Повзе змія

1

На чотирнадцятому поверсі навіть штори не рятували.

Вікна єдиної в квартирі кімнати виходили на схід, і влітку настирні, нахабні та безжальні сонячні промені ніщо не могло зупинити. Зашторити вікно наглухо виявилося практично неможливо, все одно лишалася якась непередбачена хитра шпарка, крізь яку промінчик пробивався вже о п’ятій ранку і бив просто в обличчя. Коли Олені запропонували сонячну сторону, вона спочатку зраділа, бо вважала це перевагою, та й купувала квартиру взимку, коли сонце не так проявляється. З приходом літа вона перестала висипатися, бо, розбуркана зрання пекучим променем, не могла вже заснути, крутилася і боролася з думками, котрі засмічували голову від самого ранку. З цього приводу заздрила Романові — ось кому нічого не заважає. Коли сонце сходило й будило Олену, її коханець просто муркотів щось собі під носа, повертався на інший бік і сопів далі. Взагалі, як він сам казав, тут для нього більш реальна можливість нормально відпочити, аніж удома, де телефон не змовкає, і що найприкріше — вимкнути його не можна. Інакше пропустиш Важливий Дзвінок, або проґавиш, чого доброго, Головний. Причому Важливих Дзвінків може бути досить багато, тоді як Головних за все життя продзвенить не більше двох або трьох. Саме вони, за уявленням Романа, змінять життя кардинально. Але за робочий вік людини вона може змінити своє життя без суттєвих утрат двічі, максимум — тричі.

її коханець був старшим за неї на п'ятнадцять років. Нещодавно йому виповнилося сорок і, коли послуговуватися його життєвою логікою, один Головний Дзвінок він уже отримав. Навіть більше, тепер продюсер телеканалу «S» Роман — Романович! — Малиновський сам міг зробити чи організувати комусь якщо не Головний, то в усякому разі Важливий Дзвінок. Олена не знала, чи змінила телефонна розмова, а потім — ділова зустріч із тоді ще малознайомим чоловіком її життя кардинально, але все ж таки важливі зміни відбулися. Навіть дуже важливі: ще в грудні минулого року вона винаймала хату на Солом'янці, платячи за двокімнатну «хрущовку» на Островського скажені, на її погляд, гроші — сто п’ятдесят баксів, а тепер може запрошувати гостей у нехай однокімнатну, але власну квартиру в новому будинку поліпшеного планування на Оболоні. Нехай там заздрісні дурепи плещуть про неї своїми язиками що завгодно — Роман не давав їй грошей за ліжко, вона сама їх заробила. Звичайно, з його допомогою, але ніхто не може сказати: Олена Суржа — банальна утриманка. До того ж Малиновський уже майже розлучився, з першою дружиною давно не живе під одним дахом, лишилося оформити юридичні формальності. Олена не плекала надії, що після того Роман одружиться саме з нею. Вона, коли чесно, не вірила, що її коханець поспішатиме з одруженням узагалі. Але вона так само знала: нині продюсер одного з популярних українських телеканалів уже будує з її участю свої перспективні плани.

її вже поставлено до відома. Новий проект, можна сказати, вже розпочався. Тому Олена трошки побоювалася, бо доведеться освоїти зовсім нову для неї справу. Вірніше, не зовсім нову — вона як була телеведучою, одним із нових облич телеканалу, так і залишиться нею. Просто доведеться опановувати нову роль, коли хочете — нову іпостась.

Вона не боялася новизни. Її трохи лякала сама тема. Хоча вона й розуміла — вибравши для нового проекту саме її, Малиновський дивився, що називається, в самий корінь.

Сон не йшов. Учора вони повернулися пізно, Роман виконував у французькому посольстві світські обов’язки, а вона, як завжди у таких випадках, була при ньому, телезірочка з неодмінною посмішкою на обличчі. Коли треба було виїхати на якийсь офіційний чи напівофіційний прийом, Роман напівжартома називав коханку «ескорт-сервісом». Щоправда, в нього вистачало тактовності не говорити цього на людях, та іноді Олені виконання подібної ролі було не зовсім приємне. Бо рідко хто розмовляв із нею чи іншими жінками, котрі приходили зі своїми супутниками. Звичайно, якщо серед запрошених не було відомих співачок чи актрис, але й тоді вони використовувалися здебільшого як фон для загального чи індивідуального фото. Ділові контакти та серйозні розмови відбувалися зазвичай між чоловіками, і в глибині душі Олена розуміла: від результатів зустрічей, розмов, переговорів та домовленостей залежить і її, Олени Суржі, майбутнє, найближче чи перспективне. Та все одно їй було нудно вітатися зі старими знайомими чи знайомитися з новими людьми, лише виконуючи світський обов'язок. Романові вона цього, звичайно, не казала. Навпаки, він мусить почути: було дуже цікаво, яка солідна публіка й таке інше. Повернулися вони десь близько одинадцятої, душ, неодмінний, хоча й не надто тривалий секс, після чого Роман благополучно заснув, а Олена ще пила чай на кухні, вкотре обдумуючи своє нове завдання, потім дивилася чергову телеверсію «Плейбою», котра вже цілий сезон з’являлася на «рідному» «S-каналі» після опівночі щовихідних. Заснула на початку другої, знаючи, що о п’ятій її неодмінно розбуркає серпневе сонце, і неділя пропаде — заснути знову не вдасться, почитати не вийде, бо в невиспаному стані вона погано сприймає друковану інформацію, те ж саме з візуальною, зображення на екрані перетвориться для неї лише на зміну яскравих рухомих картинок. Десь опівдні її нарешті зморить сон, усі плани доведеться перенести на наступні вихідні… Словом, прокидатися рано для Олени Суржі було страшенною мукою і взагалі справою невдячною. Бо зовсім не діє тут улюблена бабусина приказка: «Хто рано встає, тому Бог дає».

Та змінити в цьому недільному ранкові Олена нічого не могла, тому підвелася з канапи, аби не розтривожити Романа, накинула невагомий халатик на голе тіло, пройшла на кухню і щільно причинила за собою двері. Знову заварювати і пити чай не хотілося. Від думки про гаряче Олені стало зле, вона навіть витягла з холодильника поставлену туди від учора почату пляшку мінералки і зробила кілька великих ковтків, тут же перелякалася — а раптом застудиться, почне кашляти, чхати та хрипіти, втратить презентабельність, і тоді точно коханець її висварить. Нашкодить вона не йому — собі, тому заховала пляшку назад, натомість сіла на ослінчик, підсунула до себе піалку, повну соняшникового насіння, і почала лузати, аби хоч чимось зайняти себе під час вимушеного неспання. За це, між іншим, вона теж могла отримати догану від Романа. Він терпіти не міг тих, хто лузає насіння, називав це проявами селянства і нарікав — від цього жодної користі, саме сміття. За рік роботи на телебаченні під суворим наглядом продюсера Олена змінила багато своїх звичок, а ось від насіння відмовитися не могла. Тому робила це потай, коли Малиновський не бачив, бо хоч убий не розуміла, яким чином звичка лузати насіння негативно вплине на імідж молодої, проте вже досить популярної телеведучої.

Отримавши диплом журналіста, вона не повернулася в рідний Житомир лише через свого колишнього коханця, на той час без п’яти хвилин чоловіка Мишка Мурзенка. На курсі його прозвали Мурзилкою, але він нічого образливого в тому не вбачав, Олені ж оця сама «мурзилка» чомусь дуже сподобалася. Було в прізвиську щось м’яке, біленьке та пухнасте. Її батько, заступник головного редактора житомирської комерційної газети, практично працевлаштував доньку, й вона навіть не думала про життя в гамірному Києві, який за роки навчання так і залишився для неї практично чужим. Хоча майже всі іногородні з її курсу бачили себе лише столичними журналюгами, причому активно влаштовувались у партійні та економічні видання і, звичайно ж, брали в облогу телеканали, керуючись принципом: «Головне — зачепитися». Мурзилка, старший від Олени лише на пару років, заявив, що закручує власний медіа-проект, усе на мазі, тим більше вибори на носі, одна солідна партія обіцяла допомогти, надали навіть кімнатку під офіс. Власне, легендарна кімнатка на першому поверсі колишнього проектного інституту — єдине, що бачила Олена в цьому проекті. Мурзилка мав від неї ключі, міг приходити, коли завгодно, навіть ночував там стонадцять разів, вони перепробували на новеньких дивані, кріслах та столі численні сексуальні позиції, а в перервах між любощами Мишко обговорював із нею плани роботи. Адже він, складаючи штатний розклад, вписав її як провідного журналіста-оглядача. Само собою, Житомир відразу перетворився на галіму провінцію, батькова газета — на повний відстій, Олена несподівано побачила себе столичною медіазіркою, від чого її сексуальні фантазії ставали дедалі несподіванішими та ризикованішими. На сексі вони й погоріли. Дівчина так і не розібралася, кому саме належала ця кімнатка з новим м’яким куточком, жалюзі на вікнах, комп'ютером і халявним інтернетом. Якось вони надто захопилися, старенький нічний вахтер почув крики, викликав міліцію, а оскільки крики не припинялися, патрульні послухали під дверима та й висадили їх, заставши коханців у цікавій і навряд чи відомій укладачам «Камасутри» позі. Потішило ментів те, що саме в цей момент Мурзилка кінчав. Він устиг вийти з партнерки й відскочити від неї, сперма крапала просто на ковролін підлоги, патрульні по-конячому іржали, а Олена хотіла, щоб саме зараз її просто застрелили. Звичайно, більше Мишко не мав ніяких прав на заповітну кімнатку, а водночас накрився і грандіозний проект, про який Олена мала лише приблизні відомості.

Винних у тому, що сталося, вона не бачила. Хіба пильний дідок-сторож та придурасті менти. Тому стосунки з Мурзилкою з незрозумілих для неї самої причин підтримувала ще якийсь час, справедливо вважаючи — не можна кидати чоловіка на смузі невдач. Той не вгавав. Дуже скоро оговтався, вирішив створити власну агенцію, котра мала інформаційно обслуговувати шоу-бізнес. Але, очевидно, після кімнатки з попсованим ковроліном зорі відвернулися від Мишка. Вже перша спроба зажити скандальної слави обернулася для нього судовим позовом. Крім того, його почали розшукувати найняті однією продюсерською компанією люди, аби забрати назад гроші, які він узяв за організацію піар-кампанії, і заодно злупити суму за моральні збитки. Та й просто начистити пику, аби наступного разу нікого не кидонув. Мишко Мурзилка надовго зник із поля зору, стосунки між ними урвалися самі собою і якось безболісно для Олени. Наче й не він, тулячись біля неї на гуртожитському ліжкові, будував плани на весілля, куди входили оренда лімузину для поїздки в загс та фрахт теплохода для проведення там першої шлюбної ночі, тоді як гості на березі пускатимуть феєрверки і кричатимуть «Гірко!» чи якісь інші дурниці. Причому романтичними мріями це не вважалося: він зараховував себе до людей надзвичайно серйозних, реальних і конкретних.

А для неї на той час конкретною реальністю виявилися брак житла й перспектив роботи у столиці. Повертатися додому після всього вона не горіла бажанням, та й узагалі сталося те, що мусило статися: вчорашня випускниця з невеличким запізненням, але все-таки досить серйозно захворіла великим містом та його величезними порівняно з рідним Житомиром можливостями. І не біда, що перші спроби завоювати Київ виявилися невдалими. Та й чи робила вона сама такі спроби взагалі?

Пригадуючи зараз, на просторій, модерного планування кухні власної квартири ті часи, Олена могла лише здивовано посміхнутися: «Невже це все було зі мною?» Власне, за два роки, аж поки вона не потрапила на «S-канал», нічого особливого й аж такого трагічного з нею не сталося. Подружка влаштувала референтом до офісу якогось кандидата в депутати. Платив він мало, через що, власне, вибори і програв, але це дозволяло дівчатам знімати однокімнатну квартиру на двох. Третім із ними жив приятель подруги, причому жив фактично на утриманні, що не бентежило нікого з трьох. Але коли кандидат-невдаха програв, офіс його розігнали буквально за тиждень. Олена, використовуючи набуті зв’язки, влаштувалася позаштатним автором у тижневик, де гонорари були не надто високі, зате виплачували їх відразу після публікації матеріалу, без затримок. Така відносна стабільність дозволила Олені винайняти окрему квартиру і нарешті виспатися після піврічного існування під одним дахом з коханцями та їхніми галасливими друзями.

Наступний крок — телебачення. На новорічній вечірці в редакції, куди її запросили, тусувався редактор програми одного з телеканалів. Програма виходила вже другий рік, у неї був рейтинг, але штатний розклад не передбачав постійних журналістів. Тому широко запрошувалися позаштатні автори, кожному охочому давали спробувати, платили двадцять баксів за сюжет, а хто не виправдовував себе — жорстко відсівався. Нового знайомого, Влада, дівчина без особливих вагань пустила до себе в ліжко, і до його честі, він цим не запишався й не зловживав. Запросивши Олену до співпраці з телеканалом, інтимних стосунків не продовжував, навіть не натякав на факт недавньої близькості. Познайомившись із Владом ближче, Олена зрозуміла ще одну істину: не всі чоловіки діють за принципом: «Хочеш на екран — лягай на диван». Те, що сталося між ними, Влад сприймав як само собою зрозуміле. Він дозволив собі побути кілька годин у ліжку з молодою журналісточкою.

І якби вона не впоралася з роботою, ліжко б не допомогло, бо Влад — із породи трудоголіків. Для таких, як він, позитивний результат від зробленої роботи й реалізація в цій роботі себе важать за великим рахунком дуже багато. Тому тримати біля себе погану працівницю лише через те, що час від часу її можна трахати, Влад і йому подібні просто не будуть. Тож вона старалася, її старання оцінили належним чином, і якби дуже скоро не змінився формат каналу разом з політикою та фінансовим вливанням, Олена Суржа могла б зробити собі незлу кар'єру, навіть уже без допомоги того ж таки Влада.

Зате Олена за ці два роки навчилася тримати ніс за вітром, тому за компанію з колишніми колегами вирішила піти на «S-канал». Там саме змінилося керівництво і відповідно збільшилося фінансування, запускалося відразу кілька нових програм, до того ж Влад, із яким Олена встигла справді подружити, подзвонив своєму приятелю-редактору, тому її прийняли без співбесіди. А далі стався перший Важливий Дзвінок: її запросили для кастингу на ведучу програми «Музична дюжина». Переважила зовнішність. Олена ніколи не задумувалася над тим, чи зможе вести телепрограму. Але оголошувати музичні кліпи, читати з телесуфлера новини і при цьому постійно посміхатися виявилося досить просто. До того ж ставка робилася не на акторську майстерність нової ведучої, а на привабливу зовнішність. Тут уже Олена вигравала за очками. Яскравою красунею вона, звичайно, ніколи не була, але модельний одяг та професійний макіяж зробили свою справу — її помітили й запам’ятали. Так у її житті виник Роман Малиновський. «Дитинко, з фразами типу: „Тепер Ірина Білик, тринадцята в нашій дюжині, але зовсім не зайва“ — хоре, в’яжемо. Для початку новини почитаєш». Але в живий ефір її випустили лише раз. Малиновський після того висловився категорично: «Халтура, блін, але все путьом. Бо новини — не твоє, дитинко». На той час він уже кілька разів переспав із «дитинкою». Погляди на позаслужбовий секс і взагалі на поєднання ліжка й роботи в Романа були приблизно такі самі, як у Влада, але і про нього Олена зрозуміла дві речі. Перша — Малиновський таки небайдужий до неї. Просто він не визнавав поняття: «Жінка любить вухами», натомість постійно цитував фразу полковника Чеснея: «Донна Роза, я старий солдат і нє знаю слов любві!» Вона дуже добре характеризувала їхні стосунки. Інша річ — Роман Малиновський затято уявляв себе в ролі Пігмаліона і періодично давав їй зрозуміти: телезірку він зробить із неї власноруч.

До честі коханця, поки що так і виходило. Майже цілий сезон Олена Суржа довідувалася про кулінарні пристрасті зірок кіно, театру, естради, а коли за це додатково платилося, то й зірок політики та бізнесу. За окрему плату «чорними» грішми вона могла представити лідера чи активіста певної політичної партії або директора фірми чи банку дуже простим, доступним, людяним, навіть домашнім. Серед аналогічних програм «Кухонний базар» мав досить високий рейтинг.

Власне, саме з цієї причини Малиновський запропонував, а коли говорити точніше — вирішив змінити амплуа ведучої.

Купка лушпайок уже досить виросла. Уявивши розгніваного Романа, Олена посміхнулася сама до себе, змела гірку сміття в долоню, викинула у смітник, критично обдивилася підлогу біля мийки та місце біля відра, помітила дві схожі на човники лушпинки, підібрала їх пучками, вкинула до смітника й накрила відро кришкою. Отак. Коханець надто гидливий, він терпіти не може виносити сміття, бо треба ж торкатися пакетиків. А на роботі в нього взагалі персональний нужник. Він продюсер, йому можна. Але саме естетика малоприємного, гидотного, навіть потворного лягла в основу його нового проекту. Хоча Малиновський і визнавав, що нового нічого не придумав, усе ж таки відчував… Він завжди відчував успіх, рідко коли прораховувався, бо від розрахунків напряму залежав його заробіток. Олена вже вкотре пригадувала їхню нещодавню розмову, котра поступово перейшла у Романів монолог:

— Я тобі, дитино, сто двадцять шість разів казав, і сто двадцять сьомий повторю, не полінуюся — жінки в журналістиці займаються не своєю справою. Професія не для них, усе, хоре, в'яжемо. Але раз у нас так уже повелося, то нехай баба-журналістка займається не своєю справою в квадраті, а то навіть у кубі. Ти січеш фішку?

— Поки що ні. А в принципі — так, — швидко виправилася тоді Олена.

— Дивись, у нас дівки в гарячі точки не лізуть, в гівні різному не порпаються, де кров і бруд, там їх немає, блін. Де вони всі, спитай мене? І я тібє атвєчу: вони всі хочуть розповідати споживачам інформації про моди, кіно, косметику, або підорів та лесбійок із шоу-бізу. Ну, ще новини читати й салат із креветок готувати. Не конче з креветок, не дивися на мене так. Апельсини, ківі-шміві, яблука — оце бабські салати, а ще збиті вершки. Смажити кусень м’яса, причому соковитого, з кров’ю — тут уже фє, тут не для нас. І головне, дитино, аби на цьому всьому красівому фоні себе, таку саму красіву, було видно з усіх боків. Хіба не так?

— Так, — погодилася тоді Олена, бо й говорив Роман для того, аби з ним погоджувалися.

— Тепер дивись. Всюди є кримінальні програми. У нас теж є, але ми міняємо формат. Уяви на секундочку: про бандитів, убивць, патрачів, маніяків та подібну нечисть розповідатиме не підполковник Стогній, не мужній чоловічий голос за кадром, не дядько в офіційному костюмі й не ведуча теленовин, котрій до сраки, про що повідомляти: про неврожай, візит Президента України до Монголії, війну в Іраку, відкриття виставки кошиків із лози чи вбивство банкіра. Фішку січеш?

— Ти про мене говориш? — Олена тоді вдала, що не розуміє.

— А про кого? Просікай фішку, дитино, просікай. Жодної політики, чистий кримінал, причому — по можливості в форматі ріал-тіві. Тобто, якщо нема змоги показати, хто, кого і як убивав чи розпитати про це родичів жертви, треба вкласти все в авторський текст. Повторюю піпл звик, що таке зазвичай роблять мужики. А тут виходиш перед їхні очі ти: молода, красива, та ще з іміджем «правільной хорошей дєвочкі». Половина домогосподарок відразу твоя. Почнуться охи-ахи: «Ай-яй-я, і як ото вона не боїться про таке все розказувати, з тими бандюгами справу мати, вона ж дівчинка зовсім, ти ж бач, не побоялася». Ну, приблизно такою буде реакція. Далі — феміністки. Знаєш, як вони за тебе горою стануть: «Уже мужиків немає, доводиться молоденькій дівчинці нашу кримінальну країну вивчати, порпатися в цьому лайні». Чоловічу аудиторію в принципі у нас мало що цікавить, хіба футбол із боксом та щось про машини. Але поголос, думаю, піде, ми ще піар-кампанію організуємо, під проект грошей надають поки що нормально, можемо платити за рекламу, але не тупо, а подавати, як нам вигідно. Словом, будеш ти в нас Оленою Суржею, першою жінкою-журналісткою, котра серйозно бореться зі злочинністю. Хочеш?

— У мене вийде? — Олена тоді розуміла, розуміє і тепер — від її бажання тут нічого не залежало, хіба відмовитися навідріз, упертися, але тоді прощавай, робота й улюблений «S-канал».

— На перших порах допоможемо. Власне, не тільки на перших, там уже штат народу працює, матеріал тобі копає. Розумієш, народові цього хочеться.

— Криміналу?

— На хрін кримінал! — відмахнувся Роман. — Кажуть, понаїдалися всі трупів, понапивалися крові, а хріна з два! Живемо серед бандитів, і хай це прозвучить пафосно — по їхніх довбаних поняттях. У нас кожен, хто кримінальну хроніку дивиться, на себе її приміряє. Посібники на тему «Як вижити у в’язниці» чи матеріали про життя в тюрмах та зонах після рецептів домашнього консервування друге місце за популярністю займають. Наша міліція, дитино, нас не береже. А коли й береже, то вибірково. У камері може опинитися в нас кожен, ми з тобою — не виняток. Народ дивиться все це і на вус мотає, правила виживання такі. Потім далі: коли дізнаєшся, що когось обікрали, вбили чи заманьячили на смерть, радієш. Питання — чому?

— Чому? — слухняно запитала тоді Олена.

— Бо все це відбувається не з тобою. Коли показана бандитська морда за ґратами, і не в кіно, де жорстокого бандюгу актор Ліфанов чи там Смоляков грає, або благородного бригадного рекету — душка Безруков, а справжня реальна бандитська морда, це народ якось заспокоює. Ось він, спіймали його, падлюку таку. Наша міліція справді таки нас береже, хоча б у чомусь, від когось. Ти перераховуєш усе, що воно зробило, причому в подробицях, нервів нічиїх не жалієш. Якщо розрізав труп — на скільки шматочків і чим. Якщо вбив — то як саме, де труп закопав, що після того робив. Якщо зґвалтував — скільки років жертві було, про її перше кохання згадати, дитячі вірші знайти і фото з бантиками та лялькою пластмасовою. Коротше, аби жертву дуже жалько стало, бандюгу-упиря зненавиділи разом з матір’ю, що його породила, а міліцію захотілося полюбити — ось якого бузувіра вдалося знешкодити. Пальця собі відкушу, коли така програма — не ляля! — Роман тоді навіть продемонстрував їй пальця, причому мізинця на правій руці, вона зараз знову посміхнулася думці, яка тоді прийшла: звичайно, уже готується, бо мізинця кусати неважко.

Справді, щось несподіване в задум ці Малиновського відчувалося. Щоправда, проблеми з назвою досі лишалися. Бо «Кримінал», «Кримінальні історії», «Кримінальні хроніки», «Кримінальна країна», навіть «Відчиніть, міліція» — вже існували на інших каналах. З другого боку, відмовитися від слова «кримінал» у назві теж не можна, тактичний прорахунок. У програм на кримінальну тему є своя стабільна аудиторія, втрачати яку на початку сезону зовсім не бажано. Тому поки що зупинилися на нейтральному — «Кримінальні портрети». І, швидше за все, так воно й залишиться.

— Розумієш, дитино, тебе, ну, не тільки тебе — нас, зрозуміло, але тебе насамперед повинен цікавити злочинець як такий, — пояснював він вимоги до формату програми. — Але навіть не думай представляти його жертвою суспільства чи різної такої мутоти. Неповні родини, батьки-алкоголіки, дерев’яні іграшки, злидні, американські бездуховні мультики й бойовики по телеку — все це забудь, дуже стандартно і приїлося, коли чесно. Причин ми не шукаємо. Перед нами сидить упир, він народився упирем, січеш фішку? Нас може зацікавити, коли він уперше подрочив. Причому не ти повинна це говорити, а він сам. І за можливості так: «Уперше я подрочив на уроці літератури, коли вчителька Марь Ванна розповідала про геній Шевченка, а я дивився на її груди під кофтинкою…» Ну, сама розумієш. Тільки не мастурбував, не рукоблудив — саме дрочив, розумієш? Оце слово повинно прозвучати, інакше закривай тему відразу. Чи навпаки: якщо він убивця, ти сама давай лірики якнайбільше. Нехай свої улюблені вірші почитає, маму згадає, про поцілунки в під’їздах, щось таке. Він тобі про юнацькі переживання, а ти тут же: «Свою жертву він убив ударом ножа в спину. Потім повернув лезо в рані, висмикнув його і знову ударив». Приблизно таке, на контрасті. Січеш фішку?

— А нам дозволять із такими спілкуватися? — обережно поцікавилася тоді Олена.

— Робимо певні рухи, для чогось я працюю, чимось, мабуть, займаюся. Не завжди виходить, я знаю. У цих козлів є конституційне право. Вони можуть послати тебе подалі на хер, бо розмовляти перед телекамерами, аби вся країна бачила, резону нема. Їм за це суд поблажки не дасть. Можна на твоїй персоні виїхати. Вродлива жінка в камері, причому — жива, а тут картинки з журналів забирають при обшуках. Теж психологія, можуть повестися. Ну, звичайно, при наявності відповідного дозволу з відповідного департаменту. Нічого, пару програм зліпимо, покажемо — самі ганятися за нами почнуть. Але навіть якщо ніяк не вигорає, навіть особистою чарівністю взяти — нічого, все продумано, дитино. Менти, особливо начальство, тобі про кожного конкретного персонажа такого наговорять — ховайся. Намалюють портретик — дай Боже, всі ж вони, можна сказати, психологи. Словом, без матеріалу ти за будь-яких розкладів не лишишся. Рекламу під «Портрет» можна взяти солідну, проекти програми вже розіслані, кому треба, тепер знімемо пілот — і вперед, за орденами. Чи не так?

Звичайно, так. Навіть при великому бажанні Олена не знаходила вагомих аргументів, аби заперечити Малиновському й поставити під сумнів успіх кримінального телепроекту. Смакування насильства, пропаганда його, бездуховність? Навряд чи можливі такі звинувачення. Навпаки, демонстрування торжества справедливості та законності, популяризація праці українських правоохоронних органів, створення їхнього позитивного іміджу в очах громадськості. Олена вже читала заявку.

Завтра рано вони з режисером Ігорем Корнієнком їдуть у місто Слобожанськ. Наприкінці травня цього року там судили банду, по справі проходило на загал одинадцять осіб. Ватажок — такий собі Богдан Баглай, майже чотири роки його по всій Україні ловили. Коли вірити судовому вироку, на ньому особисто — сім убивств, ще два скоєні за його наказом. Серед членів банди — рідний батько. Як написали в невеличкій довідці, всі отримали різні строки ув’язнення, а Баглай і ще один, Дорофєєв, засуджені до вищої міри. Сидітимуть до кінця життя. Баглай, між іншим, лише на рік за неї старший — минулого року йому виповнилося двадцять п’ять. Своїми каналами Роман дізнався — особистість цей Баглай досить непересічна, навіть вірші пише. Словом, можливий варіант, що погодиться на інтерв'ю, бо хоч вирок і набрав чинності, його поки що тримають у Слобожанському СІЗО. Справа пройшла апеляцію, але ще не прийшла назад із Верховного Суду, та й узагалі поспішати Баглаєві вже нема куди. Швидко в цій системі, як пояснили знаючі люди, нічого не робиться.

За рішенням продюсера проекту Романа Малиновського небезпечний бандит і вбивця Богдан Баглай стане першим героєм першого «пілотного» випуску програми Олени Суржі «Кримінальні портрети».

2

Начальник обласного УБОЗу полковник Черниченко їй сподобався. Хоча вона, наслухавшись історій про ментів від ліберально налаштованих громадян, а також складаючи про них враження з сучасних російських міліцейських серіалів, розуміла, що при його бажанні перше враження могло вийти абсолютно негативним. Олена ніколи раніше не спілкувалася тісно не лише з високими міліцейськими чиновниками, а навіть зі звичайним патрульним. Вона, як переважна більшість громадян, традиційно міліцію як таку недолюблювала. Особистих причин для такого ставлення в неї не було, просто традиції такі — абстрактно не любити представників влади та служителів закону. Влади в нас, як відомо, немає, а закони хронічно порушуються. Олена навіть не уявляла собі, що може бути інакше. А коли взяти до уваги, що вона — представник найдемократичнішого прошарку інтелігенції, тобто — працівник засобів масової інформації, то висловлювати вголос свою нелюбов до ментів поганих у середовищі журналюг стало обов’язковим іще з часів радянської влади. До всього екс-ведуча кулінарної програми не знала, як поводитися в абсолютно новому й невідомому для неї середовищі. Малиновський розумів її побоювання, але замість того, щоб дати хоч якісь інструкції, спокійно пояснив дитині: усе о’кей, так задумано, для неї все це — як чистий аркуш паперу, поняття про їхні поняття вона не має жодного, а отже, буде діяти за підказкою власної інтуїції. Ніколи не зашкодить подивитися на ментівські структури свіжим, так би мовити, незамиленим оком.

Олена сподівалася на допомогу режисера. Він чоловік, старший за неї, вже працював у кримінальній програмі, отже, спілкувався з міліцією та «спецконтингентом». Але Корнієнко обламав її відразу. Незважаючи на те, що телекомпанія надала для відрядження транспорт і приїхали вони до Слобожанська у зручний для себе час, не дуже рано і не надто пізно, режисер відразу освоїв ліжко у своєму одномісному номері в готелі «Хімік», не роздягаючись умостився на ньому і заявив:

— Мені там робити поки що немає чого. Ти збирай матеріал, ти ж у нас автор. Потім наковбасимо сценпланчик і я скажу, чого не вистачає. Отоді включуся у творчий процес, а поки митець я, буду митцювати.

Олена могла завестися з ним, та результат знала наперед: лише витратить час, бо Корнієнка краном не піднімеш. Їздив він у відрядження через те, що підготовчий, дозйомочний період передбачав участь автора й режисера. Якщо в один чудовий день режисер відмовиться їхати, обґрунтувавши це, керівництво компанії легко скоротить творчу одиницю, а разом з нею — і бюджет підготовчого періоду. Ніхто не прагнув підсунути програмі таку свиню, тож режисери здебільшого озброювалися добовими й освоювали довколишні бари, поки автор збирав, переглядав і аналізував робочий матеріал. А водій у цій ситуації взагалі не був їй помічником. Тому Олена змирилася з реальністю — на амбразуру доведеться кидатися самій.

Та після знайомства з полковником Черниченком її побоювання розвіялися. Сушити голову над тим, як правильно повести з ним мову, їй не доведеться. Він лише вийшов із-за столу їй назустріч, а Олена вже зробила висновок: хоча начальник УБОЗу і схожий зовні на такого собі чиновника середньої руки, в натовпі вона чітко ідентифікує його і йому подібних як стовідсоткових працівників міліції. Їхній погляд, манеру триматися й розмовляти вона відтепер ні з чим не сплутає, хоча й описати ці всі риси толком не зможе. Маючи власний кабінет, Черниченко менш за все був схожий на кабінетного працівника, тим більше — чиновника. Тон розмови полковник задав сам, і Олена мимоволі відчула себе, наче на допиті. В іншому стилі говорити зі сторонніми людьми, як вона зрозуміла, тут просто не вміли.

— Дуже приємно, дуже приємно, — він легенько потиснув Олені руку, кивнув на стілець, сам умостився не за столом, а навпроти. — Чого ж ви не попередили, ми б могли вас зустріти.

— Нічого, ми власною машиною.

— До чого тут ваша машина? Машину б зустріли, хіба важко? Ви ж гості, причому це вже рівень, я так розумію. Не жирно для Баглая?

— Як це?

— Загальноукраїнський провідний канал, документальний фільм… Вам воно треба? Молода, красива, а лізете в таке, вибачте, не при жінках… Дивимося ми тут ваші програми. Не часто, самі знаєте — служба. До речі, що означає ваше «S»? Загадкова назва для телебачення, наче знак долара.

— Нічого складного, — усміхнулася Олена. — «S» — перша літера в англійському слові «star», тобто «зірка». Не називатися ж «З-канал». Прочитають як цифру «три», ще подумають — третій канал або щось подібне.

— Справді, нічого складного. Так, значить, Олена…

— Суржа, — вона простягнула новеньку візитку з логотипом телеканалу в лівому верхньому кутку й написом: «Олена Суржа. Автор, ведуча програм».

— Нате вам мою, — Черниченко простягнув цупкий прямокутничок зі своїми даними. — Звиняйте, не так шикарно, але нам тут презентабельність не потрібна, так само як зайва реклама. Ловити бандитів та вбивць, Оленко, ми й без того будемо. Зараз я свого заступника запрошу, — він підсунув до себе новенький мобільник, котрий Із демонстративною недбалістю лежав просто посеред столу, набрав номер. — Степане Юрійовичу, зайди до мене. Приїхали, вони… ага… Не треба, потім… Усе, давай, — вимкнувши телефон, картинно розвів руками: — Баглай у нас не один. Пройдений, скажемо так, етап. Людей не вистачає, всі працюють…

— Ми теж не гуляємо, — вставила слово Олена.

— Та знаю, що не гуляєте. Баглай, звичайно, фігура, тут просто так повз нього не пройдеш… Хоча — яка він там уже фігура. Злобний тхорик, навіть не тхорик — зміючка. Знаєте, з породи тих, що не можуть не вкусити. Вам кави, може?

— Дякую, трошки пізніше.

— Ну, тоді вас Степан Юрійович напоїть, нагодує. Влаштувалися нормально? Ага, ось він, — кивнув Черниченко на такого самого чоловіка «міліцейської» зовнішності, хіба років на п’ять — сім молодшого, що саме заходив до кабінету. — Знайомтеся, мій зам по розшуку Калита Степан Юрійович. А це, Степане Юрійовичу, ти знаєш…

— Здогадуюся. Ким би ще гарні жінки цікавилися, як не Баглаєм, га, Анатолію Миколайовичу? Треба з десяток людей убити, щоб по твою душу красунь присилали.

— Жарти жартами, а справа в нас серйозна. Присядь, Степане Юрійовичу…

Олена не могла вловити нитку розмови, її співбесідники перескакували з п’ятого на десяте, але чомусь почувалася вона вже впевненіше. Відчула, що сама може спілкуватися з ними в такій самій непослідовній, дещо сумбурній манері, і це не буде виглядати кострубато чи непрофесійно.

— З ким ми будемо працювати постійно?

— Ось, Степан Юрійович, — Черниченко для більшої вагомості своїх слів ткнув на свого заступника із розшуку пальцем.

— Просто Степан, який там Юрійович, — відмахнувся Калита.

— Ага, бачиш, для гарних жінок ти в нас просто Степан… Так, добре, давайте, Лєночко, до наших справ. Я, звичайно, постійно на місці, але координувати вас буде ось він. Самі розумієте, служба, справ і без вас — о, — він черкнув ребром долоні по горлу. — Давайте, ваші запитання. І взагалі, як ви все це собі уявляєте?

Олена витягла з течки списаний від руки аркуш паперу. Черниченко простягнув руку, та вона похитала головою.

— Це лише робочі нотатки, ви тут не розберетеся. Так, шпаргалка. Отже, ми тут визначили коло питань, — Олена звірилася з аркушем. — Усе про особистість Богдана Баглая. Його характеристика, оцінка його дій з погляду професіоналів.

— Професіоналів чого? — вклинився Калита.

— Ну, як… Може, я дурне запитаю, ви вже вибачте, але… ось таке: наскільки він був небезпечний. Узагалі, його кримінальна бандитська біографія. З чого все почалося. У нас же програма «Кримінальний портрет». Глядачеві цікаво, яким він є, сучасний злочинець. Адже ці люди серед нас…

— Ви думаєте, людям справді таке цікаво? — в голосі Черниченка Олена почула нові для себе нотки — він ставав трохи обережнішим.

— Для чого, по-вашому, ми цим займаємося?

— Вам, молодій жінці, особисто вам це цікаво?

— Звичайно, — Олена не розуміла, куди хилить полковник.

— Добре, що у вас там далі, — напрямок розмови знову змінився.

— Потрібні матеріали кримінальної справи. Відео-матеріали, оперативні зйомки, відтворення з місця скоєння злочину. Інтерв’ю з учасниками розшуку й затримання Баглая. Розмова із самим Баглаєм, — вона навмисне залишила цей пункт наостанок. Її співбесідники ніяк не відреагували, тому вона повела далі: — На це є дозвіл департаменту з виконання покарань і письмова згода самого Баглая, отримана через адвоката. Наше керівництво зв’язувалося з ним, ми теж працюємо…

Черниченко й Калита перезирнулися.

— Отак, Стьопо, — клацнув язиком полковник. — Хоче він тепер телезіркою стати.

— Йому тепер усе можна. Хоч телезіркою, хоч клоуном, хоч президентом, — прокоментував Калита. — Ви просто зараз хочете знімати?

— Ні, спочатку я поспілкуюся з усіма, з ким треба. Перегляну матеріали. Складемо сценарний план. На все це потрібен час, не менше двох діб, камера стільки простоювати не може. Коли вже все підготуємо, визначимося, тоді знову до вас приїдемо. Дуже скоро, може, за тиждень.

Начальник і заступник знову перезирнулися. Потім Черниченко не кваплячись підвівся, обійшов стіл і сів у звичне начальницьке крісло, взяв мобільник, покрутив у руці, знову подивився на Калиту, перевів погляд на Олену.

— Все це дуже добре. Ловили хлопця три з половиною роки, а ви хочете дізнатися про нього все за пару днів… Може, так і треба, не знаю… Розумієте, там є багато нюансів, і їх нам із вами доведеться обходити. Ще раз повторюю, а ви, Лєночко, подумайте: три з половиною роки вся, — він підніс пальця, — наша доблесна міліція не могла спіймати паскудного хлопчиська. Навряд чи для міліції це позитивна реклама.

— Але ж його спіймали тут, у вас, у Слобожанську!

— Теж невеликий подвиг. Ні, звичайно, резонансна справа, нас усі вітали, оперові, що його затримав, премію виписали. Невелику, але сам факт… Проте в усій цій справі багато випадкового, навіть зайвого. Вам Степан популярно розкаже, але вдумайтеся: лише в Слобожанську та області банда Баглая за півроку, — він знову підняв пальця, — вчинила майже три десятки розбоїв, більшість трупів так само тут, у нас. І всі ці епізоди ніхто не об’єднував. За кількістю епізодів порушено двадцять сім кримінальних справ, остання — щодо зникнення цього, як його, ну, бізнесмена…

— Микитенка, — нагадав Калита.

— Микитенка. Теж, до речі, слизька постать, але в нього родина лишилася. Ви взагалі в курсі справи, Оленко?

— У загальних рисах. Я ж для того й приїхала, аби докладно про все дізнатися.

— Гаразд, потім про це. Ви приплюсуйте сюди його художества в інших містах. Миколаїв, Хмельницький, Харків, Львів, одних збройних пограбувань з усіх регіонів на ньому чотирнадцять, а ще під його проводом машини та броньовані двері підривали. Підсумок: сорок один розбій, три з них — із трупами. Плюс просто вбивства з помсти, зведення рахунків.

І це лише те, про що ми знаємо. Чи не забагато для двадцятип’ятирічного парубка і чи розберетеся ви в усьому цьому, Оленко? Ось що мене особисто хвилює насамперед. Тільки не треба зараз казати, що ви хочете нас прославити. Справді, відзначилися, але все в минулому. Подумайте, як сприймуть наші колеги з тих регіонів, де Баглая проґавили, всю цю інформацію. А показати оцей ваш «кримінальний портрет» тишком у вас не вийде, адже справа досить гучна. Тому, — судячи з чергової зміни тону, полковник підводив остаточний підсумок розмови, — вам доведеться не лише враховувати слизькі моменти, а й рахуватися з ними. Те, що для вас, журналістів, сенсація, нам не завжди вигідно афішувати. Ось якщо ви це зрозумієте, наша з вами співпраця стане взаємно вигідною.

Малиновський попереджав — на неї почнуть тиснути. Але він знову, виявляється, мав рацію: відсутність досвіду вирішувати подібного роду справи їй цілком компенсувала професійна інтуїція.

— Поки що, на мою думку, ви переконали мене в одному, — вона подарувала офіцерам міліції фірмову посмішку екс-ведучої кулінарної програми. — Я справді досить приблизно уявляю собі, про що, власне, йдеться і чого саме варто уникати. Тільки отримавши максимально повну інформацію щодо справи Баглая, я можу предметно повернутися до цієї розмови та обговорювати кожне питання, яке в мене виникне, по пунктах. Згодні?

— Куди від вас подітися! — розвів руками полковник Черниченко. — Степане Юрійовичу, передаю молоду симпатичну під твою опіку і заздрю тобі білою заздрістю. Максимум уваги, порозв'язуй із гостею всі питання, тримай мене в курсі. На сьогодні можеш бути умовно вільним, тільки мобільник тримай при собі. Можеш знадобитися…

3

У себе в кабінеті Калита ввімкнув електричний чайник, витяг із сейфу банку розчинної кави, з підвіконня взяв дві чашки, одну, з відбитим вушком, підсунув до себе. З шухляди видобув ложечку, зняв кришку з банки.

— Вам скільки?

— Одну. І води більше, я слабеньку п’ю. Цукру так само мінімум.

— Слабеньку — так слабеньку. Можу крапнути туди коньячку.

— Я більше люблю різні вина, і то в дуже помірних кількостях.

— А хочете з міліцією працювати.

— Не зрозуміла?

— Це я так, загалом, — Калита кинув у її чашку ложечку цукру. — Досить?

— Можна було навіть половинкою обійтися, але дякую, нормально, — аби він не спробував кинути в каву ще щось протипоказане їй, Олена швидко схопила свою чашку за вціліле вушко і, обпікаючи губи, сьорбнула малосмачний напій. Але господар кабінету, судячи з усього, смаковими якостями гарячої кави не переймався взагалі.

— А наш із вами Богдан Баглай спиртного взагалі не вживає. Не курить. Про наркотики, звісно, мови немає. Я покажу вам його так звані вірші — ніби інша людина пише. Там і наркотики, і пиятика — словом, такий собі досвідчений вурка, життям битий. Ну, ми до цього ще повернемося. Думаю, для загальної характеристики образу вам це знадобиться. Що ще? Ну, грубе чи там жаргонне слівце вкрутити може, але матюка ви від нього не почуєте. Справді, цікавий персонаж, унікальний у своєму роді. Я з ним мав кілька довгих розмов, просто так, як кажуть, за жисть. Тому не здивувався, коли ви про його згоду на інтерв’ю сказали. Боюся тільки, що ви з ним не впораєтеся.

— Чого нам з ним поратися? Вирок є, він сидить, ізольований від суспільства. Закон торжествує. До речі, він у вас іще довго сидітиме? Я чула, тих, кому дають довічне, переводять у спеціальні місця.

— Правильно. До Вінниці чи до Житомира, там вони всі відбувають… Тільки адвокат із апеляцією носиться, хоча справа марна, все одно вирок не змінять. Потім іще купа різних документів, бюрократія, словом, у нашому СІЗО йому десь від трьох місяців до півроку реально паритися. Не розумію, на що адвокат взагалі сподівався. Закурити можна?

— Ми на вашій території.

— Правильно, а ви — гостя. Може, у вас алергія на тютюновий дим.

— У мене, швидше, імунітет, — Олена мужньо пила каву. — На роботі довкола всі смалять, наче павуки, звикла вже. Взагалі, не робіть на мене поправки, не зраджуйте звичкам. Так ми про адвоката говорили.

Калита закурив, зробив ковток зі своєї чашки, замість попільнички скрутив кульочком почерканий аркушик, який витягнув із верхньої шухляди, струсив попіл туди.

— Про адвоката. Є такий Едуард Гужва, толковий мужик, але з певною репутацією. Частенько крутих витягає з різних кримінальних пригод, вони йому платять відповідно. А в Баглая звідки гроші, Гужва ж бере по-дорослому.

— Ну як, щойно мені сказали — тільки в Слобожанську та області двадцять сім розбоїв. Певне, гроші десь були заховані на такий випадок…

— Можна, вас Лєною називати? — Олена кивнула, — Так ось, Лєно, ви справді нічого не знаєте про Богдана Баглая. Я не дорікаю, для цього ми з вами тут і зібралися. Розумієте, Баглай не передбачав, як ви кажете, такого випадку. Він, наче той Колобок, уже не раз від бабусі з дідусем тікав, від вовка, зайця та ведмедя. Звичайно, тримав він щось на зразок чорної каси, аби мати можливість зникнути, коли зовсім шкіру обсмалить. Але повірте мені, тих грошей на оплату послуг адвоката класу Гужви не вистачило б у жодному разі. Отже, там якісь інші інтереси, Гужва старався на совість, такі пасажі завертав — куди братися американським серіалам! Але все це, вибачте, голим задом об асфальт. Навіть якби йому вдалося довести, що половину вбивств його підзахисний вчинив у стані афекту, ще якусь частину — для самозахисту, потрійне вбивство в Харкові та останній епізод, з Микитенком, уже самі по собі тягнуть на вишку. Найцікавіше — Баглай теж на щось сподівався. Коли зачитали вирок, стояв, наче стовп, так само повертався в камеру. А там, начальник СІЗО особисто мені казав, на стінки кидався, горлав, аж камера тремтіла, всіх порізати обіцяв, всіх дістати, з усіма розібратися, кожному страшною смертю погрожував. Потім, щоправда, заспокоївся. Поки слідство йшло, зовсім інакше тримався, навіть стіхи всім писав.

— Я про це вже чула. І гарні?

— Ну, тут я пас. На віршах не знаюся. Начальнику нашому писав, Черниченку. Слідчому своєму. Подрузі на волю, на хаті в якої його й забрали. Прокуророві міста, голові суду, начальнику міліції. Навіть мені. Цікаво вам?

— Звичайно!

— Кудись я цього стіха задів, — Калита висунув верхню шухляду, порився в ній, переглянув одну за одною ще дві, зазирнув до сейфу, витягнув тоненьку течку, а з неї — складений удвоє аркуш, розгорнув, пробіг очима: — Ну, це не мені особисто. Це ніби жінці.

— Коханій? — у запитанні Олени бриніла надія.

— Не знаю, чи здатен Баглай узагалі когось любити. Ось, читайте самі. Почерк розберете?

— Спробую.

Почерк убивці восьми чоловік виявився справді на диво розбірливим. Літери він виводив старанно, мов школяр. Видно, що великої практики письма він не мав, але досить правильно розставлені коми, та й узагалі граматичних помилок майже не було, що її до певної міри здивувало. Олена пробігла очима текст, потім перечитала його уважніше. Щось таки в цьому всьому є:

— Більше немає? — Олена простягнула Калиті папірець.

— Сподобалося? Можете ксерокопію собі зробити. Взагалі, я подивлюся, попитаю в оперів. Він тут творчі злети демонстрував.

— Чесно — не знаю, сподобалося чи ні. Приблизно чогось такого я й чекала. Якісь образи на життя… Тут для психологів роботи й роботи. Чи психіатрів.

— Гаразд, — Калита поклав теку назад у сейф, замкнув його, сховав ключа до кишені, змінив тему: — Вірші — не злочин, а наш Баглай — не поет. Серйозних грошей у нього ніколи не водилося. Розбійний напад, Лєно, не означає автоматично, що розбійники знайшли купу бабок. У більшості випадків їхні розрахунки не виправдовувалися. Зрозуміло, зовсім бідних вони не обносили, але й жодного підпільного мільйонера не трусонули. Брали тільки гроші, по можливості — золото, а заодно те, що можна швидко збути: імпортні телевізори, відики, особливо їх цікавили комп’ютери. Все це скидалося баригам за півціни, після розподілу на кожного припадала справді не надто значна сума. Тому вони й брали кількістю. Тому й зібрав Баглай різних людей. Ударна група, основна, так би мовити, — він і ще четверо відмороз-ків. Далі — наводчики-розвідники, ще четверо, одна дівчина серед них, усі в різних містах. Постійний постачальник зброї місцевий, слобожанський. Рідний батько за транспорт відповідав, працював тут приватним таксистом. Чого ж Баглая врешті-решт у наші краї занесло. Батьки розлучені давно, мати в Херсоні живе, їх у неї четверо, три хлопчики й дівчинка, Богдан — друга дитина. На нього, аби ви знали, мати молилася. До восьмого класу така дитина була — хоч до рани прикладай, — Калита кинув бичок у паперовий кульочок, машинально згорнув його, кинув у кошик, не влучив, нахилився, підібрав і з другої спроби закинув вдало. — Ага, про що я?

— Богдан Баглай — надія мамина, — нагадала Олена.

— Саме так. Відмінник, переможець спочатку міської, потім — обласної олімпіади з математики, шкільні твори на різні конкурси посилали, стіннівку з власної ініціативи випускав, віршики до Дня Перемоги, Восьмого березня, Першого травня тощо… У шахи, думаю, досі класно грає, хоча розряду не має, у змаганнях участі не брав, швидше за все лише тому, що їх ніхто в Херсоні не проводив. Та біс із ними, з шахами. Закінчив вісім класів, приніс табель із самими п’ятірками, поклав на стіл і заявив: «Для чого мені все це?» Не знаю, чи відповіла йому щось мама, мене там не було, але далі він каже: «Досить мені очко рвати, буду я бандитом». Після того наче підмінили. Не з крадіжок почав — відразу з розбоїв. Перестрівав перехожих на темних вулицях, ножик до живота, далі за схемою «гаманець або життя». Словом, щось таке він для себе в житті відкрив, чого раніше зрозуміти не міг. Так я собі думаю, а Баглая на відвертість не проб’єш, коли про такі речі заходить. Не пояснює причини. Вирішив отак для себе, сказав пацан — і все, зробив. Засипався на п’ятому епізоді, не прорахував жертву, чоловік опиратися почав, та й піддатий тоді Баглай був, словом — захарлали його, дали п'ять років, фактично відсидів три, малолітка.

— Чекайте, чекайте, — перебила Олена. — Ви ж щойно казали — не п’є, і раптом — піддатий.

— Після того випадку до спиртного не торкається, бо чомусь вирішив — аби тверезим був, усе б інакше повернулося. Він у нас, гм, узагалі убивця без шкідливих звичок.

Олена ледь не подякувала Калиті вголос. Убивця без шкідливих звичок — ось ідеальна назва для пілотної програми. Те, що лікар прописав. Але стрималася: краще про свої задумки та відкриття поки що мовчати.

— І що далі?

— До матері не повернувся, оселився десь у Миколаєві, хоча час від часу навідувався до рідних; Здебільшого формально, аніж справді горів бажанням побачити рідні злидні. Цікава деталь — у Баглаїв навіть телевізора не було. Вірніше, стояв чорно-білий, старенький, абияк показував.

— Стривайте, — знову не стрималася Олена. — Виходить, тих самих низькопробних американських фільмів, які вважаються основною причиною зростання злочинності серед молоді, Богдан дивитися не міг. Більше того — дитина начитана, відмінник, математик, шахіст. Звідки ж тоді оця вся злоба в нього? Що чи, може, хто штовхнув його, так би мовити, на злочинний шлях? Коротше, чому він таким став?

— У нього запитаєте, — буркнув Калита. — Він же дозволив із собою зустрітися, от і скористайтеся нагодою. Ми з ним на такі теми не говорили. Затримали його як Богдана Баглая, вже досить відомого й особливо небезпечного бандита і вбивцю. Взагалі, я казав уже, про його подвиги в інших містах ми тут знаємо лише в загальних рисах. Хоча признався повністю, нічого не приховував, навіть героєм у власних очах виглядав: дивіться, мовляв, менти погані, який я орел. Вам треба з Харламовим познайомитися, зі слідчим, який справу вів. Вірніше, очолював слідчу групу, бо там, бачте, стільки всього — одному не впоратися. Подяку отримав — оперативно справу закрив, звичайно такі справи на кілька років затягуються, а тут практично за рік. Останнього члена групи взяли на початку квітня…

— Минулого року? — уточнила Олена.

— Ну, так… Значить, останнього, одного з наводчиків у вас затримали, в Києві, біля Канадського посольства. Через турфірму візу відкривав, у нього вже квиток при собі був. Хотів, бачте, за бугром заховатися, брат там у нього, давно кликав. Ну, це так, деталі, вам Харламов більше розкаже. Отже, числа сьомого квітня останнього згвинтили, туди-сюди, ну, і десь цієї весни передали до суду. Процес відкритий, від журналістів, колег ваших, не відбитися було. Сам суд трошки затягувався, адвокати старалися, особливо рвав задницю Гужва, ми його згадували сьогодні. Але остаточний вирок зачитали наприкінці червня. Словом, слідчий вам усе розкаже…

Певно, час згадувати Романові інструкції. Олена мило подарувала Калиті ще одну посмішку телеведучої, але цього разу не ту стандартну, яку дарують з екрану, а посмішку телезірки, котра вже вважає персонально його, майора міліції, своїм добрим знайомим, або ще краще — приятелем.

— Без слідчого прокуратури я, звісно, не обійдуся. Але що вони можуть знати, адже самі вони Баглая не ловили… Згодна, якихось подробиць ви можете не знати, але програмі й… — невеличка пауза, — мені особисто цікава передовсім оперативна робота. Оперативники бандитів ловлять, слідство справи відписує і бандитів відпускає. Хіба не так?

Вона теж знала, переважно з книжок та фільмів, про негласне протистояння міліції та прокуратури. У цей момент їй потрібні саме менти, і ніхто інший, тому Малиновський, людина більш досвідчена, провів з нею невеличкий лікнеп на цю тему. Оскільки через незнання міліцейської «кухні» Олена не мала змоги імпровізувати, вона мусила виконувати інструкції коханця-шефа старанно. А коли так, то помилитися не зможе. Роман Малиновський справді знав, кого куди посилати, в цьому Олена переконалася, вкотре вловивши реакцію Калити на свої слова.

— Воно-то так… Харламов у нас персонаж дуже специфічний, не надто популярний, скажемо так. Хоча свою справу знає, тут особливо не викаблучувався. Навпаки, Лєно, справа ця для нас усіх — як ота колода ленінська. Знаєте, про що мова?

— У жовтенятах побувати встигла. Про кучерявого Володю чула від педагогів. Коли Брежнєв помер, мама плакала, а дід бубонів: «Бач, другим Іллічем себе уявляв». Реалії та анекдоти радянських часів мені пояснювати не треба.

— Дякую, що нагадали, який я старий, — Калита знову закурив, зробивши нову попільничку ще з однієї чернетки. — Кожному хотілося нести колоду з Леніним на суботнику. Так само кожному тут кортіло якимось боком примазатися до справи банди Баглая. Після затримання велику прес-конференцію влаштували, все керівництво обласного та міського МВС писками торгувало. Не жарт — злочинця такого масштабу знешкодити. Харламов споважнів — куди там мої віники! А, правда, ну його! — майор відмахнувся. — У Миколаєві Баглай убив двох чоловіків. Вони заборгували одному місцевому діячеві, Баглай виявився його знайомим, запропонував свої послуги за процент. За один вечір двох порішив. Підписав на цю справу ще кількох придурків, організував викрадення, вивіз далеко за місто. Полонених особисто катував на очах один в одного та своїх обкурених дружків — і перестарався. Коли побачив, що одного на смерть замучили, розізлився і другого навздогін порішив. Своїм бійцям пообіцяв — хоч слово кому ляпнуть, таке саме з кожним зробить. Повірили, чесно мовчали. Його замовники здали, бо трупи знайшли, справу порушили за фактом убивства, а про борги багато хто знав. Тоді Баглая шукали і знайшли, тільки він, гадюка, всіх перехитрив. Подробиць його втечі не знаю, про таке в нас розводитися не дуже люблять, але сам факт: вивезли його на відтворення, Баглай скористався слушним моментом і накивав п’ятами. Йому тоді двадцять років лише стукнуло. Потім — Хмельницький, теж довга історія, але я її не дуже добре знаю, тому не хочу пресу морочити. Там так вийшло: серія вибухів по місту, за групу взялися серйозно, і раптом приходить інформація, де вони переховуються всі. Стрілянина була, про це в газетах писали, напевне інформацію знайдете, дивіться за дев'яносто дев’ятий рік. Коли ті, хто вцілів, зрозуміли, що їх здали, відразу вирахували, хто. Адже їхній головний мусив підійти, та подзвонив одному на мобільний, сказав, аби чекали, сам затримується. Компанія, ясна річ, покривати зрадника не стала. Тим більше, в нього загальна каса лишалася.

— Тобто, доки вони не назвали прізвища Баглая, про нього ніхто нічого не знав?

— Так точно, Лєно. Із Харковом така сама ситуація. Зібрав там Баглай чергову групу, почали промишляти розбоями. Досить вдало, скажу вам, у них це виходило. Поки не підказали йому промацати будинок директора одного з міських цвинтарів. Крім господаря, там були ще його мати, жінка шістдесяти двох років, і двадцятидвохлітня донька. Стара померла першою. Баглай лише провів їй лезом по шиї, поріз дуже легенький залишився, а в неї серце не витримало. Не знаю, не знаю… І він сам твердить, і адвокат підтакує — не було наміру вбивати нікого, хотіли лише налякати. За словами Баглая, коли старенька померла, господар сам почав гроші зі сховків витягати, але для чого тоді було мучити його й дівчину, а потім — стріляти їм у голови? Думаю, за своє майно чоловік тримався до останнього, бо читав висновки медекспертизи: він помер останнім. Очевидно, спочатку Баглай застрелив доньку в нього на очах. Сам він каже — вони йому виходу не лишали, змушений був убити. Чому, питається, коли перед цим постійно твердив: всі зайшли до будинку в масках і там їх не знімали. Захотів — і вбив, ось що я вам, Лєно, скажу.

— Убивця без шкідливих звичок…

— Як?

— Ну, це я вас цитую: не п'є, не курить, наркотиками не бавиться, навіть не матюкається. Золотий просто. Смішно, але багато жінок саме таким і бачать ідеал чоловіка.

— Я теж про це думав. Удома жінці навіть наводив приклад Баглая як невідповідність уяви реаліям. Так само не знали, кого підозрювати, але таки вийшли на виконавців, вони прізвище назвали, але Баглая знову слід прохолов.

— Він, виходить, прізвища не змінював?

— Для чого? Він навіть ним пишається. Другого такого Баглая нема, ось так, Лєночко, для нього це дуже важливо. Ну, поспілкуєтеся з ним, самі все зрозумієте. А далі в нього в біографії Львівщина. Там трошки інакше вийшло. Треба пам’ять освіжити. Здається, там він не сам убив, а когось на когось нацькував, когось із кимось стравив. У справі почитаєте, зрештою. І тепер — фінал, наше місто-герой Слобожанськ. Тут я більше знаю, — Калита прокашлявся, делікатно відвернувшись убік і закрившись долонею. — Батько тут у нього коріння пустив, таксистом працював. Коли синок виринув, батько довго не думав — відразу допомагати взявся. Баглай запропонував для початку таксистів патрати, батько погодився, навіть підказав, хто з колег, за його спостереженнями, може бути грошовитішим. У них навіть постійні стоянки в місті є. Діяв Баглай тоді ще сам і за протоптаною схемою: вибрав собі жертву, ближче до вечора підійшов, сказав, що треба в Панасівку і назад. У нас тут село є знатне, спиртзавод там. І лише двадцять кілометрів від міста. З цінами батько сина просвітив, таксист нічого не запідозрив. По дорозі біля лісопосадки Баглай попросився в кущики, а перед тим з початою пляшкою пива до машини підійшов, допив перед тим, як сідати. Таксист звідки знати міг, що там звичайний квас усередині, він же не нюхає пляшок пасажирів. Отже, зупинив водій машину, Баглай його без зайвих слів ножем у бік. Щоправда, на слідстві й суді торочив — не хотів убивати, лише погрожував, таксист сам почав битися, довелося мочити. Але вірте мені: той таксист здоровіший за Баглая був, убивця йому просто оговтатися не дав, блискавично діяв, бо інакше чоловік міг і поламати. Але, можете сміятися, умисне вбивство і тут не довели.

— Н-да, адвокат таки щось робив.

— Одна вада у Баглая — водити машину не вміє, навчитися не було коли, де й на чому. Та й учителів не зустрів у житті. Тому домовилися вони — батько за ними поїде, маршрут продумали наперед, татове таксі чекало на розі через квартал, до Панасівки іншої дороги просто немає. Їхав батько за сином на певній відстані, коли побачив, що машина зупинилася, собі загальмував, почекав десять хвилин і на підмогу поквапився, як домовлено. Розжився Баглай тоді аж на сто сорок гривень, грубо — двадцять доларів. Але й то хліб, заодно — наука. Більше він таксистів вирішив не чіпати, бо розсудив — навіть найзаможніші при собі аж надто великих сум не возять у машині. Почав потроху команду підшукувати. Підшукав, почалися, як кажуть, діла… Ще одне вбивство — в Ромнах, тут недалеко. Підказали йому кілька адрес нафтовиків. Три хати почистили, а господар останньої під мухою двері відчиняв, тому сам на автомат кинувся, за дуло схопився, кричати почав, ну Баглай і розстріляв його впритул. Знову грошей не обломилося. Потім — узагалі дивне вбивство. Відразу після торішнього Різдва Баглай сам, без участі своїх спільників, нападає на дідуся-пенсіонера. Начебто старий ховав у себе золоті монети царської чеканки, а Баглай надибав людину, котра могла за ці монети добре заплатити. Але начебто дідусь виявився ще ого-го, кинувся на бандита з ножем, довелося його вбивати. Золота Баглай, ясна річ, не знайшов. Виходить, знову вбив задурно. Згодом — фірма «Драко», сам особисто охоронців застрелив. Спільники кажуть — потреби не було. Вони лежали під дулами, поки інші офіс обчищали, і не могли нікого впізнати, Баглай уже на виході, ніби на прощання наказав обом встати, повернутися до нього обличчями, і вгатив по кулі в груди, та ще потім зробив по контрольному пострілу. Для чого — теж ніхто не пояснить. Висновки психіатричної експертизи — адекватний, спадкових хвороб немає, цілком і достатньо осудний. Коротше, здоровий психічно, хоча сумніви в мене досить великі з цього приводу. Ви ще не втомилися?

— Дуже цікаво.

— Серйозно? — брови Калити стрибнули вгору. — Навіть дуже цікаво? І що аж такого дуже цікавого я вам розказав?

— Я не те хотіла… Не так… — обличчя Олени запашіло. — Просто ви говорите, а я для себе вже план складаю. На чому зупинитися, що опустити. Це мала на увазі…

— Гаразд, до останнього епізоду переходимо, — майор повторив процедуру викидання «бичка», тільки цього разу влучив у кошик із першої спроби. — На чому він нарешті погорів. Черниченко, до речі, попереджав: історія слизька, є свої нюанси. Розумієте, Баглай надибав собі стабільного баригу, скупника крадених комп’ютерів та іншої оргтехніки. Але ось у чому штука: назвати покійного Руслана Микитенка, по суті — останню жертву Богдана Баглая злочинцем, людиною, яка свідомо скуповувала за півціни крадене й потім реалізувала через свою фірму, ми не маємо права. Його не судили, це не доведено, в суді не звучало, хоча адвокати чомусь наполягали. У нього вдова, родина… Але вам же доведеться пояснювати, яким чином крадене з’явилось у Микитенка і взагалі — причину його вбивства. Тут подумати треба.

— Кажіть уже правду, там придумається щось, — підбадьорливо посміхнулася Олена.

— Словом, забрали Баглай із командою комп’ютери на фірмі «Драко» і традиційно завезли їх Микитенкові. А той через певні причини, про які ми ніколи не дізнаємося, не заплатив їм гроші, хоча техніка лежала у нього на складі, навіть потроху реалізовувалася. Один із спільників Баглая, такий собі Рожнов, казав мені: «В Дані тоді планка остаточно впала. Збісився й вирішив показати Микиті, як воно — щурячити в товаришів». Убити його Баглай вирішив у присутності всієї своєї команди. Помста чистої води, про гроші він чомусь забув. Хоча при Микитенкові в останній день його життя була певна сума, те це вже ролі не грає. Баглай дзвонить баризі на мобільний і повідомляє: є нова партія, віддаю не просто дешево, а дуже дешево. Микитенко зривається, їде на зустріч. Його привозять у приватний будинок на околиці. Троє «баглаївців», коли можна так їх іменувати, винаймали цей будинок у хазяїна. Заводять Микитенка в льох, там кидаються всі гуртом, починають бити. Далі за наказом Баглая його роздягають до трусів. У кутку вже готова для нього яма. Жертва починає проситися, навіть щось там обіцяє за своє життя, але Баглай невблаганний. Микитенкові дають випити, потім зв’язують руки ззаду шматком колючого, — Калита наголосив на останньому слові, Олена мимоволі аж здригнулася, — дроту. Далі Баглай питає, як би приречений хотів померти — безболісно чи навпаки. За словами «баглаївців», той почав плакати, нічого відповісти не міг. Тоді Баглай вирішив подарувати йому легку смерть і вколов шприцом у вену повітря.

— Бр-р-р, — Олену пересмикнуло. — А для чого?

— Хтось йому сказав — від цього швидко помирають. Але йому збрехали: Микитенко від уколу не помер. Тоді Баглай вирішив — не дає нечесному баризі доля легкої смерті, й почав душити за горло колючим дротом. Крику, кажуть, було…

— Господи! — Олену знову пересмикнуло. — Ви так спокійно про це говорите!

— Не з таким стикався. Ви також звикайте. Бо це тільки в правильних книжках пишуть фрази на зразок «він ніяк не міг звикнути до видовища смерті, що супроводжувала його нелегку роботу». Хоча рецептів подібного звикання в мене немає, Лєно. А Богдан Баглай переповідав нам свій останній подвиг дуже спокійно, навіть розіграв невеличку виставу в особах. Але зашморг із колючого дроту — то ще не все. Далі Баглай бив жертву молотком по руках, ламаючи кисті, а потім по потилиці. Нарешті вирішив — досить із нього, і звелів закопати. Коли подільники засипали тіло землею, один із них, такий собі Скляренко, закричав: «Він ворушиться!» Баглай узяв ломика й кілька разів стукнув ним по тому місцю, де, за словами Скляренка, ворушилася земля. Експертиза дала висновок: Руслан Микитенко помер саме від цих ударів — гострий кінець лому роздробив йому шийні хребці.

— Ви хочете сказати, ні дротом, ні молотком…

— Людина — істота дуже живуча. Такою її створив Господь, тим самим прирікши на додаткові страждання. Навіть із чужої лихої волі померти безболісно не завжди вдається. Укол не вбив, зашморг, навіть з колючого дроту, не задушив, молоток не розбив голову до смерті. Ось, власне, і все. Ну як, уже вимальовується якась загальна картинка?

— Справді, хіба що загальна. Треба подумати, проаналізувати. Вибачте, — Олена провела кінчиком язика по губах, — можна у вас водички попросити? Щось пересохло в горлі.

— Сподіваюся, не від моїх історій? — Калита роззирнувся, пошкріб потилицю, і жест цей видався Олені дуже дитячим, безпосереднім, не характерним для суворого заступника начальника УБОЗ із розшуку. — Гм, хіба тепла, в чайнику. Я можу з крану принести, нічого, вона в нас нормальна, хлопці п’ють…

— Тоді краще знову закип'ятіть її і зробіть іще кави. Якщо я цим не надто вас потурбую.

— Та ради Бога, всі б так турбували! — майор заметушився, хлюпнув на денце її чашки з уцілілим вушком трошки води, сполоснув, вихлюпнув використану воду за вікно, увімкнув чайник. — Кілька хвилин — і буде вам кава. Вас цікавить ще щось?

— Сам процес. Як вийшли на банду, як затримали.

— Тоді треба починати здалеку. Бо саме тут, Лено, починаються ті самі нюанси, про які ми попереджали. Розумієте, ви мені особисто глибоко симпатичні…

— Вибачте, що перебиваю, але коли розмова починається з подібної фрази, це означає необхідність підсолодити гірку пілюлю. Вгадала?

Закипів і автоматично вимкнувся чайник. Калита зосереджено зробив гості ще одну чашку кави, сам не пив, для чогось почекав, поки Олена зробить перший ковток.

— Як вам сказати. Не знаю, наскільки для вас ці наші особисті внутрішні проблеми вважаються пілюлями… Словом, ви — людина стороння, і не ображайтеся, — майор навіть застережливо підніс руку. — Не треба ображатися, справді, ви не винні, що жодним чином не причетні до системи МВС. Підполковник Стогній, відомий вам тележурналіст, то інша справа. У нас до нього специфічне ставлення, але він вважається своїм, скажемо так. Тому йому не треба нічого пояснювати, ні про що попереджати, ні в чому переконувати. Він просто знає: це казати можна, а цього казати не варто. Що виходить у нас із вами?

— Що ж таке виходить? — в тон йому повторила Олена.

— А виходить, Лєно, наступне. У місті Слобожанську, на нашій території, орудує особливо небезпечний злочинець, який перебуває у всеукраїнському розшуку. А ми дізнаємося про це, буду відвертий, абсолютно випадково. Двадцять сім розбоїв, скоєних у місті та області, що супроводжуються вбивствами й навіть викраденням людини, аж ніяк не відпрацьовуються на причетність до них Богдана Баглая. Телесеріали про ментів ви дивитеся, отже, знаєте значення терміну «глухар». Фактично ми мали три десятки «глухарів», безнадійних справ, розкрити які можна було лише випадково. Тобто спускати їх на гальмах і чекати, поки злочинці рано чи пізно десь знову не засвітяться, цілком покладаючись на відомості агентури. У справі банди Баглая агентура теж нічим конкретним допомогти не могла: ані сам Баглай, ані його люди не підтримували сталих контактів зі злочинним світом міста. Але невже ви думаєте, що вам дозволять саме так подати матеріал?

— Нам можуть заборонити?

— Заборонити так само не можуть, — погодився Калита. — Просто перша ваша програма автоматично буде останньою. Проект, як у вас це називається, схвалений, наскільки мені відомо, на найвищому рівні. Отже, керівництво МВС України подивиться хоча б перший випуск. У невигідному для себе світлі ми виглядати перед очима керівництва просто не можемо, не маємо права. Тому доведеться нам з вами домовитися: ми тут, на місці, знали — в Слобожанську чи десь ув області переховується особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай. На його розшук кинули всі сили. І врешті-решт у результаті вдало проведених оперативних заходів групу затримано та ліквідовано, а сам Баглай ізольований від суспільства… Ось так.

— Ви вже ставите умови?

— Я? Та Боже збав! Просто пояснюю, якого ставлення до нашої роботи від вас, телевізійників, чекають. Озвучувати думку начальства — не зовсім приємна місія, але від Черниченка, чи беріть вище — начальника обласного УВС ви нічого подібного не почуєте. Хоча я контачив із журналістами і знаю: вам цікавіше говорити, а зацікавленому глядачеві відповідно слухати й чути про безпомічність нашої міліції. Десь так воно і є, але розмова про проблеми міліції, зокрема — розшуку, мало кого цікавить. Особливо обивателя, в якого обікрали сусіда, а менти не те що злодія не знайшли, а й добра не повернули. З огляду на це зупинимося докладніше власне на тому, як саме вирахували Баглая. Адже, як ви дали мені зрозуміти, вас не задовольнить такий коментар, що його персону було встановлено та затримано в результаті оперативно-розшукових заходів.

— Не задовольнить, — погодилася Олена. — Невже, переповідаючи процес розшуку, ви розкриєте державні таємниці?

— Можна вважати і так. У Микитенка серед інших речей був мобільник. За логікою, бандити повинні його викинути. Та про всяк випадок мобільний телефон зниклого поставили на прослуховування, — Калита зітхнув і очікувально глянув на співбесідницю.

Зміст короткої фрази дійшов до Олени не відразу.

— Нічого собі… А це… законно взагалі?

— Бачте, ви вже сумніваєтеся. А уявіть хор обурених голосів абонентів стільникового зв’язку. З дозволу прокурора, Лєно, законно все. І дозвіл такий ми отримати могли, але процедура забрала б кілька днів, без перебільшення. Тому наш начальник підключив свої особисті контакти зі Службою безпеки, есбеушники пішли назустріч, мобільник Микитенка поставили на технічний контроль протягом години. Неофіційно, та й не зовсім незаконно. Згоден, так будь-чий телефон можна контролювати, і я вам так скажу — немає гарантії, що цього час від часу не роблять, — майор хитро підморгнув. — Важливий кінцевий результат, ми його отримали. Ідіот Рожнов трубку не викинув, через власний випендрьож уся компанія й залетіла. Їх за телефонними дзвінками пасли, розумієте? Ніякої гри розуму й детективів із люльками. Ми всі в цій ситуації виглядали докторами ватсонами, в жодному разі не холмсами. Опер наш при затриманні загинув.

— Про це я чула…

— І про це неодмінно слід згадати. Більше говорять про те, кого і скільки разів стукнули при затриманні, а скільки нормальних мужиків у нас гине по-дурному, нікого чомусь не цікавить…

— Отже, історію з мобільником так само доведеться замовчати?

— Якщо не хочете мати неприємності ще й із СБУ. Будемо разом щось придумувати.

— Гаразд, — Олена відсунула чашку з недопитою кавою. — Ну, а з людиною, яка безпосередньо затримала Баглая, хоча б усе нормально? Він не секретний агент, його можна називати?

— Зустріч із ним я вам організую. Глод його прізвище, Максимом звати. Певний час у героях тут у нас ходив, тому зараз не дуже охоче про свій подвиг, так би мовити, згадує. Тим більше довго пояснював тоді, що Баглай сам собі вени порізав і живіт проштрикнув.

— Сам? — Олену знову пересмикнуло. — Для чого?

— За його версією — намагався накласти на себе руки, коли побачив, що все скінчилося і програв свою партію. Але порізи на руках неглибокі, рана на животі так само, бив навскоси, лише шкіру та жировий прошарок проштрикнув, життєво важливих органів не зачепив. Вважайте, все одно, наче на цвях нахромився чи щось подібне. У камеру Баглаєві не хотілося, на лікарняній койці не так дістають, статус пораненого мати теж незле, до того ж час на роздуми хотів виграти. Не врахував він лише одного: подільники аж надто його боялися. Щойно його затримали, як вони почали топити свого шефа наввипередки. Я був присутній на першому допиті Баглая. Від такого тотального провалу він аж охрінів, вибачте на слові.

— Нічого, нічого.

— Охрінів він, значить. Та швидко взяв себе в руки і заявив: «Не пацан я, щоб виправдовуватися. Скажу, що все це лажа, так ви мені очняки почнете влаштовувати. А я цих гнид бачити не хочу. Радійте, свято у вас, начальство похвалить. Записуйте — я Микиту загасив». Буквально вам цитую. І пішло, і пішло, і пішло…

— Чому ж він з такими гнидами справу мав?

— Оце я, Лено, вам пояснити можу, — Калита подивився на годинник, і хоча теоретично полковник відпустив його до кінця дня, Олена зрозуміла — вільним часом старший опер планує скористатися по-своєму. — Суть ось у чому. Баглай, як справді непересічна й розумна людина, природжений лідер, тільки зі знаком «мінус», не може тримати поруч рівних собі. Тупими відморозками, на зразок згаданого вже Рожнова, керувати легше. І, що теж важливо, в разі потреби пожертвувати кимось із них не страшно. Не шкода. Ще я припускаю — Баглай з двадцяти років у бігах, утомився ховатися, не те щоб підставився свідомо, просто пильність утратив. Звик до власної, обізвемо її так, фортуни. Виходить, — розвів він руками, — зловити його Глодові чи комусь іншому закладено було. Коли хочете, долею запрограмовано. Везінням оперським це називається.

— Отже, затримання Баглая — швидше випадковість, аніж закономірність?

— Я вам цього не говорив. І ніхто не скаже. Все одно, Лєно, рано чи пізно йому б набридло ховатися. Сам би здався, подібні випадки нерідко трапляються.

— Ну що ж, — Олена вже відчувала на собі інформаційне переобтяження. — Поки що ви мене цілком і повністю задовольнили як чоловік і як фахівець, — оскільки реакції співбесідника вона не зауважила, то зрозуміла — програми «Кухонний базар» майор міліції жодного разу не бачив, бо щойно вона промовила свою, як вона вважала, коронну фінальну фразу. Так у студії вона прощалася з гостем-чоловіком, жінкам призначалася інша, менш двозначна фразочка. — То, може, домовимося про зустріч із цим вашим оперативником, Глодою…

— Глодом. Глод, — поправив Калита. — Він у курсі, попереджений, завтра прийде сюди. Тільки він нині, як би це пояснити… Скажемо так: у позаплановій відпустці. Взагалі, не звертайте особливої уваги на його манеру поведінки, він не такий у нас лихий, просто додалися проблеми особистого характеру… Так що, Лєно, ось вам сувора реальність: смажених фактів немає, гостросюжетного детективу не вийде, герой — за великим рахунком — теж не герой. Життя, Лєно… Не передумали братися саме за цю тему? Ми б іншу підшукали. Лохотронників розвелося, економічні злочини можемо порадити, державу ж натягують, хто як може…

— Вам дуже хочеться, аби я… тобто… ми передумали?

— Хочете пораду, не для преси? — Калита підвівся, даючи зрозуміти — на сьогодні він і так приділив настирній дівиці досить багато часу. — Не робіть із Баглая зірку. Він бандит і вбивця, і не більше.

Олена не змогла придумати відповіді, тому сказала щось традиційно нейтральне й заспокійливе. І вже записавши Степанові Калиті на звороті своєї візитівки номер мобільного телефону, попрощавшись і сівши в машину, відзначила для себе: основні задумки програми, виплекані Романом, можуть розлетітися на друзки.

Виходить, у них із міліцією зовсім протилежні інтереси.

4

Режисер, як і передбачала Олена, за час її відсутності відвідав готельний бар і тепер мирно похропував у своєму номері, навіть не зачинивши двері. Водій, втішений кінцем робочого дня, теж зібрався піти слідами Корнієнка. Олена ще не спланувала свій вечір, хоча підозрювала — прозорого натяку ментам було б достатньо, щоб отримати запрошення в який-небудь місцевий гадючник. Зрештою, на вулиці ще видно, вона цілком могла зустрітися з тим самим оперативником Глодом, але коли чітко сказали — завтра, то нема чого пропонувати свої варіанти. Очевидно, тут уже все продумано. Іти шукати пригод у компанії водія теж не хотілося. Його взяли на роботу недавно, вони майже незнайомі, доведеться вигадувати теми для розмови, говорити один одному різні необов’язкові речі, до того ж Олена, відверто кажучи, хотіла трохи від нього відпочити. Всю дорогу він не вимикав шансон та блатняки, ставився до подібної музики вкрай серйозно, тому вона боялася, що пошук спільної мови переллється в зовсім несподіваний та небажаний конфлікт світоглядів. Тому вона чемно повідомила водієві про бажання нарешті прийняти душ, той не заперечував і пішов розбуркувати режисера. Зачинившись у номері, Олена справді прийняла душ і набрала номер Малиновського, коротко переповівши основну суть сьогоднішньої розмови.

— Ти чого хотіла? Не мандражи, все йде за планом, дитино! Ти де там, не чую!

— Тут, тут, просто зв’язок глючить. Говори, я чую тебе.

По мобільному вони могли говорити вільно — підтримка одного з провідних операторів стільникового зв’язку значилася в титрах багатьох програм «S-каналу», тому розмови його керівництва і провідних працівників, до числа яких віднедавна належала Олена Суржа, були безкоштовними. Всі цією «халявою» безбожно зловживали.

— Забий на них, дитино! Плюнь і розітри, чула? Усміхайся їм, показуй коліна, шматочок ляжки, пускай бісики, вмикай повну дуру, словом, стелися перед ними — в межах розумного, звичайно. Вони ще з мужиком інакше б трималися, а дівицю вроді тебе вважають повною ідіоткою. Хай собі вважають, ким хочуть, чуєш? Нам від них потрібна співпраця та інформація, максимальна інформація. Потім ми їм таке кіно знімемо — ляля, навіть якщо захочуть, не приколупаються. Похвалимо кого треба і скільки треба, головне для нас — не доблесна українська міліція, січеш фішку? Баглай для нас головне, самий цимес, на ньому все зав'язано! Алло, дитино, де ти знову, блін?

— Тут, тут. Просто мовчу і слухаю тебе.

— Правильно. Слухай далі: подумайте там із Корнієнком, чи реально Баглая показати маніяком. Хоча б натякнути, чула? Маніяків у нас люблять, Чикатило, Онопрієнко, доктор Лектер, коротше, в такому плані. Без медичного діагнозу обійдемося, маніяки серед нас, отака фігня, малята. Як ти поки що думаєш?

— Не знаю, — саме тепер Олена прикидала, коли й про що зможе переговорити з режисером сьогодні і чи в стані він буде завтра думати про щось, окрім пива або ж чарки коньяку. — Поговоримо, я ще не повністю в матеріалі.

— Нічого, головне — почати, фішку для себе знайти. Вони там теж хай не перестраховуються, ми ж не приватна лавочка, все під контролем. Хай вони нас бояться, а не своє начальство.

— От вони нас і бояться, я так відчуваю.

— Добре, працюйте там, не розслабляйтеся особливо. Буду дзвонити, тримайся.

— Цьом, — сказала Олена трубці, з якої чулися короткі гудки, вимкнула мобільник, сумно подивилася на трубку, коротко замахнулася з виразним наміром розгатити її об стіну, але потім стрималась і акуратно поклала на тумбочку.

Зсередини її вже не перший день гризло відчуття, що вона займається не своєю справою. Розмова зі справжніми ментами зайвий раз переконала в цьому, а Роман щойно, сам того не розуміючи, остаточно підтвердив ці побоювання. Звичайно, вона… нехай так… любить Романа Малиновського, він справді бажає їй… можливо… добра та професійного зростання. Справді, вчорашня симпатична… як не крути… лялечка з «Кухонного базару» виглядатиме незвично в новому, кардинально протилежному амплуа. Може, колись Олена й буде готова до цього, але не зараз, тільки не тепер…

«З такими думками, подруго, нормально роботу не зробиш», — сказавши це собі подумки, вона піднялася, стала навпроти дзеркала й промовила фразу вже вголос, звертаючись до власного відображення. Адже піддавшись таким настроям, вона нічим не буде кращою за режисера Ігоря Корнієнка, поведінка якого поки що цілком підпорядкована бажанню спокійно, подалі від роботи й дому, де творчий працівник вимушено дотримувався «сухого» закону, випити й подумати про власну геніальність та наявність ідеального мистецького смаку.

Наче на підтвердження відомої приказки, щойно Олена подумала про Корнієнка, як буквально за кілька хвилин у двері її номера постукали, і почувся підозріло бадьорий голос:

— Тук-тук, сово, відчиняй — ведмідь прийшов!

Відчиняти не хотілося, але не відчинити — поставити себе в двозначне становище. Чоловіки, певне, вже випили, тому стукати до неї будуть довго й наполегливо. Тому Олена мужньо повернула ключа і впустила водія та режисера. Глянувши на годинник, дуже здивувалася — він показував лише половину сьомої вечора. Для серпня цей час вважався дитячим, але, побачивши підпилого водія, вона згадала його бажання випити строго до восьмої години, бо якщо він хильне після восьмої вечора, на ранок йому буде важко крутити «бублика». Тому він кревно зацікавлений, щоб група чимшвидше закінчила роботу. Подібного режиму дотримувалися всі водії телекомпанії. Олена підозрювала, що на інших каналах те саме, взагалі — не лише на телебаченні.

— Тут, я бачу, не лише ведмежа, а й поросятко.

— Ти, подруго, нам не рада? — очі Корнієнка виклично блищали, не віщуючи нічого приємного, а водій, котрий півдня мовчав, бо спільних тем для розмови з Оленою в них не було, тепер тримався гоголем, навіть випнув груди, обтягнуті дешевою, багато разів праною футболкою.

— Я всім рада. Сідайте, де бачите.

— Сядемо тільки за вироком суду! — продекламував водій.

— Гаразд, тоді присідайте.

— Скільки разів? — не вгавав той.

— Ти, Петю, нічого не розумієш, — режисер примостився на краєчку її ліжка. — У нас закон такий: ми — одна команда.

— Кам-ман-да мол-ладасті наш-шей, — спробував проспівати не зовсім тверезим голосом водій Петя, але замість того повторив: — Кам-манда, кам-манда, — при цьому наголос робив на останньому складі.

— У вас — це в кого? — Олена намагалася триматися якомога толерантніше.

— В усіх. Отут, — режисер жестом обвів кімнату.

— У цьому номері?

— У відрядженні взагалі. Ми — команда, тримаємося разом, нам, може, завтра на одну амбразуру кидатися, а вечеряємо кожен окремо.

— Чому? Ви ж ось повечеряли на пару.

— Ми ще можемо, — вклинився Петя. — Ігорьок, чого ми сюди прийшли? Познайомитися?

— Петю, ми знайомі. Розумієш, Оленко, є такий закон, традиція, порядок. Не нами придумано, але колективом, — випив він за цілий день значно більше за водія, однак, на диво, тримався краще. Судячи з усього, Петя взяв занадто низький старт, виправдовуючи себе обмеженістю в часі. — Перше спільне відрядження. На програмі нам разом працювати. Я ось із Петром познайомився ближче, до того він лише з новинами їздив, тепер Малиновський його для нас вибив, буде постійним водієм групи. Я на «Криміналі тижня» два роки відпахав чесно, тепер будемо «Портрети» робити. Оператор у нас класний, ти його знаєш, пару разів на вашій «Кухні» працював. Знаєш же Вітю Дерезу? — Олена обмежилася кивком. — От, а знаєш, чому твій Роман Романович нас усіх зібрав у одній команді? Я вже Петі казав це, у нас вийшла серйозна і ґрунтовна розмова. Малиновський нас усіх зібрав докупи, бо ми — класні професіонали. Він, Рома, мужик недурний. Професіоналами не розкидається. Він знає — у Корнієнка є свій смак, свій почерк, свій стиль, своя манера, навіть школа своя… Ну, про це не всі знають, то не для обговорення в широкому колі, але він таки це знає…

Видно, режисер автоматично продовжував тему, яку вони почали з водієм без її участі. Залучити її до дискусії чи просто втягнути в розмову Корнієнко не прагнув, просто потребував аудиторії, аби не розмовляти на подібні важливі теми сам-на-сам. Мимохіть вставлене «твій» стосовно Малиновського її не зачепило. Без сумніву, їй сьогодні вже встигли перемити кістки. Своїх стосунків Роман і Олена не афішували, але особливо й не приховували. Розумним людям без зайвих коментарів усе зрозуміло.

— Він про все знає, — промовила Олена, аби зовсім не мовчати.

— О! — Корнієнко багатозначно підніс пальця. — Щоправда, платять нам зовсім не ті гроші, яких ми вартуємо. Але вибачає їх усіх те, що в нашій довбаній державі нікому не платять стільки, скільки він вартий. Скажімо, вартість послуг повій у барі цього чудесного, блін, готелю не відповідають якості послуг.

— Ви вже встигли перевірити?

— Ні, Олено, не встигли. Ти про нас, Олено, лихої думки. Я ж бачив морди тих повій і пам’ятаю ще ті часи, коли зняти їх, саме отаких, можна було за пляшку сухого вина «Ркацителі» та шоколадку «Чайка», — режисер був старшим за неї на сім років, водій — на всі десять. — Тому, Олено, ми прийшли до тебе.

— З вином і шоколадом?

— Ги-ги-ги! — озвався водій Петя.

— Ні, Олено, без вина і шоколаду. Я розумію твою позицію, твоє ставлення… Хоча ставлення не розумію, ні. Закон такий: перше відрядження кожного нового сезону творча група відзначає разом. Повії, не повії, вино — гори воно вогнем, коли чесно. Ми хочемо спільно з тобою відзначити вдале закінчення першого спільного робочого дня, — Корнієнко нарешті сформулював свою думку.

— Звідки ти знаєш, що день минув успішно?

— Інакше не може бути. Ми — команда професіоналів. І просто зараз я хочу обговорити все, скласти план на завтра, бо інакше діла не вийде, повір мені.

— Дякую, заспокоїв, — спочатку потік свідомості Корнієнка навіть смішив її, тепер вона не бачила нічого потішного. Парочка її починала відверто втомлювати. — Завтра, якщо тобі цікаво, у мене кілька зустрічей, а потім треба переглянути відео з їхніх архівів. Тут ти знадобишся, але десь під обід. Хочеш — будь у себе, хочеш — катайся зі мною завтра півдня, сиди в машині.

— Ось прийде твоє «завтра» — тоді розберемося. Зараз давай вип’ємо разом, бо ми — хто, Петю?

— Ком-манда, — водій знову наголосив на останньому складі.

— О'кей, мужики, — Олена підвелася. — Де той ваш бар із повіями?

— Чому відразу з повіями? — режисер кумедно кліпнув очима.

— Нехай так — де ваш бар без повій!

— Тут… Слухай, ти справді підеш із нами?

— А ви не вірили до останнього? Чи вже не запрошуєте? Ми ж команда, хлопці, хіба не так?

Олена особливо не чепурилася, пішла в чому була: шортиках та пістрявій маєчці, нижній край якої сягав лише до пупа. Лише провела масажною щіткою по фарбованому в рудуватий колір волоссю, ледь торкнулася помадою губ. Рішення вона прийняла відразу з появою «солодкої парочки», просто спроваджувати їх справді не хотілося. Корнієнко добряче випив за день, але він мас рацію. Хоче вона того чи ні, але вони сьогодні і в найближчому майбутньому — одна команда. Відразу налаштовувати в принципі нормальних чоловіків проти себе не хотілося. Особливо враховуючи стосунки між нею і продюсером. Відразу почнеться: спить із Малиновським, тому корчить із себе казна-що, цабе велике, не підступитися. Так роботи не буде, факт. Тому їй було простіше спуститися з чоловіками в досить симпатичний готельний бар, оцінити трійцю дівчат за столиком у дальньому кутку, дозволити Корнієнкові замовити собі сто грамів коньяку, випити за вдалий початок роботи, послухати хвилин п’ятнадцять їхні пусті теревені на тему нереалізованості власних талантів, потім допити коньяк, послатися на втому і побажати їм добре відпочити. Тепер її не затримували, навіть поставилися поблажливо: молода ще, не боєць…

Коньяк виявився напоєм сповільненої дії. Після душу Олену справді розморило, вона роздяглася, лягла, накрилася простирадлом, з півгодини подивилася телевізор, а потім, відчувши, що за кілька хвилин засне, вимкнула його, загасила нічник над головою і м'яко поринула в пухкі обійми сну.

Прокинулася вона, швидше відчувши небезпеку, аніж почувши, як прочиняються двері. «Невже я їх за всім оцим не зачинила?» — стрельнуло в голові, та раптом усі інші думки вилетіли. Двері прочинилися широко, з коридору посунула якась темна постать, потім двері так само з легеньким скрипом зачинилися, постать зробила кілька кроків до її ліжка.

Кімнату освітлювало аж надто, зовсім неприродно яскраве місячне сяйво. Світло було настільки яскравим, наскільки взагалі може світити місяць. Цього було досить, аби Олена впізнала в нічному гостеві Ігоря Корнієнка. Він стояв тепер просто посеред кімнати, для чогось заклавши руки за спину, і дивився на неї, не моргаючи. Чітко роздивитися вираз його обличчя молода жінка не могла, та й ні до чого. Вже самого факту, що режисер глупої ночі без стуку, скориставшись відчиненими дверима, зайшов до неї, було досить. Чомусь виринуло з пам’яті: він таки забагато випив, тому вмовляннями можна лише нашкодити. Про наміри нетверезого чоловіка стосовно жінки здогадатися можна цілком точно. Десь глибоко зароджувалася думка — йому нудно, просто зайшов поговорити, він же не хоче, зрештою, посваритися з продюсером та втратити роботу. А може, він саме в такий спосіб і хоче піти з роботи… Принаймні якщо станеться те, що станеться, їй самій доведеться думати про нове робоче місце, бо навряд чи Корнієнко приховає все.

Чоловік далі стояв посеред кімнати, мовчав і не рухався, лише дивився на Олену, вона навіть поклястися могла — бачить у напівтемряві блиск його очей.

— Тобі… тобі… чого… — хоча її ніхто не торкався, слова застрягали в горлі, а те, що вдалося вичавити, роздирало всередині, наче необережно заковтнута велика риб’яча кістка.

Замість відповіді Корнієнко зробив іще один крок до її ліжка, повільно витягнув руки з-за спини. Навіть незначні рештки слів застрягли в горлі остаточно, погляд Олени прикипів до правиці чоловіка. У місячному сяйві вона побачила відрізок колючого дроту, затиснутого у правому кулаці. Спокійно, не промовляючи жодного слова, він розтиснув правицю і почав намотувати кінець дроту довкола долоні. Обернувши його кілька разів, він сильно стиснув кулак, навіть не скривившись від болю. Олена не могла при благенькому природному освітленні бачити кров, але вона бачила її дуже чітко, бачила кожну краплину, що стікала з понівеченої руки режисера на килимове покриття підлоги. Так само повільно він накрутив другий кінець дроту на ліву руку, теж стиснув її в кулак, кров закрапала, він витягнув руки перед собою, стиснув кулаки сильніше — кров зацебеніла струмочками.

І враз Олена зрозуміла — чоловік тримає в руках зашморг із колючого дроту.

Хоч як притягували її увагу понівечені закривавлені руки, вона зібралася на силі й перевела погляд на обличчя Корнієнка. Та його закрила тінь, тепер перед нею височіла людина без обличчя, ніби запнута чорною машкарою, більше схожа на привид, аніж людину з плоті та крові. Нараз за спиною привида щось заворушилося, і поруч з’явився ще один такий самий фантом. У правій руці він тримав одноразовий медичний шприц, голку спрямував у бік Олени. Зараз один почне душити мене дротом, другий вколе повітря у вену, — подумала вона якось відсторонено. — Вони хочуть подивитися, від чого я швидше помру. Їх прислали по мою душу. Їх прислали по мене.

Постаті не рухалися. Та враз той, хто донедавна був Корнієнком, рвучко розвернувся і накинув зашморг на шию постаті зі шприцом. Жертва не опиралася, лише змахнула руками, зігнула ноги в колінах і чи то захрипіла в передсмертній агонії, чи то зайшлася моторошним вурдалацьким сміхом. Колючий дріт впивався в шию все сильніше, Олена могла бачити це дуже чітко, наче стояла поруч із ними. Враз голова відділилася від тіла, з того місця, де вона щойно була, вистромилася тонка зміїна голівка, ніч довкола наповнилася сичанням, й аж тепер Олена змогла дати волю своїм легеням, випускаючи разом з криком на волю свій переляк…

…і, тепер уже насправді, прокинулася від власного крику.

Деякий час вона лежала на спині, натягнувши простирадло аж до підборіддя. Вікна її «напівлюксу» дивились у двір, тому місячне сяйво не проходило крізь них і в кімнаті справді було темно. Очі потроху призвичаїлися, але, крім темряви, Олена нічого перед собою й далі не бачила. Висунути з-під простирадла руку, намацати вимикача над головою й засвітити нічника вона не наважувалася. А коли нарешті обережно піднесла праву руку догори, з криком відсмикнула її, торкнувшись дроту — видіння зміїної голівки ще жили в свідомості. Друга спроба виявилася вдалішою, світло від лампочки-«сороківки» нічого страшного не висвітило. Ще кілька хвилин Олена не наважувалася підвестися з ліжка. Коли спустила ноги на підлогу, знову зойкнула і підібгала їх. Лише пересвідчившись, що кров їй теж наснилася, вона таки підвелася, наблизилася до дверей, обережно смикнула за ручку.

Зачинено. Навіть, наскільки вона пригадує, на два оберти.

Від усвідомлення, що налякав лише сон, легше чомусь не стало. Олена повернулася в ліжко, не забувши перевірити час. Лише початок на п’яту ранку. За вікном скоро почне потроху сіріти.

Сонячні промені тут не били у вікно. Але все одно Олена не могла заснути години три, аж поки за стіною заговорив телевізор — її сусіда ліворуч виявився ранньою пташкою. Під ці звуки вона нарешті змогла закуняти, бо вони заспокоювали — адже свідчили, що поруч є хтось живий. Так їй вдалося виграти для себе ще півтори години сну.

5

Наталка пішла в жовтні, через сім місяців після того, як він несподівано навіть для самого себе став знаменитістю, бо пощастило затримати особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая.

Вона нічого не пояснила. Глод навіть не відчував змін у їхніх стосунках. Жодних, ані на краще, ані на гірше. Все йшло як завжди, тільки минулого року, після Покрови, він уперше за весь час подружнього життя повернувся додому й не застав дружини. Її батьки так само здивувалися, але порадили не панікувати. Дружина, тим більше — міліцейського опера, нікуди не загубиться. Все стало зрозуміло менш ніж за годину. Наталя передзвонила від подруги, говорила коротко, й Максим не зрозумів нічого: «Ми не можемо більше жити разом. Ти ні в чому не винен, ніхто не винен. Я нікого не знайшла собі, не думай, це правда. Так треба, Максиме». Не давши йому навіть слова сказати, повісила трубку. Номер подруги Глод знав, але там, швидше за все, вимкнули телефон.

Теща, а особливо тесть, не розуміли нічого. Тепер, коли капітан Максим Глод прославив не лише Слобожанський УБОЗ, а й усю місцеву міліцію, коли генерал міліції, один із найголовніших міліцейських чинів Слобожанська Василь Шостак після затримання Баглая кілька місяців охоче пояснював усім бажаючим, що вирахував і схопив бандюгу особисто його зять, коли самого Глода нагородили в присутності всього особового складу УБОЗу почесною грамотою і грошовою премією, коли почалися розмови про присвоєння оперові позачергового майорського звання і взагалі переведення з «землі» на більш вдячну та перспективну роботу — саме тепер Наталка, яка мала би пишатися чоловіком, взяла й пішла від нього, нічого до пуття не пояснивши.

Тесть викликав зятя до себе в кабінет і почав суворий допит. Він шукав причини в поведінці Глода, його ставленні до дружини, до родинних обов'язків, намагався з'ясувати, де опер міг проколотися і з ким дружина могла його застукати. Та скоро до нього так само дійшло: Глод тут ні до чого. Тоді він спіймав доньку по телефону, наполегливо просив зустрітися на нейтральній території, тобто в його, батьковій квартирі. Туди ж заявився Глод, і Шостаки мало не силоміць спробували домогтися в доньки хоч якихось логічних пояснень її дій.

— Ти — мент, — говорячи так, Наталка намагалася не зустрічатися поглядом з батьком, її слова стосувалися лише Максима. — Нічого поганого в цьому немає. Ти на своєму місці, робиш свою роботу, навіть дуже добре робиш. Ти — найзнаменитіший мент нашого міста за останні кілька років. Я мушу пишатися тобою, але я не можу, Глоде, не можу переступити через себе.

— Це не причина! — Шостак-старший вибухнув кількома тонами обурення, а Макс мовчав, чим немало здивував тестя. Він один розумів глибинний зміст сказаного, тому самоусунувся від родинної суперечки міліціонера з діда-прадіда з єдиною донькою. Бо знав наперед — ні до чого путнього це не приведе, тепер усе лишиться так, як є.

За кілька тижнів пристрасті вляглися. Наталка прийшла за речами, попередила, що на їхню квартиру не претендує, так само не хоче жити з батьками. Генерал Шостак після пам’ятної зустрічі відмовився надалі спілкуватися з донькою, але, попри побоювання Глода, не почав активно наближувати до себе зятя та опікати його. Неофіційне розлучення такої пари не пройшло повз вуха та увагу колег, і Максим був дуже вдячний тестеві: той дав екс-зятеві спокій. Аби він кинувся його всіляко підтримувати, з боку це виглядало б як вияв жалості, чого Глод стосовно себе ніколи не міг припустити й дозволити. З часом він узагалі перестав контактувати з родиною Шостаків, хоча процедури розлучення так і не відбулося. Наталя не наполягала. Вона, здавалося, зовсім забула про існування Глода. Сам Максим волів конкретніше визначити власний соціальний статус, та йому не давала спокою серйозніша проблема.

Ти — мент.

Наталка кинула йому цю фразу не зопалу — тоді б її ще можна зрозуміти й забути. Але дружина виношувала її довго, не один десяток днів. Вона лягала з ним у ліжко, думаючи про це, фраза не давала їй спокою на роботі, вдома, всюди. Коли так, вирішив Глод, то вона має право на подібні думки. Та весь фокус не в цьому: віднедавна Максим почав розуміти, що поняття «мент» почало втрачати для нього своє позитивне значення. Він справді любив свою роботу, можна сказати, горів на ній, а після історії з Баглаєм взагалі отримав неформальний статус такого собі недоторканого. Особливо вдячним за все був Сташенко — управління власної безпеки непомітно відчепилося від нього, він знову взявся до роботи й не особливо змінив свої методи.

Ти — мент.

Тепер Глод почав частіше ставити себе на місце тих, хто всі вісім років його служби в органах випльовував подібні звинувачення йому в обличчя разом зі слиною чи вихаркував просто з кров’ю. Хоча на загал це все — покидьки суспільства, відходи, найгірші представники людства. Інакше не скажеш про бандитів, убивць та ґвалтівників. А ще — спиті власники притонів, котрі мухи не скривдять, звичайні слухняні громадяни, в чиїх помешканнях доводиться робити обшуки, просто люди, так чи так причетні до злочинців. Усі вони обзивали його ментом. Коли — в очі, але частіше кидали ці слова в спину. Глод, як і інші, сприймав подібне ставлення як належне. Навіть більше: раз тебе саме так сприймають, отже, ти класно робиш свою роботу.

Ти — мент.

У цьому — вся суть проблеми, яка мучила Максима Глода від жовтня минулого року. Іншим він бути просто не може, не має права. За винятком однієї деталі, на перший погляд незначної. Він, опер, не може бути іншим саме на своєму місці. На своїй роботі. Так само рибалка не може принести додому доброго улову, не замочивши на риболовлі ніг.

Так само асенізатор не може, прибираючи нечистоти, жодного разу не замаститися і не просмердітися. Хочеш бути інакшим — змінюй роботу.

Рапорт капітана Глода про звільнення дуже здивував полковника Черниченка. Нехай невеличка, нехай місцевого масштабу, але — своя, рідна знаменитість без очевидних причин вирішила піти з роботи. Начальник УБОЗу навіть подзвонив Шостаку, але той поставився до рапорту колишнього зятя на диво спокійно, навіть холодно. Більше того — висварив Черниченка, аби не турбував подібними дрібницями. Правильно, твій підлеглий звільняється, ти й розбирайся, що там сталося, які причини, чому тямущий опер раптом вирішив собі на шкоду прийняти таке радикальне рішення.

Втрачати знаменитого Глода не хотілося. Умовляти його залишитися — це занадто, це вище начальницької гідності. Черниченко знайшов золоту середину: відпустив Глода в позачергову відпустку на місяць.

— Подумай спокійно, відпочинь. Я все розумію, проблеми різні… Не втручаюся, просто даю можливість усе зважити, — полковник заховав рапорт у теку, теку замкнув у сейф. — Куди намилився, коли не секрет? До бандитів чи банк охороняти?

Тоді Глод не відповів. Не знав він відповіді й тепер. Тому категорично відмовився зустрічатися з київською журналісткою і в тисячний раз переповідати історію свого геройського затримання Баглая на горищі. Представлятися їй опером уже запізно, колишнім опером — ще зарано, та й не солідно. Від нього нібито відчепилися — Черниченко поки що мав право йому наказувати, але Глод так само міг принципово не виконати наказу, і тоді вже назад дороги не буде. Рапорту дадуть офіційний хід, прохання опера доведеться задовольнити, у конфлікт втрутиться Максимів поки що тесть… Словом, ну його в пень. Принаймні Глодові хотілося, щоб керівництво мислило саме так.

Через те він справді розгубився, коли Черниченко подзвонив йому особисто й поставив перед фактом: телебачення приїхало. Поки що нічого не знімають, просто зустрічаються, говорять, різні моменти для себе з'ясовують. Дуже хочуть переговорити з ним, оперуповноваженим Глодом.

— Хочеш послати їх — посилай сам, — сказав він насамкінець. — Від твого імені я спілкуватись із засобами масової інформації не наймався. Вони мені самі тут, наче чиряк, працювати заважають. Вони завтра будуть у нас. Прийди і поясни ситуацію. Тільки, повторюю, сам. Щоб ніхто з нас за тебе не розписувався.

— Скажіть, що я терміново виїхав з міста. Я, здається, у відпустці, і не зобов’язаний…

— Слухай, Максиме, як тебе там… Павловичу… Значить, Максиме Павловичу, це вже дитинство в одному місці грає. Кому потрібні оці хованки твої? Може, ти чогось боїшся? Не турбуйся, вони зайвого нічого не скажуть, ми їм просто не дамо, міністерський контроль і таке інше. Хочуть вони на тебе подивитися — і все. Який ти в нас молодий і красивий. Давай, давай, чого я тебе, наче дівчинку, вмовляю!

А справді — чого? Адже це лише його персональна впертість, більше нічого. І навіть персонально йому вона нічого не дає. Та й набридло сидіти вдома третю добу поспіль.

6

— Знайомтеся, це ось людина, про яку ви запитували. Калита і молода дівчина в щільно облягаючих джинсах, футболці, що акуратно обтягувала апетитні груди, з фарбованим під іржавий колір волоссям до плечей стояли у дворі управління біля сірого «Опеля» зі здоровенною літерою «S» на лівому борту. Фарбована посміхнулася йому, хоча посмішка здавалася запрограмованою.

— Олена.

— Максим.

Вигляд у нього був порівняно зі столичною кралею буденний: старенькі джинси, так само не нові, хоча й добротні кросівки, і нашвидкуруч прасована синя джинсова сорочка з короткими рукавами.

— Дякую, що прийшли. Справді, спасибі, бо без вас повний завал, — Олена подарувала йому ще одну чарівну посмішку. — Ну, Степане, то куди нам…

— Максим у нас у відпустці, ви знаєте, тому навряд чи почуватиметься зараз затишно на робочому місці. Я лишаю вас на нього, Лєно, ви розбирайтеся, домовляйтеся, я в себе або на мобільному. За касетами все одно треба до судді, до нього вас Харламов заведе, а він вас чекає на другу.

— Дві вільних години чистими, — підрахувала Олена, — о'кей. То ми кудись давайте підемо чи поїдемо, чи як вам зручно, Максиме?

Калита, махнувши дівчині рукою, що означало: «Не прощаємося», залишив її в компанії Глода.

— То як нам зручніше? — повторила Олена, і її посмішка чомусь позбавила Глода рішучості, з якою він щойно проходив через управлінські ворота.

— Зручніше, аби ми перейшли на «ти», — Глод хотів сказати щось справді інше, та всі заготовки випередила саме ця фраза.

— Чудово. Вибач, що висмикнула з відпустки, але тут така справа…

— Знаю я про ваші справи, — вийшло трошки грубувато, і Максим невідомо чому знітився. Він справді не був готовий до подібної зустрічі й саме такого повороту розмови. — Я конче вам потрібний?

— Ти у нас запланований як одна з головних дійових осіб. Власне, потрібно невеличке інтерв’ю з опером, який безпосередньо брав участь у розшуку Баглая. А тут узагалі супер — людина не просто входила до оперативної групи, а сама, власними силами затримала особливо небезпечного злочинця.

— Може, не треба так офіційно… І взагалі, я ніколи інтерв’ю не давав, тим більше — телебаченню, і взагалі — на такому рівні. Нехай вам Калита все розповість, вони краще знають. Слава Богу, тоді, коли накрили всю групу, так старалися, так розказували — як у них язики не повідпадали. Баглай тут у нас на периферії шуму на всю Україну наробив, було про що говорити.

— А ти особисто можеш про щось згадати? Розумієш, Максиме, начальство начальством, а нам для нормальної програми потрібна жива людина.

— Нічого собі! А вони всі мертві хіба?

— Ти не так зрозумів, — Олена вже відчувала брак аргументів, вона не знала, як пояснити цьому міліціонерові з очима, геть позбавленими будь-якої зацікавленості, чому саме його розповідь повинна стати одним із основних фрагментів їхньої програми. — Живі не у, так би мовити, фізичному розумінні… Хтось неказенний, ось.

— Ти думаєш, я такий, який треба? Той самий, неказенний… Неказенний, гм…

Слово сподобалося Глодові відразу. Олена не готувала його заздалегідь, воно щойно зродилося в голові, прийшло, наче осяяння, зринуло, як соломинка для потопаючого. Вона й подумати не могла, що Максим давно шукав для себе визначальний термін: яким саме йому не хотілося б бути, чого не сказала й не пояснила йому Наталка, йдучи з їхнього спільного дому, квартири, з його життя. Ось вона, відповідь. Злетіла з нафарбованих дорогою стійкою помадою пухкеньких вуст київської гості.

Казенний. Таким його почала бачити Наталка. Не так важливо, що вона виховувалася в казенній родині, бачила казенного батька, казенну матір, слухала з дитинства такого самого казенного діда. А тут, виходить, потрібно щось принципово нове, неказенне за визначенням. Так, так…

— Я справді не хочу тебе підвести, Олено, але навряд чи зможу виглядати таким, яким ти мене собі уявляєш. Вийде штучно, дуже не хочеться, та все одно вийде якась відверта лажа, — він заплутався, аби сформулювати думку, зробив паузу, поліз по цигарки в бічну кишеню сорочки, пачка зачепилася за край і, на превеликий Глодів подив, не втрималася в пальцях, випала, кілька цигарок покотилося по землі. Максим спересердя копнув її носаком, безпорадно розвів руками. — Ну, не мій день, бачиш! Так і далі піде! Завалю вам усю роботу.

— Нічого. Просто думати про це не треба. Та й нічого особливого ми з тобою робити не збираємося. Давай поговоримо або тут, або десь у іншому місці. А потім, можливо, наступного тижня, те саме ти повториш перед камерою. На цьому формальна частина нашого спілкування закінчиться.

— А що, буває неформальна?

— Така, як зараз, — усмішки в Олени, судячи з усього, не закінчувалися. — Поки що ми ні про що не говоримо, час іде, не хочеться зловживати твоїм особистим часом.

— Ваша машина? — Глод кивнув на «Опеля».

— Можна сказати, так. А ось це — водій наш, тільки він спить…

— Примітна дуже. Не хочу десь у місті зараз біля неї світитися. Давай поговоримо в салоні, на своїй території воно наче спокійніше. Потім я вас до прокуратури проведу, зі слідаком познайомлю. Дуже добре я знаю Борю Харламова. Добро?

— Нема проблем. Але в машині задушно. Он у вас альтанка затишна, гайда туди. Не будемо водієві заважати, бо невиспана людина за кермом — злочинець.

— До речі, в нього цигарок немає? Бо мої, сама бачила…

— Тоді його доведеться будити. Хоча… — Олена зайшла з правого боку, відчинила дверцята, пошаруділа в бардачку й переможно витягла пачку легкого «Мальборо». — Годиться?

— Пару штучок прихопи, коли можна. Ще краще — три.

Простенька дерев'яна альтанка стояла в глибині двору, серед невеличкого яблуневого саду. Садок залишився УБОЗу від швейної фабрики. Вона остаточно збанкрутувала, закрилася, і одноповерхове приміщення п’ять років тому після тривалих баталій передали шостому управлінню. Навесні дерева гарно цвіли, в інші часи на садок ніхто не звертав уваги. Яблука виростали, наливалися й опадали. Цікавив урожай УБОЗівських яблунь хіба що прибиральниць. Одна з них примудрилася продавати падалиці в не призначеному для торгівлі місці, а коли патруль спробував прогнати порушницю правил, здійняла лемент на всю вулицю — погрожувала поскаржитися «найголовнішому по бандитах полковнику», чий кабінет вона щодня миє та прибирає.

— То що конкретно вас цікавить? — умостившись на лавці, Глод закурив.

— Арешт Богдана Баглая.

— Затримання. Правильно це називається затримання. Постанову про арешт виписує прокурор лише після того, як затриманому впродовж сімдесяти двох годин пред’являють звинувачення. Згоден, термінологія нудна, але краще її знати, інакше плутанина почнеться. З тим самим Харламовим, та й зі мною навіть ніби на різних мовах говорити будемо.

— О’кей, нехай так. Значить, він був у розшуку…

— Був, — кивнув Максим. — Із чого зараз починати?

— Поки що у нас звичайна попередня бесіда. Тому валяй, як тобі зручно. Тут говорили: поки не затримали його спільників, ніхто не здогадувався про причетність Баглая до злочину… Ну, до вбивства бізнесмена.

— Правильно говорили. Взяли їх, почали крутити, випливло прізвище Баглая. Надійшла інформація про його ймовірну коханку. Я пішов перевіряти просто так, задля чистої совісті. Всі думали — він узагалі обірве контакти будь з ким, заляже на дно, а то й зовсім уриє з міста. А я прийшов за місцем проживання коханки…

Олені не зовсім подобалося, як Глод переповідав історію затримання. Вона, звичайно, не хотіла перебивати його, тим більше її попереджали — в опера свої проблеми, взагалі може відмовитись, а реальні учасники подій їм кров з носа потрібні. Ясно, що стрижнем програми так чи інакше виставлять Богдана Баглая, але без міліції в кадрі не обійтися, і що виходить — поки що самі начальники з чавунними загальниками і цей оперативник. Сама по собі розповідь цікава, але ж він говорить — наче рапортує. Повівся на «неформальність», навіть на «неказенність», та поки що Максим Глод як персонаж її не вражав і не надихав.

— …Жив він справді окремо, знімав квартиру зовсім в іншому кінці міста, там, де новобудови. Загубився у «спальному» районі. Там же вони тримали весь свій арсенал: автомати, пістолети, гранати. Для особливих випадків навіть дві міліцейські рації десь надибали собі. Користувалися, коли пропасали чергову жертву. Передавали «об'єкт» один одному, щоб людина не засікла за собою «хвоста».

— Отже, пощастило?

— Можна сказати й так. Не вийде детективу.

— Детектив, власне, нам менш за все потрібен. «Кримінальні портрети» — так програма називається. Портрет злочинця, вбивця крупним планом. Але портрет такий ми пишемо всі разом, складаємо такий собі пазл. Чим більше людей дасть оцінку йому та його діям, тим краще. От, скажімо, я людина не зовсім поки що досвідчена у ваших справах, але навіть мені не зрозумілий один момент: Баглай на горищі міг убити тебе сто разів, позиція в нього вигідніша. Чому він не скористався нагодою і не спробував утекти?

Глод кивнув і пульнув «бичок» у траву.

— Ага, мене це теж дуже перейняло. Навіть якби я не став його дев'ятим трупом, все одно скалічити мента він міг на раз. По голові чимось гепнути згори.

Або ножиком своїм штрикнути в око. Навряд чи він боявся мене чи не хотів чіпляти на себе зайвого трупа. Сам Баглай пояснює свої, погодься, нелогічні дії так: думав заховатися і сподівався, що я його при поганому освітленні не побачу. Але потім розтлумачив усе трошки інакше, і мені здається — то близько до істини. Не хотів проливати кров, тим більше — міліцейську в будинку своєї коханки та її матері. Своєрідний кодекс честі. Не знаю, як він насправді ставився до Людки і чи здатен він узагалі на якісь там почуття типу кохання, — Макс кахикнув, — але він не бажав заляпувати Свиридюків кров’ю.

— Але ж він почав різати себе…

— Дешеві понти. Не кожен, ясна річ, здатен на таке, та в цій ситуації Баглай побачив свій очевидний програш. Тому зробив хитро — скалічив себе сам. Хоч у чомусь вирішив виграти час. Між іншим, він майже зовсім не чутливий до болю, дуже хизувався цим, навіть хотів демонстрацію своїх здібностей влаштувати. Просив гострого ножа. Мовляв, за лезо візьмуся, стисну його — і нічого зі мною не станеться, не скрикну навіть. А скрикну, каже, то ще в одному злочині зізнаюся. Вигідна, говорить, справа, громадяни лягаві, давайте, ризикуйте.

— І що?

— І нічого. Так йому й дали ножа, розбіглися.

Олені пригадався нічний жах — колючий дріт в руках привида, вістря проколюють долоні, тече по руці чорна кров, і моторошна тиша. Від бажання прогнати його мимоволі ляснула себе по лобі.

— Що сталося?

— Комар чи мошка якась… Щось іще про Баглая ти особисто можеш додати?

— Я з ним хіба пару разів після того спілкувався. Наше діло — зловити бандита, далі прокуратура займається, Боря Харламов, той тобі соловейком проспіває. У сини Баглай йому за віком не годиться, тому, думаю, слідак його наче брата полюбив.

— Полюбив!

— У переносному сенсі, ясна річ, — Глод закурив іще одну «мальборину». — Харламов на справі Баглая піднявся в професійному плані, кар’єрно зріс, не просто слідчий тепер — уже начальник слідства… слідчого відділу. То він дасть тобі вичерпну характеристику, він у нас балакучий.

— До речі, — Олена глянула на годинник. — Він чекає нас за півгодини, а нам ще за режисером заїхати. Спить у готелі, відпочиває.

— Заїдемо. Він де, в «Хіміку»?

— Ми всі в «Хіміку».

— Тоді поїхали. Встигнемо. Борька почекає зайвих кілька хвилин, він у всьому, що з Баглаєм пов’язано, свій інтерес бачить.

— Поїхали — то й поїхали. Значить, Максиме, отак само ми будемо на камеру говорити. Не проти?

— Та хай собі. Поговоримо.

Справді, тепер Глод навіть дивувався, чому ще з ранку налаштував себе проти цієї зустрічі. Колір волосся журналістки Олени його вже не дратував. Загалом після спілкування з нею Максимів настрій чомусь поліпшився. Пояснити різку зміну він не міг, тому й вирішив: шукати пояснення власному гарному неказенному настрою — справа невдячна.

7

Під кінець дня Олена призналася сама собі — хочеться цього вечора скласти компанію Ігореві Корнієнку й напитися з ним. Тим більше, що їй не так багато треба, до алкоголю вона взагалі ставилася байдуже, могла пригубити коньяку, випити кілька бокалів червоного вина, чінзано або мартіні. Горілку куштувала лише раз, у часи спільного проживання під одним дахом із подружкою, її другом і всією їхньою веселою компанією. Після трьох невеличких чарочок на ранок їй було зле, і Олена викреслила горілку зі списку напоїв, придатних для власного організму.

Вона ніколи не вважала себе надто вразливою чи надто гидливою. Проти натуралізму в кіно та книжок відповідної тематики вона ніколи нічого не мала, хоча й з особливим захватом літературне та екранне насильство не сприймала. Відрізану голову, виколоте око чи інше подібне жахіття вона розглядала як звичайний художній прийом, необхідний авторові того чи того мистецького витвору для вираження та втілення якихось своїх ідей. Тепер уперше в житті перегорнула том справжньої кримінальної справи, а потім переглянула, хоч і фрагментарно, в пришвидшеному режимі, сім відеокасет, де зафіксовані місця скоєння злочину й відтворення обставин злочину на місцях за участю Богдана Баглая. Ніхто інший, здається, слідство не цікавив, бо на всіх слідчих експериментах Баглай виступав мало не головною дійовою особою.

Власне, так воно й було. Ось тільки Олена не знала, хочеться їй цього чи ні. Бо те, що вона читала, в жодному разі не нагадувало їй вигадки белетристів, а побачене й почуте зовсім не схоже на художній фільм, автори якого демонстрували все безмежжя своєї фантазії та творчої уяви. І Олена ще не зовсім визначилася, готова вона зануритися в усе це гибле болото чи все ж таки ще не пізно переграти.

Але погляд… Вірніше, погляди, які періодично кидав на неї похмільний Корнієнко під час перегляду касет у невеличкому, спеціально обладнаному досить примітивною, але цілком задовільною апаратурою кабінеті в приміщенні суду. Режисер стежив за її реакцією і, вона переконана, тихо розважався. Вона не хапалася за голову, не охала чи ахала, не коментувала побачене фразами «жах» чи «кошмар». Просто вона не зовсім розуміла, як саме мусить реагувати на побачене і далі використовувати його. Олену бентежило і навіть лякало не стільки побачене, скільки нерозуміння його. Всі відчуття відбивалися на її обличчі, не проходили повз увагу Корнієнка, і він відверто тішився з її розгубленості. Звичайно, адже доведеться тепер повністю потрапляти в залежність до нього, більш підготованого та професійного чоловіка, фахова підготовка якого переважує всі його людські вади.

— Зверни увагу, класний шматочок, жирняк! — так він коментував кожну нову «страшилку», і Олена розуміла: коли абстрагуватися від усього, що зафіксувала свого часу любительська відеокамера в руках експерта, Корнієнко має рацію. Заради такого «жирняка» люди дивляться кримінальні програми. Це не імітація реальності, це стовідсотковий реал. Правда, як вона є, без косметики. Та поки що вона не відзначила в себе потрібної професійної підготовки — бо їй було від усього цього страшно.

Харламов: — Хто наказав Мельнику наїхати на лежачого Шульмана колесом машини?

Баглай: — Не знаю. Я тоді залишив їх і відійшов за дерева. Мені захотілося в туалет. Коли я почув, що запрацював двигун машини, то швидко повернувся назад, бо зрозумів — без мене починається щось погане.

Харламов: — Значить, Баглай, до того моменту нічого поганого не відбувалося?

Баглай: — Само собою. Я тримав ситуацію під контролем. Лисака і Шульмана я вбивати не збирався. Ми хотіли їх лише налякати, аби вони повернули борг. Я вже не раз наголошував на цьому.

— У мене суттєве зауваження, пане слідчий (камера посунулася праворуч, у кадрі з’явився сивуватий чоловік в елегантному костюмі та окулярах, Олена вже знала — це Едуард Гужва, адвокат Баглая), — мій клієнт від самого початку заявив, що не мав наміру вбивати потерпілих. Ми погодилися: він визнає свою участь у викраденні людей. Підозрюваний не дає своїм діям оцінку, в даний момент ми з'ясовуємо, як події відбувалися насправді, без коментарів з вашого боку. Вони відволікають мого клієнта, він може збитися і дати неправильні свідчення. Доведеться знову їхати в Миколаїв, а це, погодьтеся, витрата часу.

Харламов: — Не будемо заважати підозрюваному, пане адвокат. Згоден з вами. (Слідчий не приховував іронії, Олена взагалі дивувалася, чому в цей момент не призупинили зйомку, мабуть, адвокат навмисне вліз зі своїм зауваженням несподівано, аби його зафіксували на плівку). Підозрюваний, покажіть, як саме стояла машина і як лежав Шульман.

Баглай: — Так і стояла. Шульман лежав під машиною, з лівого боку, під лівим переднім колесом, обличчям донизу.

Харламов: — Зараз на вказане вами місце покладуть ляльку, що імітує людину. Вкажіть, як саме лежав Шульман. Підійдіть ближче. Пойняті, вас теж прошу, будь ласка.

Баглай: — Ось так і лежав.

Харламов: — Ваші подальші дії, Баглай.

Баглай: — Далі я почав сварити своїх товаришів за самоуправство. Потім сказав, аби вони витягли Шульмана з-під колеса і посадили на землю.

Харламов: — Де ви були в цей час?

Баглай: — Стояв поруч із ними. Ось тут. Коли вони підняли Шульмана і посадили на землю, в нього з рота полилася кров. Думаю, йому щось розчавили всередині, коли наїхали на тулуб колесом. Я відійшов убік, аби не замастити штани в кров. Потім хлопці пустили його, він завалився на правий бік. Очі в нього вже були заплющені. Кров перестала йти, я нахилився, помацав йому пульс і зробив висновок, що Шульман мертвий.

Харламов: — Де в цей час був Лисак?

Баглай: — Лисака ми прив'язали до дерева.

Харламов: — Де саме?

Баглай: — Ось там. Я підійшов до нього й почав заспокоювати, бо він кричав. Я не хотів, аби він боявся, пояснив, що з Шульманом вийшло випадково. Ніхто не хотів цього. Тоді Лисак почав ображати всіх нас і мене персонально.

Харламов: — Як саме він вас ображає?

Баглай: — Всякими непристойними словами. Я не можу їх повторити тут. А ще він обізвав мене фашистом. У мене дід воював, від Москви до Варшави дійшов. Я цього не витерпів, звелів йому замовкнути. Лисак не хотів мовчати, далі ображав мене, нецензурно лаявся. Тоді я почав погрожувати йому пістолетом. Він закричав: «Стріляй, фашист!» Ну, я не витримав і вистрілив…

Особа Богдана Баглая не справила на Олену жодного враження. Може, в живому спілкуванні вона змінить свою думку. А поки що вона бачила звичайнісінького молодого хлопця, навіть молодшого на вигляд за свій вік. Середній на зріст, коротко стрижене каштанове волосся, трошки видовжене обличчя, яке ще жодного разу — Олена помітила це навіть на відеоплівці — не знало бритви. «Шклявий він якісь! — зробив категоричний висновок Корнієнко. — Це добре. Бач, зовсім на звірюку не схожий. Один із нас, коротше кажучи. От схарапудиться піпл! Адже цей не схожий на вбивцю, отже, подібні до нього можуть ходити серед нас і ходять, аби ти не сумнівалася. Страшилка вийде — будь здоров. Грамотно зробити, грамотно подати…»

Чому-чому, а професійному чуттю режисера Олена довіряла.

Харламов: — Скільки пострілів ви зробили в голову Діденка?

Баглай: — Один. Для чого людину мучити, в голову — моментальна смерть.

Харламов: — Де в цей момент була Світлана?

Баглай: — Хто?

Харламов: — Світлана, донька Діденка.

Баглай: — Так і кажіть. Уточнюйте. Я з нею що — знайомитися прийшов? Вона сиділа на дивані, руки й ноги їй зв'язали дротом, рота заклеїли скотчем. Аби вона нам не заважала.

Харламов: — Ваші подальші дії, підозрюваний. Пойняті, прошу дивитися уважніше.

Баглай: — Я підійшов до неї, сказав — нема чого боятися більше. Все вже скінчилося. Тоді здер скотч з її рота. Вона відразу почала плакати, проситися.

Харламов: — Що саме вона казала?

Баглай: — Казала, аби з нею робили все, що завгодно, і як завгодно. Мені це не сподобалося. Я запитав, як вона може говорити таке, вона ж не повія. Потім спитав, як би вона вчинила на моєму місці. Вона сказала, що не бачила нічиїх облич, тому не може нічого нікому розказати. Тоді я зняв з голови маску і сказав: «Тепер ти бачила мене. Виходу немає». Далі я знову заклеїв їй скотчем рота, розвернув до себе спиною і вистрілив у голову.

Олена боялася сьогоднішньої ночі. Боялася повернення вчорашнього кошмару. Боялася просто лишитися на самоті. Навіть на Корнієнка почала дивитися іншими очима. Здоровий професійний цинізм — ось чого бракує їй для такої програми. Вона усвідомила: їй доведеться говорити в кадрі та за кадром щось подібне, гамуючи при цьому емоції, зберігаючи безсторонній вираз обличчя. Режисерові це вдається, і вона вже не сердилася на нього за вчорашній зіпсований вечір, за показну грубість та відвертий пофігізм. Так виживають, зрозуміла вона.

Щоправда, ще не вирішила для себе, чи навчиться в такий спосіб виживати вона сама.

Харламов: — Ваші дії після того, коли ви побачили, що від уколу Микитенко не помер?

Баглай: — Зайшов до нього ззаду, накинув на шию зашморг і почав душити.

Харламов: — 3 якого матеріалу ви зробили зашморг?

Баглай: — 3 дроту. Ми наперед знайшли кілька шматків дроту, так надійніше в'язати.

Харламов: — Для імітації дроту вам надається шматок мотузки. Покажіть на макеті, як ви душили Микитенка. Пойняті, прошу підійти ближче.

Баглай: — Отак… Підійшов іззаду. (Ідіотська з вигляду ганчір’яна лялька, якій невідомий хохмач намалював незграбну та зовсім недоречну посмішку і великі круглі очі, зовсім забувши про ніс. Ліва рука Баглая прикута до правиці здоровила в цивільному, вільною правою рукою він накидає мотузку на ганчір’яну шию).

Харламов: — Ваші подальші дії, підозрюваний.

Баглай: — Потім хлопці розкрутили дріт, Микитенко впав на підлогу (оперативники скинули ляльку зі стільця розмальованим обличчям донизу, на земляну підлогу льоху). — Я нахилився до нього, аби пересвідчитися, що він мертвий. Коли побачив, що він живий, вирішив стукнути його молотком.

Харламов: — А не простіше було вбити його пострілом із пістолета, як ви це робили раніше?

Гужва: — Пане слідчий, мій клієнт не на допиті. Здається, все вже є в протоколах. Його дії мусить оцінити суд.

Харламов: — Призупиніть запис. Зараз тринадцята двадцять сім… (Олена могла лише здогадуватися про зміст розмови при вимкнутій камері, адвокат починав дратувати навіть її, зовсім сторонню людину, нейтрального спостерігача). — Тринадцята тридцять шість, запис поновлюється. Підозрюваний Баглай, вам надається макет молотка (йому подають шматок картону, вирізаний у формі великої літери «Т»). — Покажіть, як ви били Микитенка по голові.

Баглай: — Отак.

Харламов: — Скільки разів ви його вдарили?

Баглай: — Три чи чотири рази, тепер не пригадаю. Не думаю, що це аж так важливо. Погано, що я все одно його не добив, бо потім довелося мучитися. Хоча кров у нього йшла ротом і носом. Хто ж думав, що він такий живучий виявиться.

Харламов: — Запитання до підозрюваного будуть?

Гужва: — Так, звичайно. Скажіть, ви шкодуєте за тим, що зробили?

Баглай: — Тепер так, звичайно. Тоді я злився на Микитенка, діяв у стані афекту, нервового збудження. Прошу це врахувати…

Коли вони ввечері поверталися до готелю і Олена намагалася перетравити та систематизувати прочитане й побачене, Корнієнко висловлював свої думки вголос:

— Усе він бреше, нікого йому не шкода. Ти ж бачила цю морду? Видно, адвокат зі шкіри пнувся, от на що сподівався — тут не зрозуміло. Та все одно нам це не треба, хоча для цимесу спробуй з адвокатом синхрончик записати. А так хлопчинка нічого собі, кишки випустить і не задумається. Чи не так?

— Так, типчик іще той.

— Думаєш, він до кінця життя сидітиме? Ні хріна подібного. Є кілька варіантів, до твого відома. Йому організовують десь нещасний випадок. Чи смерть від якоїсь болячки, хіба мало їх по тюрмах. Для чого такого тримати до глибокої старості? Ще годуй його… Можуть нелегально розстріляти, бо це тільки формально, для цивілізованого, блін, світу в нас нікого не стріляють. А є ще варіант, такий, як у кіно про Нікіту. Бачила? Не серіал американський дурнуватий, а кіно, першоджерело.

— Бачила, бачила, то й що?

— А нічого. Років через кілька прийде до нього такий собі дядечко Боб, точно за сценарієм, і покаже фотку могилки, де написано: «Баглай Богдан», дати народження і смерті. Потім скаже: або, чувак, пахаєш на державу під чужими документами, пластичну операцію ще на морді робимо, або справді переселишся до іменної могилки. Державі, кадебістам, навіть ментам потрібен людській матеріал для брудної роботи. Кращого кандидата, подруго, годі шукати. Навіть якщо використати його доведеться одноразово, все одно — користь. У нас зараз сидить купа потенційних смертників, і кількість особливо тяжких злочинів зростає щороку. Нічого, тобі ще статистику покажуть.

— Ай, не городи фігні! Справді крутий сценарій для кіно, але навряд чи з Баглая хтось захоче робити якусь Нікіту.

— Не хочеш — не вір. Але кудись цих смертників дівають, менше їх не стає. Подумай над цим на дозвіллі. Бач, судячи з усього, йому вже нудно. Звернула увагу, як він себе тримав щоразу? Йому спілкуватися хочеться, чим більше зізнань — тим більше уваги до персони. Він нам іще наговорить жирняка, ось побачиш. Тільки з дідом тим хрінотень виходить. Нецікаво.

— З дідом?

— Забула, чи що? Коли показував, як пенсіонера грохнув. Прийшов діда грабувати, той виявився бодрячком, кинувся на ворога в штикову.

— A-а, ти про це… Пустовіт його прізвище, наче так…

— Чиє?

— Дідове. Золото там Баглай хотів знайти.

— Зрозуміло, не знайшов. Тому й без ентузіазму. Нецікаво йому діда вбивати. Звичайна для нього справа, так я собі розумію. Похвалитися ж особливо нічим. Ну, хіба фактом, що дід його не злякався. До речі, бойова подруго, ось тобі ще один штрих до портрета нашого Баглая. Продумай, можна непогано обіграти.

Олена погодилася, що треба подумати, зайшла до себе в номер, старанно закрилася з середини, вляглася на ліжко й ось уже другу годину намагалася зібрати до купи свої емоції. Йти з Корнієнком та водієм Петею до бару не хотілося, натомість її тягнуло туди саму. Подібних бажань у неї майже ніколи не виникало, тож поки що вона боролася сама з собою. Дивно, але колеги сьогодні не стукали до неї, не намагалися залучити до свого товариства.

Товариство. Тепер, як ніколи, їй потрібне товариство. Олена рішуче підвелася, витягла з сумочки мобільний, набрала номер Малиновського. Абонент поза зоною досяжності. Вона знизала плечима, натиснула кнопку повтору. Той самий результат. Олені знову, як учора, закортіло вгатити мобілкою об стіну.

Гаразд. Чорт із вами з усіма. Поклала трубку на тумбочку, полізла по гаманець у сумочку, заразом зачепила якусь цупку картку. О, її власна візитка. Чому ж ти валяєшся окремо? Ага, он воно що! Прощаючись сьогодні біля прокуратури з Глодом, вона записала його телефон на зворотному боці власної картки.

Товариство.

У номері був телефон, але Олена знову скористалася мобілкою. Коли після четвертого гудка на тому боці ніхто не зняв трубки, вона вирішила не морочити собі голову і відключитися, аж раптом почула глухий чоловічий голос.

— Слухаю.

— Алло, — тепер Олена не знала, що сказати.

— Слухаю, говоріть.

— Добрий вечір… Можна Максима?

— Слухаю, — втретє повторив голос.

— Це Олена… З телебачення. Ми зустрічалися сьогодні.

— Так, слухаю.

«Цей мент що, інших слів не знає?» — подумала і мовила в трубку:

— Вирішила подзвонити. Переглянула справу сьогодні. Не всю, там тридцять вісім томів. Так, окремі моменти, все одно знову доведеться перечитувати наступного разу. Потім касети переглянули.

— Відтворення?

— Відтворення.

— Я їздив одного разу, за епізодом по Микитенку.

— Я вас там не бачила.

— Мене й не знімали. Для чого? Ну, що скажете? Не злякалися?

— Ну… Не знаю ще, — чомусь їй раптом не захотілося ділитися справжніми враженнями, хоча напевне Глод розгадав її.

— Коли визначитеся?

— Думаю, до кінця тижня. Я чому дзвоню, — вона виправдовувалася швидше перед собою. — Хотіла переконатися, чи наша домовленість лишається в силі.

— Чому б ні? Ми ж наче домовилися, все нормально. Коли чекати?

— З понеділка. Наступного. Я… можна вам дзвонити?

— Запросто.

— Ну… Гаразд, відпочивайте тоді…

— Добраніч.

Олена щойно збиралася попросити практично незнайомого чоловіка зустрітися з нею. Просто так, вони б випили кави, побазікали б на буденні теми.

Про погоду, наприклад. Про що завгодно, аби не сидіти тепер самій у готельному номері й не гнати геть думки про Богдана Баглая. Цікаво, як він сприйняв дзвінок малознайомої молодої жінки? Слідчий Харченко обмовився сьогодні — Глод фактично розлучений, нібито все в порядку було в мужика, аж поки дружина з невідомих причин не пішла. Може, саме ця інформація підштовхнула її до цього безглуздого дзвінка. Навіть якби дружина не пішла від нього — невже це заважає набрати домашній телефон знайомого? Нехай вони поспілкувалися лише пару годин — невже в неї, журналістки одного з провідних телеканалів, не може виникнути до опера різних ділових запитань… Зрештою, легше від цього дзвінка і зовсім не обов'язкової прісної розмови Олені не стало. Тепер вона вже лаяла себе за цей дзвінок.

Ну його.

Ну їх усіх.

Абонент Малиновський і тепер лишався поза зоною досяжності. За вікном сутеніло. Колеги й далі не виявляли до неї навіть третини вчорашньої, нехай п'яної, уваги. Перевіривши для чогось, чи міцно зачинені двері, Олена спробувала знайти щось цікаве по телевізору, не знайшла, вимкнула його, одягнула навушники і, перемкнувши плеєр на радіо, якийсь час стрибала з однієї станції на іншу, з головою занурившись у пошук музичної хвилі, яка б задовольнила теперішні її потреби. Скоро відчула втому — ранній підйом давався взнаки. Відклавши плеєр, спробувала востаннє набрати Романа — не вдалося. Вимкнула телефон, роздяглася, залізла під простирадло й досить швидко заснула.

Цієї ночі привиди до неї не приходили.

8

Судова зала дуже нагадувала шкільну для урочистих подій або «червоний» куточок — Олена ще мала щастя знати, що то є, тому уявляла, як виглядають приміщення зі стільцями, столом для президії і трибуною. Якби не досить простора сталева клітка біля стіни при вході — навпроти «президії», Олена б не відрізнила залу суду від іншого приміщення, де проводять загальні збори чи урочисті засідання.

— До СІЗО вас із камерою, взагалі з такою кількістю апаратури, просто не пустять, інструкція, — пояснив напередодні полковник Черниченко після того, як дав телебаченню півгодинне розлоге інтерв’ю. — Все домовлено, я тут переговорив із ким треба. Дозвіл вам виписали. Баглая спеціально привезуть у приміщення суду. Так для всіх буде краще. Між нами кажучи, — він для чогось підморгнув Олені, — начальник СІЗО зітхнув спокійно. Чомусь не хоче свій заклад перед телекамерами світити. Але то його справа, вам же головне зараз — Баглай. Чи не так?

— Для нас, Анатолію Петровичу, в нашій справі неголовного нічого немає. Усе важливе.

— Я там нічого такого не наговорив? Усе нормально?

— Не хвилюйтеся. Зайвого ви не скажете, а що не так — виріжемо, підклеїмо, підмарафетимо, — заспокоїв Корнієнко.

— Як там наш герой? Глод, мається на увазі. Нормально поговорив?

— Кажу ж вам — у нас усі нормально говорять, — як вона й боялася, Максим Глод хоч і видався їй зовні нібито непоганим чоловіком, перед камерою наче переродився, не говорив — рапортував, причому ще скутіше, ніж під час приватної розмови. — Власне, Баглая на закуску лишили.

— Хотів би і я його послухати, та знаєте — наслухався. Нового нічого не почую, він у нас хлопець нахабнуватий. Борзий, можна сказати. Але своєрідний, зі своєю філософією навіть. Знову ж таки — вірші он пише. Значить, Лєно, ми домовилися: як запишете Баглая — чекаємо групу тут, поїдемо повечеряємо. Не кожен день для телебачення знімаємося.

Група «S-каналу» сиділа в Слобожанську з вівторка. Повернувшись із підготовчого відрядження, Олена не витримала — влаштувала Романові маленьку істерику на предмет того, що вона не подолає всього обсягу робіт, не впорається, не стане в новий формат, взагалі — у формат цієї програми. Малиновський вислухав її аргументи на диво спокійно, потім особисто витер сльози з її очей хусточкою і звелів іти до архіву, в кімнату для переглядів. Туди Олені принесли з десяток тригодинних майстер-касет із «Кримінальною Росією» та іншими подібними програмами. Завдання Роман поставив просте: переглянути всі ці касети, кімната в повному її розпорядженні, ніхто не потурбує. Після того сказати йому, чого досить, чого занадто, а чого бракує. З урахуванням передбаченого формату «Кримінальних портретів». Уже після п’ятої години перегляду в Олени боліли очі та бомкало у вухах, але бажаного ефекту Роман досягнув. На трупи та злочинців вона вже дивилася спокійно, без емоцій, навіть не розрізняла бандитів за іменами, прізвищами та прізвиськами. Нарешті, як вона зрозуміла, почалося «саме воно». Вона змогла безсторонньо оцінити побачене й зробити висновки, чого їй хочеться в програмі, а чого слід уникати. Пізно ввечері Малиновський нарешті звільнив її і терпляче вислухав усі міркування. Тоді звелів теорію, яку Олена нарешті неупереджено зрозуміла, оцінила та освоїла, накласти на практику. Тобто на зібраний фактичний матеріал. І вже після цього всього на свіжу голову скласти сценарний план.

— Бачиш, дитино, не так усе страшно, — похвалив він результат роботи. — Фішку січеш, уже добре. Все, можете їхати, оформляйте відрядження. Краще з вівторка, понеділок починається з нарад, та й узагалі дурний день.

І ось тепер, по обіді в четвер, її група чекала в залі Слобожанського обласного апеляційного суду Богдана Баглая, основну, на задум Малиновського, «фішку» пілотної програми.

…Його доставили із запізненням на двадцять хвилин. Спочатку до зали зайшов знайомий уже Олені начальник слідчого ізолятора з прізвищем, що дуже пасувало до його посади, Постовий, привітався з групою, руку Харламова затримав у своїй трошки довше:

— Ти теж, Борисе Марковичу, будеш присутній?

— Хіба це заборонено?

— Та при чому тут… Просто дивлюся, аби зайвих людей не було. Так, хто тут у нас, — Постовий звірився з якимось папірцем, що витяг із кишені кітеля. — Суржа Олена Андріївна, Корнієнко Ігор Васильович, Потолоча…

— Потороча, — оператор завжди в таких випадках приховував роздратування.

— Правильно, це я не так написав. Потороча Сергій Миколайович. Усе правильно. Тридцяти хвилин вам вистачить?

— Думаю, цілком, — на це запитання Олена відповідала Постовому вже вшосте за третю добу.

— Ви з ним обережніше.

— З клітки може вискочити?

— Не в тому плані. Вам же треба, аби він щось говорив, так я розумію? — Постовий, інструктуючи Олену, зняв кашкета, провів по ньому всередині хусткою, знову надів на голову. — Задушливо тут.

— У вас прохолодніше? — поцікавився Корнієнко.

— Провітрювати складніше, — Постовий для чогось обсмикнув кітель.

— Він у нас ображається часто. Слово не так скажете — все, вважайте, ви його вороги. Злопам’ятний, капосний, паскудний, коротше — щось не сподобається, відмовиться від розмови. Ви йому повинні вдячні бути за згоду на цю зустріч. Тримається так, наче весь світ йому троячку винен.

— Ваш… не знаю, як правильно сказати, — на язиці Олени крутилося слово «персонал», — ну, в себе, там, у тюрмі, ви з ним так само тримаєтеся обережно?

— Знаєте, в нас усякі сидять. Якраз на Баглая увагу мало хто звертає. Чим ми можемо йому нашкодити? Сидить в одиночці, такий порядок. Чекає, поки його етапують на місце постійного відбування покарання. Карцером його не налякаєш уже, хіба урізноманітниш цим його життя. Про вас турбуюся, бо він хлопчина такий: учора погодився зустрітися з журналістами, а, сьогодні прийде сюди, аби просто плюнути на вас і відмовитися. Він, аби ви знали, своєму слову хазяїн лише тоді, коли сам собі його дає. Наприклад, поставив перед собою мету вбити когось — і ніхто його не відмовить. А пообіцяє комусь… ну, не знаю, що такі типи можуть кому пообіцяти… Не важливо. Для нього забрати слово назад так само просто, як дати.

— Він про себе на попередньому слідстві такого нагородив — на два ділити треба, коли не на три, — підтримав розмову Харламов. — Я вам, здається, розказував цю історію, про розчленований труп, — Олена похитала головою. — Можете, до речі, використати, це в стилі Баглая. Признався він у вбивстві. Каже, жінку зарізав, порубав на шматки, загорнув кожен шматок окремо і в різних місцях Слобожанська заховав. Збирайте, коли не ліньки. А коли нічого не знайшли, коли час даремно витратили, він просто так запитав: «А ви що, громадяни менти, раз мене зловили, то й кожному слову моєму вірити будете?» У цьому весь Баглай.

— Вичерпна характеристика. Дякую за попередження, — Олена нервово поглянула на годинник. — Півгодини вже чекаємо. Може, щось сталося?

— Нічого не могло статися, — Постовий машинально глипнув на свій годинник. — Швидко в нашій системі нічого не робиться, пора б звикнути. Куди Баглаю поспішати, тим більше — конвою? Він сидить, хлопці на службі. Ага! — на стіні біля вхідних дверей загув виклик телефонного апарату. Постовий зняв трубку, коротко розпорядився: «Давай!», — повісив її назад на важіль, повернувся до групи. — Ну, а ви боялися. Привезли вашого клієнта. Кілька кроків назад відступіть.

Всі, навіть слідчий, слухняно відступили на кілька кроків далі від клітки. В залу першим зайшов офіцер, по всьому — старший караулу. За ним увійшли кремезні хлопці в камуфляжі та червоних беретах, стали з обох боків дверей. Офіцер відчинив двері клітки, теж відійшов убік, даючи дорогу засудженому.

Богдан Баглай рухався спокійно, ні на кого не дивився. Одягнений він був у спортивні штани з лампасами, кросівки та футболку. Можливо, через відросле волосся на голові Олені здалося, що він постаршав. Адже зафіксовані на відео слідчі експерименти відбувалися впродовж усього минулого року. Тоді поголена під машинку голова Баглая нагадувала кулю для боулінгу. Тепер Олена бачила чоловіка, що помітно подорослішав. Принаймні на свої двадцять шість із невеличким хвостиком він точно виглядав. Ну і, ясна річ, він схуд, але «шклявим», за висловом Корнієнка, його назвати вже не можна. Саме зміни в статурі підказали Олені перше запитання, бо ще зранку вона не знала, як почати розмову. Конкретної поради не міг дати навіть Роман — він теж ніколи не спілкувався з особливо небезпечними злочинцями, засудженими на довічне ув’язнення. Проте одне правило Олена запам’ятала для себе міцно: в жодному разі не ставити запитань на зразок: «Як ви дійшли до життя такого?» або «Чи важко вбити людину?». З урахуванням особистості Баглая він пошле її якнайдалі, почувши подібне.

Поки вона так розмірковувала, засуджений зайшов у клітку й дочекався, поки офіцер замкне за ним ґратчасті двері, тоді звично повернувся і просунув руки крізь ґрати. Солдат відімкнув наручники, Баглай потер зап’ястя і вмостився на лавці.

— Здрастуйте, Богдане, — Олена свідомо не побажала людині в клітці «доброго дня». — Мене звати Олена. Дякую, що погодилися на розмову.

— Не думаю, що найближчим часом у мене випаде побачення з жінкою. Гріх не скористатися такою нагодою, — Баглай говорив твердим, ледь хриплуватим голосом. — Аби кореспондентом виявився мужик, я б відмовився. Це ваша камера? — Він кивнув гострим гладеньким підборіддям на оператора, що саме налаштовував об’єктив.

— Камера?

— У мене не така. Трошки більша.

— Ти до чого це ведеш, Баглай? — втрутився Постовий. — 3 тобою тут не в кавеен граються. Поговори з людьми нормально.

— А я поки що нормально говорю. У мене справді не така камера. Але я поміщаюся і в свою, і в їхню. Я ж зараз у вас усередині, правда?

На порожні балачки дорогоцінний час витрачати не хотілося. Олена взяла мікрофон, критично подивилася на нього. Причепити петличку до краю його футболки ніхто не дозволить, а з мікрофоном доведеться підходити впритул до клітки, бо сам Баглай, як її попередили, до ґрат наближатися не має права. Мікрофон у кадрі, та ще й на відстані від того, хто говорить, зіпсує всю картинку. До того ж рука може втомитися, цього вона боялася цілком небезпідставно. Почне тремтіти разом із мікрофоном, остаточно зіпсує кадр, відволікаючи на себе увагу глядача. Та інших варіантів просто не було. Вона подивилася на Поторочу, той махнув рукою, даючи знак починати. Роблячи поправку на ситуацію, він пообіцяв, що візьме самого Баглая якомога крупнішим планом, аби в кадр точно не потрапила Олена і лише час від часу з’являвся мікрофон.

— Поїхали, можна, — вголос підтвердив оператор свою цілковиту готовність, а режисер уголос нагадав:

— Прохання до всіх — тихо! Давай, Лєно.

На мить Олена схрестилася поглядом із Баглаєм, прочитала в його очах очікування того самого, першого запитання. Це не вбивця вісьмох людей, сказала вона собі. Це традиційний і звичний для неї гість спокійної, такої домашньої, затишної, білої та пухнастої програми «Кухонний базар». А ставити запитання їм Олена за сезон насобачилася дай Боже. Схрестивши вказівний та середній пальці на лівій руці, вона почала:

— Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?

9

Він готувався цілий ранок. Лежачи спиною на нарах і вкотре вивчаючи погано побілену стелю, він прокручував у голові можливі варіанти запитань. Він не чекав від журналіста, тим більше — від журналістки, нічого оригінального. Просто відчував стандартний інтерес до своєї персони, тому, за його розрахунками, вже кілька перших запитань просто повинні обурити та образити його. Це дасть підставу перервати інтерв’ю, передумати, попроситися назад у камеру і зірвати непроханим цікавим гостям важливу для них справу. Від нього не приховалося хвилювання дівулі, він подумки похвалив себе за точний розрахунок. І на тобі, здрасьтє…

— Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?

Камера працювала, і якщо в нього зараз вирветься: «До чого тут шахи?» — те саме перше, що прийшло на язик, він матиме щонайменше дурнуватий вигляд не лише в її очах, а й у очах слідака та вертухаїв.

— Коли відбував перший строк, ще по малолітству. Сидів під Одесою, там завідувач виховною частиною нормальний мужик був. Бібліотеку своїми силами збирав, сам комплектував, газети туди якісь виписував. Карти саморобні в кожного другого були. Знаходили — рвали, тільки їх знову малювали. Зате в шахи мало хто грав, пацанва, малолітки кончені. А вони в бібліотекаря зберігалися. Там у вільний час партійку-другу розігрували, знаходив собі партнерів. На всю малолітку троє-четверо пацанів, що вміють короля від пішака відрізнити, завжди є. Та й дядя Вітя, це майор той самий, з виховної роботи, теж нормально фігури пересував. Казав — колись розряд заробив. Видно по ньому, я сам у школі міг на розряд здати.

— Чому ж не здали? Охололи до шахів?

— Багато до чого охолов, — він відчув, що надто розговорився, але переривати розмову тепер не хотілося самому.

— І до поезії?

— Що ви називаєте поезією?

— Я читала ваші вірші. Вони, на мою думку, досить зрілі та сформовані.

— Мене дядя Вітя до випуску стіннівки залучав. Пашка Коза танки і салют малює, я до Дня Перемоги рядки римую. Потім ще приїжджала до нас комісія якась міжнародна, — несподівано для самого себе пригадавши той візит, він мимоволі посміхнувся. — Найшли, урюки, міжнародну комісію! Вісім наших, двоє шведів, ги-ги. Втирали нам про свою програму — типу творчість дітей за ґратами. Самі вони діти, блін, — відчувши, що почав захоплюватися, трошки стримав себе. — Записували тих, хто малює, по дереву вирізає, ще якісь ремесла, чи таких, як я — типу поетів. Кажуть, виставка потім була в Києві. Це мої типу віршики хтось ще й читав.

— Чому ви так себе оцінюєте? Типу поети, типу вірші. Невже для вас це ніколи не було серйозним захопленням?

— Хочете сказати — якби я зафанатів на поезію, не опинився б у тюрязі? Не знаю, і гадати не збираюся. Я, розумієте, став тим, ким став. Тільки давайте зараз обійдемося без розмов про те, що вбивати погано, грабувати погано, закони треба поважати, людей любити.

— Ви не згодні із цим, Богдане?

І як це в неї так вийшло? Почала з шахів, потім про вірші потринділи, і ось уже на теми моралі перейшли… Він знову спробував змусити себе зупинитися, але не зміг. Його далі несло, і єдине, чим він міг зарадити собі — справді стримувати непотрібні стороннім спостерігачам емоції.

— Дивлячись, хто ті закони написав і хто судить порушників закону. Коли пацанів у армії вчать стріляти, ходити в атаку й освоювати прийоми рукопашного бою, передбачається, що стрілятимуть вони не холостими і не в фанерні чи паперові мішені. Порівняно з тими, хто сидить у Міністерстві оборони, я взагалі можу вважатися ангелом. Бо поводжуся чесно. Я на війні, в руках у мене зброя. Правда, стріляти мене у війську не вчили, але якби навчили, а я прийшов на дембель і застрелив парочку придурків — судили б лише мене. І навіть не згадали б про того, хто навчив мене стріляти. Тим більше ніхто не віддав під суд Калашникова. Того, хто автомат придумав. Він, здається, живий ще. До чого я веду? Люди придумують зброю і вчать нею користуватися інших людей для того, аби вбивати. Захист чи напад — один хрін, — він усе більше розпалювався. — Чи ти напав, чи погрожують тобі, результат один — тебе судять за вбивство. Але зброю не забороняють, вона далі продається, і немає різниці, є в мене на неї дозвіл чи ні. Коли вже на те пішло, людину я можу вбити кухонним ножем, сокирою, цвяхом, молотком, осколком скляної пляшки, голими руками — як із цим бути? Той, хто застосовує зброю за призначенням, поводиться чесно. Тим, хто боїться злих, але чесних, нічого не лишається, як придумувати проти них закони. Оце моя така думка.

— Отже, ви вважаєте, що вас зумисне засудили?

— Як ви самі думаєте: коли я не визнаю оцих законів, невже я визнаю законність свого перебування тут?

— На вашу думку, які закони повинні діяти, аби ви їх визнали?

— Це не до мене запитання. Я закони, пункти та параграфи не пишу. В мене, скажемо так, інша орієнтація. І знаєте що, — він нарешті зміг впоратися з потоком власних, висловлених уголос думок, — давайте вже закруглятися. Спільної мови в нас не вийде. Я думав, розмова буде інакшою.

— У нас є ще трохи часу, Богдане. Я, коли чесно, зовсім не хотіла порушувати тему вашого особистого конфлікту з законом, бо вирок уже в силі… Ви займаєтеся тепер спортом?

— Я й раніше ним не займався. Так, різні вправи для підтримки форми. Швидше вони потрібні мені для мене ж самого. Що вас ще цікавить?

— Газети, книжки читаєте регулярно?

— Бібліотека тут не фонтан. Усе достойне уваги вже давно прочитано, як у межах шкільної програми, так і незалежно від неї. Але таких книжок мало, в тутешні бібліотеки списують в основному мотлох, який нікому не потрібен. Особливо тепер. Газети ніби носять, чи то привілей у мене такий… Коротше, вертухаїв прошу, попкарів — вони, коли в них газетка з’являється, самі прочитують і мені потім віддають. Хоча кілька останніх років мене цікавили виключно комерційні видання. Хто що продає, купує, міняє, оголошення про оренду квартир. Дуже корисне читання, між іншим. Завжди можна приблизно вирахувати, скільки в конкретної людини грошей. Тепер нарешті став вдячним читачем газет, і хочу, щоб це прозвучало, не вирізайте: Богдан Баглай дуже любить читати газети. Я навіть знаю, що маю право проголосувати і обрати державі президента.

— Без тебе його не оберуть, — не стримавшись, реготнув Постовий.

— Просили ж, — режисер кинув на нього роздратований погляд.

— Просили, просили. Час у вас закінчився. Мені, Баглай, ти ніколи нічого такого не казав. Може, в шахи з тобою грати замість обідньої перерви, га-га-га!

— Підсадіть краще шахіста в камеру.

— Не положено! — відчеканив Постовий. — Бачиш, як ти сам собі допоміг. Тренуйся, шахи в зоні дозволені. Нехай тобі хтось передасть, грай собі, будеш головним гросмейстером серед довічно засуджених. Про тебе знову кіно знімуть. Все, шановні, хорошого потроху.

10

Олена, Корнієнко і Потороча перезирнулися, режисер кивнув, оператор вимкнув камеру і почав поволі збирати апаратуру.

— А телевізор йому якимось чином доступний? — Олена розуміла всю некомпетентність свого запитання, але все одно мусила його поставити начальнику слідчого ізолятора. Не чекаючи, поки він її висміє привселюдно чи почне сипати пласкими власними жартами, швидко продовжила: — Я ось до чого. Ми тут знімаємо нібито про нього. Принаймні Богдан одна з головних дійових осіб нашого фільму. Думаю, він мусить отримати хоча б у порядку винятку можливість подивитися на себе на екрані.

— Правильно думаєте, — Постовий, на диво, не почав сперечатися, говорив серйозно, навіть чулися заклопотані нотки. — Значить, так — коли ваше кіно покажуть?

— Я особисто вас повідомлю.

— Хоча б за тиждень до того будете знати?

— Безперечно. Зазвичай нові проекти стартують із початком вересня. Тепер у нас другий тиждень серпня. Ефір не раніше, ніж у середині вересня. Якщо пізніше, то не набагато. Влаштовує?

— Мене, Лєночко, все влаштовує, — поки Постовий говорив, Баглай піднявся з лави, завів руки за спину, знову просунув їх крізь спеціальний отвір у ґратах, наручники клацнули на зап’ястях. — Баглай нас із вами зараз дуже уважно слухає. За моїми підрахунками, раніше жовтня його звідси не смикнуть. Але, можливо, я помиляюся, і за місяць він буде вже на етапі. Не найкраща можливість подивитися телек, скажи, Баглаю? — той промовчав. Постовий махнув рукою в його бік: — А невідомо ще, куди він потрапить, і чи зрозуміють начальники Вінницької чи Житомирської зон, що він у нас — телезірка. Я, між іншим, теж цим не проникся, чуєш мене, Баглаю? Та він добре поводиться… уже, скажемо так. Хоч на двері не кидається… Знову ж таки, не комизився, дав людям роботу свою зробити. Коротше, — начальник СІЗО запанібрата поклав Олені на плече свою важку руку, — якщо ви своє кіно покажете, коли цей діяч ще сидітиме в нас, обіцяю — телеперегляд я йому влаштую. Під власну відповідальність, як виняток. Ти ж не підведеш, Баглаю?

— Атец радной! — скопіював кавказький акцент Баглай.

— Ну, тоді бувайте. Ввечері ми всі, здається, зустрічаємося в Черниченка? Він мене теж запросив.

— Тоді до вечора, — кивнула Олена.

Коли в залі нікого, крім їхньої знімальної групи та слідчого, не лишилося, Ігор Корнієнко зігнув праву руку в лікті й рвучко смикнув нею вниз, наче зривав невидимий важіль.

— Йєс, йєс, йєс! Ну ти, подруго, даєш! Ну ти солістка, солістка, це я тобі скажу… А, мужики, ви все чули? Бля-аха-муха! Мать мая женьщіна! На кривій козі чувака об'їхала на раз! Тобі призова гра належить сьогодні!

— Нічого такого, — Олена знизала плечима, хоча в глибині душі теж раділа за себе.

— Шкода — мало говорив. Так би ще розкрутили на пару жирняків. Скажи, Віть? — не вгавав Корнієнко. — Як вона його — про шахи? Він вочевидь чекав не такого підходу. Оцей його виступ на тему, чим він може вбити людину, особливо про голі руки — тема та, що треба.

— Ви тут стояли, а я його морду крупно брав, — Потороча нарешті зібрався і закрив чемоданчик з освітлювальними приладами. — Будемо дивитися — на вираз обличчя глянете. Особливо на очі. Аби можна було, він би своїм поглядом мені об’єктив пропік. Не хочеться мені з такими навіть серед білого дня на порожній вулиці зустрітися.

— Нічого особливого, скажи, Лєнко, — Корнієнко вочевидь запрошував її у спільники. — Я, правда, думав — там такий собі монстрик, а воно худе, миршаве, зовсім невиразне. Чесно — ніколи б не повірив, що це про його подвиги ми стільки чули.

— Не скажи, не скажи! — знову вступив у розмову Потороча. — Писок справді не бандитський, але ти його баньок крупно не бачив. Так у камеру зирив — або пробити її своїм поглядом хотів, або заморозити. О! — він клацнув пальцями. — Знаєш, на що це схоже? З документалістами я їздив, коли ще в нас про природу знімали, молодим зовсім пацаном. Отак у розпліднику просто в камеру зміюка дивилася. Не знаєш, просто так буравить чи просто зараз р-раз! — він викинув руку вперед, хапаючи Олену за плече. Від несподіванки та зойкнула, замахнулася, аби ляснути придурка, та оператор вчасно відскочив і реготнув.

Жарт виглядав справді по-дитячому. Олені просто не сподобалися передумови цього вибрику.

Ну, не те щоб аж так не сподобалися. Просто чомусь занепокоїли.

…Як домовлялися, відразу після розмови з Баглаєм вона передзвонила Малиновському зі звітом. Вона не могла бачити Романової реакції на вдало зроблену роботу, та чомусь здалося — він радів не так, як режисер з оператором. Ні, звичайно, він похвалив, оцінив, сказав, що вона нарешті просікла фішку і набрала потрібних жирняків. Але видавалося, він готувався витягти з рукава ще якогось туза. І вона не помилилася. Щоправда, справжній зміст сказаного дійшов до неї не відразу, тому відреагувала трохи пригальмовано. Але потім вона справді відчула — оце і є Важливий дзвінок.

Адміністратори програми «Кримінальні портрети» розшукали матір Богдана Баглая. Вона погодилася на інтерв’ю.

11

— Значить так, стара, дивимося за сценарієм, — Корнієнко готувався монтувати програму, тому перед тим, як іти в монтажку, підбивав остаточні підсумки, як для себе, режисера, так і для Олени, автора та ведучої. — Спочатку даємо оці тири-пири: іменем України такого-то числа, такого-то року засуджено… Ну, цю хроніку-хренику, коли зачитували вирок. Потім у нас пішов твій стенд-апчик, скажеш пару слів про нашого героя. Далі — матусю. Оцю історію, яким він розумним хлопчиком у школі був. Я її навіть особливо клеїти не стану, підчищу трошки — і капець. Значить, хороший він у нас, розумний, шахіст, чемпіон, маму слухався, всі діла. А далі — ці кадри, жирняк, про розстріляну родину. Більше крівці, більше, в нас її тут досить, хай усі бачать, яких наші українські мами шахістів так люблять. Тепер хай вона знову вступить із тим своїм: «Нє вєрю»…

Насправді розмова з матір’ю відбулася зовсім не в тому ключі. Олена чітко пам'ятала її фразу: «Коли до мене прийшли й сказали, що так і так, Богдан убив двох людей, я їм відразу заявила: „Не вірю. Не міг він такого зробити“. Потім уже частіше почали приходити, шукати, розпитувати, тоді вже сама зрозуміла — душогуб. Та я ж нічого не зроблю». Але все це Корнієнко рішуче викинув у смітник. Планувалося, що оте своє материнське і вперте «не вірю» вона після остаточного монтажу буде повторювати постійно, наче аж затято. Хоча Олена сумнівалася в такому вирішенні, навіть порадилася з Малиновським, але вкотре почула, що не січе фішку, і врешті погодилася. Справді — синок катує, вбиває та ріже, а мати вперто товче «не вірю, не вірю, не вірю». Особливо вразливих глядачів це справді мусить шибонути по мізках. Задля подібного кінцевого результату і створювалася програма.

— Так, так, тара-рак, — бринькав губами Корнієнко. — Ну, далі в нас усе зрозуміло, ментівські тупі коментарі. Шукали вони його, знали, ля-ля-фа, еті ноти… Дивись, як у нас вийде: він такий собі садюга, маньячура, річки кров'яки, а вони з тупими рилами «шукали, відпрацьовували, оперативні заходи». Доходимо до шматочка про Слобожанськ…

— Ні хріна собі шматочок! Це ж основний шматисько!

— Значить, доходимо до основного шматиська про Слобожанськ. Славне місто Слобожанськ, де ми всі горілку жрамськ, ге-ге-ге, — він, мабуть, пригадав грандіозну пиятику, влаштовану міліцейським керівництвом, де абсолютно всі повпивалися до потойбічного стану, а заступник начальника міліції Шостак усе крутився біля Олени, єдиної жінки на їхньому банкеті та єдиної людини, котра не пила горілки, намагався щось шепотіти на вушко, та з кожним разом зрозуміти конкретні слова ставало дедалі важче. Хоча загальні та принципові його наміри Олена чудово розуміла. — Ага, знову в нас ти йдеш із розповідями про розкриття, заморочки з телефонами, таке-різне…

І тут ми пускаємо пару разів твого друга… Ну, котрий Баглая на даху брав. Ситуація критична, удар, гол! Він у лікарні з перерізаними венами, про це говориш ти… Ну, й далі знову кровище, кровище, оці жирняки, коли він розповідає, як народець мочив. А тоді треба, аби ти начитала пару його віршиків.

— Одного не досить?

— Двох мало, подруго! Ти що! У цьому ж увесь цимесець! Як каже наш Циган Циганович, уся фішка!

Олена посміхнулася. Вона досі не знала, що дехто на каналі називає Романа Романовича Малиновського Циганом Цигановичем. Нічого циганського, звісно, в продюсері не було. Просто останнім часом з'явилася нова, за виразом Малиновського, фішка — циганів у різних офіційних інформаціях треба називати правильно — «ромами». Власне, нічого дивного вона в цьому не бачила. Їй значно неприємніше було називати негрів «афроамериканцями». Але навіть це, зрештою, не її справа. Факт залишається фактом: ім'я та по батькові Малиновського викликало в декого циганські асоціації. До самого Романа Романовича його прізвисько поки що якимось дивом не дійшло. І Олена не була певна, що йому воно аж надто сподобається.

— От не січу я цієї фішки!

— Він у нас, стара, до всіх його фокусів ще й поетом вийде! Один стішок зацитувати — дурня. Подумають, що один і накарлякав. Погано, звичайно, що він їх сам не читав, та ніч’о — пройде на тлі розкопування могил. У тебе є ці віршики при собі?

Олена справді відшукала з допомогою Калити ще кілька зразків Баглаєвої лірики, зробила собі ксерокопії, і тепер постійно носила їх із собою, час від часу цитуючи вірші справжнього вбивці десь у компаніях, що викликало незмінний успіх. Так, ніби сама вправ-лялася в тюремній поезії. Тому без жодних заперечень витягла із сумочки і простягнула Корнієнкові цупкий конверт. Він швидко проглянув списані аркуші, реготнув сам до себе, помахав одним мало не перед Олениним носом.

— Хоча б оцей шедевр. Чим погано? Аж сльози течуть, бляха-муха! Слухай! — і почав читати, виразно, але відверто блазнюючи:

Олена вивчила все це майже напам’ять, тому лише знизала плечима:

— Не знаю…

— Чого ти не знаєш? Радіо «Шансон» відпочиває! Ні, все це треба озвучити, краще — жіночим голосом. Тітки біля екранів сльози литимуть за загубленою душею, і водночас побачать, скільки душ загубила оця сама, ги-ги, душа. Бач, каламбури виходять. Так, Циган Циганович віршика схвалить. Нормальний хід, слухай професіонала. Із цим усе, — він кинув конверт на стіл. — Вчи слова, Лєнко, вчи. А в нас нарешті — фіналець: він говорить оту свою жирну фразу про те, чим він може вбивати, стоп-кадр, крупно — мордяку і очі, Вітька правду казав, такі страшнючі, тільки проти ночі дивитися. Зачитують остаточний вирок, ти пару слів про те, що ось ще одного нелюда ізолювали від суспільства, титри, оплески, рейтинги — і гроші, гроші, гроші! Ну, годиться?

Несподівано для себе Олена усвідомила: вона сама хоче дивитися подібне, хоча раніше не помічала за собою схильності до кривавих телесюжетів і цілком задовольнялася «Кухонним базаром», де приємні люди говорили про приємні речі. Можливо, їй дійсно не вистачало чогось такого. Може, справді потрібен вихід таким ось емоціям, почуттям. Це, мабуть, називається адреналіном.

Коли вони глупої ночі з червоними очима і важкими головами в буквальному розумінні слова виповзли з монтажної, Олена раптом знову захотіла переглянути те, що вийшло в Корнієнка. І хоча працював він, а вона сиділа поруч, втому відчувала більше. Іноді хотілося вставити своє авторське слово в зміст, як це вона робила, збираючи до купи відзнятий «кухонний» матеріал, цього разу такі номери не проходили. Її думка зовсім не цікавила режисера, а раз так — то і відеоінженер Льоша чхати на неї хотів.

Відіспавшись, Олена приїхала на студію і переглянула першу програму вже на свіжу голову. Дивно, але їм справді вдалося зліпити портрет такого собі монстра. Хоча, поклавши руку на серце, трохи старший за неї хлопчина за ґратами й далі не дуже видавався їй таким чудовиськом. Але тут, як кажуть, ніде правди діти. На своєму місці опинилося все: розгублена мама, справедливі та мужні менти, нещасні жертви, а головне — наджорстокий садист Богдан Баглай, непоганий гравець у шахи і навіть глибоко в душі поет.

Ну, про поетів у Олени Суржі склалися свої уявлення. Але сама вона не могла заримувати до ладу кількох рядків, а ось Богдан Баглай може. Зрештою, це нічого не означає. Як казав хтось із слобожанських ментів, Богдан Баглай — бандит і вбивця.

Треба телефонувати в Слобожанськ та всім іншим. Нехай дивляться. Цікаво, чи подивиться сам Баглай? Мабуть. Коли він ще в СІЗО, то обіцяли.

Уже через три дні Богдан Баглай зник із думок Олени Суржі. Треба було впритул займатися людожером із Черкас. Вірніше, із села під Чигирином. Коли вірити інформації, він та його співмешканка, така сама закінчена алкоголічка, торгували на базарі в райцентрі людським м'ясом, видаючи його за молоду телятину. Дешевий товар з’являвся в них наступного дня після того, як безслідно зникала молода дівчина. Убивав він сам, перед тим, як нести на базар, куштував. Подруга не те щоб гидувала… Ну, не хотілося чомусь. Убити встигли двох, м’ясо продали лише з однієї. Коли цю історію розповіли Малиновському, в нього очі заблищали яскравіше за стоватні лампочки. Матеріал може вийти — народ від «ящиків» не відтягнеш. Ще місяць тому Олена б не повірила, але тепер навіть втягнулася, поділяючи радість продюсера-коханця.

Справді, не тема — ляля.

12

— Коли чесно, Богдане, зовсім не думав знову зустрітися з вами.

— Я також, Едуарде Васильовичу, сам ніколи більше не хотів бачити вашу пику. Не тому, що ви мене обдурили…

— У чому, цікаво, я вас обдурив? — Гужва проковтнув «пику». За час, поки тривало слідство і він був адвокатом Баглая, він звик до манери свого клієнта спілкуватися з людьми. Наприклад, вираз «шановний мудак» був досить характерним для його мови. Причому Баглай цілком щиро, навіть якось по-дитячому вірив, що цим виразом нікого не ображає, просто ввічливо називає речі своїми іменами.

— Ну як? Обіцяли п’ятнадцять років, я отримав довічне. Хоча в те, що вам удасться мене витягнути, вірилося зовсім мало. Та ви ж подарували мені надію. Принаймні з нею я лягав спати і з нею прокидався увесь час, поки тривала та муть. Слідство, коротше.

— Я нічого напевне не обіцяв.

— Тому нічого не заробили. Цікаво, аби я заявив, що обмовив себе з тим вашим дідом? Повірили б мені чи ні?

— Навряд, — Гужва поправив окуляри на переніссі. — Чому тоді ви не заперечуєте всі інші епізоди? Адже вони так само очевидні, як убивство пенсіонера Пустовіта. Гаразд, припустімо, вам би повірили. У мене виникли б певні неприємності, згоден. Але погодьтеся й ви: викрутитися мені б удалося. При моїх зв’язках, можливостях… Словом, не хочу хвалитися, але мої проблеми лишилися б лише моїми проблемами. Натомість слідство, повіривши вам, отримало б їх значно більше. Почнемо з того, що вбивство Пустовіта таки довелося б знову розкривати. Кому це треба? Далі — повторно возитися з вами, перевіряти всі інші епізоди, витрачати час, і все для того, аби все одно засудити вас до вищої міри покарання, передбаченої Кримінальним кодексом України. Тож, Богдане, вам у цій ситуації легше було не повірити. Моєї особистої вигоди в закритті справи нещасного самотнього дідуся немає, будьте певні. Мені мав би належати відсоток із тих самих сімдесяти п’яти тисяч доларів. Вам дали на всю котушку, незважаючи на мої цілком щирі старання. Ви дотримали слова і місце, де сховані гроші, не назвали. Мої винаймачі зітхнули, визнаючи — мали реальний шанс повернути своє, але не вигоріло, — адвокат розвів руками. — Не вішатися ж через такі речі. Між іншим, я вважав, що вам уже визначили місце для відбування покарання і навіть етапували звідси.

— Система, — знизав плечима Баглай. — Ось-ось уже повинні розчухатися. Думаєте, у Верховному Суді одна моя справа?

Запала несподівана мовчанка. Якийсь час засуджений і адвокат дивилися один на одного. Першим відвів погляд Гужва. Йому не подобалися очі його колишнього підзахисного. Особливо коли побачив їх кілька днів тому з екрану телевізора, майже на весь екран, несподівано близько. Едуард Гужва був певен — Баглай таким чином зазирнув мінімум у половину осель Слобожанська. Його правота підтвердилася наступного ж дня. Слобожанського маніяка — інакше Баглая вже ніхто не називав, хоча саме це слово в програмі «Кримінальні портрети», так, здається, «Кримінальні портрети» не прозвучало. Та саме представлення його колишнього підзахисного журналюгами інакше й не виглядало. Що ж, їх можна зрозуміти. Люди люблять страшні історії.

— Думаєте, одна моя справа? — повторив Баглай.

— Страшенна бюрократія. Просто дика, — погодився Гужва.

— Але симпатична.

— Що?

— Дика, але симпатична. Мультик такий, про придурка з моторчиком. Літав із драним простирадлом на голові, бандитів типу лякав. Ясно, про кого?

— Вам у дитинстві не подобався мультик про Карлсона?

— Подобався. Саме в дитинстві, — кивнув Баглай. — Коли сидиш і чекаєш на етап, є про що подумати і багато чого передумати. Карлсон ваш — звичайнісіньке опудало. Людину треба лякати людиною. Та ми кудись не туди пішли. Хрін із ними, з карлсонами. Я про бюрократію. Вона в нас дика, але симпатична. Причому дуже симпатична. Мені в усякому разі вона тепер допомогла. Я ж досі тут.

— Це щось дає? — так, Гужва звик до його манери спілкуватися. Ніколи не втнеш, до чого він веде. Власне, таку мету він і переслідує. Бо ніколи не знаєш, чого він хоче і звідки готує головний удар. — Сьогодні ви в цій камері, за якийсь час у вас буде інша, мало чим несхожа на ту, в якій ви сидите тепер.

— Справа не в камерах, — пауза. — Справа у вашій правоті. Ви праві, Едуарде Васильовичу.

— Дякую, звичайно, але стосовно чого?

— Аби я почав гнати пургу і волати: осьо поганий дядько адвокат намовив мене взяти на себе чужу мокруху, ніхто б не захотів мені вірити. Бо надто багато дурного геморою відразу виникає. Аби я почав бакланити вже на зоні про те, що не признався в ще одному вбивстві, яке скоїв отут, у цьому ж таки Слобожанську, ніхто б і пальцем не поворухнув, аби перевірити, правду я кажу чи ні. Хай би навіть я взяв на себе всі місцеві мокрі «глухарі», мені легше не повірити, аніж знову зі мною вошкатися.

До Гужви нарешті почало доходити.

— Ви хочете… признатися ще в одному вбивстві? Тепер, після всього?

— Ага, — посмішка не робила обличчя Богдана Баглая добрішим. — Хочу признатися, поки мене не завезли звідси. Я подивився кіно про себе і мене замучила совість.

— А, отже, вам таки надали змогу…

— Ці гомики обіцяли — і зробили. Причому, суки, зробили б навіть без обіцянки. Постовий, псяра, особисто за мною прийшов, вивели мене, завели до нього в кабінет, посадили на стілець, закували руки ззаду. Замість прогулянки, козлини. Я маю право на годину прогулянки. Мене запитали: гуляти чи кіно про себе дивитися? Знаєте, як гуляти хотілося? — Баглай нахилився трошки вперед, і Гужва раптом гостро зрозумів, як цьому молодому хлопцеві хочеться гуляти. — От біда — телека сто років не бачив. І невідомо, коли побачу. Ну, показали мені мене й про мене. Підняли й засунули знову в камеру. Невеличке порушення внутрішнього розпорядку.

— Сподобалося? — Гужва не часто дозволяв собі говорити дурниці, не збирався й цього разу, але запитання зірвалося з язика само собою.

— А, то їхня справа, — махнув рукою Баглай, і адвокат справді побачив перед собою цілком байдужу до всього, що відбулося з ним і довкола нього, людину. — Мені просто захотілося признатися ще в одному вбивстві. Чарівна сила мистецтва, знаєте про таке? Тому мушу знову шукати собі адвоката. Я свої права знаю. Далі вже не засудять, далі нема куди. Та все повинно йти за правилами. Через те я нічого не сказав ані начальнику тюрми, ані комусь іншому. Просто підняв бузу: адвоката мені і все. Ги-ги, мене навіть у карцер спочатку закрили. Тільки адвокат все одно прийшов. Зашибись у нас закони, правда? Казав же я вам — дикі, але симпатичні. Можуть мене тут у жопу видрючити всім вертухайським нарядом, та потім усе одно по адвоката сходять, гадюки.

Від останнього слова Гужву пересмикнуло.

— Так, гаразд, — він опанував себе, до нього знову повернувся діловий настрій. — Отже, ви хочете зізнатися у тому, що скоїли на території міста Слобожанська ще одне вбивство і приховали це на слідстві…

— Дослухай мене, дурню…

У такій манері, в такому тоні Богдан Баглай звернувся до адвоката вперше. Хлопець годився йому в сини, нехай старші, на своєму віку Гужва бачив і не таких злочинців, але ця фраза не просто вивела його з рівноваги, не просто обпекла, немов канчуком, — вона налякала, по-справжньому налякала дорослу, впевнену в собі людину. І погляд Баглая став холоднішим, він буквально заморожував, сковував крижаною оболонкою, ніби гіпнотизував.

— Слухай мене уважно, — тепер Баглай говорив короткими уривчастими фразами, даючи зрозуміти — не буде більше жодних ліричних відступів та ходінь довкола теми. — Я хочу, аби ти заробив свої сімдесят п'ять штук. Ті самі. Їх списали. Отже, про них забули. Гроші будуть повністю твої. Для цього мені треба признатися в убивстві. Воно реальне. Я знаю, хто це зробив. Знаю, де цей чоловік. Але я візьму його на себе. Ти мій адвокат, ти мусиш у всьому мене підтримувати. Тепер ми з’ясуємо одну важливу для мене деталь. Тобі потрібні ці сімдесят п’ять тисяч баксів?

— Звичайно, — Гужва навіть якби захотів, просто не зміг би зараз дати іншої відповіді. І прозвучало це наче чарівне слово. Ніби не було перед ним страшного навіть за тюремними стінами, розлюченого засудженого до довічного ув’язнення Богдана Баглая, вбивці десятьох осіб. Власне, він нікуди не подівся. Просто знову став зовсім не страшним. Людиною, дії якої обмежені міцними тюремними стінами.

— Дуже добре. Бачите, гроші не можуть зотліти без господаря. Мене замучила совість, правда. У мене, Едуарде Васильовичу, вона саме тут і прокинулася. Труп висить на місцевих ментах безнадійним «глухарем» уже скоро дев’ять місяців. Пора б йому вже народитися. Такий, знаєте, новонароджений трупик. Я беру на себе ще одне чуже вбивство. Мені гріхом більше, гріхом менше — один хрін. Згодні?

— Згоден, але не зовсім розумію…

— І не треба. Я знову клієнт. Ви знову мій адвокат. Причому я — кредитоспроможний клієнт. Найсмішніше — захищати себе не вимагаю. Гроші ви заробите зовсім за іншу послугу. Вірніше, навіть за дві послуги. Невеличких.

Коли Богдан Баглай сказав, чого він просить, навіть не просить — вимагає, адвокат Едуард Гужва зрозумів, що саме має статися. Вірніше, може статися. Та зловив себе на думці — йому від цього зовсім не страшно. Навпаки, коли все зрозуміло й розставлено на свої місця, коли немає недомовок і розмов про опудало Карлсона, сприймати Баглая з його зміїними очима якось навіть простіше й легше.

Чесно сказати, Гужва навіть не чекав від Баглая чогось іншого. Зрештою, він і не мав справ із іншими людьми, останніх років сім витягав з болота майже таких самих суспільно небезпечних типів. Щоправда, за значно більші суми грошей. Але ж тут йому і робити особливо нічого не треба.

Виконати два прохання свого клієнта. Вони йому цілком по силі. Далі просто стежити за ходом подій і отримати свої гроші. Хоча… Ні, ймовірність невдачі треба передбачити, але це лише означає підстрахувати себе, та аж ніяк не Баглая.

Підстраховувати себе Едуард Гужва чудово вмів.

13

Улітку 2001 року неподалік від центру Слобожанська, в досить-таки людному місці відкрився невеличкий, зовсім невиразний бар під так само невиразною і поширеною назвою «Ніка». Його директор, тридцятитрьохрічний Микола Білокрил, зірок із неба не хапав, та доволі вдале розміщення й помірні ціни в закладі давали його приватному підприємству не надто великий, зате стабільний прибуток. Та не минуло й п’яти місяців, як наприкінці листопада Білокрил зник. Дружина заявила в міліції, що кілька останніх тижнів йому погрожували. Вона була в курсі фінансових справ чоловіка, тому не приховувала — щоб розкрутитися, він узяв у борг порівняно невелику суму. Це не давало жодного приводу не повертати її чи відстрочувати термін повернення кредиту. Частину Білокрил віддав, далі справа застопорилася. Тоді почалися жахливі телефонні дзвінки з погрозами.

Окрім цього, Білокрил мав проблеми з бандитами. Зі слів дружини, «Ніка» справно платила данину територіальним кримінальникам, але кілька місяців тому вони несподівано підняли суму платні, Білокрил був серед тих, хто відмовився платити досить серйозні гроші собі на збиток. Отже, його з рівним успіхом могли викрасти і кредитори, і рекетири. Крім цієї загальної інформації, жодних прізвищ та імен Білокрил дружині не називав. Займався справою УБОЗ, безпосередньо вона висіла на Сташенкові, котрий тихо матюкався, оперським нюхом відчуваючи черговий «глухар». Власне, так воно незабаром і виявилося.

Через тиждень після того, як без сліду зник приватний підприємець Микола Білокрил, в одній з квартир старенької «хрущовки» знайшли труп людини. Сталося це так: поверхом вище жив дядько з собакою, здоровенним догом, схожим зовні на собаку Баскервілів. Кілька днів поспіль, коли хазяїн виводив собацюру гуляти, він зупинявся біля оббитих коричневим подертим дерматином дверей на третьому поверсі і вив на них. Те саме повторювалося, коли господар і пес поверталися з прогулянки. У такому стані свого дога дядько ніколи не бачив. Так само він знав: у квартирі жила раніше самотня алкоголічка, котра врешті-решт комусь хату продала. Принаймні так казали сусіди. Нових мешканців начебто ніхто не бачив, хоча народець у під’їзді підібрався цікавий. Коли собака подібним чином повів себе втретє, пильний дядько про всяк випадок викликав міліцію.

Спочатку виклик не хотіли приймати. Подумаєш — собака виє на двері. Нарешті приїхав наряд, дзвінка на дверях не було, тому бійці погупали в двері, жодного руху зсередини не дочекалися, криміналу не виявили і хотіли було піти геть. Та впертий хазяїн дога пообіцяв нацькувати на ментів собаку, і плювати, що йому за це буде потім, головне — хтось із них без яєць залишиться. Озброєні патрульні не злякалися дядька, їх самих насторожила реакція собаки. Страхітливого вигляду дог, виведений хазяїном із квартири, просто в них на очах повівся, наче якась остання дворняга: присів на задні лапи, нахилив голову, витягнув морду і протяжно завив.

Двері зламали, доклавши, до речі, чималих зусиль. Благенькі на вигляд дверцята хтось обладнав двома новенькими міцними замками. У єдиній кімнаті стандартної «хрущоби» біля вікна на брудному, просякнутому сечею матрацику, сидів, прикутий за правицю наручниками до батареї, чоловік.

Без голови.

Голову, відрубану, очевидно, сокирою, знайшли у ванній, старанно загорнуту в поліетиленовий кульок. Потім експертиза виявить: спочатку тіло відчепили від батареї, потім відрубали голову, далі знову прикували до труби за руку. Коли рубали, крові вже не було. Чоловік на той час уже понад добу був мертвий від розриву серця. Тіло становило собою суцільний синець. Вочевидь, бранця довго та старанно били.

Невідомим знайдений безголовий труп побув недовго. Вже до кінця дня капітан Сташенко знав — у «хрущовці» знайшли труп Миколи Білокрила. Легше оперові від цього не стало.

Агентура не давала жодних відомостей про те, в кого конкретно виникали з потерпілим серйозні непорозуміння. Спливали, звичайно, різні прізвища та прізвиська. Відпрацьовували всіх, більшість Сташенко за своєю звичкою запаював у камеру на кілька діб, пресував за звичною схемою, та кожен раз обламував собі роги — нічого не довідавшись, мусив підозрюваного відпускати. Нікуди не привів і квартирний слід. Вдалося встановити, кому саме колишня власниця, що дуже скоро після продажу померла від алкоголізму десь на вулиці, продала свою нерухомість. Фірма, що купила квартиру, спеціалізувалася на подібного роду аферах — скуповувала у алкоголіків помешкання за безцінь, продавала з вигодою. І при всьому бажанні криміналу знайти було неможливо. Звичайне посередництво. З усього було видно, що нові покупці користувалися не зовсім чистими документами, але фірму-продавця, зрештою, подібні дрібниці не обходили. Згідно з документами, теперішнім власником «хрущовки» був такий собі громадянин Муртазов. Хто такий і де його шукати — невідомо. Можливо, Муртазов знову перепродав її, та швидше за все «хрущовку» від початку використовували саме для таких ось цілей: тримати там бранців.

Остаточно всі можливі кінці загубилися на початку лютого 2002 року. Саме в той час у Сташенка почалися проблеми з управлінням власної безпеки, потім закрутилося довкола справи Баглая, ну, а далі, як і слід було чекати, справа про викрадення та вбивство Миколи Білокрила потрапила в перелік «глухарів», і Сташенкові, від якого після історії з Баглаєм нарешті відчепилися — адже нікого з убозівців пальцем не сміли після того зачепити! — лишалося тільки регулярно відписуватися про чергові марно проведені оперативно-розшукові заходи. Квартира, де знайшли труп, дотепер стояла опечатаною. Після того випадку вона мала репутацію, котру зазвичай отримають будинки з привидами у готичних романах чи народних казках.

І ось тепер у цьому вбивстві несподівано для всіх признався Богдан Баглай, на якому й без того вісім трупів.

Убивця, котрому двадцять п’ять виповнилося в тюрмі, і який усі свої подальші дні народження святкуватиме за ґратами.

Убивця, якого вже засуджено й лише через повільність судовиконавчих структур досі не етаповано зі Слобожанського СІЗО. Справа, до речі, нарешті повернулася з Києва, і його вже потроху почали оформляти. Фактично, сидіти під опікою Постового йому лишилося максимум два тижні.

Убивця, котрий став знаменитим на всю Україну завдяки програмі «Кримінальні портрети».

Зізнання Баглая у вбивстві Білокрила збентежило міліцію, прокуратуру та суд, але не більше. Начальник УБОЗу полковник Черниченко взагалі не бачив причин, чому б Баглаєві не зізнатися. Адже він охоче давав інтерв’ю, потім так само охоче дивився на свою морду по телевізору, а тепер, природно, хоче знову опинитися в центрі уваги. Начальник міліції погодився з ним, навіть проконсультувався у штатного психолога, адже за розпорядженням міністра пару років тому мало не до кожного райвідділу взяли на роботу такого фахівця. Слідчий Харламов нагадав, як розважався Баглай під час слідства, постійно збиваючи всіх із пантелику зізнаннями в різних міфічних убивствах. Але коли його допитали, виявилося — він цілком орієнтується в цій справі. Назвав точну адресу, де він та його «пацани» тримали Білокрила, назву бару, директором якого був потерпілий, навіть місце, де він розміщувався. Черниченко зазначив: почерк цілком відповідає попереднім убивствам, скоєним безпосередньо Баглаєм. А обставини взагалі нагадують миколаївський епізод — потерпілого били, аж доки бідолашний не помер, а тоді знавіснілий убивця вирішив відірватися на трупові за повною програмою, тому й відрубав сокирою голову. Ось тільки чому не викинув її кудись далі, а поклав у ванну, лишається незрозумілим. На допиті сам Баглай не міг пояснити, чим саме тоді керувався. Просто найшло на нього, справді, сказився.

З його слів, на бар «Ніка» він давно накинув оком. Доручив провести розвідку, дізнався про проблеми Білокрила з бандитами. Так, саме з бандитами: на підприємця справді наїхали люди такого собі Гливи, в миру — Костянтина Гливенка, вбитого навесні минулого року під час розбірок у приміській зоні. Слова Баглая були схожі на правду. Глива насправді контролював той район міста, і якби його не вбили, то посадили б — доказів проти нього на той час було достатньо. Оскільки Баглай демонстративно тримався осторонь кримінального світу Слобожанська і принципово не визнавав для себе жодного авторитета, він логічно розсудив: викраде Білокрила — подумають на Гливу. А що подумає і скаже на це сам Глива, нікого вже не цікавитиме.

Квартиру для здійснення свого плану викрадення вони знайшли випадково. Дізналися, що сумнівний тип здає її в оренду таким самим сумнівним типчикам для вочевидь неправедних справ. Узяли ключі, замінили замки, затягнули туди підприємця, спочатку просто дві доби не годували і не виводили в туалет, та він усе одно тримався, — жлоб обісраний. — і тоді його почали бити. Ну, перестаралися. Таке вже траплялося. Історія, незважаючи на свій зовнішній жах, проста, банальна, звична й характерна для нашого часу.

На запитання, чому ж він донині мовчав і аж тепер вирішив зізнатися, Баглай відповів досить просто: а для чого? Так захотілося, і по всьому. Про цей епізод ніхто йому нічого не згадав. Але ж йому так само ніхто не згадував про вбивство пенсіонера! Теж зрозуміло — признався зопалу, от просто злий був сам на себе за те, що попався так по-дурному, тому й ляпнув. А про цю справу так само мовчав навмисно.

Нехай і в нього буде маленький секрет від ментів. Нехай не думають про себе, що найрозумніші. Є речі, про які їм ніколи не дізнатися, з цією думкою сидітиметься легше. Словом, його, тобто баглаївська логіка в усьому цьому проглядалася.

Так, тут був увесь Богдан Баглай. В усій своїй дарованій природою красі.

Звичайно, його апеляціям до розбурканої після перегляду телепрограми совісті ніхто не повірив. Мали рацію Черниченко і фаховий психолог — Баглай знову захотів опинитися в центрі уваги. Вдачу він має дієву, просто так сидіти йому нудно, хоча вирок уже знає давно, він був відомий ще навіть до початку слідчих дій. Нехай собі побавиться, тим більше вигода від цього невелика, але є: «глухар» розкрити і справу в архів відписати.

Проте без вивезення Баглая на місце злочину для відтворення обставин його скоєння на обійтися.

14

Закінчувався вересень таким самим теплом, як і в попередні роки. Бабине літо стояло в усій своїй красі, і вдячні гарній погоді бабусі старанно відсиджували на лавочках останні теплі сонячні дні року, обговорюючи традиційну о цій порі тему — скоро настане холод, а в нас не топлять. Вони зі жвавою зацікавленістю спостерігали, як з мікроавтобуса із заґратованим віконечком міцний хлопець у чорній масці та чорній формі вивів прикутого до своєї лівої руки худенького хлопчину в кросівках і неновому спортивному костюмі. За ними вийшло ще шестеро, один тримав під пахвою дивної форми незграбну ганчір’яну ляльку. З кабіни вистрибнув очкарик із відеокамерою на плечі. Вони про щось поговорили між собою, тоді очкарик відступив на кілька кроків, налагодив свою камеру, солідний брюнет у костюмі та при краватці подивився на годинник, про щось коротко запитав хлопця в спортивному костюмі, той спочатку показав на під’їзд, потім пішов до нього. Солідний і решта народу посунули за ним, у кінці процесії йшов очкарик. Згодом усі зникли в надрах під’їзду. Біля машини лишився водій, котрий для чогось буцнув ногою колесо, роззирнувся, примружився на сонці й закурив. Бабусі зробили правильний висновок: уся компанія пішла в той самий під'їзд, де міститься та сама квартира, а той малий, певно, бандит якийсь, до тих жахіть якимось чином причетний…

Тим часом боєць «соколів» із прикутим до кисті Баглаєм, Сташенко, його приятель опер Ігор Гирич, слідчий Харламов, адвокат Гужва, двоє пойнятих і експерт із відеокамерою піднялися на третій поверх. Зважаючи на особливість ситуації, пойнятими вирішили сьогодні брати лише чоловіків, хоча в усіх інших випадках, у тому числі і під час слідства над Баглаєм, не робилося різниці між чоловіками та жінками. Майданчик виявився тісним, тому всі стали досить щільним півколом, даючи місце Харламову і Баглаєві разом із його конвоїром. Слідчий знову глянув на годинник, голосно промовив:

— Зараз чотирнадцята година десять хвилин. Ми перебуваємо біля дверей квартири сорок три за адресою вулиця Комунарів, вісімнадцять. Баглай, розповідайте про ваші подальші дії.

— Я підійшов до дверей цієї квартири, — тоном школяра, що відповідає на набридливому уроці, почав говорити Баглай. — У мене були при собі ключі, я відчинив двері й зайшов.

— Квартира була порожня?

— Ні, всередині був Білокрил Микола.

— Хто ще був всередині?

— Скляренко і Рожнов.

їх уже допитали. Баглай стверджував: до викрадення Білокрила причетні так само вони. Але ті лише сторожували два дні, вони навіть пальцем бранця не торкнулися. Бив його лише Баглай. Обоє затялися, слова з них витягнути було неможливо, та в цьому так само не вбачалося нічого підозрілого чи дивного. Рогові та Скляру, враховуючи вік та першу судимість, вироком визначено по дев'ять років за крадіжки та співучасть у вбивстві, півтора з них вони вже відсиділи в СІЗО, і тішили себе надією, що на зоні поводитимуться добре і вийдуть раніше. Між іншим, для таких, як вони, така перспектива цілком могла бути реальною. Звичайно, вони намагатимуться відкараскатися від цієї справи. Ну, з ними ще треба попрацювати, а з Баглаєм вирішувати швидше. Засуджені до вищої міри йдуть за окремим графіком, його ось-ось висмикнуть на етап, а Скляр із Рогом нікуди не подінуться. Тим більше, закріпити свідчення — справа техніки, Баглай без того бере все на себе, він — хоч крути небоже, та нічого не поможе — основна дійова особа.

— Покажіть ще раз, у які саме двері ви заходили. Пойняті, дивіться уважно. Баглай, номер квартири назвіть чітко й голосно.

— Сорок три, — вільною рукою Баглай торкнувся подертої оббивки.

— Гаразд, на цьому слідчі дії тимчасово припиняються.

Очкастий оператор вимкнув камеру. Харламов, відсторонивши злочинця, підступив до дверей, незадоволено похитав головою.

— Обдерли бамажку…

— Що ж ти хочеш, Борю, скільки вона вже тут наліплена! — озвався Сташенко. — Пацани взяли та й подерли. Цікаво ж.

— Непорядок, — повторив Харламов і поліз у кишеню по ключі. Замки хоч і ламали, але потім один із них більшменш полагодили, аби нормально замкнути й опечатати місце злочину. Відчинивши двері, він зайшов усередину першим, за ним — боєць із прикутим Баглаєм, далі — решта. Малесенький передпокій не вмістив усіх, люди пройшли до кімнати, такої самої брудної, а за півтора року вкритої товстим шаром пилу. Сташенко пригадував, як тоді, коли тут працювала група, і потім, коли він сам ще раз оглядав кілька разів приміщення, тут провітрювалося. Але сморід ще лишився, він змішався із задушливим запахом пилу, чоловіки відразу почали чхати, бо їхні навіть найменші рухи здіймали пилюку в повітря. Не питаючи нікого, Сташенко пройшов до балконних дверей, широко прочинив їх, але свіже вересневе повітря ситуації не поліпшило. Матрац, на якому помер побитий Білокрил, далі сиротливо валявся під батареєю. Брати його в руки та згортати тоді було страшенно гидко, його просто відсунули ногою вбік.

— Так, давайте швиденько ворушитися, — почав підганяти Харламов.

— Пойняті, пройдіть сюди. Всі зайдіть, двері зачиняйте. Чотирнадцята двадцять, слідчі дії відновлюються. Баглай, що відбувалося в цій кімнаті?

— Я зайшов, — знову заговорив Баглай учнівським голосом. — Отут, біля стінки, сидів Скляренко. Рожнов у цей час був на кухні. Білокрил лежав отам, біля батареї. На матрацику, — останнє слово він промовив на диво лагідно та ніжно, що стосовно просмерділої шмати виглядало доволі таки смішно.

— Зараз вам дадуть макет. Покажіть, у якій саме позі лежав потерпілий.

Гирич, якому випало нести ляльку, підійшов до батареї і поклав опудало на матрац. Кострубатій ляльці, пошитій з мішковини та набитій тирсою, хтось намалював здоровенні очі й вишкірений рот.

— Схожий, — прокоментував Баглай.

— Хто схожий? — не зрозумів Харламов.

— Оцей чувак на нашого терпила.

— Не будемо тепер відволікатися, Баглай. Часу немає. Так лежав потерпілий?

— Він, власне, не міг лежати. Сидів. Чи напівлежав, не знаю, як правильно назвати.

Гирич, скреготнувши зубами, підняв ляльку, притулив її спиною до батареї.

— Правильно, Баглай?

— Ну, десь так. У такій позі.

— Ваші подальші дії, Баглай.

— Ну, я запитав Скляренка й Рожнова, чи потерпілий погоджується заплатити нам гроші. Вони сказали — ні, бо каже, що немає. Тоді я підійшов до Білокрила отак, — Баглай пішов через усю кімнату до батареї, пойняті подибали слідом, оператор — за ними, Сташенко лишився біля дверей, Гирич відійшов до стіни. — Значить, підійшов, нахилився…

— Не треба тепер нахилятися, Баглай.

— Добре. Значить, підійшов я, запитав, чому він не хоче платити, чому йому себе не шкода, чи йому не гидко сидіти в своєму цьому… Ну, всі тут мужики — говні. Словом, він сказав — гидко, але грошей у нього нема. Тоді я попередив, що зараз виб’ю з нього все лайно. Може, тоді він щось зрозуміє. Він, коротше, сказав — це нічого не дасть. Ну, я почав його бити.

— Як ви його били, Баглай?

— Ногами. Показати?

— Ляльку топтати не треба. Показуйте. Пойняті, підійдіть ближче.

Баглай почав з виразом страшенної нудьги на обличчі імітувати удари носаками по пахові, кібчику, грудях макета.

— Що робив при цьому потерпілий?

— Кричав. Матюкався. Обзивався. Ну, це мене, ясно, розлютило ще більше. Я почав бити його руками по обличчю. Ключі від наручників були в мене, аби пацани, значить, не піддалися спокусі й не завели його в сортир. Я витягнув ключі, відстебнув його руку, він упав на підлогу, я знову почав бити його ногами.

— Як він упав?

— На бік. Правий.

Гирич поклав ляльку правим боком на підлогу.

— Що ви далі робили?

— Що робив — бив його, кажу ж вам! — несподівано викрикнув Баглай. — Лупив ногами, аж поки той не обробився. Далі відрубався. Пацани воду носили в кружці, я його відливав, далі гасив. Потім він раптом стогнати перестав. Я нахилився — а він мертвий.

— З чого ви визначили, що Білокрил мертвий?

Баглай напівповернувся до Харламова, здивовано подивився на нього.

— Чи я трупів не бачив? От уже народ…

— Добре, не відволікаймося, Баглай. Що ви зробили, коли переконалися в смерті Білокрила?

— Звелів пацанам розходитися.

— Для чого?

— А що їм тут робити? Сторожувати нема кого.

— Далі ваші дії.

— Пішов на кухню. Пошукав там чогось гострого. Знайшов сокиру. Вона, щоправда, не гостра була, тупа, однак терпилі не все одно?

— Пройдіть на кухню, покажіть, де була сокира.

Розвернутися на кухні, так само, як і в передпокої, особливо не було де, тож уперед до Баглая пропустили лише пойнятих і оператора. Окрім клишоногого столика, там стояла саморобна зроблена з фанери тумбочка для мийки з облущеною фарбою. Дверцята трималися на благенькій защіпочці.

— Отут, під раковиною, стояла сокира, — Баглай зняв защіпочку, розчахнув дверцята і тицьнув туди пальцем.

— Вам зараз надається макет сокири, — Гирич через голови пойнятих передав слідчому, а той — Баглаєві вирізану зі шматка цупкої картонної коробки сокиру. — Що ви далі робили?

— Повернувся, — всі знову пішли до кімнати, наблизилися до ляльки в кутку. — Нахилився і почав рубати йому голову. Макет голови мені дадуть?

— Заспокойтеся, Баглай. Пойняті, дивіться уважно. Як ви це робили, Баглай, демонструйте.

Баглай слухняно зімітував удари сокирою по ляльчиній шиї.

— У когось є запитання? — озирнувся Харламов на присутніх.

— У мене, — виступив наперед Гужва. — Богдане, для чого ви стали це робити?

— Я розлютився, бо в мене знову нічого не вийшло. Знову довелося даремно вбивати людину. Хоча я його не вбивав, у нього зупинилося серце, — швидко відтарабанив Баглай.

— Більше ніхто нічого не хоче запитати? — мовчання. — Що ви далі робили?

— Вийшов з квартири, знайшов на смітнику здоровенний шматок поліетилену, повернувся, замотав голову й заніс у ванну. Потім причепив тіло за руку до батареї і пішов. Двері замкнув. Тут мені більше не було чого робити.

— Пройдіть до ванної кімнати, покажіть, куди ви кинули голову.

Санвузол тут, як у всіх «хрущовках», був спільний з ванною. І, як уся квартира, страшенно брудний. Підійшовши до краю ванни, Баглай тицьнув на неї пальцем, камера зафіксувала, пойняті подивилися. Харламов глянув на годинник.

— Так, на цьому слідчі дії тимчасово припиняються, — оператор зняв камеру з плеча, і нарешті слідчий дозволив собі, закрившись рукою, голосно чхнути.

— Будьте здорові, — першим вигукнув Баглай. — А чому тимчасово? Ще не все?

— Ой, запарив ти, — зітхнув Харламов. — На смітник ще треба йти. Клейонку твою шукати.

— Для чого шукати?

— Ну, покажеш, де брав. І на тому все. Ти хіба не сам зізнався?

— Я не про те, — Баглай подивився в проріз маски свого конвоїра. — Раз уже зайшли сюди… За всіма трудами праведними покакати б, а? За спинами пойнятих не стримався і зареготав Сташенко. Його підхопив Гирич, сміх заразив усіх присутніх. Баглай обвів чоловіків незрозумілим поглядом.

— Ви чого?

— Всрався, Бодю? — перевівши дихання, Сташенко зареготав знову.

— Чого смішного? — тон Баглая перестав подобатися слідчому, він швидко глянув на адвоката, Гужва незадоволено стулив губи, і Харламов узяв ситуацію під контроль:

— Так, правда, що тут смішне? Припекло людині. Ти не потерпиш, Баглаю?

— А ти б терпів, коли очко поруч! — на слідчого знову дивилися вже знайомі йому сповнені холодної ненависті очі, він згадав характеристику, котру сам дав своєму підслідному і переповідав усім, у тому числі, здається, сказав про це телевізійникам. Богдан Баглай мстивий і не любить, коли над ним сміються. Тут купа народу, але слідчому, котрий вивчив Баглая, як ніхто з присутніх, не хотілося, аби через дрібницю Баглай зараз оскаженів і конвоїрові нічого б не лишилося, як стукнути його по голові — інакше доведеться тримати.

— Добре, добре, сходиш на своє очко. Ну, припекло, всяке буває.

— Я прошу чогось особливого, ви, собаки скажені! — не вгавав Баглай, і конвоїр смикнув його ближче до себе. Ситуація загострилася настільки швидко й несподівано, що Харламов певної миті навіть розгубився. Сташенко з Гиричем уже відтирали плечима пойнятих, аби втрутитися і загасити бунт у зародку. Тоді слідчий підвищив голос:

— Спокійно всім! Спокійно! І ти, Баглаю, заспокойся. Роби свої справи — і вперед, час дурно тратимо.

— Просто при вас?

Справді, в дверях санвузла скупчився народ.

— А що тут особливого, Бодько! — знову втрутився Сташенко.

— Я при людях не оправляюся, — Баглай стишив голос, звузив очі, і це вже зовсім перестало подобатися Харламову.

— Вийдіть усі. Вийдіть, я сказав, — і, підкріплюючи свої слова, помахав рукою, ніби роблячи знак «киш».

Посміюючись, чоловіки пройшли до кімнати, аби не товктися в передпокої.

— Тобі теж цікаво, як людина сере? — тепер холодні очі дивилися на Харламова.

— Я теж вийду, заспокойся.

— А він? — Баглай кивнув на конвоїра. — Може, сопло мені потім підітре? До речі, немає чим.

— От же ж біда! — слідчий розгорнув теку, витяг пару чистих аркушиків. — Досить?

— Стане. Воду холодну відкрутіть, тут бачок порожній.

Коли опечатували квартиру, перекрили воду, аби далі від гріха. Слідчому не хотілося морочитися із цим самому, він подивився на конвоїра, той мовчки нахилився, секунду подумавши, визначив потрібний вентиль, повернув його. У бачок радісно задзюркотіла вода. Випроставшись, конвоїр швидко обдивився приміщення, але, крім голих стін, маленького люстерка, ванни та унітазу, нічого особливого тут не побачив. Щось пригадавши, зняв люстерко зі стіни, пояснивши:

— Скло.

— Правильно, — кивнув слідчий. — Були вже прецеденти, чи ні, Баглаю?

— Так мене відчеплять чи в штани робити? — Баглай дивився на слідчого. — Навіть у СІЗО вертухаї в сортир не піддивляються.

— Зніми наручники, — розпорядився Харламов.

— Інструкція, — конвоїр тримався незворушно.

— Розумію, але куди він тут подінеться. Дивися, навіть повіситися нема на чому. Вікна теж нема. Не втече нікуди.

— Не втечу, — погодився Баглай. — Хіба через унітаз.

— Слухайте, — з кімнати рішуче виступив Гужва. — Мені здається, ви тут справді знущаєтеся над мої клієнтом. Нехай він уже без того засуджений і гірше йому не стане, але я тут, окрім іншого, стежу, аби все відбувалося згідно із законом.

— А я, Едуарде Васильовичу, що, по-вашому, роблю?

— Принижуєте людську гідність мого клієнта. Пояснювати, в чому? Чи освіти вистачить?

Кілька секунд слідчий та адвокат поїдали один одного очима. Потім Харламов повернувся до конвоїра, подивився крізь прорізи в його масці й повторив:

— Зніміть наручники. Під мою відповідальність, — конвоїр мовчки витягнув ключа, за мить Баглай потирав обидві руки. — Тепер, Баглаю, слухай мене уважно. На відправлення фізіологічних потреб тобі дається три хвилини. Це навіть багато. Двері лише прикриємо, зсередини ти не замикаєшся. Зачиняєш на оце, — він торкнувся пальцем шпінгалета, прикрученого всередині дверей, — ламаємо двері відразу. Затримуєшся хоча б на секунду довше — відчиняємо двері, навіть якщо в цей час ти сидітимеш на унітазі зі спущеними штаньми. Справедливо?

— Інший би сперечався, — розвів руками Баглай. — Я не буду. Три так три. Три хвилини самотності. Тільки давайте швидше, бо доведеться точно мені штани шукати, а це більший клопіт, — правою рукою він демонстративно зіжмакав видані слідчим папірці.

— Молодець. Тоді починай.

Харламов, Гужва та конвоїр відійшли від дверей, причинивши їх за собою.

Нарешті на Богдана Баглая ніхто не дивився. Він був сам, у нього вільні руки і три хвилини часу. Три хвилини фори. У його ситуації це дуже багато.

Прокурорський подарунок. Можна сказати, царський.

Тепер подивимося на адвокатський подарунок.

Спритно ставши навколішки, Баглай засунув руку під ванну, понишпорив там серед бруду і швидко намацав рукою ганчір’яний згорток. Плавно потягнув його до себе, відчувши знайому приємну вагу. Правильно, як і просив, мотузком не зав’язали, він би втратив зайві секунди. Зі згортком у руці Баглай випростався, присів на унітаз, швидко розгорнув його. У руці лежав ТТ, той самий захований лише в одному йому відомому місці ТТ. Адвокат, бажаючи заробити сімдесят п'ять тисяч доларів, виконав обидва його прохання. Пістолет — перше. Друге Гужва вже так само виконав, але без пістолета воно нічого не варте.

«Тульський Токарєв», «тотошечка». ТТ із повною обоймою. І семеро чоловіків, серед яких троє точно озброєні, один — на його боці, й двоє цілком цивільних, які не заважатимуть.

Баглай усміхнувся сам собі, і в цю хвилину ніхто, крім нього самого, не бачив — ці очі так само можуть сміятися. Але лише якусь мить, потім погляд знову зробився порожнім і холодним.

У нього може нічого не вийти. Зовсім нічого. Але в такому разі треба дозволити себе вбити, навіть змусити того, хто виявиться спритнішим, убити його. Інакше… Ні, краще не думати, що буде після невдалої спроби втечі. Краще не уявляти собі зараз ментівських морд, лютих і задоволених одночасно. Або… краще уявити собі їхній тріумф, їхню радість від його невдачі.

Саме так. Це додасть сили.

Баглай спустив воду, одночасно досилаючи патрон у патронник, а тоді вигукнув:

— Е, дядя, давай свої кайдани!

Двері прочинилися, у їх отворі зовсім близько стояв конвоїр у чорній масці. Блискавично скинувши озброєну руку, Баглай натиснув на спуск пістолета, наставивши дуло просто на закрите маскою обличчя з прорізами для очей та рота. В інше місце не можна — запаковане броником.

Постріл прогуркотів, наче гірський обвал. Конвоїр, певно, так і не встиг нічого зрозуміти, впав на підлогу, а Баглай уже рвучко викинув себе у коридорчик, відштовхуючи двері лівим плечем і тримаючи пістолет просто перед собою. Швидше за все, ніхто — окрім Гужви — не знав, хто стріляв. Тому Сташенко вистрибнув із кімнати на постріл, менш за все дбаючи про обережність. Він зустрівся з другою кулею, її прийняли затягнуті светром домашнього плетіння груди. Баглай зробив крок уперед, намагаючись не захопитися й не втратити пильність, не наступити на тіло, не заточитися.

— Назад! Назад! — почулося з кімнати. Вочевидь, ті, хто там були, побачили, як упав опер. Відразу після крику звідти шарахнув постріл у відповідь, і Баглай, не плануючи робити це раніше, підсвідомо закричав від удаваного болю і важко опустився на підлогу між підстреленими опером та конвоїром. Спрацювало — в отворі кімнатних дверей з’явився другий опер, Гирич, тримаючи табельного «Макарова» напоготові. Баглай не дав йому жодної хвилини — послав кулю знизу, потім для певності — ще одну, хоча бачив, що й без того влучив, і ворог завалюється на бік. Тепер маленький передпокій виявився завалений тілами.

Не сиди! Рухайся!

Тримаючи пістолет напереваги, Баглай випростався і, перестрибнувши через Гирича, ступив до кімнати. Ситуацію оцінив відразу: навпроти нього живими мішенями скупчилися слідчий, очкарик, що й далі не випускав камери, за їхніми спинами — пойняті, один підхопив дурнувату ляльку-макет, інстинктивно прикриваючись нею, трохи осторонь — Гужва в золотих окулярах.

Можливо, хтось із них хотів щось сказати. Але, напевне, ні в кого з них не було зброї, інакше по ньому б уже стріляли. Не залишаючи ані їм, ані собі часу, Баглай стрельнув у напрямку людей, цілячи у слідчого, та Харламов відчувши це, вчасно сахнувся вбік. За таких обставин куля все одно знайде мішень — один із пойнятих зойкнув і схопився за плече.

Значить, слідаче, ти рухома мішень.

Перевівши ствола, Баглай знову натиснув спуск і тепер влучив — Харламов схопився за голову, руки залило червоним, він почав осідати. Далі ствол націлено на очкарика, але той нарешті схаменувся. Баглай не врахував — цей теж мент. У нього летіла прицільно кинута камера, штовхнула в плече, Баглай таки втратив рівновагу й упав на підлогу разом із очкариком. Та він зігнув руку з пістолетом, дуло опинилося просто біля живота нещасного, цей постріл був глухим. Скотивши із себе експерта, який голосно стогнав, Баглай підхопився, послав кулю йому в голову, зустрівся очима з останнім неушкодженим — другим пойнятим, котрий притиснувся спиною до стіни. Стояв він надто покірно і приречено, тому остання куля влучила йому точно в голову.

Все.

Баглай гидливо подивився на криваву пляму спереду на своїй спортивній куртці. Потім — на адвоката, котрий поводився напрочуд спокійно, спостерігаючи за бійнею навіть із певним інтересом. Кинувши ТТ, Баглай підійшов до Гирича, витягнув із його руки «Макарова», придивився, побачив, як смикаються повіки, ступив трохи назад і всадив кулю йому в голову. Наступна куля розгатила голову Сташенка. Поранений пойнятий стогнав біля батареї, та Баглаєві не потрібні були ті, хто стогне й зможе кричати. Постріл змусив чоловіка замовкнути. І після цього Баглай нарешті перевів дихання і оглянув поле битви.

Вийшло. Чорт забирай, у нього вийшло!

Гужва стояв за спиною. Це не подобалося Баглаєві, він крутнувся на підборі й тепер дивився на свого адвоката, примруживши очі.

— Ну?

Гужва важко проковтнув важкий клубок у горлі.

— Це… це… обов’язково… почують…

— Нічого. Не встигнуть, — Баглай лишався навдивовижу врівноваженим. Він перестав нервуватися після того, як знайшов під ванною покладений туди адвокатом ТТ. — Я мушу заплатити, правда?

Гужва мовчав, лише намагався зробити якийсь жест головою.

— То правда чи ні?

— Я… не думав…

— Ти про все думав.

Усмішка Баглая перелякала Гужву ще більше. Він передбачав спробу втечі, навіть вдалу спробу, та м'ясорубки, яку влаштував тут його клієнт за лічені хвилини, він, доросла людина зі стажем роботи, справді не сподівався. Коли чесно, зараз йому вже не хотілося аніякісіньких грошей. Піти звідси скоріше, піти якнайдалі, і сьогодні ж — на поїзд, на літак, бігом, бігом не озираючись.

— Думав ти про все і знав, — повторив Баглай. — Хочеш, скажу, де лежать бабки? Тільки швидко: хочеш?

— Х…х…х…

— Хочеш, значить. Даремно. Ти лишишся живим, і бабки тобі потрібні не будуть. Правильно?

— Hi! — Гужва нарешті зрозумів, до чого хилить Баглай.

— Правильно. Тобі алібі потрібне, а не бабки.

Перш ніж Едуард Васильович Гужва встиг про щось подумати, Богдан Баглай підніс пістолет. Він знав, куди треба стріляти, аби не вбити людину. Зараз мертвим адвокат йому не потрібен.

Інакше мозаїки не складеш. Картинка неповною буде.

Гужва звалився на брудну підлогу. Баглай, намагаючись не замаститися в кров, обмацав його кишені, витяг гаманець, перевірив уміст. Не так уже й багато лаве носять із собою дорогі адвокати. Та нічого. Поки що йому вистачить.

Пістолет не вміщався в кишеню штанів і не тримався за поясом спортивок, тому Баглай з жалем лишив його тут, на місці. Не вистачало після всього попастися через те, що на землю випаде ствол у найменш слушний момент. Вікна квартири виходили у тихий двір, і в цьому йому справді пощастило. Аби вікна виходили на вулицю, постріли почули б уже давно. Заховавши до кишені адвокатів гаманець, Богдан Баглай вийшов, не озираючись, на балкон, не довго думаючи, перекинув ноги через бильця, повис на руках, потім стрибнув на м’яку землю з третього поверху.

Аби цього бідолаху Білокрила вбили десь в іншому місці, сьогодні Богданові б точно не пощастило.

Його просто могли застрелити під час спроби втечі. Або почути постріли й підтягнути «кавалерію».

Прослизнувши дворами до шосе, Баглай роззирнувся, помітив жовті шашечки на даху приватного таксі, спокійно, намагаючись не демонструвати забрудненої спереду спортивки, підійшов, нічого не кажучи, вмостився на заднє сидіння, і, перш ніж літній водій повернувся і почав щось говорити, назвав адресу й ціну. Щоб зовсім уникнути всіляких розмов, швидко, аж занадто швидко витягнув гаманець, висмикнув звідти кілька купюр і простягнув таксистові. Гроші перекочували з рук у руки. Машина рушила.

15

Ще вранці Баглай зважив усі свої шанси на успіх. Він не вважав себе аж надто дурним, аби не припустити — все замислене може піти шкереберть буквально через дрібницю. І тепер, у машині, нарешті усвідомивши, що перша частина плану йому, попри все, вдалася, він не поспішав привітати себе з перемогою. Намовити скнару-адвоката проникнути в квартиру і покласти під ванну пістолет — лише чверть справи. Він, між іншим, міг не спокуситися тими тисячами, але Баглай не без підстав уважав, що розкусив цього жука в окулярах із золотою оправою. Раз ствол лежав там, де він його знайшов, значить, Гужва вийшов на контакт із Голдовим Дімоном, назвав йому умовні слова, Голдовий Дімон отримав від адвоката чотириста баксів і адресу, запросто впорався із простеньким замком, поклав ТТ, за який заплатив Гужва, під ванну, знову закрив усе, як було, і не сушив особливо голови, кому й для чого це потрібно. За великим рахунком Голдовий Дімон навіть не знав, чиє прохання виконує. Йому заплатили чотири сотні за ствол і досить просту роботу. Більше його в цьому житті нічого не колихало. Можливо, до нього дійдуть чутки про те, що саме сталося на хаті, куди він заносив «тотошку», але він точно не побіжить до ментів, аби розказати про свою до цього причетність.

Постріляти той народ — лише півсправи. Кінець кінцем, постріляти Баглай ніколи не відмовлявся. А тут — така нагода і такі люди. Їх просто гріх не постріляти. Головне для нього тепер — вискочити з міста. Баглай був свідомий того, що трупи в квартирі вже виявили. Звісно, будень, люди теоретично на роботах, але ж не може звичайнісінький слідчий експеримент тривати аж так довго. Нехай, нехай півгодини фори в нього є, та не можна вважати всіх телепнями. Цілком можливо, в цей самий час оголошено загальноміську тривогу з неодмінним перекриттям усіх виїздів із Слобожанська. Але він так само усвідомлював — у такому вигляді, як зараз, ще й без грошей, зброї та документів його швидше затримають на виїзді. Робити ноги звідси треба ще сьогодні, тут він для себе вирішив остаточно й безповоротно. Туди, куди він прямує зараз, менти кинуться в першу чергу. Особливо близьких знайомих тут, у місті, в нього не водилося. Ночувати в бомжатниках, кущах чи лісосмузі? Ще чого, так точно знайдуть. Ні, рвати кігті, інші варіанти навіть не припускаються. За великим рахунком, у місті йому відсидітися немає де. І потім, треба скористатися ще однією послугою, яку зробив для нього адвокат. Поки він тут, у межах міста, він може собі лише зашкодити, набравши номер телефону, знайдений для нього Гужвою. Ясно, це простіше, аніж організовувати підкладання зброї в потрібне місце.

Таксі зупинилося біля Людчиного будинку. Баглай поки що не прийняв жодного оптимального для себе рішення, але прекрасно розумів: навіть серед білого дня тут, на околиці, він витратить на пошуки машини дуже багато дорогоцінного часу. Не сідати ж йому в маршрутку! У принципі, хід нестандартний, та краще не ризикувати.

— Командире, ще стільки заробиш, як почекаєш тут хвилин десять, — Баглай уже прикинув — грошей з гаманці Гужви на дорогу назад вистачить упритул, сам гаман доведеться скидати. Реально сюди можна доїхати за вдвічі меншу суму, дорога назад теж не коштує таких грошей. Але ситуація вимагала гарантій швидкості, які могли дати лише гроші. — Теща, сука, забула папірці вдома, до неї на базарі причепилися якісь маромої. Я з неї, скотини, ці бабки по любе вирахую.

— Тещі — вони такі, — охоче погодився таксист, хоча свою тещу він, мабуть, уже поховав. — Он моя — сімдесят, блядь, шість років, а ще собі на лікарства требує. — Ні, не поховав, але дуже хоче. Сам того не чекаючи, Баглай обрав правильну тактику для розмови. — Може, ну її?

— Закопаю, — пообіцяв Баглай. — Так добазарилися?

— І скільки тебе чекати?

— Кудись вона ті дурні папірці запхала, хрін його… Приблизно знаю, ну, від сили хвилин десять. Немає мене десять хвилин — їжджай собі, образ не буде.

— Давай, — знизав плечима таксист, витягнув з бардачка номер газети «Факти», розгорнув на кермі.

Хвіртку на висячий замок тут не замикали, а от на двері веранди його почепити могли. О цій порі й Людка, і її матір мусили бути кожна по своїх справах: донька — наливати мужикам пиво в пивниці тут неподалік, мати — продавати шкарпетки на тому ж таки базарі. І якщо хоч хтось із них виявиться вдома, нічого трагічного не станеться. Принаймні відразу його не здадуть. А може так статися, взагалі не видадуть. Та навіть тих нечисленних людей, яким він довіряв, зустріти саме в ці хвилини не хотілося.

Вочевидь, сьогодні був його день. Веранду не замкнули, вдома нікого не було — він поторсав вхідні двері й лишився задоволений. Не навісили замок навіть на ляду, що вела на горище. І в цьому була своя логіка: наскільки пригадував Баглай, восени цибуля з городу перетягалася саме на горище, туди ж затягували квасолю. Драбина лежала біля стіни, на своєму звичному місці. Підняти її, притулити до побіленої стіни і шаснути нагору зайняло менше хвилини часу.

Так і є. Підлога вкрита брезентом, на ньому розкладені тверденькі цибулини, далі під самою стріхою шурхотіли під руками квасолеві стручки. Після тюремних запахів ці сільські і якісь домашні пахощі видалися йому райськими. Відразу захотілося просто тут, серед цибулі з квасолею, скрутитися калачиком і спати, спати, спати, та й хрін його дери — нехай приходять сюди менти, хоч той самий опер на прізвище Глод, стягують його донизу, роблять, що хочуть, — заради того, аби кілька годин поспати тут, у затишку, подалі від тюремної параші, варто було розпочинати всі ці качелі. Та Баглай прогнав подалі провокаційні думки і порачкував у дальній кут, за бовдур, де сидів півтора року тому, звідки його змусив вийти настирний опер.

За димарем у кутку його рука намацала широченьку дошку, прибиту цвяхами так, аби закривати куточок собою. Сюди не додумалися б зазирнути навіть господарі будинку. Вони взагалі не залазили в цей куток. Для чого, коли димар працює справно, а там столітня пилюка і, мабуть, щурі. Дошку Баглай вибирав і прибивав сам. Зараз під руками не виявилося нічого, аби підважити її та витягнути цвяхи. Присівши і взявшись пальцями за найближчий до нього край, Баглай потягнув дошку на себе. З першої спроби нічого не вийшло, і тоді він смикнув її відчайдушно, раз, вдруге, втретє вона піддалася, Баглай поточився, завалився на спину, але — ура! — з дошкою в руках. Відкинувши її, мацнув рукою. Дерев’яна шкатулка, знайдена серед мотлоху в комірці Людчиної матері, картонна коробка з-під якогось взуття. У шкатулці, перетягнуті гумкою, лежали, складені в три акуратні пачечки, сімдесят п'ять тисяч доларів. Під ними — справжній паспорт зі справжньою фотокарткою Богдана Баглая на ім’я Юрія Сивоконя. Справжній Сивокінь за документами був старшим від Баглая на три роки, та сам Баглай ніколи не виглядав на свої, йому й без того завжди давали менше. У будь-якому разі інших документів тепер у нього не було. З коробки він витягнув малокаліберний пістолет Марголіна і коробочку патронів до нього. Неабияка зброя, та все ж таки краще, ніж нічого.

Переховати гроші сюди Баглай вирішив відразу після того, як стратив Микиту. Придурок не обдурив, у вказаному місці справді знайшовся пакетик із зеленими грішми. Спочатку Баглай тримав їх у хаті, але потім, за кілька днів до арешту, щось змусило його переховати гроші та паспорт сюди, на горище. Коли у двері постукав чужий, він юзнув на горище швидше інстинктивно, бажаючи триматися ближче до свого скарбу і зброї. А потім стріляти раптом розхотілося: з «марголіним» проти серйозної зброї не попреш, сховок дуже кортіло зберегти. Незаймані гроші на волі — завжди чудовий привід торгуватися. Тому він і вийшов на мента практично з голими руками.

Пачечки доларів вмістилися в кишенях штанів. Коробку з пістолетом Баглай запросто взяв під руку, резонно розсудивши, що таксиста абсолютно не зацікавить її вміст. Туди ж після коротких роздумів поклав паспорт. Дошку закинув у протилежний куток, швидко спустився, однією рукою поставив ляду на місце, поклавши коробку на підлогу, опустив драбину. Здається, впорався. Критично оглянув себе, обтрусився і поспіхом вийшов із хати.

Таксист чесно чекав на клієнта, заглибившись у газету. Вмостившись на заднє сидіння і поклавши поряд коробку, Баглай відкинувся на спинку.

— Жени!

— Усе знайшов?

— Під ліжком тримала, уяви?

— Це ще нічого, — дядько-таксист запустив мотор, розвернувся, виїхав на дорогу. — Куди?

— До базару, центрального, тільки не на головний вхід. Знаєш, там…

— Та знаю, знаю, — відмахнувся таксист. — Це ще, кажу, нічого. Ось у мого кума теща чоловіка свого спалила. Ну, після смерті, кремація, знаєш. А оцю от урну з прахом під ліжком тримала цілий рік. Ховати не хотіла, наче він у неї золотий. І що ти думаєш? Дах у неї потік — мама дорога!

— У всіх у них дах не слава Богу, — підтримав розмову Баглай і вкотре пошкодував, що не вміє водити машину. Пістолет-мілкашка справді несерйозна зброя, та отакого лоха-водилу налякати, а то й завалити за нєфіг. Краще завалити, сісти за кермо і гнати, прориватися звідси. Але захоплення машини в найближчі плани не входило.

До базару їхали мовчки, кожен думав про своє. Аби зрізати кут, таксист поїхав не через центр, і це добре: в Баглая з кожною хвилиною ставало дедалі більше підстав хвилюватися, що менти в центрі міста вже стоять на вухах. Навіть якщо вони не зазирають в кожну машину, водій неодмінно запідозрив би щось неладне і нарешті звернув увагу на таки підозрілого пасажира, нехай він і платить нормальні гроші. На свою голову звернув би, звичайно, та сьогодні з Баглая трупів вистачало.

Розплатившись і вийшовши з машини, Баглай тут же, при вході, купив на дріб'язок, що лишився, великий поліетиленовий пакет і поклав туди коробку. Тут же, недалеко від цього входу, працював платний нужник. Копійок йому якраз вистачило, вільна кабінка теж знайшлася. Баглай швидко переклав пачечки доларів у коробку, лишив собі три сотні окремо. Обмінник працював біля входу, що виходив на одну з центральних вулиць, від яких утікач твердо вирішив триматися якнайдалі. Але торгівці в рядах охоче брали долари, даючи здачу національною валютою. Перебирати одягом не було часу. Тож за двадцять хвилин Баглай зняв за прилавком уже досить брудний спортивний костюм, одягнув перші-ліпші джинси, що підходили за розміром, затягнув їх шкіряним паском, натягнув на худий тулуб першого-ліпшого светра, купив шкірянку, кепку, середніх розмірів спортивну сумку, куди поклав коробку. Від часу його втечі минуло трошки більше години, базар існував своїм спокійним життям, ніяких облав не передбачалося.

Сьогодні таки його день.

Приватні таксисти крутилися неподалік, вишукуючи клієнтів. Його знайомець на «Жигулях» уже кудись дриснув, та вдруге до одного й того самого підходити не хотілося. Не виглядало логічним наймати собі якусь іномарку. Вигляд у нього самого тепер явно босяцький, а босяк у якомусь там «Опелі» швидше приверне увагу. Тому Баглай вибрав для себе такі самі непоказні «Жигулі». Водій у потертій шкірянці поверх спортивного костюма виглядав трошки старшим за нього самого.

Домовилися з хлопцем дуже швидко. Для порядку Баглай поторгувався, але все ж таки за тридцять баксів приватник погодився відвезти клієнта до найближчого райцентру — Ромен. Із міста виїхали на диво спокійно. Несподівано Баглай уявив себе на місці ментів і зробив невеличке відкриття: вони не знають, не здогадуються, навіть думки, напевне, не припускають, що в нього при собі є гроші. Причому — серйозна сума. Так, вони можуть припустити, — і припустять! — що йому допомогли підготувати цю втечу. Вони таки можуть будувати будь-які припущення, окрім одного: Богдан Баглай купив новий одяг на базарі і спокійно, без сторонньої допомоги, вибрався з міста на таксі.

Коли проїздили пост ДАІ, втікач напружився, навіть розстебнув змійку на сумці, яку тримав на колінах, і зробив вигляд, ніби щось шукає. Тільки-но даїшник спробує їх зупинити, не важливо, задля якої потреби, він вихопить пістолета, тицьне водилі в голову і накаже газувати. Отоді справді доведеться відходити лісами, мов справжній партизан. Нічого не сталося: даїшники оточили якогось «бімера», кремезний бритоголовий водій махав руками, ніби виправдовувався. Один даїшник таки подивився в їхній бік, хлопець-таксист усміхнувся, помахав йому рукою, той відмахнувся жезлом, і «Жигулі» виїхали за межі Слобожанська.

Богдан Баглай був вільний.

Коли приїхали на місце, він попросив висадити його в центрі, розрахувався, дочекався, поки таксі зникне з очей, закинув сумку на плече і попрямував у бік головної пошти. Йому потрібен був міжміський переговорний пункт. Годинник на стіні показував двадцять по четвертій, вільна кабінка для нього знайшлася. Потрібний телефон Баглай вивчив напам'ять, і тепер потрібно лише одне: аби опер Глод сидів зараз удома. З’ясовуючи на прохання Баглая домашній телефон опера, Гужва заодно дізнався — той подав рапорт про звільнення і, здається, навіть звільнився. Хоча якийсь час рапорту не давали ходу. Такий розклад влаштовував Баглая і зовсім не перешкоджав його планам.

Навпаки.

Трубку на тому боці дроту взяли після п'ятого гудка, коли втікач уже збирався вішати свою.

— Я слухаю.

— Мені потрібен Глод, — Баглай не був певен, що опер, який пов’язав його, запам'ятав голос свого «хрещеника».

— Слухаю.

— Це Баглай говорить. Знаєш такого?

— Не смішно, — відповіли після паузи.

— Не смішно, — погодився Баглай. — Слухай сюди, капітане. Ти вже не при ділах, але мусиш знати, що сьогодні вдень я зіскочив і підкинув вашим роботи…

На тому боці запанувала тривала мовчанка. Нарешті Глод озвався:

— Тебе дістануть. Коли це справді ти…

— Знаєш уже, — задоволено кивнув сам собі Баглай, — нічого, побігають твої хорти. Наперед їм хвости накрутять…

— Краще здайся сам.

— І що буде? У нас же не розстрілюють, дурню. Хіба при спробі втечі. Ви, менти, наче запрограмовані. Фрази дурні: «Стій, стрілятиму», «Краще здайся»! Кому краще?

— Чому ти дзвониш мені? І взагалі, яким хріном ти…

— Спокійно. Слухай — і все. Я не вбивав ніякого Пустовіта. Почув мене добре? Всі інші на мені, моя робота. Пустовіта не вбивав. Навіть у очі його не бачив. Знайди, хто його вбив, і багато чого стане зрозуміло.

— Для чого ти…

— Все, більше говорити не хочу. Я не вбивав пенсіонера Пустовіта. Я взяв це на себе. Про мій дзвінок ти, звичайно, доповіси. Ну, й нехай почухаються, кому треба. Мені це нічого ні додасть, ані відніме. Просто я його не вбивав. Пока, опер.

Цілком задоволений собою, Баглай поклав трубку. Тепер, поки ще видно надворі, треба щезнути з Ромен. Дзвінок менти, без сумніву, пропасуть уже за півгодини, і в містечку почнеться без перебільшення облава. Біля автостанції Баглай домовився ще з одним приватним таксистом і вже за півтори години був на залізничній станції в Прилуках. Поки що він грав із міліцією на випередження. І випереджав.

До кінця дня він планував дістатися до Києва. І розчинитися в ньому.