Принц і злидар

ЖЕРТВА

Тимчасом Майлзові набридло ув'язнення і бездіяльність. Коли, нарешті, настав день суду, він був дуже задоволений і сказав, що радий буде всякому вирокові, аби тільки не сидіти більше в тюрмі. Але він помилився. Коли його визнали за «буйного бродягу» і присудили виставити на дві години до ганебного стовпа за напад на господаря Гендонського замка, він мало не збожеволів від люті. На його заяву, що він рідний брат обвинувача і законний спадкоємець титулів і маєтностей сера Річарда, суд не звернув ніякої уваги, наче ця справа недостойна була й розгляду.

По дорозі на майдан, де Гендон мав відбути кару, він лаявся й грозився, але ніщо не помогло. Поліцаї силоміць тягли його, та ще й частували стусанами за непокірливість.

Король не міг пробратися крізь натовп і змушений був іти далеко позаду, відірваний від свого доброго друга. Самого короля теж мало не присудили забити в колодки за приятелювання з підозрілою особою, але, зваживши на його літа, відпустили, обмежившись лише доганою та застереженням. Коли юрба, нарешті, спинилася, він гарячково заметушився, силкуючись продертися вперед, і після довгих спроб це йому вдалося. Коло ганебного стовпа, під градом насмішок та знущань жорстокої юрби, сидів у колодках його нещасний рицар — вірний охоронник короля Англії! Едуард чув, коли читали присуд, але й наполовину не зрозумів тоді його значення. В міру того, як він усвідомлював всю глибину цієї нової образи, заподіяної його королівському санові, у ньому розгорався гнів. Раптом у повітрі пролетіло яйце й розбилось об щоку Гендона; юрба зареготала. Тоді, не тямлячи себе від люті, король підскочив до стовпа й накинувся на чергового поліцая.

— Яка ганьба! — гукнув він. — Це мій слуга — негайно відпустили його на волю. Ти знаєш, хто я? Я …

— Мовчи, мовчи! — злякано крикнув Гендон. — Ти погубиш себе! Не слухайте його, він божевільний!

— Заспокойся, чоловіче, я й не думав слухати його; та от провчити його трохи не вадить, — відповів поліцай і, повернувшись до свого помічника, сказав: — Дай он тому малому дурневі разок покуштувати канчука, щоб знав надалі, як себе тримати.

— А ще краще всипати півдюжини, — порадив сер Г'ю, під'їхавши подивитись на муки брата.

Короля схопили. Він навіть не опирався, паралізований думкою про нечувану образу, яка загрожувала його священній особі. Історія Англії вже була заплямована повістю про те, як одного з її королів били батогами, і Едуарда пойняв нестерпний жах, що і про нього впишуть літописці таку ганебну сторінку. Він потрапив у тенета, і порятунку не було. Доводилося або знести кару, або благати визволення. Ні, краще вже король стерпить удари, ніж проситиме пощади.

Але Майлз Гендон виручив його.

— Пустіть дитину! — скрикнув він. — Звірі ви, а не люди! Хіба ви не бачите, який він маленький і кволий? Пустіть його — я беру на себе його кару.

— От спасибі! Чудово придумано! — вигукнув сер Г'ю і злісно посміхнувся. — Пустіть старченя, а цьому молодцю дайте замість нього дюжину, тільки ж дивіться, гарненьких.

Король палко запротестував був, але сер Г'ю одразу вгамував його:

— Кажи, кажи, не бійся! Кажи все, що в тебе на душі. Тільки пам'ятай, що за кожне твоє слово він матиме на шість ударів більше.

Гендона вийняли з колодок і оголили йому спину; і коли по ній заходив канчук, бідний маленький король одвернувся й більше вже не стримував сліз, дарма, що вони зовсім не личили його королівському санові.

«Відважне, вірне серце! — казав він сам собі. — Його благородний вчинок ніколи не зітреться в мене з пам'яті. Я цього ніколи не забуду, та й їм пригадаю!» гнівно додав він.

Великодушність Гендона з кожною хвилиною росла в його очах, а заразом і вдячність до нього.

«Той, хто рятує свого короля від ран і смерті, — а він це зробив для мене — робить йому велику послугу, — думав король, — але це ніщо проти сьогоднішнього його подвигу. Адже ж він урятував свого короля від ганьби!»

Гендон без стогону, без крику, з мужністю справжнього воїна, зносив удари. Його стійкість і те, що він визволив хлопця від кари, взявши її на себе, викликало пошану навіть у темної юрби, що зібралася навколо нього. Насмішки й грубі жарти змовкли; чути було тільки, як свистить канчук. Коли Гендона знов забили в колодки, навколо панувала мертва тиша; навіть не вірилося, що недавно тут стояв глумливий крик.

Король тихенько підійшов до Гендона й шепнув йому на вухо:

— Не в силі короля зробити тебе благороднішим, добра, велика душа, бо ти й так благородний. Але король може звеличити тебе перед людьми.

Він підняв з землі канчук і, легенько торкнувшись ним закривавленого плеча Гендона, сказав:

— Едуард, король Англії, надає тобі гідність графа.

Гендон був зворушений. Сльози навернулися йому на очі, але заразом він так гостро почував увесь гіркий комізм свого становища, що ледве стримав посмішку, йому, голому й закривавленому, піднестися одразу від ганебного стовпа на надхмарну височінь графської гідності — що може бути смішніше!

«Я весь залитий блиском величі! — казав він собі. — Примарний рицар з царства Мрій і Тіней став примарним графом! Запаморочливий зліт для безперих крил! Якщо так ітиме й далі, то скоро я, наче «травнева жердина», буду весь обвішаний усякими прикрасами. Але хоча самі ці ознаки гідності й не мають ціни, я все ж цінуватиму в них любов, з якою їх мені дарують. Ці смішні мнимі титули, що їх мені дають від щирого серця й чистою рукою, далеко кращі, ніж справжні, куповані принизливою запобігливістю в корисливих владарів».

Грізний сер Г'ю круто повернув коня, жива стіна безмовно розступилася перед ним і так само безмовно зімкнулася. Ніхто не зважувався висловити скатованому своє співчуття або схвалення; але сама тиша була достатньою ознакою шани. Якийсь глядач, що спізнився, не знаючи, що тут було до нього, здумав познущатися з «самозванця» й шпурнути в нього дохлою кішкою; але його зразу збили з ніг і відіпхнули, не кажучи ні слова. Потім знов настала глибока тиша.