Прекрасна чаклунка

Епілог перший

Ніщо з того, що збирався зробити Міхль, Вальдштейнів двійник, не здійснилося. Він не опанував чеської мови, «отієї проклятої тарабарщини», і не навчився наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис. Над його жалюгідними спробами сфальшувати той підпис, які збереглися до наших днів, історики хитають головами: як він міг за несповна рік так підупасти фізично? Його підпис іще в січні тридцять третього року був по-юнацькому гарний, сповнений розмаху, а в лютому вже став по-аматорському незграбний: фальшивка, тим жалюгідніша, що нещасний Міхль у своїх зусиллях не тільки не досягав успіхів, а навпаки, поводився дедалі примітивніше, замучений клопотами, непевністю його становища та сифілісом, що швидко прогресував, — лише в цій хворобі він не тільки зрівнявся зі своїм покійним паном, а й випередив його.

Міхль припускався незрозумілих політичних і воєнних промахів, пише один історик. З голови в нього росло «хворобливе пагіння», — каже інший історик, син великого німецького романіста, навдивовижу близький до нашої правди там, де він говорить про недужу, майже розкладену психіку гаданого Вальдштейна. Одне слово, Міхль був дурень, неспроможний дати раду складнющому становищу, яке завдало б клопоту й генієві. Він поводився так, наче слон у посудній крамниці. Не люблячи війни, ухилявся від боїв, а вважаючи себе великим хитруном і добре знаючи Вальдштейнову крутійську вдачу, охоче вів переговори то зі шведами, то з саксонцями, то з емігрантами, то з французами. А тим часом надіявся на якесь чудо, що все направить на його користь і зробить його володарем Європи чи принаймні Чехії, а може, — і такі мрії снувались у нього в голові! — мандрівним лицарем чи, якщо Господь зцілить його від хвороб, прочанином до Святої землі. Та час минав, і нічого не діялось. І одного червневого дня чудо справді сталося. Відбулось те, чого справжній Вальдштейн домагався з першої хвилини, відколи шведи висадились на німецькій землі й що могло враз скінчити війну та розтрощити могутність Габсбургів, — чудо велике й зовсім несподіване, яке полягало в тому, що шведи запропонували Вальдштейнові, тобто Міхлеві, союз проти його пана — цісаря Фердинанда. Та Міхль, наляканий думкою, що, прийнявши пропозицію, муситиме видобути меч із піхов і вдавати, ніби він є тою самою людиною дії, якою був Вальдштейн змолоду, відмовився. Мовляв, ще не настав слушний час. Як настане, тоді все зроблю.

Звичайно, цим він назавжди розбив глека зі шведами.

Його величезна армія, що стояла в Сілезії недалеко від розташування голодних, переполовинених пошестями шведських та саксонських військ, розкладалася в літній спеці та в бездіяльності тим швидше, що псевдо-Вальдштейн сам ліквідував фактор, який сяк-так стримував його людей і нагонив на них страх божий: наказав розгромити відважних, чесних веритаріїв, які ходили назирці за його загонами й не давали їм чинити звірства. Він зробив це під тим приводом, нібито вони загрожують його тилам. І в той же час як цісарський Відень стежив за його діями дедалі несхвальніше, особистих Вальдштейнових приятелів та родичів, які знали, що герцога заступає двійник, почала поймати паніка. Оскільки після Меммінгена та регенсбурзького з’їзду така підміна відбувалась уже кілька разів, вони спочатку були спокійні й тільки дожидали, коли двійник знов надіне свою залізну маску, а справжній Вальдштейн повернеться. Але час минав, справжнього Вальдштейна не було й не було, а двійник поводився як божевільний. Спокій змінювався неспокоєм, неспокій — лихими підозрами, а підозри — жахливою непевністю. Що робити? Справжній чи несправжній, той чоловік, що займав Вальдштейнове місце, був ще такий могутній, що міг одним порухом руки передушити їх усіх, мов кроликів. Нарешті — це було тоді, коли шведи через псевдовальдштейнову нерішучість узяли Регенсбург, — веселий Вальдштейнів небіж Макс настійливо зажадав аудієнції в цісаря Фердинанда. Чекати довелося чотири дні, бо монарх саме розважався полюванням, та дарма: коли дочекайся, це було не марно. Розмова велась пошепки й тривала три години; цісар то сплескував руками, то сплітав пальці й здушено вигукував: «Aber gehens»[22], або: «Net möglich»[23], або: «Це ж буде на весь світ ганьба, як дізнаються!» — або: «Що ж робити? Ми ж не можемо поставити його перед судом, щоб потім у газетах писали, що Вальдштейн — не Вальдштейн! Господи Ісусе! А коли це, власне, сталося, що Вальдштейн перестав бути справжнім Вальдштейном? І чи взагалі був коли справжній Вальдштейн?»

Перед судом його справді не можна було поставити, а тому цісар, що ніколи не відзначався елегантністю й оригінальністю мислення, підіслав до Вальдштейнового двійника найманих убивць. Це сталось, як відомо, в Хебі 25 лютого 1634 року. Разом з Міхлем убито принагідно й чотирьох Вальдштейнових друзів. А війна тривала ще чотирнадцять років.

Очевидно, знаменита Вальдштейнова ідея мати двійника, а коли він стає непотрібним, — ховати його обличчя під залізною маскою, проникла до Франції, і нею згодом скористався Людовік XIV з більшим успіхом, ніж нещасливий Вальдштейн.

Епілог другий

Коли Петр повернувся до табору веритаріїв з урятованою Лібушею Кураж на сідлі поперед й зі звісткою, що Вальдштейн ненароком настромився на шпагу й помер, веритарії страшенно зчудувались і зраділи, а Петр, що досі тішився холодною повагою як командир, відразу став обожнюваним героєм, напівбогом. Веритарії загалом, звичайно, засуджували переслідування відьом, але серед них було чимало й таких, що засуджували тільки переслідування відьом несправжніх, тобто безневинних, фальшиво звинувачених у відьомстві. Ну а відьми справжні, служниці диявола, котрі вміють зурочити корову, щоб доїлася синім молоком, літають на мітлах на шабаші, де їдять варених ропух та паруються з баранами й цапами, заслуговують того, щоб свята інквізиція спалювала їх на вогнищах. Отож, аби не скомпрометувати Лібушу перед цими обережними супротивниками забобонів, Петр був змушений викласти перед своїми друзями звістку про Вальдштейнову смерть у дуже скороченому вигляді, без усіх таємничих подробиць, без магічного кола на підлозі, без кажана, що вдаривсь об якусь невидиму сферу, без жахливих наслідків усього того. Уперше в Петровому житті його розповідь узгоджувалась тільки з частковою правдою. Та що було в цій дражливій пригоді цілковитою правдою? Чи не слушні були Лібушині слова, що тільки від нас залежать, повіримо ми в реальність подій непевних, незгідних із повсякденною практикою — чи відмахнемось від них як від мани? Отож Петрова розповідь розходилася з правдою тільки в тому, що була буденною, тоді як самі події, наважимося твердити, не були такими. Та навіть у найбуденнішій подачі, сама собою історія, що Вальдштейн наготував Петрові пастку, аби позбутися суперника в боротьбі за чеський трон, але сам при цьому знайшов смерть, сколотила веритаріїв. Проповідник Медард позеленів від заздрості, Франта Ажзавтрадома надимався від гордості, що його давній друг такий зух, а шевальє де ла Прері відклав своє повернення на батьківщину, бо хотів ще трохи побути в товаристві героя, який з лихвою поквитався за його ганьбу. «Я вже давно дивуюся з того, — сказав він, — що чоловік, так всебічно й надзвичайно обдарований, як ви, наділений усім, що лишень доброго можуть покласти в колиску Парки, волочиться по світу нікому не відомий і з порожніми кишенями. Але не виключено, що ви ще стократно надолужите все, чим вас обділила доля. Я вирішив поставити на вас, Кюкан. Не розчаруйте мене!»

Веритарії мали свого лікаря, який раніше мав у Арнштадті дуже добру практику. Цей поважний, сумлінний чоловік узявся за жахливо вимучену Лібушу, що вкрай потребувала лікарської допомоги, й успішно лікував її з самовідданою допомогою Франти Ажзавтрадома, який палко закохався в прекрасну чаклунку. Веритарії, ці славні діти, добродушно посміювалися з неприхованої закоханості м’язистого вернидуба й хапалися за боки, коли під час болючого лікування, часом не менш страшного за самі тортури, — скажімо, коли лікар управляв чаклунці звихнуті суглоби або складав докупи поламані кісточки ступень, Франта супроводив Лібушині стогони повним муки скиглінням. Та одна обставина трохи дивувала веритаріїв: Петрові, що врятував її, важачи життям, Лібуша не виявляла й крихти вдячності, а ставилась до нього холодно, коли не вороже. Але такі вже бувають жінки, казали веритарії, балакаючи про Лібушу біля табірних багать.

Минав день за днем, і їх усе більше дивувало, що про Вальдштейнову смерть не чути ні слова. Але їхня віра в Петрову нездатність брехати була така тверда, що нікому з них і на думку не спало йому не вірити. Відень, міркували вони, приховує ту смерть із якихось політичних причин, але довіку таїтися з нею не зможе й одного чудового дня змушений буде все розкрити. А як розкриє, тоді вже й війна невдовзі скінчиться.

В те, що Вальдштейна нема, раптом повірив і найхитріший, найпронозливіший, найпоінформованіший з усіх веритаріїв — Медард. Він же, як ми знаємо, за Петровою спиною мав із Вальдштейном таємні зносини. Після Петрового повернення з Праги Вальдштейнів палац перестав посилати Медардові поштових голубів, і це утвердило Медарда в думці, що Вальдштейн справді вирядився на той світ. А оскільки обережність не буває зайва, він довірчо спитав Петра, чи той справді напевне вбив Вальдштейна, а не тільки поранив. Петр відповів так твердо й однозначно, що Медард відкинув усі сумніви.

Ну, а як же в цю перехідну пору, коли чортове яйце збиралося розколотись, поводився наш герой, Петр Кукань з Куканя? Чудово поводився, будьте певні, поводився так, як годиться справжньому чоловікові, правдивому й чесному. Нічим не виказуючи зрозумілої нетерплячки, що роздирала йому груди, дбав про своїх людей, веритаріїв, щоб їхнє життя не текло марно, не розминалося з метою, яку вони обрали собі.

Коли в середині травня того самого року величезна, сорокатисячна армія, яку називали Вальдштейновою, або цісарською, рушила на схід, у Сілезію, покинули свої зимові квартири в Тюрінзькому лісі та рушили за нею й веритарії. Петр і далі водив своїх вояків у каральні походи проти грабіжників та насильників, тож веритарії не могли йому закинути нічого. Але виконував свої щоденні обов’язки вже зовсім машинально, занепокоєний і схвильований думкою, чи мрії його молодих літ про врятування людства, яких він давно зрікся, збагнувши їхню нездійсненність, не мали все ж таки певних підстав, навіть більше: чи не були вони виявом його незвичайної натури, його-як хтось колись сказав йому — благословенності? Можливо раніше це виявлялося тільки в його месіанських схильностях та мріях і мало дати плід аж тепер, коли він, Петр, дійшов літ зрілості? Вальдштейн перед своєю смертю в підземеллі власного палацу, можливо, просто плескав язиком, але ті його балачки здавались настільки логічними, що навряд чи були вигадкою напівбожевільного марнолюбця. Принаймні оті слова про можливий шлюб з однією гарненькою герцогівною свідчили про його добру поінформованість. Але чому ж тоді нічого не відбувається? Чому світ мовчить і ні слівцем не виказує, що потребує його, Петрової, допомоги, його благословенності, його геніальності?

Петр не знав, що справа не посувається вперед так гладенько й однозначно, як він, Петр Кукань з Куканя, хотів би і як він у муках нетерплячки уявляв собі. Проти тих, хто стояв за герцога Страмбського, тобто Петра Куканя з Куканя, існувала дуже одностайна опозиція. Ці люди хотіли посадовити на чеський трон не якогось авантурника, а чоловіка з усіх поглядів випробуваного, герцога Мекленбурзького та Фрідландського, а на додачу ще й Заганського та Глогівського, Альбрехта з Вальдштейна; вони, звичайно, не знали, що того вже нема на світі. Ця опозиція перемагала аж до того фатального дня, коли, як сказано, Міхль розчарував шведів. Тоді шведи враз стали на бік герцога Страмбського. За несповна два тижні до табору веритаріїв на річці Одері приїхала непримітна, невелика, але супроводжувана сильним озброєним загоном карета, що везла двох високих осіб із шведських урядових кіл — один із них був багатий граф, другий зубожілий князь, ні той, ні той не настільки визначні та славні, щоб їхній візит до розбійницького табору (що вдієш — веритаріїв, попри всю їхню справедливість, вважали розбійниками) не справляв враження чогось негожого. Водночас гості були не такі незначні та невідомі, щоб проводир тих розбійників відчув себе приниженим. Герцог да Страмба прийняв гостей ґречно й провів їх через табір, військовий порядок у якому та й дух ревної дисципліни справили на них, зрозуміло, якнайсприятливіше враження.

Познайомивши гостей із двома своїми найближчими помічниками, проповідником Медардом та шевальє де ла Прері, Петр завів їх до свого намету, тепер нап’ятого під велетенським столітнім дубом, що був могутнім і величним уже тоді, коли Христофор Колумб іще тільки задумав плавання довкола світу. Пригостивши їх вином, яке після приїзду шевальє де ла Прері стало значно кращим, і перечитавши привезені ними грамоти — одну з папською печаткою, другу — від шведської королівської канцелярії, він з годину поважно розмовляв з ними.

Протягом тієї години вояки з ескорту високих гостей, утомлені травневою спекою, гомоніли з веритаріями, гасячи спрагу та вимиваючи з горлянок пилюку, якої наковталися за довгу дорогу, й так охоче задовольняли цікавість своїх господарів, що Медардів шпиг, який тим часом підслухував, тулячись під Петровим командирським наметом, зміг потім розповісти Медардові тільки те, що вже знали всі веритарії: шведи справді, як сказав перед смертю Вальдштейн, хочуть посадити Петра на чеський трон. Про Вальдштейнову смерть нагорі й досі ніби не знають, тобто знають про неї дуже добре, бо такого неможливо не знати, але мовчать. Ну, а Петр тепер поїде до Італії, щоб знову посісти своє покинуте герцогство Страмбу і щоб там його звінчали з отією гарненькою принцесочкою, котру веритарії врятували з халепи торік.

Все це звучало так любо, так гарно й симпатично, що всі веритарії радо вислухали короткі, але значущі слова, якими попрощався з ними їхній проводир, Петр Кукань з Куканя, від’їжджаючи до Італії завойовувати світ (уже втретє в житті). Ось що він їм сказав:

— Веритарії, друзі й брати мої, я вас покидаю, але ненадовго, з більш ніж поважної причини, про яку не мушу розводитись, бо ви всі вже більш-менш знаєте чи принаймні здогадуєтеся, про що йдеться. Я повернуся до вас, щоб закликати вас до дальшої спільної праці й іти разом з вами до чимраз вищої й вищої мети. Лишайтесь вірні думкам та ідеалам, що досі обумовлювали всі наші спільні дії, й завжди пам’ятайте ту першу й головну засаду, з якої випливають усі інші, тобто: правда занадто поважна річ, аби з нею робити фокуси, бо так само як усе походить з одного, так і правда завжди одна.

— Правда завжди одна! — хором закричали веритарії, впавши на коліна перед героєм, що прощався з ними, а жінки підносили до нього немовлят, щоб він їх поблагословив. Це. була така зворушлива сцена, аж сам проповідник Медард, який завжди дбав про те, щоб останнє слово було за ним, не знав, що до цього докинути.

— Шевальє де ла Прері, — вів далі Петр, — ви згодні заступити мене на час моєї відсутності?

Шевальє відповів згодою.

— Слухайтесь його наказів, як моїх власних, — сказав Петр веритаріям. — А ти, брате Ажзавтрадома, хочеш супроводити мене в дорозі?

Франта Ажзавтрадома похмуро відповів: «Так», — і ця ствердна, але нерадісна відповідь викликала на обличчях веритаріїв добродушно-насмішкуватий вираз, бо всі знали: закоханий вояк учора наважився признатись уже більш-менш здоровій Лібуші в своїх палких почуттях, але зустрів тільки погордливий сміх. Отже, Петрова пропозиція була саме вчасною, бо для зраненого серця нема кращих ліків, як зміна оточення, подорож.

І ось одного дня, коли шевальє де ла Прері на чолі загону добірних, випробуваних вояків рушив, як досі робив Петр, у інспекційний чи, краще сказати, охоронний рейд, цього разу до Вроцлава та його околиць, веритарії, що лишились у таборі, з подивом помітили: на них, чортзна-звідки взявшись, суне з півночі похідним строєм, під гуркіт барабанів та спів дудок ціла хмара війська.

По мундирах і прапорах неважко було впізнати Вальдштейнових цісарців. Підійшовши на постріл, вони викотили наперед гармати, захистили їх кошиками з землею, а тоді зразу почали обстрілювати табір веритаріїв гранатами й запалювальними ядрами. А коли все — намети, халупи, повітки, вози, стайні — охопило полум’я, цісарці кинулись в атаку. Коли шевальє де ла Прері повернувсь увечері додому зі своїми людьми, жоден таємний дозор не спитав у втомлених вояків пароля й не дав їм відгуку, що все гаразд і можна їхати далі. А там, де ще на світанку стояв чудово обладнаний військовий табір, повний дисциплінованих веритаріїв та їхніх дружин і дітей, тепер були тільки димучі недогарки, попіл, сморід, груз, кров та вирви від гранат, людські й кінські трупи. На землі валявся й казан із червоною рідиною, в якому веритарії тримали свою спільну скарбницю. Його коштовний вміст щез, а гілля велетня-дуба, що затінював Петрів намет, тепер повалений і потоптаний, гнулося під вагою десятків закляклих тіл, розвішаних на ньому.

Кукань, зрадник, віроломець, брехун, боягуз Кукань твердив, ніби власною рукою вколошкав Вальдштейна, а це дешева брехня, бо того саме сьогодні всі тут бачили живого й здорового: він приїхав подивитись, як його солдати вішають наших братів на гіллі дуба. Це видовище так його тішило, що він аж бульки носом пускав. Таке було переконання, такі слова переходили з уст в уста серед веритаріїв, здорових чи поранених, що пережили катастрофу й ще завидна крадькома повернулись до табору, щоб розшукати й забрати з таємних сховків своє особисте добро, скарбнички з коштовностями та монетами, якими вбезпечувались від перемін долі всі, в тому числі й ті, хто свого часу в Чорному лісі найзавзятіше кричав, домагаючись смерті грішного брата Мартіна. Кукань — страхополох, Кукань — заяча душа, Кукань знав не тільки те, що Вальдштейн живий, а й те, що він хоче нас винищити, а тому вчасно накивав п’ятами. Цьому популярному трактуванню Петрової зради надав остаточної форми проповідник Медард, який теж мав тут свої таємні сховки й задля них мусив повернутись до сплюндрованого табору. А коли вже добувся туди, то зібрав круг себе жменьку нещасливців і сказав:

— Це ж Петер Кукан, хай буде прокляте його ім’я, навчив нас вірити насамперед свідченню своїх чуттів. Чи може бути переконливіше свідчення його зради, ніж погляд на оце дерево, що стало велетенською шибеницею, та на мертві тіла наших братів і сестер?

— Не може! — відповіли веритарії понурим хором.

— Чи можна собі уявити, — провадив Медард, — підступнішу брехню, ніж брехня Куканова, коли він запевнив нас у смерті Вальдштейна, хоч не вбив його, як твердив, а навпаки, запродав нас йому?

— Не можна! — вигукнули веритарії.

— Чи заслужив він за це якнайсуворішої кари? — спитав Медард.

— Заслужив, — відповіли веритарії.

— Значить, засуджуємо його на смерть?

— Засуджуємо!

— А хто зголоситься виконати цей вирок?

— Я, — сказала прекрасна чаклунка Лібуша Кураж, і настала хвилина розгубленого мовчання.

— А ти усвідомлюєш, сестро, — спитав Медард, — за яке завдання, нелегке й для дужого чоловіка, хочеш узятись?

Лібуша Кураж кивнула головою.

— А маєш уявлення, як це зробити?

Лібуша витягла з-за пояса кинджал і замахнулась ним.

— Отак, — сказала вона. — Поїду до Італії, розпитаюсь там, як попасти до Страмби, й переб’ю йому весілля.

— Заріжеш його?

— Заріжу, — підтвердила Лібуша.

Це були прості, але ваговиті слова. Веритарії відгукнулись на них схвальним шепотом, але враз озвався глузливий голос шевальє де ла Прері:

— Спокійно, дами й панове. Будь ласка, трохи логіки. Коли на нас упаде нещастя, ми в розпачі можемо зректися всього: життя, вітчизни, кохання, родини, друзів, становища; тільки логіки не слід би зрікатися, бо поки держатимемось логіки, ми вбережемось від дурної легкодухості й кінець кінцем не зречемося жодної з тих добрих речей, які я щойно перелічив. Тому я пропоную не забувати про логіку навіть тепер, коли свідчення наших чуттів, як тут було дуже гарно сказано, підтверджує, що ми стоїмо коло дуба, обвішаного трупами. Це факт украй смутний і жахливий, одначе, дами й панове, з нього не можна виснувати нічого, крім його реальності. П’єр де Кюкан. до сьогоднішнього ранку святий, умить став негідником, бо виявилося, що Вальдштейн, якого він вважав за мертвого, живий. Але хіба П’єр не міг помилитися? Хіба не бувало такого, що людина, яку вже клали в труну, оживала? Ви твердите, ніби П’єр запродав вас Вальдштейнові? А дурнішого ви нічого не змогли придумати? Що б він за вас, злиднів, одержав? Коли Вальдштейнові закортіло вас вимордувати та перевішати, йому не треба було для цього купувати вас у Кюкана. Ох, люди, люди, ваш настрій мінливіший, ніж погода в квітні. Апостол правди, яким був П’єр де Кюкан, тепер, по-вашому, став брехуном. Та коли він брехун, то брехня і отой його шлюб із принцесою Лінденбурзькою! Як ви тоді можете вірити, ніби він поїхав до Італії, щоб там одружитися з тією гарненькою принцесочкою? А те, що шведи хочуть посадити його на чеський трон, — теж брехня? Трохи логіки, дами й панове, трохи логіки!

І шевальє де ла Прері вихопився на свого коня.

— Ви хочете остерегти Кукана? — вереснув Медард.

— Звичайно, хочу остерегти його про те, що ви тут куєте на нього, — відказав шевальє. — Я не дозволю, щоб такий чоловік загинув від ножа скаженої мегери, яка хоче так віддячити йому за те, що він урятував їй життя.

Він цьвохнув коня й погнав чвалом, але далеко не від’їхав, бо Лібуша блискавично розмахнулась кинджалом, якого тримала в руці, й пожбурила його в спину вершникові. Шевальє де ла Прері захитався і, не пускаючи з рук повода, повільно, ніби нерішуче сповз на землю. Лібуша підскочила до нього, висмикнула кинджал з рани під лівою лопаткою, що означало миттєву смерть, злетіла сама на коня й зникла у вечірньому присмерку. «Це таки справжня відьма, — думали нажахані веритарії, вслухаючись у тупіт її коня. — І в цьому збрехав нам Кукан, коли казав, що її без вини звинуватили в спілці з дияволом».

Через три тижні в Страмбі, столиці однойменного італійського герцогства, на piazza Monumentale — майдані Пам’ятників — герцог Страмбський, він-таки Петр Кукань з Куканя, зі своєю молодою щасливою дружиною після закінчення шлюбного обряду, який відправив сам кардинал Франческо Барберіні, папин небіж, під оглушливий радісний крик натовпу, що заповнював просторий майдан ущерть, вийшов із бронзових дверей на паперть собору святого Павла.

Вродливий, ніби юний бог, увесь — на бажання молодої — в білому, так що й справді не різнився від її дитинного уявлення про казкового принца, Петр іще ніколи не жив таким окриленим, повним життям, не мав стільки ясних, радісних думок, надій та перспектив, не відчував такої гарячої віри в те, що людський світ добрий. Герцогівна ледь спиралася на його руку, а він дивився згори паперті на свою Страмбу, про яку з тієї миті, коли ввійшов був до неї вперше вісімнадцятирічним юнаком, відчував і знав: Страмба стане містом його долі. По довгих роках невдач, програшів, злигоднів, в’язниць, ешафотів, страждань і жахів Петр вернувся до своєї Страмби як переможець, під схвальні усміхи світських і духовних можновладців, шведів і французів, та навіть самого папи.

Ні, це був не тільки його успіх, це був насамперед тріумф правди, за яку він одвіку бився, розуму, в силу якого вірив, і справедливості, поборником якої був. Він, Петр Кукань з Куканя, здобув визнання й пошану тих, хто спрямовував політику цієї частини світу, й примусив їх забрати його з табору ізгоїв, сказавши: «Ти добрий. Ти ніколи не збрехав, ніколи не підвів, ніколи не відступив перед найтяжчим завданням, поки сам уважав, що воно служить добрій справі. А тому вгорнись у горностаєву мантію й сядь спочатку на трон герцогський, який ми тобі повертаємо, а потім на трон королівський, який ми тобі пропонуємо, й виведи зневірене, стражденне людство з темряви, в якій воно заблукало з вини своїх поганих проводирів».

Певне, такі думки снувались у голові Петра Куканя аж до хвилини, коли сталось оте незбагненне, чого не зумів виразно помітити й змалювати ніхто, дарма що на ту подію дивилися сотні очей. Якась невідома особа пробралася до самого Петра і всадила йому в груди ніж — це факт незаперечний і доведений, хоч би вже самим тим, що герцог у ту мить похитнувсь й упав на коліна, на обличчі в нього з’явився вираз подиву, а на грудях виступила червона пляма.

Але це й усе, що можна сказати про ту трагедію напевне. Чи була та невідома особа жінкою, чи чоловіком, звідки вона взялась і як їй пощастило продертися до Петра крізь шеренгу найвельможніших гостей, а головне — куди вона поділась після свого вчинку і як це ніхто не вхопив її за комір?

Усієї цієї низки дивних обставин, навіть загадок ніхто ніколи не з’ясує. Свідки всі без винятку погодилися тільки на слушному твердженні, висловленому кимось дуже мудрим: замах на герцога-новоженця стався так несподівано, що перше ніж хтось устиг повірити, герцог уже лежав навзнак, розкинувши руки, й широко розплющеними очима дивився на прозоро-чорну тінь смерті, схожу на постать жінки, такої велетенської, що вона, схиляючись над ним, затуляла собою сонце.

Як тільки вбитого перенесли до палацу Гамбаріні, Франта Ажзавтрадома зміркував, що після Петрової смерті йому тут, серед чужих панів, робити нема чого: герцог Ліндебурзький, чиї честолюбні надії вмерли, кипів гнівом на оту — за його словами — чеську потолоч, бо переконаний був, що Петр став жертвою інтриг своїх заздрісних співвітчизників, а в бідолашної принцеси Елізи, чиє подружжя з Петром тривало всього кілька хвилин, саме стільки, скільки вони йшли від вівтаря до паперті собору, потьмарився розум. Не те щоб вона зовсім збожеволіла, ні, просто, як кажуть учені, порушилась її розумова рівновага. Але цього було досить: сердешна не говорила і не думала ні про що, крім того, що втрималось на поверхні її затьмареної свідомості: що в Петровій смерті винна сама вона, Еліза, бо це вона умовила Петра на час весілля скинути отого жахливого панцера, якого він звик носити під верхнім одягом.

Отож Франта вивів свого коня з розкішної стайні Гамбаріні й подався чимшвидше геть із Страмби. Минаючи капличку святої Катерини зразу за мурами міста, він побачив молоду жінку, що стояла навколішки біля цілющого джерела віддалік і вмивалася. Франта не бачив її обличчя, але щось у лінії спини здалось йому знайомим, і він придивився ближче — їй же богу, Лібуша!

— Здорова була, Лібушо! — сказав він. — Що ти тут робиш?

— Здоров, Франто, — відказала Лібуша. — Вмиваюсь, хіба не бачиш?

— А чого це?

— Бо очі болять, — відповіла Лібуша. — Кажуть, ніби вода з цього джерела лікує всі хвороби очей. А в мене вони горять від плачу.

— Ти плачеш за Петром? — спитав Франта.

— А то ж за ким.

— Еге, то був хлопцюга нівроку, — сказав Франта. — Коли ми бились на кийках у султановім сералі, він так наклепав мені зад, що я два тижні сісти не міг.

І Франта від того спогаду зареготав, тільки сміх його скидався на тяжкий чоловічий плач.

Вони мовчки їхали поряд. Аж перегодя Франта спитав:

— Куди поїдемо?

— Тільки не до веритаріїв, — відказала Лібуша.

— От і добре! — зрадів Франта. — Бо без Петра воно було б уже не те.

— А головне — веритаріїв уже нема, — пояснила Лібуша й розказала Франті, що сталося.

— Але ж це нісенітниця! — вигукнув Франта. — Як міг Вальдштейн напасти на табір, коли Вальдштейна нема на світі?

— І нема, і є, — відказала Лібуша. — Я на власні очі бачила, як Петр убив його, але Вальдштейн мав двійника, і той, мабуть, сів на його місце. Веритарії цього, звісно, не знають, а тому думають, ніби Петр їм набрехав, і послали мене до Праги, щоб я його за це скарала. Я це зробила, але не за те, а з ревнощів, бо не хотіла, щоб він дістався отій довгоногій принцесі.

— Лібушо, якби це була правда, я б тобі оцими руками скрутив голову, — сказав Франта. — Але ти жартуєш, еге?

— Та звісно, жартую, — підтвердила Лібуша.

— Надалі такі дурні жарти облиш, — сказав Франта.

— Будь радий, що я взагалі ще можу жартувати, — огризнулась Лібуша.

Вони й далі їхали разом і щодень глибше усвідомлювали, що вже не розійдуться. Виявилося, що у Франти кишені не порожні, бо він у веритаріях потай навідкладав собі чималенько, а Лібуша була просто-таки багата, бо мала в Празі у банківському сейфі гарненьку купку грошей, і жовтих, і білих, які віддавна посилала туди векселями.

Побравшися, Франта з Лібушею придбали собі гарний маркітантський віз і коня. Шведи після невдач із Вальдштейном та Петром Куканем зовсім утратили інтерес до дальшої долі чеського королівства та трону, відкинули всі боговгодні думки й ідеали свого короля-героя й дбали відтоді тільки про здобич та зиск. А Франта з Лібушею їздили туди й сюди по всій Європі возом, навантаженим горілкою, тютюном та вином, і так само, як шведи, дбали тільки про свою користь та вигоду.

Франта був для Лібуші відважним і непереможним захисником, а вона була йому вірною і дбайливою дружиною, і хто їх бачив, той навряд чи здогадався б, що вона колись була чаклункою, та ще й прекрасною. Вона народила Франті троє дітей — двох синів і дочку, але дочка дожила тільки до восьми років: її зґвалтували й замордували п’яні шведські мушкетери, коли вона пішла до шинку по пиво для тата. А старший син, Петр, з необачності опинився в перестрілці, і його вбило випадковою кулею.

Лібуша Кураж терпіла все це спокійно й урівноважено; лиш інколи її, за Франтовим виразом, нападав ґедзь, і тоді вона йшла до лісу збирати зілля — чародійне, звичайно, — потім сушила його, кидала в багаттячко, біля якого сиділа самотня до пізньої ночі й плачучи дивилась на дим, що здіймався рівною цівкою вгору, до зірок, інколи набуваючи форми стрункої чоловічої постаті в білому вбранні. Лібуша, ридаючи, шепотіла:

— Ти був єдиний, а я тебе вбила. Як ти можеш простити мені, коли я сама собі не можу простити? Чого я ще сподіваюся тут, коли тебе нема? І це моя вина, що тебе нема!..

Вона журилась і плакала, та це не перешкоджало їй складати грошенята, що їх вона, як і раніш, відсилала векселями до Праги. То було життя трудне й суворе, але з таким дужим чоловіком можна було сяк-так перебиватись. А що таке життя давало зиск, то час їм минав приємно та швидко, тож коли за п’ятнадцять років по смерті Петра Куканя війна скінчилась миром, який називають вестфальським, то й Лібуші, й Франті Ажзавтрадома, і їхньому синові це здалося снігом на голову.