Пригоди Омкая

КАЗАН

Їдальню будували мешканці усіх двадцяти трьох яранг. Широкоплечий Каант з братом вивертали на сопці, дробили й обтесували камені-валуни, а жінки зносили їх у стійбище. Семикласник Іттиль, який приїхав на канікули додому, заготовляв з підлітками біля річки глину. Бригадир Ятто, обліковець Рале та інші мисливці чукчі зривали з яранги, в якій ніхто не жив, старі оленячі шкури, прогнилий каркас і заміняли їх новим матеріалом; інші місили глину, мурували велику плиту, треті робили лавки, столи, двері, рами.

До початку зими, перед відкриттям промислу на хутрового звіра, їдальню було закінчено. Залишалось тільки привезти казан і вмурувати його в плиту. Але для цього треба було не менше двохсот кілометрів проїхати на собаках по маловідомій тундрі, пересікти вододіл, добратися руслом річки до Північних кряжів і ущелиною спуститися в бухту. Іншого зимового шляху в порт, де судно вивантажило замовлений казан, не було.

По казан поїхав батько Іттиля — старий Чочой. Лише він один добре знав дорогу до моря. Він тут народився і виріс. Ще хлопчаком пас він тут колись у куркуля табун оленів. Чочой був дуже задоволений, коли збори доручили йому таку важливу громадську справу. Звичайно, чоловік похилого віку, він міг би й не поїхати, його давно вже звільнили від будь-якої роботи. Але від казана, можна сказати, залежав успіх заготівлі хутра. У цьому році багато жінок стійбища вирішили також ловити звірів. Тинескіна Омрік, Мільхікая Тамара, його, Чочоя, дружина, старенька Мимил підуть ставити капкани і допомагати чоловікам ловити песців. Так, так! А якщо їдальні не буде, вони не підуть на полювання. Отак жінки і заявили, тому що їм треба сидіти в яранзі і готувати їжу для сім'ї.

Старий Чочой прокладав дорогу по холодній, засніженій тундрі.

У цю пору року сонце що не день, то все нижче і нижче спускається за горб землі. І земля, і повітря, позбавлені тепла, дихають згубним холодом. Щоб не застудити легені, треба ховати обличчя в капюшон кухлянки або у хутряний шарф, пошитий з шкури молодої росомахи. А коли почнуть дубіти кінчики пальців ніг, негайно зіскакуй з нарт і біжи поруч з упряжкою, біжи доти, поки серце не загупає в грудях.

Іноді подих морозу, наче вогнем, обпалював собак. Собаки починали задихатися, пирхати. Чочой скидав тоді хутряні рукавиці і швидко відтирав гарячими долонями крижані корки, що стягували тваринам і рот, і ніс, і очі.

Щоб нарти краще ковзали, старий зупинявся, виймав з-за пазухи флягу з водою і змочував широкі дубові полозки. Коли вода кінчалась, Чочой рвав на купинах торішню траву, розпалював вогнище і, розтопивши у кухлі сніг, знову наповнював флягу водою. Він змочував полозки щоразу, як тільки крижаний шар на них стирався або відпадав.

Так їхав Чочой день, другий. А широка безлюдна тундра тікала від нього все далі і далі на північ. Здавалось, німа пустеля оперізувала всю земну кулю і нема їй ні початку, ні кінця.

На п'яту добу упряжка прибула в порт, на шосту — Чочой вже повертався назад.

Десять собак, запряжених цугом, дружно везли казан. Сніг, прибитий вітрами, одноманітно співав під полозками свою нескінченну скрипучу пісню. Чочой також співав, покурюючи пахучий тютюнець, яким наділили його в порту зимівники-радисти. Він співав тихо, низьким гортанним голосом, що нагадував туркотання голуба. Похнюпившись і трохи похитуючись, він співав про те, що колись у тундрі жило багато-багато чукчів. Вони були сміливі мисливці і добре ловили звірів. Та зажерливі куркулі й шамани забирали у них песців і нічого за них не платили. Куркулі примушували чукчів пасти їхніх оленів, але погано одягали пастухів і мало давали їм м'яса; і чукчі ходили голодні, в подертих кухлянках, дуже мерзли і вмирали. Тепер чукчам щедро платять за песців, одягаються чукчі в міцні торбази й кухлянки. Москва посилає їм у тундру великі, світлі яранги, які називають будинками. А скільки тепер у тундрі пасеться ситих швидконогих оленів! Хо! От як живуть чукчі!

Чочой жвавішав, відкидав капюшон кухлянки і постукував пужалном по казану. Старому подобалось, коли великий чорний ковпак, наче живий, починав співати густим металічним басом. Чочой усміхався, і груди його сповнювалися радістю. Він знову стукав по казану і ніжно гладив долонею його широке опукле днище. Адже нікому іншому, а саме йому доручили привезти цю важливу штуку. Чочой уже уявляв собі, з яким захопленням і заздрістю зустрінуть його дома, як жителі стійбища, зібравшись на відкриття їдальні, будуть усміхатися і зиркати у його бік. «Спасибі тобі, дорогий Чочой! — скажуть вони. — Чудового казана привіз нам. Який жирний, смачний навар виходить у ньому!»

Почуття радості від скорої зустрічі розчулювало старого. Він зупинявся і, підійшовши до собак, лагідно плескав по вкритих інеєм шиях, поправляв упряж і обсмикував на віях тонкі голки бурульок і грудочки льоду. Собаки радісно гавкали, намагаючись лизнути свого господаря в обличчя.

— Ярай-ярай-яра-аай! — рушаючи далі, підбадьорював Чочой собак.

Від знайомих слів, які провіщали близький відпочинок і домівку, собаки нетерпляче повискували і дужче натягували лямки.

На третій день після виїзду з порту нарти пересікли вододіл і спустились у розлогу долину. Чочой зупинив собак, нагодував їх, сам напився чаю і відпочив, забравшись у спальний мішок-кукуль. Коли зійшов місяць і барвисті спалахи сяйва заграли в засніженій пустелі, упряжка рушила далі.

До стійбища тепер залишалось не більш як вісімдесят кілометрів. Чи не половина цієї дороги проходила серед сопок, горбів та ярів. Часті повороти, підйоми на сопки і спуски знесилювали собак. Іноді, досягти вершини перевалу, вони, як мертві, падали на землю і хвилин сорок лежали, висолопивши язики і важко дихаючи.

Згодом двоє собак обдерли об каміння лапи. Боячись вивести з ладу всю упряжку, Чочой скоротив перегони. Частіше зупинявся, давав тваринам відпочити і відновити сили.

Одної ночі Чочоя стурбували маленькі зеленкуваті вогники. У темряві вони здавалися тьмяними іскрами, що швидко згасали. От іскри знову появилися, але вже значно далі від перших і в протилежному боці. Чочой добре розумів, що означали ці нічні вогники в тундрі. На всякий випадок він витяг з чохла гвинтівку і поклав її біля себе.

На світанку у східній частині обрію спустився з гір мармурово-сірий горбастий вал. Подібний до велетенського джгута, він повільно перекочувався по землі, підминав під себе і горби, і сопки, і снігові кучугури. Не пройшло й години, як тундру затягло густим туманом.

Видимість зникла. Чочою залишалось одне: зупинитись і чекати, поки знову проясниться небо.

Роздивившись, Чочой помітив на шляху глибоко вдавлені в сніг відбитки широких лап страшного ворога тундри — білого полярного вовка. Очевидно, хижаки натрапили на здобич і тепер переслідують її, вичікуючи зручної хвилини, щоб відразу покінчити з своєю жертвою.

Опівдні з півночі подув гострий, колючий вітер. Наче вату, шматував він густу товщу туману, вихоплював з неї сірі клапті і гнав їх у молочну каламуть. Незабаром показались у просвітах обриси спочатку близьких предметів, а потім і далеких. Один за одним виростали сірі горби, сопки. Вони ніби ворушились у хвилях туману і, здавалось, перебігали з місця на місце. Коли туман почав розсіюватись, горбки, мов у казці, перетворювались на живі істоти і знову зникали, танули… Вони поспішали сховатися в ярах і за найближчими сопками.

Увесь день вовки стежили за упряжкою, появляючись то з того боку, то з іншого. Іноді хижаки розбігалися маленькими групами, але незабаром знову збирались у велику зграю.

Чочой сидів на нартах, мов на жаринах, тривожно озирався, раз у раз підганяв собак. Він поспішав якнайшвидше вибратися з сопок. На чистому рівному місці вовки не будуть такі сміливі, а там, дивись, покажуться димки стійбища або хто-небудь з мисливців помітить його, вирушаючи в тундру полювати на песців.

Піднімаючись на круті перевали, Чочой злазив тепер з нарт, впирався руками з казан, штовхав його ззаду, допомагаючи собакам.

Та сили у них вичерпувалися.

Якось, спускаючись з горба, упряжка несподівано кинулась убік. Чочой оглянувся: кроків за двадцять від нього біля каменя сидів вовк. Поряд з ним лежав на снігу другий. Перший вовк повільно відійшов од каменя, подивився на упряжку і подався далі. Він був дуже худий. Брудно-біла шерсть на його боках і спині стирчала, хвіст, як поліно, круто звисав, майже торкаючись снігу. Коли хижак рухався, ребра його, немов обручі, переміщувались під шкірою. Але товсті жилаві лапи, широкі груди і великі вугласті щелепи приховували в собі витривалість і велику силу. Чочой вистрілив у вовків і погнав упряжку. Один з хижаків ткнувся у сніг, але відразу ж підскочив і, тягнучи підбитий зад, поповз убік. Другий вовк, залишившись на місці, зрідка підводив голову і хрипів.

Дика голодна зграя, побачивши на снігу кров і поранених вовків, накинулась на них і за кілька секунд розірвала.

Покрутившись на місці, хижаки подалися слідом за нартами. Вони поділилися на дві групи і почали обходити упряжку з двох боків.

Вовки бігли один за одним ланцюжком метрів за двісті від нарт. Дедалі прискорюючи біг, хижаки намагалися випередити нарти. Цю небезпеку Чочой передбачав. Спустившись з горба, він поїхав спочатку на рівнину, але зрозумів, що поки упряжка досягне мети, вовки зімкнуть коло. Тоді Чочой звернув направо до широкого яру — він поспішав добратися до скелі і під нею заховатися.

Через деякий час права зграя вовків також підбігла до яру і погналася за упряжкою.

Чочой відганяв пострілами ліву зграю вовків, яка з кожним кроком ставала зухвалішою. То той вовк, то інший, вискочивши із зграї, намагався притиснути упряжку до яру і відрізати їй дорогу. Побачивши за собою погоню, Чочой переніс вогонь на неї.

Щоб полегшити вантаж, Чочой скинув з нарт нерп'ячу тушу, взяту з дому для собак. Він вирішив викинути все: і кукуль, і клунок з харчами, і казан. Він уже перерізав вірьовку, якою було прив'язано казан, коли один собака, знесилившись, впав і, потрапивши під полозок, загальмував упряжку. Нарти круто завернули вбік, а через це повернулись і собаки. Упряжка помчала просто на вовків.

Не тямлячи себе від страху, не знаючи, що робити, старий у відчаї почав кричати і тарабанити прикладом гвинтівки по казану. Наче велетень, який несподівано прокинувся, казан здригнувся і затрубив рокітливим басом. Вовки шарахнули в сторони, відбігли кроків на п'ятдесят і, здивовані, зупинились. Розгублений Чочой зовсім не правив собаками. Він без упину тарабанив по казану і несамовито кричав. Собаки, залишені на самих себе, кидались то вправо, то вліво. Врешті вони помчали в улоговину. Звичайна тундрова улоговина, купиняста, з глибокими ямами і нерівностями була завалена свіжим пухким снігом. Нарти з розгону врізались у сніг і вдарились бортом об виступ, казан злетів з нарт, перекинувся догори дном і ліг одним краєм на високу купину. Упряжка зупинилась. Несподівано щаслива думка майнула в старого. Він висмикнув з-за пояса ніж і перерізав посторонки. Пущені на волю собаки кинулись урозтіч. Одні — через яр, на другий бік, інші — вздовж яру. Возки погналися за собаками. Підібгавши хвости, собаки мчали по тундрі, віддаючи все, що було ще не витрачено у їхніх напружених до краю м'язах. У них залишився єдиний шанс на життя: втекти від ворога. Але хижаки швидко наздоганяли собак і вмить розривали. Зараз вони гналися за останньою жертвою. Чорний великий собака, як вітер, летів по рівнині, Це був Соболь — вожак упряжки. Він біг у той бік, де на краю вечірнього неба була його батьківщина.

Ставши на нарти, Чочой гадав: «Чи добіжить?» — і серце йому завмирало.

Хижаків було з тридцять. Вони неслись навскач. Відстань між собакою і вовками становила зараз метрів зо двісті, і Соболь міг сподіватись на удачу, але ремінний посторонок, прикріплений до алика, волікся кінцем по снігу, заплітався за ноги і затримував біг. Відстань між собакою і вовками щосекунди скорочувалась.

Проскочивши невелику низину, Соболь звернув на вузьку прогалину, вздовж якої тягнувся кам'яний бар'єр, порізаний поперечними тріщинами і щілинками. Частина вовків повернула за собакою, а решта їх побігла вліво від бар'єру, в обхід Соболю.

Чочой хвилин п'ять стояв і, простягнувши вперед руки, благально шепотів крізь сльози:

— Соболь, друже! Доганяють, не здавайся… Ну, ну, натисни ще… Ще трохи!..

Соболь не чув Чочоя. У цю мить вовки, вдершись через бар'єр на прогалину, вискочили йому назустріч. Соболь повернув було назад, але перед ним, вишкірившись іклами, майнули вовчі пащеки. Він відсахнувся і проскочив через тріщину за бар'єр.

Втративши здобич, хижаки метались по прогалині, налітаючи один на одного, гарчали і затівали бійку.

Чочой бачив, як Соболя знов оточили вовки, як він стрибнув на великий камінь, потім на другий, третій… і зник. Далі все злилося і попливло старому в очах. Він плакав.

Довго стояв Чочой і все дивився на спустілу пагорбисту тундру, йому залишалося одно: йти до стійбища пішки.

Присівши на нарти, Чочой вийняв з мішка запасні оленячі панчохи-чижі, хутряні рукавиці, торбази і перевзувся. Порожню сумку для набоїв він пожбурив убік. Перекинувши через плече клунок з харчами, старий вирушив у дорогу.

З того боку, де зник Соболь, з'явились маленькі сіруваті плями, вони все збільшувались і беззвучно котилися по снігу.

— Чи не упряжки йдуть? — пожвавішав старий.

Але відразу ж колючий холодок ковзнув по його спині: вовча зграя поверталась назад. Чочой кинувся до нарт. Хижаки бігли риссю Ось вони вже зовсім близько. Вже добре видно їхні незграбні голови і стальний блиск очей. Чочой схопив гвинтівку, але, згадавши, що набої всі витрачено, відкинув її. Він метався біля нарт. Без усякої потреби шпурнув чайник, кукуль, мішок з запасним одягом. І раптом його увагу привернув казан, край якого спирався на купину і був трохи піднятий. Старий поспішно зняв з себе широку хутряну кухлянку і, залишившись у ватяній тілогрійці, став на коліна і вповз під казан. Яма між купинами, виявилось, була досить глибока, і в ній можна було стояти на колінах, майже не пригинаючись. Чочой збагнув, що хижаки легко можуть скористатися цим самим лазом. Він спробував спиною підняти казан і зрушити його з купини, але казан не піддавався. Тоді Чочой уперся коліньми у вінця казана і короткими ривками почав штовхати його. Казан ворухнувся і осів дещо глибше, хоч щілина повністю не закрилась.

Озброївшись ножем, старий приготувався охороняти вхід до сховища.

Хижаки гасали навколо чорного ковпака, стрибали через нього, обнюхували. Один вовк навіть лизнув нахололий на морозі казан, але зразу ж відскочив, виснувши.

Чочой чув, як вовки гребли лапами сніг, підкопуючись під казан, і пробував злякати їх — стукав ручкою ножа по дну і стінках казана.

До самої ночі тривала боротьба між людиною і розлюченими хижаками. Коли потемніло, напад несподівано припинився. Але вовки не пішли. Вони лежали біля казана, не зводячи з нього очей.

Чочой вирішив, що вовки дали йому спокій і подалися геть, в пошуках легшої здобичі. Чочой полегшено зітхнув і відчув раптом непереборний тягар і втому з усьому тілі. Думки плутались, у вухах гуло, і все, що діялося з ним хвилинку тому, — страх і близька смерть — розвіювалось зараз, втрачаючи свою гостроту, йому здавалось, що нічого з ним не трапилось. Він просто заліз у цю маленьку чорну ярангу, прокоптілу димом, щоб зігрітися в ній і відпочити. Він так мало спав і така довга була дорога. Він задрімає зараз і навіть роздягатися не буде, обіпреться об стінку яранги і подрімає. Звичайно, погано, що він собак не нагодував. У нього ще чимало м'яса лежить на нартах. Можна навіть збільшити порції і як слід нагодувати тварин. Мабуть, він встане зараз і піде. А втім, ні… потім… З дороги собакам завжди треба дати невеликий відпочинок, а потім уже годувати їх… Так, так! А зараз можна сісти трохи вигідніше — простягти ноги і відпочити… Ось так…

Прихилившись до стінки казана, старий не чув, як одна нога його повільно випросталась і вистромилася з-під казана в щілину…

Чочой несамовито закричав спросоння від нестерпного болю і смикнув ногу. Але хижак стиснув її іклами і не відпускав. Вовк вперся задніми лапами в купину і все глибше і глибше просував лобасту голову під чавунний ковпак. Із горла хижака виривався придушений хрип: казан душив йому шию. Чочой ударив його ножем у горло. Вовк висмикнув голову з-під казана і, смертельно поранений, похитуючись, посунув до яру. Почувши запах крові, голодна зграя накинулась на нього і роздерла…

Вовки заворушились. Із зграї вийшов старий здоровенний вовк. Шерсті на його боках і шиї майже не було, а ребра і плечові кістки, здавалось, просвічували крізь шкіру. І все-таки в кожному русі хижака відчувалася сила і влада вожака.

Обійшовши навколо казана, він сів на задні лапи, закинув голову і завив. Голос його був низький, грудний. У ньому чулися туга і заклик. Коли хижак брав високу ноту, на його вилицях бігали жовна, а хрящові кільця на горлі перекочувались угору. Вовки слухали вожака, зімкнувшись вузьким колом. Деякі з них теж, піднявши голову, зверталися з жалібним виттям до зірок…

По тундрі їхало п'ять упряжок. Вони ще вчора залишили стійбище і протягом дня й ночі не зупинялись. Пройшовши вздовж Північних хребтів, упряжки двічі пересікали вододіл і на світанку, спустившись руслом річки до Гольцового озера, звернули в район сопок.

Через кожні п'ять-шість кілометрів чукчі роз'їжджались у різні боки і, оглянувши навколишню місцевість, знову збиралися. На одній з нарт їхав син Чочоя, Іттиль. В його упряжці, поруч з вожаком, ішов чорний великий собака Соболь. Минулої доби Соболь прибіг з тундри в селище. З його лап капала кров, на голові і на боках виднілися глибокі садна. Недобру звістку приніс він жителям тундри. Щось сталося в дорозі з Чочоєм. Де він тепер? Чи живий?

Упряжки, вислані на розшуки Чочоя, прочісували зараз усю тундру. Час від часу Іттиль спускав з прив'язі Соболя. Він надіявся, що собака по запаху розшукає місце, де проїжджав Чочой. Гасаючи по тундрі, Соболь забрався одного разу на голий кам'янистий гребінь і натрапив там на нартову лижню. Правда, лижні не було видно, але собака, обнюхавши землю, пішов по сліду. Чукчі поїхали за Соболем. Спустившись з гребеня, собака повернув управо, на низину, а потім знову вискочив на пагорб. Далі Соболь не пішов. Пробігши метрів сорок, він кинувся назад і, відчуваючи небезпеку, підібгав хвоста, і загарчав. Взявши гвинтівки, чукчі пішли оглядати сідловину. По дорозі вони побачили обгризені кістки двох вовків. Сумніву не було: Чочой проїжджав тут і, можливо, оточений вовками, відстрілювався від них.

Чукчі довго стояли на сопці, оглядаючи в біноклі тундру. Недалеко від великого яру вони помітили чорний горбок і рухливі білі плями.

— Це вони… вовки… — не відриваючи від очей бінокля, промовив бригадир Ятто.

— А ото, мабуть, казан чорніє! — сказав інший чукча.

Всі п'ять упряжок, досягши яру, повернули вліво і рушили понад урвищем. Стоячи на колінах, Іттиль тримався одною рукою за край нарт, а в другій стискав карабін. Поруч з ним їхав Ятто; трохи відставши, мчав широкоплечий Каант, далі — обліковець Рале і колгоспний комірник Тегрет. Вони також тримали гвинтівки напоготові. Зустрічний пекучий вітер свистів у вухах, обпалював обличчя, але люди не відчували холоду. Нарти стрибали на снігових застругах, злітали на горби, пірнали в ями і з шумом закочувались на крутих поворотах.

Під'їхавши до вовків на відстань пострілу, чукчі відкрили вогонь. Хижаки кинулись урозтіч і зникли за сопками.

На місці, де тільки-но була вовча зграя, лежали перекинуті нарти, біля них гвинтівка з обгризеним прикладом, чайник, кварта, хутряний одяг і взуття Чочоя. Метрів за чотири від нарт стояв перекинутий догори дном чавунний казан.

Іттиль підібрав погризені вовками батькові торбази, чижі, кухлянку, рукавиці й обережно, наче боячись завдати їм болю, згорнув їх і з хвилину стояв, схиливши голову.

— От і все, що залишилось від батька, — ледве чутно вимовив Іттиль не по-дитячому глухим, тремтячим голосом.

Приголомшені горем чукчі мовчки збирали пожитки старого мисливця і складали їх на свої нарти.

— А казан? — звернувся до бригадира Ятто кремезний Каант.

— Казан я повезу, — сказав Іттиль.

Усій групі довелося докласти зусиль, щоб підняти казан. А коли його підняли… люди заціпеніли від подиву: під казаном, скоцюрбившись, сидів задубілий Чочой! Вкритий шаром інею, він був схожий на снігову бабу. При диханні тепле повітря замерзало, дотикаючись до холодних стінок і дна казана, і білими порошинками осідало на голові, тулубі і ногах старого.

Іттиль доторкнувся до батькового плеча і обережно стер з його обличчя іней. Чочой здригнувся, наче вві сні, і його посинілі губи судорожно здригнулися. Він повільно відкрив каламутні, запалені очі і байдужим поглядом обвів присутніх.

Від довгого перебування під казаном, від виснаження і всього пережитого знесилений старий знепритомнів.

Чукчі віднесли Чочоя на руках до нарт. Поки Рале, Тегрет і Каант кололи взяті із стійбища дрова, розпалювали багаття і кип'ятили чайник, Іттиль і бригадир Ятто не відходили від старого. Вони відтерли і відігріли йому долонями похолоділі руки й обличчя, наділи сухі торбази, чижі, кухлянку і малахай. Чочой поступово почав приходити до пам'яті. Ковтнувши гарячого чаю і з'ївши шматок оленячої грудинки, він пожвавішав і повеселів. Набивши люльку запашним тютюнцем, подарованим йому зимівниками-радистами, Чочой тихо усміхнувся. Він озирнувся навкруги, ніби шукаючи чогось і, побачивши казан, що лежав на снігу, підійшов до нього і обняв холодне чавунне днище.

— Спасибі, спасибі, — тремтячим голосом прошепотів Чочой.

Дві великі сльозинки покотились по обвітрених і запалих щоках старого чукчі.