Прекрасна чаклунка

Повний рот сиру

Над правим берегом Рейну, там, де річка, що доти текла на захід, плавною дугою звертає на північ, днів на п’ять дороги тягнеться скелястий кряж, порізаний ущелинами й укритий грізною, шумливою пущею, за похмуру славу та темний колір названою Шварцвальдом, тобто Чорним лісом. Справді, важко уявити собі щось чорніше за той дикий густезний праліс із старезних смерек зі сріблястими стовбурами та гілками, обвислими під тягарем лишайників, що висіли, наче пошматовані вітрила на реях розбитих кораблів. Піскуваті стежки губляться, ніби запавши під землю, в заростях моху та папороті, населених лісовиками, мавками та всякими страшидлами. Тихо, ніщо й не ворухнеться, хіба шасне в схованку лисиця. Є там місця, куди ніколи не проникає сонце; там живуть ведмеді, борсуки, і там-таки нібито знайшла притулок ватага грабіжників, які прозвали себе «веритаріями», яких дехто вважав чортами, а дехто — ангелами-охоронцями. Перші, що вважали їх за чортів, твердили, ніби це звичайнісінькі розбійники, тільки численніші, спритніші, краще озброєні й кровожерніші, ніж звичайно. Другі держалися думки, що назва «веритарії» придумана не просто так, а виведена з латинського слова «верітас», тобто «правда», — а це, як відомо, щось чисте й боговгодне. І ті веритарії справді поводяться так, що сам бог може дивитися на них тільки схвально й замилувано, бо вони нікого не кривдять, навпаки, захищають покривджених, і не грабують, а відганяють грабіжників. Зате накидаються без розбору на кожного, хто чинить паскудство, — лютеранин він чи католик, швед чи німець. Та однаково їхня присутність у Чорному лісі не тішила, бо веритарії нібито завжди з’являлися там, де назрівало лихо. В Чорному лісі досі було більш-менш спокійно, тож поява там веритаріїв не віщувала нічого доброго.

Води в Чорному лісі аж забагато. Потічки стрибають і булькочуть по бескетті, кришталеві водоспади ринуть із веселих гірських озерець, що оздоблюють схили стіжкуватих пагорбів та гір, з яких Фельдберг — найвища, а Бельхен і Блауен — лиш трошечки нижчі. Корови, байдужі до стукоту дятлів та жовен, що пурхають у вільшині, скубуть на полонинах та галявинах траву з гіркуватим запахом. Тут, у Чорному лісі, збирає Дунай свої перші води, а долинами, де клубочиться туман, ринуть струмочки, струмки та річки, з яких Вутах, Вебра, Ельц, Мург та Альб упадають просто в Рейн, а Енц і Нагольда — в Неккар. Але перейдімо вже до суті: над однією з цих річок, над Мургом, за урочищами села Гернсбаха, в затінку пагорба Голо стояла старовинна корчма «Вовкулака», яка напевне пам’ятала дні, коли славної пам’яті Мартін Лютер тільки вчився розбирати літери, а Томаса Мюнцера ще й на світі не було. І в тому «Вовкулаці» з призволу самого антихриста почався фінал нашої довгої розповіді про життя й подвиги Петра Куканя з Куканя, героя, що ненавидів зло, але не знав, як із ним боротись.

Був січень року тисяча шістсот тридцять другого, тобто другого року так званої шведської війни, що почалась тоді, коли король Густав-Адольф висадився в Померанії, або ж чотирнадцятого року так званої німецької війни, тепер, коли ми вже понад триста років зберігаємо в пам’яті дату її закінчення, відомої як тридцятилітня війна. Король Густав-Адольф саме перезимував недалеко звідти, в старому й славному Мангаймі над Рейном, і це неабияк дратувало фактичного короля Франції, кардинала Рішельє, який хоч і підтримував німецьку війну грішми та затягував її дипломатичними інтригами, але не був радий, коли театр воєнних дій наближався до священної землі Франції. Можна ще додати, що, ймовірно, саме близькість шведів принадила до Чорного лісу розбійницьку ватагу веритаріїв, хай там які вже були їхні наміри та інтереси.

Зима того року була не сувора, але похмура. З лісу долинав шум, сповнений лихих передвість і туги, що брала за серце. Ночами сич ухкав на диво часто й сумно.

Того дня, коли починається наш фінал, до корчми «Вовкулака» по обіді зайшов волоцюга-вояк, що простував, як він сам сказав, у Мангайм, щоб найнятись на службу до шведів. Він був чолов’яга не молодий і не старий, років сорока, невисокий, але й не низький, кремезний, але ні крихти жиру — самі жили та м’язи. За кухоль дешевого молодого вина, яким його залюбки почастували охочі послухати, що діється в широкому світі, він біля коминка розповів тамтешнім людям, серед яких були один коваль і один мельник, а то самі дроворуби та пастухи, про всякі пригоди зі свого життя, такі несамовиті й неймовірні, що слухачі не тільки крутили головами, а на знак недовіри до такої несусвітньої брехні штовхали один одного ліктями під ребра, посміюючись іще й з його химерної мови, бо він говорив жаргоном обійдисвітів, що знають добрий десяток мов, але жодної до пуття. Він сказав, ніби змолоду служив у Туреччині яничаром — був тоді магометанином — і дослужився до чину яничарського генерала. То була, як мусив визнати кожен, загадкова кар’єра, але Франтине щастя — той вояк звався Франтою — тривало недовго, бо султана, прихильного до нього, замордував рідний брат, а потім наказав вирізати всіх його прибічників. Франта встиг дати драла, та на кораблі, яким він утікав, спершу вибухнув бунт, потім корабель розбився й усі потонули, тільки йому, Франті, пощастило допливти до невеличкого острівця, на якому він прожив сам-самісінький трохи не рік, харчуючись усякою морською гидотою, яку ловив і запивав дощовою водою, що натікала в ями та розколини в скелях. Та врешті його підібрав корабель, який плив до Індійської землі. Чи знає хто, що то за Індійська земля? Коли в давнину Господь послав туди святого Павла, святий жахнувся й заблагав: «Господи, піду куди завгодно, тільки не до Індійської землі». І мав рацію, бо нема в світі землі гіршої й паскуднішої. Люди там моляться на корів, а своїх мерців не ховають у землю — віддають на з’їжу крукам; спека там така, що на розжареному сонцем камені можна пряжити яєчню, тільки треба пильнувати, щоб не пригоріла. Тому Франта при першій нагоді втік на одному португальському судні до землі Австралійської, де живуть чудні тварини, що носять своїх дитинчат у прирослій до черева торбі, а птахи виростають як теля завбільшки, літати не вміють, зате бігають швидше за арабського коня. А коні гам муркочуть, ніби коти, і ластівок немає, бо ластівки, як відомо, восени відлітають на південь, а на Австралійській землі ніякого півдня нема. А що там немає півдня, то Франта, коли йому та земля невдовзі набридла, подався на північ і діставсь аж до Ескімоської землі, де жінки прожовують своїм чоловікам чоботи, щоб були м’якенькі. На тій землі є велика гора, звана Божим Годинником: вона вся діамантова, на ній ніщо не живе й не росте, тільки раз на тисячу років прилітає пташка погострити об неї дзьобик, і кажуть, ніби, коли ті пташки своїми дзьобиками зітруть усю гору, мине рівно одна секунда вічності; тому гору так і називають. Ну, а коли Франта з тих чудних і диких країв вернувся до Європи, тут уже кипіла війна. Він воював усюди і всюди показував свою відвагу — допомагав Тіллі розбити Мансфельда, та й Вальдштейнові дав змогу подужати того ж таки Мансфельда під Дессау, потім знов під командою Тіллі давав чосу данцям, але в бою під Брайтенфельдом, де Тіллі зазнав поразки від короля Густава-Адольфа, Франту поранило, і він три місяці видужував. Ну, а тепер оце вирядився доводити своє геройство в армії того ж таки Густава-Адольфа, проти якого воював торік і пересвідчився, що то войовник випробуваний і вправний, фортеці та укріплені міста падають перед ним, як хатки з карт, і він через рік закінчить цю війну останньою переможною битвою — за це Франта ручиться своєю бувалою в бувальцях головою. А поки що Франта ладен іти на нові злигодні, в нові баталії, хоча вже й тим, чого зазнав, вимучений, ніби хвойда після ярмарку. З голим задом він у цю війну встряв, з голим задом воює і нічого на ній не здобуде, хіба кілька латок на той голий зад, та що вдієш: хоча жити не конче треба, — адже наукою давно доведено, що, як хтось умре, хоч би й сам папа чи цісар, однаково нічого не станеться й не зміниться, — але все ж таки жити хочеться, дарма що ніхто не знає чому, а от хочеться й квит.

Коли вояк Франта скінчив свої байки, настала тиша, яку порушив коваль, чоловік бувалий, бо, коли був ще мандрівним підмайстром, добився аж до Швейцарської землі:

— В усе я повірю, що ти тут наплескав, махаметане, все візьму за правду: і ту твою діамантову гору, і тварин, що носять дитинчат у торбі, й те, ніби десь живе народ, що молиться на корів, — з усім погоджуся, на все тобі прикивну, хай буде правда, лиш в одне не повірю: ніби ти, голово нечесана й пико неголена, був генералом у яничарів. Бо я не вчорашній і не сьогоднішній і добре знаю, що таке яничари: найкраще в світі військо, воно вигравало туркам усі війни, коли турки ще ходили в походи. І що такий волоцюга, як оце ти, такий голодранець і злидень та був у тих яничарів командиром — це курям на сміх, я про таке й Думати не хочу.

Солдат Франта нітрохи не образився, тільки поважно відповів:

— Так, справді, то була дивовижна пригода, і я ще й нині, через стільки років, сам дивуюся, як воно могло статись. І все ж це правда, я тобі зараз доведу.

Та перше ніж почну доводити, затям, будь ласка, що турецький король — його там називають падишахом чи султаном — настановив мене яничарським генералом не за мій вельможний рід, бо я син повії, і не за вченість, бо я, проживши вік у доброму здоров’ї й страху божому, не навчився ні читати, ні писати, і не за кебету до командирства, бо я, відколи живу, ніколи не командував, а тільки за мою силу: перше ніж стати генералом, я мусив перемогти в боротьбі чоловіка, сильнішого за якого тоді не було в світі: він і. досі був би сильніший за всіх людей, якби не втонув з тим самим кораблем, із котрого мені тоді пощастило врятуватися. Він, кажу, був найсильніший з усіх людей, ну, і найбільший навіженець, але то вже інша історія. Тепер подивись, а тоді вже балакай.

І, вхопивши коваля, теж крем’язня нівроку, правою рукою під ліве коліно, а лівою за пояс, без видимого зусилля підняв його й почепив за ремінний пасок на вбитий у стіну гак для копчених окостів та ковбас. Коваль репетував, бив п’ятами в стіну, але Франта зняв його лише тоді, коли коваль запевнив, що вірить у Франтине генеральство й замовляє йому новий кухоль молодого вина. Ця невеличка пригода добре розвеселила всіх, і корчмарка насилу встигала носити кухоль за кухлем, а корчмар — ставити крейдою на стіні риску за рискою на знак боргу. А один тамтешній музика зацигикав на скрипочку, і що дужче смеркало, то гучнішав гамір у корчмі. Тож не можна — та й не треба — сумніватися, що пиятика затяглась би до ночі, але раптом із села почулася стрілянина й крик, а за хвильку до корчми вбіг переляканий челядник:

— Шведи! Рейтари! Грабують! Убивають!

І справді, загін шведських рейтарів, десятків зо три, кілька хвилин тому налетів на село. Кілька хвилин, але чого вони встигли за ті хвилини накоїти! Декотрі, навіть не спішившись, просто верхи в’їздили до людських осель, мов до стаєнь, а дехто зостався надворі — той хапцем хапав дівчину та валив додолу, той простромляв шпагою пахолка, який намагався вивести з хліва корову й утекти з нею в ліс, той підпалював дровітню, щоб присвітити товаришам, та все так завзято і так уміло, боже праведний! Ми сказали, що їх було тридцятеро, ну, може, тридцять п’ять, не більше, але всюди їх було повно, в світлицях і в погребах, у коморах і в шпихлірах, у стайнях і стодолах, і всі були при ділі, всі бадьорі, веселі й щасливі, як тільки може бути щасливою людина, що їй усе дозволено й що досягла найжаданішого в світі — цілковитої свободи. Вбий, кого захочеш, зґвалтуй, кого запопадеш, підпали, що займеться, знівеч, що заманеться, спаплюж, украдь, поламай, розбий, розмолоти, розколи, роздери, розвали, проштрикни, розтопчи, розпори, розмети, розкидай усе, що тобі захочеться знищити, споганити, і все це з солодкою свідомістю, що ти чиниш добре, бо служиш у лавах тих, котрі б’ються за правду. Солдати трощили меблі, палили їх у печах, грубах, коминках, хоча дров було вдосталь, виламували вікна й двері, відчиняли скрині та судники, вигрібали з них одежу, посуд, ковбаси, сало, зв’язували все те клумаками, й крик людей, яких убивали, мучили, катували, крізь лійку наливаючи їм у рот гноївку (таке частування називалося «шведський трунок»), утинаючи їм вуха й носи, припікаючи їх вогнем, аби призналися, де в них заховані гроші. Крик людей зливався з ревом, скиглінням та кувіканням безсловесної худоби та птиці, бо шведи завітали до Гернсбаха не на хвильку, вони збирались побути тут довгенько, погуляти як слід, перше ніж поберуться далі, а власне, поки спалять усе, що лишалося. Отож вони різали, кололи, вбивали курей, овець і корів, розтинали, білували, пекли та смажили, одне слово — поводились як удома. В одній оселі застали господиню — варила в казані юшку на вечерю; шведи занурили їй голову в киплячу рідину й рогачем держали за шию, поки перестала борсатись. Про те, що робилося з іншими жінками в селі, молодими й старими, краще мовчати, а про те, що діялося з дітьми, краще й не думати.

А що ж тим часом наш бравий вояк Франта Ажзавтрадома, що саме якимось дивом виринув з потоку нашої розповіді? Може, хто гадає, ніби він вихопив шаблю та кинувся на поміч селянам? Аякже! Франтине життя було трудне, таке трудне, що він не дійшов, та й не міг дійти ні до яких етичних засад, окрім необхідності дбати про власну безпеку й добро. Що було йому до загибелі села Гернсбаха, в якому він не мав і соломинки власної і про яке до сьогодні навіть не чув! Скільки вже разів у своєму житті він бачив таких наскоків, мордувань й грабунків, скільки бачив пожарищ та руйновищ по отаких селах чи садибах, де стриміли тільки почорнілі рештки стін і коминів, а жили самі пацюки або часом ще й вовки!

Тільки-но почувши з уст переляканого челядника страшну звістку, всі з. шинку розбіглись, вибігли стрімголов і корчмар із дружиною — мабуть, аби щось винести та врятувати, поки є час. Франта зостався в корчмі сам. Начепивши пояс із шаблею, якого був скинув, і повісивши на плече подорожню торбу, аби можна було без загайки вшитися, коли припече, він скористався з нагоди на свій лад: не бувши велетнем духу чи дії, звиклий ходити шляхами найменшого опору, глибоко байдужий до ґвалту, що долинав із села, він заходився допивати вино, покинуте втікачами: того вина було на всіх столах удосталь, бо корчмарка незадовго перед появою челядника принесла з погреба нове барильце.

Насамперед поквапно вихилив два недопиті кухлі, потім здогадався позливати недопивки з кількох кухлів у один глек, а тоді, звеселений і задоволений своєю долею, тримаючи за вухо повний глек, почав нишпорити по корчмі, сяк-так освітленій вогнем, що догоряв у коминку: чи не знайде чого попоїсти? І таки знайшов: за ковпаком на коминку підігрівалась велика миска білого сиру, добре відтопленого й щедро политого пивом. Франта жадібно вхопив дерев’яну ложку, застромлену в ту принадну м’яку масу з міцним, мужнім запахом, і, не звиклий до тонких застільних манер, роззявив ротяку й напхав сиру аж поза щоки. Та леле! Саме коли він з тваринною насолодою, давно вже не звіданою, — бо в своїх мандрах по спустошеній Німеччині він здебільш голодував, — почав рухами горлянки пропихати в стравохід цей гаргантюанський ковток, двері розчахнулись, і до корчми влетів здоровенний мов дуб чолов’яга. Обидві його руки до ліктів були в крові, в правиці він держав палаш, теж закривавлений, на ногах мав шведські ботфорти з острогами, а його капелюх замість пір’їни був прикрашений щойно відтятою дитячою ручкою. Він роззирнувся по корчмі правим оком — лівого не мав — і, побачивши біля коминка Франту, ревнув:

— Ти хто?

Франті годилось би відповісти, приміром, так: «Слухай, друзяко, я солдат, як і ти, хоча тепер і не на службі, тож дай мені спокій, а я дам спокій тобі, знай своє діло, а я знатиму своє». І нема сумніву: якби він сказав щось таке, все було б гаразд, і Франта чкурнув би звідти та й уникнув шведських рук, і в нашій історії не лишився б. Але гак не сталось, бо Франта, маючи повний рот сиру, не міг здобутись на слово, тільки ковтав та ковтав, аж очі вирячивши з натуги. А це розлютило шведа до краю, бо вигляд чужого вояка, що напхав собі рота, зачепив його власницькі інстинкти: в дусі згаданої вище абсолютної свободи, якою він упивався, наче горілкою, весь Гернсбах із усім, що в ньому — точніш, усім, на чому спинялось його єдине око, — належав їм, шведам, і не було тут нічого такого, з чим він не мав би права повестись як заманеться. Отже, йому належала й та миска білого сиру, запах якого сповнював корчму, і тільки від нього, від його вільної ухвали залежало, чи викинути той сир разом з мискою у вікно, чи розтоптати його по підлозі, чи намазати ним комусь обличчя або й ще щось, а може, вивернути комусь на голову чи зробити з ним щось не менш дотепне. Отож, коли якийсь чужий волоцюга, якийсь незнайомий паразит наважився вчинити з цим сиром по своїй волі, це було злочином, що волав про помсту. І швед замахнувся скривавленим палашем, щоб розрубати Франту надвоє, але його спіткала невдача: Франта встиг схопитися, трахнути його по голові глеком, повним вина, тоді вихопив шаблю, і на одного похмурого актора Великої війни стало менше, а його абсолютна свобода згасла, мов задмухнута свічка.

Та до корчми вже вдиралися дверима й вікнами нові й нові шведи, всі й досі п’яні від свободи, оскільки вони ще не діставали в Гернсбаху справжньої відсічі, то нещастя з їхнім товаришем, якого зарубав невідомий чужий вояк, так розлютило їх, що їм повідбирало мову. Завиваючи з люті, з палашами, шаблями та шпагами в руках, — кожен мав таку зброю, яку спромігся десь колись добути, — вони кинулись на Франту, щоб сквитатися з ним. Спритний, як мавпа, Франта не розганяючись вискочив на шинквас і згори рубав нападників шаблею, намагаючись протриматися, поки догорить вогонь у коминку: тоді, в темряві, може, пощастить утекти. На лихо, той сир, якого він досі не встиг проковтнути, пішов у горлянці не в ту дірку — не в сирну, а в калачеву, і Франта похлинувся. Це був кінець, бо неможливо водночас відбиватись шаблею від цілої тичби ворогів і кашляти, мов застуджений нічний сторож. А оскільки шведи хотіли взяти Франту живцем і натішитись його повільною смертю, вони вхопили його голими руками за ноги, і він незчувся, як полетів з шинкваса; його схопило стільки м’язистих рук, скільки змогло дотягтись до нього; тоді Франту вмить зв’язали його власним ременем і витягли на майданчик перед корчмою, наче підсвинка, що безсило борсається в лантуху.

Почалась коротка нарада, що з ним зробити — засмажити в печі, закопати в мурашник чи підвісити за пальці до гілляки й розпалити під ним вогонь; та погляд на оберемок загострених кілків, що лежали під стіною корчми, — певно, господар хотів поставити з них якийсь частокіл для захисту від худоби, — підказав одному шведові думку, яку всі зразу підхопили:

— Посадімо його на палю.

З Франти вмить стягли штани, і солдати, вже без реготу, бо йшлося про поважне діло, але, як і перше, безмежно щасливі, злагоджено, як добрі фахівці, розвели Франтині ноги і, притискаючи їх до землі, приклали до відповідного місця гостряк одного з кілків. Екзекуція принадила до корчми численних вояків, що доти плюндрували село.

— Дурні ви, хіба це так робиться! Жабоколи недотепні! — репетував Франта. — Пустіть мене, я вам покажу, як садовлять на палю по-справжньому! Покажу на отому бороданеві, то ви зо сміху боки рватимете, руки мені цілуватимете за таку потіху! Побачите, як це роблять у Туреччині — вони там мастаки садовити на палю!

Але Франтині слова не мали ніякого успіху, та й не дивно, бо в смертельному страху він говорив рідною чеською мовою. Тим часом один із вояків уже приніс із кузні важкий молот, щоб забити ним кілок у тіло Франті, другий моторно копав яму, куди мали вкопати кілок, коли настромлять Франту на нього, і все йшло як по Маслу. Та зненацька з темряви блиснув залп, і зразу все скінчилося: впав копач ями, повалився й той, що приніс молот, повбивані були й ті, котрі притискали Франту до землі, й ті, котрі дивились, а кого минули перші кулі з пістолів, ті кинулись навтікача, але згинули під копитами шалених вершників, що вдерлися до села з усіх кінців.

Очманілий від страху Франта спочатку не второпав, що сталось, а коли нарешті второпав, то побачив вусатого кучерявого чоловіка, який стояв коло нього навколішки й розв’язував йому руки. За тим чоловіком нерухомо стояв ще один, схрестивши руки на грудях. Франта звів погляд вище — і знов його пойняла тривога, навіть захотілося вщипнути себе, пересвідчитися, що він іще живий і що його справді врятували від смерті.

— Грім мене побий, — сказав він, — їй-бо Петр!

— Мабуть, що так, — відказав Петр. Він байдуже, втомлено дивився кудись убік, на вершечки ялин, що погойдувались проти аспідно-сірого нічного неба, на якому де-не-де поблискували зірки.

— Ти живий? — спитав Франта. Бо він, як це часто буває з мужніми людьми, вірив у привиди та духів померлих.

— Здається, — відказав Петр.

— То й я живий? — знову спитав Франта, сповнений прикрих сумнівів.

— Живий, — відповів Петр. — І я радий, що ми тебе заскочили в такому становищі: здається, ти Не належиш до цієї підлої банди.

Заспокоєний, Франта сів і озирнувся довкола, шукаючи свої штани.

— Що ні, то ні, — сказав він, схвально дивлячись, як Петрові товариші вправно, завзято, під жахливий свист шабель дорубують решту шведів, глухі до їхніх благань про пощаду, потім додав: — Зате твоя банда дарма хліба не їсть.

— Атож, — погодився Петр. — Але ми не вбиваємо безневинних, ми їх рятуємо, як ти щойно пересвідчився на собі. Наша мета наскрізь гуманна.

Франта вирячив очі.

— Господи, то ви, може, веритарії?

— Нас прозивають так, — відповів Петр.

Франта схопився на ноги.

— Ти такий, як був! — вигукнув він. — Не робиш злочинів, а караєш їх! І мета в тебе наскрізь… як ото ти сказав?

Петр утомлено зітхнув:

— Гуманна.

— Гуманна! — повторив Франта. Одначе, помітивши, що веритарії всупереч своїм винятково гуманним цілям роздягають мертвих шведів, трусять їм кишені й забирають усе, що має хоч якусь вартість, додав: — А можна пристати до вас? Мені здається, у вас тут веселенько…

— Боюся, ти трошечки розчаруєшся, — сказав Петр. — Але можна спробувати, чи ти нам придасишся.

— І ти не матимеш нічого проти того, щоб я вибрав собі котрусь із отих шведських кобил, що зосталися без хазяїна?

Петр тільки знизав плечима, гучно свиснув у свисток і наказав:

— Кінчай! По конях!

І, на подив Франті, — бо в ті часи дисципліна в усіх арміях уже розкладалась, — гуманні розбійники зразу покинули своє цікаве діло, щоб виконати наказ командира, яким, очевидно, був Петр. А до простору, освітленого підпаленою дровітнею, помалу, нерішуче наближались, мов тіні, жителі села, яким пощастило втекти від грізних гостей і які аж тепер більш-менш повірили, що Петрові розбійники мають зуб тільки на шведів і пригнали не для того, щоб чинити гвалт услід за ними. Крізь тріск охопленого вогнем дерева пробивався незрозумілий багатоголосий шепіт, у якому чути було щось наче «Вей… Вей… Вей…», тобто «Горе… Горе… Горе…» Але насправді то було не «вей…», а «ве…» — перший склад слова «веритарії», яке з шанобою й острахом передавалося з уст в уста.

Петр, уже в сідлі, звернувся до них:

— Мені жаль, та більше нічого ми для вас не можемо зробити. Не вас одних таке спіткало. Це розрада погана, але дуже людська, бо така вже тварюка з людини: їй легше, коли вона знає, що не тільки їй погано. Коли це вас потішить, — а я певен, що потішить, — то знайте: іншим було ще гірше, ніж вам, бо їм в останню хвилину ніхто не прийшов на поміч. До сумного ж кінця дійшов homo humanus, обернувши проти самого себе свою здатність панувати над нижчими створіннями, чиїм владарем він себе називає, тобто уярмлювати їх і вбивати. Вам лишається тільки поховати своїх мерців, а в іншому хай вам допоможе час. Тільки час вигоїть ваші рани, бо бога немає, а з людяності лишилися крихти.

— Ну, ти ж їх і потішив, ніде правди діти, — зауважив Франта, що тим часом вибрав собі одного зі шведських коней.

Правду кажучи, Петрова промова була щира й мужня, без зайвих викрутасів та прикрас, але не дуже дійова, бо гернсбахці звикли говорити своєю шварцвальдською говіркою тільки про врожай та неврожай, про настриг вовни та удійність корів, про весілля, хрестини, хвороби та смерть, про повені й град, про сажку на збіжжі та плісень на винограді, про ціни на полотно, про варіння повидла й сушіння яблук, про слухняних і неслухняних дітей, про любов, зради та інші прості, близькі речі, але не звикли слухати натхненні проповіді, а тому не зрозуміли жодного Петрового слова, та й Петр, попри всю свою красномовність, що імпонувала графам, та герцогам, та попам, та султанам, та іншим високоосвіченим особам, не був промовцем народним, здатним запалювати маси. І все ж гернсбахці зрозуміли принаймні те, що проводир веритаріїв щиро зичить їм добра і його можна не боятись. Наче мурахи, чий мурашник хтось розтоптав, вони подалися до своїх сплюндрованих осель рятувати, що можна. Якась старезна бабця, мурмочучи слова подяки, придибала до Петра, певне, щоб поцілувати йому руку чи принаймні краєчок одягу, але Петр цьвохнув коня і погнав учвал до лісу, а його загін — за ним.

Далі вони їхали швидким клусом, кваплячись так, ніби за ними гналася зграя вовкулаків, — навпростець, гірськими стежками, не сповільнюючи бігу, навіть коли в чорній пітьмі, час від часу розпорошуваній посинілим місяцем, що пробивався крізь буйні хмари, здавалося, ніби крізь цю гущавину з кущів, папороті й гілля годі продертись далі. Це була наче подорож до країни казок, але не тих радісно-простосердих, у котрих дурний Гонза дістає руку королівни та півкоролівства, а страшних, у яких мерці встають із могил, а свинячі рила промовляють людським голосом. Зупинялись лиш тоді, коли Петр підіймав руку, натрапивши на справді поважну перешкоду.

Години за дві їзди в темряву й безвість вони під’їхали до невеликого, але стрімкого водоспаду, що перетинав їхню стежку й з ревом спадав по гранітній кручі в чорну ущелину. Цьвохнувши коня, що почав задкувати, Петр без вагання в’їхав у ту крижану сріблясту завісу, а решта вершників — за ним. «Це не розбійники, а якісь самогубці!» — злякався Франта, але зробив як і всі, бо що йому лишалося? Та виявилось, пригода хоч і неприємна, але цілком безпечна: ревуча вода утворювала плавно заокруглене склепіння, під яким можна було сяк-так пробратись, і вершники виїхали на той бік хоч і мокрі, проте цілісінькі. І там їхня несамовита дорога скінчилася — здаля між деревами просвічувало високе полум’я, над яким у чорній порожнечі, перенасиченій вологою, висіла димно-тьмяна райдужна заграва. Петр зупинив коня й тричі прокаркав, у відповідь з лівого боку тричі пугукнуло. Хай у цій похмурій казці й не промовляли людськими голосами свинячі рила, та люди тут спілкувались голосами тварин. Бо нема сумніву — то були військові сигнали: Петрове каркання-пароль, а пугукання, яким відповів таємний дозор, було так званим відгуком, що означав: «Усе гаразд, їдьте далі».

Вони й рушили далі, в напрямку вогню, і врешті в’їхали між кам’яні руїни, які давно колись, іще на початку війни, були селом. Жителів його вимордувано, і тепер руїни стали зимовим табором гуманних розбійників-веритаріїв. Щоб зробити жалюгідні рештки осель та повіток хоч сяк-так придатними для людей і коней, вони вкрили їх гіллям, а зівущі діри дверей та вікон позатикали чим могли. Для безпеки відвели гірський потік, що лився в недалеку ущелину, в інше річище — гак, щоб він водоспадом перетинав в’їзну дорогу до села, а виїзд завалили камінням, тож до того кубла гуманних розбійників по сухому не пробралась би й миша. Жінки, тобто дружини чи коханки веритаріїв, нарікали на цю осторогу, бо коли вони їздили до містечка купувати хліб, горох та інший харч, то мусили накривати свого візка полотниною, а норовистого віслюка часом ніякою силою не могли змусити, щоб він пройшов попід водяним склепінням. Але ця прикрість була нічого не варта супроти великої безпеки, яку давала їм та дивовижна водяна брама.

Із латаних своїх кубел вилазили чоловіки й жінки, щоб привітати воїнів, які повернулися з набігу. Чоловіки вихоплювали зброю й салютували їм, а жінки махали хустками. Все це вони робили нечутно, мов глухонімі, й урочисто, ніби на релігійному обряді чи військовому параді. Така дисципліна впала в око Франті ще в Гернсбаху, коли веритарії, що грабували побитих шведів, на перше слово підкорились Петрові й рушили назад.

Колишнє село мало форму довгастого чотирикутника, по одній з довгих сторін обмеженого стрімкою скелястою стіною, що сягала до неба, а по другій — урвистою глибоченною ущелиною, на дні якої текла невидна в темряві безглуздо весела річка, живлена численними потічками, й згаданим уже водоспадом. На колишньому сільському майдані загін під’їхав до великого багаття, поблизу якого стирчала вкопана в землю тичка, оздоблена стрічками. На тичці висіла мертва гадюка зі зціпленими на власному хвості зубами, так що її задубіле тіло утворювало кільце. Недалеко стояла тринога з підвішеним до неї казаном, повним червоної, схожої на кров рідини; Франта приголомшено побачив, як вершники, проїздячи повз той казан, кидають у нього все, що взяли у мертвих шведів: гроші, стягнені з пальців персні тощо. Червона рідина булькала й бризкала від того, ніби кипіла.

А поки вони так дисципліновано робили це, до них підійшов молодий, невисокий, худорлявий чоловік із великими темними очима, що від темних тіней під ними здавалися ще більшими. Хоч він мав на собі виношену вояцьку одіж, але чимось дуже нагадував ченця. Він уклонився Петрові та його товаришам і заговорив гучною, виразною, як у людини освіченої, німецькою мовою:

— Хоробрі оборонці Правди, найвідважніші члени громади веритаріїв, вітаємо вас!

І всі жителі зруйнованого села підхопили:

— Вітаємо вас!

— Ми чекали вашого повернення в тривозі, — провадив миршавенький молодик, — тим тяжчій, що для нас, прихильників ідеї веритарства й шанувальників пам’яті пана Йоганна Кукана фон Кукана, не існує пустої розради, яку інші знаходять у молитві, зверненій до бога: адже ми знаємо, що бога нема.

— Бога нема, — підхопили веритарії: й ті, що лишались удома, й ті, що приїхали з Петром.

— А тому, — провадив проповідник, — ми звертаємось тільки до Природи сущої, всім відкритої, творящої, але не створеної, яку сприймаємо чуттями й осягаємо розумом.

— Осягаємо розумом, — підхопили веритарії.

Франта спочатку гадав, що це якась безглузда пародія на релігійний обряд, яку веритарії влаштували для сміху, але побачив на їхніх здичавілих обличчях, осяяних полум’ям багаття, вираз бездумного екстазу, який з’являється на личках гарненьких дівчаток під час першого причастя і який напевне походив не від того Розуму, що йому поклонялись веритарії.

— Природа сувора, а тому необхідно, щоб і людина була сувора до себе й до інших, — волав проповідник, і веритарії вже розкривали роти, щоб хором повторити останні слова, але Петр зупинив їх уривчастим вигуком:

— Годі!

І враз усе втихло. Веритарії дивились на Петра жалібно, як діти, брутально розбуджені з солодкого сну.

А Петр провадив:

— Спішитись! Відвести коней і добре їх повитирати! — Тоді сам сплигнув з коня й підступив до проповідника, чиє обличчя поблідло чи зі страху, чи з люті. — Я дуже невдоволений, Медарде. Ніж мудрувати про той розум та маніритись, мов баби на богоміллі, краще б користалися своїм розумом. Хай би як ми себе називали, чи веритаріями, чи братством месників, однаково: ми вигнанці, втікачі, ми ховаємося в лісах, і забувати про цю незаперечну дійсність та розпалювати посеред табору таке величезне вогнище, аж здалеку видається, ніби ліс горить, — це інакше як глупотою не назвеш.

Франта подумав, що в Петра з біса гострий зір, коли він побачив те вогнище здалеку й коли воно нагадало йому лісову пожежу, бо сам він, Франта, хоча й не сліпий, помітив вогонь уже зовсім близько від табору, коли минули водоспад. Та й не дивно, бо табір був добре схований в улоговині. Але молодий базіка, що звався Медард, був гидкий Франті. А Медардові Петрова нагінка, видно, не була байдужа, бо він зіщулився й скривився, ніби ковтнув павука.

— Як оборонець правди, — сказав він, — признаюся тобі, Вчителю: це вогнище розпалено з мого наказу, бо я передчував, що ви повернетесь саме цього вечора, і хотів, щоб вам легше було знайти дорогу в темряві. І передчуття моє, бач, справдилося.

— Передчуття справдилося, — радісно підхопили веритарії.

Петр мотнув головою й сикнув крізь зціплені зуби, немов йому щось несподівано заболіло. Хоча про вогнище було сказано багато, проте ніхто й не подумав його пригасити. Але це, мабуть, тому, що воно й само вже пригасало.

— Я радий, Учителю, що ви повертаєтеся здорові й у повному числі, — провадив Медард, — але бачу серед вас незнайомого чоловіка. Чи можна спитати, хто він і чого тут?

— Не тільки можна, — відповів Петр, — а я навіть радий, що питаєш, бо, бачу, ви ще не зовсім утратили інтерес до дійсності й не заблудились остаточно в пустих мудруваннях.

— Пустих? — вигукнув Медард.

— Авжеж, — підтвердив Петр, — бо засади правди й розуму накидаються нам так невідчепно й самі себе доводять так переконливо, що не треба про них стільки просторікувати. А цей чоловік — мій давній приятель, його шведи збиралися посадити на палю. Звуть його Франта Ажзавтрадома.

— В Німеччині мене називають Франц Моргендагайм, — докинув Франта.

— Він чесний і порядний чоловік, — провадив Петр, — і хоче пристати до нас.

У Франти вже крутилось на язиці, що він цього справді хотів, та тепер, коли познайомився з веритаріями ближче, втратив таку охоту; але він не сказав нічого, бо не бажав квапити події і спутувати собі руки передчасними обіцянками.

— Ласкаво просимо, Франце Моргендагайм, — сказав Медард. — Але знай: щоб стати членом нашого товариства, потрібні великі моральні якості й самозречення. Тобі доведеться відкинути віру в фальшивого, вигаданого бога, а натомість повірити в Правду, Розум і Справедливість, відкинути символ Хреста, замінити його символом Кола й засвоїти девіз «Усе з одного» — як основну суть усіх сутностей.

— Залюбки! — відказав Франта. — Я вже тішуся з цього. Але краще, мабуть, відкладімо це діло на завтра.

— Дуже боюся, що ти не сприймаєш поважно основ нашого віровчення, Франце, і поки що не можу назвати тебе братом, — сказав Медард. — Але дарма, відкладімо це на завтра. А взагалі, Вчителю, ваша вилазка була успішна?

— Ми пробрались аж до Фрайбурга, — відповів Петр, — і ніде не наразились на опір; тільки повертаючись, заскочили шведських рейтарів, що плюндрували якесь село — назви не знаю. Там і сталась пригода з моїм приятелем Франтою. Шведів побито, в нас усі цілі.

— Твоя скромність, Учителю, — блискуча корона цієї радісної звістки, — сказав Медард.

— Блискуча корона цієї радісної звістки!.. — луною підхопили веритарії.

— Що ти називаєш радісною звісткою? — спитав Петр. — Те, що ми вбили кількох шведів, яких війна навчила жорстокості і які поводились у тому селі гірше від п’яних чортів? Ти радієш, що в самому осередді Європи й досі вбивають, плюндрують і палять? Якби я, навпаки, повернутись із такої вилазки, сказав: «Ми ніде не помітили ознак звірства чи насильства; здається, війна пригасає», — ото була б радість!

І гурт підхопив:

— Ото була б радість!

— Авжеж, — погодився Медард. — Але війна не пригасає, і без утручання людей доброї волі не скоро почне пригасати. А розуміючи це, як і годиться прихильникові нашої філософії правди і розуму, я, подобається тобі це чи ні, не можу стримати великої радості, коли чую: кількох мерзенних убивць покарано смертю. Я вже не кажу про те, що здобич, якою ви збагатили нашу спільну скарбницю, нам теж вельми до речі, бо коли ми хочемо боротися зі злом, треба жити, а щоб жити, потрібні кошти.

І веритарії підхопили тріумфально:

— Потрібні кошти!

«Отже, спільна скарбниця, — подумав Франта. — Але на дідька вони топлять її в крові?»

— Атож, потрібні кошти, — озвався голос іззаду. То був один із верхівців Петрового загону, селюк із довгобразим грубим обличчям і зморщеними запалими губами. Він здавався таким мовчазним, що коли заговорив, то ніби кіт раптом загавкав. Досі він сидів на переверненому догори дном кошику і сьорбав щось із горщика, який принесла йому дружина, заморена згорбатіла бідачка в по-старобабському пов’язаній хустці, що майже закривала її спотворене стражданнями й безнастанним страхом обличчя. — Так, потрібні кошти, — повторив чоловік. — Аби ж тільки ніхто нічого не ховав за пазуху.

— Ігнаце, Христом-богом тебе прошу, мовчи й ні в що не пхайся, — заблагала дружина тоненьким, боязким голосом.

— Цить! — гримнув чоловік, акуратно поставив горщик додолу, підвівся й випручався від дружини, яка була обхопила його обома руками. Вогнище вже зовсім пригасало, але один із братів розпалив його знову, підкинувши оберемок хмизу. Ігнац нахабно пропхався вперед, сердито відштовхуючи веритаріїв, які стояли в нього на дорозі, та коли опинився біля проповідника Медарда, видимо знітився: засоромлено схилив голову й безпорадно розвів руками. — Я чоловік відвертий, що думаю, те й кажу, — пробурчав, ніби виправдовуючись. — Нікого кривдити не хочу, але що бачив, те бачив.

— Ігнаце, не треба, нікому воно не цікаве, що ти бачив, — ридала позаду його дружина.

— Навпаки, сестро Ево, нам воно дуже цікаве, — сказав Медард своїм делікатним голосом освіченої людини. — Не соромся, кажи, брате Ігнаце. Кого стосується твоє звинувачення?

— Що бачив, те бачив, — правив своєї довгобразий Ігнац. — Кому це хочеться підводити товариша під халепу! Та коли вже ми тут без кінця молотимо язиками про правду та й про правду, то хай уже раз та клята правда вийде на яв.

— Кого стосується твоє звинувачення? — повторив Медард, піднісши голос.

Брат Ігнац хвильку вагався й кліпав очима, тоді показав пальцем на невисокого, але кремезного воїна в подертому, латаному, постягуваному дротом крислатому капелюсі. — Я добре бачив, як ти в одного шведського офіцера забрав гаманця з грішми й перстень. Перстень ти кинув у казан, але гаманця лишив собі.

Обвинувачений вояк у подертому капелюсі розлючено ревнув, що Ігнац брехун, собака, підлий викажчик і пацюк, і, вихопивши палаш, кинувся на нього, щоб розвалити йому голову, але Петр, що підступив збоку, вхопив його за зап’ясток, аж хрупнуло. Вояк опирався й пручався, але Петр стискав руку сильніше й сильніше, та ще й викручував.

— Ти зробив це? — спитав він.

— Пусти! — кричав вояк. — Пусти!

— Ти зробив це? — знову спитав Петр.

— Зробив, — признався вояк і впустив палаш.

«Достобіса він, чортяка, й досі сильний, мов бугай, — подумав Франта. — Та звісно: він єдиний спромігся наклепати мені зад так, що я два тижні не міг сісти».

Чоловік у подертому капелюсі вийняв з кишені гаманець, кинув його додолу й упав навколішки.

— Змилуйтеся, простіть мені, брати. Я сам не тямив, що роблю. Щиро хотів усе вкинути в казан, та якось забув. Забув, і квит.

Ця незграбна вимовка збудила загальний сміх. Зареготали веритарії, захихотіла річка в урвищі, в лісі засміявся сич, і навіть на суворому обличчі Медарда виступила тінь усмішки. Тільки пошарпані хмари, що мчали над скелястими верхами, лишились поважні.

— Простіть! — волав нещасний вояк у подертому капелюсі й бив себе кулаками у груди. — Я каюся в ім’я господа й пресвятої матері божої!

— В ім’я Розуму й Правди маєш каятись! — розкричався Медард. — Ти не тільки злодій і брехун, а ще й кривоприсяжник, бо присягався, що навіки зрікаєшся віри в фальшиві християнські божества. Ти покидьок між нами, єдино справедливими на світі. Вчителю Петре, яку кару визначаєш ти цьому негідникові? Кажи, ти ж наш проводир.

— Кажи, ти ж наш проводир, — хором повторили веритарії.

Петр, хвилинку повагавшись, промовив:

— Summus jus, summus injuria.

— Тобто: «Крайня законність — це крайнє беззаконня», — переклав Медард. — Учителю, ми люди прості, а тому прошу тебе: говори так, щоб розуміли всі.

У Петра набрякла жила на лобі.

— А я прошу тебе, Медарде, не перебивати, коли я говорю. Цитату з Ціцерона, яку я навів, бо вона надзвичайно добре сюди пасує, я зумів би перекласти й без твоєї допомоги. А прикметник summus слід перекладати не як «крайній», а як «найбільший»; отже, «найбільша законність — це найбільше беззаконня».

— Перепрошую, Вчителю, — відказав проповідник. — Правда, мені не здається, що це філософське зауваження дуже допоможе нашій справі, та однаково щиро дякую тобі.

А Петр провадив:

— Це правда, в межах нашого братства ми самі запровадили закон, що брехня, віроломність, боягузтво та себелюбні вчинки на шкоду іншим караються смертю. Але в правосудді споконвіку існували й так звані «обставини, які пом’якшують провину». Не зважати на ці обставини, коли вони є, й держатись тільки мертвої літери закону — це означатиме відібрати в закону людяність, зробити його нелюдським. Це усвідомили ще в Стародавньому Римі, чиє правосуддя й досі є взірцем для всього цивілізованого світу. Коли ми добровільно виключилися з людського суспільства, бо побачили, що воно погане, підле, гниле, це не означає, що ми зреклись і тих добрих, слушних засад, які людське суспільство виробило. Адже й уявлення Правди, Розуму та Справедливості, які ми взяли собі за девіз, придумані не нами: їх спрадавна викарбували люди, кращі й шляхетніші за нас.

По гурті веритаріїв пробіг несхвальний гомін. Своїм твердженням, ніби «ми єдині справедливі люди на світі», проповідник Медард напевне зачепив у своїх овечок живішу струну, ніж Петр.

А той провадив:

— Отож, повертаючись до прикрої справи нашого заблудлого брата Мартіна, нагадую, що брат Мартін досі показував себе відважним воїном і оборонцем світлих засад нашої віри. Він ходив зі мною в усі каральні вилазки, і я сам завдячую йому життям: брат Мартін урятував мене, коли я лежав придавлений убитим конем і ворог уже біг до мене з мечем. Символ правосуддя — терези. Те, чого допустився брат Мартін, звісно, великим тягарем упало на одну шальку цих уявних терезів. Але чи не лягає не меншою вагою на другу шальку відвага та самовідданість, які він виявляв досі? Я кажу твердо, що брат Мартін викреслив себе з нашого товариства. Але на запитання, чи треба його за це карати смертю, я відповідаю: ні!

Петр замовк, а стовпище веритаріїв глухо загомоніло. Франта подумав, що тут ідеться вже не про якогось дурного Мартіна, а про сутичку двох суперників. Петрові це не первина, міркував він далі. Та коли, наприклад, у Стамбулі він зумів ухопити отого чорногорського пузаня за матню та комір і викинути у вікно, чому не зробить так само з оцим базікою? Адже під рукою є розкішне урвище з річкою внизу: хто туди впаде, більш не вилізе. Чого ж він чекає? Чого церемониться?

— Твоя адвокатська промова, Вчителю, на захист заблудлого брата Мартіна, — сказав Медард, — хоча й суперечить засаді суворості, яку ми собі обрали, та оскільки ти наш проводир, ми мусимо присвятити їй якнайпильнішу увагу.

— Якнайпильнішу увагу, — повторили веритарії.

— Та годі про суворість, — провадив Медард, — щоб не заплутатись у безплідній суперечці, де кінчається суворість і де починається нелюдська жорстокість. Але ми встановили смертну кару за порушення моральних засад, яким самі добровільно підкорились не тому, що любимо надмірну суворість, а тому, що інакше не можна.

— Інакше не можна, — повторили веритарії.

— Так і в цьому разі: скажи нам, брате Петре, як ти хочеш помилувати заблудлого Мартіна, нашого колишнього брата? Ти сам зауважив дуже слушно, що серед нас він далі бути не може. Що ж, відпустити його, хай іде куди хоче? А він подасться до найближчої шведської залоги й викаже наш табір?

— Ніколи я цього не зроблю! — вигукнув Мартін. Він сидів, скулившись, на землі й поглядав угору; обличчя його було спотворене страхом і люттю.

— Вірю, що не зробиш, так само як вірив, що ти не був здатен привласнити здобич, яка належить усім, — сказав Медард. — Ти втратив нашу довіру, Мартіне, і я голосую за твою смерть, бо не знаю, як учинити інакше.

— Як учинити інакше, — повторили веритарії.

— Чи, може, ти, Вчителю, знаєш? — спитав Медард.

— Знаю, — відповів Петр. — Хай Мартін залишається під охороною в нашому таборі. Тут є для нього вдосталь роботи, і хоч ми не дозволимо йому надалі ходити з нами у вилазки, хай доведе, що з нього є користь. А коли настане весна й ми вирушимо кудись-інде, хай іде куди хоче. Так ми уникнемо небезпеки, якої остерігається Медард, але й іншої небезпеки, куди грізнішої: що ми, борючись проти нетерпимості папістів та протестантів, самі станемо ще нетерпиміші. Так я кажу і так пропоную, бо, далебі, не хочу дожити до хвилини, коли мені доведеться з жахом закрити руками очі перед плодами мого власного почину. Бо, не забувайте, це ж я створив нашу раціоналістично-атеїстичну секту.

«Ще б пак не ти, — подумав Франта. — Дурень над дурнями».

— Було б злочином і безглуздям, — провадив Петр, — якби ми зразу, з самого початку — адже така пригода справді сталася в нас уперше — стратили Мартіна. Ми воюємо проти фанатизму. Був би й сміх і гріх, якби ми самі запали в фанатизм.

— Уперше, кажеш? — заперечив Медард. — А як же злочин брехні, що його він допустився, коли не хотів признатись? А злочин заклинання фальшивим християнським богом та гаданою матір’ю так званого Христа?

В ту хвилину знову виринув довгобразий чоловік, званий братом Ігнацом. Його перший прилюдний виступ мав успіх, і це розігнало всю його селюцьку нерішучість та сумирність людини, звиклої тільки коритись і мовчати. Він виринув з пітьми, розпатланий і схвильований, у червоному світлі вогнища схожий на підпалену куделю, й підбіг до Петра та Медарда, ще здаля вигукуючи голосом, що зривався від радісного збудження:

— Мартін украв не тільки той гаман! Поки ви тут сперечалися, ніби не ясно було як божий день, що цього поганця треба повісити, ми з жінкою обшукали його халупу й знайшли в комині ось оце! — Він обернувся до жінки, яка прибігла вслід за ним, щось несучи в фартусі: — Покажи!

Жінка відпустила ріжки фартука, і на землю сипонули талери, цехіни, пістолі та ескудо. Побачивши те, веритарії ніби сказились. Вони почали верещати, тупати ногами й репетувати: «Смерть йому!», «Вбити!», «Чого панькатись!» Тоді Петр, вгорнувшись у плащ, відвернувся геть: він, мовляв, зрікається дальших спроб урятувати провинника. Веритарії роздерли б Мартіна на місці, якби проповідник не затулив його своїм тілом.

— Що ти можеш сказати на це? — спитав він Мартіна.

Той підвівся, і коли стовпище трохи притихло, заговорив, з кожним словом підносячи голос:

— Скажу одне: ви банда облудників, і я проклинаю вас усіх — від Петра Куканя, що, бач, відвернувся, мовляв, моя хата скраю, хоча сам визнав: це він усіх сюди заманив, — аж до отого задрипанця, що тепер пишається хтозна-як, бо він, бачте, мене викрив! Так, я хотів трохи розжитись і гайнути звідси, коли буде змога, бо з душі верне від вашого святенництва. Ви гірші за шведів, бо вони хоч не корчать із себе ангелів, як ви. Смердюхи, ви думаєте, що врятуєте світ, коли будете хором повторювати за оцим патякалом його дурні брехні та клястися словом «правда», як баба-богомолка клянеться хресними муками! Як християни в ім’я любові до ближнього затопили світ кров’ю, так і ви хочете затопити світ кров’ю в ім’я Природи й тієї нісенітниці, що її називаєте Всеправдою. Ще добре, що ви такі нікчеми, такі мізерні, жалюгідні, самолюбні блощиці! Ти, Петре, сказав, ніби не хочеш колись із жахом закривати очі перед наслідками свого діла, то знай: можеш уже й зараз це зробити. Розплющ-но ширше очі та подивись, яку компанію з хамелеонів, тхорів та пацюків тобі пощастило збити! Я соромлюся не того, що робив так, як підказував мені справжній розум, і відкладав грошики на свої потреби. Ні, я соромлюсь, що так довго з вами волочився, й лицемірив, як ви, і вдавав, ніби я з вами заодно. Я радий, що все це луснуло і що я розлучаюся з вами, хоча й лаштувався розлучитися трохи не так. Плюю на вас, і до побачення в пеклі!

І він, обернувшись, побіг у пітьму, до річки, яка ревла в ущелині, немов зграя розбешкетованих чортів. Веритарії з лютим репетом кинулися за ним, але втікач-відчайдух раніше добіг до краю урвиська й стрибнув у порожнечу. Освітлене вогнем, востаннє майнуло його тіло. Хоч годі було повірити, ніби він десь там за щось учепився й повис, оскаженілі захисники Правди наосліп стріляли вслід йому в темряву, але річка сміялася з тріскоту їхніх пістолів.

Поки брат Медард виголошував довгу проповідь на тему «сам себе засудив», що впливала на душі розчарованих і розлючених веритаріїв, немов цілющий заспокійливий бальзам, Петр кивнув Франті й повів його до своєї хижки. Франта вгорнувся в попону і, щоб не ятрити душі своєму другові, вдав, ніби вмить заснув. Та за кілька хвилин, чуючи, що Петр вовтузиться на вбогому ложі з ялинових лап, не втерпів:

— Слухай, Петре…

— Говори по-турецькому, — зразу перебив той. — Може, хтось підслухає.

Тоді Франта своєю другою рідною мовою висловив думку, що цікавила його найдужче: чому Петр не вкоротить язика отому патякалові Медардові? Адже той тільки меле язиком і більш нічого не робить, проте видимо підминає Петра під себе, бо має на веритаріїв більший вплив. Петр на це відповів просто:

— Бо не можу обійтися без нього.

— Цікаво, чому, — здивувався Франта.

— Без його демагогії, — пояснив Петр, — без його вміння будити в людях фанатичний запал секта веритаріїв обернулась би на ватагу грабіжників та зарізяк. Ти правду кажеш — що він підминає мене під себе, але з цим нічого не вдієш, бо сам я не втримав би цих людей у послуху. Ми ізгої, пересварені з усім світом, ми живемо в лісі, як вовки, мерзнемо й голодуємо. В таких умовах стримувати насильства й грабунки і, навпаки, охороняти майно й життя людей, до яких нам, по суті, нема діла, — так само неприродно, як змушувати голодного мисливського собаку, щоб він обережно брав у зуби підстрелену дичину й приносив її хазяїнові до ніг. Щоб домогтись такого, необхідний фанатизм. Собака теж мусить бути фанатично відданий своєму хазяїнові, щоб перемогти власні інстинкти й приборкати голод.

— Але ж цей хирляк, — сказав Франта, — тільки перебріхує твої блазенства, що їх я знаю за тобою не тільки з Туреччини, а ще з Праги, як ми були малі! Та твоя Правда й Справедливість уже стільки разів мені в печінках сиділи!

— Бо я не вмів переконати тебе, — відказав Петр. — Не вмів тому, що мої ідеї видавались мені самоочевидними й неспростовними. А Медард витворив з них віру, бо зумів унести туди елемент ірраціональності, необхідний у кожному віровченні.

— Не розумію ні крихти, — сказав Франта. — Але скажи мені ще, чому твої хлопці кидають здобич у казан із кров’ю.

Петр пояснив, що то не кров, а фарба. Це такий спосіб охорони спільного майна. Якби хто заліз у той казан, то забруднив би руку червоною фарбою, а змити її вміє особливим таємним розчином тільки один брат, колишній аптекар: він сам це все придумав. Коли громаді потрібні гроші, хтось із братів, вибраний навмання Петром або Медардом, залазить рукою в казан під наглядом усіх одновірців.

— Одне слово, блазенство, — сказав Франта. — Хіба не ясно, що якби хто схотів щось поцупити з казана, то не поліз би туди рукою, а взяв би ополоник.

— Атож, — погодився Петр. — Але казан стоїть у самій середині табору, на очах у всіх, і до нього навряд чи можна підійти непомітно.

— Так нащо тоді ота червона юшка? — спитав Франта.

— З погляду розуму вона непотрібна, — погодився Петр, — але з погляду обрядності — корисна, на Медардову думку, навіть необхідна. Медард із цього вичаклував навіть якусь примітивну символіку. Наша секта не визнає відпущення того, що християни називають гріхом, а ми — підлістю. Хто допуститься підлості, той мусить її спокутувати, якщо тільки та підлість не умовна, як оте виловлювання грошей на спільні потреби. Брат, обраний залізти в казанок, умовно допускається підлості, видимим знаком якої є червона рука, і за цю умовну підлість його карають умовним ляпасом, а потім умовно й фактично очищають. Цей обряд називається Єдине Очищення — тому що наше віровчення не визнає й не припускає інших очищень. Сам розумієш, придумав цей обряд Медард.

— Йолоп твій Медард, — сказав Франта.

— Він дитя своєї доби, яка мало знає, але відчуває потребу заповнювати прикрі прогалини в знанні ірраціональними міркуваннями, що ведуть до сумнівних догматів віри, — відказав Петр. — До речі, Франто, ти їсти не хочеш?

— Не хочу, — відмовився Франта. — Я там, у селі, так наївся сиру, що й досі в шлунку наче каменюка. Але я тобі скажу, Петре, коли так піде й далі, ти втратиш будь-який ґрунт під ногами й загуркочеш у прірву.

— Мені це буде не вперше, — сказав Петр. — Я все життя тільки волаю, волаю, а відгукуються самі недоумки. Так, наші діла мізерні. Людина повернулась на рівень тварини, щоб воювати за принцип гуманності. Немов та дитина, котра привернула увагу святого Августина, я переливаю скойкою в ямку океан страждання й жаху. Це безвихідь і безнадія, але, попри всю безвихідь, я вірю — так, вірю, тобто не знаю напевне: це найкраще, що можна робити за таких умов. Ох, Франто, який я радий, що знову спіткав тебе! Будь ласка, зостанься з нами, зо мною. Зроду ще мені не було так порожньо, безнадійно й страшно.

— Страшно? — перепитав Франта.

Петр притакнув.

— Отепер я нарешті розумію тебе, — сказав Франта. — Ну, коли тобі страшно, тоді я зостанусь.

Про загибель Магдебурга

Секта веритаріїв, з якою ми так несподівано здибалися, виникла в Магдебургу, розкішному, багатому, а проте безмежно нещасливому місті на Ельбі, де тимчасово спинився Петр після аудієнції в шведського короля Густава-Адольфа, до якого подався з Вальдштейнової намови після з’їзду курфюрстів у Регенсбургу, щоб передати йому один дражливий документ. Ми знаємо, що розміщення сузір’їв тоді було дуже несприятливе для Вальдштейна, і не здивуємося, що Петрова місія у шведського короля, який саме висадився з військом на німецькій землі, скінчилась украй невдало.

Король був похмурий і злий, бо німецькі протестантські князі, замість радісно привітати його вторгнення, як він сподівався, повелися неприховано вороже: вони почували себе більше німцями, ніж прихильниками істинної лютеранської віри. Єдиний, хто виявив бажання діяти заодно з ним і навіть запропонував йому свої послуги, був Альбрехт із Вальдштейна, якому цісар щойно дав копняка під зад, позбавивши його всіх звань і повноважень. Ця обставина розлютила короля так, що він аж побурів на виду, і його лейб-лікар зразу підбіг помацати йому пульс — чи не треба пустити кров.

Король-лицар Густав-Адольф, Лев Півночі (ми назвали його лицарем, бо він був одним з останніх державців, котрі самі воювали зі зброєю в руках), був із породи людей, що не червоніють, а, як уже сказано, буріють, і не бліднуть, а зеленіють. Запальний, галасливий, огрядний, він мав очі завжди широко розплющені, а нижня щелепа, з якої звисала цапина борода (хвалити бога, нарешті ми спіткали хоч одного воєначальника, в якого борода підстрижена не по-вальдштейнівському!), завжди випиналася вперед, бо він увесь час кудись поспішав. Принаймні таким увічнив його в бронзі скульптор Ганс фон дер Путт, і ми віримо в правдивість майстра. Надміру легко переходячи від найбуйнішої радості та захвату до найшаленішого гніву й туги, король-лицар Густав-Адольф постійно був на волосинку від смерті. Якби доля не вирішила інакше, в тому німецькому поході, повному несподіванок, при якійсь нагоді його напевне побив би грець — байдуже, в хвилину тріумфу чи ганьби. Так і тепер він, побурілий, довго хапав ротом повітря, поки вирвав руку в стривоженого лікаря, що тримав його за зап’ясток, і, не зважаючи на стовпище воєначальників поблизу його крісла, вихопив шаблю. Якусь мить неясно було, що він хоче зробити — чи не зітнути Петрові голову, — але він розрубав надвоє надісланий Вальдштейном двадцятисторінковий рапорт генерала Маррадаса.

— Бувши вами, ваша величносте, я б цього не робив, — сказав Петр. — Та це, на щастя, лише папір, і його можна склеїти.

Король-лицар кінчиком шаблі відсунув геть перерубаний рапорт, яким розраховував поставити на солідну основу свою пропозицію перейти на бік шведів.

— Ніхто нічого не буде клеїти. Йдіть собі й поверніть цю писанину своєму хитрому панові.

— Ваша величність ставить мене в дуже незручне становище, — сказав Петр. — Вальдштейн мені не пан, і я не збираюся повертатись до нього. Я погодився передати цей документ вашій величності, бо з огляду на його важливість боявся, що він може попасти в невідповідні руки. Там є відомості, які можуть бути корисні для планів вашої величності.

— Німецьким укріпленням ми даємо раду й без Вальдштейнових підказок, — відрубав король. — Але мені приємно чути, що ви вважаєте мої руки відповідними. Такі погляди в Німеччині трапляються нечасто. Ви на боці шведів?

— Я на боці кожного, хто відкидає всесвітнє панування Габсбургів, — відказав Петр.

— Ви протестант? — спитав король.

— Я безвірник

Король знову побурів.

— Безвірник! Він безвірник! І каже це з невинною міною, ніби признається, що він бранденбуржець!

— Я чех, — сказав Петр.

— Але якщо ви безвірник, то якого біса вам так хочеться поразки католиків Габсбургів?

— Мені хочеться їхньої згуби не тому, що вони католики, — відповів Петр, — а тому, що вони розв’язали цю божевільну, безглузду війну, припинити яку й відновити в Європі владу розуму й мудрої терпимості я мрію все життя. Тому, хоч мені й не до душі, що ваша величність відкидає Вальдштейнову пропозицію, я прошу дозволу вступити під знамена шведської армії й у міру своїх сил сприяти тріумфові шведської зброї.

Король, мимохіть повеселілий, озирнувся на генералів, і вони відповіли на його погляд запопадливими усмішками, повними нерозуміння й подиву.

— А хто ви такий, що ставите собі цю мету? — спитав король.

— Правду кажучи, я ніхто, — відповів Петр.

— Хоч полковницьке звання маєте?

— Не маю. Я ладен служити в армії вашої величності простим солдатом.

— Ваша скромність додає вам честі, — іронічно мовив король. — Але ми не приймаємо до своєї армії божевільних. І за безвірниками не пропадаємо, бо ми, бог мені свідок, воюємо за святе діло. Abtreten![15]

Ця розмова, слід зауважити, провадилась німецькою мовою, що нею король володів так само досконально, як своєю рідною, і латиною, й французькою, й італійською, й російською. Отим його командирським вигуком «Abtreten!» могла б закінчитися вся історія, Петр знов опинився б ні з чим, сам-самотою і в дальшому перебігу війни не міг би змінити нічого. Але в ту хвилину, коли він уже зібрався йти, задоволений хоча б тим, що король принаймні лишив у себе Маррадасів рапорт, озвався бездоганною, вишуканою німецькою мовою один воєначальник високого рангу, чоловік достойного вигляду, з худим, розумним і насмішкуватим обличчям. Двома енергійними pas du courtisan[16] він підступив до королевого крісла й заговорив так:

— А мені, з дозволу вашої величності, цей молодик подобається. Можливо, як ви, ваша величносте, зауважили, він і божевільний, та мені порядні й чесні божевільні люди любіші за розумних негідників та облудників. Облудник, що намагався б утертись у ласку вашої величності, напевне запевняв би, ніби він непохитний і ревний лютеранин; а цей спокійно признається: він атеїст. А те, що він зі своїм голим задом та продертими коліньми хоче встановити в Європі владу розуму й мудрої терпимості, мене, з дозволу вашої величності, просто захоплює. Як прийду додому, ще довго сміятимуся з цього. Крім того, я певен, вояк із нього дуже добрий. Хай там за кого мають Вальдштейна, але на людях він знається, цього в нього не відбереш, і коли він послав до вашої величності саме оцього от, це багато промовляє на його користь. А тому я дуже прошу вашу величність: дозвольте мені взяти пана… Як вас звуть?

— Петер Кукан фон Кукан, — відповів Петр.

— Дякую. Отже, прошу в вашої величності дозволу взяти його на службу в свій магдебурзький штат.

— Заздрю вашому почуттю гумору, пане фон Фалькенберг, — сказав король. — Та вже хай: не хочу, щоб ви на мене нарікали, ніби я не дозволяю вам ні крапельки побавитись. Забирайте свого жартуна й розважайтесь собі з ним.

Веселий воїн, гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг, родом гессенський німець, а взагалі один з найздібніших шведських генералів, після висадки шведів у Померанії був призначений комендантом Магдебурга, єдиного німецького міста, що послухалося заклику Густава-Адольфа й перейшло на бік шведів.

Неважко собі уявити, що несподівана постанова магістрату перейти на бік ворога, хай якого солодкомовного та щедрого на цитати зі Святого письма, викликало серед жителів Магдебурга подив і жах. Міська біднота, переважно рибалки, жителі островів Піщаного та Дівочого, що були в Магдебургу ніби самостійним, сміливим і запальним народцем із суворими звичаями та гострим почуттям справедливості, вдерлись до центру міста й зчинили на Старому ринку, перед ратушею, яку охороняв пам’ятник Оттонові Великому, патронові міста, та на Широкому шляху — багатійському бульварі — дикий бешкет, що його насилу придушила військова залога міста. Дух крові, мов провістя жахливої трагедії, розхвилював магдебуржців так, що ми не дуже помилимось, назвавши їхню поведінку початком божевілля. (Зауважимо: від цього божевілля заможні патриції, які, побачивши, що робиться, завчасу забрали гроші та коштовності й потихеньку вшилися з міста. Поговір твердить, ніби вони покинули не лише Магдебург, а й Європу, і перебрались до Америки, і то туди, де один вестфалець на ім’я Петер Мінуїт за двадцять пляшок горілки купив у індіанців скелястий острів Мангаттен, щоб закласти там місто Новий Амстердам — майбутній Нью-Йорк. Наші магдебуржці теж оселились на Мангаттені, а щоб не так журитись за батьківщиною й мати на чужині спомин про неї, проклали посеред острова копію отого Широкого шляху, що був, як ми знаємо, гордістю й окрасою магдебурзького Старого міста; згодом ця назва, перекладена по-англійському, стала звучати як Бродвей. Правда, я зауважую це в дужках, просто для інтересу і з критичними застереженнями, бо ця легенда не має надійних, документальних підтверджень.)

Так ось, після кривавого бешкету рибалок магдебуржці, уражені в своїх найсвященніших почуттях, дали волю гнівові та досаді і, як звичайно в таких випадках, утворили дві партії — націоналістичну й релігійну, а тоді почали чубитися. Націоналістична партія, що на честь призвідців самої демонстрації взяла собі назву «рибалки», заявляла, що постанова магістрату стати на бік шведів — це зрада славної історії Магдебурга та німецької крові його синів і дочок. Члени партії релігійної називали себе «фіделісти»; це, правда, не означає, що вони були веселі, бо слово утворилося не з німецького fidel, тобто буйний, безтурботний, а з латинського fidelis, тобто вірний. Отож фіделісти, на відміну від «рибалок», вихваляли магістрат за те, що він, ставши під захист шведської протестантської армії, дав рішучу відповідь на питання, що важливіше: національність чи віра, батьківщина зі своїм земним добром чи бог. Магдебург, кричали з амвонів красномовні проповідники, — це прадавня Лютерова твердиня, перейнята священним запалом істинної віри, місто горде, чисте і цнотливе, як ота діва на його гербі, місто геройське, що встояло перед цісарем Карлом П’ятим і перед імперським генералісимусом Альбрехтом фон Вальдштейном, але воно з радістю відчинить брами героєві півночі королю Густаву-Адольфові, який примчав урятувати те, що в Магдебургу найкоштовніше: чисте, не заплямоване папістами Євангеліє.

«Рибалки» сунули вулицями, співаючи бойових та патріотичних пісень, а фіделісти облягали церкви, бубонячи літанії та псалми й мугикаючи благочестиві хорали. На службі божій не тільки жінки, але часом і засмаглі, випробувані життям чоловіки впадали в екстаз, і їх виносили на свіже повітря непритомних, з піною на устах, із кривавими дряпинами від власних нігтів на обличчях. Отож члени обох таборів скоро почали різнитися не тільки поглядами та поведінкою, а й зовнішнім виглядом: фіделісти були подряпані, розпатлані, бліді, очі в них гарячково блищали, зате «рибалки» — упевнені, підтягнені, ходили весело й браво, випнувши груди. Ця диференціація давала змогу розпізнати, хто з якої партії, але вона призвела до лавиноподібного зростання кількості бійок, сутичок, сварок і лайок, одне слово — колотнечі, а колотнеча, дедалі частіша, призводила до все нових і нових помилок, коли дехто бував битий своїми ж таки однодумцями: адже траплялося, що котрийсь там «рибалка» виходив з такої сутички вже не бравим та впевненим, а подряпаним, розпатланим і з гарячковим блиском у очах, отож не було по чому відрізняти його від фіделіста, і коли він натрапляв на гурт «рибалок», то знову діставав по ребрах. А коли, навпаки, відважний фіделіст, переможно скінчивши бійку з «рибалками», вертався додому окрилений радістю, то було йому лихо, коли він натрапляв на гурт своїх однодумців: ті, вважаючи його за «рибалку», враз уривали його радість.

Цю колотнечу ще під’юджували католицькі ченці, що їх колись цісар Фердинанд силоміць оселив у старому премонстратському монастирі. Резонно відчувши, що проповідувати католицтво в архілютеранському місті — справа невдячна, вони пристали до партії «рибалок» і невтомно, самовіддано, незважаючи на прочуханки, що частенько бували їм нагородою, промовляли на вулицях та базарах до розхвильованих юрб, нагадуючи про мерзенну натуру шведського короля, який, скориставшись із нещасливого релігійного розколу в німецькому народі, топче своїми брудними чобітьми священну німецьку землю. Полум’яні слова цих досвідчених проповідників призводили до того, що «рибалки» в щодень більшому числі, та навіть і багато фіделістів почали переходити в католицтво. Так виникла в Магдебургу третя партія, звана Rückkehrer, тобто «поверненці»; зовнішньо вони відрізнялись від «рибалок» і фіделістів тим, що весь час ходили в чорному — то була ніби покута за довге скніння в лютеранській єресі. У вуличних бійках, що стали в нещасному місті явищем не тільки повсякденним, а, можна сказати, майже безперервним, ці «поверненці» активної участі не брали, а тільки покірливо підставляли спини як «рибалкам», так і фіделістам, які об’єдналися проти них. Удари ці вони приймали радо, теж як покуту.

Коли симпатичний гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг став до служби й оселився в Магдебургу з залогою і штабом, до якого, ми вже знаємо, належав і Петр Кукань з Куканя (маршал надав йому чин поручника), першим його актом, тільки-но він трохи роззирнувся та познайомився зі становищем, було вигнання з міста ченців. Це завдання він доручив Петрові.

— Підіть і витуріть тих почвар-сутанників утришия, виметіть їх звідси мітлою, — наказав він, і Петр, узявши на підмогу піхотинця-мушкетера, пішов до монастиря.

Був саме полудень, і ченці, зібравшись у трапезній, їли присмаглі кукурудзяні млинці, запиваючи їх вином та заїдаючи морквою: п’ятниця — день пісний. Петрове оголошення, що їм доведеться покинути Магдебург, ченці сприйняли похмуро, але з гідністю. Вони мовчки їли далі, з видимим зусиллям пережовуючи пісну, суху поживу. Озвався тільки отець-настоятель — лагідний літній чоловік:

— Ми не вміємо опиратися брутальній силі й бажання шведського коменданта виконаємо без суперечок. Та оскільки ви на вигляд порядна людина, то дозвольте мені, молодче, спитати вас приватно: вам анітрохи не соромно?

Здивований Петр відповів, що не знає, чого б йому соромитись.

— Відірвати скромних слуг єдиної істинної церкви від їхніх богобоязних трудів, — пояснив настоятель, — вигнати їх оружною рукою з їхньої оселі в сльоту й холод близької зими, ввергнути беззахисних у руки вбивць та грабіжників, що ними тепер, після розпуску Вальдштейнової армії, до незмога засмічена наша земля, — це, по-вашому, не ганьба? Правда, я знаю наперед, що ви мені відповісте: мовляв, ви чините це не з власної волі, а за наказом. Так, безперечно, всі вояки, чинячи найжахливіші паскудства, посилаються на чиїсь накази і таким чином зберігають у собі те, що я назвав би свинським чистим сумлінням. Так, напевне, й ви. І все ж я хотів би знати, чи десь у глибині вашої душі не озивається голос, яким до вашого схибленого сумління озивається сам бог, — чи не промовляє він вам, що наказ, який ви виконуєте, злочинний і що, виконуючи його, ви чините недобре. Ось дослідіть із тривожною увагою свою душу: якщо знайдете там хоч найменшу тінь такого почуття, тоді ще нічого не пропало, і ви, всупереч огидності своїх учинків, хоча не червоніючи служите шведам-єретикам і допомагаєте їм у їхніх мерзотах, ще можете знайти шлях до спасіння. Чи не так, брате Медарде?

— Я молюся, щоб сталось за вашими словами, отче, — відповів, опустивши погляд, молодий чернець дрібної, аж миршавої статури.

— Брат Медард був теж на хибній стежці, як оце ви, молодий офіцере, — провадив старий настоятель, — і визнавав єресь так званої секти соцініан, що сміють заперечувати існування святої трійці й твердять, ніби є лише бог-отець.

Миршавий ченчик аж затремтів.

— Змилуйтеся, достойний отче! — заволав він. — Не нагадуйте мені про це, ради бога!

— Та оскільки душа його ще не зовсім відмерла, — вів далі старий, — божий глас, що озвався в ньому, допоміг йому стерти полуду з очей, знайти шлях до спасіння, до лона святої церкви. А тепер він один із найревніших членів нашого ордену і тлумач неясних текстів Святого письма. Правда, Медарде?

— Та хвала, що нею ви мене обсипаєте, отче, ввергає мене в безодню сумнівів, — відказав брат Медард.

— Спасенних сумнівів, — усміхнувся старий. — Ну, то як ви, офіцере? Що скажете про себе?

В Петровому серці замість гласу божого озвався гнів.

— Мушу визнати, достойний отче, що з вас чудовий жартун, — сказав Петр. — Можу уявити, скільки тут було б сміху, якби вам пощастило навернути мене в католицтво чи навіть умовити, щоб покаявся й попросився до вас у послушники, мене, кого ви вважаєте за лютеранина, а головне — за йолопа, і кому наказано витурити вас утришия; бо даний мені наказ звучав дослівно так. Але нічого цього не буде. Я звик чинити так, як підказує мені мій розум. Ваша присутність у Магдебургу тільки примножує заворушення, що терзають це місто, а тому бажано, щоб ви його покинули. Я вам це кажу, не відчуваючи ніякої потреби зберігати в собі оте ваше «свинське чисте сумління», виправдовуючись, ніби тільки виконую наказ.

— Кажете, ви не лютеранин? — перепитав настоятель. — Дивно… Хто ж ви тоді? Невже католик?

— Це запитання я вже чув у своєму житті стільки разів, що втомився на нього відповідати, — сказав Петр. — Я, кажучи просто й коротко, прихильник правди.

— Ми теж прихильники правди, — лагідно запевнив старий. — Щодо цього, молодий офіцере, ми легко можемо домовитись.

— Навряд, бо напевне під правдою ми з вами розуміємо різні речі, — заперечив Петр. — Яка ж ваша правда?

Старий з усмішкою обернувся до Медарда, тим наказуючи, що дає йому нагоду сяйнути своєю вченістю та доброчесністю.

— Найперша, найбільша і найвища правда — це бог, — проголосив миршавий ченчик. — Усе на світі правдиве правдою божою. Правда — мета наших прагнень і вчинків. Правда — це світло, бо в Євангелії від Іоанна, глава третя, вірш двадцять перший, читаємо: «Хто чинить по правді, той іде до світла».

— Такої відповіді я й сподівався, — сказав Петр. — Замість визначення ви відбуваєтеся сумнівними метафорами, що спираються на уявлення про бога — істоту, в яку люди вірять тільки тому, що її існування не можна довести.

По трапезній перебіг приголомшений шепіт.

— Як ви можете твердити таке про першопричину всіх причин! — вигукнув отець-настоятель. — Ви збожеволіли чи, може, вашими вустами промовляє лукавий? Невже вам невідомо, що бог-це саме буття? Чи ви ніколи не чули про п’ять доказів існування бога? І найважливіший поміж них — це доказ каузальний: коли все, що діється в природі, діється з якоїсь причини, то неминуче мусимо дійти до першопричини всіх причин, якою є сам бог!

— Якою є сам бог! — хором підхопили ченці.

В ту мить мушкетер, якого Петр лишив був зачекати перед входом, зазирнув до трапезної й побачив, що офіцер, його начальник, замість гнати ченців, згідно з наказом, утришия, провадить із ними богословський диспут. Вояк так жахнувся, що вже довіку не отямився від того жаху.

— Ваш знаменитий каузальний доказ, — відповів Петр, — має одне вразливе місце: не пояснює, яка ж. причина тієї першопричини. Між іншим, філософ Френсіс Бекон, із чиїми думками я мав честь і втіху познайомитись, поміщає уявлення про причину між уявлення фальшиві, що затемнюють людське мислення, так само як уявлення про душу, перший імпульс або стихію. Та я не збираюся дискутувати з вами про існування бога — я й не кажу, що він не існує, а тільки кажу, що його існування не можна довести. Ми говорили про правду; так ось, і для мене правда — мета всіх моїх прагнень і вчинків, але я, на відміну від вас, іду за правдою, яку можна довести, за правдою ясною й очевидною, за правдою п’яти чуттів, осягнутою розумом, за безперечною правдою знання, діаметрально протилежною облудній правді віри, за простою й тверезою правдою слів, що два плюс два дорівнює чотирьом, а ви кажете, ніби трійка дорівнює одиниці. Я не дивуюся, що страхітлива незрозумілість такого твердження погнала оцього ось брата Медарда, як я щойно чув, до соцініан.

— Облиште! — крикнув Медард. — Я вам забороняю говорити своїм брудним блюзнірським язиком про моє падіння!

— Не хвилюйся, брате, й не кидайся без потреби крутими словами, — лагідно сказав старий настоятель. — Ваше визнання, молодий офіцере, було цікаве, і хоча ви помиляєтесь, та дух ваш, видно, не безплідний: ви дещо знаєте і часом про дещо міркували. Але чи не здається вам, що ваше тверезе чіпляння за факти, які можна перевірити свідченням ваших п’яти чуттів, прирікає вас сумно блукати по поверхні речей? А ваша правда, відірвана від бога, може бути тільки беззубою, голою й убогою, інакше кажучи — ви самі зрікаєтесь глибшого пізнання.

— Глибшого пізнання, — повторили ченці хором.

Петр відповів:

— Безперечно, знання бідніше, трудніше й не таке звабливе, як віра, що все пояснює, все розуміє й може все осягти завиграшки. Та я віддаю перевагу знанню, бо, на відміну від віри, воно не веде до того фанатизму, який затруїв увесь світ і робить людей нещасними, злими, завжди ладними за дрібну незгоду в питаннях віри повбивати сотні тисяч інших людей. Я син алхіміка і знаю — алхіміки спираються на основну тезу: все, що є на світі, походить з однієї спільної праматерії. Вони висловлюють це фразою «Все з одного» та символом кола або ж змії, що кусає себе за хвіст. Але ж це не віра, а певність, підтверджена тисячами років досліджень та спроб; і взагалі — алхімік не фанатик, що виголошує свої премудрості на весь світ, а тихий і скромний учений, який дбає, щоб результати його досліджень не попали в невідповідні руки. Земля кругла. Це твердження нині вже нікого не обурює й не стає предметом віри та культу, бо його можна довести. І навпаки, бог є богом, а аллах — аллахом тому, що їхнього існування, як я вже казав, довести неможливо. О, я не з тих мудраків, котрі, читаючи Біблію, цю книжку, що мала на долю всього світу такий потужний вплив, як жодна інша, переможно тицяють нас носом у те, що в кита вузька горлянка і він не міг проковтнути Йони, або що Сонце нерухоме і тому Ісус Навін не міг його зупинити, або що Христос хоча й походив, згідно з пророцтвами, з царського роду, але тільки по лінії Йосифа, а той, хоча й був чоловіком Христової матері Марії, Христовим батьком не був, або що нема ніякого сенсу визволяти гріб Господень — адже відомо, що Христос у ньому не лежить, бо він на третій день воскрес із мертвих, і так далі. Ні, зовсім ні. Я знаю: ці абсурди необхідні, щоб люди вірили, ніби автором Біблії є сам бог, і те, що простому розумові здається безглуздим, насправді є таємною істиною, неприступною для людського розуму. Тертулліанове «Credo quia absurdum»[17] — найрозумніші слова, сказані про це. Той факт, що Магдебург лежить на Ельбі, не абсурдний. Але ж у нього ми не можемо й вірити. Ми можемо знати його, можемо не знати, але вірити в нього, як ви вірите в те, що хліб перетворюється в тіло, а вино в кров, неможливо. Людина — єдине створіння, яке питає себе й хоче знати, а оскільки на більшість своїх запитань не знаходить відповіді, то легко попадає в полон вигадок та забобонів, у яких вона живе, наче обплутана павутинням, і які гальмують її порив до пізнання, загороджують шлях до правди й справедливості.

Старий настоятель вислухав Петрові слова з поблажливою усмішкою, ніби жебоніння дитини.

— Принциповою хибою ваших слів, сину мій, — сказав він, коли Петр замовк, — є те, що ви говорите про віру взагалі, не думаючи про те, що не існує віри взагалі, до якої можна було б залічити, наприклад, і магометанську псевдовіру, — недарма ж ви згадали ім’я їхнього аллаха поряд з ім’ям християнського бога. Навпаки, сину мій. Є тільки одна віра, віра істинна, віра Христова, та віра, котра проголошується й визнається католицькою церквою. В її догматах, які встановив сам син божий, не може нічого змінити навіть святий отець у Римі, а не те що якийсь Лютер, чи Цвінглі, чи Кальвін, чи як там усі ті чортові сини звуться. Ви маєте рацію, коли кажете, що людина — це створіння, яке прагне знань. Отож бог у своїй безмежній доброті, бажаючи втамувати цю людську спрагу, послав у світ свого єдиного сина, а той, заснувавши церкву, доручив їй для охорони скарб свого вчення. Тому не можна протиставити віру і знання, бо наша віра, будучи істинною, водночас є й знанням найвищим і найпевнішим.

— Знанням найвищим і найпевнішим, — хором повторили ченці.

Петрові аж млосно зробилось від тієї настоятелевої відповіді. Його посіла така втома й безнадія, що він не мав уже сили продовжити дискусію і врешті зробив те, що мав зробити зразу, тобто почав завзято виконувати гофмаршалів наказ. Це виявилося легше, ніж він гадав, бо ченці вже підготувались до виселення, їхнє манаття давно було складене на вози, отож не минуло й півгодини, як монастир спорожнів.

Але на цьому не скінчилось. Одного вечора, десь так через тиждень, до дверей Петрового скромного помешкання постукався юнак у пошарпаній одежі, видимо чужій, завеликій на нього, миршавий, худий, закоцюблий і такий брудний та зарослий, що Петр насилу впізнав у ньому того брата Медарда, з яким здибався в монастирській трапезній, колишнього соцініанина й улюбленця старого отця-настоятеля. Переступивши поріг Петрової кімнати, юнак вигукнув: «Їсти!» — і, зовсім знесилений, упав на підлогу. Жадібно проглинувши шмат хліба, якого дав йому сторопілий Петр, Медард простогнав: «Пити!» — а коли напився, тоді розплакався, обняв Петрові коліна й розплакався.

— Спасибі, визволителю мій, завдяки тобі я наново прозрів і позбувся тягаря, що нестерпно гнітив мою душу! Ти допоміг мені зрозуміти твердження: «Два плюс два дорівнює чотирьом» і хибність твердження «Трійка дорівнює одиниці», а також безглуздість висновку Атанасія, ніби єдність у троїстості й троїстість у єдності треба шанувати.

Певний, що нещасному потьмарився розум, Петр покликав денщика й звелів постелити Медардові, хай відпочине та виспиться, може, маячня покине його; але Медарда не вдалось відбути так легко.

— Ви, пане лейтенанте, вважаєте, що я позбувся розуму; але я позбувся розуму не більше, ніж зубожів той хлібороб, що в нього рілля зазеленіла несподівано пишно. Болісні сумніви в питаннях віри, що мучили мене змалечку й погнали мене до соцініан, — догмат про триєдність бога, — не полегшали, коли я повернувся до лона церкви й став членом чернецького ордену. Тільки ви, пане лейтенанте, просвітили мене думкою, що мучитися проблемою триєдності бога непотрібно, бо самого існування бога не можна довести, а отже, можна геть викреслити бога як зайву гіпотезу, що тільки збиває з пуття. Я хочу стати вашим послідовником, пане лейтенанте, хочу ступати вашими слідами, відкидаю віру в бога й хочу бути, як ви, поклонником Правди, поклонником тез «Два плюс два дорівнює чотирьом» і «Все з одного», поклонником Кола, що є, як і Хрест, нескінченним і, як Хрест, є знаряддям страти. Я корчуся під ударами цих думок, ніби під канчуками, і мені здається, ніби мене може щомиті спіткати смерть як кара за ці думки, але кара не приходить, я лишаюся живий, і це зміцнює моє переконання, що я стою на доброму шляху, на шляху до Правди, якої нема без Розуму, так само як нема Справедливості без Розуму й Правди. Розум, Правда й Справедливість — це й є істинна трійця, пізнати яку я жадав. Ви мій визволитель, до вас я втік від своїх братів, що були зі мною ласкаві й лагідні, але не вміли відповісти на запитання, як умієте ви. Ох, як би я хотів, щоб ваше вчення стало набутком усього людства! Чому ви, пане лейтенанте, не проповідуєте перед юрбами?

Сердитий, але неспроможний переломити несамовиту Медардову прихильність, Петр виклопотав йому посаду писаря в штабі й по змозі уникав його, ухилявся навіть від поглядів, якими молодий фанатик просив у нього дальших повчань, дальших уроків. Медард мав дуже гарний почерк, обов’язки писаря виконував сумлінно, але не цікавився нічим і не думав ні про що більше, крім проблематики Правди, Розуму й Справедливості, одне слово — атеїстичної Трійці, що вкоренилась у його мозку так буйно, аж Петр почав підозрювати, чи не морочить його цей хитрющий лицемір. Та невдовзі Петр пересвідчився, що така легковажність зовсім не в Медардовій натурі, бо колишньому ченцеві просто бракує почуття гумору та іронії — він їх позбавлений начисто.

А сталось ось що. Якось увечері, коли Петр за склянкою доброго білого вина милувався прегарною кроною старого ясена, що жаріла жовтим і червоним у лагідному світлі осіннього надвечір’я, до нього прийшов, а краще сказати — продерся повз денщика Медард. Молодого навіженця вже терзали нові сумніви: чи Петрів раціоналістичний атеїзм не стягне людини на землю? Іншими словами — чи людина, зрікшися бога, не втратить прагнення до найпрекраснішого й найвищого, що було її славою й очищенням від мерзоти, властивої тілесності, — тобто до мучеництва й самопожертви. Петр, у доброму гуморі після кількох ковтків вина, з усмішкою відповів, що нема нічого прекрасного й високого в самокатуванні пустельників і так званих анахоретів, які живуть у кам’яних норах і живляться корінцями та гусінню, бо вважають, ніби цим забезпечать собі вічне спасіння, тобто чинять так із мотивів наскрізь себелюбних. І навпаки, самопожертва спартанців у Фермопілах («Мандрівцю, йди й скажи лакедемонянам, що ми лежимо тут мертві, як звеліли нам закони») не ґрунтувалась ні на релігії, ні на якійсь надії на посмертну винагороду, а тільки на тому, що потрібно, корисно, доречно коритися законам свого краю без огляду на те, згоден ти з ними чи ні. Або згадати приклад Сократа, що не захотів тікати з в’язниці, як намовляли його друзі, а пішов на смерть, до якої був засуджений несправедливо. Але нащо ходити так далеко.

І Петр розповів юнакові, почервонілому від хвилювання, трагедію свого батька, пана Яна Куканя з Куканя, того благородного, щиро заклопотаного добром усього людства чоловіка, чиєї похмурої, просмерділої сіркою лабораторії Петр змалечку нерозумно уникав і на спомин про кого він носить і носитиме довіку його перстень — зображення змії, що кусає себе за хвіст. (Сказавши це, Петр насилу відбивсь від Медарда, бо той притьмом хотів ухопити його ліву руку й поцілувати алхімічний перстень, якого досі не помічав). Петр повів розповідь далі — до страшного допиту в цісаря Рудольфа, допиту, який пан Янек, щоб цісар не зміг видерти в нього таємницю його Каменя, сам урвав, пробивши собі серце вістрям сталевого циркуля, і враз Медард ізсунувся з крісла зомлілий. Коли Петр розстебнув на ньому курточку, то побачив невеличку круглу ранку, що з’явилась у нього з лівого боку грудей, у так званій області серця, тобто приблизно в тому місці, до якого пан Янек з Куканя приставив вістря циркуля, щоб простромити себе. З ранки текла кров.

Викликаний лікар тільки головою покрутив над таким дивом. Мовляв, якби це не був молодий і загалом здоровий на вигляд, хоч і малий на зріст, хлопець, то можна б сказати, що в нього стигма, викликана релігійним екстазом. Такі речі в цьому божевільному місті інколи трапляються, особливо останнім часом, але тільки з дівчатами в пору дозрівання або з істеричними жінками в перехідні до старості літа; але що таке буває з чоловіками, він, лікар, знає тільки з легенди про святого Франциска Ассізького. Крім того, як відомо кожному, стигми з’являються не на грудях, а насамперед на долонях та ступнях, тобто в тих місцях, за які Христос був прибитий до хреста.

А тоді він пустив Медардові кров і вернув його до притомності.

— Отже, веритарії тепер мають свого мученика, — зашепотів молодик, як тільки зміг говорити, і його обличчя прибрало виразу екстатичного блаженства.

— А хто це — веритарії? — спитав Петр.

— Ми, ті, що йдемо за Вами, Вчителю, — відповів Медард, уперше назвавши Петра не «паном лейтенантом». — Ми, люди майбутнього.

І вийшов ще нетвердою ходою.

Отак Петр пересвідчився, що Медард не жартун, не витівник, бо який це витівник просто так, задля витівки, пустить із себе кров?

Заворушення в Магдебургу не припинялись, але набували нового характеру й нових форм, прямуючи до того, що богослови називають початковим ступенем досконалості, тобто до простоти. Насамперед вигнання з міста католицьких ченців ослабило партію «поверненців», отих овечок-покутниць, що ходили в чорному й покірливо приймали удари справа й зліва, від «рибалок» і від фіделістів. Декотрі з цих «поверненців», бачачи безвихідь свого становища, потихеньку вертались у лютеранство, декотрі втекли з міста, декотрі поховались по оселях; їх дедалі меншало, вони втрачали вагу, аж поки зникли, ніби їх і не було.

Саме тоді цісарське військо під командою генералів Тіллі й Паппенгайма облягло Магдебург і почало обстрілювати його з важких гармат, гатячи в мури та вежі бомбами й засипаючи місто запалювальними снарядами, прозваними «гаряча пательня», «чортів казанок», «чортів хвіст», «комета», «чортів пшик», «зірка з пекла» тощо; очевидно, це було щось схоже на ті петарди, що їх на карнавалі кидають під ноги натовпу, але величезні, здатні запалити цілий будинок. Коли таке люциферове начиння прилітало згори й падало десь на вулиці або на даху, бажано було, щоб там поблизу трапився хтось не з породи страхопудів, та ще з двома-трьома дужими помічниками і щоб стрибнув на ту димучу, іскристу потвору з мокрим рядном, ганчір’ям чи кожухом, придавив її й качався по ній животом чи задом; тоді вона задихалась без повітря й гаснула, бо все на світі, байдуже, з неба воно родом чи з пекла, мусить дихати. То була відчайдушна боротьба людей із хитромудрими пристроями. Перемагала часом людина, часом бомба, а часом наслідки були непевні — це коли бомбу щастило задушити, але й люди діставали тяжких опіків. Отож на початку тієї облоги вулиці Магдебурга були повні людей, сильно обсмалених: навіть ті, хто ні разу не мав діла з запалювальною бомбою, вважали за справу честі й доброго смаку пристосуватись до новітньої моди. Юні дівчата ходили з надгорілими косами, матрони — з обсмаленими бровами та зачісками, які запинали дірявою, мов порване павутиння, пропаленою хусткою. Кавалери пишались обвугленими брижами комірців, несиметрично обгорілими вусами та бородами: в одного бракувало лівого вуса, в другого — кінчика бороди, в третього — бакенбарда, а в четвертого з пропаленого рукава визирав голий лікоть.

Коли вже зачеплено питання моди, то ще додамо: тоді ж таки фіделісти, насамперед жінки, а потім і чоловіки, скидали своє щоденне вбрання й перевдягались у жалобу, тож «поверненці», які й перше ходили в чорному, перестали від них різнитись, а помалу перестали вирізнятись і «рибалки», бо те, що Магдебург облягало й бомбардувало німецьке військо, завдало тяжкого удару їхньому войовничому патріотизмові. Вони покинули насвистувати геройські пісні, ходити войовниче, з браво випнутими грудьми, і стали вдягатись, як фіделісти та «поверненці», так що всі тепер нагадували жалобників.

Комендант міста гофмаршал полковник фон Фалькенберг одного дня послав Петра до спаленої церкви святого Георгія, бо довідався, що відтоді, як у ній перестали правити службу божу, там збирається якась підозріла потолоч.

Церква лишилась без покрівлі, середній неф був увесь чорний після пожежі й смердів захололим димом. І все ж Петр застав там повно людей, які уважно слухали миршавенького проповідника. Той стояв на кам’яній колоні, що раніше була опорою зниклого тепер амвона. Проповідник схожий був на пастора й говорив вільно та плавно, наче пастор, але то був не пастор, а штабний писар, утеклий чернець-премонстрат брат Медард.

— Єдиним нашим зв’язком між цим світом, який ми сприймаємо своїми п’ятьма недосконалими чуттями, і Великою Порожнечею Нескінченності, в якій немає бога, — промовляв він до людей, що зібрались у церкві, — є принцип Правди.

— Принцип Правди, — повторили всі хором.

— А хто каже «Правда», той водночас каже «Розум» і «Справедливість», — провадив Медард.

— Розум і Справедливість, — повторили слухачі, а Медард повів далі:

— Є правди малі й правди великі, правди нікчемні й правди безмірні, всесвітні. Та правда, що в цій церкві нема покрівлі, нікчемна супроти Правди над правдами, за яку віддав життя святий Йоганн фон Кукан: «Все з одного». Проте кожна малесенька правда, будучи правдою, має своє місце у великій мозаїці дійсності, яку я називаю Ладом Всесвіту, і ми її визнаємо й шануємо, незважаючи на невелику важливість її, так само як визнаємо правди найбільші, наприклад, ту правду, що Земля кругла, а Сонце нерухоме. Коли ти скажеш, що здорова людина має двоє очей, цим ти вшануєш Лад Всесвіту, бо вимовиш правду, правдивість якої кожен може перевірити, тоді як твердження, ніби хто піде за сином божим, той досягне вічного блаженства, зіперте тільки на віру, отже — неправдиве. Покріпімо ж своє серце вимовлянням таких чистих, незаперечних і радісних правд, як те, що взимку буває холодно.

— Взимку буває холодно, — повторили слухачі проповіді.

— Вода мокра, — сказав Медард.

— Вода мокра, — в захваті повторили слухачі.

— Вогонь пече, — сказав Медард.

— Вогонь пече! — хором закричали слухачі.

— Теля родиться в корови, — провадив Медард і під хорове схвалення всього стовпища виголошував дальші правди: ялина — хвойне дерево. Вальдштейна усунуто в Регенсбургу. Камінь, кинутий угору, падає на землю. Вино — це напій.

— Вино — це напій! — волала його паства.

— Кожну отаку правду треба оберігати й шанувати, — підсумував Медард, — а хто порушить її тим, що твердитиме: «Теля родиться в бугая», «Вальдштейн лишається генералісимусом цісарського війська», «Камінь, кинутий угору, підноситься до неба» або «Вино — це кров», — той допуститься злочину й буде гідний смертної кари.

— Гідний смертної кари, — притакувала паства.

— Так вимагає Розум, і в цьому істинна Справедливість, — кричав Медард.

— У цьому істинна Справедливість! — раділи слухачі.

В ту хвилину Петр, розжарений гнівом на таке оганьблення чистого батькового імені та своїх власних думок на цьому збіговиську цілковитих, як йому здавалось, ідіотів, виступив із-за колони, за якою ховався досі, й гримнув так гучно, як ще зроду не гримав:

— Облиште ці дурниці!

Проповідник Медард застиг на своєму стовпі. Якусь хвилину стояла тиша, підкреслена одиноким пострілом обложної гармати, а тоді він зняв обидві руки до хмар, що висіли над зчорнілими стінами церкви, й заволав:

— Це він! Учитель Кукан завітав до нас! На коліна!

Усі зразу скорились, аж гупнуло.

— Блазні! Паяци! — кричав Петр уже в розпачі.

— Учитель на нас, негідних, дивиться неласкаво! — заридав Медард. — Учитель гнівається!

— Учитель гнівається! — ридала, стоячи на колінах, паства.

— Всі гайда на мури, працювати! — кричав Петр. — Там знайдете ту свою істинну правду, падлюки! Возити каміння й припаси! Та швидко, щоб я вас тут не бачив, смердюхи!

— Учитель гнівається! — скиглили сектанти, біжучи до виходу. — Вчитель гнівається!

— Ви на службі у військовій комендатурі Магдебурга, якому загрожує тяжка небезпека, — сказав Петр Медардові, коли його овечки повибігали. — Тепер не час на такі забавки. Коли я ще раз заскочу вас на такому чаклунстві, то накажу повісити.

В погляді, яким Медард зустрів цю погрозу, Петр помітив вираз ненависті, з яким у найближчому майбутньому мав зустрічатися ще дуже часто.

— Я помру дуже радо, — відказав Медард. — Тоді наше вчення матиме двох мучеників, а це можна тільки вітати. Ви його заснували, Вчителю, а я залюбки віддам за нього життя, пішовши за прикладом вашого батька.

Цісарського війська під Магдебургом усе прибувало, і мирний край на обох берегах Ельби, добрий і щирий, як рука господаря, що держить на долоні достигле зерно, чорнів щодень густішими геометричними фігурами вишикуваних полків. З Ерфурта пригарцювала вся кіннота Ліги, а генерал Паппенгайм приволік із вольфенбютельського арсеналу страховинну колекцію новітніх облогових машин: велетенські свердла, далекобійні гармати, смертоносні мортири, які, ледве-но доїхавши, зразу почали оглушливо гавкати. Від канонади всі будинки в місті тремтіли, наче зі страху, вночі табірні вогні зливались у суцільний вогняний вінок. А полковник фон Фалькенберг наказав магдебурзькій залозі ощаджати порох, щоб місто не лишилося зовсім без бойового припасу, поки прийдуть на допомогу шведи.

Шведська підмога — ці слова не сходили з язика в охоплених жахом городян як остання надія. Вони вірили, сподівались і запевняли одні одних, що шведський король не може допустити, щоб місто, котре, єдине в усій Німеччині, виявило йому цілковиту лояльність, стало здобиччю цісарських папістів. Король прибуде вчасно й розжене армію паскудних обложників. Міський оповісник на вежі собору святого Іоанна з ранку до ночі оглядав обрій, чи не з’являться там залізні загони шведської армії, які поспішають до Магдебурга, але єдине, що йому щастило побачити, були нові й нові ворожі полки. Пастори в церквах без кінця запевняли: Густав-Адольф ось-ось буде; але минав день за днем, тиждень за тижнем, а його не було й не було.

Тим часом ворог узяв укріплені Краківське та Престерське передмістя, зайняв Краківський острів і острови Малої та Великої Ельби, проникнувши в безпосередню близькість до магдебурзького собору. Полковник фон Фалькенберг у відповідь наказав спалити північне й південне передмістя, Нойштадт і Зуденборг, — щоб не дістались ворогові. Нещасливці, вигнані зі своїх домівок, попхались у міські мури, але не знайшли там притулку, бо поважні городяни не хотіли впускати до своїх домів ту потолоч із передмість. «Краще смерть! — заявила одна заможна вдова, чоловік якої недавно поліг на обороні міста. — Невже мій Фріц поклав життя за те, щоб я, його дружина, бідувала під одним дахом з приблудною голотою?» — кричала вона, коли магістрат почав наполягати, щоб вона звільнила частину свого будинку на Пекарській вулиці. Тоді, збігши з двома дітьми в підвал, де лежало барильце пороху, вдова висадила себе й діток у повітря, створивши тим небезпечно драматичний, а тому спокусливий прецедент.

Її вчинок збудив захоплення й заздрість. Нищити своє життя й майно, підпалюючи барильце з порохом, стало, як кажуть французи, останнім криком моди; тут ця елегантна метафора набула моторошної дослівності. Магдебурзький бургомістр Ратценгофер, зразковий патріот свого міста, був змушений звернутися до сумління, розуму й серця магдебуржців, щоб перестали дуріти й увесь порох, коли хто має його вдома, краще віддали на оборону міста.

Було кепсько, а ставало щодень гірше. Біженці з передмість, голодні й брудні, сиділи на вулицях і жебрали. Ішли чутки про перші випадки моровиці — не зовсім певні, але дуже правдоподібні. В ятках на Старому ринку продавали пацюків. А канонада не припинялась, і будинки двигтіли безперервно, ніби вже збиралися завалитись та покласти край усьому. І ось у ці кричущі злигодні проникла жахлива новина, ніби шведський король, замість левиними стрибками поспішати на допомогу Магдебургові, весь цей час бавився тим, що облягав Франкфурт-на-Одері, а коли місто впало, дозволив своїм воякам грабувати його. І шведи зґвалтували, кого могли, повбивали, кого могли, розікрали, що могли, а чого не могли — те підпалили, тож від Франкфурта лишилась купа димучої цегли.

Звістка ця — як часто бувають звістки — була дуже перебільшена, бо нам відомо, що Франкфурт-на-Одері в Тридцятилітній війні брали тричі, а це було б неможливе, якби його за першим разом зрівняли з землею. Дуже перебільшена, але з великим драматичним ефектом: Магдебург, і так нестерпно розхвильований, знавіснів. «Швед нас зрадив, і буде нам те, що й франкфуртцям», — тепер ці слова не сходили в усіх з язика, раптом змінивши заспокійливі балачки про близьку підмогу, й кидали навіть найспокійніших у безодню жаху. Бідні вигнанці зі спалених передмість гуртувались у банди й грабували оселі багатих городян. У Старому місті відразу спалахнуло кілька пожеж.

На Широкому шляху відбулася процесія флагелантів. Зібрались вони рівно о третій годині пополудні в одному домі, де пороздягались до пояса й із канчуками в руках рушили за своїм проводирем, якому сам соборний настоятель, перший проповідник Магдебурзького архієпископства доктор Рейнгард Бак піддав на спину величезний дубовий хрест, знятий з головного вівтаря собору. Під приглушений гуркіт барабанів вони йшли, хитаючись у такт, два кроки вперед, крок назад, і шмагали себе по спині, жалібно викрикуючи скарги на свої гріхи та провинності, а носій хреста попереду заточувався під вагою свого тягаря. Оскільки люди вірили, що їхня болісна самопожертва вгодна богові й принесе нещасному містові полегкість, коли не рятунок, то юрби обабіч вулиці, такі густі, що для флагелантів лишався між ними тільки вузький прохід, пильно стежили, чи вони б’ють себе як слід, і гукали до них підбадьорливо: «Що це ти, Франце! Жвавіше, жвавіше, піддай жару! А ти, Гансе, хіба це бичування? Шмагайте себе як слід, мученики, святі брати!»

Та скоро їх стало зайве під’юджувати, вони самі розпалились і, скімлячи запіненими вустами, бичували себе що крок то дужче, а разом із червоними басаманами на спинах зростала й екзальтація. За кожним замахом канчука довкола них густою пурпуровою мрякою розбризкувалася кров, а роззяви, щоб примножити їхні спасенні муки, жменями кидали на їхні пошматовані спини сіль, принесену в кишенях.

Спершу було вирішено, що процесія флагелантів пройде вздовж усього Широкого шляху туди й сюди, а повернувшись до собору, поставить хрест на місце. Та коли вперше минали Старий ринок, сталося щось незбагненне: з дверей спаленої церкви святого Георгія назустріч їм сипонула юрба якихось шаленців, що, репетуючи: «Бога нема!», «Хай живе Правда!», «Слава. Вчителеві Петрові!» та «Геть забобон!» — скинули на землю хрест, потоптали його носія й почали розганяти флагелантів їхніми ж таки канчуками. Городяни в один голос заревли з обурення й кинулися з кулаками та ціпками боронити побожних самобичувальників. Бешкетникам, у яких читач легко впізнає веритаріїв брата Медарда, довелось би дуже скрутно, якби не втрутилась міська варта, що, маючи наказ непомітно охороняти процесію, похапала зухвальців і вкинула в найглибше підземелля під ратушею.

А цісарське військо видимо готувалося до вирішальних дій. Страхітливий гуркіт гармат уже не стихав і вночі. Так звана Висока брама, стратегічний центр укріплень Старого міста, стала купою уламків, над якими зміїлись язики полум’я. Зі сходу центр Магдебурга захищала тільки річечка Мала Ельба. Далі лежали рибальські острови, вже захоплені ворожими вояками, що невтомно намагалися перебратись на другий берег, кидаючись у воду й споруджуючи понтонні мости. Обложені руйнували ті мости, і це було їхнім останнім зусиллям, на яке вони не жаліли пороху, хоч його було вже обмаль. А до надійно укріпленого західного боку міста цісарці непомітно підводили мережу підкопів, які рили для них три тисячі селян, зігнаних з околиці.

І враз стрілянина стихла, ніби втята, а на валу, насипаному навколо позицій цісарської армії, з’явився вершник, що махав білим прапором. Це означало, що обложники хочуть вести переговори з обложеними, а точніше — з огляду на їхнє становище, поставити ультиматум. Коли місто відповіло на цей заклик, теж піднісши білий прапор, під мури чвалом прискакав цісарський офіцер із сурмачем, що ніс особистий штандарт генералісимуса Тіллі, і, проїхавши брамою святого Андрія, яку перед ним поквапно прочинили, знов же чвалом, показуючи тим, що час дорогий, погнав навпростець до ратуші: видно, він добре знав Магдебург.

І в цю хвилину виявилось, як прикро помилився б той, хто в ці фатальні дні поділив би все населення міста за поглядами тільки на фіделістів, «рибалок», «поверненців» та ще, може, веритаріїв. Бо тільки-но уповноважений генералісимуса Тіллі ввійшов до ратуші, на Широкому шляху де не взялася численна — сотні зо три — процесія панів і дам, що явно не належали ні до фіделістів, ні до «рибалок», ні до «поверненців», а вже й поготів до веритаріїв, бо всі були пристойно одягнені, не пошарпані, не подряпані, не співали патріотичних пісень і не проголошували гасел раціоналістичного атеїзму, а мали вигляд поважний і мудрий, як люди, що добре і ясно знають, чого хочуть. Це були найбагатші патриції та дворяни, що не встигли вчасно накивати п’ятами з міста, а потім уже сиділи тихо вдома й чекали, чим усе скінчиться; тепер, скориставшися хвилинами перемир’я, вони покинули свої вже не безпечні палаци та будинки і в супроводі слуг, камердинерів і покоївок, що несли для них клуночки з одежею, харчами та цінними речами, дружно поспішали до собору, під священною охороною якого сподівалися пережити останні критичні хвилини.

Уповноважений генералісимуса Тіллі пробув у ратуші, за завішеними вікнами, цілих шість годин, до пізнього вечора. Як ішли переговори і хто в них брав участь, лишилося невідомо. Знали тільки, що головують на них сам Фалькенберг та бургомістр Ратценгофер, а інших членів магістрату навіть не покликано. Це було все, що проникло на люди. Цілковитий брак будь-якої інформації пояснюється тим, що всі входи до головної зали ратуші охороняли шведські гвардійці, люди мовчазні, які, до того ж, не вміли по-німецькому.

Ми сказали, що ніхто не знав, як ішли переговори, але неважко було вгадати наслідки, бо на світанку знов розревлись усі гармати відразу й наново знялися хвилі вогню, пилюки та диму, а земля задвигтіла від оглушливого грому. Це могло означати тільки те, що місто побороло диявольську спокусу й гордо відкинуло умови папіста Тіллі. Магдебуржці могли пишатися шляхетною непоступливістю обох найвищих представників влади в обложеному місті — шведського коменданта фон Фалькенберга і бургомістра Ратценгофера, та й справді пишались, але серця їхні запеклися з відчаю, аж городяни шкодували, що самі народились на світ, і проклинали ту хвилину, коли породили своїх дітей.

Годині о десятій ранку, тільки-но цісарці поновили бойові дії, Петра відкликано від його бомбарди, диявольської зброї, що стріляла напрочуд влучно. Петр уже й сам не знав, скільки цісарських понтонів, таранів та гуляй-городин знищив з її допомогою. Але стріляти з тієї бомбарди вмів тільки він, бо ніхто більше не міг дати їй ради, коли після пострілу ядро застрягало в дулі. Йому сказали: гофмаршал Фалькенберг забажав, щоб поручник Петер Кукан фон Кукан негайно з’явився до нього додому. Це був, видимо, один із тих безглуздих наказів, якими високі начальники люблять без потреби перешкоджати завзятим воякам; але наказ був такий недвозначний, що Петрові нічого не лишалось, як покинути бомбарду.

В передпокої у полковника Фалькенберга сидів украй розгублений і нещасний той лікар, що свого часу оглянув стигматичну ранку на грудях зомлілого брата Медарда.

— Нарешті, — сказав він, побачивши Петра.

— Чого це ви тут? — спитав Петр. — Полковник захворів?

— І, здається, дуже тяжко, — відповів лікар. — Тому хтось із його людей викликав мене, але, як виявилось, проти його волі. Бо він не дозволяє оглянути себе й не хоче прийняти нікого, крім вас. Отож я не знаю, що й діяти. Говоріть із ним, прошу вас, делікатно, щоб він по змозі не хвилювався. І спробуйте вивідати, що з ним.

— Ви прийшли саме вчасно, щоб урятувати мою нещасну душу, — сказав полковник, коли Петр увійшов до кабінету. Супроти свого звичаю завжди поводитись коректно й елегантно, він сидів верхи на стільці й спирався грудьми на його спинку. Тонке, розумне обличчя було дуже бліде й наморщене від стримуваного болю.

— Передайте оце комендантові шведської варти в ратуші, — сказав він, простягаючи Петрові запечатаного листа. — Це наказ негайно відпустити на волю бургомістра Ратценгофера — вчора я наказав був його посадити, бо він наполягав на тому, щоб прийняти умови Тіллі й здатися.

— Ви вчинили злочин, — сказав Петр. — Магдебурга вже не втримати. Треба здатися, щоб не загинули всі, хто ще лишився живий.

— Так, це був злочин, — погодився полковник. — Але я вас прошу, допоможіть його виправити, поки можна. Перекажіть Ратценгоферові, що я його перепрошую й дозволяю підписати ультиматум. Це може зробити тільки він, бо мене Тіллі не визнає.

— А до чого тут я? — спитав Петр. — Чому ви не зробите цього самі? Я бачу, ви хворий, але ж вас могли б віднести на ношах.

— Ви єдиний, кому я довіряю, — відказав полковник. — А сам я зробити цього не можу, бо… гляньте на мою спину.

Петр обійшов стілець, глянув на полковникову спину й побачив між лопатками в Фалькенберга кинджал, угороджений по колодочку.

— Тримайте язик за зубами, — сказав полковник. — Я не хочу, щоб люди дізналися, що я на смерть поранений: зчинилась би паніка. Ви єдиний, хто знає про це.

Донедавна Фалькенберг сам не знав, що поранений. Над ранок, повертаючись, утомлений, додому, він відчув, як його щось ударило в спину. Він подумав, що то хтось пожбурив у нього камінь, і не здивувався, бо знав — у Магдебургу його не люблять. Аж роздягаючись, збагнув: куртку пришпилено до тіла. В полковникові вмить прокинулися бистрий розум і чутливе сумління. Він з жахом усвідомив — йому лишилося дуже мало жити й він не встигне виправити те, чого допустився з наказу короля Густава-Адольфа, який затявся не віддавати такого гарного, багатого й стратегічно важливого міста до рук цісарцям. Уявивши, що кара, яка спостигне його на тому світі за виконання злочинного наказу короля, буде, можливо, страшніша за ту, яка напевне спіткала Нерона, Діоклетіана, короля Філіппа Другого і взагалі всіх Габсбургів, поранений полковник, нікому нічого не сказавши про свою рану, спішно послав по Петра Куканя чоловіка, про якого гадав, що той має серце, характер і розум.

— Я покличу лікаря, він у передпокої, — сказав Петр.

— Я не хочу й бачити лікаря, поки не буде підписано ультиматум і припинено канонаду, — відказав Фалькенберг. — Лікар може тільки витягти кинджал із рани, а це, як відомо з прикладу фіванського полководця Епамінонда, викличе миттєву смерть. Поки зброя зостається в рані, я житиму. Бачте, обізнаність із античною історією — не зовсім марна річ.

Полковник спробував засміятися, але сміх зразу перейшов у стогін.

— Боляче? — спитав Петр.

— Тільки коли сміюся. Йдіть уже, йдіть!

Петр квапливо вийшов.

Коли він добіг до Старого ринку, ратуша була вся в полум’ї. Ця найстаріша і найпрекрасніша світська будівля міста горіла, мов скирта соломи, але ніхто не звертав на те уваги: городяни, котрі не бились на мурах, мали досить клопоту рятувати власне майно. Оскільки ратуша була резиденцією влади, гасити вогонь прибула пожежна команда, але цівочка води, яку рятівники пускали в пекельне полум’я, що било з вікон зали засідань на другому поверсі, була безсила, хоч плач. На ринку стояв з кількома солдатами командир шведських гвардійців. Петр тицьнув йому під ніс Фалькенбергового листа й загорлав:

— Куди вивели в’язнів? Де бургомістр Ратценгофер?

Швед знизав плечима:

— Щодо цього не було ніяких наказів.

— Зостались у в’язниці? — крикнув Петр.

Швед знову здвигнув плечима.

— Ходімо по них, — сказав Петр. — Ти поведеш мене.

Швед жахнувся.

— Але ж туди не можна ввійти! Це певна смерть.

— Ходімо, — повторив Петр, вихопив пістоля й дулом штурхнув його під ребра. Швед неохоче рушив уперед. Та коли йому дихнуло жаром в обличчя, він упав навколішки, а потім ліг ницьма на брук, розкинувши руки.

— Туди я не піду. Можете застрелити мене, пане, але всередину я не ввійду.

Петр відняв пістоля, і швед звівся навколішки.

— Коли ви наважитесь проникнути туди, пане, то це в лівому крилі, — сказав він, подаючи Петрові залізне кільце з ключами, що висіло у нього на поясі. — Але мене туди не заженете. Краще куля, ніж спектися живцем.

Петр ухопив ключі й кинувся до ратуші.

У вестибюлі ще не горіло, але згори валив по сходах їдкий дим, що засліпив Петра й забив йому дух. Прикриваючи обличчя руками, Петр наосліп поточився туди, де, як він гадав, — бо в раптовому жаху та розгубленості втратив орієнтацію, — може бути ліве крило будівлі. А далі вже, натикаючись на стовпи та виступи, втікав і втікав від жару, що бухав йому в спину, ніби хтось дмухав з велетенських міхів. Він вирішив, що такого високопоставленого чоловіка, як бургомістр Ратценгофер, ув’язнили не в підземеллі для простих злочинців, а в комфортабельній камері для значних панів, із канапою, а може, й з дорогими гобеленами на стінах, якраз така розкішна камера могла б міститись у коридорі, до якого Петр наосліп убіг; жар там був так само нестерпний, як у вестибюлі, але дихати було трохи легше.

— Ратценгофер! — спробував він крикнути, але з грудей вирвалось тільки мізерне, безсиле хрипіння.

Потім, точачись коридором, наче п’яний, дотикаючись долонями то лівої, то правої стіни, він намацав залізні двері. Але за тими дверима не могло бути нічого живого, бо вони розжарилися до малинового кольору, а гуготіння вогню за ними свідчило, що там не мала камера, а просторе приміщення. І це було вже останнє, що зміг іще подумати Петр, бо саме в ту мить, коли він доторкнувся до розпечених залізних дверей, над головою в нього розверзлося склепіння стелі, і на те місце, де він стояв би, якби не був Петром Куканем з Куканя, тобто якби не зміг блискавично відскочити, з гуркотом посипалися, ніби на пекельній виставі, мармурові плити, розпечена цегла, балки, порох, попіл та жар.

В ту хвилину наш герой уже, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нічого не тямлячи, летів звідкись кудись, летів крізь темряву, дим і гаряче повітря, ніби відьма з «Макбета», а як долетів, чи то як упав на дно колодязя крутих сходів, то відчув у лівому коліні біль, такий нестерпний, що в нього зразу майнула думка, можливо, неприємна, але здорова: чи не скалічився він так тяжко, що кульгатиме довіку. Ради полегкості хотів був лайнутись, та виявилося — надкусив собі язика, а можливо, ще й зламав нижню щелепу та звихнув в’язи. А коли хотів помацати звихнуте, то пересвідчився, що не може ворухнути правою рукою, що в нього перебитий поперек і викручена щиколотка на правій нозі. Оскільки ж і дихати було боляче, він виснував, що з правого боку зламане принаймні одне ребро. Коротше кажучи, Петр був розбитий, пом’ятий, потовчений, обдертий, понівечений, змордований, як іще ніколи в житті, тому він навіть не звернув уваги на таку дрібничку, як відбита права сідниця. Але поки, спохмурнілий, обмацував себе, він помітив щось справді гідне уваги й подиву, а саме: кам’яна сходинка, на яку він спирався своїм перебитим (якщо його діагноз був правильний) попереком, слизька й вогка, і так само слизька, вогка й холодна стіна сходової клітки. В цьому палаці, охопленому вогнем, це було справді чимось неймовірним. І хай там Петр мав ребра поламані, чи тільки потовчені, та повітря, яке він насилу, з болем удихав, тхнуло скоріше цвіллю та гнилизною, ніж димом, і в темряві чулося щось аж надто добре знайоме Петрові шкрябання щурів та попискування їхніх щуряток. А напруживши свій ще оглушений слух, він неначе вловив, що крім шкрябання та писку крізь гнилу темряву проникає відлуння людських голосів.

Петр напружив слух іще дужче й розчув, що ті голоси хором повторюють слова проповідника, який ділиться думками такого типу:

— Де темрява, там нічого не видно.

А хор на те:

— Там нічого не видно.

— І це спостереження — здавалось би, по-простацькому очевидне, — виголошував проповідник, — є частиною Ладу Всесвіту, або Всеправди, яка є тільки одна.

— Яка є тільки одна, — повторив хор.

— Проте кращим, ніж світло наших очей, є світло розуму, який веде нас до пізнання того, що бога нема, а все, що є, походить із однієї праматерії, — вів далі проповідник, у якому ні Петрові, ні читачам цієї книжки не було важко впізнати втеклого ченця Медарда, самозваного верховного жерця веритаріїв.

А ті повторили:

— Все, що є, походить із однієї праматерії.

Тоді Петр, забувши про розбите коліно, розтовчену щиколотку, звихнуті в’язи, перебитий поперек і зламані ребра, сягнув по кільце з ключами, яке щойно дав йому шведський гвардієць, а переконавшися, що загубив те кільце, коли падав у темряву, почав рачки вилазити вгору по сходах, обмацуючи кожну приступку. Жару й чаду прибувало з кожною п’яддю тієї дороги, а водночас прибувало тріску та гуготіння, схожих на гук водоспаду; на першому поверсі пожежа розбуялася на всю силу. Кільце з ключами, яке Петр знайшов на першій згори приступці, було таке гаряче, що аж присвічувало Петрові на дорогу, коли він ніс його вниз, ухопивши крізь полу куртки.

— Пряма лінія рівна й нікуди не загинається, бо якби загиналась, то була б не прямою, а кривою! — волав Медард, а веритарії хором це підтверджували.

— Була б не прямою, а кривою!

— Трикутник має три сторони! — оголосив Медард.

— Трикутник має три сторони! — погодились веритарії.

В ту хвилину Петр, якому пощастило вибрати потрібний ключ, відчинив залізні двері в’язниці й гукнув досередини:

— Ратценгофер!.. Я шукаю пана бургомістра Ратценгофера! Нема його з вами?

Бо не було виключено, що шведські гвардійці, не знаючи тутешніх звичаїв, кинули бургомістра до звичайної цюпи.

— Слава Розумові, Правді й Справедливості, слава принципові «Все з одного»! — заскреготів з темряви Медардів голос. — Бо, якщо не помиляюсь, нам припала безмежна радість і честь: сам Учитель Петер Кукан фон Кукан ушанував своїм візитом свою вірну паству. Радіймо ж, браття!

— Радіймо! — хором відгукнулись веритарії.

— Кінець самотності й блуканням! — волав Медард. — Учитель знайшов шлях до нас, щоб подати нам свою тверду руку, він приніс нам дар своєї мудрості, щоб вивести нас на добру путь, коли ми з неї збочимо!

— Коли ми з неї збочимо! — підхопили веритарії.

— Годі! — гукнув Петр. — Я поставив вам ясне, зрозуміле й просте запитання, а ви відповідаєте на нього ослячим ігіканням. Кажу ще раз: я шукаю бургомістра Ратценгофера. Не знаєте, де він сидить?

— Пан бургомістр Ратценгофер тут, із нами, — за хвильку відповів Медард. — На жаль, пан бургомістр не захотів приєднатись до нашого, як ви, Вчителю, кажете, ослячого ігікання, бо не зрозумів його значення. Не маючи покріплення, яке ми, ваші учні й послідовники, черпаємо тим своїм ослячим ігіканням із блаженних джерел Всеправди, до яких ви нас, Учителю, привели, пан бургомістр піддався слабодухості й помер. А ми, Вчителю, сидимо тут уже день і ніч, голодні й без сну, і завдяки своєму ослячому ігіканню досі живі й здорові. Пан бургомістр Ратценгофер пробув у цій темниці, за моєю грубою оцінкою, годин із п’ять, щонайбільше шість, і, полишивши всяку надію, опинився — в розумінні метафоричного поетичного образу, а не в розумінні вульгарної віри в посмертне життя — перед брамою пекла. Марно я намагався підбадьорити його викладом ваших думок, Учителю, тобто головних засад вашого вчення, в якому немає місця богові, й покріпити його знесилений дух оповіданням про геройство вашого батька, пана Йоганна Кукана фон Кукана… Пан бургомістр, — вів свою невеселу розповідь Медард, — хоч і не заперечував моїх висновків, але утримувався від будь-яких свідчень розуміння чи згоди, так що я мав досить прикре відчуття, ніби говорю в порожнечу, а він усе нарікав на згубу свого рідного міста Магдебурга та ганив зрадливість шведського короля. Врешті пан бургомістр замовк зовсім, і ми забули про нього, а тоді один з братів наступив на його мертве тіло. Слід боятися, що його смерть була добровільна: він утопився зумисне.

— Як він міг утопитись у будинку, що горить? — здивувався Петр.

— Підійдіть до нас, Учителю, — відповів Медард, — і побачите — в цьому негостинному приміщенні дуже легко втопитись.

Петр наосліп ступив з кам’яного порога всередину підвалу — й побачив, що веритарії стоять по коліна в воді.

Бо підземелля старої ратуші в Магдебургу вентилювалося трубами завдовжки з півтори тисячі стіп, за нашими нинішніми мірами менше як півкілометра. Труби тяглися від Старого ринку на схід і виходили на берег Ельби, точніше — Малої Ельби, навпроти Піщаного острова. Цей простий пристрій, завдяки якому повітря в підвалах ратуші, в її підземних переходах та темницях не залежало від того, що діється нагорі, чудово виправдав себе саме тепер, коли ратуша горіла, але був невигідний тим, що, коли рівень води в річці піднімався, — а це з такою примхливою річкою, як Ельба, траплялось не тільки навесні, — частину підземних приміщень ратуші затоплювала вода, зокрема велику в’язничну камеру, звану Танталовою, бо ув’язнені там, стоячи в воді, мучились від спраги: адже вода була брудна й смердюча. І легко уявити собі та зрозуміти, як нестерпно страждав достойний, немолодий, багатий, а отже розпещений городянин пан бургомістр Ратценгофер, коли з волі шведського коменданта його кинули в цю клоаку, в темряву, між людей видимо божевільних, тоді як рідне, дороге йому місто пожирав вогонь. Йому було так нестерпно, що він волів упасти у воду, й покласти кінець мукам.

Петр полегшив страждання членів секти, мимовільним засновником якої він був: відчинивши двері Танталової темниці, дав людям змогу вигідніше розміститись на сухих приступках кам’яних сходів, які сам пролетів у карколомному падінні. В’язні могли перечекати, поки пожежа над їхніми головами згасне. Але саме коли вони бралися сходами вгору, голосно славлячи свого Вчителя, охоплену вогнем будівлю до підвалин струснув вибух. Склепіння над головами переляканих веритаріїв ошкірилось вогненною розколиною, з якої шугнули пекельні язики. То вибухнув пороховий погріб. Тогочасний гравер, відтворюючи загибель Магдебурга, вправно й тонко зобразив цю подію у вигляді стовпа з вогню й диму, над яким злітають безпорадні маленькі фігурки людей, підкинутих вибухом угору. Добре, хоч в оборонців міста, як зазначено, лишалось обмаль пороху. Але й так вибух спричинив настільки жахливі руйнування, що коли над головами розверзлася вогняна хлань, з якої лавиною ринув гарячий присок, з веритаріїв ураз ніби здмухнуло їхню штучно підтримувану хоробрість. За прикладом Медарда, що заверещав, ніби той присок сипонув йому просто на голову, вони завили зі страху й почали кусати, дряпати та штурхати один одного. Тільки Петр, звиклий до страхітливих критичних ситуацій, які навіть — коли можна вірити одному його давньому твердженню — на свій лад любив, не позбувся розуму й повівся, за звичкою, чудово. Притулившись до холодної стіни, щоб уберегтись від вогняного дощу, він щосили, перекривши гуркіт каміння, що валилося зі стін, і ревіння охоплених панікою веритаріїв, крикнув:

— У році дванадцять місяців!

Це його твердження, що своєю незаперечністю точно пасувало до рамок Всеправди, потонуло в гармидері, але Петр не здався й крикнув у ревище та стугін:

— Коні їдять овес!

— Коні їдять овес! — озвався поруч голос проповідника Медарда, який, збагнувши, що Петр бере повіддя в свої руки, переміг власний жах і поквапився підпрягтись:

— Мавпа має чотири руки!

— Мавпа має чотири руки! — відгукнулося кілька веритаріїв, що тислись на сходах віддалік.

А за якусь часину вже вся громада гідно й спокійно хором повторювала сентенції, які Петр, а за ним Медард виголошували і які поступово набували глибини й змісту:

— Ніщо не триває вічно!

— Кожен дощ і кожен снігопад колись скінчиться!

Пекельна розколина над головами веритаріїв з гуркотом розширювалась і довшала, але присок, що сипався звідти, дугою обминав урочистий хорал голосів, які вигукували те, що до певної грубої міри узгоджувалося з дійсністю і, висловлене вустами мислячих створінь, приборкувало їхній переляк. Склепіння хоча й розкололось, але не завалилось, отож ми не можемо виключити того, що обвал стримала саме Всеправда, до якої звертались веритарії.

Тим часом генерал Тіллі, цей вояк до самих кісток, нетерпляче дожидався, — і це треба записати на його користь, — що бургомістр Ратценгофер, про чию нещасливу долю він не знав, пришле парламентера з білим прапором і заявою про капітуляцію. Але час минав, а парламентера все не було, тож Тіллі, клацнувши пальцями, звелів сурмити на штурм. На той час гармати старого Магдебурга вже мовчали, місто боронилося лише тілами захисників, палаючи шаленим і на вигляд неприродно ясним полум’ям. Вогонь перескакував з вікон у вікна тих будинків, які ще не горіли, і жінки, пробігаючи вулицями в нестерпній жароті, кидали дітей у полум’яні руїни й самі гинули, привалені цеглою зі стін. Відчайдухи, що квапились померти, голіруч кидались на ворогів, які дерлись на прибережні укріплення, а ті, ще не втомлені смертельними жнивами, рубали, стріляли, кололи, трощили та душили їх, пробиваючи собі шлях туди, де ще не горіло і де було зосереджене все, що лишалося цінного в Магдебурзі, — до собору, в якому сховалися патриції. А там на цісарських вояків чекала невеличка — справді невеличка — несподіванка, бо бронзові двері собору були розчинені навстіж і в них стояла вродлива панна, вся в білому, на голові весільний завій з віночком. Граційним рухом простягаючи до зухвалих вояків обидві долоні, горою наповнені діамантами, смарагдами, перлами та рубінами, вона зверталась до них лагідним голосом:

— Вітаємо вас, відважні рятівники!

Навіщо була ця комедія й що вона означала? Неважко було вгадати: панна в білому зображувала собою дівчину з герба Магдебурга, про яку існувала легенда, ніби та дівчина охоронятиме своє рідне місто, поки не зречеться дівоцтва й не подасть руки женихові, щоб повести його до свого ложа. І це, за планами й надіями панства, яке ховалось у храмі, мало статися сьогодні. Краса й видима невинність панни, що вітає цісарських вояків, мала приборкати їхню дикість, а коштовності, які вона їм простягала, наче посаг, — наситити їхню жадобу за здобиччю, слова привітання, можливо, призначалися для вух самого Тіллі, бо були дібрані так, щоб розтопити крижаний панцер на його вояцькому серці. Та де в ту хвилину був Тіллі, на котрому з далеких пагорків, що панували над місцевістю, він затримався? Які сміливі стратегічні ходи саме придумував і зважував? А його солдати — що вони могли знати про давню, ще з поганських часів, легенду про Магдебург? Панна не встигла доказати свого привітання, як уже лежала в крові, замотана в свої завої, а солдати зчепилися в бійці за її перли та самоцвіти. В ту ж хвилину з глибини храму пролунав крик жаху, бо панове й дами, які дивились на все те в напруженому чеканні, зрозуміли: все скінчиться якнайгірше, для них нема рятунку. І справді: за десять-двадцять хвилин повбивано всіх, що сховалися під священним дахом собору; не пощадили ні старих, ні немовлят. Бо солдати боялися, щоб їх не послали передчасно кудись-інде, тож працювали якнайшвидше, і вбивання обійшлося без зайвої жорстокості.

На закінчення можемо сказати: хоч під час війни, званої тепер Тридцятилітньою, подекуди спалахували різанина куди страшніша, ніж оця, на осторогу майбутнім поколінням увічнена не одним майстерним пензлем, та, мабуть, більш ніде на такому невеличкому просторі не лягло зразу стільки трупів, так розкішно прибраних, — хай навіть коштовності з них позривали, — як 20 травня 1631 року в магдебурзькому соборі.

Місто Магдебург, багате й поважне, було споруджене капітально: будинки здебільшого муровані; навіть дерев’яні, за приписом магістрату, були розгороджені між собою стінками завтовшки в цілу цеглину. Тому лише за чотири дні вогонь спромігся пожерти все місто до останньої халупи, окрім повного трупів собору. Можна було сказати: «Був Магдебург — і нема його».

Всі ті чотири дні й ночі солдати Тіллі перегрібали пожарища, шукаючи здобичі. Що знайшли цінного — забрали. Що знайшли живого — замордували. З тридцяти тисяч магдебуржців уціліла жменька. Кажуть, ніби Вальдштейн, який тоді жив у Ічині, так розгнівався, почувши про цей погром, аж пожбурив у свого камердинера срібним дзвіночком. Історики й досі гадають, що, власне, було причиною цього безглуздого жеста. Декотрі припускають, ніби герцог заздрив Тіллі. Інші — буцімто його обурила підлість шведського короля, який не допоміг союзному містові, що присягло йому на вірність, і спокійно дивився здалеку, як воно гине. Але ми, обізнані з пригодами Петра Куканя, знаємо: правда зовсім інакша. Що було гідного заздрості в тому, що Тіллі спромігся вбити тридцять тисяч мирних жителів та обернути на попіл одне з найпрекрасніших міст тодішньої Європи? Пусте! Єдина розгадка ось у чому: той, хто пожбурив дзвіночком у камердинера, був не Вальдштейн, а знов же його двійник, який після меммінгенської інтермедії лишився на службі в герцога й дедалі глибше та поважніше переймався цією найбільшою артистичною роллю свого життя, аж поки засвоїв не тільки герцогові звички, не тільки його спосіб мислення, але і його хвороби, насамперед сифіліс, що протікав у двійника бурхливо.

Справжній Вальдштейн жив тоді інкогніто у Відні й наставляв вуха на все, що де цвірінькне. З того, що цісар того ж таки року попросив його знову стати на чолі католицького війська і що Вальдштейн, милостиво вислухавши прохання свого монарха, знову набув могутності, якою не тішився навіть у найпрекрасніші літа свого піднесення, ми робимо висновок, що те таємне перебування у Відні не було марне.

Так, ось у чому полягає правда. Маршал Тіллі, чий життєвий шлях тоді вже доходив кінця, не тільки не запишався, здобувши Магдебург, а навпаки, був приголомшений масштабами катастрофи, в якій завинив, і пролив над знищеним містом сльозу, яку марно силкувався приховати від оточення. Мало того, він наказав відправити месу за душі жертв і припинив дальші грабунки та вбивства — хоч і запізно, а все ж припинив. Завдяки цьому жменька змучених людей, яка одного дня вибралася з іще димучих руїн ратуші й пошкутильгала кудись у безвість, кудись, — якщо таке місце досі існувало, — де не смерділо трупами в недогорілих руїнах. Завдяки цьому та жменька, веритарії, наважилась вийти з підземелля ратуші на світло боже й не привернула уваги солдатів, стомлених убивствами та грабунками. Під проводом Петра, який з них усіх зберіг найбільше сили, бо дужче звик до фізичного напруження та злигоднів і пробув у підземеллі не так довго, вони пройшли голодним маршем через села Діздорф і Барлебен, геть виплюндрувані. Аж в Амменслебені втікачам пощастило купити трохи молока, і Петр дозволив їм випити зовсім небагато, бо після такого страшного посту можна було їсти й пити лише потрошку. А коли вони сяк-так підкріпились, Петр промовив до них так:

— Гадаю, після всього разом пережитого ми не розійдемося просто так, тим більше, що всі ми бездомні жебраки, а часи тепер несприятливі для закладання нових домівок. Нас звела докупи — хоч моєї свідомої заслуги в цьому нема — ідея розуму, правди й справедливості. Це непогана ідея і, гадаю, саме нині вкрай потрібна. Колись давно в Італії я спробував був улаштувати державу справедливих, чесних громадян. Я зазнав невдачі. Може, мені пощастить утримати на світі секту справедливих ізгоїв. З ідеї справедливості випливає необхідність захищати скривджених і карати беззаконня. Покарати генерала Тіллі за знищення Магдебурга — хай це буде одним з наших найперших завдань.

— Одним із наших найперших завдань, — повторили в унісон веритарії.

— Ми живемо серед злочинців, — провадив Петр, — тож, де буде змога й стане сил, караймо їхні злочини смертю.

— Караймо їхні злочини смертю, — повторили веритарії.

— Це жорстока програма, — докинув Медард, бо не хотів лишатись осторонь, — але вона в згоді з жорстокістю цих часів, за які ми не відповідаємо. Будьмо суворі насамперед до себе й безжальні до тих, котрі схочуть завдання, які поставив нам Учитель, використати для власної вигоди.

— Для власної вигоди, — повторили веритарії.

— З ідеї правди, — знову почав Петр, — випливає необхідність говорити правду й жити по правді, що означає не брехати навіть власному сумлінню. А принцип розуму накладає на нас обов’язок боротися проти цієї війни, бо вона безглузда, а отже й нерозумна, й переслідувати тих, хто її розпалює. І це хай буде нашим завданням. Нас тільки жменька, але я сподіваюсь і вірю, що невдовзі стане більше. А коли хочемо, щоб нас було більше, стримаймо плач та скарги, бо плачем і скаргами до своїх лав нікого не принадимо. Нема нічого пустішого, ніж сумувати та бідкатись, бо навіть якби злити докупи весь сум та бідкання в світі, вони не дійдуть до бога з тої простої причини, що бога нема.

— Бога нема! — вигукнули веритарії.

— Є тільки Всеправда, — сказав Медард, бо хотів, щоб останнє слово лишилось за ним.

Le prince charmant[18]

Під кінець літа, як уже згадано, Альбрехт фон Вальдштейн знов очолив цісарську армію. Тоді ж таки принцеса Еліза, єдина дочка овдовілого герцога Ліндебурзького Георга, колись Вальдштейнового прибічника, а тепер союзника шведського короля, зазнала пригоди, нечуваної й небувалої для особи її стану.

Під охороною двох рот добре озброєних кірасирів, посланих по неї дбайливим татом, принцеса верталася з пронизаного золотим сонцем веселого й прекрасного Тюрінзького лісу, де в солодкій безжурності прожила два літні місяці в домі свого дядька, графа Матіаса Костобока фон Плауена. І раптом у долині річки Гери, поблизу Арнштадта, на її ескорт напала солдатня сумнозвісного Вальдштейнового генерала Голька, прозваного Однооким Чортом: Вальдштейн послав його до Саксонії з недвозначним наказом, щоб він поводився там гірше, ніж диявол. Так герцог хотів помститись Саксонії за недавню спустошливу окупацію Чехії, а крім того сподівався, що цим каральним наскоком поставить на коліна саксонського курфюрста й примусить його розірвати союз зі шведським королем.

Зайнята плетінням вовняних напульсників для стражденних протестантських воїнів — це така робота, що не встигає набриднути, поки скінчиш, казала вона про свій доброчинний подвиг, та ще й дає приємне почуття, ніби робиш щось корисне, — принцеса, байдужа до красот природи, які пливли перед її гарними юними очима, карими з золотою іскринкою, була так беззастережно певна безпеки та недоторканності своєї витонченої, хоча й трохи худуватої сімнадцятирічної особи, що спочатку навіть не усвідомила серйозності цієї пригоди, а коли почула стрілянину, брязкіт зброї та крик, то подумала тільки, що то вояки з її ескорту «знову проганяють якусь потолоч» — приблизно так вона формулювала подумки свій здогад. Довгонога, пласка спереду й ззаду, але жвава за двох козенят і розумна та кмітлива за двох святих Катерин, принцеса Еліза була дівчина вельми симпатична. Вона зрозуміла, що діється серйозне, аж коли у віконце її карети заглянув командир кірасирів, блідий і поважний:

— Будьте мужньою й не лякайтеся, принцесо, але на нас наскочило вороже військо, й наші вже тікають. Єдине, що я можу зробити для вас, — це допомогти вам уникнути найгіршого: збезчещення, неминучого, коли ви попадете жива в руки чужим воякам.

Він показав принцесі набитого пістоля, якого держав у правій руці, й спитав:

— Ви бажаєте, щоб я застрелив вас негайно, чи волієте відібрати собі життя власного рукою?

— Дайте-но сюди, — сказала принцеса й простягла руку.

— Обережно, пістоль набитий! — застеріг офіцер, віддаючи їй зброю.

— І курки зведені? — спитала принцеса Еліза.

Офіцер підтвердив.

— І можна вистрелити двічі?

Офіцер знову притакнув:

— Тут є дві цівки й два курки. Глядіть, не натисніть обох зразу. Аж коли по першому пострілі будете ще жива, тоді натискайте другий курок.

Тільки-но офіцер це сказав, підлетів п’яний від крові кіннотник із полку генерала Голька й розвалив йому шаблею голову, так що офіцер назавжди відвоювався; сподіваймося, йому легко вмиралось, бо його втішала свідомість того, що він устиг подбати про врятування принцесиної честі.

Тим часом візничий Елізиної карети, маючи для цього більш ніж поважні підстави, зупинив коней, і в віконці, до якого щойно зазирав командир ескорту, тепер повержений у пилюку, з’явились огидні пики двох солдатів. Зрікшися всіх моральних гальм, вони позбулися й усього людського. Побачивши Елішку, обидва хижо захихотіли й сказали щось неподобно-цинічне про її зовнішність — на щастя, зовсім незрозумілою мовою, Вальдштейн-бо вербував військо в усіх країнах Європи, навіть на Британських островах. Умить вони сплигнули з коней, відчинили дверцята й удерлись до карети.

Настала ідеальна хвилина для того, щоб учинити так, як уявляв собі шляхетний командир принцесиного ескорту, тобто приставити пістоля до своїх дівочих грудей, що не були, коли придивитися ближче, такі вже плескаті, як могло здатися поверховому спостерігачеві. Та де там! Еліза, більше розгнівана, ніж налякана нахабством солдатів, крикнула на них по-німецькому, хоч вони явно були чужинці.

— Чого це ви сюди лізете, лайдаки?

Не чекаючи відповіді, вона натисла перший курок і застрелила першого солдата, а тоді натисла другий і вбила його товариша. А коли на їхньому місці зразу з’явився третій і повівся ще нахабніше, Еліза, не маючи кращої зброї, вхопила плетільні дротики і вгородила йому в очі. Саме в ту мить їй здалося, наче хтось хльоснув її дубцем по правому передпліччі. Вигляд цівочки власної крові, що потекла з рукава, був її останнім зоровим враженням, а скавуління чоловіка, осліпленого її дротиками, ляскіт пострілів і крик багатьох чоловічих горлянок, що звучав ніби «Рятуйся, хто може», — останнім слуховим враженням, бо вона зомліла.

— Господи! І що ж було далі, донечко? — спитав, турботливо стискаючи їй обидві руки, сивоусий герцог Георг фон Ліндебург зі сльозами на очах, коли на другий день Еліза, врятована й повернена під його опіку, дійшла до цього вельми цікавого місця в своїй розповіді.

— Не турбуйтесь і не бійтесь, таточку, — відповіла вона. — Адже бачите — я жива-здорова, як не рахувати оцієї дбайливо перев’язаної рани на руці: вона вже гоїться і страшенно свербить під пов’язкою.

— Хай свербить, а ти, гляди, не чухай, донечко, — сказав герцог. — Досить постукати по сверблячому місці кінчиком середнього пальця.

— Гаразд, татусю, воно вже не свербить.

— От і добре. А тепер швидше кажи, що було далі й чим скінчилось.

— Як бачите, татусеньку, не сталось нічого лихого й усе скінчилося добре, бо мене врятувала рука найшляхетнішого й найвідважнішого, дужого й прекрасного, мов ангел помсти, доброго, чесного, великодушного, морально бездоганного, мудрого, освіченого, світського, чистого…

— Спинися, донечко, спинися! — вигукнув герцог. — І, замість громадити синоніми, скажи, хто той рицар, що, як ти кажеш, урятував тебе в останню хвилину.

— Його ім’я незвичайне, як і сам він, — сказала принцеса Еліза. — Звуть його Петер Кукан фон Кукан.

— Ох! — вигукнув герцог і заплющив очі, щоб приховати раптову думку, що блиснула у нього в голові.

— Це новочасний Робін Гуд, — вела далі Еліза, — проводир так званих веритаріїв, що літають по всій Німеччині, як ангели справедливості й помсти, і люди моляться до них, як до своєї останньої надії. А втім, нащо я маю все це тлумачити вам, татусю? Якби не веритарії, якби не Петер фон Кукан, ми з вами більш ніколи б не зустрілися, бо я б уже була тепер поживою для круків та ворон. Веритарії — герої, люди вільні, бо підлягають тільки наказам Петера фон Кукана, найкращого з них, а він не кориться нікому, крім свого сумління.

— Ну, ну, ну, — сказав герцог, поплескуючи по Елізиному дрібному, гарненькому, хоча скоріш хлоп’ячому, ніж дівчачому личку, що палало захватом. — Але ж я й досі не знаю, що було після того, як ти зомліла.

— Я зомліла, татусеньку? Ах, так, я ж сама вжила цього слова. Це була така млість, як ото в жука, що, відчувши небезпеку, ціпеніє і здається мертвим. Так принаймні я собі уявляю, бо навряд чи жук може бути таким хитрим, щоб удавати мертвого. Отак і я, коли побачила, що з мене тече кров і рятунку нема, завмерла, як той жук. А отямившись і відчувши, що небезпека минула, я побачила якогось чоловіка. Його обличчя так досконало втілювало ідею вроди, що я ладна була, за словами Платона, принести себе в жертву йому, наче богові. А коли трохи згодом ще й почула його ім’я, мені стало очевидно: те, чого я зазнала, — не звичайна пригода, а щось схоже на казку. Бо я це ім’я, Петер Кукан фон Кукан, знала з раннього дитинства. Ви ж пам’ятаєте, мій таточку, років десять тому новий папа почав розшукувати героя-пригодника, що був правою рукою замордованого турецького султана й звався саме так. Тоді його шукали по всіх європейських дворах, і в нас, у Ліндебургу, теж його винюхував папський шпигун, перебраний на птахолова.

— Він був не перебраний на птахолова, а справжній птахолов, — зауважив герцог. — Шпигував для папи він так, між іншим, за сумісництвом.

— Байдуже, — сказала принцеса, — Але я щаслива, тату, що ви про цей випадок пам’ятаєте: отже, ви тоді вважали його досить цікавим і гідним уваги, аби зберегти в пам’яті. Той птахолов змалював Петера фон Кукана так яскраво, що він став у моїх дитячих мріях тим, кого в французьких казках називають «Le Prince Charmant», «Чарівний принц». Ох, він не справжній принц, мій єдиний Петер, він тільки «фон», бо не походить із королівського, князівського чи герцогського роду, але в моїх очах він навіть вищий. Принц із казки вищий за всіх звичайних принців світу.

Елішка вимовляла ті гарні слова надміру піднесеним голосом, бо чекала, що батько відповість на її мрійницьку тираду по-батьківському суворо й скаже щось у такому дусі: він, відповідальний за доччине добро й щастя, віддав би перевагу одному звичайному, але справжньому принцові перед десятьма фантастичними принцами з казки. Але нічого такого не сталося, бо герцог сказав:

— Ну, таким шукачам пригод, як той Кукан, титулів ніколи не бракує, і не конче фальшивих. Небіжчик папа Павло свого часу надав Петерові фон Куканові титул герцога да Страмба, і хоча скінчилося це згодом погано, а Страмба була позбавлена самостійності й приєднана до папської держави, Петер фон Кукан від того не перестав бути герцогом: його законно посаджено на герцогський трон, а тому титулу ніхто не може в нього відняти, хоча герцогство його вже не існує.

— Будьте певні, татусю, що титули Петера фон Кукана не цікавлять мене, — сказала Елішка.

— Це звучить доброчесно й шляхетно, але це дурниця, бо в наших колах титули відіграють велику роль, — відказав герцог. — Але розкажи мені все, що ти знаєш про тих Куканових веритаріїв, звідки вони взялися, скільки їх і так далі.

Чудово поінформована з уст найкомпетентніших, а до того ж нездатних брехати, тобто з уст самого Петра Куканя, Еліза розповіла своєму батькові, який слухав її дуже уважно, про перші кроки секти веритаріїв після загибелі Магдебурга, про те, як вони з великими труднощами перезимували в Чорному лісі, а з настанням цієї весни розпочали бойові дії поблизу армій Густава-Адольфа, Вальдштейна, Тіллі, Паппенгайма, Голька та інших католицьких і протестантських воєначальників, усюди намагаючись боронити принципи людяності й правди. Число їх безперервно зростало, хоча кожен, хто хотів стати веритарієм, мусив скласти сувору присягу, порушення якої каралося смертю: завжди говорити правду й тільки правду. Тепер це вже невелика армія, а їхній табір, укріплений валами, не гірший від табору будь-якої дисциплінованої регулярної армії. Зразу після постання секти вони склали обітницю покарати генерала Тіллі за знищення Магдебурга та його жителів. Невдовзі Тіллі й справді поліг у бою на річці Лех від руки одного з веритаріїв.

— Грім побий, це вже трохи занадто, — мовив герцог. — Той твій Prince Charmant має, здається, надмір фантазії.

— Петер фон Кукан напевне має фантазію, бо не існує такої прекрасної й благородної риси, якої він, найдосконаліший з усіх чоловіків, не мав би, — сказала Еліза.

— Одне слово, Петер Кукан — ангел, — сказав герцог. — А веритарії святі.

— Так, саме так, татуню, — підтвердила Еліза. — Та реальна Правда, що не сходить з язика у веритаріїв, спровокувала мене на одну необачну вихватку. Я напалась на Петера з такими словами: «Що мені ті ваші правди! Єдина правда, яку б я від вас хотіла почути, це чи я вам хоч трохи подобаюсь», — і принцеса ледь почервоніла.

— А він же що? — спитав герцог.

— Він сказав: «Ви загнали мене на слизьке, принцесо, бо якби я відповів вам на це питання, як ви бажаєте, правдиво, то заслужив би докір, ніби я надуживаю своїм становищем вашого захисника, щоб залицятися до вас».

— Тобто ти йому подобаєшся, — сказав герцог. — І я, донечко моя люба, хоча ти дуже здивуєшся, не маю нічого проти, бо Петер Кукан фон Кукан — людина з великим майбутнім. Я не можу тобі відкрити більше, бо й сам знаю тільки одне: за конфіденційними відомостями, король приготував для Петера фон Кукана таку запаморочливу політичну роль, що про це й говорити не можна, бо хто сказав би, той би скам’янів на місці, пригнічений величчю цієї ролі. І, звичайно, перше ніж про це почнуться переговори, герцог да Страмба повинен буде одружитись — найкраще з якоюсь принцесою князівського або герцогського роду.

Еліза, зціпивши руки, ніби на молитві, втупила в батька великі круглі очі, а побачивши лагідний, ласкавий, підбадьорливий усміх, зовсім нелогічно заплакала, а тоді обняла батька обома руками — здоровою й пораненою. Від цього рвучкого руху в неї зсунулась шаль, яка огортала її тонку дитячу шию й закривала довгі свіжі подряпини, що псували чисту білість тієї шиї.

— Як ви можете, татусю, одним духом говорити про щось таке чудове, як майбутнє Петера фон Кукана, і про щось таке банальне, як нікчемна подряпина, що в ній я сама й винна? — відповіла Еліза на батькове запитання, хто це так подряпав їй шийку. — Тієї ночі, коли я сама спочивала в Петеровому наметі, — він надав його в моє розпорядження, а сам, як бездоганний кавалер, пішов спати кудись-інде, — мені приснився лихий сон: наче на мене стрибнула чорна кішка й почала пазурами дерти мені шию. Відбиваючись від неї, я, мабуть, і подряпала себе своїми ж нігтями. Може, вам це здається не дуже правдоподібним, але інакше пояснити я не вмію.

— Хіба що то був не сон, а на тебе стрибнула справжня кицька, — сказав герцог.

Stramba rediviva[19]

Те, що сказав герцог Ліндебурзький на вушко своїй дочці — ніби шведський король Густав-Адольф готує для герцога да Страмби, тобто для Петра Куканя з Куканя, якусь велику політичну роль, було щирісінькою правдою, такою непохитною, що її не змогла змінити навіть раптова смерть короля. Адже шведський король загинув невдовзі по тому, як Вальдштейнів генерал Гольк почав плюндрувати Саксонію, в бою під Лютценом 16 листопада 1632 року.

Лютцен — містечко поблизу Лейпціга, а зіткнення обох найбільших армій світу — шведської, якою командував сам король, і цісарської під проводом Альбрехта фон Вальдштейна — відбулося над шляхом, що вів через Лютцен до Лейпціга. Шведи розставили свої полки між правим, південним ровом цього шляху та млиновим каналом, а Вальдштейнова армія окопалась між лівим ровом лейпцігського шляху та недалеким пагорком для страт, на якому сумлінний художник, що увічнив битву під Лютценом прегарною гравюрою на міді, зобразив двох повішених на мурованій шибениці й трьох колесованих. Погода була холодна, над самою землею котився густий жовтавий туман. Бій тривав від світанку, що через туман настав пізно, аж до смерку. Перше ніж відкрити вогонь, шведи заспівали кілька чудових псалмів. Потім зіперли мушкети на сішки біля ріденького гайка, і з пагорка затріщало, залящало, загриміло так завзято, як того безперечно заслуговувала грандіозна мета, що стояла перед обома арміями: здобуття Європи, а тим самим і всього світу.

Шведська кіннота довго ламала зуби на згаданому рову, повному липкого багна, в якому сковзали й грузли кінські копита, і Вальдштейнова піхота, що окопалася за шляхом, нищівним вогнем змітала вершників, аж поки шведам пощастило наповнити зрадливий рів власними трупами та трупами своїх коней. Лиш тоді вони змогли атакувати з успіхом. Пороховий дим змішався з туманом у такий густий смог, що на бойовищі нічого не було видно, і сучасний читач мимохіть дивується, як це історики змогли добрати діла в цій веремії безладних дій. А вони таки розбирались і досі розбираються в ній аж до найдрібніших подробиць краще, ніж у вмісті шухляд власних письмових столів. Отож коли шведи здолали підступність першого рову, Вальдштейнові піхотинці почали кидати свої шанці й утікати до табору з возів, який стояв за ними, і Вальдштейнові шанси, здавалось, уже зійшли нанівець. Та в найтяжчу хвилину примчав зі своєю кіннотою, трьома тисячами, генерал Паппенгайм, якого Вальдштейн викликав суворим наказом із Галле; Паппенгаймова піхота, чотири тисячі вояків, ще була в поході. Становище вмить змінилося, стало скрутно вже шведам, і Вальдштейн трохи не загнав їх у млиновий канал. Але цей сприятливий для Вальдштейна поворот тривав недовго. Відважного, чарівного своїм свавіллям та впертістю Паппенгайма на смерть поранило гарматне ядро, і це викликало в цісарському війську паніку, яка охопила насамперед обоз; там з якоїсь примхи диявола вибухнуло одночасно кілька возів з бойовим припасом. Тоді самому Вальдштейнові довелося зупиняти втечу свого лівого крила, а одноокий Гольк намагався зупинити обоз, що безладно втікав до Лейпціга.

За тих суворих часів, слід нагадати, командувати армією й керувати битвою було не солодко. Командувач не стовбичив десь віддалік на пагорку зі своїми ад’ютантами, а стояв у перших лавах, серед самого пекла. Тільки так із нього було якесь пуття, тільки так він міг міняти перебіг бою на свою користь. Вальдштейна мучила хвороба, але він мусив зійти з нош, наказати, щоб його посадили на улюбленого коня і встромили хворі ноги в стремена, обшиті м’яким оксамитом. Верхи на своєму білому сидів і великий Вальдштейнів супротивник Густав-Адольф: огрядний, задишкуватий і короткозорий, він ще менше був пристосований до трудного вояцького життя, ніж Вальдштейн. Поранений у ліву руку, нездатний правити конем, нещасний державець наскочив на ворожих кіннотників, і ті швидко вколошкали його кількома пострілами з пістолів у голову й ударами шпаг у спину. А оскільки він, бувши королем, і на чотирнадцятому році війни ще, напевне, був гарно одягнений — чоботи з найкращої шкіри, добре підбиті, шкарпетки вовняні, ще не церовані, білизна тепла й не вошива, убрання не діряве, не латане й навіть, оскільки короля всюди супроводив камердинер, гарно вичищене, — то кіннотники, тільки-но він випустив дух, посплигували з коней і швидко, із вправністю фахівців обдерли його до ниточки, так що Лев Півночі, прозваний також Хрестоносцем, Ахіллом германців, Дон Кіхотом і відважним Гедеоном, лежав на голій землі голісінький, як новонароджене немовлятко. Ця обставина вражає наші почуття, але королеві, оскільки він уже не жив, могла бути байдужісінька.

Все це відбулося так несподівано, що шведські вояки, лише побачивши, як його білий кінь бігає по бойовищу без вершника, усвідомили: з їхнім королем щось негаразд.

У зв’язку з цією подією історія вклала присмертному Паппенгаймові, привезеному до лазарету в Лейпціг, безмежно благородні слова: «Я вмираю щасливий, бо поліг лютий ворог моєї віри».

Паппенгайм був уже мертвий, коли його піхотинці, які рухалися повільніше за кінноту, після виснажливого маршу підійшли до Лютцена. Там було вже темно, Вальдштейнова артилерійська батарея коло вітряків над шляхом була розтрощена ворожими ядрами й покинута, і всюди стояла тиша, тільки стогнали поранені та кашляли й чхали застуджені; отож паппенгаймівці не могли нічого зробити й були тут непотрібні.

Напрошується важливе запитання: хто, власне, переміг, а хто програв цю битву, аж ніяк не дріб’язкову, бо в ній полягло дев’ять тисяч люду? Шведи, яких ми називаємо шведами тільки задля зручності, бо, крім них, у війську Густава-Адольфа служили й фіни, й лівонці, й німці, й курляндці, й навіть шотландці та французи? Чи цісарське військо, національно ще строкатіше? Відповідь здається однозначною. І тоді, й ще довго по тому вважалося: переміг той, котрий утримався на бойовищі. Щоб обстояти це твердження, шведи після припинення битви лягли спати просто на голу землю поміж убитими й пораненими. Згадані вище кашель та чхання, що його почули Паппенгаймові піхотинці, коли дійшли до вітряків над шляхом, виходили з шведських горлянок та носів; отже, перемогли шведи.

Цей висновок, можливо, був би незаперечним, якби не факт, що в битві атакував не Вальдштейн — йому, навпаки, дуже не хотілося битись, — а Густав-Адольф. Отже, бойовищем був не простір між млиновим каналом та придорожнім ровом, з якого атакували шведи, а простір між шляхом та шибеницею, який обороняла Вальдштейнова армія. А Вальдштейн цей простір протягом усієї битви втримував за собою. Отже, переміг Вальдштейн.

Так, він утримався на бойовищі, але відступив, тільки-но догриміли останні постріли, тож уранці, прокинувшись о схід сонця із заслуженого сну, шведи побачили перед собою не агресивного боєздатного ворога, а безлюдне поле, всіяне трупами, отож не могли поновити бій, хоч би й хотіли. Отже, перемогли шведи.

Хотіли поновити бій? Не смішіть. Із дев’яти тисяч убитих та смертельно поранених у цьому бою на шведів припадало п’ять тисяч, а на цісарців тільки чотири. Шведам було потрібно забитися в нори та зализувати рани ще дужче, ніж цісарцям. «Я взяв у ворога понад тридцять прапорів і прапорців, — рапортував Вальдштейн цісареві у Відень, — а він у мене щонайбільше п’ять чи шість». А цісар у своїй відповіді, посланій з Відня 29 листопада, тобто несповна два тижні після битви, поздоровив з блискучим успіхом як себе, так і Вальдштейна й висловив подяку та хвалу богові. І по всій католицькій Німеччині дзвонили дзвони й читали «Те Бейт». Отже, переміг Вальдштейн.

Таку саму хвалу всемогутньому богові за те, що покликав до себе короля Густава-Адольфа, як не дивно, тоді ж таки висловив і найрозумніший та найактивніший державний діяч тих часів кардинал Рішельє. Ми кажемо «як не дивно», бо це ж він найбільше старався, щоб шведський король утрутивсь у війну, і весь час підтримував його грішми та постачав йому зброю. Але ми бачили — кардинал ще торік почав мулятись, коли шведський король, розбивши армію генерала Тіллі, отаборився на зиму безсоромно близько від кордонів Франції, а коли шведи почали заіграшки перемагати скрізь та брати місто за містом, фортецю за фортецею, вже й не переставав мулятись. Тепер він побоювався, що шведи переможуть у війні й закінчать її раніше, ніж хотілось би йому, Рішельє. А найгірше — вони підіб’ють під себе всі сили та об’єднають Німеччину під шведським скіпетром, тож Франція спіймає облизня.

Для кардинала-патріота і його благочестивого помічника та порадника, як неважко уявити, ця думка була просто-таки нестерпна. Одне слово, шведський король почав надміру вбиватися в силу і тепер зробив дуже мудро та делікатно, що загинув. А проте було б шкода, якби через його смерть зірвалася вся шведська кампанія й рештки шведської армії повернулись додому, чим надзвичайно зміцнили б становище ненависного Габсбурга й закінчили б війну саме коли вона почала розпускати нові принадні квітки.

Отже, треба було не допустити провалу шведських планів, оскільки вони були вигідні для Франції й могли виконуватися під французьким, тобто кардиналовим, контролем. Наслідком цих нарад було те, що отець Жозеф за тиждень після того, як до Парижа надійшла звістка про смерть Густава-Адольфа, сів у карету — останнім часом здоров’я вже не дозволяло йому далеких подорожей пішки — і поїхав у Рим, до святого отця.

Папа Урбан VIII, тоді вже шістдесятичотирирічний, але ще міцний тілом і душею, прийняв отця Жозефа з дипломатично стриманою ласкавістю. Оскільки він навіть приблизно не міг здогадатися, куди тепер, після смерті шведського короля, повернуть кермо французької політики Рішельє зі своїм самобутнім помічником, — сам він, хоч і стояв на чолі католицького християнства, щиро шкодував, що протестантського короля вже нема, але здогадувався, що побожні та дотепні французькі приятелі шведів не зовсім поділяють цей жаль, — почав розмову з отцем Жозефом із невинних запитань і абсолютно незаперечних фактів, як, наприклад, моральні та духовні збитки, спричинені затяжною війною, а особливо занепадом духу каяття, цієї найтоншої й найзапашнішої християнської чесноти, про яку блаженний Августин слушно сказав такі дотепні слова: «Хто кається, той весь час страждає від жалю, але цей жаль є його радістю». То одна з найглибших і водночас найвеселіших думок, за які побожне людство має дякувати авторові «Сповіді». Але, кажучи так, він, папа, з сумом усвідомлює, що в нинішньому огрубілому світі ці слова вже нічого не важать, а цілком належать кращому минулому. Коли нинішні люди взагалі ще здатні до каяття, то це каяття тільки зовнішнє, демонстративне, до якого вони вдаються, щоб запевнити оточення в своїй великій доброчесності, а не каяття внутрішнє, справжнє, вгодне богові, яке змиває минулі гріхи, оберігаючи покутника від можливих гріхів майбутніх. Тому святий отець відчуває глибоку нехіть до театральних, розрахованих на зовнішній ефект ексцесів публічного, масового флагелантства, яке, крім інших неподобств, — скажімо, неймовірно жорстокого способу спалювати відьом, — занесли до Центральної Європи шведи.

Отець Жозеф, добре знаючи надмірну балакучість папи, остерігався щось зауважувати до його висновків, бо досить було однісінького необережного слівця — й потік папиного красномовства розлився б безкрайою повінню. Він мовчки стояв перед троном, худий, брудний, з босими вузлуватими ступнями, розплесканими на білому мармурі, що ним була викладена підлога малої зали аудієнцій, і, схиливши їжакувату голову, вдавав, ніби роздумує над словами його святості, приголомшений їхньою новизною і сміливістю. Насправді він, мов актор на сцені, дожидав своєї репліки і заговорив аж тоді, коли дочекався її. Знаком була папина згадка про неподобства, які шведи занесли до Центральної Європи.

— Так, ваша святосте, ви маєте цілковиту слушність. Я з болем у серці передчуваю, що все стане ще гірше тепер, коли зі смертю короля-героя шведська воєнна кампанія неминуче зійде на звичайну здобичницьку війну. Провідна ідея короля — радикально й до кінця звільнити Європу від габсбурзької чуми — тепер неминуче згасне, бо король не лишив спадкоємців, крім чотирирічної доньки.

Папа зітхнув.

— Так, необачно вчинив король, не подбавши вчасно про нащадка чоловічої статі. А втім, Густав-Адольф був занадто винятковою особистістю, занадто великою людиною, і якби навіть лишив сина, той син був би тільки його тінню.

— Я можу лише з болем у серці притакнути словам вашої святості, — сказав отець Жозеф. — Такі герої, як покійний король, не народжуються часто, і його величі ніяк не зменшує та обставина, що здобути низку легких перемог йому допоміг колишній підопічний вашої святості, П’єр Кюкан де Кюкан, герцог да Страмба.

Знаючи, що розумний капуцин ніколи не кидає слів на вітер і що кожнісіньке його слово має точно виважене значення й мету, папа нашорошив вуха. Він сподівався почути що завгодно, тільки не згадку про Петра Куканя.

— Про це я нічого не знаю, — сказав він і звів брови, показуючи тим, що не мав би нічого проти, якби отець Жозеф заповнив цю прогалину в його обізнаності. Отець Жозеф і розповів усе дуже докладно, цікаво й точно, без будь-якої іронії і все ж з гумором. Папа не зміг стримати сміх, коли отець Жозеф змалював, як король спочатку в сліпому гніві розрубав Вальдштейнів рапорт, привезений йому Куканем, хоч потім власноручно підклеїв його й усюди носив із собою в нагрудній кишені, а коли наступав на якесь укріплення, то спершу неодмінно дивився, чи не згадане воно в тому рапорті. І потім король увесь час цікавився Куканем, увесь час шкодував, що відштовхнув його, відбувшись незначним призначенням до Магдебурга. Помилки роблять і генії, і ті помилки геніїв бувають капітальні. Та однаково, П’єр Кюкан де Кюкан — людина, яка притягує до себе схвальні погляди духовних і світських владарів, а коли й трапляється, що котрийсь із них спершу відбуде його байдужим поглядом, то зразу ж пошкодує про це й замислиться, як поправити помилку.

Потім отець Жозеф довго розводився про військо, організоване й очолене Петром Куканем, про гак званих веритаріїв, вірних слуг справедливості й правди, а папа, слухаючи його, марно змагався з питанням, нащо старий плутяга розповідає це йому й, до чого хилить. Йому хотілося вгадати все самому, перше ніж отець Жозеф розкриється, але він не вгадав, бо для розгадування думок отця Жозефа мало було логіки та інтелекту, хоч би й найгострішого. Тут був потрібен хист ясновидіння.

— Цілісність натури, що її П’єр Кюкан засвідчував кожним своїм учинком, — провадив отець Жозеф, — його надлюдська відвага й розум, що їх він, як відомо вашій святості, довів, перше ніж ступити на арену війни, — все це просто-таки захоплювало короля, і його наміри щодо П’єра де Кюкана, тобто герцога Страмбського, були просто-таки грандіозні. Смерть назавжди вирвала в короля меч із руки й замкнула його вуста, але це, принаймні зараз, не має вирішальної ваги, бо ж написано: «Страх перед героями був у краю живих». Ще не зотліла плоть короля-героя, і страх перед його волею ще не влігся разом з вітром, не зійшов у море з відпливом, а звук голосу не завмер у вухах живих. До цього багатонадійного висновку привела мене коротка розмова зі шведським канцлером Оксеншерною, який тимчасово підхопив тягар влади (він здатен до цього більше, ніж будь-хто, бо понад двадцять років був другом і порадником покійного короля). Отож цей розважний чоловік запевнив мене у своєму твердому намірі йти далі шляхом, який визначив Густав-Адольф. І це, додаю від себе, може бути цілком щирою правдою, дійсною принаймні тепер, поки тілесні останки героя-короля ще не сточила могильна черва.

На цих словах отця Жозефа неспокійний, рухливий папа почав соватись і сопти з нудьги й нетерплячки.

— Не відхиляймось, не відхиляймося, — сказав він. — Які ж наміри мав Густав-Адольф щодо П’єтро Кукана да Кукана?

— Хотів посадити його на чеський трон, — відповів отець Жозеф. — Зробити його наступником великих Пршемисловичів і прикрасити йому голову короною святого Вацлава.

Хвильку тривала мовчанка, тоді папа промовив півголосом:

— Mannaggia! Caspita! Finocchi! Cazzo![20]

Останнє папине слово викликало нажаханий шепіт серед членів високого духівництва, що пильно прислухалися під дверима зали для аудієнцій: адже це слово можна знайти лише в дуже докладних словниках, але й там воно має позначку «V», тобто вульгаризм. Та отець Жозеф і бровою не моргнув.

— Здається, ваша святість здивована, — тільки й сказав він.

— Так, моя святість здивована, бо моя святість не звикла, щоб із нею хтось жартував жартики! — закричав папа. — Адже цей чоловік — розбійник, за яким уже плаче зо два десятки шибениць! Чесний, правдивий, усе це я знаю, але що з того, коли це бандит, розбійник, харцизяка!

— А це — чудова рекомендація до того, щоб убрати його в королівські горностаї, — сказав отець Жозеф. — Бо нема світських владарів, — за винятком королів Франції, звичайно, — які б не походили від піратів та розбійників. Піратство і розбій — ремесла ризиковані, вони — як ваша святість слушно спостерегла — ведуть на шибеницю, або спочинку на дні морському, або до смерті під копитами ошаленілих коней, але інколи — звичайно, дуже зрідка — й до королівського трону. І не тому, що бути королем — це щось ганебне, підхоже для грабіжників та вбивць із фаху, а тому, що тверда рука краще тримає скіпетр, ніж слабка, а пірати й бандити — як правило, не макухи. Великий співвітчизник вашої святості, славетний Макіавеллі, не мав щодо цього ілюзій. Ім’я рицарів із Габіхтсбурга, з Яструбиного замку, давніх предків нинішніх Габсбургів, не свідчить про те, що вони були люди сумирні й плохі, проповідники слави господньої, побожні благодійники вбогих і нужденних. Я б заприсягся, що то були лицарі-грабіжники, які нападали на купецькі обози та вбивали подорожніх. Ну, а тепер їхня могутність переросла всяку розумну міру й загрожує не тільки суверенітетові Італії та папської влади, а й усім справедливим претензіям та інтересам Франції. А коли поліг їхній головний супротивник, шведський король-герой, теж нащадок морських розбійників, було б прикрою помилкою перешкоджати здійсненню ідеї, яка виникла в нього задовго до смерті. Він плекав її в думках радісно, як найсвітлішу і найлюбішу знахідку, й нерозумно опиратися можливості коронації герцога да Страмби чеською короною лише тому, що герцог, обурений підлотою наших часів, став на чолі жменьки відважних воїнів, щоб із мечем у руках боронити занедбаний, затоптаний у порох принцип людяності.

Отець Жозеф висипав ці врочисті слова одним духом, з відтінком самоочевидності, якої надає людським словам свідомість слушності та незаперечності висловлюваного, а папу охопило неприємне відчуття паралічу власної волі, як завжди, коли химерний босий дипломат у сутані починав до чогось намовляти його.

— Гарна мені жменька відважних воїнів, — сказав папа. — Той ваш П’єтро да Кукан уже командує цілою приватною армією. Якось у Тюрінзькому лісі він, кажуть, усипав бобу каральному корпусові Вальдштейнового генерала Голька.

— Тим ліпше, тим ліпше, що він прийде до свого трону не з голими руками, — відказав отець Жозеф. — На нього чекає багато клопоту, бо втрата такого багатого й стратегічно важливого краю, як Чехія, завдасть смертельного удару гегемонії Габсбургів у Європі. Слід чекати, що цісар перешкоджатиме цьому всіма силами, а так само й Вальдштейн, про якого у втаємничених колах іде чутка, нібито й він, на жаль, гострить зуби на чеський трон. Але герцог Страмбський чоловік міцний, людина дії й блискавичних ухвал, і коли до благословення небес додасться ще й благословення вашої святості, а канцлер Оксеншерна хоч тим часом триматиметься своєї заяви, що шведський уряд не збирається міняти нічого в планах покійного короля, та ще на почин герцог да Страмба дістане фінансову підтримку французького уряду (це до певної міри обмежить свободу його ухвал, щоб він не був зовсім незалежний від побажань та підказок Франції), — тоді, грім побий, не знайдеться нічого такого, що могло б серйозно загрожувати його ініціативі. Я кажу тут про ініціативу, хоча сам він, герцог Страмбський, досі нічого не знає про те, що чекає на нього. Та коли довідається, все залежатиме від його спритності, відваги, розуму, витривалості й інших надлюдських кюканівських якостей, у яких я сам свого часу мав честь і втіху переконатись. Отже, все залежатиме від нього.

Склавши руки за спиною, папа ходив туди й сюди по залі, а пройшовшись мовчки кілька разів, сказав:

— Що ж, у найгіршому разі да Кукана може передчасно спостигнути звичайний кінець усіх авантюристів, та й годі. Але з роду він католик, і це безперечна перевага, а до того ж називає себе атеїстом, і це теж перевага, бо чеські протестанти не муситимуть занадто поважно сприймати католицьку віру свого короля. Це дуже елегантне розв’язання квадратури кола, або, що те саме, загадки, як зробити, щоб кози були ситі, а сіно ціле. Крім того, П’єтро Кукан да Кукан родом чех, і це перевага номер три.

— Безперечно, — погодився отець Жозеф. — Це величезна перевага, але також, дозволю собі зауважити, й велика вада, навіть більше: єдине вразливе місце проекту покійного короля-героя.

— Не розумію, — сказав папа. — Та дарма. Це не вперше я не розумію вас, отче Жозефе, але не зважайте, говоріть. Я терплячий і сприйнятливий.

— Спробую обґрунтувати своє твердження, — відказав отець Жозеф, — не випробовуючи надміру терпіння вашої святості. Коло трону покійного шведського короля, а тепер і коло крісла канцлера-регента юрмиться строкате товариство так званих чеських панів, які після поразки на Білій горі втекли з рідного краю. І запевняю вашу святість: це люди вкрай несимпатичні, бо довгі роки життя на чужині, в бездіяльності, в нестатках ще дужче розвинули в них ниці риси вдачі, якими ті пани, на жаль, відзначалися й раніше, коли через взаємні ревнощі та себелюбне засліплення не погодились обрати короля з-поміж себе. Не могли стерпіти, щоб над ними піднісся хтось із них-таки, а воліли посадити на трон своєї вітчизни непевних чужинців, найнепевніший із яких був пфальцький курфюрст Фрідріх, суб’єкт, просякнутий єрессю кальвінізму. Отож ці ревнощі горять у серцях чеських панів і досі, і я можу уявити, який здійметься галас та плач, коли вони почують, що чеським — поки що — антикоролем має стати чеський лицар. Прикро, але що вдієш — згода цієї групи чеського панства безумовно необхідна для коронації нового короля.

— П’єтро Кукан да Кукан не тільки чеський лицар, — заперечив папа, — а ще й італійський граф ді Монте-К’яра, і насамперед герцог Страмбський, отож є надія: ті чеські пани пробачать йому, що він родом чех.

— Ну, то дай боже, — сказав отець Жозеф з полегкістю, достоту так, наче вперше почув про ці предивні факти біографії Петра Куканя і тільки повідомлення папи розвіяло морок, що не давав його зорові бачити досить далеко й широко. — Це справді обставина дуже сприятлива. Правда, я передбачаю заперечення, що острів Монте-К’яра зник на дні морському, а герцогство Страмбське позбулося самостійності й стало невіддільною частиною папської держави.

Папа смикнув за дзвоник, і ввійшов його незамінний секретар, вродливий кардинал у підперезаній золотим ланцюжком хламиді, той самий, що служив ще його попередникові й попередникові попередника; зауважимо між іншим — привабливе обличчя кардинала від смерті Павла V трохи розпливлось, та й ланцюжок-пасок він мусив попустити на чотири ланки.

— Я хочу знати, — сказав папа, — скільки прибутку дає на рік колишнє герцогство Страмбське.

— Зараз загляну в книги й з’ясую точні цифри, — відповів кардинал. — А поки що можу сказати: найбільші прибутки зі Страмби надходили за часів герцога Танкреда, коли справжнім володарем там був отой capitano di giustizia[21], якого власноручно застрелив П’єтро Кукан да Кукан. Потім прибуток зі Страмби різко впав і не піднісся навіть після її приєднання до папської держави.

— Дякую, цього досить, — сказав папа. А коли вродливий кардинал вийшов, він додав: — Бачте, за геройські подвиги вашого П’єтро да Кукана ми доплачуємо вже традиційно. Та нехай уже: коли йдеться про успіх доброго діла, ми готові до будь-яких жертв. Хай буде по-вашому.

За якийсь тиждень після цієї розмови до Страмби приїхав з Рима бундючний пан у супроводі двох чоловіків, на вигляд ремісників. Усі троє оселилися в заїзді «Під павиним хвостом» на головному майдані Страмби, площі Пам’ятників, а вранці бундючний пан подався до герцогського палацу. Балакали, ніби це папський архітектор, якому доручено оглянути герцогську резиденцію і, коли треба, відремонтувати її, бо Страмба за ухвалою святого отця знову, як колись, стане герцогством під владою отого П’єтро да Кукана, що одного разу вже так жахливо провалився зі своєю спробою зробити зі Страмби ідеально справедливу державу. Ця новина викликала велике хвилювання. Герцогиня Діана досі скромно, за вдовину пенсію, призначену їй Ватиканом, жила в своєму скромному помешканні з єдиною старенькою компаньйонкою, що лишилася їй із цілого почту придворних дам, і часом приймала візити колишньої міської знаті — насамперед старого банкіра Тремацці, з яким любила гарикатись, дорікаючи йому за скнарість, провінційну дріб’язковість і називаючи його мокрою куркою. І ось тепер ця герцогиня Діана, вже не молода, але зі слідами вроди на одухотвореному обличчі, заплатила життям за звістку про повернення Петра Куканя на герцогський трон. Охоплена такою страшною люттю, що не витримало її серце, вона кілька хвилин боролась зі смертю, мурмочучи жахливі прокльони, а потім віддала богу душу, так міцно зціпивши кулаки, що отець Люго, управитель Страмби, не міг потім їх розціпити, отож герцогиню Діану покладено в труну й поховано в родинному склепі з руками не вільно складеними на грудях, як годиться, а схованими під витертим — бо в герцогині вже не лишалось нічого не витертого — парчевим покровом.

Отакий був гідний жалю кінець герцогині Діани — жінки колись вродливої й дуже симпатичної. Життя її минало так важко, що як і були в неї негативні риси, — а в кого їх нема? — то треба їй пробачити це й згадувати про неї тільки добрим словом.

Був у Страмбі ще один чоловік, якого звістка про повернення Петра Куканя вкрай розхвилювала; подеста міста, достойний старенький аптекар Джербіно, гожий стариган з леонардівською бородою. Як тільки звістка дійшла до нього, Джербіно, не вагавшись ні хвилини, спакував свої манатки, тихо й налякано постогнуючи, намастив салом п’яти, взяв ноги на плечі й дав драла, звіявся, щез, ніби його тут і не було, одне слово — якнайшвидше втік. Жителі Страмби дуже дивувалися — чому він утік? Але ми, обізнані з біографією Петра Куканя, добре знаємо, що нагнало хитрому Джербіно такого страху.

Тим часом папський архітектор вирішив, що герцогський палац занепав украй. Відновлення того палацу тривало б кілька років і пожерло б купу грошей. Тому для почину він послав двох страмбських мулярів підправити дещо в колишньому палаці Гамбаріні, який належав папському престолові й був у дуже доброму стані. Муляри за два дні скінчили роботу, і новий розділ історії Страмби міг уже починатися.

Зламана шпага Шевальє де ла Прері

Коли на початку XIII сторіччя Рудольф Габсбург наказав зруйнувати в Тюрінгії до шістдесяти замків своїх, за теорією отця Жозефа, колег по фаху — лицарів-розбійників, — то виявилося: на руїнах надзвичайно добре росте одна рослина з родини хрестоцвітних, звана Isatis tinctoria, або ж синильник фарбувальний. Ця рослина, що сягає шести стіп заввишки, гілляста, сизувата, з листом унизу ланцетовидним, а вгорі стріловидним і довгастими чорно-бурими стручками, після згаданих рішучих заходів Рудольфа Габсбурга дуже швидко стала в Тюрінгії посівною, на превелику вигоду всім верствам тамтешнього населення, бо синильник фарбувальний, як можна прочитати в учених книжках, дає унікальний синій барвник — за тих часів дослівно унікальний, бо інших синіх барвників люди не знали. У своїх уславлених «Записках про галльську війну» Юлій Цезар між іншим зазначив, що британські воїни перед боєм намазуються синильником, аби здаватися страшнішими, і цим наробив сорому британцям на дві тисячі років, бо французи й досі глузують зі своїх острівних сусідів: «Коли ви ще мазали писки синім, наші предки, тоді поділені на бельгів, аквітанців та кельтів, або ж галлів, від яких ми успадкували славнозвісну галльську дотепність, уже були люди висококультурні».

У жнива до Тюрінгії приходили на заробітки аж із Лужиці. Синильник, приготований для дальшої переробки, звозили до міст, насамперед Готи й Ерфурта, із трьохсот тюрінзьких сіл. У хроніках записано, що перед Тридцятилітньою війною щорічний збут синильника досягав вартості трьох тонн чистого золота. У ті роки торговці синильником, хоча й не дуже численні, сплачували більше податку, ніж усі багаті купці з недалекого Лейпціга, разом узяті. Та в цю ідилію внесли різку дисгармонію брутальні вояки Вальдштейнового генерала Голька, а також, іще перед боєм під Лютценом, розперезана солдатня Густава-Адольфа, який ушанував своєю присутністю Арнштадт — місто на північному краю Тюрінзького лісу, — тому заможні селяни та торговці синильником вдячно вітали появу дивних воїнів, які, не належачи ні до шведів, ні до цісарців, жили незалежно, ніколи не крали, не грабували, не пиячили, не курили, не водилися — хоча й були нежонаті — з повіями, а тільки переслідували душогубів та інших порушників законів людських і божественних, а потребу в розвагах, властиву всім здоровим людям, задовольняли хоровим виголошуванням побожних фраз — так, побожних, бо атеїзм веритаріїв нічим не різнився від фанатичної релігійності.

Оскільки мародери почали десятою дорогою обминати ті краї, куди сягала влада веритаріїв, і в веритаріїв дедалі меншало можливостей живитися справедливою здобиччю, тюрінзьке обивательство само постановило, що підтримуватиме їх регулярною контрибуцією, натуральною і грошовою. Переговори про розмір тієї контрибуції та нагляд за її вчасною виплатою взяв на себе брат Медард: його авторитет як ідеолога та проповідника за 1631 рік трохи ослаб, але він виявився чудовим рахівником, тобто природженим фінансистом і метким господарником. А коли в дні після лютценської битви веритарії за постановою їхнього проводиря Петра Куканя з Куканя укріпили свій табір під Арнштадтом міцним валом, засвідчивши тим, що збираються зостатись тут надовго, ймовірно на всю зиму, цілу Тюрінгію від Ерфурта до Зонеберга й від Айзенаха до Вайда охопила щира буйна радість.

Це був один із добрих періодів у Петровому житті. Він тоді й уявлення не мав про те, що діється в далекій Страмбі, місті його фатуму, арені перших його спроб визволити людство; не знав, що там муляр Альберто Рубіні саме підмуровує комин, пошкоджений дощами, й укріплює позривані плитки на північно-західній терасі колишнього палацу Гамбаріні, що мав стати його, Петровою, тимчасовою резиденцією, перше ніж він сяде на трон чеських королів у Празі. Він про все це не знав і не відав, але те невідання було йому на користь: його так задовольняли успіхи, досягнуті ним на чолі веритаріїв, і хай невелика, зате реальна полегкість змученій Європі, що він і не усвідомлював, як далеко відступив від своїх колишніх месіанських проектів.

Настала зима, пора спокою й байдиків для добре забезпеченої армії. А Куканева армія справді була забезпечена якнайкраще. Сидячи вечорами в своєму розкішному командирському наметі з білого бархату, вистеленому овечими шкурами й грітому розпеченими цеглинами, тому самому, де так недавно ночувала одна трошки хлопчакувата, але гарна кароока юна принцеса, що тепер не йшла йому з думки й усміхалась до нього навіть крізь чад його геройських — а як же інакше — снів, Петр оцінював останні місяці свого життя й приходив до вельми приємних і багатонадійних висновків. Коли рух веритаріїв наростатиме, як досі — а чом би й ні? — то він, Петр Кукань з Куканя, досягне такої могутності, що перед нею муситимуть схилити голову навіть найпихатіші з пихатих. Він, Петр Кукань, надибав принцип успіху, який у цій війні ще нікому й не снився: попри найжахливіший повсюдний занепад моральності лишатися вірним основним етичним принципам, без яких людство не може існувати.

Так задоволено міркував він і плекав те, що сам колись суворо засуджував: тепле почуття чистого сумління. Аж нараз колесо Фортуни здригнулося й почало знов обертатись, і все мало негайно змінитись, та ще й як!

Одного дня в лютому 1633 року, місяців за три після битви під Лютценом, варта, що охороняла підходи до табору веритаріїв, схопила самотнього вершника, який назвався другом їхнього командира і в якому глибоко потішений Петр упізнав свого давнього приятеля з Туреччини та з замку д’Іф, того, кому, опріч усього іншого, завдячував і врятуванням від жахливої ганебної смерті, — шевальє де ла Прері. На запитання, чого йому треба тут і що доброго він приніс Петрові, — бо хіба можливо, щоб добрий і веселий син родючої Франції приносив щось погане, — шевальє, схудлий і неймовірно постарілий за ті два роки, відколи Петр не бачив його, тільки буркнув щось, а заговорив аж як йому дали наїстись і напитись. Він, мовляв, іде додому, на батьківщину, яку колись покинув з дурного розуму та з зовсім пустої причини, а саме через те, що його родина втратила все й зубожіла; та доля тяжко покарала його за таку легкодухість.

Сталося ось що: його колишній господар, якому він служив увесь час своєї еміграції, — Вальдштейн, так званий герцог Фрідландський, отой парвеню, ота надута бульбашка, ота макуха, отой паралітик, і перше напіводурілий від своєї манії величі, тепер, після поразки під Лютценом, зовсім зсунувся з глузду. Так, після поразки, хоч би що казали і хоч би як його славили за перемогу. Якби це не була поразка, то нащо карати тих, хто в ній нібито винен? А він їх покарав, бісова душа, він на них зігнав оскому, він їхнім коштом залив своє зранене самолюбство бальзамом, так що від того не тільки небу, а й пеклові стало млосно. Зразу після бою Вальдштейн наказав заарештувати сімнадцятьох офіцерів та солдатів, які нібито посіяли паніку в тилу його позицій. їх обвинувачено в боягузтві. Шевальє де ла Прері, на жаль, був серед них, хоча вся його провина полягала в тому, що він не спромігся зупинити воза з вином у барилах, бо фурман, знавіснілий від страху, погнав коней до Лейпціга. До всього, під шевальє впав кінь, забитий осколком гранати, і придавив йому ліву ногу до землі. Якби шевальє лишився лежати, вдаючи пораненого чи бодай пом’ятого, все було б добре; може, він навіть одержав би медаль за відвагу в бою. Але він, чесний йолоп, випручав ногу, і хоч вона була вся пообдирана, встиг спіймати чужого коня, що бігав по бойовищу, втративши вершника. Незважаючи на лютий біль, шевальє де ла Гірері вихопився в сідло й кинувся здоганяти воза з вином. Та й напоровсь на генерала Голька; а той, родом нікчемний данець, ненавидів французів як синів найвизначнішої нації світу й зокрема його, де ла Прері, за приємну й легку службу підчашого. «Куди це ви, шевальє?» — нібито гукнув він, а шевальє відповів: «У с….!» За цю провину шевальє де ла Прері й закували в кайдани. Де ж тут справедливість?

Петр, що слухав цю історійку, недовірливо суплячись, відповів:

— Коли все було так, як ви розказуєте, то справедливості тут справді нема.

— Ви посміли висловити сумнів щодо правдивості моїх слів? — схопився шевальє і за звичкою сягнув по шпагу, та згадавши, що піхви в нього порожні, зблід, а на чолі в нього виступили краплини поту. — Так… я справді трохи ухилився від точних фактів, що дозволено мені відтоді, як мене позбавлено честі, але основа моєї розповіді правдива.

Далі він оповів, як його з іншими заарештованими кинули до в’язниці при празькій ратуші і він просидів там до середини січня, а тоді відбувся військовий суд під головуванням генерала Голька. Провина шевальє де ла Прері — коли тут взагалі можна говорити про якусь провину — була така незначна, що кожен безсторонній суд на світі мусив би його виправдати й відпустити, уклінно перепросивши. Але генерал Гольк, цей пан Ніхто Нізвідкіль, не пропустив нагоди допекти представникові того народу, якому світ завдячує Карла Великого, що провів з півсотні переможних війн. Він пронизував шевальє своїм єдиним оком і нацьковував на нього всіх членів суду, поки домігся свого: шевальє де ла Прері засудили до позбавлення честі.

— А решту звинувачених? — спитав Петр.

— Тим довелося ще гірше, — відповів шевальє. — Всіх — до страти. Може, хтось скаже, що краще позбутись життя, ніж бути оголошеному безчесним, і я цілком згоден із цим, але хіба якийсь дурний військовий суд, що засідає в невідомій нікому Празі, має компетенцію позбавляти честі мене, підданця французьких королів, миропомазаних у Реймсі?

Та однаково присуд був вельми неприємний, і в шевальє де ла Прері жовч розливається в крові й підступає аж до горла, серце калатає від люті, а очі застилає чорна імла з червоними блискавками, коли він про це згадає. Ох, прокляття! Екзекуція відбулась на ешафоті, спорудженому перед ратушею, там, де дванадцять років тому стратили якихось чеських панів; очевидці твердять, що й тоді кару виконав той самий кат із кумедним прізвищем Савоньє, чи, власне, по-чеському «Мидлярж» — «Миловар». Ну, П’єр Кюкан де Кюкан напевне не заперечуватиме, коли шевальє, змальовуючи цю найогиднішу в своєму житті пригоду, обмине подробиці. Одинадцятьом офіцерам зітнули голови, п’ятьох солдатів повісили, а в самого шевальє, поставленого зі зв’язаними руками під шибеницю, кат витяг шпагу з піхов, переломив її об коліно й кинув уламки йому під ноги. Імена тих учасників бою, котрі мали нечисте сумління й накивали п’ятами, вивісили на ганебному стовпі, а їх самих оголосили безчесними. Оце й усе. І ось шевальє де ла Прері тут, у свого друга П’єра, в таборі його легендарних воїнів, а завтра рушить далі — звісно, якщо П’єр позичить йому трохи грошей.

Обличчя Перового слуги звідкись йому знайоме. Правда, дворянинові не годиться цікавитись пикою якогось там лакея, але вид слуги нагадує йому щось давнє і вельми значне… Як? Колишній генерал яничарів, якого в Стамбулі називали Ібрагім-агою? Ох, правда, правда, тепер йому все зрозуміле. Чого варті витівки найдотепнішого блазня супроти вибриків Фортуни? Сьогодні ти нагорі, завтра внизу, сьогодні в тебе вуха людські, завтра ослячі; ці глибокі думки варті того, щоб їх залити кращим напоєм, ніж та кислувата цапина сеча, яку в таборі П’єрових розбійників називають вином. До речі, чи П’єр пам’ятає ту гарненьку ворожку, оту jolie prophétesse, що її Вальдштейн найняв, коли жив у Меммінгені?

Так, П’єр пам’ятає ту jolie prophétesse дуже добре. Що з нею?

— Що з нею? Найгірше, що може статися з людиною. Стояти перед судом генерала Голька — це весела розвага супроти того, що діється з тією бідною малою ясновидицею, пропащою душею, суперницею найнещасніших жінок, яких будь-коли носила земля, — жінок, яких злоба та глупота цих проклятих часів кинула в лабети інквізиції. Вальдштейн заслужив похвалу, бо опирався переслідуванню та спалюванню так званих відьом; то хай же впаде на нього вічна ганьба, бо врешті він підвів і в цьому єдиному, що промовляло на його користь. Подробиці конфлікту, який спалахнув між ним і його симпатичною prophétesse, відомою всім під ім’ям Кураж, не вийшли за стіни Вальдштейнового палацу, але, напевне, і цього разу йшлося про той проклятий бій під Люгценом. Наскільки здогадується шевальє, мадам Кураж наворожила Вальдштейнові, що він, як і задумав, уникне перед настанням зими збройної сутички з Густавом-Адольфом, і Вальдштейн, покладаючись на це, розпорошив більшу частину свого війська по зимових постоях, а коли виявилося, що віщування було хибне й що бою, до якого притьмом рвався Густав-Адольф, уже не відвернути, йому довелось поквапно скликати вже відіслані полки. Декотрі з них добралися до Лютцена в свинячий голос, коли Вальдштейн уже програв бій. І тепер він хоче звалити відповідальність за свій провал на гарненьку крихітку Кураж, що напевне, наскільки може її оцінити шевальє, краще знає ліжко, ніж бойовище, а це свідчить про Вальдштейнову дріб’язковість і про його тяжку скруту. Не на ворожку з кришталевою кулею мав він покладатись, а на власний розум і досвід, та ще на Макіавеллі, який, хоча й не француз, усе ж був генієм, Макіавеллі каже цілком виразно, що коли одна з двох ворожих сторін хоче зіткнутися з другою в бою, то друга мусить скоритися.

А з крихіткою Кураж було зле. Якби Вальдштейн міг, як уже зазначив шевальє, поставити її перед військовим судом, було б добре, але він, зрозуміло, не міг цього зробити, а тому звинуватив її в чорній магії. Тепер симпатичну Кураж тримають десь у підземеллях Вальдштейнового палацу, й інквізитори там допитують її. Якщо в П’єра де Кюкана є хоч трохи уяви, він легко збагне, що це означає. Та, як видно, пан де Кюкан має уяви не трохи, він її має аж забагато, бо звістка про нещастя з крихіткою Кураж так його схвилювала, що він аж поблід. Звісно, співчуття до людських страждань — річ добра й благородна, але тут не слід перебільшувати, бо як брати до серця всі нещастя світу, то можна збожеволіти… Але куди йде пан П’єр де Кюкан, куди це він збирається? — спитав шевальє, побачивши, що Петр підвівся одягатись.

— До Праги, — відповів Петр. — Не покину ж я її напризволяще.

Шевальє де ла Прері жахнувся.

— Кого? Крихітку Кураж?

— А кого ж іще, — відказав Петр. — Я маю борг перед нею, вона врятувала мені життя, а борги треба сплачувати.

— Але ж як ви хочете це зробити? Як ви її визволите з підземель Вальдштейнового палацу?

— Не знаю, — відповів Петр. — Знаю тільки, що визволю.

— А коли її спалять, перше ніж ви дістанетесь до Праги?

— Треба поспішати, — відказав Петр. — Брат Медард спорядить вас на дальшу дорогу, якщо ви не захочете дочекатись, поки ми повернемось.

Шевальє де ла Прері спитав, хто це — «ми».

— Я й крихітка Кураж, як ви її називаєте, — відповів Петр.

— Сто чортів, — лайнувся шевальє. — Цього я таки хочу дочекатись.

Ще не вийшов Петр, а від його намету відкотився чоловік, що лежав під ним, загорнувшись у рогожу, й підслухував. Уставши, він подався до намету Медарда, що сидів, миршавий і мерзлякуватий, укутавшись у вовняну гуню, яка сягала йому до п’ят, над господарськими рахунками громади веритаріїв.

— Ну? — спитав він нібито байдуже й наставив шпигові вухо. Шпиг нахилився до нього й щось довго, з запалом шепотів. Медардове мізерне обличчя набрало від тих слів блаженного виразу.

— Задовільно, — сказав він, коли шпиг скінчив. — Дуже задовільно. Ти виконав добру, дуже добру роботу.

— Може, й так, — погодився шпиг. — Та я сам собі здаюся свинею.

— І даремно, брате, зовсім даремно, — заспокоїв його Медард. — Ти розкрив правду, а правда свята.

— Правда свята, — повторив шпиг і позадкував з намету.

Медард застругав нове перо й написав на клаптику паперу: «Той, хто цікавить вашу високість, саме поїхав до Праги звільнити чаклунку Кураж». А потім прикріпив цього папірця до ніжки одному з трьох поштових голубів, того дня таємно привезених до табору веритаріїв із Праги, з Вальдштейнового палацу.

Під стратенецьким кладовищем

У Празі, куди Петр доїхав за три дні в густу хуртовину, його чекали дві звістки — одна добра, друга лиха. Першу він почув зразу, в Страговській брамі, якою в’їхав до міста. Після жахливої страти шістнадцяти вояків на Старомеському майдані в Празі нібито не відбулося жодної страти, а це означало, що Лібушу Кураж іще не спалено. Другу звістку, лиху, він почув, коли повільно, нога за ногою, проїздив тихими вуличками глухого провінційного міста, в яке тепер обернулася Прага з кипучої цісарської столиці. Петр простував до місця своїх дитячих розваг, туди, де колись був невеличкий майдан, званий Крамарським вигоном, із церквою діви Марії-заступниці. Але тепер того майдану марно було шукати, бо на місці будинків, що його обступали, виріс новий палац, празька резиденція Вальдштейна, герцога Фрідландського, будівля надзвичайно простора, міцна, розкішна й велична. Петр не мав аніякого плану, як проникнути туди й визволити Лібушу. В надії, що йому набіжить якась корисна думка, він хотів побачити палац хоч би здаля, та ледве-но виїхав на ту частину Малостранської площі, яка називається Власький плац, йому заступив дорогу чоловік у довгій киреї та низько насунутому крислатому капелюсі. Підійшовши до самого сідла, чоловік квапливо заговорив півголосом:

— Не їдьте далі, пане Кукань. Не наближайтесь до Вальдштейнового палацу, бо герцог віддав своїй варті наказ, щоб схопила вас, як тільки з’явитесь. Я це знаю, бо служу в нього. Герцог думає, що ви приїдете до Праги тільки завтра, але я був певен, що ви з’явитесь сьогодні, бо добре знаю вас і вашу вдачу, а тому рушив вам назустріч.

Оце й була та друга, лиха звістка, така лиха, така грізна, що когось менш рішучого вона б напевне примусила завернути коня й покинути Лібушу напризволяще. Когось, та не Петра Куканя з Куканя.

— Радий, що бачу вас живого й здорового, Мартіне, — сказав він, бо впізнав у чоловікові колишнього веритарія Мартіна, того самого, що колись, як вони таборились у Чорному лісі, скочив у гірську ущелину. — Дякую за остереження. Але я не ворог Вальдштейнові.

— Зате він, як видно, ваш ворог, — відказав Мартін. — Він знає, чого ви їдете до Праги, й наказав, щоб вас схопили та посадили під замок. У вашому доброчесному таборі хтось шпигує за вами й зраджує вас. По-моєму, не дуже важко вгадати хто.

— Але мені треба проникнути в палац, — сказав Петр. — Десь там ув’язнено ту жінку, що її рятувати я приїхав до Праги.

— Я це знаю, та й те, що її звуть Лібуша, а прозивають Кураж, — відказав Мартін. — Біда, що це знає і Вальдштейн.

— Справді біда, — погодився Петр. — Але те, що надумав, я мушу зробити.

— А ви маєте ще якісь наміри чи тільки хочете врятувати Лібушу? — спитав Мартін.

Петр відповів, що більш ніяких намірів не має.

— Слава богу, — зрадів Мартін. — Ви знаєте це місце?

— Я ще хлопчаком тут усе облазив, — відповів Петр. — А що?

— Знаєте те кладовище, де ховали стратенців?

— На П’ятицерковному майдані? Знаю.

— Там жив якийсь лікар, що викопував і розтинав мертвяків, — вів далі Мартін. — Мав там свій будиночок.

— Той будиночок розвалився ще за мого дитинства. Як і церква святого Михаїла, що до неї належало кладовище. Але слухайте, Мартіне, я сам люблю згадувати давні дні, тільки ж зараз не час для цього.

Мартін ніби й не чув.

— Вальдштейн наказав відбудувати той будиночок. Там тепер живе чоловік у залізній масці.

— В залізній масці?

— Так. Вальдштейн звелів закувати його обличчя в залізну маску. Ніхто не знає, хто то такий, але, здається, якийсь сумирний дурник. А в підвалі будинку починається таємний підземний хід до Вальдштейнового палацу.

— Схоже на правду, — зауважив Петр. — Я чув байку, ніби в тих місцях є підземний хід, що пам’ятає ще святого Вацлава.

Мартін заперечив: то не байка, а таки правда. Вальдштейн наказав розшукати старий підземний хід, а коли його розшукали — звелів обновити, продовжити й наробити розгалужень, щоб він міг утекти з будь-якої частини свого палацу; нехай пан Кукань поміркує, скільки то було роботи: адже цей чортячий палац зайняв площу, де раніше стояло тридцять п’ять будинків. А тепер головне: навіщо Мартін усе це розповів панові Куканю з Куканя, незважаючи на його зрозумілу нетерплячку. Тим підземним ходом можна досить легко проникнути до підвалів, які герцог надав у розпорядження святої інквізиції, щоб тримала там і допитувала Лібушу Кураж. Звісно, треба знати дорогу. Мартін її знає й згоден бути провідником панові Куканю. Підходить це для пана Куканя?

— Підходить, — відповів Петр.

— До того ходу, — провадив Мартін, — ведуть дверцята ззаду будиночка, де живе чоловік у залізній масці. Я чекатиму на вас там о сьомій годині вечора. Не прикрию вічка в дверях, щоб у ньому трохи світилося. На чоловіка в масці не звертайте уваги, він вам нічого не зробить.

Докінчивши цей стислий, точний, явно виважений наперед інструктаж, у якому кожне слово було на місці, Мартін хотів був іти, але Петр зупинив його:

— А чого це ви задля мене лізете в таку небезпеку?

Мартін відповів без вагання, не затинаючись, ніби відповідь була в нього готова:

— Ви мені пробували допомогти, коли мені було найгірше. Ви не тільки говорили про порядність, а й поводились порядно.

І пішов.

Що ж — чи те, що розповів Мартін, було брехнею поспіль, чи тільки почасти, чи до будинку, де нібито жив чоловік у залізній масці, вів підземний хід, чи не вів і чи справді Мартін так високо ставив моральні цінності, Що не міг не віддячити Петрові за кілька марних слів на його захист, а чи просто хотів заманити Петра в пастку, щоб вислужитися перед своїм новим паном, Вальдштейном, — хай там уже як, а Петр прийняв його пропозицію, ніби й не сумніваючись у його чесності, бо та пропозиція, хоч, може, й зрадлива, давала якусь нагоду до бою, дарма що той бій, найімовірніше, був наперед програний. Краще зустріти віч-на-віч зраду й піти на відчайдушний ризик, ніж чекати склавши руки й не знати, що робити.

Отож перед сьомою годиною, лишивши коня в заїзді, Петр перестрибнув через мур стратенецького кладовища, посеред якого чорніли руїни церковці, і пішов сторожко далі в темряві та густій заметілі. Вальдштейнові посіпаки могли чатувати вже тут, проте Петр сподівався, що Мартін, коли має на думці зрадити Петра, намагатиметься заслужити панову похвалу й нагороду сам, без чиєїсь допомоги, й спробує підставити Петрові підніжку, коли вони будуть наодинці.

І справді, навколо не видно було живої душі. В темряві свистів вітер, шарпаючи над засніженими могилками голе галуззя дерев, кощавих, сухих, мов ті шибениці, що засівали цю ниву страхітним насінням, і похмурих, мов рештки церкви, які ще довго мали височіти над цвинтарем нещасних грішників, поки самі розсиплються від старості, Це був прообраз світу, що дійшов до свого сумного кінця, темрява й більш нічого — чорнота й білясті площини снігу.

Тільки ззаду будинку, де нібито колись жив божевільний лікар, одержимий дивною манією розтинати трупи злочинців, в одному віконці першого поверху світилось. Крізь завірюху, що сліпила очі, Петр розгледів чиюсь голову, схилену над столом. Можливо, то був — якщо тільки Мартін не вигадував — той самий чоловік у залізній масці. Охоплений цікавістю, Петр підійшов до вікна, щоб роздивитись того таємного Вальдштейнового найманця ближче. Поки він скрадався, ступаючи обережно, щоб сніг не рипів під ногами, його чутливий слух уловив щось украй дивне й зовсім несподіване. Бо самотній чоловік, обличчя якого справді було наполовину закрите залізною маскою, читав уголос, старанно й чітко вимовляючи кожен склад, але з різким німецьким акцентом, такі чеські фрази:

— Ми пишемо пером або олівцем. Мама має мало масла. Коваль квапиться. Карле, поквапся теж. Нам привезли пісок.

Залізна маска, що закривала верхню половину його обличчя, мала форму і страшну, й кумедну водночас.: гачкуватий мефістофелівський ніс був оздоблений комічною бородавкою з міді. Над отворами для очей, ніби дві гадючки, здіймались гострі кінці мистецьки викуваних брів. По боках — залізні смужки на завісках, з прорізами для вух, з’єднані на потилиці замком у подобі ящірки.?Під носом чоловік у масці мав шпичасті вусики, на підборідді — вальдштейнівську борідку. І ось це страховидло, самотній привид із селища мерців, напівопудало й напівблазень, гнувся над букварем і зубрив ідіотські фрази, що на них діти вчаться читати й писати, і зовсім по-дитячому хитав тулубом, скандуючи:

— Мама мішає кашу. Франто, принеси з криниці холодної й свіжої води. Лицар спить під пуховиком.

Це було щось справді дивне, але не страшне, як слушно сказав Мартін. А що недалеко на вежі саме почало бити сьому годину, то Петр пошукав очима дверцят, які, за Мартіновими словами, мали вести до Вальдштейнового підземного ходу.

Мартін казав правду. Там були дверцята, наче до козячого хлівця, і у вічко пробивалося жовтаве світло. Петр узявся за клямку; двері були не замкнені. Перше ніж увійти, він видобув шпагу, насадив на неї свій капелюх із півнячими перами й помаленьку вніс у двері поперед себе, чекаючи, що обдурений Мартін ударить по капелюсі києм. Але нічого такого не сталось. Мартін з ліхтарем у руці, замість обуритись такою підозрою, схвально усміхнувся.

— Я не дивуюсь вашій обережності, пане Кукань. Ви ж не можете заглянути мені в серце й переконатися в щирості моїх намірів, не знаєте, чесна я людина чи негідник. Будь ласка, обшукайте мене й пересвідчіться, що я неозброєний.

У ту хвилину вітер грюкнув дверцятами й зачинив їх. Грюкіт залунав на весь будинок, його почув і чоловік у залізній масці, схилений над букварем. Він підвів голову, хвильку подумав, тоді згорнув буквар, підвівся й узяв ключ, що висів на гвіздку, забитому в сволок.

— Вибачте мою підозріливість, — відповів Петр на Мартінові слова, сповнені спокійної гідності.

— І все ж я наполягаю, щоб ви мене обшукали, — сказав Мартін. — У тому ділі, на яке ми йдемо, важимо головою і ви, і я, а тому не можна, щоб між нами була хоч тінь недовіри.

— Роблю це тільки тому, що ви самі цього бажаєте, — відказав Петр і недбало обмацав Мартінові кишені. Він не мав сумніву в тому, що не знайде там нічого, як і в тому, що Мартін таїть у думці тонший, хитріший підступ і здійснить його, коли заведе Петра кудись далі — мабуть, до підземного ходу. Петрову підозру ще дужче підтвердили оті Мартінові запевнення.

Вони підійшли до невисоких, але міцних дубових дверей, що вели з темних сіней до сходів у підвал. Буцімто щоб не перекривати дороги до можливого відступу, Мартін тільки причинив за собою ті двері, але не замкнув. Хіба, мовляв, угадаєш, як усе вийде. Низький і вузенький, трохи спуском униз хід, куди вони ввійшли, був білий, ніби з цукру, звивався гадюкою й перехрещувався з поперечними ходами, глибини й довжини яких Петр не міг оцінити, бо світло з Мартінового ліхтаря не сягало далеко. Було видно, що тут іще недавно працювали, бо майстри — муляри, каменярі, теслі — залишили по собі численні сліди: там корито з рештками затверділого розчину, там розбиту цеглину, там обмотаний шворкою кілочок, там зігнуту клямру, там переламаний держак, і Петр, ідучи, намагався запам’ятати в належному порядку всі ті невинні знаки людської праці, щоб не заблукати, якби довелося вертатись цим лабіринтом без провідника. І ось, коли він ішов поруч Мартіна, щодо підлоти якого вже нітрохи не сумнівався, внутрішній голос, що часто рятував його в скрутному становищі, раптом гостро озвався: «А тепер стережись!»

Це сталося саме в ту мить, коли він побачив у кутку під стіною невелику торбинку, повну чогось, що могло бути й пір’ям, і висівками, й піском, — предмет на вигляд так само невинний, як і всі сліди роботи мулярів, що лишились позаду: заляпана вапном дощечка, черепок із пивного глека, погнута клямра чи недогарок свічки. Тому Петр не зразу збагнув, перед чим остерігає його внутрішній голос і чим ця симпатична кругленька торбинка може бути небезпечною, як вона прислужиться гаданій підступності зрадливого провідника. Тому на несподіваний оклик внутрішнього голосу він спитав: «А що?» Але спитав тільки раз, бо за мить уже знав відповідь.

Мартін зупинився, підняв ліву руку з ліхтарем і дав знак Петрові теж зупинитися.

— Я чую ходу, — шепнув він. — За нами хтось іде.

«От бач, я ж казав, — знов озвався Петрів внутрішній голос. — Оце воно».

Бо Петр не чув ніякої ходи, а це означало, що й Мартін нічого не чує, бо він не міг мати слух, гостріший від Петрового, отож його вдавана тривога — тільки вступ до якоїсь підлоти. І це справді було так. Прийнявши цю гру, Петр удав, ніби повірив Мартінові, й озирнувся через праве плече туди, звідки нібито наближалися кроки, але стежив за Мартіном кутиком лівого ока, а насамперед внутрішнім зором. А Мартін умить схопив торбинку за довгий гузир, широко розмахнувся, щоб ударити Петра по голові, але не вдарив, бо Петр устиг схопити його за зап’ясток.

— Обережно, — сказав він, — Я не вперше держу тебе за руку, згадай-но Чорний ліс, тож сам знаєш, що зі мною жарти погані.

Мартін спробував копнути Петра в гомілку й водночас випручати руку, але Петр стискав його сильніше й сильніше. Розлючений болем, Мартін розбив об

стіну ліхтаря, якого ще тримав у лівій руці; Петр, приголомшений несподіваною темрявою, попустив стиск, і Мартінові пощастило вирватись, але Петр устиг наосліп знову спіймати його за плече.

— Пусти, — застогнав Мартін у темряві. — А то закричу, й зараз збіжаться Вальдштейнові люди.

Це була добра, корисна осторога, слід було на неї зважити, тож Петр, не знаючи, що зробити кращого, ту ж мить рубонув Мартіна ребром правої долоні в те місце, де вгадував його праву скроню. А що він був при повній силі, та й Мартінові було далеко до горилячої моці Вальдштейнового лейб-охоронця, з яким, згадайте, Петр зітнувся два роки тому в домі вченого Кеплера, то одного удару вистачило, щоб забити Мартінові памороки і, напевне, забезпечити йому, коли опритомніє, дуже сильний головний біль. Але й Петрове становище — в темряві, в підземеллях одного з наймогутніших можновладців Європи, який нібито не знати чому став його ворогом — було незавидне. Петр не мав при собі навіть кресала, щоб видобути вогню та запалити свічку в розбитому ліхтарі. І в кишенях непритомного Мартіна нічого не знайшов. Та саме коли він, не знаючи, що робити, стояв навколішки над безвладним тілом свого зрадливого провідника, йому здалось, ніби здалеку долинають невиразні голоси. Не виключено й навіть імовірно, міркував Петр, що Мартін майже довів його до якогось призначеного місця, перше ніж спробував приголомшити, — щоб потім не тягти його на собі надто далеко. А оскільки досвід навчив Петра, що завжди краще зустріти віч-на-віч щонайбільшу небезпеку, ніж зігнутися під тягарем своєї безпорадності й не робити нічого, то він не вагаючись устав і, намацуючи стіни руками, рушив у темряві на ті голоси — байдуже, людські чи диявольські.

Чоловік у залізній масці

Виявилося, що то й не чорти, і не розумні людські істоти, бо їхня мова, яку Петр почав розбирати, коли потемки підійшов ближче, не має ні логіки, ні змісту: то були самі числівники, вимовляння яких супроводилось дивним глухим стугоном, ніби хтось ударяв рукою в барабан. Раз по раз повторювалося то дивне слово: «Шахер!», після якого лунав чи регіт, чи розлючений рев, то якісь загадкові приповідки на взірець: «Хоч пан, хоч пропав!» або: «Двічі не вмирати!» Аж за якусь хвилину Петр зрозумів, що то картярі: їх було двоє, і грали вони, очевидно, в так звану «шахрованку», найдурнішу з усіх будь-коли винайдених ігор у карти, але добре придатну для вояків у таборі чи в полі напередодні бою, коли не можна зосередитись на тонкощах преферансу.

Петр намацав клямку на дверях, з-під яких пробивався пружок тьмяного світла, дістав з кобури пістоля, рвучко відчинив двері й ступив через поріг. Та хоч він був не з полохливих, а здригнувся, ніби облитий холодною водою. Приміщення, де він опинився, склеписте, освітлене смолоскипом, застромленим у залізний ріжок, було, поза всяким сумнівом, катівнею, устаткованою всіляким знаряддям для тортур, видимо новісіньким і чистісіньким: воно зовсім недавно вийшло з рук майстрів, які ще й оздобили його — очевидно, задля більшого страху жертвам — жахливими диявольськими машкарами та зображеннями рогатих почвар. А взагалі приміщення було обставлене досить комфортабельно: мало камін, хоча й погаслий, але біля нього стояв ящик із дровами та скіпками на розпал, і кілька гарних м’яких крісел, приставлених до голої стіни. Ті крісла нагадали Петрові про одну його пригоду в паризькій Бастілії. Серед катівні обабіч високого барабана сиділи двоє солдатів із прегарно підкрученими вусами, намальованими чорною ваксою на їхніх по-селюцькому свіжих, широких молодих обличчях, так що вони нагадували мішені в ярмарковому тирі, і грали в карти. Біля них висіла підвішена за праву руку, прив’язану до закріпленого під склепінням коловорота, Лібуша Кураж, безсило звісивши голову на груди; обличчя в неї було жовте, змучене, застигле, наче в мертвої.

Петр наставив на посіпак у солдатських мундирах пістоля й наказав:

— Відв’яжіть її.

Обидва вояки зареготали.

— Зіграєте з нами партійку, пане Кукань? — сказав перший.

— Ми граємо в «шахрованку», — озвався другий. А перший докинув:

— Де там, пан Кукань занадто благородний для такої простацької гри.

І знов регіт, знову шкіряться молоді здорові зуби під намальованими вусами.

— Рахую до трьох, — сказав Петр, силкуючись не виказати почуття безсилля, що почало стискати йому горлянку. — Один…

— Два, три, — додав перший вояк. А другий гукнув:

— Шахер!

І обидва знов зареготали.

Петр натиснув курок, але в пістолі тільки зашкварчало, куля повільно викотилася з дула, супроводжувана хмаркою диму, і з негучним стуком упала на кам’яну підлогу. А голобородьки з намальованими вусами аж ревли з веселощів та ляскали себе по животах і по стегнах. Раптом з каміна вилетів кажан і зиґзаґами полетів до Лібуші, що висіла на коловороті, але наче наткнувся на невидиму скляну стіну, бо зупинився в повітрі й упав додолу, чи приголомшений, чи неживий.

Тоді Лібуша розплющила очі,’ втупила їх у Петра й прошамкотіла старечим голосом:

— Розірви оте коло, Петре, зітри кілька знаків.

В цих словах наче не було ніякого сенсу, проте голобородьки в мундирах, видно, зрозуміли їх, бо їхні розвеселені обличчя з гротескно намальованими вусами споважніли, обидва схопилися, виструнчились, а в їхніх кулаках де не взялися чорні пістолі.

— Ані руш! — сказав один.

— А то нагодуємо свинцевим бобом, — додав другий.

Цей простацький вислів у ті часи, три з половиною сторіччя тому, напевне, ще не був заяложеним, бо обидва веселі хлопці, добрі душі, зареготали. Та їхні веселощі тривали недовго, бо в ту мить відчинилися двері і ввійшов, мерзлякувато кутаючись у червону, підбиту хутром накидку, герцог Фрідландський Альбрехт із Вальдштейна.

— Ого, добрі друзі знов зустрілися, — сказав він, підходячи до одного з м’яких крісел, і сів. Можна було гадати, що за його хворими ногами доглядають якнайкраще — адже він жив у себе вдома, але ступати йому було видимо важче, ніж тоді, коли він із Петром вертався до Кеплерового дому з в’язниці, де пробув півночі без сну. — Вітаю вас, пане Кукань. Чому завдячую честь вашого візиту?

Петр відповів, що його дивує це зайве, чисто формальне запитання: коли навіть герцогові слуги — наприклад, такий собі Мартін, чиє безвладне тіло, мабуть, і досі лежить в одному з прилеглих ходів, — знають, навіщо він, Петр Кукань, приїхав до Праги і чому він наважився проникнути в підземелля герцогового палацу, то це напевне знає й сам герцог. Петр Кукань приїхав клопотатися за життя своєї приятельки Лібуші, прозваної Кураж, перед якою з певних особистих причин має поважні обов’язки і яка висить отут видимо вже напівмертва, тож він просить герцога відпустити цю жінку й дозволити Петрові забрати її з собою.

При цих Петрових словах Лібуша знов розплющила очі й кволо промовила:

— Облиш це, Петре, й розірви коло, зітри кілька літер.

— Гей, ти, припни язика, а то підв’яжемо до ноги тягар, — сказав перший із двох посіпак з намальованими вусами. А другий войовниче додав: як їй цього буде мало, то вони можуть і вогник під нею розкласти, щоб уявила, що на неї чекає, коли її пектимуть на вогнищі. З цього жарту обидва засміялись, але герцог на них гримнув:

— Не лізьте в розмову дорослих, шмаркачі, пильнуйте свого діла. Коли буде треба вистрелити в пана Куканя, пам’ятайте, що пан Кукань має під камзолом панцер, це по-перше, а по-друге — я хочу мати його живим. Тому стріляйте йому тільки в ноги. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — чіткими голосами відповіли юнаки.

— Молодці. — І Вальдштейн знову з добродушною усмішкою звернувся до Петра: — Мені дуже шкода, але я не можу задовольнити ваше прохання, пане Кукань. Доля згаданої Лібуші перебуває виключно в руках святої інквізиції, яка в процесі слідства дійшла до переконання про зв’язок Лібуші з дияволом, що, всупереч усім заходам, ужитим інквізицією, проник до ув’язненої й дав їй силу заперечувати все, в чому її звинувачують. Але напевне вистачить кількох днів, щоб вона прозріла й пом’якшила свою провину, принаймні в очах всемогутнього, спасенним признанням і каяттям.

На це Петр, охоплений відразою, сказав: досі єдиною позитивною рисою пана Альбрехта з Вальдштейна було те, що він не намагався прикидатись кимсь іншим, а був просто безоглядним хижаком і себелюбцем. А тепер гидко слухати ці святенницькі балачки, якими він намагається виправдати свою жорстокість до нещасної жінки, чия єдина провина в тому, що він, Вальдштейн, так по-дурному спіймався на оте її патякання, зване «віщуванням по кулі», яким вона добуває собі хліб, бо паскудні часи, коли вона народилась, не навчили її нічого кращого.

Вальдштейн відповів:

— У цікавій розмові, якою ми з вами розважалися тої пам’ятної ночі, коли були змушені ночувати в одній камері, я кілька разів повторив, що від свого предка-коновала ви успадкували здатність безцеремонно різати по живому. Про неї вам, до речі, нібито вже давно сказав ваш покійний друг кардинал Гамбаріні, Але те, що в Регенсбурзі було розвагою, тепер стало марною тратою часу. Говоріть, як хочете, і ріжте по живому скільки завгодно, це нічого не змінить у ситуації, а ситуація така: відьма Лібуша, на прізвисько Кураж, покине ці стіни тільки для того, щоб її відвезли на місце страти, де її спалять живцем. Так само й ви, пане Кукань, вийдете звідси тільки для того, щоб стати перед судом, на якому головуватиме генерал Гольк. А він вас, пане Кукань, палко любить, бо ви зі своїми веритаріями зіпсували йому мужню розвагу, якій він зі своїми полками віддавався в Саксонії.

— Ця розвага полягала в тому, що він убивав, грабував і палив, — сказав Петр. — І за те, що я йому перешкодив, мене мають обвинуватити в розбої?

Саме так, — підтвердив Вальдштейн. — Полки генерала Голька належать до регулярної армії, а ваші веритарії — самозванці. Тому, коли ви напали на сили генерала Голька, це був розбій, за який ви заплатите життям. Моя аргументація з правничого погляду бездоганна. Я знаю куди карколомніші звинувачення, що звели зі світу людей багато безневинніших, ніж ви.

— Зі мною не вперше стається, — відказав Петр, — що хтось могутніший хоче звести мене зі світу. А тому моє становище не сповнює мене ці подивом, ні жахом, ні почуттям кривди. Проте досі я за подібних обставин завжди точно знав, чому й чим я заважаю тому, хто силкується мене прибрати. А тепер нічого не знаю. Ви хочете поставити мене перед судом за сутичку моїх веритаріїв із солдатами генерала Голька? Але ж це тільки привід, не більше. Натомість я знаю, що діяльність веритаріїв зміцнює дисципліну і в вашій армії, пане герцогу, бо ваші солдати справді бояться попасти в руки моїм суворим, правдивим веритаріям. Звичайно, я кажу це не на свій захист, бо не маю причин захищатись і не прагну змінити вашу постанову й ваше ставлення до мене. Я знаю: це марна річ. Ставлення ваше цілком свавільне, а постанова — наскрізь ірраціональна. Проти сваволі й ірраціональності шкода висувати докази розуму й логіки. От я згадую: тої прикрої ночі, яку ми були змушені провести разом, в одній камері, ви висловили жаль, що наші життєві шляхи досі ніколи не йшли рівнобіжно й тим більше не зливались в один. Ви тоді назвали цей незаперечний факт аж ніяк не корисним для долі всього людства. Але відтоді багато що змінилося, наші шляхи помітно зблизились, хоч і не зійшлись. Тому я не розумію, як може вам, пане герцогу, заважати те, що я намагаюсь охороняти майно чесних людей від розбійників та мародерів… І чому ви підсилаєте до мене шпигів та готуєте мені плаху. Звичайно, я питаю вас про це тільки з цілком прощенної людської цікавості — або, що звучить краще й благородніше, з допитливості.

— Не говори з ним! — знову прошамкала Лібуша. — Розірви коло, розірви коло, зітри кілька знаків.

— Я тоді назвав вас, пане Кукань, великою людиною, — відповів Петрові Вальдштейн, — і вбачаю в вас велику людину й досі, хоча ваш регенсбурзький подвиг, здійснений на бажання папи, а врешті й проти його волі, був просто ляпсусом, не більше, Я вернувся на свою посаду, бо, як виявилось, без мене годі обійтись, і живу в розкішному палаці, а ви, вбогий, як і тоді, цокочете зубами в наметі, точніше кажучи — цокотіли зубами в наметі, бо віднині ви цокотітимете ними десь у темницях мого палацу. Ви й тепер велика людина, пане Кукань, хоч останнім часом трохи змінили свій образ — образ людини простосердно-правдивої, наївно-відвертої. Але я не знаю, чи ця невеличка ретуш додала щось до вашої величі чи, навпаки, щось відняла від неї. Гадаю, скоріше відняла.

— Не знаю, про яку ретуш ви говорите, пане герцогу, — відповів на те Петр, — і не знаю за собою нічого такого, чим я порушив свою давню звичку, якою не вихваляюсь, але від якої й не відступаю: говорити завжди й беззастережно тільки правду.

Вальдштейн лукаво примружив ліве око.

— Що я маю проти вас і чому вирішив усунути вас зі сфери своїх дій, тобто зі світу, бо арена моїх інтересів не менша, ніж уся поверхня нашої рідної планети? Невже це ваше запитання породжене чистою, як ви сказали, цікавістю та допитливістю? Іншими словами — ви заперечуєте, ніби, прикидаючись безневинним і ні в чому не обізнаним, удались оце до спроби зворушити моє серце й похитнути мою ухвалу знищити вас.

— Не розумію вас, пане герцогу.

— Ви нібито не знаєте, що ви претендент на чеський королівський трон?

Петр якусь хвильку помовчав.

— Таки не знаю.

— Ви нібито не знаєте, що цього прагнув король Густав-Адольф, а тепер цього прагне й шведський регентський уряд?

— Таки не знаю.

— Ви нібито не знаєте, що кардинал Рішельє, справжній володар Франції, прихильно ставиться до цього вибрику покійного Густава-Адольфа?

— Таки не знаю.

— І що отець Жозеф домігся згоди римського папи на це?

— Таки не знаю.

— І що папа, аби ви не були зовсім без титулів, відновив герцогство Страмбу, так що ви, пане Кукань, тепер справжніший страмбський герцог, ніж я — мекленбурзький?

— Таки не знаю.

— Твердите також, ніби не знаєте, що знову зробити вас герцогом треба було насамперед для того, щоб ви могли одружитися з однією симпатичною молодою принцесою, яку ви визволили з рук розвеселених Голькових солдатів?

— Таки не знаю.

— Ви наважитесь твердити також, ніби не знаєте, що для вас і для тієї принцеси, гарної, тільки, на жаль, трохи надміру довгоногої, в Страмбі опоряджають палац Гамбаріні, щоб ви мали де пробути медовий місяць, бо старий герцогський палац уже валиться?

— Таки не знаю.

— Здається, справді не знаєте, — відзначив Вальдштейн, — бо коли я сказав вам про герцогську донечку, ваші очі ожили, а щоки зашарілись. Це помітила й сердешна Лібуша Кураж — вона з досади скривилася й засопіла, хоч, підвішена за одну руку, напевне терпить жахливий біль. Але не відхиляймось від суті справи, любий пане Кукань з Куканя. Отже, вашу долю вирішено без вас. У цьому, певне, був досить мудрий намір: щоб ви сиділи тихо й не втручались у власні справи, а коли все прогоріло б, як найчастіше буває з такими проектами, щоб ви не мали ніяких претензій. Міркування досить прості й розумні. Та що вдієш: я вже про все вам сказав і в усе вас утаємничив, а тим самим проголосив над вами вирок.

— Справді, — погодився Петр. — І я дякую вам за відвертість, із якою ви мене втаємничили в інтриги такі таємні, що вони дійшли до слуху того, кого стосувалися, аж коли гру було вже дограно. Бо гру справді дограно, і переможець цього разу ви. Я бачу, ви справді вірите в ті байки про мою кандидатуру на трон королівства чеського й не вбачаєте нічого абсурдного в тому, щоб засновником нової династії після вимирання Пршемисловичів та скинення Габсбургів став Петр Перший, герцог Страмбський. У такому разі ви дійсно не можете зробити нічого розумнішого, ніж зняти голову з того зухвалого Петра. Бо ви добре знаєте, що якби за допомогою шведів, а може, як ви сказали, й французів, та ще, додам я, моїх веритаріїв я сів на трон, тоді вам, пане герцогу, кепсько довелось би в цій країні, найкращу частину якої ви загарбали для себе.

— Ви маєте на увазі Фрідландське герцогство? — спитав Вальдштейн. — Ет, не за це я боюсь. Якби йшлося тільки про Ічин, гарне містечко, що під моїм урядуванням навдивовижу розцвіло, та Мніхово Градіште, та Люберец, та все, що там іще належить до того невеличкого чеського герцогства, я дав би вам, пане Кукань, спокій. Але я повинен усунути вас із куди поважнішої причини: адже претендентом на чеський королівський трон є насамперед я сам, ваш щирий слуга Альбрехт-Вацлав-Евзебіус із Вальдштейна.

І герцог з жартівливою галантністю, приклавши три пальці до грудей, сидячи низько вклонився Петрові, але в ту ж мить болісно скрикнув. Обидва бовдури коло барабана, Вальдштейнові охоронці, схопились, та оскільки вони були дурні, а до того ж смолоскип у залізному ріжку світив тьмяно, то спочатку не зрозуміли, чому їхній пан зойкнув. А винен був отой кажан, що влетів до катівні з каміна, наткнувся на якусь невидиму стіну навколо Лібуші й безвладно впав додолу. Але він не вбився, бо, як тільки ввійшов Вальдштейн, почав з великими зусиллями повзти до нього, підсобляючи собі кігтиками на крилах та на задніх лапках, а як доповз, то вгородив гострі, мов голки, зуби в його лівий замшевий чобіт. Не перестаючи кричати, Вальдштейн силкувався струснути кажана, відкинути його правою ногою. Аж тоді обидва телепні з пістолями в руках збагнули, що сталось, та було вже запізно: меткіший за них Петр вихопив шпагу, зігнувшись підскочив до герцога, сховавшись за ним від пістолів охоронців, приставив йому вістря шпаги до горла й сказав:

— Накажіть відв’язати цю жінку, а то простромлю вас.

Охоронці в розпачі, бо добре знали, що їхні голови в куди більшій небезпеці, ніж герцогова горлянка, затупцялись на місці й почали жалібно просити в герцога вказівки, що робити, бо як же виконати його наказ і влучити пана Куканя в ноги, коли ті ноги прикриті герцоговими ногами та кріслом?

З-під вістря шпаги, яке Петр приставив герцогові до ямки між ключицями, виступила крапелька крові, бо Петр, щоб переконати Вальдштейна, натиснув сильніше.

— Відв’яжіть її, — сказав герцог.

Обидва бовдуряки з намальованими вусами, нещасні, розгублені, хвилину тупо перезирались. Та коли Вальдштейн повторив свій наказ голосом, у якому бриніли й біль і страх, вони раптом наважились, ухопили мотуз, перекинутий через коловорот, і відв’язали його кінець від кілочка в стіні. Потім спустили Лібушу так рвучко, що вона просто впала додолу.

— Відв’яжіть мотузку від руки, — сказав Петр.

Вони послухались.

До Вальдштейна вже трохи вернулось самовладання.

— Ну, а далі що? — спитав він. — Вона непритомна. Як ви збираєтесь утекти вдвох із Праги, з Чехії, кудись, де я вас не дістану? Ви будуєте своє майбутнє на тому, що лоскочете мене під бородою. Але до чого це приведе? Господи, як подумаю, що ви вже вдруге нападаєте особисто на мене, то й сам не знаю, що Зроблю з вами, коли це все скінчиться. Моліться богу, щоб він віддалив…

— Ту хвилину, коли ви дістанете змогу поквитатися зі мною? — докінчив за нього Петр. — Це я вже чув від вас, пане герцогу, ви повторюєтесь. І не тільки в цьому, а ще й у тому, що весь час допускаєтеся дрібних помилок. У Регенсбурзі ви дали мені змогу перемогти, бо не прописались у ратуші. А тут я виграв завдяки тому, що ви вбезпечили себе тільки оцими двома охоронцями.

— Я не страхополох, — сказав герцог.

— Безперечно, але ви старий і недужий, — нагадав Петр.

— А ви ще не виграли.

— Виграв, будьте певні!

Нам невідомо, що далі збирався зробити Петр, бо він не встиг зробити нічого: сталося щось цілком несподіване. Лібуша вже довгенько, користаючись із того, що обидва гевали з намальованими вусами вважали її напівмертвою й вирячувались тільки на герцога, почала повзти достоту так, як перед тим її друг зі шкірястими крильми, прямуючи до кола, накресленого крейдою на підлозі круг того місця, де вона щойно висіла. Це акуратне коло було складене з вугластих значків, подібних до літер невідомої писемності або до візерунків на скойках деяких молюсків. А доповзши до того кола, Лібуша послинила праву долоню, щоб зробити те, що вона тричі веліла Петрові: порушити цілість того кола, стерши кілька знаків. Він її не зрозумів, і тепер Лібуша зробила це сама — моторошно посміхаючись, навмання витерла три знаки, до яких змогла дотягтись. Щойно вона це зробила, як у каміні завило, ніби там бились коти, до катівні зі свистом удерся вітер, несучи густий сніг, змішаний з попелом та сажею, і заповнив усе приміщення задушливою хмарою. Смолоскипа не стало видно, в раптовій пітьмі Петр відчув, що підлога під ногами хитається, як під час землетрусу, і впав навзнак. Ту ж мить поблизу ляснули два постріли. А коли хурделиця вляглась і смолоскип знову з тріскотом розгорівся, Петр жахнувсь, побачивши, чого наробило це коротеньке пекельне інтермеццо: обидва чепуруни з намальованими вусами лежали мертві, в кожного посеред лоба дірка — це вони з переляку самі всадили кулі один в одного. Мертвий був і Вальдштейн: той, напевне, втратив рівновагу, як і Петр, і, випавши з крісла, наштрикнувся на його шпагу. Не виключено — а при його фізичній немочі навіть імовірно, — що з ляку в нього зупинилося серце, отож він помер, ще перше ніж криця протнула його, бо на ньому не було й знаку передсмертних корчів. На обличчі в нього застиг той самий вираз природної байдужості, наче в людини, що напевне знає: все задумане вона здійснить. Ледь розтулені й закопилені губи немов промовляли, як за найкращих часів: «Так, це мені в догоду. Так, це сталося за моїм задумом. Так, це я дозволяю».

Мертві були всі, крім Лібуші. Вона й досі лежала ницьма й, підводячи голову, безтямно сміялась запеченими, аж чорними губами. Шпичастими білими зубками в закривавленій мордочці сміявся й кажан, що повзав віддалеки, чіпляючись лапками та пазурцями на крилах. Охоплений жахом, Петр квапливо сховав шпагу в піхви й метнувся до дверей, покинувши Лібушу серед цієї різанини, яку вона сама спричинила, та вчасно схаменувсь: якщо Лібуша й справді винна — а цього не можна було довести логікою, — то до цього її примусили можновладці. Піднімаючи її, Петр відчув, що вона навдивовижу легенька, геть висохла. Щоб мати хоч одну вільну руку, він поклав Лібушу собі на плече, тоді вирвав смолоскип із ріжка й кинувся тікати.

Коли він біг чистесенько виметеним підземним ходом, йому здалось, ніби в глибині одного з поперечних ходів майнула чорна чоловіча постать, яка ховала під плащем ліхтар, так що ноги наче виростали з тьмяного світла в темряву. Але в ту хвилину в нього був один клопіт — чимшвидше й чимдалі втекти з місця мук, божевілля та жаху, з якого він виніс Лібушу, тому дивний силует чорного чоловіка з ліхтарем під полою міг зродитися тільки з його збуреної уяви, як, очевидно, й чорний сміх запечених Лібушиних уст та червоний сміх закривавленої мордочки кажана. Тому Петр не спинивсь, а побіг далі.

Але то була не примара, а чоловік із плоті й крові, в залізній масці. Коли тупіт Петрових ніг затих, чоловік вийняв ліхтар з-під плаща й рушив у протилежний бік, до катівні. А ввійшовши туди й побачивши, що там сподіялось, жахнувся, потім сказав: «Оце то так!» А врешті, зваживши все, тихо засміявся й неголосно вимовив кілька фраз, яких щойно навчився з чеського букваря:

— Мама має мало масла. Лицар спить під периною.

Потім оглянув Вальдштейнове тіло, аби пересвідчитися, що пан неживий, і почав діяти швидко й упевнено. Очевидячки, в думці він уже не раз переживав таку ситуацію й до всіх подробиць обміркував, як повестись і що зробити, коли з божого призволу станеться те, що оце й сталося, тобто коли Вальдштейн раптом помре, а він, чоловік у масці, буде єдиним свідком його смерті. Отож він насамперед розстебнув на мертвому камзол, знайшов нагрудну кишеньку, витяг з неї ключ, відімкнув замок на своїй масці й скинув її. З’явилось обличчя Вальдштейнового двійника, чисто підголене, з акуратно підстриженими й зачесаними вусами та борідкою — так вимагав покійний герцог.

Потім двійник вийняв з кишені його штанів гаман із грішми й переклав у свою кишеню. Так само він забрав записник у червоній лакованій шкірі та прив’язаний до нього олівчик, пляшечку проносного, яку герцог завжди носив при собі, носовичок, на якому була вигаптувана герцогська коронка, ножик для пер у шкіряному футлярчику й усі дрібні предмети, які знайшов на герцогу, знаючи, де той носив їх. Потім надів на палець герцогів перстень з печаткою, скинув з Вальдштейна м’якенькі замшеві чоботи й замінив ними свої шкарбани; те ж саме зробив із плащем мерця та з його капелюхом, оздобленим барвистим пір’ям.

Далі, так само гарячково-моторно, двійник склав посеред катівні всі дрова, наготовлені коло каміна, затяг на купу герцогів груп, зверху привалив м’якими кріслами та рештою дерев’яних предметів — насамперед «кобилою» з гострим хребтом, потім схожим на качалку з залізними шпичаками пристроєм, у дусі катівського гумору названим «шпигованим зайцем», а також так званою — в тому самому дусі — «гойдалкою» та «іспанськими чобітьми». До всього цього двійник докинув пекельні маски, свій плащ, капелюх та шкарбани, а врешті свічкою зі свого ліхтаря підпалив під вогнищем смолисті скіпки та стружки, наготовлені на розпал, ще й подмухав міхом для каміна, поки вогнище розгорілось як слід. Про обох мертвих посіпак він не дбав.

Вогонь палав весело, дим витягало в камін. Двійник сховав залізну маску під герцоговим плащем, бо хотів лишити її собі на згадку, й часинку вдоволено дивився, як полум’я охоплює купу дров, меблів та катівських знарядь, навалених на герцогів труп, а коли стало надто жарко, вийшов, замкнув залізні двері ключем, що стирчав у замку ззовні, й піднявся сходами, про які після герцогової смерті знав тільки він один і які вели до малого приватного кабінету. Двері туди були замасковані книжковою шафою, що могла обертатись; там герцог студіював окультні науки.

Двійник був такий щасливий, що йому аж розпирало груди, а від надміру почуттів ходив туди та сюди й дурнувато всміхався. Справді, він мав причини так усміхатись, бо щойно став необмеженим володарем величезного багатства, всіх герцогових маєтків, міст, замків, палаців та будинків, грошей і коштовностей, золота й срібла, титулів і нагород, усіх карет і коней, а також — що було не найприємнішим — герцогових військ. Найвільніший з усіх людей, скільки їх є на світі, він уже ніколи не слухатиметься наказів того самозакоханого дурня, коритись його вказівкам, терпіти лайку та примхи. Він, Міхль — бо Вальдштейнів двійник звався саме так, — уже не говоритиме й не поводитиметься за приписами свого пана й не вимовлятиме проти своєї волі завчених слів, як колись давно, коли він грав на сцені Отелло, венеціанського мавра, або коли розмовляв із тим брудним ченцем, що було вдвічі важче, бо Міхлева французька мова, хоча він грав і у Франції, надто кострубата, а той чернець увесь час випадав з ролі, тобто говорив не те, чого від нього чекали. Тепер, ставши сам собі хазяїном, він, Міхль, покаже всьому світові, що таке Вальдштейн. Бо він, Міхль, віднині став справжнім, а не фальшованим Вальдштейном, і нема на світі нікого, хто міг би довести, що це не так, цього не зможе навіть оте паскудне кодло Вальдштейнових родичів, котрі знали, що Вальдштейн часом підмінював себе двійником, і розрізняли їх двох тільки по тому, що Міхль не вмів по-чеському. Вони не здогадуються, що герцог мертвий, і не знатимуть, чи не заступив Міхль герцога, як ставалось уже не раз, за герцоговою волею й бажанням, поки герцог жив десь інкогніто. Тим часом він, Міхль, опанує досконало чеську мову, оту прокляту тарабарщину, і навчиться досконало наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис, і тоді остання різниця, яка ще лишається між ним, Міхлем, і герцогом, буде к бісу усунута.

Потім він почав міркувати, чого йому забажати, щоб натішитися своєю безмірною могутністю: чи звеліти когось повісити, чи наказати котрійсь із двірських дам, щоб роздяглась перед ним догола, — іншої сексуальної насолоди, крім зорової, він не міг собі дозволити через свій сифіліс, що вже зайшов дуже далеко. Нарешті Міхль вирішив напитись вина й наказав слузі, щоб приніс пляшечку «Піспортер-гольдтрепфхену» та тонко накраяного сала в паприці.

— А коли якомусь французькому гурманові здасться, що до мозельського сало не годиться, хай іде к бісу, — додав він пихато. — Тут я вирішую, що годиться й що не годиться.

Всі події, змальовані в цьому розділі, — хоча й численні та багаті фатальними наслідками, — відбулися за неймовірно короткий час: о сьомій годині вечора Петр увійшов до оселі чоловіка в залізній масці, а тепер, коли він віз у сідлі перед собою Лібушу, що, скулившись під його плащем, горнулась йому до грудей, була всього дев’ята. Петр їхав ступою; падав густий сніг. Лібуша корчилась від болю й трусилась у гарячці. Коли віхола вщухла, вона заговорила змученим, нетвердим язиком, вихваляючи Петрову самовідданість та відвагу. Вона, Лібуша, мовляв, і хвилини не сумнівалась — навіть коли її найжорстокіше катували, — що він, Петр, герой, коханий, прийде її рятувати. І так сталось: Петр не забарився, визволив сердешну Лібушу.

— Так, визволив, — сказав Петр, — але якою ціною, за допомогою яких сил?

Лібуша здивувалася.

— Що? Якою ціною? Яку ціну мало життя того поганця? Чи не слід було йому здохнути вже давно? І хіба не чудово, що його вбила саме твоя дужа рука? І про допомогу яких це сил ти говориш? Я тобі колись казала, що була дуже поганою ученицею в чаклунській школі, тож і не диво, що панове інквізитори в сто разів краще знались на чорній магії, ніж я, і добре подбали, щоб я не вислизнула, — ув’язнили мене в Сфері Крейдяного Кола, що її можна було розбити, тільки порушивши цілість того кола, з якого сфера виростала. Але все це тільки бабські теревені та вигадки, ти, ворог усяких таємних чарів, у них не віриш — і маєш рацію. Ти приставив герцогові шпагу до горла й змусив його відв’язати мене. Хуртовина влетіла крізь камін до катівні й наробила переполоху, в якому солдати застрелили один одного, а ти вбив герцога. Це факти дійсні й незаперечні, і для того, щоб вони збіглися, непотрібні були ніякі таємничі чари. Все, що здається надприродним, кінець кінцем пояснюється дуже просто. Я колись уже казала це тобі — пам’ятаєш, Петре, де?

— Так. У Меммінгемі.

— Я рада, що ти не забув. А про наші втіхи теж не забув? Поцілуй мене, Петре, дуже прошу тебе.

Вона потяглася до нього вустами, і Петр відчув із них трупний запах людського страждання.

— Не можу, пробач, — сказав він.

Знову пішов сніг.