Пригоди в повітрі

МУРКАЛО І БІЛОЧУБ

Дівчина в шкіряному шоломі відчинила двері й зупинилась на порозі. Сірі очі метнули погляд по кімнаті. Вона побачила на столі перекинутий графин. На підлозі валялись черепки розбитої тарілки. З етажерки поскидано книги, і вони, розтріпані, валялись по всій кімнаті.

— Муркало! — грізно гукнула дівчина і рвонулась вперед.

Великий сірий кіт з тигрячими вусами, піднявшись на задні лапки, плигав з етажерки вгору, до стелі. Там у кутку причаїлась птиця. То був невеликий чорний голуб з білим чубом і блискучими очима.

Голуб рвонувся вгору від кота і долетів майже до середини кімнати. Далі його не пускав мотузочок, яким він був прив'язаний за ніжку до етажерки.

— Білочуб! — злякано крикнула дівчина і, схопивши лінійку для рисування, кинулась виручати голуба.

Сполоханий кіт-напасник кинувся навтіки. Він пролетів над столом і, хоч не мав крил, але, наче птах, вилетів у відчинену кватирку.

АЕРОСТАТ

Дівчина та була Гандзя Голубка. Птиця — її улюблений поштовий голуб Білочуб. Напасник Муркало, що заліз до кімнати, належав хлопцеві Гарикові.

Сімнадцятирічна Гандзя захоплювалась повітроплавством. Останнім часом вона допомагала обладнувати новий аеростат. Керував тим аеростатом льотчик-повітроплавець Кучерявий. Після перших вдалих спроб він збирався в довгочасний політ, маючи на меті наукові спостереження. З ним мав летіти геофізик Гуттаг.

На сьогодні призначили виліт.

Зачинивши кватирку, Гандзя поспішила на аеродром.

Аеростат був уже готовий до підйому. В повітрі ледве погойдувався велетенський м'яч. Міцний канат ще притримував його біля землі.

Льотчик, не зважаючи на літній день, одягнений був у шкіряне пальто на хутрі. Він наче збирався на полюс. Ближчі друзі прийшли його проводити. Серед них був Гандзин одноліток Янко. Він — один з кращих учнів професора Гуттага.

Гандзя зітхає, що не їй першій доведеться летіти. В руках у неї клітка. В клітці — три голуби. Серед них маленький Білочуб.

Дівчина подає Кучерявому клітку з голубами.

— Ось вам мої поштарі, — каже вона.

— У нас радіо, — відповідає пілот.

А ви все-таки візьміть. Ви пошлете мені листа голубиною поштою.

У ВИСОЧІНЬ

До аеростата підбіг Янків приятель Гарик.

— Товаришу Кучерявий, — задихаючись від швидкого бігу і хвилювання, прохрипів Гарик, — нещастя! Автомобіль професора Гуттага зіткнувся з грузовиком. Професора відвезли до лікарні непритомного.

Всі стривожено обступили хлопця, що приніс ту звістку. Пілот нахмурився і хвилину мовчав. Потім звернувся до начальника авіаклубу.

— Що ж, полечу один. Дуже шкода, що немає професора, бо сам я не зможу зробити всіх спостережень, які він намічав. Але виліт відбудеться.

— Я лечу з вами! — крикнув Янко. — Я зможу де в чому замінити свого вчителя професора Гуттага.

Саме в цей час Гандзя помітила біля аеростата сірого кота. Це був Муркало. Дівчина замахнулась на нього. Кіт злякався і плигнув просто в гондолу. Але там на нього замахнувся Янко, і Муркало кинувся на сітку, що з'єднувала гондолу з аеростатом. Він швидко видряпався наверх.

— Відходьте, відходьте! — загукали розпорядники. Робітники відпустили канати, що притримували аеростат, і повітроплавці опинились у повітрі.

МУРКАЛО ЛІЗЕ В ГОНДОЛУ

— Ми піднялись на шість кілометрів над землею. Нас несе на північний схід. Мороз двадцять градусів, — обмінювались спостереженнями Кучерявий і Янко.

Внизу під ними виднівся ліс. Він скидався на кущики трави. Праворуч розлилося озеро. Ліворуч лежало місто.

Кучерявий підтримував зв'язок з землею по радіо. Він повідомляв, де знаходиться аеростат.

Минуло дві години, як вони летіли. Обидва почували себе чудово, не сподіваючись ніяких неприємностей. А неприємності вже чекали на них.

Вони не могли бачити, що зверху на аеростаті сидів Муркало, який тремтів від холоду і збирався злазити вниз.

Випустивши кігті, жалібно нявкаючи, він поліз.

Ніхто не бачив, як це сталося. Але радіо було попсоване Муркалом, коли він падав, зірвавшись з сітки. З переляку кіт заметався по гондолі і вискочив на борт. В останній момент він учепився за довгий мотузок, що звисав з гондоли.

Радіозв'язок було перервано.

Янко помітив під гондолою кота, і обурені повітроплавці витягли його в гондолу.

— Що ж, будемо одсилати першого листа голубиною поштою, — сказав Кучерявий.

ОРЕЛ ШУКАЄ ЗДОБИЧІ

Степовий орел знявся в піднебесся. Він плив у повітрі, наче планер, розпластавши величезні крила. Махнувши ними, він одразу підносився на десяток метрів.

Гострими маленькими очима орел озирав низину на багато кілометрів навколо. Хижак шукав здобичі. Кожну мить він готовий блискавкою впасти на куріпку чи зайця і підняти їх під хмари.

Раптом орел помітив чималого птаха, що летів на південний захід. То поштовий голуб ніс першого листа з аеростата. Тим листом повітроплавці сповіщали, що в них попсовано радіо, та над якою місцевістю вони пролітали. Листа прикріпили голубові до ніжки. І хоч лист був не важкий, але утруднював літ. Голуб помітив напасника і, намагаючись сховатись, знижувався до землі. Орел не зводив з нього очей. Ще більше розправивши крила, птах-мисливець ринув униз.

Крилатий поштар встиг лише жалібно вуркнути, як опинився в орлячих пазурах.

БУРЯ

Порив вітру шарпнув аеростат убік. Повітроплавці відчули той поштовх і стривожено перезирнулись.

Вітер дужчав. По небу повзли хмари. Погода швидко гіршала. Внизу розлігся ліс, і Кучерявий знав, що це дуже незручне місце для спуску.

Вітер все сильніше й сильніше кидав аеростат. Його пориви набирали шаленої сили, швидкість перебільшувала сто кілометрів на годину. Повітроплавці помітили, що аеростат знижується. Незабаром вони вже були на висоті півтори тисячі метрів над землею.

— Викидай баласт! — скомандував Кучерявий.

Янко скинув усі мішечки з піском, які висіли під гондолою. Аеростат трохи піднявся.

В цей час чорні хмари облягли все навколо. Блискавка вогняною пружиною перетяла небо. Могутній удар грому покотився в хмарах з такою силою, ніби велетенські скелі скочувались з гір. Сипнув дощ і перетворився в таку зливу, що, здалось, море піднялось на небо і, продірявивши хмари, падало на землю.

ДЕ АЕРОСТАТ?

Радіостанція не мала повідомлень з аеростата. Друзі повітроплавців непокоїлись. Ніхто не знав, де аеростат. Ніхто не міг сказати, що сталося з повітроплавцями.

Несподівано налетіла буря, і ще більша тривога охопила друзів Кучерявого і Янка.

Буря лютувала над містом, полями й лісами. Шалений вітер ламав дерева, зривав дахи. Цілу ніч здригалася земля від розкотистих вибухів грому.

Ранком дощ ущух, і тільки над обрієм піднялося сонце — зникли пошматовані хмари. Під сонцем горіли дощові краплі на травах і деревах. Сонце зазирало в калюжі й радісно усміхалось співам птахів, гудінню бджіл.

Ранком у віконце до Гандзі постукав голуб. Це був поштар із звісткою від повітроплавців.

Минуло ще два дні, але відомостей від повітроплавців більше не надходило.

НІЧНИЙ ПОЛІТ

Ні під ногами, ні над головою нічого не видно. Навколо темрява. Вітер обсипає дощем. Навколо мокро й холодно. Часом блискавка проріже темряву і освітить на мить дощову стіну, що затуляє землю.

Десь у повітрі бовтається аеростат. Але чи високо? На це питання точно не могли б відповісти самі повітроплавці. В темряві земля наче провалилась у безодню. Можливо, що вони летять зовсім низько. На жаль, не можна звіритись приладам, бо через дощ вони показують неправильно.

В темряві неможливо навіть визначити, в якому напрямі їх несе. На північ? На південь? На схід? На захід?

Хто знає, де вони опиняться завтра. Лише годинник показує, що минуло півночі. Незабаром світанок. Але. хвилини повзуть безконечно. Кожну мить аеростат може вдаритись об землю, об якусь будівлю або впасти на дерева в лісі.

Кучерявий і Янко мовчки сидять у гондолі, вкрившись ковдрами, притулившись один до одного. Хлопець обгорнув клітку з Білочубом. Муркало заліз льотчикові під полу шкіряного пальта.

Льотчик думає про те, що аеростат набрякає під дощем, важчає і, мабуть, знижується.

НАД МОРЕМ

Розвиднялось. Дощ перестав. Хмари клаптями повзли по небу. Внизу, нижче хмар, повільно пролітав аеростат.

Янко спав. Біля його грудей дрімав Білочуб, прикритий ковдрою.

Кучерявий вдивлявся вниз. Він хотів дізнатись, чи високо аеростат над землею. Ось уже зовсім розвиднилось, і здивований повітроплавець побачив не далі як за триста метрів під собою хвилі.

Буря занесла їх далеко, і тепер вони летіли над морем.

Але найстрашніше було те, що кожної хвилини аеростат знижувався на один-два метри. Якщо він спуститься на море, то повітроплавці загинуть.

Минув час. Уже сонце піднялось над обрієм. Освітлені сонячним промінням, здавалось, веселіше шуміли хвилі. Прокинувся Янко і радісно усміхнувся сонцю. Біля хлопця терся Муркало і ласо позирав на Білочуба.

Янко підвівся і став край гондоли. Здивовано він оглянувся навколо. Не далі, як на двадцять — тридцять метрів під ними хвилювалося море. З тривогою хлопець звів очі на Кучерявого. Той у відповідь бадьоро усміхнувся.

— Викидай все з гондоли! — скомандував Кучерявий.

В море полетіли харчі й одяг. Аеростат на кілька десятків метрів піднявся вгору.

ВИЛІТ БІЛОЧУБА

Невеличкого вітру вистачило на те, щоб аеростат долетів до берега. Дно гондоли торкнулось морського піску. Першим з гондоли вискочив Муркало. Він пробіг кілька кроків, сів і почистив собі лапкою ніс.

Кучерявий потягнув клапан і випустив з аеростата газ.

Повітроплавці опинились на невеличкому острові серед невідомого їм моря. Острів був пустинний. На ньому не росло жодного деревця. Не видно ніяких тварин. Надходив вечір.

— Що ж ми тут робитимемо? — спитав Янко.

— Треба довідатись, де ми, потім випустимо Білочуба, складемо аеростат і чекатимемо на допомогу.

— А як ми довідаємось, що це за острів?

— Скоро на небі з'являться зорі. Мені лише побачити Полярну зірку. Хоч я й дуже поганий астроном, але за допомогою кутоміра визначу приблизно, на якій ми паралелі.

— Виявляється, що повітроплавцеві треба й астрономом бути?

— Так само, як і мореплавцеві.

Другого дня вранці Кучерявий написав таку записку:

Повітроплавець передав записку Янкові. Хлопець прикріпив її до ніжки Білочуба. Потім підняв голуба і випустив у повітря.

Муркало підплигнув над землею, люто облизався і жадібно стежив, як Білочуб здіймався у височінь.

ПРОТИЛЕЖНИМ ШЛЯХОМ

Знавці розповідають про випадки, коли поштові голуби приносили пошту за шістсот кілометрів. Білочубові треба було пролетіти більше ніж шістсот кілометрів. Але головною перешкодою для його польоту був нічний ураган. Голуб, як і люди, не міг вночі визначити напряму, в якому їх ніс вітер.

Білочуб летів на схід. І з кожною хвилиною він віддалявся і від острова і від своєї домівки. Голуб летів не в тому напрямі. Вже багато годин він бачив під собою тільки море. Вода, вода і вода. Ніде сісти відпочити.

Біля полудня поштар звернув ліворуч. Часом він повертав голову, і в стривожених очах з'являлось бажання повернути назад до острова. Але він летів далі. Його підбадьорила чайка, що з'явилася вдалині, хоч вона швидко й зникла.

Надходив вечір. Сонце спускалось на море. І в цей час на обрії Білочуб помітив берег. Напружуючи останні сили, голуб поспішав туди. Смеркало, коли він спустився на гарячий пісок. Вздовж моря тяглася кам'яниста пустиня.

НА ОСТРОВІ

Сонце пекло нестерпно. Гарячий пісок обпікав ноги. Здавалось, що повітря виходило з великої печі, а під ногами ніби дротинки, розжарені електрикою.

Кучерявий і Янко сиділи в морі, голови їх були обмотані сорочками. Вони схудли і засмагли. Другий день друзі голодували. Сьогодні, крім голоду, дошкуляла ще й спрага. Сонце висушило дощову воду в калюжах.

Довго ходили вони по острову, вишукуючи, чи не залишилось де води.

Нарешті льотчик знайшов малесеньку калюжку і набрав з неї дві склянки води. Щоб не так хотілося пити, вони пробували сидіти в морі. Але морський простір ще більше розпалював спрагу.

Пили воду по черзі ковтками. Тієї води могло їм вистачити лише на кілька годин. Кучерявий, перемагаючи спрагу, непомітно од Янка старався зовсім не пити.

— Допомога скоро прибуде, — підбадьорював він хлопця. — Наш Білочуб уже, мабуть, добрався до Червоностава.

БІЛОЧУБ ЛЕТИТЬ ДАЛІ

Голуб прокинувся, почувши шарудіння. Уже світало. — За кілька кроків від нього рухався якийсь мотузок. Стривожена птиця змахнула крилами і знялась у повітря. Край мотузка з шипінням звівся вгору. То була отрутна піщана гадюка, що жила в цій пустині.

Білочуб полетів понад берегом в напрямі на північ.

Вже високо піднялось сонце, нагріваючи море й пустиню. А крилатий поштар усе летів, не бачачи змін у краєвиді. Ліворуч — водяна пустиня. Праворуч — пустиня кам'яниста.

Та от над морем пролетіло кілька чайок. Іноді з морських хвиль виплигувала риба. Але навколо все той самий краєвид.

Вдалині, високо в повітрі з'явилась чорна крапка. То був морський сокіл, великий розбишака, що полює на рибу і птахів. Білочуб не помічав його, але сокіл помітив голуба.

Хижак махнув крилами і полетів навперейми голубові. Він підіймався вгору, щоб, залишаючись непомітним, блискавично кинутись на здобич.

ПОСТРІЛ З ЛІТАКА

Над пустинею пролітав літак. Вдалині синіло море. Впевнено гуділи мотори. Коли люди висували з літака голови, у вухах свистів вітер. Вони швидко перетинали пустиню.

Колись місяць треба було їхати верблюдами через пустиню. В безводних пісках гинули люди та їх верблюди. А тепер той самий шлях пролітали за один день.

Механік штовхнув пілота і показав униз. Пілот глянув і побачив, як від моря, їм назустріч, летіло два птахи. Один наздоганяв другого. Хижак гнався за здобиччю. Чорний птах, що тікав, летів у напрямі до літака. Літак і птах-утікач зближались. Пілот зацікавився цим полюванням і, скільки міг, зменшив швидкість літака.

Хижак кинувся на втікача, але промахнувся. Він знову піднявся вгору, щоб кинутись удруге. Втікач майже зрівнявся з літаком.

Бортмеханік висунувся з кабіни, не зважаючи на рвучкий вітер. Він побачив, як хижак знову ринув на втікача. Механік помітив, що той втікач був схожий на голуба. Голуб шмигнув під літак. Сокіл пролетів повз нього і не дістав його. Голуб з'явився по другий бік літака і, змучений, спустився на фюзеляж.

Хижак зухвало кинувся туди. Але куля, випущена рукою механіка, вбила його. Сокіл, кружляючи, падав униз, у пустиню.

ЛИСТ

Льотчик зацікавився врятованим птахом. Передавши керування літаком механікові, він висунувся з кабіни. Перед ним був красивий чорний голуб з білим чубом. Уважно оглядаючи птаха, льотчик помітив, що до його ніжки щось прив'язано.

— Це поштовий голуб! — скрикнув льотчик. — Але звідки він тут?

Шум моторів заглушав голос.

Льотчик повернувся в кабіну і написав механікові записку: «Стеж за голубом. Зараз підем на посадку». Він забрав керування до своїх рук.

Враз гуркіт моторів затих. Лише свистіло повітря, розрізуване пропелером. За кілька хвилин літак стояв у пустині. Білочуб, одлетівши сотню кроків від нього, сів на камені.

Пілот кинув птахові хлібних крихот, і стомлений голуб довірливо наблизився до нього. Механік, що стояв поруч, швиденько нахилився і схопив крилатого поштаря. Зараз же він зняв з його ноги записку.

Через кілька хвилин літак знов був у повітрі. Пілот скерував його на море. Біля механіка сидів у нашвидку зробленій з кошика клітці Білочуб. Він спочивав. Літак, розвиваючи найбільшу швидкість, летів над морем. Пілот вдивлявся в обрій, розшукуючи острів.

ДЕ ПОВІТРОПЛАВЦІ?

Літак підлетів до острова. Пілот помітив на березі гондолу аеростата. Там було зручне місце для посадки літака. Людей пілот не бачив. Він посадив літак біля гондоли.

Льотчики оглядали острів. Поблизу гондоли лежав одяг. На піску виднілись сліди ніг.

Механік, що мав сильний голос, загукав, але ніхто не відгукувався.

— Потонули в морі? Чи попливли на човні? — здивувався пілот.

Вони пройшли по острову, але ніде нікого не побачили.

— А це що? — спитав механік.

Він показав на сірого кота, що виглядав з-під однієї скелі.

Обидва підійшли ближче. Кіт, нявкаючи, наблизився до них.

Пілот глянув під скелю. Там, у розколині, лежало двоє людей: дорослий і юнак. Рука юнака стискувала вогку хустинку, яку він поклав дорослому на губи. Дорослий лежав нерухомо. Юнак ледве ворушив губами.

Того дня була велика радість у Гандзі. Гарик вбіг до її кімнати з телеграмою в руці.