Звідки ви?
— З Києва… З дому. Максиме, ви можете чесно відповісти мені на одне запитання?
— Просто так, не поцікавившись моїми справами і не розповівши про свої?
— Просто так. Бо питання серйозне.
— Не інтригуйте мене, Олено, і не набалакуйте собі міжміську, зараз уже не бізнес-час, але ще не нічний тариф.
— Бог із ним. Максиме, де Богдан Баглай? — пауза. — Скажіть мені, що він у камері, за ґратами, під надійною охороною.
Отак.
— Не можу, — слова вирвалися мимоволі, він хотів відповісти їй щось зовсім інше, інакше. — Радий би, та не можу. А взагалі, що там у вас сталося?
— Отже, мені справді страшно.
— А чому я повинен вам, Романе Романовичу, отак просто відповідати на запитання такого роду? І чому ви вважаєте, що все це взагалі пов’язане з ним?
— Думаю, вам доведеться відповідати на нього не лише мені. І, вибачте, пане генерале, але я змушений повторитися: де тепер перебуває Богдан Баглай?
Все ж таки Малиновський був у чомусь генієм своєї справи. «Кримінальні портрети» дуже швидко стали резонансною, а як наслідок — рейтинговою програмою. Тому її продюсер міг спокійно скористатися правом прямого доступу до міліцейського керівництва, з яким програма активно співпрацювала. У тому числі — до начальника убозівського главку, генерала з простим, зовсім навіть не міліцейським прізвищем Савченко. День для візиту теж вдалий — четвер. Не початок тижня, наповнений нарадами, не середина із запарками, та й не п’ятниця з підбиттям підсумків.
— Треба зустрітися, дещо обговорити, певні проблеми, — досить обтічна фраза.
— Гаразд, приїздіть, Романе Романовичу, завжди радий бачити, годинку на дванадцяту, всі проблеми вирішимо, — ще більш неконкретна відповідь. Олена навіть не чекала, що Малиновський запитає про Баглая з місця в кар’єр, тому її трохи втішила реакція генерала. Та він швидко опанував себе і тепер розмова набувала більш офіційного характеру.
А це давало Олені підстави для невтішного висновку: їй не повірять.
— Ви можете назвати мені джерела вашої поінформованості? Звідки ви знаєте, що Баглай може перебувати на волі?
— Слухайте, ми поки що обмінюємося запитаннями, наче малі діти, — Роман нервувався і не приховував цього. — Якщо герой нашої програми, особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай справді втік з-під варти, приховувати це як мінімум нелогічно.
Оголосити розшук, причому безпосередньо за допомогою нашої програми — ось що треба зробити, причому навіть зараз не пізно. І потім, якщо він якимось чином утік і справді переховується на волі, то це означає — погрози на адресу журналістки цілком реальні. Ви ж краще від мене знаєте, що повинна робити міліція, коли журналіст ризикує постраждати від руки злочинця через свою професійну діяльність. Злочини, скоєні проти журналістів, беруться під особливий контроль…
— А в чому, Романе Романовичу, ви бачите склад злочину? І де ви бачите погрози на адресу нашої, — генерал наголосив на останньому слові, — дорогої пані Олени?
— Ви ж тримаєте в руках листа, — встряла Олена.
— Тримаєте, — підтвердив Малиновський.
— Я, звичайно, не фахівець у красному письменстві, я насамперед міліціонер, навіть колишній опер, причому не найгірший. Але оце, — Савченко повернув аркуш паперу, котрий тримав у руці під час усієї розмови, текстом до присутніх, — що завгодно, тільки не погрози. Це поезія, наскільки я розумію.
— Це — не поезія. Це просто вірші. Не найгірші, проте й не геніальні.
— Ну, вам, творчим людям, видніше. Для мене як відповідального працівника органів внутрішніх справ, так само, як для будь-якого працівника розшуку чи слідства, це навіть не речовий доказ.
— Чому?
— Давайте, пані Олено, ще раз усе по порядку. Отже, вам на телебачення часто приходять подібні листи?
— Подібний — уперше.
— Тобто? Ніхто ніколи не присилав вам віршів?
— Ну, скажімо так, присилали, але не такі…
— Ще раз почнемо спочатку. Скільки разів за весь час роботи на телебаченні ви особисто отримували листи?
— Багато. І на «Кухонний базар» приходила пошта. Звичайна та електронна. Писали на форум — як для програми взагалі, так і для мене особисто. Будь-яка програма заохочує глядацьку пошту, зворотній зв’язок, рейтинги, розумієте?
— Звичайно. Поїхали далі: на «Кримінальні портрети» пошта приходить?
— Не так багато, вийшло ж усього чотири випуски. Особливо після батька-ґвалтівника. Та й після людожерів народ писав. Обурювався здебільшого. Хтось приколювався на форумі в Інтернеті. Написали кілька разів: «Я тебе з'їм!». Так, пустощі…
— Чому ж пустощі? Між іншим, оце «я тебе з'їм» реальніше сприйняти за погрозу, ніж невинний віршик, написаний, без сумніву, прихильником. Вашим особисто. Та ще й таким, хто не сподівається на вашу прихильність. Ви для автора цього послання — недосяжна телезірка. І жінка, зрештою, також. Ось, послухайте уважно. Не відмовлю собі в задоволенні зачитати це вголос.
Генерал прокашлявся і почав декламувати без жодного ентузіазму, наче звітував комусь про виконану роботу:
Я народився в цей поганий вік
І лиш тобі я заявляю прямо —
Своїм душевним втратам загубив давно я лік,
Фінансовим же загубив так само.
Нам не ходити разом у балет,
Не пити в ресторані гідропарку.
Ти там собі купуєш свій дешевий марафет,
А я собі жую державну пайку.
Забуду тут любовний твій талант,
Усі твої ужимки й інтереси.
І твій фотопортрет я перешлю тобі назад
І не вкажу зворотної адреси.
Олена та Малиновський вислухали його, зберігаючи кожен на своєму обличчі однаковий кам'яний вираз. Слідчий експеримент вочевидь не вдався, і господар кабінету помітив це.
— До речі, — генерал намалював на обличчі посмішку, — я теж ваш палкий прихильник. Належу до легіону таких самих ваших фанатів із числа працівників МВС усієї України. І так само не сподіваюся на взаємні почуття, як і цей зек. Між іншим, полковника Стогнія так не люблять, як вас. Може, тому, що красується, наче дівка, а тут розумна альтернатива — насправді красуня.
— Але ж ви не пишете мені подібних віршів! Взагалі ніяких!
— Не сподобив мене Господь! — Савченко розвів руками, аркуш паперу й далі тримав у правиці.
— Мені взагалі вперше прислали вірша поштою!
— Все колись трапляється вперше!
— Але його написав Баглай! — Олена відчула, що опинилася в якомусь зачарованому колі. — Я начиталася його так званих віршів, ще коли працювала над кримінальною справою. Вони підшиті, том тридцять четвертий, як зараз пам’ятаю.
— Це — один із тих віршів?
— Ні, він, швидше за все, написав новий! — генерал хотів щось сказати, та Олена затарабанила, незважаючи на невдоволену Романову міміку і не даючи господареві кабінету вкотре збити її з думки: — Тому ми хочемо знати, де Баглай тепер. Якщо він якимось чином дізнався адресу нашого офісу, сидячи в камері й відбуваючи своє довічне ув’язнення, я заспокоюся і намагатимусь подивитися на надісланий мені вірш під іншим кутом. Але я довідалася, що понад тиждень він гуляє на волі. Навіть більше — втік, залишивши після себе купу трупів. І ось мені надходить від нього лист. Думаю, йому таки дали змогу подивитися нашу програму, тепер він просто знущається, лякає мене…
— Якщо не гірше, — вставив Малиновський.
— Тобто? — не зрозумів генерал.
— Не виключено, що він захоче… скажімо, нашкодити Олені.
— Гаразд, — витримавши невеличку паузу, мовив генерал. — Я слухав вас, послухайте і ви мене. Оцей лист, — він помахав аркушем у повітрі й нарешті поклав його на стіл, — набраний на комп’ютері та роздрукований на принтері. Надійшов він не поштою, правильно? Його вийняли вчора з ящика для прямої кореспонденції, що стоїть біля бюро перепусток на центральному вході до офісу вашої телекомпанії. Як ви щойно пояснили мені, відвідувачі можуть класти туди листи та різні пакунки, котрі призначені для працівників каналу, аби за кожним разом не виписувати кур'єрам перепустки чи не смикати туди-сюди постійно зайнятих адміністраторів. Виймають надходження тричі на день. Незалежно від того, повний ящик чи там лише один конвертик. Цим займається конкретна людина, яка сортує пошту й передає далі адресатам. Ніколи ще нічого не губилося, нововведення себе виправдовує. Поки що я правильно відтворюю ваші слова, Романе Романовичу?
— Абсолютно.
— Ви принесли також конверт, із якого Олена витягла листа з віршем, що так налякав її. Ось цей конверт, переді мною, — тепер генерал показав їм розірваний конверт. — Зворотної адреси немає, вашої так само. Лише наклеєні скотчем великі літери, набрані спочатку на комп’ютері, потім — роздруковані на принтері, тоді — акуратно вирізані. Тут зазначений адресат: «ДЛЯ ОЛЕНИ СУРЖІ». Кинути цього листа в ящик міг хто завгодно.
— Вам не здається все це підозрілим?
— Ні, — коротко відповів генерал. — Людина має право передавати листи іншій людині у будь-який безпечний для життя та здоров’я спосіб. Скажімо, загортати в папірець каменюку і кидати у вікно, розбиваючи шибку, не можна. Злочин не кримінальний, але адміністративний штраф стягується легко. Можна ще за хуліганство притягти таких листонош, та на практиці такого ніколи не роблять. І так міліцію лають, що саджають мало не за п’ять колосків, як при Сталіні, а справжні бандити відкуповуються хабарами і на свободі гуляють…
— Так на волі Баглай чи ні? — знову не витримала Олена.
— Я ще не закінчив, — генералова рука поклала конверт зверху на аркуш. — Таким чином, почерк визначити неможливо. Аби ще ваш анонімний фанат писав від руки… Жодних придатних до ідентифікації відбитків пальців, окрім моїх та ваших, ані на конверті, ані на аркуші експерти не знайдуть. Гарантія. Ви вимагаєте від мене захисту? На підставі чого міліція мусить берегти пані Олену цілодобово? На підставі того, що хтось написав вірша зовсім нейтрального змісту, видрукував на комп’ютері, поклав у конверт і приніс просто до офісу, а не кидав у поштову скриньку, бажаючи, аби швидше дійшов? Складу злочину в цьому немає. Повірте мені, старому розшуковцю. Навіть кримінальну справу на підставі написаного і подарованого вам вірша порушити неможливо. Так не лише в нашій — у будь-якій країні.
— Навіть якщо я просто тут напишу заяву, що мені погрожує убивця Баглай, ви її не приймете? — виклично запитала Олена.
— Ні. Територіально ваша телекомпанія належить до Печерського районного відділу внутрішніх справ. Заяву несіть туди. Навіть якщо її у вас приймуть, ніхто нічого не робитиме. Бо заява нічим не підкріплена. Кажу ж вам: поки що у факті отримання вами віршованого листа складу злочину немає.
— Тоді знову почнемо звідти, звідки вже починали, — знову заговорив Малиновський. — Ви тут обмовилися про порівняння почерку та відбитки пальців. Якби це було написане від руки, якби на конверті чи листі знайшли чіткі відбитки пальців, якби експертиза довела — писав Баглай і пальці його: чи порушили б ви на підставі цього кримінальну справу?
— Якщо Баглай відбуває призначене йому покарання — ні.
— А якщо він на волі?
— Я вам вкотре пояснюю: формальних доказів того, що вірша написав і кинув у ящик Баглай, немає і не буде. Їх просто не знайдуть. Раз так — немає і кримінальної справи. Тобто ані в мене, ані в кого іншого не буде підстав охороняти вас, Олено. Зрештою, і людей не знайдеться. Бог знає, наблизиться він колись до вас чи просто так розважається.
— Значить, він на волі, — підсумувала розмову Олена. Вона намагалася до останнього переконати себе в тому, що помиляється, що Глод по телефону просто пожартував, бо чомусь образився на неї за ту програму і свою роль у ній, знає вона ідіотські ментівські жарти, вже знає. Та Глод, виходить, говорив серйозно, хоча дуже сухо і стисло, вочевидь намагаючись не ляпнути зайвого. Страх знову накотив штормовою хвилею, захотілося зіщулитися на стільці, перетворитися на мишку, зникнути десь у шпаринці під підлогою і сидіти там довго-довго, можливо, все життя.
— Зрештою, пане генерал, ви щойно дали нам це зрозуміти, — погодився з її висновком Роман.
— Припустімо, ви маєте рацію. Хтось проговорився, стався витік інформації, — спокійно заговорив Савченко. — Ми робимо, можна сказати, одну справу, тому підтверджую: так, десять днів тому Богдан Баглай утік з-під варти, вбивши під час втечі двох оперативників, охоронця, слідчого, ще одну, зовсім сторонню людину, і тяжко поранивши ще трьох. Серед них — адвокат, котрий свого часу вів його справу. Подробиць не буде. Оголошено загальнодержавний розшук. Ви це хотіли почути?
— Ви не маєте права приховувати інформацію…
— Ми, пані Олено, маємо будь-які права. У цій ситуації її оприлюднення через пресу й телебачення лише ускладнить, на нашу думку, процес розшуку. Це не в наших інтересах, ось таке формулювання.
— Чому? Ви можете пояснити — чому?
— Причин багато, — навіть Олена з її порівняно невеликим досвідом зрозуміла, що генерал ухиляється від прямої відповіді. — Вірите, я вигадаю їх зараз десяток, і кожна матиме об’єктивний вигляд. Наприклад, скільки можна давати оголошень про розшук однієї людини на телебаченні та в газетах? Один раз, максимум — два. Далі це вже нікого не хвилюватиме. Журналісти перекажуть подробиці втечі, охоче потопчуться по міліції, вони це люблять, а потім — усе. Наступного дня виникне інша тема, не менш цікава. Навіть більше: Баглай, мабуть, уважно стежить за пресою. І взагалі — він тепер дуже уважний та обережний. Нехай заспокоїться, вирішить, що шукати його перестали, і вилізе на поверхню, втратить обережність. Досить аргументів чи продовжити?
— Розумієте, — Роман заговорив, старанно фільтруючи слова, — для нашої програми можна зробити виняток. Ми нібито причетні якимось чином до справи Баглая, тому повідомлення про його втечу, навіть без подробиць, додасть нам аудиторії.
— Ви думаєте насамперед про це?
— Робота у мене така — саме про такі речі дбати в першу чергу. Але я певен: ще більш резонансно це повідомлення прозвучить у новинах. На такі речі вашої згоди мені не потрібно, існує право журналіста на вільне отримання та розповсюдження інформації…
— Послухайте, Романе Романовичу, вимкніть, вибачте на слові, дурня! — генерал підвищив тон розмови. — Ви ж не хочете, аби ваші «Портрети» перестали існувати?
— Ви погрожуєте закрити програму?
— Боже збав — погрожувати телеканалу! Можете дати добро на озвучення цієї частини нашої розмови в новинах чи деінде. У вас буде п’ятнадцять хвилин слави. Потім, Романе Романовичу, наша співпраця й добрі стосунки припиняться раз і назавжди. Наступного ж дня будь-яка інформація такого роду закриється не лише для вашого каналу — для преси взагалі. Окрім спеціалізованої, на зразок наших відомчих газет і журналів і підконтрольних телепрограм на зразок «Чорного квадрату», «Закону», підполковник Стогній взагалі позбавиться конкурентів. Можете бути спокійні: новий міністр тільки й чекає слушної нагоди, аби максимально обмежити доступ преси до міліції. А винуватцями всього станете ви. Про це ми вже потурбуємося, можете бути спокійними. Тепер скажіть: вам це треба?
Олена далі дивувалася реакції Романа: він тримався абсолютно спокійно, наче грав у покер і збирався блефувати, маючи на руках не найкращі карти.
— Але ж Баглай у бігах. І теоретично здатен писати Олені листи з погрозами. Навіть сам здатен становити для неї реальну загрозу. Як із цим бути?
— Я особисто не бачу підстав для занепокоєння, — генерал не знижував тону. — Баглаєві зараз просто робити немає чого, як тільки писати журналістці сентиментальні тюремні віршики. За стилем — саме воно, хоча я не фахівець із подібних питань. Начитався за своє життя таких віршиків… Вашу програму, я певен, кримінальний елемент дивиться. У них там кожен третій римує кров та любов. Нічого не заважає комусь із них склепати такого ось віршика для нестандартної телеведучої, красивої, вибачте, Олено, бабери, яка замість того, щоб говорити про моду, музику, кохання та різноманітні жіночі історії, говорить з екрану про вбивць, людожерів, ґвалтівників та іншу людську поторочу. Навіть коли я десь глибоко в душі згоден із вашими підозрами, цього зовсім не досить, щоб дати команду все кинути й ловити Баглая біля вашого офісу, будинку чи десь на маршруті вашого пересування містом. Даруйте, панове, але розмову закінчено.
Знову ні слова, ні півслова. Люди навіть не здогадуються, хто ходить серед них. Та Баглай знав — про нього не забули, і раз не передають про його подвиги на телебаченні й не пишуть у провідних газетах, отже, так комусь треба, просто вигідно і край. Його такий розклад навіть розважав. Хоча головну розвагу він збирався смакувати попереду, переживав лиш, що не зможе спостерігати за пикою цієї малої сучки. У тому, що вона здогадається, хто саме став таким надто палким її прихильником, він жодних сумнівів не мав.
Поки що вдавалося обходитися без особливих сторонніх контактів. Цілий день Баглай блукав Дарницею, вишукуючи комп’ютерні клуби та інтернет-кафе. Пацанва не використовувала техніку за прямим призначенням, гралася в різні іграшки, лише одиниці писали один одному листи чи блукали сайтами з метою самоосвіти. Ріг, Скляр та Кузьма, коли не бухали та не знімали тьолок, постійно тусувалися у таких клубах, убиваючи комп’ютерних монстрів.
Дебіли.
Користуватися комп'ютером Баглай загалом навчився. Час від часу він заходив у інтернет подивитися на сайти різних великих і малих фірм та фірмочок. В основному його цікавила реальна ринкова ціна того чи того товару. Озброєний потрібною інформацією, він не дозволяв баригам дурити себе навіть за умови, що пропонував крадене. Спритно та вправно торгувався, скидаючи крадений товар чи визначаючи: це треба брати, а на це не варто витрачати часу та зусиль. Словом, із компом він цілком давав собі раду, але зараз його цікавила можливість виходу на принтер. Не в усіх клубах його використовують — потреби такої немає.
Нарешті в одному з клубів принтер знайшовся. Баглай, наступивши на гордість та гонор, заговорив до пацанів, молодших від нього років на п'ять. Переповів свою проблему: є в нього важливий текст, треба набрати і роздрукувати, коли б можна було скористатися машиною та принтером, там не багато, він заплатить. Двадцять баксів — непомірна ціна за таку послугу для таких мудаків. Від папірця з портретом американського президента важко відвести очі, отже, проблема вирішилася на диво оперативно. Один із пацанів, судячи з усього — старший розпорядник на час, поки немає дорослого хазяїна, струсив із лавки якогось хлопчака, коли той саме полював на гоблінів, посадив божевільного мільйонера на звільнене місце, пояснив: дисководи кругом вимкнені, аби різні маромої свої дискети не пхали та вірусів не заносили. Тому, дядьку, набирай тут, створи собі папочку, коли хочеш, а ні — записуй як звичайний вордівський файл. Тоді перекинеш його електронкою на їхній офісний комп, вони підкажуть, як це зробити. Ну, а звідти вже роздрукують, там принтер підключений.
Зашибись, пацани.
Передрукувавши написані в зошиті від руки вірші, набравши окремо ім’я та прізвище журналістки та вивівши все це на принтер, Баглай тут же знищив файл, розпитав, де поблизу роблять ксерокопії, за півгодини наксерив по три примірники кожного аркуша. Для чого так багато, сам не знав. Навіть більше, — просто не замислювався над цим. Час покаже. Вдома посортував копії на три купки, одну відразу склав учетверо, заховав через брак кращого місця під телевізор, решту поклав у сумку, поряд із набитою грішми коробкою.
І несподівано для себе відчув довколишню порожнечу. Минула лише половина дня, заряд енергії лишився, та програма-мінімум виявилася виконаною надто швидко. Баглай не знав, що робити далі, до чого докласти рук. Без сумніву, його колишні братан, знали де шукати розваг. Наприклад, понапивалися б. Баглай скривився від самої думки про спиртне.
Колись, років у шістнадцять, він сприйняв пропозицію випити чогось серйознішого за пиво як належне. Наливали старші хлопці, піднесли на рівних — п’ятдесят грамів, пляшка розливалася на чотирьох, без того насилу дістали, тоді горілка на кожному кроці не продавалася. Організм зреагував миттєво — горілка не встигла навіть пройти стравоходом повний шлях, як хлопчину вивернуло, наче рукавичку. Баглай блював собі просто під ноги, а в голові крутилося: ось зараз із рота випаде шлунок разом з іншими нутрощами. Старші приятелі сприйняли це нормально, вперше мало що з ким трапляється. Почали згадувати подібні історії з власного досвіду.
Минув час, Богдан ніби прийшов до тями, йому знову налили, він знову пригубив, результат виявився ще гіршим: його знудило вже від запаху. Він не здавався, куштував алкоголь ще кілька разів, причому не лише горілку, а й коньяк, сухе вино, портвейн, лікер, навіть самогон. Висновок напрошувався сам: незалежно від міцності напою, його організм не сприймав алкоголь у принципі. Більше того — вивергатися почало навіть пиво, яке до того хлопець час від часу попивав, заїдаючи в’яленими бичками чи креветками. До лікаря, ясна річ, Баглай не пішов. Що йому сказати: шлунок бухла не приймає? Видно, так уже природа запрограмувала. Цигарок він не курив просто так, не дотримуючись жодного принципу. Не хотів, не відчував від цього жодного задоволення. Про наркоту навіть не думав. Однак і своїми спортивними досягненнями не міг похвалитися. Ну, шахи хіба, і то останній раз переставляв фігури на дошці років у вісімнадцять. Спосіб життя, обраний ним, та середовище, в якому завдяки цьому опинився, менше за все сприяли регулярному розвитку шахістської думки. Щоправда, іноді Баглай ловив себе на бажанні розіграти невеличку партійку, тільки замість королів, коней та пішаків завжди бачив перед собою людей.
Аби знову не нудитися перед телеекраном, Баглай узяв навмання один із аркушів, вийшов на вулицю, доїхав на метро до Хрещатика, там купив пачку конвертів без марок, а в найближчій аптеці — кілька пар медичних гумових рукавичок. Потім, поблукавши універмагом, надибав хусточки, купив три штуки. Знайшовши затишне місце в скверику на розі Пушкінської та Прорізної, вмостився на лавці і старанно, не звертаючи ні на кого уваги, витер аркуш і конверт хусточкою, перед тим натягнувши рукавички. Перехожим Баглай віддав належне: на нього теж ніхто уваги не звертав. Поклавши складений аркуш у конверт, Баглай хотів змочити місце для заклеювання слиною, та вчасно зупинився. Він десь чув або читав, що слина так само ідентифікує людину, як і відбитки пальців. Аналізу слини в нього, здається, жодного разу не брали, тому при бажанні порівняти навряд чи буде з чим, але Баглаєві не хотілося давати ментівським експертам навіть маленьку зачіпку. Хоча не був певен, що конверт і вкладений у нього аркуш хтось узагалі віддасть для серйозної експертизи. Засунувши незаклеєного листа в кишеню куртки і не знімаючи при цьому рукавичок, він пройшов до найближчого туалету, заплатив сорок копійок, змочив обтягнутого гумою пальця під краном, акуратно провів мокрим по смужках клею, запечатав конверта. Треба ще було купити ножиці та скотч. Усе це продавалося в універмазі. Лишалося вирізати надруковане прізвище адресата і наклеїти на конверт. Вирізав і наклеював паперові смужки не надто акуратно та старанно, вийшло трохи кривувато, та хай уже пробачають.
Дорогу до офісу «S-каналу» він за ці дні вивчив добре, загалом погано орієнтуючись у Києві. До столиці його постійно заносило проїздом, далі залізничного вокзалу ніколи в своїх мандрах не заходив. Не знімаючи рукавичок, тримаючи руки в кишенях шкірянки, він пройшовся пішки від Хрещатика до Кловського узвозу, впевнено зайшов до центрального входу в офіс. Ящик для кореспонденції впадав в очі відразу, Баглай наколов його ще під час першого розвідувального візиту сюди й відразу визначив для себе один із способів передачі кореспонденції. Кинувши листа в ящик, Баглай вийшов із почуттям виконаного обов’язку. Остогидлі рукавички пожбурив у найближчий смітник… І знову відчув, як накочується порожнеча. Звісно, сучка отримає вірша, складеного на її честь. Про це на всю Україну не розтрубить, сумнівів немає. Але це так, артпідготовка перед наступом піхоти та важкої бойової техніки. Метро, вулиці, люди, взагалі — саме місто почало тиснути на Баглая ще сильніше, ніж чотири стіни, тому він зловив перше зустрічне таксі, назвав адресу, повернувся в свою нору, вмостився за столом, натягнув нову пару рукавичок і, орудуючи ножицями та скотчем, заготовив ще три листи для Олени Суржі.
За цими клопотами сплив черговий день. Під вечір стало зовсім тоскно, а коли осінні сутінки остаточно заволоділи містом, Баглай рішуче вимкнув геть остогидлий телевізор, ніби нафарширований серіалами про несправжнє життя, різними шоу, де діти признаються батькам у статевому потязі до бабусь, а весь зал це обговорює, та рекламою бабських прокладок. У нього ж купа бабок у кишені. Десь у місті вже вийшли на роботу повії, котрі тільки й чекають щедрого клієнта. Є ще кабаки, де можна пристойно повечеряти — і хай лише халдеї спробують погано обслужити його, клієнта, котрий завжди правий.
На початку восьмої вечора Богдан Баглай вийшов зі свого сховку підкоряти велике місто.
Повечерявши, знайшов за допомогою таксистів-усезнайок шлюху, котра чесно і головне — мовчки відпрацювала свою оплачену годину. Тож повернувшись після виконаної програми-мінімум додому, Баглай завалився на диван і швидко заснув. А серед ночі прокинувся, сів, звісивши ноги, подумав, що саме його розбудило, згадав, усміхнувся в темряві.
Ідея справді непогана. Адже проститутці все одно, за яку послугу їй платять. Тим більше, коли це в жодному разі не стосується збоченого сексу. Вірніше, нехай собі думає про клієнта, що хоче.
Отже, завтра потрібен магнітофон. Ще краще — диктофон. Таксист-сутенер пояснив, де його завжди можна надибати, коли знову припече. До біса довбані листи. Вже не смішно.
— Втішити тебе немає чим, але я чесно виконав твоє прохання, незважаючи на повну його ідіотичність, — Малиновський розвалився в кріслі, кинувши злощасний конверт перед собою на стіл.
— Ти справді вважаєш мене ідіоткою?
— Не знаю. Принаймні в тебе стало розуму не мести язиком по всьому каналу і не переповідати страшилки про те, як тобі нібито погрожує небезпечний маніяк.
З часу отримання Оленою анонімного вірша минуло три дні. Настав жовтень, який приніс сльотаві дні й короткочасні похмурі дощі, що цілком відповідало загальному настрою молодої жінки. За цей час вона переконалася: аби нормально заснути, не треба боротися з сонячними променями. Навпаки, Олена ніколи б не повірила, що почне боятися не лише темряви, а навіть тьмяного світла нічника. З темних кутків до неї долітало зловісне шепотіння, а іноді здавалося — просто з кутка чи з-під ліжка виповзе товстезна зміюка з головою Баглая, подивиться на неї порожніми холодними очима, висуне з рота роздвоєного язика… Ні, далі розпалювати уяву не хотілося. Після невдалого візиту до міліцейського генерала вони з Романом поїхали до неї додому — на роботу Олена повертатися просто не могла. Дорогою Малиновський заїхав до аптеки, накупив цілу купу дорогих заспокійливих пігулок. Та коли він поїхав, лишивши її саму, хоч і в надійно замкненій квартирі, вона, наковтавшись тих ліків, зрозуміла, що спокійніше не стало. Поспати вона змогла лише півтори години, потім, прокинувшись, відразу почала дзвонити Романові то в офіс, то на мобільний. Зрештою в нього урвався терпець, він приїхав і до вечора коханці сварилися, коли — пошепки, коли — голосно. Врешті-решт Малиновський спробував укласти мир чи хоча б перемир'я, місцем для цього традиційно слугувало ліжко. Проте Олена трималася скуто, напружено, на пестощі та лагідні рухи коханця не відповідала, нормального сексу в них не вийшло. Роман одягнувся і втупився в телевізор, а Олена лежала, не рухаючись, близько години. Потім тихо промовила: «Вибач», і зникла у ванній.
Вночі вони знову посварилися: Олена вперто не хотіла вимикати світло в усій квартирі, навіть у ванній і туалеті. До себе додому Малиновський не поїхав лише через небажання нового скандалу, цілком логічно передбачивши, що коханка не буде його відпускати від себе. Коли нарешті вона, нагодована справді конячими дозами пігулок, заснула, Роман ще довго не спав, прикидаючи подумки найближчі перспективи. Нічого втішного ситуація не обіцяла, тож під ранок він сам запропонував Олені відвезти листа одним своїм знайомим спеціалістам на неофіційну порівняльну експертизу. Касету з фільмом про Баглая, де звучали оригінальні вірші, виписані з кримінальної справи, та вірш, отриманий Оленою від аноніма, він передав фахівцеві зі стилістики, пояснивши наперед, у чому справа, і попросивши не афішувати його прохання. Фахівець обіцяв не лише свою власну допомогу, а й навіть вирішив залучити ще парочку колег, аби повністю підстрахуватися. Працювали вони два дні, і ось нарешті повернули Малиновському матеріали, додавши письмове резюме. Та Романові все було зрозуміло і без занадто вченої, як на нього, писанини.
— Прочитай ось оце, якщо щось так просічеш, — він простягнув Олені через стіл кілька списаних від руки аркушів. — А в двох словах скажу тобі таке: причин для того, аби піджимати хвоста, немає. Або ж так: я не бачу цих причин.
— Говори, говори.
— Кажу: вірші, авторство яких нам із тобою відоме, і те, що тобі надіслали поштою, справді схожі за стилем. Так само, як схожі одна на одну всі пісні на радіо «Шансон». Чи, скажімо, зразки любовної лірики.
— До чого тут…
— У нашому випадку — тюремної. Чи бандитської. Словом, немає сумніву — твій анонімний прихильник належить до кримінального середовища. Може, звичайна гопота. Володіє словом, але не фахово. Так само, як Баглай. Ну, як би тобі ще пояснити… Горілка, скажімо, готується за однією технологією. Вся вона має сорок градусів. Лиш виробник різний. Чи ті ж самі вареники — їх усюди однаково ліплять. Начинка різна, тісто, розмір та суть вареника лишається одна. Ось такий «віршований вареник» тобі прислали.
— Ти хоч сам розумієш, що верзеш? Хто з нас ідіот?
— Слухай, кому це треба, тобі чи мені? Я пояснюю, як можу, аби до тебе дійшло: напевне сказати, хто саме написав цього дурнуватого віршика, практично неможливо. Так, не виключено, що це Баглай, котрий утік із-під варти. Але йому немає чого більше робити, як оце римувати для тебе рядки. Я схильний думати, що ти впадаєш у паніку. А це, дитино, шкодить виробничому процесові. Графік озвучки ти вже зірвала, посидите з режисером сьогодні вночі. Вибач, але ти на роботі. Ще візьми зйомки зірви.
— Отак, значить, — Олена пробігла очима по каракулях фахівців-стилістів. Нічого до пуття не зрозуміла, та навіть і не спробувала, заховала папірці в кишеню. — А можна дізнатися, що ти взагалі про все це думаєш?
— Нічого, — квапливо, навіть надто квапливо відповів Малиновський, потім швидко додав: — Ну, не те щоб зовсім нічого… Я тобі скажу, коли вже так припекло, настільки, що заважає нам працювати в нормальному режимі. «Кримінальні портрети» — рейтингова програма, із цим ти мусиш погодитися. Так, багато в чому — завдяки тобі. Не лише тому, що ти вчасно просікла фішку, просто вибір ведучої справді вдалий. Симпатична мордочка, все таке…
— Дякую.
— Нема за цо, як кажуть поляки. Ми показали глядачам убивцю, котрий, окрім іншого, має певний поетичний талант. Не Тичина чи там, я знаю, Сосюра, але ковбасить собі пацан стішки, це цікаво, це хід, це фішка врешті-решт. Когось зачепило. І цей «хтось» відкриває в собі не менший поетичний талант. Він вважає, що не гірший за убивцю, котрий нашими стараннями став якщо не знаменитим, то принаймні більш відомим, ніж твій анонімний кореспондент. Підписуватися з невідомих причин він не бажає. Може думає — рано ще. Можна припустити, що ти отримаєш ще з десяток шедеврів, аж поки автор не відкриється тобі… нам… Скажи, якби ти не подзвонила тому конченому оперу й не довідалася про втечу Баглая, ти лишила б віршика в себе чи викинула б у смітник?
— Я впізнала стиль Баглая, — вперто стояла на своєму Олена. — Не лише в цьому листі… Взагалі… Розумієш, Ром, я багато дізналася про нього. Перший персонаж, мені все було цікаво, я не знала, як підступитися до нього, з якого боку…
— Гаразд. Гаразд, добре. Тоді давай так: задля якого хера йому треба посилати тобі віршика?
— Думаю, він хоче, аби я знала — він на волі.
— Знаєш ти, добре. Що з того? Де погроза, де загроза життю? Ментівський генерал — не найприємніша людина в цьому світі, та він має рацію — доказів жодних, лише твої припущення. Нічим поки що не підтверджені. Можемо, якщо хочеш, подати факт отримання тобою віршованого листа в наших новинах. Цікава фішка, зайва реклама для нас. Навіть оголосимо конкурс на кращий вірш для ведучої…
— Ні! — вигукнула Олена і сама злякалася власного вигуку, стишила голос: — Не треба, так гірше буде.
— Для кого? Програмі, між іншим, подібні іміджеві фішки зовсім не зашкодять. Узагалі, більше про роботу думай.
— Мені… мені страшно, Ромо.
— Я чую це, дитино, вже четвертий день. І, слава Богу, не четверту добу, — натяк прозвучав досить прозоро: після тієї, першої ночі Малиновський не ночував у Олени, а її спроби приїхати до нього негайно відкидав, пояснюючи, що йому хочеться виспатись. — Якби тобі підтвердили, що твій анонім — справді Баглай? Що б змінилося?
— Думаю, мене хоча б охороняли… їм же треба ловити Баглая…
— Дитино, ніхто тебе охороняти не буде. Я так само не збираюся. Своєї охорони немає, наймати через різні там агенції — викидати задурно гроші. Адже твоєму життю навряд чи щось загрожує. А якби й загрожувало, то в бункер я тебе не зачиню. Навіть якби я пішов на те, аби наймати фірмових накачаних охоронців, усе одно до кінця життя вони за тобою не ходитимуть. Усе, до цієї теми ми більше не повертаємося. Хочеш — живи в моєму кабінеті. Отам, на шкіряному диванчику в приймальній. Обіцяю замовляти тобі піцу телефоном, якщо таке рішення гарантує мій спокій. Довго ти сама так протримаєшся?
— Ромо…
— Немає Роми! Є робота, є телеканал, є продюсер, є рекламодавці. Все! А Баглая немає, уяснила? — відчувши, що перегнув палицю, Малиновський підвівся, вийшов із-за столу, як міг лагідно погладив дівчину по опущеній голові. — Заспокойся. За годину вільна студія, Корнієнко чекає. З журналістами ще й не таке трапляється. Переживеш, коли хочеш стати професіоналом.
У ці хвилини Олені Суржі не хотілося нічого. Та сказати це Романові, котрий буквально за кілька днів несподівано зробився чужим і незнайомим, вона не могла наважитися. Може, вона справді панікує, наче маленька дівчинка.
…А може, Роман Романович — Циган Циганович! — Малиновський ніколи не був для неї справді рідним та знайомим…
Ні, тільки не такі думки. Тільки не так. Це вже повна капітуляція.
Олена швидко витерла вологу з очей, усміхатися навіть не намагалася, та робочого вигляду на себе напустила. Здається, Роман лишився задоволений педагогічним сеансом, бо відразу перейшов до іншої теми, потік його слів перервало пищання мобільника. Олена, скориставшись нагодою, кивнула і вийшла з кабінету.
І побачила просто біля дверей, поряд із тим самим шкіряним диваном, де продюсер пропонував їй оселитися, плетеного кошика, заповненого трояндами. Ніна, секретарка Малиновського, кивнула на квіти.
— Годину тому принесли. З прохідної передали. Запитали, де ти, я сказала — тут, навіть сама сходила.
— Ну, то й що?
— Нічого. Тобі квіти. Дивно тільки — число непарне, але одна зламана. Мабуть, доставляли так, тому кур’єр чкурнув, не дочекавшись. Вважай, парне, наче на покійника. Нічого, витягнеш одну, даси мені, — Ніна підморгнула. — Від кого, цікаво?
— Стоп, давай ще раз, — Олена піднесла руку, відгороджуючись від словесного потоку, — мені хтось прислав кошик троянд. Правильно?
— Дійшло нарешті.
— І посильний не дочекався, поки за ними спустяться?
— Ну, так. Охорона ж не пустить, навіть коли піцу замовляють хлопці з нічного монтажу. Виходить людина, розписується і отримує. Я пішла до центрального входу, а кур'єра тільки й бачили. Каже охоронцеві: черконіть, мовляв, отут, мені нема коли чекати. Той і розписався, не вперше. За піцу ж, буває, розписується. Я взяла кошика, глянула вже в ліфті — одна квітка поламана. Інакше б завернула, не думай…
Олена обережно наблизилася до кошика. Троянди як троянди. Фірмова стрічка, так загортають на фірмах, що спеціалізуються з доставки квітів. Одинадцять штук… Ні, фактично десять… Наче на покійника, як зауважила Ніна. Що там біліє між ними? Ану…
Олена обережно зняла целофан. Малесенький пакуночок, розміром із сірникову коробку. Вона простягнула руку, вкололася, відсмикнула її. Страх прийшов разом із болем від уколотої руки. Їй раптом здалося, що там…
— Бомба…
— Як?
— Ніно… Бомба… Я думаю… Знаєш, буває, присилають…
— Не мели дурниць, — та голос секретарки звучав не надто впевнено.
— Чекай, може, міліцію…
— Що у вас тут? — на порозі кабінету стояв Малиновський, тримаючи руки в кишенях штанів.
— Оленці хтось бомбу прислав, — Ніна показала пальцем на кошик із трояндами.
— Яка ще бомба? Знову починаєш? — Роман рішуче відсторонив Олену, нахилився над кошиком: — Оце? — простягнув руку, теж уколовся, матюкнувся, але витягнув загорнутий у білий папір і заліплений скотчем невеличкий предмет. Покрутив його, потім рішуче розірвав обгортку, вочевидь бажаючи припинити нездоровий ажіотаж довкола звичайного подарунка.
Олена зойкнула. Ніна, перейнявшись серйозністю моменту, сахнулася до спинки свого стільця.
Обгортка впала на підлогу. У руці Малиновський тримав коробку сірників «Гомельдрев» з намальованим на жовтій етикеточці сірником, голівка якого палахкотіла жовтим полум’ям. Усередині замість сірників лежала маленька касета для диктофону «Олімпік».
Подивившись спочатку на секретарку, потім — на коханку, він повернувся, зайшов до кабінету, вийшов звідти, тримаючи в руках новенький диктофон, витягнув із нього касету, вставив отриману, натиснув на відтворення. Олена ще боялася вибуху, та з динаміка почулося спочатку шурхотіння, потім долинув жіночий голос.
Незнайомий.
Незнайомка старанно та якомога виразніше, ніби в школі перед комісією, декламувала вірша:
Таких як ти і не знайдеш навколо,
Я пробував, але усе дарма.
Я знав тебе іще тоді, як ти ходила в школу,
А по мені вже плакала тюрма.
Минали дні і скінчилось дитинство.
Давай, суди мене, громадський суд.
Я полюбив портвейни і тому подібне свинство,
А ти собі вступала в інститут.
І я тобі сказав, до чого йдеться —
Що я тебе люблю, такий скандал.
Але ти розсміялась і розбила моє серце,
І я подався прямо в кримінал.
Та я не лаю долю-арештантку —
У всьому є мораль і вищий зміст,
Бо ти тепер всього лише звичайна лаборантка,
А я, щоб знала, вор-рецидивіст.
Запис скінчився. У повній тиші лише шурхотіла плівка в череві диктофона.
Найгірше в цьому житті — це не постійне відчуття страху. Олена як ніхто встигла за кілька останніх днів відкрити і зрозуміти для себе цю істину. Найгірше — це коли нема кому про свої страхи розповісти. Пожалітися, аби повірили й щось порадили. Нехай просто почнуть заспокоювати. Все-таки легше, ніж в очах чоловіків мати вигляд повної ідіотки. Навіть більше — шизофренічки, нервова система якої зазнала серйозного удару внаслідок отримання впродовж короткого терміну незвичної для не зовсім підготованої молодої жінки кількості негативної інформації.
Принаймні так сказав Олені лікар, до якого Роман мало не силою повіз її після ще одного спілкування з міліцією. Добре, хоч порадив їй справді кілька днів не виходити на роботу. Коли говорив це, дивився не на пацієнтку, а на її продюсера. І ось тепер вона сидить на дивані, замкнувши двері своєї квартири на обидва міцні замки, увімкнувши всюди світло й телевізор, аби створити' принаймні ілюзію чогось живого під одним дахом із собою.
А тоді, два дні тому, прослухавши отриману разом із квітами диктофонну касету, Олена просто в Романовій приймальній зайшлася в істериці, хоча секретарка Ніна не зрозуміла тоді, та й досі навряд чи розуміє причини. Подумаєш, прихильниця чи хто вона там начитала зовсім безневинний віршик і прислала своїй, без сумніву, телекумирці ось такий звуковий лист. Несподіваний? Так. Небезпечний? Ха-ха!
Цього разу Малиновський не заспокоював Олену. Просто лишив у своєму кабінеті, замкнув іззовні на ключ, який віддав секретарці, порекомендувавши випускати Суржу лише в туалет, і то — якщо захоче. А сам, попередньо знайшовши генерала Савченка по мобільному телефону, поїхав до УБОЗу. Цього разу генерала не виявилося на місці, але Романа прийняв один із його заступників, якого генерал по телефону ввів у курс справи і, мабуть, прокоментував ситуацію зі своєї точки зору. Тому заступник поставився до візиту телепродюсера ввічливо, та не надто серйозно. Одначе касету взяв, потрібну інформацію записав і обіцяв розібратися. Очевидно, дуже дістали телевізійники, бо результат проведеної роботи Малиновський знав уже наступного дня. Йому зателефонував якийсь майор, котрому передоручили цю справу і теж, швидше за все, прокоментували.
Отже, квіти доставив кур’єр фірми «Ольга». Фірма вже три роки приймає подібні замовлення від юридичних та фізичних осіб. Платити можна безготівкою та готівкою. Клієнтка в даному разі розрахувалася саме готівкою. Хлопчина-кур’єр, який зовсім не думав ховатися, визнав, що таке замовлення третього жовтня було, але божився, що троянди не ламав, у них із цим дуже суворо. Додавати до квітів листівку чи інший невеличкий пакуночок прийнято. Зазвичай кладуть листівку, іноді — щось запаковане. З досвіду працівників фірми «Ольга», коробочки з ювелірних магазинів. Букети готують за присутності замовника, потім він кладе серед квітів те, що хоче додати до них, кошик старанно пакують і доставляють протягом години. Адреса та адресат не здивували тих, хто приймав замовлення. Олену Суржу на фірмі «Ольга» знали не дуже добре, так склалося, що програми за її участю тут ніхто не бачив. Зате «S-канал» квіткарі дивляться. Звідси висновок: букет і подарунок для працівниці телебачення чи навіть телезірки, про яку вони, на жаль та сором, ще нічого не чули. Між іншим, коли оперативник показав фото Олени, дехто її впізнав, пригадавши «Кухонний базар». Просто прізвище не втрималося в голові. Буває.
Зовнішність замовниці описати докладно ніхто не міг. Щоправда, опитані дівчата, які приймали та готували замовлення, в один голос заявили: на їхній погляд, у неї на обличчі надто багато косметики. На обережне запитання опера, чи міг це бути переодягнений чоловік, дівчата дружно зареготали. Звісно, раніше такої клієнтки вони не бачили. Послуги фірми «Ольга» рекламуються в пресі й музичних радіостанціях. Ними може скористатися хто завгодно, кому дозволяють фінанси.
Голос на касеті свідки впізнали майже на сто відсотків. Клієнтка виявилася не надто балакучою, але її хриплуватий голос запам'ятався. До того ж не так багато часу минуло, менше доби. Хто зламав одну троянду, залишилося нез'ясованим. Оперативник схильний думати, що це — необережність кур’єра. Дівчата з «Ольги» навіть припускати такої думки не хочуть. Відбитки пальців на касеті, на сірниковій коробці та на папірці, в який посилку запакували, виявили. Але припущення міліції підтвердила експертиза: всюди наслідив Роман Романович Малиновський, є залапані відбитки ще однієї особи, та вони навіть при великому бажанні не піддаються ідентифікації, і, певно, залишила їх невідома замовниця. На бланку записані її дані: Ірина Попудренко, бульвар Лепсе, номер будинку, квартира. Але перевірка адреси нічого не дала. Вірніше, дала красномовне свідчення: клієнтка старанно замітала сліди. За названою адресою на бульварі Лепсе містився ЗАГС Солом'янського району міста Києва. Це означає, що Ірина Попудренко насправді зовсім не Ірина Попудренко. Навіть якщо ім’я та прізвище справжні, на встановлення всіх Ірин попудренко, котрі проживають у столиці та підходять за віком, треба витратити не один день. І, власне, для чого встановлювати її особу? Факту злочину немає — записала віршик на диктофон, зовсім нейтральний за змістом, жодних погроз чи ще чого. За начитування на диктофон віршів і посилання їх разом із трояндами улюбленим тележурналістам у кримінальному кодексі не лише України, а й жодної іншої держави відповідальність не передбачена. Висновок: ніхто Ірину Попудренко розшукувати не стане. Писати замість своєї домашньої адреси адресу ЗАГСу не можна, звичайно, та ані приміщення ЗАГСу, ані його репутація, ані жоден конкретний його працівник не постраждали, збитків від цього не зазнали.
Відсутність у діях Ірини Попудренко складу злочину — ось як усе це називається.
А в Олени Суржі розвивається манія переслідування. Якщо не щось більш серйозне. Немає гарантії, що всю цю виставу не організовують самі телевізійники, аби, по-перше, отримати можливість офіційно розголосити про втечу вбивці Баглая, який тепер погрожує журналістці, а по-друге, штучно створити довкола програми та каналу прецедент, кінцева мета якого, можете не мати сумніву, рекламна. Отже, пана Малиновського попередили: якщо є бажання і далі нормально працювати, краще історію з анонімними віршами не розвивати. Отак. Тему закрили.
Сам Роман поставився до всього цього інакше. Звісно, він знав, що жодної спроби інспірувати скандал ніхто не робив і не робить. Тепер, після всього, краще взагалі утриматися від будь-яких подібних ходів, навіть якби вони й були потрібні в інтересах справи. Олену ж насправді дістає прихильник, навіть, як з'ясувалося, прихильниця. Баглаєм тут і близько не пахне. Вона просто могла перевтомитися. Малиновський признався сам собі: він таки заганяв дівчину. Тому домовився з авторитетним лікарем і завіз на консультацію покірну Олену, котру після міліцейських заяв цілковито опанувала апатія. Її стан лише зайвий раз підтвердив діагноз лікаря. Олена глянула на годинник. Початок дев’ятої. Отак, у прострації, вона сиділа від шостої. Протягом двох наступних днів нічого не відбулося, та вона не особливо втішалася з цього факту. Чомусь здавалося — це не кінець. Не кінець… чого?
І початок — чого?
Телефонний дзвінок пролунав вибухом у тиші. Олена сахнулася, сильніше втиснулася в диван, та швидко опанувала себе: не можна так. Це лише телефон, засіб комунікації. Він дзвонить. Отже, так треба. Може, Роман вирішив поцікавитися її станом, хоча відтоді, коли все почалося, коли вона отримала конверт, коханець якось раптово став менше цікавитися нею взагалі.
А чи саме тоді? Хіба не раніше? Олена гнала від себе непотрібні думки, і що частіше їх проганяла, то частіше і настирливіше вони поверталися. Але про Романа і себе подумати вона ще встигне. Тепер — телефон. Хтось дзвонить їй увечері в неділю. Комусь вона потрібна.
Знявши трубку, вона мало не кинула її відразу на важіль. Вона раптом злякалася думки, що почує жіночий голос, котрий декламує нову порцію віршів і при цьому противненько регоче. Та з трубки линуло:
— Алло! Алло! Алло! — і чувся чоловічий голос.
— Слухаю, — Олена відкашлялася і приклала трубку до вуха.
— Олено, це Глод. Максим, із Слобожанська, ви…
— Так, Максиме, я впізнала вас. Добрий вечір.
— Мені голос ваш не подобається.
— Дякую.
— Я не в тому смислі, чор-рт… Вибачте… Коротше, все у вас нормально?
— Не вибачайтеся, Максиме. Мені самій мій голос не дуже до вподоби. І не все в мене гаразд, але хай вас це не турбує. Говоріть, слухаю вас.
— Я мусив дзенькнути вам ще раніше, вдень. Але подумав, що вас немає. Мобільний десь записував, та посіяв, робочого не знаю. Потім забігався, оце тепер згадав.
— А що у вас сталося?
— Нашу розмову пам’ятаєте? Ну, коли ви мені дзвонили з тиждень тому, стосовно Баглая?
— Так, — Олена здригнулася.
— Я вам казав, пригадуєте, коротко дуже, але говорив, як він дзвонив мені.
— Так, — вона відкинула волосся з лоба.
— Він ще раз дзвонив. Мені.
У неї в роті несподівано пересохло. Олена не могла поворушити язиком, просто дихала в трубку.
— Алло, ви чуєте мене?
— Так, — коротка фраза далася їй важко.
— Він дзвонив. Думаю, просто так, як і минулого разу. Цей дзвінок я навіть взагалі ніяк пояснити не можу. Я, знаєте, більше вдома поки що сиджу. Коротше, дзвонить сьогодні десь близько дванадцятої дня, може, пізніше трохи. Назвався, але я його голос і без того впізнав. Розмова дуже коротка. Мовляв, я гуляю на волі, вам, ментам поганим, мене не знайти, ви взаалі не хочете і не можете. Словом, така лабуда. Поклав трубку. Чуєте мене?
— Так…
— Я почав дзвонити вам. Адже та історія з анонімним листом, ну, з віршем, ви після цього мені дзвонили… Баглая в Києві немає. Ось я чого дзвоню. Може, тоді й був, тепер немає. Я після розмови з ним повідомив своє колишнє начальство, — Олена з попередньої розмови знала про відставку Глода. — Зрозуміло, всі знову на вуха стали, пробили дзвінок. Справді, міжміська, телефонували з Одеси, з міжміського переговорного пункту «Укртелекому». Інформація пішла далі, одесити вже працюють, відпрацьовують його можливі зв’язки. Там же кордон, порт, думаю, він спробує вислизнути. Але можете спати спокійно, поруч із вами його точно немає. Ви де?
— Тут, тут… Дякую, ви заспокоїли мене.
— З вами точно все нормально?
— Не по телефону. Не наговорюйте собі. Дякую, справді, дякую, Максиме.
— Ну, коротше, не бійтеся. У разі чого телефонуйте, завжди, як кажуть, до ваших послуг. Людина я тепер вільна…
— Добраніч, Максиме. Спасибі.
її рука тремтіла, коли вона клала трубку. Після всього вона вже не знала, як потрібно ставитися до почутої новини. Отже, ще раз: Баглай в Одесі. Він в Одесі. У Києві його немає. Був два дні тому? Не виключено. Вірші вона отримуватиме далі? Можливо. Здатна вона зрозуміти гру Баглая? Отут зась, подружко. Навіть той опер не здатен змикитити, за яким бісом утікач дає йому про себе знати.
Гаразд, а їй для чого?
Нехай її переконують армії ментів та легіони лікарів у всьому, в чому завгодно. Вона далі впевнена: лист і касета — справа рук Баглая. Просто хоче подратувати? Мабуть, так воно і є. Тільки довести вона нікому нічого не зможе. Хіба колишньому оперові Максиму Глоду. Той точно перейметься її проблемами. Але ж він у своєму Слобожанську шукає, мабуть, спокійної та більш вдячної, аніж оперська, роботи.
Олена примостила телефон біля себе, з іншого боку поклала мобільний, знову загорнулася в плед, увімкнула голосніше телевізор. За півгодини до голосів з екрану додалися сторонні звуки. Зовсім сторонні. Наче десь капала вода і краплі стукали по дну раковини чи ванни…
Ванна!
Олена підхопилася, скочила в капці й забігла до ванної. З крану не капало нічого, але звуки падаючих крапель чулися десь тут, зовсім поруч, ставали все частішими, наче дощ стукотить по даху. Відкинувши поліетиленову завісу, Олена скрикнула від досади. Тільки цього лиха бракувало.
На стелі над ванною розпливлася величезна мокра пляма. Краплі весело тарабанили об дно її ванни, і Олена відразу прикинула, в яку копієчку обійдеться ремонт. Адже доведеться заново фарбувати всю стелю водоемульсійною фарбою, і навряд чи сусіди зверху компенсують їй витрати. Ні для кого не секрет, що в двісті шостій квартирі живе телезірка, а телезірки, як відомо, бабло лопатою гребуть. Навряд чи Роман піде лаятися з винуватцями, та й вона сама до пуття не знала, хто над нею живе. На сусідів вона взагалі майже не звертала уваги, поглинута власними проблемами.
Але ж так це не облишиш!
Олена спробувала швиденько знайти Романа, аби отримати бодай по телефону чоловічу підтримку. Робочий не відповідав, мобільний вимкнено. Дуже добре. Доведеться займатися самій. Олена навіть відчула себе бадьоріше: ось вона, реальна проблема, що допоможе відволіктися від прикрих думок. Між іншим, це буде її перший досвід війни із сусідами.
Затягнувши тугіше пояс на халаті, Олена відчинила двері і вийшла на сходовий майданчик. Раптом над нею нікого немає? Або ще гірше, їх самих затопили ті, хто живе вище? Вирішивши не сушити собі голову передчасно і вирішувати проблеми у міру їхнього надходження, Олена піднялася поверхом вище і рішуче подзвонила в квартиру. За дверима зашаруділи. Вона знову натиснула на кнопку дзвінка і потримала пальця довше. Нарешті зсередини клацнув замок.
Двері відчинилися.
На порозі просто перед нею стояв Богдан Баглай.
Трюк із квітами вдався. Настільки, що Баглай вирішив і в подальшому брати його на озброєння. Та він не міг навіть уявити, наскільки квіти можуть обеззброїти і забити баки навіть найпильнішим. Людство таки недосконале. Окремі не надто безнадійні персонажі є, та в цілому… А, нема про що говорити.
Скільки років повії, до якої його підвіз таксист, Баглай не знав і знати не хотів. Вона знімала ще з двома такими самими дівчатами квартирку, водій просто набрав по мобілці номер і статеве питання Баглай для себе вирішив легко. Коли розшукав таксиста наступного разу, звелів — саме звелів! — везти до тієї самої дівулі, дуже сподобалася. Розмова вийшла короткою: дівиця начитує вголос вірш на диктофон, куплений Баглаєм уранці. Далі знаходить фірму, через яку беруть замовлення на доставлення квітів, замовляє непарну кількість будь-яких, на свій смак, при нагоді пошкодить одну квітку, і докладе до букета пакуночок із касетою. За це отримає п’ятсот баксів. Половину він виклав тут же, просто їй на коліна.
Звичайно, повія поцікавилася, чи не втягне її дивний клієнт у блудняк. Баглай пояснив просто: його приятель, дуже багатий буратіно, нерівно дихає до прошмандовки з телебачення. Бачив він її здалеку — нічого особливого, та приятель наче сказився. Хоче спочатку туману напустити, погратися в таємниці бургундського двору. У багатих, як відомо, свої примхи. Ага, ага, перебила тоді повія, ось її раз зняв клієнт із мошною, так захотів… Не перебивай, обірвав Баглай, тепер він її клієнт, так що хай слухає далі. Закоханий буратіно сам стіха написав, але начитати слід незнайомими голосом, нехай прошмандовка голову собі посушить. Та що за діла, коротше: вірша дівиця прочитає просто зараз, касету отримає тут же, на руки. Сама побачить — наркоти немає, «пекельної машинки» так само. Квіти сама вибере, сама розрахується.
І все, розійшлися. Квитанцію з фірми про оплату замовлення принесе в обумовлене місце, решту бабок отримає. Все. Бажано, звичайно, не хвалитися легко заробленими сотнями. В її ж інтересах. Повія погодилася, бо зовсім дурною назвати її не можна було.
Щоправда, перед тим, як касету вставити, Баглай протер її хустинкою, та дівиця цієї підозрілої процедури не бачила, касету витягла сама, сама ж запакувала в порожню коробку з-під сірників, сама папірцем білим обгорнула і скотчем, що клієнт приніс, заліпила. Баглай так ні до чого й не торкнувся. Завдання нова знайома виконала досить швидко та вправно, отримала другу частину гонорару, запропонувала клієнтові з нагоди такої справи «призову гру»: тобто дати безкоштовно. Аби не здаватися в її очах зовсім дивним, Баглай не відмовився, але більше цієї дівиці, так само, як і таксиста, він не побачить. Без того засвітився. Принаймні його вже в обличчя знають зовсім сторонні люди, не варто більше підтримувати з ними контакт.
Наступний крок Баглай обдумував довго. Він готувався до певних перешкод, та, на диво, досить швидко й несподівано їх подолав. Знаючи, на яку годину доставлять квіти, він звично засів у засідку біля офісу «S-каналу», а коли посильний вийшов без букета, швидко надибав на Кловському узвозі таксі. Показав хлопчині за кермом сотку баксів, коротко пояснив: працює в одній конторі один мудило, козел сохатий, гондон латаний, бабки винен конкретні. Квартиру, сучара, поміняв, нової адреси ніхто не знає. Відомо тільки, де працює. Його машину він уже випас, на стоянці стоїть перед входом до офісу. Зараз поїде, треба лоха пропасти. Міг би не пояснювати нічого, просто показати гроші й наказати, як у кіно: «За тією машиною!» Але життя — не кіно, водій може відчути стрьомну тему, почнеться нікому не потрібне й надто вже підозріле для стороннього ока гарикання. А тут Баглай сам розмову почав, можна сказати, довірив сторонній людині власну таємницю. Тому історію драйвер слухав, можна сказати, половиною вуха: очі прикипіли до сотні, та й пацан на бандюка конкретного не схожий. Миршавий, куртка з базару, кепочка. Видно, справді підставили пацанчика…
Олена Суржа не вийшла — вибігла на вулицю за півтори години. Таксист чесно чекав сигналу. За нею мужик поспішав, Баглай уже не раз бачив, як вони разом виходили та приходили. Зазвичай мужик журналістку возив. А сьогодні мало не силою посадив її в службову машину з логотипом каналу на борту. Де стоїть службовий транспорт, Баглай теж за ці дні вивчив. Машина рушила, мужик повернувся назад, а таксі поїхало за телевізійним «Опелем». По дорозі Баглай зазначив: возить всяких телекурвег, сто пудів зарплата реальна, а сам бабки затиснув, хрін моржовий. Таксист погодився з пасажиром, більше вони не розмовляли. Біля нового будинку на Оболоні водій висадив дівчину, Баглай запам’ятав номер будинку та під’їзд, куди вона зайшла, далі гратися не було потреби, розрахувався з драйвером і відпустив машину. Телевізійний водій поїхав назад, але хай це вже нікого не хвилює. Навряд чи таксист комусь щось скаже, навіть навряд чи подумає, кого і для чого за сто баксів сьогодні возив.
При вході сидів консьєрж. Не бабця старенька, не дідок-відставник, справжній охоронець у камуфляжі. Щоправда, не першої молодості. По всьому, якась приватна служба охорони, саджають таких ось болванчиків біля під'їздів більш-менш нормальних будинків, де плата за охорону в квартплату входить. Зате на дитячому майданчику гралися діти з бабусями. Прогулявшись пішки до найближчого метро, Баглай купив у переході величезний і дорогий букет, повернувся і заговорив із бабусями. Нова легенда: його попросили квіти передати Лені, яка живе в цьому будинку, на телебаченні працює. Номер будинку знає, під’їзд йому пояснили який, а ось квартиру, на свій сором, забув. Не нести ж квіти назад, друг образиться, він сам у Стокгольмі на виставці, угоди зі шведами про створення спільного підприємства підписує, а в них дата — шість місяців знайомства. Треба ж так…
Олену, як виявилося, не всі знали. Та вирішити проблему і допомогти нещасному забудьку — справа благородна. Скоро Баглай дізнався не лише поверх і номер потрібної йому квартири, а й історію про солідного мужчину, старшого за Лєночку разів у два, що часто приїздить сюди з нею, ставить машину і ночує, а рано вони їдуть разом. Нічого, відмахнувся тоді Баглай, то трагедія її життя. Вона із цим чоловіком порвати хоче, ніяк не наважиться, ось його друг і робить усе можливе. Правильно, правильно, кивали бабці, цей, на машині, їй у батьки годиться. Баглай навіть пройшов повз камуфляжного, впевнено сказавши пароль: «Суржа, двісті шоста», — навіть гойднув букетом у руці.
Постоявши перед дверима її квартири, Баглай навіть торкнувся їх кінчиками пальців. Потім піднявся на останній поверх і акуратно, по квіточці, викинув букет у пащу сміттєпроводе. Спустився, махнув рукою камуфляжному, кивнув бабцям, подякував уголос і пішов. До зустрічі з тією сучкою йому треба зробити ще кілька справ…
Якби її цього недільного вечора не виявилося вдома, всі потуги Баглая підготуватися як слід зійшли б на пси. Довелося б вичікувати ще пару днів, потім повторити спробу. Та йому вкотре пощастило: камуфляжний, не той, якого він бачив раніше, а інший, мовчки кивнув на його кодове слово: «Суржа, двісті шоста» і пропустив у двері під’їзду. Годинник показував початок на восьму. Нічого, він усе встигне.
Піднявшись поверхом вище, Баглай витягнув із кишені наперед заготовану маску — плетену шапочку з прорізами для очей та рота, приготував «марголіна», подзвонив. Скільки буде в квартирі людей, якої статі, якого віку — він не знав. Зазвичай до подібних виступів готувалися тижнями. Його люди пробивали хати, старанно збирали відомості не лише про найближчих сусідів обраної жертви, а й взагалі за можливості про всіх, хто мешкає в потрібному під’їзді чи на потрібній вулиці, коли планувався набіг на приватний сектор. Щоправда, вулиці траплялися довжелезні, в таких випадках обходилися десятком будинків обабіч від потрібного. Нині такої можливості не було, Баглай діяв навмання, розраховував лише на несподіваність і власне нахабство.
Двері відчинив дядько в спортивному костюмі. Пальці правої руки стискали газету, розгорнену на кросворді, та дужку окулярів. Він не встиг злякатися — Баглай ударив його стволом в обличчя, розсікаючи до крові, заштовхнув до кімнати, зайшов сам, швидко визначився — однокімнатна. Виходить, у Суржі така сама. І ще одне: багато людей тут не буде.
На крик із кухні вибігла жінка середніх років у синьому махровому халаті, а за нею — сьогодні твій вечір, Богдане! — дівчинка років шести, з бантиками в кісках, що смішно стирчали в різні боки. Баглай відразу навів ствол на дівчинку, жінка, певно, бабуся, спробувала загородити її собою, і тут він показав зуби: опустив ствол на рівень пояса, пальнув, точно знаючи, що влучить жінці в ногу. Скрикнувши, вона осіла на підлогу. Дівчинка позадкувала, та Баглай поманив її рукою до себе, і вона, наче кролик до удава, повільно підійшла. Взявши її за плече, Баглай повернувся до чоловіка, що вовтузився на підлозі, і, довго не думаючи, прострелив йому коліно, трохи нахилившись, аби напевне не промазати.
— Стогни тихо, — пролунав наказ. — Хто ще вдома? — рука труснула дівчинку за плече, вона зрозуміла — запитують її, так само тихо відповіла тремтячим голосом:
— Нікого немає. Мама тут не живе. Дядя… не треба нас убивати…
— Пусти дитину, падло, — простогнав любитель кросвордів. — Бери, що треба, і йди. Дитину не чіпай…
— Ніхто нікого не вб'є, — заспокоїв не так дівчинку, як дорослих Баглай і сказав чисту правду. У його плани не входило вбивати сторонніх. Вони не винні, що живуть над його особистим ворогом. Вони навіть знати цього не повинні. — Повзи в кімнату. Рухайся, ну!
Чоловік, далі стогнучи, почав гусінню пересуватися до кімнати. За ним порачкувала його дружина, їй Баглай влучив у стегно. Дівчинка зайшла останньою.
— Грошей тут скільки?
— Не туди ти зайшов…
— Мовчи! Без вас розберуся! — приставивши дуло до потилиці дівчинки, Баглай вільною рукою витяг із кишені куртки широкий скотч, кинув чоловікові. — Значить, так: спочатку заклеюєш очі та рота своїй бабі. Потім — в'яжеш їй руки, — слідом за скотчем він витягнув клубок тоненького міцного дроту: — Оцим. Добре закручуй, дивись мені, козел. Перевірю. Далі заклеїш хайло собі, баньки так само. Дівчинка весь час стоятиме поруч зі мною. Починай, час пішов…
— Господи, ну за що…
— Цить, — обірвав чоловік дружину. — Мовчи. Діна лишиться цілою, значить, Бог є. Не гніви його, бо зовсім у цього негідника розум відбере.
— Лайся, лайся, — дозволив Баглай. — Тільки хутчіш рухайся.
Видно, коліно в чоловіка сильно боліло, та він досить вправно виконав наказ нападника. Коли він «обслужив» сам себе, Баглай наказав йому лягти на живіт, завести руки за спину, дівчинку Діну підштовхнув у куток, до телевізора, а сам, ставши на одне коліно й поклавши «марголіна» поруч із собою, закрутив руки дротом і йому. Перерізати дротинки не було чим, про обценьки Баглай не потурбувався, тому чоловік та жінка виявилися припнуті одне до одного цілим шматком дроту.
— Дихайте носом, — звелів він, підвівся, наставив пістолет на принишклу дівчинку. — То не вбивати тебе, Діно?
— Ні, — пискнула вона мишеням.
— Не буду. Тихо сидітимеш — не буду. Йди сюди, поки не бійся.
Дівчинка наблизилася до нападника на тремтячих ногах, переступивши через бабусю. Баглай взяв її за руку, вивів із кімнати, заштовхнув до туалету, закрив ззовні на шпінгалет. Нарешті зняв маску, витер нею змокріле чоло. Ну що, промовив подумки, кваліфікацію не втратив. Прийди ж до мене, дівонько моя!
На повну силу відкрутивши у ванній крани і пустивши холодну воду разом із гарячою, заткнув раковину маленьким рушником, дочекався, поки вода переллється через край і потече на підлогу, а тоді спокійно повернувся до кімнати і методично почав викидати речі з шафи та шухлядок. Все ж таки він — грабіжник.
Коли у двері нарешті подзвонили, він зазирнув до ванної. Вода сягала йому кісточок і потроху витікала струмочками в коридор. Задоволено кивнувши сам собі, Баглай ступив обережно, став на п'ятку, висмикнув затичку, заховав її до кишені куртки. Тоді підійшов до дверей і глянув у вічко. Точно, вона, стривожена сусідка знизу. Ласкаво просимо на нашу дискотеку.
Баглай відчинив двері і зустрівся поглядом з Оленою.
— Два кроки назад.
Губи ворушилися, та вона не чула, не сприймала слів, що злітали з них. Для неї тепер існували лише холодні порожні очі. Одного разу вона вже бачила їх, і їй чомусь не робилося страшно. Тепер жах ніби скував її холодною кригою, крізь яку не проходили зовнішні звуки. Вона ніби прикипіла своїми очима до його, а Баглай не відводив погляду, не дозволяв їй подивитися в інший бік, не поспішав давати команду «відімри».
— Два кроки назад, — повторив він, посунув на неї, Олена швидше інстинктивно, аніж справді виконуючи наказ, відступила. Намацавши вільною від пістолета лівою рукою зовнішню ручку вхідних дверей, потягнув її на себе, причиняючи двері. Тепер вони стояли на сходовому майданчику самі. Час для неї зупинився.
Неквапом, наче у сповільненій зйомці, Баглай підняв руку на рівень її обличчя, торкнувся грубими пучками її щоки. Олена скрикнула — відразу на рівень її очей піднялося дуло пістолета.
— Запросиш у гості? — рука попестила шкіру на щоці, ковзнула нижче, пальці торкнулися шиї. — Чи тут поговоримо?
«…Господи, Боже мій, Господи милий, заступнику та вседержителю, де ж поділися всі люди, чому нікого немає, чому ніхто не їде ліфтом чи не йде сходами, чому Ти нікого не напоумив вийти з квартири, Господи…»
— Бійся. Тобі треба боятися, — рука рухалася нижче, пройшлася по махровій поверхні халата, знайшла затягнутий пояс. — Я хочу, аби ти мене боялася до кінця свого життя, — пальці спритно впоралися з вузлом, пояс розпустився, поли халата розійшлися, рука ковзнула під халат, торкнулася обтягнутих гольфом грудей. — Чого ми стоїмо тут? Ходімо до тебе в гості, чи ні?
— Не вбивай…те, — вичавила з себе Олена.
— Не буду, — кивнув Баглай. — Стій тихо — лишишся жити. Але я завжди буду поруч із тобою. За спиною, за шафою, під ліжком. Коли тобі хтось подзвонить по телефону, ти чутимеш лише мій голос. Увімкнеш свій довбаний «ящик» — побачиш лише мене. На вулиці всі чоловіки будуть нагадувати тобі мене. Я прийшов, аби тебе дістати, сучко.
Він ступив півкроку назад, а потім переклав пістолет у ліву руку, замахнувся правою. Ударив несильно, та Олену з ніг міг збити навіть протяг. Бив у живіт, вона зігнулася від різкого болю. Тепер вона опинилася спиною до сходів, головою схилилася до Баглая. Поклавши розчепірену правицю їй на голову, він штовхнув її назад, теж не дуже сильно, та цього виявилося досить. Заточившись і втративши рівновагу, Олена почала падати спиною на сходи, схопилася руками за бильця, це пом’якшило падіння, але вона все одно невблаганно котилася вниз, таки не втрималася на нижній сходинці і впала спиною на підлогу. Баглай двома стрибками опинився біля неї, присів, ледь натиснув коліном на її живіт, чорне дуло втислося в перенісся, просто між очима.
— Живи поки що і не забувай: я приходитиму завжди. Коли мені захочеться. Ти ніде не заховаєшся від мене. Тебе ніхто не захистить. До побачення, — він почав підводитися, але раптом коліно знову натиснуло на живіт, цього разу — сильніше. — Не забувай: один раз ти вже дістала мене. Тепер я діставатиму тебе, доки житимеш. Скільки тобі жити, вирішу я, — він нарешті звівся на рівні ноги, просичав: — С-с-с-сука, — і раптом наставив пістолет на неї. Олена міцно заплющила очі, але пострілу не почула. Натомість сходами загупали кроки. Потім унизу під’їхав ліфт. Зачинилися двері, він загуркотів на перший поверх.
Лише тоді вона наважилася розтулити повіки.
— Вона перенервувала, це зрозуміло, — генерал розвів руками. — Про такі справи мені не доповідають, мусите розуміти, Романе Романовичу. Кожен розбій не проконтролюєш. Просто ваша, гм, колега знову завела про Баглая, причому так затероризувала групу з райвідділу, що їхній начальник про всяк випадок подзвонив напряму. Я ж кажу вам — про Баглая всі знають, реагують відповідно…
— Знаєте, це вже переходить будь-які межі, — Малиновський після вчорашньої нічної розмови з геть переляканою Оленою, чергової безсонної ночі та ранкової летючки, де генеральний поцікавився, чи не з’їхав, бува, дашок у «зірки» «Кримінальних портретів», і коли вже атмосфера в творчому колективі знову стане робочою, тримався, ніби на линві під куполом цирку.
— Я не вас маю на увазі, але з нашою… нашою Оленою таки дійсно щось сталося. Може, я чогось не додумав… Словом, мені здається, її десь переклинило. Але… Давайте чесно: вчорашній напад на журналістку жодним боком не пов’язаний з Баглаєм?
Савченко потер старанно поголене генеральське підборіддя.
— Доповідати вам про що б там не було я, самі розумієте, не повинен. Коли хочете, не маю права як керівний міліцейський чин. Та в нас виняткова ситуація, отже, послухайте мене. Вчора вночі хтось напав на квартиру сусідів вашої колеги. Нападник прийшов один, був у масці. Голос потерпілі впізнати не беруться. У господарів квартири бандит стріляв із пістолета системи Марголіна, малокаліберна зброя, використовується переважно для навчання в тирі. Але убійна сила в ній досить серйозна, особливо якщо стріляєш із близької відстані. Навіть я вам скажу, не заглиблюючись у суть справи: бандит не хотів убивати, просто показував силу і мав на меті лише пошкодити опорно-руховий апарат своїх жертв. Він прийшов сам. Якби їх було хоча б двоє, стрілянини взагалі можна б уникнути. Особливо, коли в квартирі дитина. Працював бандит у рукавичках, відбитків пальців немає ніде. Чого він прийшов саме в цю хату, поки що не зрозуміло. Забрав двадцять доларів, під білизною знайшов, золотий ланцюжок із хрестиком. Усе. Міг помилитися квартирою, міг виявитися банальним наркоманом, якому й цього досить. Далі — найцікавіше. Невідомо, що він збирався робити у ванній кімнаті, але якимось чином вода полилася на підлогу, залило ванну пані Суржі. Вона пішла розбиратися. Потерпілі чули дзвінок у двері. Грабіжник відчинив їх — і все. Більше вони нічого не чули, аж поки не приїхала викликана Оленою міліція.
— На неї ж напали…
— А ви б не напали в подібній ситуації?
— Ви уявляєте продюсера телеканалу в такій ситуації?
— Будь-кого уявляю. Себе в першу чергу. Я зробив би те саме, що наш невідомий грабіжник: ударив би жінку, відштовхуючи від себе. Можливо, вона вирішила затримати його чи ще щось, бо бандит таки зіштовхнув вашу колегу зі сходів. Переступив через тіло — і дав ходу. Десь по дорозі зняв маску, рукавички, спокійно пройшов повз консьєржа.
— Охоронець може впізнати його?
— Ні. До речі, він каже: того вечора схожий чоловік проходив до Суржі. В усякому разі називав її прізвище.
— Вона не казала, що приймала гостя…
— Не сушіть голову. З тим самим успіхом бандит міг назвати прізвище будь-якого іншого мешканця під’їзду.
— Так, але список мешканців не вивішений перед входом.
— Не смішіть мене, пане продюсере кримінальної програми! — генералові, судячи з тону, смішно зовсім не було. — Його могли справді навести на ту квартиру. А потерпілі не все говорять. Та Бог із ними, дізнатися прізвище не так уже й складно. Злочинець готувався, досяг мети, щось перемудрив із водою, тому так і вийшло. Злив нічим заткнуто не було, ви вже мені доповіли. І давайте закриємо цю тему, коли цікаво — заступник дізнається, хто займається справою, можете у райвідділі мізки всім полоскати. До чого я веду: знову жодних реальних доказів, що бандит, котрий напав спочатку на сусідів пані Суржі, потім на неї саму — це Богдан Баглай. Скажу більше: є реальні докази, що вчорашній бандит — не Богдан Баглай.
Погляд Савченка переможно засяяв.
— Отак… Гм, а… хто?
— Не знаю, — генерал знову розвів руками. — Шукатимуть і знайдуть, так собі думаю. А з Баглаєм справи такі: вчора опівдні він був у Одесі. Напали на сусідів Суржі після сьомої вечора, точний час, до хвилини, нас поки що не цікавить. Теоретично Баглай міг найняти когось і домчати за шість годин із Одеси до Києва, але ж тоді найнята машина мусить летіти без зупинок, водій — перевищувати швидкість, і все це — ближче до вечора, на не найкращій після дощику трасі. Головне — не бачу в подібних діях сенсу, а Баглай зовсім не дурень. І ще одне, — він знову потер підборіддя, витримуючи невеличку паузу задля ефекту. — Нещодавно надійшли відомості: в Баглая при собі значна сума грошей. Більше сімдесяти тисяч. Доларів, звичайно. А тут — двадцять зелених, ланцюжок приблизно на таку ж суму, нещасний «марголін». Після всього, що ви знаєте про Баглая, погодьтеся — не його рівень. Найближчим часом пограбування громадян не входять у його плани. З такою сумою можна не лише надовго залягти на дно, а й спробувати рвонути кудись через кордон. Для цього місто-порт — ідеальний варіант. Ну, для вашої Олени це буде доказом?
Малиновський зрозумів: йому в цьому кабінеті робити немає чого.
— Дякую. Спробую її заспокоїти, — він підвівся.
— І, якщо можна, не треба більше розмов про Баглая, гаразд? Знаєте, як той хлопчик-пастушок вовком усіх лякав? Раз повірили люди, другий напружилися, а втретє щиглів надавали та й пішли собі. Віри не було пастушкові. І коли вовк таки прийшов…
— Далі я знаю, — не вистачало, аби через Оленині вибрики він дозволив ментові повчати себе старими казочками.
— Будемо сподіватися, що вовк не прийде. Вона перелякалася і перевтомилася. Тут «нуль три» дзвоніть, а не «нуль два». Не треба через цю дурню сваритися нам, Романе Романовичу. Добро?
— О'кей. Єдиний приємний момент у всьому цьому знаєте, який? Ви, мабуть, уже не підозрюєте журналістів у змові проти міліції та бажанні роздути сенсацію.
Малиновський підвівся, вважаючи розмову закінченою. Він зрозумів одне — наступної подібної зустрічі просто не відбудеться. Більше того: над програмою зависне пряма загроза. Це не сподобається генеральному продюсеру… Далі краще не фантазувати.
І Лєнці, істеричці малолітній, теж сказати: відтепер жодних фантазій. Усе, Баглая нема, тему закрито.
Людина-амфібія, людина-змія, людина-павук, людина-кажан, людина-собака, людина-годинник.
Про існування таких істот згадують частенько, вони вже давно вийшли за межі фільмів, циркових арен та книжкових обкладинок. А колишній опер, капітан міліції Максим Глод, сам того не бажаючи, став людиною-жилеткою. Принаймні він сам себе так оцінив, коли Олена на тому кінці дроту нарешті поклала трубку.
Цікаво, чому вона плачеться саме йому? Рахунок за міжміські переговори прийде кругленький. Якщо, звичайно, до того часу буде кому його сплачувати… Хочеться гнати від себе подалі подібні думки, та виглядає — до того йдеться.
Не стримуючи ридань, Олена хвилин десять переповідала йому вчорашню пригоду і нинішню розмову з невідомим йому Циганом Цигановичем, — так вона називала продюсера програми, — яка завершилася серйозним скандалом півгодини тому. Він переказав молодій жінці міліцейські аргументи, що теоретично робили всю її історію вигадкою. Вірніше, ту її частину, де йшлося про Баглая. Глод слухав, не перебиваючи, і намагався зрозуміти, чого ж малознайома жінка хоче від нього. Дуже скоро до нього дійшло: вона нічого не хоче. Просто їй нема кому все це переповісти, в неї немає вдячного слухача. Тому Макс не намагався заспокоїти її, просто пообіцяв щось придумати, попросив не виходити поки що з дому без супроводу, нехай це буде навіть подруга, і нарешті поклав трубку.
Він приходив просто налякати мене. Хотів довести, що мені від нього не втекти.
Пройшовши на кухню, Глод широко прочинив кватирку, примостився на підвіконні, поставив попільничку на зігнуте праве коліно, закурив, дивлячись на освітлені прямокутники вікон у сусідніх будинках. Олена права на всі сто, і тут не треба володіти особливими навичками. Встигнувши вивчити характер та звички Баглая, Глод цілком погоджувався — просто вбити журналістку, яка, по суті, познущалася з нього, виставивши таким собі генієм зла, тупим садистом, мало не маніяком, він не може собі дозволити. А причиною є «смажена» телепрограма, в цьому Глод уже остаточно переконався. Не з доброго дива Баглай вирішив признатися в черговому вбивстві, а за кілька днів після того, як йому в СІЗО організували телесеанс. Та ще, мабуть, гарикалися з ним, зачепивши його й без того хворе самолюбство. Глод навіть не здивується, якщо Баглай взагалі більше не з’явиться в житті Олени. Він буде тішитися від думки, що до смерті перелякав дівчисько, а вона тремтітиме від власного дихання.
Але все це теоретично. Глод зручніше примостився на краю підвіконня, пульнув бичок за вікно, вибив пальцями дріб на склі. Мозаїка нарешті складається, і зовсім не на користь потерпілої сторони. Тепер йому нарешті стало зрозуміло, чому Баглай телефонує саме йому і для чого пустив його по сліду вбивці пенсіонера Пустовіта. До певної міри він, опер Глод, теж може вважати себе особистим ворогом Баглая. Адже йому без сторонньої допомоги вдалося, нехай на дев’яносто відсотків випадково, вирахувати його і пов'язати. Баглай не знає про зміни в житті опера. Тобто уявлення не має, що капітан Глод уже ніколи не буде майором і не ходитиме під бандитські ножі та кулі. Через те подзвонив учора, в неділю, бо певен — у вихідний день опера можна застати вдома, а службового телефону він не знає. Налаштувавши його, Макса Глода, на пошуки вбивці пенсіонера, Баглай здійснював наперед продуманий план. Він напевне не знав, навіть не підозрював свого адвоката в убивстві. Зате вій точно знав: якимось боком Гужва до нього причетний. Раз так, неодмінно випливе історія з прихованими баксюками. Отже, менти дізнаються про серйозну суму в нього на руках, тому не будуть підозрювати його у причетності до злочинів, що на перший погляд видадуться нехай жорстокими та нелогічними, але дрібними. Звісно, Баглаєві не потрібні двадцять зелених та ланцюжок. Логіка є.
Та не в цьому головна невідповідність. Глод закурив нову сигарету. Так, проти Олени в ситуації, що склалася, працює ще один аргумент. Хоч би як хотілося Максові, людині-жилетці, вірити журналістці, та допомогти їй він не може з однієї простої причини: Богдан Баглай таки справді дзвонив йому вчора, або незадовго перед полуднем, або ж на початку першої дня. І дзвонив з іншого міста. З Одеси, це кількасот кілометрів від Києва. Він забезпечив собі стовідсоткове алібі, й тепер завдяки дзвінку з Одеси, великій сумі грошей в його кишені та за браком жодних, окрім Олени, свідків журналістка виставлена психопатичним страхополошним дівчиськом, якому немає віри.
Глод вірив їй. Але він так само вірив фактам, бо в ньому знову прокинувся опер. Проти перерахованих фактів немає жодних аргументів. Якби Баглай напав на Олениних сусідів не на початку восьмої, а хоча б двома годинами пізніше, цілком можна було б припустити, що він відразу після дзвінка знайшов одеського приватного таксиста, котрий за пару сотень із портретом американського президента завіз би його до столиці, ніде не зупиняючись по дорозі.
Не перестрибнув же Баглай з Одеси в Київ одним величезним казковим стрибком.
Навряд чи знайшов він чоботи-скороходи чи, скажімо, літаючий килим. І крил у нього немає. Другий недопалок полетів за першим. Н-да, чому люди не літають…
А справді — чому не літають? Чому б і ні?
Це рішення прийшло несподівано, і виявилося настільки простим і очевидним, що Глод мало не впав із підвіконня. Звісно — ніщо не заважає Баглаєві літати.
— Цікава історія, — ввічливо відповів Шостак. — І чого ж ти хочеш від мене в такий час? На годинник дивишся?
— А ви? Понеділок, початок робочого тижня, важкий день, скоро дев'ята вечора, а я дзвоню вам у кабінет.
— Я вислухав тебе, зятьок, тільки через те, що сьогодні — понеділок, початок робочого тижня, і я замахався, тому дурниці, за які мені не відповідати, слухаю із задоволенням.
— Я дзвоню вам саме тому, що вже кілька місяців як вважаюся приватною особою, непричетною до органів внутрішніх справ…
— Хто тобі лікар? Сам винен.
— Не про мене йдеться! Просто мене слухати ніхто не буде. Невже ви думаєте, що я сам не можу вийти на високе київське начальство, довідатися, хто і на якому рівні безпосередньо займається розшуком Баглая, і поділитися своїми думками? Але ж я нині — приватна особа. Вас послухають.
— У що ти мене знову втягуєш?
— Що значить — знову? Справа Гужви, здається, вирішилась якнайкраще. З моєї, між іншим, подачі.
— Не тягни кота за яйця, зятьок. Дівку перелякав відморозок, вона уявила собі в ньому Баглая, ніхто їй не вірить і правильно робить, вона поплакалася тобі. Далі, слухаю тебе уважно.
Про листа й касету Глод свідомо промовчав. Ці факти ще більше заплутають і без того непросту ситуацію, тепер це небажано. І потім, при його нинішніх розрахунках ті вірші можна і не враховувати.
— Давайте спробуємо припустити: вчора орудував справді Баглай. Він хотів налякати журналістку і при цьому лишитися ніби невидимим. Власне, так воно й вийшло. Доказів його прямої причетності до вчорашнього нападу немає жодних. Ви слухаєте?
— Зміни платівку, ти вже повторюєшся.
— Більше не буду. Баглай при грошах і, зуб даю, при нових документах. Літаки на внутрішніх авіалініях літають щодня. Тільки квитки дорогущі, й ми зовсім забули про повітряний транспорт. Літаки навіть не беремо в розрахунок, коли прикидаємо, чим можна дістатися з одного українського міста до іншого. Ви, збираючись у Крим, хоч раз обдумували можливість летіти літаком? Ну як, продовжувати? Цікаво вам?
— Цікаво. Далі давай, — тон Шостака змінився, Глод відчув, що клюнуло.
— Звідси наші структури, звичайно, можуть це зробити, та хай краще займаються кияни. Не все ж їм на тарілочці підносити. Значить, треба перевірити всі авіарейси з Києва до Одеси і назад. Для реєстрації потрібен паспорт. Нехай перевірять, скільки пасажирів зареєструвалося на той рейс, який дозволяє прилетіти до Одеси вранці, до полудня. Скільки з них чоловіків підходящого віку. Хай покажуть фото Баглая працівницям аеропорту і стюардесам. Потім перевірять, яким рейсом можна вилетіти з Одеси, аби повернутися до Києва перед сьомою вечора. За годину, навіть за півгодини, в нашій ситуації хвилини нічого не вирішують. На тачці з аеропорту дістатися в потрібне місце досить швидко, а швидкість та мобільність Баглай здатен купити. За долари, — Глод зробив невеличку паузу, аби перевести дихання. — Навіть якщо він до Одеси їхав поїздом, назад точно летів літаком. Квитки дорогі, я точно знаю, тому завжди є. Погода хороша, льотна. Хай перевірять, хто реєструвався на рейс із Одеси, який нас може зацікавити. Боюся наврочити, але думаю, що вчора з Києва вилетів і до Києва за кілька годин повернувся один і той самий пасажир. У одеському аеропорту так само треба показати фотки Баглая, стюардесам зворотного рейсу — теж. І гадом буду, коли на якомусь етапі його не впізнають. Так ми дізнаємося, до всього іншого, під яким прізвищем ховається наш утікач. Цього мало?
— Як… гм, яким чином всі ці дії можна аргументувати?
— Роботи на півдня! — вибухнув Глод і вже не бажав стримуватися: — Невже наші менти всередині своєї структури не можуть ні про що домовитися, коли треба зловити особливо небезпечного злочинця! Він, між іншим, наших же постріляв, тут справа честі, якщо вже на те пішло!
— І тобі хочеться вдруге спіймати Баглая?
— А вам не хочеться? Вперше, вдруге, вдесяте — яка, на хрін, різниця!
— Субординація, Максиме. Отак. Скажімо, я бачу в твоїх припущеннях певне раціональне зерно, бачу, справді бачу. У главку розміркують так: хочуть провінціальні лопухи реабілітуватися, через те вказівки нам тут дають…
— Тоді я сам поїду в Київ. Тільки посвідчення в мене, немає, але можна тимчасове виписати чи я знаю… Приватна особа не зможе діяти так ефективно, як міліція. У нашій державі, в усякому разі. Якщо, звісно, за нею ніхто не стоїть. А за мною, до речі, ніхто й не стоїть! Та доведеться вам мене закрити в камеру, аби я косяка якого не впоров, бо не можна ж отак сидіти сиднем…
— Тихо! — гаркнуло в трубці, потім Шостак заговорив звичним тоном. — Тихо. Раціональне зерно в твоїх висновках є. Не мені тобі пояснювати, чому журналісточку досі не оформили як потерпілу. Слухай, у тебе до неї особистого інтересу немає?
— Чого це ви…
— Того. Того, Максиме. Я тебе, коли ти помітив, далі зятьком називаю. Наталка перебіситься, розлучення не оформлене, формально ти — зять заступника начальника Слобожанського УВС. Бігати по бабах, виходить, не маєш права. Так відкрито, в усякому разі. І говорю я з тобою зараз лише через це, а не тому, що ти такий розумний. Роботу знайшов уже?
— Не так швидко…
— Ти знаєш, що колишній опер, знайомий з міліцейською системою, та ще й безробітний, потрапляє до групи ризику? Теоретично, зятьок, у своєму нинішньому становищі ти стаєш об’єктом пильного зацікавлення кримінальних структур. Я тобі давно пропонував варіант. Він ще в силі, ти подумай. Не тягни. Баглая без тебе знайдуть.
— Хочеться вірити.
— Вір. Лягай спати, я спробую щось вирішити.
Глод не підозрював, що Шостак зможе легко розіграти запропоновану партію. Уже наступного ранку Черниченко після термінового виклику в управління надав Калиті службову машину і відрядив його до Києва. Під обід майор був уже в аеропорту «Жуляни» і дізнавався про розклад рейсів на Одесу і назад.
Довідкове бюро видало працівнику управління у справах боротьби з організованою злочинністю офіційну довідку, де, окрім іншого, зазначалося: щоранку о дев’ятій п'ятдесят відлітає літак. Час у польоті — одна година десять хвилин. Прибуття в одеський аеропорт об одинадцятій ранку. З Одеси до Києва є зворотній рейс о шістнадцятій годині. Літак приземляється в Жулянах о сімнадцятій десять.
Пасажирів шостого жовтня, в неділю, справді було небагато. Лишалося запросити Одесу, перевірити список пасажирів на зворотні рейси. Диспетчер за особистим розпорядженням начальника аеропорту з’ясував потрібну майорові інформацію. Першим рейсом із Києва в цей день серед інших пасажирів вилетів такий собі Сивокінь Юрій Петрович. Того ж дня він повернувся до Києва рейсом о шістнадцятій нуль-нуль. Квиток замовляв по телефону, відразу в обидва кінці, заплатив на місці готівкою, трохи більше дев'ятисот гривень.
Ані в касі, ані на реєстрації, ані стюардеси в літаку не придивлялися до пасажирів. Та одначе серед пред'явлених фотографій касирка Логінова та стюардеса Заводій, котру спеціально викликали з дому, бо була не її зміна, впізнали в одному з позавчорашніх пасажирів Баглая. Відступати Калиті не було куди, він узяв абсолютно чіткий і дуже свіжий слід, тому наполіг, аби з фотографії зробили ксерокопію і переслали в Одесу, розуміючи при цьому, що діє не за правилами, і навіть якщо на ксерокопійованому фото, спотвореному додатково факсом, хтось із працівників одеського аеропорту і впізнає пасажира, юридичної сили це впізнання не матиме. Доведеться знову витрачати час, підключати одеських колег, оформляти протоколи.
Йому пощастило. На реєстрації пасажирів у одеському аеропорту позавчора працювала така собі Нінель Корецька. Їй сподобалося типове українське прізвище Сивокінь, тому вона звернула увагу на зовнішність чоловіка, хоча пасажир одягнув кепку так, що вона козирком закривала верхню частину обличчя. І все одно Нінель Корецька впізнала Баглая на відксереній фотографії, переданій факсом: «Знаєте, в нього з гумором проблеми. Зовсім не хотів мені посміхатися!»
Зібравши всі довідки та оформивши протоколи, Калита пізно ввечері повернувся в Слобожанськ. Із дороги телефоном відрапортував Черниченку, той, своєю чергою, дав знати про результат поїздки вищому начальству.
Наступного дня, у середу, дев'ятого жовтня, полковник Черниченко вже говорив зі своїм столичним керівництвом. У деталі не вдавався, говорив лише основне, по суті: Богдан Баглай за попередніми даними перебуває в Києві і має при собі паспорт на ім’я Юрія Сивоконя. Де прописаний паспорт і ким виданий, ясна річ, невідомо. До Києва Черниченка, як він і чекав, викликали негайно. Разом із начальником поїхав Калита, котрий усю ніч не міг заснути, обдумуючи і зважуючи всі деталі теперішньої ситуації.
Поки вони їхали, одесити отримали наказ зі столиці терміново відпрацювати їхній аеропорт, зокрема допитати таку собі Нінель Корецьку, показати їй тепер уже чітке та якісне фото Баглая, провести впізнання за всіма правилам. Усе підтвердилося: шостого жовтня о шістнадцятій годині до Києва під прізвищем Сивокінь вилетів особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай. Квиток оплачений в обидва кінці. Отже, можна припустити: увесь час від дня своєї втечі він міг переховуватися в Києві.
Черниченка та Калиту прийняв сам генерал Савченко. Про журналістку слобожанці з тактичних міркувань промовчали. Причина зацікавленості аеропортом виглядала таким чином: колишній працівник УБОЗу, якому Баглай дзвонив уже двічі, вирішив, що убивця банально скидає слід, плутає їх. До колишнього опера в нього особиста антипатія, та він не знає, що Глод із органів звільнився. Отже, морочить йому голову далі, вважаючи, що водить за носа всю міліцію. Прикинувши так, Глод поділився своїми думками з колишніми колегами. Майор Калита провів оперативну перевірку і, як виявилося, влучив у ціль.
Відпустивши гостей, генерал негайно скликав нараду. Говорили так само недовго. Від сьогоднішнього дня пасажирський транспорт береться на контроль. Квитки на поїзди та літаки без паспорта не продають. Не виключено, що свій хитрий маневр Баглай надумає повторити. Чи просто захоче виїхати з міста. Тому на вокзалах і приміських станціях — максимальна увага. Баглай може виїхати кудись електричкою, де паспорта в касах не вимагають. Але касири і в касах попереднього продажу, і на вокзалі повинні бути попереджені: купують квиток на прізвище Сивокінь — продати і негайно повідомити в міліцію номер поїзда та номер вагона. Те ж саме — в Жулянах. Бориспіль відпадає: навряд чи Баглай зі своїм паспортом ризикне вискочити за кордон. Є в цьому всьому слабка ланка: рейсові автобуси. Їх теж не проконтролюєш. Тому доведеться обмежитися лише підсиленням нарядів на автостанціях та біля стоянок маршруток.
Визначили ще один напрям розшуку — приватні квартири. Уже встановлено, що знайомих у Києві в Баглая немає. Столиця в його бандитській біографії взагалі не виникала. Тому найімовірніше, що він осів десь на найманій квартирі, причому винаймав її не офіційним шляхом, через оголошення. Довго, треба зайвий раз світити підробленими документами. Голка в копиці сіна? Зовсім ні. Дільничні при кожному райвідділі точно знають не лише притони, де курять травку, варять ханку, ширяються, грають у карти на гроші, торгують самогоном чи дівчатами. Вони також володіють інформацією, де яка хата в якому будинку на їхній території здається як офіційним, так і неофіційним шляхом. Відомості неповні — не біда, підключаються всюдисущі стукачі, це вже завдання відділів карного розшуку в кожному райвідділі. Результатів Савченко очікував не скоро. Але так, тихою сапою, він сподівався напевне просапати райони Києва і врешті-решт вирахувати Баглая.
Тим більше, коли йдеться про заходи для розшуку злочинця такого масштабу, ті, хто займається розшуком, отримують дуже широкі повноваження. Генерал Савченко знав, що дуже скоро спіймає Баглая. З неофіційних джерел до нього надійшла цілком офіційна інформація: на жодному з керівних рівнів, навіть на рівні держсекретаря МВС, не виникне особливих заперечень, якщо небезпечний злочинець почне при затриманні чинити активний опір і його застрелять. Правильно, вдруге судити Баглая і тим самим демонструвати стороннім та й самим собі власну невправність і, не дай Боже, некомпетентність ніхто особливо не збирається.
Богдан Баглай приречений. Тільки так.
Про журналістку Олену Суржу за організаційними клопотами начальник головного управління УБОЗ так і не згадав.
На Донбасі заступник начальника карного розшуку вистежував біля гей-клубу педиків і вбивав їх у темних закутках. Потім знімав із мертвих штани, голозаді трупи витягав на видне місце. Він убив трьох гомиків, аж тоді його викрили. Особливо не відпирався. Його молодшого брата такі ось підори зґвалтували заради забави. Відтоді дах у хлопця з’їхав на сексуальному ґрунті: він почав тікати з дому і став чоловіком-повією. Старший брат прикривав це, як міг, хлопця після другої втечі тримали під домашнім арештом. А потім він утік і не повернувся. Мотиви не потребують коментарів.
Сталося це два роки тому. Суд відбувся в травні. Історія настільки смажена, що рейтинг «Кримінальних портретів», за розрахунками Малиновського, мусив досягнути небачених висот. Умовляли донеччан довго, процес зрушився завдяки телефонному дзвінку з Києва, знімальну групу чекали. Лишалася одна проблема — Олена.
Програму озвучили лише пізньої ночі у вівторок. Буквально впритул до ефіру. Малиновський, особисто спостерігаючи за роботою підопічної, признався собі — довго так тягнутися не може. Про те, щоб їхати післязавтра у відрядження, вона й чути не хотіла. Хоча кидати роботу не збиралася, просто просила на пару тижнів призупинити вихід «Кримінальних портретів». Вона, бачте, хоче відпочити від усього цього.
Малиновський запитав, як вона собі це уявляє. Відповіді не отримав, Олена просто знизала плечима і своєю чергою запитала:
— Ти вважаєш нормальним те, що відбувається довкола мене? Ці віршики, ці нічні напади. Яким чином вдалося залити мою квартиру, ніхто, досі не розуміє. Сусіди чули, як грабіжник пускав воду, і все. Зливи нічим не були заткнуті. Тобі не здається це дивним?
Ні, звичайно, так він працювати більше не може.
І вижене цю істеричну телезірку з каналу. Заодно — зі свого життя.
Заколупала. Дістала. Набридла.
Спочатку Романові Малиновському подобалося відчувати себе Пігмаліоном, котрий ліпить Галатей із м'якої податливої глини. Олену вважав продуктом власного виготовлення, вона мусить спати з ним хоча б із вдячності. Мови нема, молоденька дівчинка безперечно вдихнула в сорокарічного мужчину свіжі життєдайні сили. Та гострі відчуття швидко минулися, лишилася необхідність лягати з нею в ліжко, це поступово перетворювалося на подружній обов’язок, а про подружні обов’язки Малиновський, битий життям, навіть думати не хотів.
Чого там — він тепер був навіть вдячний Олені за її фантазії та вибрики. Вона сама спровокувала розрив, тепер усе буде простіше. З часом Малиновський планував щось подібне, але поступово. Олена стане оригінальною «зіркою» розкрученої ним програми, втягнеться в роботу, спання в різних ліжках стане нормою, з часом її взагалі затягне робота, кар’єрні перспективи переважать бажання регулярно бачити в своєму ліжку власного продюсера. Житло вона, зрештою, має. Ні, партнерка мусила змінюватися просто, безболісно, природним шляхом.
Тепер що накажете робити? Посилати її на Донбас під конвоєм?
Сумні думки Романа Романовича перервав телефонний дзвінок. Менше за все йому зараз хотілося, щоб подзвонив генеральний і викликав для чергової серйозної розмови. Замінити Суржу на цей момент немає ким. І потім, щойно пішла піар-кампанія конкретно під неї, вона поволі стає обличчям «S-каналу», вже зондується ґрунт, як би долучити її для рекламного ролика пральних порошків. Фішка така: ведуча програми «Кримінальні портрети» легко впорається з брудом і плямами крові на одягу за допомогою такого-то прального засобу. Дурня? Дурня, але замовник платить каналові реальні бабки під це діло. Думається, в перспективі він буде не один. І що тепер — немає Олени Суржі? Нову виховувати в своєму колективі? Для цього призупинити програму? Хріна з два! З дівчинкою він проведе серйозну розмову. Сьогодні ж увечері. Буде лагідним, терплячим, навіть дозволить собі повірити в деякі її фантазії.
Телефон не вгавав, Малиновський нарешті зняв трубку:
— Слухаю.
— Романе Романовичу, на першій лінії якийсь чоловік. Каже, особисто, інформація у справі Баглая.
— Хто такий? — Роман насторожився. — Назвався?
— Хоче говорити лише з вами.
— Ану, давай його сюди.
Невже цей Баглай і його скоро почне переслідувати? У фігуральному значенні цього слова, звичайно…
— Алло.
— З ким я говорю? — цей голос був незнайомий Малиновському, та це ще нічого не означало, бо він дуже рідко впізнавав голоси по телефону, в основному угадував тих, із ким спілкувався щодня. Можливо, із цим невідомим він так само колись перетинався, але голосу не запам’ятав.
— З ким би ви хотіли?
— Я дзвоню на кримінальну програму. У мене не так багато часу, дзвоню з автомата, на карточці зовсім мало лишилося.
— Тоді висловлюйтесь чітко. Хто ви?
— Мені… Ну, я знаю, що про гроші треба говорити з продюсером у вашій системі. Ви можете заплатити мені за інформацію про Баглая? Знаєте такого? Тільки не брешіть…
— А якщо я зараз покладу трубку?
— Знову подзвоню. Вас звуть Роман Романович, правильно? Мені секретарка сказала.
— Це не таємниця. Ви хто?
— Колишній працівник міліції. Дивлюся ваші передачі. Ви показували про Баглая, а він тепер утік і менти не можуть його знайти. Вам, я так думаю, заборонили про це широко говорити.
— Ви не назвалися.
— Яка різниця, ви ж усе одно не знаєте мене. При зустрічі покажу документи. Коротше, вас цікавить інформація про те, де зараз може бути Баглай і що він уже накеросинив на волі?
— Звідки я довідаюсь, що вона правдива?
— Кажу ж вам — я колишній опер.
— Тоді чому не ставите до відома міліцію?
— Не хочу. Слухайте, в мене справді здихає карточка. Ви можете використати мою інформацію десь на вашому каналі. Можете торгуватися нею з ментами. Чуєте, я можу навіть на камеру наговорити, тільки морду мені затонуєте і голос поміняєте, да. Зрештою, мені не важливо, що ви з нею зробите. Просто в мене є товар, я хочу його продати, ось і все. Слухаєте?
— Приходьте до мене. По телефону справді несерйозно…
— Не проканає. Зараз чотирнадцята сорок, правильно в мене годинник іде?
— На три хвилини поспішає. Мій годинник постійно точний.
— Хай так. Можете виїхати кудись у центр? Тільки не викликайте шофера, у вас є власна машина?
— Я завжди сам за кермом.
— Клас. Тоді їдьте до парку Шевченка. Просто я не киянин, нечасто бував у місті, погано орієнтуюся. А парк Шевченка знаю. З того боку, де університет червоний, да. За півгодини, нормально?
— Сорок хвилин, — машинально промовив Малиновський.
— Нехай сорок. Яка у вас машина?
— «Фольксваген-гольф», зелений. Темно-зелений.
— Там, із того боку парку, є стоянка. Пригальмуйте біля неї, я сяду до вас у машину. Якщо вас не буде до третьої, більше не дзвонитиму. Знайду іншого вдячного покупця. Все, до зустрічі.
Малиновський здивовано подивився на трубку, так і не зрозумівши, чому дозволив утягнути себе в досить сумнівну розмову. Першою думкою було зателефонувати генералові й довести цю інформацію до його відома, та він швидко відкинув її. Хоч би ким виявився цей колишній мент, як він сам себе назвав, діє він правильно. Романові, коли чесно, трошки набрид той тиск із боку Савченка та іже з ним. Можна подумати, телебачення обслуговує МВС і мусить працювати за їхніми дурними правилами. Хто кому потрібніший, ось про що думати треба, чорт забирай!
Справді, невідомо, чи запропонує колишній опер щось варте уваги. Вислухати його принаймні треба. Зрозуміло, він покаже лише одну перлину з усього скарбу. Але в разі, якщо він дійсно підготував бомбу, можна труснути калиткою. Бач, навіть записатися на камеру не проти. Може так статися, тішив себе думкою Малиновський, що він за сорок хвилин отримає інформацію, невідому ментам. Тоді справді варто почати обережні торги, і вже почати готувати фундамент для чергової програми: як шукали втікача, приміром. Або щось інше. Взагалі ідеальний варіант — корисну інформацію вони ніде широко не оприлюднюють, зате після цього в роботі з правоохоронними структурами почнеться новий етап. Ексклюзив, жодних закритих тем та перешкод, питання вирішуються лише одним телефонним дзвінком.
Від перспектив у Малиновського трохи запаморочилося в голові. Він підхопив куртку і рушив на вихід, та раптом зупинився, крутнувся на підборах. Обережність не завадить. Роман майже ніколи в житті не користувався вогнепальною зброєю, та на початку літа приятель-банкір, один із спонсорів каналу та кримінальної програми зокрема, презентував продюсерові новенький парабелум. Мовляв, тепер матимеш справу з бандюгами, то тримай для самозахисту. Той-таки приятель допоміг досить швидко оформити дозвіл на право зберігання та носіння свого подарунка. Кілька разів Малиновський брав зброю із собою в машину, просто так, для самозаспокоєння і відчуття певної переваги над іншими. Нинішня зустріч, здається, може стати першим реальним приводом узяти парабелум із метою самозахисту. Хоч би як було, а пропозиція таки стрьомна. Невідомо, як поведе себе колишній опер, може, доведеться шугонути.
Відчувши у внутрішній кишені шкіряної куртки вагу пістолета, Малиновський остаточно повірив у себе заспокоївся. Попередивши секретарку, що їде на зустріч і повернеться години за дві, не пізніше, спустився до чорного ходу. Свою машину він, як і все начальство, ставив у дворі, на окремій стоянці. До призначеного незнайомцем часу лишалося менше півгодини, поїздка через центр обіцяла пробки, та сьогодні обійшлося: постояти більше п’яти хвилин довелося лише в районі Бессарабки. Він приїхав на домовлене місце в точно призначений час, лишився дуже задоволений власною оперативністю.
Чоловіча постать виринула з правого боку від «Фольксвагена» майже за хвилину після того, як він пригальмував. Малиновський підняв фіксатор. Чоловік нахилився, обличчя його поки що приховував верх машини.
— Роман Романович?
— Це я. Сідайте.
— Я краще ззаду.
— Мені яка різниця? — перехилившись через спинку правого сидіння, Малиновський зняв із фіксатора праві задні дверцята. Чоловік сів у машину, тепер Роман міг його роздивитися. І відразу впізнав.
Він дуже добре запам'ятав це обличчя, коли монтували першу програму, ще тоді, наприкінці серпня.
До нього в машину сів Богдан Баглай. З пістолетом у руці. Видно, зброю він приготував завчасно. Дуло дивилося просто на Романа.
— Поїхали.
— Поїхали, — повторив Баглай. Продюсер насилу відвів очі від пістолетного дула, що гіпнотизувало, ніби погляд удава, запустив мотор і машина рушила вперед. Його рухи нагадували рухи робота. Принаймні відповідали уявленням Баглая про роботів, почерпнутих із кінофільмів та мультиків.
Плануючи і призначаючи цю зустріч, він не знав, хто саме прийде на неї. Були навіть сумніви, що на цей гачок попадеться хто-небудь узагалі. Він навіть припускав появу ментів, хоча за короткий час, визначений ним самим, вони навряд чи встигли б організувати повноцінну засідку. У будь-якому разі він би зауважив їхню появу. Те, що незнайомим йому продюсером виявився чоловік, котрий кілька днів тому виходив разом із журналісткою з центрального входу в офіс і допомагав їй сідати в службову машину, влаштовувало Баглая. Звісно, це ще нічого не означає. Роман Романович, чи як там його в хера звати, міг просто опікуватися загальним станом стривоженої колеги, тим більше — молодої та симпатичної. Самому ж десь років під сороковник або за сорок, мимоволі хвоста розпушиш. А може статися, що в них інші стосунки. Наприклад, вони сплять разом. Коли так, то удар, підготований ним, Богданом Баглаєм, влучить безпосередньо в головний «об’єкт», головну мішень, коротше, в журналістку.
«Фольксваген» різко пригальмував — Малиновський мало не врізався в капот «Омеги», що йшла перед ним і зупинилася, як і решта машин, на червоне світло.
— За дорогою дивися, — прикрикнув Баглай.
— Куди… куди ми їдемо?
— Тобі не один хрін?
— Це… викрадення?
— Ще не знаю. Поки що просто катаємося. Де у вас тут спокійніше? За місто вези, кудись у тихе місце. Поговорити треба.
— Хіба… не можна тут… так…
— На ходу? Ні, не можна. Не той ефект, — «Омега» попереду рушила далі, «Фольксваген» ніби приклеївся до асфальту, позаду роздратовано загуділи, дуло тицьнуло водія під ребра. — Чого став? Зелений, спиш?
Малиновський слухняно поїхав далі. Голова зараз була зовсім порожньою, кермо він крутив машинально, ніби замість нього працював автопілот. Оцінити ситуацію в ці хвилини він не міг навіть при бажанні: надто сильним виявився ефект від появи Баглая.
— Впізнав мене?
— Так.
— Правильно. Молодець. Отже, представлятися додатково не треба. Ти ж сам про мене все прекрасно знаєш. Твоя дівчинка чудово описала всю мою сутність. Віриш, що життя твоє погане нічого не коштує?
— Ні… Ні! — останнє слово спрацювало для телепродюсера ніби код, він відчув здатність мислити. — Чому ж нічого? Скільки ви… Скільки ти хочеш? У мене є гроші, правда. І міліція нічого не дізнається.
Не почувши відразу відповіді, Роман Малиновський раптом усвідомив, що несе дурню. Остання розмова в кабінеті Савченка пригадалася негайно. У Баглая на руках солідна сума, тому пропонувати йому зараз гроші щонайменше безглуздо. Але ж Баглай не знає, що йому, Малиновському, відомо про ті гроші. І потім, коли це людина, тим більше — в його становищі, легко відмовлялася від зайвого бабла… Треба спробувати відкупитися, він точно хоче отримати в такий спосіб компенсацію за програму, котра, виходить, справді зачепила його за живе, образила, розлютила… Чорт, у це неможливо повірити, це відбувається не зі мною!
— Так, — озвався нарешті Баглай. — Хочеш відкупитися. Не ти перший, до речі. Знаєш, скільки разів мені вже це казали і ще скажуть, можеш не сумніватися. Козел ти, дядьку, баран безрогий, ясно? Бабки твої мені на хрін упали. Хіба мільйон даси. Даси мільйон?
— Ти… с-серйозно?
— А то! Давай, неси мені мільйон. Хай половину сьогодні, половину, так тому й бути, завтра. І відпускаю тебе на раз, більше ніхто ніколи про мене не почує. По руках?
— У мене… у мене немає мільйона. Навіть половини немає. Слухай, я не все розумію…
— От щоб зрозуміти, крути бублика мовчки, вивозь мене кудись далі. Де в лісок заїхати можна чи просто якнайдалі від траси. Станемо, поговоримо, все стане тобі зрозуміло. Дурні запитання свої просто зараз готуй. На всі отримаєш відповідь. Ясно?
Малиновський звернув нарешті увагу, куди саме вони їдуть. Машина була вже в самому кінці Великої Васильківської, за всіма законами логіки та правилами дорожнього руху слід повертати праворуч, в бік Голосіївського лісу. Так Малиновський і зробив, більше говорити зі страшним пасажиром не намагався, зосередився на дорозі й нарешті відчув, що здатен оцінити ситуацію.
Погана ситуація. На задньому сидінні вмостився хлопчина, молодший за нього трохи не вдвічі, котрому нічого не заважає натиснути на спуск і вмолотити йому кулю в потилицю. Хіба поповнить особистий список жертв, з чого буде неабияк пишатися. Малиновський не був певен, що в нього вийде витягти свою зброю, хоча в тому, що він ризикне вперше в житті навести її на живу людину, Роман не мав жодних сумнівів. Але Баглай не спускає з нього очей, для нього це звичний спосіб життя, бандит на своїй справі розуміється так само, як телепродюсер — на своїй. Тому, мабуть, і вдалося йому так задешево купитися: говорячи по телефону з невідомим, він думав та діяв у першу чергу як людина, котра дбає про рейтинг власної програми та власну професійну репутацію. До біса обережність, коли за якихось півгодини тобі підкинуть задешево парочку виграшних карт.
Проминувши виставковий центр, іподром, автостанцію і повернувши в бік Феофанії, Роман цілком оцінив та повністю визнав усі свої помилки, але зовсім не уявляв, як діяти і що говорити далі. Тому слухняно звернув із шосе в першу ж лісосмугу, проїхав ґрунтовою дорогою вглиб, потай сподіваючись, що побачить якихось людей, різко, наче в бойовику, натисне на гальмо, бандит смикнеться, втратить рівновагу, а він вивалиться з машини з криком: «Допоможіть!» Та все це лишалося в мріях. Середина тижня, жовтневий день коротшає, людей у зоні відпочинку о такій порі не зустрінеш.
— Стій, далі не треба. Нормально заїхали.
Нога Малиновського обережно натисла на педаль гальм. Він хотів розвернутися до Баглая, та раптом щось несподівано та сильно уп'ялося в горло, повітря враз забракло, перед очима все попливло, горло стискало сильніше, ще сильніше, і Роман не помітив межі, перетнувши яку, він поринув у бездонну темряву.
Тіло водія обм’якло, Баглай послабив тиск удавки, потім узагалі забрав її, сховав до кишені. До тями недодушений прийде хвилин за двадцять, управлятися з удавкою Баглай умів. Коли сидиш ззаду, її легше накинути на шию. Особливо, якщо руки водія лежать на «бублику». Перейшовши на переднє сидіння, Баглай спритно обшмонав кишені куртки свого полоненого, рука наткнулася на щось металеве, важкеньке й дуже знайоме, витяг парабелум. Такого подарунка він точно не сподівався отримати, радісно вигукнув щось схоже на бойовий клич дикунів, швидко перевірив зброю. Одна обойма, зате пістолетик новенький і в чудовому стані. Засунувши «марголіна» за пасок іззаду, Баглай поклав парабелум біля себе і заходився обшукувати далі. Крім гаманця, мобільника та зв’язки ключів на фірмовому брелокові від «Нескафе», нічого більше не знайшов. У бардачку — документи на машину, кілька прозорих файликів, почата пачка цигарок, маленький дешевий електричний ліхтарик. Гаманець перекочував до кишені Баглая. Він навіть не порахував до пуття, скільки в ньому: коли цього мужика знайдуть тут, при ньому не повинно бути гаманця. Покрутивши телефонну трубку в руці, Баглай рішуче закинув її на заднє сидіння. Він дуже добре пам’ятав, як саме слобожанські менти вийшли тоді на його недоумкуватих пацанів. Тягати при собі чужу мобілку ризиковано, все може повторитися, та й для чого вона йому? Лишалися ключі. П'ять штук, усі різні.
Малиновський заворушився. Підсунувшись ближче, Баглай відважив йому кілька ляпасів, бив навідліг, не жалів.
Стогнучи й кахикаючи, Роман розліпив повіки. Спочатку не міг зрозуміти, де він і що сталося, але коли руки торкнулися горла, він усе згадав. Просто перед ним сидів Богдан Баглай, наставивши йому в обличчя пістолет.
— Підготувався, значить? Герой. А нічого вас на телевізії озброїли, — тепер Малиновський впізнав свій парабелум, будь-які думки про можливий опір вилетіли в нього з голови. — Ну, поговоримо.
Роман Романович спромігся лише кивнути.
— Власне, я все для себе вирішив. У мене буквально кілька запитань. А ти постарайся не мекати і не бекати, а поводитися, як доросла людина. Мужиком побудь, ну? Хоч кивни.
Малиновський знову кивнув.
— Н-да, важко з тобою. А може, й ні, побачимо. Пограємося у запитання-відповіді. Дуже популярні такі ігрища на вашому тіві. Що це таке? — він потрусив перед очима бранця ключами. Той простягнув руку, але Баглай з несподіваною навіть для себе люттю вдарив його по руці руків’ям пістолета, відразу ж — по обличчю, раз, другий, третій, розсікаючи губу та брову. Кров зацебеніла, Малиновський зойкнув зовсім по-баб'ячому, заходився її витирати, та отримав черговий удар. — Руки опустив! Опустив, сказано! Суч-чара, блін, забрав руки!
Малиновський повільно виконав наказ. Тепер його погляд остаточно втратив ознаки осмисленості. У ньому Баглай читав лише приреченість.
— Значить, так: що це?
— Ключі, — Роман злизнув язиком кров із розсіченої губи.
— Без тебе знаю. Від чого ключі?
— Два від квартири. Два від дачі. Один — від гаража. На дачі в мене гараж, замок висячий, імпортний, хороший…
— Вірю. Які від квартири?
— Там все є. Все. Бери все, можеш…
— Які. Ключі. Від. Твоєї. Хати.
— Ось ці два. Крайніх.
— Від гаража?
— Такий, із зубчиками… жовтий…
— Дача твоя де?
— Рожни. У Рожнах, у Рожнах, там дачна зона…
— Де ці довбані Рожни?
— За містом. За Києвом. Як на Бровари їхати, там кожен знає. Підкаже. До метро, як її, «Лісова», там люди знають… Такий будиночок, два поверхи…
— Вулиця, номер будиночка? Заодно домашню адресу кажи. Малиновський злякався — він раптом забув і те, й інше. Рука з пістолетом знову звелася для удару, потрібні слова самі злетіли з губ.
— Нехай так, — Баглай ще не знав точно, для чого хоче знати, де живе телепродюсер і де його довбана дача. — Ти жонатий? Обручки, бачу, нема.
— Розлучений.
— Молодець. Жінка вже своє відплакала. Плакала вона через тебе? Ти доводив її до сліз? Доводив?
— Ні. Не думаю. Ні.
— Не думаєш чи ні?
— Яке це має значення! — вигукнув Роман, сіпнувся в бік Баглая, отримав по лобі кулаком із затиснутим у ньому пістолетом, знову подався назад.
— Раз я запитую, значить, є на те причина. Квартира, дача, ось ця тачка — чого ж жінка з тобою не живе? Не любить? Чим ти кращий за мене? Мене теж не люблять. Мене ненавидять, а ви їм всім ще допомагаєте, — якби Баглай зараз кричав, Малиновський почувався б, попри всю безвихідь ситуації, більш упевнено. Та він говорив спокійно, неголосно, навіть подекуди проскакували інтонації ображеної дитини. — Скажи, ти трахаєш свою дівку? Оленку з телебачення, ту свою красиву піську, що топталася по мені?
— Ніхто… ніхто не топтався…
— Ага, навіть так? Як у вас це називається? Я десь чув — рейтинг. Ти її трахаєш заради рейтингу чи просто так? Ну?
— Так… Тобто… Вже ні… Я…
— Що таке оце твоє «вже ні»?
— Я… ну… в нас уже нічого немає…
— А було? — Роман мовчки кивнув, зовсім не розуміючи, до чого зрештою веде Баглай. А той сам досі чітко не визначився, для чого йому потрібен цей допит, що він хоче дізнатися для себе нового й корисного, чому взагалі завів розмову з тим, кому вже виніс вирок. — Було? Ну?
— Б-було…
— Хто кого розлюбив: ти її чи вона тебе?
— Ніхто… Я хочу сказати… власне, ніхто нікого й не любив…
— Бач, не любив. Ніхто нікого не любить. Блін, як ви мені всі набридли, мама дорога!
Відсунувшись далі від Романа, так, щоб спина впиралася в дверцята, Баглай підняв пістолет і вистрілив йому просто в обличчя.
Глод просив лише сказати адресу і пояснити, як краще доїхати від вокзалу, та Олена заявила: зустріне його особисто. Враховуючи ситуацію, він вирішив нічого їй не доводити, взагалі не сперечатися. Їхати до Києва зібрався відразу після того, як почув у трубці її плач. Вона сказала, що перша інформація піде у нічних новинах, адже знайшли мертвого продюсера лише в половині дев’ятої вечора. Та заради обтічних новин не варто лишатися вдома. Поїзд на Київ відходив пізно ввечері, пощастило і з квитком — зазвичай за дві години до відправлення купити його було важкувато. Все одно, за його розрахунками, назавтра про вбивство продюсера «S-каналу» говоритимуть і писатимуть навперебій усі ЗМІ й газети. Ну, хіба спортивна преса не сприйме це за новину для себе.
Із собою Глод узяв лише сумку, куди поклав зміну білизни та ніде не зареєстрований ТТ. Він підозрював, що ствол напевне «гарячий»: півтора року тому захопили в приватному будинку банду, на озброєнні якої традиційно стояв маленький арсенал. Зброю тримали в підвалі, піддатися спокусі й заховати пістолет у кишеню виявилося не так складно. Таким чином озброювалися всі опери, бо за кожен постріл із табельної зброї слід відписувати купу паперів, та й не завжди можна тягати табельний «макар» із собою. Передбачити, чим закінчиться день опера, неможливо. Ризик втратити табельну зброю й нажити собі неприємностей до кінця життя реально існував, тому зручніше мати при собі «лівий» волин. Єдина проблема: невідомо, де, коли і в кого ці трофеї вже стріляли. Мало приємного тягати при собі потенційний речовий доказ, котрий такі самі опери безнадійно шукають. Глод тішив себе думкою, що з ТТ, котрий дістався йому, людину не вбили. Без ствола йому нині аж ніяк не можна. Він їхав охороняти Олену Суржу. Добровільно, безкоштовно, так би мовити, на громадських засадах.
Ще прихопив мобільний телефон. Як домовлялися, з поїзда зателефонував Олені, сказав номер вагона й вимкнув трубку. Ніхто з колишніх колег, а тим більше — колишній, саме колишній, тесть не мусить знати, де він і чим займається. Приватна особа не повинна лізти в міліцейські справи. Одна справа — давати цінні відомості, що сприяють ефективному розкриттю злочину, а інша — добровільно брати на себе функції особистого охоронця журналістки, особи дуже сумнівної, швидше за все — психічно неврівноваженої. Більше того: колишній опер неодмінно почне втручатися в хід розслідування, а це вже порушення неписаних законів про субординацію. Отже, рано чи пізно його нікому на хрін не потрібна ініціатива бумерангом ударить по слобожанському МВС. У будь-якому разі, як прикинув Глод, Шостак, а заодно й Черниченко мислитимуть саме так. Все одно в разі чого знайдуть його, тож нехай він викрутить собі хоч трохи часу для маневру.
Сім годин у поїзді Максим не спав. Думки безсистемно роїлися в голові, він не збирався давати їм лад, просто випив у буфеті двісті грамів горілки, заліз на свою верхню бокову полицю другого плацкартного вагона, і слухав перестук коліс. Київ зустрів сопливим жовтневим дощиком, погода цілком відповідала настрою. Олену побачив ще у вікні. Вона неправильно вирахувала місце, де зупиниться його вагон, тому дріботіла за ним, трошки відставши. Коли Глод ступив на платформу, Олена вже добігла, стояла стовпом і дивилася на нього, ніби не впізнавала. А тоді мовчки кинулася на груди і беззвучно заридала, хоча рідними людьми, ба навіть близькими знайомими їх назвати було важко: адже загалом вони бачилися лише двічі й чотири рази говорили по телефону.
Поправивши шлейку від сумки, Максим міцно стиснув плечі молодої жінки, відсторонив її від себе, провів руками по вологому волоссю.
— Чому без парасолі?
— Що?
— Без парасолі, кажу, чому?
— А це має значення? Ходім.
Спочатку вони їхали в метро, але на Хрещатику замість того, аби перейти на іншу лінію, Олена мовчки кивнула супутникові на ескалатор. Вони піднялися нагору, Олена швидко підійшла до бровки тротуару й зупинила перше-ліпше таксі. «Не можу, народ довкола, всі дихають», — пояснила Глодові, той лише знизав плечима і поліз по гаманець, аби перерахувати гроші, зустрівся поглядом із Оленою і зніяковів.
Коли нарешті зайшли в квартиру, вона старанно зачинила двері на всі замки, скинула туфлі, пройшла в кімнату, увімкнула світло й гепнулася на диван. Глод, поки що не орієнтуючись, як саме слід поводитися в ситуації, що склалася, примостився на стільці.
— Для чого світло? Вже видно на дворі, — треба ж якось починати розмову.
— Я тепер постійно зі світлом. Хіба коли зовсім день, тоді вимикаю. Знаю, дурість. Раніше навіть при благенькому світлячкові спати не могла. Власне, навіть при світлі кілька ночей уже не сплю.
— Треба. Потрібні сили… мені й вам…
— Знаєте, що, — Олена рвучко підвелася, змахнула з лоба волосся. — Раз ви вже отак зірвалися сюди… Я вдячна, звичайно, просто я не зовсім уявляю собі, що саме ви збираєтеся робити…
— Поки буду біля вас. Постійно. Вдень і вночі, якщо ви не проти, ясна річ…
— Ні, я обома руками «за». Нам доведеться ночувати в одній кімнаті, оцій, — вона обвела рукою свої апартаменти, — митися в одній ванні, сидіти за одним столом.
— Спати я можу в передпокої…
— Підлога всюди однакова. Спати доведеться на підлозі, в мене розкладачки немає. Справа не в місці для спання, ви мене не так зрозуміли. Думаю, раз ми вже настільки близькі, треба знову переходити на «ти». О’кей?
— Приймається, — посміхнувся Глод.
— Ще одне… Знаєте… Знаєш, Максиме, з мене нікудишня куховарка. Дивно, правда? Вела кулінарну програму, а сама жодного рецепта на зубок не вивчила. Сосиски, пельмені, одноразові супчики, яєчня з ковбасою, бутерброди, кава, чай. Словом, їжа, яку важко зіпсувати.
— Нічого. Ми ж з тобою в обложному становищі, так виглядає. До того ж я вмію смажити картоплю, варити гречку чи там рис, непогано справляюся з м'ясом. Нічого, переживемо.
— Новини, — Олена, пропустивши повз вуха його останню підбадьорливу фразу, натиснула на кнопку пульта, вмикаючи телевізор. — …у студії Оксана Лотоцька, — з півслова почала коротко стрижена дикторка.
— Це ж не ваші.
— Правильно. Наші готують спецвипуск на восьму. Посдухаємо, що інші скажуть.
Дукторка прокашлялася.
— Почнемо ранок із сумної звістки. Як ми вже передавали вчора, напередодні загинув відомий телепродюсер, один із провідних фахівців оновленого «S-каналу» Роман Малиновський, — на екрані з’явився його портрет, далі пішла оперативна зйомка з місця події, Оксана Лотоцька коментувала картинку:
— Труп Малиновського у власній машині було знайдено вчора близько двадцятої тридцять випадковими громадянами. За попередніми висновками, його застрелено з пістолета. Перед тим зловмисник намагався задушити свою жертву, — картинка зникла, в кадрі знову опинилася журналістка. — Роман Малиновський вчора на початку четвертої дня виїхав на якусь важливу зустріч. Так стверджує його секретарка. Як стало відомо, Малиновському подзвонив невідомий, маючи бажання розповісти щось про справу Баглая. Принаймні секретарка стверджує, що саме це прізвище назвав невідомий, аби викликати Малиновського на розмову. Після того його вже ніхто не бачив. Мобільний телефон так само не відповідав, хоча ті, хто намагався додзвонитися, стверджують в один голос: трубка була увімкнена. Поки що в міліції одна версія — вбивство з метою пограбування. Хоча не виключено: вбивство пов’язане з професійною діяльністю загиблого, — пішла заставка «Кримінальних портретів», майнуло обличчя Олени. — Від початку року він займався продюсуванням нової програми «S-каналу» під назвою «Кримінальні портрети». Програма відразу здобула високі рейтинги через нетрадиційний підхід до висвітлення кримінальної тематики. Людина на прізвище Баглай була персонажем найпершої програми циклу. Коментувати ці події міліція поки що відмовляється. Сьогодні о чотирнадцятій годині відбудеться прес-конференція, де виступатимуть…
Олена роздратовано вимкнула телевізор.
— У наших, думаю, тільки більше скорботи вийде. І невідомо, що твої менти заведуть на пресусі. Навряд чи скажуть нарешті: небезпечний убивця Баглай утік і тепер на волі вбиває працівників українського телебачення.
— Чому відразу мої менти? Такі самі, як твої. До речі, про ментів: із тобою хтось говорив?
— Мені одній з перших повідомили, — Олена залізла з ногами на диван. — Ти, до речі, їсти не хочеш? Давай, організуємо в чотири руки, каву поставлю.
— Поки не треба. Кажи, я слухаю, це важливіше.
— Ну, привезли мене просто до генерала Савченка. Сам розумієш, справу з райвідділу забрали відразу. Генерал вкручував мені щось там про міністерський контроль, я мало що зрозуміла. Картина загалом вималювалася така: удень до Романової приймальні подзвонив невідомо хто, не назвався, почав домагатися продюсера. Навіть прізвища його не знав, хочу продюсера — і все. Коли спитали, з якого приводу, назвав прізвище Баглая. Все, як сказали в новинах. Наші так само скажуть, інші теж не відзначатимуться оригінальністю. Роман після розмови швидко вдягнувся і виїхав. Знайшли його у Феофанії. Двоє бомжів лісосмугою лазили, мабуть, жили десь там. Побачили іномарку, зазирнули з цікавості — там труп. Перелякалися, але додумалися на шосе вибігти, під колеса машинам кидатися почали, кричали: убили, убили, убили… Гаманця при ньому не було. Мобільник та ключі у кишенях знайшли. Жодних відбитків пальців, окрім тих, що на кермі. Романові, ясна річ. Я пригадала — у сейфі він пістолет тримав. На марках не розуміюся. Ключі в ящику стола завжди лежали. Відімкнули — нема пістолета. Очевидно, із собою взяв. Хоча поки що, — вона піднесла палець, — ніхто, крім мене, про пістолет не підтвердив. Максиме…
— Можна Макс. — Так зручніше.
— Усе одно. Максе, вони далі не вірять у Баглая.
— Ну, я б так не сказав. Усе ж таки знають — він у бігах, більше того — в Києві. А секретарці що, теж не вірять?
— Їй якраз вірять. Знаєш, яка версія? Послухай, посмієшся. Про мої страхи стосовно Баглая на каналі багато хто знав. Я, власне, не приховувала. Романа це дуже бісило, він не хотів проблем із міліцією, нам же працювати з ними. Розумієш, до чого вони прийшли? Той, хто дзвонив Романові й витягав його на побачення, міг просто скористатися нездоровим інтересом журналістки Суржі до справи Баглая.
— Хто ж тоді, на їхню думку, застрелив Малиновського?
— У них іще немає своєї думки. Розмовляли ми, фактично, — вона звела очі на овальний циферблат настінного годинника, — вісім годин тому. У них ще нічого не було. Гаманця немає — ось тобі вбивство з метою пограбування. Хай ще наркоманів сюди приплетуть. І я хочу запитати тебе, Максе, як мента: чому вони мені не вірять? Чому мені ніхто не вірить? Невже їм легше переконати себе, що Баглая я вигадала сама…
— Легше, — перервав її Глод. — Уяви собі — справді легше.
— Маячня.
— Система. Ти її не зрозумієш до кінця. Я сам не розумію. Дружина пішла від мене, швидше за все, через те, що зрозуміла систему і не захотіла далі з нею миритися. Чи рахуватися, хто його знає… Про це колись поговоримо. Поки що зрозумій одне: проти тебе особисто наша доблесна міліція, і генерал Савченко зокрема, нічого не мають. Навіть більше — тобі симпатизують, і готові завжди прийти на допомогу… Якщо таку допомогу можна чимось виправдати.
— Не зовсім я розумію, правда.
— Бачиш. Тому пояснюю більш популярно: якщо вони визнають, що особливо небезпечний злочинець, жорстокий та холоднокровний убивця Богдан Баглай справді загрожує твоєму життю, їм доведеться охороняти тебе. Причому цілодобово, аж доки Баглая не спіймають чи не знайдуть його труп. Бо тебе визнають потерпілою, життя якої постійно перебуває під серйозною загрозою. До того ж ти — журналістка, а заводитися з вашим братом наш брат не горить бажанням. Причому, Лєно, ти не просто журналістка — ти формально займаєшся створенням позитивного іміджу українського міліціонера. Тобто за всіма розкладами твою заяву не мають права залишити без уваги. Але ж де взяти на твою охорону людей? Якщо Баглай налякав тебе разок, а сам накивав п’ятами і коли його зловлять — невідомо, невже весь цей час тримати під дверима твоєї квартири двох працівників міліції? Подібні заходи не передбачені навіть бюджетом. Не замикати ж тебе в камеру! Приватну охорону ти маєш право найняти сама, за власні кошти. Коштує ця послуга дорого. Телеканал пішов би на такі витрати?
— Навряд, — Олена для переконливості похитала головою.
— Правильно, я теж так думаю. І Баглай так думає. Тому, беручи тебе в оборот, він не залишає навіть непрямих підтверджень своєї, причетності до листів із віршами, нападу на тебе, зрештою — до вбивства пана Малиновського. Раз так, тебе й далі вважатимуть жертвою хіба що власних фантазій. Ти якимось чином дізналася про втечу Баглая і вирішила: він неодмінно прийде по твою душу. Молоденька дівчина, нова незвична тема, відверто не жіноча, зрозумілі неполадки з психікою. Ось я тобі на пальцях приблизно пояснив, чим керуються мої, як ти кажеш, менти, коли зовсім не сприймають твоїх заяв та страхів.
— Виходить, вони Баглая теж не шукають?
— Тут ти помиляєшся. Баглая шукають, аж гай шумить. Бо відомо, що він утік із-під варти, лишивши після себе купу трупів. Баглая шукають, можеш бути спокійною. А ось тебе в міліцейських планах немає. Тебе ніхто не стане захищати. Ну, окрім мене, звісно. Дійшло?
— Це неправильно.
— Хіба я кажу, що правильно? — Глод сумно посміхнувся. — Наша міліція робить усе можливе і неможливе, аби не було офіційних підстав нас берегти. Частково від загальної бідності, частково — через ту ж таки систему, котра передбачає над одним опером сім ступенів начальства. Над кожним начальством, своєю чергою, теж нависає купа начальства. У системі ніхто нічого самостійно не вирішує. Дійде до того, що громадянам почнуть гроші виплачувати, аби заяви в міліцію не писали. Словом, це паралельний світ, куди ти залізла невідомо для чого. Тепер зрозуміла?
— На голодний шлунок — ні, — Олена підвелася. — Які плани?
— Наповнити шлунки. Далі?
— Далі — нічого. Програму «Кримінальні портрети», якщо це тебе цікавить, поки що офіційно призупинили у зв’язку з убивством продюсера. Я в неофіційній безстроковій відпустці. Завтра планують ховати Романа, якщо в морзі видадуть труп. Нібито наші займаються, мені наш генеральний сказав, він учора теж у Савченка був.
— Ти хочеш піти на похорон?
— Цікаво, чи можна справді хотіти піти на похорон?
— Вибач, можливо, я не так висловився…
— Нічого. Я мушу піти. Розумієш, донедавна в нас були певні стосунки… Вони розладналися не тепер, я помітила ще місяць тому… Просто, як би сказати, не хотіла починати такі розмови першою. Потім пішли непорозуміння з Баглаєм… Словом, ми так і не поговорили. І я не певна… тепер не певна, — їхні очі зустрілися, сліз в її очах Глод не бачив, лише смуток, перемішаний з утомою та відчаєм, — не певна, що ми були аж надто близькі з Романом. Може, не слід так говорити… Тепер, та ще з малознайомою людиною… чоловіком… Спільне ліжко ще не визначає ступінь близькості стосунків, отак.
— Знаєш, — Максим відвів очі, бо розмова починала заходити на слизьке, — я краще промовчу. Ми хотіли пити каву.
— Їсти яєчню із сосисками, бутерброди з сиром. Більше нічого немає, я ж боялася виходити з дому. Може, це дурниці…
— Зовсім ні. Тепер я буду поруч. До речі, поговоримо, як саме я охоронятиму тебе. Баглай знає твою квартиру, ти мусиш врахувати це.
— І що?
— І нічого. Якщо є можливість на деякий час пересидіти в іншому місці, подалі звідси, краще нею скористатися просто зараз.
— Між іншим, це ідея. Причому дуже проста. Дякую, мусила б додуматися раніше.
Олена вперше за останні дні почала почуватися більш упевнено та спокійно.
Даючи безнадійну характеристику існуючій міліцейській системі, Глод не кривив душею, адже собі давно признався — переоцінювати можливості українських правоохоронних органів не варто. Хоча б для того, аби уникнути розчарувань і не займатися самообманом. Але недооцінювати своїх недавніх колег він теж не збирався. Максим навіть не уявляв, приймаючи ванну в квартирі Олени Суржі після сніданку, зробленого в чотири руки, наскільки він близький до істини у своєму бажанні оцінювати систему об’єктивно. Адже саме сьогодні, десятого жовтня, система довела: при бажанні вона може працювати досить ефективно.
Власне, в людському мурашнику Києва Богдана Баглая вирахували не якісь конкретні люди, котрих можна назвати на прізвище, відзначити в наказі, виписати премію в розмірі місячного окладу та згадати в газеті.
Його знайшла система.
За три доби пошуків у різних районах міста було в той чи інший спосіб перевірено кількасот приватних осіб, що здають кімнати, квартири та навіть будинки в приватному секторі не через посередництво фірм і агенцій нерухомості, а самостійно — або подаючи приватні оголошення, або взагалі за допомогою знайомих, таких самих приватних осіб. Формально при бажанні в кожному такому випадку можна розгледіти порушення закону і як мінімум оштрафувати за несплату податків. Та всі в державі прекрасно розуміли бажання безробітного, бюджетника чи пенсіонера заробити зайву копійку на достойне існування і при цьому зберегти зароблене повністю, не відслинюючи щомісяця посередникові та податковій. Тому власників житла зайвий раз шугонули, бо в цьому випадку міліцію цікавили лише особи квартирантів.
За три доби в такий спосіб затримали трьох злочинців, що перебували в розшуку не перший місяць, а один, який убив свого компаньйона по бізнесу в Рівному, майже рік. У восьми квартирах квартиранти влаштували наркопритони. У двох кавказці облаштували перевалочні бази для в’єтнамців, лаосців, індусів та камбоджійців, яких переправляли транзитом через Україну. У трьох накрили борделі, в одній, двокімнатній, трійця молоденьких повій з Донбасу примудрялася четвертий місяць приймати клієнтів, а на Троєщині виявили кубельце, обладнане п’ятдесятитрьохрічним професором із Могилянки для інтимних зустрічей з коханцями. Батько двох синів чверть століття приховував від дружини свою справжню сексуальну орієнтацію. Словом, по всьому Києву йшли з широким волоком. У такий спосіб Баглай рано чи пізно мусив потрапити в сіті.
Це сталося вранці десятого жовтня. Дільничний та опер із Дарницького райвідділу подзвонили в двері квартири такої собі громадянки Бабич Галини Миколаївни, що працювала сестрою-господаркою у районній лікарні. За відомостями дільничного, однокімнатну квартиру доньки вона здавала. Донька вийшла заміж, у чоловіка була власна двокімнатна. Шлюбу не вийшло, подружжя розлучилося, житлову площу поділили через суд, розміняли двокімнатну на дві по одній. Донька Галини Бабич разом з її донькою, тобто онукою Галини Миколаївни, перебралася жити до матері. Її однокімнатну на вулиці Малишка, в семи хвилинах ходу від метро, вирішили здавати за сто двадцять доларів на місяць.
Вдома була лише семирічна онука. Вона відмовилася відчиняти двері чужим дядькам, нехай вони навіть з міліції, бо бабуся з мамою заборонили їй так робити. Взагалі-то в неї ангіна, тому її залишили вдома. Мама кудись пішла у справах, а бабуся — на роботі. Дільничний та опер звично зітхнули й посунули до лікарні. Галину Миколаївну довелося чекати хвилин із двадцять. Коли вона нарешті прийшла, то трошки злякалася візиту міліції. Так, призналася Бабич, вона вже більше двох років здає квартиру доньки. Квартирантів постачають виключно знайомі, їм довіри більше. В основному приятелька, що «працює» на залізничному вокзалі, здаючи квартиру подобово. Пару тижнів тому перенаправила до неї молодого хлопця. Юрою звати. Заплатив наперед, наче тихий, спокійний, на бандита не схожий. Чим займається? Не запитувала, їй діла немає, аби лиш у неї на квартирі не свинячив та наркотиками там не бавився. Та наче не схожий він на наркомана, взагалі на бандита не подібний. Звичайно, вона бачила багато бандитів та наркоманів, он по телевізору щодня їх показують… Баглая на фотографії впізнала відразу, навіть здивувалася: чого це міліція ним цікавиться? Галину Миколаївну заспокоїли: нічого серйозного. Але попросили проїхати разом із ними дещо з’ясувати, уточнити, підписати.
Поки жінку везли на таксі в райвідділ, надійшла ще одна інформація, ніяк не пов’язана зі знайденим лігвом утікача-вбивці. Сьогодні о десятій сорок ранку в касі номер тридцять два залізничного вокзалу продали один плацкартний квиток на завтра, одинадцяте жовтня, до Львова на прізвище Сивокінь. Касирка, виконуючи інструкцію, негайно повідомила міліцію. Затримувати пасажира на прізвище Сивокінь біля каси було ризиковано: якщо це Баглай, він відразу все зрозуміє. Навіть негайне блокування вокзалу не дасть гарантії, що він не почне прориватися зі стріляниною. Втрачати йому немає чого, покласти на місці парочку випадкових людей зможе легко. Отже, вирішено його відпустити. Все одно касирка зафіксувала для себе номер потягу, час його відправлення та номер вагона. Того, хто купував квиток, вона також устигла роздивитися. Щоправда, він насунув козирок шкіряної кепки на очі, тому жінка не ризикнула впізнавати Баглая на фото. Але це вже не мало значення: в шкіряній куртці і кепці його бачили таксисти в Слобожанську та Ромнах, стюардеси в літаках, працівники одеського та київського аеропортів і квартирна господарка.
Відомості про куплений квиток і квартиру надійшли майже одночасно. Особовий склад Дарницького райвідділу та оперативну групу Шостого управління, котра безпосередньо займалася розшуком Баглая, підняли мало не за бойовою тривогою. Підключили загін «Беркута». Вулицю Малишка вже в половині першої дня блокували повністю.
Техніки піднялися поверхом вище, подзвонили в квартиру, що розміщувалася просто над тією, де за всіма розрахунками переховувався Баглай. Господарі не відчиняли, очевидно, були на роботі. Заходити без санкції прокурора ніхто не наважився, тому в пожежному порядку почали розшукувати когось із господарів. Першою вдалося знайти господиню. Її привезли додому, попередивши по дорозі: від неї вимагається спокійно, без зайвого шуму, як вона це робить завжди, зайти до себе додому. Разом із нею зайде кілька працівників міліції. Вони будуть поводитися тихо. Початковий переляк змінився відвертою цікавістю, тож жінка, затамувавши дихання, спостерігала, як техніки, озброївшись спеціальними приладами, прослуховують підлогу. Висновок однозначний: у квартирі знизу нікого немає. Виходить, купивши квиток, її мешканець не поспішав повертатися додому.
Власниця квартири відчинила двері своїми ключами. Копіткого обшуку не знадобилося: в кімнаті біля дивана стояла спортивна сумка. Всередині — картонна коробка, повна доларів, пістолет Марголіна з коробочкою патронів і роздруковані на принтері аркуші паперу з текстами віршів. Кожен аркуш відксерений двічі.
У квартирі лишили засідку. Потрібний під’їзд контролювався щонайменше десятьма парами очей. Відбитки пальців знайшли на руків’ї пістолета, аркушах, дверних ручках, чашці, тарілках. Експертизу провели швидко й отримали підтвердження: Богдан Баглай знайшовся. Більше того: п’ятого жовтня під час нападу на квартиру поверхом вище помешкання журналістки Суржі в потерпілих стріляли саме з цього «марголіна». Таким чином, Суржа справді могла зіткнутися з Баглаєм на сходовому майданчику. Щоправда, його причетність до вбивства продюсера Малиновського й далі під сумнівом, доказів тому не виявлено жодних.
Нічого, недовго лишилося чекати. Ночувати Баглай прийде, вже сьогодні почне відповідати на всі запитання. Заодно розповість, для чого він посилав вірші журналістці з телебачення. Хоча криміналу в цьому немає жодного…
Негласна інструкція стосовно загибелі Баглая під час спроби втечі або опору під час затримання існувала й надалі. Тільки тепер Баглай мусив наперед признатися в убивстві Малиновського. Інакше «глухар», і саме по собі затримання особливо небезпечного злочинця-втікача цю справу автоматично не закриє. Та все одно на всіх рівнях подальша доля Баглая неофіційно була вирішена. У багатьох уже чухалися вказівні пальці — так хотілося натиснути на спуск.
Але в розставлені сіті риба не припливла. Баглая чекали до пізньої ночі, та лише даремно марнували час. Не хотілося вірити, що той знову в якийсь непередбачений спосіб обдурив без перебільшення всю столичну міліцію. Жевріла надія, що він прийде по гроші, тому засідку в квартирі й довкола будинку не знімали. Оперативники скніли в темній кімнаті — палити, вмикати телевізор і світло суворо заборонялося.
У будь-якому разі завтра, одинадцятого числа, його чекатимуть біля другого вагона фірмового поїзда «Київ — Львів» о двадцять другій десять.
Прощалися з Романом Малиновським одинадцятого жовтня опівдні у вестибюлі офісу «S-каналу». Біля труни плакали лише його батьки, й Олені раптом стало до щему шкода свого тепер уже точно колишнього коханця, адже він, коли говорити чесно, за великим рахунком став її хрещеним батьком на телебаченні. Вона не здивується, коли почує десь за спиною розмови про те, як Роман Романович виводив її в люди. Стоячи в натовпі серед колег, вона час від часу ловила на собі зацікавлені погляди. Видавалося, що її дехто сприймав за справжню вдову Малиновського. Між іншим, його колишня дружина теж з'явилася, привезла величезний вінок, перемовилася кількома словами з Романовим батьком, постояла кілька хвилин у скорботній позі й діловито вийшла.
Прощання затягнулося на дві години. Потім труну поставили в спеціально замовлений автобус-катафалк, і вся процесія вирушила на цвинтар. За чутками, Малиновському купили місце на Байковому за дуже грубі гроші. Нібито продюсери майже всіх телеканалів зібрали суму, від якої директор кладовища просто не міг відмовитися. Тема мусолилася на повний голос в автобусі, Олена не брала участі в цих розмовах, узагалі намагалася не впадати в очі.
Священик відспівував новопреставленого просто на могилі, панахида тривала ще сорок хвилин, Олена серйозно побоювалася, що їй ось-ось стане погано. Нарешті труну опустили в холодну яму, об віко застукотіли грудочки землі. Кинувши свою жменьку, Олена повернулася до автобуса. Лишилося пережити поминки. Хотілося щезнути звідси, та в ситуації, що склалася, саме їй не варто поспішати. Принаймні отак відверто. Але після того, як за столом у спеціально замовленому кафе народ випив по третій і почалися, як це завжди буває в подібних випадках, світські розмови, вона під шумок вислизнула з-за столу, кивнувши комусь зі знайомих на прощання. Ось тепер ніхто ні про що в неї не запитає. Навпаки, громада зрозуміє і навіть співчутливо обговорить подальшу долю коханки вбитого, користаючись із того, що сама вона вже пішла, не витримавши важкої атмосфери. Вона, бідолашна, без того натерпілася…
З мобільного Олена передзвонила на трубку Глодові, сказала, де перебуває і зорієнтувала, де й через скільки часу вони зустрінуться. Визначили місце наперед, аби Максимові, котрий майже не орієнтувався в Києві, було максимально просто під’їхати..
Машину, попелясту «Шкоду», Олені без розмов та запитань позичив Корнієнко. Напередодні вона подзвонила режисерові додому і, нічого не пояснюючи, запитала, чи можна скористатися його автом. Їй треба виїхати в одне місце. Машину поверне, коли той скаже. Все одно в ці найближчі дні власник за кермо навряд чи сяде. Корнієнко, який, судячи з голосу, уже прийняв на груди, погодився без розмов, запитав лиш, хто сяде за кермо, адже Олена машину не водить. Вона заспокоїла: поїде досвідчений водій.
Керувати чужою машиною, без документів і довіреності, та ще й у Києві, було ризиковано. Права Глод залишив удома, зовсім не думаючи, що вони йому знадобляться. Перший-ліпший даїшник матиме повне право заарештувати його за підозрою у викраденні. Коли все з'ясується, неприємностей все одно не уникнути, але тоді постраждає і Корнієнко, котрий безвідповідально довірив власне авто, між іншим — засіб підвищеної небезпеки, незнайомій людині. Та виходу не було, витрачати час на оформлення довіреності не хотілося, тому вони вирішили ризикнути.
Сівши в машину біля Річкового вокзалу, Олена відразу перебрала на себе роль штурмана. До Рожнів, на дачу Малиновського, вона їздила частенько, особливо влітку. Він навіть дав коханці комплект ключів, аби вона могла не залежати від нього. Щоправда, цей жест він зробив у самий розпал їхніх стосунків, та коли вони, за спостереженнями Олени, пішли на спад, ключі від дачі він, одначе, в неї не забирав. Тому, коли Глод згадав про місце, куди можна заховатися на деякий час, вона відразу згадала про будиночок у Рожнах.
— Нічого особливого, — пояснила вона. — Не думай, там не аж такі круті апартаменти. Він купив будинок давно, ще коли з дружиною жив і не вважався аж таким крутим продюсером…
— А що, Малиновський справді вважався крутим продюсером?
— Не найгіршим, — Олена відповідала цілком серйозно. — Знаєш, у нього було безліч вад, деякими він навіть пишався, видаючи їх за чесноти та особливості власного стилю. Стильні фішки, як він казав. Але свою справу знав і вмів її робити блискуче, тут забрати нічого. Ну, купив хатку, поступово добудував другий поверх, облагородив, провів газове опалення, навіть каналізацію. Нічого, жити можна. На березі Десни, гарно там, — вона зручніше вмостилася на сидінні, примружила очі. — Тільки купатися небезпечно.
— Хто ж у жовтні купається?
— По-перше, купаються. Он за методом Порфирія Іванова на Трухановому острові від зими до зими, цілий рік плавають, узимку ополонку довбають. По-друге, я не кажу, що збираюся там купатися. Течія місцями така сильна — дорослий на ногах не втримається. Екстремали час від часу влаштовують заплив униз по Десні до Дніпра, але кілька разів переверталися на своїх човниках, тепер заборонили. Потопельників зносить багато, мені місцеві аборигени розповідали. З води їх витягають роздутих, страшних, часто навіть упізнати не можна, бр-р-р… А можуть взагалі не знайти, Десна річка хитра. Не всіх віддає.
— Ти диви, скільки ти знаєш про річки.
— Треба ж про щось із людьми говорити. Ну, з місцевим населенням. Там у них свої легенди. Бабця одна, ми в неї молоко щодня купували, все про русалок із водяниками говорила. Цікава така бабуся… Взагалі село — майже самі бабусі, ще діди трапляються. Молодих небагато.
— Тебе це дивує?
— Зовсім ні. Але це пригнічує, ось у чому вся біда.
— Їдь працювати в ті самі Рожни чи якесь інше село.
— Смієшся? Сама з Житомира втекла.
— Бачиш, люди так само думають. Років через десять лишаться по селах самі дачники, і нічого ми з тобою тут не зробимо. І я не певен, що ми повинні взагалі щось робити. Нас у цій соціально непростій ситуації влаштовує єдиний фактор: людей на довколишніх дачах немає. Так?
— Практично так. Мо' живе якийсь романтик, а міську квартиру здає за бакси. Не всі дачі там круті, є звичайні будиночки на шести сотках, люди за них тримаються, не поспішають продавати. А квартиру в Києві здати простіше, аніж дачу під Броварами. Думаю, народу майже не буде.
— Головне — тебе поки не шукатимуть, принаймні там. Добре, що тебе хтось із місцевих знає. Ніхто в міліцію не заявить про двох підозрілих на чужій дачі. Скільки можна кататися на машині?
— Пару тижнів реально. Кажу ж тобі: програма зависла, народ простоює, власник машини має повне право забуритися в запій. Дев’ять днів попереду.
— Нормально. За моїми підрахунками, ситуація проясниться ще до кінця тижня. Баглай або ляже на дно, і це глухий варіант, або дасть драпака з Києва, що бажано, або почне тебе шукати. Оце вже ближче до моменту істини: він проявить себе, мусить проявити, раз йому кортить неодмінно дістати тебе.
— Послухай, — Олена далі не відводила погляду від дороги. — От раптом нічого не станеться. Просто нічого. Ми тут будемо сидіти, дивитися на природу, гуляти берегом річки, дні стануть схожими один на одного. Я боятимуся за себе, ти — за мене. А Баглай не викаже себе. Ти ж не лишишся зі мною охоронцем до кінця життя?
— Поки що не вирішив, — у Глода справді не було відповіді, він сам запитував себе про це кілька разів. — Давай жити нинішнім днем. Щоразу. Щоранку. Згода?
— Нехай, — Олена ледь усміхнулася. — Мене кінець кінцем дістане не Баглай, а оця сама чортова невизначеність. Зараз буде поворот. Побачиш напис «Рожни» — крути праворуч.
Дерева уже пофарбувалися в жовтогарячі кольори, де-не-де розбавлені блідо-зеленим. Сонце потроху сідало, і в промінні заходу шапки дерев виглядали велично. Зупинивши «Шкоду» там, де сказала Олена, вони вийшли з машини, навіть синхронно потягнулися. Листяний килим приємно шурхотів під ногами. Будинок, до якого вони під'їхали, справді не був якимось особливим. Стандартну двоповерхову споруду з білої цегли зовсім не можна було зарахувати до шедеврів архітектурної майстерності, вона жодним чином не вирізнялася з-поміж інших будинків, що стояли поряд. Звичайний заміський котедж для відпочинку, побудований заможною людиною, та аж ніяк не мільйонером.
— Тут сауна є, тільки я не вмію приводити її в робочий стан, — ніби між іншим промовила Олена, намагаючись впоратися із защіпкою на хвіртці.
— Сауна сауною, а скажи мені таке: з власної ментівської практики я знаю, що дачні селища періодично обкрадають. Особливо — взимку, і переважно бомжі.
— По ідеї існує сторож, але є люди, які воліють наймати охоронця самі для себе, в індивідуальному порядку. Двері в Романа міцні, замки надійні. Ґрати на вікнах, бачиш, — справді, Глод лише тепер звернув увагу, що всі вікна на обох поверхах заґратовані і мають досить-таки надійний вигляд. — Роман якось розповідав, що років шість тому залазили сюди злодії, нічого особливого не взяли, там, за його словами, ще нічого серйозного не було. Переспали ніч, пообсцикали кутки, наробили в кухні на підлозі й пішли цілком собою задоволені. Блін, що з цією клямкою? Максиме, в тебе руки сильніші.
— Давно пора пустити мене вперед. Механізм, я бачу, хитрий.
— Нічого хитрого. Ось спеціальний отвір, просовуєш руку і тягнеш клямку на себе. Раніше мені сил вистачало, а тепер, не повіриш, рука тремтить.
— Повірю, — Глод відсторонив Олену, просунув руку в отвір, намацав клямку, потягнув на себе. Пружина таки піддавалася туго, та Максим упорався з нею досить швидко, театральним жестом прочинив хвіртку, пропускаючи Олену вперед. — Отже, після того випадку в нього ґрати на вікнах?
— Не лише після того. Взагалі-то з листопада по березень Роман ось уже три роки наймав мужика-сторожа за сто баксів на місяць.
— Дешево.
— Може, й так. Очевидно, чоловіка влаштовувало. П'ять сотень виходить за те, що живеш на теплій дачі, дивишся телевізор і не пускаєш сторонніх. Сторож, до речі, не простий, з вівчаркою. Ух, звірюга. Машину можеш заганяти у двір. Ворота відчиниш сам?
— Запросто. Тут нічого складного. Чому у двір, а не в гараж?
— Казала ж я тобі — в мене ключі лише від вхідних дверей. Для чого мені відчиняти гараж, коли я не збираюся нічого туди ставити? Та я без Романа не так часто тут і бувала. Може, разів чотири за останній рік.
— Гаразд. Хай тачка вашого режисера-алкаша мокне під дощем. Чуєш, збирається?
Олена, стоячи на ґанку, втягнула носом повітря. Від Десни тут завжди відгонило вологою, але Глод правий: перед дощем волога завжди по-особливому пахне.
— Збирається, — погодилася вона. — Під вечір знаєш як припустить! Будемо сидіти на самоті і слухати, як дощ тарабанить по даху. Чудово?
— Чудово, — Глод прочинив одну стулку воріт, узявся за другу. — Чудово, що ти перестала боятися. Чи мені здається?
— Мабуть, на мене тиснула київська атмосфера. Тут спокійно й немає Баглая, — вона відчинила один за одним обидва замки. Глод тим часом загнав машину в двір, зачинив ворота, роззирнувся. Так, Олена має рацію. Тихо, спокійно, немає Баглая. І він, Максим Глод, поруч із нею. Щоправда, цього вона чомусь не зазначила.
Діставши з багажника два пакети з продуктами, Макс зайшов слідом за Оленою. Куди нести їжу; визначив відразу: кухня починалася відразу за передпокоєм. Лишивши журналістку розбиратися з закупленими харчами, він пройшовся першим поверхом. Справді, нічого особливого. Як для продюсера, надто стандартне, навіть банальне планування. Можна сказати, типове, наче у фільмі «Іронія долі». Майже таке саме планування на дачі його колишнього тестя, ніби на всю Україну один архітектор — чиста тобі Третя вулиця будівельників, двадцять п’ять, квартира дванадцять.
Велика кімната з неодмінним каміном. Із меблів — м'який куточок, скляний журнальний столик посередині, в кутку на тумбочці музичний центр. Поруч — ще одна кімната, менша. Тут телевізор на підставці, два крісла, килим на підлозі й софа, накрита сірим прикарпатським ліжником із візерунком. Поруч із софою, на дерев’яній тумбочці — телефонний апарат, старенький, навіть допотопний, дисковий. Біля кухні — сумісний санвузол, чавунна ванна й унітаз, відгороджені одне від одного синьою в горошок шторкою. На горі — дві кімнати приблизно однакового розміру, в одній — ліжко два на два і шафа для одягу, очевидно, хазяйська спальня. В іншій, крім дивану та ікластої кабанячої морди на стіні, нічого не було. Ставши перед кабанячим рилом, Глод не стримався, скривив мармизу, роззирнувся і несподівано для себе тицьнув муляжній голові дулю. Потім бажання бавитися зникло, він оглянув двері спочатку верхніх, а потім — нижніх кімнат. Всі вони зачинялися зсередини. Замочки благенькі, якщо їх ламати — вистачить трьох нормальних ударів. Але господар не готувався до тривалої облоги. Можливість замкнутися зсередини мала тут зовсім інший, більш приземлений, інтимний характер. Недаремно всюди передбачені спальні місця. Людина має право на усамітнення, навіть у гостях.
— Де знаменита сауна?
— Там, як заходиш у ванну, відразу за ванною двері. Тобі оце зараз припекла та сауна?
— Просто запитую. Я б не ризикував, раптом натиснемо не на той важіль і вибухнемо. Ото Баглай зрадіє!
— Дуже смішно, ідіоте! Ти вмієш вмикати колонку? Без цього вода не нагріється.
— Наука проста, наче палець…
Поки вони освоювали територію, розпалювали колонку, розбиралися з продуктами, готували нехитру вечерю, осінні сутінки поволі огорнули все довкола. Дощ припустив сильніше, краплі заспокійливо тарабанили по віконному склу. Олена визирнула у вікно, гмикнула:
— Правда, жодне вікно в селищі не світиться. Ми тут точно самі.
— Ну, Бог парує.
— До чого ти це сказав?
— Треба ж про щось говорити.
— Давай краще вирішимо, хто де спить. Чаю ще будеш?
— Ні, дякую, — Максим відсунув від себе кухоль. — Є пропозиції? Ти звикла спати в продюсерській спальні?
— Я звикла в спальні, — підтвердила Олена, її тон відчутно змінився, та Глод вдавано не помічав цього. — Ти хочеш лягти біля мене?
— Здається, минулу ніч ми так само ночували в одній кімнаті.
— А цю ніч і всі подальші, скільки там їх вийде, будемо спати окремо.
— Чудово. Тоді я займу весь перший поверх. Тільки якщо стане страшно, кричи.
— Для чого? — Олена демонстративно відчепила від пояса мобільник, поклала у центр столу, відсунувши тарілку з недоїденими шматочками шинки. — Ось, мобільний зв'язок. У тебе вхідні безкоштовно, так само в мене. Я наберу тебе і покличу, коли справді стане страшно. Не вимикай телефон, будь ласка.
Приймаючи її гру, Глод підвівся, вийшов у передпокій, де почепив куртку на вішалку, витягнув із кишені свого мобільника, акуратно поклав на стіл поруч із її трубкою.
— Диви, лежать собі, наче два голубці.
— Голубки, — машинально виправила Олена.
— Теж правильно. І нічого їм не заважає. Наші трубки поряд, а значить, наші вуха поруч…
— Ти дражнишся чи серйозно на щось претендуєш? Надивився кіно про охоронця та беззахисну жінку, котра рано чи пізно лізе до нього в ліжко? Для чого ти взагалі приперся?
Глод зрозумів, що перегинає палицю, втрачає контроль над ситуацією, але він не міг збагнути, чому і в який момент вони обидва перейшли на неприпустимий у їхній ситуації тон. Ще трохи — і вони посваряться. Ні, сто разів права Наталка: мент він, від маківки до п’ят, і жарти відповідно придурасті, вимучені. З другого боку, ситуація провокує… А може, атмосфера розслабляє. Тут насправді тихо, аж надто тихо і спокійно…
Йому стало раптом цікаво, про що думає тепер Олена, вже хотів зробити перший крок не те що б до примирення — вони, в принципі, лише на підступах до сварки, — а швидше до відновлення нормального спілкування, та його наміри перебила мелодія з телефільму «Бригада». Вона лунала з Олениного мобільника. Вона взяла трубку, подивилася на сяючий блакитним дисплей.
— Номер незнайомий.
— Не відповідай.
— Раптом щось важливе?
— Кажу тобі — краще вимкни його зовсім.
— А чого ти тут розкомандувався? — вона демонстративно натиснула на потрібну кнопку, піднесла трубку до вуха. — Алло!
— Мене чутно? — зв’язок, як виявилося, справді був поганеньким, але Олена чула співбесідника досить нормально, хоча в трубці тріщало.
— Чутно, чутно, хто це?
— Моє прізвище Хобот. Хобот, Хобот.
— Та чую, чую, який ще хобот? — Олена не стримала посмішки, та коли Глод усміхнувся у відповідь, демонстративно стерла її з обличчя.
— Майор міліції Хобот. Ми зустрічалися з вами позавчора, в кабінеті Савченка… Генерала Савченка.
— То й що? — насправді там сновигало досить багато народу. Під час розмови генерал постійно відволікався, давав зовсім незрозумілі вказівки, потім говорив, зітхаючи: «Шукаємо вашого Баглая, шукаємо, всіх на ноги підняв, мать його, вибачте». — Може, й зустрічалися.
— Ви де перебуваєте зараз?
— А що таке?
— З вами все гаразд?
— Я ж відповіла на дзвінок.
— Ви точно в безпеці? Якщо поруч із вами є самі знаєте хто, скажіть речення, вставивши в нього фразу «будь ласка».
— Я точно в безпеці, без усяких «будь ласка».
І говорю з вами, тільки не знаю, на яку тему.
— Тема одна — Баглай. Я в складі опергрупи, яка шукає Баглая. Мені доручено розшукати тепер вас. А ви десь зникли. Пішли з поминок, кажуть, і додому не повернулися. Після всього ми ж за вас переживаємо.
— Мило з вашого боку.
— Що?
— Дякую, кажу. Я виїхала з міста на деякий час. Я маю на це право.
— Маєте, але, Олено, ви нам будете потрібні вже завтра.
— Для чого?
— Можете більше не боятися, не тікати і спати спокійно. Генерал особисто просив вам це передати. Ми знайшли Баглая. Чуєте?
Глод побачив, як різко зблідла Олена, напружився, простягнув руку до трубки. Вона заперечливо хитнула головою.
— Де він?
— Купив квиток до Львова. На десяту вечора, на сьогодні. За пару годин ми його згвинтимо. Тому краще не тікайте далеко, ваші свідчення знадобляться. Ви по цьому телефону? Алло!
— Я чую, — рівним голосом промовила вона. — Я по цьому телефону. Дякую. Успіхів вам.
Роз'єднавши зв’язок, Олена поклала трубку на місце, поряд із Максимовою. Він очікувально дивився на неї.
— Дзвонили з міліції. Твої менти дуже турботливі. Заспокоїли. Збираються брати Баглая.
— Ні хріна собі! — вирвалося в Макса. — Що значить «збираються брати»?
— У нього квиток сьогодні на поїзд. Якимось чином вони це вирахували.
— Ага! — Глод переможно викотив груди. — Можуть, коли захочуть! Я тобі що казав учора? Шукатимуть, аж гай шумітиме.
Раптом він замовк, рішуче підвівся, підхопив мобільний зі столу, взувся і під мовчазним поглядом Олени натягнув куртку. Телефон зник у правій кишені. Пістолет із кухонного ослінчика перекочував за пазуху, до внутрішньої кишені. Кобури для ТТ Глод не зробив, зате кишеню спеціально підладнав для носіння зброї.
— Куди це ти намилився?
— Якій у нього поїзд?
— У кого?
— Де будуть брати Баглая?
— Тобі для чого?
— Вибач, я мушу на це подивитися. Повернуся і заспокою тебе. Все в деталях перекажу. Мені здається, ми почали сваритися. У нашій… твоїй ситуації так не роблять, та я спровокував дурну розмову.
— І тепер хочеш лишити мене саму?
— Я брав його один раз. Ніхто не заборонить принаймні подивитися, хто і як зробить це за мене. Невже тобі було б не цікаво?
— Не цікаво. Я його не брала, і вік би його не бачити, чесно, — Олена підвелася і почала збирати тарілки.
— Даремно дмешся.
— Я дмуся?
— Дмешся.
— На тебе? Забагато честі.
— Так я поїду?
— Роби, як знаєш.
Глод потупцяв на місці, але мент знову перемагав.
— У разі чого я з мобільним, вимикати не буду.
— Траса мокра. Не жени. Чужу машину покалічиш.
Максим вирішив цього разу промовчати, повернувся і вийшов під дощ. За кілька хвилин Олена почула, як завівся мотор. Із кухонного вікна було видно: «Шкода» виїхала за ворота, Глод вийшов із машини, зачинив їх зсередини, сам пройшов назад через хвіртку, швидко впорався з клямкою. Блимнувши на прощання фарами, машина рушила і скоро зникла під дощем у темряві.
Дивно. Чи їй здалося, чи цей справді незнайомий чоловік приревнував її до покійного Малиновського. Роздратування від розмови, котра зайшла в небажане, хоча й передбачуване русло, змінилося злістю на себе. Скинувши недоїдену ковбасу, шинку та сир на одну тарілку, Олена поставила її в холодильник, а решту посуду поставила в раковину, пустила теплу воду. Мити посуд не поспішала: сперлася руками на краї мийки, закусила нижню губу. Так, він висловився досить незграбно, навіть намагався до певної міри не видавати справжніх почуттів. І все ж таки вона вловила натяк: Глод натякав, що вона звикла спати з продюсером. Не з чоловіком на ім'я Роман — саме з продюсером, впливовою людиною, котра могла робити Важливі та Головні дзвінки. Що ж, виходить, його спосіб мислення мало чим відрізняється від інших. Адже без перебільшення половина працівників «S-каналу» вважала так само. І ось тепер, коли Романа вбито, а сама вона боїться власної тіні, тепер чи не варто признатися самій собі: всі вони, включаючи мента, не так уже й помиляються.
Ти сама цього хотіла, дитино. Голос Малиновського прозвучав у вухах, Олена труснула головою, голос зник, та думки лишилися. Ти просікла фішку. Він зробив із тебе слухняну ляльку. Ти говорила те, що він хоче і як він хоче. Тому зараз із тобою відбувається сама знаєш, що. Баглай міг полювати на когось іншого, а ти далі готувала б вегетаріанські салатики під диктовку актрис та співачок чи смажила м'ясо разом із митцями-чоловіками.
Олена відкинула ці набридливі думки, почала мити посуд, навіть намагалася наспівувати популярну мелодію, тільки б відігнати рої неприємних висновків. Через якийсь час захопилася — співати вона любила, навіть більше — була солісткою не лише шкільного, а й інститутського самодіяльного хору. Хай йому грець. Глод втішатиметься видовищем затримання Баглая, сьогодні страхи для неї скінчаться, а з докорами сумління вона якось зживеться. Щоправда, майбутнє наразі каламутно вимальовується, та не біда. Час покаже, що Олена Суржа — не лише коханка продюсера.
Склавши помиті тарілки на стіл біля мийки, вона зайшла до ванної, відкрутила кран, швиденько протерла ванну щіточкою, заткнула її пластмасовим корком, відрегулювала воду. Тиск тут був не дуже сильним, вода завжди набиралася хвилин двадцять. Олена для чогось перевірила, чи міцно зачинені подвійні вхідні двері, підхопила сумку зі своїми речами, занесла нагору, до спальні. Швидко стягнула светра, джинси, колготи, лишилася в ліфчику й трусиках, витягла з шафи халат, її власний халат, засунула руки в рукави, загорнула полу, затягла пасок. Дістала з сумки маленький фен, замислено погойдала його в руці.
Цю спальню вона справді вивчила дуже добре, тому змирилася з єдиною суттєвою незручністю: розетку якийсь розумник присобачив праворуч від дверей, майже впритул із шафою. І зробив це точно не Роман: він купив одноповерховий курник і другий поверх добудовував сам, тож невідомо, чому він не взяв під контроль місця для розміщення розеток. Хоча в спальні побутовими електроприладами мало хто користувався, тут навіть телевізора не було. Тож після душу чи сауни Олена зазвичай сушила волосся або в передпокої, де висіло на стіні овальне дзеркало, або тут, перед дверима, прочинивши дверцята шафи й дивлячись у припасоване на їхньому внутрішньому боці квадратне люстро. І той, і той варіант чомусь завжди її дратував, хоча нічого смертельного тут не було. Тепер Олена розмірковувала, брати їй фен із собою чи висушити волосся потім, нагорі. Нарешті кинула фен на ліжко — передпокій видавався сьогодні менш затишним для інтимного процесу сушіння волосся, ніж спальня.
Що ж, майже як удома, тільки спокійніше. Ідея перебратися сюди справді непогана. Навіть якщо все владнається, вона залишиться тут ще на пару днів. Глод поїде у свій Слобожанськ. Адже охоронець їй уже не потрібен… Олена зловила себе на думці: вона ще не знає, хочеться їй отак відразу прощатися з ним чи ні. Щось же змушувало її кілька разів набирати саме його номер. Вперше — тоді, вночі, в готельному номері Слобожанська, коли їй було моторошно й самотньо. Між іншим, коли їй знову стало страшно, вона відразу згадала про Глода…
Фігня. Нічого це не означає. Зовсім нічого.
їй раптом закортіло для підтвердження своєї теорії дзенькнути йому на мобілку і запитати якомога в'їдливіше, чи не запізниться він ловити свого Баглая, адже скоро дев’ята, а в Києві, та ще ввечері, немісцевий детектив може заблукати. Збігши сходами вниз, вона зазирнула до ванної, аби переконатися, що вода вже натекла, закрутила кран і зайшла на кухню.
Мобільного телефону на кухонному столі не було.
Олена точно пам’ятала, що не брала його з собою, лишала тут. Але, зробивши ще один крок до столу, помітила на його білій поверхні, на тому місці, де лежала трубка, згорнутий удвоє аркуш білого паперу.
Вона здогадалася, що це за аркуш.
І закричала.
Дощ розгулявся не на жарт і вже падав суцільною пеленою. Двірники «Шкоди» не встигали розкидати краплі по склу. Автомобільні фари розтинали дорогу, ніби прорубувалися крізь стіну зливи. Хоча Глод і поспішав, він намагався не надто швидко гнати. За його розрахунками, навіть беручи до уваги пробки на київських вулицях, що неодмінно супроводжують таку погоду, він встигне на вокзал і буде подумки аплодувати своїм колишнім колегам. Без перебільшення, аплодувати. Не тому, що вони впіймали Баглая. Зрештою, на Глодовій пам'яті навіть найхитріший злочинець не міг сховатися від міліції до кінця життя. Хіба б якогось втікача десь хтось убив. Аплодисментів менти заслуговують насамперед тому, що вони врятували жінку, котра йому подобається.
Справді подобається. Тому він і поводився нині ввечері, наче справжній дурень.
Тому й примчав сюди, кинувши все, мов останній ідіот.
І саме тому не визначив свого чіткого ставлення до того, що історія з Баглаєм нарешті скінчилася. Адже віднині охорона Олені не потрібна.
Трель мобілки з кишені він почув, щойно подолавши черговий поворот. Правиця потяглася за трубкою, та зупинилася на півдорозі. Від несподіванки Максим навіть трошки скинув швидкість. Його власний телефон спочатку вигравав «Мурку», а буквально пару місяців тому він поміняв її на «Марш тореадорів». А мобілка в його кишені весело відтворювала мелодію із серіалу «Бригада». Чужу мелодію, яку він зовсім недавно чув.
Там. На дачі. На кухні.
Телефон вперто не вгавав. Максим витягнув його, глянув і мало не ляснув себе ним по лобі: він справді тримав у руці Оленин мобільник. Мабуть, після тієї дурної розмови він, кваплячись, підхопив із кухонного столу першу-ліпшу трубку. Ту, що ближче лежала. Звісно, він зараз передзвонить собі на трубку, Олена почує «Тореадорів», теж усе зрозуміє, і вони весело посміються. Але ж її хтось уперто домагався. Абонент на тому боці ніби знав, що Олена просто мусить рано чи пізно відповісти. Може, знов той Хобот, повідомить щось новеньке. Наприклад, що Баглая вже взяли в іншому місці, хай вона спить спокійно…
— Алло!
— А це хто? — голос жіночий, але жінка, очевидно, не надто здивувалася, почувши чоловічий.
— Хто вам потрібен? — Глодові довелося ще трохи скинути швидкість, дощ періщив уже справді ніби з відра.
— Взагалі-то я дзвоню Олені Сунжі.
— Суржі.
— Нехай Суржі. Вона десь поруч?
— Можна сказати, так.
— Ви можете передати їй трубку?
— Знаєте, гм… У нас тут непорозуміння… Словом, ви кажіть, я їй все передам.
— Я мушу конче говорити з нею. Але передайте, що знову буду дзвонити. Це… Алла.
— Яка Алла?
— Дружина Романа… Романовича. Ви розумієте, про кого мова?
— Малиновський? — Глод однією рукою вирівняв машину на слизькій трасі.
— Правильно. Взагалі-то вже давно не дружина… Та вас це не обходить, а вона все знає. Дача в нас поки що спільна. Тому дуже прошу, хай поверне ключі. У Романа… При Романові не знайшли ключів.
— Знайшли, — це Глод знав точно, Олена сама розповідала, які речі вилучили з кишень убитого.
— Не всі, — жінка вимовляла слова старанно, намагаючись обмежитися доступним мінімумом, ніби викладачка молодших класів. — Лише від квартири. Там ще мусили бути два від дачі й один від гаража. Я там, у міліції, передивлялася речі…
Богдан Баглай убив Романа Малиновського. У Малиновського, окрім іншого, були при собі ключі від дачі. Олені сказали про ключі. Але не сказали, скільки їх. У зв'язці ключів убитого від дачі ключів не знайшли.
Жінка на тому боці ще щось говорила, та Максим Глод вимкнув телефон. Деякий час він тупо їхав прямо, ніби на автопілоті, перетравлюючи почуте, вникаючи у зміст. Потім набрав номер власної трубки.
Ніхто не відповідав.
Нічого в житті не хотілося так Максимові Глоду зараз, як переконатися у марності власних підозр та висновків. Він вимкнув телефон, палець уже натиснув на «нуль», але давити далі на «двійку» він не став. Яку міліцію, звідки й куди він зараз викличе! Яку, до дідька, міліцію!!! КУДИ, ДО ДІДЬКА, МІЛІЦІЮ!!!
Кинувши телефон під ноги, Глод, порушуючи всі правила безпеки руху, розвернувся на сто вісімдесят градусів просто на мокрій трасі. Права нога вдавила важіль швидкості мало не до підлоги, «Шкода» рвонула з місця і помчала крізь ніч, таранячи зливу, бризки розліталися з-під коліс. Глод летів уперед, вправно вписався у поворот, котрий проїхав кілька хвилин тому, руки намертво прикипіли до керма.
Ще один поворот. По зустрічній саме проїжджало якесь авто, «Шкоду» занесло, машини мало не зіткнулися. Але Макс вирівняв свою і притопив далі. Тепер дорога мала бути прямою. Стрілка спідометра перейшла за позначку «сто», поволі наближаючись до ста двадцяти. Звідти він їхав чи не вдвічі повільніше, тобто назад мусить повернутися вдвічі швидше. Часу в принципі минуло не так уже й багато. Ще можна встигнути. Треба встигнути.
Сто двадцять.
Мокрий слизький асфальт підступно зрадив колесам. Цього разу вирівняти авто не вдалося, машина пішла юзом, дорога несподівано кудись збочила, і в яскравому світлі фар просто на Глода мчав стовбур дерева…
Алла, хоча й колишня, та формально все ж таки дружина Романа Малиновського, який загинув так трагічно, замислено крутила в руках трубку радіотелефону. Нічогенькі в них розклади. Рому сьогодні поховали, а мобільник тієї курви вже бере якийсь мужик та ще й дурня вмикає: нічого він не розуміє, нікого не знає, я не я, хата не моя… Не твоя, дівчинко, не твоя. Нічого твого там немає, дарма що Рома з тобою спав.
Аллу дуже серйозно непокоїло, що ключі від дачі кудись зникли. Їх могло зажати те нахабне дівчисько, і жінка була свято переконана — швидше за все так воно і є. Доведеться від завтрашнього дня нацькувати на неї ментів, хай добровільно ключі віддає, дачу Алла сама перевірить, і не дай Боже хоч порошинка звідти зникне… Може, дівчисько не таке дурне, і не доведе справу до суду, віддасть ключики по-доброму.
Та після розмови з незнайомцем Алла злякалася несподіваної думки: а раптом ключі забрав той, хто вбив Рому? Чомусь міліція про такі припущення навіть не заїкнулася. І тепер якийсь брудний бандюга шурує в них на дачі… Алла, уявивши таку картину, здригнулася. Справді, менти не подумали про такий варіант розвитку історії з ключами.
Алла похвалила себе за передбачливість: ще вчора, коли до неї прийшов слідчий, старанно переписала собі його телефони. Службовий, мобільний, навіть вициганила домашній, і координати оперів, котрі спілкувалися з нею позавчора, у день убивства, теж не полінувалася записати. Всі вони однією справою займаються, і тепер повідомити їх про своє відкриття не пізно.
Розкривши блокнот на потрібній сторінці, колишня дружина Романа Малиновського Алла рішуче набрала телефон слідчого. Почала відразу з мобільного. Куди скажуть, туди потім і передзвонить.
Врешті-решт, нехай піднімуть задниці й перевірять, що робиться на її дачі.
Останній щедрий подарунок Фортуни Богдан Баглай прийняв стоїчно.
Він розумів, що вбиваючи продюсера, котрий, на його щастя, виявився ще й трахальником цієї недолугої Лєнки-сучки, попри всю обережність аж надто наслідив. Він назвав секретарці своє прізвище. Іншого гачка для потрібної йому людини він не вигадав, мужик клюнув, але завалити такого бізона — дарма не проканає. Розкручувати його вбивство почнуть із низького старту, і відразу ж пов’яжуть його стрімкий підрив із робочого місця з прізвищем Баглай. Тому облогу він вирішив на деякий час припинити і дриснути з Києва подалі й надовго.
Думка про Львів виникла практично відразу. Крім ворогів у нього там лишилася парочка знайомих ще по старих справах. Його, звісно, не зустрінуть радо та не обнімуть. Йому ніхто ніколи не радів, навіть рідні батьки. А обнімали лише повії та ще Людка. Ця теж не раділа, але хоча б ставилася по-людськи. Крім того, Баглай признався собі чесно: йому набридло триматися самітником. А у Львові є пацани, котрі готові стати до бою. Ні, не просто зараз. Спочатку довести до ума справу з журналісточкою, це — святе. Поки що пересидіти тижнів зо два і прозондувати ґрунт. Але хату на Дарниці доведеться віддавати. Нічого, нову собі знайде.
Речі він лишив на квартирі. З собою прихопив паспорт, трофейний парабелум і двісті баксів: національна валюта вже скінчилася. Чому саме двісті, Баглай дотепер не може пояснити. Сотку поміняв відразу, гонорово доїхав до вокзалу на таксі, досить швидко купив квиток на фірмовий поїзд. Відразу повертатися до квартири не хотілося. Що саме підштовхнуло його просто з вокзалу дзенькнути господині квартири, аби попередити, щоб увечері прийшла за ключами, він потім теж не міг визначити. Внутрішній голос. Швидше за все, іншого пояснення не знаходив.
Трубку взяла маленька дівчинка і чемно пояснила: вона вдома сама, бабуся на роботі.
— А ви теж із міліції?
— Чому? — всередині раптово стало порожньо.
— Бабусю сьогодні запитували дяді з міліції. Я не відчинила двері, бо мама чужим дядям…
Трубка рвучко лягла на важіль.
Ось і все. У Баглая стало розуму, аби скласти два та два, прорахувати все і зробити єдино правильний висновок: повертатися на квартиру не можна. Ще хвилину тому в нього було майже сімдесят п'ять тисяч доларів США, дві одиниці зброї і повні кишені перспектив. Тепер капіталу — без малого дві сотні, квиток до Львова в один кінець, парабелум із повною обоймою, паспорт на чуже прізвище й відчуття цілковитої загнаності. Ще ключі від квартири, чужої і вже непотрібної йому.
Стоп. Є ще одні ключі.
Баглай усміхнувся сам собі. Хороший хлопчик, хороший. Тоді, допитуючи забави ради вже приреченого на смерть багатого дядю-продюсера, він запитав про ключі на брелокові просто так, бо цікаво — невже один мужик замикає себе на стільки замків. Піддавшись нападові несподіваної люті, Баглай тоді стрельнув йому прямо в писок, зняв ключі від дачі та гаража з кільця й поклав собі в кишеню. Отак, чувак. Не знадобиться тобі тепер дачка. Не посадиш ти на ній більше малинку. Не возитимеш туди більше «гаманців» із доглянутими тьолками. Тоді він ще не знав, для чого йому ці ключі.
Тепер знає.
Тікати захотілося негайно, але Баглай стримав себе. Тепер білий день, дачне селище, мабуть, порожнє, і навіть нехай він, не орієнтуючись на місцевості, шукатиме потрібну дачу довгенько, все одно є ризик з'явитися там, наче чиряк на задниці. Тому він спочатку неквапом розвідав, яким чином можна дістатися до згаданих продюсером Рожнів, довідався про розклад автобусів, купив якихось продуктів і по обіді вирушив до місця чергового сховку.
Дачна місцевість насправді виявилася безлюдною. Потрібний будинок Баглай знайшов не так швидко, як хотів, але нарешті дістався кінцевої мети. Хвіртку не відчиняв, просто переліз через паркан. Кілька поворотів ключа — і ось він уже в безпеці.
У відносній безпеці. Бо не можна вмикати світло, не слід маячити у вікнах, і взагалі — треба перетворитися на малу сіру мишу. У ці хвилини Баглай себе ненавидів, ненавидів своє становище, але легше від цього не ставало.
Поки видно — обстежив будинок і переконався: ззовні сюди хрін залізеш, коли запакувати двері зсередини, Очевидно, справді боявся покійний їхнього брата. Грати на кожному вікні, зате двері в кімнатах благенькі, символічні. Зненацька Баглаю захотілося все тут поламати й потрощити, та він стримався.
Коли вже сутінки стали зовсім густими, він знайшов для себе ідеальний сховок. У ванній кімнаті виявив невеличку сауну. Митися він не збирався, але всередині парної є полиця, де можна лежати, і, головне, світло можна вмикати, не боячись, що тебе помітять ззовні. Тут, у парній, втікач і розмістився. Було холодно. Опалення, напевне, існувало, та Баглаєві не хотілося ризикувати й валандатися з ним. Лежав просто так, одягнений і взутий. Лежав і накопичував злість, відчуваючи себе знову в камері. Так і заснув.
Ранок наступного дня не приніс нічого втішного. Баглай просто не уявляв, скільки він може сидіти на цій дачі. Адже рано чи пізно сюди хтось прийде. З другого боку, тікати немає куди. Ясна річ, ні до Львова, ні до іншого міста тепер він уже не поткнеться. У нього є трошки грошей і пістолет. Він за межами Києва і фактично вільний. Документи згоріли, козиряти ними надто ризиковано, та на крайняк піде. Ну то що? Весела перспектива: перед ним — велика дорога, в нього — заряджена зброя.
Довго так можна профілонити?
Але ж саме так ти колись починав. То, виходить, знову життя починається з нуля.
Знайшовши десь в одній з кімнат ручку та кілька чистих аркушів, Богдан Баглай примостився за столом, користуючись тим, що видно і не треба ховатися в парну, і заглибився в себе, час від часу щось записуючи, креслячи, знову записуючи. Так сплив ще один день, а під вечір, поки ще було видно, він почув, як до воріт будинку під'їхала машина.
А потім через вікно побачив, хто саме приїхав. Двоє ненависних йому людей. Журналісточка і мент. Мент і журналісточка.
Першим його поривом було зустріти їх біля вхідних дверей і відразу постріляти, не давши часу для подиву. Та чому ж не підготувати обом приємний сюрпризець… Вони люблять сюрпризи, ненависні люди. Вони тут будуть ховатися від нього, Богдана Баглая.
Ласкаво просимо.
Похваливши себе за те, що не надто порушив порядок у кімнатах, він прихопив із кухні пакет із рештками своєї їжі і, поки машина заїжджала у двір, шуснув до свого сховку, сподіваючись, що молодятам тепер не до парної. Навіть якщо до парної — ото здивуються. Ото помиються.
Ласкаво просимо.
На кухні вони говорили досить голосно. Баглай, постійно тримаючи парабелум перед собою, чув усе дуже добре. І коли зрозумів: мент їде дивитися, як ловитимуть його, Богдана Баглая, негайно придумав план дій. Ні, таки Фортуна — баба хороша. Єдина хороша баба на цьому світі. Нехай вона сьогодні забрала в нього все, зате нинішній подарунок — просто царський.
Коли у ванну потекла вода, він обережно висунувся — з’являтися зараз перед ясні оці цієї сучки не входило в його найближчі плани, та коли вона залізла й сидить, гола та намилена, це навіть краще. У ванній нікого не було. Не побачив Баглай нікого й на кухні. Лиш трубка мобільного телефону на столі.
— Оце шукаєш?
Олена почула його голос за спиною, та боялася повертатися. Страх не бачити небезпеку й чекати, поки до тебе підійдуть ззаду й візьмуть за горло переважив. Вона повільно повернулася.
Богдан Баглай стояв, спершись на одвірок, у дверях великої кімнати і грався трубкою мобільного телефону. Другу руку тримав за спиною.
— Дивись, що ще покажу, — рука повільно випросталася, в ній був телефонний апарат із відрізаним шнуром. — Нічого собі?
Олена далі мовчки дивилася на свого ворога.
— А чому не читаєш? Для тебе стараюся! Чи не подобається? Ти ж мусила вивчити все це напам’ять, скажи?
Олена навіть при бажанні не могла вичавити з себе жодного звуку.
— Прочитай, — тепер Баглай віддавав наказ, хоча голосу далі не підвищував, говорив спокійно, навіть лагідно. — Хочу послухати, як це звучить із чужих вуст. По ящику в тебе добре виходило. Читай.
Олена, ніби робот, піднесла розгорнутий аркуш на рівень очей, і таким самим безбарвним тоном продекламувала:
Пора, пора й мені у дальню путь.
Десь там мене чека вже сива мама.
Я за ці роки зміг тебе забуть,
І не послав з вокзалу телеграму.
Не згадуй про чуття забуті ті,
І не старайся повернуть ті миті.
Таким, як я, відкриті всі дороги у житті,
І двері ресторанів всіх відкриті.
Рядки розпливалися перед очима, сльози наверталися на очі. Олені й далі здавалося, що все відбувається не з нею. Свій голос вона чула, немов говорив хтось сторонній, і цей сторонній голос тремтів. Але попри все вона дочитала до кінця:
А ти — паскуда, і любов твоя
Тебе тягнула вниз, а не угору.
Я залишаю зону, і попутниця моя
Лиш тепла папіроса «Біломору».
— Можеш краще, — зробив висновок Баглай. — Та нічого, потягне. Знаєш, мабуть, я не такий уже й страшний, як тобі здається. Принаймні поки що, отак відразу, мені не хочеться робити тобі нічого поганого. Хоча, — холодні зміїні очі блиснули, — я уже для себе вирішив, скільки часу ти ще проживеш.
— Мені треба перевдягтися, — для чогось промовила Олена.
— І помитися можеш. Тобі сьогодні все можна. Я виконую останні бажання.
— Я пройду… нагору…
— Йди, моя лапа. Йди, моя киця. Потім пограємо в шахи. Ти давно не грала в шахи?
Обережно, просуваючись боком, не зводячи з Баглая очей, досі не вірячи, що він реальний, підійшла до сходів і обережно піднялася на кілька сходинок. Враз її ніби батогом шмагнули: вона рвонула нагору і зникла з поля зору Баглая. Хряснули двері якоїсь із кімнат. Почувся шум від пересування меблів.
Покрутивши в руках непотрібні йому вже телефони, Богдан Баглай пожбурив їх у куток. Потім узяв якусь ганчірку й витер усі місця, за які торкався руками. Коли її тут знайдуть, нехай спробують довести, що це саме він, Богдан Баглай, дістав її. Зайшов на кухню, зазирнув у холодильник, доїв шматочок шинки. Потім зітхнув, скинув куртку і неспішно почав підніматися сходами.
Парабелум лишився в кишені шкірянки, шкірянка — на полиці в парній. Сучка не дочекається легкої смерті. Аби спотворити її писок, не конче стріляти в нього, як він зробив це з її довбаним трахальником-продюсером. Попереду багато часу, в нього не менш багата фантазія. Баглай усміхнувся: у нього навіть творча уява розвивається, коли доходить до сплати за всіма рахунками.
Олена забігла до спальні, бо її двері були найближче. Зсередини жодна з кімнат не замикалася, тому вона спочатку налягла на двері спиною, а потім, зрозумівши сміхотворність власних потуг, схопилася за край шафи. Шльопанці заважали рухатися зграбно, Олена скинула їх, лишилася босою і, упершись ногами об дошки підлоги, налягла на шафу. На щастя, одягу в шафі не було, її чимось заповнювали лише тоді, коли на дачі хтось постійно жив, і Олениної сили вистачило, аби підсунути її до дверей впритул. У процесі вона забила об нижній край шафи великого пальця на нозі, та порівняно з тим, від чого вона намагалася захиститися, це виглядало дрібницею. Олена не відчула болю.
Баглай не поспішав, це ще більше лякало полонянку. Вона критично оглянула свою барикаду, запанікувала ще сильніше: ззовні двері нескладно відчинити, навалитися кілька разів — і шафа посунеться або навіть впаде. Більше притиснути не було чим, хіба що…
Ліжко!
Олена кинулася до нього, нахилилася. Пальці міцно схопилися за нижній край, руки смикнули ліжко на себе, воно посунулося, та з того боку раптом постукали в двері. Баглай стукав обережно, навіть делікатно, так заходять до кабінету начальства чи до кімнати, де перевдягається незнайома людина.
— Тук-тук-тук, — долинув із-за дверей його спокійний голос. — Хто в рукавичці живе?
У розпачі Олена відчайдушно смикнула ліжко до себе, потім пустила його і сповзла на підлогу. Поли халата розійшлися майже до пояса, оголивши ноги. Вона почувалася розхристаною, розтріпаною, однак думка про це зникла так само швидко, як і з’явилася. У скронях стукало молоточком: куди сховатися, як утекти…
Єдине вікно забране міцними вигнутими ґратами. Ззовні ніхто не залізе, про це господар подбав. Зсередини теж ніхто не вилізе, і, мабуть, існувала в цьому якась незрозуміла Олені логіка. Позаду — заґратоване вікно, попереду — Богдан Баглай, якого вона сама понад місяць тому назвала вбивцею-психопатом. І продюсер із режисером затвердили такий анонс.
— Ага, ми такі сильні, ми чимось підперлися, — ззовні щось сильне налягло на двері, шафа гойднулася. — Ну-у, це несерйозно, тьотю Лено. Ми ж не хочемо через двері балакати? А нам є про що поговорити, ні? Про нас із тобою. Чого ти там мовчиш? Ти там жива? Дивись мені, доживи, не придумай нічого.
Олена відповзла до стіни. Справді, майнуло в голові, ось вам і вихід. Краще померти до того, як людина, котра душить іншу людину колючим дротом, займеться тобою. Померти треба швидко й без болю. Олена зловила себе на думці, що вперше в житті хоче померти. Щоправда, в дитинстві, коли їй чогось не давали, кудись не пускали або не дозволяли дивитися телевізор пізно вночі, коли показують найцікавіше, вона шепотіла до себе: «Ось помру — будете знати», — але тоді вона чомусь знала: вона почне помирати, до неї негайно прибіжать, почнуть над нею голосити, все дозволять, усе дадуть, усе куплять… Тепер вона думала про смерть? зовсім не граючись, тим більше — не сподіваючись, що Баглай дивовижним чином зникне, варто їй ущипнути себе за руку.
— Ну, де ти там? Погратися хочеш, позлити мене трохи?
Шафа під тиском ззовні посунулася ще на кілька міліметрів.
Олена таки вщипнула себе за руку, вийшло боляче. Вона не стримала зойку — і раптом справді прокинулася. До неї дійшло: вона сидить на підлозі біля ліжка й чекає, поки Смерть прийде за нею, чекає спокійно, наче баранець у загоні. Баранець — і той бігає, його так просто не зловити. Всяка тваринка не дається просто так. Чому ж вона бездіяльна?
Вона підвелася, дивуючись власній рішучості. Баглай стояв за дверима, він знав — подітися їй нема куди, але не міг припустити, що звичайний щипок розбудив у Олені навіть їй самій невідомі, незвідані раніше інстинкти. Вона обсмикнула халат, роззирнулася. Сумочка… У ній манікюрні ножиці, малесенькі та гострі. В американських фільмах жінки застромляють їх нападникам в очі, але чи зможе вона зробити так само? Це ж видається страшнішим навіть за смерть…
— Тук-тук, ти там не спиш? — певно, терпець Баглая почав уриватися, бо цього разу він штовхнув двері сильніше. — Не мовчи, ти там? Думаєш, загородилася? Боїшся? Нічого, ти ще не знаєш, як треба боятися.
Вміст сумочки вивалився на ліжко, правиця стиснула ножички — єдину річ, яку можна досить умовно вважати зброєю. Хоча… чому єдину? Фен і далі сиротливо валявся на покривалі. Погляд Олени стрибнув із фена на пригвинчену біля самого одвірка розетку. Ще не зовсім обміркувавши, як і що саме вона хоче зробити, вона рвонула на себе дріт, що звисав із ручки, знову рвонула, знову, а потім пустила в діло ножички. Відрізати дріт вдалося лише з третьої спроби. Фен упав на підлогу.
— Е, ти чим там кидаєшся? Запросиш мене чи ні?
— Я… одягаюся, — вичавила із себе Олена, аби лиш не мовчати, — так ставало ще страшніше, хоча вона не уявляла, як може бути ще страшніше.
— Дуже довго. Ти там сукню для коктейлів знайшла чи просто хочеш мені сподобатися? Нічого, я все зрозумію, кицю, — він знову натиснув на двері, цього разу — сильніше, шафа посунулася ще на кілька сантиметрів.
Не пригадуючи до пуття, де саме вона це бачила, Олена, вправно орудуючи ножичками, зачистила кінці дротиків, взялася лівою рукою за ізоляцію, наче тримала отруйну змію, обережно наблизилася до дверей. Баглаю, очевидно, набридли порожні розмови, він штовхнув їх іззовні ще сильніше, швидше за все налетів на них із розгону. Шафа відсунулася далі, тепер у шпарину між дверима пролізла його рука. Лишалося натиснути ще раз, максимум — два.
Олена змусила себе підійти майже впритул до шпарини. Над рукою вона побачила краєчок його обличчя, одне око, що хижо зазирало всередину. Рука заворушила пальцями, посунулася далі, навіть торкнулася пальцями за вилоги її халата.
— Давай. На хрін твою барикаду, — почулося з того боку дверей.
Вона сама здивувалася спокою, з яким устромила штепсель у розетку і приклала оголені кінчики дроту до його руки. Від викрику вона здригнулася, рука смикнулася і зникла, а Олена, випустивши дріт, хутко навалилася на шафу, присунула її знову впритул до дверей, навалилася на неї всім тілом. І вчасно: розлючений ворог, не перестаючи кричати, всім своїм тілом почав бухкати у двері. Від ударів шафа здригалася разом із тілом Олени. І знову незрозуміло яка сила змусила її крикнути:
— Ти живий там? Тобі мало? Ще хочеш?
— Ти в мене сама проситися будеш! — удар. — Те ж саме зроблю! — удар. — 3 тобою! — удар. — Проситися! — удар. — Будеш! — удар. — Сука!
її ноги ковзали по підлозі. Вона сама дивувалася, звідки беруться сили витримувати штурм. І не здивувалася, коли відчула: приплив скінчився, ноги раптово підкосилися, вона знову сповзла по шафі на підлогу, забувши, що кілька хвилин тому намагалася вбити того, хто проривався до неї, електричним струмом. А Баглай шаленів, він штурмував спальню невтомно і затято, Олена не могла навіть підвестися, лише рахувала удари. Один… Другий… Вона сунулася підлогою разом із шафою.
Третій…
Ні!
Звук цього удару був зовсім іншим. Не сильне тіло навалилося на двері — щось важке гупнуло об якусь тверду перешкоду. Причому подолало її з першого разу. І це відбувалося не за дверима спальні, а за її вікном, яке виходило на подвір’я. Звук такий, ніби молотом гепнуло по чомусь залізному…
Ворота! Хтось проломився крізь залізні ворота!
Штурм дверей раптово припинився. Видно, Баглай теж почув новий для себе звук. А через мить тишу порушили нові звуки, вони линули звідкись знизу і нагадували хлопки пробитих голкою святкових кульок.
За вікном стріляли. Стріляли у вхідні двері.
Той, хто хотів зайти, стріляв у замки.
…врятували тільки мокра земля та реакція: нога втопила гальма до самої підлоги, руки крутонули кермо праворуч, колеса ковзнули по мокрій землі, стовбур опинився десь ліворуч, «Шкоду» крутонуло до нього лівим боком, крило стукнулося об дерево, машину розвернуло на узбіччі, вона вклякла на місці. Водія кинуло вперед, він з усього маху вдарився маківкою об скло, на якусь мить довкола стало порожньо, та за хвилю туман у голові розсіявся, він опритомнів.
Глод сидів під дощем у побитому авті, руки міцно стискали кермо, голова лежала на ньому, обличчям щось текло, по даху стукотіли краплі. Він труснув головою, перемагаючи біль, подивився вперед. Просто перед ним на лобовому склі розходилися в різні боки нерівні павутинки тріщин. Він обережно помацав голову, пальці відчули щось липке. Біль та кров повертали до тями. Рука сама намацала ключі, повернула їх, нога витиснула зчеплення. Двигун ожив, Глод зітхнув і обережно здав назад. Колеса забуксували, він посунув трохи вперед, а потім рвучко вивів машину на трасу, вирівняв її, запізніло перехрестився і, раптом згадавши, куди поспішав, рвонув уперед крізь дощ.
Вів машину і ні про що не думав. Навіть факт, що лише диво врятувало його щойно й на цьому Боже покровительство вичерпало на нього свої ліміти, не стримував — стрілка на спідометрі невпинно піднімалася. Але до Рожнів він дістався вже без пригод, зорієнтувався в сльоті, звернув у потрібний бік і, заїхавши на вуличку між хатами, нарешті скинув швидкість: тут розганятися в темряві справді було ризиковано. У пошуках потрібного будинку Глод теж не помилився: лише в ньому одному вікна обох поверхів світилися. Уже під’їжджаючи до воріт, він наддав газу і висадив їх із розмаху, розбиваючи обидві фари.
З авта він викотився мало не на ходу, ноги ковзнули по мокрій траві, він заточився і мало не впав, утримався на ногах лиш схопившись за дах машини.
На ходу витягаючи пістолет, Макс кинувся до ґанку, перестрибнув через сходинки, шарпнув вхідні двері, стукнув по них долонею, а потім, ступивши пару кроків назад, навіть не маючи сумніву, що все робить правильно, вгатив у кожен замок по дві кулі, смикнув зовнішні двері на себе, садонув ногою по внутрішніх, знову розстріляв замок, налетів на них усією своєю вагою і ввалився до передпокою.
Глод би й так не втримався на ногах, але сильний удар в обличчя, яким його зустрів хтось, кого він не встиг розгледіти, звалив його на підлогу. Другого удару Макс уникнув. Він навіть не помічав за собою раніше тієї спритності, з якою перекотився по підлозі. Нападник, другий удар якого знайшов порожнечу, замахнувся дуже сильно, тому теж втратив рівновагу. Глод почув, як поруч із ним на підлогу падає чиєсь тіло, відкотився далі, потім підвівся на коліна й виставив озброєну руку перед собою.
— Стій!
Але нападник рухався не менш, блискавично. Можна навіть сказати — більш стрімко. Він швидко став рачки, а поки Глод зводився на рівні ноги, миттєво вийшов із сектора обстрілу і так само випростався. На Максима дивилися холодні очі Богдана Баглая.
— Стій! — повторив Максим, зробивши крок назад, але Баглай і не думав виконувати його наказ. Праворуч від нього чорнів дверний отвір — у короткій сутичці вони помінялися місцями, і тепер Глод опинився біля сходів на другий поверх, а Баглай — поряд із дверима. Він кинувся в рятівний отвір відразу, випередивши Глодів постріл, під кулею брязнуло і розлетілося на друзки овальне дзеркало.
Вибігши на ґанок, Макс побачив темну постать під дощем, що стрімко віддалялася від нього. Стиснувши зуби, Глод кинувся навздогін, але послизнувся і цього разу таки впав, зарившись обличчям у густу багнюку. Матюкаючи вголос себе та все на світі, він підвівся, але постаті втікача перед ним уже не було видно. Та коли вони сюди їхали, він устиг трошки вивчити місцевість: якщо Баглай не кинеться тікати дворами, перелазячи через паркани, то побіжить прямо, а потім ліворуч, через поле навпростець до шосе. За інших обставин він, можливо, шугнув би дворами, але тепер — Глод відчував це — Баглаєві не до маневрів. Він просто бігтиме прямо, куди ноги несуть.
Так воно й вийшло. Вискочивши з двору на дорогу, Максим побачив постать, що віддалялася, і кинувся за нею, намагаючись тримати рівновагу. Добігши до останнього будинку, Баглай раптом кинувся праворуч, де просто перед ним крізь стіну дощу проглядалися контури дерев. Глод не подумав про це, і тепер зрозумів задум втікача: хоч до шосе бігти простіше й легше, але довше, ніж до дерев, між якими простіше сховатися, аніж серед поля. Баглай помчав навскоси, максимально зрізуючи кут, раптом упав на землю, даючи Глодові кілька зайвих секунд фори. М’який невтоптаний ґрунт знову підставив Максові підніжку — цього разу він звалився на ліву руку, біль стьобнув батогом. Перелом чи вивих, туди його, майнуло в голові, але він змусив себе підвестися. Довкола все хиталося, чомусь паморочилося в голові, в рота набилася грязюка, та головне — Баглай знову отримав перевагу й невпинно наближався до рятівних дерев.
— Стояти! Стояти! — Глод закашлявся, стиснув пістолет і рвонувся за ним, підключаючи всі внутрішні резерви. Баглай попереду знову впав, його переслідувач аж заревів із радощів, до того ж той не поспішав зводитися на ноги. Це дозволило Максимові суттєво скоротити відстань між ними. І коли Глод остаточно переконав себе, що знову, вдруге зможе взяти Баглая, постать останнього виросла з дощу просто перед ним. Він не лежав, він повз, дійшло до Макса, він знову готовий атакувати. Обличчя Баглая не було видно в темряві, тільки блищали хижі очі. Глод зупинився — тепер між ними не було й трьох метрів — і виставив перед собою пістолет.
Рука Баглая піднялася, він кинув щось у бік переслідувача, Максим шарпнувся, машинально натиснувши на спуск, гримнув постріл. Глода знову хитнуло і він важко гепнувся на мокру землю. Ліва рука спробувала втримати вагу тіла, та по ній знову пройшов різкий біль, перед очима замиготіли різнокольорові бджілки. Коли вони зникли, Баглай знову опинився далеко попереду, й до Глода дійшло — ця гадюка знову налякала його. Хитаючись, він підвівся і вперто посунув уперед, хоча в голові паморочилося все сильніше. Та він уже розумів власну поразку: Баглай наближався до рятівних дерев.
— Назад! — із неприхованим відчаєм закричав Глод, зупинився, навів дуло пістолета на рухому мішень, що бігла в темряві під дощем, і, зовсім не сподіваючись на успіх, стрельнув ще двічі, а потім набої скінчилися. Але Баглай, що саме добіг до дерев, теж несподівано зник з очей. Чи почулося, чи він справді щось вигукнув.
Так. Глод утямив: він чув крик, причому крик розпачу, крик болю, крик пораненої дичини.
Намагаючись не рухати зайвий раз лівою рукою, він підбіг до того місця, де щойно бачив постать Баглая. І вчасно зупинився, обхопивши правою рукою стовбур і впустивши при цьому пістолет. Навіть зараз, вночі й під дощем він побачив, що опинився на крутому березі. Дерево, за яке він схопився — стара верба.
А внизу, метрів за два, вирувала Десна. Край берега, біля якого стояв Глод, обривався так круто, що злетіти з нього зопалу, та ще й під дощем у темряві, простіше простого. Ризикуючи зламати собі шию, Максим обережно сповз по глинистому урвищу вниз. Відразу опинився по коліна у воді, черевики вгрузли в мул, течія легенько підштовхувала за собою. Схопившись рукою за мокру траву берега, Глод утримався, роззирнувся довкола, намагаючись побачити людину у воді, але не побачив нічого. Голосно, перекрикуючи дощ, вилаявся і поліз нагору, допомагаючи собі тепер і ушкодженою рукою, від болю й досади матюкаючись, на чому світ стоїть.
Рачки видершись на берег, Глод пошукав і знайшов свою зброю, засунув пістолет за пасок джинсів і побрів назад. По дорозі він знову впав, і зайшов до будинку геть знесилений, мокрий та брудний, як бездомний пес. Олена, не відчуваючи холоду, в самому халатику стояла в дверях. Вона з тихим зойком кинулася до нього, заховала обличчя в нього на грудях. Її обличчя було геть мокре — чи від дощу, чи від сліз. Ноги остаточно зрадили Максима — підкосилися, і він опустився на підлогу разом з Оленою, яка ніяк не хотіла відпускати його. Глод міцно притиснув її до себе здоровою рукою.
У такій позі — чоловік у брудному та мокрому верхньому одязі сидить на порозі й міцно пригортає напіводягнену жінку — їх знайшли підняті по тривозі менти з Броварського райвідділу. Стривожені дзвінком вдови Малиновського убозівці послали броварчан ар’єргардом, а самі наспіли хвилин за сорок, коли чоловіком та жінкою вже опікувалися лікарі «швидкої допомоги».
Ані самого Богдана Баглая, ані його тіла не могли знайти три дні. Коли на ранок вдалося відтворити ситуацію втечі, всі зійшлися в одному: втікач, побачивши перед собою дерева, справді міг припустити, що то ліс чи лісосмуга, тому й кинувся туди. Насправді це був порослий деревами берег річки, причому — одне з найнебезпечніших місць на цій ділянці Десни. Шубовснувши в воду, Баглай навряд чи зміг відразу впоратися з течією, потім його потягнуло вниз, і він, поза сумнівами, потонув. Досвідчені люди боялися купатися тут навіть у гарну погоду.
Жодних слідів крові на березі не знайшли. У цьому нічого дивного не було: злива вщухла лише під ранок. Тому підтвердження того, що Глод таки вцілив у втікача в темряві, не було. Хоча Максим доводив: навіть серед ночі з доброго дива на березі не посковзнешся. Він навіть із сильним вивихом ключиці втримався на ногах і, вибігши на берег, вчасно оцінив ситуацію, тому й не впав у воду. Олена припустила: Баглай міг навмисне кинутися в річку, відчайдушно намагаючись врятуватися від переслідувача. Адже він виходив і не з таких ситуацій.
Його куртку та парабелум знайшли в парній, і це пояснило, чому Баглай не прийняв бою, а став тікати — проти пістолета він не бачив для себе жодних шансів. Хоча Глод не міг второпати, на що саме сподівався Баглай, тікаючи без зброї та й навіть без верхнього одягу просто в дощ. Можливо, хтось пізніше логічно пояснить дії злочинця. Максимові було не до того. Він не мав права на носіння зброї, і те, що він колишній убозівський опер, його не рятує. Глод розумів — такі дрібниці згодом спустяться на гальмах, але поки що голову йому морочили, а вона й без того боліла — струсу мозку від удару головою об лобове скло він не уник. Олену теж поклали в якусь неврологічну клініку на лікування за рахунок телекомпанії — після всього вона спочатку безупинно реготала, потім запала в якийсь дивний, байдужий до всього стан. Лікарі кажуть — наслідок сильного стресу. За чутками, готується спеціальний телепроект, у якому Олену Суржу представлять жінкою, що врятувалася від маніяка. Запрошували й Глода як героя, та він, особливо не добираючи виразів, відмовився.
…А чоловічий труп виловили вниз по Десні, біля самого Дніпра, через вісім днів після всього. Впізнати його було неможливо. Максима спеціально возили на впізнання. Обличчя побите, тіло розпухле, типовий потопельник. Ось тільки слід на правому стегні… ніби від кульового поранення, хоча експерти точно не бралися сказати. Глод міг би зачепитися за цю деталь, неодмінно почалися б безкінечні експертизи. Та він промовчав.
Краще не впізнавати в потопельнику Богдана Баглая. Нехай це роблять без його, Максима Глода, участі.
Якщо його таки не впізнають, він і далі лишиться в розшуку. Хай це формальність. Але… комусь постійно потрібен Богдан Баглай.
Чи такі, як він.