Пригоди Омкая

АНДРІЙКО

При вході в протоку височить чорний скелястий мис. Недалеко від нього в Карське море впадає невеличка тундрова річка. В гирлі цієї річки і стояла хатина мисливця Тимофія Дулепіна.

Тимофій оселився тут незабаром після повернення з Великої Вітчизняної війни. Раніше він проживав на узбережжі Югорського Шару і добував хутрових звірів. Під час війни дружина і діти Дулепіна, евакуюючись, потрапили під вороже бомбардування і загинули.

Прийшовши з фронту, Тимофій не захотів залишатися на старому місці, де все нагадувало йому про трагедію сім'ї. Правління колгоспу дозволило йому переїхати в новий промисловий район, який недавно почали освоювати.

Район на річці був багатий і на песців, і на морських звірів, і на червону рибу — гольця. Всього тут було чимало. Тільки працюй, не лінуйся.

І Тимофій не лінувався. У заметіль і мороз їздив на собачій упряжці в тундру, ставив капкани і ловив песців, влітку стріляв у протоці тюленів, морських зайців, а восени, коли голець після жирування річкою повертався з моря в озеро, Тимофій заготовляв рибу.

Роботи вистачало на цілий рік. Тільки місце було ще глухе, не обжите. Ні з ким поговорити, порадитися. Щоправда, Дулепін мав радіоприймач, але хотілося поговорити з живою людиною. А де вона? Навкруги тундра, горби, сотні озер та море. Рідко хто заходив до Тимофія, особливо довгої полярної ночі. Та й улітку гостей бувало небагато. Хіба що заверне іноді звіробійна шхуна, щоб запастись прісною водою, чи ботик, що потрапив у шторм, заскочить сюди відстоятись у гирлі річки. Навіть судна, які з вантажем йшли на Схід, і ті обминали прямий шлях через протоку. Остерігаючись підводного каміння — валунів, вони круто розверталися біля мису і міняли курс.

— Ех ви, швабри, боїтесь? — гукне, бувало, Тимофій навздогін суднам, махне з досади рукою і піде в хатину.

Зате Тимофій безмежно радів, коли приїжджав до нього на літні канікули шістнадцятирічний племінник Андрійко. Тимофій не знав тоді, як і розважити гостя. Вчив його стріляти гусей на льоту, ходив з ним у тундру шукати свіжі песцеві нори. А коли в норах появлялись щенята, вони носили їм підгодівлю.

Андрійкові подобалась дядькова професія; Особливо захоплювало його полювання на великих морських звірів. Попливуть човном до мису і дивляться, чи не появиться де-небудь вусата голова. Доводилось іноді і страху зазнати. Морське мисливство — справа нелегка, а часто і небезпечна. Все може трапитись. Ледь загаєшся — і не збудешся лиха.

Одного разу пораненого моржа понесло вздовж протоки морською течією на підводне каміння — валуни. А в таких місцях під час припливу і відпливу завжди вир шаленіє, крутить…

Не встигли мисливці опам'ятатись, як їхнього човна втягнуло потоком між валунів, закружляло і перекинуло. Добре, що Тимофій та Андрійко — чудові плавці, і берег близько, а то потрапили б акулам на обід. Та й то, як кажуть, просто пощастило їм, випадково не загинули.

Оті валуни Тимофієві — як сіль в оці. Ні кораблям, ні човнам повз них не пройти.

— Бодай вам, осоружним, усе зле! — лаяв Тимофій валуни.

Зовсім несподівано наприкінці літа в протоку зайшло гідрографічне судно і кинуло якір навпроти Тимофієвої зимівлі.

У цей час Дулепін стояв у човні, навантаженому кілками. З ним був і племінник. Час від часу Андрійко подавав дядькові кілки, а той важкою березовою кувалдою забивав їх у дно річки. Вони будували пліт через річку.

Ця немудра споруда нагадувала собою стіну з півметровими проходами між кілками. Посередині плоту були ворота. Коли йшла риба, в ці ворота спускалась сіть, а її бокові крила натягувались і вертикально притискались до стінки плоту. Стінка, звичайно, не повністю перегороджувала дорогу рибі. В прибережній частині річки залишалась невеличка прогалина, і через неї чимало гольця заходило на зиму в озеро.

Помітивши на рейді судно, Тимофій припинив роботу.

На судні вже тріскотіли лебідки, скрипіли підйомні стріли, грюкали кришки трюмів. Згодом матроси спустили за борт моторний вельбот з карбасами. Почалося вивантаження.

Години через дві на березі громадились дерев'яні балки, товсті колоди, бруси, дошки. Поруч лежали ломи, залізні скоби, болти й білі балони. Осторонь від них стояв у спеціальній упаковці ящик вибухівки з написом: «Надзвичайно небезпечно!»

Ці ящики відразу ж забрав швидкохідний катер і помчав з ними в протоку. Разом із звичайним вантажем судно привезло Дулепіну з факторії продукти: борошно, масло, цукор; з колгоспу — тару, порожні бочки для засолу риби, а також невеличкий моторний човен.

Останній вельбот з кунгасом доставив на берег трактор-тягач з металевими саньми-волокушами. Тягач уже був на ходу. Ледве доторкнувшись до землі, він кілька разів чмихнув, кашлянув і загримів гусеницями. Весь будівельний матеріал почали перевозити трактором на мис.

Як тільки перевозка закінчилась, теслярі взялися будувати маяк. Вони робили на балках різні пази, виступи, вирізи. Потім балки ставили на кам'яний фундамент і скріплювали поперечинами. Для більшої стійкості поперечини прибивали не паралельно одна одній, а навхрест.

Маяк був схожий на зрізану піраміду, на вершині якої містилась площадка, обнесена невисоким дощаним бортиком. На площадці будівельники встановили спеціальну ацетиленову лампу-блимавку. Від лампи йшли до підніжжя маяка металеві трубки, по яких надходив з балонів світильний газ — ацетилен. Запалена лампа-блимавка не перестане світити, аж поки вигорить увесь газ.

Будівельні роботи були закінчені. Начальник по встановленню морських сигнальних вогнів — у форменому кашкеті з золотими ґудзиками — засвітив ацетиленову лампу. Всередині ліхтаря на маяку спалахнуло яскраве, сліпуче світло. У ту ж мить пролунав оглушливий вибух і тріск. Земля здригнулася, наче від болю. Десь під урвищем загуркотіло обвалене каміння…

Вибухи тривали хвилин п'ять. Вода у протоці кипіла, наче у казані. До неба злітали стовпи бризок, морські водорості, глина і величезні уламки розтрощеного підводного каміння. То висаджували у повітря валуни, що перетинали шлях кораблям.

Через кілька днів ділянку було очищено від залишків вибуху, перевірено глибини.

— Ну от і готово, — сказав начальник. — Валунів нема. Протоку очищено. Тепер, при світлі маяка, кораблі і вночі знайдуть її.

— А коли туман? — несподівано спитав Андрійко.

— Тоді інша справа, — розвів руками начальник і глянув на кмітливого хлопця. — Під час туману сигнали подаються сиреною На той рік тут також буде поставлено «туманну» станцію з компресорними установками для запуску сирен.

Начальник поправив кашкета.

— Тепер, товариші, — сказав він, — вдень і вночі кораблі будуть проходити через цю важливу протоку. Наш маяк повинен працювати безперебійно.

Начальник підійшов до Тимофія Дулепіна і попросив наглядати за маяком.

— Маяк цей тимчасовий, дерев'яний і зроблений нашвидкуруч, — пояснив він. — Всяке може трапитись. Зруйнує штормом споруду і розіб'є ліхтар — ось тобі і затримка транспорту. А ще гірше, якщо судно налетить у темряві на прибережну скелю і загине. Ти, Андрію, — усміхнувся начальник Андрійкові, — поки ще не поїхав до школи, також не забувай про маяк, особливо тоді, коли дядька немає. Ти вже, мабуть, комсомолець? От і чудово. Виходить, домовились.

… Наближалась осінь. Сонце скупо, неохоче дарувало людям своє тепло. Почали бешкетувати північні вітри. Часом випливали з-за обрію, наче лебеді, поодинокі крижини.

З кожним днем крижин ставало все більше й більше. Вони підходили до островів і одного разу, з'єднавшись у крижане поле, притислись до берегів, завмерли. Але протока, захищена островами, все ще була вільна від крижин. По ній безперервною низкою повзли каравани кораблів. Вони поспішали до кінця навігації доставити за призначенням свої вантажі.

Чекаючи, коли підійде риба, Тимофій та Андрійко частенько виходили на берег протоки і махали шапками караванам, що пропливали повз них. З кораблів також вітали зимівників, посилали їм у відповідь гудки.

Голець у цьому році з'явився в річці несподівано. Ще не було жодного справжнього заморозку, а вже риба посунула хмарою. Жирні сріблясті гольці плескались біля стінки загорожі, відшукуючи прохід в озеро. Великі і дужі рибини десятками, сотнями перестрибували через перешкоду. Галасливі табуни різноманітних чайок — моївок, поморників, бургомістрів — шугали над річкою, виглядаючи ласу здобич.

Риби вистачало всім. Улов був на диво багатий. Рибалки ледве встигали виймати із сіті гольців і обробляти їх. План уже був давно перевиконаний, а рибі, здавалось, і кінця не буде.

Тимофія радувала здобич, і він, підкручуючи сивіючі вуса, хитрувато підморгував Андрійкові, плескав його по плечу:

— Ну, хлопче, живемо! Тепер і на твою пайку трудоднів півтораста перепаде.

Але все-таки Дулепін з тривогою поглядав на майже порожній мішок з сіллю. Чи ж вистачить? До кінця путини, за всіма ознаками, ще далеко. Ночі стоять темні, рибні. Голець іде без затримки, дружно і весь один в один, наче сьомга: великий, жирний. Жаль втрачати таке добро. Люди засміють.

Поміркувавши, Тимофій вирішив поставити Андрійка біля загорожі, а сам на моторному вельботі вирушив у факторію по сіль.

З від'їздом дядька хлопець зовсім збився з ніг. Йому і відпочити було ніколи. Тільки-но встигне витрусити рибу із сіті, випотрошити і засолити, — дивись, а в сіті знову гольці ходором ходять. Задрімає Андрійко з півгодини на березі біля бочок, плесне на обличчя холодної води, освіжиться — і знову за діло.

Спершу Андрійко побоювався вночі сам їздити до сіті. Вийде хлопець з хатинки на ганок — і сторопіє. Безпросвітна темрява. Нічого не розбереш. Під ногами наче не земля, а чорна безодня. Постоїть, постоїть і повернеться знов у теплу постіль, під ковдру. Але як тільки гляне на блимаюче око маяка, відразу стає якось веселіше, і страх проходить, і сміливості більшає. І Андрійко забув про свою самотність. Бувало, в найглухішу ніч зіпхне плоскодонку і гайда до загорожі по рибу.

Одного разу вночі з моря долинули тривожні гудки. Андрійко здригнувся, глянув на мис і очам не повірив. Маяк погас! Навкруги нависла густа пітьма. «Що з блимавкою? Чому не горить? — не знав, що й думати хлопець. — Може, пальник у лампі несправний? Може, газ не надходить?»

Андрійко згадав начальникові слова і відразу уявив собі, яка небезпека загрожує зараз кораблям. Без маяка не ввійдуть вони у протоку. Будуть кружляти в темряві біля мису, а там берег стрімкий, скелястий, наскочать — ось і нещастя.

Кинувши рибу і сіть, Андрійко повернув човна назад, до берега. У нього промайнула щаслива думка: засвітити ліхтар «летюча миша» і поставити його на площадці маяка. Прибігши до хатини, Андрійко засвітив ліхтар, перекинув через плече дядькову двостволку, засунув у кишеню обривок тонкого дроту — може, пальник маяка забився — і подався на мис.

Дорога до мису була нерівна, кам'яниста і йшла вгору. Ніч також видалась — ні місяця, ні зірок. На небі висіли темні важкі хмари. Навіть із світлом за два кроки попереду не розбереш, що там чорніє: чи то камінь, чи яма, вирита весняними струмками.

Андрійко спочатку квапливо йшов, пильно вдивляючись у чорну пелену ночі, а потім побіг. Після кожного тривожного гудка він біг чимраз швидше.

— Почекайте, почекайте, я ж зараз! — уголос шепотів він кораблям, обливаючись потом.

А ноги вже втомилися, не слухаються. Хлопець от-от звалиться, зачепившись за камінь. В одному місці він упав і мало не розбив ліхтар.

Від хатини до маяка не було і півкілометра, але Андрійкові здавалось, що дорозі нема кін-ця-краю.

Маяк виступив з темряви, немов велетень, — високий, чорний. Андрійко помітив, що на площадці блимнув вогник. Блимнув і погас. Потім ще блимнув, ще, але не від протоки, а від тундри.

— Пальник, пальник забився, — намацуючи в кишені дріт, бурмотів засапаний хлопець.

Ось і маяк.

Поставивши рушницю біля будки з балонами, Андрійко швидко поліз на площадку маяка. Сходи були незручні: стрімкі, вузькі і з поворотами. Лізти доводилось боком, зігнувшись.

Ноги раз у раз зривались із східців, ліхтар чіпляв за бокові дошки, так і дивись скло розіб'єш. А гудки не замовкають, ревуть…

У морі, наче світляки, в різних місцях мерехтять червонуваті вогники кораблів. Багато їх зібралось, а ввійти в протоку не можуть: темно.

За другим поворотом сходи стали ще стрімкіші. Коли б зупинитися, відпочити хоч трішечки! Та хлопцеві не до відпочинку. Ковтаючи повітря, він видирався все вище й вище. Далі ще один поворот, ще східців сім-вісім.

Андрійко вискочив на площадку і остовпів. Кожух! Хтось у величезному вивернутому кожусі заступив собою світло маяка і стоїть на весь зріст…

Хлопець від подиву розкрив рот і ліхтар з рук випустив, а в очах замерехтіло: здоровенний білий ведмідь! Хижак відскочив до сходів і обернувся. Він злякано облизувався, чвакав і вороже поглядав на непроханого гостя.

Андрійко втягнув голову в плечі, тремтить увесь, дихнути боїться. Все переплуталось. У вухах дзвенить, шумить. Куди тікати? Звір загородив дорогу до сходів і ось-ось кинеться на нього. Від самої думки про це Андрійкові морозом сипонуло за спиною і чоло зросило потом. Він ще постояв так якусь секунду, потім присів і, не зводячи з ведмедя очей, ледь-ледь позадкував і шмигонув за ліхтар маяка. Яскраве світло до болю різонуло Андрійкові очі. Він припав до підлоги і несподівано побачив розкидану по площадці рибу! Гольці були випотрошені, у місцях розрізів блищала при світлі нерозтала сіль.

Андрійко знав з розповідей мисливців, що нерідко ведмеді ховають свою здобич на високих стрімких скелях, крадуть м'ясо на складах, піднімаючись туди по сходах.

Хлопець мало не заплакав з горя: йому жаль стало риби. Найкращий, добірний голець! Що тепер скаже дядько? Адже він так радів з цієї здобичі. Напевне, цей ненажера все повитягував з бочок. Бодай він луснув, чорт!

Андрійко схопив одного великого сріблястого гольця, поклав його біля себе, потім другого, третього. Забувши про небезпеку, хлопець повзав на колінах по підлозі і збирав порозкидану рибу, складав її на купу.

Раптом хижак глухо забурчав, заворушився біля сходів, а потім як ревне і одним стрибком підскочив до ліхтаря маяка. Він уривчасто дихав, маленькі пронизливі очі звіра налилися кров'ю, нижня губа тремтіла. «Смерть!»—промайнуло в Андрійковій голові. Облишивши рибу, він кинувся до борту, перевалився через нього, вчепився за дошку і завмер.

Ведмідь підійшов до риби, обнюхав її і притис лапою. Велетенська туша звіра закрила світло маяка.

З моря знову пролунали тривожні сигнали.

Андрійко швидко спустився на край другої дошки і почав намацувати носком чобота точку опори. У нього визрів план — злізти з маяка по рушницю і вбити або прогнати ведмедя з площадки. Одначе перекладини були далеко, ноги не доставали до них, а стрибнеш на землю — розіб'єшся.

Андрійко напружено шукав виходу. Шорсткі пруги дощок боляче різали пальці. В долоні впилися тонкі гострі скабки. Зціпивши зуби, хлопець не здавався, терпів. Він придумував спосіб прогнати хижака від світла.

Нарешті, зібравши сили, підтягся до рівня верхньої дошки, зірвав з голови шапку-вушанку і замахав нею в повітрі. Це зацікавило ведмедя. Він підвів голову, втягуючи ніздрями повітря, рушив до борту. В цю мить шапка, пролетівши повз нього, впала біля спуску з площадки. Хижак, очевидно, прийняв шапку за нерп'ячий ласт, до них, як відомо, ведмеді дуже ласі, і кинувся до шапки. Андрійко скористався з нагоди. Він переліз через борт, схопив одного гольця, потім ще й ще і почав кидати їх за борт площадки.

Звір зупинився, прослідкував, куди полетіла риба, і, круто повернувшись, рушив до виходу. Довго ще було чути, як клишоногий сопів і кректав, спускаючись стрімкими, незручними сходами.

Маяк знову почав працювати. Яскраві промені ацетиленової лампи розтинали нічний морок.

Андрійко тільки зараз відчув страшенну втому в усьому тілі. Він ледве стояв на ногах. Так всього й трясло від пережитого. Голова йшла обертом, на очі наверталися сльози. Спершись на борт, він якусь мить стояв нерухомо, знесилений. А в морі живі вогники один за одним повільно повзли до протоки.

На душі в Андрійка зробилось легко, він усміхнувся. Але від думки, що звір може повернутися на площадку перевірити, чи не залишилась тут риба, він знову занепокоївся. Ведмідь не виходив у нього з голови.

Спускаючись сходами, хлопець раз у раз поглядав униз: чи не там страхітливий звір. Він лаяв себе за те, що не взяв з собою на площадку двостволки.

На останньому повороті Андрійко зупинився. Ще залишилося пройти східців п'ять-шість. Широким колом лежала на землі бліда тінь маяка. Валялись обрізки дощок, цурки, обаполи. Біля підніжжя маяка лежали кам'яні кругляки, плити, щебінь — вони залишилися від будівництва фундаменту. — Куди ж подався ведмідь? — тихо шепотів Андрійко. — Чи не забрався вже знову до повітки по нову здобич? А може, де-небудь тут бродить…

Трохи згодом прокричала на сусідньому озерці горласта гагара, пискнула спросоння на скелі за мисом чайка — і знову тиша. Але що це? Начебто біля річки, у напрямі хатини, щось тріснуло. От і знову затріщало…

— Так і є! — насторожився Андрійко. — Ведмідь. Це він, він! У повітці бочки, клятий, ламає!

Майже стрімголов скотився хлопець із сходів і просто до будки, де стояла заряджена кулями рушниця. З-за будки, наче привид, виринув хижак з рибиною в зубах і став на задні лапи. Захоплений зненацька, Андрійко все-таки встиг схопити рушницю, і за якусь мить ведмідь лежав розплатаний біля маяка, убитий майже впритул.

… Тепер Андрійко вже дорослий, і не учень сьомого класу з міста Нар'ян-Мара, і не Андрійко, а Андрій Вікторович, студент-біолог Ленінградського університету. Коли я приходжу відвідати його, насамперед зупиняюсь перед величезною шкурою білого ведмедя, що висить на стіні над ліжком.