Принц і злидар

ПАРАДНИЙ ОБІД

Наближався час обіду, але, дивна річ, це мало турбувало Тома й зовсім не лякало. Ранішні події надали йому віри в себе. Він, наче маленьке кошеня, що потрапило на чуже горище, за якісь чотири дні так добре обжився в незнайомому оточенні, як доросла людина не обжилась би й за цілий місяць. Це яскравий приклад, як легко діти звикають до нових обставин.

Скористуємося з нагоди і, поки Тома вбирають у пишні шати, заглянемо до бенкетного залу. Це величезна кімната з позолоченими колонами й пілястрами, з чудовими малюнками на стелі й стінах. Коло дверей непорушно, наче статуї, стоять високі, стрункі гвардійці мальовничо одягнені, з алебардами в руках. На високому балконі, що в'ється довкола залу, влаштувались музиканти і юрба громадян з дружинами в святкових убраннях. Посеред залу на підвищенні стоїть стіл Тома.

А тепер дамо слово стародавньому літописцеві. «До залу входить камердинер з жезлом у руці, за ним ще один із скатертю. Обидва шанобливо опускаються на коліна, потім розстилають скатерть і, вклонившись ще раз, виходять. Далі з'являються ще двоє слуг; один з них несе жезл, а другий — сільницю, тарілку й хліб. Ці теж стають навколішки, потім ставлять принесене на стіл і виходять такою ж церемонією, як і перші. Нарешті входять двоє розкішно вбраних вельмож, і в одного з них у руці великий ніж; вони тричі граціозно падають ниць, потім наближаються до столу й натирають ніж хлібом з сіллю з такою глибокою пошаною, неначе тут сидить сам король.

Тільки-но закінчується урочисте готування до королівського обіду, як здалека по лунких коридорах доноситься звук сурми й невиразний вигук: «Король іде! Дорогу його величності найяснішому королеві!» Ці звуки раз у раз повторюються, линуть усе ближче й ближче і, нарешті, вже зовсім коло нас гримить військовий марш й лунає дзвінкий крик: «Дорогу королеві!» У ту ж хвилину в дверях з'являється блискуча процесія і поважно входить в зал.

Хай далі нам розповість літописець.

«Спереду йдуть вельможні люди, барони, графи, кавалери ордена Підв'язки, всі в розкішних шатах із непокритими головами; далі канцлер між двома сановниками, — один з них несе королівський скіпетр, другий — державний меч лезом догори в червоних піхвах, цяцькованих золотими ліліями, — а тоді вже сам король, його стрічають громовим салютом дванадцять сурм і безліч барабанів, а на балконі всі підводяться з вітанням: «Хай живе король!» За королем іде його почет, а праворуч та ліворуч почесна варта з п'ятдесяти охоронців з позолоченими топірцями в руках».

Усе це було дуже приємно й гарно. У Тома радісно билося серце, а в очах так і грали веселі вогники. Кожен його рух був дуже граціозний, тим більше, що, зачарований пишним видовищем, він не думав, як поводитись; та воно й важко бути незграбним у майстерно пошитому чудовому вбранні, коли вже трохи звикнеш до нього. Пам'ятаючи поради графа Гертфорда, Том на вітання відповів ледве помітним нахилом голови й милостивими словами: «Дякую тобі, мій добрий народе».

Він сів до столу, не знявши капелюха. Це вийшло в нього цілком природно, бо їсти в головному уборі — єдиний звичай, спільний і для королів і для таких злидарів, як Кенті; навіть щодо давності цієї традиції ні ті ні другі не мають жодних переваг. Вельможі, що супроводжували короля, лишаючись з непокритими головами, згуртувалися в кілька мальовничих груп.

Під звуки веселої музики ввійшли лейб-гвардійці — «старанно підібрані, найвищі станом і наймогутніші люди Англії». Але про це хай краще нам розкаже літописець.

«З'явилися лейб-гвардійці, з непокритими головами, в червоному убранні з золотими трояндами на спинах. Вони то виходили, то входили, приносячи щоразу на тарілках різні страви. Усі ці страви приймав один з придворних і ставив на стіл, а королівський спробник давав кожному

З лейб-гвардійців покуштувати страву, яку той приніс, щоб перевірити, чи немає в ній отрути».

Том чудово пообідав, дарма що сотні людей не зводили очей з кожного куска, який він клав собі в рот, стежили з такою гарячковою цікавістю, наче то була не страва, а вибухова речовина, що от-от мала розірвати його на шматки. Том не поспішав і ні трохи не втомлював себе, чекаючи, поки хтось стане перед ним навколішки й зробить за нього все, що треба. Крізь іспит він пройшов, ні разу не схибивши, з блискучим, нечуваним тріумфом.

Коли обід, нарешті, скінчився і Том, оточений блискучим почтом, рушив із залу під веселі звуки сурм та громові вітання, він подумав, що хоч обідати публічно й не така вже легка штука, він усе ж ладен був би так обідати по кілька разів на день, аби тільки відкупитися таким способом від інших, куди прикріших обов'язків королівського сану.