Пригоди Омкая

НА РІЧЦІ ЧИР

Меркічі стояв на купині і виглядав Вукугу й Аляй, які загубилися серед трав. Не озиваються і ніде не видно. Меркічі попростував до річки. Біля великого прибережного каменя він поставив кошика з квітами, а сам сів на камінь.

Діти збирали рослини для шкільного гербарію, і тут, біля закруту річки, вони умовилися зустрітись.

На стрімкому березі широкої річки росли карликові кущі верболозу. За ними стелилася рівнина з голубими озерами і протоками. То тут, то там виступали пологі кургани. Вони нагадували здоровенні шапки казкових велетнів. На всьому безмежжі тундри лежав яскраво-зелений килим, вигаптуваний жовтцем, оранжевими вогниками і блідо-рожевою морошкою. Від озера до озера зрідка перелітали господарі цієї землі, що повернулися з півдня: лебеді, галасливі гуси, качки, довгоногі журавлі, полярні «горобці» — снігові подорожники — жителі Далекої Півночі.

Увагу Меркічі привернув гусячий виводок. Він плив від протилежного берега річки. Виводок складався з батька, матері і п'ятьох гусенят. Маленькі, жовтенькі гусенята були вкриті оксамитовим пухом. Малята витягнулись за батьками довгим живим ланцюжком.

Меркічі, як і Аляй з Вукугою, був членом гуртка юннатів, і зараз трапилась слушна нагода для спостереження. Щоб не злякати обережну птицю, Меркічі ліг за каменем.

На середині річки дорослі гуси несподівано витягли шиї і насторожились.

— Геге, геге! — тривожно заґелґотіла гуска.

Вона неспокійно кинулась в один бік, в другий, описала коло, знову заґелґотіла і, круто повернувши, швидко попливла з виводком униз по річці.

Меркічі хотів встати й подивитися, хто налякав гусей, але кроків за п'ятдесят від нього підозріло зашелестіли кущі. Меркічі причаївся. Сторожко виглядаючи з-за каменя, він побачив звірка, дуже схожого на лисицю, трохи коротшого і нижчого за неї. Звірок біг від кущів; він був сірий, але на спині, по боках і на хвості теліпалися, мов білі латки, жмути ще не вилинялої зимової шерсті. Біля річки звір припав до землі і тихо, скрадаючись, поповз біля самої води.

Аж тепер Меркічі скоріше догадався, ніж розгледів, що то був песець. Звірок повз берегом і слідкував за гусьми. Своїм сірим забарвленням песець майже зливався з навколишньою природою, і лише білі жмути викривали його. Вони виказували гусям, де їхній ворог, і ті намагалися триматись далі від берега.

Гонитва песця за гусьми зацікавила Меркічі. «Мабуть, їжу малим промишляє», — догадався Меркічі і зійшов на кручу.

Видолинком поспішали до нього Вукуга і Аляй.

— Товариші, сюди, ідіть сюди! — Меркічі замахав рукою, кличучи друзів до себе.

Вукуга й Аляй, пригнувшись, побігли біля кущів. За поворотом річки вони заховалися в заростях верболозу.

Песець обминув піщаний мисок. У цьому місці річка, стиснута крутими берегами, була дуже вузька і бурхлива. Коли гуси порівнялися з песцем, він весь підібрався, стрибнув у воду і поплив їм навперейми. Гуси кинулись до другого берега, але, побачивши, що хижак також рвонувся за ними, повернули назад, потім знову змінили напрям. Гусак, відчувши небезпеку, особливо голосно крикнув:

«Ге, ге!», — мовляв, рятуйтесь, хто як може, і, кинувши сім'ю, ганебно втік у тундру.

Гусенята оточили матір і жалібно пищали. Хижак швидко плив до них.

Юннати сиділи в кущах і, наче змовники, затамувавши подих, слідкували за погонею.

— Схопить, зараз схопить! — раптом схвильовано зашепотіла Аляй. Вона хотіла злякати хижака. Їй жаль було беззахисних гусенят. Але Меркічі спинив її:

— Де там! Не бійся, не схопить. Сиди і спостерігай.

— Боротьба за життя, — розумієш? — обернувшись до Аляй, філософським тоном промовив мовчазний Вукуга.

Песець грудьми розсікав воду. Він плив швидко і легко. Розтягнувши по воді хвіст, звір спритно правив ним, як досвідчений плавець веслом. Але в ту мить, коли він намірився схопити здобич, гуси, підігнані бурхливою течією, проскочили перед самим носом хижака. Песець клацнув зубами і облизався, але не припинив погоні: круто розвернувшись, знову кинувся за здобиччю, що втекла від нього. З обох боків пропливали стрімкі береги, яскравий жовтець, кущі, але песець нічого, крім своєї здобичі, не помічав.

Бурхлива течія відносила птахів все далі і далі. Річка, вирвавшись з вузької горловини, вгамувалась, береги розсунулись. Відстань між звіром і гусьми знову скоротилась. Витягшись на всю довжину, песець чимраз частіше загрібав лапами, кидався то вправо, то вліво. Дужими короткими ривками він вистрибував, як риба, на поверхню води, намагаючись схопити одного з малюків. Але гусенята встигали вчасно пірнути, виринути і знову сховатися під водою. Песець метався від одного гусеняти до іншого, кружляв; ковтнувши води, він пирхав, крутив головою. Був момент, коли звір майже наздоганяв виводок, що збився докупи. Гуска з криком підлетіла до хижака, вдарила дзьобом у голову і закричала, відганяючи його від дітей. Уже кілька пір'їн з її крила залишилось у зубах песця, а вона знов і знов наскакувала на ворога.

За сигналом матері гусенята розсипались по річці в різні боки. Жалібний писк, гелгіт, лопотіння крил сполошили річку. Песець безпорадно оглянувся, помітив гусеня, що відбилося від матері, і повернув до нього. Кинувшись убік, малюк швидко-швидко замахав короткими крильцями, витяг тонку шию і, перебираючи лапками, побіг по воді. Крихітний живий клубочок напружував усі сили, щоб утекти. Чорний коротенький дзьоб його був розкритий. Малюк задихався. Песець мчав до нього, з шумом розсікаючи воду, його очі горіли. Висунувши язик, він також задихався. Але близька здобич нестримно притягувала. Він щосили рвонув до жертви.

— Ай! Ай!

Різкий пронизливий крик злякав песця. Він крутнувся, як дзига, але, не розібравши, звідки пролунав вигук, попрямував до берега, де сиділи в кущах діти.

Аляй усе ще тремтіла від пережитого, хоча в її очах іскрилась радість. Гусенята були врятовані.

— Треба було тобі! — незадоволено пробурчав Меркічі. — Який же з тебе натураліст!

— А тобі не жаль гусенят? — збліднувши від образи, відповіла Аляй. — А якби тебе так? Треба ж розуміти!

— Я й розумію. Песець дітям поживу знайшов, а ти у нього відібрала, його малята, мабуть, голодують! Ясно?

— Зовсім не ясно. Звідки ти взяв, що у песця є діти?

— Як звідки? — Меркічі не чекав такого запитання; він розгублено глянув на Вукугу, шукаючи у нього підтримки.

— Закон природи, — насупивши брови, глибокодумно відповів Вукуга. — У кожною звіра бувають діти.

— От бачиш! — підхопив Меркічі. — У песців зараз діти. А песців треба берегти: це ж «м'яке золото».

Меркічі підвівся на коліна і з запалом заговорив, звертаючись до Аляй:

— Читала в газетах про звіроферму? Плани шостої п'ятирічки знаєш? Ех ти-ии! А ще відмінниця! У шостій п'ятирічці наш колгосп повинен дати державі хутра в чотири рази більше, ніж зараз. Ясно? А де песців стільки набрати? Треба всі нори песців охороняти від хижаків і підгодовувати щенят. Так, так! А потім і звіроферму відкриємо. Самі почнемо розводити і вирощувати хутрових звірів. Скільки треба буде нам за планом добути песців, стільки і впіймаємо. Ось якої лінії треба дотримуватись. А ти куди гнеш, га? За зрив, виходить, чи не так?

Меркічі скинув малахай, скуйовдив долонею впертий чорний чубчик. Він явно наслідував когось із дорослих.

Аляй не знала, що відповісти хлопцям. На промислі та заготівлі хутра Меркічі, звичайно, розумівся краще за неї. Він часто бував на бригадних зборах мисливців, їздив інколи з ними в тундру, допомагав розвозити нерп'яче м'ясо для принади звірів. А цього року під час зимових канікул він навіть сам спіймав двох песців! Аляй пригадала, що на зльоті мисливців говорилося про звіроферму, про збереження молодняка і про охорону нір.

— Зараз же піду шукати нори! — раптом, тріпнувши кісками, заявила Аляй і вибігла з кущів, але відразу ж повернулась назад. — Тихше, тихше! — зашепотіла вона; очі Її заблищали. — Он де песець, він у тундру пішов.

Недалеко у травах мелькали обвислі мокрі жмути шерсті звірка, що тікав у тундру.

— Ходім, — термосила хлопців метушлива Аляй, — вислідимо, де у нього нора з щенятами.

Обережно, щоб не злякати песця, діти пішли за ним назирці.

Кілометрів за два від річки виднілися невеликі піщані горби. Саме до горбів біг песець. Проте, раніше ніж добратися до них, він довго ще петляв по тундрі, шукаючи здобич. Весна в цьому році стояла дощова і холодна, з частими заморозками. Більшість нірок тундрових мишей-лемінгів, які становлять основну поживу песців, було залито водою разом з їх мешканцями. Навіть багато птахів перебралось гніздуватись у південну частину тундри.

Нарешті песець піймав лемінга і поспішив з ним до горбів. Нелегко було йти за песцем по заболоченій купинястій тундрі. Станеш на купину, а вона пірне. І так на кожному кроці. Скрізь, куди кинеш оком, синіють озерця, болота, протоки і ями, нерідко повні густої застояної торф'яної води. Аляй, переступаючи канаву, зірвалась, і густа чорна рідина миттю засмоктала її по коліна. Аляй схопилась за очеретину, але тонка очеретина зігнулась дугою і зламалась. Добре, що Вукуга йшов ззаду і допоміг їй вибратись із зрадливої пастки.

Захоплені погонею, юні слідопити не помічали труднощів. Вони брели по мілких трав'янистих болотцях, обминали більші протоки, а через вузькі перестрибували.

Було далеко за полудень, коли діти добрались до піщаних горбів. Вони майже з усіх боків оточували озерце. З озерця витікала одна з приток річки Чир. Через притоку довелося перебродити. Слідопити забралися в комиші кроків за двадцять від найближчого косогору. Якраз там і знайшли вони нору. Але песця біля неї не було, хоч підлітки добре бачили, що він, перепливши озерце, обтрусився і з лемінгом у зубах подався до пагорбів.

Появився песець несподівано, наче з-під землі виринув. Він швидко збіг на горб, поклав лемінга біля нори і тихенько загарчав. На поклик вилізло семеро маленьких звіряток. Мордочки у них були сіренькі, животики і шийки світло-жовті. Головасті звірята з тонкими кривими лапками, побачивши лемінга, кинулись до нього. Кожен хотів першим оволодіти здобиччю. Схопивши її, щасливчик спробував утекти, але не встиг: здобич вихопив інший сміливець. Через секунду і він залишився ні з чим: здобич опинилась уже в зубах третього, потім четвертого щеняти і, нарешті, десь загубилася. Щенята метушились, розшукуючи пропажу, штовхалися, падали, хапали один одного за хвостики і сердито гарчали. Довелось батькові втихомирювати забіяк. Він порозкидав їх, а мишу, притиснувши лапою, пошматував на дрібні частки. Він сам був такий голодний, що не втерпів — проковтнув маленький шматочок, решту розхапали щенята. Але їм ще хотілось їсти. Вони оточили батька і почали тикатися мордочками у живіт. Песець сердито загарчав і відійшов. Охляле криве щеня підповзло до батька, лизнуло його і лягло поруч. Песець, мов людина, зітхнув і винувато подивився на малюка: мовляв, де ж я ще візьму?

Він побігав біля нори і знову вирушив за здобиччю. Малюки з вереском кинулись за ним. Песець попередив їх коротким суворим гарчанням, і дітлахи покірливо, один по одному, побрели у своє підземелля.

Дітей дуже розчулила ця картина.

— Бідні звірята! — ледве чутно прошепотіла Аляй. — Самі тільки ребра. У них, напевне, і матері нема. Повмирають з голоду…

— А ти як гадала? — глухо обізвався Вукуга.

— Коли б їх нагодувати чим-небудь, — промовив Меркічі. — Жаль, що ми не взяли дрібнокаліберну гвинтівку, а то підстрелили б зараз куличка або снігового подорожника.

— Стривайте, стривайте! — згадала Аляй. — Адже ми взяли з собою обід. Давайте нагодуємо ним щенят.

Діти зраділи. Вони витягли з кошиків оленину, ковбасу, пиріжки і віднесли до нори.

— Ну от! — полегшено зітхнула дівчинка. — Тепер, коли наші малята вийдуть, то наїдяться досхочу.

— А потім? — Вукуга гірко усміхнувся і запитливо подивився на Аляй.

— А що потім?

— Відомо що. Голодна смерть…

Цього юннати не могли допустити. Вони довго міркували, як допомогти щенятам, і вирішили взяти колективне шефство над песцевою сім'єю. Відповідальним за підгодівлю одностайно вибрали Меркічі.

Несподівано від сусіднього пагорба до дітей долинув глухий уривчастий кашель.

— Меркічі, хто це? — пошепки спитала Аляй.

— Здається, ніби звір…

— А може, то диверсант, закинутий до нас з Аляски, — гадав Вукуга.

— Прикордонники нікого не пропустять без документа, — заперечив Меркічі.

— Багато ти знаєш! Диверсанти без пропусків переходять кордони…

Вукуга поспішно витяг з-за халяви саморобного ножа, викуваного з напильника, і попробував пальцем лезо. За його прикладом і Аляй вийняла з кошика довгі ножиці, взяті для підрізування рослин.

До дітей знову долинуло: «Крхав, крхав».

— Без сумніву, диверсант кашляє, — пробасував Вукуга.

— Та це ж песець гарчить! Авжеж, песець! — уже впевнено сказав Меркічі. — На отому горбі, мабуть, ще нора є. Треба оглянути. Ходім…

Підлітки пробралися комишами ближче до горба, з вершини якого щойно побіг песець.

— Ось він, твій диверсант, — штовхнувши ліктем Вукугу, з тріумфом промовив Меркічі.

Вукуга мовчав.

Песець зупинився, насторожено глянув на комиші, прислухався до ледве чутного шурхоту. Раптом він стрибнув убік, гавкнув разів зо два і зник за пагорбом.

— Домівку вартував, — виходячи із сховища, пояснив Меркічі. — Мисливці розповідають, що, коли мати йде за поживою, батько залишається біля нори сторожем.

Діти знову підбадьорились і повеселішали.

— Ще один підшефник є! — вигукнула Аляй, відшукавши нору.

Шефи оглянули притулок песців. Біля отвору на свіжому жовтому піску виднілось багато крихітних слідів. Очевидно, малюки тільки-но бігали тут. Тут же валялись кістки дрібних гризунів і пташине пір'я — рештки убогої їжі жителів підземелля.

— А помешкання у них нікчемне, — діловито зауважив Вукуга. — Живуть напівголодні і в темних вогких землянках. От би їм, як у нас зараз на стійбищі, гарні світлі будинки й електрику!

— І радіо! — засміялась Аляй.

— А що тут смішного! — заступився за свого товариша Меркічі. — Усе скоро буде. Можливо, навіть радіо. Звірі також розуміють музику. Ясно! Ось відкриємо звіроферму і песців відразу ж розмістимо у світлих і чистих будиночках-вольєрах. Хутрове господарство повинно стояти на висоті сучасної науки.

— Так, так! — підтвердила Аляй. — Але ти повторюєш чужі слова. Так говорив представник з Анадира. Пам'ятаєш, узимку приїздив до нас?

— Ну й нехай, — зніяковів Меркічі. — Коли це правда, можна і сто разів повторити.

По дорозі додому діти побачили на останньому піщаному горбі третій виводок песців. Оглянувши нору, вони вирішили всі три сім'ї взяти під свій нагляд.

— А знаєте що, друзі? — Аляй навіть зупинилась. — Чи не краще поки що нікому не казати про нори? Бачили в колгоспі оголошення? Суворо-суворо забороняється ходити по мисливських ділянках, щоб не полохати песців. Це ж ділянка Єнато. А він злющий. Дізнається, тоді стережись…

— Песці тут узимку не живуть, — усміхнувся Меркічі. — Єнато ніколи на цьому місці не виконував плану на песців. Не тримаються тут звірі. Поживи нема: болота. Всі гризуни тікають звідси.

— А ми песців підгодовувати будемо, от вони і не втечуть, — не вгамовувалась Аляй. — Тоді Єнато і план виконає. Треба ж розуміти!

— Аляй правду каже, — підтвердив Вукуга. — Краще поки що мовчати і ходити сюди нишком. Мало що можуть подумати! Ще скажуть, що школярі — браконьєри, песцеві нори руйнують.

— Ото ж то! — підхопила Аляй.

Так і вирішили: нікому не говорити про своє шефство над песцями.

Троє змовників повернулись у стійбище пізно. В інтернаті всі спали. Але куховарка Рахтина не забула залишити юннатам вечерю.

Рахтина була бабуся чуйна і небалакуча. Діти розповіли їй про свій таємний план і просили виділити що-небудь з кухонних відходів для підшефників. Рахтина сказала, що відходів тепер дуже мало, але для такої важливої справи вона, звичайно, щось зекономить.

Вранці шефи попросили вчителя знову відпустити їх у тундру. Дозвіл їм було дано. Виявилось, що гербарії потрібні також і для районної середньої школи. «Шефи» кращого і сподіватись не могли. Крім того, учитель повідомив, що передбачається екскурсія літаком на Братську ГЕС і в село Шушенське і що цього разу й від них дехто поїде.

— Тільки вважайте, — казав він, — на екскурсію доберуть найкращих і найактивніших учнів.

— А ми хіба не активні? — ображено сказала Аляй. — Он які чудові квіти приносимо.

Учитель добродушно розсміявся.

Діти хитрувато перезирнулись і радісно вибігли із школи.

Перед виходом у тундру «шефи» заглянули на кухню. Рахтина вже приготувала для них провізію: там була каша, оленяче м'ясо і горщик супу.

Спочатку «шефи» йшли берегом моря. Дійшовши до гирла річки Чир, вони попростували до піщаних горбів. Біля горбів поділили продукти на три частини і віднесли до нір.

Вукуга і Меркічі залишились біля другої і третьої нори, а Аляй — біля першої. Вчорашній корм, покладений тут, песці уже з'їли. Аляй поставила біля нори горщик з супом і розкидала шматочки м'яса та грудочки каші, а сама заховалась у комишах і звідти почала спостерігати.

Не минуло й півгодини, як з нори висунулась голова щеняти. Поблискуючи жвавими оченятами, щеня озирнулось і сховалося в нору. Незабаром воно знову вистромило голову і вилізло назовні. Біля горщика воно зупинилося. Боязко розглядаючи незнайомий предмет, щеня зробило крок уперед, до горщика. Ще трохи наблизилось і знову зупинилось. З нори вилізла решта мешканців. Натрапляючи на їжу, вони бігали навколо неї, обнюхували, брали в рот, чвакали, випльовували, але кінець кінцем почали наминати все принесене. Серед щенят вертілось худеньке, кривоноге звірятко. Охляле тільце його щомиті здригалося, голова трусилась, і крізь шкіру, здавалось, просвічували тонкі гострі реберця. Малюк також намагався схопити шматочок, але дужчі відштовхували його. Опинившись біля горщика, малюк всунув мордочку в жирний суп, облизався і квапливо, захлинаючись, почав хлебтати. Кілька щенят підбігло до горщика, щоб відняти його. Але криве щеня так гучно загарчало, що противники відскочили.

— Молодець, молодець, малюк! Так їм і треба! — гукнула Аляй із своєї схованки і заплескала в долоні.

Щенят як і не було: в одну мить вони один по одному шмигонули у підземелля. Тільки криве нікуди не побігло. Голод прикував його до їжі. Воно ніяк не могло відірватися від горщика.

Довго чекала Аляй, поки перелякані щенята знову виповзли з нори. Тепер вони поводились обережніше. Схопивши шматок м'яса або грудочку каші, нашорошували маленькі вушка і прислухались. Наївшись, вони швиденько повтікали в нору.

У кривого так роздуло черево від супу, що бідолашне не могло стояти на ногах і лягло біля порожнього горщика. Аляй налякалась і вирішила допомогти йому. Та малюк, почувши кроки, стрепенувся і, шкутильгаючи, пошкандибав геть.

— Кривоніжка, кривоніжка! Потрошечку їж! Треба ж розуміти, дурнику!.. Луснеш-бо! Ми ще принесемо.

Кривоніжка зупинився, схилив набік мордочку, глянув на Аляй і, ворухнувши хвостиком, скотився в нору.

Відтоді криве щенятко прозвали Кривоніжкою.

У Вукуги і Меркічі щенята також вилізли з нір і їли все, що їм принесли хлопці.

Усіх годованців у трьох виводках набралося двадцять сім штук.

— Хе! — задоволено потирав Меркічі руки. — Он скільки у нас цінного хутра росте!

Меркічі загадково підморгнув товаришам і додав:

— Аби тільки нам, друзі, вигодувати і зберегти весь молодняк, а там знаєте, що ми зробимо?

— Та знаємо! — Вукуга на мить глянув на блаженну усмішку Меркічі, намагаючись розгадати його думку, і сказав:

— Взимку капкани будемо ставити та лови ти песців.

— Карем, карем! (Ні, ні!) — замахала руками Аляй. — У школі ж нема ні собачої упряжки, ні капканів та й приманки нема. Найкраще передати песців у колгосп.

— Пропозиція розумна, — підтримав Меркічі. — Якраз подарунок до Жовтневих свят. От у колгоспі і звіроферма буде!

З того часу майже щодня школярі-юннати вирушали з поживою у песцеву колонію. Назбирають рослин для гербаріїв — і в комиші, спостерігати життя і поведінку сірих спритних звірят.

Іноді до нір поверталися з полювання дорослі песці. Вони приносили дітям то лемінга, то полярного ховрашка, то птаха. Для ненажерливих щенят це була капля в морі. З'ївши принесене, вони знову бралися за підгодівлю. Разом з ними їли і їхні батьки. Але поводилися вони дуже неспокійно. Їхній тонкий нюх відчував присутність людини. Бувало, що песець-батько несподівано гаркне, і всі щенята, кинувши їжу, тікають у нори. Взагалі звірята були дуже обережні, лякливі і, почувши найменший шурхіт або розмову юннатів, тікали до свого сховища. Після цього вони цілісінький день не виходили з нори.

Винятком був Кривоніжка. Він не боявся ні шелесту, ні вигуків. Від голоду страх у нього притупився. Навпаки, залишившись на самоті, він почував себе господарем становища: вибирав найкращий шматок і, не боячись, що його зараз віднімуть, спокійнісінько їв.

Одного разу під час годівлі щенята накинулись на Кривоніжку, щоб відняти у нього кістку. Він хотів утекти у нору, але спіткнувся і впав, випустив кістку і клубком покотився вниз з горба. Аляй швидко вискочила із схованки, схопила переляканого малюка до себе на коліна. Кривоніжка пробував вирватися, гарчав, почав кусати і дряпати Аляй. Але вона міцно тримала його. Малюк трохи вгамувався. Поблискуючи злими очицями, він несміло витягнув худу шию і обнюхував Аляй. Вона дала йому шматочок м'яса, що залишився від обіду. Кривоніжка здригнувся, ворухнув щелепами і поквапливо схопив м'ясо Аляй вдосталь нагодувала його і з того часу при кожній нагоді намагалась піймати Кривоніжку і підгодувати.

Днів через десять Кривоніжка так звик до Аляй, що, коли вона появлялась, сам біг їй назустріч. Дивлячись на Кривоніжку, інші щенята нетерпляче товклися біля нори і махали хвостиками. Навіть дорослі песці, побачивши людину, не тікали, як раніше, в тундру, а, забравшись на сусідній горбок, спокійно ждали, коли буде покладено їжу. Як тільки «шефи» зникали у комишах, уся песцева зграя наввипередки мчала до корму. Тепер Кривоніжка став невпізнанним: підріс, зміцнів, став вищий і довший за своїх товаришів. Тільки коротка від народження передня лапа псувала його ходу.

Аляй для розваги пов'язала якось Кривоніжці на шию червону стрічку. Кривоніжка глянув на кінчики стрічки, понюхав їх, лизнув і дуже налякався. До каліки відразу ж підбігли інші щенята і неприязно загарчал, побачивши на братові незвичайну прикрасу.

Одначе Кривоніжка, набравши войовничого вигляду, так шарпонув першого ж сміливця, що й інші розбишаки, підібгавши хвости, кинулись навтікача.

Прихильність Кривоніжки до Аляй, а згодом і до її друзів міцніла з кожним днем. Він бігав за «шефами» скрізь, коли вони збирали у тундрі рослини для гербаріїв і різних комах та тварин для шкільних експонатів.

Понад два місяці юннати шефствували над песцевою колонією. За цей час щенята помітно підросли. Клишоногі і немічні заморушки стали моторними ненажерливими песцями-підлітками. Тепер уже їм не вистачало тієї їжі, яку приносили діти. Куховарка Рахтина дочиста визбирувала і в їдальні, і на кухні всі крихти і недоїдки. Але цього було мало: потрібне було безперебійне постачання, проте корму взяти ніде.

Правда, у річці Чир водилось трохи риби. Жителі іноді ловили її, але на цей час риболовних снастей у стійбищі не знайшлося. Бригада рибалок забрала сіті на велику річку — ловити гольців; там сіті і залишились.

Сталося так, що в цей час у маленькому глухому стійбищі розпочалися великі справи. З ранку до ночі стукали сокири, дзвеніли пилки, гуркотіли у морі лебідки, лунали дружні трудові вигуки. Жителі селища ламали старі темні яранги, обтягнуті прогнилими оленячими шкурами, і на їхньому місці ставили привезені на судні з Великої землі нові світлі будинки. Спорудили школу, радіовузол і маленьку радіостанцію з вітряком. На далекому узбережжі холодного Чукотського моря спалахнула яскрава лампочка Ілліча. По безмежних просторах Далекої Півночі вперше пролунав могутній голос Москви. Тут же, на березі моря, суднова бригада будівельників поставила на велетенські нарти гарний світлий будиночок. Це була червона яранга — пересувна академія, як її назвали чукчі. Гусеничний трактор, спущений з судна, підчепив нарти і потяг їх разом з будинком у глиб тундри, де паслись десятки тисяч колгоспних оленів. У червоній яранзі були і підручники, і зошити, і інше шкільне приладдя. У цьому незвичайному поїзді їхало двоє молодих учителів-чукчів. Вони мандруватимуть з табунами і проводитимуть шкільні заняття з неписьменними і малописьменними колгоспниками-пастухами.

Гусеничний трактор пирхав димом, гуркотів мотором, підминав під себе купини, розсував до вічної мерзлоти торф'яні шари, топтав широколисту осоку та очерет. Великі нарти, зроблені з товстих колод, повільно, але неухильно прокладали шлях по безкраїх болотах, де раніше взимку зрідка проходили тільки поодинокі собачі упряжки та вили голодні білі полярні вовки.

Багато школярів із стійбища поїхало тоді у червоній яранзі до своїх батьків-оленярів у далекі табуни. Вони добре проведуть там літо, а восени, по першому сніжку, їх привезуть знову до школи на прудконогих оленях.

Як тільки завершилась перебудова стійбища, колгоспники-мисливці знову приступили до своїх основних занять. Вони подалися на промислові ділянки, розкидані на десятки кілометрів по берегу моря. Мисливці ремонтували хатини, лагодили спорядження, стріляли нерп, моржів, — заготовляли на зиму корм для їздових собак, а основне — приманку для ловіння дорогоцінних білих песців. У стійбищі залишилась на літо невелика частина учнів та кілька чоловіків на підсобних роботах. Навіть голова колгоспу Пинич і той вирушив на моторному вельботі у мисливські бригади перевіряти, що зроблено.

У школярів-юннатів було багато невідкладних справ. Вони мали негайно знайти корм для своїх годованців. Діти пробували ловити і ховрашків, і лемінгів, і інших гризунів; робили зашморги, сільця і виставляли їх біля нір. Проте хитрі гризуни рідко попадали в пастку. Одна надія залишилась — риба. Коли б сіті роздобути, хоч які-небудь, хоч нікудишні!

І сіті згодом знайшлись.

Вукуга йшов селищем і випадково помітив на старій, напіврозваленій кладовці покинуті почорнілі сіті. Вукуга помчав до колгоспного комірника Гирголя.

Комірник вислухав Вукугу і сухо кашлянув.

— Чи не гусят в озері ловити надумали? — підозріло дивлячись на збентеженого Вукугу, суворо запитав Гирголь.

— Яких гусят? Вигадали! — обурився Вукуга. — Ми юннати — захисники корисних птахів і тварин, а не браконьєри.

— Хе, хе, хе! А навіщо вам риба потрібна? Вукуга хотів сказати, що риба потрібна їм на підгодівлю голодних маленьких песців, але згадав, що на ділянки мисливців ходити суворо заборонено, і наморщив лоб.

— Риба піде в інтернатську їдальню, от куди!

Комірник примружився, подивився на Вукугу, що переступав з ноги на ногу, і почухав потилицю.

— Ці сіті, хлопче, колгоспні, і я за них відповідаю, — Гирголь несподівано надав іншого напрямку розмові. — То й не знаю, як вирішити. А як загубите сіті?

Вукуга мало не заплакав з досади. А що, як цей жирний тюлень відмовить ім і не дасть сітей?

— Ні, ні! Що ви, дядьку Гирголь! Не загубимо, — з відчаєм просив Вукуга.

— А ти правду кажеш, що риба для інтернатського казана?

— Для інтернатського, дядьку Гирголь! — не моргнувши оком, випалив окрилений надією Вукуга.

— Ото ж дивись мені! — посварився комірник. — А коли для пустощів, то сітей не дам.

Сіть була велика і подерта. Рибалити таким знаряддям без човна і втрьох годі було й думати. Діти зібрали учнів, що мешкали в інтернаті, і хоч-не-хоч, але змушені були розповісти їм про свої справи. Ті охоче відгукнулися на їх заклик. Серед новачків знайшовся майстер не тільки лагодити старі сіті, а й в'язати нові. Учень п'ятого класу Кенчик навчився цього ремесла у свого діда — знатного колгоспного рибалки.

Кенчик був худорлявий, з довгою верткою шиєю, на якій стирчала маленька голова. Ніс у нього був також маленький, на кінці з веснянкою, дуже схожою на блощицю. Очі у Кенчика ніколи не відпочивали — завжди снували туди-сюди. Кенчик говорив швидко, не запинаючись, наче у барабан бив. Була у нього ще негарна звичка — щохвилини підтягувати штани. Хлопці насміхалися з Кенчика і казали, що «нічого з цієї балалайки не вийде». Обов'язково всім розпатякає про песцеві нори. Та виявилося, що Кенчик діловитий і кмітливий хлопець. За що візьметься, все у нього виходить. Він швидко розтягнув біля інтернату сіть, перебрав її, оглянув, потім зробив дерев'яну голку для лагодження і підганяв хлопців, щоб швидше роздобули кордові нитки. Човен для рибалки відшукали серед різного мотлоху, викинутого прибоєм. Посудину з пробитим дном, обламаними бортами і без переднього кіля було спішно відремонтовано. Кенчик і тут зарекомендував себе як справжній кораблебудівник.

його запал заохотив дітей. Вони забігали, заметушились. Хто кинувся по нитки у селище, хто — весла тесати. Меркічі і Вукуга взялися збивати з дощок годівниці та поїлки для щенят. Навіть куховарка Рахтина, побачивши, що навколо неї все ходором ходить, зав'язала косинку, підбадьорилась, наче з її плечей звалилось років з тридцять. Ноги так і носили бабусю. То збігає у кладовку по м'ясо, то миттю підкине в плиту дров і заразом кашу в казані помішає. Години на дві раніше, ніж завжди, доварювався у Рахтини обід. Вона поспішала якнайшвидше впоратись із своїм господарством, щоб допомогти дітям лагодити сіть.

Нарешті все було готове. І човен, і сіті, і інше знаряддя юннати перетягли до гирла річки Чир. Наближався кінець літа. У цей час песці-батьки звичайно вже перестають піклуватися про дітей і розбігаються по тундрі. Пішли старі песці і від підшефного молодняка. Але песцева колонія не залишилась без догляду. Щенят годували і викохували «шефи». Вони гаряче взялися за рибалку, хоч річка не така вже й багата була на рибу. Можна сказати — не рибна річка. Ловилась найчастіше дрібнота. Рідко коли траплявся жирний, муксун або харіус. Нічого не вдієш! Діти із того раділи.

Майже цілу добу рибалки проводили на річці. Дехто сидів за веслами, інші вичерпували з човна воду, закидали сіть, витягали на берег, очищали від трави і просушували. На Аляй і її подругу Гатле було покладено обов'язок відносити рибу щенятам і розкладати її по кормушках. Щоб не викликати у колгоспників і адміністрації школи підозріння, шефи відбирали найбільшу рибу і відправляли в інтернат для їдальні.

Кенчику ніколи було і вгору глянути. Після кожної тоні у старій сіті з'являлось багато розривів і дірок. Кенчик бігав від одного кінця сіті до другого і лагодив її. Хлопець зовсім вимотався. Тонка шия стала ще тоншою, і здавалось, що вона з самого лише сухожилля. І без того маленький ніс тепер був схожий на висохлу бородавку. Веснянка на кінці носа зникла безслідно. Тільки живі, кмітливі очі, як і раніше, горіли завзяттям та голос залишився дзвінким і впевненим.

— Пам'я-аай! Чого гави ловиш, допомагай! — весело гукав Кенчик, пересипаючи слова рифмою. — Нене-аай! Не барись, нитки подай!

Щоб не ходити на ніч в інтернат, «шефи» розбили на березі Чиру шкільний намет і по черзі ночували в ньому. Тепер вони могли в усяку пору відвідувати своїх песців. Щоб зручніше було годувати малюків, годівниці перенесли в одне місце. До одного столу збиралися обідати і вечеряти двадцять сім їдців.

Якийсь хижак розірвав двох щенят. Сумну звістку про це приніс Кривоніжка. Пізно ввечері, коли рибалки лягали спати, раптом влетів у намет Кривоніжка. Мокрий, тремтячий, він був такий переляканий, що кидався по намету і верескливо дзявкав. Забруднена стрічка на його шиї зсунулась набік, на вусі і під оком були подряпини. Мабуть, тікаючи від ворога, бідолаха біг навпростець, через болото, купини та суху осоку-різун. Усім стало ясно: у песцевій колонії щось не гаразд. Ледве дочекавшись ранку, побігли до піщаних горбів. На місці виявилось, що двох малюків нема. На траві валялись клапті сірої шерсті; сліди засохлої крові у різних місцях свідчили, що тут побував хижак. Хто винен у загибелі щенят, довідатися не вдалося. Діти вирішили встановити біля нір крутлодобове чергування, вистежити ворога і знищити. Вночі домовились нести вахту вдвох. Спорудили з комишу два курені. Один поставили біля першого горба, другий — біля останнього.

Кілька днів злодій не приходив. Він з'явився лише на третій ранок. Було ще дуже рано, і по тундрі клубочився туман. Цієї ночі чергували Меркічі і Кенчик.

Меркічі помітив біля свого куреня щось велике, білясте, схоже на звіра. Меркічі хотів свиснути Кенчику, але передумав, щоб не налякати невідомого хижака. У переливах туману загадковий звір здавався то дуже маленьким, то виростав до розмірів ведмедя.

— Умка! Білий ведмідь, — намагаючись підбадьоритись, промимрив Меркічі. Раптом таємнича істота зникла. Через хвилину вона знову появилась, але вже поблизу Кенчикового куреня.

Цей силует зараз був схожий на велетенське страховисько з безліччю потворних голів і товстих кудлатих лап. У тумані, що коливався хвилями, страховисько, здавалось, перекочується з боку на бік, ворушить ногами і підводить голови. Кенчик спостерігав кудлате страховисько. Від напруги в очах різало, текли сльози. Хоч свідомість і підказувала Кенчику, що все це лише обман зору, що в тумані часто предмети здаються фантастичними і значно більшими за розміром, ніж вони є насправді, але водночас він виразно бачив перед собою незрозумілу живу істоту. Там, де у потвори виднілись голови, раптом блиснули два великих жовтих ока, але відразу ж закрилися хвилею туману і зникли.

І страх, і подив охопили Кенчика. Він стояв на колінах і, за звичкою хапаючись за штани, вдивлявся в молочну каламуть. У цю мить легкий порив вітру сколихнув туман, і він почав розповзатися. Кенчик від несподіванки розкрив рот: страховисько знову було перед ним. Але, наче у казці, воно миттю перетворилось у білого птаха.

Шиї у птаха не було. На кремезних плечах стирчала котяча голова з застиглими яскраво-жовтими очима. На голові було видно два маленькі виступи, що нагадували вуха. Птах сидів біля песцевої нори. Дзьоб у нього був чорний, гачкуватий і, мов зігнутий палець, дивився вниз.

Переконавшись, що ніякого страховиська не було і немає, Кенчик полегшено зітхнув і виліз з куреня. Побачивши людину, птах безшумно змахнув м'якими дужими крилами і знявся в повітря.

— Еге-гей! Меркічі! — загукав Кенчик. — Ось він, звір, дивись! До тебе летить.

Меркічі висунув голову з куреня і побачив, як пролітав птах.

— Від цих проклятих сов нашим щенятам тепер не буде життя.

— А якщо сітку натягнути біля нір? — спитав Кенчик.

— Хе! Так вони тобі й підуть у сітку. Сови хитріші, ніж будь-яка риба. Ясно?

— Ну, тоді опудала поставимо.

— Не допоможуть і опудала. Мисливці раніше ставили їх, та сови на опудала сідали, як на купини. Тут треба щось інше.

Коли Меркічі і Кенчик розказали товаришам, хто знищив двох щенят, посипались десятки всяких пропозицій і порад. Одні пропонували поставити біля нір постійного сторожа, щоб відганяв хижаків, другі радили зробити вітряні тріскачки, треті наполягали, щоб знищувати сов з рогаток.

А час не ждав. Хижаки стежили за своїми жертвами, особливо тоді, коли щенята їли. Раз у раз прилетить або той, або інший крилатий ворог. Гризунів, яких звичайно їдять сови, не було, і вони тепер полювали на молодих песців. Жовтоокі розбійники з ранку до ночі кружляли біля піщаних горбів. Ці хижаки, на відміну від сірих лісових сов, прекрасно бачать протягом цілої доби. Інакше вони загинули б з голоду, у період полярного дня, коли кілька місяців триває суцільний день.

Один школяр сказав, що він надумав простий спосіб лякати сов. Тільки для цього потрібна довга мотузка і метрів півтора червоної матерії.

— А що буде?

— От побачите, щось буде, чесне піонерське, — запевнив Неней.

Мотузку хлопці випросили у комірника Гирголя. Замість червоної матерії куховарка Рахтина віддала свою кумачеву спідницю.

Неней взявся за роботу. Допомагали йому вилицюватий здоров'як Чавча і Аляй. Вони заготовили потрібну кількість кілків і біля нір вбили їх в землю навколо годівельного майданчика. Аляй розірвала спідницю куховарки на вузенькі стрічечки і прив'язала їх до мотузки. Після цього хлопці туго натягнули мотузку на кілочки.

Прийшли з рибалки Меркічі, Вукуга і Кенчик. Вони принесли у кошиках свіжу рибу. Як тільки настав час обіду, з усіх боків з вереском і гавканням помчали до обіднього столу четвероногі колоністи. Але серед них не було Кривоніжки.

Хвилин п'ять усі стояли мовчки, не знаючи, що й подумати. Не траплялося випадку, щоб їхній улюбленець коли-небудь запізнився на обід. Чи не потрапив він у біду, чи не загинув від пазурів ворога, як і його два товариші?

— Кривоніжко, любий, де ти? — крізь сльози шепотіла Аляй.

Раптом почулося далеке дзявкання і шелест сухого очерету. Звуки ставали чимраз голоснішими. Вони долинали від піщаного далекого пагорба. Аляй радісно вигукнула, побачивши на мить червону стрічку. Кривоніжка, піднявши голову, мчав додому. Дуже здивувались діти, побачивши, що цього разу він був не один. За ним, спотикаючись і падаючи, поспішали сім новачків! Очевидно, десь поблизу жила ще одна сім'я песців. У пошуках їжі виснажений голодом виводок блукав по тундрі. Кривоніжка натрапив на нещасних побратимів і взяв їх під свою опіку. Чужинці були дуже худі. Шерсть у них наїжачилась, лапи, як у рахітиків, були вигнуті у різні боки, очі у багатьох гноїлись. Помахуючи облізлими хвостиками, заморені малюки бігли за Кривоніжкою до годівниць. Вони жадібно хапали свіжу рибу.

— Ну й Кривоніжка! Молодчага! Сім песців завербував нам!

— Сімейка нічого собі! Тридцять два хвости!

— Справжній песцевий радгосп! — раділи діти.

Кенчик поквапно підтягнув штани і показав рукою в тундру:

— Он вони, он, дивіться! Вздовж берега річки летіли дві білі сови.

Розмахуючи дужими крилами, вони летіли безшумно, наче пливли. Повертаючи котячі голови то вправо, то вліво, хижаки прямували до піщаних горбів. Помітивши ворога, щенята кинули кормушки і миттю поховалися в норах.

— Лягай! — подав команду Меркічі.

Школярі з хвилюванням слідкували за наближенням хижаків, які уже зрівнялись з озерцем і трохи завернули вправо, до майданчика, де стояли дерев'яні корита-годівниці. Діти ще міцніше притислись до землі. Але сови, не долетівши до горбів, кинулись до озерця і зникли за найближчою сопкою.

— Бачили? — схопившись на ноги і сяючи, вигукнув Неней. — Я казав, що сови злякаються червоних прапорців, а ви не вірили.

— А, може, вони нас злякались. Ми ж сидимо на видноті, — заперечив Чавча.

Насупивши брови, Вукуга сказав:

— Чавча має рацію. Я читав, що червоних прапорців бояться тільки вовки та лисиці.

— Та їх і птахи лякаються, — не здавався Неней.

Діти переглядались. У них закрався сумнів: очевидно, і сам Неней навряд чи вірив у свою вигадку.

Повітряні пірати в цей день більше не повертались. Просидівши у куренях до вечора, діти пішли додому.

Цілу ніч не спав Неней. Його мучила думка: може, і насправді птахи не бояться прапорців. Звідки він узяв, що сови, як і вовки, повинні лякатися червоних стрічок? Ну, а якщо сови не злякались, як же тоді… з піонерським словом!

Вранці, як тільки над тундрою розвіявся туман, Неней схопився з постелі і, не поснідавши, подався у песцеву колонію. Він вирішив особисто перевірити дію червоних прапорців. А в крайньому разі сам буде сидіти біля нір і охороняти песців від хижаків.

Неней біг берегом річки Чир. Він поспішав, йому хотілось добратися до горбів, перш ніж там з'являться пернаті розбійники. Адже вони можуть до його приходу роздерти ще двоє-троє щенят. Але до горбів було далеченько. Річка робила часті закрути, завороти. Неней пішов навпростець через купини, болото, і комишеві зарості. Все ясніше виступали в далині темні вершини піщаних горбів.

Увагу Ненея привернули дві невеличкі білі грудочки. Вони здавалися не більшими за горобця і нерухомо висіли у повітрі, наче хто прив'язав їх до землі невидимими нитками.

З тривожним хвилюванням вдивлявся Неней в ці застиглі на місці снігові клубочки. Напружуючи зір, він намагався вгадати, що б це могло бути. Чи це не жовтоокі пірати? Але чому ж тоді вони висять і не ворушаться? Неней біг, не чуючи під собою ніг. Загадкові клубочки помітно збільшувались: Неней уже бачив, що вони не круглі, а довгасті і схожі на химерних ляльок з розкинутими руками. Збігши на горбок, Неней розгледів, нарешті, що ляльки сидять на мотузці, яку він натягнув учора на кілки. Цікавість і здивування охопили Ненея. Звідки могли взятись такі ляльки, та ще й білі? Неней поспішав. Одна лялька ледь-ледь ворухнулась і, немов подаючи сигнал, швидко махнула рукою! Неней остовпів, протер очі — з них текли сльози від зустрічного вітру.

— А бодай тебе! — вигукнув Неней. — Та це ж не ляльки, а прокляті сови сидять на мотузці! Виходить, вони не бояться прапорців…

Неней не доказав. Від думки, що хижаки, можливо, до його приходу розірвали кілька щенят, у нього підломились ноги. Він безпомічно звалився на м'який вологий мох.

Хвилин десять лежав Неней і гірко схлипував. Підвівшись, він із злістю стис кулаки і кинувся вперед.

— Геть пішли, геть, розбишаки! Киш! Киш!

Але хижаки не звертали уваги на вигуки і не відлітали. Мабуть, вони досхочу напхали животи щенятами і, обважнівши, не могли вже рушити з місця.

Образа і злість охопили Ненея. Він, не тямлячись, перебіг через озерце і опинився біля першого піщаного горба; важко дихаючи, на секунду зупинився. Хижаки були тепер від нього кроків за двадцять. Розгорнувши крила, як людина руки, сови висіли на мотузці… вниз головою.

Неней мимоволі вигукнув з подиву:

— Какомеей!

У цю мить поблизу горба пробігла по траві велика розпливчаста тінь. І зразу Неней побачив, що до натягнутої мотузки підлетіла третя сова. Вона плавно спустилась на мотузку і цупко схопилась за неї лапами. Але мотузка, гойднувшись, вивернулась, і сова, втративши рівновагу, перекинулася вниз головою. Боячись упасти, вона, судорожно стискаючи лапами розгойдану мотузку, так і зависла вниз головою,

— Ага, розбійники, попались! — кинувшись до хижаків, у захваті гукав Неней.

Пробігаючи повз нору, він помітив, як з неї висунулось перелякане щеня з червоною стрічкою на шиї.

— Кривоніжко, Кривоніжко! Не бійся, вилазь. Тепер, брат, все. Більш не чіпатимуть. Вилазь!

Кривоніжка вискочив з нори, блиснув оченятами і загавкав.

— Ходім, Кривоніжко, ходім! — оглянувшись, ще раз гукнув Неней.

Кривоніжка потупцяв на місці і прожогом кинувся за Ненеєм.

Неней стрибав від радощів. Він почував себе на сьомому небі. Адже не хтось інший, а саме він вигадав спосіб, як позбутися крилатих розбишак. Мотузка стала чудовою пасткою.

Неней по-молодецьки зсунув на потилицю малахай і випнув груди. Сов він вирішив показати товаришам, а то ще подумають, що він хвалько і вигадник. Неней підійшов до сови, що була скраю. Сова несподівано стрепенулась, повела жовтими очицями і до крові клюнула руку Ненея. Скрикнувши від болю, хлопець схопив сову за крило і смикнув, намагаючись відірвати хижака від мотузки. Але сова, наче обценьками, трималась лапами за мотузку і, боячись впасти, не випускала її. Розлютившись, Неней стукнув хижака палицею. Перекинувши через плече свою здобич, він рушив до друзів. Решту сов Неней вирішив не брати, нехай розгойдуються на страх іншим піратам.

Неней ішов широкими кроками. Він ступав, як переможець. Вузенька стежка, протоптана дітьми до песцевої колонії, бігла по самому березі Чиру, а Чир голубуватою жилкою грайливо звивався по тундрі. Неней йшов не поспішаючи; зрідка він оглядався на піщані горби, біля яких виднілись повислі білі хижаки.

— Висіть, висіть! — задоволено усміхаючись, розмовляв Неней сам із собою. — Досить, по-розбійничали.

Кривоніжка, задерши мордочку, також дивився на піщані горби, махав хвостом, нашорошував вуха і глухо гарчав.

— Кінець їм, Кривоніжко, кінець! Ось він — твій ворог!

Кривоніжка несміливо обнюхував сову і, із злістю зиркнувши, відвертався.

— Дурнику, не бійся. Вона вже мертва. Капут! Ми, знаєш, шо зробимо з цим розбійником? Не знаєш? Опудало зробимо і поставимо його в «Куточок природи». Розумієш тепер? Ну от.

На рибалку Неней прийшов, коли сонце вже сховалось за далекими сопками і на тундру спустились димчасті сутінки. Неней з викликом глянув на товаришів, крякнув і недбало шпурнув сову.

— Ого! Не менша за гуску! — глянувши на великого хижака, здивувався Вукуга.

— Там ще більші висять! — похвалився Неней.

— Як це висять?

— Як? Дуже просто. Униз головою.

— Оце так! — вигукнув Чавча.

Діти дружно засміялись і обступили Ненея, засипаючи його питаннями. Ледве встиг Неней розповісти товаришам історію з совами, як десятки рук простягнулись до нього.

— Ура, ура! — заплескали всі в долоні, схопили Ненея й ну його підкидати.

— Не треба, не треба! Пустіть!.. Досить!

— Ще, ще!

— Преміювати винахідника! — підтягуючи штани, закричав Кенчик. — Тульську двостволку хочеш? Рушничка сама стріляє: бах, бах!

— Фотоапарат «Київ» треба? — галасувала дітвора, не даючи отямитися розгубленому Ненею.

— А велосипед?

— А «Москвич»?

Усі сміялися, стрибали, кружляли, взявши один одного за руки. Кривоніжка гасав, мов очманілий, крутився дзигою і дзвінко гавкав. Збуджені діти довго не могли заспокоїтись. На радощах вони вирішили на честь перемоги над крилатими розбійниками зварити сьогодні юшку. Кенчик вибрав із кошика найбільші рибини, Аляй з подругою Гатле взялись їх чистити, а Вукуга, Меркічі і Чавча побігли збирати хмиз для багаття. Через годину все вже було готове. Юннати сиділи навколо казана і їли смачну наваристу юшку.

Зовсім стемніло. Унизу ледве чутно шепотіла ріка. Від води повіяв легенький свіжий вітерець. Десь близько сплеснула риба. Можливо, голець чи сельдянка. Праворуч від річки, біля горбатої сопки, хрипло і уривчасто загавкав старий песець. Від близьких озер і боліт ліниво піднімався рідкий туман. Тундра поринала у сон. Місяця не було, тільки на темному шатрі переморгувалися сріблясті зірочки. Раптом одна з них покотилась, накреслила на небі дугу і погасла.

— Метеор! — облизуючи ложку, промовив Вукуга. — Упав десь.

— Не впав, а згорів, — заперечила Аляй. — Цей маленький. А он ще летить!

— І звідки їх стільки?

Діти дивилися на загадковий, таємничий світ. Десь високо-високо глухо прогуркотів моторами рейсовий літак. Сріблясті птахи-велетні тепер борознять чукотське небо і вдень і вночі. Вони підтримують зв'язок Далекої Півночі з багатьма містами країни. Діти шукали очима невидимий чудесний корабель і розмовляли.

— На Москву йде, — сказав Меркічі, вслухаючись у завмираючий гуркіт моторів.

— Напевно, з делегацією.

— А можливо, з екскурсією?

— От щасливці! Мені б з ними! — замріяно промовила Аляй. — Кого ж це пошлють з нашої школи?

— А ти куди хотіла б? — повернувся до неї Чавча.

— Що за питання! У Москву, звичайно, виставку подивитись.

— А я на Братську ГЕС.

— А я тільки в Шушенське, — заявив Неней, і очі його заблищали. — Давно мрію побувати в будинку, де жив за царизму на засланні товариш Ленін. Адже мій дід до Леніна пішки ходив!

— Твій дід? Неправда, — сумнівалась Аляй. — До Леніна?

— Атож! Чого, ж неправда? Мій дідусь пас оленів у багатого шамана. Батько розповідав, що дідусь тоді кочував із стадами далеко від моря, у тундрі. Дев'ять тисяч голів паслось у шамана, а він казав, що йому цього ще мало. Дуже він зажерливий був і скупий. Своїх пастухів одягав у подерті торбази й кухлянки, змушував багато працювати. Він ніколи не годував їх оленячим м'ясом, а кидав їм, мов собакам, тухлі тельбухи і обгризені кістки. Коли голодні і обморожені чукчі приходили до свого господаря по торбази й кухлянки, він виганяв їх з яранги, нацьковував їх собаками…

Неней замислено подивився на притихлих товаришів, його обличчя було не по літах серйозне і зосереджене. Він зняв з голови малахай, пом'яв його у руках, знову надів і вів далі:

— Батько розповідав, що одного разу зібралися пастухи і вирішили послати ходака із скаргою на шамана. Довго сперечалися, кого послати. Дорога була не близька. Може, дві, а може, й три тисячі кілометрів. Дідусь мій був дужий і найсміливіший серед пастухів. Він і пішов у Шушенське до товариша Леніна. А про Леніна розповів чукчам один чоловік, який втік на Чукотку із царського заслання.

Більше року люди чекали ходака: він усе не повертався. Шаман дізнався, куди пішов пастух, і почав підстерігати його, роз'їжджаючи на оленячій упряжці по тундрі. Недалеко від стійбища він перестрів мого дідуся і вбив з вінчестера. Ходили чутки, ніби Ленін сказав дідусеві передати усім чукчам: мовляв, скоро господарями будуть не куркулі і шамани, а робітники і трудящий народ. От що Ленін сказав моєму дідусеві.

Під враженням Ненеєвої розповіді діти довго сиділи мовчки біля багаття. Образ Леніна викликав у них спогади. Вони згадували прочитані книги, бесіди з учителем про життя й боротьбу Леніна за щастя народу. Ленін! Він наймогутніший богатир на землі! Це він наказав відібрати від куркулів і шаманів оленів і віддати їх батракам чукчам…

Десь далеко, на краю тундри, спалахнула зірочка. Спалахнула і миготить, і не гасне. Діти замріяно дивляться на неї. Чи не вогник це горить у будинку Леніна? Можливо, Ленін і запалив його, коли ще був живий? Він знав, що до нього можуть прийти за порадою і допомогою.

— Це ленінська правда світить, — наморщивши лоб, зауважив Вукуга. — Вона ніколи не погасне.

— Вона світить, щоб люди не збились вночі з дороги, — додав Меркічі. — Щоб правильним шляхом ішли й нікуди не звертали.

Нічна прохолода пощипувала обличчя. Діти мерзлякувато щулились, підгинали під себе ноги, натягували на голови малахаї, але в намет не йшли. Так і заснули біля згаслого багаття.