Принц і злидар

УСПІХИ ТОМА

Поки справжній король, одягнений у дрантя, напівголодний, зацькований геть усіма, як божевільний і обманщик, блукав по країні, поки він зносив знущання й глум бродяг, поки сидів разом із злодіями та вбивцями в тюрмі, мнимий король Том Кенті втішався зовсім іншим життям.

Коли ми бачили його востаннє, він тільки-но почав знаходити принаду в королівській владі. З кожним днем принада ця ставала яскравіша, і кінець кінцем усе життя його стало приємним і осяйним, як сонячне проміння. Страхи його минули; сумніви розвіялися; ніяковість зникла й натомість прийшла спокійна впевненість. Паж для биття був йому невичерпним джерелом корисних відомостей.

Коли йому хотілося погратися чи поговорити, він запрошував до себе леді Елізабет та леді Джен Грей, а коли їх товариство набридало йому, він відпускав їх з таким виглядом, наче для нього це була цілком звичайна річ. Він навіть анітрохи не соромився, коли принцеси на прощання цілували йому руку.

Тепер йому подобалося, що його з такими церемоніями укладають спати, подобався складний і врочистий ритуал ранішнього одягання. Він почував горде задоволення, коли йшов обідати в супроводі блискучих сановників та охоронників; він так пишався своєю почесною охороною, що навіть наказав подвоїти її, тобто збільшити до ста чоловік, йому любо було прислухатися, як по довгих коридорах лунали сурми й вигуки герольдів: «Дорогу королеві!»

Він навіть набрав смаку до засідань ради в тронному залі і здавався собі чимсь більшим, ніж звичайний автомат, що повторював слова лорда-протектора. Він полюбив приймати знатних послів з їх пишними почтами й вислухувати дружні привітання від могутніх монархів, які називали його «братом». О, Том Кенті з Смітного двору, який та щасливець!

Він захоплювався своєю розкішною одежею й замовляв ще нову. Він знайшов, що чотирьохсот слуг для нього мало, і потроїв їх число. Лестощі упадливих придворних були милі для його слуху, як солодка музика. Він лишився добрим і лагідним заступником усіх пригноблених і нещадно боровся проти жорстоких законів; але, відчувши себе ображеним, умів обдарувати якого-небудь графа, ба. навіть герцога, таким поглядом, що в того аж кололо в п'ятах. Одного разу, коли його «сестра», люта святоша Мері, здумала доводити, що він робить нерозумно, милуючи стільки людей, яких слід було б кинути в тюрму, повісити або спалити, і нагадала, що при їхньому найяснішому покійному батькові у тюрмах іноді сиділо зразу понад шістдесят тисяч ув'язнених і що за його славне королювання скарано на смерть сімдесят дві тисячі злодіїв та розбійників, — хлопець спалахнув величним гнівом і повелів їй іти до своїх покоїв та молити бога, щоб він вийняв у неї з грудей камінь і вложив туди людське серце.

Але невже Том Кенті ніколи не турбувався про нещасного маленького принца, який поставився до нього так лагідно і з таким запалом кинувся до палацової брами помститись за нього над зухвалим вартовим? Звісно, турбувався, його перші дні й ночі в палаці були отруєні болісними думками про зниклого принца; він тоді щиро бажав, щоб принц повернувся й відновив себе в законних своїх правах. Але час минав, принц не повертався; Том дедалі більше піддавався чарам свого нового життя і помалу образ зниклого безвісти маленького монарха стирався з його свідомості. А коли іноді принц і випливав у нього в пам'яті, то тільки як небажаний привид, бо Томові тоді ставало ніяково й соромно.

Про свою нещасну матір та сестер Том теж забув. Спочатку він сумував за ними, тужив, дуже хотів їх бачити, а потім якось заспокоївся й на саму думку, що вони колись з'являться до нього, обідрані й брудні, зрадять його своїми поцілунками й потягнуть з трону знов назад у нужденну діру, на голод і злидні, він аж холонув з жаху. Кінець кінцем вони зовсім перестали бентежити його, і він був дуже радий, бо коли перед очима в нього ставали їхні скорботні, повні німого докору обличчя, він здавався собі мерзеннішим за все на світі.

Опівночі дев'ятнадцятого лютого Том Кенті мирно заснув у розкішному ліжку в палаці, серед королівської пишноти, під охороною вірних васалів, почуваючи себе цілком щасливим хлопцем, бо завтра його мали урочисто коронувати на короля Англії. А з ту саму годину справжній король, Едуард, голодний, стомлений, змучений довгою подорожжю, в подертій під час вуличного бойовища одежі, стояв затиснутий у юрбі народу, що з гострою цікавістю стежила за метушнею робітників, які поралися коло Вестмінстерського абатства, закінчуючи готування до коронації.