Пригоди Омкая

КАМ'ЯНА ПІДКОВА

Чімі під'їхав на байдарці з моржевої шкури до Чорного Острова. Витягши човен на берег, пін зняв з голови малахай і, витираючи рука-пом кухлянки мокрий від поту лоб, прикинув:

— Вважай, не менш як три години веслами махав. А здається, зовсім недалечко.

Чімі підтягнув халяви нерп'ячих торбазів і глянув на море. Вузька біла смужка, як мармурова жилка, простягалась по темно-свинцевій воді вздовж обрію. То вирізнялась у далині кромка криги. Днів чотири тому налетів південний вітер, одірвав від Чукотського берега зимову кригу і відтиснув її на північ кілометрів на тридцять. Так вона і стоїть там, наче на прив'язі. Але це тільки здається. Крига ніколи не стоїть. Немов бездомний мандрівник, вона завжди блукає по океану — підганяють її вітер і морська течія. Вдивляючись у білясту смужку, Чімі помітив, що вона стала значно ширша, ніж була, коли він виїздив із стійбища. Це змусило Чімі насторожитися.

— Виходить, що крига поповзла назад. Отже, вітер повернув з півночі.

Чімі підійшов до байдарки. Хвилин зо дві стояв у. роздумі, поглядаючи то на обрій, то на чорні скелі, навислі над його головою.

— Все одно назад не повернусь! — махнув він рукою.

Чімі був впевнений, що, поки крига підійде до острова, він встигне оглянути прибережні скелі та урвища. А при біді завжди можна буде перетягти легку байдарку волоком по льоду на чисту воду і з попутним вітром дістатися додому. Головне — відшукати те місце, де було знайдено уламок червонястого граніту з блискучими цяточками.

Той уламок, як і інші камені-експонати, давно лежав у селищній початковій школі.

Чімі любив геологію. Про мінерали він дещо вже знав від учительки і свої знання в цій галузі намагався розширити, розпитуючи учительку про все і читаючи книги. Ще в першому класі він почав збирати і фігурні черепашки, і куски кварцу, кришталю, і пелюстки слюди, і гальку з кольоровими прожилками. Свої знахідки Чімі приносив у ярангу і складав у ящики. Товариші по школі частенько приходили подивитись і помилуватися красивими камінцями. Іноді вони й самі приносили якусь цікаву річ. Згодом усі ящики з експонатами Чімі передав учительці, і це стало початком шкільної колекції. Але що ховав у собі кожний з камінців, цього Чімі не знав. І тільки в минулому році йому розповіли про це геологи. Вони почули від чукчів-оленярів про шкільну колекцію і після закінчення своїх робіт прибули у стійбище. Геологи звернули особливу увагу на уламок граніту з блискучими цяточками сірувато-сталевого кольору. Цей уламок якось привіз з Чорного Острова колгоспний завгосп, коли їздив туди за глиною. Геологи вирішили майбутньої весни обов'язково приїхати сюди і насамперед обслідувати Чорний Острів. Навіть частину своїх інструментів вони залишили у селищі.

Чімі закінчував восьмий клас. Як довго тягнувся учбовий рік! Але Чімі терпляче ждав. Закінчаться хуртовини й холод, і першим весняним судном приїдуть геологи. І чекати йому залишалось уже недовго; але непосидючому Чімі бракувало витримки. Це й було причиною тих лихих пригод, які згодом звалилися на нього.

Як тільки навесні відійшла від берегів крига, Чімі втратив спокій. Щодня після уроків він вилізав на високу сопку і довго вдивлявся в море: чи не синіє десь димок довгожданого судна. А що коли геологи передумали і не приїдуть? Так і залишаться незайманими у землі всі скарби. Коли йому урвався терпець і зникла надія, Чімі сам вирушив на острів.

Звичайно, коли б на стійбищі були його батьки, хіба відпустили б вони Чімі самого на Чорний Острів, а особливо навесні, коли від повені часто трапляються обвали та зсуви! Чи далеко до біди! Та батько й мати Чімі більшу частину року працювали в оленярських бригадах у тундрі. А що могла вдіяти з упертим Чімі сама бабуся Гатле! Побурчала вона на нього, побурчала і примирилася; навіть на дорогу йому всяких харчів у торбину поклала.

Чімі узяв з собою геологічний молоток, торбину, пошиту з нерп'ячої шкури, і подався до скелі з виткнутими карнизами та ярусами. Скеля нагадувала величезну чорну підкову, кінці якої спускались у море, замикаючи собою горбастий прибережний майданчик. Біля підніжжя скелі громадилися камені, уламки вапняку, сланцю, що впали з круч. Там, де кінці підкови прилягали до берега, на скелястій стіні видно було западини, глибокі ніші, вириті морськими хвилями. У центральну частину скелі врізувалась довга вигнута ущелина, а праве крило її розсікала тріщина. Вона опускалась униз і обривалася над печерою.

Йдучи понад урвищем, Чімі оглядав обвали, зсуви, скиди. Різні породи траплялися тут, і від кожної Чімі відбивав шматочок і клав у торбину. Часом він зупинявся і, скинувши кухлянку, квапливо починав ритись у купі каміння. Чімі шукав червонястий граніт з блискучими цяточками. Але граніт довго не попадався. Чімі знайшов його метрів за десять від центральної частини скелі, при виході з ущелини, і від радощів застрибав, як молодий олень.

— Знайшов, знайшов! — сміючись вигукував Чімі.

Він без кінця крутив у руках і розглядав камінець, в якому, наче втиснуті пресом, стирчали сірувато-сталевого кольору блискучі крупинки.

Сховавши знахідку, Чімі не поспішаючи обстежив підніжжя скелі. Він разів з десять пройшов по краю урвища, перевіряючи породи, що залягали в нижньому і в сусідніх з ним шарах. Потім Чімі відійшов убік, оглянув високу, майже прямовисну скелю: лише звідти міг зірватися уламок граніту і лише там, нагорі, могла залягати руда. Залишалось одне: лізти на скелю і обдивитись виходи гірських порід. А, може, спочатку піти в ущелину і там пошукати вихід рудоносного шару?

Чімі пробирався вузькою ущелиною, що йшла до центральної частини скелі і чимдалі ставала вужчою і похмурішою. З обох боків здіймалися темні скелясті напівзруйновані стіни. З навислих карнизів і плит то там, то тут зривались краплі води, і від їхніх ударів об каміння розкочувалась по ущелині гучна луна. Немов працьовиті каменярі, вони безперестану дзьобали тверді плити. У глибоких складках і тріщинах лежали купи нерозталого снігу: там бракувало сонця і теплого повітря. Нарешті стіни майже впритул прилягли одна до одної, і ущелина обірвалась, упершись у високий східчастий бар'єр. По східцях бар'єра пробігав струмочок. Він зароджувався у верхній частині куполоподібної гори, линув звивистою змійкою і, ударившись об виступи, розсипався на тисячі малесеньких блискіток.

Чімі йшов, боязко озираючись. Він ніколи ще не був серед такої грізної і владної природи, йому здалося, що брили, прямовисні скелі, похилі кам'яні стовпи ворушаться, наче живі. Ось-ось вони сколихнуться і поваляться на нього. Уже щось ляснуло попереду, потім праворуч, ліворуч, і глухий гуркіт струсонув ущелину. Чімі здригнувся і мимоволі присів. Дедалі гучніше й виразніше вривався в ущелину, мов у трубу, гуркіт: то ворушилася крига.

Чімі сидів, затамувавши подих. Перед ним, перебираючи камінці, сріблястою жилкою пульсував струмочок. Неначе в акваріумі, поблискували в ньому маленькі прудкі рибки. Але що це? То не рибки, а прозорі, трохи темніші від води, лусочки. Вони, мов рибки, сновигали по дну, стрибали, гойдались, і від цього у Чімі мерехтіло в очах. Він з острахом, несміливо простягнув руку, витяг з води лусочку. «Слюда! — визначив Чімі. — Отже, мусить бути і цінна порода. Але де?»

Після марних зусиль забратись на яке-не-будь урвище Чімі вирішив повернутися на прибережний майданчик і лізти на ту частину скелі-підкови, де був знайдений уламок граніту.

Чімі видирався на скелю по вузькому гребеню. До найближчого майданчика, де він мав перепочити і взятись оглядати породи, було не більш як п'ятнадцять метрів. Подолати їх було не так легко. Гребінь стрімко підносився угору і складався із сланцевих плит, поставлених руба і місцями відшліфованих вітром до дзеркального блиску. Плити, прилягаючи одна до одної, не становили прямої лінії, а мали загини і тріщини, що утруднювало рух. Один необережний крок — і від тебе залишаться самі тільки кістки. Щоб не зірватись із скелі, Чімі сів на гребінь верхи і, відштовхуючись одночасно обома руками, повільно пересувався все вище й вище.

Кам'яний гребінь тягнувся понад краєм ущелини і подекуди так близько підходив до неї, що одна нога Чімі не раз повисала над безоднею. У Чімі тоді завмирало серце, але він все-таки ліз вище, намагаючись не дивитися вниз.

З кожним кроком чимраз ясніше вирізнялись на скелі оголені складки порід. Їх було багато. Вони були схожі на розгорнуті листи велетенської книги. Ця книга була списана таємничими знаками. І той, хто прочитає їх, володітиме ключем від скарбів, захованих у надрах землі. З хвилюванням дивився Чімі на чудесний скарб. Відштовхуючись потерплими від напруги руками від гребеня, він навіть не помічав, як з-під його рук і ніг часом сковзне, одірвавшись, камінець і, стрибаючи по виступах, покотиться в ущелину. Недалеко від майданчика, куди поспішав Чімі, він відчув, як ворухнулась під ним сланцева плита. Вона стояла на прузі, ледь-ледь нахилившись. Чімі своєчасно встиг кинутись вперед і осідлати інший камінь, який також стояв на прузі. У цю мить задня брила звалилась і поповзла до підніжжя скелі. Розвиваючи швидкість, вона, мов велетенський таран, збивала по дорозі виступи і вапнякові плити. Над скелею лунав оглушливий тріск і гуркіт. Біля підніжжя зметнулась угору величезна хмара землі, пилу і дрібного щебеню. Від струсу повітря задрижали і почали обламуватись інші карнизи і виступи у верхній частині скелі. Страшенний гуркіт знову струсонув повітря.

З вершини скелі з шумом і свистом котився обвал. Попереду обвалу, наче розвідники, стрибали по виступах, мов по східцях, маленькі камінці. За ними мчали більші камені, купа щебеню, землі й мокрої глини. Серед вихорів куряви ця лавина, руйнуючи перепони, ринула до гребеня. За мить вона грізно прогуркотіла по тій частині скелі, де тільки що повз Чімі. З далеких кряжів шугнули з криком і писком перелякані чайки і метнулись в море.

Чімі стояв на кам'яному виступі, припавши грудьми і щокою до гранітної стіни. Він ледве встиг врятуватися від обвалу, стрибнувши на виступ. Коли гуркіт ущух і курява уляглась, він глянув на скелю і, побачивши оголені шари породи, знову пожвавішав і повеселів.

Коли центральна частина скелі-підкови була оглянута, Чімі пробрався по виступу до місця спуску, кинув униз торбину і молоток і почав повільно сповзати до підніжжя скелі. В одному місці, де гребінь був майже вертикальний, руки Чімі несподівано сковзнули, і він покотився вниз. Відкинувшись назад, він щосили притискався спиною до гребеня, намагаючись загальмувати своїм тілом рух, але, втративши рівновагу, з'їхав убік і повис над безоднею, розгойдуючись у повітрі, як маятник. Гострі камені виступу впивались йому в долоні. Зціпивши зуби, він висів, намацуючи носками торбазів точку опори.

Щоразу, коли Чімі хотів піднятися на гребінь, ноги його зривалися. Від думки, що він ось-ось полетить у прірву, в Чімі боляче стискалося серце. Ще яких дві-три секунди — і руки, не витримавши вантажу, одірвуться від плечей. Але Чімі не здавався. Втративши надію підтягнутись, він почав обережно спускатися по гребеню, як по мотузку, перехоплюючись руками. Він пересувався так повільно, що навіть не вірив, що рухається.

Нарешті Чімі досягнув підніжжя скелі. Він знесилено опустився на камінь і заплакав. Він сидів і висмоктував кров з подряпаних і порізаних долонь. Ноги його трусилися, тіло здригалось від нервового збудження та знесилення. Але водночас Чімі пишався собою і радів, бо праця його не пропала марно. Він висипав з торбини все, що було в ній, і усміхнувся: зібрано багато різноманітних порід. Незабаром ці німі свідки розкажуть вченим-геологам про скарби, заховані від людей. Це радувало Чімі і надавало йому сил.

Аж тепер він відчув, як хочеться їсти. О! Чімі зараз добре попоїсть. Смачний сніданок приготувала йому бабуся Гатле. Чімі бачив, як вона поклала в рюкзак два здоровенних шматки смаженої оленини, хліб, банку згущених вершків і ще щось, загорнуте в газету.

Чімі склав у торбину зразки порід, взяв молоток і пішов до берега. Він перебрався через яр, розмитий весняною річечкою, зійшов на пагорб, що відділяв берег від скелі, і завмер на місці: далеко в морі він побачив свою байдарку на крижині. Під час припливу її зіштовхнуло з берега натиском криги, що підійшла з півночі, а з відпливом винесло у море. Чімі у відчаї бігав по берегу, дивлячись, як зникає човен, де лежали його харчі і гвинтівка.

Байдарка давно вже загубилася серед крижин, а Чімі все ще не міг отямитись. Що робити? Може, піти на протилежний бік острова, звідки видно було за протокою селище, назбирати на березі дров, трісок і розпалити багаття, щоб подати жителям стійбища сигнал про своє нещастя? Але хіба доберешся туди без човна! Ця кам'яна підкова глибоко врізається кінцями в море і тримає його, Чімі, як звіра капкан.

Образа і злість охопили Чімі. Він посварився на чорну скелю:

— Ось тобі, ось!.. Чімі не боїться… Чуєш, чуєш?

«Чш… чш… Гугу-уу!» — глухо покотилося луною.

З вершини скелі злетіли налякані жовтодзьобі чайки і пискливо заголосили, кружляючи над кряжами:

«Чиімі, чиімі!»

Чімі смішно стало, що чайки називають його по імені. Він зняв малахай і привітно помахав пернатим друзям. І від того, що він, Чімі, був не один зараз на цьому голому безлюдному острові, на душі в нього стало легко й радісно. От тільки б поїсти!..

Шукаючи якоїсь їжі, Чімі блукав по берегу, але крім порожніх черепашок, нічого не траплялось. Нарешті йому пощастило знайти у листі морської капусти два морських бички.

Сутеніло. У морі, як і раніш, плавала крига, від тертя крижин стояв протяжний скрип, схожий на скрип нарт.

Після заходу сонця вітер посвіжів, він дув з півночі — гострий, різкий, і з кожною хвилиною дужчав. Крижані поля ожили, заворушилися, зашурхотіли. Чімі стомився і знесилився. Хотілося лягти на землю відпочити. Але голод і біль у подряпаних і розпухлих долонях дошкуляли ще дужче. Тремтячи від холоду, хлопець почав шукати місце, де можна було б заховатися від вітру. Він примощувався за прибережним камінням, за купинами, за виступами скелі, ховався в яру — вітер скрізь знаходив його і проймав до кісток. Щоб зігрітися, Чімі назбирав викинутих прибоєм трісок, вийняв сірники, заховані в кисеті з тюленячого пузиря, і розпалив багаття. Вітер, що розгулявся в цей час, миттю розкидав усе багаття. Раптом Чімі окрилила щаслива думка. Він згадав про печеру у правому крилі скелі-підкови. Сутінки заважали що-небудь розгледіти всередині печери. Чімі обережно проліз у напівкруглий отвір і мало не впав, спіткнувшись у темряві об камінь. Запаливши сірник, він роздивився. У цьому просторому сховищі, мов навмисне створеному природою для людини, Чімі відчув затишок і спокій. Ні холодний пронизливий вітер, ні пекучий подих моря не почувалися тут. Тільки гуркіт від крижин відлунював під кам'яним склепінням. Під ногами був м'який грунт — дрібний, трохи вогкий пісок. Чімі намацав біля стіни зручне місце, насунув на голову хутряний капюшон кухлянки і згорнувся калачиком. Чімі задрімав. Раптом йому почулося, ніби хтось насмішкувато хихикнув на вухо: «Хи, хи! Дурний суслик! Де ж твій човен, га? От і сиди тепер без човна, голодний, в цій кам'яній конурі. І ніхто до тебе не прийде. Ніхто! Хіба що тільки білий ведмідь випадково загляне сюди, щоб відлежатись у негоду… Може, навіть і зараз він спить десь поблизу…»

Чімі відчув, як на голові відстовбурчився малахай, і зразу стало моторошно. Хвилин з п'ять він вдивлявся у чорну порожняву, напружуючи зір. Йому почулось, ніби в протилежному кутку хтось натужно дихає. Всі м'язи його тіла напружились і завмерли. Проте довгого напруження втомлений організм витримати не міг. М'язи поступово слабшали, а думка притуплялася. Важкий подих, почутий ним, ставав все протяжнішим, глухішим і, нарешті, перетворився в одноманітний гул, що йшов з моря…

Проснувся Чімі від гучного тріску й гуркоту. Вискочивши з печери, він побачив, що море кипить, стогне, гримить. Вітер притискував крижані поля до скелястого острова, вони таранили скелі і з тріском розламувались на безліч брил. Вітер із свистом кидався всередині кам’яної підкови і, не знаходячи виходу, вихором рвався в небо, підхоплюючи кучугури піску та дрібного гравію. Ранок тільки загорявся. Над Чорним Островом ще висів густий, передранковий морок. По низькому небу безперервним потоком линули на південь кошлаті хмари.

Чімі повернувся в своє сховище. Заснути він більше не міг. Голод мучив його, тисло до нудоти під серцем. Нещадно лаяв він себе за те, що не відтягнув далі від води човен і не взяв з нього рушницю та харчі. А тепер доведеться, можливо, і померти з голоду… Похмурі думки Чімі намагався подолати. Він тішив себе надією, що відійде крига і колгоспний вельбот обов'язково вирушить на моржевий промисел і пройде повз Чорний Острів. Він вирішив завчасно заготовити дрова, щоб, коли з'явиться вельбот, запалити сигнальний вогонь. Вибираючи зручне місце для складу палива, Чімі несподівано побачив на піску свіжі відбитки ведмежих лап. Вони вели з печери до виходу. За розміром слідів можна було гадати, що звірові не більш як півтора-два роки. Очевидно, хижак заходив сюди зовсім недавно. А чи не ночував він тут?! Від цієї думки у Чімі до горла підкотився клубок. Денне світло вузьким білим пучком пронизувало печеру. У далекому кутку виднілась широка тріщина. В одному із закутків сховища Чімі натрапив на купу кісток. Тут валялись обгризені ласти морського звіра, висохлі нутрощі, клапті тюленячої шкури. Чімі не раз чув від мисливців, що вед-меді-підлітки, залишившись без своєї матері, часом бояться зустрічі віч-на-віч із старими ведмедями, бо ті їх часто кривдять, і ховаються де-небудь в потайному місці, поки подужчають і наберуться сил. Можливо, і тут такий випадок? Але це не радувало Чімі. Кожної хвилини міг повернутися господар житла і по-своєму розправитися з непроханим гостем.

Найближчі два дні Чімі майже не спав. Вночі він часто прокидався, боячись приходу ведмедя, і схоплювався, щоб розпалити згасаюче багаття. У тривожному хвилюванні і страху минуло ще два дні. Хижак не з'являвся. Чімі зовсім змучився і знесилився. За цей час він майже нічого не їв. Він збирав морські водорості, маленьких рачків-креветок, колючих зелених їжачків, викинутих штормом. Це ще дужче збільшувало голод. Від нудоти й болю в шлунку у Чімі потьмарювалось в очах і паморочилася голова. Він, мов п'яний, ходив по берегу, хитаючись від виснаження. Коли посилювався голод, Чімі знову брався за недоїдки, які залишив ведмідь.

Нарешті він вирішив оглянути печеру і пошукати, чи нема з неї виходу на другий бік острова. Він заліз у тріщину, що врізувалась у другий бік острова, і почав навпомацки пробиратися нею. Тріщина підіймалась угору рівним коридором. Потім почала розгалужуватись. Нишпорячи рукою по стінах, Чімі визначав, де прохід широкий, і тоді просувався далі. Незабаром до нього долинули віддалені звуки, що нагадували стукіт металевих молотків. Чімі зупинився.

Десь зовсім поруч згори падали краплі води і, вдаряючись об камені, розносили дзвінку луну. Прислухавшись до незримих молотобійців, Чімі зрозумів, що над ним замкнуте склепіння і на другий бік острова цим шляхом не потрапити. Гірка образа і розчарування підкосили Чімі. Прибитий горем, він довго сидів у темній ущелині, безсило похнюпившись. Доводилось знову спускатись у печеру і чекати, коли відійде крига і з'явиться довгождана допомога. З великим зусиллям звівшись на ноги, Чімі деякий час постояв у нерішучості.

Далі все склалося так блискавично, що Чімі не встиг що-небудь подумати: він зірвався і впав на холодний вологий грунт. Деякий час пін сидів, наче заціпенілий, нічого не розуміючи. У голові шуміло, у вухах дзвеніло, а перед очима плавали зеленкуваті кола. Щоб не впасти знову, він схопився за камінь, що стирчав у стіні. Камінь одірвався і з гуркотом покотився вниз по ущелині, і відразу ж знизу почувся короткий рев звіра. Чімі завмер. Сумніву не було, — він чув грізний крик кошлатого господаря, що повертався додому. Та для Чімі залишався тільки один вихід: йти вперед. Коли він опинився у печері, на смужці світла, що проникало через вхідний отвір, лежав камінь, який тільки-но скотився. У сховищі нікого не було. Біля каменя валявся шматок обгризеного нерп'ячого сала разом з клаптем шкури. У Чімі потекла слина і залоскотало в горлі, коли він побачив їжу. Він поквапно схопив сало і, майже не розжовуючи, ковтнув його. Проте порція була занадто мала, щоб хоч трохи наситити порожній шлунок. Тоді він порізав ножем клапоть нерп'ячої шкури і з'їв. Чімі обшукав усі куточки печери і, не знайшовши більше нічого, пішов до виходу. Складені біля входу дрова були розкидані. Це ведмідь порозкидав їх. Чімі виглянув із сховища. У морі, як і вранці, пересувалась крига. По небу повзли важкі темні хмари.

Чімі сидів у печері. Сюди вітер не залітав. Було тепло і приємно лежати біля вогню на м'якому сухому піску. Чімі не відчував зараз приступів голоду, які терзали його раніш. Біль усередині вже не мучив: шлунок неначе заснув. Тільки втома і дрімотлива млість розливались по всьому тілу. Чімі нічого не хотілося робити, ним оволоділо бажання без кінця лежати ось так, на животі, і мовчки дивитися на бурхливе море. Байдуже спостерігав він, як крижані брили підповзали до берега і били у скелю, неначе намагалися зрушити її з місця. Зіткнувшись з підводними валунами, крижини підстрибували, ламались і, підхоплені хвилею, з гуркотом падали на мілину. Ударившись об скелі, разом з уламками криги хвилі злітали вгору і хмарою бризок падали на берег.

Чімі помітив, що одна викинута крижина ворушиться, немов жива. Чімі посилено заморгав: крижина пересувалася з місця на місце. «Що ж це таке? Ні, це просто здається, ніби крижина ворушиться, а все тому, що у мене наморочиться голова і мерехтить в очах». Чімі відганяв думку, що ведмідь повернеться додому. Він так злякався каменя, що, мабуть, і досі оглядається. А втім, у звірів, як і в людей, також різні характери бувають. «Тільки ні, це крижина, а не умка. Її викинуло хвилею на мокрі камені, от вона й котиться по них у море…»

Проте, хоч як намагався, Чімі не міг заспокоїтись. Він чимраз дужче переконувався, що перед ним ведмідь. І останні його сумніви розвіялися, коли ведмідь піднявся, глянув на печеру і поспішно потюпав до води. Перебігаючи з крижини на крижину, він зник за виступом скелі.

Чімі тільки цього й чекав, щоб піти на берег і подивитися, що там робив звір. Біля урвища лежав на щебені шматок жирного тюленячого м'яса.

«Хе! Живемо!» — зрадів Чімі і побіг із знахідкою до свого сховища.

У цей час ведмідь знову з'явився на березі. Він пішов до залишеного м'яса і, обнюхавши порожнє місце, рушив по слідах Чімі. Метрів за п'ятдесят від печери ведмідь зупинився. Хижак був ще зовсім молодий. Він, як видно, недавно втратив свою матір і тепер блукав безпритульним, ночуючи у кам'яному барлозі. Поява нового мешканця у печері спантеличила клишоногого. Обнюхуючи повітря, він несміливо поплівся вперед, до печери. Холодний, пронизливий вітер кошлатив на його спині шерсть. Він здавався безпорадним і жалюгідним.

«Зовсім не страшний цей умка», — сказав собі Чімі, наминаючи за обидві щоки м'ясо.

Але він все-таки схопив добрий оберемок трісок, поклав їх біля входу і запалив. Він поспішав розпалити велике багаття, щоб прогнати звіра від печери. Але ведмідь і не думав задкувати. Він сидів і, схиливши набік голову, слідкував за кожним рухом людини.

Чімі доїв м'ясо, зібрав усі кістки, хрящі і шпурнув їх ведмедеві. Ведмідь підійшов до недоїдків, обнюхав їх і ліг. Чімі підклав у багаття дров, сів осторонь і прихилився до стіни печери. Приємне тепло повільно розливалось по тілу. Сон навалювався на нього, як брила, і всім своїм тягарем хилив до землі. Від цього тягаря навколишній світ потонув у тумані і, похитуючись, як човен на мертвій зибі, повільно поплив. Різноголосі звуки, що долинали в печеру, плутались і переплітались у свідомості Чімі…

Якийсь час Чімі, без сумніву, спав, хоч йому і здавалося, що він усе чує і відчуває. Але багаття згасло, і Чімі здригнувся. Він схопив оберемок трісок і кинув їх на тліюче вугілля. Ведмедя біля печери не було.

Днів зо два звір не приходив. Він з'явився на острові у той час, коли Чімі блукав по берегу, збираючи у водоростях черепашки та іншу поживу. Від виснаження Чімі ледве переставляв ноги і часто сідав відпочивати. Важко було впізнати у ньому широкоплечого поривчастого непосиду. Ніхто з шкільних товаришів не міг потягатися з Чімі у боротьбі чи в бігу. Він міг бігти за собачою упряжкою десять кілометрів і не задихатися. Він був упертий і безстрашний. Адже це Чімі торік під час виборів до Рад доставив пішки бюлетені у віддалені тундрові стійбища. Іншого виходу не було. Всі упряжки в колгоспі були у роз'їзді, а тут почалася хуртовина. Вітер збивав людей з ніг. Сніговий ураган вив, стогнав, свистів. Та бюлетені Чімі все-таки доставив…

Чімі мовчазно дивиться на безкрає море, затягнуте кригою, а в сітці тонких зморщок навколо глибоко запалих очей грає пустотлива усмішка. «Мабуть, у стійбищі уже й забули про мене… А ось я живий і не вмер! Я буду їсти водорості, морських їжачків, рачків і таки не помру… А добре було б впіймати цього ведмедика і поїхати на ньому додому. Так, так! Сісти верхи і їхати, як Іван-царевич на Сірому Вовкові… Тільки не по землі, звичайно, а по воді, вплав». Чімі весело засміявся… Раптом він побачив ведмедя, що перебирався з крижини на берег. На мить він розгубився, потім підхопив поли кухлянки і кинувся до печери. Ведмідь тримав у пащі нерпу і, задкуючи, тягнув її волоком. Берег був нерівний. Майже на кожному кроці нерпа чіплялась за каміння. Але ведмідь щосили цупив здобич.

Чімі догадався, що хижак за звичкою тягне здобич у печеру. Як на голках крутився Чімі, придумуючи спосіб уникнути небажаної зустрічі із звіром. Але, побачивши стільки м'яса, Чімі знову відчув приступ голоду. Він почав лаяти себе, чому не витяг з байдарки харчі і гвинтівку. Хлопець ладен був кинутися зараз на хижака і відняти в нього здобич. І раптом він помітив, що від лівого крила кам'яної підкови біжить другий ведмідь — величезний, старий, яких мисливці називають «козаками». Порівняно з ним ведмедик здавався жалюгідним щеням. Старий ведмідь побачив з тороса свого собрата і, очевидно, вирішив відібрати у нього здобич. За кілька стрибків він був уже біля ведмедика; ударом лапи повалив його, вихопив нерпу і переможно подався до моря. Малюк не злякався. Отямившись, він вчепився за свою здобич і щосили шарпнув до себе. Ведмідь ревнув і собі теж шарпнув нерпу. Так повторилось кілька разів, і в результаті вони розірвали нерп'ячу тушу на шматки. Ведмедик схопив один шматок і кинувся до печери. З легкістю рисі старий ведмідь догнав утікача і придушив його. Чімі стало шкода ведмедика: хлопець висмикнув з багаття велику головешку, вискочив із сховища і шпурнув її на хижаків. Потім кинув ще головешку і, розмахуючи руками, дико закричав. Від несподіванки хижаки розбіглись у різні боки. Ведмедик, скиглячи і шкутильгаючи, подався до лівого крила кам'яної підкови, а ведмідь схопив кілька шматків нерпи і зник серед крижин. Перед заходом сонця і ведмедик десь пропав.

Тепер у Чімі було м'ясо. Правда, більше половини нерпи забрав старий ведмідь, але й те, що підібрав Чімі, могло забезпечити його на деякий час. Все м'ясо Чімі розділив на десять невеликих шматків і дбайливо склав його у печері на камені. Десять порцій — на десять днів. Така була добова пайка. З цього дня Чімі не відчував голоду, який його мучив раніше. Підсмажені шматочки свіжої нерпи поступово відновлювали його сили, зміцнювали виснажений організм.

Через тиждень Чімі позбавився нудоти й задишки. Він тепер досить легко ходив, збирав дрова, носив їх у печеру і складав у стіс. Але продовольчі запаси зменшувались; поповнювати їх не було чим, а крига не відходила від берегів. Тривога знов охопила Чімі: залишалося три шматочки м'яса. Вони видалися Чімі значно більшими і жирнішими, ніж були попередні порції. Чімі хотів розрізати кожний з них навпіл, але не встиг, — до його слуху донеслося глухе гарчання. Він виглянув з печери і поспішно кинувся розпалювати багаття: недалечко никав ведмедик. Він старанно розгрібав щебінь, явно надіючись знайти залишки нерпи. Ведмедик був голодний, з запалими боками, з кривавими ранами на голові й лапах. Чімі зібрав нерп'ячі кістки і кинув їх ведмедикові. Той почав жадібно їсти. Чімі стало жаль нещасного звіряти. Він узяв із своїх мізерних запасів шматок м'яса і кинув йому:

— На, умка, їж. Адже твоє! — сказав Чімі. Ведмедик ковтнув м'ясо і підвів голову, чекаючи на другий шматок.

— Нічого нема більше. Розумієш, нічого! — Чімі розвів руками і похитав головою. — Ех, умка, умка! Хто це тебе, бідолашного, так розмалював? 1 морда подряпана, і вухо розідране, і лапи в крові… Гляди, друже, не ходи так далеко від берега… Ну та якось дотягнемо! Може, вітер зміниться, прожене кригу, і вельбот сюди прийде. Великий вельбот, з мотором! Хочеш, умка, поїхати до нас? У нас на стійбищі багато-багато всякого м'яса: і моржевого, і оленячого, і жиру багато! Ось, умка, і будемо у нас у колгоспі жити…

Багато ще днів минуло, поки Чімі пощастило залишити кам'яну підкову. Протягом цих днів у хлопця і ведмедика склалися досить цікаві стосунки. Справа в тому, що ведмедик частенько заглядав на острів. З'явиться, походить, подивиться на свою колишню квартиру і зникне у торосах. Як тільки приплив піджене до берега кригу, клишоногий відразу ж знову з'являється. Нерідко він приходив із здобиччю; наїсться, лишки загребе у щебінь — і знову його нема. Чімі користався з цього і перетягував їжу до себе в печеру. Але часом ведмедик повертався ні з чим. Тоді Чімі ділився з ним своїми мізерними запасами. А коли настирливість упертого безпритульника переходила межі і він безцеремонно намагався забратись у печеру, — Чімі рятувався від нього багаттям. Коли ведмедик довго не приходив, Чімі було нудно і тужливо. Присутність на острові живої істоти полегшувала самотність.

Одного разу Чімі прокинувся, як звичайно, на світанку. Навкруги було тихо, лиш гребінці хвиль, підбігаючи до берега, шаруділи, перекочуючи камінці. Незабаром почувся частий, настійливий тріск мотора. Чімі вискочив, і у нього перехопило подих від радості. Паралельно до острова повним ходом ішов вельбот. Чімі приніс оберемок дров, щоб запалити сигнальне багаття. Але вельбот і без сигналу завертав до острова.

Проте йшов він не до Чімі, а до лівого берега скелі-підкови. Там тинявся білий ведмедик. Чімі зрозумів, що команда вельбота тому й завернула до острова, щоб убити поміченого звіра.

Розглядаючи вельбот, Чімі впізнав здоров'яка Вакукая, який стояв на носі човна. Це був найкращий на весь колгосп стрілець-гарпунер.

— Адже вб'ють! — з болем у душі прошепотів Чімі, впізнавши свого клишоногого друга. Він кинувся до берега і, розмахуючи руками, закричав: — Геей, ей! Не стріляйте!

Люди з вельбота ще не помічали Чімі, а голос його заглушувало стукотом мотора.

Переляканий ведмедик кинувся до печери. Чімі не переставав розмахувати руками і щосили гукати. Нарешті з вельбота помітили людину, але не зрозуміли, в чому справа: вони вирішили, що ця людина просить допомоги, бо хижак, який біг їй назустріч, ось-ось міг накинутись на неї. На носу вельбота на мить лизнув повітря червоний язичок полум'я. Куля вдарилась об камінь позаду ведмедика і, зробивши рикошет, тихо виснула. До Вакукая підскочило ще двоє чукчів з гвинтівками. Майже одночасно гримнули три постріли. Ведмедик ткнувся носом у пісок. Чімі все ще стояв і гукав:

— Не стріляйте, не стріляйте!

Вельбот з заглушеним мотором врізався у берег. Мисливці перестрибували через борт і бігли до місця події.

— Навіщо стріляли! Навіщо! Ведмідь годував мене. Він врятував мені життя!

— Чімі! Чімі! — загукав Вакукай. — Ми тебе шукали на тому боці острова. Де ти пропадав? Коли б не умка, так би й проїхали мимо.

Коли мисливці оточили пораненого звіра, старшина вельбота помітив на ведмедику шкіряний нашийник.

— Какоме е ей! — здивувалися мисливці.

Вакукай спробував зняти ошийник, але звір сердито засопів, намагаючись схопити його за руку. Довелося загорнути ведмедика у брезент і привезти у стійбище.

… Ведмедик лежав із зв'язаними лапами біля правління колгоспу. Для безпеки йому натягли на голову парусиновий мішок. Здоровило Вакукай натиснув коліном на шию звіра, а хутровик Омкай зняв нашийник. На нашийнику був напис: «Звіробійне судно «Кашалот». Ведмедик взятий біля о. Врангеля».

— Утік, певно, бродяга, — зауважив моторист Тинескін.

— А шкура першорядна! — похвалив хутровик. — П'ять трудоднів Чімі заробив. Молодчага!

Рани ведмедика були несмертельні. Через місяць він цілком одужав.

Так і залишився умка жити в колгоспі.

Протягом літа Чімі кілька разів їздив з геологами на Чорний Острів. Він водив їх по всіх місцях, де знайшов зразки порід. Острів і справді був багатий на корисні копалини.

Після закінчення середньої школи Чімі поїхав у місто вчитися, його мрія стати геологом — здійснилася.

На Чорному Острові розгорнулися великі роботи по видобутку руди. Це місце було назване «Чімінський рудник».